СОРОКА  

 Покинувши ліси свої,  

 Сорока в город полетіла.  

 Там по садках тинялася без діла,  

 Довгенько по гаях не бачено її...  

 Всі думали: пропала Білобока,  —  

 Аж ось   —   сусіль!  [1]     —   вернулася Сорока!  

 Вернулася і зараз крик такий  

 Вона зняла, що ліс озвавсь луною:  

 «Сюди! сюди! злітайтеся   мерщій!  

 Послухайте! до вас я з новиною!»  

 От стрепенувся ліс, летять пташки,  

 Летять великі птиці,  

 Орли, і Соколи, Зозулі і Шпаки,  

 Тихенькі Солов'ї і гомінкі Синиці.  

 Злетілися,   посіли на гіллі   —  

 А    що то скаже їм та городянська штука?  

 «Послухайте мене, великі і малі!  —  

 Озвалася вона,  —   є в мене вам наука.  

 Ну, де ви живете? що знаєте, дурні?  

 Самі все лісові пісні  

 Співаєте, як і співали!  

 Покиньте їх! не ті часи настали:  

 Тепер путящий спів  

 Не тут, серед гаїв,  —  

 Ні, тут дурні патяки,    —  

 А в городі   —   отам співаки!..  

 Отам пісні... Навчилась їх і я...  

 Вже годі слухать Солов'я,  

 Послухайте мене, співання ж бо яке!..  

 Скреке!..   скреке!.. скреке!..»  

 Вона ще довго скрекотіла,  

 А далі Шпак    на те загомонів:  

 «Та ну бо вже! Не буде діла!  

 Ми це од тебе чули спів,  

 А іншого, як ти не вміла,  

 То й город не навчив.  

 Була ти й будеш скрехотуха,—  

 Чого ж ти нам дратуєш уха  

 Та бешкет робиш на весь гай?  

 Хай кожен так собі співає,  

 Як хто зуміє і здолає,—  

 Усяким співам волю дай,  

 То й буде в нас співучий край!..    

   [1]       Сусіль (діалектне)   —   раптом, несподівано.