Сонце в вільсі гіллистій

Гніздо променисте в'є,

І лугу розліг урочистий

Замрів — і в очах встає

Межень, весь, розбуялий:

Певна себе повнота,

Легкість повітря і далей.

Мир і могута свята.

І радує серце збідніле

Згадка про роки, коли

Межня отчинного сили

В душу мою текли.

Але по світлій хвилині

Смутним віддаюсь думкам:

Я спізнаю на чужині,

Чого не спізнав я там,

В отчизні, нині примрійній:

Давно, ще як був я в ній,

Невичутий, тиховійний

Межень минувся мій.

1947