ПОХОРОН УЧИТЕЛЯ

 Пам'яті Олексія Антоновича Вовнянка

 Як несли його тихо в нове житло  

 По бруку, по бруку, по бруку,  —  

 Був місяць май. Сонце пекло.  

 ...Мерзли руки.  

 Сизий пил опадав на хрести перехресть.  

 Зітхали старі: відмучивсь.  

 Шепотіли тополі. Фальшивив оркестр:  

 Грали учні.  

 А коли проминали школу і сад,  

 Молода... молоденька антонівка  

 Підійшла до труни, сахнулась назад:  

 —   Олексію Антоновичу?!  

 Та чи він не почув, чи удав, що спить,  

 Бо несли його високо-високо,  

 Тільки пальці, здавалось, ворухнулись на мить,  

 Наче листя, на жовтні висохле.  

 Обіч шляху тулилися скромно авто.  

 Шоферюги, на слово колючі,  

 Сигарети ховали в рукав. Бо то  

 Були його учні.  

 Затихали у хатах дрімучі сварки,  

 Видихалися чвари ядучі.  

 І стояли сумирно дебелі дядьки   —  

 Його перші учні.  

 А один, що сивухою очі залив  

 І таке   —   не при дітях   —   варнякав,  

 Як побачив його, ураз прохмелів  

 І по-людськи заплакав.  

 А один генерал, увесь в орденах,  

 Що звитягою смерть перевершив,  

 Прочитав телеграму. Збілів, як стіна,  

 Вперше...  

 Я    додому прийшов. Похиливсь, як верба.  

 Триста лих мені дивляться в вічі.  

 То за віщо ж до всього ще й ця журба?  

 Ах, за віщо, за віщо, за віщо?!  

 Як могли ви, учителю, вмерти, коли  

 Мені й так до нестями прикро?  

 Я ж вам вірив, як Богу.  

 Мені ви були  

 За Отця, і Духа, і... приклад.  

 Та коли б хоч вітрища ламали кущі   

 Чи осіння осмута висла,  

 Та коли б хоч лили трафаретні дощі,  —  

 А то ж май зацвіта, як пісня!  

 Він сказав:  

 — Не вдавайся до самобиття.  

 Не спіши головою з кручі.  

 Я    тому саме в травні лишаю життя,  

 Щоб його цінували учні.