ВІЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ     

 Ідалія Полетика, прославилася бабонька, цькувала собі генія, знічев'я, просто так. Тепер в музеях Пушкіна   

 зі стін очима кліпає,   

 за віяло ховається, коли екскурсовод ні-ні та й скаже: – Ось вона,   

 та сама світська дамочка,   

 котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися, і є в його загибелі також її вина.   

Куди ж тепер їй дітися? Безсмертя річ безвихідна. Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній! А що, мадам Полетико? Позиція невигідна. Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

 Він щедрий, незлопам'ятний, він виві тебе з ницості. Без нього, без убитого, ну ким би ти була? А так усі розплутують по вузлику, по ниточці, вже років сто розплутують усе, що ти плела.   

 В Дантеса були крильця – сріблясті еполетики. Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія. Воно, звичайно, бувши   

 дружиною Полетики,   

 годилось би залишити достойніше ім'я.   

 Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою, дитя розпусти графської, рождене без вінця. Як ви цькували генія!   

 Безжалісно, толокою.   

 Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?   

 Ідалія, сучасниця, ну, як тобі сичалося? Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було. Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася, щоб люди не побачили роздвоєне жало?   

 А треба ж було думати,   

 царі, Дантеси, Дубельти,   

 Ідалія Полетика, і всі на одну масть! То небезпечно – генія цькувати. Він у безсмерті страшно вам воздасть.   

 ***   

 Джерело: Поезія, "Наукова Думка", К., 1998.