Фелікс Лопе де ВЕГА Карпіо

(1562—1635)

Сонети з комедiї

“СОБАКА НА СІНІ”

***

Я помiчала тисячу разiв —

вродливий i розумний Теодоро;

вiн був би втiхою моєму зору,

якби не мур, що стан мiж нами звiв.

Амур — могутнiй владар, бог богiв,

але свого не зраджу я гонору:

сама себе я стримаю суворо

вiд недостойних честi почуттiв.

Та ревнощi менi бентежать душу

i заздрощi на те добро чуже,

що я од нього утiкати мушу;

i мимоволi я гадаю вже —

як з Теодоро можем ми зрiвнятись:

менi  спуститись  чи  йому пiднятись?

***

Чужим  коханням   серце  запалилось,

ще не любивши, стала я ревнива;

це рiч, здається,  просто неможлива,

та вiд Амура так менi судилось.

Од  ревнощiв  любов  моя  вродилась,

бо  жаль менi,  що я  така вродлива,

а та за мене гiрша, та щаслива,

бо нiжного кохання сподобилась.

Бентежить душу дивне хвилювання,

i це не тiльки заздрощi, я знаю —

любити хочу, прагну милування.

Не силую i не забороняю,

не дам надiї i не збавлю мрії —

нехай мене, хто вмiє, зрозуміє.

***

Як  хтось когось,  здається, полюбив,

побачивши з другою женихання, —

це — заздрощi,  а зовсiм  не кохання,

якщо й до того вогник не горiв.

Та як i перше в серцi був порив —

це — вже любов, що прагне обладання,

що на уста жене слова жадання,

як кров жене в обличчя стид чи гнiв.

Нiчого  бiльше не  скажу комусь,

щоб знизька не образити високе;

прийму я долi  вироки жорстокi,

надії на блаженство я зречусь,

аж поки не упевнюся, що смiю

в душi живити цю безумну мрiю.

***

Невже це так? Чи це менi не сниться?

Нi, справдi, руку дати попросила,

i личко їй рум'янцями скрасила

напіврозкрита ніжна таємниця.

Невже  ж моя  сподiванка здiйсниться?

І вiрю я, i вiрити несила...

Що ж дiяти? Вiддамся долi смiло —

Непевнiсть мусить  скоро проясниться.

А як Марчелла? Це ж для неї зрада...

Жiнки на нас надiї покладають,

а ми... Та нi, з них кожна змiнi рада,

вони мужчин частiше покидають,

аби знайшлась нова якась принада;

а коли так — нехай самi страждають!

Любове, годi! Це страшна забава!

Поглянь,  як  жертва  мучиться  твоя.

Менi  ти,  певно,  скажеш: “Це  не я,

це тiнь моя, й це чорна справа”.

О ревносте, пораднице лукава,

трутизну ллєш ти в серце, мов змiя;

загине через тебе честь моя,

й замiнить вiчная неслава...

Люблю  його,  хоч  знаю,  що я  — море,

а  вiн  лиш  човник,  човничок хисткий.

Кому ж iз нас страшнiший буревiй?

Любов чи гонор — хто кого поборе?

Так туго тятиву я нап'яла,

що трiсне лук i вломиться стрiла.

***

Яке ж iм'я цiй грiзнiй шурi-бурi,

як  не любов?  Та як  вельможнi панi

усi такi оприскливi в коханнi,

то  чи  не  краще нам  любити фурiй?

Нехай шляхетства кодекси похмурi

утiх не визнають, що рiвно данi

людинi кожнiй в будь-якому станi, —

та нащо ж потурать своїй натурi?

О ручко мила, що мене побила,

хотiв би я тебе поцiлувати,

хоч ти б менi iще й не те зробила...

Не думав я, що ти така завзята!

Але як ти такi узори пишеш,

то не любов'ю — ревнощами дишеш.

Нi,  щоб мене  не вбила  люта мука,

подамся десь до  дальнiх берегiв...

Любов не знаї злiших ворогiв,

як забуття, як вiддаль i розлука.

З очей iзникне любощiв спонука —

i жар, дивись, у серцi перетлiв...

Одна розлука пiсля цих жалiв

душевного спокою запорука.

Там жде мене утiха забуття,

якої всякий пристрасно жадає,

хто, як i я, вiд любощiв страждає.

Покину ж тут усе без вороття;

сховавшися в чужiм далекiм краї,

любов свою i муку поховаю.

***

Що може вдiяти моє кохання

проти цiї тиранської сваволi?

Коритись силi мушу мимоволi,

даремнi всi пручання й сперечання.

Сподiванки розвiялись зарання

вiд подиху ворожої недолi...

Любов моя — тендiтний цвiт красолi,

недосвiтом прибитий в час свiтання.

Втiшали  серце  й душу  нiжнi квiти,

що сила зла оповила в жалобу;

любов  розбилась об чужу  жадобу.

Що може хвору душу оживити,

коли немає плоду по цвiiнню,

коли  кохана  мрiя  стала тiнню?