ДИВОВИЖА  

 Про світ увесь казати не берусь,  

 а все ж траплялась і мені нагода  

 у світі многоликім побувати,  

 що гув, як вулик, у стонадцять мов,  

 дивуючи одмінністю ландшафтів,  

 повір'їв, рас, і рис, і кольорів.  

 Та з-поміж див, дивин і дивовиж —  

 одне —  

 ніяк збагнути не в спромозі.  

 І щоб сказати: надто вже замудре,  

 так ні ж — простішого дарма й шукати!  

 ...Є тип людей, чи, пак, стереотип,  

 що зустрічається у кожнім краї  

 клішований:   

 в Канаді чи у Штатах,  

 в Японії, на Фіджі чи в Парижі  

 (немовби їх з держави у державу  

 везуть поперед тебе: тільки вчора,  

 здається, у Нью-Йорку розвітались,  

 а він уже у Бельгії стрічає,  

 хоч в іншім строї, а з лиця — той самий).  

 З ним вельми легко увійти в контакт:  

 говорить мовами усього світу,  

 достоту жодної не знаючи.  

 Одначе   

 для діла — саме стільки, скільки треба.  

 (Для серця ж...  

 А до чого тут воно,  

 коли про діло йдеться?)  

 Як правило, натурою широкий,  

 без комплексу місцевих сентиментів,  

 він незлобливо, зверхньо посміється  

 над вашим і тутешнім пережитком,  

 чи, “хай по-твоєму,— патріотизмом”.  

 Обніме широко,  

 через моє плече  

 на власну позираючи лівицю

 з годинником японським: чи не довго?  

 І тільки вже біля самого трапу,  

 одвівши очі, кине мимохідь:  

 “Ну, як воно ведеться там у нас...  

 У вас, пробачте, як тепер живеться?”  

 І, схаменувшись, похапцем наклеїть  

 зневажний сміх модерного хлопчини,  

 що вчасно збувсь наїву хутірського;  

 “Усе ще там... про корінь гудемо?”  

 І, жестом міжнародним поплескавши  

 по рукаві, пластмасове докине:  

 “Ну що ж, давай... Лети в своє гніздо.  

 Салют усім!” — і кроком діловитим  

 господаря, вважай, усього світу  

 сягнисто рушить у людський загал.  

 І тільки на якомусь перехресті,  

 упевнившись, що я його не бачу,  

 він раптом опаде, немов листок,  

 прибитий вітром із чужого саду.  

 Прижухло-сіре, в кожнім регіоні  

 однакове, притерте до ландшафтів,  

 розтане між відсталих автохтонів,  

 що поспішають до свого гнізда.  

 Від них несе міцним робітнім потом,  

 чужим вином, наїдками чужими,  

 які для кожного із них — свої.  

 І, доторкнувшись їх живої плоті,  

 воно зів'яне, як стара газета,  

 прочитана і кинута в смітник.  

 ...Стоїш, розгублений: чи був насправді?  

 Та був же, але наче... й не було.  

 І тільки у бензиновому смозі  

 лишився присмак диму сигарети  

 та в присмерку — якісь чи то дві крапки,  

 чи очі.  

 І невловна тоскнота  

 чогось реального: “Ну, як воно тепер  

 у нас... у вас, пробачте?”  

 ...Літак припав до рідного бетону.  

 Зітхнуло серце: слава богу, вдома!  

 Виходжу легко із аеропорту,  

 а він... уже біжить назустріч радо  

 і, міжнародним жестом поплескавши  

 по рукаві,  

 одною з мов планети  

 (здається, українською сьогодні)  

 гука бадьоро:  

 “Ну, здоров... Салют! То як воно  

 тепер у нас там... пробач, у них  

 живеться?”  

 І вже хазяйновито закида  

 твою валізу на моторну тачку,  

 і щось крізь награно бадьору маску  

 прислужливо-лякливе прозира,  

 і в двох кутках, де мають бути очі,  

 жовтіє туга двох листків промерзлих,  

 прибитих вітром із чужого саду,  

 яким немає вороття назад.  

 Бо де той сад — забулося давно.  

 ...Страшніше смерті, як нема де вмерти.  

 Коли для всіх однаково ти свій,  

 чужим для всіх лишаючись одначе.