Час на землі панує можновладно;

А я, нащадок рабських поколінь,

Не захотів приймати безпорадно

Його несамовитих повелінь.

І що в надхненнім бунті чи в одчаї

Я вироки його тяжкі порвав,

Тепер лежу, забутий, і чекаю

У запорошеній траві канав.

А час іде дорогою блідою,

В очах скляних — всевладности жада,

І сповнена бундючности важкої

Його безлунна і страшна хода.

Я чую: з міста долітають дзвони;

Скорившись вікодавньому ярму,

Вони вітають владаря закони

І лічать кроки влесливо йому.

Свідомий переваг я первородних

Над деспотом — але, як маловір,

Під поглядом очей його холодних,

Збентежений, клоню додолу зір.

Боюся мсти, що пан готує гнівний? —

Ні! — То чого ж у клекоті боїв

Я в мужності, мені самому дивній,

Не виборов, чого не довершив?...

Але коли б, улюблена і дальня,

Мені своє «люблю» сказала ти,

З душі упали б кайдани безжальні

Всеокрадаючої самоти.

В очах твоїх, в усмішках несказанних,

В твого волосся злотному вузлі

Є більше правди, ніж в усіх діяннях

Його, сліпого владаря землі.

І що простори, відстані і гори

Чуттю, що має власну далечінь

І темне перетворює в прозоре?

Уроче слово, жду тебе, прилинь!

Тоді б облесну, рабську мову дзвонів

На честь царя я чути перестав,

Я, що лежу, руйнач глухих законів,

У запорошеній траві канав.

І душу б не тривожив нерозгадний

Початок кожен і магнет кінця.

Є Вічний День, могучий і незрадний,

І живить смертних блиск його вінця.