Оце я, матушко, прийшла по ділу до батюшки. Хотіла й висповідаться, і
розказать все дочиста,  як воно було. Нехай батюшка за мене оступляться.
Сміються з  мене  люде та  й  сміються.  Вже  мені затого очі  висміють.
Продражнили мене злодійкою;  злодійка та й злодійка!  Не то що, матушко,
люде,  а вже навіть малі діти, як часом іду вулицею, то вони граються та
й кажуть проміж себе:  он,  диви! злодійка йде. Такий мені сором, що вже
швидко не можна буде мені між люде й очей появить. А хто докаже, щоб я в
кого що вкрала? Хіба я винна, що мій чоловік крав? Ой боже мій! Я, серце
матушко,  в такім клопоті,  що вже й ночі недосипаю. А все то сталося од
того часу,  як мого чоловіка посадили на висідку в тюрму.  Що на його те
нещастя спало, то нігде правди діти. Але й божуся, й присягаюся, і ладна
землі з'їсти,  що я ні в чому невинна й невісна, їй же богу, не-вісна! Я
вам розкажу все дочиста, як воно було і як те лихо на мене спало.
   Ото раз в  великий піст увечері вдягається мій Петро.  А я йому кажу:
"Куди це ти думаєш йти?  Надворі грязюка та так поночі,  що й  з двора в
ворота не потрапиш".  А він мені одказує:  "Не питай! Не твоє діло; йду,
куди треба".  Пішов він, а я сиджу, та куняю, та все його жду. Нема його
та й нема!  В хаті тихо.  Надворі вже нігде й собака не гавкне:  відомо,
пізня доба. Вже й перші півні заспівали; вже на мене сон налягає, а його
нема.  Коли чую, стукає він у вікно та й каже: "Одчини!" Ото я одчинила.
Входить він у  хату та  й  уносить на плечах,  може,  так як з  півкорця
чогось в  мішку.  Кинув він мішок на діл га й каже:  "Візьми та спорожни
мішка".  Розгорнула я мішок, подивилась, аж у мішку кукурудза. "Де це ти
взяв кукурудзи?"-питаю я  в  його.  А він каже:  "Нащо тобі знать!  Коли
приніс,  то бери,  та мерщій ховай,  та й  не питай.  Я  купив в  одного
чоловіка".  "Петре!- кажу я,- гляди лишень, щоб тобі не скрутилось та не
змололось за  цю кукурудзу".  Я  трохи вже догадувалась,  де він взяв ту
кукурудзу,  бо він вже давно злигався з недобрими людьми та все з ними в
шинку сидить. Так мені стало ніяково: і страшно мені, й сором. Однесла я
ту кукурудзу в комору,  а в мене в коморі було ще трохи кукурудзи,  бо я
восени заробила собі.  Взяла я  ту  кукурудзу та й  висипала в  мішок до
своєї; думаю, притулю до своєї, бо мала до чого притулити. Але, їй-богу,
їй-богу, я не винна була ні в чому!
   Ото вертаюсь я з комори,  а він знов вдягається в свиту.  "Чоловіче!-
кажу  я.-  Куди це  ти  знов думаєш мандрувать?  Бійся бога або  котрого
святого!  Ти  до чогось доходишся.  Сиди в  хаті та не рипайся,  а  коли
хочеш,  то  підеш собі другої ночі,  бо  ти  мені спати не даси".  Він з
злістю крикнув, з нестямки вилаяв мене, бо такий палкий та опришкуватий,
як  той огонь,  хоч на взір ніби й  лемехуватий і  зателепуватий,  бо як
почне розмовлять,  то висмикує помаленьку з рота слова,  неначе висмикує
за  гичку буряки з  затужавілої грядки.  Ото  він  знов потягся з  хати.
Погасила я  світло та й спать не лягла.  Сиджу собі на лаві,  куняю та й
думаю.  І сон мене не бере.  Погане діло,  думаю, заходиться оце в нашій
хаті!  І  навіщо оце йому робить?  В  нас же в хаті не злидні ж нещадимі
завелись.
   Але що  ж  робить,  коли він мене не  слухає,  хоч зве мене розумною.
Говорю до його,  як до стіни. А як скажеш йому правду в вічі, то він так
і  спахне,  як той присок.  Заспівали другі півні,  аж він знов стукає в
кватирку.  Одчинила я  двері,  засвітила світло,  дивлюсь,  а він приніс
добрий клунок проса. "Де це ти,-кажу,-береш? звідкіль носиш?" А він тоді
до мене: "Та краду! бери, та ховай хутчіш, та спорожни мішка". "Боже мій
милостивий!-думаю я,-що мені робить?"  Однесла я  те просо в комору та й
притулила до свого,  бо в мене було ще мисок зо три проса,  то й було до
чого притулить.  Але, їй же богу, я невісна; їй-богу, невісна й не винна
ні в чому! Вернулась я з комори в хату, дивлюся, а він знов вдягається в
свиту. "Куди ти,- кажу,- знов думаєш потягтися?" А він каже: "Та туди ж,
куди й ходив".
   Лягла я спати. Лягає й він, не роздягнувшись. Я задрімала. Вже почало
щось сниться,  та таке страшне:  якийсь ведмідь з рогами,- коли чую, він
встає. "Куди ти,- кажу,- налагодивсь оце йти! Вже ж з півночі звернуло".
А він каже:  "Та туди ж,  куди й ходив. Злодійство, як горілка розбирає:
вип'єш чарку,  заманеться й  другої".  "Оце,-  кажу,-  побила мене  лиха
година та нещаслива.  Цілу ніч тягається десь,  як той вовкулака, не дає
мені  гаразд  одпочить".   Пішов  він  мовчки  з  хати,   а  я  вже  так
напрацювалась, що й заснула. Коли чую, знов торохтить у вікно так, що аж
шибки дзвенять.  "А бодай тебе вже на мари винесло, як тебе оце носить!"
- крикнула я  в  кватирку до його.  Засвітила я світло,  дивлюсь,  а він
приніс п'ять шматків сала ще й  клунок пшениці.  В  мене ще зосталося ^в
боденці од  пущення дві четвертини сала.  Взяла я  ті  шматки сала та  й
притулила до свого,  бо сало ж не значене:  думаю, притулю я те сало хоч
до того місця,  де лежало наше сало,  то все якось буде безпечніше.  Але
побий мене хрест святий,  коли я  була в  тім винна.  їй-богу,  не  була
досвідчена,  бо  я  його не  посилала й  не намовляла на те погане діло.
Заглянула я,  матушко-серце, в той мішок, аж там білокора пшениця. "Нащо
ж ти,  вороже, приніс мені цієї пшениці?-кажу я до його.- Ти ж знаєш, що
на все село ні в кого нема білокорої пшениці, тільки в Кулика. До чого я
її притулю,  коли вона значна? Бери її та неси хутчій з хати, бо я її не
прийму. Про мене, хоч в болото висип".
   Став він, задумався, почухав потилицю та й каже:
   "А біс його батька знав!  Це не день,  а ніч:  що налапав, те й узяв.
Тепер розкидай вже ти жіночим розумом,  бо ти не з біса розумна на ввесь
куток!" "Бодай,-  кажу,-  тебе розкинуло по шматку на великій дорозі, як
оце ти наробив мені клопоту".  Розкинула я  розумом і  по городі,  і  по
горищі,  і  по  хлівах -  нема де сховать або хоч прихистить.  "Біжи ж,-
кажу,- та зірви в помості в коморі дошку, та й сховай там, бо в нас нема
ні  зерна ні червоної,  ні білокорої пшениці".  Подумав він,  почухався,
пішов до  комори,  зірвав дошку,  упорався,  прийшов та й  каже до мене:
"Коли приметикувала,  де  сховать,  то  гляди ж,  жінко,  держи язик  за
зубами,  та ще й добре,  бо в тебе розум добрий, та язик дуже довгий: ти
таки язиката й не дерзка на язик зроду.  Як пробрешешся,  то і я піду на
Сибір,  і ти підеш".  Впав він на лаву та й захріп. Ото тільки що почало
розвиднюваться, прийшов староста та й давай трусить. Але, бог дав, якось
минула та  струсанина:  люде знали,  що  в  мене була кукурудза,  було й
просо, було й сало, а пшениці не знайшли, бо й своєї таки не було.
   Ото якось минулося те лихо, а я кажу до його: "Гляди ж ти, вороже, не
волочись мені більше вночі та не буди мене по тричі,  бо й сам пропадеш,
і мене з маленькими дітьми занапастиш".  А він каже; "Ви, жінки, розумні
на всьому готовенькому:  от якби й ти крала потрошку то там,  то там, то
може б  і  дохарчувались до нових жнив.  Ти принесла б щось до хати,  чи
курку,  чи гуску,  чи порося,  і я б приніс,  то й діло пішло б спірно".
Намагається він;
   "Крадь та й крадь!" "Не діждеш,-кажу я,-цього ніколи, щоб я крала, бо
я чесного роду: і батько мій не крав, і дядьки були хазяйновиті, не буду
красти й я".  А тепер от через його і я стала злодійка, та й злодійка, і
другого прізвища мені нема на селі.  Та вже мені ніхто так не допік,  як
ті Кушніренкові дітища. Як тільки простую вулицею проз Кушніренка, то ті
лобурі повибігають та й репетують: "Тітко Домахо! а нащо ви хотіли в нас
порося  вкрасти?   Тітка  Домаха  злодійка!"  Та,  їй-богу,  аж  на  тин
повилазять та ще й грудками на мене шпурляють.  Господи милостивий! Що я
їм такого заподіяла?  Ото в  чистий четвер ішла я проз Кушніренків двір.
Коли  дивлюсь,  коло  воріт бігають поросятка,  та  такі  чистенькі,  як
перемиті.  Я впіймала одно поросятко та хотіла погратись та погладити по
спинці.  Граюся я з тим поросям та й думаю,  грішна:  ото якби мені таке
поросятко на посвячін-ня! А воно як закувікає! Десь узялися свині та так
і  опали мене навкруги,  як  ті  собаки;  а  стара свиня як  вискочить з
Кушніренкового двору та просто й кинулась на мене,  мов скажена сука. За
свиньми сипнули з  двора  собаки.  Стара сука  вхопила мене,  вибачайте,
ззаду  за  спідницю та  одшматувала пілку  од  самісінького пояса аж  до
землі.  Ще,  хвалить бога,  що не скалічила.  Кинула я те порося,  а тут
повибігали Кушніренкові діти та давай кричать: "А нащо ви, тітко, хотіли
наше порося вкрасти?" "Та я,-  кажу,-  хотіла тільки пограться".  А вони
давай навзаводи кричать:  "Злодійка! злодійка! злодієва жінка!" Та давай
цькувать мене собаками.  "Цур вам,  пек вам з  вашим поросям!  Ось через
ваше порося пропала моя спідниця",-  кажу я. Вхопила я той шмат з землі,
зібрала спідницю в  руки,  щоб хоч не біліла сорочка,  та й пішла додому
вже манівцем, сукупними городами, щоб люде не сміялись.
   А  це  після великодня причепилась до  мене сусіда Мар-та за ті яйця.
Раз якось іду я через її город додому навпростець, через бур'яни. А вона
така хазяйка,  що в  її городі в бур'янах зайці виплодились.  Іду я та й
угляділа під лопухом дванадцятеро курячих яєць.  Я  думала,  що  то  моя
курка нанесла, бо було все бачу, що вона літає через тин в Мартин город.
Сама ж  Марта про це знає,  бо поперебивала ноги ломакою моїй курці і не
раз зо  мною за  неї лаялась.  Я  забрала яйця в  пазуху,  бо вони ж  не
значені.  Мартині діти вгляділи та й розказали Марті.  Од того часу мені
не можна й через її город перейти:  кричить на мене: "Злодійка, злодієва
жінка!",- а за нею й діти. Такий мені сором, такий клопіт, що вже сусіди
нічого мені не позичають.
   Ото почала я перед Великоднем вговорювать чоловіка,  бо він таки мене
в дечому слухає,  тільки в тому,  поганому ділі,  ніколи мене не слухав.
Все було каже: "Ти й розумна в дечому, а в дечому дурніша од курки". А я
йому й кажу:  "Коли вже ти вкрав пшеницю, а я допильнувала, то піди десь
далеко, тільки не в Ямполь, щоб люде не впізнали, та продай оту пшеницю,
а як не продаси,  то неси молоти про мене й за сто верстов,  коли вже на
тебе таке 'нещастя спало".  А  він до  мене каже:  "Одже ж  ти,  Домахо,
розумна з  біса!  І  справді часом варт і в жінки розуму позичить".  Ото
поніс він ту пшеницю десь далеко до млина,  змолов,  а  я  мусила з того
борошна паску спекти Він їсть, діти їдять, їм байдуже за все, а мене все
сум бере:  "Борони боже,-  думаю,-  якого нещастя!"  Та  ще  він до того
зійшовся з поганою компанією,  та все десь блукають вночі по селах та по
хуторах;  одбився од роботи,  бо вночі тиняється,  як той звір,  а вдень
спить.  Ото серце,  од того часу він так розледащів,  що й  за роботу не
візьметься.  Настали жнива.  Люде  в  поле,  а  він  візьме свиту  та  й
потягнеться з компанією або до шинку, або десь на ярмарок.
   Минули жнива.  Я кажу чоловікові:  "Піду я на першу пречисту в Ямполь
на одпуст та й зайду на ярмарок,  бо треба купить то сього,  то того для
господарства".  А він каже:  "Про мене, йди, тільки не трать дуже грошей
на  ярмарку,  бо  ті  жінки як  підуть на  місто,  то ладні купить цілий
ярмарок". Діждалась я пречистої та й пішла в Ямполь.
   Прийшла я  на ярмарок,  аж там маляр продає образи.  Я вгляділа образ
святого Миколая,  та  такий гарний,  що аж сяє на сонці,  як золото.  Не
втерпіла я та й купила той образ. Пішла я на одпуст та й поставила образ
в  церкві;  молюся та  й  думаю:  "Буде ж  мені тепер од чоловіка,  що я
потратила так багато грошей на ярмарку, ще й образ купила". Після служби
божої якийсь піп  посвятив нові  образи.  Людей було сила!  Попів було з
десять.  Я вже й не пам'ятаю, як я взяла свій образ, пішла з церкви та й
не заплатила попові шість шагів за посвячіння...  їй-богу,  не знаю,  як
воно так трапилось:  чи я  забула,  чи мені памороки одбило,  чи ярмарок
заморочив мене,  чи  я  вчинила це  з  незнавки та з  нетямучості,  чи я
чоловіка,  може,  боялась. Приходжу додому, почепила образ на стіні, а в
мене все не виходить з  думки:  чом я не заплатила попові за посвячіння?
Це ж я вчинила гріх.  Коли б мене, борони боже, не скарав святий Миколай
або на дітях,  або на худобі,  або й на чоловікові.  В мене,  бачте, все
була думка на чоловіка,  що він робить погане діло. Глянула я на святого
Миколая,  а  він на  мене дивиться,  та так суворо та сердито.  Почала я
варить вечерю, пораюсь коло печі, а святий Миколай все на мене дивиться,
неначе живий,  повертає на  мене очі,  куди не ступлю хоч ступінь,  ще й
неначе пальцем свариться.  Гляну на другі образи: свята Варвара дивиться
на полицю,  святий Юрій неначе дивиться на піч,  а святий Миколай все за
мною слідком водить очима. В мене чогось серце стривожилось: це, мабуть,
через те він так страшно дивиться на мене, що я не заплатила шість шагів
попові за посвячіння.  Другого дня була неділя. Встаю вранці, заходжуюсь
пораться коло печі.  Чоловік розпитує мене за ярмарок,  а  я  й  не кажу
йому,  що я  купила образ.  Вглядів він образ на стіні та й каже:  "А це
нащо ти купила образ?  Пір мало тобі їх висить на стіні. Навіщо ти дурно
потратила гроші?"  Як почав він клясти мене,  а  я й собі не мовчу.  Він
слово,  а я двоє.  Так мене розібрала злість, що я забула, що була свята
неділя.  Він розлютувавсь та  кинувся мене бити,  а  я  не втерпіла та й
налаяла його:  "Будь,- кажу,- ти проклят од нині й довіку! Бодай на тебе
трясця й болячка!  Щоб тебе на Сибір завело, як ти оце мене увів у гріх,
що мушу лаятись з  тобою до служби божої".  Тільки що я налаяла його,  а
тут дзвін до церкви:  бов! Я так і охолола. Боже мій! Що ж це я сказала!
Я ж прокляла його саме тоді,  як до церкви задзвонили... Зварила я обід,
пішла до церкви,  хрещуся та молюся,  а в мене з думки не виходить, що я
свого  чоловіка прокляла в  неділю вранці до  служби божої.  Вернулась я
додому,  сіла обідать,  а мені й їжа не йде.  По обіді він пішов у клуню
спати, а я схилилась на стіл та все журюся, все сподіваюсь якогось лиха.
   Вже надворі поночіло.  Він вдягається та й іде з хати.  Я кинулась до
його,  заступила йому двері,  прошу,  благаю та  плачу:  "Куди ти  йдеш!
схаменися хоч на цей день, вражий сину, бо буде тобі якась напасть!" Він
пхнув  мене  та  й  потягся.  Опівночі чую,  стукає він  у  кватирку.  Я
засвітила світло,  одчинила двері.  Протираю очі спросоння,  глянула,  а
мені здалося,  що він держить на руках барана.  "Навіщо ти, вражий сину,
вкрав оцього барана?-крикнула я  на його.-До чого я  його притулю?  Ти ж
знаєш,  що в  нас овець і заводу ніколи не було!" А він каже:  "Тю-тю на
тебе, дурна! Протри лиш сонні баньки. Це такий баран, що можна й до рота
притулить".  Я  протерла очі,  дивлюсь,  а  він  держить щось на  руках,
завинуте в свиту,  а обидва рукави теліпаються. Розгорнув він свиту та й
виймає  здорове барильце,  набите  залізними обручами.  "Що  ж  оце  ти,
анахтемська душе,  припер до господи? -кажу я.-Де ж оце в світі божому я
діну оте барильце?"  А 'він одбив барильце,  простелив серед хати свиту,
сів  сам,  взяв  горнятко та  й  давай  точити  горілку.  Припав він  до
горщечка,  як віл до води, дудлив, дудлив, а далі перевів дух та й каже:
"Ож на, Домахо, притули оцього барана до рота! їй-богу, як покуштуєш, то
й  зґедзкаєшся!  Ти  зроду не  пила такої горілки.  Це  не  така,  як  у
шинкарів,  розведена водою".  "А  бодай ти не діждав,  щоб я  злодійську
горілку пила!-кажу я.-Пий вже сам,  про мене,  й лусни!" Сіла я на лаві:
дивлюсь на нього та й думаю, де б ту прокляту горілку сховать, щоб часом
не  трапилось яке  лихо.  Думала вилити воду  з  діжки та  й  влить туди
горілку,  а барильце закопати десь на городі.  Думала я,  думала,  а він
сидить та все п'є й не перестає. Я незчулась, як впала на лаву, як і сон
мене зміг...
   Коли чую спросоння,  щось дверима торгає.  Я  прокинулась,  а надворі
тільки що  почало на с'віт благословиться.  Я  схопилась,  дивлюсь,  він
лежить серед долу на свиті,  мов мрець,  а коло нього стоїть барильце. Я
дометику-валась,  хто стукає в двері.  Кинулась ховать барильце в грубу,
воно не влазить;  я  засунула його в  піч,  заклала трісками,  заставила
челюсті горщиками,  а  сама  трушуся,  неначе  мене  пропасниця трусить.
Хотіла збудить Петра,  торсала його за  плечі з  усіх боків,  смикала за
чуприну,  а  він лежить,  як колода.  Я незчулась,  як двері виставили й
одчинили,  як староста з  людьми шусть у  хату!  Знайшли вони барильце в
печі,  взяли барильце, а його, впіймавши на гарячому вчинку, зв'язали та
й повели в тюрму.
   Повели його,  а  я сиджу та все думаю:  це ж все лихо виявилося через
мій гріх.  Це ж мене покарав святий Ми-колай та свята неділенька. Хотіла
молитись,  та боюся й глянуть на образ,  Настав вечір.  Вийду з хати,  а
мені все здається,  що на мене сердито дивиться святий Миколай. Увійду в
сіни,  неначе бачу його й там,  а ввійду в хату,  мені привиджується, що
він заглядає в  хату з  темних сіней в  одчинені двері.  Куди піду,  він
неначе  ходить  навздогінці за  мною,  гониться слідком,  так  що  я  аж
оглядаюсь.  Лягла я спати,  мені сниться,  що ніби наш батюшка увійшли в
хату, начебто з молитвою. Коли я придивлюсь, аж серед хати стоїть святий
Миколай в золотих ризах,  в золотій шапці, з золотою книжкою в руках, та
свариться на мене.  Господи,  якого страху я набралась!  А раз я смерком
пішла по воду до річки.  Йду я з відрами між вербами,  а під вербами вже
зовсім поночі.  Йду я та й оглядаюсь на всі боки, а мені здається, от-от
хтось ухопить мене збоку. Прийшла я на берег, стала на камені, та тільки
що поставила відро,  коли щось як скинеться коло самого каменя,  та таке
здорове,  як людина.  Небо на заході було червоне,  і я, їй-богу, своїми
очима бачила,  як воно заблищало,  неначе було в  золотих шатах.  Я й не
стямилась, покинула й відра та прожогом кинулась втікати стежкою. Та вже
нагодилась одна сусіда, і я з нею вернулась у берег за відрами.
   Господи,  якого страху я набралась! Було смерком вже боюся й на город
вийти. Терпіла я, та й не стерпіла, пішла в Тернівку сповідаться до тієї
церкви, де я вінчалась з своїм чоловіком, бо кажуть, що в тій церкві, де
шлюб брала,  бог простить найбільший гріх.  На духу я розказала всі свої
гріхи: як не заплатила шість шагів за посвя- / чіння святого Миколая, як
в  неділю вранці прокляла свого чоловіка,  як  через це  його посадили в
тюрму;  призналася,  що раз в мене не стало солі,  і я побігла до сусіди
позичать,  а сусіда була в полі;  я одсунула своїм ключем засов, набрала
солі в горщику на полиці;  згадала, що в мене й пшінця вже мало на кашу,
та й пшінця набрала,  та за тим клопотом і забула оддати.  "Але,- кажу,-
батюшко!  І божуся,  й присягаюсь,  що я невинна:  я не крала,  а тільки
позичала,  та  і  досі не  оддала".  Згадала,  як колись у  сусіди Марти
знайшла на  городі в  бур'яні курячі яйця та  забрала в  пазуху.  "Але,-
кажу,- батюшко! їй-богу, я й у цьому невинна, бо думала, що то моя курка
неслася в  чужому городі,  бо  все було літає через тин в  чужий город в
бур'ян. Нехай мене святий хрест поб'є, коли я крала". Висповідалась я, а
батюшка й  каже:  "На ті  шість шагів,  що ти не заплатила за посвячіння
образа,  обміни в церкві свічку та й постав перед святим Мико-лаєм;  а в
кого ти брала сіль та пшоно,  тому ти повинна оддати,  то вийде, ніби ти
позичала, а не крала".
   Одговілась я,  вернулась додому;  якось мені легше стало на душі.  Чи
вийду вночі надвір, за мною вже не гониться святий Миколай. Але як гляну
на той образ,  то все мені якось сумно в хаті сидіти,  бо святий Миколай
все  суворо дивиться на  мене,  як  і  перше дививсь.  Оце,  матушко,  я
принесла той  образ  батюшці,  нехай коли  ласка їх,  поставлять його  в
церкві, бо я через цей образ ладна од своєї хати одцураться.
   1885 року.