* * *   

 Крізь чорний дим зневаги і брехні   

 Вона прийшла до мене в самотину.   

 Вона так ніжно принесла мені   

 Своє кохання, як малу дитину.   

 А я боявся руки простягти   

 І пестощами немовля накрити,   

 Питався дозволу у правоти,   

 Що вміє лиш соромити й корити.   

 Я відучився з радості ридать,   

 Я жити звик у темнім домі «мушу».   

 Коротке слово «ні» по рукоять   

 Я застромив у безпровинну душу.   

 Я знав; ніколи серце не проща   

 Того, що розумом безжально вбито.   

 Вона пішла і мертве дитинча   

 Взяла ще більш ласкаво й сумовито.   

 Я не кричав: «Кохана, повернись».   

 Я не чекав ні чуда, ані дива.   

 До горла правда скочила, як рись,   

 Розлючена і за неправду мстива.   

 1966