I
Сiм десяткiв рокiв увiрвалися в спокiй,
Але дихає тишею хата щаслива,
Прожила це життя, як на нивi широкiй,
Наробилась, набачилась горя i дива.
Лiтнi ночi озоренi, зими колючi,
Березневих свiтанкiв сувора мерiжка,
Сiм десяткiв рокiв, як бажання жагучi,
Стали колом тiсним, гомонять бiля лiжка.
Кожен рiк - як живий непiдкуплений свiдок,
Кожен день хоче слово сказати в надiї,
От i вчора наслухалась в хатi сусiдок:
-- Як обсiємось в ланцi, ти встанеш, Докiе.
Трудодень буде повен натуроплатою,
Ми ж у ланцi робити охочi,-
З непомiтною з нею i трохи горбатою,
На похвалки пустi - скупуватою
Гомонiли до полуночi.
I радiли, що калiй привезли теплушки,
Отелилась племiнна корова за строком.
I Докiя звелася, гаряча подушка,
Наче спека липнева, пашiла пiд боком.
З кок-сагизом хотiла поглянуть дiлянку,
Розбудити дiвчат на рожевiм свiтанку,
Чи пшениця пилком не припала?
Пiдвелася Докiя - i впала.
II_
_
Лiкар був iз району, Микола Григорович,
Все питає, i дивиться, й в трубочку слухає.
Це ще в юностi,- каже,-набралися горя ви,
От i серце, мiж iншим, трiпоче задухою.
Вам би,- каже,- не думать щоночi,
Вам би краще, Докiє, у Сочi.
Оглядає смаглявi i жилавi руки,
Де по жилках котилась згорьована сила,
Молоточком за плiчми послуха-постука,
Скiльки плечi жiночi життя проносили!
I в зiницi загляне, бо скiльки в них свiтла,-
Можна вiк просвiтити у кожен куточок,
I долонi погладить...
Лиш юнiсть розквiтла,
Вже носила на них i синочкiв, i дочок.
Спочивайте, Докiє. А я вже iз дому
Цеї ночi дзвонитиму до обкому,
Вам путiвку на завтра пришлють. Тiльки
прошу,
Для спокою згадайте хвилину хорошу,
А не давнє життя.
От i все, ми поїхали.
Тiльки ж як не згадати ту молодiсть? Вiхоли,
Заметiлi зимовi, мов конi обгонськi,
Копитами пiд вiкнами крешуть похмурi,
Чоловiка беруть десь на русько-японську
Воювати матросом у Порт-Артурi.
Проводжала його, побувала в прийомi,
I на станцiї зимнiй сидiла допiзна,
I поплакала, правда, й вернулась додому,
Як у даль просвистiла машина залiзна.
I чекала листiв iз лютневої ночi,
Листоношу доводилось часто питати,
Каже: - Пишуть, чекайте! -
I думи жiночi
Виливала над дiтьми, вернувшись до хати.
Десь листок надiйшов iз останньою хугою,
Чи, здається, у березнi кинула пошта,
Що, мовляв, жив-здоров, що возився
з недугою
Був у груди поранений тяжко. Ну, що ж то?
Iншим гiрше буває.
I ти без привiту
На свiтанку устала, взялася за дiло,
Бiдне лiто прийшло, нi, приїхало лiто,
Як вiзник на шкапинi, прикопотiло.
III_
Ось вона колоситься, та нивка-восьмушка.
Деревiй на межi, та пирiй, та осоти,
Та спадають у зелень трави-непослушки
Iз блакитного крайнеба зорi, як соти.
Двоє старших дiтей посади на обмiжку,
А найменше, грудне, поклади пiд колою.
Хлiба жованку в тряпцi з слiзьми вперемiжку
Дай, хай смокче, а ти колючками, тропою,
Взявши косу важку, на колодцi не биту,
Без грабкiв,- хто направить ту косу без
мужа? ---
Починай косовицю, дощами не вмиту,
Молода, i засмучена, й силою дужа.
Ах ти, дощику, дощику, крапни iз тучi,
На дiтей, на безхлiб'я моє не зважай,
На роздум'я пекучi, на стернi колючi,
На солдатчину долю - убогий врожай.
Може, спека спаде i на серцi, й на нивi,
Може, я тебе в глечик по краплi зберу,
Може, станеш ти вiсником в долi щасливiй,
Як омиєш грозою дорогу стару.
Я за щастя устала б за тебе до бою,
Iз гарячою помстою вийшла б на люди,
Щоб з тобою нам, земле, у працi з тобою
Слалось вольнеє поле i дихали груди.
Я за тебе стояла б, мов криця.
...Спека палить, шумить косовиця.
Чуєш? - меншенька плаче й здiйма рученята,
Двоє старших бiжать по стернищi рудому,
Час додому, а нива чи збита, чи зжата,
Вже на осiнь чекає вiд лiтнього грому.
IV_
Ах, та осiнь, як вiк!
Нi, не треба тривожити
Тих рокiв, як вiкiв, що пройшли за тобою,
Глянь у вiкна, Докiє: колгоспнi сiножатi
Умиваються, день зоревою трубою
Скоро кликне артiль до колгоспного дворища,
Ти прийомник включи i крiзь даль темно-сизу
Слухай рiдну столицю, ясну i сувору ще,
Слухай, скiльки у тебе росте кок-сагизу!
Пiдвелася, i знов,- крiзь загубленi звуки,
Крiзь затертi кольори й забутi подiї,-
Чоловiк привiтався, простягує руки
Iз вiйни, не згубивши на щастя надiї.
Повернувся, з дiтьми гомонiв, iз тобою,
Як-то бiдному жить, хоч iди в мiхоношi!
А за тиждень вночi iз людською юрбою
У маєтку трощив помiщицькi розкошi.
Ожереди палив, як судьбу свою сiру.
-- Хай горить достобiса людська кривавиця! -
...Iз тюрми проводжала його до Сибiру,
Як то кажуть в людей: i жона, i вдовиця.
Говорили, що дуже вернутись бажає:
-- Нашу правду знайду, не знайду, то:
загину! -
Говорили, що десь у сибiрському краю
Вiн в засланнi зустрiв благородну людину.
У людини задума турботливо-ненина,
Все читає, мов серцем розтоплює кригу,
I листи пише Ленiну,
Рветься до Ленiна,
Крiзь колючу, холодну сибiрську хурдигу.
Чоловiка твого iз привiтом
Бiльшовицьким навча заповiтам.
А у тебе ще син народився, нiвроку,
Весь у батька, як вилитий, няньчи в тривозi,
Жни запущену нивку, надiйся щороку,
Виглядай чоловiка на збитiм порозi.
Вже й нiмецька вiйна прокотилась за обрiєм,
Вже й керенщина чорна зiтлiла на сконi,
Вже сiдають в тачанки Боженки хоробрiї
Пiд немеркнучi вишитi стяги червонi.
V_
Чий то гук на зорi? Наче в бурю повсталу,
Наче блискавки б'ють в горобинiй пiвночi -
То iз Щорсом iдуть ливарi iз Уралу,
Шахтарi iз Донбасу i тульськi робочi.
I крiзь мрiю сьогоднiшню, в спогадах скорих,
Чуєш? - диха вогонь по широкiй планетi,
I палає, мов свiчка, наш Київ на горах,
Багрянцем дотлiва на твоїм кулеметi.
Так i звали в полку всi: Докiя, Докiєчка. -
Кулеметниця наша врятує вiд скрухи! -
А у тебе, в Докiйки,- сiм'я не копiєчка,
Двох синiв та дочку залишила в свекрухи.
I здавалось: снiги - то полотен сусвоїща,
Скiльки б з них штаненят, та бiленьких
сорочок,
Та вузьких пелюшок, а згадаєш, чого iще
Нашивала б синам, готувала для дочок.
Промiнь сонця тобi, мов долонi гарячi,
Бо в малих, було, руки теплiли так само,
Криницi на дорогах, мов очi дитячi,
Все свiтились для тебе i кликали - мамо!
Старший син iз тобою у другому взводi
В Черняка Тимофiя воює, як мати,
I крiзь шал завiрюх, у важкому походi,
Iнше поле росло, iншi весни i дати.
Свiт мiнявся у формах, у фарбах, у сутi,
У законах людських, проростав по-новому
Через кров i пожар, через вибухи лютi,
Щоб колоссям i сонцем жарiти потому.
VI_
I твоє особисте, замучене роками,
Гнане в каторгу, топтане щастя коротке
Усмiхалось нарештi очима глибокими,
Так, як ждала, як снила його поворотку.
На Лук'янiвцi, в тихому домi,
Чоловiка зустрiла в ревкомi.
Не впiзнала: сидiв на стiлечку простому,
У шкiрянцi, ховаючи посмiшку строгу,
Тож приїхав здалеку сюди, до ревкому,
Партизанам i Щорсовi на допомогу.
Як йому довелося крiзь протемiнь сiру
Шiсть разiв утiкати з тiсного закутку,
Iз холодного краю, iз хащiв Сибiру,
По ранковiй зорi, по снiжнiм первопутку,
Iллiча в революцiю бачить.
Ввiйшла ти
У тихенький будиночок, власне, до хати:
Олександрович,-Щорса побачила,-
в взводi
В нас бинтiв не стачає, а ми ж на походi.
Ти подумай! - I стрiлась очима раптово
З тим, iз другим...- Далекий, жаданий мiй
муже!
Аж хитнулась.
-- Докiє! - одне його слово.
I рука на плечi твоїм, тепла та, дужа.
Тую мiць i тепло од руки чоловiчої
Не розвiяла в днину погожу чи люту,
Як женила синiв i гуляла при звичаї,
Як стрiчала замiжню дочку з iнституту.
Позмужнiли, зросли, не сiмейка- сiмеїще,
Вже й онуки звелись, хлоп'яки та дiвчата.
Запитай у людей, пошукай собi,- де iще
Голосами й пiснями так повниться хата.
До роботи як вiзьмуться - поле колоситься.
Дай опору їм -землю пiдняти не досить,
I щодня забiгає дiвча-листоносиця,
Особистi й сiмейнi листiвки заносить.
Правда, старший не вдома, а далi,
Був у Тулi, тепер - на Уралi,
Як хазяїн, стоїть бiля сталi.
В тому тижнi прийшли трактори до артiлi,
А Докiя побачила, все їй здається
Не мотор клекотить у залiзному тiлi,
Може, серця синовнього крихiтка б'ється.
В Вiтчизнянiй вiйнi ти з ним бачилась, мати,
Як артiльну худобу з дiвчатами гонила,
Як горiли в Днiпров'ї побiленi хати,
А взяла тебе в гостi Уральщина мила.
I в тесовiй iзбi, пiд заснiженим небом,
Руськi матерi хлiба дiлили краюху
На синiв i на внукiв, на тебе й на себе,
Ждали звiсток iз фронту разом в завiрюху.
Син приїхав з заводу, просив тебе в мiсто:
- Тут же, мамо, в селi скiльки люду.
натулиться.
Нi,- сказала,- хоч в мiстi i затишно, й чисто,
Та артiльних корiв не поставиш на вулицi,
А для них там не знайдеш нi корму, нi пашi,
А вони в мене, сину, рекордницi нашi.
Ти за сталь свою млiєш, а я за корову,
Ти за цех свiй стоїш, я ж за стайню теплiшу.
I обняв вiн маленьку тебе, сивоброву:
-- Ви такi в мене, мамо, бували й ранiше.
I гортає Докiя кожну хвильку вiдому:
Середульший - секретарем райпарткому,
Iз-за Одеру, з фронту, прибув додому.
Цей не знає спочинку у ночi безсоннi,
З емтеес-до колгоспу, з бригади - у ланку,
Все вiн знає: якi пшеницi у районi
I коли героїнi пiдживлять дiлянку;
Хто у партiю хоче вступити iз осенi,
Як iсторiю вчать молодi кандидати
I якi трудоднi вересневою просинню,
Навантаженi славою, ввiйдуть до хати.
Тож приїхав iз фронту в приношенiм кiтелi. -
Ну,-говорить,-тепер комунiзм не за
даллю,
Якщо смерть не взяла нас, так вiчнi ми жителi
Iз добром i трудом, не з людською печаллю.
I здається, що сам вiн не менше ста рокiв
Обходив комунiзму висоти й широти,
Зна там кожен куточок, мiста i потоки,
Всi потайнощi знає, щоб зло побороти.
Отакий!
А найменший отут же, в артiлi,
Бригадиром немало - дванадцяте лiто,
Каже: - Мамо, давайте змагатися в дiлi
На врожай кок-сагизу, на просо, на жито.
I змагається з матiр'ю.
В школi, в мiстечку,
Вчителює дочка, i не десь за горами,
Наїжджає додому, зовсiм недалечко,
Хоч клопоту чимало, мабуть, з школярами.
То про читанки дбай, то турбуйся про зшитки,
Дiтям-сиротам помiч вишукуй, що в силi.
Годi думать, Докiє, вже сонячнi злитки
Розливаються злотом в небеснiм горнилi.
VII_
Грає жайворон срiбний в небеснiй блакитi,
Мiж землею та небом снує невидимо
I зеленi, i синi, й багрянцевi нитi
I трiпоче з вiтрами, як свiт, молодими.
Пiдведися, Докiє, i вийди у дворик,
Скоро ланка збереться, прийде на розмову,
Заорали дiлянку в минулий вiвторок,
Як там з добривом буде? Пiдсипати б знову.
Тож забудуть, гляди.
Пiдвелася поволi,
Вийшла, сiла на сонечку в ранковiй тишi,
Урожай зеленiє в широкому полi,
I земля соковитиста мрево колише.
Син прослав їй хустину червоноткану.
- Зараз, мамо, вернусь, лиш в бригаду
загляну.-
Шлях бiжить бiля двору широко i рiвно,
Люди йдуть на поля гомiнкою юрбою.
- Добрий день вам, Петрiвно!
- Як здоров'я, Петрiвно?
- Та минеться все само собою.
Стали рiднi та ближнi пiвколом,
Iз надiєю в серцi, не з болем.
Пастушки гнали скот, привiтались:
- Добрий день вам, бабуню, як спалось?
- Вже видужуйте швидше!
- Видужую,-
I рукою махнула недужою.
I вiдчула: доросле й маля,
I вода, i трава, i земля -
Все любов'ю тобi промовля.
VIII_
I здалося: земля iз полями й дорогами,
Iз мiстами, з вогнем у вiках посивiла,
Iз любов'ю й життям, з бойовищами многими
Пiдiйшла до Докiї й загомонiла.
От i шлях твiй, Докiє, закiнчився
звивистий,
Днiв твоїх загасає розжеврене гроно,
Лиш родила синiв i зумiла їх вивести,
Вийшла з мене i ляжеш до мене у лоно.
I нема вороття до життя,
Ти, стареньке моє дитя!
Як пилина мала, як багата стеблина,
Що розвiяла зерно i спогад колише.
Нi,- сказала Докiя,- ти в мене єдина,
Я iз тебе росла, а за тебе мiцнiша.
I нема менi краю, як нивi врожаю,
Ти лежала горбата, нужденна, безсила,
Я ж руками своїми звела тебе, знаю,
Вмила потом i колосом заколосила.
Обiгрiла вiд серця, як сонцем весiннiм,
Налила тобi соку в замлоєнi груди,
I ночей, i вiтрiв твоїх свист-голосiння
Повернула на пiсню весiльну мiж люди.
Що ти скажеш, неправда?
Як дiвчину, вбрала
В жовтi стрiчки пшениць, в п'ятикутнiї зорi,
Замiнила плугами мiзернi орала,
Зацвiтила, заквiтчала гори суворi.
Що ти скажеш, неправда?
Я сад посадила,
Щоб плодами, як зорями, вслалась дорога.
Ти багата у мене, та й я не убога,
Ти придумала бога,- я ж вища за бога!
Подивись, на тобi незвичайнi прикмети:
Люди родяться, жито покроплює туча,
Хай дивуються ближнi i дальнi планети,
Що для всiх ти у мене красуня родюча.
I не страшно менi замовчати устами,
I не жаль менi руки по всьому зложити,
Будуть люди за мене полями й мiстами
Гомонiти, трудитись, родитись i жити.
В кожнiм цвiтi малiм чи у деревi кожнiм,
У любовi людськiй, у дерзаннi, у мрiї
Я воскресну i встану диханням тривожним
Чи биттям свого серця, що вiк не старiє.
Пiдуть люди в луги, на устоянi роси,
Буде жайворон в небi дзвенiть малиново.
- Тут Докiя косила,- i ляжуть покоси.
- Тут Докiя спiвала,- i родиться слово.
Що ж ти скажеш, неправда?
I щирi, як свiдки,
Що вiд слiв її правду нестимуть вiками,
Потягнулись до неї сади-семилiтки,
Пшеницi пiдвелись золотими руками.
З школи дiти, букварики взявши пiд руки,
Щебетали, iшли по дорозi додому,
I в полях ланковi, по вказiвцi науки,
Розсiвали зерно, призабувши утому.
I кремлiвськi куранти дзвенiли високо,
Чули дзвiн той Заволжя, Днiпро i Говерла.
Тихо сiла Докiя, хитнулася боком,
Подивилась у даль, i, зiтхнувши, померла.
I така тишина заступила круг неї,
Можна вчути, як сад наливається цвiтом,
Як зарошенi трави ростуть над землею,
Б'ється серце Вiтчизни над буряним свiтом.
IX_
Син сiдає в лiтак, де завод на Уралi,
Мчить до дому далекого довгу годину,
Пiд крилом самольота завiянi далi
Все нагадують синовi матiр єдину.
I жалкує вiн гiрко, що скупо та мало
Вiн писав у листах до старої своєї,
Розповiв би, що в працi часу не стачало,
Але слово тепер не потрiбне для неї.
Другий син поспiшає з роботи, з райкому,
Теж пригадує гiрко, як скаржилась мати,
Що, мовляв, приїздиш ув артiль, як додому,
Та не можеш i в хатi поночувати.
Все кудись поспiшаєш i зранку, й з обiду,
Може, синку, до тебе сама приїду!
I тепер, коли б можна її воскресити,
На життя їй дихання вдихнути у тiло,
Сам би став вiн щоденно привiти носити,
Годував би iз ложечки, якби хотiла...
Наймолодший на конях всiєю артiллю,
Мчить мостами й дорогою, через дiброву,
Вiн гадав, що на осiнь, iз хлiбом та сiллю,
У змаганнi iз матiр'ю стрiнеться знову.
За широким столом, як за повною чашею,
Ожило б собесiддя гаряче та щире,
Говорили б артiльцi:
- Iз матiр'ю вашою
Нам нелегко змагатися, бригадире!
Все в старої поставлено вмiло,
Що пiджива, що сходи, що дiло.
I тепер, як заїдуть до рiдної хати,
Вiн хотiв би, щоб стрiнулась посмiшка мила,
Вiн би став у змаганнi на мiсце десяте,
Тiльки б мати устала й заговорила.
Ланковi на подвiр'я зiйшлись смаглолицi
Iз дiлянок, порiзаних вглиб лемешами,
Некролог у газетi прийшов iз столицi
В чорнiй рамцi, пiдписаний товаришами.
Понаїхало люду з району, з обкому,
Iз колгоспних правлiнь - не окинеш їх оком,
День пiдвiвся погожий, без дощику й грому,
Щедрий сонцем i щебетом в небi високiм.
Пiонери iз школи прийшли у загонi,
З барабаном, з сурмою, в червоних краватках,
I вiтрiв молодих буйногривiї конi
Помiж борозен рiвних стояли на грядках.
I широка дорога, мiсточки та балки,
Наче полотна сивi лягли до порога.
- То ж по нас проходила Докiя iзмалку,
Ми готовi востаннє лягти їй пiд ноги.
На подушечках, вишитих просто на диво,
На шовки i на заполоч яр-променисту,
Ордени її винесли всi шанобливо,
Орден Ленiна, потiм Зорю золотисту.
На хустинi гаптованiй винесли далi
"Знак пошани" - за перше врожаїсте лiто,
За життя її свiтле й труди небувалi
Все вiдзначено й людям в серця перелито!
Три сини, та дочка, та дорослi онуки
(Вiд обличчя твого вiдiрватись несила)
Пiдняли тебе легко на дужiї руки,
Так, як ти їх легенько в життi проносила.
I хвилина велика
Зашумiла, мов шквал,
I заграла музика
"Iнтернацiонал ".
I тебе понесли, за шанобою й славою,
За людською любов'ю, у лiта безкраї,
Понад нивою тихою, зеленоглавою,
Пiд високi i рiднi мої небокраї.
Мимо клубу, за нього ти в клопотi ночами
Комсомольцям казала не вперше, не вдруге,
Щоб дзвенiв вiн широко пiснями дiвочими,
Щоб i книжка, i радiо людям в послугу.
Бiля школи несуть, бiля брами,
Де стоять вчителi iз вiнками.
Потiм полем твоїм, де стежина знайома,
Де у пам'ятi в'їлася грудочка кожна,
Де в трудi здобувалася сила - не втома,
А тепер на врожай подивитись не можна.
Де з дiвчатьми своїми у ланцi, у працi
Скiльки радощiв, скiльки добра пережито!
Вмитi сонцем, ось-ось пшеницi вколосяться,
Молодими голiвками вклониться жито.
I несуть тебе мiж дерева-семилiтки,
Розшумiвся той сад у ранковi години,
Застилає твiй слiд у рожевi лелiтки
I зав'язує плiд на безсмертя людини.
Поклонилась земля, поклонилися люди,
На життя, на братерство, без кривди й огуди.
Це було на розстанку,
Це було на свiтанку.
1948