Євген Калініченко
Невинний злочин
***
Чудовий липневий ранок. Пан Лев мляво позіхнув, приємно потягуючись. А вчора був не менш чудовий липневий вечір. Все йде саме так, як і має йти у Чарівному лісі.
Вчора до Лева приїхав у гості його давній друзяка пан Кабан, і з цього приводу вони непогано посиділи і поспілкувалися за пляшкою коньячку. Кабанчик ще потім вирішив піти до місцевого шинку, а Лев, як це і не прикро, залишився вдома, бо не хотів псувати настрою своїй милій дружинці, чарівній пані Левичці.
"Треба буде спитати, як він там вчора погуляв. Мабуть, напився, як свинюка," - заздрісно подумав Лев.
Пригадалося, як гуляли раніше, в молоді роки. Веселі п’янкі ночі, відчайдушні довгоногі дівчатка, вірні і щирі друзі. Іноді так хочеться це повернути, хоча б ненадовго.
Зітхнувши ще раз, пан Лев вернувся з веранди у залу і раптом скам’янів. Її не було! Бронзової скульптурки танцюючого слоненяти, яку йому привіз із своєї далекої подорожі Кабанчик і яку поставили на видному місці у серванті. Як же так, де вона зникла? Невже нас обікрали?! О Господи, сейф!!!
Лев кинувся у свій кабінет. Тремтячими руками набирав код сейфа і відкривав дверцята. Та, слава Богу, все виявилося на місці. Він зітхнув із деяким полегшенням, проте ще залишалося незрозумілим зникнення бронзової скульптурки!
Лев поспішив на кухню, де зазвичай поралася Курка, прибиральниця й куховарка в їхньому домі. Але замість Курки він побачив там пані Кицьку, яка безтурботно, ніби у себе вдома, готувала собі каву.
Лев навіть трохи розгубився. З Кицькою він був мало знайомий. Знав тільки, що вона є вдовою й господаркою шинку на Лисому пагорбі. І, взагалі, було незрозуміло, як ця молода, симпатична і спокуслива пані опинилася в його будинку.
- Доброго ранку, - ввічливо привіталася Кицька, начебто вони зустрічалися на кухні кожен день.
- Доброго, - відповів Лев. Більше він нічого не спромігся сказати і нерішуче застиг на місці, дивлячись як нахабна Кицька невимушено і елегантно наливає собі каву.
- Щось трапилось? - поцікавилася молода вдова.
- Та от і сам не знаю, - Лев почухав потилицю. - Здається, хтось викрав у мене одну дуже цінну річ, подарунок мого друга Кабанця.
- Ось як, - Кицька здивовано вигнула брови. - Тоді Вам, мабуть, корисно буде дізнатись, що вчора у моєму барі Ваш друг добряче набрався в компанії Лисиці й Вовка.
- Вибачте, - наважився Лев. - Можна спитати, а як Ви тут опинилися ?
- В цьому немає нічого дивного, - посміхнулася Кицька.- Я провела Кабанчика до Вашого дому після закриття бару, бо сам він вже був неспроможний ходити. Потім мені запропонували залишитися, і я погодилася, бо до себе добиратися мені далеко і, крім того, я дуже втомилася.
Лева вкрай здивувало, як спокійно і безсоромно вона це сказала, однак стурбувало його інше.
- А де поділися Вовк із Лисицею? - запитав Лев.
- Вони пішли раніше. Я виставила цих клятих пияків ще за годину до того.
"Ось воно! - хвилюючись, подумав Лев. - Якщо хто і міг викрасти скульптурку, то тільки такі пропащі негідники, як вони! Бідолашний Кабанець, певно, з п’яну їм усе розцвірінькав. Це, без сумніву, вони! Потрібно діяти і як можна швидше!"
Вибачившись перед несподіваною співрозмовницею, Лев вилетів із кімнати і поспішив до гаражу по свій новенький велосипед.
За п’ять хвилин він дістався напіврозваленої халабуди Лисиці й Вовка. Але тут його чекало розчарування: від злодіїв вже не залишилося і сліду.
"Боже мій, Боже мій, тільки б встигнути! Вони не повинні втекти далеко" - кружляли в голові у Лева сполохані думки. Він виїхав на автостраду і шалено закрутив педалями.
Лев навіть не помітив, як обігнав по дорозі стареньке пихкаюче авто Крота, новенький BMW пана Їжачка, а також Вовка і Лисицю, що сиділи собі край шосе і спокійненько снідали.
- Що це було? - здивувався Вовк, який ще погано почувався з похмілля і для якого Лев промчався занадто швидко, щоб щось розгледіти.
- Щоб це не було, але за це варто випити! - вигукнула Лисиця, і Вовк охоче з нею погодився.
А Лев тим часом шкварив собі далі, розвинувши небувалу в історії велосипедного спорту швидкість. Однак вже через півгодини, на 150-му кілометрі від рідної оселі, Лев відчув перші ознаки втоми, на 187-му дещо уповільнив темп. На цей час майже всі мешканці Чарівного лісу з хвилюванням спостерігали за дивовижним марафоном, який вже давно транслювався кмітливими журналістами по телебаченню. Божевільна наполегливість Лева в його прагненні встановити новий рекорд Гінеса вразила всіх.
- Мамо, мамо, наш тато найкращий! - радісно верещав Левенятко.
- Якщо це так твій тато поїхав на базар, про що обіцяв мені вчора, то будемо сподіватись, він хоч не забув узяти гроші, - спокійно відказала Левичка.
- Пане слідчий, Ви його впіймаєте? - з надією спитав Кабан полковника міліції Вівчаренка. (Міліцію визвали відразу, як з’ясували пропажу скульптурки.)
- Безперечно, - іронічно всміхнувся той. - Більш абсурдного способу втекти я ще не бачив.
Вівчаренко спокійно слідкував за подіями на екрані, подумки обмірковуючи ситуацію, що склалася. Як виявилося із розмови з паном Кабанцем, пропалих скульптурок танцюючого слоненяти було дві - бронзова і золота. Обидві він привіз з Хіндії (або Хі-хіндії, як ще деякі вимовляють назву цієї країни), першу - подарував Левові, а золоту залишив собі.
Цікаво, що про існування золотого слоненяти знав тільки Лев. Кабанець не втримався, щоб не похвалитися перед старим другом, і показав йому скульптурку вчора ввечері. Лев тоді ж запропонував надійно сховати її в своєму величезному сейфі ще прадідівських часів, та Кабанець тільки посміявся над його сейфом і сказав, що його відкриє будь-який кретин. Отже, скульптурку він поклав знову у свій маленький дипломатик, який замкнув на замочок, і відніс до себе в кімнату. Ключ від замочка Кабанець завжди носив із собою на шиї. Сьогодні вранці виявилося, що ключ залишився на місці, а дипломатик разом із скульптуркою, цінними паперами та грошима безслідно зник.
Бронзову скульптуру Кабан подарував Левові і його дружині ще вдень, і Левичка відразу ж поставила її у сервант. Таким чином, її могли побачити всі, хто жили в будинку: прибиральниця Курка і домашній вчитель Левенятки пан Заєць з донечкою Лапкою. Проте чому злочинець викрав також і цю річ було трохи незрозумілим, оскільки коштувала вона справжні копійки.
Однак для полковника Вівчаренка нічого незрозумілого не було, тому він так уважно і придивлявся до екрана телевізора.
Особливо настирливий журналіст Сорока порівнявся поруч із велосипедом Лева на Формулі-1 і спробував взяти інтерв’ю.
Журналіст: "Будь-ласка, декілька слів для передачі "У світі тварин". Побити світовий рекорд вже давно було Вашою мрією?"
Лев: "Вибачте, я спішу."
Журналіст: "Так-так, звичайно, але будь-ласка ще одне питання: серед глядачів є також Ваші друзі й родичі; їх безсумнівно цікавить, як Ви себе почуваєте."
Лев: "Це не так важливо. Головне встигнути."
Машина журналіста невдало обійшла поворот і відстала. Лев продовжував крутити педалі. Йому, певна річ, імпонувала така цікавість до його скромної персони. Але він не розумів до чого тут світові рекорди: він же просто переслідує Вовка й Лисицю! Міліція пленталася десь позаду, але він чув сирени, над головою кружляв журналістський гелікоптер; і можна було б зійти з дистанції та передати переслідування іншим, проте відчуття власного обов’язку не дозволяло йому це зробити. Тому обличчя Лева було сповнене мужності і рішучості.
"Міцний горішок, - думав, дивлячись на нього, полковник. - Але нічого, стара нишпорка Вівчаренко і не таких затятих злочинців розколював."
Він подивився довкола. Всі підозрювані і свідки зібралися в цій кімнаті: Кабанець, який чи то від спеки чи то від хвилювання весь час витирав спітніле обличчя хустинкою; загадкова пані Левичка, чарівна і зовнішньо-спокійна; мале Левенятко, що щиро вболівало за свого батька-рекордсмена; заклопотана Курка, що час від час заходила з кухні і тільки стурбовано хитала головою; Заєць, який сидів собі у кріслі і виявляв інтерес до всього, що відбувається, лише із ввічливості, а також його маленька донечка Лапка, симпатичне дівча, хіба що трохи замурзана і неохайна. Вона взагалі забилася у куточок і, не звертаючи ні на кого уваги, гойдала на руках лялечку, загорнуту у простирадло, мов дитинку.
Проте однієї особи все ж не вистачало, і це дещо турбувало слідчого. Звичайно, у головні підозрювані просився Лев (його поведінка, дійсно, здавалася дивною), однак слідство повинно ж бути хоч трохи об’єктивним! Вівчаренко знав, що Кабанець ходив учора до шинку Кицьки, проте сам Кабанець розповів про це мало і якось невпевнено. Сказав тільки, що був п’яний і погано пам’ятає, як повернувся додому.
Проте Курка Вівчаренку наодинці зізналася:
- Ой, полковнику, такий сором, таким сором!
Слідчий тоді завітав до неї на кухню, і вона, перш за все, запропонувала йому пиріжків із яблуками. Отож, Вівчаренко із задоволенням наминав пиріжки (такі смачні, як колись у мами!) і, плямкаючи, розпитував:
- Це Ви про що?
- Такого ще не було в цьому домі! Ой, біда, біда!
- Та що ж плям, плям... сталося?
- Уявляєте, заходжу сьогодні вранці до кухні і бачу Кицьку, ту саму, в якої шинок на Лисому пагорбі. Так от сидить собі ця, вибачте, хвойда на моїй кухні і п’є каву, наче вона тут господиня.
- А звідки ж вона взялася на Вашій кухні? - зацікавився Вівчаренко.
- Та я й сама не знаю, - Курка понизила голос і нахилилась ближче до полковника, - можливо, її привів пан Кабан: він кудись виходив вчора ввечері, а як він повернувся я не бачила. Але я все-таки не хотіла б так погано про нього думати, - закінчила вона схвильовано.
Отже, тепер, слідкуючи по телевізору за марними намаганнями Лева втекти від правосуддя, Вівчаренко переконував себе, що однаково необхідно все докладно перевірити, навіть якщо сьогодні нищівна спека і знову замучив клятий ревматизм.
До кімнати жваво зайшов молодцюватий лейтенант. Відразу видно, що нещодавно після академії: енергійний, стрункий і трохи дурнуватий на вигляд.
- Товаришу полковнику гаркнув він, - я знайшов сліди!
- Які ще сліди? - зітхнув старий слідчий.
- Сліди злочинця! Надворі під вікнами!
Вівчаренко неохоче відірвався від телевізора, якраз показували його улюблену рекламу про "Педігрі-пал", але вимушений бути піти з лейтенантом.
- Ось погляньте на цю клумбу, полковнику!
Вони стояли під вікном зали. Клумба, на яку вказував лейтенант, була геть витоптаною, здавалося, що по ній проїхались бульдозером.
- Визвати експертів? - за хвилину знову озвався він.
- Їм тут нічого робити. Я і так бачу, що тут проходили злочинці і старанно затоптали після себе всі сліди. Підемо звідси, Колю.
- Пробачте, товаришу полковнику, - несподівано зам'явся лейтенант, - але мене звуть не Коля, а Колі, це моє прізвище.
- Що це за прізвище таке?
- Шотландське, мій батько шотландець.
- А мати?
- Мати з цих країв, козацької породи.
- Ну тоді будеш Миколою. Ходімо, завітаємо до бару на Лисому пагорбі.
- Вибачте, полковнику, але... - знову завагався Микола у мого друга сьогодні ввечері свято - День народження.
- То що? - не зрозумів Вівчаренко.
- Я не хотів би починати вже зранку.
- Тьху ти, млинець-калинець, та хіба я ж пити туди йду?!
- Прошу пробачення, товаришу полковнику, - Микола почервонів, - можна тоді спитати... скільки по-Вашому "не пити"? грам сто чи двісті?
- Ти знаєш, коли дурень буває розумним? Коли мовчить! Отож, за мною! кроком! руш!
Лейтенант приречено попрямував за слідчим, розмірковуючи над тим, яке ж все-таки важке життя простого міліціонера.
***
Зранку в шинку було тихо. Полковник і лейтенант зупинилися на порозі, звикаючи до напівтемряви, що панувала тут і вдень.
- Здається, тут її немає, - сказав, розмірковуючи Вівчаренко.
В залі, взагалі, було порожньо. Сиротливо стояли пусті столи і на деяких навіть ще не придбані склянки. В цілковитій тиші Вівчаренко раптом почув, як рипнула під лапою Миколи половиця.
- Дивіться, полковнику, - скрикнув Микола, вказуючи на люк, який автоматично відкрився у підлозі, і сходинки, що вели кудись униз.
- То й що, нічого цікавого, підемо звідси.
Але Колі вже почав спускатися по сходинках, тому Вівчаренку нічого не залишалося, як зітхнувши, піти слідом за ним, хоч йому і не дуже хотілося пригод на свою сиву голову.
Спустившись, вони опинилися в іншій залі і застигли на місці від несподіванки. Тут також не було нікого, але не було і тої занедбаності і сиротливої вбогості, як в кімнаті нагорі, довкола сяяла ідеальна чистота і порядок, люстри яскраво світилися, поважно стояли гральні столи з рулетками.
- Так це ж справжнє казино! - захоплено скрикнув Микола. - Треба ж таке, а на перший погляд, звичайнісінький шинок! От де б побувати податковій інспекції! А Ви знали про це, полковнику?!
- Та звідки? Я навіть і не здогадувався.
Вони пройшли трошки далі, за цієї залою була ще одна зала, і саме там вони і знайшли Кицьку, що сиділа біля бару, меланхолійно протираючи пухнастим хвостиком келихи.
- Добрий день, - спокійно привіталася вона, побачивши міліціонерів, - щось Ви сьогодні запізно, полковнику, Ваші партнери по преферансу пан Кріт і пані Сова вже давно розійшлися. А може Вам просто налити скляночку Вашої улюбленої «Зубровочки»?
Вівчаренко зробив Кицьці страшні очі і виразно вказав ними на Миколу. Кицька відразу зрозуміла і прикусила свого довгого язичка. Зрозумів і Колі, однак тільки всміхнувся собі та своїй попередній наївності.
Полковник, надавши обличчю серйозного вигляду, суворо сказав:
- Пані Кицько, залиште, будь-ласка, Ваші жарти, ми до Вас не розважатися прийшли, а з дуже серйозної справи. І ми, можливо, закриємо очі на Ваше підпільне казино, проте за умови, якщо Ви чесно дасте відповіді на деякі запитання.
- Так, так, пробачте, я Вас слухаю, - шанобливо відповіла Кицька, запрошуючи їх сідати.
- Минулої ночі скоєно небувалий злочин: обікрали нашого шановного гостя - пана Кабанця, - продовжив за хвилину полковник.
- Вкрали скульптурку? - перепитала Кицька.
- Ви про це щось знаєте? – нашорошив вуха Вівчаренко.
Вона кивнула:
- Я бачила сьогодні вранці Лева.
- По телевізору?
- Ні, я пила каву на кухні в його будинку, коли туди вбіг Лев. Він пробелькотав, щось незрозуміле про те, що викрали скульптурку Кабанця.
- Ось як? А як він при цьому виглядав?
- Він був ... як би це краще сказати...
- Схвильованим?
- Ні, не просто схвильованим, а навіть якимсь розгубленим і вкрай збентеженим. У нього, взагалі, був трохи ненормальний вигляд. Тому я і подумала, що він зовсім з глузду з’їхав, коли побачила його потім по телевізору. Він встановив новий світовий рекорд?
Вівчаренко не відповів, замислившись. Поведінка Лева його дещо здивувала. Або він був невинним або розіграв перед Кицькою маленьку виставу. Цікаво, зникнення якої скульптурки помітив Лев?
- А про яку скульптурку йшла мова? - запитав Вівчаренко.
- Тобто?
- Їх було дві. Одна золота, інша бронзова.
- Не знаю. Він не сказав... Я тільки пам’ятаю: Лев говорив, що це подарунок його друга Кабанця.
"Отже, та скульптурка, що стояла в серванті, - подумки підкреслив полковник. - Або це була все-таки вистава або Лев дійсно здивувався, коли помітив, що бронзової скульптури немає. Гмм... Невже я помилявся?"
Однак залишалося ще одне важливе запитання і полковник, кахикнувши, наважився його задати:
- Отже, Ви, пані Кицько, провели ніч в будинку Лева?
- Так, провела... Ви, певно, знаєте, що Кабанець вчора був у моєму барі. Так от, він так напився, що я мусила провести його додому.
- Тобто Ви його привели і він Вам запропонував залишитися?
- Не зовсім так... Може, все-таки будете пива, пане полковнику, або "Зубровочки"? - запитала Кицька, весело примружившись.
- Ні, дякую. Я на службі, - сухо відповів Вівчаренко.
- А Ви, пане? - поглянула вона на Миколу.
- Пробачте, проте я теж, - відповів Микола, мимоволі замилувавшись її лукавими зеленими оченятками.
- А от я вип’ю. Чим добре бути барменшою, так це тим, що завжди можна собі дозволити чогось тонізуючого.
Кицька підвелася, витягнула з бару пляшечку пива, елегантно і з явною насолодою трішки відпила і запалила сигаретку.
- Отже, розкажу усе докладно і щиро, як на сповіді, - почала вона розповідати, похитуючи стрункою ніжкою. - До будинку я довезла Кабанця на своїй машині, а далі виявилося складно. Оскільки цей пан нализався, пробачте, як свинюка, я була вимушена тягнути його до вхідних дверей.
- О котрій годині це відбувалось?
- Десь після другої ночі... По-дорозі, ми декілька разів впали: я просто не могла втримати цього кабанюгу! Одного разу ми звалилися прямо на клумбу і, поки піднімалися, витоптали всі квіти. Тільки не кажіть, будь-ласка, Левичці, а то вона мене вб’є.
"Ось тобі і злочинці, які замели за собою сліди," - згадав Колі версію Вівчаренка.
- Потім ми, нарешті, підійшли до дверей. У Кабана був ключ, який дав йому Лев, тільки він ніяк не міг його знайти. Довелося стукати у двері. Кабанцю така розвага дуже сподобалася. Він ще пропонував покидати каміння у вікна, я ледве його втримала. Слава Богу, що незабаром нам відкрив пан Заєць.
- А чому не Курка? Вона теж живе на першому поверсі, - відразу ж перепитав полковник.
- Звідки я знаю, - знизала худенькими плечима Кицька. - А хоча... потім пан Заєць сказав мені, що в той вечір йому було дуже сумно, згадалася померла дружина і все таке інше... одним словом, він ніяк не міг заснути і спустився вниз щось взяти поїсти в холодильнику.
- І що відбувалося далі?
Кицька неспішно зробила пару ковтків пива і продовжила розповідь:
- Зайчик допоміг мені довести Кабана до його кімнати і вкласти у ліжко.
- Пан Кабанець відразу заснув?
- Так, ми навіть не стали його роздягати.
- Ви бачили в кімнаті невеличкий чорний дипломат?
- Не знаю, не помітила.
- І що було після цього?
- Зайчик... тобто пан Заєць, запросив мене до себе на пляшечку вина. Ми довго з ним розмовляли, він розказував мені про своє життя, а я про своє. Знаєте, ми з ним багато в чому схожі. Він хоч вже і великий, але схожий на беззахисне звірятко.
- Так, так... Ну а далі що?
Кицька ковтнула ще пива:
- Додому йти було пізно і він постелив мені чисту постіль на своєму ліжку, а сам пішов в сусідню кімнату, де спала його донька.
- І більше Ви його не бачили?
- Ні, я вперше за довгий час швидко і міцно заснула. Прокинулася вже зранку і почовгала на кухню, приготувати собі кави. Зіткнулася з Левом, а потім довелося поспішити додому, бо Курка так розкудкудакалася, буцімто я скоїла якийсь злочин.
- Ви помітили ще щось незвичне вночі або зранку?
- Ні, здається, це все.
- Ну, що ж, спасибі Вам за допомогу, - Вівчаренко, кахикнувши, підвівся. Слідом за ним відкланявся і Микола.
- Будь-ласка. Заходьте ще, - лукаво посміхнулася Кицька.
Коли вони вийшли на вулицю, Вівчаренко замислено сказав:
- Я певен: вона від нас щось приховує.
- Вона приховала тільки те, що закохалася в пана Зайця, - поділився своїми думками Колі.
- От вас, певно, добре вчили в академії, Миколо, а чи відгадаєш ти загадку? - іронічно глянув на нього Вівчаренко.- На дубі вісім гілок, на кожній по двадцять яблук. Скільки всього яблук?
- Ну, це ми вчили ще в школі, - гордовито зауважив Колі, - Вісім помножити на двадцять буде сто шістдесят.
- Молодець, арифметику добре знаєш. Тільки правильна відповідь: на дубі яблук не буває.
Микола присоромлено замовк.
- Тоді ще одна загадка. Яке море не має води?
- Можливо, Мертве море? - невпевнено сказав хлопець.
- Бачу географію ти трохи знаєш, однак помиляєшся: Мертве море теж має воду. А немає води в тому морі, що на географічній карті.
На цей раз Микола вже весело розсміявся.
- А тепер запитання на знання мови. Як з допомогою трьох займенників зробити руки чистими?
- З допомогою займенників? - щиро здивувався Микола.
- Так. Не знаєш?.. Ви-ми-ти! Отож, те, що ти вчив раніше в академії, звичайно, забувати не треба, але життя має свою зовсім іншу науку.
- А скажіть, будь-ласка, товаришу полковнику, - в свою чергу хитро спитав Микола, - з чого починається "ранок"?
- З чашечки кави.
- Ні, з літери "р".
- Молодець, швидко вчишся. - Вівчаренко подивився на сонце. - О, вже десь годин дванадцять: треба зайти до нашої дільниці.
- Ви чекаєте якісь важливі новини?
- Ні, просто вже час обідати.
***
Коли наші нишпорки повернулися після обіду в будинок Лева, Зайця у залі вже не було. Біля телевізора залишилась тільки Левичка. Як не дивно, божевільний марафон Лева тривав і досі! Вони спитали в Левички, де знаходяться кімнати Зайця.
Двері Вівчаренку і Миколі відкрила Лапка. Очі в неї чомусь були заплакані.
- Привіт, - озвався до неї слідчий, - а татко тут?
- Тут, - вона шмигнула носом.
- Нам необхідно поговорити з твоїм батьком, сонечко.
Лапка якось дивно зиркнула на них і, не промовивши ні слова, повернулася та пішла геть. Вівчаренко деякий час ще постояв на порозі, чекаючи. Однак нічого не відбувалось. Дівчинка зникла десь в сусідній кімнаті і більше не з’являлася. Все було тихо.
- Гмм... - пробурмотів полковник, - де ж вони всі поділися?
- Не соромтеся, панове, заходьте, - почувся голос Зайця. - Я на балконі.
Вівчаренко і Микола мовчки перезирнулися і рушили на голос. На балконі в кріслі-качалці сидів Заєць із пляшкою темного пива у руках. Інші пусті пляшки валялися біля його ніг в стареньких домашніх капцях.
- Сідайте, шановні гості, - запросив привітний господар.
Вівчаренко озирнувся довкола і знайшов собі якогось похиленого стільця, а Колі просто, заклавши руки за спину, притулився до стіни.
- Бачили Вашу донечку. Гарненька дівчинка, - спробував зав’язати розмову полковник.
- Так, - про щось замислившись, відповів господар. - Її мама померла, коли їй було ще тільки п’ять років. Втратити маму в такому віці це... Справжнє горе. Я, звичайно, не зміг їй замінити матір. Я не завжди розумію її, приділяю мало уваги та й, взагалі... - Заєць махнув рукою, ледве не забризкавши пивом слідчому брюки. - Я тільки зараз помітив, що в неї зовсім немає ляльок...
Вівчаренко робив розумне обличчя і весь цей час уважно слухав. Слідчий має вміти слухати. Однак Заєць на цій дивній фразі замовк і з відстороненим виглядом потягував пиво. Вівчаренко чекав, що він ще щось скаже, та пауза затягувалася.
- Пане Заєць, - нарешті озвався полковник. - Ми, власне, з Вами хотіли поговорити стосовно однієї делікатної справи.
Заєць подивився на нього.
- Ви вже знаєте, що в домі пана Лева сьогодні вночі вчинено крадіжку.
- Не знаю, - просто відказав Заєць.
- Тобто? - розгубився Вівчаренко.
- Нічого я не знаю й знати не хочу, - відповів дивак.
Полковник нахмурився, але провадив далі:
- Нам стали відомі деякі подробиці минулої ночі, які також стосуються слідства. Ми знаємо приблизно, що відбувалося, але хотілося б почути і від Вас, що Ви робили вчора вночі після другої години.
Вівчаренко просто хотів про всяк випадок перевірити те, що оповідала Кицька, однак Заєць його зовсім приголомшив, промовивши одне єдине слово:
- Крав.
- Перепрошую, - у слідчого сіпнувся ніс. - Що Ви сказали?!
- Ходімо, панове.
Заєць підвівся і, не випускаючи пляшки з рук, рушив до дверей. Міліціонери заворожено пішли за ним. Вони повернулися в кімнату. Дивакуватий вчитель навіщось поліз під ліжко і витягнув стареньку валізу; не розкриваючи поставив її перед міліціонерами.
- Вона там, - сказав Заєць.
- Хто? - тупо не зрозумів Вівчаренко.
- Ви вгадали, полковнику, - спокійно зауважив Заєць. - Там хіндійська скульптурка, яку я викрав учора у пана Лева. Однак Ви повинні знати. Я зробив це не заради грошей. Які ще гроші, коли ця скульптурка - зображення самої Уакілі, найчарівнішої і найталановитішої хіндійської слонихи-танцівниці при дворі царя Гандарікші. Ні цей жлоб Кабан, ні навіть пан Лев, якого, до-речі, я дуже поважаю, не могли по-справжньому цінувати цей твір мистецтва. Такі речі повинні належати тим людям, які здатні їх оцінити!
Його очі божевільно блищали під окулярами, він все вище розмахував руками прямо перед носом у Вівчаренка.
"Він же псих! - несподівано зрозумів слідчий. - І от-от на мене накинеться!" Його охопив крижаний спокій, хоча руки і ноги ніби закам'яніли. Він кинув на Миколу виразний погляд, і той нарешті зрозумів. За мить скажений Заєць лежав придавлений хоробрим лейтенантом до підлоги і тільки скреготав зубами.
- Ух, треба ж таке, - сказав Вівчаренко, зітхнувши з явним полегшенням. - Одягни на цю скотину браслети.
Погляд Вівчаренка зупинився на валізі. Невже справу розкрито і викрадача знайдено?! Хвилюючись, він підійшов ближче і відкрив валізку.
Скульптурка там справді була, але тільки бронзова!
- А де ж золота скульптура?! - намагаючись бути спокійним спитав він.
Заєць, здається, здивувався й навіть перестав виглядати, як божевільний.
- Золота? Звідки ж мені знати?
- Звідки тобі знати, вухастику?!! - розлютився полковник. - Ти сам знаєш, що викрадено дві скульптурки: одну - бронзову - з серванта Лева, а іншу - золоту - у пана Кабанця!
- Прошу мене вибачити, але я викрав тільки одну, - знизав плечима Заєць.
- Пуд солі тобі під хвіст! - загарчав полковник. - Добре, потім розбиремося.
Вівчаренку після всіх цих напружених подій, відверто кажучи, просто терміново потрібно було хоча б на хвильку в туалет.
- Не відпускай його, - крикнув полковник Миколі, вибігаючи в коридор, де відразу ж зіткнувся з Лапкою.
- Донечко, не підкажеш, де тут у вас... е-е, - полковник завагався, яке ж слово краще підібрати для маленької дівчинки.
Лапка терпляче очікувала.
- Вибач, не підкажеш, де тут можна пі-пі?
- Прямо по коридору, а потім направо. Там стоїть діжка з пальмою.
- І що всі туди пі-пі? - засумнівався полковник.
- Всі, і папа, і пан Лев, і пані Левичка...
- Невже і пані Левичка? - щиро здивувався Вівчаренко.
- Ну звичайно, - безапеляційним тоном відповіла дівчинка.
"Дивні порядки у цьому домі," - вирішив полковник, але сперечатися не став: вже було ніколи!
Кулею він пролетів по коридору і відчув нарешті справжнє задоволення, коли підняв ніжку під пальмою. І тут він почув легкі кроки. По коридору проходила Левичка. Вона тільки холодно й презирливо поглянула на Вівчаренка і, величаво відвернувшись, попрямувала далі.
"Веде себе як королівна! - обурено подумав полковник.- Цікаво, якої б вона заспівала, якби ми посадили за грати її дорогоцінного чоловіка!"
"Яке жахливе нахабство, яка невихованість! - не менш обурено думала Левичка. - У будинку на кожному поверсі є туалет, а він знайшов собі пальму. Все-таки собака він і є собака, як його не виховувати!"
Вівчаренко вже з приємною посмішкою повернувся до кімнати. Заєць, в наморднику і налапниках, сидів у кріслі, похнюпивши голову. Микола вартував поруч.
- Підемо, - коротко сказав Вівчаренко, вийнявши з валізи бронзову скульптурку.
Вони вивели Зайця і попрямували до зали. Левичка знов дивилася телевізор. Геть виснажений Лев ледве крутив педалі. Тим не менше він впевнено наближався до кордону Чарівного лісу.
"Якщо він перетне кордон, його вже не впіймати" - без особливих емоцій подумав полковник.
Проте Лев зупинився на самому кордоні. На ногах він не тримався і присів просто край дороги. Його зустріли радісно-схвильовані прикордонники. Відразу ж з’явилися журналісти, фотографували його і просили автограф. Лев розгублено посміхався і втомлено відмахувався від настирливих журналістів. Прикордонники обережно, із явною пошаною допомогли йому дійти до машини.
"Так, наш герой падає з ніг, але світовий рекорд встановлено з небувалим відривом!" - збуджено викрикував якийсь журналіст.
"З цієї хвилини його ім'я навіки занесене в історію!"- підхопив другий.
- Боже мій, який він все-таки молодець! Я завжди вважала, що в мене надзвичайний чоловік! - захоплено вигукнула Левичка.
Від її пихатості і крижаної байдужості тепер не залишилося і сліду. Вона радісно подивилася на міліціонерів.
Микола мимоволі замилувався чарівною панночкою, її красивим лагідним обличчям, золотавим волоссям, бездоганною статуркою, і взагалі, нею самою, такою величною й щирою водночас.
Однак тут Левичка помітила на Зайці намордник і враз знову стала королівною.
- Пане слідчий, можливо, Ви поясните, чому Ви заарештували шановного пана Зайчика? - холодно сказала вона.
- Я не тільки заарештував Зайця, але й знайшов викрадену бронзову скульптурку, яку вкрав цей негідник, - гордо заявив Вівчаренко.
- Не може бути! - вражено скрикнула Левичка. - Невже це правда?!
- Він сам зізнався.
Левичка здивовано подивилася на Зайця, той ще більш похнюпився і кивнув головою.
- Але хіба була необхідність одягати на нього намордник? Тим більше маю Вам зауважити, що навіть, якщо Зайчик і вкрав цю скульптурку, ми не маємо наміру подавати на нього до суду. Навпаки я хотіла б просити Вас про його звільнення.
- Шановна, пані Левичка, - почав Вівчаренко, чемно кахикнувши.
Вона тим часом підійшла ближче до полковника і благально дивилася на нього.
- Будь-ласка, я ж знаю, що Ви добра людина і справедливий слідчий, - ніжно повторила вона своє прохання.
- Як мені не важко відмовляти такій чарівній і прекрасній панночці, - знову кахикнув Вівчаренко, - проте мушу зауважити, що слідство ще не закінчено. Не відомо, де знаходиться найбільш дорогоцінна - золота - скульптурка. Тому на деякий час вважаю за необхідне затримати пана Зайця.
- Але хіба він схожий на злочинця?
- Про зайців є дуже правдива приказка: взимку білий, влітку сірий. Відведи його до дільниці, Миколо.
Лейтенант узяв Зайця за руку, і вони мирно рушили до дверей. Слідом за ними через кімнату понуро прочовгала Лапка.
- Відверто кажучи, я нічого не розумію. Як це могло статися? - зізналася Левичка, опускаючись знову у крісло.
Вівчаренко мовчки протягнув їй бронзову статурку.
- Дякую, - відповіла господиня і задумливо поставила її на столику біля себе.
Полковник зручно влаштувався у кріслі навпроти, запалив люльку і зненацька спитав:
- Пані Левичка, а чи добре Ви знаєте свого чоловіка?
Красуня здивовано поглянула на полковника.
- Безперечно. А чому Ви запитуєте?
- Він Вам коли-небудь розповідав, що в нього є брат-близнюк?
- Брат-близнюк?
- Саме так, його звуть Левко. Тільки живе він за межами Чарівного лісу і нещодавно втік із психічної лікарні.
- Господи, а що ж з ним таке?
- О, це затятий психопат. Одного дня він завітав у гості до вельмишановної пані Лані. Вони просто пили каву, розмовляли про своїх далеких прадідів, і Левко, несподівано оскаженівши, перекусав усю їхню сім’ю. От тому я і питаю: чи знаєте Ви свого чоловіка, настільки добре, щоб відрізнити його від брата-близнюка?!
- Чи я знаю? Ну звісно ж знаю. Ми з ним вже десять років разом.
- Чудово, отже я сподіваюсь на Вас. Сьогодні, коли Ваш чоловік повернеться додому уважніше придивіться до нього.
- Але чому? Невже Ви думаєте, що...
- Я нічого не думаю, але я робив запит в Міжнародне Бюро Розслідувань. Левко був майстром велосипедного спорту. А от Ваш чоловік коли-небудь брав участь у велозмаганнях чи хоча б дивився їх по телевізору?
- Ні, - занепокоєно відповіла Левичка.
- От бачите, - переможно запевнив її полковник.
Левичка закрила обличчя лапками і на деякий час замовкла. Вівчаренко терпляче очікував і знай димів собі люлькою. Він відчував, що близький до перемоги і його несподівана і блискавична здогадка є вірною. Зараз вона розколеться й видасть Лева!
- Мені Вам потрібно в дечому зізнатися, - почала чарівна пані.
- Ви вчора помітили щось незвичне в поведінці Вашого чоловіка?
- Так, і крім того, ще в дечому, що я приховала від слідства. Я не хотіла виказувати Левчика, однак тепер я думаю, це був зовсім не Левчик.
- То що ж сталося вчора?
Вона відвела від обличчя руки і поглянула на полковника.
- Я бачила, як мій чоловік виходив з дипломатом у руках із кімнати для гостей, в якій оселився Кабанець.
Слідчий зберіг байдужий вигляд, хоч насправді аж затремтів від нетерпіння. Тільки очі блищали і люлька нервово попихкувала.
- В той час, як вони з Кабанцем сиділи в кабінеті Лева, я дивилася у вітальні по телевізору трилер "Мертві бджоли не гудуть". Ви бачили цей фільм? Дуже страшне кіно!
- Ні, не бачив, не відволікайтесь, будь-ласка.
- Після закінчення фільму я вийшла у коридор, а Левчик якраз теж вийшов з кімнати Кабанця, і я помітила, що в його руці дипломат. Я спитала у нього, чи Кабанець вже ліг спати. Він сказав: "ні, він пішов до бару" і несподівано пригорнув до себе і поцілував. Він ніколи не робив це отак раптово, тим більше десь в коридорі. І ніколи він не був такий настирливий і нахабний.
- Що Ви маєте на увазі?
- Ну, не поводив себе так брутально. Він завжди був зі мною такий ніжний і лагідний, а тут просто, пробачте, лапав мене, мов скажений.
- То Вам це не сподобалося? - поцікавився полковник.
- Не в тому річ, розумієте, це було на нього зовсім не схоже.
- А що потім? – запитав Вівчаренко.
- Він сказав, що зараз тільки віднесе дипломат і прийде до спальні. Я погодилася, і він зник за дверима свого кабінету, а я пішла прийняти душ. Та коли я зайшла до спальні, я побачила, що Лев розвалився на нашому ліжку і нахабно хропе. Уявляєте, як я образилась!
- Так, справді...
- Але тепер я розумію, що це був не Лев. Левчик просто не міг так себе повести.
Вівчаренко кахикнув, ніби вибачаючись, і промовив:
- Пані Левичка, я думаю, Лев спав у спальні весь цей час, а Ви розмовляли з його братом-близнюком.
- Так, я зрозуміла. Але, Боже мій, полковнику, де ж мій чоловік зараз?! - з страхом і надією дивилася на нього Левичка.
- Поки що не знаю, пані. Однак, переконаний, що нічого страшного з ним не трапилось. У будь-якому випадку ми все незабаром з’ясуємо.
- Господи, я просто не знаю тепер, що і думати. Ви заарештуєте цього божевільного Левка?
- Не хвилюйтеся. Він вже нікуди не дінеться!
***
Лев вийшов із машини. Коротко відповідаючи на запитання репортерів, він пробирався до будинку, де на крилечку його чекала Левичка з Левенятком, а ще полковник Вівчаренко. Як це було приємно, після такого важкого, але славетного дня нарешті дістатися рідного дому. Він розкрив обійми, щоб підхопити на руки свого синочка, однак Левичка чомусь не пустила хлопчика до батька, і взагалі, дивилася якось неприязно.
Наперед вийшов Вівчаренко:
- Я змушений Вас заарештувати, пане.
Лев розгублено опустив руки.
- За що? - запитав він ображено.
- За викрадення скульптурки пана Кабанця.
- Тобто як це? Навіщо ж мені її красти?
- Пробачте, але нам доведеться продовжити цю розмову в міліцейській дільниці, - відповів полковник і хутко клацнув налапниками на руках Лева.
Бідолашний Лев пригнічено схилив голову і слухняно рушив за полковником. Сам арешт навіть не так його обурив, як холодне ставлення Левички. Невже вона могла повірити в те, що він якийсь злочинець?!
"А, мені все рівно", - приречено вирішив бурий-бурий Лев.
В дільниці з ним розмовляти не стали, а посадили поки що в одну камеру із вчителем Зайцем. Лев сумно привітався і сів поруч.
- А Вас за що? - спитав Заєць, трохи посунувшись для нього на нарах.
- Вони чогось вирішили, що я вкрав бронзову скульптурку танцюючого слоненяти, яку мені подарував Кабанець. Це ж зовсім безглуздо, - відповів Лев.
- Ви не могли її вкрасти, - констатував Заєць.
- От і я теж так вважаю.
- Це я її вкрав.
- Тобто? - не зрозумів Лев. – Нас що? затримали за одне й те саме?
- Не знаю, - знизав плечима Заєць, - справа в тому, що вкрали дві скульптурки.
- Як? і золоту теж?! - аж підскочив Лев.
- Так, звичайно. Її вкрали в ту ж ніч.
- Хвилинку, як в ту ніч? Зранку вона ще була на місці.
- Я тільки знаю, що пан Кабанець не знайшов сьогодні вранці в своїй кімнаті ні дипломатика, в якій була скульптурка, ні самої скульптурки.
- Ой, дурень, я дурень! - вчепився собі в гриву Лев. - Це вони, певно, всі вирішили, що я вкрав цю кляту скульптурку!
- Мабуть, - байдуже погодився Заєць.
- Випустіть мене звідси! - заревів Лев, стукаючи у замкнені двері.
- Ну хто ще там? - почувся невдоволений голос наглядача Бровка.
- Це я, пан Лев! Я хочу поговорити з полковником Вівчаренком!
- Він зайнятий.
- А мені що робити? Мені потрібно терміново з ним переговорити.
- Нічим не можу допомогти.
- Ну як це так? - ледь не плачучи, скрикнув Лев. - Я ж невинен! А мене посадили за грати.
- Всі так кажуть, - байдуже відповів Бровко.
- Що сталося, пане Лев? - ввічливо запитав Колі, який почув крики з сусідної кімнати.
- Я не крав золотої скульптурки і можу це довести! Це жахлива помилка! - з надією звернувся до нього Лев.
- Добре, зараз підемо до полковника.
А далі все відбувалося так швидко, що Вівчаренко тільки здивовано розводив руками. Вони приїхали до будинку Лева і зайшли до його кабінету. В присутності міліції, Левички і Кабанця Лев відкрив свій сейф і витягнув звідти чорний дипломатик.
- Боже мій, та це ж мій дипломатик! - збентежено видихнув Кабанець.
Тремтячими руками він відкрив замочок. Все виявилося на місці. І золота скульптурка також! Кабанець тупо дивився на неї і все ще не міг повірити своєму щастю.
Лев вирішив пояснити:
- Пробач, друже, проте хоча ти вчора і відмовився поставити свій дипломат до мене в сейф (чим, до-речі, мене дуже образив), я подумав, що так всеодно буде краще для тебе. Відверто кажучи, я сильно хвилювався, щоб нічого не трапилось з твоїм золотим слоненятком. Ти пішов до бару, а я почав хвилюватися чим далі, тим все більше, бо ти міг комусь ненароком обмовитися про нього. Отож, врешті решт я вирішив сховати твій дипломат до себе в сейф про всяк випадок. Я хотів сказати тобі про це сьогодні вранці та не встиг. Я помітив, що вкрали з серванту бронзову скульптурку і, вирішивши, що це зробили Вовк та Лисиця, кинувся їх переслідувати, поки ще вони не втекли далеко. А всі чомусь вирішили, що я встановлюю якийсь світовий рекорд.
Кабанець витер сльози на очах і щиро потис руку своєму вірному товаришу.
- Прошу вибачення за все, друже, як я тільки міг в чомусь запідозрити таку прекрасну людину, як ти!
Після цього Вівчаренку нічого не залишалося, як також вибачитися перед паном Левом. Особливо довго Вівчаренко вибачався перед Левичкою, оскільки всю цю оповідь про брата-близнюка він вигадав, щоб примусити її викрити свого чоловіка. Насправді ж ніякого брата-близнюка не існувало! Полковник з винуватим виглядом запевнював, що пішов на це виключно заради слідства і неї самої, що він здогадувався: вона щось приховує та не зізнається ніколи, бо любить і шанує свого чоловіка. Що йому, справді, дуже прикро і соромно, однак він вимушений був так вчинити... Проте Левичка полковникові навряд чи пробачила.
А коли Лев з Левичкою залишилися наодинці, вже настала її черга вибачатися.
- Я б тебе ніколи не видала, Левчику, якби цей підступний Вівчаренко не запевнив мене, що ти - це не ти, а твій брат-близнюк Левко! - з винуватим виглядом горнулася до нього Левичка.
- Я розумію. Нічого страшного, мені просто було дуже неприємно, коли мене арештовували, а ти так холодно поставилася до мене.
- Але ж я думала, що то не ти!
- Так, я розумію.
- А ти ще вчора так повівся зі мною ... незвично.
- Тобто як?
- Пам'ятаєш, коли ти виносив з кімнати Кабанця дипломатик і зустів мене в коридорі... Не пам'ятаєш?
- Пробач, щось не зовсім, - розгублено почухав потицю Лев.
- Ти мене поцілував зненацька і почав так брутально лапати! А потім сказав, що будеш чекати мене в спальні, але коли я прийшла туди ти вже спав! - схвильовано проговорила Левичка.
- Ой, вибач, люба, - щиро сказав Лев, - пробач мені, я був добряче п'яним. А Кабанець ще порозповідав мені деякі свої любовні пригоди і коли я побачив тебе, мені раптом тебе так захотілося! Ти ж у мене така красуня!
- Підлабузник, - з удаваним обуренням сказала вона.
- Та ні, правда, мені і Кабанець вчора зізнався, що ти дивовижно симпатична!... А пізніше у спальні, ти знаєш, я тільки приліг і геть не помітив, як заснув.
Він ніжно поцілував свою дружиноньку.
- Ти не ображаєшся на мене? - лагідно спитав він.
- Вчора ображалась, особливо з того, що ти заснув.
- Ну сьогодні я вже не буду спати всю ніч, я тобі обіцяю! - запально промовив Лев.
- Правда? - грайливо запитала Левичка.
Він знову поцілував її і палко притиснув до себе.
- До-речі, - всміхаючись, зізналася золотава красуня, - мені сподобалося, яким пристрасним ти був учора.
Він теж посміхнувся.
- О, сьогодні я буду справжнім звіром! - заревів він, відчуваючи жагуючий дотик її звабливого тіла. - Слухай, у мене є ідея. Давай ми після того, як вкладемо спати Левенятка, втечемо звідси у ліс до самого ранку!
- О, мій коханий, інколи ти можеш бути таким романтичним! - захоплено дивлячись йому ввічі, прошепотіла Левичка.
На другий день Вовк і Лисиця розповідали, що вони бачили, як Лев і Левичка весело гасали голі вночі по лісу, і як під старим дубом він таки її впіймав і впіймав добряче, але їм, звісно, ніхто не повірив.
***
- Що ж це таке, як же я міг так помилитися?! - пожалівся Миколі Вівчаренко, коли вони повернулися до дільниці. - Чи не з самого початку я був певен, що злочин скоїв саме пан Лев! Невже інтуїція мене підвела?!
- Не хочеться Вас засмучувати, товарише полковнику, проте інтуїція підвела Вас двічі, - відповів Колі, дивлячись у вікно на самотню маленьку Лапку. Вона сиділа на лавочці перед входом до в’язниці з тих пір, як сюди привезли її батька.
- Що ще?! - нервово загарчав слідчий.
- Скажіть, а Ви коли-небудь чули про танцівницю Уакілі або царя Гандарікші.
- Не чув, то й що? Якого філіна вони тобі треба?
Вівчаренко побачив крізь вікно Кицьку. Вона присіла поруч із Лапкою і щось у неї запитала.
- А те, що таких персонажів просто не існує в хіндійській міфології.
- Ти звідки те знаєш?
- Пробачте, але перед тим, як вступити до міліцейської академії, я був хіпі і серйозно захоплювався культурами Сходу. Однак мій батько був шотландським поліцейським і його застрелили під час однієї операції. Це сталося, коли ще я був маленьким, проте думка продовжити справу батька не залишала мене, і одного разу я відчув, що це просто мій обов’язок.
Вівчаренко уважніше і якось по-новому поглянув на Колі і раптом помітив, яке красиве, благородне і зовсім не тупувате в нього обличчя.
Лапка про щось запально розповідала Кицьці, а та її зацікавлено слухала. Лейтенант провадив далі:
- Вас не здивувала ще одна фраза пана Зайця, коли він сказав, що він тільки тепер помітив: у його доньки зовсім немає ляльок? Хоча насправді і Ви і я, мабуть, бачили, що Лапка ще вранці, коли ми всі зібралися у залі, тягала з собою якусь ляльку, загорнуту в дитяче простирадло.
- Стривай, стривай, чи не хочеш ти сказати, що...
- Так, бронзова скульптурка з самого початку була у нас під носом, ми тільки її не помічали.
- То що ж, її вкрала Лапка?! - здивовано скрикнув Вівчаренко.
- Вона не те щоб вкрала... скоріше, просто взяла.
- Проте чому?
- Чесно? Я не знаю... Мабуть, їй просто захотілося мати таку гарненьку лялечку. Просити подарувати цю ляльку їй, певно, було ніяково або вона здогадувалася, що ніхто нічого не подарує, тому Лапка вирішила взяти сама. На деякий час. Скоріше всього, вона не думала, що це якійсь злочин.
- А Заєць?
- Пан Заєць дізнався про це пізніше, скоріше всього, випадково побачив у неї ляльку. Він, звичайно, дуже засмутився і не знав, що робити, тому напився і впав у депресію. Скульптурку у доньки він забрав і сховав у валізу. А коли ми прийшли до нього і почали ставити запитання, єдиний вихід Заєць побачив лише у тому, щоб взяти всю провину на себе.
- Гмм... Оце так історія... То що ж нам тепер робити, лейтенанте?
- А Ви хіба не знаєте?
- Знаю, проте так прикро, що в результаті ми не піймали жодного злочинця. Та й взагалі, мабуть, вже час, знаєш, час мені виходити на пенсію. Щось я занадто старий для всіх цих справ.
- Навіть і не думайте, товаришу полковнику, без Вас тут усе піде шкереберть. А разом ми сила! Ми ж з Вами козацького роду! - оптимістично всміхнувся лейтенант.
Починалися сутінки. Вівчаренко і Микола стояли біля вікна і дивилися, як з в’язниці вийшов Заєць, як тихенько наблизилася до нього Лапка, як він лагідно посміхнувся до неї і взяв заруку. Потім поглянув на Кицьку, яка стояла поруч. Підійшов до неї, і вона ніжно пригорнулася до нього. Так вони і вирушили собі вулицею всі троє, рука в руці, найрідніші одне одному люди.
Євген Калініченко (м. Київ, 2001 - 2003 рр.)