* * *  

 Біжить під зливою лошиця,   

 Крізь темні хащі — напролом;   

 Дощ прогинається, ятриться   

 Крильми над золотим хребтом.   

 Вона, мов блискавка червона,   

 Летить крізь памороку віт.   

 Вода звисає, як попона,   

 І б'ється об тугий живіт.   

 Гуркочуть брили грому в скалах,   

 Мов неба колеться горіх;   

 Полум'яніє гриви спалах   

 Над сполохом очей і ніг.   

 Вона стрясає дотик тучі,   

 Води, що в пахи затекла;   

 А як же їй знести палючі,   

 Нещадні лоскоти сідла?!   

 Як винести залізну ласку   

 Вудил, що розпинають рот,   

 Слухняності й вуздечки маску   

 І світ у шорах, наче грот?!   

 Як може покоритись потім   

 Душа бентежна і нага   

 Колючим шпорам, і чоботям,   

 І блискавиці батога?!   

 Це я питаюсь — і за спину   

 Ховаю мокрі ремінці.   

 А цукру білу каменину   

 Несу в простягнутій руці.   

 Ні, відступитися незмога,   

 А лиш благати: «На, візьми!»   

 Вона ж моя, ця тонконога   

 Кониця з білими крильми!