Галина ОВСІЄНКО “НА КРИЛАХ АНГЕЛА”

НАРОДЖЕННЯ МАДОННИ

У тісноті я кликав до Господа

і простором озвався до мене

Господь!

/пс. 118/

У мить перед Різдвом,

Всесвіт відпочиває.

Зливаються в одне

квітка, зірка і тіло.

Тріпочучи голубою стрічкою,

зависають над неосяжністю.

Земля, у білому вінку,

очищена і наповнена —

чекає...

Заглиблюючись у тишу,

відчуваєш її глибинну прозорість

і величність.

Кожна клітинка життя

стає значливою.

Який безмежний час,

не відавши покути,

себе відчути скрізь,

і все в собі відчути.

В жіночому єстві

не місце пориванням.

Яка солодка суть

любові і чекання.

Яка бентежна мить,

яка блаженна тиша,

забутися, щоб жить.

І на сторожі дум,

І планетарних звичок,

в ритмічному танку

палахкотіння свічок.

У ангельських очах,

покора наймиліша.

І подихом живе

ця кришталева тиша...

Усе, що було,

буде і є,

проявляється голубими

пелюстками.

Поволі спускаєшся

пелюстковими сходинками

у глиб свого серця.

Легкість і покірність

змінюються непередбачуваною

радістю.

Пахучий щем кружляє тебе

у пелюстковому вихорі.

Мить — і ти летиш...

Там, на самому дні,

ти відкриваєш очі,

почувши спів

золотої пташки.

Хор запахів і звуків

дарує тобі дитя.

Звеличену і щасливу,

у піснях і сльозах

тебе піднімають

пелюсткові сходинки

у зовнішній світ твого “Я”.

Ти — Мадонна.

НЕБЕСНИЙ КОРОЛЬ

У цьому забутому

царстві

берег дощу

мовчить,

і тільки срібний

годинник

нагадує

про мить.

Стрілку на сім

відпущу,

думка сягає

дна,

я — не одна

в царстві дощу.

Гірко — земний

рятунок

стелить мізерну

роль.

Спасибі за подарунок,

ти — мій небесний

король.

Пахне твоїм

Багаттям

букет із дощу

й розлук.

Стрілка на циферблаті

зближує зустріч

рук.

Думка

сягає дна.

Я — не одна.

* * *

Бажання ніжністю

кується.

Печально плаче,

ламко гнеться,

пливе у форму

без хотінь.

І світла тінь

тримає край.

Цнотливості

ти форму дай.

Не випускай

ту мить велику,

що закарбовує

навіки.

І знову пристрасть

через край,

і ніжність стелиться

супроти.

О, мій ковалю,

не згасай.

* * *

Бородатий пастух

звеличує стадо своє.

І мале у великім,

велике в малім виграє.

Зберегти б оцю мить

і залишить на потім.

Де в роботі

невтомних коліс

не зупиниться віз.

Де кується залізо

на білого птаха.

Де на плаху

Сповзають

лише пелюшки.

Де із крапки — роки

й навпаки.

Де вогонь

не потух,

де на троні

пастух

прославляється

стадом.

* * *

Я так втомилася,

що в літо

уже не думала зайти,

щоб в ньому, там,

тебе зустріти.

Мандрівнику,

ми не чужі.

Над нами ніжні

міражі

понять, і образів,

і звуків.

І думка ллється

в небуття

і піднімається

над світом.

А за вікном

коротке літо,

і пахне кава

полином.

За нами дня

сліпуча мить

малюнком стелиться

простим.

Хтось відшукає

тихий звук

і, пригортаючи

до рук,

задумається

перед тим —

а хто б його міг

загубить?

* * *

Мережить дощ

на зморений асфальт.

І жалощів чекає

хриплий альт,

комусь збирає сльози

по краплині.

А що, як завтра

хтось та закричить

на збудженій від плоті

половині?

Пречиста діво,

твій ковчег

в роботі.

Всьому і всім

беззахисно прости.

Не бійся заблудитись,

щоб знайти.

* * *

Іще не скоїлось

нічого.

Іще безлико

день тече.

Із золотого —

золотого,

і тихо ллється

на плече.

Знайти себе

і не віддать.

Є інша рать

за небокраєм.

Вона давно

мене чекає

у всюдихідному

човні.

І вже ці хвилі

не мені,

а тільки шепіт —

вибирай...

Де край

мого земного

бору,

щоб знову вибратись

на гору.

і залишитися

в човні.

* * *

Не суди,

бо суддею не будеш,

людино.

Не підняти чужої

біди.

Марієчко,

Маріє Магдалино,

прийди.

Вже два століття

в одне сплелися.

На перехресті

золотавий май.

Марієчко,

Тартюфи відреклися,

ти не лишай.

Пульсує день

у Всесвіт безупинно,

у вимірах лелеки

небокрай.

Марієчко,

Маріє Магдалино,

ти не лишай.

ПОЧАЇВ

Неусвідомлений там Рай,

і тиша ллється через край,

Для себе не прошу,

від краю і до краю

звільняюся з коси

земного Раю.

Мала і немала,

моя любов до Бога.

Ну як же я змогла

знайти дорогу?

На першу сходинку,

на сповідь...

О Апілій...

Про себе тихо і таємно,

А ти? Як мучився і жив...

Хто трави запашні варив,

коли душа за нас боліла...

Хто на Великдень ноги мив,

Мирськими полоскав сльозами,

хто тихе слово говорив...

Каюсь...

Позвали в трапезну, до хати.

За віщо ж честь така мені?

І сльози капали рясні —

єдине, чим була багата.

Прийшли й невидимі святі,

кружляла думка їх жива.

Їм завжди де було тут сісти,

в їх добрій усмішці слова —

Ну що дитині?

Хоче їсти...

Ця ніч у церкві,

як у Бога.

Хоч не застелена

підлога,

і тілу зимно.

Дивились Ангели

на грішних,

спускав Всевишній

білі коси

на душі

темно-голубі.

Злились ікони

ув одну.

Її на білій крутизні

тримав монах.

Чи то вже снилося

мені?

Завад монаху

не було,

вливавсь у монастирські

стіни.

Молився тихо, безупинно.

То був Почаїв.

Мощі твої — Божий дар.

Ніжно до них доторкнусь.

Помолюсь...

Ти водночас там і тут

Меншає відстані кут.

Слово моє освяти.

Прости.

Як вкласти у свідомість

слово “Дзвін”?

Дзвонить не він.

І колами від нього

чисті звуки,

і я по них,

неначе по струні.

Які у мене

витончені руки,

не по-земному

солодко мені.

Прозора музика

кружляє.

Там, де була,

мене немає.

Та враз переді мною

тин,

із золотими

язиками,

— Спускайся вниз,

там син.

Цілую ступню,

Маріє.

Не варта цього,

я знаю.

Лиш тут усвідомить

можу,

З народження йшла

сюди.

Від світла твого,

Маріє.

ховаю заблудні

очі.

Терпіння прошу,

Маріє.

І краплю святої

води.

ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ

На мить Земля перестала дихати,

і я з острахом поринула в інший

вимір життя.

Під копитом

розпалене літо

траєкторіями звідусіль.

А на чолі —

Біль...

* * *

Там, на горі,

біла хата

із бабиного літа.

І крилата

синя рілля

розлітається

на всі боки.

І повітря

напоєні щоки органом,

і туманом

присипаний день.

Розгубив деревій

свої квіти

останні.

Жінці вплутавсь у коси

і зник.

І художник

розгублено вперше

етюд не спіймав.

Ламко вечір

листок заховав.

* * *

То не звуки,

то душа,

сконцентрована болем

зеленим,

прорізувала тишу.

“Острів Олени”

ніч безсонну

підіймав у безмежжя.

Плач саксофону

витав над ним, і щаслива

Олена чайкою гралась

у висоті.

І пусті

ресторанні плітки

вщерть розбивалися

об геніальність,

яка, сама не знаючи того,

легко і гарно

злітала у крайність

людського “Я”,

щоб потім

примарне відбиватися

на голубих вершинах.

* * *

За пустослів’ям

дня не перейти.

Дивися в суть.

І путь

до слова

відімкне мости.

І думка неприступна

оживе.

І геній, по-дитячому

оклично,

посіє своє перше

“Мамо”.

І слово зійде,

справжнє і нове,

невимушено —

легко і велично.

* * *

Усе сприймаю —

навпаки.

І додаю ще

суму трошки,

як грає збуджено

гармошка

на іншім березі

ріки.

Вже тут була —

з якого сну?

Яким пронизана

дощем?

У спогадах своїх

тону,

чи буду тут колись

іще…

Залишу витвори

ріки,

такі натхненні у роботі.

Щось буде знову

навпаки,

а щось згадається

на потім…

СЛУХАЮЧИ НІНУ МАТВІЄНКО

У голосі суще.

Воно не кричить

і не прагне медалі.

Хіба що й надалі

так хоче вливатися

ніжно у віття.

Цим звуком пульсує

прийдешнє століття,

й шепоче — Ще райська земля

не мовчить.

І жить

закликає коріння

з печалі,

з простої відгадки,

а що є листок?

Візьми цей росток —

і засяєш.

Таємне про пісню

запитуй у Бога.

Бо ж стежка розлога

її неземна.

Купаючись в звуках —

небесне збагни.

І слухай, і слухай,

і часом, бува,

не засни.

* * *

Кожного ранку

я чую музику.

І здається мені,

що то виграє

дзеркальна жінка,

її довгі пальці

беруться за смичок,

і день розширюється

до неможливого.

А з ним і сама жінка,

але вона не помічає цього,

їй хочеться грати...

Її очі, вуста

зливаються із днем,

і день стає голубим.

Звуки водночас

десь далеко

і близько.

Я прагну осягнути

дзеркальну жінку.

Плутаючись у шелесті

її прозорої сукні,

я відчуваю себе

маленькою дрібкою

її єства.

Її музика є і моєю музикою.

Я відчиняю вікно

своєї крихітної кімнатки

і кажу: “Доброго дня”.

* * *

Пізнай мене

у вигині плеча,

в ході старої,

що до втоми звична.

Коли згасає

думка електричне

і падає тривожно

у печаль.

Пізнай у фіолетовім диму

чужого горя

і чужої долі,

коли поволі

мовкне небокрай,

і хтось його запитує:

чому?

Та краще в слові

ти мене пізнай.

* * *

Усе стерплю

аби лиш відчувати струну,

від якої пульсує

день.

Спів голуба

стелиться сумними мазками

на серце.

Від себе не втечеш...

Ти — клубок протиріч,

які можуть вилитися

тільки в слово.

А словом тут

так рідко

багатіють.

Шукай свою радість

у теплих пелюстках

літа.

Вони не зрадять...

* * *

Відлюдна жінко,

печать провінції тебе

не загубила.

На ній здаєшся собі ти

в мініатюрі.

Щоб ні мадам “Ку-Ку”,

ні бурі

не запримітили.

Та видає усе ж тебе

твій погляд.

У ньому щастя

відбиття,

передчуття

німе й привітне.

Так, як у лютому, бува,

вазон розквітне.

Тремтливо пальці

відженуть

холодну з серця

лінь.

І дивуватиметься тінь,

що гармонуєш ти

перу.

* * *

Ця дача легка

і вбрана.

В ній серпень

притих.

Неначе рука

Сезанна

Зробила маленький

штрих.

А ще рука

змалювала

того, хто прийшов

сюди.

І ніжний політ

фіранок

аж до води.

Плелася із берега

м’ята,

і серце охоплював

щем,

і мить була

забагата

розмовами, сміхом,

дощем.

І троє,

однаково милі:

не ждали розваг.

Проте...

Про що вони

говорили?

Так, про пусте.

Про літо, удачу

й славу.

У кожного свій секрет.

Пахнув хмільними

травами

береговий букет.

* * *

Лисиця іде

з дитям,

і здобич лисиці

сниться.

І лист на сухім

суку

ось-ось загориться.

І гнівом рушниця

іскриться.

Рушниці

не розпізнать,

де лист,

де лисиця.

З лисицею йде

дитя,

лисиці нема

вороття.

* * *

Отава спіє

гуляє вітер.

Дзвенить над лугом

початок літа.

Червневі зорі

цікаві очі

повідкривали

на стан жіночий.

А очі в неї,

як іскри в небі.

Таку б до Сонця

Послати

треба.

Впади поете

у ніжні пахощі,

і заіскришся

ти всім на заздрощі.

Бо все це є,

було і буде.

Отава спіє —

світліють люди.

* * *

Ой наснились мені

картоплі, картоплі.

Босі ноги мої

на ранковій землі.

І ніжніє рука,

усе так, як колись.

Сірі вуха Сірка

у чеканні звелись,

Я сідлаю коня,

навпростець я лечу.

Може там, де зоря,

мрій зірву досхочу.

Білий батьківський дім

повизбирував тінь.

Але раптом, як: “Стій”.

Похитнувся мій кінь.

Полягли картоплі...

Син стояв у вікні...

ЯСЕНИ

От і проскочило

вузькочоле літо.

Нічого не скоїлось...

Хіба що хата

ще більше пропахла

дитинством.

Парадоксальні зустрічі,

смішні романи —

усе лишилося

за високим порогом.

Я — у терновій хустині

Вас пам’ятаю, ясени,

як проводжали у дорогу.

Як блудна дівка

до порогу,

так я до вас.

Що принесла?

Цей плід зірвала

біля покликання самого.

А більш-нічого.

Усе, що чула я і знала,

лишила там.

Моя екзотика щоденна

цвіла з очей

чужої феї.

Не проміняла вас

на неї.

І фарс оцей

зі мною, Боже...

Чим більше прагнув

покохати,

тим більше вірив.

що не зможе.

Удвох отак,

смішне й сумне.

Дивак,

не зраджує мене.

А я — мов збуджене дівча

вбирає еротично сни —

Від вас тремчу

і промовляю

— Мої найкращі, ясени.

Мамо, я так довго мандрувала,

що ясени мене не впізнають.

Навіщо, кажуть вони,

наздоганяти те,

що уже не наздогнати.

Шпаркий дощ

пробуджує мене від глибокого сну,

і тільки зараз усвідомлюю,

як багато втрачено, не посаджено,

не викохано.

Мамо, прости.

* * *

Як дикі гуси

прокричать у зоряне небо,

тоді відчуєш,

що повернення не буває.

Не бійся, не зрозуміти мить

яка ніколи не тримається за те,

чого вже не існує.

В небо зоряне

прокричали гуси,

і над Землею

повисла така тиша,

що стало чутно,

як сірий павучок

заповзає в нову епоху.

* * *

Хризантемами

землю накрито —

а було ж літо...

І пристрасть

затягувала у вир

так уміло,

що розпечене сонце

здавалося білим

метеликом.

Екзотика тіла

інших країв,

інших планет,

іншого щастя.

* * *

Бути філософом

замало.

Настає час,

коли усвідомлюєш це, —

серцем.

* * *

О ці слова,

в них інша тяма.

У слово вмішується

драма,

а суть її

у сприйнятті.

* * *

Іще не до зими,

іще у гаю,

згорають,

фіолетове згорають

останні

квіти.

* * *

Мій старенький рояль

не зронив навіть “До”

у мить.

І у вічність пливе,

і мовчить...

* * *

І знову на бігу оцім

зупинка

І серце не чекає вже

привіту.

Твоя хвороба

не від цього світу,

твоїй любові

треба відпочинку.

* * *

Слова такі недосконалі,

а тому голубий промінець

ламає їх.

Не хочу

фальші.

* * *

День на яблуко

битим дзеркалом,

і згорання трави.

І букет, що несли його ви

із останнього літа.

Із забутої квітки колючої,

що нагадує профіль

сови.

Може, вам я колись

і докучила,

але ж ви...

* * *

Від Всесвіту місткішим

буть — може

тільки

слово.

* * *

Ілюзорний ранок

сів на каштан —

притча про

творення...

* * *

Як у Едгара По,

на Великдень

незваного

снігу.

Його тонни

печаллю на цвіт.

Не зрікайтесь, панове,

світлого бігу.

Ще співають

ікони…

* * *

Бадьорим дурником

не хочу навпростець.

То де життя?

І що його кінець?

Я прикладаю

до глибоких ран

церковних дзвонів

чисту поволоку.

Життя — то стан.

Не промине і року,

як оживу...

* * *

Ви — імітація мене.

Ви справжні

у своєму домі.

Як у Мольєра

в третім томі

гульвіса прагне удови,

так подиху мойого —

ви.

ТАЇНА ВІДЛУННЯ

Красуня дівчина

зупиняє свої очі

на твоїй парасольці.

Ставлю біля тебе

найвродливіших жінок Всесвіту,

а сама ховаюся під накриття.

Дивно, але, не усвідомлюючи

чогось значливого,

ми наосліп знаходимо

один одного.

У потоці звуків, запахів

сплесків і падінь

мої вуста торкаються твоїх.

Це так весняно,

що навіть перехожого

зупиняє запах фіалок.

Летимо над містом,

а навкруги веселкові кола,

і Земля рожевіє коником.

Як осягнути білий тунель нашої

зустрічі?

Тільки серцем.

Воно відкривається так зненацька,

що потім ти —

уже не ти,

а мільйони скрипок,

які виграють золотими пасмами.

Вуста підсвідоме

не забувають першого дотику,

який залишається на дні твого

серця.

Це те, коли за один цілунок

ідуть на страту.

І Бетховена “Аппассіоната”

стереже наше вікно.

Так вабить тільки джерело,

коли дивишся у його очі.

Не вистачає ночі.

Час уже не лікує.

Існує

тільки наш дім

із променів і рук.

і ми в ньому,

двоє маленьких світлячків,

які не хочуть розлук.

Світанок розбудив птахів,

і твій голос

чується у їхньому співі.

Якщо комусь дано слово,

то обов'язково дається

і його відчуття.

І я відчуваю тебе подихом.

Справжнє — тільки в радості.

І солодка радість

єднає нас

із першим променем Всесвіту,

щоб потім ніколи не розлучатися.

Єдиний погляд —

а навіки.

І в неба

два кінці.

Не залишай,

на папірці

тобі змалюю ніч.

Не бійся,

ми в однім потоці.

Хлюпни і вийди.

Ти не знаєш,

як грає випите вино,

воно

іскриться до вершин.

Обранець мій,

не залишай.

Усе вміщається у мить.

не забувай...

Я для тебе накрию

сьогодні стіл.

Навпіл хліб

на серветочці білій.

Цього літа грибів,

ніби наших думок

перед тим, як летіть у вирій.

За прощальним столом

голуба бірюза

і соромить,

і гріє.

Ще до тебе злечу,

ще до тебе вернусь,

як стемніє.

Прийде інша сюди,

сяде інша за стіл,

від журби і розлук

зелена.

Щоб мене не забув,

щоб мене пам'ятав,

я залишу пейзаж

Гогена.

* * *

І парувала міцно

кава

За пророкуючим

столом.

Мене ви проводжали

в славу

так трепетно.

Сміятися було

несила...

О, знали б ви,

як не хотіла

пророцтва вашого

я слів.

Собачкою б я вам

служила

біля мольберта.

А ви уперто

про своє...

Куди, чому?

І чи де є

такий ще спокій,

як у вас?

Коли ж ви двері

зачинили,

вогонь погас.

І я, як дика

ковила,

напівобламана

пішла.

О МІЙ МАЕСТРО

О мій маестро,

смійтесь без печалі.

Я вас придумала,

а ви вже й за своє.

Нова фантазія

підступно виграє.

Ловіть момент.

Ви — диригент.

Я ж випаду

з оркестру.

ДИВЛЯЧИСЬ У ТВОЇ ОЧІ

Пірнути туди

де я—

тендітне ніхто

на ламкому плато.

Бурулькою повиснути.

як комусь заманеться,

а потім три рази свиснути,

можливо, хтось озоветься.

За безкінечністю

чоловічок —

Кого шукаєш?

Питає.

Потічок

крихких надій

звисає,

ламає

плато.

Кричу

досхочу...

Мовчить бездонна

голубінь,

від якої тінь

твого буття.

* * *

Солодкий мед

духмяно пахне в ніч.

Солодким медом

руки заплелись.

Як сумно знати,

що тебе бажають

іще сильніше,

ніж колись.

Солодкий мед

наповнює єство.

Цілунком зависає

на плечі.

Іти і в’язко

відкривати трунок,

і наперед відчути уночі,

солодкий мед,

коли ще спить

рятунок

У оранжевому

колі

акварель дощу

стаккато.

Видно сонячну

сонату

на оранжевих

хустинах.

Сіра злюка-закарлюка

зачіпається

за днину.

У самотності немає

ні обличчя,

ні ходи.

Спішимо

ми всі туди.

Мій художнику

лукавий,

озовися

не гаркаво,

намалюй мені

мене.

У сумне не заглядай.

Дай

на згадку

чисту кладку,

що самотність

обмине.

* * *

Ніхто не чує,

а зовуть додому

всі дзвони літа

у повітрі рано.

І на вустах,

запечена й кривава

ятриться рана

бабиної втоми.

Принадами спокуса ожива,

відбитком упинається

в коліно.

Хустина,

наче біла павутина,

летить через осяяні слова.

* * *

Цей гріх придумала не я.

Іще Сафо тікала в слово,

і по цей день лишилась в ньому

Уся з цілунків та із втоми.

За танець диких голубів,

розплачуються всі віки.

І чоловік, що носить квіти,

вплітається в рядки привітно

найгрішним натиском руки.

* * *

Вустами доторкнутися замало.

За сім віків

одна єдина мить,

дарована на біле покривало,

у випраній білизні ніжно спить.

І логіка у винятку крива,

і губляться спотворені слова.

І сім віків,

спустошені до краю,

щасливими штрихами западають

у неповторну мить.

* * *

У вічності

немає слова “Пізно”.

З миттєвостей

сплітається воно.

П’ємо до дна,

і трепетне, і ніжне.

Щоб потім

перелити

у вино.

* * *

Із усього, що є,

я трагічне візьму

з собою.

Те, що кимось забуте,

тут, на Землі

було.

* * *

Мак-скакун

з’являється нізвідки,

щоб потім

і зникнути так.

Ви чимось

На нього схожі.

* * *

Вже сон-трава

під вікном

зацвітає всоте

А ви — так і не повертаєтесь.

ЗОЛОТА ЗАВІСА

Пам’яті Марії Заньковецької

присвячується

В житті одне випливає з іншого. Взаємодоповнюється, взаємовиграє. Іноді дано прожита людська доля стає такою близькою і зрозумілою, що диву дивуєшся. Здається, вона зовсім поряд, невидима і жива. Ходить, всміхається, вплітається в твоє серце, і ти стаєш уже нею. Вірніше, вас двоє, але ви немов єдине ціле. Що це? Порив творчості? А чи та єдина істина, яку, нам, Землянам, так ніколи і не доведеться пізнати.

Театр життя,

життя театру...

Два вислови,

суть не єдина.

Я є актриса.

і людина.

У згадці ролі

величаво.

Ідіть до мене,

Хочте слави.

А я, що хочу я…

Нічого, окрім

золотої завіси,

яка миготить,

мов у полі

свіча

І ти шкандибаєш

у ролі.

І пахнуть зірками

убогії села,

холодні вокзали,

квартали, купе.

І щастя скупе.

То хто ж я?

Питання хвилює

і коле.

І лиш відкриваються

довгі передні

незіграних ролей.

Якби змішать

всі ролі у одну,

мої і не мої,

і знані лиш по слуху,

ото була б,

напевне, роль

мойого духу.

І їй позаздрив би

й Шекспір.

З тих пір,

як оплесками зал

злетів,

я більше

не належу вже собі.

Все не моє,

й від Бога.

Мандрую, мов

несходжена дорога,

яка веде кудись.

Лицедійка чудернацька

із таємного кварталу.

Що несеш ти на поталу

королям і їхнім слугам?

За які такі заслуги

вибрала тебе печатка?

Ні сім’ї, ані порядку

в лицедійстві не буває.

Грає, грає, грає, грає

перевтіленням душа.

Сірником гріхи чужії

ти розпалиш для забави.

Лицедійка, не для слави

маску вибрано тобі.

Перестраждать чужим гріхом,

у витвір виліпити глину.

Душа не судить, а живе,

шука причину.

Душа Оленою вмира,

коли дає сп’яніле тіло

не від добра.

І ложе розпускає вуса,

змією обвиває вкотре.

і ти змія, бридка і мокра.

Поволі збираєш

себе аж до краю

у чорних очах куртизанки.

Останки

твоєї душі

вмирають безлико,

ти без’язика...

Ця тиша у залі

зовсім не від тебе,

у вічність спресовується

залюбки.

Не судить вона

падіння Олени,

а навпаки.

І кожна клітинка

єднаючись з небом,

довершено зводить

проміння своє.

Як лялька в руках

чародія-артиста,

так тіло твоє

пружним намистом

збирається купи.

Долоня і руки.

жест і хода.

Із подихом залу,

із тишею слова

твоя театральна обнова

уже неземна.

Це паузи зміст,

якби їх докупи

зібрати усі,

а потім пізнати

їх мову,

то, мабуть, родився б театр,

що без слова,

а жестом би жив

і очима.

І це все стоїть за плечима

Наступних століть.

Намалюю півника, і він заспіває голосом мого серця. Оксамитові і фіалкові звуки відбиваються на падугах світлими колами. Зі сцени в зал виростає липова алея, а тут, на сцені, мій дім дитинства, зітканий із голубих вікон, які підсвідомо відкриваються у зелений світ диких трав, у смішний лемент людей, дітлахів. А ще у пісню, яка виникає нізвідки. І, почувши її, ти застигаєш у тій позі, в якій почула її перший звук: чи з піднятими руками на черешні, чи з віником у руці, а чи просто біжиш по полю і раптом — “Ой у полі вітер віє...”

У роль Софії перейду

натхненням солов’я.

Найбільше роль я цю плекала,

бо в ній була напевне я.

О мій партнер...

Назар і Гнат,

Андрій і ще якийсь нужденний,

ти, наче скрипка напрокат,

мені був посланий на сцену.

Коли гасилися вогні

і простору було замало,

то в третьому ряду дитя

чомусь кричало.

А я кохала, як кохають,

а я пірнала, як пірнають...

То був не танець,

а політ.

І усмішка —

то перший знак.

Буває в спеку тільки так

нестерпно.

Ну, що у тому,

що люблю?

Цілуй мене,

а я стерплю,

щоб долетіти.

Слова не гублять

свою силу.

Мене сьогодні так багато,

що вистачить на вічність цілу,

щоб долетіти.

О мій друже. То було останнє наше примирення. Відкривши двері напівтемної зали, я відчула легке божевілля, яке може відчути тільки жінка. Я ступила перший крок. Відстань віл дверей до сцени здавалася надзвичайно довгою. Навколо перешіптувалися люди, а я йшла і йшла, тримаючи високо над головою білі троянди. Моя хода здавалася вічністю в порівнянні з нашими розлуками. Тільки б не зупинитись, тільки б не впасти від легкого запаморочення. Нарешті прожектор сцени зупиняє мене, і я кидаю білі троянди до твоїх ніг. Я бачу твої очі. Дивно, але тільки тут ми по-справжньому могли належати одне одному.

А потім ти виходиш у ті двері, із яких тільки що прийшла я. До тебе повертається сіра буденність. Вона з очима, які не виражають нічого. Ти стаєш маленьким і покірним. Твої очі злякано стрибають по її брутальній усмішці. Дивно, але чим саме вона могла підкупити тебе. Зробила з тебе маленького горбаня, який печально шкутильгає у безвихідь.

Ці квіти із сліз

і гіркої свободи.

Бо ж те, що сьогодні

чомусь не збулося,

в наступному буде.

Любила занадто.

Занадто — нічого

не варте.

Як варта

навколо вікна,

так я біля серця твого...

Відпусти мене, сцено,

тут на прикидання проба.

Тут не я,

а подоба.

Білим образом думка

уплітається в днину,

відпусти на хвилину.

Умираю від суму,

трагедійного, злого.

Хочу до нього.

Мовчиш і тримаєш

на дужих руках.

Напевне, модерну

у грі моїй мало.

Модерн у витках.

Модерн над конфліктом

світла і тіні.

І хто відшукає

його в павутинні

людських протиріч,

той двері відкриє

театру “У русі”.

Театру, де яблуко

на авансцені

ніжиться світлом

для всього здаля.

Авансценою

буде — Земля.

За сценою пустка,

нікчемні слова.

І ти, мов загублене

літо у сіні.

І дріб’язком котиться день.

Іще не осінні,

а вже пожовтілі думки.

А тут— навпаки.

І де та убогість,

і де та печаль.

Тут шепіт із Богом.

1 котиться думка

здолати Париж...

Париж... О Париж,

із модерну і стилю.

Твоя “Марсельєза” злітає на хвилю,

яку видихає Рашель.

О, пане Ренуар,

якою моделлю

була б для вас я?

Легкості мало...

Мене б змалювали

у спільнім вагоні

без жодних дверей.

На тлі жебраків

і калік.

І жінки з руками,

що падають мертво.

І куполом церкви

з очима святого.

І дзвоном, що ллється

у серце, і з нього.

Радіє, клекоче

і хоче збудить.

О, пане Ренуар,

лиш умова одна —

не руште очей,

у яких владарює самотність.

Її не спіймати.

І тільки у сні

вона знає, що хоче.

Мені наснився сон. Іду по Хрещатику, раптом переді мною гора. Стає лячно.

— Де я? Обертаюся назад — там усе знайоме. А попереду — гора. Підніматися важко. Здається, ось-ось вийду на гору, а там униз, і знов Хрещатик.

Позаду чується голос: “Громадянко, вам потрібн нові форми, ви не знаєте, куди йдете”. Яка я вам громадянка, я — людина. А хіба людська душа може перетворюватись на форми? Вона або є, або ж її майже немає. У неї дві стежки. Одна стрімко падає вниз, а інша підіймається. Роздумуючи над цим. я незчулася, як опинилась на вершині. Раптом звуки знайомої пісні почали плавно підіймати мене над вершиною: “Ой у полі вітер віє...” Відчувши по-справжньому свою приреченість на самотність, я зненацька збоку помітила знайомий силует. То була Елеонора Дузе.

Як останній глядач

закрив за собою двері,

сон пригадався.

Та ж тиша і втома,

і постать знайома.

Дузе, ти незримо

зі мною.

А десь на Хрещатику

пахне весною,

і форми нові придумує “геній”,

і завжди зелені

каштани.

У скруті під небом

Хрещатика путь.

І дзвенять

монастирські слова —

Богу слава.

Й отава, пахуча отава

зростає на тихих горбах.

І юна акторка

сидить на поваленім клені,

і грається геній

із плесом її очей.

І сонце загублено

падає ниць.

І котиться вічність

старезним і сірим колесом

до білих дзвіниць.

Тихого серпневого дня я поспішала до Музею Марії Заньковецької. На моє розчарування, музей не працював, але мені дозволили зайти. Піднявшись на другий поверх, я попросила показати квартиру, де жила Марія. Двері відчинили, і я зайшла. Тут все було знайоме і рідне. У першу мить майнула думка: як мені могло все це приснитися?

Зліва у кімнаті стояло біле крісло, і я запитала “З села привезли ?”

— Так.

— Але чому на ньому чорний шарф?

І зразу ж відповіла сама собі: це образно, Марії ж уже немає. Їдальня здалася холодною і чужою. А от кухня... Я добре пам’ятала, що колись тут щось скоїлось. А ще... Ліворуч, на поличці, біля засушених трав стояла іконка. Її чомусь там не було.

Останню кімнату не відчинили, там жили ролі.

Повертаючись назад, я вже знала цю куплю іконку, і з дозволу музейних працівників поставлю її на тому ж місці.

А ще, про свої видіння і відчуття розповім вам.

ГАЛИНА ОВСІЄНКО

* * *

Лисиця іде

Як останній глядач

І юна акторка