Раз  зимою  по  містечку ходить  баран  та  збирає  стебла  сіна,  що
порозтрушувалось з возів. На жидівському ґанку лежить цап та гріється на
сонці. Цап углядів барана і давай глузувати та сміятись з нього.
   - Гей ти,  опудало-мужичище! Вдягся в кожушище та насилу повертаєшся,
як  той медвідь.  Ось подивись,  який я  прудкий та жвавий в  куценькому
сурдуті.
   - Мені добре і в кожусі, дарма що я опудало,- каже баран.
   - А  дивись,  баране,  який  я  гарний в  сурдуті та  як  мені  легко
танцювати,-каже цап та  скік з  місця;  піднявся на задні лапи,  передні
задер вгору та  мах  на  один бік головою!  круть на  другий бік рогами!
верть хвостиком!  загнув шию дугою, ще й борідкою потряс. Баран витріщив
очі на цапа та й каже:
   - Почекай лишень,  ось прийде вечір та вдарить мороз,  тоді побачимо,
хто з нас кращий.
   Сонце зайшло.  На  небі стали червоні стовпи.  Мороз такий потис,  що
тілько держись;  як дмухнув вітер,  лід затріщав,  неначе хто з  рушниці
вистрілив;  аж дерево в лісі залущало. Дмухнув мороз на барана, баранові
байдуже:  тепло  йому  в  кожусі.  Як  вджиґне мороз цапа,  мій  цап  аж
підскочив, неначе його хто окропом обпарив.
   - Гей лапище-мужичище!-  кричить цап до барана.- Скидай швидше кожух,
нехай я трохи погріюсь.
   - Чи то ж можна, щоб такий пан вдягся в простий кожух!- каже баран.
   Тоді цап давай уже просити барана:
   - Ой  братчику,   баранчику,  голубчику!  Не  видержу,  бо  вже  дуже
дошкуляє;  так тебе неначе ножами ріже та голками шпигає в шкіру. Дай, я
хоч притулюсь до твого кожуха та хоч боки нагрію.
   - Та йди вже,  чванько,  грійся!-каже баран.-Я  знаю,  що не з  добра
сурдутовий пан у жупані ходить, бо свити не має.
   Та се, бач, не першина, що сурдут коло кожуха боки гріє.