У нашій долі, нашім льосі
не все збагнути й осягти...
Лежить наш труп у чорнім льосі
на дні німої самоти.
Ніхто не зрушить з місця ляди,
не впустить променя у склеп.
Лише стилет стремить безвладне,
вкипілий у кривавий леп.
Ніхто не змиє наше тіло,
не вгорне в вічності саван.
І б'ються головою в стіни
останні мовлені слова.
Бо не мине тому без кари,
хто, в серці стамувавши гнів,
візьме нас на печалі мари
віддать землі на перегній.
Бо не мине тому безчинно,
хто, розпачу здушивши крих,
знайде за вашими плечима
крихітні рудименти крил.
