І
Зійшли сніги, шумить вода,
Весною повіва;
Земля квіточки викида,
Буяє травка молода;
Все мертве ожива.
Веселе сонечко блистить,
Проміння щердо ллє;
Гайок привітно шелестить,
Неначе кличе пригостить;
Струмочок виграє.
Сіяють злотом небеса,
Витьохкують пташки…
А груди думонька стиса:
Ховає зверхня ця краса
Смердючі болячки.
II
Знову, ластівочко-серце,
Ти вернулась, знов звила
В нас під хатою кубельце…
Заспівай же, де була?
Розкажи: чи й там, як тута,
Пекло скрізь - ні верть, ні круть:
Люди носять рабські пута,
У чужій кормизі мруть?
Світлі поклики колишні
До братерства та рідні,
Мов ті дріб'язки залишні,
Затопталися в багні?
Крук недолі над всім кружить,
А соборйще панів,
Знавіснівши, гірко тужить,
Що, бач, мало кайданів?
Розкажи: чи й там, як тута,
Замість праці все слова;
Люд бездольний в пітьмі плута,
На наймитів упова?
III
Сумно заспівала
Ластівочка люба
На питання ті:
- Скільки світа знала,
Скрізь панує згуба,
Люд - узаперті.
Мість любові - злоба;
Брат піднявсь на брата,
Душить за шматок,
Та ніде пригноба
Не справляє свята,
Як-от ваш куток!
Ніде розбратання
Посеред громади
Не було, як тут.
Ниці почування,
Продажність та зради
Не кули більш пут.
Нi в якій країні
Брак самопошани
Так людей не жер,
Як у вас донині…
Бийте, рвіть кайдани,
Доки дух не вмер! -
З отим словом втіхи
Пісенька зніміла,
В небі віддалась.
У блакить з-під стріхи
Ластівочка мила
Пурхнула-знялась.
IV
Правду мовила пташина;
Чи на добре ж, чи дарма?
Перед нами - домовина,
Сором вічного ярма.
Промінь згас над рідним краєм;
А ми, скільки кожен зміг,
У провалля себе пхаєм,
Грунт пускаємо з-під ніг.
Та не пізно: є поправа,
Певен я - минеться все;
Ще заблисне наша слава,
Праця вгору піднесе.
Тільки треба сил та труду,
Щоб не згинути цілком,
Не стогнать до віку-суду
Під вельможним канчуком.
V
Годі ж нудитись, складаючи руки;
Кличе робітників рідна земля…
Віра, впотужнена словом науки,
Хай нас міцніш окриля!
Більше уваги до власного горя,
Більше любові до люду свого!
Близько - загибель… зника наша зоря…
Чого ж нам ждати, чого?
VI
Розцвітайся ти, веснонько красна,
Духом творчості все онови;
У нарузі країна нещасна…
З муки-смерті її відживи!
Розворуш наші груди холодні,
Запали в них притухлий огонь,
Щоб рятунок знайшли ми з безодні,
Не стояли в борні осторонь!
Одігнала надовго ти хвижі,
Розбудила надії та сни.
Баглаї - ці воріженьки хижі,
Так послизнуть нехай і вони!
Розцвітайся та нас із могили
До живого життя підведи,
Щоб ми очі на себе розкрили;
Світлі думи в душі відроди!