I

Сiм десяткiв рокiв увiрвалися в спокiй,
Але дихає тишею хата щаслива,
Прожила це життя, як на нивi широкiй,
Наробилась, набачилась горя i дива.

Лiтнi ночi озоренi, зими колючi,
Березневих свiтанкiв сувора мерiжка,
Сiм десяткiв рокiв, як бажання жагучi,
Стали колом тiсним, гомонять бiля лiжка.

Кожен рiк - як живий непiдкуплений свiдок,
Кожен день хоче слово сказати в надiї,
От i вчора наслухалась в хатi сусiдок:
-- Як обсiємось в ланцi, ти встанеш, Докiе.

Трудодень буде повен натуроплатою,
Ми ж у ланцi робити охочi,-
З непомiтною з нею i трохи горбатою,
На похвалки пустi - скупуватою
Гомонiли до полуночi.

I радiли, що калiй привезли теплушки,
Отелилась племiнна корова за строком.
I Докiя звелася, гаряча подушка,
Наче спека липнева, пашiла пiд боком.

З кок-сагизом хотiла поглянуть дiлянку,
Розбудити дiвчат на рожевiм свiтанку,
Чи пшениця пилком не припала?
Пiдвелася Докiя - i впала.

II_
_
Лiкар був iз району, Микола Григорович,
Все питає, i дивиться, й в трубочку слухає.
Це ще в юностi,- каже,-набралися горя ви,
От i серце, мiж iншим, трiпоче задухою.

Вам би,- каже,- не думать щоночi,
Вам би краще, Докiє, у Сочi.

Оглядає смаглявi i жилавi руки,
Де по жилках котилась згорьована сила,
Молоточком за плiчми послуха-постука,
Скiльки плечi жiночi життя проносили!

I в зiницi загляне, бо скiльки в них свiтла,-
Можна вiк просвiтити у кожен куточок,
I долонi погладить...
Лиш юнiсть розквiтла,
Вже носила на них i синочкiв, i дочок.

Спочивайте, Докiє. А я вже iз дому
Цеї ночi дзвонитиму до обкому,
Вам путiвку на завтра пришлють. Тiльки
прошу,

Для спокою згадайте хвилину хорошу,
А не давнє життя.
От i все, ми поїхали.

Тiльки ж як не згадати ту молодiсть? Вiхоли,
Заметiлi зимовi, мов конi обгонськi,
Копитами пiд вiкнами крешуть похмурi,
Чоловiка беруть десь на русько-японську
Воювати матросом у Порт-Артурi.

Проводжала його, побувала в прийомi,
I на станцiї зимнiй сидiла допiзна,
I поплакала, правда, й вернулась додому,
Як у даль просвистiла машина залiзна.

I чекала листiв iз лютневої ночi,
Листоношу доводилось часто питати,
Каже: - Пишуть, чекайте! -
I думи жiночi
Виливала над дiтьми, вернувшись до хати.

Десь листок надiйшов iз останньою хугою,
Чи, здається, у березнi кинула пошта,
Що, мовляв, жив-здоров, що возився
з недугою

Був у груди поранений тяжко. Ну, що ж то?

Iншим гiрше буває.
I ти без привiту
На свiтанку устала, взялася за дiло,
Бiдне лiто прийшло, нi, приїхало лiто,
Як вiзник на шкапинi, прикопотiло.

III_

Ось вона колоситься, та нивка-восьмушка.
Деревiй на межi, та пирiй, та осоти,
Та спадають у зелень трави-непослушки
Iз блакитного крайнеба зорi, як соти.

Двоє старших дiтей посади на обмiжку,