Як шатра бронзові, стоять каштани,

І жовтиною липи підпливли.

Поблякло все: і радості, і рани,

Все в прохолодні збилося вузли.

І дні змішалися в неясних сплетах,

І стопом бронзовим лежать роки.

Не розпізнати на старих монетах

Минулого зникаючі знаки.

І, в у лиць в'язь пірнувши, в неминучий

Свій уділ, ти чіткий почуєш стук:

З гілля каштанового плід блискучий

Враз падає на безобличний брук.

Ти в руки візьмеш плід з чуттям туманним —

Дитя, що буде деревом рости.

... Тобі згадається: в житті оманнім

Колись, давно, дитинство мав і ти.