ТАЄМНИЦЯ

Тоді вся спілка тулилась в кімнатах-закапелках на другому (і

останньому) поверсі старосвітського будиночку на площі Калініна (а перед тим

-- Думська площа, а ще була площею Жовтневої революції, а тепер -- Майдан

Незалежності).

Щосереди та п'ятниці, по роботі, у холі спілки малювали натуру. У

закутку ставили два щити для об'яв -- роздягалка готова. Будь ласка --

роздягайтесь і марш голяка на подіум. Ентузіасти приходили заздалегідь, щоб

зайняти добре місце.

Відвідувачі цього рисувального збіговища поділялись на ентузіастів --

серед них найславетніший -- славний блаженний Сергій Отрощенко; "золотарів"

-- (тепер їх називають "вуаєристами" -- (вони не стільки малювали, скільки

ковтали слину від споглядання жіночої наготи); і випадкових клієнтів, часто

навіть на піддатті, як от добрий рисувальник Тарасенко. Одного разу навіть

з'явився вальяжний Микола Петрович Глущенко (клікуха в системі НКВД --

"Ярема"). Стояв під стіною, щоб ніхто не зазирнув. Він і коли підраховував,

що і за скільки в нього купили з чергової виставки, так само ставав у глуху

оборону, щоб ніхто не міг зазирнути в його записну книжку.

Натура була головним чином жіноча, хоча траплялась і чоловіча.

Була одна особливість у поведінці натури -- чим була гірша модель, тим

вона акуратніше приходила на сеанси.

Т. Я. проходила по першому розряду: зросту високого, бліде лице, очі

зелені, чорне волосся важко падало на тугі білі плечі. Любила стояти, якмога

сильніше виламавшись в талії. Але ще більше любила позувати лежачи.

Викрутить своє багате тіло, прикриє очі рукою, ніби від яскравого світла

сафіту, і з-під ліктя вивчає, хто і як на її голизну вибаньчився. А як

надибає якогось "золотаря", що ще й ніби випадково, просто на нього, коли

міняє позу, стегна розтулить... Добре піддатий Тарасенко одного разу,

вздрівши такий фокус, про срамне тіло Т. Я. виголосив: "Ннну, обєз'яна..."

Зрозуміло, що Т. Я. завжди спізнювалась і завжди через якусь неймовірну

історію... Ну, звичайно ж, їй вірили, вибачали і чекали... Бо вона таки

добре позувала. Позувала і в інституті. Якось Мобуту мені жалівся, що вона

позичила в нього зі стипендії та й по тому... Я ж не можу поскаржитись на

неї, бо не мав з нею ніяких стосунків.

Отож зрештою, про справу. Я спізнився того разу і прогавив кульмінацію

події. Але мені детально про все розповів старий Шамович. Він приповзав

раніше всіх, не дивлячись на свою серцеву задуху. Потім він і старостою був

нашої студії, коли цей будинок на площі зламали і ми малювали в одній із

кімнат худфонду на подвір'ї зруйнованого Михайлівського монастиря.

Як на диво, Т. Я. прийшла раніше, навіть раніше деяких ентузіастів. А

тут якраз почали збиратись члени спілки на засідання секції. Прийшов і

"Співак". Деякі уточнення -- "Співак" невеликого зросту, руденький, з

великими залисинами, очі блакитні, вирячені. Мав сильний і чистий голос.

Особливо вражаюче в нього виходило, коли на повну силу легень у нічному

парадному співав арію Ріголетто із словами: "Партізани, ісчадьє ада,

спрятать куда успелі?.."

Т. Я. стояла в купці ентузіастів і розпускала чернуху про те, як вона

потрапила в авіаційну пригоду. "Співак" піднявся у спілку і, побачивши Т.

Я., привітався з нею. Вона не відповіла. Він вдруге привітався. Тоді Т. Я.

зовсім відвернулась від "Співака". Тоді він смикнув її за руку і вже в лице

їй: "Ти чого не хочеш зо мною розмовляти?.." Т. Я. вишкірилась: "Та пішов

ти!.." -- і врізала "Співакові" по пиці...

"Співаку" стало млосно. Його поклали на канапу і відпоїли

валокардіном..

Мені ця веремія зіпсувала настрій. Тим пак, що я перся через усе місто

на малюнок. Адже ні майстерні, ні своєї кімнати в мене ні тоді, ні ще багато

років по тому, не було, і до всього, в чому тут справа? Чому Т. Я. врізала

нашому "Співакові"? І, взагалі, все це мало неприємний присмак -- я

захоплювався малюнками "Співака" ще зі школи. Коли в майстернях виставляли

на худраду, ми, молоді, бігали помилуватись на "співакових" натурниць. Робив

він малюнки сангіною або вугіллям на великих аркушах рулонного паперу. Я

пильно придивлявся до його вправ. Він так хвацько передавав всі звиви і

опуклості жіночої плоті. Я дивився і запам'ятовував. Потім, багато років

пізніше, мені його прийоми прислужилися.

Через кілька днів здибався я із Заїкою. Заїка, то особлива тема. Він

належав до одного з найсильніших художніх кланів. Навіть у ті часи, коли їх

"батько" був уже не на горі, вони мали і закупки з виставок, і заробіток у

худфонді. Заїка завжди знав найсвіжіші новини про всякі художні та

біляхудожні справи. Пам'ять у нього була чудова, почуття гумору відмінне. Ці

дві якості його не покидали навіть тоді, коли був упитий вщент.

-- Вожатий! -- Кажу я йому (бо він був піонервожатим нашого класу, коли

я вчився у художній школі), -- Може ти знаєш чому Т. Я. вмазала "Співакові"?

-- Т-т-тттти ппппправильно пи-пи-пи-таєш. В-в-в-вона у-у-у-ууу ннас нна

К-ккинь Г-г-г-грусті к-к-кккрутилась...

Тут я зрозумів, що Заїка випив щонайменше пляшку оковитої і треба

набратись терпіння, щоб дізнатись про причину ляпаса.

Заїка пояснював так довго, що я, з ним розмовляючи, підпав під його

сугестію і теж почав заїкуватись.

Отож, якщо відкинути загикування, то справа виглядала так. "Співак" був

степендіатом творчих художніх майстерень. І "Борець" теж був стипендіатом

тих майстерень.

Ті майстерні, то був справжній рай для нашої художньої братії.

Безкоштовне приміщення, стипендія, художні матеріали, натура -- безкоштовно,

ще й майстер-друкар тобі б до послуг і друкарські верстати, якщо ти графік.

У тих майстернях "Співак" малював "большіх" і "малєнькіх ленінов" та ще

кращих, ніж в інституті, оголених натурниць.

Що малював "Борець" -- не знаю. Певно щось про страйки революційних

робітників початку століття. Ну, і як завжди, тягав пудові гирі, м'язи

розкачував. І ось наш Борець щось заметушився, зашарпався. Збігав до

магазинчику, притяг дві пляшки шампанського і здоровенний кульок цукерок

"Мішка". Може кілограмів зо два. Ходить "Борець" по майданчику між

майстернями і десятикілограмовими гантелями біцепси наганяє. "Співак"

виходить із друкарської майстерні і питає: "Чого це ти такий веселий?"

-- Сьогодні до мене Т. Я. прийде! Зрештою умовив! Помалюємо, а потім ми

її оприходуємо. Вона от і шампанського і "Мішок" замовила. Це вже точно,

цього разу прийде,.. не підведе...

-- Теж мені подія, -- каже "Співак", -- кому вона тільки не давала!

-- Може ти хочеш сказати, що ти теж її шворив?!

-- А як же!

-- Сказати можна що завгодно...

-- Потрібні докази?! -- "Співак" теж завівся. -- Так знай, коли вона

почне кінчати, то почне швидко-швидко проказувати: "та-та-та-та-та!"

Як завжди, Т. Я. спізнилась, але вже ж прийшла. "Борець" помалював її.

А потім, коли вона наїлась "Мішок" і видудлила пляшку шампанського, то

зляглась із "Борцем".

І справді, як її вже розібрало, то вона затріскотіла, як заведена:

"та-та-та-та-та-та..."

"Борець" не витримав розреготався.

Т. Я. враз протверезіла і спинилась: "Чого регочеш?"

А "Борець" і скажи, що його "Співак" попередив про оту її примху.

Т. Я. встала, вдяглась і, як "Борець" її не умовляв, пішла геть.

А всі деталі "Заїка" тому так добре знав, бо він ще на той час, по

протекції свого знаменитого дядька, виконував службу і коменданта, і

інтенданта того хитрого художнього будиночку у вишневім ряснім саду.

Із сумом згадую свого піонервожатого. Жива була душа -- п'яний, як чіп,

а почнеш говорити з ним про мистецтво, а він тобі хоч яке завгодно місце з

Гололя процитує. Чи порівняє якийсь фрагмент з "Двох грошів надії" з

"Кубанськими козаками". Хоч як він пив до кінця своїх коротких днів, та

розуму не пропив, а от тіло знищив.