Хмуро дивилася школа,

В бовдурі глухо гуло,

Вітер вривався зокола,

Сумно в хатині було.

 

Мертва трудівниця-пані

Біла, як віск, на столі

Там почивала, заранні

Збувшися скорбів землі.

 

Рук і на час не складала,

Щиро кохала діток,

Листу якогось-то ждала,—

Тільки і знав наш куток.

 

За день одсунула книжку,

За день не стала робить,

Як опинилась на ліжку, —

Нічим було пособить.

 

В непогідь, стужу злиденну

(Певно, сама сирота!)

Зайде в хатину нужденну,

Словом усіх повіта.

 

Дасть, коли треба, поради,

Викладе все до пуття...

Боже! З якої б то ради

Їй відбирати життя?

 

Журно посходились дітки

Обік німої труни:

Втратили неньку сирітки,

Втратили промінь вони.

 

Вдарив і дзвін похоронний...

Нічого, мабути, ждать:

Треба людині сторонній

Шану останню віддать.

 

Дим закурився з кадила,

Серце зворушував спів...

Що дітвора голосила, —

Просто не чути попів!

 

А як на цвинтарі стали,

Кинули грудку землі, —

Гірко батьки заридали,

Аж надривались малі.

 

Мовчки вернули на помин,

Що громадяни знесли.

Якось не складувавсь гомін,

Навіть дяки не пили.

 

Та й розійшлися по хатах, —

Школа осталась пуста...

Хуга свистить по загатах,

Жалібно труп заміта.