ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ  

 1  

 Чужі: й земля, і небо тут, і люди,  

 І місяця золотосрібний ріг.  

 Життя давно, як божевільне, блудить  

 По манівцях заплутаних доріг.  

 Десь кревний край кона в останній муці,  

 Дикун над ним заносить ятаган,  

 А він скажений біль терпить, як Муцій,  

 І крапле кров росою з чорних ран.  

 Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить  

 Безглузда путь і хто остереже?  

 Чужа земля, чужі похмурі люди —  

 Й саме життя, здається, вже чуже.  

 2  

 Не треба ні паризьких бруків,  

 Ні Праги вулиць прастарих:  

 Все сняться матернії руки,  

 Стара солома рідних стріх.  

 Все сниться гук весни і вітер,  

 Веселий вітер світлих літ.  

 А тут — молюсь, убогий митар,  

 Шукаю Твій вогненний слід...  

 Hi  !   He знайтиі Ніхто не знає.  

 Ніхто не чув Твоїх плачів.  

 Біля всесвітнього Сінаю,  

 Як завше — золото й мечі.  

 3  

 Десь сіре поле в чорних круках,  

 Що пророкують: «Кари  !   Кар  ! »  

 А я тут, на чужинних бруках,  

 Чужий — несу чужий тягар.  

 А я на полум'ї розлуки  

 Назавше спалюю роки,  

 І сниться степ Твій, сняться луки  

 І на узгір'ях — вітряки.  

 Там свист херсонського просторуї  

 Там вітер з кришталевих хвиль!  

 А тут: в вікні опустиш штору —  

 І п'єш, самотній, смертний біль.  

 4  

 Несу отут страшний свій іспит  

 І знаю, що життя мине.  

 І мати, сидячи на призьбі,  

 Вже не вичікують мене.  

 Давно Євгена поминає  

 За упокій старенький піп,  

 За весною весна минає  

 Під запашне зітхання лип.  

 Все далі висиха Синюха,  

 Й линя її весела синь,  

 А вітер заголосить глухо  

 І пролітає вдалечінь.  

 Сиріє стріха під дощами,  

 Вже хата стала нетривка,  

 І мати слухають ночами  

 Бронхітне гавкання Бровка.  

 1924  

 5  

 По яких ще дорогах шукати причинної долі?  

 Перекотиполем блукати в яких степах?  

 Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,  

 Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.  

 Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко,  

 Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,  

 Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій  

 Після чарки отрути влітає сонячний чміль  [1]  .  

 І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.  

 Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,  

 Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:  

 Всі принади Твоєї страшної краси.  

 1920   

  [1]   Чміль – Джміль (діал.).