Не голосні мої пісні:
Вони лунають — мов у сні,
У сні якімсь дивнім-дивнім,
В недоспанім, в нездійсненім,
У сні про щастя, про любов,
А дійсність — кривда, дійсність — кров.
Й шумить до мене тихий гай:
«Повіки затули, співай,
Най сняться нам квітки, весна,
Хоч тут зима й квіток нема».
І кличе поле: «Тихо будь!
Піснями серця не троюдь!»
А люди; люди?! Ті мовчать.
Що кращі — в тихім гробі сплять,
Й не знаю: чують там вони
Мої пісні, ці тихі сни?
А другі — другим байдуже,
Для третіх — я співаю зле.
Вони сичать, немов вужі:
— Нечистий звук, слова чужі.
Співає не у слушний час,
Та пісня, брате, не для нас!
Га! Не для вас. Я знаю те.
У вас в душі не те, не те!..
Не голосні мої пісні.
Вони лунають — мов у сні,
У сні якімсь дивнім-дивнім,
В недоспанім, в нездійсненім,
У сні про щастя, про любов,
А дійсність — кривда, дійсність — кров.