Микола Горбатюк
Біла ворона
Документальна повість
Босоноге дитинство.
Народився я 20 лютого 1953 року в селянській сім'ї на околиці міста Рівне, котре розташоване на заході України. За християнським обрядом мене охрестили в церкві. Босоноге дитинство минало в бабусиній хаті. Вечорами до нашої оселі часто заходили селяни, щоб погомоніти про важке колгоспне життя. Я все слухав і "мотав на вус". Найбільше мене вражали розповіді про чудодійства різних знахарів, чародійства відьом, пророчі видіння, віщі сни, ворожіння, викликання потойбічних духів, пророцтва монахів та циганок, зцілення від щирої молитви до Бога, або від дотику до чудотворних ікон.
Люди, котрі ставали жертвами темних сил, звертались до церкви чи до знахарів, і ті за допомогою молитв, свяченої води руйнували дію чаклунства. Відьмакам старались не потрапляти на очі, але якщо зустріч і траплялась, то всіляко їм догоджали, лестили, щоб вони не накликали на людей біди. Знали, що чаклуни навіть за необережно сказане слово жорстоко мстили. Догодити ж їм було неможливо навіть породичавшись – нечистий, котрий заволодів їхніми душами, примушував шукати будь-який привід для ворожнечі. Самі ж чорнокнижники жили в повному достатку, адже всі їхні добрі чи злі бажання завжди збувались. Говорили, що їм допомагає сам диявол, але не безкоштовно. Відомо ж, що вони завжди помирали в страшних муках і просили щоб хтось підійшов - старалися взяти за руку, щоб передати свою владу над нечистою силою. Якщо ж таких не знаходилось, то помираючий благав продовбати дірку в стелі, щоб безсмертна душа відійшла до диявола, якому той відьмак вірно служив. Люди доходили висновку, що диявол через свій підручник “Чорна магія” діє хитро й підступно, як картярський шулер: дає насолодитися виграшем, успіхом, владою над невидимими духами, силами природи та людьми, а потім так заплутає, що не вивільнитись - доведеться закласти безсмертну душу, стати рабом до смерті та після смерті. Мені, малому, подібні розповіді було слухати не тільки цікаво, але й страшно: здавалось, волосся ворушиться на голові та мурашки бігають по спині.
Бабуся розповідала про Бога, водила до церкви, вчила молитись. Говорила, що Бога потрібно любити, виконувати всі заповіді, тоді Господь почує молитву твою і допоможе. Розповідала цікаві пригоди із власного життя та повчальні випадки з історії села. Запам`ятались такі дві повчальні пригоди. Настав 1939 рік. Бабусі приснилося, що з неба до ніг упала записка: “Усікновення голови Івана Хрестителя 17 вересня”. Її дуже непокоїв цей сон, але відгадки не знаходилося. Якось бабусю покликала по імені незнайома монашка. Зав'язалася невимушена розмова, і відповідь монашки про сон була такою: "Тобі в цей день відрубають голову, як колись Івану Хрестителю... Молись, молись щиро, і тоді Господь продовжить тобі віку".
Друга світова війна розпочалася 1 вересня, а 17 вересня бабуся йшла до міста за покупками і молилася. Несподівано з-за кущів до неї вийшли двоє розлючених польських вояків. Один із них, вилаявшись, вихопив шаблю й замахнувся. Бабуся впала навколішки та й заплакала. Тієї ж миті другий вояк вибив шаблю з руки товариша та ще й докорив: "Хіба справжні воїни зганяють злість на беззахисних жінках?". Так бабуся випросила у Бога милості і прожила ще на світі 22 роки.
Другою була почута від бабусі історія з життя села, котра передається з покоління в покоління. У багатій сім'ї народжувалась довгоочікувана дитина. У цей час батько задрімав і ніби крізь сон почув дивну розмову:
- Народилася дитина?
- Ні.
- Шкода, був би хорошим лікарем й жив би довго та щасливо.
Через деякий час знову хтось говорить: Дитина вже народилася?
- Ні.
- Якби народилася, то була б розбійником, котрий би доросле життя провів у в'язниці.
Через деякий час знову чути: Народилася дитина?
- Так. Хлопчик.
- У недобрий час він народився. Рівно через 18 років грім із неба вб'є його…
Батько прокинувся в холодному поту від такого дивного сну. У сусідній кімнаті кричав щойно народжений спадкоємець. Хлопчина виростав на втіху батькам не тільки вродливим, але й напрочуд розумним: батьків шанував, Бога любив та заповіді Його виконував. Кожного свята односельчани бачили, як у церкві він щиро молився. Про той дивний батьків сон юнак знав. Наближався день його вісімнадцятиріччя. Батьки вирішили перехитрити долю: знайшли найкращих майстрів, щоб ті побудували з найміцнішого каменю будиночок, в якому їхній син заховається в той передбачений час. І ось настав вісімнадцятий день народження їхнього улюбленця. Численні гості веселились за багатим столом та вітали іменинника. Та раптом зірвався вітер, сонце закрили чорні хмари. Перелякані батьки відправили сина у схованку, а самі продовжували розважати гостей. Почав іти дощ. Несподівано страшна блискавка та оглушливий грім перелякали всю округу. Батьки та гості вибігли у сад і... побачили вщент зруйновану оту надміцну схованку. Радість вмить перетворилась в горе, а сміх - у сльози. Аж тут перед батьками й гістьми з'явився весь мокрий, але живий та неушкоджений іменинник. "Де ти був, сину?" - батьки та гості радісно кинулись його обнімати. А той у відповідь: "Я молився в чистому полі".
Ось із таких розповідей я зрозумів, що не буває нещасливої долі, а є наша невіра в те, що Господь за нашу праведність по наших молитвах змінить життя на краще.
А в школі розумні, високоосвічені вчителі пояснювали нам, що Бога вигадали багатії, щоб тримати у страху й покорі темних, пригнічених бідняків. Розповідали, показували картини, кінострічки про досягнення науки та техніки, про польоти космонавтів, котрі були високо у небі, але не бачили там ніяких богів. Унаслідок такого подвійного виховання я вдома вірив неграмотній бабусі, а в школі - ученим учителям. Це так, але я все ж спостерігав дивну закономірність: день минав успішно лише тоді, коли я не забував помолитися Богові. Я жив серед простих людей і помічав у їхніх взаємостосунках багато лицемірства, жорстокості, підлості. Люди говорили одне, а робили зовсім інше, крали з колгоспу й один в одного, пиячили, лаялися, билися, доносили один на одного начальству, всіляко хитрували, щоб лише собі мати вигоду, і при цьому вважали справедливими лише себе. Врізалася в пам'ять одна сварка. Суть така: курка залізла в чужий город і наробила шкоди. Пізніше між сусідками виник такий діалог:
- Ти така господиня задрипана, як твоя мати, що навіть куркам ради не даси!..
- А що тобі до моєї мами - ти краще свого батька згадай, скільки він людей винищив, коли був у бандерах!..
- А ти, стерво, мого батька не чіпай, ти свого чоловіка згадай, скільки він безневинного люду до Сибіру спровадив, скільки горя людям наробив, коли в партію вступив та в "стрибки" (НКВС) записався!
- А щоб тобі Бог дав…!
- А щоб тобі…!
Далі йшли слова та звороти мови, які вчителі не те, що повторювати - слухати забороняли. А я дивився, слухав і думав, чому б одній з них не порозумнішати й сказати так: "Твоя курка наробила мені шкоди", - а другій відповісти: "Підрахуй збитки, а я тобі відшкодую".
І, що цікаво: у неділю в церкві я бачив, як ці сусідки поклони били та щиро молились. Здавалося б, помирись із сусідом, а потім проси миру у Бога і виходь із божого храму вже новою людиною, очищеною Божою благодаттю. Однак, на жаль, буває по-іншому. Односельчани, котрих у неділю я бачив у церкві, у понеділок знову сварилися.
Одного дня у хату зайшла сердита сусідка й завела мову про те, що затінок від нашої вишні, котра розрослась на межі, зменшує врожаї її городини. Я розумів, що претензії сусідки справедливі і з цікавістю чекав як же бабуся вирішить цю проблему. Моя ж бабуся спокійно вислухала сусідку і… погодилась, що так воно і є. А далі примирливим тоном запропонувала: “Вишня родить смачні ягоди і тому зрубати її було б безглуздям. Давай домовимось надалі ділити її врожай навпіл”. Сусідка з радістю погодилась і надалі розмова протікала у дружньому тоні. Якщо захотіти то мирно можна вирішити будь яке непорозуміння, – зробив я тоді висновок.
Бувало що односельчани, добряче хильнувши самогону, билися. Як правило, вранці винуватець бійки, чи розумніший із них брав пляшку самогону і йшов ”пити мирову”. Коли ж помирились й розпили ”мирову” то надалі тримати зло, згадувати минулу сварку було вже не прийнято...
У наше село заїжджали на інвалідних колясках просити милостиню живі обрубки - інваліди війни. Отак-то, - думав я, - їх, молодих та здорових, Батьківщина послала в бій, а як їх там покалічило, то вже вони цій Батьківщині не потрібні... Чув я ще брудну лайку. Навіть Бога лаяли, добряче напившись самогону. Дивився на це і думав: це Бог такий поганий, чи самі люди у всьому винні? Міркував і так, і сяк, але завжди виходило, що винні саме ми. Я чув, як односельчани, виправдовуючи свої лихі вчинки, говорили так: "Це колись було: "не вбий", "не вкради", "возлюби свого ближнього", а зараз світ перевернувся й діє вже інша заповідь: "Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе і возрадується".
Життя було важким. Люди лаяли владу, і я бачив, що справедливо. Усе думав: люди такі жорстокі, підлі тому, що життя таке наше. А може, це життя таке важке саме тому, що ми такі підлі, лицемірні?..
Школа. Виховання майбутніх будівників комунізму.
Коли мені виповнилось сім років, то батьки довірили моє виховання вчителям. У школі життя йшло, як і належало тому бути в комуністичному суспільстві. Спочатку нас прийняли у жовтенята, і ми гордо носили зірочки з портретом юного вождя світового пролетаріату. Пізніше був пам'ятний день, коли в урочистій обстановці нас приймали у піонери. Старшокласники кожному пов'язали червоний галстук - часточку прапора, червоного від пролитої батьками крові в боротьбі за щастя народу. Наш піонерський загін носив ім'я Павлика Морозова, котрий заради ідеї світової революції продав рідного батька. Нас так і вчили: сказати вчительці про негідний учинок товариша - це геройство, промовчати - злочин. В результаті такого виховання ми з радістю видавали один одного і гордилися, коли вчителька нас за це хвалила. Пам'ятаю те відчуття душевного болю, яке відчував щоразу, коли ставав жертвою підлої зради. Боляче було не так від побоїв та образ, як від людської продажності.
Якось важко захворіла моя бабуся. Каже: "Ой, мабуть, помру". А дід їй у відповідь: "Ні, ти одужаєш. Спочатку я помру, а ти - через два роки". Ми здивувалися з таких слів, на що дід розповів таку історію: "Було нас на фронті троє друзів. Якось до нас підійшов прозорливий старець і передрік кожному подальшу долю. Першому сказав: “Ти загинеш”. Другому: “Ти повернешся покаліченим”. А мені передбачив таке: "Ти повернешся неушкодженим, будеш онуків ще глядіти. І помреш ти, а через два роки - жінка твоя". Через тиждень біля нас вибухнув снаряд. Одного убило, другого покалічило, а мене лише оглушило. Це означає, що той старець був таки справжнім прозорливцем, отож і все інше ним передбачене теж має збутись…". Бабуся, і справді, одужала. Одного святкового дня приходить дід із церкви і каже до неї: "Не сумуй, і не плач. Я бачив видіння: з вівтаря вилетіла половина голуба. Скоріше всього це означає, що скоро Господь забере мою душу до Себе". І справді: невдовзі половину тіла дідуся паралізувало після того як він надихався отруйних випарів під час протруювання колгоспного зерна. Через тиждень помер. Бабуся ж ще два роки жила…
Учитися я любив. На уроках щодня щось цікаве розповідали вчителі, а вдома - книжки. Мені подобалося читати, думати, пізнавати такий таємничий навколишній світ. Вечорами довго вдивлявся в зоряне небо і думав: яка сила штовхає по орбітах Землю, Сонце, зорі? Чому там, у безмежному просторі, все так розумно і чому стільки горя та несправедливості у нас на Землі? Якщо всесильний Бог, справді, є, то чому Він допускає війни, ворожнечі, стихійні лиха, катастрофи, в яких гине безліч безневинних людей? Чому всі кричать, що хочуть миру, а ведуть гонку озброєнь? Я знав формулу, якою керуються всі політики: "Хочеш миру - готуйся до війни, щоб вороги боялися". А якщо хочеш війни, - роздумував я, - то... готуйся до війни також? Виходив якийсь абсурд: готуйся до війни в будь-якому випадку! А в наш ракетно-ядерний вік гонка озброєння веде до самознищення цивілізації. Я довго думав над цим питанням, бо добре пам'ятав часи так званої Карибської кризи, коли світ уже стояв на грані термоядерної катастрофи. Тоді якось пронесло. Цивілізація вже зазнала 15 тисяч воєн. Це океан крові, море сліз! Невже ніхто не знав істинної формули миру? Поставив собі за мету: вивчусь й відкрию людям справжню формулу миру.
Заглибився у книги. Читав до глибокої ночі, а коли мама заганяла в ліжко, то продовжував читати під ковдрою при світлі кишенькового ліхтарика. Згодом у мене почав погіршуватися зір. Лікар прописав окуляри. Я став єдиним "очкариком" у класі, і поступово у мене розвинувся комплекс неповноцінності. Страждав, став замкнутим. З дитинства марив небом, а тепер зрозумів, що пілотом мені вже не бути.
Минали шкільні роки. Учителі навчали нас наукам, натхненно говорили про світле комуністичне майбутнє, про мудрість єдиної партії та робітничо-селянської влади, а під час інспекторських перевірок влаштовували, як правило, показуху. А класний керівник на перервах повчала двієчників: "Учіться та вибивайтесь в начальство, а як ні, то станете простими трудівниками, бідними та безправними, як ота худоба". От ми й звикли до подвійної моралі: призвичаїлись поводитись так, як вигідно кожному на даний момент. На уроках ми говорили про мудрість комуністичної влади, а на перервах розповідали про неї анекдоти.
Частина однокласників підпільно зустрічала новий 1968 рік. На столах було спиртне. Після канікул усіх учасників тієї "п'янки" по одному викликали в кабінет директора і там лагідно пропонували допомогти виховному процесові, тобто видати імена присутніх та подробиці гулянки. Обіцяли всіляке заступництво й допомогу після закінчення школи при вступі до інституту чи престижного училища. Якщо ж учень відмовлявся стати інформатором, то його погрозами та побоями примушували назвати імена своїх спільників. Та і без того список учасників лежав на столі директора, як і список тих, хто на Різдво колядував в оселях односельчан. З тими колядниками, котрі, як казали вчителі, "поширювали релігійний дурман, прославляли народження вигаданого Ісуса, щоб вициганити в односельчан декілька копійок", розмова була не менш жорстокою.
Трапився такий випадок. Одного ранку зайшов до мене схвильований товариш: "Посварився з батьками, так що вже не до уроків. Дозволь залишити у тебе портфель". Я погодився, виручив друга. На початку першого уроку до класу вбігла розлючений класний керівник. Попрямувала до мене і на ходу сердито: "Микола, встань!". Лівою рукою вона зняла мої окуляри, а правою долонею почала бити по обличчі, примовляючи: "Кого одурити хочете? Та я знаю кожен ваш крок, кожне ваше слово!".
З подібних випадків усі зрозуміли, що серед нас є завербовані вчителями "стукачі". З цього часу кожен когось став підозрювати, і в класі запанувала атмосфера взаємопідозри, ненависті. З прочитаних книг я знав: кожен командир старається щоб бійці не довідались, що серед них з’явився зрадник, тому що обстановка взаємопідозри зруйнує моральний дух вояків. Ми ж знали, що серед нас є “шістки”. Виникало відчуття, що дирекція навмисне роздмухує взаємо підозру, щоб ми не змогли об’єднавшись, дружно підняти бунт. Звичайно, інформатор полегшує роботу керівникам будь-якого колективу, однак він ніколи не "настукає" на себе, а тому намагаються навербувати їх якнайбільше, щоб мати різнобічну інформацію.
Під час уроку хтось невлучно кинув зіжмаканий аркуш, і той упав на стіл учительки. Вона сердито: "Хто кинув?" Усі мовчали, як партизани. У відповідь на мовчання з її вуст пролунав ультиматум: "Якщо після перерви винний не признається, я викличу директора". На перерві почалися взаємні звинувачення, що призвело до сварки між учнями. У цей час я читав газету і, звичайно, нікого не звинувачував. Ось задзвенів дзвоник на урок. Хто ж відповість за цей проступок? Усі звинуватили чомусь... мене: "Бач, тихоня, мовчить, нікого не звинувачує, участі не бере! Значить, це він, – відчуває провину, а тому совісно на когось іншого наговорювати". Мене принижували, били посеред класу, а справжній винуватець сидів і мовчав. Минали дні, місяці, але він так і не вибачився.
Для розуміння процесу виховання молодої радянської людини, майбутнього будівника комунізму, наведу ще декілька повчальних епізодів. Серед уроку вчителька звертається до учнів: "Я вийду на хвилину, а ви посидьте тихенько, бо інакше директор почує і тоді біда буде". Декілька секунд панує мертва тиша. Аж ось у когось випадково падає лінійка, хтось ненароком чхнув, десь скрипнула парта. На порушників тиші дружно зашикали з усіх боків. Від цих шикань та окриків зчинився незначний шум. Звідусіль залунали вигуки: “Тихо!, Тихо!” від чого зчинився ще більший гамір. Почали кричати хором: "Ти-ши-на!". Дехто намагається всіх перекричати. Галас стоїть, хоч вуха затикай. Однак закликів уже не чути, а тому знаходяться активісти, які намагаються силоміць вгамувати найактивніших борців за тишу. Ті активно захищаються. Біля парт стає тіснувато, отож бійка переміщується на середину класу. Здається, від галасу вже школа хитається... (А я не боровся за тишу - мовчав. І може, саме мого голосу не вистачило, щоб та школа завалилася.) У цей момент відчиняються двері, й до класу заходить директор із червоною від злості вчителькою. Умить настає мертва тиша. Бійці витирають заюшені носи, поправляють одяг. Тикають один на іншого пальцями і майже в один голос виправдовуються: "А він перший почав!".
Директор бере обох за загривки і зіштовхує їх лобами раз, другий, третій. Потім звертається до класу: - Хто кричав?
Усі мовчать. Називає першого-ліпшого учня:
- Встань! Хто кричав?
- Усі кричали…
- Усі - це хто? Прізвище назви!
Він хоче чути прізвища порушників! Кулаки в нього стиснуті, із рота бризкає слина. Підходить до найближчого учня впритул і всім своїм виглядом показує, що зараз буде бити. Бідолаха, щоб уникнути покарання, називає чиєсь ім'я. Директор розвертається й підходить до названого учня: "Хто кричав?". Відстань щомиті зменшується, і, перелякавшись, той називає... моє ім'я! Тепер уже директор іде до мене. Ох, біда буде! Кого, ну кого ж не шкода видати? І я називаю того, хто видав мене минулого разу. Отже, ми квити. Тепер уже він має когось видати. І майже кожного учня примусять таким чином зробити підлість, а потім принижуватимуть, смикатимуть за вуха та чуба, ставитимуть двійки за поведінку, записуватимуть порушення у щоденник, примусять до кінця дня проводити уроки стоячи і, обов'язково викличуть до школи батьків... Аж ось лунає довгожданий дзвінок (адже все колись-то закінчується.) Учителі виходять із класу, а у кожного з нас на душі стає гидко, соромно глянути у вічі один одному.
Я ще здавна запримітив у людях лицемірством замасковану неприязнь до свого ближнього. Разом із тим мої ровесники були одностайними у іронічному відношенні до “кутлян” – мешканців околиці (кутка). Усе так, але ця неприязнь забувалась і всі об’єднувались як тільки мова заходила про “пітомнікських” – переселенців, котрим влада надала житло поза селом та працевлаштувала у плодорозсадницькому радгоспі (плодопітомніку). Переселенці не мали у наших краях родинних зв’язків, обжитого житла, отож їм доводилось докладати досить багато зусиль щоб на новому місці налагодити побут та призвичаїтись. Цілком логічно, що вони на селян дивилися скоса - по чорному заздрили багатшому життю корінних жителів. Я запримітив, що, звиклі усе необхідне купувати та красти у радгоспі, вони не поспішали заводити власне підсобне господарство. Це пізніше їх саме життя примусило брати приклад із селян – поблизу осель будувати хліви для вирощування худоби та птиці, обробляти присадибні ділянки та городи. До церкви переселенці, як правило, не ходили. Хіба що для видимості з’являлись раз у рік – на Великдень святити кошики із паскою, м’ясом, маслом, сиром, яйцями-крашанками...
Серед селян ще здавна стало звичним присвоювати один одному глузливі клички. Мотивом могла бути природна вада, риса характеру, безглуздий учинок чи незначна помилка. Колись ще у дитячі роки моєму майбутньому батькові селяни докорили бідною шапкою. Той признався: “Якби ж то гроші бури…” От із того моменту й став мій майбутній батько довіку “Бури”… Пізніше я не раз чув як батько при знайомстві пояснював: “Не шукайте мене по прізвищу – його мало хто знає. Запитайте, де живе чоловік, котрого звуть по вуличному “Бури”. Тут то вже кожен хату покаже...”. Пізніше ця кличка перейшла у спадок до мене. От і став я “Бури” і разом із тим “очкариком”.
Неприязнь між селянами та “пітомнікськими” тліла доки не дійшло до мордобою. Сталось так, що там під час молодіжної гулянки місцеві хлопці гуртом побили нашого парубка. Скривавлений юнак прибіг у село, зібрав компанію друзів і ті прибули на місце інциденту й помстились – спересердя відлупцювали усіх без розбору. У відповідь наступного вечора “пітомнікські” зібрали гурт добровольців і вже ті з’явились в селі та жорстоко помстились за розбійний напад. З тих пір їхні та наші парубки часто збирались для безжального взаємного мордобою. Бійки проходили без правил – у хід ішли кулаки, палиці, шланги, кастети, каміння. А втім, подібне дикунство усіх нас уже не дивувало, бо у той час на уроках російської літератури ми вивчали творчість Сергія Єсеніна, котрий так описував людей:
Но люди - все грешные души.
У многих глаза - что клыки.
А ось так він описував життя на початку століття:
… Сплошные мужицкие войны -
Дерутся селом на село.
……………………………
То радовцев бьют криушане,
То радовцы бьют криушан.
У тому ж творі поет писав як бідні і тому заздрісні сусіди занадились у їхній ліс рубати дрова:
Однажды мы их застали…
Они в топоры, мы тож.
От звона и скрежета стали
По телу катилась дрожь.
В скандалах убийством пахнет.
И в нашу и в их вину
Вдруг кто-то из них как ахнет! -
И сразу убил старшину.
На нашей быдластой сходке
Мы делу условили шырь.
Судили. Забили в колодки
И десять услали в Сибирь.
Аналізуючи тогочасні криваві події молодий поет із подальшого життя зробив філософський висновок:
С тех пор и у нас неуряды.
Скатилась со счастья вожжа.
Почти что три года кряду
У нас то падёж, то пожар.
Очевидно за детальний опис тогочасного життя, критичні погляди на політику комуністів та філософські вислови радянська влада довела поета до самогубства, а пізніше на довгий час зовсім заборонила його твори…
Якщо на початку століття до вбивства привела заздрість породжена злиднями, то у період моєї юності - безглузда безшабашність, ейфорія молодечої уседозволеності. У наших краях є звичай на весіллях пригощати “запорожців”. (“Запорожці” – непрошені гості, котрі стоять за порогом.) Батьки молодих розуміють, що їх ніхто не силує пригощати непрошених гостей, але разом із тим якщо пожаліти графин чи два самогону, то серед ображених можуть знайтися здатні зіпсувати весілля. А ще по селу піде розголос, що батьки молодих так і не пригостили “запорожців”. Тут логіка проста: тим зекономленим графином самогону не розбагатієш, а пригостиш – не збіднієш. Сталось так що під час весілля гості посварились з “запорожцями”. Виникла групова бійка під час котрої наші хлопці жорстоко побили “Носа” - “пітомнікського” парубка. Невдовзі від отриманих травм потерпілий помер. Розпочалось судове розслідування. Один з учасників бійки взяв усю провину на себе й цим самим “відмазав” друзів. (Пізніше в подяку за таке благородство подільники щедро "гріли" товариша в ув’язненні й після звільнення буквально носили на руках.) Це нічим не виправдане вбивство одного парубка й безглузде ув’язнення іншого примусило усіх схаменутись, отямитись. Побоїща вмить припинились, але от неприязнь так і залишилась... Подумати тоді не міг, що все моє подальше життя пройде в атмосфері нічим не виправданої, безглуздої, лицемірством замаскованої та цілком відвертої взаємної ненависті, неприязні...
Одного разу я першим довідався, що вчителька, котра мала вести останній урок, захворіла. Це означало, що раніше підемо додому. Я швиденько написав із цього приводу оголошення і приліпив на дошці. Уже розпочався урок, а вчительки все нема, отож у класі стало галасливо. Це привернуло увагу директора, який, зайшовши до класу, помітив білий папірець на дошці. Знову пролунало улюблене в такій ситуації директорське: "Хто це писав?". Я, як це було у нашій школі звичним, промовчав. Тоді директор звелів кожному помінятися із сусідом по парті зошитами і звірити почерк. Мій сусід, котрий іноді списував у мене контрольні та домашні завдання, радісно продав мене. Директор похвалив його за спостережливість, а мене посеред класу добряче посмикав за вуха. І, що характерно, надалі мій сусід поводився зі мною спокійно, ніби нічого надзвичайного не сталося. Він відверто дивився мені у вічі, не розуміючи підлості свого вчинку - давалася взнаки "виховна" робота педагогічного колективу. В даному випадкові скоріше всього вирішальну роль зіграло те, що мій сусід по парті був “пітомніцким“, а я – жителем села. Це він так на мені помстився селянам за вбивство “Носа”. Було дуже боляче від образи – я юнак неконфліктний, а це означає, що до тих побоїщ, а тим більше до вбивства їхнього парубка не мав жодного відношення... Подібні сцени відбувалися майже щодня аж до закінчення восьмирічки. Гірко про це згадувати, та, як кажуть, з пісні слів не викинеш. Учителі били двієчників, щоб примусити їх учитися. Обшукували портфелі та кишені, щоб ми не носили чого не слід. Знайдені записки зачитували перед усіма, щоб висміяти передчасні юнацькі любовні мрії. Наш класний керівник Марія Степанівна на батьківських зборах навчала батьків результативних методів виховання: "Бий і слухай, чи дихає! Виросте - спасибі скаже". Я розумію вчителів: вони старалися для нашого ж блага. І били нас, і "стукачів" заводили, і обшукували, і принижували з однією метою: щоб ми виросли достойними людьми. Воно то так але, використовуючи підлі методи, досягли протилежного: виховали з нас лицемірних, продажних пристосуванців.
Щоб помститись, хтось порізав у гардеробі чуже пальто. Мама власниці зіпсованого пальто прийшла до школи та й улаштувала учителям скандал. Ті зганяли злість на нас, а ми – на слабших за себе. І це не дивно, бо зло породжує зло. Саме так! Чув же розповідь про звіряче зґвалтовану негідниками дівчину, котра пізніше, щоб помститись людям влаштувалась в НКВС й стала там цілком законно убивати приречених на кару смерті "ворогів народу"...
При такій атмосфері взаємовідносин у жодного з випускників восьмирічки не виникло бажання запропонувати однокласникам зустрітись у майбутньому.
Настало літо 1968 року. Я вирішив із вересня продовжити навчання у міській десятирічці. В цей час на мене звернула увагу дуже вродлива інтелігентна дівчина і я закохався у неї. Перше кохання було загадковим, п’янким почуттям. Усе то воно так, але я оцінював себе по-юнацьки критично: часто хворів, носив окуляри, мав погані зуби, не по моді одягався, а тому вважав, що не схожий на казкового принца з її дівочих мрій. Вона ж така вродлива, живе у міській квартирі з усіма благами цивілізації, а я у колгоспному селі з асфальтовим покриттям лише від автошляху до центру села, брудними погано вночі освітленими вулицями, калюжами на дорогах, відсутністю природного газу, гарячої води в кранах, телефоном лише у школі та на почті… Переживав страшенно. Намагався забути кохану, але не міг. При випадковій зустрічі серце в грудях в одну мить починало гучно битися, я червонів, ніяковів, заїкався, голос тремтів, і нічого не міг із собою вдіяти. Вважав, що вона для мене недосяжна, як та зірка небесна...
Крах віри в торжество марксистсько-ленінської ідеології.
Літо добігало кінця. Несподівано в селі зчинилась паніка: уночі розносили повістки. Забрали і мого батька. Цілу ніч повз наше село у напрямі кордону їхали колони техніки із озброєними солдатами. Що ж сталося? Виявляється, у дружній соціалістичній Чехословаччині міжнародний імперіалізм прагне взяти реванш. У школі нас навчали: "Доки існує імперіалізм, доти існує загроза військових конфліктів". Отже, і в соцтаборі не обійтися без військового втручання?.. Шукаючи музику на коротких хвилях, випадково почув правдиву розповідь про події у Чехословаччині і був вражений почутим. У той час закінчилось моє дитинство. Раніше, коли бачив несправедливість влади, то вважав це беззаконням місцевих чиновників і щоразу, зітхаючи, думав: "Ех, був би живий Ілліч…" Російськомовні закордонні радіостанції поволі розкривали мені очі на злочинну суть марксистсько-ленінської ідеології у світовому масштабі. Правдиве слово проривалось крізь шум глушилок. Часто доводилось не спати до глибокої ночі, щоб почути повторення цікавої радіопередачі. Як виявилося, найкраща чутність була коли притулити телескопічну антену до люстри і вибрати відповідне положення транзисторного радіоприймача. Ось так стоячи посеред кімнати, ловив слова справжньої правди. Наша радянська влада заявляла, що вона іменем народу послала війська, щоб допомогти братньому народові зберегти завоювання демократії й навести порядок у межах соціалістичного табору. Нехай так, але я не чув, щоб із народом радились. (Визначення "радянська влада" означає: влада рад робітничих та селянських депутатів.) Насправді за народ все вирішувала компартійна бюрократія отож істинної влади рад у нас не було. Мені було дуже жаль тих чужих людей, бо я виріс у колгоспному селі, а тому не хотів, щоб вони теж "скуштували" наших порядків та безкультур'я. Адже чехи та словаки будуть проклинати наш народ, а значить, в тому числі й мене! Ілюзії відносно вірності марксистсько-ленінського вчення почали танути, як сніг.
Батьків приятель, котрий багато прожив на цьому світі отож добре вивчив політику комуністів так дохідливо пояснив мені ціль окупації: "Уряд Чехословаччини відмінив цензуру, відкрив кордони, дозволив усім говорити правду. Уся комуністична система побудована на крові, насильстві та брехні, отож демократизація, гласність їй ворожа, тому що відкриває одуреним громадянам очі на справжній стан справ. Наш уряд був змушений послати війська у сусідню державу соціалістичного табору задушити паростки демократії щоб вітер перемін не перекинувся на "Союз нерушимий". Коли реформи, переміни на зразок чехословацьких докотяться до нас так відразу Союз розвалиться й комуністична система помре. Я то не знаю чи доживу, а ти молодий отож колись переконаєшся у правдивості моїх слів…".
Влада - це одне, народ - інше. Що хочуть те й роблять, а нас же через свої засоби масової інформації переконують, що вони наймудріші, найсправедливіші, що саме їхня політика найгуманніша. Нікого ж із нас не питали розміщувати ядерні ракети на Кубі чи ні. Розмістили і цим поставили усю цивілізацію на грань термоядерної війни! У випадку ж війни самі б поховалися в надміцні бункери, а ми б за них гинули на полях боїв та від наслідків використання воюючими сторонами ядерної зброї. А що ти зміниш? Керівна ж партія одна - комуністична. Час від часу усі громадяни імперії добровільно-примусово ходили на вибори без вибору й покірно кидали в урни видані папірці. Якось у день тих "виборів" один односельчанин іронічно запитав іншого: "Ти, Іване, за республіканців голосував чи за демократів?". Іван же поглянув навкруги чи немає поблизу чужих й на те з кислою посмішкою: "Що дали те, як усі виборці Союзу, у тому числі й ти, без зайвих розмов кинув в урну, тому що знаю: передачі бувають не тільки по радіо та телевізору…".
На тему поширення на весь світ нашої ідеології взагалі і військової "братньої допомоги" сусідній державі зокрема, анекдоти з'явилися. Новостворений уряд Чехословаччини попрохав Москву дозволу створити Міністерство морського транспорту. Наші урядовці на це здивовано: "Ідея абсурдна, тому що ви ж не маєте на кордонах моря…" Чехословацькі урядовці на це резонно: "Але ви ж маєте Міністерство культури…".
Зібралися німець, француз та наш й завели мову про свій добробут. Німець вихваляється способом життя: "На роботу я їжджу на Фольксвагені, а за кордон на Мерседесі". Француз теж: "На роботу я їжджу на Рено, а за кордон на Пежо". "А ми, - підхопив тему наш, - на роботу добираємось на автобусах, тролейбусах, метро а за кордон їздимо на танках".
Люди жартома розповідали один одному новину: Урядовці так званих "країн соціалістичного табору" заборонили своїм громадянам купатись у прикордонних водоймах. Чому? Ну ось: якийсь потопаючий стане кликати на допомогу: "Рятуйте! Допоможіть!". Росіяни не так зрозуміють і введуть війська...
Віру у торжество ідей марксизму-ленінізму здавна підривала сумна колгоспна дійсність. Колгоспники крали з колгоспу хто що тільки міг, тому що красти колгоспне гріхом не вважалося. В результаті колгоспні приміщення та техніка були у занедбаному вигляді, колгоспники п’яні, а худоба завжди голодною і тому худою. Будинки ж самих колгоспників були доглянуті, а нагодована краденим із ферми кормом селянська худоба набирала вагу досить швидко, корови давали досить високі надої жирного молока. Ось яскравий приклад колгоспної дійсності. Правління колгоспу вирішило посадити сад і закупило саджанці плодово-ягідних дерев. Колгоспники удень слухняно ті саджанці висадили, а уночі… витягнули та пересадили на власні присадибні ділянки. Тут якщо за руку не зловив, то не докажеш. “А я на базарі купив!” - заявляє господар і хитро дивиться в очі. Так колгоспного саду у нас й не було – саджанці виросли й плодоносили поблизу осель будівників комунізму. Поволі я усвідомлював, що то не так люди винні, як наша абсурдна соціалістична система. От українці, котрі свого часу емігрували у Канаду, там в інших соціально-економічних умовах, ясна річ, так себе не поводили...
Якщо раніше віру у торжество ідей марксизму-ленінізму поволі підривала така сумна соціалістична дійсність, то окупація сусідньої соціалістичної держави значно прискорила цей процес...
Міська десятирічка.
Настав вересень 1968 року. На мій подив, порядки у міській школі були зовсім іншими. Якщо ти не вивчив урок, отримуєш двійку, однак тебе ніхто не б'є і не принижує. Ніхто не вербував мене та інших стати сексотом, (сексот - секретний співробітник) тобто інформатором, донощиком. До учнів зверталися на "Ви" і поводилися, як із дорослими людьми. Щоправда, спочатку виникли проблеми взаємостосунків між учнями: наша неприязнь переплелась з боротьбою місцевих за місце в ієрархії класу - багато хто самоутверджувався, висміюючи та, всіляко утискуючи слабших за себе. Тоді хтось з учнів запропонував таку ідею: хай кожен вийде на середину класу, а всі інші йому прямо в очі викажуть все, що про нього думають. Почувши про це, декотрі з так званих "героїв" непомітно втекли зі школи - знали, що доведеться червоніти.
На той час я цілком сформувався як особистість. Начитавшись класиків, був глибоко переконаний, що підглядати, підслуховувати, читати чужі листи, поширювати неправдиві чутки, ображати слабших та звинувачувати безневинних - це аморально й негідно звання справжньої людини. А відтак, вийшовши на середину класу, я не почув про себе жодного поганого слова. Справді, добре ім'я ліпше за велике багатство. З того дня взаємовідносини між однокласниками поліпшились. Оцінюючи ситуацію в цілому, можна сказати, що наш клас був дружним.
Крах невіри у існування Бога та диявола.
У шкільних турботах минув рік. Весною ми з мамою працювали на присадибній ділянці. Несподівано я викопав якийсь маленький фанерний ящичок. Що це може бути? Мама категорично заявила: "Не смій брати в руки! Це відьми нам щось підробили!". Однак я тільки посміявся з неї: "Он люди в космос літають і жодного разу не бачили там ні Бога, ні диявола, а ти ще віриш у ці бабські забобони!". Узяв ящичок у руки, розламав та й викинув на дорогу. Проте невдовзі запримітив дивну закономірність: не було дня без серйозних неприємностей. З незрозумілих причин раз у раз потрапляв у непередбачені ситуації – ніби якась сила тягнула мене туди, де має статись біда. Врешті-решт на рівному місці впав із велосипеда – штанина потрапила у ланцюгову передачу й водночас із цим передній бризговик, зігнувшись, намертво заклинав переднє колесо. Полетів через руль й коли приземлився, то ще й велосипед добряче вдарив по спині. Відразу відчув себе погано. Викликали швидку допомогу. Лікарі швидкої завезли у лікарню, а там, ретельно обстеживши, поклали на операційний стіл.
Проснувся вранці у палаті, а через деякий час лікар на обході пояснив, що у мене був травматичний розрив селезінки і що її довелося видалити. "Не переживайте, без селезінки можна жити!" - заспокоїв мене лікар. Я розповідав як покалічився, але лікарі не вірили, що можна відбити селезінку, впавши з велосипеда.
Та ось відчинились двері, і в палату зайшла старша сестра мого батька. Підійшла, поцілувала, стала співчувати та настирливо пригощати. Я відмовився - не до їжі було. Гостинці виклала в тумбочку. Я знав, що вона в очі лагідна, а позаочі нас із мамою ненавидить. А все почалося через хату. Родичі хотіли, щоб батько одружився з іншою і йшов у прийми - тоді все житло дісталося б їм. Тато ж одружився з мамою й привів її у рідний дім так що, хату довелося розділити навпіл: в одній половині оселився тато з мамою, у другій - сім'я молодшої батькової сестри. Старша батькова сестра була змушена будувати собі власну хату. Тільки-но моя тітка вийшла, як у тумбочці гучно лопнула принесена нею пляшка лимонаду. Подумалося: це неспроста.
Після того як мене виписали, мама розповіла, що ходила до ворожки, і та, розкинувши карти, сказала: "Було пороблено на смерть, і ті люди дуже незадоволені, що ваш син вижив. Карти кажуть, що йому випадає ще одна лікарня, але не така страшна як зараз. Якщо хочете, зроблю так, що все зло, якого вороги вам бажають, повернеться до них самих".
- Ні, - відповіла мама, - хай їх Господь судить, а Ви зробіть так, щоб я знала, хто це зробив…
- Гаразд. Ідіть додому, і хто перший прийде, то це він і є. Тільки нічого не давайте з хати взяти…
Коли мама прийшла до дому, моя тітка Марія вже чекала її біля дверей: "Ой, я чула, у вас таке горе, таке горе... Ось я Миколі свіжого молочка принесла". Тітка поставила банку на стіл, а мати їй каже: "У мене немає чистої банки взамін".
- А мені будь-яка підійде! – і, схопивши брудну банку з підвіконня, вибігла з хати.
Мій друг Михайло розповів мені сон, який приснився йому перед тим, як я потрапив до лікарні: “На наше село нападають вороги, а ти всіх переконуєш, що перемога буде за нами та зброю роздаєш. Тут піднялась стрілянина, а ти вискакуєш з окопу та кричиш: “За мною! Уперед!”. Лунає кулеметна черга і ти падаєш... А через три дні ти впав із велосипеда і потрапив у лікарню”.
Збулось передбачення ворожки: невдовзі я потрапив в інфекційну лікарню з діагнозом "сивороточний гепатит" – у попередній лікарні занесли вірус при переливанні крові. Держава, не провівши аналізу донорської крові, зекономила копійки, а втратила на лікуванні таких як я тисячі карбованців...
Якщо окупація Чехословаччини породила в моїй свідомості серйозні сумніви в мудрості комуністичної влади, то цей трагічний випадок наніс нищівного удару по нашій атеїстичній пропаганді. Даремно я забув науку бабусі! Одурений учителями та державною пропагандою, я не вірив в існування Бога та диявола, сміявся з ікон, які висіли в хаті, а тепер збагнув, що жорстоко помилився. Усе це спонукало мене багато думати, спостерігати за життям...
Ось ще один приклад. Якось весною почав рубати дрова. За третім ударом зламалось топорище. Але не біда - узяв іншу сокиру. За другим ударом сокира злетіла із топорища і, перевернувшись у повітрі, впала гострим кінцем мені по руці. Я відразу зрозумів, що тут щось не так. Затиснувши рану рукою, забіг у хату. Мама в той час відпочивала на ліжку. Я до неї: "Що за день сьогодні?". А вона мені: "А ти хіба не знаєш?.. Сьогодні ж Благовіщення!".
Минув рік. Ось я й закінчив школу. Куди піти вчитися? Тоді я уже знав привабливу формулу: "Торгівля - двигун прогресу", й тому вибрав прогрес.
Технікум радянської торгівлі.
Поступив у технікум радянської торгівлі. Та й там я не переставав дивуватись атмосфері людських взаємовідносин. Одногрупниці щось не поділили й доводять свою правоту, пересипаючи мову добірною лайкою. І це, не соромлячись хлопців! Після першого року навчання нашу групу послали на практику у курортну Євпаторію. Там нас розподілили по магазинах. Мені випало працювати із солідною місцевою продавщицею. Досвідчена жінка на власному прикладі показувала мені як слід "працювати". Кожні ваги були підкручені на 5-10 грамів, продукти важились разом із обгортковим папером, вага покупки та ціна називалась ще до зупинки стрілки на вазі, на рахівниці сума покупки навмисно збільшувалась ще й до того здача невірно видавалась. Особливо нахабніла моя наставниця коли до прилавку підходила старенька людина, дитина чи п’яна компанія. Я чудово розумів її логіку: трудяги, котрі важкою працею заробляють на прожиття на курорти не їздять а їздять спритники, котрі заробили "дурні" гроші різноманітними махінаціями та прямими крадіжками. Такі скандал за десять-двадцять копійок влаштовувати не будуть - гроші ж не мозолями нажиті та й настрій курортний за дріб’язок псувати не варто. Усе то воно так, але я бачив що серед покупців є чимала категорія місцевих жителів, котрі важкою працею заробляють на хліб насущний. Крім того є чимала категорія приїжджих, котрі в усьому собі дома відмовляли щоб літом на курорті самим підлікуватись чи оздоровити хворих дітей. Я не нахабнів як моя наставниця - не можу дивитись людині в очі і обкрадати. Щоправда я не міг щохвилини виставляти вагу у правильне положення бо працювали ми разом, але з каси за весь час роботи копійки не взяв. Вантажників у магазині не було отож доводилось самим розвантажувати продукти та завантажувати тару. Зарплата ж була мізерною - 68 карбованців за місяць праці. Обід же у їдальні коштував один карбованець, отож з огляду на це усі хитрували як могли. Хотілося ж і щось із одягу купити, і в кіно, і на танці сходити, і виноградом, персиками, морозивом поласувати. Щоб здобути гроші на прожиття багато хто із нас не соромились обважувати, обраховувати покупців, сметану розбавляти кефіром, соки - водою тощо. Якось солідна жінка подала десятилітрову банку й попросила дівчат зважити топленого масла. Дівчата наповнили посуд маслом, зважили у підсобці й назвали ціну. Жінка ж на це сердито: "Бійтесь Бога - в цю банку ще ніколи стільки масла не поміщалось... А ну, переважте при мені". Нікуди не дінешся - мусили переважити. Жінка обурено: "Я розумію, що на одну зарплату не проживеш та совість усе-таки хоч якусь мати потрібно. Якби ви мене обрахували на 3-4 карбованці то я би слова не сказала, а як уже осмілились обрахувати аж на десятку то вже копійки зайвої не дам". Я ж не брав гроші з каси й тому був змушений просити батьків фінансової допомоги. Хлопці дивились на мене як на ідіота коли поштарка принесла грошовий переказ...
Якось дирекція євпаторійського міськхарчоторгу зібрала в магазині відкриті комсомольські збори. Я встав і спересердя видав приблизно таке: "Зарплата скрізь мізерна отож кожен крутиться як може. Ми обважуємо, обраховуємо. Ошукані нами будівельники продають "наліво" цемент, дорожні робочі - асфальт, працівники автозаправок - бензин, працівники м’ясокомбінатів - м’ясо, кондитери - шоколад і так далі. От і живемо в будинках котрі розвалюються при найменшому землетрусі, їздимо розбитими дорогами на розбавленому дизпаливом бензині, їмо ковбасу із субпродуктів, цукерки із жирової глазурі та інші фальсифіковані продукти. Пропоную перестати дурити свій народ й цим започаткувати життя без брехні. І до керівництва міскхарчотргу у мене питання: Де вантажники? Якщо ми самі розвантажуємо продукти та завантажуємо тару то й зарплату вантажників видавайте нам. Мабуть тихенько ділите між собою заощаджені гроші? Хіба не так? Також спецодяг для розвантаження та торгівлі потрібно видавати не зношений, а пристойний і по розміру. І ще одне: який у нас план виторгу, чи виконуємо ми його і якщо так, то де преміальні?". Повернувся до своєї напарниці й зауважив: "Негарно обважувати, обраховувати людей, продавати дефіцити із-під прилавку знайомим та начальству й цілими днями пиячити з ними в кабінеті завідуючої..." Під час мого виступу керівники місьхарчоторгу сиділи опустивши голови, наставниця щось сердито бурчала, а одногрупники дивились на мене, як на ідіота та обурено шепотілися. Вираз їхніх облич ніби говорив: "Ти що, дурний, верзеш? Припинимо дурити народ - повмираємо з голоду..."
Після зборів наставниця сказала мені сердито: "Я учила тебя как жить в этом мире, а ты меня за это при всём народе так жидко обдрыстал… Запомни: где едят, там не срут!".
Та після мого виступу нічого змінилось. Виходило так, що я дарма зіпсував настрій людям. Нарікав на себе: навіщо поліз читати мораль? Кому воно потрібно? Якщо людям так подобається жити в обстановці рабства, тотальної брехні, то нехай живуть як звикли...
Овочева база.
Після закінчення технікуму за направленням почав працювати лаборантом на овочевій базі міськхарчоторгу. Під час роботи спостерігав взаємостосунки між робітниками та начальством. Ось типовий приклад. На базу завозять дефіцит. Телефон у директора не замовкає. Найвище начальство дає заявку і присилає особистого водія. Нижчі за рангом приїжджають самі та забирають приготовлений для них пакунок. Ще дрібніше начальство вимушене іти з комірником у підвал за своєю "порцією". Далі на черзі друзі, куми, сусіди, знайомі та "потрібні люди" - ті, котрі володіють іншим дефіцитом. А прості трудяги - ті, що тягають ящики та бочки, змушені довго канючити, вимолювати якусь дещицю того омріяного дефіциту. Та й то лише найбільш настирливим дістається такий жаданий делікатес. В даному разі йдеться про лимони та апельсини. (При комуністах кордони завжди закриті, отож, на полицях магазинів лежала лише продукція наших бідних колгоспів та економічно відсталих підприємств.) Цитрусових наш обласний міськхарчоторг отримував усього 20 тонн на рік. Цей дефіцит діставався тільки начальству, працівникам торгівлі та їхнім знайомим. Одного разу експедитор, котрий привіз з одеського порту лимони, пригощав начальство кусочками купленого там у докерів ананаса. Ось тоді я вперше наяву побачив той екзотичний плід. Тоді все, що виготовляється та вирощується за кордоном ми бачили тільки на телеекранах. Голос за кадром говорив про безжальну експлуатацію імперіалістами поневолених народів ради безтурботного життя купки багатіїв. Відносно відношення начальства до людей у нас, пригадую, літній уже працівник висловився так: "Робітником у нас бути не погано, погано інше: за людину тебе не вважають".
Усюди впадала у очі безгосподарність, причину якої я вже розумів: при соціалізмі люди не відчувають себе власниками державного майна. Удома у кожного порядок, бо це його власність. Людина сама у себе не краде, а з фабрики, заводу чи колгоспу - можна, бо ж це не її власність, а державна. А мораль? А совість? При такій системі загальнолюдські цінності гарні лише на папері... Важка праця на благо народу (а по суті, на благо чиновницького апарату) не приносила нічого, крім утоми. Доведені до відчаю, але позбавлені права на протест, трудівники приглушують свої незадоволення спиртним, а злість зганяють на ставленні до роботи. Теоретично невдоволення висловлювати було дозволено - наша Конституція гарантувала право на свободу слова, але от тільки не гарантувала свободи після того, як те слово сказане... На словах наша конституція була найдемократичнішою у світі, але горе було тому хто наївно намагався скористатись задекларованими там правами та свободами…
Під час виборів у виборчому бюлетені стояло прізвище лише одного партійця. (Правляча ж партія то одна - комуністична...) Якщо ж Ви привселюдно станете заявляти, що слово "вибори" походить від слова "вибір", котрого насправді немає, то... влада порушить проти Вас кримінальну справу за "Распространение заведомо ложной информации порочащей советский государственный и общественный строй". Комуніст прокурор на закритому судовому засіданні буде Вам довго люб’язно, дохідливо пояснювати, що злочинно лаяти найдемократичніший державний устрій і, в результаті, його однопартієць суддя у присутності двох таких же комуністів народних засідателів присудить Вам три роки "виправлятись" у наших виправно-трудових таборах... (Працювати за колючим дротом за миску баланди...) Усі люди наслідки зайвого базікання добре усвідомлювали і тому сиділи, як миші у норах...
Наведу типовий приклад: на базі квасять капусту. Подрібнена капуста сиплеться в чан, а там три жінки посипають її сіллю та притоптують. Підігріваючи себе грубими жартами, вони харкають та шмаркають собі під ноги. Одна з них, щоб не завдавати собі клопоту йти в туалет, під регіт своїх подружок там помочилась - хай кваситься ліпше! Вони ж ту капусту їсти не будуть - кожна має дома власне господарство. Слухаючи розповідь про таку дикість, я нічому вже не дивувався, бо на ту пору доволі надивився на наше відношення до роботи та поведінку своїх співвітчизників. Робітники бачать, що начальство краде та пиячить, а їх зневажає. Зарплата у них мізерна, а в магазинах бідний вибір між поганим та ще гіршим. Зате на грудях у Леоніда Ілліча орденів усе більшає. Бідність породжує роздратованість та брудну лайку, цинічне ставлення до праці - отак і живемо! У газетах же та на радіо безліч продажних журналістів щосили вихваляють мудрість влади та життєздатність соціалістичного способу життя. Люди на тему подвійної моралі та тотальної брехні іронізували так: “Якщо хочеш щоб дома був достаток, то увімкни холодильник у радіорозетку”.
Кожен із керівників намагався навербувати серед робітників побільше інформаторів, щоб знати настрої підлеглих та позбуватися тих, хто багато базікає. В результаті подібної тактики атмосфера людських взаємовідносин була гнітючою. Під впливом побаченого власними очима та почутого з програм радіо "Свобода" у мене з'явилося бажання протестувати проти існуючих порядків.
Відвідини знахарки.
Одного разу виникла спокуса дізнатись майбутнє, і я пішов до тієї маминої знайомої знахарки. Досі уявляв ворожбитів старими та страшними, але, на мій подив, потрапив у сучасну квартиру, де мене зустріла охайна вродлива жінка. Розкинувши карти, вона сказала мені про те, що було та що буде в моєму житті. Серед усього іншого буде і виклик у міліцію, але все минеться. Розговорились. Виявилося, що її зять працює в органах державної безпеки. Наприкінці розмови ця служниця лукавого запропонувала дуже спокусливу річ: "Якщо бажаєш, я дам тобі щось та навчу, що й як зробити, і тебе полюбить та, котру ти сам захочеш". Я вважав себе порядною людиною і тому відмовився від цієї спокусливої пропозиції.
Минув тиждень. Та ось мене чомусь викликають в міліцію! Як з'ясувалось пізніше, хтось із відчаю написав на керівників бази анонімку, в якій було припущення, що мене підкуплено з метою завищення браку в овочевих аналізах. Слідчий усіляко мене залякував, згодом змінив тактику - став лагідним, довірливим і, пригощаючи дорогою цигаркою, намагався завербувати. Пояснював яку велику буду мати вигоду від дружби з ним. Я, ясна річ, відмовився. Пізніше цю історію я розповів товаришеві, котрий у минулому працював дільничним інспектором. Той посміхнувся й сказав: "Я за півроку таку собі агентуру навербував, що став як ясновидющий - знав усе, що діється на моїй дільниці".
Анонімний лист здавна у нас є ефективною зброєю - написав компромат на людину, котра тобі заважає й її заарештували. Щоправда в період моєї юності часи вже були ліберальніші, але серйозні неприємності ворогові були гарантовані. Це ж як чудово: ворогові нашкодив і сам невиявленим, отож безкарним залишився... Запам’яталось таке: на обшук приїхали правоохоронці із собакою. Господар до кінолога іронічно: "А ваша собака знає, що шукати і де?". Той у відповідь повчально: "Якщо ваша собака не гавкне, то наша не знайде".
Знову сплинув, як весняна вода, ще один рік. Усе передбачене дивним чином збулося. А це означає, міркував я, що існує якесь інформаційне поле планети, в котрому записане минуле та майбутнє кожної людини і що є люди, які вміють до нього підключатись. А так і є. Батьки дружили із сім'єю, котра жила на Поліссі. Їхній молодший син довго не одружувався, бо колись циганка нагадала, що він помре перед своїм весіллям. Та ось нас кличуть на весілля – Андрій мусив одружитись, бо його кохана завагітніла. Батьки поїхали, а мене залишили доглядати домашнє господарство. Повернулися сумними, стривоженими. Мама розповідала: “Поїхали на весілля, а приїхали… на похорон. Напередодні молодий, стомлений передвесільними турботами, заснув за кермом і врізався в останнє дерево на шляху. Молода у весільному вбранні йшла за труною. Гостей обсилали короваєм…”. Пізніше старший брат покійного, котрий був на ту пору розлученим, одружився з тією вдовою та усиновив братового сина, і всі люди дійшли висновку, що це благородний учинок.
Я ще з дитинства знав: щоб дізнатися майбутнє не завжди звертаються до майстрів магічних знань. Люди з покоління в покоління передають ритуали гадань. Найбільш популярними є гадання на дзеркалі та на свято Андрія Первозванного. (Його першого Ісус покликав від того й відповідна назва.) При цьому усі прекрасно знають, що гадати гріх та небезпечно, але бажання знати майбутнє часто переборює страх. Пам’ятав такі бувальщини. Ввечері на Андрія (13 грудня) кожна дівчина зліпила вареник. Зварили їх й кожна свій поклала у коридорі. Відв’язали собаку й закликали у хату. Стали спостерігати у якому порядку собака ті вареники буде їсти, бо знали: в такому порядку й доля їм заміж повиходити. Собака радісно накинувся на вареники. При цьому одного взяв в зуби, кинув, накинувся на інші, потім вернувся до кинутого. Останнього вареника виніс на двір та й зарив у сніг. Пізніше й справді дівчата заміж повиходили у тій послідовності. Цікаво, що власниця кинутого вареника овдовіла й вийшла заміж вдруге. Власниця же заритого собакою вареника заміж так й не вийшла - померла дівкою. Стосовно гадання на дзеркалі, то не раз чув таке: якщо дівчина, побачивши силует судженого, не накине на дзеркало рушник, як знаючі люди радять, а стане вдивлятись, то дуже постраждає. Як саме? Вдарить її лукавий або поцілує. Цікаво, що ту відмітину цілий рік нічим не вивести...
Виявилось, що не усі відмовляються від приворотних чарів...
Моєю напарницею у лабораторії була дівчина, котра раніше працювала в міліції. Була вона була не з вродливих, але заміж вийшла за дуже симпатичного хлопця. Чомусь подумалося тоді: ось я відмовився від чар-зілля, а вона, певно, – ні… Запам’яталась її розповідь про участь в специфічній ризикованій операції: "Послали мене під виглядом шукаючої істини дівчини до християн на їхнє молитовне зібрання. Дали сумочку із радіостанцією, щоб чути що там на тому зібранні відбувається. Та от несподівано під час богослужіння щось в тій радіостанції перемкнулось й із сумочки... стали лунати міліцейські переговори! Та я не розгубилася: стала голосніше за усіх кричати "Господи, врятуй мене!" й при цьому щосили лупити руками по тій сумочці. Очевидно Бог справді є, тому що невдовзі голоси припинились". Присутні у лабораторії аж заходились від сміху...
Тим часом по селу пішли чутки, що мій однокласник Юрій (котрий колись переховував у мене свій портфель) збирається одружитися з дівчиною-інвалідом. Біля Юри завжди "вертілися" гарні дівчата, так що у нього було з кого вибрати собі наречену. Саме тому цей шлюб викликав здивування і дав привід для пересудів. Відшуміло весілля, у мого колишнього товариша народився син, а через рік молоді розлучились... Якось ми зустрілись, і Юра розповів, як саме відбувалося його одруження: "Нас познайомили, і та дівчина почала заходити до мене в художню майстерню. Завжди приносила домашнє вино. От я й закохався по самі вуха: стала вона мені наймилішою від усіх. Одружились. Життя як життя - з'явилися непорозуміння, іноді сварки. Їде моя жінка в село до бабусі і привозить самогон, продукти. Вип'ємо, закусимо, і знову я її безтямно кохаю. Наробить усіляких дурниць, а в мене до неї чомусь немає ніякої злості. Але проходить деякий час і знову в хаті сварки виникають. Знову їде вона до бабусі по той самогон. І знову наступає мир та любов. Щось підказало мені, щоб я не пив самогону та не їв тих бабусиних гостинців. Моє невдоволення її поведінкою призвело до розлучення. У нас тоді вже був син. Так незабаром вона причарувала молодого хлопця, який не тільки одружився з нею, а й сина мого усиновив!".
Подібна ж історія трапилась з моїм товаришем із сусіднього села Олексієм. Він закохався й вирішив одружитися, але батьки були проти, мовляв, дівчина з бідної багатодітної сім'ї, дуже неохайна, а це означає, що вона не буде доброю господинею. Син же наполягав на своєму, так що між батьками і ним виник скандал, який переріс у криваву бійку. Поставили синові ультиматум: "Або ми, або вона". Перемогла любов. Ходили чутки, що батьки знайшли зашиті в одязі сина чари. Уся сільська молодь була на боці закоханих. Батьки зреклися сина, продали хату та й виїхали в іншу область. Весілля молодятам зробили Олексієві родичі та ще й житло подарували. Через певний час у подружжя народилася дитина. На Великдень Олексій запросив мене в гості. У кімнаті було досить брудно, навкруги гуділи мухи та парувалися на запропонованих блюдах, на підлозі смерділа купа брудної дитячої білизни. Я сидів за столом й думав, як би скоріше піти, щоб не знудило. Батьки-то мали рацію! Але, яка ж то сила Магії!
А ось повчальна розмова двох жінок. Одна сердито: “Щось мій син до Світлани зачастив. Може одружитись надумав?”. Сердито, тому що у тієї дівчини була погана репутація, отож, їй не хотілося мати таку невістку. Друга цікавиться: - А він хоч раз гостював у неї дома?
- Так Новий рік там у компанії святкували до ранку!
А та впевнено: - Значить, готуйся до весілля!
Звідки така впевненість? Про бабусю цієї дівчини ходили чутки, що вона відьмує, а це означало, що й онуку навчила. У старовинній українській пісні є такі слова: “ Ой, не ходи, Грицю, на вечорниці, бо на вечорницях усі чарівниці!”. Якщо вродливий та багатий юнак не звертає увагу на непримітну дівчину, то та може дізнатись як, та причарувати його, щоб пожити безтурботно у розкошах. У ті часи була популярною пісня, у якій були такі слова: “Може десь у лісах ти чар-зілля шукала, сонце-руту знайшла і мене зчарувала?”.
Цвіт папороті.
Ще в дитинстві бабуся розповідала мені, як двоє її подруг довідались, що опівночі в ніч на Івана Купала цвіте папороть та й пішли, щоб здобути здатність усе знати, той диво-цвіт зривати. Коли настала ніч, то на подруг напав непереборний сон. Щоб не проспати момент цвітіння, стали штовхати одна одну, кричати, бігати. Одна з них спіткнулась і… проснулась вранці від крику пастуха, котрий гнав худобу на пасовище. Хотіла встати та не змогла – коси так сплелися з травою та корінцями, що не піднятись. Стала кричати, просити порятунку. Пастух почув й гострим ножем звільнив полонянку. Почали дома розплітати, але марно – корінці та трава настільки сплелись з волоссям, що не розплутати. Довелось постригти дівчину наголо. Тоді та стала сліпнути. Повели до знахаря, а той ще з порога глузливо: “Що, дівко, зірвала цвіт папороті?… Щоб то було, якби кожен міг косити той цвіт, як траву?.. Це, дівко, потрібно в такий день народитись… Я можу зробити так що ти одужаєш, але пізніше за тебе постраждає твоя дитина”. Дівчина погодилась, бо хто тоді думав, що важкий час революцій, війн, розрухи, голоду закінчиться та настане мирне життя? Минув час. Дівчина вийшла заміж, народила сина. У трьохрічному віці малий упав із яблуні і став калікою на все життя…
Старенька мама мого товариша розповідала як колись її брат вирішив досить хитро заволодіти цвітом папороті: “Таємно від рідні весною викопав у лісі паросток папороті та й виростив дома. В ніч на Івана Купала в нашій хаті молодь зібралась на вечорниці. Брат непомітно зник. Молодь продовжувала веселитись. Несподівано з комори в кімнату влетів брат весь білий від переляку, тремтить, зуб на зуб не попадає. Усі кинулись його заспокоювати, розпитувати. Лише через дві години той якось трохи заспокоївся й розповів таке: “Засів у коморі над кущем і став чекати. Почув що на дворі розпочалась страшна злива із сильним вітром та громом. Несподівано оглушливий грім, землетрус та страшна блискавка розкололи хату навпіл. В цю мить з’явився грізний вершник на величезному коні, із страшним скреготом витягнув шаблю та й замахнувся рубати. Щоб врятуватись, мусив вибігти з комори”. Братові всі довго пояснювали, що вітру, зливи, блискавки, грому та землетрусу не було, а все те йому привиділось. Недовго після тієї пригоди брат прожив – загинув у вогнищі громадянської війни”.
У цих розповідях для мене не було нічого дивного – доволі подібного наслухався коли у дитинстві сидів на печі бабусиної хати та “мотав на вус” дивовижні розповіді старих односельчан. З тих розповідей знав, що папороть не цвіте цвітом у звичному розумінні цього слова, а лише на декілька секунд над кущем з’являється згусток червоного туману (астрального світла) і хто зуміє схопити його та з відповідними словами проковтнути, той буде творити чудеса, читати думки людей, бачити через землю де який скарб закопаний. Існує цілий ритуал подорожі в ліс у ту ніч, а також сміливець повинен знати, що спокуси там будуть неабиякі. Витримаєш – герой, наробиш у штани – серйозно постраждаєш. Хто ж, не знаючи правил, полізе в бій з професіоналом? Вивчи правила гри, потренуйся на слабших і тоді ще добряче подумай чи гра варта свічок. Усі ми мріємо отримати все і відразу, але так мало кому пощастить. Самозреченням, постом, молитвою, подвигами віри можна заробити дивовижну силу яснобачення, чудотворення, котру в ту магічну ніч наївні сміливці мріють отримати “на халяву”.
Артист оригінального жанру.
А й, справді, чи може цілком нормальна людина відчувати тілом, бачити та чути те чого насправді немає? Не поспішайте іронічно посміхатись, бо може статись, що посміються над вами. Пригадую як у наш технікум приїхав гіпнотизер. В актовому залі зібрались викладачі та майже усі студенти. “Артист оригінального жанру” викликав на сцену десяток скептично настроєних добровольців. Запропонував зчепити руки та підняти їх угору. Згодом запропонував розчепити руки та й опустити. Жоден не зміг. Гіпнотизер по черзі доторкнувся до рук кожного й лише тоді ті змогли керувати своїми руками. Попрохав найближчого до дверей студента принести склянку звичайної води. Усім по черзі давав скуштувати й запитував, що то є. Один, скуштувавши, сказав що то спирт, другий – вино, третій – пиво, четвертий – компот, п’ятий – томатний сік, шостий – молоко і так далі. Передостанній скептик не зміг узяти склянку – сказав, що там кип’яток. Тоді “артист” взяв руку дівчини, котра виявилась останньою, й вилив усе, що там залишилось. Та навіть не ойкнула. Потім під сміх залу загіпнотизовані студенти танцювали під лише ними чуту музику, завзято збирали на сцені неіснуючі квіти, стріляли у лише їм видимих ворогів. Довго під подив та сміх залу гіпнотизер робив із скептиками усе, що хотів. У кінці виступу дістав пачку нарізаних білих папірців та й розсипав на сцені. Запропонував: “Збирайте – це гроші!”. Ох, як же студенти кинулись ті “купюри” збирати! А весь зал заходився від сміху – ми ж бачили, що там клаптики звичайного паперу...
Відвідини знахаря.
З часом на додачу до всіх моїх хвороб ще й волосся на голові почало інтенсивно випадати. Я довго вдивлявся в дзеркало і доходив висновку, що не пара тій дівчині, яку так ніжно кохаю... Життя поступово втрачало свої барви. Відчув, що стомився жити. Що не робив, як не лікувався, а процес облисіння прогресував. Тоді з батьком та двома жінками односельцями поїхав до знаменитого діда-знахаря аж під Білорусію. В однієї з жінок син хворів на епілепсію, а у онуки другої опухли ноги і та підозрювала, що то вороги цю хворобу дитині заподіяли чародійством. Дід Іван молився й лив у воду розтоплений віск. Одній жінці сказав: “Не гріши на безневинних людей – онука твоя захворіла від вітру”. З другою розмовляв окремо. Мені сказав: "У тебе була травма. Лисієш внаслідок ускладнення від удару. Не гарантую, що волосся відросте, але випадати перестане". Розговорились. Знахар із болем признався, що має двох синів тільки от один пішов по його стопах, а другий – став безбожником, циніком. У ході розмови виявилось, що він колись жив у наших краях і є нашим далеким родичем. Пригадали спільних родичів та знайомих. Дід довго розповідав, як він лікує невиліковні, на думку лікарів, хвороби і як відробляє пороблені чародіями порчі. З почутого я зрозумів, що використовувати величезні магічні сили може кожен бажаючий, хто розшукає збірник рідкісних знахарських обрядів, молитов, заговорів та заклинань. У пориві відвертості знахар показав закупорену літрову банку у котрій щось настоювалось. Пояснив: ”Це заспиртована летюча миша. Якщо зробити так, щоб п’яничка сам знайшов та випив цей настій, то три дні так буде блювати, так мучитись, що йому назавжди спротивиться спиртне”. Помітивши мою зацікавленість, пояснив: “У тебе нічого не вийде, тому що потрібно знати слова, котрі необхідно проказати під час приготування цього магічного настою… Я такі рідкісні книги читав, котрих зараз на всю Україну може знайдеться дві чи три...” Почувши таке, я подумав: значить знахарем стане кожен, хто такі рідкісні книги роздобуде й прочитає...
Старенька дружина знахаря приготувала для усіх вечерю. Щоб розважити нас дід почав розповідати дивовижні випадки зі своєї практики. Запам’яталась така розповідь: “У дворі зупинилась чорна “Волга.” В кімнату без черги зайшли майор, капітан та водій автомобіля. Майор до мене: “На вас, діду, остання надія. Усіх знаменитих лікарів об’їздив, а потім - знахарів та ніхто не допоміг. Якщо й ви не допоможете – покінчу життя самогубством”. Як пізніше виявилось, з майором трапилась така пригода. Керував великою військовою частиною. Мав почесті, славу, дружину та ще й молоду коханку. “Доброзичливці” повідомили законній жінці про амурні пригоди коханого. Та ж, бувши дочкою відомого високопоставленого генерала, влаштувала невірному грандіозний скандал. Пригрозила, що якщо той не покається, то за допомогою батька поверне його кар’єру у зворотному напрямку. Майор був змушений покинути коханку. Виявилось, що бабуся тієї молодої красуні відьмувала, отож, на прохання онуки зробила або навчила як зробити колишньому коханцеві порчу. В результаті у майора не стримувалась моча – витікала по мірі утворення, отож, єдиним виходом було постійно носити прив’язану до ноги кефірну пляшку. Помолившись, я сказав майорові: “Біля вашого гарнізону є колодязь, котрим давно не користуються. В нього закинутий чародійством закритий навісний замок. Знайди його та привези до мене. Не намагайся відкрити його відмичкою, бо яким чином він був замкнений, таким й відкритий має бути”. Майор та капітан розгублено відповіли, що біля їхньої військової частини немає закинутого колодязя. Аж тут шофер радісно вигукнув: ”Я знаю такий колодязь!”. Через тиждень у двір заїхала знайома чорна “Волга”. А в мене тьма народу… Знову зайшли без черги. Поклали на стіл загорнутий у поліетиленовий пакет, перемотаний червоними нитками той горезвісний замок. Я розмотав пакунок і кажу: Зараз буду перед іконами три рази молитись. Якщо порчу зробив слабший за мене знахар, то замок сам на столі відкриється. Майор до мене тихо: “А можна щоб це все люди не бачили?” Воно то можна, але відмовив ради людей - щоб показати їм силу молитви. Молюсь, а краєчком ока у дзеркалі помічаю як майор серед натовпу то біліє, то червоніє, піт стікає з обличчя ручаями. Ситуація справді, була трагікомічною: на прийомі у знахаря серед багатолюдного натовпу сидить мокрий від переживань високопоставлений військовий офіцер величезної атеїстичної імперії! Замок на столі лежить нерухомо. Другий раз став молитись. Замок на столі навіть не поворухнувся. Кажу: Ну, сину, вирішується твоя доля – йду останній раз молитись. Став молитись, аж тут на столі голосно клацнуло – замок відкрився! Майор упав на коліна й став дякувати та руки мої цілувати. Кажу: Не мені, а Богові дякуй! Ото ту кефірну пляшку тепер можеш викинути, але розумніше було б на твоїй дурній голові її побити. А майор на те: “Ви, діду, не перший, хто говорить мені такі слова”. Через тиждень знову знайома “Волга” у двір заїхала – це майор дорогі подарунки привіз, дякував дуже. Та я звелів усе те добро віддати в найближчу церкву як пожертву на храм. Пояснював, що не я його помилував, а Господь, а все мені необхідне я й так маю”.
Жінкам старенька дружина знахаря постелила в хаті, а ми з батьком ночували у хліві на запашному сіні. Після відвідин діда-знахаря волосся перестало випадати. Двом односельчанкам дід також допоміг, хоча привозили вони лише нижню білизну хворих дітей. Подібні випадки змушували мене задумуватися над усім таємничим, що є у цьому світі.
За станом здоров’я мене не призвали на дійсну військову службу. З розповідей друзів та однокласників знав про дідівщину, муштру, розкрадання та пияцтво у радянській армії, а тому не дуже й сумував. Розповідали, що кожної весни, коли сніг розтає обороноздатність нашої розграбованої армії проявляється у вигляді численних пляшок із-під різноманітного спиртного. Ще друзі казали, що армія є хорошою школою, але як викреслювати два роки з життя, то краще пройти її заочно. Якщо так, то з мене користі буде більше в тилу...
Сірість, брехня, рабство.
Життя продовжувало дивувати сірістю та одноманітністю. Скрізь брехня, мізерні заробітки, майже поголовне пияцтво, бруд, калюжі та вибоїни на дорогах, а на стінах сірих, облуплених будинків величезні плакати: ”ПАРТИЯ - УМ, ЧЕСТЬ И СОВЕСТЬ НАШЕЙ ЭПОХИ!”, “ПАРТИЯ – НАШ РУЛЕВОЙ!”, “РЕШЕНИЯ ПАРТИИ – В ЖИЗНЬ!”, “УЧЕНЬЕ МАРКСА ВСЕСИЛЬНО, ПОТОМУ ЧТО ОНО ВЕРНО!”, “ЛЕНИН И СЕЙЧАС ЖИВЕЕ ВСЕХ ЖИВЫХ – НАШЕ ЗНАМЯ, СИЛА И ОРУЖИЕ!”, "ЛЕНИН ЖИЛ, ЛЕНИН ЖИВ, ЛЕНИН БУДЕТ ЖИТЬ!", “СЛАВА КПСС!”, “МИРУ - МИР!”, “МИР, ТРУД, МАЙ!”, "В ТРУДЕ КАК В БОЮ", “ВЫШЕ ЗНАМЯ СОЦСОРЕВНОВАНИЯ!”, "НЕТ ПОДЖИГАТЕЛЯМ ВОЙНЫ!", "МЕДАЛЬ ЗА БОЙ, МЕДАЛЬ ЗА ТРУД ИЗ ОДНОГО МЕТАЛЛА ЛЬЮТ!", “НАРОД И ПАРТИЯ – ЕДИНЫ!”, “ПРОЛЕТАРИИ ВСЕХ СТРАН – СОЕДИНЯЙТЕСЬ!”, “ИМПЕРИАЛИЗМ – ИСТОЧНИК ВСЕХ ВОЙН!”, “ПЯТИЛЕТКУ – ДОСРОЧНО!”. На фоні земного шару негр розриває ланцюги. Унизу напис: “СВОБОДУ НАРОДАМ АФРИКИ!”. На фоні величезних червоних ядерних ракет зображені воїн, робітник та колгоспниця, а внизу напис: ”НА СТРАЖЕ МИРА И СОЦИАЛИЗМА!”. А під тими плакатами сновигають затуркані, безправні, бідні громадяни космічної та ядерної держави.
З бідного народу комуністи знімали останні штани, щоб не відстати у гонці озброєнь, котру самі ж усьому світові й нав'язали… Навіщо комуністам стільки зброї? А щоб на усій планеті силою відібрати у багатіїв їхню власність та рівномірно розподілити її між бідними й цим створити суспільство рівності, братерства та волі під назвою комунізм. Наші вожді завжди були готові усьому світові показати “Кузькіну мать”… Нас же наші засоби масової інформації весь час переконували що політика Радянського Союзу миролюбива і зброя наша мирна, найгуманніша у світі! На цю тему був популярним такий анекдот:
Вірменському радіо задали питання: - Чи буде війна?
Відповідь була такою: - Ні. Ми так будемо боротися за мир, що каменя на камені не залишиться…
В центрі міста на величезному полотнищі усміхнений вождь світового пролетаріату в незмінній кепці з червоним бантом на чорному костюмі, а внизу великими літерами: ”ПРАВИЛЬНЫМ КУРСОМ ИДЁТЕ, ТОВАРИЩИ!”. А от цікаво: звідки партійці знають думку вождя про сьогоднішній курс створеної ним партії?.. Одні придурки ті плакати придумували, другі - виготовляли, треті - розвішували, а прості громадяни байдуже на все те дивилися, тому що за стільки років уже звикли жити в театрі абсурду. Усі призвичаїлись жити в таких умовах, а от мені все те було огидним.
Помічав, що при такому способові життя люди веселяться, лише напившись доволі спиртного, або коли почують злободенний анекдот. Анекдоти, цей своєрідний засіб самоіронії та протесту влучно били в ціль – виявляли вразливі місця нашого способу мислення та поведінки. Довгий час я вважав, що найкоротшим із них є: “Єврей – колгоспник”, та з часом переконався, що насправді найкоротшим анекдотом є "Комунізм", а найдовшим - доповідь нашого генсека на останньому партійному з'їзді...
Думки якось протестувати.
Здоров'я погіршувалося, зарплата мізерна, люди підлі та брехливі, та і майбутнє не обіцяло нічого доброго. Я бачив скрізь несправедливість і довідувався з радіоголосів про величезні беззаконня нашої влади. Мовчати у цій ситуації злочинно, - думав я, - потрібно діяти. Але як? Організувати підпільну групу, щоб друкувати та поширювати листівки? Однак серед нашого народу швидко натрапиш на продажну людину, і все закінчиться страшною тюрмою. Необхідно діяти самому. Може, самоспалення? Саме так учинив у Чехословаччині Ян Палах у знак протесту проти окупації. Мені не було жаль свого сірого життя, але такий спосіб протесту був для мене неприйнятний. Може, зброя? Проте я не хотів крові. А може, дістати вибухівку та підірвати якийсь політичний об'єкт? Наприклад, пам'ятник Леніну?.. Все одно знайдуть і згноять у таборах. А якщо вибрати таку серйозну ціль, щоб самому загинути й не мучитися!? Смерть легка - вибух відбувається настільки швидко, що людина не встигає відчути біль. А такий об'єкт є - мавзолей Леніна у столиці імперії! Розумів, що зруйнувати усипальницю ідола можна тільки ціною власного життя. Правду кажуть, що смерті не боїться той кому у цьому житті вже нічого втрачати. Було шкода тільки батьків, адже я в них один... От і стану знаменитий на весь світ, щоправда, посмертно... Де ж узяти вибухівку? Ось такі думки роїлися в голові, змінюючи одна одну.
Одного разу випадково зустрів свого далекого родича, який раніше відбував покарання у наших виправно-трудових таборах. Подумав, що він знайомий зі злочинним світом, й при нагоді сказав, що цікавлюсь вибухівкою. На мій подив, Діма одразу пообіцяв допомогти. Зустрілися в умовлений час. Подав мені пакунок, й став перераховувати гроші.
- Перевіряти не буду, - кажу до нього, - ти ж не обдуриш свого родича?..
- Звичайно - ні!, - ображено відповів він.
Розпили пляшку коньяку та й розпрощалися. Коли ж удома розгорнув пакунок, а в ньому... дві цеглини. Через декілька днів зустрів його і запитав: “Навіщо ти так зробив?”.
Задумливо подивившись мені в очі, родич повчально промовив: "Ніколи не вір людям!".
Та це ще не все: Дьомта (так його по вуличному кликали) усім хлопцям села розповів, як гарно мене ошукав. Як же у нас люблять насолоджуватись злорадством - усі глузували з мене й ніхто з односельчан не сказав Дьомті, що він поступив підло... А що, все правильно: "Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе, і возрадується". Він зміг, отже, він в очах односельчан герой.
Духовна наставниця.
Якось серед жінок, котрі перебирали картоплю, я помітив зосереджене, розумне обличчя. Очі незнайомки світились радістю. Підійшов. Познайомилися. Світлана мала вищу освіту та раніше працювала на високій державній посаді. Сталося так, що вона захворіла, але лікарі вилікувати не могли. Мама повезла її у Почаївську Лавру, і Світлана у тому монастирі, доторкнувшись до чудотворної ікони, отримала чудесне зцілення. Це так сильно її вразило, що з того дня вона присвятила своє життя служінню Богові. "А, знаєш, - веселі іскорки зблиснули в її очах, - я була впевнена, що зустріну тебе, бо послана сюди врятувати заблудлу душу Миколи. За тебе мама дуже молиться". Дивина та й годі! Удома запитав маму: "Ти молишся за мене?". "Звідки ти про це знаєш?" - здивувалась мама.
Весь вільний час ми із Світланою проводили у цікавих розмовах. Ця мудра жінка дивувала начитаністю, спокоєм, впевненістю, своєю глибокою вірою у Бога і з того часу стала моєю духовною наставницею.
Вивчення Біблії.
Я позичив у сусіда стареньку, надруковану ще до революції Біблію та й заглибився у читання. Свята Книга захопила й зачарувала мене! Вражала праведність Ноя, благородство Мойсея, чудеса Іллі, вірність Йова, але найбільше мене сколихнула самопожертва Сина Божого! Ісус Христос свідомо постраждав за кожного з нас, щоб ми, увірувавши в Нього, мали життя вічне! Я почав ходити до церкви, відвідувати молитовні зібрання, їздити у монастирі, а також на коротких хвилях слухав релігійні програми. Розпитував віруючих про те, що саме спонукало їх прийти до Бога. Розповіді були інколи дуже вражаючі. Ось так і стала віра в Бога вищою метою мого життя! Траплялося, їду з ровесниками в місто: вони - на дискотеку, я - на молитовне зібрання. Через одного чоловіка диявол спокушав мене прочитати Чорну магію, але я рішуче відмовився від цієї сатанинської книги!
Моління про чашу.
У моїй кімнаті висіла ікона "Моління про чашу", а перед нею постійно горіла електрична лампадка. Ця ікона справляла на мене таке сильне враження, що я за прикладом Ісуса Христа обрав собі за селом місце на горі і став там постійно молитися "Отче наш, що єси на небесах. Ось вогні великого міста, ось перед мною світ, що потопає в гріхах, а моє життя проходить безглуздо, і немає від нього радості ні мені, ні людям, ні Богові. Ось люди продають душі дияволові, щоб пожити на цьому світі у своє задоволення. Я ж до тебе, Боже, звертаюсь: Господи! Що можу я пожертвувати Тобі, коли все і так Твоє!? Жертвую Тобі, Владико Святий та Праведний, єдине, що маю, - самого себе, свою душу!". Перебуваючи в такому молитовному стані, я обіцяв Ісусу Христу: "Я зможу пити чашу, яку Ти пив! Я піду за Тобою!". Сусідська Біблія була дуже зачитаною, заяложеною, ще й до того без пояснень, а сам я тоді не розумів, що саме означає слово "чаша", однак, жадоба подвигу переповнювала мене. Однак я помітив, що з того часу доля моя змінилась: життєві обставини, випадковості стали підтасовувати, спрямовувати події у якесь незвичне, містичне русло.
Іноді мені снилися пророчі сни. Дивну закономірність запримітив: якщо присниться, що батьки купили легковий автомобіль, - пошлють у відрядження. Одного разу я вирішив схитрувати: посилали у поїздку за овочами, та я раніше пішов із роботи. "От і не збулось, – радів, – хоч два вихідних проживу спокійно". Не любив я тих відряджень – трясешся на вибоїнах, спиш, зігнувшись у тісній кабіні, та і відповідальність велика за довірені овочі та фрукти. А вранці сигналить вантажівка. Виходжу. Шофер до мене: “Автомобіль завантажений ящиками. Ось доручення на тебе. Бери паспорт, харчі і рушаймо”.
Іноді чув голос, який кликав мене. Тоді я швидко ставав на коліна і відповідав: "Говори, Господи, Твій раб слухає". Відповіді, правда, не було. (У цьому не було нічого дивного. Гонитель християн Савл почув голос із неба і, в результаті, став апостолом Павлом.) Я дуже уважно продовжував вивчати Біблію, але не міг зрозуміти дві речі: по-перше, невже, справді, давнє багатомільйонне суспільство могло настільки морально зіпсуватися, що праведним перед Богом знайшлося тільки сімейство Ноя? І, по-друге, яких це злих духів виганяв Ісус Христос з одержимих людей? Дивним це все мені було й тому, що таких одержимих демонами я вже бачив у монастирях. Їх, взявши під руки, силоміць приводили у храм родичі. Ці нещасні упирались, лаялись, кричали. Вони пищали неприродними голосами, деякі з них падали на землю, коли до них підходив священик із кадилом або хрестом.
Що ж це за одержимість така і звідки вона береться? - раз від разу запитував себе, але відповіді не знаходив. Якось у монастирі запитав молоду, вродливу дівчину: “А тебе яка біда привела сюди?” Та довірливо: “Іноді на мене находить така злість, ненависть - навіть безневинну грудну дитину готова розірвати на шматки…” Це мені не було дивним – читав же у Біблії як злий дух нападав на царя Саула…
Інші люди розповідали дивовижний випадок: В селі ремонтували церкву. Оступившись, юнак упав із купола і, оговтавшись після такого потрясіння, продовжив роботу. Їхав назад. На узбіччі дороги молодий чоловік та жінка з дитиною на руках зупиняли попутки. Зупинився. Під впливом почутого та побаченого став переповідати це чудо. Аж тут молодий чоловік до мене радісно: “Так, то ж був я!.. Он удалині видніються купола тієї самої церкви!”. Позаду його дружина щасливо посміхалась, насолоджуючись моїм враженням від такого збігу обставин.
Зовні я був такий, як усі. Однак, бувало, сиджу в гостях, їм, п'ю, веселюся, а совість докоряє: "Ось ти п'єш та гуляєш, а в цей час найкращі представники нашої інтелігенції гниють у таборах та знемагають у спецпсихлікарнях, а народ страждає від важкої праці та брехні". Гіркий клубок підступав тоді до горла, і радість від гулянки поступово пригасала. Я жив у достатку, проте не міг бути щасливим серед мук свого народу, бо не може справжній син радіти, коли мама помирає. Бувало, стою в магазині у довжелезній черзі і читаю в очах похмурих жінок: "Чи є серед вас справжні мужчини, котрі спромоглися б змінити життя на краще?" А чи я не мужчина? Не можу бути ситий серед голодних, не можу бути щасливим серед нещасних. Адже це все одно, що влаштувати банкет під час чуми.
Час не стояв на місці. На роботі люди "лізли" у партію та займали теплі місця. Пропонували і мені стати партійцем, але я відмовлявся, оскільки це було мені огидним. Узагальнюючи свої спостереження, я все переконливіше утверджувався в думці, що все начальство міста лише на словах об'єднує комуністична ідея, а насправді їх ріднить жадоба до гарного життя. Так-так! Саме жадоба веселого, ситого, теплого життя, а не висока ленінська ідейність. Партійців п'янив азарт своєрідної дорослої гри, причетність до привілейованої касти отож логічно, що на закритих партзборах вони поводили себе як банда змовників. І банда ця добивається не проголошеної комуністичними ідеологами рівності, братерства та волі, а цілком протилежного: при якомога найменших фізичних зусиллях мати якомога більше грошей, розваг, спиртного та сексуальних партнерів.
Вибитись в люди при соціалізмі.
Мене як відповідального спеціаліста іноді запрошували на відкриті партійні збори. Доповідачі говорили про покращення процесу заготівлі та збереження овочів а я в обличчя присутніх вдивлявся. Типові пристосуванці, - робив висновок я. Для того, щоб вибитись в люди та утриматись там, потрібно щодня йти на компроміс із власною совістю. Якось літня продавщиця розповіла мені таке: "Не раз і не два мене вербували хлопці із органів. Ви, - кажуть, - знаєте тут усіх і чуєте хто що в черзі про владу говорить, які хто анекдоти розповідає. Записуйте хто що говорив і нам передавайте. Ми заплатимо, посприяємо отримати кращу роботу, виручимо в разі потреби..."
Дівчина із котрою я зустрічався працювала продавщицею. Якось у пориві відвертості призналась: "Можна було давно вже й завідуючою магазином бути - директор ОРПК (Оптово-роздрібний плодово-овочевий комбінат) обіцяв посприяти, якщо його коханкою стану..."
Їдуть люди з роботи зажурені, мовчазні. Я запитав сусіда: "Володя, ти чому такий сумний?". Той мені у відповідь: "Та, знущаються усі. Знають, що мені підходить черга отримувати квартиру, отож примушують після роботи залишатись, працювати у вихідні, носити на демонстраціях портрети членів політбюро, на зборах дякувати партії за турботу. І мусиш бути покірним, бо інакше потрапиш у немилість і все втратиш. Стільки часу терпів, то ще рік-два потерплю..."
Члени КПРС - мафіозі.
Компартійні керівники та впливові особи овочебази лише створювали ілюзію споєного та спаяного колективу. Насправді їхні відносини були вкрай лицемірними: часто при прийманні та видачі товару один намагався підкрутити вагу у вигідний бік, а інший у залежності від ситуації стандартні гирі спритно підмінити підпиляними або залитими свинцем.
Один шанований експедитор із життєрадісної компанії керівників овочебази взяв під звіт гроші на закупку ягід у населення. Маючи чималеньку суму, пішов у ресторан, певно, добре підрахував, що зекономить дещо й для себе. Це логічно (державу дурили усі кому не лінь), але в час розпалу гулянки бідолаха втратив пильність, і повії, скориставшись сприятливим моментом, витягнули всі гроші. Машина чекає, а грошей-то нема. Марінченко кинувся по допомогу до друзів, мовляв, позичте ці злощасні дві тисячі. Відмовили. Довелося експедиторові сісти на лаву підсудних, а потім довго на нарах розмірковувати про ціну дружби. На основі свіжих фактів я зробив висновок: у комуністичної мафії закони вовчі. Тим, хто випав за борт, руку подавати не прийнято...
Бувало директор телефонував: “Здраствуй, Данилович! Владимир Ефимович - директор овочебазы тебя беспокоит. Здесь мне нужно площадку разровнять. Можешь прислать бульдозер на полчасика? В долгу, сам знаешь, не останусь…”. Через двадцять хвилин на території вже гуркотів бульдозер. Чому так швидко зреагував директор будівельної організації? Усі керівники державних підприємств знайомі ще по комсомольській роботі, часто стрічаються на різноманітних партійних зборах, у ресторанах, на полюванні, тощо. Крім того, їх об’єднує взаємовигідне ділове співробітництво. Та усі вони навіть манерами схожі: цинізм, зверхність по відношенню до простих трудяг, добірна лайка. Ось у Даниловича виникне бажання поласувати цитрусовими, ікрою чи іншими делікатесами і пам’ятаючий послугу Юхимович йому не відмовить… А от я на місці директора мусив би оформляти проведення земляних робіт через бухгалтерію, отож бульдозер у кращому випадку прибув би наступного дня. Чому? А я не засідав разом із Даниловичем на партійних зборах, не був із ним на полюванні, не пиячив в одній компанії… Щоб вирішувати питання без зайвої тяганини потрібно вступити в їхню партію й освоїти прийнятий там стиль поведінки… Як було заведено, пізніше розподілені між начальством делікатеси списували на один із магазинів – давали завідуючій якусь частку дефіциту, виписану накладну й гроші. Зазвичай кожна завідуюча була рада такому подарункові – товар не продавали, а виторг є. А є план – є премія. Якби якісь іноземці перевірили документацію наших магазинів то подумали б, що прості трударі можуть у наших магазинах купувати будь-які делікатеси. Насправді прості трударі ті делікатеси тільки розвантажували… Пізніше вони помічали як “отоварюється” різноманітне начальство й обурено шепотілися…
Якось мене послали по картоплю аж до Києва. Навіщо ж, то? Так у нас же своя гниє у кагатах! Виявляється, один офіцер КДБ удостоївся підвищення, і йому потрібно перевезти домашні речі та меблі до столиці безкоштовно. Друзі-мафіозі поступили оригінально: оформили рейс автомобіля-рефрижератора як поїздку за овочами, звісно, за державний кошт.
Добірна лайка.
Восени, в сезон заготівлі овочів та фруктів, на базу часто заїздило партійне начальство міста та області. Вони полюбляли збирати у кабінеті директора всіх причетних до процесу, щоб прочитати лекцію на тему, що і як потрібно робити краще. Вище начальство не гребувало при цьому використовувати досить давно апробований на нашому безкультур'ї метод так званих нецензурних висловів. Певно, вони свято вірили, що багатоповерховий матюк має неперевершене виховне значення, а тому смачно "присолювали" свої цінні настанови та зауваження брудною лайкою. Розігруючи відвертість, панібратські розповідали по темі масні анекдоти та бувальщини. Наші керівники театрально сміялись та запопадливо піддакували, захоплюючись мудрістю і, що дуже важливо, своєчасністю поданих "згори" вказівок. Тільки-но за батьками міста зачинялися двері, як керівники меншого масштабу вибухали дружнім реготом та навперебій глузували з тупості своїх партійних босів. З побаченого я зробив висновок: у нас щоб вибитись в люди потрібно піддакувати начальству й сміятись не тоді коли смішно, а тоді коли потрібно…
Добірна лайка у нас здавна є звичним явищем. Один спостережливий робітник на цю тему висловився: “У нас же так: інженер підходить до слюсаря й просить підтягнути гайку бо інакше верстат вийде з ладу. Той погоджується, але не йде. Удруге інженер підходить й вже вимагає затягнути ту злощасну гайку. Слюсар обіцяє, але… продовжує займатись своїми справами. Розлючений інженер прибігає утретє і кричить: “ … твою мать! Верстат уже зупинився! Скільки ж на тебе чекати!?”. Слюсар устає, посилає інженера… на х.., а потім, сердито лаючись, іде ремонтувати верстат”. У таких взаємостосунках не було нічого дивного - які ми така й наша влада. На тему нашого відношення до своїх обов’язків та начальства ходило безліч анекдотів. Якось один іноземець попросив перекласти слова розлюченого робітника. Іноземний перекладач переклав дослівно: “Робітник пропонує інженерові піти й стати пасивним гомосексуалістом. Каже, що був в інтимному зв’язку з його мамою, а також, що мав оральний секс із ним, тією гайкою, такою мізерною зарплатою та усім керівництвом підприємства…”.
Анна Іванівна.
Диспетчером овочебази працювала солідна жінка. У її обов’язки входило вантажників та водіїв щоранку направляти на ту чи іншу роботу, а пізніше контролювати якість її виконання. Вантажниками в основному працювали люди, котрі ні на що інше здатними не були. Майже усі вони були людьми лінивими, але зате віртуозами добірної лайки та винахідливими відносно того як що де украсти щоб відразу пропити. Кожного ранку Анна Іванівна досить дотепно нецензурно характеризувала учорашню працю кожного з них та, в залежності від тієї оцінки, наряджала на легшу чи важчу роботу. Тих, котрі намагались, пересипаючи мову звичною лайкою, протестувати вона обкладала настільки вишуканим матом, що ошелешені сміливці відразу замовкали – переплюнути її було неможливо. Пізніше Анна Іванівна розподіляла роботу між водіями. Водії були людьми соліднішими й, відповідно, стриманішими відносно лайки. Усе так, але й вони усіляко хитрували щоб приписати собі роботу котру насправді не виконували, використати автомобіль для власних потреб, привласнити неспалене пальне, пославшись на вигадану несправність отримати запчастини та й привласнити, приписати зайвий кілометраж та час роботи і тому подібне. Та Анна Іванівна вже пройшла життєву школу й одурити її було важко. Я помічав, що вона розуміла як важко прожити на чесно зароблені гроші і тому на дрібні порушення та приписки не звертала уваги, але тих нахаб, котрі втрачали усяку міру досить грубо ставила на місце. Усе так, але як тільки водії та вантажники роз’їжджались вона вмить перетворювалась на милу, дотепну, добрішої душі жінку. Для кожного з нас у неї знаходилось добре слово, а для кожної собаки залишки учорашньої сімейної вечері та сьогоднішнього сніданку. Пізніше неспішно оформляла документацію та відповідала на телефонні дзвінки. Щоразу якась собака ніжилась під столом біля її ніг. (У нас на території кожного підприємства бігають безпородні собаки. Це на перший погляд серед білого дня вони здаються зайвими, а от уночі надійно допомагають охоронцям – будять коли з’являються злодії чи приїздить начальство.) Я дивився на поведінку диспетчера й розумів, що поводити себе інакше з нашим народом не можна – на голову сядуть. На її місці кожен, в тому числі і я, був би змушений поводити себе так само...
Виживання.
Як жили та виживали люди? Середньою у той час була зарплата 120 карбованців. Найменше платили працівникам торгівлі та медпрацівникам 68 - 80крб. Інженер отримував - 120. Найвищою була зарплата у членів Політбюро - 1200. Мій батько водій 8 тонної вантажівки 170 - 230. Найбільше отримував сусід, котрий працював на заводі у ливарному цеху - 300. Було важко прожити за чесно зароблені гроші отож, саме життя примушувало людей шукати побічних нелегальних доходів, усіляко викручуватись та, відверто кажучи, красти. Ми виживали так: мама вела домашню господарство отож продуктів мали вдосталь та ще й лишки продавали. Батько так хитрував: перевантажував своє авто завдяки чому план перевезень перевиконував. Отримував преміальні та надбавки за економію палива.
У вересні 1975 року я влаштувався продавцем м’яса в один із магазинів міста. Холодильник та вітрина були вкрай зношені отож ледь-ледь охолоджували м'ясні туші. Я скаржився завідуючій, але та мої слова пропускала мимо вух. Ситуація була такою: якщо куски м'яса не продавалися в день розрубки, то наступного дня вони втрачали товарний вигляд і вже охочих їх купити не знаходилося. Таких же почорнілих із душком кусків щодня набиралось 3 - 4 кілограми. Що робити? Саме життя змушувало викручуватись.
Зазвичай кожні ваги тоді були виставлені так, щоб обважувати на 5 грамів та ще й до того продавці кожну покупку зважували разом із папером. Як правило, люди звиклі жити у обстановці тотальної брехні на втрату 2 - 3 копійок уваги не звертали. Був ще один нюанс: м'ясні тушки розрубувалась та продавалась разом із кістками у пропорції 74:26. У великих же тушках відсоток кісток був нижчим. Декотрі заможні покупці просили загорнути лише вирізку, а кістки залишити собі. Ці кістки продавалися вдруге і таким чином я повертав гроші за згодоване собакам зіпсоване м’ясо.
Мій змінщик (працювали по 10 діб) втрачати кровного не хотів - добавляв до кожної покупки шматки зіпсованого м'яса. Покупці, ясна річ обурювалися, скандалили. У мене же скандалів не було - вважав, що ліпше своє втратити але людину не образити. З огляду на цю істину я здавав виручки за зміну у півтора рази більше ніж мій колега. Помітивши, що настала моя зміна, люди часто присилали за покупками малолітніх дітей - знали, що цей продавець дитині вибере кращий кусок та не обважить.
На той час із продовольства дефіцитними були згущене молоко, консервований зелений горошок, цукерки у коробках, шампанське. Хто мав знайомства серед працівників магазину той міг те все "дістати". Залежалу покриту цвіллю "Московську" ковбасу дівчата відмивали пральним порошком та натирали олією. (Навіщо купувати ковбасу за 3,80 коли за ці гроші можна купити півтора кілограма "Буковинської" або два кілограми м'яса й добряче нагодувати сім'ю...)
Так продовжувалось десь до листопада 1975 року. М’ясо почали возити по нормі і воно перейшло у розряд дефіцитів - продавалось за декілька годин. Ось тут то в мене "друзів" з'явилось... (Звісно, купити "по блату" шмат свинини по 1,95 чи яловичини по 1,86 вигідніше ніж іти на приватний ринок й купувати у приватників у 2 - 3 рази дорожче.) Ось так сама собою відпала потреба скаржитись завідуючій на погану роботу холодильної камери та вітрини. З тієї пори "Московська" ковбаса перестала покриватись цвіллю - перейшла у список делікатесів тому що.
Час від часу, а особливо перед комуністичними святами у продаж "викидали" вдосталь м'яса. Ось тут то моїх "друзів" ніби вітром здувало...
Одного дня перед обідом помічниця завідуючої привезла із м’ясокомбінату три тонни дефіцитних тоді субпродуктів. Звернулась до мене: "Я заплатила свої гроші водію та вантажникам. Поверни мені витрачену десятку - ти її сьогодні повернеш із надлишком". Того дня обідати не довелося - обідню годину відпускав дефіцитні печінку, хвости, легені, вим’я, серця усім працівникам магазину. Краєчком ока помічав: інформація про дефіцит поширилась досить швидко - біля дверей магазину зростав натовп покупців. Двері відкрилися й усі вони кинулися до мого прилавку й вишикувалися так як стояли перед дверима. Я торгую за прилавком а за стіною на товарних вагах завідуюча магазином та продавці обслуговують своїх родичів та знайомих. Підходять й гроші пхають у кишені мого халата. Під вечір делікатеси стали закінчуватися. Помітивши це, задні стали кричати: "Більше одного кілограма в руки не давати!" З огляду на такі вигуки я голосно заявив, що більше одного кілограма в одні руки відпускати не буду. Аж тут жінка, черга котрої підійшла, голосно обурилася: " А где такое написано!? У меня шесть едоков в семье! Так теперь мне что, шесть раз в очередь ставать!?". Я попросив дівчину із сусіднього відділу, щоб та покликала завідуючу - технічно, так би мовити, з'їхав із слизької теми. Розпродавши усе, витер піт із лоба й порахував виторг. Ту десятку я то повернув, але зайвого карбованця не було - очевидно під час того ажіотажного розпродажу хтось із персоналу магазину "забув" покласти вартість покупки у кишеню мого халата...
Випадок із продажем субпродуктів я описав не дарма. Справа в тому, що за подібною схемою у той час продавалися абсолютно усі дефіцити.
У лютому 1976 року норми завозу м'яса настільки знизились, що утримувати у штаті двох продавців потреба відпала. Відчувши, що хтось із нас скоро стане зайвим, мій змінщик мене спритно "підсидів" - нашептав завідуючій, що я газети за прилавком читаю та грублю покупцям. Це правда, що у вільний час я іноді на робочому місці газети читав - не вважав це великою провиною та й подумати не міг, що хтось зможе цей факт використати проти мене. Що ж стосується хамства, то тут Діма вже свої гріхи звалив на мене. Хотілося врізати наклепникові по пиці та махнув рукою - він одружений, молодята винаймають квартиру та й щойно народжену дитину було жаль... Нехай працює - заспокоював себе, - йому це місце потрібніше. Забрав я халат та й повернувся працювати на знайому до сліз овочебазу.
В ту пору був популярним анекдот: Сидять на партійному з'їзді Чапаєв та Пєтька. Чапаєв наказує: "Пєтька, крикни "Брежнєв - дурень!". - "Та Ви що, Василь Іванович, посадять же". - "Ну, відсидиш ти 15 діб за дрібне хуліганство, зате станеш знаменитим на весь світ!" Пєтька крикнув. Присуджують Пєтьці... 15 років! Той ошелешено: "За що!?" А КДБісти йому: "За розголошення державної таємниці!"
Чому погіршилась ситуація із продовольством? На кухнях у вузькому колі родичів та перевірених знайомих слухачі закордонних радіоголосів говорили, що почалась гонка озброєнь та ще й до того ціни на нафту упали. В цій ситуації уряд СРСР фінанси призначені для сільського господарства перекинув на військові потреби. (Таки розголосив Пєтька державну таємницю...) Ділились враженнями від побаченого на власні очі: в газетах брехня, в колгоспах занепад, на фабриках та заводах бардак, в армії дідівщина, в тюрмах беспредєл. Сумно констатували: "Наше курівництво у Москві, церкви у Канаді, тюрми у Сибіру, зернові дозрівають у США та Аргентині". (Усі знали, що уряд продає нафту а взамін купує на Заході продовольство.)
Овочебазу жартома називали штрафбатом. Часто до нас привозили дрібних правопорушників 15 діб спокутувати вину примусовою працею. Іноді досить оригінальні люди серед них траплялись. Запам’ятався хохмач з артистичним талантом. Тому чи іншому мерзотникові докоряв так: “Якби я мав стільки розуму та совісті як ти, то давно уже засідав би у Верховній Раді”. Показував пальцем угору й змовницьки тихо додавав: “А, може, навіть ще вище…”.
"Торговля - дело исконно воровское". (Петро 1)
Зарплата в торгівлі була найнижчою: 68 - 80 карбованців за місяць роботи. Щоправда, при виконанні плану доплачували 40% преміальних. Чому така низька оплата праці в торгівлі? Скоріше всього керівництво Радянського Союзу знало знаменитий указ імператора Росії Петра 1: "Торговля - дело исконно воровское, потому жалованье им (торгашам) положить мизерное. Да вешать по одному в год… Дабы другим не повадно было". На перший погляд імператор Росії, а слідом за ним керівники комуністичної імперії були ніби праві... Якщо ж проблему дослідити ретельніше, то виходив парадокс: мізерна оплата праці навіть чесних працівників провокувала на зловживання, махінації, обман. Це ж так просто: як людям платиш, так вони й працюють... Кожна порядна людина в системі радянської торгівлі була змушена або прийняти загальноприйняті правила виживання, або звільнитись. Було ж так: не одуриш ти - одурять тебе. Щоб вижити працівники торгівлі були змушені усіляко дурити покупців та один одного: обважувати, обраховувати тощо. Цікаво відмітити що чим вищою була посада працівника торгівлі тим більшими були зловживання - наївні чесні трудяги наверх пролізти не могли. Цікаво відмітити, що легкові автомобілі, котрі владні структури розподіляли для продажу передовикам виробництва, в торгівельні організації навмисне не направлялись. Та попри усі обмеження на престижних авто в основному їздили працівники торгівлі - передовики інших галузей промисловості, котрі мали право на придбання авто не упускали можливості вигідно перепродати дефіцитний засіб пересування щасливчикам торгівлі.
"Вони, комуністи, піднімають, піднімають, а потім як опустять..."
З часом мені набридла ця гидота, тож я звільнився з торгівлі і влаштувався працювати складальником окулярів у магазин “Оптика”. Досить швидко зрозумів, що від системи нікуди не втечеш. Тут також панувало телефонне право, процвітало підлабузництво й угодовство. Начальству в імпортні оправи ставили імпортні лінзи, а простому будівникові комунізму у страшні оправи ставили вітчизняні. Зарплата становила, як і в торгівлі, 68 - 80 карбованців за місяць праці. Завідуючий брав ліві замовлення, а за робітниками пильно стежив, щоб, бува, хто-небудь не заробив карбованець на обід. Здається, сам живеш то й іншим жити дай. Але де там… Я розглядав цього чоловіка і бачив типове обличчя негідника: очі завидющі, руки загребущі, серце жорстоке, душа чорна... Пам’ять же мав феноменальну: знав поіменно усіх бюрократів міста і пам’ятав який зір має та які окуляри носить кожен керівник та члени його сім'ї.
Прибиральницею працювала літня віруюча жінка. Вона розповідала нам про Бога, про свою молодість, війну та повоєнні роки, вела задушевні розмови, а потім... доносила на нас завідуючому. Стукацтво негласно зводилося системою в ранг чесноти державного значення. Люди у всі віки бажають їсти смачніше, спати м'якше, отож ця літня жінка думала тільки про себе. А що, стукачем бути вигідно: допомагають вирішити дрібні проблеми, до якості роботи не так придираються, не звертають уваги на запізнення, відпускають раніше, дають вихідний коли попросиш. Як не крути, а з усіх боків вигода.
Одного дня в наш магазин завітали ревізори. Завідуючий кудись зателефонував й передав трубку контролерам. За хвилину від них і сліду не стало! Мій напарник прокоментував це так: "Вони, комуністи, піднімають, піднімають, а потім як опустять…". (Пізніше так і сталося - той нещасний покінчив життя самогубством.)
Праця в ВПО при МВВС.
Терпіти приниження стало нестерпно, і я подав заяву на звільнення. Улаштувався у відділ позавідомчої охорони електромонтером систем зв'язку та сигналізації. Робота була цікавою і хоч доброго заробітку не приносила, все ж мала одну суттєву перевагу: вільного часу було вдосталь. Відмітився вранці і займайся чим собі хочеш, якщо на твоїх об'єктах усе добре. А у мене на роботі порядок був завжди, а значить, вільного часу вистачало. Я витрачав його на книги, газети, журнали, кіно, іноді підзаробляв "халтурою" - монтував охоронно-протипожежну сигналізацію на об’єктах міста, але частіше клеїв шпалери у квартирах начальства. Цікаво було працювати у помешканнях євреїв. Я помічав, що усі євреї міста знають один одного й їхнє товариство являє собою єдину сім'ю. Взаємовиручка була нормою: одному пощастить зайняти прибуткове місце - усіх своїх до себе притягне. Та ж історія була з дефіцитними товарами: один отримає доступ - усі будуть мати. Недостойний же вчинок одного єврея по відношенню до іншого викликав загальний осуд. Я розумів: іншого виходу у них немає - лише таким чином можна зберегти свій етнос, самобутність. В одній сім'ї мені недоплатили й я розповів про це при виконані роботи в наступній єврейській квартирі. На мій подив ніяких дій, щоб присоромити безсоромних скнар не послідувало. З цього факту я зробив висновок: одурити не свого у них злочином не вважається...
Дома я із задоволенням працював по господарству, а вечорами читав Біблію, молився, слухав закордонні релігійні та політичні передачі, відвідував друзів. З програм радіо та телебачення любив музику, спорт, іноземні фільми, тому що все інше було пропагандою "всеперемагаючої, вічно живої" комуністичної ідеї. На сторожі розумного, правдивого слова недремно стояла цензура.
Вінчання у церкві.
Поступово друзі поодружувалися, у них з'явилися свої сімейні турботи. Це змушувало мене також задумуватися над своєю подальшою долею. Я ж вірив, що як тільки здоров'я поліпшиться, тоді стану вартим тієї, котра є моїм першим коханням. Справді, почуття закоханості є найсильнішим наркотиком – виїжджав у місто й блукав вулицями щоб випадково хоч здалеку побачити кохану. У торгівельному технікумові, котрий усі жартома називали дівочим монастирем, вродливих дівчат було доволі та і в подальшому житті стрічалось чимало, але суть у тім що найвродливішою та найрозумнішою є та котру кохаєш. Надіявся на чудо. Та дарма надіявся! Поступово весь світ постав у темних, непривітних кольорах. Скучно, хоч вовком вий... Почав зустрічатися з дівчатами, але подібного почуття чомусь не виникало. Відчуваю, що так я ніколи не одружусь. Гарячкувати в цій справі аж ніяк не можна, але хіба завжди прислухаєшся до голосу розуму? Став пороти гарячку: вибрав кращу дівчину з тих, із ким зустрічався, й ми понесли заяву до ЗАГСу. В переддень весілля до хати прийшла кравчиня, котрій я замовив пошиття весільного одягу й повідомила, що на купленому відрізі матерії є брак й він буде помітний на брюках вище колін. Купувати новий матеріал було пізно. Настрій зіпсувався. За християнським звичаєм вінчались у церкві. Там нареченій стало погано, й у мене з'явилась підозра, що це пов'язано з впливом чорнокнижників. (Підозри пізніше підтвердилося.) Під час весільного торжества від перевантаження електромережі двічі перегоряли запобіжники. Чомусь подумалось тоді: яке весілля таке й життя буде... Той весільний костюм я більше не одягав - не хотілося... Висів у шафі доки я не став його використовувати як робочий одяг.
Позачергові комсомольські збори.
Церква слухняно передавала безбожній владі списки тих, хто вінчався чи хрестив дитину, отож через декілька днів до мене на роботу прийшов із міськкому комсомолу активіст і скликав позачергові комсомольські збори, на яких детально розглядали мій "ганебний" вчинок. Вступив же я в ряди тієї молодіжної спілки у шкільні роки, коли вірив партійним вождям більше, ніж словам рідної мами. Хоч мала, але вигода від комсомолу й тоді була. Марія Степанівна підзатильниками виганяла забудькуватих бігти додому по піонерський галстук, а мені подібне не загрожувало - комсомольський значок на грудях висів. Зрештою, без членства у тій організації я не зміг би, як і кожен громадянин Союзу, ні до вищого учбового закладу вступити, ні влаштуватись на пристойну роботу. Отож, зараз я вимушений привселюдно лити на себе бруд, каятися, принижуватися, щоб не виключили з лав ВЛКСМ. Чому? Знову ж таки заради вигоди. Це ж ніколи мене й за кордон не випустять! Хай хоч теоретично, але я, будучи комсомольцем, зберігаю право, приміром, на туристичну поїздку в країни соціалістичного табору. Дуже ж хотілося побачити, як люди живуть за межами "великого та нерушимого"! У нас же по телевізору життя у високорозвинених країнах показували так: 5 хвилин розкішні будинки та автомобілі, весь же інший час двоє-троє безробітних на фоні сміттєзвалища плачуться, як їм важко жити в “загниваючому” капіталістичному суспільстві. В подібних випадках завжди вимикав звук, і дивився тільки краєвиди на задньому плані.
На тих зборах колеги проголосували проти виключення з комсомолу, за що їм в подяку я виставив могорич. Так завдяки підтримці друзів зберіг право здійснити омріяну подорож до Болгарії. Цю дружню країну жартома називали 16-тою республікою СРСР, однак, це не вплинуло на строгість перевірки, яку влаштували усім кандидатам у міськкомі комсомолу. Екзамен був настільки принизливий, що двоє з кандидатів, гучно гримнувши дверима, певно, навіки позбулися можливості споглядати краєвиди сонячної Болгарії. Ясна річ, ми тоді не могли знати, що через 12 років СРСР перестане існувати. Тим щасливчикам, котрі пройшли перевірку на високу комуністичну моральність, прочитали довгу лекцію про обережність та пильність, оскільки агенти ворожих розвідок уже чекають на нас та зроблять усе можливе, щоб підкупити або завербувати недосвідченого молодого радянського комсомольця.
Сонячна Болгарія.
У Болгарії мене приємно вразила відсутність на будинках усіляких плакатів, гасел та портретів компартійних вождів. Я дивувався: соціалізм… без дебілізму! Приємно вразила атмосфера доброзичливості – люди відчувають задоволення, роблячи іншому якусь послугу. На чистих вулицях не зустрічав волоцюг, п'яничок чи жебраків. Хоч спиртне у магазинах дешеве, а численні кафе й ресторанчики переповнені, але п'яних не було: 3-4 болгарам пляшки вина вистачало щоб веселитись цілий вечір. У цьому я вбачав зримий прояв культури народу. Сигналізацію бачив лише у валютному магазині, болгарських же міліціонерів побачити не судилося, очевидно, тому, що у них нема злочинності. Жили болгари по-різному, але всі будинки були напрочуд охайні, чепурні, а автошляхи хоч і не широкими, але без вибоїн. Розумів: пояснюється це тим, що болгари відчувають себе господарями власної держави. У нас же кожний громадянин відчуває себе господарем лише своєї квартири чи будинку, але не країни. А це значить, що все інше - державне, тобто, не моє. От і крадемо з державних колгоспів, заводів, фабрик та несемо до свого помешкання, щоб державне стало своїм. Таке ж ставлення у нас до вулиць, парків, лісів. Я зробив висновок, що спосіб їхнього мислення зовсім відрізнявся від нашого. Ось наочний приклад: біля школи молодь влаштувала дискотеку. Один протягнув із дому кабель, другий приніс магнітофон, третій - світломузику. Молодь танцювала. Було чути сміх, жарти, але ніхто не розпивав спиртне, не лаявся, не розмахував кулаками. Якби не бачив на власні очі, що так можна веселитись на тверезу голову – не повірив би. У нас же подібна ситуація викликає з боку молоді скарги: "Заливаємо нудьгу самогоном, бо ніхто про нас не турбується - ні колгосп, ні комсомол, ні управління культури".
У той момент пригадалось як одного разу зайшов із ровесниками у колгоспний дівочий гуртожиток. Хлопці перед візитом, як у нас прийнято, випили спиртного. (як у нас кажуть, остограмились.) Один із нас, очевидно, перебрав міру (окілограмився), тому що заснув на ліжку дівчини та й… обпісявся. Власниця ліжка до нас глузливо: “Оце такі козаки зараз на Україні!”. І заперечити було нічим – народ, справді, деградує.
Давно мріяв придбати японський радіоприймач. У валютному магазині представлено широкий вибір радіоапаратури. Одне погано: нема в кишені валюти. Принагідно звернувся до кількох хлопців із нашої групи: "Може, якийсь іноземець буде продавати долари чи марки, повідомте, будь ласка, мене". Увечері того ж дня до мене підійшов керівник групи й сказав: "Цікавишся валютою? Зачекай, вдома у КДБ ми ще поговоримо про це з тобою". Як же я стомився від нашої продажності...
Екскурсоводом нашої групи був лисуватий, схильний до повноти чоловік років тридцяти. Я запитав чи має він друзів у банках і, почувши ствердну відповідь, попрохав обміняти карбованці на леви. На мій подив, чоловік в обіцяний термін обміняв гроші по офіційному курсу та відмовився взяти за послугу винагороду. Його кохала дуже вродлива молода дівчина. Я запідозрив, що та юна красуня, скоріше всього, любить його гроші. Якось у кінці дня я безшумно йшов майже безлюдним пляжем. Поклавши голову на груди коханого, дівчина із закритим очима щасливо посміхалась. Подумалось тоді: навіть кохання у них без лицемірства…
Болгари дуже вродливі. Особливо дівчата та молоді жінки. Гнучкий стан, густі темні коси, карі очі, смугляве тіло. Якщо у нас люди, щоб гарно виглядати, купують модний одяг, прикраси та користуються косметикою, то у болгар краса природна.
Ще в перший день перебування на землі сонячної Болгарії керівник нашої групи (те, що він працівник КДБ здогадувались усі) застеріг усіх нас проти любовних романів з іноземцями. Довго пояснював, що в закордонному паспорті зареєструвати акт одруження неможливо.
Одного вечора, у рамках культурного обміну, повели нас на дискотеку. Мене приємно вразила атмосфера доброзичливості, щирості. Не було підігрітих спиртним, не було юнаків кримінального вигляду, не чути брудної лайки. Незвично це було… Вразила досі небачена атмосфера розкутості, відкритості, щирості. У нас же зазвичай люди закомплексовані, затиснуті, залякані – кожен щоразу довго думає: чи то правду сказати, чи вигідніше збрехати... Чомусь пригадалось порівняння: “Снег без грязи, как долгая жизнь без вранья”. Взаємостосунки у них без грязюки і тому життя приємніше і, відповідно, довше…
Повезли на екскурсію спостерігати панораму історичних битв. А там на зеленому трав’яному фоні великим камінням викладено: МОСКВА, КИЇВ, ОДЕСА і тому подібне. Іншими словами всім нам набридлі всюдисущі написані, нашкрябані візитки на зразок “Здесь был Вася.” Назв же чужих міст не було. Можливо це пояснюється тим, що іноземці лінуються тягати та викладати важкі валуни для того щоб прославити свій край? Пригадались слова пісні Володимира Висоцького: “Распространенье наше по планете особенно заметно вдалеке - в общественном парижском туалете есть надписи на русском языке!”.
Іноземці є такими ж людьми як і ми: така ж голова, тулуб, руки, ноги. Відрізняємось ми тільки тим, що мозкові звивини у нас закручені у протилежному напрямку…
У їдальні поряд нас харчувались молоді прихильники комуністичної ідеї із Греції. (Щось на зразок наших комсомольців.) Спостережливі хлопці та дівчата нашої групи звернули увагу, що годують їх значно краще. Усі дійшли логічного висновку: вони громадяни так ненависної їм капіталістичної системи своє перебування валютою оплачують, а ми жителі “соціалістичного табору” – “дерев’яними” карбованцями…
На східцях ресторану серед гурту туристів молодий чех, використовуючи загальнозрозумілі слова, міміку та жести, обурено пояснював, як жорстоко радянські війська влітку 1968 року роздушили їхні прагнення правди та волі. Боляче стало, що і я є мовчазним співучасником злочину нашої влади...
Слід зауважити, що у соціалістичній країні наші розваги у вільний від екскурсій час керівники групи не дуже контролювали, отож усі відпочивали як хотіли й могли. Я вже говорив, що болгари вродливі аж тут ще й виявилось, що вони є напрочуд галантними залицяльниками. Останнього дня наївні дівчата, котрі забувши засторогу, мали необережність закохатись, гірко плакали у обіймах коханих – розуміли що прощаються назавжди..
Там, у Болгарії, дві ночі погано спалось, тільки задрімаю - сниться дід (батько мого батька). Проте я не надав цьому особливого значення - думки були зайняті іншими проблемами. Усе так, але підозра, що з дідом трапилась біда все ж з’явилась.
Валюту я все-таки купив. Та виявилося, що тих 2 долари та 20 німецьких марок на радіоприймач мало. Докупити ж валюти не міг – уже не було грошей. Та я не переймався дуже – тверда валюта вона і в Африці валюта. Докуплю, - думаю, - дома й придбаю радіоприймач у ”Берізці”. (Так називались валютні магазини у столицях союзних республік.) Зберігання капіталістичних грошових знаків у той час у нас каралось законом, отож ті хрусткі іноземні купюри я заховав за підкладку модного тоді гаманця. (Були такі з фотографією підморгуючої японки.)
Повернення додому.
Повернувшись на рідну Україну, потрапив наче на іншу планету. Упадали в очі сірі будинки з облупленими фасадами, купи сміття та похмурі, завжди чимось заклопотані люди. У перший же день на рідній землі той гаманець я взяв з собою у місто, але помітив що він перегинається коли сідаю. Жаль було фотографії підморгуючої красуні й тому я попрохав дівчину із нашої групи зберегти його до вечора в сумочці. Погодилась. Увечері дівчина гірко плакала - гаманець поцупили в час коли вона стояла в черзі за пиріжками. До обкраденої підходили подруги і, поглядаючи на мене, заспокоювали та щось шепотіли на вухо. Я здогадувався: вони переконують подругу в тому що я блефую, тобто нав’язую їй наївній пропажу неіснуючих грошей. Ситуація була ідіотською: ясна річ, я нічим не міг довести свою правоту. Дівчина ж плакала й обіцяла переслати викрадену суму поштовим переказом та я здогадувався, що не вишле жодної копійки. Так й сталось...
Дома батьки зустріли сумною новиною: "А ми діда поховали". Та ця трагічна звістка вже для мене не була несподіванкою. Переживав, що будуть неприємності за те, що цікавився валютою, але обійшлось...
Виготовлення вибухівки.
Весь час мене не покидало бажання роздобути вибухівку для знищення усипальниці комуністичного ідола. Сталося так, що на складах підприємств я помітив реактиви, необхідні для виготовлення вибухівки. Як же її виготовити? Вихід один: потрібно набути необхідних знань, і тому я записався в наукову бібліотеку й засів за книги. Хімреактиви виносив із підприємств вільно, адже охоронцями були свої люди, - вони теж працювали у нашому відділі охорони. Таємно від усіх виготовляв тринітрофенол, оскільки цю вибухову речовину в домашніх умовах виготовити найпростіше. Просушив, змішав з аміачною селітрою та змолов. Вийшло близько 15 кг вибухівки під назвою амоніт. Однак, як дрова не спалахнуть без сірника, так і вибух не відбудеться без детонатора. Знову виникло питання: із чого виготовити цей пристрій? І, от успіх! Випадково зайшов у господарчий магазин і побачив у продажу димові шашки для обкурювання садів. Тут же в голові з'явилась ідея: бертолетову сіль можна же видобути з хімічного складу димових шашок! Справа в тому, що суміші цього окислювача з горючими добавками широко використовували на вибухових роботах, доки не винайшли більш дешеві нітросполуки гліцерину, фенолу, толуолу та інші. З прочитаних книг знав, що у кінці минулого століття анархісти у замахах на царя використовували бомби виготовлені на основі бертолетової солі, але от рецепт суміші книги, на жаль, не повідомляли. Саморобні пристрої виготовлені "бомбістами" були настільки чутливими, що вибухали від удару об землю. Знову взявся за книжки, і відповідь було знайдено. Увечері кинув вміст димових шашок у кип'яток, а вранці бертолетова сіль лежала на дні каструлі. Просушив її. Залишилося тільки придумати та виготовити вибуховий пристрій, в якому вибух дуже чутливої до удару суміші бертолетової солі з порошком алюмінію призвів би до вибуху основного заряду. Як і раніше, заглибився у підручники з піротехніки.
Напрошується логічне питання: навіщо я за це взявся? Мені дуже подобався вчинок Мойсея, який перед усім оскаженілим, зневіреним народом розтрощив та спалив золотого ідола. От і я, за його прикладом, мріяв ціною власного життя зруйнувати мавзолей нашого радянського ідола Леніна, котрий знаходиться в столиці соціалістичної імперії. Саме цей об'єкт, вважав я, вартий того, щоб ризикувати своїм життям. З програм радіо "Свобода" чув про подібні спроби своїх попередників. Звичайно, наші засоби інформації ці факти замовчували. Мій же "дипломат" уміщав більш як 12 кг амоніту, отож вибух прогримить на всю земну кулю – таке неможливо буде приховати. Від вибухової хвилі повилітають вікна у Кремлі, позлітають зірки з погонів у багатьох партійних генералів, а найголовніше - такий теракт розбудить народи від рабського сну. Свого життя мені було не жаль, бо хто я такий у нашому соціалістичному раю? Я раб, нікчемний, безправний раб, такий само, як усі мої співвітчизники, крім, звичайно, комуністичної еліти. Окрім цього, мені набридло працювати на аптеку та оптику. З чим у кожного асоціюється старість? Поганий зір, відсутність зубів та волосся на голові, запах ліків. Так таким же я був у молодості: зір зіпсував книгами, погані зуби успадкував від батьків, волосся випадало внаслідок ускладнення від чародійством заподіяної травми, усілякі хвороби прилипали самі... Жаль було тільки маму, тому що, як в одній російській пісні співається: ”Жена найдёт себе другого, а мать сыночка – никогда”. Звичайно, страшно помирати, але ще страшніше прожити усе життя підлим боягузом, нікчемним рабом... Нас же довгий час виховували на ідеології самопожертви заради світлої мети. Зазвичай у молодості одні фанатики присвячують своє життя революції, інші – Богові. Я ж вибрав ці два шляхи одночасно. За прикладом Мойсея планував знищити мавзолей комуністичного ідола й просив на це Божого благословення. Вважав, що це дуже мудрий хід... А й справді: чому Мойсеєві можна, а мені – ні? Знав, що за знищення ідола ще жоден чоловік не назвав Мойсея злочинцем…
Ленін - основоположник сатанинської ідеології!
За що ж я так ненавидів організатора так званої Великої Жовтневої Соціалістичної революції? У кожній нації є порядні люди і є негідники. У свідомості кожного з нас борються добро і зло, любов і ненависть. Порядні люди живуть чесно, бо вони так виховані. Підлі в нормальному суспільстві стримуються від зла страхом Божого покарання. Також їх стримує страх перед правосуддям, сором перед людьми. У важкий для держави час комуністи пообіцяли легковірним обивателям земний рай: Рівність, Братство, Волю. "Хто був ніким, той стане всім!". Марксистсько-ленінські проповідники запевняли, що Всесвіт і наша планета Земля виникли внаслідок еволюції, тобто, самі собою. Бога нема, а раз так, то все дозволено! Довго революціонери годували обивателів солодкою словесною отрутою – зомбували свідомість і завдяки цьому таки добилися свого.
Звідки заколотники взяли гроші на революційну діяльність? Спочатку вони проводили “екси” – грабували державні каси та експедиції, котрі перевозили гроші. Пізніше спалахнула Перша світова війна й уряд ворожої Німеччини став щедро фінансувати партію Леніна, щоб із середини розвалити Російську імперію. І це логічно: на війні цілі виправдовують засоби. На початку 1917 року російська армія на фронтах досягла значних успіхів – до перемоги було вже рукою подати. Воно то так, але вождь комуністів виявився напрочуд талановитим популістом - він чесно відпрацьовував німецькі марки: обіцяв припинення війни, мир - народам, хліб - голодним, заводи та фабрики – робітникам, землю - селянам. Люди, стомлені від затяжної, кровопролитної війни підтримали “миротворця” Леніна – пішли за ним “на бій кривавий, святий і правий”. В результаті пропаганди різноманітних авантюристів у Російській імперії створилась революційна ситуація. Цар у своєму щоденнику так охарактеризував стан справ: “Везде предательство, трусость, ложь”. Спалахнула жовтнева революція і розхитаний різноманітними революціонерами корабель Російської імперії потонув поблизу гавані. Ленін виконав обіцяне: підписав вигідний німцям ганебний для Росії, але довгоочікуваний народами мир. Одним розчерком пера Леніна Росія втратила те, що кров’ю завойовувала триста років! Пізніше вождь комуністів так же легко підписав смертний вирок імператорові та усій його сім’ї. Прикро, що за час ув’язнення царської сім’ї жодна держава не погодилась надати їм політичний притулок – боялися зіпсувати відносини з могутньою Німеччиною.
Російський поет Лермонтов за сто років до революції написав такі пророчі рядки:
“Настанет год, России черный год,
Когда царей корона упадет;
Забудет чернь к ним прежнюю любовь,
И пища многих будет смерть и кровь;
Когда детей, когда невинных жен
Низвергнутый не защитит закон”.
Так і сталося: революціонери, звільнивши людей від віри в Бога, порушили зв'язок поколінь. У людях розбудили звірячі інстинкти, вміло зіграли на прагненнях та поривах людської душі до справедливості. Громадянам було вказано причини їхніх бід, і, як звичайно, ці причини зовнішні: геть царя, геть буржуазію, хай живе рівність! За красивими гаслами люди не помічали страшної небезпеки: лінивих, невдах переконали, що у їхніх негараздах винні буржуазія, кровопивці-поміщики. Іншими словами, сусід винен, що ти такий недотепа та нездара. Хоча, звісно, тодішні суспільно-економічні відносини ідеальними не були, але основна причина людських бід завжди була, є та буде внутрішньою, вона - в середині людини. Цього навчає Біблія, отож, це правда. Саме проти цієї правди спрямували свої зусилля комуністи. Вони заявляли, що світ ділиться на два класи: трударів та паразитів-експлуататорів. Співали "Інтернаціонал": "...Лишь мы, работники всемирной, великой армии труда владеть землёй имеем право, но паразиты - никогда".
Розумних людей і тоді було багато. Вони в засобах масової інформації говорили, що філософія грабування багатих для роздачі їхнього багатства бідним стара, як світ, і є злочинною, абсурдною. Ніхто з багатих людей нажите віками добро так просто не віддасть, отож, спалахне громадянська війна, котра приведе до братовбивства, розрухи, голоду, холоду, росту злочинності та деградації суспільства. Порушення ж Господніх заповідей накличе Божий гнів на весь край, результатом котрого будуть війни, ворожнечі, епідемії, стихійні лиха, хвороби, катастрофи, падіння моралі і в результаті цілковите виродження нації. Та хто їх тоді слухав?
Першим декретом радянської влади було закриття опозиційних видань, отож ті, хто осмілювались говорити правду, вмить проголошувались контрреволюціонерами з усіма витікаючими звідси наслідками. Комуністи розпочали небачений терор. Священиків убивали, висилали на Соловки, храми руйнували. Тих, хто не бажав приймати нову віру, новий спосіб життя, також знищували, відправляли в концтабори. Учорашні “ніхто” впивались уседозволеністю, “експропріацією” (грабунком) чужого багатства, проте дбали не так про народ, як про власне збагачення. У революцію повірило багато освічених, порядних людей, але їх швидко витіснили пристосуванці-кар'єристи. Брехня, насильство, уседозволеність знайшли благодатний грунт для розмноження та процвітання. Замість обіцяної рівності, братерства, волі народ отримав привілейовану компартійну бюрократію, а також жахливі концтабори Сибіру й Півночі, де, за задумом проводирів комунізму мають перебувати всі інакомислячі. Революціонери швидко зрозуміли, що фізично страчена людина - утрата для економіки, а засуджена - дармова робоча сила. Цивілізовані держави досягали розквіту завдяки силі техніки, а Радянська імперія - завдяки безкоштовній ручній праці своїх в’язнів. Уся історія радянської влади - брехня, кров, сльози. Як сказав російський поет А.С.Пушкін: “Нет ничего страшнее русского бунта, бессмысленного и беспощадного”. Сучасний поет пояснив суть комуністичної ідеології дохідливіше: “Кроме мордобития никаких чудес”. Можна сказати, що комуністична ідея - це добре розрекламована й ідеально упакована гидота. Наївні же громадяни радо злітаються на привабливу ідеологію як мухи на пахучу, блискучу липучку і, в результаті, гинуть там як ті мухи... Співали ж радісно: "…Нас ещё судьбы безвестные ждут…" а пізніше потрапляли між жорна самими ж розкрученого маховика масових репресій…
"Будьте образцово беспощадными. Расстреливать, никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты". (В. И. Ленін)
Я глибоко ненавидів організатора соціалістичної революції - Леніна, за те, що він спрямував свою освіченість, свій організаторський хист на руйнування будованого віками устрою, на створення антихристиянської релігії, що призвело до узаконення та морального виправдання насилля над особистістю, над цілими народами. За те, що він створив імперію СРСР у котрій навіть назва брехлива. (Союз - добровільне об'єднання. Насправді воно було примусовим. Радянських - це коли влада належить радам робітничих і селянських депутатів. Насправді владу мали ради партійних чиновників. Соціалістичних - це коли соціальна справедливість. Насправді партійці отримували делікатеси у спецрозподільниках, відпочивали у закритих санаторіях, а пролетаріат стояв в чергах та отоварювався по талонах. Республіка - це держава у котрій при владі народ. Насправді при владі була компартійна еліта.)
Терористи вбивають людей, руйнують будинки і за ці злочини їх усі ненавидять. Комуністи ж зруйнували свідомість людей, нацькували бідних на багатих, переконали, що вигідніше жити не по заповідях вигаданого Бога, котрі грішити забороняють, а по власних законах уседозволеності. У революціонерів знайшлось чимало послідовників, тому що, ясна річ, вигідніше грабувати, ніж працювати, легше опускатись вниз, ніж підніматись вгору. Вождь комуністів – Ленін особисто нікого не вбивав, але він створив ідеологію взаємоненависті, пересварив усі верстви населення, в результаті чого спалахнула громадянська війна. Теоретики революції придумали гімн: “На бой кровавый, святой и правый марш, марш вперёд, рабочий народ!”. На який же бій комуністи посилали народ? Проти окупантів? Та ні – грабувати багатих щоб їхнє добро розподілити порівно між бідними… І ніхто не подумав, що братовбивчий бій кривавий не може бути святим і правим… Наступний вождь заявляв, що по мірі наближення комунізму класова боротьба буде загострюватись. Ідеологи гордо заявляли: ”И вечный бой – покой нам только снится!”. Уявляєте яким би був той комунізм і хто б до нього дожив? Та комуністам й цього було мало – вони проголошували:
“Мы на горе всем буржуям
Мировой пожар раздуем.
Мировой пожар в крови,
Господи, благослови".
Для досягнення цієї мети розповсюджували свою ідеологію та зброю по всій планеті. А й справді: навіщо закладати вибухівку, стріляти – створи релігію взаємоненависті і люди самі повбивають один одного, знищать земну цивілізацію. Саме це розповсюдженням своєї ідеології та гонкою озброєнь послідовники “вождя світового пролетаріату” й намагались зробити.
Усе, що сталося можна пояснити коротко, просто та зрозуміло. Злочинні угрупування уночі крадуть багатства держави та грабують громадян й цим порушують закон. Так ось, ватажок великого злочинного угрупування Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) придумав геніальний хід: перейменував банду у партію й у сприятливий момент силою озброєних революціонерів (бандитів) захопив владу. Після перемоги революції (збройного державного перевороту) багатства держави автоматично перейшли у власність партії (банди). Усім бажаючим дали можливість вступити у компартію (банду) та насолоджуватись владою (беспредєлом). Комуністи (бандити) уже серед білого дня експропрійовували (грабували) багатства церков та заможних громадян. Бідним роздали частину експропрійованого (награбованого) і цим завоювали їхню прихильність, симпатії. Тих, хто осмілився виступити проти, або висловити невдоволення засуджували до десяти років таборів без права листування (розстрілу). Убивали навіть безневинних ради того щоб підтримувати атмосферу страху. Мінялись генсеки (пахани), але не мінялась суть: хочеш жити – хвали мудрість партії (пахана із шоблою блатних), будеш протестувати – отримаєш убивчий ярлик “контрреволюціонер”, “ворог народу”, “антирадянський елемент”. Спочатку комуністи (беспредєльщики) їли багатства держави та заможних громадян, а пізніше – один одного. Я розумів, що таке глузування над Богом та людьми не може продовжуватись вічно, але дуже вже хотілося той процес прискорити…
До речі, я теж, ради кар’єри, міг у свій час легко вступити до комуністичної партії і жити у своє задоволення за рахунок обдурення та пригноблення простих людей. Не вступав в КПРС, тому що мені ненависна філософія комунізму та гіркий хліб здобутий неправдою.
"Якщо не я, то хто? Якщо не зараз, то коли?..."
Минав час, а я продовжував молитися за селом. Просив Бога: "Господи, благослови мене, і я знищу сатанинського ідола, не злякаюся, але зроби так, щоб не постраждали при цьому невинні люди. Використай мене для спасіння народу. Якщо не я, то хто? Якщо не зараз, то коли? Господи, знаю, що в цьому вчинкові є елемент самогубства, але як інакше можна знищити усипальницю ідола? Знаю, Господи, що Ти не любиш самовбивць, а тому благаю: зроби для мене виняток із правила, як це свого часу зробив цар Ахашверош цариці Естер!". Часто у молитві до Бога говорив: "Господи, я зможу пити чашу, яку пив Ісус, я піду за Ним! Я готовий на все, а втім, хай буде не так, як хочу я, а як Ти хочеш".
День за днем я продовжував таємно виготовляти вибухівку. Щоб продовжити оповідь про подальшу історію мого життя, маю признатись: був одружений, у нас підростав син, але не можу сказати, що був щасливий у шлюбі. Правда, не зраджував своїй дружині, тому що це є гріх перед Богом. Ці подробиці необхідні, інакше у правдивість описуваних подій буде важко повірити...
Мама помітила, що я потайки займаюся чимось підозрілим, і застерегла: "Дивися, сину, будь обережним, бо я ходила до ворожки і та нагадала, що випадає тобі страшна тюрма". Проте я подумав, що мати щось підозрює й так жартує задля того, щоб налякати мене. Ще раніше, розмірковуючи над типовими рисами свого народу, я поставив собі за тверду умову: нікому, абсолютно нікому не говорити про свої плани. Мене лякала страшна лицемірність та продажність співвітчизників. Щоб не краяти серця матері, я їй також не розповідав про свої наміри.
"У останні часи бісів у пеклі не буде. Усі будуть на Землі і в людях". (Лаврентій, архімандрит Чернігівського троїцького монастиря.)
Існує повір'я, що ніч на 1 травня - Вальпургієва ніч, під час котрої уся невидима нечисть спускається на Землю справляти свій сатанинський шабаш. Вдень же шабаш продовжувала зрима нечисть. Кожного року 1 Травня та 7 Листопада, у річницю збройного захоплення влади, уряд Радянського Союзу влаштовував "святкову демонстрацію". У столиці імперії на могилу-трибуну першого вождя революції піднімались члени уряду споглядати військовий парад та "демонстрацію трудящихся". Демонстрації досягнень соціалізму проходили на третині планети - у всіх країнах соціалістичного табору, у столицях республік, обласних та районних центрах. Повз трибуни із керівниками та гостями із транспарантами та іконами основоположників революції проходили усі вікові категорії радісних людей. Лунали заклики, марші, революційні пісні, вигуки "Ура!" Це був якийсь масовий психоз, сатанинський шабаш. Насправді ж ці вожді були злочинцями - вони створили релігію братовбивства, пересварили усі верстви населення! В результаті сотні мільйонів людей були протягнуті через катівні ЧК, громадянську війну, розруху, голодомори, колективізацію, виправно-трудові табори, Вітчизняну війну, гонку озброєнь, ядерні випробовування, локальні війни на зразок "введення обмеженого контингенту у демократичну республіку Афганістан". Плакати, котрі висіли всюди і скрізь, та несли демонстранти заявляли: "Миру - мир!", "Всё во имя человека, всё для блага человека!". Були мізерні зарплати, порожні полиці магазинів, черги навіть за товарами першої необхідності, брехня всюди та скрізь, войовничий атеїзм, закриті кордони, експорт революції та зброї, вибори без вибору, стукачі у кожному колективі, виправно трудові-табори та спецпсихлікарні для інакомислячих і багато інших неподобств. І над усім цим перестарілий Генсек, котрий два слова без папірця не може зв’язати, зате дуже полюбляє різноманітні нагороди та цілуватись взасос. І за це люди дякують Марксу, Енгельсу, Леніну, Брежнєву, членам перестарілого Політбюро!? Спочатку політику кожного Генсека та правлячої партії засоби масової інформації істерично розхвалюють а після зміни керівництва - засуджують. То урочисто вносять тіло Сталіна в мавзолей, а як виявилося, що він тиран - таємно поспіхом виносять... Люди - це мислячі істоти чи отара овець? Я глибоко, кожною клітинкою тіла ненавидів цей маразм! Протестувати, обов'язково протестувати! Ціною нікчемного життя знищити усипальницю найстрашнішого злочинця усіх часів та народів!
"Майбутнє належить нам, Боже - вільним".
Мав знайомого, у якого з психікою було не все гаразд. Як-то кажуть, літав у просторі та часі. Одного разу він дивно подивився на мене й сказав: "Я був у психлікарні і бачив там тебе". Погляд його ніби проникав крізь мене: "Майбутнє належить нам, Боже - вільним". (Він саме так і сказав: Боже - вільним.) Я знав, що ті у кого з головою проблеми, іноді говорять пророцтва й дуже засмутився з цього приводу. Виявилось, що у психіатричній лікарні мого знайомого, справді, лікували – він викликав правоохоронців і засвідчив: “Я бачив як на цьому місці двоє молодиків убили людину!”. Ті, перевірили статистику злочинності і, переконавшись, що дивної поведінки юнак їх надурив, відвезли лжесвідка на примусове лікування. Пізніше на вказаному місці двоє негідників, справді, убили людину, отож отой психічно хворий юнак бачив злочин, котрий мав відбутись у майбутньому! (У ті часи подібні передбачення вважалися хворобою психіки й хлопця за казенний кошт так інтенсивно лікували, що “залікували” – бідолаха зовсім утратив над собою контроль: став пиячити, вживати наркотики і в результаті опустився на соціальне дно.)
Настоянка з чорта.
Якось на роботі один із колег запропонував купити за десятку виготовлений талановитим родичем оригінальний графин для напоїв – усередині злегка дзеркальної посудини скляний чорт із свинячим рилом, рогами та довгим закрученим хвостом щось наливав із пляшки у чарку. І посмішка при цьому була у нього напрочуд лукавою, єхидною. Це тільки уважно вдивившись всередину крізь дзеркальний відтінок темнуватого скла можна було розгледіти той витвір жартівливого склодува. Я наповнював той графин спиртними напоями й наливав із нього собі та гостям. Усі дивувались лише коли я давав графин у руки й просив уважно подивитись крізь скло всередину. Показав також і мамі, а вона на те мені повчально: “Це, сину, недобрий знак. Негайно знищ або продай цю диявольську посудину, бо виходить так, що ти сам п’єш та й гостей пригощаєш настоянкою з чорта!”. Я так і зробив: за що купив за те й продав той оригінальний витвір гостям із Польщі.
Подання документів на екскурсійну поїздку в Індію.
Настав квітень 1982 року. В один із весняних робочих днів мені цілком випадково потрапило на очі оголошення: "Бажаючі поїхати в туристичну поїздку до Індії, звертайтесь у профком". Однак ця випадковість стала початком карколомних пригод у моєму житті. У свідомості з незрозумілих причин з'явилось нестерпне бажання відвідати цю екзотичну країну. Оскільки на роботі я мав добру репутацію, то вважав, що маю непогані шанси на екскурсійну поїздку. Було й таке, що мій портрет хотіли занести на “дошку пошани”, але з цим не погодився парторг: мовляв, він у церкві вінчався, а віруючим не годиться красуватися на такому почесному місці. (Дошка пошани – це такий великий стенд на котрому розміщені фотографії передовиків соціалістичної праці. Якось представник іноземної делегації здивовано запитав:
- Це що – злочинці?
- Ні. Це передовики – люди, котрі працюють добре, на совість.
- Значить інші працюють гірше? Так звільніть їх. А от у нас такого нема - працюють добре усі...)
В епоху холодної війни кожного бажаючого відвідати капіталістичну країну влада розглядала як потенційного перебіжчика в стан ідеологічного ворога. Тож знав, що будуть ретельно перевіряти, чи, бува, не збираюсь я за кордоном попросити політичного притулку. Знайомий з дитинства з практикою подвійної моралі, був готовий зіграти роль відданого комуністичним ідеалам юнака. Коли ж зайшов в обком профспілок, то відповідальний чиновник довірливо сказав: "Я вірю, що ти хороший хлопець, але цього мало. На ось поглянь характеристики пристосуванців, котрі поїдуть за кордон. Вони такі активісти-комуністи, такі проститутки!, що вже ніде й проби ставити! Принесеш таку ж характеристику - поїдеш і ти”. Сам же пильно дивиться мені в очі - хоче побачити, як я на це зреагую. Я ж прикинувся “шлангом”, тобто простачком - а мені, мовляв, все-одно, що ви там говорите…
Наступного дня сам на себе написав хорошу характеристику та й поніс на підпис до парторга. (я не був комуністом, але тоді потрібні були підписи парторга, профорга та керівника підприємства). Той, прочитавши, сказав: "Не підпишу - ти в церкві вінчався". Та, зустрівши мій розгублений погляд, подобрішав: "Іди до начальника. Якщо він підпише, тоді, може, і я". Начальник витримав паузу і з усією серйозністю та відповідальністю відповів: "Я залишу характеристику в себе, і ми ще подумаємо, чи вартий ти такої честі".
Наближалось велике комуністичне свято - Міжнародний день солідарності трудящих. 1 травня хтось з електромонтерів повинен був чергувати зранку у відділі. Як завжди, всі відмовлялися, тому кинули жереб, і випало чергувати мені. Уночі й вранці був сильний вітер із дощем. Зазвичай завивання вітру та шум дощу навіюють сон. Я проспав, отож, не встиг на автобус, який утік з-під носа, і, звичайно, запізнився. І воно б то нічого, але вітром зірвало величезний плакат "СЛАВА КПРС!" який, падаючи, розбив вікно хімчистки. Потрібно було заблокувати сигналізацією отвір, а мене ж то нема на чергуванні... Через день мав серйозні неприємності. Тепер уже точно за кордон не випустять, - вирішив я і спересердя витратив усі заощаджені гроші.
Перевірка благонадійності.
Через декілька днів до мене підійшов колега з іншої бригади та запросив у кафе. Я не відмовився, а про себе подумав: Чого б це раптом? Він щедро пригощає, заводить задушевну розмову, а в моїй свідомості виринає думка: ось хто серед нас "шістка"! Значить, мені все-таки простили запізнення і розпочали по-справжньому перевіряти. Хоча на цей час у мене вже не було бажання їхати до Індії, бо гроші спересердя витратив, проте про обережність я не забував ні на мить, так що він нічого нового від мене не довідався.
Саме тоді я розпочав вивчати англійську мову. Важкі для запам’ятовування слова записував на папері та заучував їх на роботі, зокрема під час нудних "п’ятихвилинок", котрі зазвичай тривали по півгодини. Одного разу я забув списаний по-англійськи аркуш у робочому столі, а наступного дня його вже там не знайшов. Отже, - здогадався я, - він не інакше як у компетентних органах...
Через день послали мене, єдиного представника від відділу, скирдувати сіно у колгосп. Це викликало підозру, тому що завжди посилали відразу всіх. Біля мене опинилась молода, вродлива та весела, без комплексів жінка. Я знав, що всі повії співпрацюють із міліцією, а ті, відповідно, закривають очі на їхню секс-роботу. Отож, - думаю, - підкладають під мене секс-бомбу, щоб я під час любовних утіх розкрив їй свою душу. На всі прозорі натяки відповідав що одружений і, взагалі, не розумію її домагань.
Настав час обіду. Чомусь мене кличуть до своєї компанії хлопці з карного розшуку. (У нас в подібних ситуаціях не прийнято обідати осторонь - усі викладають свої припаси на загальний імпровізований стіл.) Підходжу, сідаю. Пригощають зафарбованою самогонкою, пропонують різноманітну закуску. Жарти, сміх, розповіді про веселі випадки з їхньої нелегкої роботи. У той час у всіх на слуху був арешт та суд казнокрадів, котрі невиконану роботу списували на "мертві душі", а гроші привласнювали - отож, жили, ні в чому собі не відмовляючи. Розповідали, що організатор тієї злочинної групи, він же головний бухгалтер, вів себе на слідстві дуже нахабно. Хвалився: "Я, то хоч пожив, як у раю, - усе мав! А що в цьому житті бачили ви?!". Це так, але коли зачитали смертний вирок, наробив у штани...
Після третьої чарки розпочали розповідати анекдоти. Вони про Чапаєва - і я, вони про Брежнєва - і я. Мій язик чомусь розв'язався, як шнурок, я хотів, але чомусь не міг стримати себе.
Наступного дня до мене підійшов новачок. Сценарій стандартний: запрошує у кафе, замовляє каву з коньяком, заводить задушевну розмову про важке життя у нас і про хороше на Заході. А я в душі подумки розсердився: та не їду, не їду вже я в ту Індію, чого причепилися? Отож, той молодий сексот як прийшов, так і пішов.
Та цим не закінчилось. На другий день посилають в Управління внутрішніх справ допомогти переставити меблі у кабінеті їхнього керівника. Я зрозумів, що якийсь високопоставлений начальник хоче зблизька роздивитись мене, потенційного перебіжчика в стан ідеологічного ворога. Там, у прийомній, мене ввічливо попросили: "Сядьте ось на цей стілець і почекайте. Вас скоро викличуть". Через декілька хвилин знову ввічливо: "Ми вже передумали. Ідіть, працюйте". Я довго думав над цим дивним викликом і дійшов висновку, що мене викликали лише для того, щоб я... декілька хвилин посидів на тому стільці. А так і виходило! Але для чого? Відповіді не знаходилось.
Азарт гри у котика та мишку.
А вже через день до нас на роботу, і саме до мене напарником, знову влаштувався новачок. Я поглянув на нього й посміхнувся. Подумалось: “Примітивно працюєте, хлопці. Я ж не такий простачок... На мені, де сядете - там і злізете”. Однак разом із тим з'явилась цікавість: хай цей комітетник мене пригощає, дістає дефіцитні ліки, приносить "самвидав", хай при мені лає владу, розповідає анекдоти - словом, хай усіляко догоджає, щоб вивідати мої наміри щодо еміграції на Захід. А, крім того, як усі новачки, хай поносить мій дипломат з інструментами. І справді, мене охопив азарт гри: що ж, пограємось у котика та мишку! Як-не-як, а все-таки хоч якась розвага. Не потрібно було навіть життєвого досвіду чи інтуїції, щоб зрозуміти, що то агент КДБ, сволота. Усе: вираз обличчя, одяг, манери - кричали про це. Можна навіть сказати так: У нього на лобі було великими літерами написано: "Агент КДБ".
Що це “підсадна качка” - зрозуміли всі. Після "п’ятихвилинки" на східцях нашого відділу Володя Леус із словами "Ах ти сексот смердючий!" вдарив цього офіцера КДБ під зад ногою, але той напрочуд спритно ухилився, так що нога лише ковзнула по тілу. Усі розсміялися, а я помітив яким гнівом спалахнули очі цього комітетника. Ще мить і він би сказав Володі щось нищівне, але наші погляди зустрілись, і той сексот промовчав. Я зрозумів: промовчав ради мене, щоб не зламати гру.
Ідемо на об`єкти охорони, а цей сексот розповідає про себе: "Звати мене Бобровнік Петро Артемович. Я 1952 року народження. Закінчив Київський державний університет. Знаю чотири іноземні мови. Викладаю англійську в інституті культури. Люблю книги, музику, шахи. Живу в гуртожитку. Маю кохану, але не одружуюсь, бо ніде нам жити. Дівчина моя живе теж у гуртожитку. Оце влаштувався до вас по знайомству, щоб хоч щось за період канікул заробити". Крізь напівпрозору літню сорочку просвічувалось мускулисте тіло – було видно, що цей комітетник мав звичку качати прес та тягати штангу. (Зазвичай заклопотаним сімейними проблемами вчителям його віку у наш час не до спорту...)
Я слухаю й дивуюся: ти дивись, якого вченого Іуду підібрали комітетники для мене. Одягнений він був відповідно легенді: бідно, але чисто. В той день він, як і належить новачкові, носив мої інструменти. Я іронізував із цього, але він робив вигляд, що нічого не розуміє.
В кінці робочого дня приходжу додому. Жінка на роботі. Батьки працювали в полі. Став переодягатися. Чую на вулиці крики: “Пожежа! Пожежа! Люди, рятуйте!” Швидко вибіг на вулицю - треба ж людям допомогти… Коли дивлюсь: так це ж горить горище мого будинку! Збіглося мало не все село. Одні майно виносять, а знайшлись й такі, котрі, користуючись моментом, намагались собі щось потягнути. Приїхали дві пожежні машини. Загасили. Дивлюся на обгорілі дошки, одяг, взуття, і чомусь така думка виникає: "Ось у праведного Іова теж так почалися всі нещастя після того, коли до нього прийшов сатана... Ой, мабуть, дарма я поліз у ту гру".
Язик, як шнурок, розв’язався...
Наступного дня ми знову зустрілись на роботі. Цей хитрун узяв із дому свій шкіряний дипломат і набрав у складі всього необхідного, так, що "лафа" закінчилася - він уже носив свої інструменти. Були також у нього із собою обіцяні дефіцитні ліки для мене та мами, надруковані на машинці заборонені вірші та оповідання. По дорозі трапилось кафе. І тут знайомий сценарій. Запрошує. Замовляє каву, але дістає свій коньяк: "Давай з коньяком за знайомство та дружбу. Брат працює на спиртозаводі, так що спирту у мене вдосталь. Оце виготовив по старовинному рецепту власний коньяк. Скуштуй, дуже смачно". Линув у чашку з кавою. Якийсь дуже дивний присмак мав той коньяк. Ми йшли й розмовляли. Мій язик чомусь, як шнурок, розв'язався і вже я говорив, говорив, не міг виговоритись, а Петро уважно слухав. Розкриваю свою душу і сам собі дивуюсь: Чому я усе це розповідаю? Чому цей чоловік мені такий милий? Чому мені так хочеться розкрити свою душу? Ми ж знайомі другий день... Де моя обережність?..
Я мав звичку щовечора аналізувати події прожитого дня. Дивлюся в дзеркало й запитую себе: Чому, чому цьому мерзотникові я розкривав душу?.. Що зі мною було?..
Петро жив у гуртожитку, але на той саморобний коньяк не скупився - брат працював на спиртозаводі. Він був цікавим співрозмовником: знав багато цікавого, вмів дуже уважно слухати. Розповідав антирадянські анекдоти, діставав дефіцитні ліки, приносив конфіскований "самвидав", давав уроки англійської мови. Весь вільний час ми грали в шахи. Одягнений був досить бідно. Люто ненавидів комуністичну ідеологію й усе жалівся на несправедливість влади та свою мізерну вчительську зарплату. Мріяв утекти на Захід, тільки не знав, як це зробити, - просив поради. Якось запросив у гості до себе в гуртожиток. В кімнаті розрахованій на двох ліворуч ліжка стояв стіл, на якому були охайно складені книги надруковані англійською, німецькою, польською, французькою мовами. На стіні висіла карта Лондона. Петро пояснював: "Ось поглянь, як живе наша інтелігенція. Закінчив Київський державний університет, знаю чотири іноземні мови, а ось чого заслужив від нашої рідної влади... Стою в інституті культури в черзі на квартиру, але бачу, що до смерті того житла не дочекаюсь А куди дінешся? За вчительську зарплату 100 карбованців про приватний будиночок годі й думати... Ех, вирватися б на Захід, то там із своїми знаннями та талантами хоч би пожив, як людина! Та як же ти вирвешся, кордони ж на замках! Терпи й дихай. Та скільки же можна терпіти оце беззаконня? Кімната, як бачиш, на двох. Ось ліжко радянського інженера. Здавалося б, інтелігентна людина, а поговорити нема з ким. Я часто ночую в гуртожитку у Ніни, так що кімната в його розпорядженні. Так хоч би кохав якусь одну, а, то приводить щораз іншу. Вранці зайдеш – ніде ступити: усюди бруд, сміття, пляшки з-під дешевого вина й перегар на гектар. Пояснюю йому, що так не можна, а у відповідь добірна лайка, багатоповерхові матюки. І що кому скажеш? Виходить, що тут пожити не дають і за кордон не випускають. Ех, життя наше собаче…”.
Вийшли з кімнати в коридор. Через вікно було видно подвір'я та будинок КДБ. Петро вказав рукою на споруду і сумно проказав монолог: "Ось поглянь, хто живе у нас як при комунізмі! Ось кому в першу чергу квартири, машини, пайки та дефіцити. Робота ж не пильна, а зарплата висока. Кадебісти - це нелюди, які насолоджуються безкарністю та уседозволеністю. Конституція СРСР висить на цвяху в їхньому туалеті замість паперу. КДБ - це каста недоторканних, це держава в державі. Ти думаєш, що вони, ризикуючи життям, безперестанку ловлять шпигунів та бандитів? Помиляєшся: вони вишукують незадоволених владою та й відправляють цвіт нації у сибірські табори та спецпсихлікарні. Уявляєш, як боляче мені щоранку дивитися, як ці покидьки, ці христопродавці роблять фіззарядку, грають у волейбол, городки?!…".
Те, що КДБ мав необмежену владу було правдою. У той час люди із КДБ за валютні операції арештували дочку генсека - Галину. Це так чинили на Брежнєва тиск, показували хто у імперії справжній господар й цим доводили перестарілого генсека до інфаркту. (Пізніше виявилось, що таким чином прагнучі ще більшої влади комітетники прочищали дорогу для свого шефа - Андропова.)
Бувало, ідемо на об'єкти, а Петро пропонує пройти іншою вулицею - хоче з тайника забрати вісточку від своєї коханої. Вийнявши записку, читає її і блаженно посміхається: "Оце так жінка! Оце розумниця! - і, приклавши руку до серця, промовляє: Моя, душею й тілом моя". Коли ж, нарешті, зустрінуться, то вже, як ті голуб'ята, милуються один одним, цілуються.
Аж ось Петро ходить сам не свій, мало не плаче.
- Що сталося? - запитую.
- Моя Ніна завагітніла, та аборту робити не хоче. Я вже її і так і сяк умовляю, а вона уперлася на своєму: буду родити, хочу стати мамою. Каже: вже пора - старію… Ну, що його робити?.. Де жити?.. І як жити на наші вчительські зарплати? Ні, це не влада, це натуральний фашизм!.. А ми, здорові бовдури, любимо тільки себе, нам плювати на свій нещасний народ! Злочинно, злочинно мовчати! Потрібно якось протестувати! Але як!? Що робити? Що!?..
А сам мало не плаче... Благально подивився мені в очі: - Може, у твоєму селі хто частину хати здає квартирантам? Розпитай! Я погоджусь на будь-які умови…
Ми довго розмовляли. Я, як міг, всіляко втішав свого товариша.
Петро не раз запрошував мене в гості до свого брата Арсена, котрий жив у Понебелі - селі, котре розташоване за шість кілометрів від міста. Арсен був радий гостям - завжди стіл накривав. А на ньому отой саморобний коньяк, самогон, різноманітна закуска. Стосовно братових проблем Петро довірливо розповідав таке: "Братик має на ощадкнижці 4000 карбованців, згоден мені позичити половину. Але совісно брати, бо він дочку хоче влаштувати в інститут, а це, сам знаєш, без доброго хабара не обійдеться. Совісно залишити братика без копійки. А тут ще й моя Ніна з новиною: "Лікарі казали, що аборт робити вже пізно". Та я її розумію: вона кохає мене і, як кожна жінка, хоче стати матір'ю. Ну як же жити далі? Хоч бери та в петлю лізь…”
Я заспокоював товариша, співчував, обіцяв ще раз розпитати односельчан чи чули хто у селі планує прийняти квартирантів. Мені стало його дуже шкода - це ж треба, щоб так людині не щастило…
Мій однодумець, як майже всі в той час, був атеїстом. Я вирішив виправити цей недолік: розповідав йому про створення Богом світу та людини, життя біблійних героїв, життя та добровільну смерть ради нас, грішних, Сина Божого - Ісуса Христа. Давав Петру почитати позичену в сусіда Біблію. Повертаючи Святу Книгу, друг щиро руку прикладав до серця, а очі зводив до неба і радісно, блаженно висловлював свої враження: “Оце книга! Оце книга! По-правді, по-правді Біблія - книга життя, джерело мудрості!.. ”.
"Ось в Ісуса Христа було 12 учнів, а ти у мене – один..."
Я був радий таким відгукам, такій цікавості товариша до віросповідання наших предків. Гордився тим, що рятую заблудлу душу й часто говорив: “Ось в Ісуса Христа було 12 учнів, а ти у мене – один...”
Петро любив слухати мене. Іноді ми сперечалися. Я переконував, що тіло помирає та згниває, а безсмертна душа постає на суд перед Богом. Мій учень заперечував: “Та ні, головне тут, на Землі, пожити у своє задоволення. Брати від життя потрібно все що зможеш, тому що живеш то один-єдиний раз!”.
На прикладах із Біблії я знову й знову переконував друга, що його світосприйняття помилкове. Та хоча він і мав вищу освіту, але пожити у своє задоволення йому чомусь не виходило. Щодня у мене копійки позичав та пиріжки з лівером купував. Жадібно їв та нарікав на владу, при котрій дійшов до такого життя... Я щиро жалів Петра. Він запрошував мене до себе в гуртожиток, до брата Арсена в село, і мені вже стало якось незручно не запросити його до себе. Дома я пригощав товариша, ми їли з однієї миски. Давав також для його вагітної Ніни полуниці, малину, яйця, м'ясо, молоко. Бувало, ми так захоплювались грою в шахи та політичними розмовами, що друг запізнювався на останній автобус. Тоді я стелив йому на ліжку поряд із собою. Вранці вмивались, снідали і йшли на автобусну зупинку.
Одна доба нашої щирої дружби.
Опишу детально лише одну добу нашої щирої дружби. Після "п’ятихвилинки" часто заходили у кафе на каву з його саморобним коньяком. Петро просить: "Позич мені три карбованці, куплю на сніданок декілька пиріжків, а потім пригощу тебе пивом". Пройшлись по об'єктах. Заходимо в бар. Петро замовляє пиво. Неспішно смакуємо й ведемо задушевну розмову. Народу в барі чимало. Накурено, брудно й гамірно - люди розмовляють, сперечаються, пересипаючи мову, як у нас водиться, добірними матюками. Петро посміхнувся: "А знаєш, на чому "палились" німецькі агенти під час минулої війни?.. На чистоті мови… Фашисти вербували агентуру з числа білоемігрантів. Ті добре знали рідну мову, але... але, то вже була не та країна, не ті люди, котрих вони колись покинули. Тут уже панував тотальний терор, широкомасштабна брехня, цинізм, озлобленість, а це породжувало добірний мат-перемат - люди лаяли твою і його мать. Але цікаво: " його" - це кого мають на увазі? Чию матір?…".
Зробивши паузу, як це роблять перед підсумком, він продовжував: "Так ось, колишні білоемігранти не вміли так, як усі ми, використовувати лайку для зв'язку слів і, потрапивши під підозру, провалювалися… Ти лише поглянь, - показав очима на любителів пива, - будівники комунізму... Ось вони. Украсти або ошукати кого а потім ті гроші пропити чи прогуляти з повіями... А такі й повинні бути люди при соціалізмі: слухняними, працьовитими і не здатними самостійно думати. Чому? А тому, що раб, який задумався й зрозумів, що він раб, - стає небезпечним для господаря. А ось ти - не раб. Ти - виняток із правила. Одне задоволення працювати з тобою. Дивись, Миколо, будь дуже обережним - у нас не люблять тих, хто думає... Ну, а якщо війна, - продовжував мій друг, - усіх же їх, як отару баранів, партбюрократи поженуть у бій захищати їхні номенклатурні палаци та дачі. Що, не так? Ось зараз воюємо в Афганістані. Перед кожним вибір: іти в армію і воювати, вбивати людей протягом двох років чи отримати три роки таборів за відмову від виконання свого "священного обов'язку" - захисту Батьківщини. Ти й усі вони підете як миленькі!”.
Очі Петра стали холодні, злі: "А куди ти нахрен дінешся? Про штрафні батальйони чув? На трьох одна гвинтівка, і вперед через мінні поля на вірну смерть! Попереду ворог, позаду - НКВСники з кулеметами. Оглянешся - вони ж тебе і вб'ють". Відсьорбнувши з кухля пива, Петро кисло посміхнувся: "А в газетах та книжках пишуть про масовий героїзм радянського народу…".
- Те, що влада зробила з нас рабів, це ти вірно підмітив, - підхопив я тему розмови. Ось тобі приклад. Перед річницею тієї їхньої революції або дня міжнародної солідарності трудящих на всіх підприємствах активісти змушують кожного робітника розписатись, що той обов'язково вийде на святкову демонстрацію. А якщо по правді, то кожен може щось придумати, щоб не йти. Я ж не ходжу - і нічого: живий та здоровий. Виходять на оту демонстрацію, бо не хочуть неприємностей. Але хто заставляє кожного кричати "Ура!"? Проходить колона мимо трибуни, на котрій величаються кровопивці, вся партійна номенклатура, а з гучномовця лунає: "Хай живе рідна Комуністична партія - натхненник і організатор усіх наших перемог! Ура, товариші!". А всі в колоні бадьоро відповідають: "Ур-р-ра! Ур-р-ра! Ур-р-ра!". В цей час уся ота сволота на трибуні аж цвіте від задоволення. А ти уяви собі таку картину: вождь на трибуні і... порожня площа - ніхто не вийшов вітати тирана...
Мій друг із цікавістю дивився на мене й посміхався. Я продовжував: “Раб не винен, що народився рабом, але якщо він гордиться цим, то він, справді, бидло і хам!.. ”.
Петро аж язиком прицмокнув та головою похитав: “Ну ти і парєнь! Уперше маю такого друга. Одне задоволення працювати з тобою!.. ”.
В цей час біля нас пройшла висока, струнка молода жінка, і я мимоволі нею замилувався. Петро, перехопивши мій погляд, сказав повчально: “Ноги, справді, гарні, а обличчя - дебільне. Вона така, як і всі радянські люди - що бачать те й знають... Через п'ять хвилин тобі з нею стане скучно... Коля, ніколи не дивись на ноги, не дивись на вроду... На серце, на душу дивись... Моя Ніна хоч і не фотомодель, але душу має золоту та розум неабиякий... За що й люблю...”.
Я поцікавився:
- Ніна, мабуть, в тебе не перша любов. Якщо не секрет, скількох жінок ти мав у ліжку до неї?
Замовк Петро. Смакує пиво.
- Ти чого мовчиш? - занепокоївся я.
- Рахую... Усіх не пам'ятаю, бо рано почав, але біля тридцяти набереться... До речі, про жінок. Сталін, цей віртуоз гри на людських слабостях, не гребував нічим. Потрібним людям іноді влаштовував гулянки з екологічно чистими, згодними на все вродливими жінками. А що, кожен на щось клює. Потрібно лише уміти грати на слабких струнах кожної душі... Вождь умів. На потребу моменту вороги ставали друзями, а друзі - ворогами. І все заради його грандіозної мети: абсолютна, ні з ким не ділима влада. Люди для вождя були, що презервативи - надягнув, використав, знищив...
Далі якось само собою розмова перейшла на анекдоти. Петро почав. Розмовляють два грузини: "У тебе машина є. У мене є машина. Давай ще Гіві допоможемо купити машину".
Розмовляють два євреї:" У тебе є будинок, у мене є будинок. Давай ще Мойші допоможемо побудуватися”.
Розмовляють два українці: "Ти сидів, я сидів. Давай ще нашого сусіда Івана продамо, щоб і його посадили".
Посміялись досхочу. Петро ще один анекдот пригадав: "Комісія перевіряє пекло. Запитують чортів: "Чому біля першого казана така велика охорона, біля другого - маленька, а біля третього - охорони нема зовсім?" Ті пояснюють: "У першому - євреї. Один вилізе - усіх витягне... У другому - росіяни. Якщо і втече хто, то далі буфету чи пивної не забігає - там його п'яного й знаходимо... А в третьому – українці. Там охорона взагалі не потрібна: якщо хто і намагається вилізти, то всі інші тягнуть його назад: “Еге, ти втечеш, а нам й далі мучитись?.. Ні, чоловіче, всім так всім…”.
Посміялись. Тепер моя черга: "У камеру заводять новачка. “Пахан” запитує:
- Тебе, за що?
- За лінь.
- Як так, за лінь? - здивувався ватажок камери.
- Зустрілися з давнім приятелем та й зайшли в пивну відсвяткувати зустріч. Після третьої чарки стали розповідати політичні анекдоти. А я все думаю: зараз сісти писати донос в КДБ чи спочатку трохи проспатись. Полінувався. Вирішив так: трішечки подрімаю, тоді... Тільки-но задрімав, будять хлопці з КДБ... І ось я тут - за лінь".
Петро аж заходився від сміху...
- Ти, Коля, правий: усе залежить від людей. Весь світ читав марксистсько-ленінську літературу та теорію еволюції Дарвіна, але от тільки у нас люди кинулись грабувати, вбивати, руйнувати церкви і все заради якоїсь примарної комуністичної ідеї...
Заохочений такою дружньою розмовою, я ще один анекдот пригадав: "Молодь різних національностей по-своєму насолоджується гостротою відчуттів. Американці пиячать, веселяться, а в кінці гулянки сідають у свої автомобілі та мчать на максимальній швидкості. При цьому всі знають, що в одному з авто зіпсовані гальма. Французи пиячать, веселяться, знайомляться, а в кінці кожен із своєю новою знайомою займаються коханням. При цьому всі знають, що одна з красунь хвора на венеричну хворобу. Наші люди пиячать, веселяться, а потім розповідають антирадянські анекдоти. При цьому всі знають, що серед присутніх є інформатор КДБ". Петро знову заходився від сміху...
Пам'ятаю, в той час у моїй свідомості з'явилося сильне дивне відчуття. Я поспішив поділитись з товаришем: - У мене чомусь таке передчуття, що вся наша сьогоднішня розмова буде відома КДБ…
- А ти знаєш, - відсьорбнувши пива, посміхнувся Петро, - у мене теж виникло таке ж передчуття.
Очевидно, правду кажуть, що навіть стіни мають вуха. Давай перейдемо в інше місце...
Перейшли у протилежний бік. Підозріло оглянувши всіх сусідів, Петро пошепки повчально сказав: "Якби ти тільки знав скільки кадебістів та іншої продажної сволоти навмисне одягаються бідно, не миються, не голяться, щоб під виглядом трудяги-невдахи легше було втертись в довіру та розкрутити якого наївного простачка або підслухати чужу розмову... Хлопці з КДБ ретельно прополюють ниву, щоб зерна вільнодумства не проросли…".
Ковтнувши останній ковток, Петро, лукаво посміхнувшись, запитав: “Сказати, про що я зараз думаю?.. Так ось: зараз написати в КДБ про нашу розмову чи пізніше?.. Тут хто кого... Коли стрічаються два українці, виграє той, хто швидше кинеться заробляти свої срібняки…”
В холодних очах товариша скакали лукаві вогники: - Боюсь потрапити в камеру "за лінь"!
- Ну і грубі ж у тебе жарти! - докорив я йому.
- Життя таке... А, до речі, чому ти мені віриш?
- Тому, що ти мій ліпший друг. Тому що ти справжній інтелігент... І жалію я тебе, бо ти такий розумний, а так тобі не щастить... При вищій освіті з такими талантами живеш у гуртожитку на мізерні вчительські 100 карбованців. Щастя - це коли тебе розуміють, а ти один розумієш мене... Вірю і все тут... А знаєш, я спочатку був переконаний, що ти "підсадна качка", агент КДБ!..
Петро дуже здивувався й образився: - І як ти тільки міг про мене таке подумати?!... А взагалі-то ти правий: потрібно всіх підозрювати. Ніколи нікому не вір. І мені теж не вір. Наші люди - це лицемірні, продажні пристосуванці... Кожен сам за себе, от і саме тому безкарно панує беззаконня. Нема жодної порядної людини... Ото запали ліхтар і вдень, як отой древньогрецький мудрець Діоген, ходи вулицями, а хто спитає, відповідай : "Шукаю людину". Не знайдеш, - скрізь суцільні маски...
Ми йшли вулицями й продовжували дружню розмову. Петро розповідав: - Найдостойнішого викладача нашого інституту направили на стажування у Францію. Повернувся зовсім іншою людиною - аж розцвів весь, помолодшав... Почав усім розповідати, які там щирі люди, як там усе чудово організовано... А сволоти скрізь вистачає. Донесли, куди слід. Стали чоловіка викликати, проробляти, перекривати кисень... Виключили з партії, звільнили з роботи. Жінка покинула невдаху. Закінчилось все тим, що мій колишній колега спився. Зараз працює вантажником у продмазі... Отак система ламає порядних людей. Не показуй, що ти розумний. Не будь білою вороною, а будь чорною, як усі, бо заклюють...
З відчиненого вікна ресторану, повз якого ми проходили, гучно лунала популярна іноземна пісня. У залі люди пили, танцювали, співали - словом, розважалися. Саме під супровід музики мені чомусь згадалося прочитане про війну і я сказав своєму другові:
- Ти знаєш, Петре, дивлячись фільми про безчинства фашистів, я ніяк не міг зрозуміти одного: хіба німецький народ не знав про страшні злочини своїх синів, котрі ті творили на окупованих землях? А ось зараз уже наші хлопці творять те саме в Афганістані. Народ же, як ти бачиш, гуляє. Як кажуть, очі не бачать - душа не болить. Люди поводять себе так, ніби нічого й не сталося. Усім байдуже – сумує тільки той, у кого сина привезли звідти у цинковій труні...
- А ще батьки юнака, який чекає повістки або вже призивався до служби - додав сумовито Петро і продовжив: - Розповідав брат Арсен, як у село з Афганістану привезли понівечене тіло солдата, але заборонили відкрити цинкову труну, щоб батьки не побачили загиблого сина. В одній хаті горе, а по сусідству - весілля. В однієї родини траур, а в іншої – торжество: молодят чекають у ЗАГСі, та й гості з'їхалися звідусіль. Самогон-то не скисне, але скільки ж то продуктів попсується, якщо весілля відмінити, а тому все йде своїм звичаєм… Якщо вже мова про гулянки та захоплення нашої молоді, то розповім таку цікаву бувальщину. Учився я на четвертому курсі Київського держуніверситету, англійську вже знав настільки, що розумів слова кожної їхньої пісні. Раз мені пощастило дістати квиток на концерт відомої англійської групи. Співали чудово. Публіка була у захваті, хоча мало хто розумів, про що саме в цих піснях іде мова... Це був їх останній виступ у Києві. Концерт закінчився. Молодь у захваті, всі кричать: “Біс!”, тобто вимагають заспівати ще раз. І хлопці заспівали. Приспів був такий: “Зоуз деті рашен! Зоуз деті рашен!..” Знаєш, як перекладається ця пісенька?… Оці брудні росіяни! Вони всюди, вони скрізь. Ну куди нам від них дітись!?.. Молодь аж вищить від задоволення, ритми розпалюють бажання, і кому яке діло про що там співається?.. Звісно, співаки нічим не ризикували: вранці сіли у літак і “до побачення”... Ну, ще про культуру нашого народу. Я викладаю англійську в інституті культури. Нюх же у мене, як у собаки. Часто, буває, підходжу до студентки або вона до мене, а від неї противний специфічний сморід... Тому що не підмивається... А чому дивуватись? Сам знаєш, як вихований наш народ та які порядки, яке безкультур'я, антисанітарія в наших гуртожитках... В інституті культури немає культури. А далі як у тому анекдоті про продавця газет: "Правди" - нема. "Известий" - теж. Залишився тільки "Труд" за дві копійки і "Спорт"...
Ми йшли й сміялись. Назустріч ішла юрба пихатих, пузатих партбюрократів - вони поважно рухались із засідання чергової партконференції на обід в ресторан. Це, справді, було цікаве видовище, яке в однаковій мірі викликало як огиду, так і сміх. Уявіть собі, як вулицею поважно рухаються товстуни, на круглих животах яких галстуки лежать горизонтально.
- Вибранці народу… - іронічно промовив Петро.
Я також не втримався й прокоментував побачене: - Дурень на дурневі та ще й дурнем поганяє...
Другові сподобалась моя оцінка цієї процесії, він аж язиком прицмокнув і від душі посміявся. Згодом, змінивши тон, сумно додав: - Кожен народ має таку владу, котру заслуговує…
- Все залежить від культури, - підхопив я тему розмови, - від порядності людей. Я ще раз тобі нагадаю ситуацію: вождь на трибуні, а площа порожня - ніхто не вийшов вітати тирана…
Петро заперечив: - Такого ніколи не буде, тому що ця система дуже багатьом вигідна. Так-так, вигідна, бо вона дала їм владу, хоч маленьку, але владу. А влада п’янить бо дає гроші. Зважай при цьому і на тих, кого просто обдурили... А ти думаєш, що на Заході при капіталізмі, справді, так добре жити? Так, у них достаток, але немає... радості…
– Як так? - здивувався я.
– А тому, що пішов і все без черги купив, усі питання вирішив без проблем. А у нас зовсім інакше: дістав по блату хороші меблі, радіоапаратуру, одяг чи взуття або ще якийсь дефіцит - і радієш безтямно; став у довжелезну чергу за ковбасою чи іншим делікатесом, а у нас уся їжа делікатес, і переживаєш: чи вистачить тобі, чи перед самим носом скінчиться? Вистачило!! Яка радість! Яке щастя!..
Тепер уже я сміявся від душі. Кажу: - Приїдь, друже, до мене в гості. Отак після роботи й приїжджай, пригощу чимось смачненьким… Друг прийняв запрошення.
Увечері відмічались у відділі. В той день кожному видавали продуктові пайки: кілограм цукру, пляшку олії, палку ковбаси, пакет гречки, пачку масла та банку згущеного молока. Отримуючи продукти, Петро мало не заплакав, похитав головою і гірко промовив: "Свята Україна…".
Друг не забарився з приїздом, відвідав нас. Доки мама готувала вечерю, ми з Петром ласували малиною в садку, збирали, мили та перебирали полуниці на десерт. А ось і вечеря парує на столі. Я, як годиться господареві, поставив пляшку свого домашнього самогону. Випили по чарці, по другій, повечеряли й сіли грати в шахи. За грою продовжували задушевні розмови про необхідність дій, про те, що не можна мовчати, бути байдужим спостерігачем, що потрібно протестувати. Але де взяти вибухівку та електродетонатори? - ось питання питань. У пориві відвертості я признався, що недавно написав на Захід для ЦРУ тайнописом листа, в якому просив вислати з території Союзу чотири електродетонатори. Адреса була зашифрована в попередньому безневинному листі, котрий я відправив ще весною. Розумію, що це авантюра, але ухопився за цей шанс, як потопаючий за соломинку. І ще: хай не думають, що у нас усі раби. Та я знаю: листи перевіряють. Але якщо хлопці з КДБ й здогадаються, як проявити текст між рядками, то їм доведеться перевірити почерк півтора мільйона жителів області. Марна праця...
- Ти маєш рацію, - підтримав мене Петро. Якщо наш режим за рахунок зубожілого народу по всьому світу роздмухує так звані національно-визвольні війни, щедро фінансуючи “патріотів-революціонерів” та, постачаючи їм зброю, то чому нашим ідеологічним противникам жаліти всього-на-всього чотири електродетонатори? Наша ж то зброя гуляє скрізь! Наші радники навчають новоявлених соцвождів будувати тюрми, розкуркулювати багатих, організовувати колгоспи та багато чого іншого...
Гра в шахи продовжувалась. У відповідь на мій черговий хід Петро любив повторювати фразу з відомого фільму: "В своё время мы подумаем и об этом!".
Грав він добре, але я частіше вигравав, і це його дратувало. Проводжаючи однодумця на останній автобус, я читав йому записані із закордонних радіопередач вірші Івана Світличного. "Завжди в'язень":
Самі собі будуємо тюрми,
Самі в них потім живемо,
Самі себе стережемо.
Вже тюрем - тьма, і в тюрмах - юрми.
А ми - нічого. Женемо
За муром мур, за муром мур ми,
Суботники! Аврали! Штурми!
Вже й ми - не ми. Воно само
Так склалося, так повелося,
І так ведеться здавна й досі.
Сліпонароджені в тюрмі,
Кому поскаржимось? На кого?
На чорта лисого? На Бога?
Тюрма ж - своя. І ми - самі...
І ще вірш "Тарас Бульба":
Ти чуєш, сину, Україну
Плюндрує чорна татарва,
А нам хоч не рости трава.
Ми, патріоти, слиним слину,
Аби, мовляв, була жива...
Сутуж. Та треба, чуєш, сину,
На час зігнути трохи спину,
Щоб не злетіла голова.
А там, а там вже буде видно...
І гнеться потурчанське бидло,
Нездалих предків кленучи,
У яничари пруть, ягнята.
І нікому меча підняти.
Ти чуєш, сину, не мовчи!
- Яка поезія! Які чудові вірші! Обов'язково вивчу! Запиши! - захоплено вигукнув Петро. Я зупинився й під вуличним ліхтарем на клаптикові газети записав вірші, які так патріотично сприйняв мій друг. Хай, - думаю, - і він порадіє, що не перевелись в Україні справжні патріоти. На останній автобус ми вже вкотре запізнились. Запропонував товаришеві повернутись та заночувати у мене. Зрадів коли друг погодився. Повернулися та ще раз сіли за стіл. Я попросив дружину постелити нам разом. Вранці снідали, чистили зуби та йшли на автобусну зупинку.
На перехресті вулиць Паризької комуни та Ленінської стояло зроблене з фанерних літер велике гасло: “С ИМЕНЕМ ЛЕНИНА ТРУДИТСЯ И ПОБЕЖДАТЬ!”.
Петро до мене радісно: “А знаєш, не всі в нас раби, є ще патріоти!.. Чув, що хлопці зробили з цим гаслом?…Невже не чув?… Та ж про це всі говорять… Відрізали ножівкою декілька літер і вийшло “С ИМЕНЕМ ЛЕНИНА ТРУИТСЯ И БЕЖАТЬ!”. Ох і мали оті покидьки кадебісти мороки, але винних так і не знайшли”. Очі друга світились радістю: “Молодці! Герої! Так тим кедебістам та комунякам й треба…”.
Це і є детально описана лише одна типова доба нашої тривалої щирої дружби.
Поволі ми настільки щиро подружилися, що Петро з Ніною навіть запросили мене у гості до їхньої
самотньої знайомої, котра жила за містом. Я приїхав і Петро нас познайомив. Там ми весело провели вечір. Клавдія призналась подрузі, що я їй сподобався й що вона вже “аж три місяці без мужика", а Ніна довірливо розкрила цю таємницю коханому. Пізніше ми часто усіляко обігрували цю фразу і реготали, дивуючись жіночій довготерпеливості.
Перша лікарня.
Я страждав на лівосторонній гайморит. Хтось із колег порадив звернутися в нашу відомчу поліклініку, мовляв, приміщення нове й обладнання там найсучасніше. Лікар, оглянувши мене, люб'язно радив, навіть дуже наполягав, щоб мені раз і назавжди покінчити з цією хворобою, лягти на тиждень у лікарню. "Обладнання маємо найсучасніше, зробимо потрібні вигрівання, інгаляції, і Ви назавжди забудете про хворобу", - умовляв він мене.
Не довго думаючи, погодився – хотілося відпочити від клопоту спричиненого пожежею. Там, як прийнято, взяли необхідні аналізи. Сусід у палаті виявився напрочуд розумним, начитаним. Наговорились від душі. Черговий лікар постійно запрошував у свій кабінет грати в шахи. Розмови під час гри велись про наболіле. Мені було приємно усвідомлювати, що є ще у нас люди здатні мислити самостійно.
Петро був єдиним із колег по роботі та друзів, хто провідував мене в лікарні. Він завжди приходив із щедрими подарунками. Розмістившись у дворику, ми попивали його саморобний коньяк, та за грою в шахи щиро розмовляли. Справи же у Петра були невтішні: його кохана має скоро родити. Проблема з житлом не вирішена, грошей немає, заліз у борги - словом, хоч бери та й вішайся. Мало не плаче бідний. І так мені жаль стало вірного друга…
- А знаєш, - каже, - я придумав вихід! Давай відключимо сигналізацію та й пограбуємо який-небудь склад чи магазин! Нам же це легко зробити, і ніхто не здогадається, що це ми. Давай? Добре? Га?..
Це було настільки дико, - я подумав, що він жартує.
- Та ні, - кажу, - я християнин і не можу переступити заповідь "не вкради" навіть заради найліпшого друга…
Петро ніби не чув і продовжував наполягати. Через день знову та ж історія, але я був непохитний.
Та ось настав день виписки. Несподівано мене викликають у кабінет головного лікаря. Заходжу. Там мене вже чекав інтелігентний на вигляд, гарно вдягнений чоловік. Привітавшись, він люб’язно представився: "Познайомимось. Мене звати Максим'юк Ростислав Леонтійович. Я головний лікар Рівненського психоневрологічного диспансеру. Ви повинні знати, що в людському організмі немає нічого зайвого, а Ви довгий час живете без селезінки. Розумієте, у зв'язку з цим можливі ускладнення для психіки, а тому ми вирішили Вас просто обстежити. Ні, не хвилюйтеся, у нас не лікарня, а диспансер: лікувати Вас ніхто не збирається. Просто Ви будете відпочивати, а ми будемо за Вами спостерігати. Умови у нас, як у санаторії, Вам сподобається. І лікарняний випишемо, і на вихідні відпустимо". Вираз його обличчя, інтонація голосу ніби говорили: Не погодишся добром - заберемо силою... І я пообіцяв.
Вийшовши з лікарні, пішов у юридичну консультацію. Запитав, чи мають право лікарі примусово покласти мене на обстеження. Видно, я був першим, хто звернувся з подібним запитанням, бо юристи тільки очима кліпали й руками розводили. Один, нарешті, оговтався й відповів: "Можете погодитись, можливо, справді, щось є".
Я не міг заспокоїтися. Що це значить? Де я наслідив? Як вони на мене вийшли? Хто зрадив? Чи значить це, що я вже "під ковпаком у Мюллера"? Але звідки про мене надійшла інформація? Хто зрадив? Хто? А, може все-таки, Петро? Та ні - цього не може бути! Він же такий учений, такий розумний, а живе у злиднях… Настільки розумний юнак бути Іудою не може! Не може! Так хто ж "контору" на мене навів? Хто? Хто? Відповіді не знаходилось. Тієї ночі заснув аж під ранок. І все-таки я вирішив піти в диспансер. Коли з'явився, мені були дуже раді: "Ну ось і молодець!".
Друга лікарня: психоневрологічний диспансер.
Відвели в палату, взяли аналізи. І справді, ніяких процедур чи ліків мені не пропонували. Я гуляв у саду, знайомився з пацієнтами та грав із ними в шахи, бадмінтон. Моїм "лікуючим лікарем" був єврей Юрій Рудольфович. Він часто запрошував у кабінет головного лікаря, де вони обоє зі мною дуже люб'язно розмовляли. Розмову сплітали дуже хитро та все намагались вивідати моє ставлення до радянської влади. Я ж пильнував за словами і відповідав на зразок популярної у сталінські часи пісні: "Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек". Обговорювали різні теми, в тому числі й побутові. Лікарі були в захваті від моєї ерудиції, так, що Ростислав Леонтійович жартував: “Певно, відсутність селезінки так благотворно впливає на розум, що піду й собі ампутую...”.
Жарт удався на славу і всі добряче посміялися. Ще й грайливо дорікнули: “А що, подобається у нас? Правда, як у санаторії? Ну, ось бачите, а Ви боялися...”.
У диспансері люди лікувались від алкогольної залежності або потребували допомоги через психічні розлади. Мене здивувала велика кількість юнаків, які перебували на обстеженні. Це хлопці "косять" під психів, щоб не служити в армії. Виявляється, жалітися на голову найпростіше. Якщо будеш скаржитись на інші хвороби, то можна і "погоріти" - просвітять рентгеном, візьмуть аналізи та ще й покарають за симуляцію. А голову чим і як перевіриш? Якщо в юнака трапляється "заскок" двічі чи тричі на місяць, то як такому солдатові довірити зброю на два роки? Про таких хитрунів загадку придумали: “Хто цілими днями косить, а грошей не просить?”.
Була на лікуванні й інша категорія людей. Ось молода вродлива дівчина. Граю з нею в шахи і докладаю всіх зусиль, щоб виграти. Вона - піонервожата в піонерському таборі. Її колеги продавали крадені продукти та майно, а на виручені гроші влаштовували п'яні оргії. Дівчині стало совісно обкрадати дітей, і вона присоромила знахабнілих колег. Так що ж ті? А ті у відповідь... відправили правдолюбку на обстеження щодо наявності у неї психічних відхилень. Логіка така: ми, "чорні ворони" і ти такою ж будь, а як ні, то змусимо тебе також почорніти або заклюємо й сліду не залишиться.
Петро часто провідував. Зі своєї скромної зарплати викроював мені на передачі. Знову пили саморобний коньяк, і я не раз запитував у нього: “Де я наслідив? Де? Як комітетники на мене вийшли?.. ”.
- Справді, тут щось нечисте, – погоджувався він. А сам як у воду опущений. Знову розповідає про свої проблеми, про безгрошів’я, про те, що Ніна йде у декретну відпустку. Закінчив сумну сповідь боргами і знову агітує пограбувати магазин. "Так, - каже, - сплануємо, що ніхто не довідається. Тобі ж гроші теж не зайві?…". Однак я рішуче відмовляв Петра, заспокоював як міг.
Пляшка сухого вина.
Час спливав швидко. Через два тижні мене виписали. Наступного дня друг Петро знайшов мене вдома. Він приніс пляшку сухого вина, яку ми випили з приводу мого “одужання”. Сказав тост: "П'ємо за те, щоб на цьому твої неприємності та дивні непорозуміння, нарешті, скінчилися".
А ввечері мені стало погано. Ліг спати. Тільки заплющив очі, як наснилися кошмари: мене душать, б'ють, ріжуть, печуть вогнем. Скрикнув від жаху й проснувся в холодному поту. Тремчу, зуб на зуб не попадає. Жінка окутує мене ковдрами, перинами. Знову засинаю, та через якусь мить на мене знову накочується кошмарний сон, але тепер я вже задихаюсь від жару. Ковдри та перини летять на підлогу, - хочеться швидше звільнитися від них. І так цілу ніч мій сон супроводять страхіття – кидає то в жар, то в холод. Вранці таке відчуття, ніби мене не уві сні, а наяву жорстоко катували: болить все тіло, голова паморочиться, нудить. Устати немає сил. Їсти не хочеться. В такому стані пролежав до обіду. Через силу ковтнув дві ложки бульйону і тут же виблював. В голову лізуть страшні думки, з'явилося передчуття скорої смерті. Що це зі мною? Звідки взялась ця несподівана та дуже дивна хвороба? - питаю себе, але не знаходжу відповіді. Що робити, коли смерть заглядає в обличчя? Ледве дочекавшись вечора, похитуючись, побрів на свою улюблену гору, щоб удалині від людей помолитися Богові. Прочитав "Отче наш" і звернувся до Бога своїми словами: "О, мій Боже, я помираю, але не розумію чому. Знаю дорогу до чародіїв та ворожок, але я прийшов до Тебе, Творця неба й Землі, всього видимого та невидимого. Зваж мене і визнач мені вагу, - може, я ще виявлюсь вартим Твоєї милості. Ти, Котрий по молитві Ісуса Навіна зупинив Сонце, зупини мою смерть! Помилуй мене, раба Свого, і я ще багато добра зроблю Тобі та людям!". Я продовжував молитися й молився так, як ніколи раніше. Так як Ісус Христос на горі Оливній.
Наступної ночі кошмар повторився. Вранці насилу добрався до поліклініки, ледве не втратив свідомість в автобусі. Змірявши температуру та тиск, лікарка тремтячою рукою стала набирати номер швидкої допомоги.
- Може, автобусом доїду? - запропонував я.
- О, ні! - злякано заперечила вона. Відчувалось, що терапевт боїться, щоб я не помер у її кабінеті.
Третя лікарня: інфекційна.
Відвезли в інфекційну лікарню. Узявши аналізи, почали інтенсивно колоти антибіотики. Петро й тут мене знайшов - він був у мене вдома, отож, довідався адресу лікарні. Я радів, що можу порозмовляти з другом та поплакатись на такий дивний поворот долі.
- Друзі пізнаються в біді, - кажу йому, - знову ти єдиний, хто мене пам’ятає та провідує…
Оскільки через карантин не випускали на двір, я викинув із вікна мотузку та нею підняв передачу. Подякувавши за продукти та спиртне, поділився з другом своїми підозрами. А Петро: “Справді, тут щось нечисто. Це ж треба - третя лікарня підряд! Як же може людині не щастити!.. А з роботи я звільнився… Не можу працювати в компанії обмежених, егоїстичних людей… Єдиною оригінальною людиною там був лише ти… Без тебе скучно…”.
Пізніше ще декілька разів приносив передачі та дуже радів, що моє здоров'я йде на поправку. Я розумів що, купуючи гостинці, друг витрачає на мене свою мізерну вчительську зарплату. Таку самопожертву я дуже цінував і наша дружба поволі ставала ще більш міцною, щирою. Виписуючи лікарняний, лікарка ще раз переглянула мої аналізи і здивовано запитала: “Так, що ж із Вами все-таки було?”. Я зрозумів, що вона не знає, який діагноз поставити в листку непрацездатності...
Наша дружба міцніє з кожним днем.
І ось я знову вдома. Петро провідував мене, як і раніше. За грою в шахи обговорювали наші плани, вірніше, мої плани, але мені чомусь було приємно вважати Петра своїм спільником. Разом міркували, де дістати вибухівку, детонатори та який об'єкт вибрати для нанесення удару. Я не був упевнений, що мої саморобні детонатори виявляться досить надійними, а тому, передчасно не хвалився. Не хвалився, але сам весь час розмірковував чим саме та як мій найкращий приятель зможе мені допомогти.
Надворі владарює осінь, вже закінчувався жовтень. Я на той час уже виготовив чотири саморобних вибухових пристрої. У корпусі кожного аерозольного балончика містився пороховий заряд, а також суміш бертолетової солі з порошком алюмінію та тринітрофенолу. Пороховий заряд викличе вибух суміші бертолетової солі з порошком алюмінію, а той у свою чергу - тринітрофенолу. До фатального дня 6 листопада, залишалися лічені дні... Дипломат уміщав більш як 12 кг амоніту та два вибухових пристрої. (Один дублює інший). Третій планував узяти за пояс на випадок провалу: перемикач зворотної дії у руці - досить розслабити пальці і контакти замкнуться. Четвертий пристрій мав намір випробувати, щоб переконатися, чи він здатний викликати детонацію основного заряду.
У моїй кімнаті серед магнітофонних касет зберігався зошит, в якому були записані причини, що спонукали мене вчинити саме так. Ця своєрідна посмертна записка складалась наполовину з інформації радіо "Свобода" та з власних вражень від життя при комуністах. План був такий: приїжджаю в Москву 6 листопада, в переддень святкового параду на честь тієї їхньої Соціалістичної революції. Віддаю зошит будь-якому іноземцеві. Ставлю детонатори в бойове положення, так що достатньо лише нахилити дипломат або різко струснути - і контакти замкнуться. Тоді тільки вперед, ні кроку назад. Злившись із натовпом зівак, підійду до цілі. Переступлю ланцюгову огорожу, зроблю ривок до стіни усипальниці вождя. Звідси крикну: "Зараз буде вибух! Спасайся, хто може!" Думаю, мене мають зрозуміти. Якщо ж кадебісти, яких у той день там буде, як собак біля дохлятини, не дадуть дійти до наміченого об'єкта - спробують арештувати, значить, їм круто не пощастило. Зрештою, тут нема нічого дивного. Одні, незадоволені владою, приходили до усипальниці вождя з антирадянськими плакатами, інші спалювали себе на знак протесту. З вибухівкою теж були, так що не я перший... Смертники ради ідеї, так звані люди-бомби, камікадзе відомі здавна... У подібній поведінці не було нічого дивного – нас же вчили, що краще померти стоячи, ніж жити на колінах. Комуністи з перших секунд своєї діяльності співали свій гімн у котрому оспівувалась самопожертва ради революційної ідеї: ”Смело мы в бой пойдём за власть советов! И как один умрём в борьбе за это!”. Наше ж покоління виховували на прикладі пілота Гастелло, котрий свідомо спрямував свій підбитий літак у колону ворожої мотопіхоти. Учили на прикладі піхотинця Матросова, котрий свідомо закрив своїм тілом амбразуру дзоту й цим подвигом сприяв успішному наступові своєї дивізії. Сусідня вулиця й досі носить назву пілота Іванова, котрий у перший день війни, витративши набої, свідомо пішов на таран ворожого бомбардувальника і, як викарбовано на меморіальній дошці на одному з будинків, "знищивши його, загинув смертю героя”. У героїв, котрі ради перемоги жертвували своїм життям, знаходилось багато послідовників. Я теж був у їхньому числі.
"...Хай промине мене чаша ця, проте хай буде не як я хочу, а як Ти хочеш!".
Настало 2 листопада. Я вирішив, що настав час випробувати свою конструкцію. Узяв один вибуховий пристрій та півтора-кілограмовий пакунок із вибухівкою, яка не поміщалась у дипломаті, і поїхав автобусом. Вийшов на зупинці й попрямував навпростець у лісок під назвою Форт, котрий знаходиться далеко за селом. Постає питання, чому не пішов пішки, що значно ближче й, відповідно, швидше? А тому, що бабахне добряче. Якщо вибух приверне увагу, то приїдуть міліціонери із собаками і ті візьмуть слід, але він загубиться на шосе. "Спалитись" на дрібниці не хотілося, але все ж чомусь непокоїли недобрі передчуття. Я розумів, що то душа передчуває біду. Ідучи полем до обраного для випробування місця, молився: "Боже, благослови мене, і я, як колись Мойсей, але на цей раз ціною власного життя, знищу сатанинського ідола! Я готовий померти заради свого народу! Клянусь: не злякаюсь! Але хай буде воля Твоя! Хай промине мене чаша ця, проте хай буде не як я хочу, а як Ти хочеш!".
Випробовування саморобної вибухівки.
Заклав вибуховий пристрій та півтора-кілограмовий пакет із вибухівкою, котра мала спрацювати від детонації у виїмку, протягнув шнур і, трохи хвилюючись, замкнув контакти. Стався незначний вибух та пролунав звук, як від пострілу рушниці.
О, прокляття! Невдача! Спрацював тільки пороховий заряд. Але чому?
У виїмці горіли обривки паперу. І в цей же час глибоко в душі з'явилося сильне, досі невідоме, відчуття, яке повністю на кілька хвилин полонило мою свідомість: скоро, дуже скоро на цьому місці я буду давати показання слідчим. (?!)
Оце так-так! Але чому? - ставив я собі питання. Як це може статися? Це ж абсурд! Ніхто тут мене не бачив та ніхто не знає моїх планів!.. Ось так я в думках відповідав внутрішньому голосові, але від цього передчуття біди не зникало. Спересердя я помочився на вогонь, на деформований від вибуху аерозольний балончик. І, щоб посміятися над цим незрозумілим для розуму передчуттям, вказав рукою на виїмку й сказав, ніби в присутності слідчого: "Ось сюди, громадянине слідчий, я заклав заряд, а там заховався й замкнув контакти".
Не міг позбутися цього відчуття, воно не реагувало на жарти. Тоді дістав обгорілий пакунок із вибухівкою і зі словами: "Занадто багато буде доказів для вас, собаки!", - щосили пожбурив далеко у кущі.
Додому йшов сердитий, навпростець. Ніяк не міг заспокоїтися. Стільки праці пропало! Коли ж буде ще один шанс? Певно, вже у переддень 1 травня, або аж через рік... По дорозі трапився легковик, в якому водій ніжно пестив чужу жінку. (Хто ж свою повезе у поле?) Це мене розлютило ще більше: ради кого я розпинаюсь? Ех, буду жити як усі: красти, пити, гуляти, любити чужих жінок, жити у своє задоволення…
Щоб довідатися, чому вибух не відбувся, вдома розібрав усі три вибухові пристрої. Виявилося, що бертолетова сіль недостатньо просохла. Розпаливши грубку, зопалу почав кидати у вогонь порожні капсули аерозольних балончиків. Однак поступово у свідомості з'явились аргументи проти згортання всієї операції. Почалась війна думок, і гору з часом почали брати аргументи "за". Якщо я наплюю на долю власного народу, то наша влада й надалі буде безперешкодно продовжувати чинити всілякі беззаконня проти свого народу і, власне, проти всього світу. А якщо кожен із людей сам собі скаже “я людина маленька” або “хто я такий проти влади?”, "а навіщо воно мені?", то саме цього ті негідники, що при владі й добиваються. Останній аргумент переміг, і я зібрав весь тринітрофенол, котрий містився у капсулах та й заніс на горище. Поклавши вибухівку у воскотопку, (мали три вулики й віск витоплювали та продавали) уже повернувся, щоб спускатися по драбині, як знову на мене накотилася та сама незбагненна, дивовижна хвиля страшного передчуття. Ніби якийсь голос говорить у моїй свідомості: "Знищ, спали все, не жалій! Жадібність фраєра погубить. Завтра обшук і заглянуть у воскотопку! А це обов'язково трапиться, бо вона схожа на холодильник самогонного апарату". Я не міг опам'ятатися: що це зі мною? Що це за чудасія? Та звідки візьметься обшук? Та нізащо цього бути не може! Тільки трохи заспокоювався, інші думки приходять: а може, все-таки, справді, знищити ці речові докази?
Поглянув на годинник: пора було збиратися, щоб їхати по дружину - вона в цей час здавала зміну в магазині. Завтра знищу все, – твердо вирішив і став переодягатися. Аж тут дружина з’явилась на порозі - на роботі пересварилися, отож, передачу зміни довелось перенести на завтра.
Я відклав свій героїчний терористичний задум, але... сум, печаль, тривога на душі чомусь не зникали. Більше того – посилювалися. (?!) Щоб розвіятись, пішов провідати свого друга Михайла, котрий жив неподалік. Друг зустрів мене несподіваною новиною. Нагадав, як колись напередодні відбиття мною селезінки приснився йому пророчий сон. При тому запитував, чи пам'ятаю я той випадок та його передбачливий сон. "А минулої ночі знову снилось, що ти прийшов до мене з моїм покійним батьком, - випалив Михайло. Знову велика біда чекає на тебе. Може, відчуваєш де впадеш - підстеляй солому!". Я все те слухав і тільки очима кліпав, - не розумів що воно робиться та як до цього ставитися. В голові безліч думок, але жодної розумної.
Арешт.
Наступного дня приходжу з роботи з наміром усе надійно переховати. Відчиняю двері, а в кімнаті… мій друг Петро вже чекає мене. (Його мама пустила й щоб не нудьгував дала переглянути альбом сімейних фотографій.) Привітались. Друг до мене з проханням: "Братик дістав спирту, отож, давай поїдемо до нього та й заберемо". Чому ж це я маю погоджуватися? Дружба дружбою, але ж я йому не безкоштовний таксист... Та в цей момент згадав, що жінка працює в тій стороні, де й село Понебель. "Гаразд, - кажу, - виручу тебе. Це багато часу не займе, а по дорозі назад заберемо жінку з магазину".
Час ще був. Відчинив грубку, кинув у жар залишки вибухових пристроїв та й поділився з однодумцем горем: "Учора на Форті провів випробування, але, на жаль, невдало". Помітив як мій спільник здивовано й водночас злорадно посміхнувся, але розум тоді чомусь на це ніяк не зреагував – уже звик до його дивацтв.
Ми грали в шахи, а тим часом мама готувала вечерю. Повечерявши, поїхали в село. Петрові я дав 36 карбованців та дві трьохлітрові банки, щоб і мені набрав спирту. Арсена вдома не було, і Петро пішов його шукати. Час спливає, а його все нема. Я почав хвилюватися: мене ж жінка чекає. Де ж Петро? У голові миттєво проносяться тисячі думок, але жодної розумної. Ну все - почекаю ще три хвилини і поїду... Ну, ще дві... Ну, ще хвилину і все... Ні, дорахую до п'ятдесяти й тоді поїду... Ну, ще до двадцяти й рушу... Ну, ще до десяти і уже, справді, поїду... Ніби якась незрозуміла сила стримувала мене. Нарешті, біжить. Захеканий, схвильований, аж тремтить. У торбі дві повні трилітрові банки, в руці півтора-літровий графин для себе.
Поїхали. Шофери зустрічних машин сигналять фарами - попереджають, що попереду патруль ДАІ. Відразу народжуються думки: - Там чекають нас. Зупинять і запитають, де взяли спирт. Буде біда…
Та в той же час більш переконливі думки беруть верх: - Та ні, тебе не зупинять, пронесе, їдь!.. Нога слухається й ще сильніше натискує педаль газу.
Моє авто помітили ще здалеку. Зупиняють. До мене: - Пред'явіть документи!..
О, прокляття! Я зопалу забув посвідчення водія.
- Що то від вас, хлопці, спиртом тягне. Відкрийте-но багажник!..
О горе! Батько забув вийняти мішок муки - він працював вантажником у магазині. (Тоді муку продавали строго по 3 кг.)
- А це в салоні, що?..
Відкриває банку. Нюхає.
- О, так це ж спирт!.. А це хто з Вами?.. Пасажир?.. Значить так: він вільний, а Ви поїдете з нами!
Я зрозумів, що потрапив у справжню халепу, але в ту мить був радий, що Петра відпустили. Сам я вже якось викручусь...
Автомобіль погнали на штрафмайданчик, а мене спочатку повезли на експертизу відносно наявності в організмі алкоголю, а потім, відібравши ремінь, шнурки та окуляри, закрили в КПЗ, тобто в камеру попереднього ув'язнення. Весь час я вів себе спокійно, зайвого слова не сказав. Цілу ніч не спав - молився. В душі було відчуття, що саме зараз удома відбувається обшук. Раніше я уважно вивчав Біблію, отож, добре засвоїв істину: “Коли ти повірив у Бога, коли вручив свою долю Йому, - то що б не сталося, ніколи не нарікай на Господа!”. В молитві щиро дякував Богові за все, що було, є й буде зі мною. Саме так молився тому, що колись пропонував свою безсмертну душу в жертву Всевишньому і всі свої слова добре пам'ятав. Якщо так сталося - значить, так потрібно Йому. Таким було моє розуміння.
Слідство.
Вранці привели в кабінет начальника міліції. Прокурор звертається до начальника міліції:
- Поглядите на него! Ехал без прав! Вёз муку и спирт! При задержании вёл себя грубо, дерзил! Вот я и выписал ему 15 суток за мелкое хулиганство, а также и ордер на обыск. И что же? Дома у него мы нашли столько взрывчатки, что её хватило бы превратить в пыль многоэтажный дом!..
Повернувшись до мене, запитує: - Зачем тебе взрывчатка?..
- Для браконьєрства - рибу глушити… - промимрив я.
- Да знаем мы всё - слушали твои кассеты! - і при цьому єхидно так, злорадно посміхаються до мене та один до одного.
- Взрыв на Форту - твоя работа?!
Це був шок. Вони все знайшли! Я пропав! Кінець мені! Це вже “вишка”, спецпсихлікарня, або згноять у сибірських таборах.
- Вот тебе бумага, ручка, – в камере напишешь, чем тебе советская власть не нравится и что взрывать хотел!..
Приводять мене у камеру, а там уже сидить чоловік. Розповідає, що посварився з жінкою – вона викликала міліцію, і ось він у КПЗ. Та я зрозумів: це “підсадна качка”. Став він випитувати, але я правди не сказав. Коли сексот заснув, зробилося вільніше, і я почав аналізувати ситуацію. Страх оволодів мною. Пропав! Горе мені! Вони все знайшли, і на Форті хтось мене бачив! Який фантастично-фатальний збіг обставин! І все це "тягне" на вищу міру, 15 років сибірських таборів або спецпсихлікарню! Назавжди! Це був відчай, шок. Думки плутаються. Таке враження, ніби обухом по голові вдарили. Відчуваю, що з'їжджаю з глузду. Звичайно, я був готовий до геройської смерті, але аж ніяк не до такого повороту подій... Що робити? Став молитися "Отче наш", а потім кажу: “Мойсей з мене, на жаль, не вийшов. Прости мене, Господи, якщо зможеш...”
Зробив із носовичка удавку та й став закручувати ручкою на шиї. Коли ж втрачав свідомість, то тим часом удавка розкручувалась. Серед такої безвиході раптом блиснула думка: - А може, все-таки жити та подивитись, що то буде далі?..
Узяв ручку та й написав, чому і за що не люблю комуністичну ідеологію та навіщо мені потрібна була вибухівка. Це ж буде наді мною суд, – так собі думаю, – можливо, в наших газетах та на радіо засуджуватимуть мене, а на Заході скажуть, що я правдолюбець, дисидент. От і стану знаменитим на весь світ. А далі буду діяти по обставинах…
Вранці приводять у кабінет начальника карного розшуку. На стіні, як прийнято, висить великий портрет першого чекіста - “залізного Фелікса” (Ф.Е.Дзержинського). Пропонують: "Намалюй план, де ти проводив випробування, інакше ми прочешемо той лісок і все-одно знайдемо". Що тут поробиш, - намалював.
Наступного дня знову привели у той же кабінет. Слідство вели разом із начальником карного розшуку ще два кадебісти з Києва. Вони вже були на тому злощасному для мене місці і розглядали, мацали руками деформований корпус вибухового пристрою, на котрий я в той день помочився.
Бачу: в кабінеті біля столу слідчого стоїть мій дипломат із вибухівкою. Ось кадебіст узяв його і натиснув на замки. У мене усе аж похололо всередині. Відкрив і... дістав звідти свої папери. Отже, це не мій, а його дипломат. Виявилося, що вони знайшли жменю тринітрофенолу, який зберігався у воскотопці та велику брилу затверділої жовтої фарби, - думали, що вибухівка.
Ще з першої секунди арешту вирішив: сам "горю", але за будь-яку ціну не видам свого товариша та спільника Петра.
Слідство йде повним ходом: один слідчий запитує, а другий друкує мої відповіді на друкарській машині. Запитували просто для видимості: усі відповіді вони вже знали і без мене. Переморгувались та посміхались. Я ж надивуватись не міг: ну звідки вони про мене все знають? Фантастика та й годі!..
Слідчі дивились на мене, як на якогось інопланетянина.
Запитують: - Коли ж ти, хлопче, засумнівався у мудрості рідної комуністичної влади?
Що ж їм відповісти? Мовчу. Тоді один слідчий іронічно звертається до свого колеги:
- Вітя, ти пам’ятаєш, у якому році наші війська окупували Чехословаччину?
А я від подиву тільки очима кліпав.
- Слухай, Рахметов, ти випадково не спав на цвяхах, готуючись до боротьби з радянською владою?.. Ні?!.. Чому ж ти не жив, як усі люди?.. Чого тобі не вистачало?... Хату маєш, жінка молода, син підростає, робота цікава, машина є, гроші є, вдосталь харчів та самогону… Здається, живи у своє задоволення, їж, пий, гуляй, веселися… А ти в політику поліз… (Рахметов – літературний персонаж, котрий заявляв: “Моя невеста – революция!” і всіляко загартовував тіло та душу, навіть спав на цвяхах щоб бути готовим до важкої боротьби з монархічним державним устроєм.)
- За Батьківщину боляче, - пробурмотів я собі під ніс, але вони не розчули чи зробили вигляд, що не звернули уваги на ті слова.
- Слухай, а може, ти імпотент?.. Га?.. Що?.. Ні?.. Значить, стоїть!?.. Так у чому ж тоді справа?.. А може, тебе не судити треба, а лікувати?.. Як ти вважаєш?.. Підлікуємо, й гуляй собі…
Сміються.
Ось у такому дусі наді мною кепкували ці здорові, повні життя та оптимізму молодики. Очевидно, моє становище було для них безглуздям забезпеченої всім необхідним людини, і вони не могли втриматися від глузування над наївним простаком, котрий так дешево оцінив свою свободу. Та вони так само глузували б над Ісусом Христом: “Чому ж ти не жив, як усі люди?.. Чого тобі не вистачало?...” і так далі.
Продовжували: - Ото, хлопче, відсидиш свій строк - вози в той лісок дівчат. Тільки не малоліток, бо сам же розумієш - стаття. А так, якщо й спіймають із котроюсь: “За згодою поїхала?”. “За згодою”. Ну і всі діла...
Продовжують сміятись…
- А знаєш, - розглядаючи фотографії з “місця злочину”, звертається говіркий до свого колеги, - часом бабу знімеш і не знаєш куди її везти. Жаль, не знав я раніше про це мальовниче місце...
Якось один із них тихенько запитав свого колегу, але я все-таки почув: “А що, не признається з ким віз спирт?”.
У мене все обірвалось всередині – ще тільки не вистачало щоб примушували видати свого найкращого друга. А той у відповідь хитро підморгнув та заперечно похитав головою, мовляв, мовчи про це. Я це все помітив, але второпати нічого не міг, - мозок не давав логічних висновків.
Самозакоханий вигляд цих комітетників свідчив, що їм подобається їхня робота. Одягнені в гарні костюми, напахчені дорогим одеколоном, акуратно поголені, вони вкусили солодкого життя і були дуже задоволені. Я бачив, що це не переконані марксисти-ленінці, а звичайні циніки, котрі служать самим собі. Ідеал їхнього життя: смачно їсти, м'яко спати й насолоджуватися владою. Ці хлопці були з тієї величезної кількості мерзотників, котрі рвуться до влади заради особистої кар'єри і для них зовсім не принципово, яка та влада, який колір прапора чи, який текст гімну. Комуністи писали на своїх плакатах та голосно заявляли: ”НАША ПАРТИЯ – РЕВОЛЮЦИЯ! ЕЙ ЕДИНСТВЕННО МЫ ВЕРНЫ!”. Та насправді вся ота наша соціалістична дійсність була круто замішана на лицемірстві. Я знав, що якщо коли-небудь радянська влада захитається, то ніхто з них не стане захищати її до останньої краплі крові - усі вони дружно перейдуть під нові знамена, щоб і далі жити у своє задоволення. З прочитаних книг, спогадів старожилів та власного досвіду я знав, що вічно живою та всеперемагаючою є не марксистсько-ленінська ідеологія, а спосіб спритно пристосовуватись до будь яких обставин щоб їсти смачніше та спати м'якше. В цьому немає нічого дивного: тюремні наглядачі, котрі знущались над революціонерами, після захоплення влади комуністами, дружно перейшли на сторону переможців і знущатись стали над своїми колишніми господарями, а шофери, котрі на престижних іномарках обслуговували царську сім’ю та урядовців усі дружно залишились на своїх місцях щоб возити уряд царевбивць. Пізніше ті марксисти-ленінці спритно міняли свої політичні погляди разом із передовицями партійних газет. Після розвінчання М. С. Хрущовим сталінського "культу особи" політичну діяльність Сталіна критикували ті ж самі пристосуванці, котрі нещодавно так активно його возвеличували. Пізніше після усунення від влади генсека М. С. Хрущова його найактивніше критикували ті котрі ще вчора так активно його вихваляли… Коли ж помер Хрущов то колишні соратники лише в декількох центральних партійних газетах надрукували коротенький некролог. Ось так минає слава людська… Я розумів, що подібна доля чекає й рясно увішаного орденами та медалями генсека Л. І. Брежнєва. В цьому немає нічого нового. Вірно ж кажуть: "У перемоги багато родичів, поразка ж сирота…". Пригадалось як колись працював у м'ясному відділі державного гастроному. Як тільки виникли перебої з постачанням так відразу у мене з'явилось безліч впливових друзів - кожен хотів без проблем щодня мати дефіцит на своєму столі. Та як тільки перебої з постачання м'яса припинялися так відразу тих "друзів" ніби вітром здувало…
Про КДБ ходили різні чутки та анекдоти. Одні казали, що там б'ють безжально, інші - що не б'ють. Мене не били. А навіщо - вони й так усе чудово знали. Щоправда, був один епізод. Запитують, де брав аміачну селітру. Думаю: скажу в колгоспі - запитають в кого саме. Стануть перевіряти. Навіщо наводити на людей неприємності? Кажу: - Не пам'ятаю...
Один із них підійшов до мене ззаду: - Що, пам’ять відібрало!?
Я мимоволі зіщулився: Ото, - думаю, - зараз уріже.
А другий: - Вітя, не дави на нього. Може, справді, не пам'ятає. Так і запишемо: “не пам'ятаю”.
Минали тривожні дні. Спав на голій підлозі. У кутку камери велика каструля з кришкою для справляння природних потреб. Голова та все тіло нестерпно чешеться. Прошу відвезти в слідчий ізолятор поголитися, помитися, але мені тільки обіцяють та злорадно посміюються. Я розумів, що це такий спосіб тиску, морального пригнічення ув'язненого. Два тижні обростав щетиною та покривався брудом. Попереду страшна невідомість. Що буде: "вишка", психлікарня КДБ чи сибірські табори для політв'язнів? “Вишка” - це куля в потилицю. Про спеціальні психіатричні лікарні я знав із передач радіо "Свобода". Доходило до того, що серед білого дня комітетники у білих халатах висмикували з людського натовпу настирливого правдошукача й заштовхували у автомобіль із червоними хрестами. Усі подальші маніпуляції з “хворим” були відпрацьовані до дрібниць. Якщо у тюремній камері ти знаєш свій термін покарання і тебе оточують люди, які вчинили більший чи менший злочин, то в спецпсихлікарні ти знаходишся у такій самій камері, але зі справжніми психічно хворими. Працівники КДБ у білих халатах тебе інтенсивно "лікують" до повного, так би мовити, “одужання”, а коли те “одужання” настане, вирішують у кабінетах держбезпеки. Для прискорення процесу “одужання” роблять ін’єкції препаратів, примушують ковтати пігулки, котрі викликають нестерпні муки, руйнують психіку. Непокірних закутують у мокрі простирадла й прив’язують до ліжка на три доби. Простирадла висихають й так стискають “хворого” що не поворухнутись. Ясна річ, що у час такого покарання “хворого” не годують та в туалет не виводять. Знав, що у спецпсихлікарнях практикують таку вишукану тортуру: “хворого” запрошують у стоматологічний кабінет і там видаляють та лікують… абсолютно здорові зуби! Якщо на волі у канал хворого зуба для того щоб вбити нерв закладають миш'як, то там зуби та нерви видаляють без знеболення. Познущавшись досхочу “лікарі” зуби акуратно пломбують, так що пізніше на волі ти нікому нічого не доведеш. Ця вишукане знущання у них носить назву “санация полости рта”. Знав, що існує процедура під назвою “електрошок” – до голови прикріплюють електроди й через мозок пропускають струм певної сили та частоти. Після декількох таких процедур у “хворого” настає амнезія (втрата пам’яті). Пізніше рідним кажуть, що так воно й раніше було. Якщо вже там ти внаслідок подібного “лікування”, як співає В. Висоцький: “…Забыл алфавит, падежей припомнил только два…” то, ясна річ, пізніше уже нікого у своїй невинності не переконаєш… Медперсонал кожної спецпсихлікарні практикував власні методи “лікування” правдошукачів так що тут уже як кому "пощастить"…
Про сибірські табори для інакомислячих я наслухався такого, що краще вже "вишка". Усе це після суду, а попереду слідчий ізолятор або, по-народному, тюрма. Що там чекає на людину?
З тюремного досвіду однокласника Степана знав про страшні камери під назвою "прес-хата". Слідчі формують із числа негідників групу, із якою укладають договір про співпрацю. Ми вам, мовляв, пом'якшення вироку, сало, масло, сигарети, чай, а ви "пресуйте" кожного, кого до вас підселимо. Трапляється, що чоловік не хоче признаватись чи брати на себе чужий злочин. Тоді його закидають у "прес-хату", де ті покидьки над ним жорстоко знущаються. Доходить до того, що новачка змушують задовольняти їхні сексуальні домагання. Через деякий час непокірного везуть на слідство, і там бідолаха благає щоб перевели в іншу камеру... А йому у відповідь: - Це залежить тільки від адміністрації тюрми... Потім висловлюється співчуття: - Ми то б могли замовити за тебе слово, але ж ти не хочеш допомогти слідству… І морально та фізично зломлений підозрюваний на все погоджується. Хитрість цієї підлості в тому, що на суді не поскаржишся - слідчі та наглядачі тебе ж не били…
Від важких думок та переживань аж голова обертом іде - не можу отямитися від такого карколомного повороту долі... Та ось приводять у кабінет начальника карного розшуку. Усі присутні якісь стривожені. По радіо чути сумні, траурні мелодії. Звертаються до мене:
- Вже чув новину? Радієш, мабуть?..
- Ні, не радію, - кажу. А що сталось?..
- Брежнєв помер… А знаєш, хто очолює комісію по організації похорон?.. Андропов… А це означає, що він і займе місце покійного генсека.
Начальник міліції не вгамовується - йому хочеться висловити мені свою ненависть та презирство до таких ворогів, як я.
- Знаєш, хто такий Андропов Юрій Володимирович?.. Знаєш? Ну, тепер то ми всіх вас антирадянщиків візьмемо "к ногтю"!..
І злорадно показав пальцем на столі, як це відбуватиметься. Звичайно, такі слова мене пригнічували. Оце так уляпався, - думав я, - час від часу не легше. Страх огортав душу, але я молився, бо знав істину: ніколи не нарікай на Бога, у житті віруючого все на краще.
Наступного ранку мене поставили перед ясні очі керівника КДБ Рівненської області. Солідний чоловік. З усього ним сказаного наведу дві вартих уваги фрази: “Ми мусимо всіх перевіряти. Знаєш, скільки було б нам неприємностей, якби ти в Індії попросив політичного притулку?”.
І ще: “Да-а… Як же своєчасно ми тебе взяли! Ох і наробив би ти нам ділов своєю вибухівкою…”.
При зустрічах мене розглядали як музейну реліквію, але не приховували в очах ненависті як до особистого ворога. Розглядали злорадно: злість за те, що я ворог, а радість від того, що ось навмання закинули сіті і таку рибку виловили…
Весь час відчував: на мене інтенсивно, ретельно збирають компромат. Проте в душі було переконання, що ніхто проти мене поганого слова не скаже, що, власне, пізніше підтвердилося. На черговому допиті ставлять питання руба: “Будеш корчити із себе антирадянщика, - поїдеш на 15 років до білих ведмедів або назавжди потрапиш у спецпсихлікарню. Якщо скажеш, що виготовляв вибухівку просто з цікавості, - отримаєш 2, максимум 3 роки за незаконне зберігання зброї, а там відсидиш половину строку і за зразкову поведінку достроково звільнишся”.
Що робити? З одного боку, у них мало компромату для антирадянської статті. З другого: органи КДБ намагалися незадоволених політикою правлячої партії засудити по кримінальних статтях, щоб можна було кричати на весь світ, що у нас нема політичних в'язнів, тобто нема передумов для невдоволення. Поміркувавши, я вибрав другий варіант, тому що декілька років ув'язнення краще ніж 15 у краях білих ведмедів чи знущання у спецпсихлікарні до повного “одужання”.
Розумів: при несправедливій владі не може бути справедливого суду. Уявіть собі відкритий суд. В переповненому залі рідня, друзі, односельчани, журналісти наші та закордонні...
Запитання судді: “Підсудний, скажіть, чим же Вам не подобається наш вождь світового пролетаріату й мавзолей його в Москві?”
І моя відповідь: “Геніальні люди завойовують владу на виборах, а Ленін захопив силою озброєних прибічників. Вождь загальнолюдську мораль перевернув із ніг на голову, свідомо примушував робити антихристиянські вчинки: грабувати, вбивати. Іменем революції було дозволено чинити будь-які злочини. Грабунок революціонери називали експропріацією експропрійованого. Пізніше Храм Христа Спасителя зруйнували, а взамін побудували мавзолей і йшли на поклоніння, до нового божества - набитого тирсою опудала вождя. Керівники партій та уряду кожне комуністичне свято піднімаються на могилу-трибуну і вітають одурений народ… Безумством є робити ідолом антихриста та топтатись на могилі. Ви вчинили злочин, порушивши заповідь ”Не сотвори собі кумира”, а я протизаконно намагався звернути на те увагу. Протизаконно тому, що свобода слова у нас тільки на папері. Була б справжня свобода слова, то я, ясна річ, висловив би свої погляди у засобах масової інформації. Якби не було вашого злочину, то не було б й мого протизаконного наміру, так що судіть спочатку себе, а вже потім - мене…”
Ясна річ, про відкритий справедливий суд не могло бути й мови... Знав, що для політичних розправ влада зазвичай ішла на таку хитрість: вибирали найменший зал і задовго до початку судилища його вщент заповнювали співробітниками КДБ, котрі грали роль обуреного трудового народу, так що друзям та журналістам місця, ясна річ, вже не знаходилося. Це означає, що такі мої слова чули б тільки співробітники КДБ, прокурор, суддя та вибрані владою два народні засідателі. З огляду на це написав, що у мене немає причин ненавидіти владу, котра дала мені освіту, безплатне медичне обслуговування, роботу та надії на світле майбутнє. Забираючи написане, один із комітетників суворо застеріг: “Тільки не здумай на суді ляпнути щось про політику!”. Наші погляди зустрілись. В очах комітетника було стільки гніву, що я зрозумів: у випадку непослуху їхній репресивний апарат розчавить мене безжально, як комаху.
Наступного дня повезли на відтворення події злочину. Я знову на Форті. Тикнув на ту виїмку пальцем й сказав: “Ось сюди, громадянине слідчий, я заклав заряд, а там заховався й замкнув контакти...”.
Мої слова записували на магнітофон. Наприкінці начальник карного розшуку, поглянувши мені в очі, сказав у мікрофон: "Запис проведено 17 вересня 1987 року". Я це зрозумів як натяк на те, що побачу волю аж через 5 років. Значить, ще слідство не завершено і до суду далеко, а вже вирішено, яким буде моє покарання. Коли мене везли в КПЗ, я думав про те, чи навмисне слідчий натякнув, чи просто проговорився. Саванчук (таким було прізвище слідчого) завжди так формулював питання, щоб підштовхнути мене відповідати в бік зменшення вини. Навіть інтонації запитань виказували, що десь у глибині душі він жаліє мене. З цього я зробив висновок, що він цілком свідомо натякнув про термін мого ув'язнення. Отже, органи держбезпеки вже вирішили присудити мені 5 років позбавлення волі.
Увечері у своєму кабінеті Саванчук офіційним тоном повідомив: "До цього дня Ви перебували в камері попереднього ув'язнення за дрібне хуліганство, а у справі проходили як свідок. Сьогодні я заарештовую Вас, порушую карну справу і переводжу у слідчий ізолятор".
З цього моменту офіційно розпочався мій термін ув'язнення. І тут надурили – украли 14 днів волі...
Мені повернули окуляри. Нарешті, - думаю, - дозволять помитись та поголитись.
Слідчий ізолятор.
"Автозак" везе в'язнів, як дрова: ями не об'їжджає, на поворотах не гальмує. У будці триматись немає за що, а тому ми літаємо від однієї стінки до іншої. Що ж, це теж свого роду спосіб знущання.
Такий стиль поводження не викликав у мене подиву, тому що добре пам'ятав ще на волі почуту повчальну розповідь колишнього в'язня. У кар'єрі виправно-трудового табору працювали в'язні. Небо затягнули темні хмари, сипонув дощ. Керівник виробництва, котрий був із числа цивільних спеціалістів, звернувся до "хазяїна" (керівника виправно-трудового табору) із пропозицією: "Давайте призупинимо роботу - люди ж мокнуть..." А той у відповідь презирливо: "А где вы здесь видите людей!?".
Та ось і слідчий ізолятор. Спочатку проходжу ретельний обшук: обмацують кожен рубчик, а я стою абсолютно голий на холодній цементній підлозі. Обшуканий одяг з огидою кидають до ніг.
"Руки в сторони! Присядь! Устань! Нагнись! Роздвинь сідниці! Ширше!". Контролер кричить на мене, як колгоспник на чужу худобу. З перших секунд дають зрозуміти, що ти тут ніхто, нуль, бидло. Нарешті, я миюсь. Гоління тупим лезом перетворилося в справжню муку.
В тюремній камері, в котру мене завели, було ще двоє. Перше питання: - Хто ти і, за що?
Розповідаю: - Їхав із товаришем. Зупинив патруль. У салоні три банки спирту, а у багажнику мішок муки. Ще й до всього того забув дома права, а в них був оберіг - старовинна іконка. Прокурор виписав ордер на обшук. Знайшли вибухівку, і, в результаті, зараз я перед вами. Такий ось фантастично-фатальний збіг обставин…
Один із моїх нових сусідів, підійшовши до мене впритул, повчально сказав: - Запам'ятай на все життя: просто так ніколи нічого не буває! Згадай, хто знав про вибухівку?
- Знав тільки мій найкращий друг, але він не міг мене продати!..
Той поглянув на мене як на ідіота й засміявся.
- А що, твою справу веде КДБ?
- Так, - підтвердив я.
- Так це ж чудово! Наші прийдуть, і тоді ти будеш бургомістром!..
Сміються…
Камера як камера. Двоярусні нари. В одному кутку стіл, в іншому - умивальник і "толчок". Вікно заґратоване так, що видно тільки верхівки дерев. Вранці на сніданок дають півбуханки чорного хліба, ложку цукру, черпак каші і вдосталь теплої коричневої води, яку називають чаєм. На обід миска "баланди" та черпак каші. З ранку до вечора працює радіоточка. Раз у день видають газету, раз на тиждень книги з бібліотеки. Прогулянка по годині щодня. Цілу ніч у камері горить світло. У коридорі гавкіт собак, кроки та лайка контролерів. У камері холодно, сиро. Випари конденсуються на стелі, стінах та стікають струмками на цементну підлогу. Поскаржились адміністрації. Прийшла солідна представниця тюремної адміністрації і презирливо заявила: ”А что я могу поделать?.. Не надо было сюда попадать!”. Як я пізніше переконався, це стандартна відповідь на скарги у всіх тюрмах Союзу.
Якось у співкамерника стався сердечний приступ. Стукаємо у двері. Нарешті, приходить лікар. Дає таблетку.
- Це мені не допоможе… – простогнав хворий.
- А звідки ти знаєш, що тобі допоможе, а що - ні?
- Я теж лікар, так що ми колеги…
- Що?!.. Кол-л-леги?!.. Колегою ти мені будеш на волі, а тут ти - гавно! Зрозумів? Ковтай, що дають, і за це дякуй!..
Так поводить себе лікар, котрий давав клятву Гіппократа. Спочатку побачене шокує, а потім - звикаєш. Опишу типову для всіх тюрем ситуацію. Хворі у камері стають біля відчиненої “кормушки” у чергу до лікаря, а той з коридору запитує: “На що скаржишся?.. "Безтолковка" болить?.. Ще що?.. Животик болить?”. Ламає таблетку навпіл: "Оце тобі від голови, а це - від живота! Тільки дивись, не переплутай!". І так однією упаковкою вилікує всю камеру…
Якось я попросив пігулку від зубного болю. Не відповів. Тоді я поцікавився: - Вам що, жалко? - - Ні, мені не жарко", - спокійно відповів “лєпіла”. (Так на блатному жаргоні називають лікарів.)
Тюремна адміністрація насолоджується цинізмом, владою над беззахисними підсудними. Під час обіду до камери зайшов начальник слідчого ізолятора (хазяїн). Глузливо запитує: "А почему едите борщ без сметаны?" – і сміється прямо в очі.
Один із нас відповів в тон: "Так ми ж не в ресторані...".
"Хазяїн" до нього: "Правильно мыслишь...".
Під час поіменної перевірки потрібно відповідати: "Я". Хто відгукнеться "тут я", або "здесь", отримає презирливо у відповідь: "А куда ты нахрен денешься!?".
Якщо мислити логічно, то слідчий ізолятор по суті той же готель тільки з гратами на вікнах. Та й люди, котрі живуть там не вважаються злочинцями доки їх такими не визнає суд. Це означає що і обслуговування у слідчому ізоляторі має бути як у готелі. Та я розумію: держава бідна. Так дозвольте хоча б купувати продукти та передачі від рідних отримувати без обмежень. Та де там... Як вірно сказав "лєпіла": "Колегою ти мені будеш на волі, а тут ти - гавно! Зрозумів?".
Одного разу до нас кинули новачка, котрий, як виявилося, мав вищу освіту й обіймав посаду інженера на заводі. Це був час, коли новий генсек Андропов дав міліції та КДБ необмежені права. Наш інженер йшов напідпитку із гулянки додому. Колесо легковика, який швидко повертав у двір, вскочило у вибоїну, отож, інженера обляпало грязюкою. Він, звісно, не міг витерпіти такої наруги і спересердя вдарив авто ногою. На його біду, у машині сиділи п'яні міліціонери. Розлючені поведінкою чоловіка, котрий посягнув на їх честь та достоїнство, вони наздогнали інженера й почали бити. Той почав вириватися з рук охоронців правопорядку й при цьому ненароком відірвав у сержанта погон. А це вже кримінал. У камері бідоласі пояснили: “Якщо мірою попередження вибрали не підписку про невиїзд, а утримання під вартою, - чекай, друже, подорожі у виправно-трудовий табір”. А так найчастіше й траплялося. Тюремними порядками інженер був приголомшений. Пізніше контролери, які виводили нас на прогулянку, розповіли, що на суді він аж заплакав від радості, коли почув вирок не пов'язаний з позбавленням волі.
Деякі підсудні, шоковані несправедливістю слідчих та порядками в слідчому ізоляторі, об’являють голодовку, "косять під дурку", ріжуть вени, вішаються. Вони думають, що таким чином помстяться слідчим, завдадуть неприємностей адміністрації СІЗО. (СІЗО – слідчий ізолятор) Наївні! Та на волі ти, чоловіче, разом із своїми правами не вартий був копійки, а що і кому ти хочеш доказати у тюрмі? Плювали вони на тебе! Одна тільки мама за тобою заплаче. Та навіть якщо ти там й проб'єш головою стіну то опинишся... у сусідній камері.
Переводили мене з камери в камеру, отож я доволі надивився всякого. Усе пізнається у порівнянні, отож, порядки в рівненському СІЗО може лаяти лише той, хто не бував в інших тюрмах Союзу. Пізніше я згадував нашу тюрму як санаторій: камери не переповнені, кожен ув'язнений має своє місце, матрац, одіяло, щотижня міняють простирадла та видають книги з бібліотеки, грає радіо, у камеру кидають газети.
Атмосфера в камері досить доброзичлива, дружня. Деякі в'язні знайомі ще з волі, а всі інші мають спільних знайомих та спогади про одні і ті ж події, бо всі з однієї області, міста. Обличчя одного із в’язнів видалось мені знайомим і я з ним розговорився. Виявилось що він музикант і часто грає на весіллях - ось звідки я його знаю. Згадав весілля родичів на котрих він з товаришами заробляв на хліб насущний. Пригадали спільних знайомих. Подружились. Врізалась в пам'ять його розповідь: "Прибули ми в далеке село грати весілля. Гостей ще нема. Неспішно настроюємо інструменти. Аж тут підходить до нас сивочолий чоловік й запитує: "А ви, хлопці, повстанські пісні знаєте?".
- Знаємо декілька, - відповідаємо.
- Тоді зайдіть у сусідню хату - не пожалкуєте.
Зайшли, а там щедро накритий стіл. Солідні чоловіки налили нам по склянці горілки й запропонували зіграти та заспівати, що знаємо. Ми й заспівали під акомпанемент власних інструментів. Граємо, співаємо а колишні повстанці під наш спів плачуть. Заплатили, правда, щедро й відпустили розважати байдужих до історії свого краю гостей".
Прибираємо "хату" по черзі. Кожен щомісяця отримує передачу вагою 5 кг та отоварюється на 10 карбованців Усе ділимо порівну, так що голод майже не відчувається. Анекдоти, загадки, бувальщини, розіграші, ігри в шахи та "блоху" не припиняються. Той, хто програв, мусить виконати бажання переможця або терпіти покару. Не думав, що в тюрмі можна вволю насміятися. Це так здається, що у в'язниці всі плачуть та сумують, де вже тут місце для сміху… Та життя продовжується, людина не може жити негативними емоціями, душа потребує хоч трохи радості, і вона її отримує. І все це при тому, що усі прекрасно знають, що серед нас обов’язково є спокушений обіцянками пом’якшення вироку інформатор. Це означає, що все нами сказане скоро стане відоме “оперу”. Хто необдумано ляпне зайве слово проти влади або про свій злочин – той собі же й зашкодить.
За які ж злочини були заарештовані мої земляки? Трагедії їхньої скаліченої долі викликають водночас і сміх, і сльози. Ось найтиповіший злочин. Двоє друзів набрали “бухла” та й зайшли у гості до свого приятеля, котрий працював бухгалтером у колгоспі. Пиячили до глибокої ночі. У пориві відвертості бухгалтер показав друзям готівку, котру він зберігає не у сейфі контори, а дома, так що “ведмежатникам” у колгоспній касі настане “облом”. Самогону, як завжди, виявилось мало і господар бігав до сусіда за добавкою. Далі привожу слова арештанта дослівно: “Проснувся вранці від стукоту у вікно. Голова розколюється, самопочуття таке, що гірше уже нікуди. Ледве устав та відкрив двері. До кімнати зайшов бухгалтер й попросив добром віддати вкрадені гроші. (!?) Я до нього: “Та ти що верзеш? Які гроші!?”. Той гримнув дверима та й пішов. Напився капустяного розсолу і став пригадувати епізоди нічної гулянки. Напружував пам’ять і поволі пригадував, що якісь гроші ніби й, справді, тримав у руках. Відкинув матрац і... побачив розкладені пачки грошей! Узяв усі ті п'ять тисяч і вже зібрався піти щоб повернути украдене та вибачитись. Відкрив двері, а там.. менти стоять!”.
Інший перебував під слідством за те, що з приятелем заманили у лісопосадку підлітка і там його спочатку зґвалтували, а потім убили. Своє вісімнадцятиріччя юнак “святкував” у камері. Світило йому 10 років ув’язнення – малоліток на більші терміни не засуджують.
За великомасштабні махінації з бензином сидів працівник бензозаправочної станції. Хвалився: “Я то хоч пожив у своє задоволення – є що згадати”.
Сиділи у основному розкрадачі державного та особистого майна. Запам’ятався юнак, котрий робив підкоп під магазин та лише на дві цеглини помилився. За ту помилку хлопці над ним часто іронізували: “Ти помилився не в розрахунках, а в тому що своєю життєвою дорогою обрав злочинний шлях”.
А той горезвісний лікар, за що? Сюжет такий. Випало йому приймати аптечний склад. Серед медикаментів виявилось дві сотні нічийних ампул із наркотичним препаратом. Іншими словами, ампули у наявності були, а по документах не значились. Молодий лікар досить оригінально став розпоряджатись таким подарунком долі. Запросив знайому наркоманку й запропонував купити ампули. Першого разу дівка заплатила 25 карбованців, другого – 10 карбованців та пляшку коньяку, а третього разу грошей не було так розрахувалась, як у нас кажуть, “натурою” – лягла під аптекаря. Пізніше стала подругу приводити. Дівчата розраховувались коли чим прийдеться. Батько новенької запідозрив дочку у пристрасті до наркотиків та й вислідив її. Правоохоронці зробили обшук, а експерти довели, що ампули знайдені батьком у сумочці дочки тієї ж серії, що й в аптеці. Лікареві за поширення наркотиків “світило” від 5 до 8 років ув’язнення. Співкамерники заспокоювали невдаху: “Не сумуй. У таборах будеш працювати у санчастині, а там не життя, а малина.”
Найбільше запам’ятались друзі по нещастю – затримані за зберігання зброї. Юнак виготовив однозарядний малокаліберний пістолет та й сміливо відправився гуляти вулицями нічного міста. Нарвався на міліцейський патруль. Обшук. Арешт. В’язниця. Тут усе по закону – ствол же пістолета нарізний. Таким карколомним поворотом долі юнак був приголомшений – об’явив голодовку, став “косити під дурника”. Хлопці глузували з поведінки невдахи, а уже після зовсім безглуздої витівки добряче нам’яли боки, примовляючи: “Ти уже як “косиш”, то “коси” “по уму”! Це значить, що спільний цукор у “толчок” більше не висипай!...”
Щоб повністю розкрити тему, розповім про невдах із котрими доля звела пізніше. Юнак жив у гуртожитку, а працював на шахті. Одного дня знайшов загублені вибухових справ майстрами три електродетонатори. Оскільки у нас давно стало звичкою привласнювати усе, що погано лежить, то узяв та й заховав у кімнаті гуртожитку – у господарстві усе пригодиться. Сталось так, що один із сусідів по тій чотиримісній кімнаті прокрався. Правоохоронці зробили ретельний обшук усієї кімнати й усе крадене знайшли. Запасливий юнак отримав за зберігання зброї 3 роки таборів – по року за кожен електродетонатор.
Ось інший юнак іде етапом на 5 років у табори. За що ж то? Під час служби у армії украв та й пізніше привіз додому учбовий вибуховий пакет. Одного вечора разом із друзями заклав його у вентиляційну дірку, що під підлогою танцмайданчика та й підпалив бікфордів шнур. Друзі хотіли лише налякати танцюючих і знати не могли, що за їхніми діями пильно стежить якийсь допитливий хлопчак. “Терористи” швидко розбіглись, а той допитливий хлопчак заглянув у ту продуху, щоб довідатись що ж то там ті заховали. Саме у цей момент гримнув вибух і слідопитові вибило око. Арешт. Слідство. Суд. Один молодий українець без ока залишився, а інший надовго у табори відправився.
Найбільше мене вразила доля одноокого юнака, котрому в’язні присвоїли “клікуху” “Адмірал Нельсон”. Історія така. Служив в армії. Крав із друзями зі складу патрони та й продавав мисливцям. З охоронцями ділились виручкою, так що там проблем бути не могло. Та одного разу сталось так, що несподівано вартувати боєприпаси поставили чужака. “Ара”, звісно, не був у курсі справи, отож вистрілив на звук шурхоту. Новомодна куля зі зміщеним центром ваги потрапила бідоласі у голову біля вуха, і, ковзнувши по черепу, вибила око, зачепила перенісся та й відлетіла геть. Слідство. Суд. Залишився юнак без ока та ще й 5 років таборів отримав. Що стосується армії, то її на той час розкрадали усі кому не лінь, а за грати невдахи потрапляли, як правило, із-за трагічного збігу обставин...
Усе має міру, тільки от тупість людська безмірна. Не один юнак на нарах сумно признавався: “Як пили першу, другу та третю пляшку пам’ятаю, як пили четверту пам’ятаю смутно, а де далі мене носило та що робив мені он “слідак” розповідає...”. Деякі злочини можуть служити сюжетами для кінокомедій. Ось приклад. Набрали хлопці спиртного, узяли рушницю, та й пішли у ліс на полювання. Дичини не вполювали, але зате понапивались добряче. Вертались злі, як собаки. Аж тут на окраїні села помітили корову. Пастуха поблизу не було. Хтось зробив відкриття, що корова… це теж дичина! Корову вполювали та кожен набрав у рюкзак стільки м’яса, скільки донести міг. “Мисливців” хтось побачив та впізнав. Далі сюжет стандартний: арешт, слідство, суд, тюремні нари.
Перевірка мого психічного стану.
Одного дня повели у санчастину перевіряти мій психічний стан – так прийнято щоб психічно хворі правопорушники потрапляли у психіатричні лікарні, а не в ув’язнення. Оглянути мене приїхав головний лікар рівненського нервово-психіатричного диспансеру.
Максим'юк Ростислав Леонтійович до мене з докором у голосі: “От ми й знову зустрілись… Я уважно ознайомився з Вашою кримінальною справою… Коли людина поводить себе не так як усі, то це вже, юначе, психічні відхилення… Нормальні люди он комунізм будують, дружно ходять на демонстрації, вибори, схвалюють політику рідної влади… А, Ви?.. Ви ж таке хороше враження на нас справили… Значить, проморгали ми Вас… Виходить, що Ви, справді, наш пацієнт…”.
Я тільки ошелешено очима кліпав. Хотілось заперечити щось на зразок того що, можливо, це не у мене психічні відхилення, а у законослухняних будівників комунізму… Та мусив мовчати, бо знав: що захочуть те й зроблять. Чув же про досвідченого психіатра, котрий признався: “Нормальних людей практично не буває – бувають недостатньо обстежені…”. От обстежать і знайдуть все, що треба для інтенсивного “лікування” в сцецпсихлікарні… А спецпсихлікарня КДБ – це вам, люди добрі, не санаторій… Лише в кінці розмови у свідомості з’явилось відчуття що у них відносно мене інші плани.
Закриття справи.
Минали тривожні місяці. Наступив 1983 рік. Мене привозили на слідство дуже рідко - чекали з Москви результатів експертизи моєї саморобної вибухівки. Я вже просив Саванчука прискорити справу - хотілося на чисте повітря у табір чи на "хімію". Нарешті, в перших числах лютого привезли на закриття справи. Познайомили з адвокатом. Гортаю сторінки "Дело N22-119". Ось характеристики від учителів восьмирічки, десятирічки, технікуму та від директорів підприємств, де я працював. Копії медичних карток із поліклінік, список прочитаних книг у сільській та науковій бібліотеках. Виявилося, що на чорний список потрапили всі, хто брав читати той підручник Шидловського "Основи піротехніки", а директори РЗВА та заводу побутової хімії мали неприємності за недбале зберігання хімреактивів. Ось підписаний завідуючим центральної аптеки акт прийомки на медичні цілі вилученого у ніч арешту спирту. У моїй справі були результати експертизи, пояснення, фотографії з місця злочину. Три речові докази дуже вразили мене.
По-перше, після вибуху лише порохового заряду місце те не зазнало жодних змін: трава та й годі. Так накидали же гади обривків паперу, сміття таким чином, що, дивлячись на фотографії, складається враження про вибух величезної сили.
По-друге, головний лікар рівненського психоневрологічного диспансеру Максим'юк Р.Л. написав таке: "Під час обстеження в нашому диспансері Горбатюк М. В. всіляко лаяв радянську владу та погрожував підірвати якийсь політичний об'єкт". Це, звичайно, була повна брехня. Тоді я пильнував, щоб жодного слова проти влади не сказати. Я ж не забував, що перебував на обстеженні не по своїй волі...
І, по-третє, якась доярка написала в міліцію анонімку. Вона йшла через урочище Форт на вечірнє доїння і бачила все саме так, як я вигадав. Насправді подія відбулась у робочий час, а в поясненні я написав, що у вечірній, щоб колега, який за мене розписався у журналі о 18 годині, не мав неприємностей. Якщо кому-небудь у селі сказати, що доярки ходять на роботу через Форт, - люди засміють. Будуть глузувати, бо ферма розташована на окраїні села, а Форт – 2,5 км далі. Аркуш паперу брудний, написано з грубими помилками кострубатим почерком. Певно, щоб було більш переконливо: писала доярка - що ж ви хочете?.. Найцікавіше в кінці заяви: "Я не підписуюсь, бо цей чоловік - бандит. Довідається - уб'є мене. Він працює в міліції, а тому нікого не боїться й тероризує все село. Від імені всіх селян благаю: посадіть його в тюрму якнайдовше, щоб люди могли жити спокійно". Це була груба, примітивна фальшивка слідчих. Коли читав їхні вигадки, вони стежили за моєю реакцією, але я і виду не подав, що така відверта брехливість мене, справді, вразила. Я був про систему трохи кращої думки, отож, доводилося її змінювати в процесі слідства. Є така заповідь Божа ”Не свідкуй неправдиво”, та хто її сьогодні дотримує?..
А що я, власне, міг? Це КДБ величезної тоталітарної імперії. Що захочуть, те й зроблять! Жертвами психіатричного терору КДБ стали письменник Снєгірьов, математик Плющ, генерал Григоренко та багато менш відомих незадоволених владою людей. До сибірських таборів потрапили тисячі як знаменитих, так і маловідомих інакомислячих. А хто для них я? Син колгоспника… Хто за мене заступиться?
Для чого ж ці фальшивки? Для суду. На ньому будуть народні засідателі, (представники народу) вибрані з числа надійних людей. Це для них, здогадувався, потрібні ці фальшивки, щоб переконати їх, що я найстрашніший злочинець.
Російські жартівники так розшифрували абревіатуру КГБ: “Контора Глубокого Бурения”. Як я на власному гіркому досвіді переконався, копають там, справді, дуже глибоко…
Суд.
11-го лютого привезли на суд. За столом суддя у суддівській мантії, поряд із ним сидять дві жінки - народні засідателі. Збоку - прокурор у строгому костюмі з відзнаками влади: зірки, серпи та молоти. В кутку – дівчина стенографістка. Я - на лаві підсудних. Біля мене за перегородкою адвокат та свідок: головний лікар психоневрологічного диспансеру Максим'юк Р.Л. У залі сидять батьки, жінка, тесть і теща. Правда, я побачив ще двох літніх інтелігентних людей, одягнених так, як любили одягатись колишні підпільники. Наші погляди зустрілись, і я зрозумів, що ці люди в залі не випадкові - вони знають найменші подробиці моєї справи. З кількості присутніх стало зрозуміло, що суд закритий - наймогутніша імперія світу... боялася промови звичайного правдошукача! Пізніше хлопці розповідали, що "п’ятихвилинка" того дня продовжувалась до обіду. Начальство пильно стежило, щоб хто не вислизнув, і з цього всі здогадалися, що в той день мене судять.
- Встати! Суд іде! Слухається справа по звинуваченні Горбатюка Миколи Васильовича у незаконному зберіганні зброї!
Суддя зачитав склад суду. Запитав, чи не маю я нічого проти запропонованого складу суду, чи не роблю відводів комусь із присутніх. Якщо ж під час суду будуть запитання російською мовою, то чи не потрібен мені перекладач? І все це напрочуд урочисто, підкреслено ввічливо, як це буває при реєстрації шлюбу або при нагородженні за заслуги перед Батьківщиною. Державний обвинувачувач - прокурор довго говорив гарні слова про мудрість рідної комуністичної партії, про миролюбну політику уряду, гуманність закону та про страшний злочин, який я вчинив перед народом. Запросив 5 років таборів загального режиму. Хоча я знав, що все вже сплановано й цю комедію розігрують для видимості законності, але в душі жевріла надія у порядність народних засідателів. Відповів на питання судді, після цього надали слово свідкові. Той сказав: “Минулого літа підсудний проходив обстеження у нашому психоневрологічному диспансері, але ніяких відхилень у нього ми не виявили. Навпаки, ми дивувалися який це розумний чоловік. Відповідальність за свої вчинки може нести".
Усю ту трагікомедію найгуманнішого у світі суду присутні розігрували підкреслено ввічливо – відчувалось, що від подібного цинізму вони отримують дивовижну насолоду. Щось подібне відчуває котик, котрий граючись із мишкою, відпускає її та ще й лапкою підштовхує до втечі й цим дає їй на мить відчути п’янку, міфічну ілюзію свободи... Присутні, так як той котик, насолоджувались цинізмом, грою у справедливість – знали ж, що вирок усесильним КДБ уже давно спланований. Щось подібне відчуває кожен кат, котрий напрочуд люб’язно запитує жертву: “Вам, шановний, буде приємніше коли Вас повісять чи відрубають голову?”. І, демонстративно діставши годинник із милою посмішкою: “Чи не буде у Вас заперечень якщо це станеться завтра опівдні?”. Є таке цинічне знущання під назвою “тортура надією”. Кати дають жертві примарний шанс на спасіння, а самі отримують насолоду від спостерігання як приречений, зібравши останні сили, намагається звільнитись. Коли ж спровоковане катами звільнення терпить невдачу, то кати знову отримують насолоду від споглядання відчаю, страждань невдахи від краху останньої надії. З почутих спогадів в'язнів сталінських часів знав про такий оригінальний спосіб винесення вироку: "… приговорить к высшей мере наказания!" І вже після паузи, доволі насолодившись видовищем шокового стану підсудного: " Но, учитывая чистосердечное раскаяние…" Справді, народ Російської імперії здавна полюбляє різноманітні жорстокі забави, приколи, розіграші, жарти…
Призначений владою адвокат сказав декілька слів на мій захист. Про політику на суді мови не було. Мені надали останнє слово. Що сказати? Заявити, що це судилище, трагікомедія й цим улаштувати скандал? Сказати скільки насправді у мене було вибухівки і який об'єкт зруйнувати хотів? Так це ж самому собі вирити яму! Та й перед ким розпинатись - мій виступ буде голосом волаючого в пустелі. Чудово усвідомлював, що може бути результатом подібного бунту: суддя, прокурор та народні засідателі будуть шоковані почутим. Вигляду не подасть лише дівчина стенографістка - їй головне: не пропустити жодного слова... По закінченні моєї промови встане суддя й заявить щось на зразок "В силу нововиявлених обставин справа повертається на перегляд". Мене повернуть у знайому тюремну камеру.
Через тиждень-два відкриється "кормушка" й наглядач суворо запитає: - Кто на Ге?.
- Горбатюк, - буду змушений відповісти я.
- С вещами на выход!
Коридори в'язниці, тюремний двір, "воронок", вокзал, "столипінський" вагон, пересилки й кінцевий пункт призначення - Москва. А там інститут психіатричної експертизи імені Сербського, в котрому завербовані КДБ лікарі поставлять звичний для інакомислячих діагноз: "шизофренія". Помістять у камеру до справді психічно хворих і стануть жорстоко знущатись та “лікувати” препаратами, котрі вбивають волю, руйнують мозок. В очах стояв психічно хворий юнак, котрого знало все місто – він зимою та літом ходив однаково вдягнений і був усім задоволений, тому що завжди щасливо посміхався. (До речі, його теж Миколою звали.) Стати таким як він?.. Спрацював інстинкт самозбереження, отож логічно, я безневинним ягнятком прикинувся - говорив, що ще з дитинства мріяв стати військовим, але доля склалась так, що в армію не взяли за станом здоров'я. Люблю зі шкільної парти хімію, от й вирішив просто з цікавості виготовити вибухівку. Коли “останнє слово” закінчив, народні засідателі мало не плакали - так розчулили їх мої слова.
Опівдні, після перерви суддя урочисто зачитав вирок: “П’ять років таборів загального режиму”. Значить, народні засідателі той запланований вирок усе-таки підписали. Що ж, я їх розумів прекрасно. Після школи кожна з цих двох народних засідателів училась в інституті, потім працювала. Згодом, щоб вибитись в люди, вступила в компартію. Адже кожній людині було очевидно, що партійці мали значні пільги, кращі умови праці. Поволі їхнє життя якось влаштувалося. Аж тут партія посилає вершити правосуддя, зокрема, засудити якогось дисидента. Певно, у кожної з них була така логіка: “Жаль невинного правдошукача, але якщо не підпишу вирок я, то знайдуть іншу людину, а цього хлопця все-одно засудять. Воно то так, але мені ще перепаде за непослух всесильної партії - висловлять недовіру та позбавлять всіх партійних привілеїв. За що ж наражати себе на таку небезпеку? Я ж не хочу опинитись на соціальному дні?…”. Кожен кат приблизно так виправдовується перед своєю совістю: Якщо я відмовлюсь, то зло все-одно не припиниться - іншого знайдуть, а моя сім'я буде голодувати. У мене то хоч сокира завжди гостра, вірьовка намилена й поводжусь з жертвою я лагідно, а інший катюга знущатись буде…
При будь-якій політичній системі є сліпі прибічники, які готові за ідею засудити до смерті кожного, хто виступає проти існуючої влади, тим більше, якщо вона іменує себе найдемократичнішою у світі. А якщо виникає відчуття, що підсудний не винен? Своя сорочка ближча до тіла... Зазвичай у подібних випадках докори сумління заливали казенним коньяком. Я не бачив, що і як вони пили, але знав, що таке практикувалось. Так чи інакше кожен учасник тієї трагікомедії свою нагороду отримав. Я, зокрема, - табори. Батьки, правда, подавали на обласний пересуд, потім - верховний, але вирок міського суду всі інстанції залишили без змін. У цьому для мене не було нічого дивного - продажність нашого народу коротко й разом із тим напрочуд влучно охарактеризував Т.Г.Шевченко: “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч рідну матір попроси, то оддасте…”. Така глузлива іронія долі: планував досить гучно прогриміти на весь світ, а замість того… напрочуд тихо посадили…
Старі люди розповідали як у часи їхньої молодості злочинців досить оригінально карали й водночас перевиховували. Злодія в людному місці приковували до "ганебного стовпа". От іде чоловік через центр села, аж тут на шляху прикутий юнак. Чоловік до нього: "За що ж тебе, сину, люди прикували?". А той, опустивши очі: "Я крав кури". Односельчанин на те повчально: "Гріх, сину, красти. Зганьбив ти свій рід!". А чим би мені в подібному випадкові люди докорили? Колись Мойсей, знищивши золотого ідола, зробив добру справу, а повторення його подвигу хіба не похвальне? З огляду на вищесказане зрозуміло, що у радянської влади не було іншого виходу як розправитись зі мною таємно, по-злодійськи.
Камера для засуджених. Дмитро Іванович.
Після суду мене перевели в камеру засуджених. Там я познайомився з Міщуком Дмитром Івановичем, - сином знахаря, до якого їздив раніше. Батько його сидів у сусідній камері, - чекав відправки у виправно-трудові табори примусової праці. Чому вони тут опинилися? Це були цілителі, котрі молитвами та травами піднімали на ноги тих безнадійних хворих, від яких відмовилися всі світила медицини. Слава про них поширилась навіть по сусідніх областях. І все це чудово, однак подібні феномени підривали основи атеїстичної ідеології. У нашій країні головним законом була не конституція, а статут комуністичної партії. Такі поняття, як честь, совість, мораль - це все було казочкою для легковірних обивателів. Не раз кожен із нас пересвідчувався, як влада між талановитим безпартійним громадянином і бездарним комуністом призначала на керівну посаду останнього. Івана Міщука притягнули до відповідальності за шарлатанство. Проти знахарів лжесвідчили голова колгоспу, парторг та директор школи. І не переконали суддів вдячні відгуки пацієнтів, зібрані цілителями аж у трьох загальних зошитах. Чудесне зцілення неможливе з точки зору матеріалістичного розуміння світу, а тому, може бути тільки шарлатанством - такою була загальноприйнята офіційна ідеологія. У помешканні знахарів правоохоронці знайшли 19 золотих монет царської чеканки, що тим більше ускладнило вину "шарлатанів". Суд виніс вирок: батькові 5 років таборів загального режиму. Сина, Дмитра, звинуватили у зберіганні зброї: при обшуку в хаті знайшли куплений у магазині мисливський ніж, але не зареєстрований у міліції. А це вже кримінал. Рішення суду однозначне: винен. Присудили до 3 років таборів за незаконне зберігання зброї.
Термін три роки ув’язнення за зберігання незареєстрованого мисливського ножа мене не вразив, тому що із радіоголосів знав про дисидента, котрого відправили у табори за зберігання... рушниці для підводного полювання. Іншого небезпечного для режиму правозахисника заховали у табори за... зґвалтування - бідолаха почув в коридорі благання допомоги й поспіхом відкрив двері. Під приводом термінового виклику карети швидкої допомоги (у чоловіка сердечний приступ) поріг квартири переступила жінка. Не гаючи часу розірвала на собі блузку й стала дряпати господаря та волати про допомогу. На крики миттєво з'явились правоохоронці та свідки й склали відповідний протокол. Подальші події розвивалися за звичним сценарієм: арешт, слідство, суд, табори...
Під час виводів на прогулянку Дмитро вигадував стати у коридорі так щоб устигнути заглянути у вічко камери у котрій був ув’язнений батько. Ризикував звичайно, тому що озлоблений “попкар” (наглядач) за подібне порушення міг й дубинкою по спині добряче потягнути. На щастя щоразу покарання обмежувалось лише добірною лайкою.
Що таке годинна тюремна прогулянка? В’язнів виводять у тісні дворики, котрі розміщені на даху в’язниці. Небо заґратоване дрібною металічною сіткою – щоб в’язні записок один одному не перекидали. Весь час гучно говорить радіо – щоб заглушити перегукування. Згори за порядком спостерігає охоронець. Порушить порядок один – усіх відведуть назад у смердючу камеру, а сам порушник отримає покарання. Та зіжмакані у маленькі кульки записки ми все ж перекидали, перегукувались під час пауз у радіопередачах, але робили це так щоб не попастись.
Мене завжди вабила таємнича тема цілительства, знахарства, чаклунства. Ми з Дмитром безсонними ночами довго розмовляли про таємниці нашого світу. Я з подивом виявив, що знахарем може стати кожен, хто буде вивчати рідкісні заборонені книги, в яких подаються молитви, заговори, магічні обряди та рецепти виготовлення цілющих напоїв із чудодійних трав. Справжній майстер таємничих наук знає час та обряд виготовлення, а також церемонію використання нетрадиційних ліків. Потрібно багато вчитися, щоб знати таємничу науку, адже слово "знахар" походить від слова "знати". Справжній майстер має вдома цілий іконостас, перед яким часто молиться. Він ходить до церкви, постить, веде праведний спосіб життя, і тому добрі ангели слухаються його.
- А чи можете ви використати свою силу, щоб заподіяти людині зло? – поцікавився я.
- Звичайно, можу, але не роблю, бо це великий гріх. Кожен майстер знає, як поробити і як відробити…
Дмитро розповідав, що в основному вони з батьком знімали порчу, пороблену майстрами Чорної магії, яких у народі називають відьмами та відьмаками. Таких порчених везуть у монастир на вичитку, або до них, Міщуків. Я зацікавився тим, як відьми роблять зло. Дмитро розповів, що способів дуже багато. Наприклад, беруть воду, якою обмивали мерця, його одяг, вірьовку повішеного, стружку з домовини, землю з могил чи квіти з кладовища - всього і не перерахуєш - і виконують певний обряд із наговором. Потім підпоюють жертву такою водою, або хитрістю заносять у дім чи підкидають під поріг речі, над котрими виконувався сатанинський обряд. Є люди, які свідомо в обмін на владу, гроші, здоров'я продають дияволові душу, щоб одержати силу чародійства та й пожити на цьому світі у своє задоволення. Бідні люди! Вони знають, що за подібні вчинки потраплять у пекло і… добровільно його обирають. При цьому спокушені дияволом люди часто стверджують, що вірять у Бога і виголошують ритуальні молитви, закликаючи ім'я Отця, Сина та Духа Святого, але при цьому не відають у запеклості та нерозкаяності своїх сердець, що їх водить сатана.
Наші розмови продовжувалися до ранку. Кожен міг слухати, але більшість ув'язнених спали, тому що їх ця тема не цікавила. Виявилось, що до арешту Дмитро жив у Литві – заховався там від переслідувань. У Литві теж була радянська влада, але службовці, котрі проводили її політику, там були ліберальніші й тому не заважали. Дмитро так розповідав: “Люди там зовсім інші. Відразу поширились чутки про мої знання та силу й стали приходити хворі та порчені. Владні структури теж довідались і, розпитавши враження зцілених молитвами та травами людей, стали мені ще й допомагати. Друзів багато з’явилось. Якось у їхньому середовищі я обмовився, що хотів би недорого придбати потриману, але ще у доброму стані “Волгу.” Здавалось, ніхто на мої слова уваги не звернув, але через декілька днів друзі-литовці завітали з радісною новиною: “Знайшли Вам машину, про яку Ви мрієте. Поїхали – подивимось...”. Серед таких справді, доброзичливих людей жити одне задоволення. Коли ж до батька погостювати приїхав так свої ж відразу обох нас і пов’язали...”.
"Сліпонароджені в тюрмі, кому поскаржимось? На кого?"
Життя у камері для засуджених нічим не відрізняється від життя тих, хто перебуває під слідством. І тут, і там хамство, насолода від влади над беззахисними в'язнями. Раз чи два на тиждень у камері проводять обшук. Усіх виводять у коридор і ретельно обшукують камеру, а потім прощупують одяг та обмацують кожного з арештантів. У мене був зошит, в який переписував вірші з узятих у бібліотеці книг. Були там уривки віршів із “Кобзаря” Тараса Григоровича Шевченка. Так знайшли ж, покидьки, та й конфіскували. Боляче від образи - душевний біль сильніший від фізичного. Пригадалось вивчене напам’ять із віршів Івана Світличного:
Сліпонароджені в тюрмі,
Кому поскаржимось? На кого?
На чорта лисого!? На Бога?
Тюрма ж - своя, і ми - самі...
Ці контролери та лікарі, про яких я так негарно відгукуюсь, такі ж люди, як усі ми. Але яку ж насолоду отримують, принижуючи інших! Пригадалось вивчене напам'ять із “Кобзаря”:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають...
Напроти тюрми гуляло весілля. До глибокої ночі було чути музику, жарти, сміх. Не спалось. Мало не плакав. Запитував себе: Чому не жив як усі люди? Що заважало? От нормальні люди пристосувались й живуть у своє задоволення. Їх навіть іноді за кордон випускають, тому що, як той компартійний бюрократ висловився: “…Вони такі активісти-комуністи, такі проститутки!, що вже ніде й проби ставити!...”. Може й справді звернутись у психіатричну лікарню та вилікуватись від докорів сумління, щоб можна було спокійно святкувати під час чуми?”.
Після суду засуджених тримають у тюрмі ще місяць. Так заведено, що кожен пише касаційну скаргу на вирок суду. Доки скарга дійде та відповідь прийде, проходить місяць. Ось один "дармоїд" пише касаційну скаргу у зв'язку з тим, що йому несправедливо присудили рік таборів. При соціалізмі, як відомо, хто не працює, той не їсть. Не працював ти ніде більше трьох місяців, а значить, отримуй рік чи два ув'язнення за паразитичний спосіб існування. Цей гуморист зачитує вголос свою скаргу, а вся камера заходиться від сміху. Видовище нагадувало сюжет відомої картини “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. - "А що, - каже, - не розглянути не мають права, а я замість того, щоб на зоні горбатитись, краще тут ще місяць відсипатись буду".
Серед нас був чоловік, який мав "ходку" у виправно-трудовий табір. Він нас, новачків, навчав: "Що б не сталося в камері чи у таборі, сам викручуйся як можеш, але скаржитись не біжи. Тут і там не скаржаться, а “здають”. Якщо “здаси” свого кривдника, порушиш цю заповідь, тебе відпедерасять". "Чому так?" - поцікавився я. - Той повчально: "Якщо здав раз, то і далі будеш здавати - слідчі завербують слабохарактерного простачка, куплять обіцянкою дострокового звільнення, зайвою порцією баланди..."
Виправно-трудовий табір.
У квітні 1983 року мене етапували у виправно-трудовий табір номер 16, котрий знаходиться на околиці Полтави. Перш ніж завести у табір, весь етап загнали в окрему камеру. Я присів біля стіни та й поклав голову на руки. Раптом чую гучний, гарний голос священика: "Ми-р-р-о-ом Го-спо-ду по-мо-ли-мось!" А далі йшов таким само тоном добірний мат-перемат так, що мене аж пересмикнуло від огиди. Піднімаю голову і бачу перед собою молодого вродливого юнака з борідкою, як у священика. Це він так глумиться над Богом та службою церковною, а всі новоприбулі за животи беруться від сміху. Я, було, хотів сказати: "Не богохульствуй - Бог покарає!", але відчув, що симпатії присутніх на боці цього богохульника, отож, із мене тут будуть сміятися, та ще й у таборі глузувати. Промовчав - вважав, що проповідувати в даній ситуації рівнозначне розсипанню перлин перед свинями.
Та ось і табір. Мене розподілили в 5-й загін, який працював у цеху пластмасових виробів. Переодягнули, дали матрац, постільну білизну і відвели в барак. Зразу ж до мене підійшли земляки з Рівненської області. Як і годиться землякам, ввели в курс справи. “Тут, - кажуть, - діє такий неписаний закон. Влада нас принизила, так, що давайте самі собі не будемо ускладнювати життя. Це на волі бий, кради, а тут свого брата зека образити не смій. Відповідай за свої слова. Думай перш ніж, що сказати чи пообіцяти, бо інакше тобі можуть “пред'явити”: "Ти за "базар" відповідаєш?". І спробуй-но сказати "ні"! Якщо ж вийде у тебе якась "непонятка", біжи до нас - ми все владнаємо. Навіть якщо з кимсь посваришся, то не використовуй матюків, бо можеш утрапити у велику халепу”. Ось так мені виклали курс лекцій стосовно співжиття з братами-в’язнями у таборі. На цьому, правда, наука не закінчилась. Ще повели в туалет і показали: під цим краном не вмивайся і на це "очко" не сідай - це місця для педерастів. Пройшовши таке теоретичне навчання, я почав приглядатися до в’язнів. Горді, гарно вдягнені - це "блатні", або “пацани”, як вони самі себе величають. Вони в бараку живуть окремо, на роботу не ходять. Якщо ж трапляється, що силоміць виганяють на роботу, то не працюють - норму їм за відповідну плату виконують інші. "Шнирі", котрих у нашому таборі часто називали “гавайцями”, носять тим “пацанам” із їдальні їжу, готують на саморобних електроплитках делікатеси, перуть та прасують одяг, чистять взуття, виконують дрібні доручення. Один в’язень, з огляду на це, сказав жартома: “Після звільнення поїду жити на Гаваї – там усі гавайці”.
“Хазяїн” табору на зборах обурювався: “Щось якихсь блатних багато у мене розвелось… Справжній блатний на цій зоні тільки я, а це – вказав рукою на офіцерів штабу – мої гавайці!”.
Прості в’язні не лаються та не б'ються, - з усіма непорозуміннями звертаються до блатних, а вже ті швидко проводять слідство, суд і розправу. Основна маса в’язнів - це "мужики" - трудяги, котрі працюють та самі себе обслуговують.
Найнижча каста - "педерасти". Це дно зеківського суспільства, - в'язні, яких "опустили" за якусь значну провину. Вони носять присвоєні у таборі жіночі імена і в їхні обов'язки входить прибирати туалет та сексуально задовольняти бажаючих. Це обірвані, брудні та смердючі, із погаслими очима люди, які викликають огиду і водночас співчуття. Їм можна щось подарувати, але не можна від них що-небудь взяти або свідомо доторкнутися - "законтачися", отож, потрапиш у їхню сім'ю. Доторкнутися можна кулаком, але краще, щоб не бруднити руку, носком черевика. Я вже давно запримітив дивну особливість людської психіки: людина відчуває насолоду, коли бачить, що комусь набагато важче, ніж їй. Це відчуття заспокоює людину, приносить полегшення. Приємно лоскочеться самолюбство: інші он як опустились, а от я – ні.
У бараку живе 200 в'язнів. Кожен барак відгороджений від інших, всі пересування у таборі тільки строєм. Їжа така ж, що й у тюрмі. В’язні живуть "сім'ями" - збираються по двоє чи троє, а іноді й більше, і діляться здобутим, допомагають один одному, виручають із біди. Таке об'єднання називається сім'єю. Звичайно, так легше існувати, як у таборах кажуть, "тягнути строк".
У першу ніч не міг спати: у коридорі блатні жорстоко били новачка. У бараку всі закрились одіялами та робили вигляд, що нічого не чують. Ніхто не хотів втручатись. Вранці жорстоке побиття продовжувалось на плацу біля барака. Усі стали шепотітися, мовляв, що це за "бєспредєл"? І ніби вловивши цей настрій в'язнів, блатні змусили новачка стати на коліна та сказати за що його б'ють. Ставши на коліна, той крізь сльози благав: "Мужики, простіть мене! Я прибув у табір з лікарні, а сказав, що із ШИЗО. "Пацани" мене переодягнули, нагодували, напоїли... Я обманув вас усіх! Простіть!".
А блатні продовжують його лупити. Я попросив одного з в'язнів пояснити суть справи. Річ у тім, що у таборі існує такий закон: якщо в'язень за якусь провину потрапляє у штрафний ізолятор, то “сім'я” мусить по закінченні 15 діб зустріти його, тобто накрити для страждальця стіл, переодягнути у все нове. Якщо ж, як у цьому випадку, у чоловіка немає "сім'ї", то цю роль беруть на себе блатні. Він їх обдурив, але обман розкрився, і тому його безжально били, а потім відправили на "пєтушатню" - до педерастів.
Через день всі знову спостерігали подібний сюжет. Двох в’язнів застукали, як ті крали чужі пайки хліба. Тоді той хліб намазали взуттєвим кремом, густо посипали сіллю, ще й плюнули туди. На груди повісили таблички з написом "шушара", тобто злодій. Потім водили навкруг барака, підганяючи ногами, і примушували той хліб їсти. Під брязкіт ложок та порожніх консервних банок злодіям було влаштовано привселюдне покарання, щоб усі бачили, що красти не можна.
Через два дні знову пригода. Один нахаба у дворі попрохав новачка з числа земляків:
- Візьми у моїй тумбочці пачку сигарет і принеси мені.
Той послухався, а через годину крик, ґвалт: - Гроші вкрали! "Четвертак" пропав! (25 карбованців)
Усі збіглися на крик. Звинувачують наївного простачка, а він плаче й клянеться, що ніяких грошей в очі не бачив. Прийшли блатні і стали вести слідство.
Запитують наклепника: - Учора ти по всьому отряді "пятішку" шукав, а сьогодні в тебе “четвертак” пропав?.. Де ти взяв гроші?”.
- Земляк із сусіднього отряду позичив.
- На якому отряді?.. Хто?.. Веди нас до нього!
Привів. Питають земляка: - Ти позичав цьому чоловікові гроші?
Ті обоє дивляться один одному в очі. Пауза затяглася. Видно, була домовленість, але зараз здали нерви й страх покарання змусив земляка сказати правду.
- Ні! - твердо відповів.
Що почалося! Били, ламали на спині та голові табуретки, обзивали, і все це привселюдно, щоб усі бачили, що у цьому таборі дотримуються правил гри. Подібні пригоди, час від часу повторювались.
У цехах заводу в'язні підпільно виготовляли та через охоронців та вільнонайманих обмінювали на спиртне та продукти ножі, запальнички, мундштуки, персні і тому подібне. (Охоронці та люди з волі погоджувались порушувати закон, тому що на мізерну зарплату не проживеш. “Хазяїн” це розумів і на подібні порушення дивився крізь пальці.) Наприклад, вставити зуб із жовтого металу коштувало 5 карбованців. Продукти у табір завозив віз запряжений кобилою на ім’я Майка. Розповідали як раніше в’язні, ради приколу, нагодували кобилу їжею зі снодійним, а коли та заснула, зняли зліпок зубів. (Наркотики та шприци у таборі не були дефіцитом.) Через декілька днів знову нагодували снодійним і, під час того наркозу, вставили блискучі рондолеві щелепи. “Хазяїн” табору був шокований, коли побачив як кобила їсть сіно… “золотими” зубами.
Один в’язень знайшов інструмент для виготовлення ширпотребу та й присвоїв. Коли це діло розкрили, то бідолаху довго били і при цьому пояснювали: "Знайшов чуже - поклади на місце, бо це від контролерів заховано, а не від тебе. Не смій обкрадати свого брата - зека". І знову били, так, що той просився слізно на вахті, щоб його перевели в інший загін.
Помітив, що порядки у таборі наводять не тільки блатні, - є чимало авторитетних хлопців із числа мужиків. Якось серед в’язнів виникло напруження. До мене підійшли й запитали: “Блатні занадто розперезались. Пора їх поставити на місце. Ти разом з усіма?”.
- Звичайно! - відповів я. Щоправда, до колотнечі діло не дійшло. Блатні зрозуміли, що їм може добряче перепасти від мужиків, отож, пообіцяли, що надалі будуть поводить себе стриманіше.
Слід сказати, що старшина та бригадир, котрі теж були з числа засуджених, горою стояли за інтереси простих в'язнів. Як тільки назрівають непорозуміння, – вони зразу скликають "сходняк". Це збори без представників адміністрації. Усі 200 в'язнів у вихідний день зібралися у підвалі. Виставили варту. На порядку денному наболілі питання співіснування у таборі. Один зухвалець за дрібницю жорстоко побив іншого в'язня, а за це потрібно відповідати. Логічно, що цей нахаба хитрує, оббілює себе й обливає брудом свою жертву. Але "розборки" ведуть бувалі в бувальцях, яких не проведеш, прикинувшись простачком. Як кажуть, гнилий базар у такій ситуації не проходить. І, бачу, порушникові доводиться визнати свою вину, вибачитись та понести покарання. Переходять до другого питання. Звертаються до залу: “Дивимось телевізор й насмічуємо. Як будемо прибирати: по черзі чи платитимемо з "отоварки" добровольцям?”.
Вирішили платити. Ті, хто не мали зароблених грошей на отоварку, згодилися прибирати.
- Ще, що заважає нам жити?
- Друга зміна приходить вночі з роботи і дуже шумить.
Вирішили, що всі, хто працює в другу зміну, будуть поважати сон своїх колег по бараку.
Я любив спостерігати за поведінкою новачків. Кожен новоприбулий широко розкритими очима спостерігає порядки у таборі. Бачить все оте й робить висновок, що слід тримати себе в рамках добропорядності. "Лажа", "туфта", різні шахрайства не минають безкарно. Закони у таборі жорстокі, але справедливі: не порушуй правил гри - тебе ніхто не зачепить. Забігаючи наперед, скажу: за рік перебування у таборі мене ніхто не вдарив, ніхто не украв жодної дрібнички. Приємно вражає сама обстановка доброзичливості, взаємовиручки. Бувало, ідеш сам не свій від важких думок та переживань, а зовсім чужі тобі люди кличуть:
- Земляк, ходи до нас на чай! (Міцний чай, під назвою чифір, є своєрідним наркотиком: знімає сонливість, втому, збуджує, піднімає настрій.)
- А що, - питаю, - ми хіба земляки?
- Та на одній Землі живемо - значить, виходить, що земляки… Чого сумуєш?.. П’ять років "наболтали" за "порожняк"?.. Не сумуй… Тут майже всі сидять за нізащо. А строк - оглянутись не встигнеш, як промине…
Після таких слів на душі стає веселіше. Дякуєш Богові, що є ще люди, котрі можуть поспівчувати, вміють підняти настрій своєму ближньому. Ось і мене пригощають, заспокоюють. І так тепло стає на душі від людської доброти... Іншим разом уже собі хочеться когось підтримати.
Обстановка у таборі дружня. Усі знають, у кого, коли і за яку ціну можна купити наркотики, горілку, чай, сигарети. Якщо кому-небудь украй потрібні гроші, - позичать. Боргові чи іншого виду розписки у таборі писати не прийнято - слово коштує дорого. Якщо ж боржник не віддає в обумовлений час борг, то не прийнято вимагати силою. Звертаються до блатних. Ті боржника відлупцюють, осоромлять на весь загін та ще й гроші заставлять повернути у встановлений ними термін. Якщо ж виникають труднощі з поверненням боргу, то, як правило, поступають так: боржник запрошує на чай і там ввічливо просить: “У мене несподівано виникли проблеми. Якщо можеш, почекай ще тиждень. Якщо ж тобі терміново потрібні гроші, то я в іншого перепозичу, а тобі віддам у строк...”.
"Хірург".
Декотрі в’язні серед іншого ширпотребу виготовляли та вживляли під шкірку свого дітородного органу “маслини”. Що таке “маслина”? В’язень знаходить на роботі осколок товстого скла й спилює його на наждачному кругові до розміру квасолини, а потім ще довго шліфує спеціальною пастою. Процедуру вживляння виконував Анатолій, котрому хлопці жартома присвоїли “погоняло” “хірург”. В операційний день “хірург” ретельно промивав “операційний стіл”, мив руки, дезінфікував “інструменти”, демонстративно неспішно одягав білий халат та розкладав бинти, порошок стрептоциду, спиртовий настій йоду. Пацієнти ставали у чергу. Це дійство було дозволено спостерігати усім бажаючим й хлопці не пропускали нагоди розважитись. Мені запам’ятався здоров’як Миронов. Запам’ятався тим, що як тільки дійшла черга знімати штани та класти своє достоїнство на стіл під удар “скальпеля” так йому від передчуття болю стало погано. Щоб не пропустити видовище “операції” одні “доброзичливці” підхопили знепритомнілого під руки, а інші швиденько принесли води та й побризкали на бідолаху. Напівпритомного підвели до столу та підтримували під руки під час “операції”. Пізніше кожен прооперований платив “хірургові” за цю процедуру дві пачки цигарок. Навіщо ж декотрі в’язні так глумляться над своїм тілом? Пояснювали, що це для того, щоб у майбутньому доставляти більшу насолоду коханкам – “маслина” буде їх в інтимному місці так подразнювати, що ті будуть звиватись, кусатись, дряпати спину, стогнати від насолоди. З огляду на це деякі оригінали не обмежувались однією “маслиною” і завдяки цьому їхній інтимний орган своїм виглядом нагадував качан кукурудзи. У той час сталось так, що я подружився з Миколою Щербаковим і ми стали жити сім’єю. Ми не палили, так що отримані з дому та куплені у табірному магазині цигарки використовували як валюту для оплати своїх сімейних потреб. Микола був значно старший за мене і тому мав більший життєвий та табірний досвід. Якось він запропонував мені: “А давай й ми собі “маслини” вставимо”. Я подумав, що він, солідний сивочолий уже чоловік так жартує над безглуздям молодих в’язнів й відповів у тон: “Якщо ти вставиш то й я слідом за тобою стану в чергу до “хірурга”. А Микола… справді, виготовив “маслину” та й уставив! Демонстративно взяв із сімейного бюджету дві пачки цигарок та й відніс “хірургові”. Після того підійшов до мене й заявив: “Пам’ятаєш свої слова?! А за “базар” відповідаєш? Там ще дві пачки цигарок залишилось, так що готуйся до “операції”. У цеху я бачив чималий шматок склоблока, так що “маслина” із нього вийде, як слива. Так ти її сам виготовиш чи, може, допомогти?”. Оце так потрапив у халепу! Що робити? Став “з’їжджати з базару”, “дурника вмикати”, посилаючись на ті чи інші надумані причини відтягувати час. Спочатку Микола усіляко іронізував наді мною, а потім серйозно заявив: “Твоє щастя, що ми сімейники й тому я не винесу цю проблему із сім’ї. Якби ти, не подумавши, кому іншому таке ляпнув, то тебе силою примусили б виконати обіцяне…” А, що було б якби Микола оприлюднив нашу домовленість? Що? А хлопці своїми насмішками та підковирками так би дістали, що таки мусив був би стати в чергу до “операційного столу”.
Пілот червонозоряного винищувача.
Сімейником “хірурга” був колишній військовий льотчик Віктор. Непоганим хлопцем він виявився: мускулисте тіло, інтелект, почуття гумору. Якось він мовчки читав листа з дому аж тут гірко звернувся до усіх: “Мама он повідомляє, що мій товариш із котрим разом учились в льотному училищі нещодавно загинув в Афганістані! Як же доля нас розвела: я в тюрму потрапив, а він в Афгані смерть знайшов… Виходить так, що тюрма врятувала мене від гіршого – смерті на безглуздій чужій війні…”. Вітя відбував покарання за квартирні крадіжки. Чомусь у мене склалось враження, що він навмисне “закрився” у в’язницю щоб уникнути військових дій в Афганістані – не вірилось, що такий розумний, високооплачуваний повітряний ас може спокуситись квартирним дріб’язком. (У жаргоні в’язнів є слово “закритись” – це навмисне так учинити злочин щоб бути спійманим й, потрапивши на певний час в ув’язнення, перечекати небезпечний період.) Чомусь подумалось тоді: от якби моя дитяча мрія стати військовим льотчиком збулась, то вишколений асами повітряного бою та зомбований радянськими політпрацівниками я би сьогодні за штурвалом червонозоряного винищувача геройствував у “гарячих точках” ради перемоги комуністичної ідеї. Пролив би на чужих землях море безневинної крові, заробив би прокльони постраждалих, й, скоріше всього, розділив би долю Вікторового товариша…
Общак.
Раз у місяць, у день отоварки блатні збирають з усіх на "общак". Це значить: якщо потрапиш у штрафний ізолятор чи в "БУР" (барак усиленого режиму), то тебе будуть "гріти", тобто засилатимуть сигарети, наркотики, горілку, чай. І всі щось дають: хто гроші, хто продукти чи сигарети з отоварки.
Було й таке: після відбою вмикають світло у бараку. Заходять авторитети: "Мужики! На "критку" вивозять Вітьку Михайлюка з 7-го отряду. Допоможіть зібрати "баул" у дорогу. Давайте тільки все "нульове". В'язні дістають: хто натільну білизну, хто шкарпетки, інший - костюм бавовняний, ще хтось - взуття. Серед речей, зібраних у баул, можна було побачити навіть предмети гігієни, зошити та конверти - словом, усе чим багаті в'язні табору. На волі я не бачив такої взаємовиручки, як серед злочинців. Проте різні бувають люди. Ідеалізувати місця позбавлення волі не приходиться. Природа людини в ув’язненні не поліпшується. В’язні весь вільний час діляться спогадами, обмінюються кримінальним досвідом, адресами для майбутнього кримінального співробітництва, отож табір виховує злочинців. Злий робиться злішим, жорстокий - жорстокішим, добрий – пристосуванцем, циніком.
Один із блатних потрапив у халепу: йому довірили зберігати "план", призначений для підігріву БУРа та ШИЗО, а він тишком-нишком сам скурив той наркотик. Свої ж, блатні, поламали на ньому дві табуретки, двічі відливали водою, а в кінці цієї екзекуції дружно помочились на негідника. Це значить, що його опустили до рівня педерастів. Життя у таборах жорстоке: ще вчора він був блатним, а сьогодні побитий, брудний та обірваний сновигає у пошуках місця у табірній ієрархії.
Пам'ятаю, були складні випадки, коли блатні не знають, як розсудити. Тоді звертаються до "руля табору". Таким є вибраний самими в'язнями "злодій в законі" - чоловік, який чимало відсидів і має величезний досвід та авторитет. Його рішення остаточне й оскарженню, не підлягає.
Самогубство.
Трагічна звістка сколихнула весь табір - самогубство. Юнак із сусіднього бараку програв у карти велику суму грошей. Обіцяв віддати, коли батьки приїдуть у призначений час на побачення. Та з волі прийшла сумна новина: батьки потрапили в аварію й мама померла. Значить, побачення не відбудеться, отож, не буде й грошей. А гроші віддавати потрібно - у таборі на сльози та благання уваги не звертають. Закон жорстокий: нема в умовлений термін грошей - розраховуйся по-іншому: підставляй свій зад та рот. Хлопець вночі порізав собі вени. Спав він на другому ярусі "шконки" (ліжка), як кажуть, "на пальмі". Кров просочилась через товстий матрац та полилась донизу, на одіяло нижнього. Той проснувся весь у крові та й здійняв ґвалт. Хлопця швидко віднесли на "больнічку", але яке там у таборі лікування… Ще дві години бідолаха пожив на цьому світі. Між ганьбою та смертю боржник обрав останнє... Це був той вродливий юнак, котрий у перший день перебування в цьому таборі так цинічно глумився над Богом та церковною службою. Боляче стало на душі: ніхто не навчив його страху Божого: ні батьки, ні вчителі, ні я. Я відчував свою вину у тому що, побоявшись насмішок, не припинив богохульство, не застеріг його від біди. Великим гріхом є перервати своє життя та піти нерозкаяним у вічність.
Право на отримання довгострокового побачення.
Ще у перший день свого перебування у таборі довідався, що кожен в'язень раз у півроку має право на довгострокове побачення з рідними. Для цього на цілу добу виділяють кімнату, в якій два ліжка, стіл, в кінці коридору газова плитка - можна приготувати гарячого. Я написав заяву, і через тиждень знайшов своє прізвище у вивішеному графіку відвідувань. Побачення випадало 9 травня, на другий день Пасхи. Зрадів неймовірно: нарешті, наговорюсь досхочу з рідними. Написав листа й став чекати.
"Он был мне больше чем родня…"
У таборі часу для роздумів вистачає: на роботі, під час безсонних ночей у ліжку чи прогулянок навколо барака я все думав про дивний, карколомний поворот своєї долі. А може, хтось мене продав? Хто? Ніхто, крім однодумця Петра, не знав моїх планів. А може, все-таки Петро? Та це припущення розум миттєво відкидав. Це безглуздість, – говорив мені внутрішній голос, і я йому підкорявся. Ні, ні! Ніколи цього не може бути! Він же має вищу освіту, він такий розумний, але нічого не досяг при радянській владі - живе у гуртожитку. Петро ж так хвалив Біблію та Божі заповіді, так уважно слухав мої проповіді! Він їв зі мною з однієї тарілки та спав поряд у ліжку! Як співає Володимир Висоцький: “Он был мне больше чем родня – он ел с ладони у меня!..”. А як же лаяв оте мерзенне КДБ та всю сатанинську комуністичну владу! Так що – ні, він на це не здатен! Він мій друг і ще й до того справжній інтелігент!.. У душі я гордився ним: є ж ще у нас люди не затуркані остаточно брехливою пропагандою, люди, спроможні свідомо мислити та протестувати. Я потрапив за грати та його не видав, отож, можливо, він доведе наш задум до кінця… Мені навіть хотілося написати лист на адресу гуртожитку або інституту культури, в якому поплакатись на долю та серед іншого похвалитися тим, що я все-таки не видав його, - свого ліпшого друга. Хотілося, та все якось руки не доходили - постійно відкладав на інший раз.
Чорнокнижник.
Цікавих людей у таборі вистачає. Я не переставав дивуватися, як же багато хто з людей знають секрети Магії, особливо ритуал продажу своєї душі дияволові. Наслухався всього доволі. Зовсім не знайомі між собою люди однаково описували ритуали договору із лукавим. Я навмисне упускаю подробиці, але щоб уявити процес укладання угоди опишу основну суть. В одному випадкові майбутній слуга нечистого пише власною кров'ю три свої бажання, перев'язує чорною стрічкою й уночі викидає написане на смітник. Якщо ж вранці там того договору немає то це означає, що його умови прийняті. З цього моменту характер новоспеченого слуги лукавого поміняється й доля повернеться у бік виконання замовлених бажань. У іншому випадкові лукавий матеріалізується у вигляді владного пана одягненого у чорне по моді Х1Х століття. В цьому випадкові договір скріплюється підписами обох сторін. Диявол зобов’язується надати своєму слузі владу над людьми а взамін вимагає щоб той використовувава ту владу на зло. Чим більше ти глумишся над Божими заповітами, тим більше тому радіє твій покровитель. Чим вище ти будеш підніматись, тим більше людей мусиш принести у жертву: масові репресії, голодомор, концтабори, газові камери, війни і т. д. Та ворог Божий є істотою напрочуд лукавою - він зіграє із тобою без правил: використає й у потрібний момент забере до себе у пекло.
В нашому загоні "шнирем" був Нікітін Сергій, родом зі Львова. Ми довідалися, що він читав Чорну магію й закликали на чай. Попросили розповісти щось цікаве. Попивши міцного чаю, Сергій розповів, що треба зробити, щоб мати здатність красти, не боячись охорони: "Є один день на рік, коли треба зловити чорного кота без жодної білої плями і, забивши, зварити опівночі. Опісля стати перед дзеркалом, кожною кісточкою проводити по зубах й викидати, не оглядаючись, через ліве плече. За спиною в цей час буде творитися щось страшне: диявол буде всіляко спокушувати, щоб ти оглянувся. Оглянешся - помреш або здурієш й довіку будеш одержимий демонами. Там трапиться одна кістка, доторкнувшись якою до зубів, не побачиш свого лиця в дзеркалі! Ось ця кісточка тобі й потрібна! А все, що залишилось, кидай разом із каструлею через ліве плече - воно тобі вже не знадобиться. Ритуал завершено. Маючи цю кістку, пройдеш непомітно куди завгодно. Чудо станеться не з тобою, а з очима охоронців. Сатана засліпить їм очі, - вони будуть дивитися на тебе впритул і не бачити!”.
Я спостерігаю за слухачами: одні вірять, інші - ні. Знав із Біблії, що Господь Бог суворо заборонив людям чаклувати, ворожити. Якщо сам Бог застерігає, значить, - це небезпечно, але людина не зважає на перестороги - задля своєї вигоди продає свою душу дияволові! А такі, як Сергій, ще й хизуються своїми знаннями. Наприкінці Сергій запитав, чи вбивав хто-небудь із нас забави ради пташок, чи мочився хто на вогонь.
- Так, було, - відповідають в’язні.
- Ось ви за це й покарані. Не знаєте ви походження вогню…
- А ти, якщо такий розумний, за що сидиш?..
- Я під час чаклунства допустив серйозну помилку от і покараний за це. Але нічого, це мені наука. Вийду - ще не такі діла творити буду…”.
У цих словах для мене не було нічого нового. Згадалась несповна розуму сусідка, про котру ходили чутки, що вона займалась магічними дійствами й з’їхала з глузду після того, як під час одного з магічних ритуалів допустилась помилки. Одні казали що оглянулась, інші - що відгукнулась на знайомий голос.
Побачення з рідними.
Та ось настав довгоочікуваний день побачення. Заходжу. Бачу: приїхали мама та жінка. Привітав їх за пасхальним звичаєм тричі: "Христос Воскрес!" Відповіли тричі: "Воістину Воскрес!" Поцілувались тричі. На столі: освячені напередодні Пасха, проскурка, масло, ковбаса, яйця, сир. У глечику стояла освячена на свято Водохрещя вода. Сіли за стіл. Випив я свяченої води, став їсти Пасху та свячену їжу.
А мама тим часом розповідає: - Того вечора, коли тебе посадили в КПЗ, приїхало сім чоловік на чолі з начальником міліції. Пояснили: "Вашого сина затримали - віз крадені тканини з льонокомбінату. Ось ордер на обшук".
Таке пояснення давало їм право ритись де завгодно – шукати крадені тканини. Поперекидали весь одяг у шафах, рились у тумбочках, ліжках, лазили на горище. Цілу ніч слухали касети, котрі найшли у твоїй кімнаті. Докоряли що перемикач діапазонів радіоприймача зафіксований на коротких хвилях. Дивувались: “Ну що він сам один хотів вдіяти проти всесильної радянської влади?”.
На щастя, до батькової кімнати, де той зошит лежав, черга не дійшла, бо, знайшовши щось у воскотопці, сказали: “Цього нам досить. Закінчуємо обшук!”.
Забрали три бочки бензину та шість із половиною мішків крупи. Забрали і мене - ночувала в КПЗ, але вранці відпустили. Батько тієї ночі поїхав із ними і бачив, як там у міліції вони ту крупу та бензин ділили: накинулись як вовки на здобич.
Пізніше приходив твій друг Петро. Приносив Андрійкові цукерки та все бідкався, що ось дожились при радянській владі до того, що вже хороших цукерок дитині немає в продажу. Жалів тебе, співчував. Усе допитувався: “Як це могло статися? Невже ви нічого не помічали? Може, він із ким дружив і той його науськав?.. Як же виручити друга? Може, ви дасте слідчим хабара? Понесіть, може, врятуємо Миколу…”.
Батько каже: - У міліції працює мій друг Павлік. Він допоможе.
На другий день Павліка звільнили. Знову твій друг приходить й ту саму пісню співає.
Батько каже: - Ну, нічого, там у мене ще один друг є - виручить.
Назвав ім'я . Наступного дня і того звільнили…
Один добрий знайомий попередив батька: - Все, що ви з тим чоловіком говорите, - усе воно в міліції на магнітофоні…
Та я помічала, що він щось тримає та поправляє за пазухою, але чомусь значення цьому не надавала... А біля будинку хтось засідав у кущах - слідкували. Усі друзі, знайомі та односельчани від нас відвернулися. Приходив тільки найкращий батьків друг Андрій. По селу пустили неймовірні чутки, в тому числі й таку, що ти мав радіостанцію - тримав зв'язок із ЦРУ. В газетах же нічого про тебе не писали. Приходив Петро ще, та ми не пустили його на поріг. Тоді він до Зіни в магазин став ходити. Прийде і: "Ну як же Миколі допомогти?".
У твоєї двоюрідної сестри, котра живе за стіною, несподівано залицяльник з'явився. Та такий багатий - на таксі приїздить, подарунки дарує. Та як тільки слідство закінчилось, зник так же несподівано, як і з'явився...
Пізніше виявилось, що той твій друг Петро, котрого ти так щедро пригощав та ще й додому продукти давав, має власну квартиру, жінку та дітей. Завідуюча магазину, в котрому батько працює, знає його та сім'ю їхню. Виявилося, що віз ти тоді не спирт, а звичайнісіньку воду. А брат його, Арсен, працює не на спиртозаводі, а теж у міліції…
Якось батько, добиваючись за тебе, там випадково відкрив не ті двері й побачив у кабінеті за столом Петра. Так той зробив вигляд, що не впізнав батька, - устав і так ввічливо: "Ви кого шукаєте, чоловіче? Може, я чим зможу допомогти?".
Микола Сирнюк, Зінин родич, через друзів, котрі працюють у міліції, хотів заступитись за тебе, але ті йому сказали: "Там така каша заварилась... Не лізь туди, а то ще й тебе посадять".
Якби ми таке діло знали раніше, то дістали б по блату у знайомих психіатрів таку довідку, що ніякий суд би тебе не засудив. Щоправда, тоді б ти не мав права керувати автомобілем, але зате не перебував би в ув'язненні. Тебе заарештували, отож ту довідку заднім числом лікарі відмовились виписати, бо боялись втратити роботу та мати великі неприємності.
Пішла я до ворожки погадати на тебе. Та відразу сказала: “Йому пороблено... Поїли, поїли вашого сина, а потім таким напоїли, що він дуже блював. Підісланий чоловік довго слідкував за вашим сином, а потім продав і стільки грошей отримав, що йому років на десять вистачить... Та його теж велика бідонька чекає, але він заробив... А синові вашому дадуть 5 років, але весь термін ув’язнення відбувати не буде”.
- Ось ви знаєте ту Магію, - запитала я, – скажіть, чим саме напоїли мого сина?
- Варять вночі вірьовку, на котрій повісився самовбивця і над цим варивом читають закляття, тобто, закликають сатану на певну людину. Підмішують у спиртне або чай. Усі будуть пити, але зашкодить тільки тому, кому це зроблено. Та людина обов'язково виблює випите, але одна маленька крапелька все ж залишиться, а цього цілком досить... З тієї пори та людина буде робити дурниці, котрих не зробить і мала дитина, але їй самій усе буде здаватись дуже розумним... І не злізе сатана, доки не візьме своє…
- Згадай, сину, - запитала мама, - чи було таке, що вони тебе пригостили, а ти все виблював?.. А я всі церкви об'їздила - подавала в кожній на молебень за твоє здоров'я. В багатьох церквах благають Бога, щоб ти вижив, отож вір: повернешся живим і раніше ніж присудили…
Випив я свячену воду, з'їв Пасху, проскурку, масло, сир, пасхальні яйця-писанки, і не вмить, а повільно в моїй свідомості ніби туман став розвіюватись, полуда, пелена стала спадати з очей. Я отримав доступ до раніше чародійством заблокованих клітин мозку, котрі відповідають за розум, логічне мислення, пам'ять. Поволі я все пригадав і... заскреготів зубами, завив від безсилої люті! Як же мене провчили! Як же носа втерли! Я пригадав, пригадав усе!
Безсонні ночі та прогулянки навколо бараку.
Але, все по-порядку. На цей раз із точки зору людини у котрої полуда, пелена спала з очей, відкрились чародійством заблоковані клітини мозку. Перевіряти усіляко мене стали відразу після того, як подав папери на туристичну поїздку в Індію. Підсилали різних продажних людей, але жоден із них не досяг конкретного результату, тобто не виявив: збираюся я в Індію ради цікавості чи просити політичного притулку. Тоді "розколоти міцний горішок" підіслали одного з "королівської гвардії" КДБ - чорнокнижника. Та я прекрасно розумів, що то агент КДБ, але подумати не міг, не знав, що там працюють майстри чорнокнижних наук. Раніше регулярно слухав радіо "Свобода", але не пам'ятав жодної передачі на цю тему. Я ще в шкільні роки серйозно постраждав від чаклунства, і мої друзі пізніше були причаровані дівчатами-чарівницями, але подумати, припустити не міг, що чаклунством займаються в КДБ!
Під час безсонних ночей та прогулянок навколо барака я поволі все пригадав. Цікаво, що... уже з перших секунд нашого знайомства я вів себе досить дивно. Виникло досі незвичне для мене бажання зіграти з цією сволотою в "котика й мишку". Незвична цікавість, думки: "Я ж не такий простачок, як ви думаєте... На мені, хлопці, де сядете, там і злізете... Ну чим оригінальним ви, кадебістські покидьки, мене зможете здивувати?” і тому подібні...
Незвичайний азарт охопив мене, непереборне бажання розважитись, провчити, посміятись над цим агентом КДБ. Чомусь я не послав його... куди подалі, не звільнився в той же день. З перших секунд якась невідома сила тягнула мене до нього. Він поїв мене саморобним коньяком із наркотиком, і я... покірно пив! А тоді мій язик розв'язувався, як шнурок - в мозку знімались всі гальма. Я плакався на сатанинський безбожний режим, на свою нездатність щось змінити, на байдужість народу, вивертав душу навиворіт.
Хоч якою сильною була дія наркотику та іншої приворотної гидоти, котрою мене щедро пригощали, та я все ж величезним зусиллям волі примушував себе мовчати про найпотаємніші наміри, плани. Петро дуже уважно мене слухав, - боявся пропустити хоч одне слово в рапорті своєму начальству. Комітетники з тих доносів зрозуміли, що я задумав щось грандіозне, жахливе для них і про це мовчу, недоговорюю.
Тоді вони прийняли рішення, розігравши трагікомедію, напоїти мене таким сильним чародійним варивом, щоб я повністю розкрив свої плани. До найменших дрібниць згадав, як це відбувалося.
Кожному з нас, електриків, двічі на місяць випадало чергувати у відділі охорони до глибокої ночі. Нашим завданням було виїздити по викликах на всі об'єкти, котрі були під охороною. Мені випало чергувати в кінці травня. Петро запропонував: "Давай я почергую разом із тобою - хочу навчитися ремонтувати сигналізацію, так би мовити, в бойових умовах". Я погодився. Нам виділили пошарпаний мікроавтобус, котрого я раніше у нашому відділі не бачив. За кермом сидів незнайомий шофер, а поряд – його товариш. Ми з Петром розмістилися у вантажо-пасажирському салоні. В кожному продмазі, в котрий ми приїздили на виклики, Петро намагався щедро пригостити мене то вином, то пивом. Я не пив - робота вимагає тверезості. Бачив, що він хвилюється, нервує: у нього руки тремтять, очі бігають. Сердився, що він мені зовсім не допомагає - переживає, думки зайняті не роботою, а чимось своїм. Розумів: за кермом та поряд не випадкові люди, а його спільники, і вони підключаться до гри, коли настане відповідний момент.
Мені б утекти і цим припинити гру, але якась сила, цікавість, азарт примушували залишитись, щоб подивитись, що буде далі, який сюрприз.
Приблизно опівночі був виклик у магазин № 57, що на вулиці Горького. Ми шукали та усували несправність, а тим часом шофер із товаришем загравали, залицялись до молодої вродливої продавщиці. Нарешті, несправність усунута. Петро мені довірливо каже: "Товариш шофера закохався у продавщицю. Виявилось, що у неї сьогодні день народження. Час уже пізній. Дівчина просить підвезти її додому в Шпанів. Обіцяє могорич в честь дня народження... А потім ми підвеземо тебе до самої хати".
Наші погляди зустрілись, і висока, кароока з довгим волоссям кольору стиглої пшениці, красуня посміхнулася мені. Я сказав: “Поїхали!”.
У Шпанові мікроавтобус зупинився біля дерев'яної хатинки, оточеної заростями бузини. В нагороду за те, що підвезли та за іменини, дівчина винесла пляшку самогону, стопку, а на закуску маковий рулет домашньої випічки. Усі розсілися в салоні машини.
Вони незграбно жартували та сміялись натягнуто, через силу. Я відчував усю театральність, фальшивість ситуації і тому відмовився пити першим. Сказав жартома: “Ні, першим не буду, може, ви туди яку отруту всипали... Так що давайте, хлопці, ви...”.
Хлопці засміялись та й випили по стопці. Закусують. Жартуючи, налили дівчині, і та спокійно випила та вкусила пирога. Наливають мені стопку тієї мутної сивухи. Нюхнув і скривився від огиди - бурячанка в далеких селах й то не буває настільки смердючою. Було противно пити, але разом із тим якось незручно перед вродливою дівчиною корчити із себе пана, котрий гидується їхньої мужицької самогонки.
Пересиливши огиду, я одним ковтком випив оту стопку сивухи та швиденько вкусив кусок запропонованого пирога з маком. В цю мить помітив, як усі вони радісно, торжествуюче переглянулись.
Майнула думка: “Чимось підпоїли?.. Але ж самі пили... Прийняли протиотруту?.. Але навіщо їм труїти мене?... ”
Ще на під'їзді до хати відчув, що мене всього вивертає. Удома блював довго й важко. Дійшов висновку: справді, ті покидьки напоїли мене якоюсь гидотою… Проклинав мерзотників останніми словами. На другий день страшенно боліла голова, а сам я був як побитий. Після чергування той день був вихідним, але навіть дома, в такому стані, до роботи я був не здатний.
Під час безсонних ночей та прогулянок навколо барака я пригадав усі подробиці тієї трагікомедії. Поломка в магазині та виклик були не випадковими. Також та красуня-відьма була не продавцем, а співробітницею КДБ. І те сатанинське вариво на той час досвідчений відьмак зварив особисто для мене... Але виникали питання, на котрі не знаходилось відповіді: Чому цю трагікомедію розіграли вночі, а не вдень? Дівчина була знавцем Магії і водночас грала роль приманки. Усе то так, але навіщо було Петру залучати ще двох помічників? Складалось враження, що серед них усіх не він був головним.
І ще: мене вбивало усвідомлення того, що я… порушив своє залізне правило. А справа ось у чому. Ще в дитинстві запитав бабусю:
- Чому странніки та монашки, котрих ти пригощаєш, моляться перед тим, як їсти?
- А тому, дитино, щоб Господь освятив їжу й питво. Якщо там і буде отрута, то після молитви вона їм не зашкодить. Ото, дитино, щоб тебе в сумнівній компанії не підпоїли, не отруїли, згадай з вірою й любов’ю Господа, й тобі не зашкодить...
І я так робив завжди. Піднявши келих, завжди згадував уголос Господа Бога, а атеїстичне, безбожне товариство сприймало це як жарт, отож, мій авторитет не страждав.
Я так робив завжди, при найменшій підозрі. А чому тоді так не зробив? Адже ж ясно усвідомлював театральність, фальшивість ситуації! Єдиний раз у житті у підозрілій ситуації… забув згадати Бога! Чому? Чому? Чому? Тисячі різних думок тоді народжувались в моїй свідомості, але… але та єдина правильна думка про Бога, не з'явилась! Чому? Чому? Чому?
Після бійки кулаками не махають.
Я вовком вив та зубами скреготів від безсилої люті. Але, що вдієш – після бійки кулаками не махають. А що сталось, коли через день вийшов на роботу? Моє мислення змінилось тільки у стосунках із Петром – моя поведінка з ним стала абсурдною, але мені здавалось, що чиню напрочуд логічно, розумно. Ніхто з оточуючих у моїй поведінці не помічав нічого дивного. Усе так, але перелом настав саме тоді – Петро став мені найліпшим другом, спільником. Це почуття можна порівняти з палким, пристрасним коханням. Лише по відношенню до нього була втрата логічного мислення. І це не найстрашніше, але про те згодом.
Ось декілька прикладів. До мене підходить мій бригадир, котрого я дуже поважав, і довірливо каже: “Навіщо ти дружиш із цим кадебістом?.. Моя жінка працює в КДБ перекладачкою отож знає цього мерзотника як облупленого!”.
О, як же не хочеться, щоб це було правдою! Кожна клітинка мого мозку кричить, протестує: ні, ні, ні, це не так - він хороший, він справжній інтелігент!
Що ж зробив я тоді? Підійшов до Петра і жартома кажу: “Так ти ж агент КДБ!.. Жінка нашого бригадира там працює перекладачкою й знає тебе як облупленого”.
А Петро: “Да-а?.. Таке казала?.. І ти віриш?.. Вона мстить мені!.. Хотіла стати моєю коханкою, а я рішуче відмовив, бо свою Ніну люблю”.
І я… повірив. Повірив в оту примітивну казочку, заспокоївся та й скоро забув цей епізод.
Ще епізод. Лежу на обстеженні в психоневрологічному диспансері. Мій лікар Юрій Рудольфович грайливо так, дружньо запрошує до себе в кабінет: “Зараз ми проведемо тест на перевірку Ваших розумових здібностей. Сідайте зручно навпроти. Я буду називати першу частину речення, а Ви продовжите. Говоріть швидко, не задумуючись перше, що спаде на думку”. І посипались питання такого плану: - Мені часто сниться, що я …
- Мені не подобається, коли мій батько …
- Найстрашнішим спогадом мого дитинства є …
- Я ненавиджу радянську владу за те, що …
Та ти дивись, як хтось напрочуд розумно зіставив список питань. Я зібрав усю свою волю і був дуже пильним у відповідях. Нарешті, іспит закінчено.
Юрій Рудольфович відкинувся на спинку крісла: “Ви показали дуже хороший інтелектуальний результат. Ви молодець, розумний хлопець”.
Аж тут підняв і став розглядати руки… попечені кислотою. І так по-дружньому жаліється: “Ця азотна кислота - така зараза… Он учора всі пальці попалив…”.
І, дивлячись на мене, тримає паузу, щоб я щось на цю тему сказав. А я думаю: “Ти дивись, навмисне руки кислотою попік, щоб викликати мене на відвертість”.
Виходжу з кабінету сам не свій від такого відкриття: вони знають про мої хімічні досліди! Але звідки? Де я наслідив? Де? Хто зрадив мене? Хто?..
Виходжу на подвір’я. Побачив однодумця Петра, котрий стояв і посміхався. В руках пакет – це він передачу мені приніс. Підійшов. Привітались. Я був стривожений. Поділився з другом своїм горем. Кажу: - Як вони вийшли на мене? Де я наслідив? Адже я нікому, нікому крім тебе, не говорив про свої плани? Нікому, крім тебе! Але хто, хто міг зрадити мене?!..
Петро пильно поглянув мені в очі: - Може, ти думаєш, що то я?!
- Та, ні! – твердо відповів я. Я вірю тобі, як нікому іншому! Ти справжній друг! Та не може така вчена, інтелігентна людина, як ти, бути Іудою! Геній і злодійство – несумісні!..
О, якою радістю, яким блаженством світилось його обличчя! Він весь час відчував дію того сатанинського варива, бачив як же затуманений мій розум, відчував мою закоханість у нього і від цього отримував неземне задоволення, ні з чим не зрівняну насолоду.
Ось тоді, в тій кімнаті гуртожитку, мій ніс відчував запах цвілі, затхлості, а очі бачили тонкий шар пилу на підлозі та столі. Це означало, що в кімнаті довгенько ніхто не жив, а слугувала вона комітетникам лише для того, щоб водити туди “лохів”, “профанів”. А там, показуючи обстановку бідності, а з вікна коридору будинок КДБ, плакатись на бідність сучасної інтелігенції та підлість виродків - кадебістів, котрі, служачи злочинному антинародному режимові, отримують чималі гроші, привілеї та живуть як при комунізмі.
І монолог той Петро читав завчено, як актор давно знайому роль. Для розуму нормальної людини ця примітивна гра була б зрозумілою й смішною, а розум, напоєного відьмарськими чарами профана, сприймав усе за чисту правду. (“Профан” – людина не посвячена у таїнства Магії.) Якби звивини мого мозку не були настільки заплутані чародійством, то я попрохав би приятеля прослідкувати де саме насправді той мерзотник живе. А так... І очі бачили, і ніс відчував, і вуха чули а от така логічна думка не народилась у свідомості. Народилась тільки ніжність та любов до чародія. Перегорніть сторінки моєї повісті назад. Перечитайте ще раз, починаючи з моменту нашого знайомства, і Вам стане зрозумілою безглуздість моєї поведінки по відношенню до Петра.
У християнстві є такий величний обряд - причастя Святих Тайн. Це величезне, дуже урочисте священнодійство. Під іконами святих під щиру молитву усієї церкви та хоровий спів священик молиться над вином та хлібом, а під час водосвятного молебню у воду занурює Хрест, котрий символізує Сина Божого, розіп’ятого ради спасіння нас, грішних. Усі ми знаємо, що то звичайне вино та білий хліб, але дивовижну силу причастя набуває тільки після таїнства освячення. Приймаючи заряджене Божою енергією вино та хліб, людина причащається Божественного, приймає в себе частинку тіла та крові Господньої, Його силу, любов, енергію.
“За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана”.
Це так у церкві. А у них, чорнокнижників із держбезпеки, все було з точністю до навпаки. Опівночі творили відьомський обряд: закликаючи диявола, занурювали у самогон та варили вірьовку, на котрій повісився самовбивця. Також білий маковий рулет випікали із закляттям особисто для мене. І причастили тієї ночі… від тіла та крові диявола! Я довго вовком вив та зубами скреготав, коли пригадував ту ніч. Що ж сталося зі мною після сатанинського причастя? Раніше я часто щиро молився, до церкви ходив, а тут… А тут поволі ставав байдужим, а потім навіть думки ненависті до Бога та Його заповідей стали напрочуд часто народжуватись у свідомості. Спочатку до церкви йти та Біблію читати я просто забував, а якщо мама нагадувала, то виявлялось, що той день у мене вже розписаний по хвилинах.
Наступного свята мама знову кликала до церкви. А в мені так лінь, така байдужість та сотні надуманих виправдань, щоб не йти.
Коли ж у вільний час Біблія потрапляла на очі, то знову переконливі думки: навіщо очі псувати? Та я і так усе там знаю майже напам’ять… Коли ж, пересиливши себе, й брав Святу Книгу до рук, то все прочитане здавалось мені не цікавим, скучним і я, позіхаючи, відкладав Біблію геть.
Іноді спалахувала раніше звична думка піти помолитись на свою улюблену гору за село. Аж тут сильніша думка руйнувала, гасила першу: А яка користь? Тільки гаяти час та повітря язиком молотити… Здавалось, вже давно забуті атеїстичні, богохульні анекдоти безбожної юності напрочуд ясно часто стали спливати в пам’яті. Дійсно, я почав нарікати на Бога! Нарікав так: Стільки молився в церкві та на зібраннях, а здоров'я, як не було, так і нема… А зір, хоч би для сміху, на одну діоптрію поліпшився… Та який сенс молитися Богові, котрого, мабуть, і нема? Ось комуністи ні в що не вірять і як живуть!..
Поволі байдужість переросла у зневіру, роздратування. З моменту тієї ночі, коли мене комітетники причастили від тіла та крові диявола, я ні разу не пішов до церкви. Не хотілося… Більше того, якби батьки захотіли побачити мене в церкві, то їм довелося б тягнути мене силою…
Пригадувався епізод із Євангелії від Святого Івана. Під час Таємної Вечері Ісус передбачив, що один із присутніх продасть Його. Улюблений учень поцікавився: “Хто це, Господи?”. Ісус же відповів: “Це той, кому, умочивши, подам Я куска”. І, вмочивши куска, подав синові Симона, - Юді Іскаріотському. (Юда уже був домовився продати вчителя й Ісус зробив так лише для того, щоб прискорити процес.) І далі у тексті дуже цікава фраза: “За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана”. Отож мій подальший душевний стан після прийняття виготовленого комітетниками сатанинського причастя найкраще можна пояснити вищенаведеною цитатою.
Тоді, аналізуючи свої вчинки, я добре відчував, що зі мною щось не те, і, мотаючись по кімнаті, інтенсивно шукав відповідь, думав, думав, думав. Але… логічна відповідь не народжувалась у моїй свідомості!
А вихід був! На поверхні! Поряд! В моїй кімнаті стояв глечик із свяченою водою, і під час тих роздумів мій погляд щодня сотні разів натикався на нього, але… але жодного разу не народилася думка, бажання ковтнути свяченої води. А ще краще було б піти до церкви та причаститись Святих Христових Тайн. Але де там, якась сила не допускала у свідомість такої логічної, розумної думки – відштовхувала. Це так, але за тих 5 місяців від моменту причастя від тіла та крові диявола до ночі арешту було три щирих молитви до Бога, але то було не з доброї волі, а за нашою приказкою: “Доки не загримить – мужик не перехреститься”. Загриміло добряче – відразу Бога пригадав. Усе так, але про ті молитви та обставини, котрі їх викликали розповім пізніше…
Колись моя духовна наставниця Світлана возила мене в монастир. Там я бачив біснуватих, котрих родичі силою заводили до храму. Під час служби їх тримали під руки, а коли підходив священик із хрестом чи кадилом, то нещасні виривались, верещали, кричали не своїми голосами. При монастирі був гуртожиток, в котрому жили люди, одержимі духами диявола та їх родичі. Їжу їм приносили з монастирської кухні. Пригадувалась така картина: Мама привезла дорослу дочку. Очі біснуватої світились гнівом, лице перекошене злобою, а язик безперестанно сипав богохульства та лайку на оточуючих. Та все ж мамі вдалося якось трохи заспокоїти дочку. Подає проскурку. Та люто вибила з руки. Тоді, за спиною дочки, мама в миску з гарячим борщем нарізала кусочків проскурки та накришила білого хліба. Усе перемішала, утворилась густа каша. Дочка бурчала, колупаючись у мисці, але з'їла той борщ.
- Ось подивіться, люди добрі, - вигукнула мама, - як нечистий не допускає до святого!..
На краю порожньої миски лежали всі кусочки проскурки! Справа в тому, що монахи випікають все з однієї муки, але над проскурками йде велике священнодійство, - їх освячують. Усі дивувалися: навіть здорова людина не зможе так відділити білий хліб від проскурки…
Пригадувались заборонені комуністичною владою книги, котрі Світлана давала почитати. До комуністичного перевороту, при царському режимі так відрізняли справді психічно хворих від тих, на кого було наведено порчу. Хворому дають доволі солоного, а коли захоче пити, підносять на розносі 10 склянок води: 9 - свяченої і 1 - звичайної. Психічно хвора людина буде брати склянки підряд і пити, доки не вгамує спрагу, а одержима злими духами безпомилково вибере склянку зі звичайною водою, а до інших не доторкнеться, або, як це частіше буває, люто перекине рознос…
Читав у Євангелії як Ісус Христос виганяв демонів з одержимих людей, але розумом цього не міг зрозуміти. Що за демони? Звідки вони беруться? Яким чином людина стає одержимою? Від отруєної їжі, інфекційним шляхом чи іншим яким чином?.. Пізніше життя дало мені відповідь на ці питання - сам після кадебістського причастя від тіла і крові диявола одержимим був. Але описав я не все - був ще один нюанс.
Кожна людина весь час думає. Так і я: їду в автобусі на роботу, дивлюсь у вікно, а розум згадує, що робив учора, планує що робити сьогодні, а що відкласти на завтра. Під впливом побаченого за вікном у пам’яті спливають епізоди минулого, уривки мелодій, віршів і тому подібне. Це так було раніше. Аж тут помітив дивну закономірність: приїхавши на роботу, робив відкриття, що… по дорозі в автобусі я нічого не думав, не планував, пам’ятаю тільки те, що бачили мої очі! Голова була порожньою, без думок!! Розум умикався лише тоді, коли хтось звертався з якимсь запитанням. Те ж саме було, коли сідав за кермо автомобіля. Їду, як запрограмований робот: на червоне світло світлофора гальмую, на зелене – тисну педаль газу. А голова порожня – їду у потрібне місце по програмі. Розум умикався лише тоді, коли потрібно було спілкуватись з людьми або вирішувати якусь проблему. Та я помічав тоді цей феномен, але… після довгих роздумів відповіді так і не знаходилось.
Кожна доросла людина живе турботами, проблемами – не те, що задуматись, вгору глянути ніколи. Так от виправно-трудовий табір корисний тим, що дає можливість досхочу думати, самі розумієте – часу вистачає. Можна сказати, прогулянки навколо барака дуже стимулюють мозок. Згадував усе та вовком вив, зубами скреготів. Лікті б гриз – та не дістанеш…
Табірні будні.
Але повернемося до порядків у таборі. Робота недалеко від бараків, - за стіною. Завод є філіалом полтавського електромеханічного заводу. Це означає, що є всі умови та необхідні матеріали для виготовлення ширпотребу, котрий в’язні продають вільнонайманим робітникам та охоронцям. До того ж табір родичі та “подєльніки” добряче “гріють” грошима, горілкою та продуктами. Отже, в багатьох є гроші, щоб купити через вільнонайманих чи охорону продукти з волі. Як правило, в їдальні за кожним столом відсутні троє, іноді четверо, отже, їхні порції дістаються всім бажаючим. З кухні кухарі нічого не продають – заборонено. Якщо повар продасть щось із складу, то це значить, що воно не потрапить у котел, а, відповідно, і в тарілку в’язня. Щось подібне виявлять – самі ж і покарають. Отож, баланда та каша завжди жирна та відносно густа. Звичайно, далеко не така жирна та густа, як на волі, але все ж…
Щомісяця “отоварка” на 9 крб. (7 крб. законних, плюс 2 крб. за виконання плану). Заробляли майже усі, тільки пенсіонери на роботу не ходили та декотрі “блатні”. Не хочеш працювати – сиди в бараку або прогулюйся навколо. А такі були. Каже: “У мене іск. (судова заборгованість) Усе одно заробіток відрахують на його погашення. Який сенс виходити на роботу?”.
Отримав посилку чи бандероль – усе твоє. Нікому ти не зобов’язаний щось давати, ніхто не буде видурювати чи відбирати силою. Ні бригадир, ні старшина не прийдуть просити, бо - це ганьба буде для них. Якщо ти маєш владу в загоні, чи авторитет, то мусиш мати гроші на горілку, мед та шоколад, а не видурювати у “мужика” кусок сала.
Старшина, бригадир, керівник СПП та їхні приближені у їдальні харчуються за останнім столом. Вони мають владу, й, відповідно, гроші, отож не голодні. Щоразу пропонують трудягам: “Мужики, тут у нас залишилось. Хто хоче “догнатись?”. Охочі залишитись щоб з’їсти зайву миску баланди чи каші знаходились завжди. Глузувати над ними було не прийнято – не всі ж мають гроші на купівлю продуктів із волі… Бувало, хтось із новачків ходить по бараку й просить: “Підгоніть” хто пайку хліба”. Це голодний в’язень розраховує, що, можливо, у когось пайка хліба зачерствіла у тумбочці то й просить її йому подарувати. І давали у подяку за порядність – чоловік же не намагається вкрасти, а добром просить...
Коли закінчуються припаси з “отоварки", то в шлунку смокче, але мусиш терпіти або задовольнятись чорним хлібом. Так чи інакше, але виснажених у таборі не було і на смітнику ніхто не рився. Підйом о 6:00, а відбій в 22:00. Хочеш - спи, а хочеш - цілу ніч прогулюйся навколо барака – ніхто не забороняє. Баня раз у тиждень, по графіку. Мийся під душем скільки захочеш. А якщо ти такий чистюля, то можеш хоч щодня митись з іншим загоном, ніхто слова не скаже. Гігієна була такою, що в’язні не знали, які ті воші на вигляд. Лаятись непристойно. Хто лайнеться, на того дивляться, як на ідіота. Хтось обов’язково глузливо запитає: “Що – дах з’їжджає?”.
Життя тихе, спокійне. Клімат теплий, робота близько та в теплі. Нікуди ні лізь, чужого не бери, слідкуй за словами, і строк твій швидко пролетить.
Помітив закономірність: у таборі в основному перебувають покарання діти незаможних батьків. Чому так? Учинив чоловік злочин й на нього завели справу. Як правило, в цей час батьки та родичі підкуповують чи залякують потерпілих, свідків, задобрюють правосуддя грошима та тиснуть на нього через впливових посадовців. Гроші та зв'язки у владних структурах роблять свою справу - правопорушник відбувається найменшим терміном ув'язнення чи легким переляком. Маючи гроші, в таборі теж не бідує, і часто, відбувши третину терміну, іде на "будови народного господарства" чи, відбувши половину, за "зразкову поведінку" звільняється достроково. Діти же простих смертних отримують терміни часто "на повну котушку" і "мотають строк" "від дзвінка до дзвінка".
Коли я прибув у цей табір, то застав напівпорожні бараки – багатьох звільнили по амністії приуроченій до 60 річниці утворення СРСР. Та уже через два місяці усі вільні місця були заповнені в'язнями, а через три на “шконки” начепили третій поверх – ну не може наш народ не порушувати закон…
А з іншого боку, навіть самі в'язні відкрито обурювались: "Комуністи, закручуючи гайки, поступають нерозумно - на волі працювати нікому, а вони доведених до відчаю людей відправляють в ув'язнення навіть за дрібні правопорушення. Розумна влада повинна завойовувати авторитет, добиватись щоб народ її любив, а не боявся". Шепотілися то тут, то там: "Народ на волі озлоблений… Не до добра призведе така політика партії... Ой, щось то воно буде…".
Це звучить парадоксально, але ув’язнення дарує відчуття внутрішньої свободи. На волі прикидаєшся, вдаєш, що віриш партійним ідеологам, боїшся сказати зайве слово про правлячий режим. За декілька антирадянських анекдотів засуджували на три роки, а за необережне слово могли добряче побити в КДБ. У ті часи був дуже популярним такий злободенний анекдот: На адресу КДБ прийшов лист: “Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди поділись оселедці по 1 крб. 20 коп.?” І підпис: “Вася”. Через декілька днів надійшов другий лист: “Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди поділись пижикові шапки?”. І підпис: “Вася”. Невдовзі надійшов третій лист, у котрому вже іншим почерком було таке: “Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди подівся Вася?”. І підпис: “жінка Васі”.
Сам я із закордонних радіопередач чув таку трагікомічну історію: Молодий чоловік сфотографував глушилку – споруду з апаратурою для глушіння “ворожих радіоголосів”. Сталось так, що цей антирадянський учинок став відомий КДБ. В результаті наш “найгуманніший суд у світі” відправив юнака на довгі роки у табори примусової праці за… “фотографирование несуществующих объектов”. (!?) Чув також про допитливого чоловіка, котрий потрапив у табори за те, що… збирав невідомі, ганебні факти біографії нашого генсека Л.І. Брежнєва.
Знайомий розповідав анекдотичну історію, котра трапилась з його колегою по роботі: Несе старенький дідусь пакунок. Запитує одного з хлопців, котрі працювали неподалік: “Синку, де тут шкіри вичиняють?”. А той любитель жартів та приколів показав на будинок КДБ. Очевидно, там діда попросили показати того, хто його відправив до них. Дід показав. Любителя розіграшів забрали й тримали три доби. Раніше був такий жартівник, а тут мовчить, ніби води в рот набрав. Хлопці всіляко допитувались, як там шкіри вичиняють. Не сказав…
На волі боїшся неволі. А тут чого боятися? І так уже сиджу в ув’язненні, куди вже далі?.. От і поводив себе розкуто: говорив усе, що думав…
Несподівано мене перевели на 11 загін. (У виправно-трудових таборах місце проживання та роботи вибирають офіцери адміністрації й з ними не посперечаєшся – поступила команда, отож згортай матрац з подушкою, одіялом та простирадлами і переселяйся.) Моїм сімейником на новому місці став Анатолій Трофімов. (Він раніше часто заходив до нас із Миколою в гості і ми подружились, отож рішення об’єднатись у сім’ю було цілком логічним.) Став приглядатись до людей, знайомитись з новим товариством. Звернув увагу на юнака з числа "пацанів", котрого усі називали Гітлером. Зацікавився. Став розпитувати. Виявилося, що це юнак із організації фашистів про котру тоді ходило доволі чуток. Під впливом популярного телесеріалу "Сімнадцять миттєвостей весни" діти партійних працівників та високого начальства розваги ради стали створювати групи, котрі копіювали ідеологію, форму одягу та стиль поведінки фашистів. Це була своєрідна гра, спосіб самовираження, протест проти брехні, казенщини, сірості. Ходили чутки, що були випадки вбивства ними комуністів і, що на суді, перш ніж відповісти на те чи інше питання, ті звертались до свого ватажка: "Чи дозволяєте відповісти, мій фюрер?". Наш же "фашист", як виявилось, отримав рік ув’язнення за те що разом зі своїми спільниками будив спляче місто вигуками "Хайль Гітлер!". Очевидно високопоставлені батьки добряче "підмазали" кого слід, тому що за подібне правопорушення юнак отримав лише дитячий термін - рік ув’язнення. (На рік тоді засуджували лише злісних безробітних за... "паразитичний спосіб існування".)
За "базар" потрібно відповідати.
В перші дні перебування у середовищі незнайомих в’язнів я втрапив у “халепу”. Сталось ось що. Анатолій працював у ремонтній бригаді, котра харчувалась “у розході”, тобто, окремо. Каже мені ввечері: “У їдальню не піду, - шлунок болить, а з бригадиром я домовився. Іди з моєю бригадою, сідай на моє місце та їж мою кашу”.
Пішов із ними та сів за стіл. Бригада вечеряла останньою, так що повари вишкрібали залишки – миски були переповненні густою кашею. Дістав ложку. Аж тут чую:
- А ти, хто такий?! - це мене запитує здоровань із їхньої бригади.
Відповідаю: - Я замість Трофімова – сімейника свого. Ось бригадир у курсі справи.
А той: - Іди на х.. звідси !!
Удруге пояснив. А той нахаба ще раз послав мене туди само. Я встав та й пішов. Тільки не туди куди послали, а в барак.
Анатолій до мене: - Чому так швидко повернувся?
- Та, - кажу, – послали на х…
Той аж підскочив: - Що?! Що?! Так, справді, було?!
Пішов та й розповів блатним. Закликають у “каптьорку” його, мене, двох свідків, бригадира та того нахабу. Розпитали свідків. Ті все розповіли.
Запитують бригадира: - Ти був у курсі справи, що замість Трофімова йде цей чоловік?
- Так. Мене Трофімов попросив і я погодився.
Блатний запитує своїх: - Ну, що, пацани, як розсудимо?
Обізвався один: - А, що, на інших отрядах так роблять, - нормальне явище.
Тепер до здорованя: - Ти знаєш, що за “базар” потрібно відповідати?
Той опустив очі.
- Він, що, твою порцію хотів з'їсти? Чого розпосилався? Яке маєш право? Знаєш, що за слова потрібно відповідати?
Той мовчить.
До мене: - Бий його!
Я розгубився.
- Не вдариш його – ми вдаримо тебе!
Що робити ? Я вдарив того здорованя відкритою долонею по обличчю.
Блатні засміялись: - А тепер іди. Ми самі з ним розберемось.
Анатолій пояснив: - Так б’ють підарастів. Йому було б краще, щоб ти вдарив його кулаком.
Не знаю, скільки та як його били, але наступного дня у вузькому коридорі той здоровань запопадливо прилип до стіни, щоб пропустити мене. Ось так у таборі вчать відповідати за слова.
Викликання злого духа.
Знайшовся впливовий земляк - Грищенко Микола. Був він старшиною сусіднього загону. Став запрошувати до себе в гості. Знайомств я на новому місці ще не завів, так що його запрошення були мені хоч якоюсь розвагою.
Я знав, що в кожному загоні є люди “шістки”, котрі працюють “на кума”, тобто адміністрацію табору. Знав, що на теплі місця випадкових людей не призначають. Та набридло боятися. Ну, що різноманітні пристосуванці про мене напишуть нового? Ось я сам про себе стільки не знаю, скільки чорнокнижник Петро довідався - там ціла дисертація буде…
В "каптьорці" Микола зі своїм колегою завгоспом пригощали мене жареною картоплею, чаєм, цукерками. За грою в шахи розповідали антирадянські анекдоти, вели розмови про важке життя народу. Ми поводили себе розкуто й при цьому прекрасно усвідомлювали що щира правда є… антирадянською пропагандою.
Хлопці знали секрети Магії і розповідали багато чого цікавого. Якось запропонували: “Давай викличемо злого духа та запитаємо скільки ще нам сидіти в цьому таборі”.
Швидко засунули ножиці в книжку та перемотали чорними нитками. Розмістили книжку паралельно грані стола і, підтримуючи вказівними пальцями ножиці за ручки, голосно, урочисто почали викликати злого духа. Микола запитує: - Скільки мені ще сидіти в цьому таборі?
- 2 роки?..
- 1 рік?..
- 6 місяців?..
- 3 місяці?..
- 1 місяць?... Книга, ніби злегка, повернулась.
- 1 тиждень?... Книга повернулась! Це так! Я бачив!
Запитував про долю свого колеги – завгоспа. Відповідь була така ж сама. Але тут закралась підозра, що мене розігрують. Миколі було сидіти ще два роки, завгоспові – півтора. За тиждень переведуть обох на “хімію” чи відпустять зовсім? А з якого-то дива? Королівська амністія буде? А може, Третя світова війна? Та бути такого не може!
Помітивши мою скептичну посмішку, пропонують підставити палець. З Біблії я знав, що викликати злого духа та духи померлих - великий гріх. Якби відповідь була б хоча “1 рік” то я би повірив, що то справді, відповідає злий дух і не погодився б...
Підставив палець. Грищенко запитує про мою долю. Усе повторилось так само. При слові “місяць” я відчув, що якась невидима сила повертає книгу.
- Один тиждень?
Книга повернулась досить зримо. Так, я ясно відчув це!.. І що, мене антирадянщика, теж через тиждень відпустять? Абсурд якийсь… Але ж я ясно відчув, як якась невідома, невидима сила розвертала книгу! Невже, справді, я прийняв участь у чорнокнижному ритуалі і просив відповіді у Божого ворога – диявола?!
Бунт.
Минув тиждень. Ще день. Два. Три. Я вже й забув про те… Ідемо у їдальню. Чуємо, в нашу адресу крики, погрози, свист. Що сталося?.. Виявляється: половина табору, доведена до відчаю нестерпними умовами, збунтувалася. Позачинялись у бараках. Не йдуть їсти та працювати. Вивісили плакат: “Вимагаємо прокурора республіки!”. І справді: раніше годували набагато краще, а на дрібні порушення не звертали уваги. Останнім же часом у їдальні одна вода, а за найменше порушення – у штрафний ізолятор.
Невдоволення назрівало давно. Адміністрація сама дала привід для спалаху гніву. Одного з блатних навмисне закрили в ШИЗО до камери підарастів. Це означає, що він від них “законтачиться”, отож, його пізніше свої будуть вимушені “опустити”. Там, зрозумівши, що його чекає після звільнення, бідолаха порізав собі вени. Про це довідався увесь табір і терпець увірвався. “Хазяїн” ходив, умовляв припинити бунт та в’язні не погоджувались - вимагали прокурора республіки. Над табором низько кружляли гелікоптери – страх наганяли. (Якщо на волі невдоволені працівники не виходять на роботу, то це страйк, якщо ж в ув'язнені, то це вже бунт.) На третій день у табір увірвалися солдати внутрішніх військ та курсанти школи міліції. Це відбувалося 11 квітня 1984 року. Вривались в бараки та били всіх дубинками та ногами. Хватали тих, на кого вказував "отряднік" (офіцер відповідальний за загін), а також тих, хто чимось не сподобався та закидали у “воронки”. Таких виявилось біля трьох сотень. Несподівано прийшли по мене. (Несподівано, тому що наш загін не приймав участі у бунті). Відвели на “вахту,” та стали ретельно обшукувати. Яким же злорадством спалахнули очі курсанта, коли таки знайшов хрестика і з якою ж огидою пожбурив його в купу сміття. Я дивувався: як же комуністи дресирують нашу молодь… І як же легко ми їм піддаємось… Запхнули у переповнений "воронок", а якщо по сучасному, “автозак”.
Полтавська пересильна камера.
На полтавській тюрмі всіх нас матюками та носками чобіт ганяли по коридорах. У камері, в котру мене чоботами заштовхали, було двоє в’язнів. Вони розважались тим, що примушували мене щодня по п’ять, або навіть шість разів мити, прибирати “хату”. Знущались, коли знаходили незначний брак. Це так хлопці мене “пресували” й при цьому сміялися: “Терпи, бунтар, - отаманом будеш!”.
Одного дня в камеру кинули підписаний на моє ім’я “майдан”. В тій торбі було все нове та мого розміру: черевики, костюм х/б, натільна білизна, п’ять пар шкарпеток, зошит, ручка, конверти, мило, зубна щітка. Зрозумів: це хлопці зібрали мені все необхідне в дорогу. Тепло стало на душі від такої зеківської солідарності, людської доброти.
Вербовка. "Якщо ми станемо друзями..."
Минув тиждень. Приводять мене в слідчу камеру. Там знаходились двоє у цивільному. Один із них показав посвідчення. Я запам'ятав: “Співробітник полтавського КДБ капітан Жежелов”. Напарник капітана філософськи сказав: "Саме таким тебе ми собі і уявляли". Я зрозумів логіку їхнього мислення: красень писаний проти влади не виступить. Протест - справа обділених долею невдах". Комітетники переказали мені всі ті анекдоти, котрі я “травив” у таборі. В них також був детальний опис моїх розмов із старшиною та завгоспом сусіднього загону. Виявляється, оті знавці Магії і водночас “кумовки” описували мої розмови, і, отримавши нагороду, мене тим чаєм та цукерками щедро пригощали, щоб ще чогось довідатись, та знову нагороду отримати. Ясна річ: у таборі їх теж не залишать, щоб не “спалити” агентів, отож, злий дух усім нам дав вірну відповідь.
Комітетники дивились на мене з цікавістю, ніби на якого інопланетянина. І, щоб добити морально, показали… отой самий і вже проявлений мій лист адресований ЦРУ! Усе похололо всередині. Подумалося: “Тепер, справді, вік волі не бачити…”. Але – ні. Умить на столі з'явилися бутерброди з маслом та ковбасою, булочки із сиром. Припрошували лагідно:
- Це – тобі… Їж, не соромся… Знаємо ми, як тут годують…
Я зніяковів і тихо запитав: - А чому така честь?..
Пояснюють: - Якщо ми станемо друзями, то щодня будеш так харчуватися, а найголовніше - додому звільнишся раніше…
Я рішуче сказав: - Ні!
А один із них: - Ну, що ж, ти дуже пожалкуєш, що відмовився!
І я помітив, як злі вогники спалахнули в їхніх очах. Відпустили. Ночами не спиться. Думаю: яку помсту, підлість готують мені комітетники?
Столипінський вагон.
Минуло чотири дні. Викликають на етап. Мене та ще шестеро блатних етапували у в’язницю міста Харків. Через тиждень етапують залізницею кудись у Росію. Хороший конвоїр попався в “столипінському" вагоні - кожному зачитав місце призначення. Кому куди, а мені: Бурятська АРСР, селище Видрино. Почувся голос бувалого зека: - Ось кому, справді, не пощастило. Зона на виживання. Спецлютий режим. Кулак гуляє...
Я здивувався: - Як так? Хто має право безпричинно вдарити зека?
Той кисло посміхнувся: - Приїдеш – побачиш…
Як же я помилився! Я вів себе вільно, розкуто, бо думав: Так уже ж сиджу – куди вже далі?.. Виявляється, далі є куди – страшніше табору може бути… інший табір!
Вагон столипінський переповнений. Душно. Наші блатні подружилися з чужими і про щось там, на верхній полиці домовляються. Один із чужих зібрав гроші, щоб у знайомого конвоїра купити сигарет та чаю. Потяг зупинився. Приходить конвой і… виводить того, що з грошима. Хитрун засміявся й зробив колегам рукою “па-па”. Що тут почалось! Добірна лайка мало не переросла у бійку. Стали виясняти: хто поручився за ту сволоту, хто скільки давав та хто винен… У в'язнів відносно грошей закони жорстокі: нема чим розрахуватися, то… самі уже знаєте що. Нарешті, трохи заспокоїлися, але помітив, що вони чомусь стараються завести зі мною розмову і при цьому заглядають у рот – рахують мої золоті зуби. У свідомості виникло недобре передчуття.
Один із конвоїрів відверто насолоджувався владою над беззахисними в’язнями. (Як же ми любимо владу! Хоч якусь, хоч над кимсь…) Сам він був родом із Рівного. Не став заводити з ним розмову, тому що не хотів щоб присутні докоряли цинічним земляком…
Свердловськ. Пересильна камера 174. (8 - 20 травня 1984р.)
Прибули у Свердловськ. Як прийнято у радянських тюрмах, новоприбулих повели митись. Під душем мені стало погано. Знову з’явилось передчуття біди...
Усіх нас закинули у транзитну камеру. Камера переповнена. Душно. Сморід. А накурено так, що хоч сокиру вішай, все в тумані. Звідусіль чути добірну лайку, в котрій навіть Бога та Богородицю згадують, крики, погрози, звуки ударів, зойки, істеричний сміх. Це блатні нагнітають терор, щоб психічно приголомшити новачків. Як то кажуть: “Бий своїх, щоб чужі боялись”. Посеред камери, на матраці, сидить пахан, а поряд – його братва. Новачки підходять по черзі. Далі так:
- Ты кто? За что? Какой срок? Куда идешь этапом? Вытряхивай баул! Значит так: это – мне!.., это – ему!.., (кидає одному з своїх), это – нам!.., это - им!.., (при цих словах кидає підарастам), остальное – тебе!… Да в рот таво мента в....ь! Да вы чё, мужики, может думаете, себе берём?! Да вы чё, в натуре!?.. Полосатых греем! Люди ведь на крытку идут!..
Підійшла моя черга. Відповів на запитання. Пахан взяв баул та й витрусив собі під ноги:
- О, хахляцкий хлеб!
Буханку поклав на стіл, а куски великодушно залишив мені. Забрав із тієї торби все, що сподобалося. Помітив на мені гарну чорну сорочку. Ткнув пальцем: - А чё, – подгони!..
Я зняв і віддав. (попробуй не дай) Пахан кинув її через плече і наказав: - Постирать!
Невдовзі ця, вже не моя сорочка, сушилася на мотузку.
В цей час один із наших блатних висловив обурення порядками в камері. Ніби яка пружина підкинула пахана, а за ним вся його шобла позривалась з місць. Лице спалахнуло гнівом: - Чё, чё, ты, пидар, базаришь?!.
Але в цю мить сміливця кореш виручив. Каже пахану примирливим тоном: - Да у него же крыша поехала, разве не видно?.. Вот и не отвечает за базар!.. Ну какой спрос с сумасшедшего?.. Опекаем беднягу всю дорогу…
Пахан пильно поглянув на бідолаху оцінюючим поглядом і зразу подобрішав:
- Да-а-а?!.. Ну тогда, ладно, пусть живет!..
Так надалі увесь час перебування в камері той юнак, як тільки міг, грав роль хворого на голову: сидів втупившись в одну точку та слини розпускав. “Кенты” годували його з ложки, отож, у всіх подальших подіях він участі не приймав. А той кореш розумно поступив коли “відмазав” “кента”. Підтримати сміливця і цим підняти бунт проти камерної братви у них би не вистачило сили, та й серед присутніх прихильників би не знайшлось – у камері кожен сам за себе. А програти означало опинитись на самому дні – блатні опустили б сміливців до рівня підарастів. Та й у разі перемоги для основної маси полегшення би не настало – одні “беспредєльщики” замінились би іншими.
В коридорі загриміли миски – “баландьори” вечерю роздають. Один в’язень зішкріб із “шльонки” всю ту порцію перлової каші та й звернувся до усіх: “Мужики, посмотрите как нас кормят!” Уся вечеря помістилась в ложці. Щоправда, каша дуже густа і ложка з верхом, але ж ложка! (Ложки в тюрмах з обламаними ручками – щоб в’язні їх у бійках не використовували в якості ножів.)
Знайшлися земляки. Поділився тим хлібом, що залишився. Пояснюють: “Тут сплять на боку, і то по черзі.” Звільнили місце. Тільки-но задрімав – будить один: “Іди потасуйся, - моя черга спати”.
94 в’язні зібрані в камері розмірами, як середньої величини кімната. На верхніх суцільних нарах, біля вікна, розмістились блатні - там повітря більше. На суцільному нижньому ярусі та внизу, під нарами, - “мужики”. Під нарами, біля “толчка,” - “підарасти”. Матраців не дають – хто що має, той на тому й спить. Цілу ніч наші блатні шушукались з камерними. Відчув на собі їхні погляди і зрозумів: біда мені буде. Не спав, а молився і в молитві щиро дякував Всевишньому за все бо добре пам'ятав золоту істину: “Ніколи, ніколи, щоб не сталось, не нарікай на Бога”.
Вийшов уночі по нужді. Бачу: стоїть здоровий, як бик, блатний на “клікуху” “Гулівер”, а перед ним, на колінах – підараст на “клікуху” “Архітектор”, і… смокче у того здорованя член. Похитуються в такт. А Гулівер аж зажмурився від задоволення.
Цілу ніч страшна лайка, в котрій часто згадують Бога та Богородицю! Крики, звуки ударів, зойки, благання пощади, істеричний сміх. Це блатні біля “толчка” побоями примушують підарастів задовольняти їхні сексуальні примхи.
Усі переконались: у камері твориться “беспредел”. А що основна маса? Їх же в десяток разів більше! А кожен тремтить за свою шкуру! Тільки писнеш, - “опустять”. Сам нічого не зробиш, а почнеш збирати спільників – швидко нарвешся на гнилу душу і той тебе з радістю продасть й цим заслужить у блатних місце біля вікна та їхнє заступництво. Ось “Архітектор” рипнувся й поплатився. Ті, що мовчали, - вижили. Чомусь подумалося: Ось так жменька комуністів із кадебістами утримують у покорі цілу імперію. Мерзотників мало, але вони згуртовані - їх об'єднує жадоба влади, солодкого життя. Простих смертних у сотні разів більше, але кожен із них сам за себе. Ось я рипнувся і, в результаті, попав на дно, а той, хто продав мене, піднявся вгору. Радіє: пощастило знайти дурника.
О шостій годині ранку підйом. Контролери вигнали всіх у коридор, перерахували та й зникли до часу вечірньої перевірки.
Пахан звертається до всіх: - А чё, мужики, “хату” мыть то будем?!.. А?!.. Ну, кто сегодня дежурить будет?!.. Ну, - смелее!..
Усі мовчать. Справа в тому, що камеру прибирають підарасти, а це означає: хто візьме в руки їхній інструмент – “законтачиться” і, відповідно, потрапить у їхню компанію. Усі мовчать – кожен тремтить сам за себе.
- Нет добровольцев?!.. Тогда я сам выберу!..
Ткнув на мене пальцем: - Ты будешь мыть!..
Я стою.
- Дайте ему веник и швабру!.. Бери!..
Я стою.
- Работал в стройбригаде, себе и нам тюрьму строил, а “хату” мыть, чтоб всем нам чисто было, не хочешь?!.. Бери!.. Бери, с-сука!!..
Один із блатних, підкравшись ззаду, спритно закинув на шию петлю. Затягнув й міцно тримає. Усі інші похапали з кучі чоботи та стали мене щосили бити. Особливо старались блатні з нашого табору щоб показати всім, які вони круті. Били, доки не потомилися.
- Хватит! – крикнув пахан... Подать ему веник и швабру!… Бери!.. Бери, с-сука!!.. Ну!!..
Настала мертва тиша – усі, затамувавши подих, спостерігають це видовище.
Аж тут чую шепіт “Архітектора”: - Не бери…
Відчуваю, як він корпусом відштовхує мене…
Знову посипались удари. Били, хто чим: чоботами, кулаками, ногами. Вибили щелепу. Загнали під нари у проміжок між мужиками та підарастами. Лежу.
Заглядає Гулівер: - Говорят, у тебя зубы золотые… Засвети… А, чё – снимай. Снимай, а то с челюстями выносить будем, а после ещё и отпидарасим.
Зрозумів: не жартують, але зуби знімати не поспішав – тягнув час. А ось, - думаю, - на етап висмикнуть…
Заглядає знову: - Ну, чё!?.
- Та не знімаються… – кажу.
- Ну, смотри сам!.. - і пішов.
Після вечірньої перевірки пахан оголошує: - Мужики! Чё делать то будем?! В стойбригаде себе и нам тюрьму строил, а “хату” убирать ему, видите ли, западло!.. Может выберем кого-нибудь другого хату убирать?!.. А?!.. Как думаете?!..
Запанувала мертва тиша – кожен боїться сказати слово проти. Та ще, крім того, логіка така: Якщо не виберуть його, то можуть вибрати мене. То хай вже краще кандидатом у підарасти буде він…
- А мы сделаем по справедливости, чтоб вы не думали, что это беспредел! Загоним через “баландеров” “полосатым” “маляву”! Как они рассудят, так и будет!
Що вони писали – ніхто не бачив. Через годину “баландёры” принесли відповідь. Витягують мене на середину “хати”. Затулив пальцями те, що написано зверху та те, що внизу.
- Читай громко, чтоб все слышали!..
Я кажу: - Покажи всю “маляву!..
- Ах ты, с-сука!! – і градом посипались удари.
- Читай!! Читай тебе говорят!!..
Читаю: “ …жестоко избить и загнать на парашу…”.
- Все слышали?! “Полосатые” присудили его избить! Зону строить ему, видите ли не западло, а камеру убирать – западло! Ну, чё, мужики, - правильно?!.. Чё молчите?!.. А?!..
Почулися голоси: - Правильно! Так ему и нада!
Я кричу: - Мужики! Меня убивают за мои золотые зу!...
Не встиг договорити останнє слово, тому що в цю мить відчув найсильніший удар по нирках – мені забило подих, зігнуло від болю. Краще б я цього не говорив, бо це їх страшенно розлютило. Били вже скільки хотіли. Знову загнали під нари.
Заглядає Гулівер: - Теперь то понял?.. Да?.. На, возьми ступинатор, снимай зубы… И не тяни время, а то хуже будет… (ступінатор – металічна пластина у взутті.)
Цілу ніч молився та, плачучи, знімав усі свої дев’ять золотих зубів та коронок. При цьому один зуб зламався. Гулівер часто навідувався, - цікавився як ідуть справи.
Вранці, переконавшись, що в роті золотих зубів більше немає, подобрішав. Лагідно так, запопадливо запитує: - Голова не болит?.. Пропонує: - Возьми таблетку… Может, нужно чего, – говори...
Блатні розрахувались між собою моїми зубами й більше не били, але прати їхній одяг та мити “шльонки” все ж примушували. Земляки мене назад до себе не прийняли – шарахались, як від прокаженого: повірили в отой фарс, котрий розіграли блатні, і боялись замазатись дружбою зі мною.
Один із наших блатних заглянув: “Ты почему такой тупорогий? Ты же видел, какая у нас вышла непонятка из-за денег… Кому и что ты хотел здесь доказать?.. Умный бы сам сразу зубы снял и отдал… И был бы цел и невредим… Эх, ты…”
А тим часом у камеру закинули новий етап. З ними усіма поступили так само, як і з нами. Уночі одного новачка жорстоко побили, і він “виломився” із камери. ( Зголосився вийти на прогулянку, а назад зайти категорично відмовився.) “Заложив” усіх тюремній адміністрації. Запахло смаленим. Блатні захвилювалися. Шепочуться та все на мене поглядають. Викликають всіх у “оперчасть”. В коридорі до мене підійшов Гулівер і, поклавши руку на плече, лагідно, довірливо, запопадливо каже: “Николай, может тебя здесь кто притесняет? Так ты скажи… Мы быстро голову отвинтим, ты же нас знаешь… Ты уж на нас не сердись - сам виноват. Пойми: это Сибирь. Здесь бы на каждой тюрьме тебя убивали за золото во рту. Тебе надо было сразу самому подойти и отдать зубы. А мы бы тебя к себе притянули, поддержали, чаем напоили… Ты уж, браток, нас не выдавай, ладно?.. А мы, по этапу пустим молву, чтоб тебя никто не трогал…Ну, ладно? А, Николай?..”. І лагідно заглядає в очі…
Що робити? “Заложити” їх? Так залишать у тюрмі для слідства, а по етапу поперед мене піде недобра слава. Іти етапом ще ой як далеко, а сидіти в ув’язненні ще ой як довго. Розділити долю “Архітектора”?
- Ладно… - буркнув я.
Викликають усіх по черзі до “опера”. Там розмова коротка: “Почему такой побитый?!.. Что - упал?!.. Почему же такой неуклюжий?!.. На администрацию жалобы есть?!.. Этапом следовать можешь?.. Следующий, заходи!..”.
Йому головне, щоб на нього скарг не було, а там хай хоч повбивають один одного…
А того новачка, котрий “виломився” із “хати,” справді, шкода. Інформація поширюється швидко. Прийде він етапом у наступну тюрму, а там його вже чекають: “Тебе відпідарастити хотіли, а ти “виломився” із “хати” та ще й “заложив” усіх! Там ти з х.. зірвався то тут “відпідарастим!”.
Чому ж так не люблять "ломаних"? А тому, що знають: якщо в’язень раз поскаржився, ("заложив") то "опера" примусять його й далі "закладати". Не вір, не бійся, не проси. Не вір - гадаю, зрозуміло. Не бійся, - на цій твоїй слабкості слідчі будуть грати. Не проси - у відповідь на виконання твого прохання примусять виконувати їхні.
За яку ж серйозну провину можна стати “дірявим?” Ну ось: я ним міг стати. За що? А за те, що зуби свої золоті знімати не поспішав…
Єдиною благородною людиною в тій камері виявився… “Архітектор”. Якщо мислити логічно, то йому було вигідніше, щоб їхньої сім'ї побільшало, тоді було б менше навантаження на нього… Але він… шепнув мені “не бери” і непомітно відштовхнув.
Одним із “дірявих” був юнак на ім’я Раймонд. Родом він був із Литви, а в ув’язнення потрапив з армії. Я поглянув йому в очі й чомусь подумав: - Колись він звільниться й буде активно виступати за відокремлення своєї Батьківщини від Союзу. А якщо й відвідає ненависну Росію колись, то тільки на бомбардувальнику… Вірно ж каже китайське прислів'я: Хто сіє вітер, той пожинає бурю…
Пересильні камери Союзу.
Далі були пересильні камери тюрем Новосибірська, Красноярська, Іркутська, Улан-Уде, - більше двох місяців ішов етапом. Довго боліла вибита щелепа. Баланду ковтав не жуючи, а хліб - кусочками.
Людина в тюрмі – бидло, а двічі бидло на етапах та у пересильних камерах. Тюрми у Росії дуже переповнені. Вентиляція, як правило, не працює, отож повітря просякнуте димом дешевих сигарет, запахами розвішеної на шнурках білизни, баланди із прокислої капусти, смородом майже постійно зайнятого “дальняка”, гниючих язв та медичних мазей для їх лікування, сирості, поту, спалених під час приготування чіфіру ганчірок. А ще до того від погано пропеченого чорного хліба ув’язнених постійно пучить, так що аромат у камерах, так би мовити, специфічний. Антисанітарія сприяє розмноженню вошей, котрі кусають та у білизні гниди відкладають. Цілодобово добірна лайка, крики, зойки, регіт.
Скандально відомий молодий німець Матіес Руст, котрий приземлив свій літак у центрі Москви після відсидки здивовано запитав: "Я усе розумію, але чому мене чотири роки у туалеті тримали?".
Чому? А тюрма у нас і придумана для того, щоб люди там дуже страждали й пізніше іншим наказували туди не потрапляти... Якби в наших тюрмах було чисто, ситно, тепло і відношення як до людей, то різні невдахи в чергу б ставали щоб потрапити в ув’язнення й там у чистій, теплій камері від’їстись, відпочити, підлікуватись... З огляду на такий спосіб мислення наших чиновників можна зробити висновок: якщо у нас людині в ув’язненні добре, то це... погано.
"Прописка".
Кажуть, що щастя коли іншим ще гірше ніж тобі. З огляду на цю істину в’язні жорстоко знущаються над новачками. Це так звана “прописка” і слід знати, що у кожній камері знущання будуть не передбачуваними. Усі дослідити неможливо, але декотрі, гадаю, привести варто. Задають питання і за довге роздумування чи за невірну відповідь новоприбулого жорстоко б’ють. Ось для прикладу як потрібно відповідати:
- Что переступил?
- Закон.
- Кто самый седой в хате?
- Потолок.
- Кто самый старый в хате?
- Паук.
- За какую команду болеешь и какой сейчас счёт?
Потрібно пам’ятати номер “хати”. Якщо номер камери, скажімо, 63, то рахунок буде 6:3.
- С кем драться будешь: с львом камерным или каменным? До слёз или до крови?
Потрібно сказати, що з кам’яним до сліз. Покажуть зображеного на стіні лева. Його потрібно декілька разів ударити кулаком і, послинивши палець намазати під очима – ось, мовляв, я плачу. Якщо скажеш “до крови”, то мусиш бити малюнок доки на кулаку не виступить кров. А що буде коли вибереш поєдинок із камерним левом? Тоді будеш змушений битися з паханом і, в залежності від вибору, він тебе буде лупцювати до тих пір доки не побачить сльози чи кров.
- Будешь член сосать или письку лизать?
Потрібно мислити логічно й відповідати швидко, тому що тугодумів досить жваво підганяють стусанами. А й, справді, де ж у чоловічій камері вони візьмуть тобі жіночий орган?.. Показують малюнок на стіні. Потрібно запропонувати щоб ті підмили, а уже після того лизнути. Якщо пропустиш цю дрібничку, то осміють та ще й покарають за нечистоплотність.
- Жопу дашь или мать продашь? Стусанами прискорюють відповідь: - Быстрее рожай, волчара! Тут стандартна відповідь не проходить – відгук знати потрібно...
- А сейчас я задам тебе задачку-за дачку. - Потрібно бути дуже уважним, тому що він тобі задасть задачку і, незалежно від результату, ти пізніше будеш змушений віддати йому “дачку” (передачу з волі).
- Через заснеженное минное поле ведут следы. Как пройдёшь?
Якщо бідолаха скаже “по следам”, то той хитрун радісно вигукне: - Все слышали!? Он сказал “после дам!”.
- Настил моста взорван, из воды торчат пуды. Как на другой берег перейдёшь?
Це вже пастка для простачків...
Місце кожного у камерній ієрархії залежить від того як той пройшов “прописку”. Важко прийдеться, якщо прийшовся “не ко двору”. Воля – це коли простір та свобода вибору. В ув’язненні ж скупченість та безправ’я, отож не дивно, що там люди сатаніють, сильніші поїдають слабших, як павуки у банці... І у таких умовах люди перебувають роками! Якщо у таборі усі на виду, існує хоч якась видимість відповідальності за ув’язнених та норми зеківської поведінки, то на етапах та пересилках в’язень перебуває у підвішеному стані – за нього ніхто не відповідає і норми людської солідарності стираються зовсім.
Ось стандартна сцена. Контролери відкривають двері: “Выходи на проверку!”. В’язні поспіхом вибігають із камери, тому що контролери останніх щосили лупцюють дубинками по спинах та головах.
- Становись у шеренгу по двое! Быстрее, козлы, суки, пидарасы! Всем присесть!..
Всіх порахували по головах і: “Встали! Залетай обратно у камеру!” Так само швидко в’язні забігають назад, бо по спинах та головах неповоротких знову гуляють дубинки, а там, у камері уже самі сміються над тими незграбними невдахами котрим добряче дісталось. Як вам подобається така романтика блатного життя? Хочете скуштувати?
Якщо розібратись по суті, то всі люди по ту та іншу сторону тюремної огорожі є громадянами однієї держави. Змінюються обставини і, відповідно, разом із ними наглядачі та в’язні міняються місцями. Пригадалось, як ще у полтавському таборі, на образу контролера старенький в’язень повчальним тоном докорив: “У нашій державі від тюрми та суми не зарікайся… Не смійся над моїм горем, сину, бо ще не знаєш ти своєї долі”. Промовчав присоромлений наглядач – не знайшов чим заперечити.
Наші блатні прекрасно знали, що у полтавському таборі працювати в рембригаді не було “западло,” отож, у кожній тюрмі усіляко принижували мене лише заради самоутвердження та розваги, але чим далі йшов етап, тим менше їх ставало. Ішов зі мною один із тих, хто кричали: “Правильно! Так ему и нада!”. Та ось причепились до нього блатні, і став він кандидатом у “підарасти”. Подумалося: Промовчав би ти, чоловіче, тоді, то, можливо, так би не сталося…
Людське товариство миттєво розшаровується на класи.
В Улан-Уде формують етап у табір. З кожної камери викликали по одному-два в’язні. Зібрався великий натовп незнайомих людей. І тут я спостеріг, як миттєво людське товариство розшаровується на класи. Усього декілька секунд було тихо. Аж тут: “Ты чё, сука, бык, по ногам ломишься?!”. Звуки ударів.
Другий голос: “Совсем расчувствовались, пидараски!”. Звук удару.
Третій голос: “Правильно! А то забыли свое стойло! Получай, гад!”.
І от їх уже троє. Знайомляться. До них ще підходять однодумці. За хвилину бажання за рахунок інших жити ситніше та веселіше об'єднало їх у вовчу зграю. Простих в’язнів набагато більше, але там кожен тремтить сам за себе. Подумалось: як же швидко у нас з’являються вожді й як же просто у нас захопити владу. Ось так, як ця сволота у камері, так жменька комуністів захопила владу у величезній імперії...
Новоспечений блатний підійшов до хлопця, котрий тримав зошит: “Дай чистый лист бумаги!”. Той відмовився: “Здесь все листы исписаны”. Блатний вихопив зошит із рук. Вирвав декілька аркушів та й кинув бідоласі в обличчя. Додав кулаком у ніс, ногою – по тулубу. Просичав: “Убью на зоне, с-сука!”.
Основна маса мовчки спостерігала цю сцену. Ото, - думаю, - ще в табір не прийшли, а кулак уже гуляє…
Один із новоспечених блатних підійшов до мене: “Снимай пиджак!”. Подає майже новий: “Возьми взамен этот!”. Яка причина такого дивного обміну? Став приглядатись. Невдовзі мій піджак блатні… порвали на шматки, підпалили й стали у алюмінієвій кварті варити чифір. Виявилось, що матеріал мого піджака при згорянні не дає смороду та кіптяви…
Табір на виживання.
“Автозак” заїхав у табір вночі. Я в числі перших скочив на землю. Дивлюся: стоять у ряд СППешниики (секція профілактики правопорушень). На випрасуваних, молескінових костюмах червоніють лички СПП, блищать нагрудні знаки, на котрих прізвище, ініціали та номер загону, в нагрудних кишенях по дві авторучки (особливий шик, як виявилося), чоботи сяють від світла прожектора. Ноги – на ширині плечей. В руках крутять саморобні “чётки”. Обличчя самовдоволені, ситі, нахабні.
- Чё, чё, суки, проститутки, х..соски, змеи, у рот заебанки, чё вылазите, как сонные?! Быстрее вытряхивайтесь, прошмандовки! Быстрее!!..
Якщо так поводить себе СПП, то, що буде в бараках? Вранці переодягнули у табірний одяг. З усього того, що я віз із собою, вціліли лише черевики, але виявилося, що вони зайві – в цьому таборі ходять у чоботях.
Постригли. Переодягнули у табірний одяг. Повели у баню митися. Підганяють: - Быстрее! Быстрее мойтесь, уроды, шавки вонючие!..
Воду перекрили передчасно, так, що дехто не встиг змити мило. Виходимо в роздягальню: одяг розкиданий, у кожного щось пропало. Спалахнула добірна лайка, погрози, прокляття.
Половину етапу відправили в карантин, іншу половину - розподілили по загонах. Я потрапив у карантин. Підходять брудні, виснажені, побиті в'язні й жалібно благають: “Мужики, дайте хлеба для кошки...”.
Ага, табір до того ще й голодний. Але чому? У всіх же тюрмах та таборах Союзу харчування кожного в'язня фінансують однаково - 60 копійок в день… В бараку заглянув у дзеркало й сам себе злякався: худющий, лисий, беззубий, а обличчя, втративши жир, дуже постаріло, - стало схоже на сухофрукт.
В карантин зайшов бувалий в'язень й пояснив нам, новачкам: “Вы попали в сучью, беспредельную зону. Это зона на выживание. Здесь нет правил игры, нет понятий, нет ничего святого. Здесь зеки делятся на две категории: “пацаны” и “черти”. В этой зоне самый настоящий беспредел. Здесь на кума работать не западло. Западло лишь пидаром быть и голодным остаться…”.
У таборі так прийнято: карантин штовхає тракторний причіп із дровами від тарного цеху до кочегарки. Довелося й мені приймати участь. Дивлюся: одні штовхають, інші прикидаються що штовхають, а декілька найнахабніших похапали палки, та й стали всіх підганяти. Чому так? Виявляється, що у таборі діє такий неписаний закон: “Не хочеш працювати сам – заставляй інших. Головне, щоб робота робилася”. На практиці це означає: якщо заставлять якусь роботу робити двох, то працювати буде слабший. Якщо пошлють працювати десятьох, то троє згуртуються та й заставлять виконувати роботу слабших, а самі будуть їх матюками, кулаками, палками підганяти. У цьому таборі у відповідь на пропозицію піти один на один… лунає сміх. Ось як це відбувається на практиці. Той, із котрим ти зчепився, відволікає увагу на себе, а його партнери, підкравшись, щосили б’ють тебе ззаду. Збивають із ніг і б’ють ногами, доки не набридне. Буває, що б’ють за нізащо, розваги ради. На твоє запитання "За що?" відповідає, сміючись: "А было бы за что – совсем бы убил!".
В умовах "беспредєлу" зникають поняття честі, совісті, моралі, а виникає потреба “здавати,” красти, одурювати, усіляко "крутитись", кожну ситуацію використовувати для власної вигоди. У таборі дружби нема – є холодний розрахунок: "А що я з цього буду мати?".
Звернув увагу: за словами ніхто не слідкує. Більше того - кожен старається в брудній лайці переплюнути інших. В матюках згадка Бога, нікого не дивує. А слова: “пашёл ты на х..”, "пидар", "змей", "сука", "у рот заебанка" служать… нормальним способом спілкування.
Штовхаємо причіп. Підходять блатні. Обличчя нахабні, злі.
-У-у-у! У-рю-рю! Киль манда!.. Це по їхньому: ходи сюди.
- А чё, махнём костюмами?!.. Подає якусь рвань.
Відмовляюся. - У-у-у, с-сука! Убью! - Замахується. Я ухилився. Ухилився від одного, другого, третього. Бачу: наші хлопці вже ходять переодягнені у лахміття. Найбільш уперті – із синцями. Аж тут підійшов земляк з України і запропонував порівняно пристойний обмін. Погодився. Став схожим на інших – тоді не зачіпали.
Приходимо в кінці дня в барак карантину. Виявилось, що у кожного щось пропало. Підходжу до днювального, а він у відповідь сміється: - Какие простыни?! У тебя чё, крыша поехала?!..
Звернув увагу на в’язнів: менша частина ходить по території табору королями – це блатні. Більша частина: худі, брудні, побиті, стомлені, злякані. У полтавському таборі такого не було. А тут чому так? Через декілька днів зустрів знайомих по етапу, котрі потрапили в інші загони. Брудні, побиті, стомлені, із погаслим поглядом… Виявляється, годують дуже погано. На роботі переодягнутись нема в що. Ворочати мокрі, брудні колоди доводиться за себе і за блатних. Не справишся – жорстоко б’ють.
Через тиждень із карантину мене перевели у третій загін. Працювали близько: розчищали територію під будівництво нової промзони. Точніше, працювали ми, а блатні відпочивали. Бригадиром у нашому загоні був порядний, розумний чоловік Москвітін. Очевидно я йому чимось сподобався, бо завжди заступався за мене. Якось під час перекуру, смачно затягнувшись цигаркою, вчив в’язнів: “Всегда поступай так, чтобы каждый, кого ты снова встретишь в будущем, не сажал тебе “перо” в бок, а чтоб обнимал и в ресторан приглашал…”. (Отож, зустріну того “бугра” колись – не поскуплюсь в ресторані.)
Кожен в'язень мріє вирватись на “хімію” – там живеш на волі й в’язнем вважаєшся умовно. З полтавського табору всіх щасливчиків відправляли на будови народного господарства в одне місце. Бувало, що під час конфлікту в’язень погрожував своєму кривдникові: “Ми ще зустрінемось на Діканці…” Це діяло як холодний душ на гарячу голову. В сибірському же таборі на подібну погрозу помститись лунав сміх: “Велика Россия! Где ты меня искать то будешь?!”. От і процвітала вседозволеність – беспредел. Пізніше мене перевели в сьомий загін, котрий працював на території табору – у тарному цеху.
Ще в перший день перебування у цьому сучому сибірському таборі написав додому листа в котрому повідомив де знаходжусь. Нарешті, отримав відповідь у котрій рідні писали, що довгий час не знали що зі мною сталось. Жінка змушена була оббивати пороги компетентних інстанцій і там поводити себе як у тому горезвісному анекдоті: “Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди подівся Микола?”. Миколу ж у той час на етапах, пересилках, у тих виправно-трудових таборах усіляко виправляли, вигинали, - вчили як рідну комуністичну партію любити…
Лагерь лагерю рознь. (Спостереження бувалих в’язнів)
На собі відчув різницю між українським та російським таборами. Табір ОВ 94/4. Бурятська АРСР. Кабанський район. Селище Видрино. Робота дуже важка: переробка лісу. Клімат холодний. Озеро Байкал поряд, отже, дуже сиро. З вересня по травень доводиться носити зимову форму одягу. Не дарма Бурятію жартома називають країною вічнозелених помідорів. (Буряти переконують що дозрівають, але ця жартівлива назва приклеїлась.) До роботи більше двох кілометрів. (для тих, хто працює на шпалозаводі) Йти доводиться довго, а ще довше чекати, доки виставлять караул на вишках, а в кінці зміни – доки знімуть. Блатні побоями примушували працювати за себе та за них. Родичі та “подєльніки” табір “гріють” дуже слабо тому, що в багатьох нікому, а у інших - рідня бідна та і їхати до озера Байкал далеко. Ширпотреб майже не виготовляють: нема умов (робота пов’язана з переробкою лісу), отож, мало хто має гроші, щоб купити продукти у охоронців та вільнонайманих. Зарплата мізерна, і після всіх відрахувань на отоварку нічого не залишається. Особисто я тяжко працював, але лише на 11 місяць отримав можливість придбати продукти на зароблені 7 карбованців. (Як я не добивався, а зароблені у полтавському таборі гроші так й не надійшли – пропали.) Усе вищесказане можна підсумувати так: клімат холодний, сирий, робота дуже важка, табір “гріється” дуже слабо, отож, усі надії кожного на їдальню. Табір голодний, а це значить: у їдальню ходять усі. Кухарі торгують харчами відкрито, отож, у бачках стояла баланда у котрій плавало лише декілька картоплин, капустяних листків та рідка каша із запахом жиру. Якщо хтось по якійсь причині не прийде в їдальню, то старшина заставить іншого в’язня зайняти порожнє місце. Таким чином, зайва порція опиниться за останнім столом, де сидять старшина, завгосп, керівник СПП та блатні.
За кожним столом сидять 12 в’язнів. З них 3 – 4, а іноді 5 блатних та їхній “шнирь”. Той слуга ділить бачок на всіх так: своїм хазяям відбирає гущу, жир, а трудягам – залишки. Солодкий чай вранці дістається тільки блатним. Блатні отримують свою порцію в першу чергу, отож, відповідно і з'їдають швидше. А з'ївши ще й покрикують на трудяг: "Чё, чё, суки, проститутки, змеи, у рот заебанки, разжёвываете, как в ресторане?!.. Быстрее, быстрее глотайте, проглоты!"
За першим столом сидять брудні, обірвані бідолахи - так звані підарасти, диряві, опущені, обіжені. Помітив що їхнє товариство теж розшароване на класи – найбільш привілейовані сидять поблизу бачка, вміст котрого ділить їхній “авторитет”. У їхньому середовищі теж постійно плетуться інтриги, іде боротьба за право зайняти місце якомога ближче бачка з баландою. У таборі усе так як і на волі – боротьба без правил за краще місце під сонцем...
"День живота".
Кожен мріє про день отоварки. Але зароблені гроші на особовому рахунку мало хто мав. Один раз в’язень має право отоваритись на перераховані з дому сім карбованців. Усі подальші покупки в табірному магазині тільки раз у місяць вже на зароблену вищеназвану суму. Того дня чекають, як чуда. Та ось він настав. Усі знають, хто сьогодні герой дня, і в бараку чекають. Що з'їв по дорозі – твоє. Я спостерігав такі сцени: до щасливчика підходить блатний: - Дай сладкого!..
А той злякано притис наволочку з продуктами до грудей та швидко пряники доїдає – рот зайнятий, кришки сиплються під ноги.
- Не дам! – заперечно хитає головою.
- Ах ты, овца дранная, - “прикнокаю” на работе, сука!, - і б'є "щасливчика" ногою. Аж тут підходить інший, і знайомий сюжет повторюється. Один бувалий в’язень зауважив на це: “Ещё полгода назад с ним бы не церемонились: кулаком по бестолковке и отобрали… Зная это, сам бы отнёс, а они уж что-нибудь оставили бы “уколоться”. Э-э-э, тебя небыло… А в столовую то как ходили: Каша жидкая, как вода, ложку можно было не брать. “Тюху” в карман, а кашу стоя выпил - вот и покушал. Последние столы заходят, а первые - уже выходят…”
Звернув увагу, що блатні залишки зі свого столу віддають декотрим трудягам. Поцікавився у напарника чому так. Той пояснив: “А ты отдавай им свой ларь, то и тебя так же будут подкармливать”. Хитрі трудяги так й робили: отоварка є радістю на один день, а якщо добровільно віддаси куплене блатним, то вони щодня тобі залишки зі свого столу віддавати будуть.
Посилка вагою 5 кілограмів радянському в’язневі дозволена, тоді коли відбуде половину строку, а далі може отримувати через кожних 4 місяці. Бандероль вагою 1 кілограм – через кожні 6 місяців.
Довгоочікувана посилка чи отоварка у табірному магазині – це радість на один день. Мусиш добряче уділити старшині, керівникові СПП, завгоспові, щоб не придирались до дрібниць. Мусиш добре підігріти бригадира, щоб поставив на хороше місце. Якщо робота хороша, мусиш дати, щоб не злетіти на гіршу. Блатним мусиш дати “по хазяйськи,” щоб не зачіпали. Дати потрібно колегам, із котрими разом працюєш. Дати потрібно також і тим, хто тобі зі своєї посилки давав. Але все одно всім не догодиш і буде багато незадоволених, що не дав або дав, та мало. Ті, що нічого не отримують із дому, а, відповідно, не мають чим “підмазати”, ті миють барак, сплять у найгіршому місці, працюють на найважчій роботі.
Отримав чоловік посилку і… носить із собою, щоб не вкрали, а за ним ходить цілий натовп голодних в’язнів. Де б не сів їсти – навкруги голодні очі. Ковтають слину, випрошують, вимолюють, намагаються видурити або відібрати силою, пропонують обміняти харч на одяг або зробити тобі якусь послугу… Отримав посилку чи отоварився в кінці дня, а вранці там уже порожньо – “день живота” закінчився... Рахуй дні до наступного свята.
Уночі щасливчик встає, щоб піти в туалет і… наволочку з харчами із собою несе. Це не смішно, - це голодний табір: зазіваєшся – вкрадуть. Вірно співає Володимир Висоцький:
До Воркуты идут посылки долго,
До Магадана - несколько быстрей,
А там все такие падлы, суки, волки,
Мне передач не видеть, как своих ушей…
Отоварка.
Олександр, із котрим я прибув етапом у цей табір був сиротою. Ми домовились і я написав додому щоб рідні перерахували на його ім'я сім карбованців. Олександр купив у магазині харчів та цигарок і ми надіялись заховатись за бараком тубізолятора, щоб спокійно поласувати придбаним. Та хіба ти десь від голодних в'язнів заховаєшся? Оточили нас й стали пропонувати поміняти харчі та цигарки на одяг, взуття, білизну, кулькові ручки, конверти, стали випрошувати, погрожувати, намагались відібрати силою чи вкрасти. Коли ж ми рішуче відмовились, то стали неподалік вороже спостерігати й цим украй зіпсували апетит. Потрібно було поспішати бо скоро мала пролунати сирена на відбій і тому ми поспіхом ковтали пряники з маслом та повидлом й при цьому ділили навпіл та розпихували по кишенях цукерки та цигарки. Банку рибних консервів я спритно поклав позаду та непомітно присипав землею в надії завтра відкопати цей скарб. Цукерки зайняли усі кишені і тому дві пачки цигарок я запхнув за халяви чобіт у надії завтра поміняти їх на хліб. Аж ось до нас підбіг в'язень із нашого загону і злорадно вигукнув: "Горбатюк, тебя отрядник зовёт!" Нікуди не дінешся - мусиш іти. Блатні у барак до відбою не пускали і тому трудяги чекали сирени у сушилці. Щоб зайти у кабінет відповідального за загін офіцера мусив перезутись. За перегородкою поспіхом роззувся та й непомітно заховав цигарки у чоботях. Справа, ради котрої мене викликали, виявилась пустою формальністю й тому я швидко повернувся. Вловив на собі хитрі погляди в'язнів й почув глузливі прохання: "А, чё, Горбатюк, сигареткой то угости!" Я прожогом кинувся до чобіт. Цигарок там уже не було… А ось і сирена на відбій. Ну нічого, - думаю, - у мене ще риба консервована у маслі є. Ох і поласую же вранці". Після ранішньої перевірки прожогом кинувся відкопувати скарб, а там… пусто!
Голод штовхає людей на будь-яку підлість. Устає голодний в’язень удосвіта ніби для того, щоб вийти в туалет. Одягає у роздягальні пристойну тілогрійку або взуває гарні чоботи та йде до труби кочегарки – там був своєрідний базар. Міняє чоботи або тілогрійку на три “тюхи” (пайки хліба) і повертається вже у рваній тілогрійці, дірявих чоботях. А вранці господар, не знайшовши свого, жорстоко, безжально вбиває днювального. Оцей безжальний мордобій нікого не дивував, бо повторювався щоранку. І днювального жаль: одні заходять, інші виходять; хіба за всіма услідкуєш?...
Блатний отримав посилку. А їсти всім ой як хочеться… Та в чужий “прохід” вночі не зайдеш – в секції (барак поділений на дві частини - секції) лампочка горить цілу ніч. Так чоловік додумався: повзком під “шконками” поліз і дістав таки з тумбочки блатних шмат сала. По дорозі назад його все ж помітили. Стали бити ногами жорстоко, безжально, а він сало затиснув у руці і старається якнайшвидше проковтнути – все одно ж пропаде…
Недоїдки у голодному таборі - делікатес.
З кімнат довгострокових побачень “шнирь” виносив відро з відходами на смітник. Там траплялися недоїдки ковбаси, шкоринки сала, куски вареної картоплі, очистки сирої, недопалки, шкоринки лимонів, шматки хліба і т.п. В’язні накидались на це сміття і, відштовхуючи один одного, хапали, хто, що встигне. Тоді “шнирь” став усе викидати у туалет. Хлопці й тут не розгубилися – поробили загострені палки і стали наштрикувати здобич, а потім відмивати та їсти. В’язні варили та їли зібрані у вагонах зерно, муку, комбікорм. Якось мене пригостили комбікормом. Одну ложку ще якось проковтнув, а наступну не зміг, хоча голодний був, як собака.
Голод допікає усіх, але блатні роблять вигляд, що їх це не стосується, та ще й глузують над тими трудягами, котрі проникають у їдальню щоб купити у поварів їжу та й там "догнатись"(з'їсти зайву порцію). Блатні мають гроші, отож, купують делікатеси у вільнонайманих та охоронців, або ж “доганяються” солідно, як у ресторані. Один в’язень на це зауважив: ”У нас на Кавказе барашка съел - джигит, а здесь две шльонки каши запорол - кышка-а-а!”.
Якось підходить до мене Микола Зацепін. Погладжує живіт: “Знаешь, как можно поесть вволю? Я подслушал разговор блатных. Написал что и как и отдал старшему повару. Тот похвалил за ценную информацию и вынес полную “девятку” каши. Даже не съел всего… И ты так делай…”
Зимою, в сильний мороз, в дерев'яному туалеті все промерзло – не загрузнеш. Так один хитрун проліз під дошками і, лежачи там на фекаліях, підслуховує, про що розмовляють в’язні, котрі справляють природні потреби. А що – інформація завжди дорого коштує. Кажуть, хто володіє інформацією, той володіє світом. Щоб вижити у цьому сучому “таборі на виживання”, потрібно мати хороше здоров'я і не мати совісті. У мене ж усе було навпаки.
Жорстока боротьба без правил.
Табір – це жорстока боротьба без правил за місце в бараку, біля умивальника, за столом, на роботі, перукарні, у строю, в бані. Стій за себе, борися! Не розкисай, не подавай виду, що тобі нестерпно важко. Хоч як хочеться спати та їсти, знайди час та спосіб умитися, поголитися, випрати та зашити одяг, почистити чоботи, “обшмонати” воші. На тих, хто опустилися, дивляться з презирством та розряджають на них накопичену озлобленість, ненависть, відчай. Даси зрозуміти, що тебе можна примусити робити будь-яку роботу та безкарно бити, то і будуть надалі цим користуватися - бити, бити, бити.
В умовах беспредєлу кожен намагається показати який він крутий: обличчя перекошене ненавистю, кулаки стиснуті, із рота лунає крик та добірна лайка. Тут усе логічно: будуть боятися – будуть поважати. Ось для прикладу візьмемо миття в бані. Заходимо. У роздягальні крики, звуки ударів, добірна лайка. Це блатні “шугають” усіх щоб захопити кращі місця для роздягання та першими забігти у баню. Там вони першими займають місця під душем, тазики та місце біля кранів із гарячою водою. Теоретично ажіотажу й бути не повинно, але загони переповнені, половина душових лійок та кранів не працює, тазиків обмаль. Прості трудяги заходять слідом й марно шукають місце під душем, вільний тазик. Може перечекати доки ті помиються й звільнять місця? Чекати безглуздо, тому що час миття обмежений, а блатні не миються, а “тащаться” – перетворюють миття в ритуал отримання насолоди. Можна, вловивши момент намочитись під душем і відійти намилитись, але тут виникне проблема змити мило коли закінчиться час миття й банщики стануть усіх безжально виганяти. Життя у таборі на виживання таке: бий, виштовхуй слабших бо інакше поб’ють і виштовхають тебе. За таким само принципом щоранку проходить процедура вмивання. Як же в таких умовах раз у тиждень помитись та щоранку вмитись нормальній людині? Тут певні хитрощі знати потрібно. Декілька днів на тиждень баня працює як пральня, щоб в’язні мали змогу випрати одяг. Ось цим і можна скористатись. Потрібно піти з приятелем ніби для того щоб прати одяг, а самому, вибравши момент, набрати таз гарячої води, вилити на себе, швиденько намилитись та змити піну. Приятель у цей час охороняє твій одяг та пильнує щоб банщик те миття не помітив. Потім ми міняємось місцями. Якщо ж банщик усе-таки помітить – “розкумарить”. Банщик такий само в'язень як і всі, але ж він, ясна річ, не хоче втратити таку престижну роботу за те, що день прання перетворив на день миття… Відносно ранішнього вмивання, то тут не варто битись за місце – розумніше піти вмитись до крана водонапірної башти і там же витертись носовичком.
Щотижня в’язні здають СБСнику простирадла для прання. І ти можеш здати. Здати легко, а от отримати - важко. Там при роздачі блатні буквально штурмують зляканого СБСника. Тут звична картина стусанів, добірної лайки, погроз. Здавали по два простирадла, а отримати стараються три. Ґвалт стоїть хоч вуха затикай. Навіщо блатним зайве простирадло? А укутатись ним після бані. Зазвичай там же його й залишають. Станеш у чергу – у кращому випадку отримаєш рвану ганчірку, котра колись була простирадлом. Який же тут вихід? А замість того щоб здавати простирадла на прання краще самому їх випрати та просушити. Якщо ж за вікнами зима, то мусиш їх вологими простелити. Буває й так: приходиш у барак, а простирадл на ліжку нема. Тут ґвалт піднімати безглуздо – засміють. У подібному випадкові два варіанти: украсти так як украли у тебе, або виміняти за декілька “тюх”. У голодному таборі свідомість пригнічена постійним відчуттям голоду, а тут ще й до того декілька днів доводиться їсти баланду та рідку кашу без хліба щоб було за що виміняти простирадла на імпровізованому базарі біля труби кочегарки. І нікуди не дінешся – спати ж на брудному матраці не будеш…
Ув’язнення у сучому “беспредєльному” таборі – це суцільна ненависть. Хворих, котрих лікар звільнив від роботи, залишають у бараку. Приходять трудяги з важкої роботи і б’ють тих бідолахах, примовляючи: “Мы на таком холоде тяжело за всю бригаду норму выполняем, а вы, симулянты, ”тащитесь” в теплом бараке!? Получайте, гады ползучие!..”. (Не виконає бригада план - страждають усі. Так придумано щоб в'язні самі один одного підганяли.)
Як опускаються люди.
Спостерігав, як опускаються люди. За столом йому дістанеться найменша пайка хліба (котру він, скоріше всього, виміняє на 5 сигарет або баночку махорки) та черпак рідкої каші. Працювати примусять за двох. Після декількох тижнів такого існування бідолаха побитий, брудний, обдертий, заводяться воші. Наступає відчай, апатія, байдужість до всього: уже немає ні сил, ні бажання випрати та зашити одяг, почистити чоботи, “обшмонати” воші. От і риється на смітнику та дрімає, де прийдеться.
А від підйому до відбою в барак не пускають – дівайся, де хочеш. Коли тепло, то можна і на подвір’ї посидіти. Зимою ж ідуть в’язні в санчастину і там роблять вигляд, що чекають прийому. Ідуть у бібліотеку, - роблять вигляд, що читають. В перукарню – ніби щоб поголитися. В баню – ніби щоб випрати одяг або йдуть грітися до труби кочегарки. Тут також важливо зайвий раз не потрапляти на очі керівникам загону та блатним, тому що відразу “припашуть” - примусять прибирати барак або виконувати якусь роботу.
Доведений до вершини відчаю голодом, холодом та знущанням, біжить бідолаха на “вахту” скаржитися. А там на дверях табличка: “Вход только с разрешения ДПНК или по вызову администрации”. Черговим на “вахті” наказано: нікого без виклику не пускати бо заважають працювати. Чергові в’язні-телефоністи жорстоко б’ють невдаху та ще й телефонують колегам у загін. Куди подітись бідоласі? Заховається десь та й плаче. Та ось сирена на відбій. Хочеш-не-хочеш, а мусиш іти в загін. А там уже чекають: “Чё, сучка, проститутка, змеёвка, у рот заебанка, жаловаться бегала?! Да?!”. І посипались удари… Повідбивають нутрощі, дивись – помер чоловік. Від такого життя, в’язні вбивали один одного, калічили, самі зумисне калічились, ковтали ложки, цвяхи, скло, щоб у санчастину “з'їхати” і там у теплі пережити важку пору. Вішались, помирали від виснаження, від харчових отруєнь, наївшись на смітнику рибних нутрощів, зіпсованої їжі, усіляких відходів. Знаходились і такі, котрі свідомо йшли на злочин, щоб додали строк та відправили у табір суворого режиму.
З трьох тисяч в’язнів за 1984 рік, у таборі загинуло 124 людини! А що ж начальство? Табір давав продукцію, а це головне. А списати в’язня легше, ніж яку ганчірку. Так чи інакше – нікого не покарали за таку смертність у таборі.
Мені було страшенно важко бути білою вороною. Я християнин, а це означає, що слідкую за своїми словами, не краду, нікого не б’ю. А коли б’ють, ображають мене, то не відповідаю тим же – усе віддаю на розсуд Судії Праведному, тобто Богові.
Абраменков Олександр Миколайович. (Абрам)
Прибув я в цей табір 18 червня 1984 року. А уже через три тижні викликає мене на “вахту” головний телефоніст табору Абраменков Олександр Миколайович. Я знав, що всі теплі місця у наших виправно-трудових таборах займають люди “хазяїна”. А це місце було дуже теплим: увімкне вранці магнітофонний запис фіззарядки й спить до обіду в “кільдимі”. Пізніше зачитає оголошення та ремонтує з помічником радіоапаратуру офіцерам, а ті відплачують горілкою та всім, що тільки замовить. Майнула думка: надішли вказівки КДБ, як із мною поступати…
І не помилився. Зустрів дуже ввічливо. Пригостив чаєм, цукерками. Завів задушевну розмову. Сказав мені комплімент: "Человекоподобных в зоне три тысячи, а умных, интеллигентных – единицы!".
Сам він раніше працював в КДБ. Звільнили. Учинив злочин. Отримав 10 років за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Усе так, але й тут, у таборі, він продовжував працювати на колишніх хазяїв, отож, знав усі подробиці моєї справи.
Викликав для цікавих розмов майже щодня. Давав хліб, жир, бувало пригощав цукерками. Іноді примушував чистити йому чоботи, мити підлогу, виносити помиї і т.п. Це, таким чином, принижував мене, але я не відмовлявся, щоб не потрапити в немилість. Цей комітетник знав багато таємниць Магії і розповідав їх мені. Розповідав, як викликав злого духа, а вже через два тижні покалічив ногу і після того довго лежав у лікарні на витяжці. Другий раз, після сеансу зв’язку з духом померлого, невдовзі на своєму “Запорожці” у таку страшну аварію потрапив, що газозварники автогеном вирізали, а лікарі довго рани зашивали... “Дьявол ничего не делает даром, за все приходится платить!” - робив висновок він.
- А я золотими зубами рассчитался, – підтримав повчальну розмову я й поцікавився:
- А хоть правдиво ответил дьявол на вопросы?
- Да! Ответил на все вопросы он то верно, но слишком дорого взял за услугу!
Так, він знав усі секрети моєї справи й проводив із мною роботу згідно інструкцій КДБ. Якось цей пристосуванець був у чудовому настрої. Закинув ногу за ногу і, смакуючи дорогою цигаркою, каже: “Вот ты говоришь, что на воле людям жить тяжело… Да, тяжело, но только дуракам!.. Ведь жить то надо уметь!.. Ах, как я раньше жил!.. Даже евреев, евреев! обманывал, обводил вокруг пальца!.. Всё у меня было: холодильник ломился от деликатесов, а носки и рубашки не стирал – выбрасывал, "ханыгам" отдавал!.. Я на воле жил и здесь живу, как король!.. Вот так, как сейчас перед тобой, я сижу перед хозяином зоны!.. Всё у меня есть!.. Диссиденты у меня полы моют…”. Посміхається, спостерігаючи мою реакцію.
Ще раз смачно затягнувся: "А ты удивительнейший человек!.. О тебе же можно диссертацию писать... Знаешь, почему ты здесь?!.. Ты поступил так, потому что не мог иначе... Сказать твою главнейшую ошибку?.. Ты полез в игру, не зная её правил!… Правила игры в этой жизни – это игра без правил!.. Вот, например, ты говоришь, что баланду и кашу за столами делят несправедливо. Так это же хорошо! Ну какая тебе выгода если всё всем будет поровну?.. А ты хитростью, изворотливостью, кулаками пробивайся к бачкам и тогда весь жир и гуща будут доставаться тебе!..".
Я розумів, яке завдання він отримав: вивідати мої погляди, зламати морально, але не допустити смерті. Ось чому він підгодовує мене.
Кумовки.
Якось у день отоварки до мене підійшов Грачов Володя: "Угощайся… Мне больше не лезет… Да ты ешь – не стесняйся… Вижу, ты парень тихий, спокойный, давай станем “семейниками”, а то мне скучно одному”. Погодився. Ми працюємо разом, спимо поряд, ділимось здобутим та секретами. Але з часом зробив я відкриття: мій “сімейник” усі наші розмови... переказує Абраменкову Олександру. Це означає, що в день отоварки він до мене підійшов не просто так…
Став усіляко уникати лицемірних, продажних людей. Тоді мене поставили працювати за один верстат з одним із них. Лобанов Валерій лає владу, табірні порядки, продажність в’язнів, ділиться роздобутими продуктами, співчуває, випитує, за що я покараний. Я признався, що за зберігання вибухівки. А напарник зацікавлено: “А где взял?”.
Я ляпнув, аби відчепився: “Друг на карьере взрывником работал”. І він заспокоївся.
"Жаль, не те времена..."
В кінці дня мене чомусь викликає начальник оперативної частини Саутін. Заходжу. Бачу: п’яний. Пригощає сигаретою. Подає аркуш паперу і пропонує: “Пиши явку с повинной!”.
Я здивувався: “Мне нечего писать - всё моё дело раскрыто”. Це розлютило його. Зірвався з місця. Стіл захитався, посипалися олівці, попадали папери. Підскочив до мене та й став бити, примовляючи: "Ах ты, Бандэра недобитый!.. Я тебе не тот сопляк следователь, который вёл твое дело!.. Это тебе не Запад – здесь Сибирь!.. Здесь у меня ты быстро сознаешься, какой там у тебя друг на карьере работает!.. Жаль, не те времена, а то бы я тебя, сволочь, собственноручно шлёпнул бы!.. Знаю: хочешь на Запад!.. Так знай же, гад, что никто тебя туда не пустит, потому что там ты будешь работать в ЦРУ!.. Здесь ты у меня, сволочь, будешь гнить и подыхать до конца срока и не будет тебе никаких льгот, помиловок и скащух!.. Кстати, когда у тебя свидание?!.. Не лги, я проверю!.. Так знай же, гад, что нет и не будет тебе здесь свиданий никогда!..”.
Уже носовичок червоний від крові, кров на столі, підлозі, а він все б'є, б'є і б'є.
Досить несподівано у кабінет заглянув прокурор. Справа в тому, що того дня у таборі був суд, на якому розглядали справи про умовно-дострокові звільнення. Вони, видно, разом пили, бо прокурор теж був п’яний. “Опер” мене відпустив, а сам пішов із прокурором продовжувати пиячити.
Виходжу, витираючи кров. Мій отой напарник чекає мене. Побачив кров і жахнувся: “Неужели били?!.. Кто?!.. За что?!.. У – у, гады, сволочи!..”. І стільки щирого співчуття в його очах…
Увечері "Абрам" так прокоментував цю пригоду: “Уж если Саутин пообещал, что свидания тебе не дадут, то они в доску расшибутся, а свидания не допустят! Так и знай! Напиши родителям, чтобы зря не ехали!”.
Я так і зробив, але, як пізніше виявилося, рідні лист отримали занадто пізно…
Через три дні мене знову викликав Саутін. Знову був п’яний. Знову бив. На цей раз мене врятувала сирена на вечірню перевірку. Я занепокоївся: так і буде мене бити до кінця строку? Що робити?..
Лише в трьох довірених приятелів запитав, як через волю відправити скаргу прокурору по нагляду за порядками в ув'язненні. Наступного дня Саутін зустрів мене біля вахти: “Что, Горбатюк, жаловаться вздумал?.. Ну, смотри…”. Щоправда, більше не викликав.
Побачення з рідними.
Довгоочікуване довгострокове побачення було мені по графіку 17-18 вересня. Мама з дружиною приїхали 16-го. "Абрам" попередив: “Приехали двое из Москвы, чтобы длительного свидания тебе не допустить! Смотри – будь осторожен!”.
Той день випав на неділю, а щонеділі давали короткотермінові побачення, і рідні цим скористались. Викликали мене. Зайняв місце в кабінці. Аж тут підбігає схвильований в'язень і настирно просить: “Мне попало вести переговоры не по телефону, а напрямую, возле цензора. Вот облом какой, я ведь хочу договориться, чтоб деньги и мешок с продуктами занесли знакомому вольнонаёмному человеку. Все срывается! Давай поменяемся местами! Выручи, мужык! Ну что тебе стоит?!..”. І то так нахабно, настирно вимагає – хоч в очі йому плюнь. Я зрозумів, що це підісланий в’язень – вони хочуть, щоб я розмовляв із рідними перед цензором. Чому я вирішив, що це “кумовка”? Нормальний чоловік попросить одного, другого, третього, мене попросить, а як я відмовлю, далі піде просити. А цей підійшов тільки до мене, а як я відмовив, – сердито лаючись, побіг доповідати своїм хазяям, що завдання виконати не вдалося…
Розмовляли через подвійне скло по телефону. Зв’язок часто обривався, але я, показавши червоний від крові носовичок, зумів сказати головне: “Ось як мене били й обіцяли, що зустрітися нам не дадуть... Не плачте та не принижуйтесь, бо це не допоможе”.
Приходжу з роботи. (Була неділя, але наш загін працював без вихідних) Викликають блатні: "Ты зачем, урод, змеёвка, сучка, на вахту бегаешь?!.. Здавать нас?!.. Да ?!". Лізуть із кулаками.
Ех, бачу, біда мені буде. Я на власному досвіді переконався та з чужих розповідей знав, що кожен в’язень проходить вербовку. Погодишся співробітничати – отримаєш усілякі пільги, заступництво та дострокове звільнення. Зрозумів: оця сволота отримала завдання спровокувати бійку, щоб був привід покарати позбавленням довгострокового побачення. Мене врятувало те, що пролунав дзвоник іти в їдальню.
- Ну, сучка, иди – после ужина продолжим!
В їдальні подають півлітрову банку з кашею, щоб я виніс для блатних: “Неси – твоя очередь!” Думаю: не візьму – буде привід для побиття. Якщо візьму, можуть на виході відібрати СППешники, але тоді вини моєї не буде. Та і порушення не запишуть - за це ще нікого не покарали…
Узяв. Очевидно, був умовний знак, бо на виході мене схопили СППешники і… повели на “вахту”. Черговий офіцер заявив що це злісне порушення режиму і як покарання записав: “Лишить очередного свидания”.
Приходжу в барак. Блатні не звертають на мене жодної уваги, бо навіщо – завдання ж то виконано…
Через годину "Абрам" викликав у радіорубку. Пригощав щедро чаєм, цукерками, бутербродами та заспокоював: “Ты правильно сделал, что взял ту банку с кашей. Иначе тебя бы жестоко избили да ещё как виновник драки сидел бы сейчас 15 суток в штрафном изоляторе! Могли подложить тебе под подушку самодельный нож или деньги и результат был бы тот же! Запомни: в этой зоне настоящих блатных нет – есть только волки тряпичные! Все до одного они голодные и поэтому продажные!.. Не расстраивайся, что бы Бог ни делал - все к лучшему!..”.
На другий день мама до “хазяїна” ходила, – плакала, молила, принижувалася, але побачення так і не дали. Увечері двоє “розконвойників” знайшли мене – мама передала кусочок ладану, хрестик та записку, в котрій серед іншого був наказ привезти його додому.
"Да разве так вешаются?!.."
Життя і так було нестерпним, а тут ще двоє земляків усіляко принижували мене. Це спочатку в таборі шокувало, але згодом я щоразу переконувався: як тільки українець, то часто він виявляється сволотою. Я не обливаю брудом свій народ – констатую факт.
Бригадиром адміністрація призначає такого в’язня, котрий зможе забезпечити виконання плану. Наш “бугор” іноді вилазив на штабелі тарної дощечки й зброєю добірного мату керував роботою таких само в’язнів, як і сам.
Не всі в’язні витримували нестерпні умови табору на виживання. Там так: не постоїш за себе раз, другий – відчують слабинку і будуть бити, знущатись, щоб зігнати злість або, розваги ради, доки не помреш. Так й Михайлу Халєєву повідбивали нутрощі від чого той скоро помер. Зазвичай в історію хвороби записували не справжню причину, а вигадану хворобу. Забрати тіло приїздив батько - офіцер радянської армії. Наполягав щоб зробили розтин тіла покійного. Та де там… Справу зам'яли, отож й скандалу не було.
Самань Сергій родом із Підмосков'я, котрий прийшов у табір зі мною одним етапом, благає: “Коля, сломай мне руку – не могу больше… Может, в санчасти выживу…” (У цьому таборі ця послуга коштувала 2 пачки сигарет.) Я відмовився. На другий день теж відмовився – умовляв не падати духом, триматись.
Пошикувалися йти в їдальню на обід. Одного немає. Кого? Сергія. Стали шукати. Знайшли побілілого з вірьовкою на шиї під пилорамою. Витягнули. Підійшов бригадир: “Да разве так вешаются?!.. Зрачки совсем не расширены!.. Живой он!.. Хочет, чтоб пожалели!.. Да под дурака он косит – работать не хочет!.. Мужики, бейте его!”.
Били ногами. Хто злість зганяв, а хто – щоб зігрітись. Уночі Сергій помер у санчастині. Цю новину мені радісно повідомив один із нашої бригади: “Слыхал?! “Кентюлик”- то твой “крякнул” ночью в санчасти!..”. Пізніше до мене дійшли чутки що Сергій перед смертю хлібом марив…
Вранці дзвоник іти у їдальню. Один не встає. Чути голос: “Да не будите его – нам больше достанется!..”.
Вертаємось з їдальні. А той лежить і від нього недобрий запах.
- Ты чё, пидар, навонял, сука?! - і стали щосили бити. А він… а він вже холодний. Віднесли в санчастину. Виявилося: отруївся рибними головами, котрі назбирав на смітнику біля їдальні.
Більшість в’язнів голодували, а голодним, ясна річ, усяка робота не в радість. Звідси й відношення до своїх обов’язків та один до одного. Ось стандартна сцена: На фоні сторожових вишок та кричущої табірної безгосподарності сновигають обірвані, голодні люди. Біля кучі обрізків начальник виробництва картає верстатника: “Из этой заготовки можно было ещё одну тарную дощечку выстрогать, а ты её в отходы выбросил! Да ты же враг народа, … твою мать! В ШИЗО, сволочь, захотел!? Так это я тебе, гадина, быстро организую!”.
Прибув новий етап. Попався земляк – Ніфонтов Ігор із Феодосії. І якось так швидко опустився, а на таких зганяють злість, заставляють працювати замість себе…
Я до нього кажу: - Тримайся. Мені теж важко. Усім важко. Скоро весна – легше буде…
Схуд, осунувся, зігнувся, захворів і помер в санчастині. Знову мені злорадно повідомили:
- Слыхал, хахол, - земеля то твой “крякнул” вчера!..
Нічого дивного в такій поведінці не було. Не було тому, що сучий табір це тотальна ненависть, злорадство. Один в’язень, не витримавши знущань, повісився. Так на тіло покійника в’язні злорадно плювали, лаяли останніми словами.
Сергія та Ігоря вбив табір, але я винуватив себе: Я живий, а вони – ні. Чому не поліз у бій захищати? Чому не підставив плече? Чому не віддав свою пайку? Таким чином, може, вони б вижили?..
Головний телефоніст табору часто викликав. Я у нього прибирав, чистив чоботи, пришивав ґудзики, а він пригощав мене хлібом, цукерками, цибулею, іноді комбіжиром із їдальні. Одного разу я чимось не догодив, а він того дня був дуже розлючений. Кинув злорадно мені: "Это ничего, что за тебя заступаются на Западе, здохнешь здесь, как собака!". Я дуже зрадів. Ця новина була мені величезною моральною підтримкою.
Довгострокове побачення.
Через декілька днів "Абрам" чомусь став напрочуд лагідним. Говорив, що, використавши свій вплив на адміністрацію, може добитись для мене позачергового побачення. Підсунув два аркуші паперу: “Пиши заявление на свидание и текст телеграммы домой. Свидание тебе 6 февраля. Если в тот день все комнаты будут заняты, другого лишат, а тебе, дадут!”. З цього епізоду я здогадався, що на Заході неабияк заступаються за мене. По законах радянських таборів наступне побачення могло бути лише через 6 місяців, тобто, не раніше 17 березня, а тут поспіхом призначають на 6 лютого…
Мама з жінкою приїхали своєчасно. Приводять нас, щасливчиків, в будинок побачень. Заходжу в першу-ліпшу кімнату. Чую: “Нет, Горбатюк, тебе - сюда!”.
Хм?.. Яка різниця?.. Чому саме в цю?.. Підслуховувати будуть, - здогадався. Я цілком нормальний мужчина в житті та і в ліжку також… Але, яке задоволення може бути, які ніжності, коли знаєш, що кадебісти записують на магнітофон та глузливо коментують кожне слово, кожен скрип пружини… Серед новин із життя сім'ї, села та міста мама повідомила, що минулого разу перед поїздкою на побачення батькова сестра нагадала на картах їм таке: “Микола живий і ви його побачите, але зустрітись вам не дадуть”. Це означало, що минулого разу відмова у побаченні для рідних не була несподіванкою.
Дві доби я мовчки писав для “радіо Свобода” репортаж із цього заповідника імені Берії. Як переправити цей репортаж, пояснив у коридорі, але саме слово “лист” все ж декілька разів було в кімнаті необережно сказане. Дві доби пролетіли швидко. Настала пора прощатися. Я попросив дати трохи грошей. Мама до мене стурбовано:
- Вас же обшукують, бо гроші у таборі заборонені… Як пронесеш?..
Кажу: - А я в тапочки заховаю.
- Ой, дивися, синку, – якісь недобрі у мене передчуття…
Гроші 225 крб. я заховав у шкарпетку. Знімаючи їх для “шмону,” затис гроші у руці, а коли одягав, поклав непомітно назад. Контролери напрочуд ретельно перевірили тапочки і, не знайшовши грошей, були дуже розчаровані, дивилися на мене як на обманщика. Наївно надіявся, що ті комітетники дозволять пронести жменю дешевих цукерок, дві пари шкарпеток, зошит, декілька конвертів, ручку, запасні окуляри. Мені на те суворо: “Не положено!” Та один із них усе ж виявився добрішим - простягнув окуляри: “Возьми – это глаза твои”.
"Абрам" відразу закликав до себе у “кільдим”. (склад електрообладнання) Розпитав новини. Відійшов до свого помічника Рахімова і тихо, але так щоб я чув, каже: “Обыскали обеих женщин. Нашли какое-то письмо. Оперчасть разбирается…”
А ввечері в радіорубці каже довірливо: “У твоих нашли какое-то письмо… Опять этот подонок Саутин будет тебя убивать. Вот бумага. Пиши, что за письмо и кому, а я постараюсь уговорить начальство, чтоб тебя не трогали...”
Якщо лист у них, то відпиратись безглуздо: описав усе, що було в листі. На другий день викликали після роботи на “вахту”. Чую команду: “На шпалозавод его, - больно умный!”.
"Дух истинного производства".
Нічого не вдієш – беру постіль та йду в барак 2 загону. Заходжу. Біля тумбочки стоїть гурт блатних. Один із них злорадно вигукнув: “О! Прилетели к нам грачи - пидарасты москвичи!”. В цьому привітанні не було нічого дивного, - так зустрічали кожен етап. (Пізніше я зрозумів, чому так скрізь не люблять людей зі столиці: їх саме життя заставляє бути продажними – міняти свої переконання разом із передовицями партійних газет – інакше не проживеш.) Хтось із них написав від мого імені та пустив по руках таку заяву: “Прошу перевести меня на шпалозавод, так как я желаю ощутить дух истинного производства!”. Читають та сміються. Один із них підійшов до мене впритул і єхидно сказав прямо в очі: “Уже завтра ты ощутишь дух истинного производства!”.
Дивлюсь: загін переповнений. Сплять навіть у роздягальні та умивальнику. Чути брудну лайку, крики, звуки ударів, зойки, сміх – це блатні в умивальнику перевіряють простих трудяг на наявність вошей. Викликали і мене. Я після побачення був у новій білизні так що обійшлось без екзекуції. (Узагалі то, воші були звичним явищем – усі тілогрійки у роздягальні висять поряд так, що “кнацики” інтенсивно мігрують.) Коли ж повернувся до своєї “шконки”, то до мене блатні кинулись: “ О! Так у тебя же бельё нульовое! А чё, “набьём макли?”. (Пропонує обмін.) Моя відмова викликала невдоволення: ”Прикнокаем на работе, с-сука!”. Вранці в їдальні посадили за край стола. Отримав черпак рідкої каші та пайку хліба. Чаю зовсім не дісталося.
У строю, як новачкові, довелося йти позаду колони. За нами йшли блатні, а вже за ними – солдати із собаками. Блатні розважалися тим, що ногами підганяли задніх. Якщо ж на шляху траплялась калюжа, то блатні особливо скаженіли, щоб насолодитись видовищем форсування трудягами водної перешкоди. Та якось вже дійшли, хоча мені теж добряче дісталось. Поставили на транспортер сортувати дошки. Добре, коли верстати скидають дошки, брус, горбиль рівномірно. Коли ж скидають залпами, тоді важко висмикнути потрібну дошку. Першого разу бригадир сортировки відштовхнув мене, вимкнув транспортер та допоміг розібрати завал. Наступного разу схопив палку і безжально бив куди попало…
Пізніше перевели на другий поверх. Дали тупий шкуровочний ніж і поставили ошкурювати шпали. Працюю. Підходить блатний з іншого потоку: “Иди работай на мой “поток”! Там твое место!” Пішов. Працюю. Підходить бригадир: “Вернись и работай там, где я тебя поставил! Понял?! Да?!”.
Вернувся. Працюю. Підходить той блатний удруге і зі словами: ”Ты почему ушёл, сука!” схопив дерев’яну лопату та щосили врізав по голові. Я втратив свідомість і впав. Очевидці розповідали, що він ще ногами мене добивав… Якось очухався. Устав. Підходить навальник першого потоку Павлов Ілля і єхидно так прямо мені в очі: “Ловко же ты притворяешся, с-сука!”.
Узагалі-то ошкурювати шпали повинні четверо, але в дійсності працюють двоє, бо інші на лавці палять цигарки, розмовляють і час від часу матюками та кулаками підганяють тих, хто за них працює. Верстатник же видає норму 400 шпал без перепочинку - заробляє умовно-дострокове звільнення. Мороз градусів 30. На багатьох вікнах відсутні шибки, замість дверей дверні пройоми, так, що гуляють протяги. Темп роботи такий, що вгору глянути ніколи, мочились прямо в цеху. Білизна прилипає до тіла, а піт заливає очі. Зняв шапку. Це помітили ті двоє, що відпочивали на лаві. Підскочив один: “Ты чё, спецом шапку снял, чтоб заболеть и в санчасть съехать?! А ну одень, с-сука!”. Ударив рукою, добавив ногою.
Настав довгоочікуваний час вечері. Доки всіх зібрали, пошикували, порахували то й вечеря прохолола. Біля дверей їдальні колотнеча – усі ломляться першими, щоб вибрати більшу пайку хліба та порцію каші. А блатні ззаду щосили напирають, щоб зчинити ще більшу штовханину та від душі посміятися. Вони не переймаються – їм місця займуть. Можна, звичайно, не поспішати - порцій усім вистачить, але останніми заходять “опущені,” отже, доведеться сісти біля них, а це викличе насмішки, глузування.
Одна миска впала на підлогу та каша не розлилась – замерзла. І це не дивно – приміщення їдальні з тонких дощок. Їсти потрібно швидко, щоб прибігти першим та встигнути скинути шпали, коли включать транспортер. Запізнишся – “розкумарять”. Ось там я і відчув дух істинного виробництва. “Рахімчику” (Олександра Абраменкова помічникові) набридло мої окуляри ремонтувати. Спочатку, від удару в центрі скла утворилась дірка. Пізніше те скло розбилося на 7 сегментів. Після чергової “розкумарки” спочатку один сегмент загубився, потім – другий. Довелося із сірника зробити розпорку щоб трималися ті 5 сегментів, що залишилися. А де взяти нові окуляри? Чекаєш бандеролі більше місяця – це час листа додому та бандеролі у зворотному напрямку. А без окулярів ніяк не можна, робота шкуровщика вимагає пильності: не доглядів – “розкумарять”. Особливо важко було в другу зміну. Мороз уночі посилюється. Темно. Дорога слизька. Усі закуталися шарфами, тільки очі блищать. А я так не можу: тепле повітря з рота та носа потрапляє на скельця окулярів і там замерзає. А без окулярів нічого не видно. Спіткнешся – задні затопчуть. Вимушений був не закутуватись шарфом, от і відморозив носа. Вигляд у мене був у ту пору досить непривабливий: худий, беззубий, обличчя в синцях, побиті окуляри, задзьобаний ніс. У нас же завжди праві сильніші. Коли закінчуються словесні аргументи, то зазвичай звертають увагу на національність, фізичні вади і в хід пускають кулаки. От і був я “хохол”, “Бандера”, “очкарик”…
Людське щастя.
Долю кожної людини формують випадковості. Ось для прикладу повчальний епізод. Поклав окуляри в нагрудну кишеню й став задумливо дивитися на сяючі від променів сонячного світла засніжені гірські вершини. Аж тут удар в груди. І саме в те місце куди я поклав окуляри! Почув як хруснули скельця. Я ошелешено: "За что?". А той блатний з докором: "Стоишь тут!". Якби він вдарив втричі сильніше, але в інше місце, то мені не було б так боляче. Боляче тому, що без окулярів біда - усе пливе перед очима, тикаєшся як сліпе кошеня. Того мерзотника я добре запам’ятав - він був земляком "Абрама" і мені та іншим підлості робив. Прізвище у нього було Брычев.
Розкумарка.
Попасти “під розкумарку” просто. Устав за 15 хвилин до команди “підйом”. Тихенько застелив верхню “шконку”. Але… скрипнула половиця під ногою. Той знизу зірвався, як собака з ланцюга. “Розкумарив” а потім так пхнув ногою, що я аж лобом двері відкрив. А що - весело. Сміються: як-не-як, а хоч якась розвага…
Несемо матраци з прожарки. Старшина кричить: “Заходите в сапогах – я разрешаю!”. У моєму “проході” блатні пили чай. Карпов Петро, щоб показати себе перед усіма, вискочив і зі словами: “Совсем обнаглели, с-суки!”, ударив мене кулаком в обличчя. Я ж, витираючи кров, став у молитві просити Бога розсудити нас. У таборі цілковитий “беспредел”. З кожним із простих в’язнів подібне траплялось досить часто.
Тоді після побачення гроші я дав, на мою думку, порядним людям. Обіцяли багато, але нічого з омріяного харчу від жодного з них я не бачив. Про те, що я мав гроші довідалися блатні. Закликали в “пилоточку”. Схопили палки, дерев’яні молотки та й кинулися бити. Кричать: “Где деньги, с-сука?!.. Почему нам не отдал?!.. Мы бы то тебя одели, накормили, мазу бы за тебя потянули! А так, из твоего стольника мы у тех уродов только червонец догнали!..”. Після чергового удару молотком по голові я знепритомнів. Для того щоб привести мене до тями, один із них плював мені в обличчя і реготав. А що вдієш? Тут нема один на один, а сам проти “шоблы” не попреш… І хто з в'язнів заступиться? Кожен думає тільки про себе, як самому вижити… Пізніше вдруге закликали і… люб'язно пригостили вечерею та запропонували прислужувати - боялися що після роботи я їх "здам" адміністрації. У цьому таборі в'язні не помирали, а "крякали". Смерть була принизливою ознакою поразки, програшу у війні за виживання. От тому то й хотілось вижити, викарабкатись, перемогти щоб сказати у день звільнення в небо омріяне: “А все-таки я зміг!” і тому я погодився.
"Ти, Господи, розсуди нас…"
Коли мене безневинно б’ють, то я, витираючи кров, молюся. Молюся Богові: "Ти, Господи, розсуди нас… Може, то я винен… Господи, розсуди нас справедливо, бо Ти судія всієї Землі…”.
Здавна помітив, що коли заводиш розмову про Бога, то найчастіше дивуються: “Невже коли мене вдарять по правій щоці я повинен підставити ліву!?”. Істина у тому що в подібному випадкові запускається механізм Господньої відплати. Як свідчить історія, багато пророків, проповідників, праведників постраждало від безбожників, але кожен богопротивник рано чи пізно був покараний Богом. Ні, Бог не лупцює грішників палкою – обставини життя, доля повертається їм на погибель…
Не відплачую злом за зло, отож, на мені ланцюжок ненависті обривається. Я день починав та закінчував щирою молитвою, і Господь вберіг мене. Тут, у таборі, я зрозумів, що слово “чаша” означає “доля”. Коли я обіцяв Богові, що зможу пити ту чашу, котру пив Ісус, то, виходить, обіцяв, що зможу… розділити Його долю.
А так і було. Дали мені в учні новачка. Уважно слухав мене. Їв з однієї миски, а потім продав. Був неправедний суд. Зарахували до злочинців. Ділили одяг. Били по голові. Плювали в обличчя… Тільки якщо дві тисячі років тому зрадником виявився один з дванадцяти, то зараз – один з одного. Якщо тоді Іуда був любителем, то сьогодні – професійним чорнокнижником з КДБ. Якщо той розкаявся, то цей – радісно отримував гроші та зірки на погони. В умовах жахливого “беспределу” найважче було… не з'їхати з глузду, як казали у таборі, не “поїхати по фазі”, не “здвинутись по фазі”.
Думи мої, думи...
Мусив завантажувати розум молитвами та спогадами. Дійшов висновку, що… саме провидіння вело мене сюди. Будь-яка дрібна випадковість могла все змінити. Я в щирій молитві обіцяв Богові, що зможу “пити ту чашу, котру пив Ісус Христос”, та просив дати пити ту чашу. Молився та все в небо вдивлявся: “Чи благословляєш мене, Господи?” Знаку, який би я зрозумів як “так” чи “ні”, не було, але, як я зараз розумів, випадковості стали працювати на… повторення долі Ісуса Христа – запустився велетенський механізм містичного провидіння.
Сушив компоненти вибухових пристроїв на покрівлі будинку – спекота в ті дні стояла страшенна. Їхав додому на обід. Небо затягло темними хмарами. Вийшов на зупинці. Ось-ось дощ змиє мою працю, в результаті народ мій так і залишиться в рабстві! Ударив грім. Вітер зняв хмару пилюки. Перші важкі краплини упали біля моїх ніг. Відчай охопив мене і я, поглянувши на небо, став благати Бога: “Господи, відверни цей дощ!!” І… о, диво: несподівано вітер вщух, а ці перші краплини дощу стали останніми – хмари посунули далі, і дощ сипонув за селом. І та пожежа на горищі могла спалити всю мою працю, якби виникла хоча б на день раніше… Це я сприйняв би як знак від Бога, отож, ясна річ, відмовився б від своїх планів.
І ніби випадково мій погляд упав на те оголошення, а в душі виникло бажання поїхати в туристичну поїздку. А далі все пішло як по маслу… Якби жереб чергувати на комуністичне свято 1 травня випав не мені, або погода того дня була хорошою, то вітром не зірвало б той плакат. Відповідно, не мав би неприємностей на роботі, отож, не витратив би спересердя заощаджені гроші. Це привело б до того, що я поводив би себе з агентом КДБ зовсім інакше – грав би роль фанатика комуністичної ідеї.
Більше того, скільки раз я міг покалічитись чи загинути, але… чудом залишався неушкодженим. Ось для прикладу повчальний епізод. Одного дня я допустив фатальну помилку: закупорив двадцяти літровий бутиль із хімреактивами і, взявши в руки, став колихати, щоб прискорити реакцію. Від тиску парів бутиль вибухнув у мене в руках, але… жоден осколок скла, жодна крапля киплячої азотної кислоти не потрапила на обличчя, хоча тримав бутиль майже впритул! Отож, це Господь врятував мене! Зрозуміло, що в іншому випадку мені було б уже не до політики, а це значить, що й розповіді цієї не було б.
Щоб не з’їхати з глузду, завантажував свій розум спогадами, молитвами. До дрібниць пригадував безтурботне дитинство. Як же гарно тоді пахли квіти, співали пташки! Якими же духмяними та смачними були ягоди та фрукти зірвані у бабусиному саду! Як неповторно пахнув перший сніг і яку же радість викликало катання на саморобних санчатах та дешевих дитячих лижах! Розумів, що квіти пахнуть та пташки співають у всі віки однаково, але тільки у дитинстві життя має настільки неповторні кольори. Згадував як на купленому батьками трьохколісному велосипеді полюбляв форсувати калюжі. Пригадувались дитячі забави та провини за котрі бувало батьківський ремінь гуляв по моєму голому заду. Якось пожалівши жаб, котрі плавали у брудній калюжі, наловив їх та й кинув у чисту воду домашнього колодязя. Пожалівши гірке собаче життя прив’язаного собаки, насипав у миску доволі цукру. Пізніше за мою наївну доброту батько добряче лупцював мене своїм ременем, пояснюючи при тому, що брудна калюжа є рідною стихією жаб, що собаки не їдять цукру у чистому вигляді і що жаліти когось у цьому світі є цілковитим безглуздям… Пригадував криту снопами глиняну бабусину хату у котрій провів своє дитинство, запах друкарської фарби Букваря та сюжети перших самостійно прочитаних книг. Пригадував смак в той час звичних нам усім ласощів: окрайця хліба посипаного цукром та змоченого водою для того щоб той цукор не розсипався, печеної у багатті картоплі, печених у духовці яблук, диких грушок гниличок. Згадував радісний вираз обличчя бабусі та її голос під час кожного повернення пари ластівок у гніздечко зліплене ними під стріхою бабусиної хати.
Коли не спалося, згадував вивчений напам'ять вірш Т. Г. Шевченка.
Не спалося, – а ніч, як море.
(Хоч діялось не восени,
Так у неволі.) До стіни
Не заговориш ні про горе,
Ні про младенческие сни.
Верчуся, світу дожидаю,
А за дверима про своє
Солдатськеє нежитіє
Два часовії розмовляють.
Така ухабиста собой,
И меньше белой не дарила.
А барин бледненький такой.
Меня-то, слышь, и подсмотрили,
Свезли в Калугу, и забрили.
Так вот те случай-то какой!
А я… аж страшно, як згадаю.
Я сам пішов у москалі;
Таки ж у нашому селі
Назнав я дівчину… Вчащаю
І матір удову єднаю.
Так пан заклятий не дає.
Мала, каже; – нехай, дождуся.
І, знай, вчащаю до Ганнусі.
На той рік знову за своє;
Пішов я з матір'ю просити.
«Шкода, – каже, – і не проси.
П'ятсот, – каже, – коли даси,
Бери хоч зараз…» Що робити!
Головко бідна! Позичать?
Та хто таку позичить силу?
Пішов я, брате, зароблять.
І де вже ноги не носили,
Поки ті гроші заробив.
Я годів зо два проходив
По Чорноморії, по Дону…
І подарунків накупив
Найдорогіших… От вертаюсь
В село до дівчини вночі –
Аж тілько мати на печі,
Та й та, сердешна, умирає,
А хата пусткою гниє.
Я викресав огню, до неї…
Од неї пахне вже землею,
Уже й мене не пізнає!
Я до попа та до сусіди,
Привів попа, та не застав –
Вона вже вмерла. Нема й сліду
Моєї Ганни. Я спитав
Таки сусіду про Ганнусю.
«Хіба ти й досі ще не знаєш?
Ганнуся на Сибір пішла.
До панича, бачиш, ходила,
Поки дитину привела
Та у криниці й затопила».
Неначе згага запекла.
Я ледве-ледве вийшов з хати,
Ще не світало. Я в палати
Пішов з ножем, не чув землі…
Аж панича вже одвезли
У школу в Київ. От як, брате!
Осталися і батько й мати,
А я пішов у москалі.
І досі страшно, як згадаю.
Хотів палати запалить
Або себе занапастить,
Та бог помилував… А знаєш,
Його до нас перевели
Із армії чи що?
Та что же,
Ну, вот теперь и приколи.
Нехай собі. А бог поможе,
І так забудеться колись.
Вони ще довго говорили,
Я став перед світом дрімать,
І паничі мені приснились
І не дали, погані, спать.
Якщо тверезо оцінювати тогочасне життя, то виходить так, що багачі своєю непорядністю спровокували, накликали на власні голови народний гнів. Пізніше спалахнула соціальна революція і скривджені люди усе їм пригадали: лились ріки крові, палали розграбовані маєтки... Багато хто і зі мною поступав підло а це означає, що в смутні часи я би мав моральне право поквитатись із своїми кривдниками. Ось, для прикладу, мій зрадник продав мене і за ті срібняки побудував собі будинок. У випадку "революції" я міг би взяти у прокурора дозвіл і цілком законно той будинок "експропріювати". І жодних докорів сумління...
У пам’яті спливали розповіді мами про історію нашого роду. З них дізнався, що мій прадід був дуже працьовитим і, відповідно, досить багатим землеробом. Мав шестеро дітей і кожному з них побудував житло, виділив чималий земельний наділ, дав худобу та знаряддя для господарювання. У 1929 році у наших краях селянам пропонували переселятись у Канаду. Двоє з нашої родини продали усе що мали та й поїхали на чужину - розуміли що наш край споконвіку є ласим шматком, полем битви між різноманітними "визволителями". От і поїхали якнайдалі, на самий край землі шукати спокійного життя. (Людина має право жити де забажає, отож гріха у цьому немає.) Бабуся з дідусем відмовились підтримати компанію бо й тут жили досить заможно - мали найкращий у селі будинок, чималий шмат землі та велике господарство. А через десять років спалахнула війна. У наш край прийшли “червонозоряні визволителі” і селян із своєю землею та усім майном силою примусили об’єднатись у колгосп. Невдовзі від комуністів наш край "звільнили" фашисти і… самі ж і стали панувати на наших землях. Бабусин будинок відразу зайняли німецькі офіцери, отож сім'я була змушена переселитись у хлів. Бабуся прислужувала їм, але жодного разу не згадала поганим словом. Військові є людьми підневільними - влада послала воювати на чужину й вони були змушені виконати наказ. Офіцери у вільний час бавилися з бабусиними дітьми, пригощали солодощами, показували фотографії власних дітей. Пам’ятаю, бабуся розповідала такий трагікомічний випадок. Офіцери наказали їй приготувати хороший обід - чекали високих гостей. Стіл вже накритий, а гості запізнювались. В цей момент в кімнату зайшов солдат. Не побачивши поблизу начальства, налив собі шнапсу, випив та добряче наївся. За цим усім мовчки спостерігав улюбленець офіцерів собака Шльот. Офіцери дуже любили ту вівчарку - м’ясом та шоколадом так вгодували, що шерсть аж блищала. Аж ось зайшов офіцер і запитав бабусю хто тут пив та їв. Бабуся не хотіла наживати ворогів серед простих солдатів й тому жестами пояснила, що обличчя не запам’ятала. Тоді офіцери пошикували усіх вояків і Шльот кинувся на зловмисника. Як же вони того бідолаху лупцювали...
Згадував розповідь батька. Під час окупації він подружився із молодим німецьким офіцером, котрий квартирував по сусідству. В лютому 1944 року радянська армія визволила наш край від німців. Через рік моєму майбутньому батькові виповнилося 18 років і його призвали в армію. Їхня військова частина приймала участь у бойових діях, пізніше охороняла полонених німців, котрі відбудовували зруйновану промисловість Союзу. Одного дня батька пильно розглядав якийсь полонений. Пізніше підійшов і запитав: "Василь, ти?!". Це був той самий батьків приятель! Попрохав: "Повідом своїм, що я є членом партії антифашистів й засвідчи, що під час окупації я не робив людям ніякого зла". Батько так й зробив і невдовзі його колишній приятель зник. Через три місяці біля військової частини зупинився легковий автомобіль. За кермом сидів вгодований, гарно одягнений той самий батьків приятель. Запросив у ресторан. Там щедро пригощав, дякував і розповідав, що його відгодували, одягнули, навчили як себе поводити й завтра відправляють зайняти керівну партійну посаду у соціалістичній частині Німеччини... Згадував усе сказане батьком, але ім'я того німецького офіцера так й не сплило в пам'яті...
Під час німецької окупації селом проходили монашки і пророкували, що там де вони пройшли усі будинки вціліють. Постраждає ж лише частина села, котру вони оминули. Через три роки фашистів прогнали “червонозоряні визволителі” і… самі ж зайняли їх місце. Бойові дії не зачепили наше село й лінія фронту уже гуркотіла за десятки кілометрів, тож селяни раділи, що пророцтво монашок не збулось. На той час на окраїні села квартирували молоді солдати. Одного дня коли новобранці були на маневрах у селі з’явився солдат, котрий загубив свою частину і розпитував її місцезнаходження. Увечері стомлені бійці повернулися і селяни розповіли командирові, що їх розташування шукав якийсь солдат. Командир здогадався, що то був ворожий розвідник і негайно вивів бійців у поле. Уночі над окраїною села з’явився ворожий бомбардувальник і скинув освітлювальну ракету та декілька бомб. Від вибухів загорілися будівлі селян. Не помітивши панічної метушні вояків, пілот зрозумів, що вийшла помилка й відлетів геть. Селяни спочатку кинулись гасити свої оселі та виявилось, що вогонь охопив клуню у котрій “визволителі” зберігали боєприпаси. У палаючій споруді почали гриміти вибухи тож перелякані люди розбіглись рятувати своє життя. Ховались хто де міг. Бабусина родина знайшла притулок у глибокому погребі. Мама розповідала, що такої страшної пожежі, таких оглушливих вибухів, такого страху як у ту ніч за всю війну не переживали. А ще й до того у ту страхітливу ніч здійнявся сильний вітер і вогонь став перекидатись з хати на хату. Частина села, котру оминули монашки, згоріла до тла і великий бабусин дерев’яний будинок у тому ж числі. Усе добро, весь скарб знищив вогонь, так що довелось жити у землянці і будувати хату-мазанку. Пригадувалось, що у тій глиняній хатині не було дерев’яної підлоги, не було розкошів, але зате там завжди панувала атмосфера спокою, доброзичливості, любові. От, - думав я, - якби не той розкішний дерев’яний будинок, котрий далекі предки пожаліли залишити, то і вони емігрували б у Канаду разом із хитрими родичами та односельчанами. І чого той будинок не згорів раніше, у часи еміграції? Тоді, можливо, народився б я у нормальній, вільній країні і жив би собі щасливо. (Ясна річ, якщо у державі справді демократичний устрій, то невдоволення, а, відповідно, й політв’язнів там не буває.) От і вирощував би я там на власній фермі зернові для колгоспного Радянського Союзу…
А й справді: односельчани, котрі колись наважились емігрувати на край світу виявилися людьми не дурними. Ще в часи коли постаті Гітлера навіть на горизонті не було, їм вистачило розуму зрозуміти, що Україна знаходиться у центрі Європи і є ласим шматком, ареною битв наймогутніших держав за сфери впливу. А так воно і є насправді. Споконвіку "визволяти" наш край приходять усі кому не лінь і приносять із собою свою ідеологію, мораль, проблеми: війни, революції, громадянські війни, розруху, голод, колективізацію, репресії, ополячення, русифікацію, онімечення, тюрми, табори, висилки у Сибір та Німеччину та безліч інших негараздів.
Жили у селі звичайні люди. Добробут їм забезпечувала важка праця на родючій землі та утримання домашнього господарства. Громада ділилась на класи за рівнем добробуту: ті хто у поті лиця працювали з ранку до вечора, ті були багатшими. Лежні ж, відповідно, були біднішими. Бідні дещо заздрили багатшим, але відкритої ворожнечі не було - моральність підтримувала віра у Бога. (Закон Божий викладався у школах) Коли польські жандарми спіймали радянського шпигуна, то усе село збіглося подивитись на людину, котра не вірить у Бога. Прийшли червонозоряні "визволителі" й зробили усіх рівними у бідності. Тут вже село розділилось за іншою ознакою: на прихильників та ворогів комуністичної ідеології. Божеством, іконою став Сталін, марксистсько-ленінська ідеологія а заповідями... моральний кодекс будівника комунізму. Тепер вже пальцями тикали на тих, хто вірує у кимсь колись вигаданого Бога...
Пригадував як у період так званої "хрущовської відлиги" в село приїхав гість із Канади. Він колись емігрував і при нагоді відважився провідати край своєї юності, друзів дитинства. Родичі та друзі зустрічали гостя на вищому рівні: столи ломилися від напоїв та різноманітних домашніх делікатесів. У день приїзду гостя ми із товаришем наламали бузку та й піднесли колишньому землякові. Той нам віддячив блискучою монетою. Тоді як раз пройшла грошова реформа й нам малим тих двадцять копійок були великим скарбом. Це ж можна було придбати два білети у кіно або купити двісті грамів халви у сільському магазині. Світла тоді у селі ще не було - кінопроектор сільського клубу отримував струм від переносної дизельної електростанції.
Та попри усі сподівання багатьох друзів дитинства гостеві побачити не судилося - більше сотні односельчан загинули у боях із різноманітними визволителями та братовбивчій війні між прихильниками та ворогами комуністичної ідеології. Частина загиблих навіть не були поховані за християнським звичаєм у ріднім краї - полягли у боях на чужині, згинули у сибірських таборах та засланні...
Гарно одягнений, огрядний гість розповідав як заможно його родина живе у Канаді. Хвалився, що має власний ресторан і грошей стільки, що дітям та онукам вистачить. Фотографував бажаючих й відразу вручав готові фотографії. Запевняв, що годинник на його руці заводиться від помаху руки. Подібні досягнення "капіталістичного" світу усіх присутніх тоді неабияк дивували. На фоні післявоєнної розрухи та замучених колгоспників канадець виглядав паном. Селяни розповідали гостеві як страждали від численних "визволителів" а як їм живеться сьогодні той сам бачив. Гостював він і у нашій хаті. Запам’яталась сигара, котру "капіталіст" час від часу розкурював. Хтось із родичів жартома запропонував залишитись у нас назавжди. Той кисло посміхнувся й сказав у відповідь: "Ви не бачили справжнього достатку, отож не розумієте наскільки бідно живете...". Планував побути у рідних краях два місяці, а витерпів лише два тижні...
То правда, що Україна є полем битв супердержав а люди заручниками, гарматним м’ясом. Радянська влада розміщувала на території України стратегічні бомбардувальники, шахти із ядерними боєголовками націленими на Європу та США. Це означає, що у випадку війни по тих військових об’єктах були б нанесені ядерні удари. Зрозуміло, що наслідки збройного конфлікту двох військових блоків для нашого народу були б фатальними...
Думки калейдоскопом змінювали одна одну. Пригадував шкільні роки, п’янке відчуття першого кохання, навчання у технікумі, роботу. Життя кожної людини може легко змінити незначна випадковість, одне слово. Якось у часи роботи на овочебазі у лабораторію зайшла дуже вродлива незнайомка з числа студентів. (Влада часто знімала людей з навчання та виробництва для сільськогосподарських робіт.) У красуні був поранений палець. Чемно просила кусочок бинта чи пластиру для зупинення кровотечі. Десь у глибинах свідомості з’явилось припущення, що вона сама злегка порізала палець для того щоб був привід для знайомства зі мною. Я зрадів такому подарункові долі і намірився їй підіграти, але тут мій напарник, до думки котрого я прислухався, досить цинічно відмовив тій красуні й цим усе зіпсував. Якби у ту мить я був сам у лабораторії, то можливо мій подальший життєвий шлях склався б зовсім інакше. Пізніше часто пригадував подібні епізоди й жалкував за втраченим. Жалкував, тому що часто випадковість докорінно змінює все життя людини. Траплялись же досить вродливі, розумні дівчата на моєму шляху. Пригадувалось як одного разу головна бухгалтерка овочебази попросила мене поїхати з представницею заготконтори у типографію щоб там завантажити необхідні їм бланки накладних. Працівницею заготконтори виявилась напрочуд вродлива дівчина. Я здогадався, що це таким чином доброзичлива бухгалтерка намагається познайомити нас. Відчувалось, що та красуня не проти ближчого знайомства та в той час думки мої були зайняті тою, котра для мене була недосяжною як та зірка небесна… От і упустив шанс. Пізніше так же безглуздо не звертав уваги на подібні подарунки долі…
Минав час. Став знайомитись з дівчатами сам та от парадокс: кожна була на вроду гарною, а от стану зустрічатись, а спільну тему розмови знайти досить важко. З однією я зустрічався декілька місяців, дійшло навіть до того, що познайомився з батьками і гостював у них декілька разів. Та попри все з кожним днем все ясніше усвідомлював, що якщо ми й поберемось то це буде самотність удвох. Дійшов висновку, що краще припинити стосунки мирно, щоб пізніше не ділити дітей та майно зі скандалом. Заспокоював себе тим, що інтимних стосунків у нас не було... З другою та третьої припинив стосунки по тій же причині - надіявся що наступного разу пощастить. Не щастило, а час минав. Став пороти гарячку і, як пізніше виявилося, дарма. Пригадувався на перший погляд ніби незначний епізод. Їхав з приятелем. Вечоріло. Накрапав дощ. Вродлива дівчина на автобусній зупинці жестом попросила зупинитись. Я зупинив авто й взяв попутницю. Ми продовжили критичну розмову про сучасний стан справ в державі і, на наш подив, дівчина підтримала тему. Відчувалось що вона має не тільки вищу освіту, але й власну думку про навколишній світ. Очевидно дівчині я чимось сподобався тому що, виходячи з авто, призначила побачення. Я пообіцяв прийти та чомусь не прийшов. Довго длубався в пам'яті щоб зрозуміти, що тоді помішало, які обставини, аргументи переконали порушити обіцянку...
Пригадував як уже будучи одруженим, закохався з першого погляду. Одного чудового сонячного літнього дня зайшов у бібліотеку. Новенька молода бібліотекарка щось писала за столом. Обличчя рум’яне, як кажуть, кров із молоком. На білосніжній кофті лежали густі темні коси. Привітався. Довгі вії злетіли вгору, і на мене поглянули великі карі очі та почувся напрочуд приємний голос. В ту мить солодко защеміло серце – зрозумів, що закохався, як у перший раз. Дівчина виявилась не тільки дуже вродливою, але для її віку напрочуд розумною, начитаною. Та, як уже було сказано вище, я на ту пору був уже одружений, синові виповнювався рік і розлучатись не входило в мої плани. Ні, я не збирався дурити молодій дівчині голову, спокушувати – приходив для того, щоб насолодитись інтелектом дівчини, помилуватись вродою, мелодійним голосом. Відчував, що теж подобаюсь цій красуні. Довго шукав, чекав кохання, а прийшло воно коли, як то кажуть, поїзд уже пішов… Ех, Жанна, де ж ти була раніше? Подібне відчуття досади найкраще знайоме мисливцям: справжня дичина з’являється тоді коли усі набої витрачені на дрібноту. Здогадувався чим ця пригода закінчиться: рано чи пізно вона розпитає односельчан про залицяльника, а ті скажуть, що я одружений та маю сина. Так і сталось: одного дня Жанна зустріла мене сухо, відповідала однозначно, не піднімаючи голови. Невдовзі перевелась в іншу бібліотеку. Я довідався, в яку саме. Почуття було настільки сильним, що я після роботи їздив на нове місце праці коханої тільки для того, щоб помилуватись її силуетом в освітленому вікні.
Чому ж у потрібний момент не пролетіла іскра, не спалахнуло почуття закоханості? Тоді моя доля склалася б інакше… Я ж ніби і не дурень, не лежень, не п'яничка, не гульвіса… От серед нас електриків позавідомчої охорони був несерйозний парубок - любитель байдикувати та пиячити. Та стрілась на його шляху вродлива дівчина. Багаті батьки нареченої перепили молодятам автомобіль, надали житло. І хлопець докорінно змінився: з'явився блиск в очах, інтерес до серйозного життя. Він уже оминав колишніх друзів-лежнів та п'яничок - щоразу після роботи поспішав додому до коханої. Невдовзі звільнився - родичі жінки підшукали йому пристойніше місце роботи. (Щастя - це коли вранці хочеться йти займатись цікавою працею, а в кінці дня - поспішати до коханої сім'ї.) Чому мене випадковий спалах пристрасті не привів до такого ж результату? Чому доля так поверталась, що у потрібний час я не опинявся у потрібному місці? От і жив би як усі й для досягнення ще вищого достатку поїхав би на заробітки в Сибір абсолютно добровільно.
Одруження - доленосна подія в житті кожного. Вірно кажуть: вдалий шлюб тебе підніме, невдалий - опустить. А так і є: одружуючись, ти набуваєш не тільки жінку, а й усю її рідню. Багаті, впливові її родичі усіляко тобі допоможуть, піднімуть до свого рівня, бідні же залишать тебе напризволяще й навіть більше того - ти будеш змушений ще й їм допомагати... Жили двоє друзів. Один із них пристрасно покохав красуню зі звичайної сім'ї й одружився, інший свідомо одружився на непримітній, але багатій дівчині. Перший хвалився вродливою коханою та глузував над вибором товариша. Та скоро у нього народилась дитина й це поглибило житлові та фінансові проблеми, наслідком котрих стали непорозуміння, докори, скандали. Друг же його, котрий жив у власній квартирі й при грошах, щоб поквитатись став глузувати над невдахою: "Ну куди ж ділася ваша любов?".
Пригадував вродливого однокурсника, котрий любив зваблювати дівчат та міняти їх, як рукавички. Пізніше він мені сумно признався: “Я не зможу бути щасливим у подружньому житті, тому що з кожною жінкою мені стає скучно відразу після того, як досягну свого... Знаєш, вдруге підкоряти одну й ту ж вершину скучно... Це, як співає Висоцький: “Лучше гор могут быть только горы на которых ещё не бывал...”. Мій приятель розділив долю премудрого царя Соломона, котрого теж зіпсували вродливі жінки… Дивився на в’язнів і пригадував вислів одного жартуна: “Наш світ влаштований так: гарні – нагуляються, розумні - наживуться, а дурні – напрацюються...”. Ось ці в'язні хотіли за рахунок інших нажитись та нагулятись, а довелось у таборах напрацюватись. Мотиви їхніх злочинів здебільшого банальні: ейфорія юначої уседозволеності, п'яна неконтрольованість, бажання будь-якою ціною задовольнити примхи коханої. Відносно закоханості пригадувався вислів: “Справжній мужчина кохає лише один раз, але зате він кохає королеву”. Одні ганяються за кількістю, а такі як я шукають якість. Так, мусив ритись у блоках пам’яті, усе пригадувати, аналізувати своє життя, щоб менше думати про порядки в цьому жахливому таборі. Часто згадував слова популярної у часи моєї молодості пісні: “Ты стал бунтарём и вздрогнула тьма – весь мир ты хотел изменить, но всех бунтарей ожидает тюрьма. Кого ты хотел удивить!?”. Пригадував тих дівчат, котрі стрічались на моєму життєвому шляху і доходив висновку, що це їм пощастило не зв’язати долю з бунтарем. Доля бунтаря завжди трагічна… Для того щоб надовго зберегти зуби потрібно їх регулярно чистити, періодично проходити профілактичний огляд у стоматолога і… не лізти туди куди не слід. А я поліз… І втратив не тільки зуби золоті… Ісус Назарянин теж колись хотів змінити світ, так Його за все хороше розіп’яли на хресті, а мене в сибірські табори відправили… А втім, нічого просто так не відбувається - між подіями існує причинно-наслідковий зв'язок. Я втратив волю, а держава отримала дармового раба на будови комунізму. Я за грати потрапив, а інші завдяки цьому нагороди отримали. Кожна ж людина варта стільки скільки за неї готові заплатити… Я втратив золоті зуби і це одних врятувало від принизливого пасивного гомосексуального ґвалтування, інших - збагатило. Не одного зігрів украдений у мене одяг, наситив силою відібраний харч та видурені гроші. Просто так ніколи нічого не трапляється: одні втрачають, а інші за рахунок їх набувають…
Пригадувався також повчальний випадок часів моєї юності. Овочебаза. Відрядження у Львів. Людне купе потягу. Щоб не нудьгувати пасажири жартували, розповідали веселі бувальщини, анекдоти. Найбільшим дотепником по частині політичних анекдотів виявився я - присутні аж заходились від сміху. Аж тут один із них сміючись дістав із нагрудної кишені червону книжечку із написом КДБ і розгорнув перед моїми очима. Сміх вмить вщух. Я поспіхом звірив фото на посвідченні і уже хотів прочитати звання, посаду та прізвище та комітетник швидко закрив ту червону книжечку й заховав у кишеню. Вдосталь насолодившись видовищем моєї розгубленості та ошелешеним виглядом присутніх, чоловік повчально сказав: "На перший раз наша контора імені Лаврентія Павловича тобі, хлопче, прощає. Моя тобі порада: надалі живи так, щоб другого разу не було. Забудеш мою науку - надовго поїдеш під конвоєм до білих ведмедів". І от, лежачи на нарах, я пригадував ту повчальну, застережливу пригоду. Чому той комітетник на наступній станції не здав мене правоохоронцям? Добрим був? Та ні - він їхав у важливих справах і я для нього був надто дрібною рибкою. Крім того ніхто із присутніх проти мене свідчити би не погодився - надто клопітна справа була б... Це означає, що відпустив він мене як риболов відпускає дрібну рибку щоб та підросла. Так й сталось: минуло десять років і та "рибка" нагуляла жиру й стала для КДБ доброю здобиччю. Розумів також чому посвідчення так швидко згорнув - не хотів щоб я прочитав його посаду та прізвище. Чому? А тому що, знаючи прізвище можна легко через адресне бюро довідатись адресу й завдяки цьому розсекретити сволоту. (Розсекречений агент - уже не агент.) Ось співробітник полтавського КДБ капітан Жежелов зайву мить перетримав посвідчення перед моїми очима й на старості років буде мати неприємності, а той - ні...
А й справді: Чому не жив як усі? Чому поліз у політику? Сумління спокою не давало? Так може пропити його було потрібно, на народ наплювати, й думати тільки про себе? От повернутися б назад у дитинство і прожити свій вік інакше... Я ж був єдиним сином у батьків, котрі жили досить непогано, отож мав можливість жити в своє задоволення... Подумки складав собі малому повчальний лист: "Коля, не зачитуйся книгами, не дивись телевізор - там інформація фільтрована, брехлива. Розуму не наберешся, а зір зіпсуєш і, в результаті, станеш другосортною людиною. Ти ж не раз чув народну мудрість: "Увесь світ бардак, а люди - бляді". Знай, що то є істинна правда. Вір в Бога, але без фанатизму, думай спочатку про себе, а уже потім про народ, й у політику не лізь, бо там ти правди не доб’єшся, а от постраждаєш дуже та ще й майбутнє зіпсуєш собі та дітям...". Чого тільки не передумаєш щоб відволікти думки від жахливої табірної дійсності...
Мама в листі написала, що старій прозорливій монашці розповіла мою долю. Та сказала: “Так треба”. Я думав над цим удень і вночі, в бараку, по дорозі на шпалозавод та під час роботи. Дійшов висновку, що, справді, певна подія перший раз відбувається як трагедія, а вдруге повторюється як фарс.
- Ну что, тяжело на "шпале"? -
При виході на роботу щодня грав марші сформований з числа в'язнів духовий оркестр. Так само було у нацистських таборах смерті. Цікаво, хто від кого цей досвід перейняв: наша влада від гітлерівських катів чи вони від наших комуністів?
Виходимо під революційні марші на роботу. Дивлюсь: через відчинені двері столярки видно свіжу труну. І думка: Хто наступний? Може, я?..
Який священик, яке відспівування покійника може бути у соціалістичних виправно-трудових таборах? Зарили поза табором, як собаку, й табличку з порядковим номером прибили. От і весь ритуал...
Якось "Абрам" в радіорубці запитав: - Ну что, тяжело на “шпале”?
- Не хочеться жити, – відповідаю.
- А что, я скажу “Рахимчику” и он выдаст тебе кусок крепкого кабеля!..
І я помітив як злі вогники блиснули в його очах.
Іншого разу він був у доброму настрої. Став умовляти, щоб я “закосив” під ненормального: “Я расскажу симптомы шизофрении и дам таблеток в день приезда комиссии… Чем здесь подыхать – лучше “тащиться” в Хабаровской психбольнице… А там, гляди, и домой отпустят…” Я рішуче відмовився. Умовляв другого та третього дня, але я не погоджувався. Не погоджувався бо розумів: комітетники планують зробити мене психічно хворим, та ще й хочуть щоб я сам їм у цьому допоміг! Тільки справді психічно хвора людина могла погодитись на подібне безумство.
Через декілька днів “Абрам” став настирно пропонувати, щоб я написав “поміловку” у Верховну Раду. Час був дуже важкий, потрібно було маневрувати – я погодився. Каявся, що пішов проти влади і, щоб показати свою щирість… видав свого Іуду - описав, як той агітував мене проти антинародного режиму. "Абрам" знав багато подробиць моєї справи, але такого не підозрював і тому це "одкровення" стало йому приємним сюрпризом, результатом перемоги. Він був дуже радий, що я видав товариша, однодумця, із котрим їв з однієї миски, спав під однією ковдрою. Продавши “спільника”, я відчув той неповторний кайф, ту вигоду, котру відчуває кожна продажна тварюка. Декілька днів цей комітетник був мені як батько рідний: усіляко догоджав, говорив компліменти, на столі парував справжній індійський чай, лежали шоколадні цукерки, мед, масло, білий хліб. Довірливо розповідав про батька свого – партійного діяча. Розповідав з огидою та болем: “Всю жизнь на партийной работе… Ничего ведь урод не умел, кроме как залезать на трибуну и орать во все горло: “Под знаменем марксизма-ленинизма вперёд к победе коммунизма!.. Вперёд к новым трудовым свершеньям, товарищи!”. А сядет за стол, так пьёт, как лошадь, и жрёт, как свинья. А после - газету в руки и на диван… Сволочной был и ленивый, как шакал. Матери всю жизнь изломал, исковеркал да и мы с сестрой ничего хорошего от него не видели…”.
Усе воістину так: цей комітетник був талановитою людиною. Він дуже любив розмови на філософські теми і для цього запрошував до себе всіх цікавих людей табору. Він із нами поводив себе згідно інструкцій своїх хазяїв й також для себе отримував інформацію та задоволення. Знав Біблію й секрети Магії. Дуже любив розмови про Бога та диявола. Писав досить непогані вірші про Бога, вічність, безмежність простору та часу, про табір, самотність, страждання та велике кохання. Переписувався з “заочкою” зі Львова. (“Заочка” – це жінка, із котрою познайомився по листуванню.) Писав присвячені їй вірші, компліменти, роздуми про життя, Всесвіт, Бога, самотність та свої почуття до неї. І так своїми філософськими листами задурив молодій жінці голову, що та вислала пучок свого волосся і призналась: “Я ніколи нікого, крім тебе, більше не покохаю”. Показував мені той лист, те біляве волосся і сміявся над дурною "хохлушкою".
Так, він любив філософію. Не раз говорив мені прямо в обличчя: “Ты здесь и тебе очень тяжело!.. А ведь так тебе и нада!.. Ты Бога любишь и, конечно, знаешь, что в жизни верующего всё способствует ко благу!.. Значить, так нужно Богу, чтобы ты здесь на своей шкуре ощутил весь ужас, всю глубину человеческого грехопадения!.. Это тебе школа!.. Учись!.. Познавай наш загадочный мир и людей, его населяющих!.. Это тебе университеты Оксфорда, Гарварда, Кембриджа и Сорбонны вместе взятые!..”. І пильно дивиться, як реагую. О, як він любив подібні сцени. Часто вчив мене: “Никогда никому не делай плохого, потому что зло от человека к человеку всю Землю обойдет, но к тебе же и вернется с умноженной силой!” А ще він був хитрим пристосуванцем: час від часу пригощав трудяг цигарками, віддавав залишки хліба та “вторяки” (виварену чайну гущу, із котрої ще раз варять чай) й цим завоював повагу, авторитет.
"Ну ради кого, ради кого ты распинаешься?!.."
Якось одного разу серед гурту в’язнів зайшла мова про загрозу Третьої світової війни. Я, щоб підтримати розмову, розповів як у своїх видіннях всесвітню катастрофу бачили біблійні пророки. Пояснив, що це станеться, тому що люди Бога забули, а всі надії поклали, молитися стали на ядерну зброю. Але це не так: “Зброя вбиває, а Бог – спасає”.
Уже ввечері "Абрам" лаяв мене: “Видел я сегодняшний донос на тебя!.. Ты почему такой дурак!? Ты что – хочешь пойти по статье за пропаганду войны?! Да знаю, ты не говорил того, что тебе приписали, чтоб побогаче награда была!.. Сейчас едят сало, пьют чай со сладким, курят сигареты и смеются над тобой, уродом!.. Ну ради кого, ради кого ты распинаешься?!.. Да они все вместе взятые мизинца твоего не стоят!.. Я же работаю здесь и вижу, сколько их бегает сюда сдавать друг друга! Три тысячи зэков в зоне.… Ставь пулемет. Убивай всех подряд и греха не будет!.. Запомни: люди – это такая мерзость, низость, гадость!.. Сколько тебя учить: никогда и никому не верь!.. Да меня самого в этой жизни тысячи раз больно кусала всякая шавка, которую я вытягивал из дерьма, обогревал, поил и кормил!.. Да и сижу я здесь за “друзей”. Вместе проворачивали большие афёры, вместе воровали, а когда прижали нас, то они, чтоб самим выйти сухими из воды, всё на меня свалили, стрелочником сделали. Но, ничего, другой раз уже умнее буду…”.
Я прекрасно розумів гру цього пристосуванця: він і тут служив своїм колишнім хазяям – виконував указівки КДБ відносно мене та інших в’язнів. “Абрам” часто нарікав, що за той хліб, жир, цибулю, котрими він підгодовує мене, доводиться платити поварам. Я замовив із дому на адресу його знайомого офіцера дві посилки з грошима, медом, шоколадом, маслом, цигарками. Той усе отримав та й заніс "Абраму". Я все те добро тільки очима бачив, - підгодовував мене він, як і раніше, жиром, хлібом, цибулею, іноді дешевими цукерками. Та я прекрасно знав, що так воно й буде, але суть в іншому: дуже не люблю бути комусь щось винним… Не хотілося, щоб він колись сказав, що підгодовував мене “на халяву”.
Якось я запитав: “Ты ремонтируешь чужие телевизоры, а почему сам не смотришь телепередачи – возможность ведь есть?!..”
"Абрам" поглянув на мене, як на ідіота, і повчально сказав: “Запомни: телевизор – это массовый идиотизатор! Чем больше его смотришь, тем глупее становишься!..”
Іншого разу я приніс у “кільдим” цікаву газетну статтю відомого вченого. "Абрам" навіть слухати не став. Підійшов до мене впритул і повчальним тоном проказав: “Никогда, никогда не верь авторитетам!.. Понаприсуждали друг другу званий, понавешали ярлыков и думают, уроды, что они что-то знают! На самом деле ничего они не знают! Не верь авторитетам – сам до всего доходи! Не ленись наблюдать жизнь и думать самостоятельно!.. Кстати о жизни. Ты не за преступления, а за убеждения попал в лагеря и этим не только себе, но и детям своим всю жизнь испортил. Ещё не раз вспомнишь эти мои слова…".
Під час комуністичного свята я сумно зауважив: “А на воле праздник: годовщина Социалистической революции… Сколько людей коммунисты убили, превратили в лагерную пыль, скольким исковеркали жизнь, а народ вот празднует!..”.
А він у відповідь іронічно: “Дали уродам два выходных вот они и пьянствуют от радости… Да нашим людям дай выходной в соответствующий день, то они с таким же успехом будут праздновать день рождения Гитлера!”.
Земляк.
Одного дня "Абрам" закликав до себе: “У меня для тебя сюрприз: в зону прибыл интеллигентный еврей – художественным руководителем одного из киевских театров работал…”
Познайомив з тим земляком. Щоправда, прізвище у нього було Білоцерковський, але обличчя, справді, єврейське. На другий день той єврей зустрів мене: “Николай, скажи мне по секрету, что он за человек этот Абраменков? Угощает, набивается в друзья, лезет в душу…”
Я читав Біблію, тому поважаю єврейський народ, також співчуваю за ті мільйони мирного населення, знищеного фашистами. Так ось, кому іншому я, можливо, промовчав би, а йому, поглянувши в очі, сказав: “Бережися його, він працює на КДБ, от і живе у таборі, як король. Йому тут не вистачає тільки горілки вволю і баби...”.
Той єврей щиро поглянув мені в очі і, дякуючи, довго тиснув руку.
Хвилин, приблизно, через десять викликає мене "Абрам" по гучномовцю. Серце йокнуло від недоброго передчуття. Заходжу. Він накинувся на мене і став щосили бити, примовляючи в такт ударам: “Да! Да! Да! Да! Я кагебист!.. Знаешь, так держи рот на замочке!.. Да я знаю каждое твое слово, каждый шаг!.. Мразь!.. Сволочь!.. Так-то ты платишь мне за добро?!.. Да если бы не я, подох бы ты здесь, как собака!.. А я ещё хотел помочь тебе на психбольничку съехать!.. Не хотел со мной дружить, - ел бы здесь мёд, масло, сало – во какая харя была бы!.. Раз так, отныне нет тебе моей дружбы!.. Иди на х… отсюда!”. І ногою під зад випхав у двері.
Приходжу в загін. Керівник СПП, поклавши телефонну трубку, закричав на мене: “Ану, утёнок гадкий, хватай метлу и дергай на х… плац подметать! Ты за чё “Абраму” на базар наехал?!..”.
Мету я плац. Дивлюсь: стоїть Абраменков Олександр у вікні радіорубки і злорадно посміхається.
Наступного дня до мене знову підійшов той єврей: “Привет, Николай! А почему такой грустный? Что случилось? Ну расскажи еще что-нибудь о Саше Абраменкове...”. І стільки щирого співчуття та цікавості в його очах… Та не єврей він після цього, а мерзенний жид.
Думав, що “Абрам” буде усіляко мстити мені. Але – ні. Викликав і поводив себе так, ніби нічого не сталося. Один лише раз я з власної ініціативи пішов до нього. А сталось ось що: приходжу, щоб лягти спати, а моє місце на “шконці”… зайняте. Став будити нахабу. Так уся їхня свора накинулася на мене з брудною лайкою та кулаками. Я до старшини, а він: “Да вы все за целый день меня уже достали! Иди сам разбирайся!..”. Приблизно те ж саме відповів керівник СПП.
Ось тоді я й пішов у радіорубку до того комітетника. "Абрам" сказав коротко: “Иди, ложись и отдыхай!”. Я повернувся й ліг – моє місце було порожнім.
Люди, котрим він служив, по достоїнству оцінили його працю – звільнили умовно-достроково. До речі, пізніше виявилось, що мама, передчуваючи біду, в останній момент порвала той лист, адресований на радіо “Свобода”, а клаптики кинула за підкладку пальто, тому їх при обшуку не нащупали. Це означає, що "Абрам" взяв мене “на пушку” тоді.
Блатні.
Робота була дуже важкою. Дорога на роботу та назад теж, але і в барак від підйому до відбою не пускають. Нарешті, завила сирена. Завгосп із такими, як сам, мерзотниками, розважається тим, що заганяє трудяг спати. В цей час блатні починають вечеряти, а заважати їм не можна. Біжать бідолахи до своїх “шконок”. А тут блатні зриваються й б’ють цих трудяг за те, що перебили апетит. Біжать ті бідолахи назад і… нариваються на гнів завгоспа. Так і бігають туди-сюди під гучний регіт блатних…
Та ось уляглись ніби. Здається, все. Але - ні. Чути: “Ты чё, с-сука, проститутка “вошкаешься” там?!.. А?!.. Чё?!.. Вшей на меня стряхиваешь?!.. Да?!.. Получай, гад ползучий?!”. Та не крутився той. Але чому блатний так кричить, та б'є бідолаху? Чому? А страх наганяє. Кричить та б'є, щоб його голос чули й боялися. Ось завтра в людному коридорі він крикне: “Дорогу королю Франции!”. І всі розступляться, щоб дати дорогу, бо голос його чули й знають, що жартувати не буде.
А хто такі ці блатні? А такі самі в’язні як і всі, тільки от зібралися в зграю, щоб жити за чужий рахунок ситніше та веселіше. (Чисельність блатних у людському товаристві, так як і вовків у лісі, регулює стан середовища: надто велика їх кількість не знайде достатньо поживи, а мала кількість не втримає владу.) Я теж теоретично міг “заблатовать”, тобто, наганяти страх, “ричать” на слабших та “кумарити” їх, полізти до блатних або в СПП і “загулювати” законно, заставляти інших працювати замість себе та прислужувати, але не робив так, бо це мені гидко.
Тих пристосуванців, котрі вступають у різноманітні табірні секції щоб відкрито співробітничати з адміністрацією й цим заслужити собі привілеї та дострокове звільнення у всіх таборах називають козлами. У цьому же таборі було прийнято блатними називати усіх пристосуванців. Ось типовий портрет одного з них. Керівником СПП (Секція профілактики правопорушень) , тобто очима та вухами адміністрації й разом із тим виконавцем її волі, у нашому загоні був Олексій Головін. До чого же лицемірний, хитрий, слизький та підступний був чоловік! Він мав владу, отож й, відповідно, гроші, наркотики, дорогі цигарки, сало, масло, мед та шоколад. До кожного, хто отоварився у магазині чи отримав посилку завжди посилав свого слугу. Той просив “підігріти” “мента”. (Усі інші високопоставлені та авторитетні блатні поступали так само.) Розумні в’язні давали “по хазяйськи” – знали, що краще поділитись бо інакше дуже пожалкуєш. “Голова” порядок підтримував – знав кого й коли “здати” адміністрації так, щоб не втратити свою матеріальну вигоду і при цьому не настроїти проти себе авторитетних блатних та основну масу простих трудяг. (Бачив я як авторитети “з’їдають” тих, хто прийшовся “не до двору”.) От й жив весело за рахунок інших й від адміністрації заслужив дострокове звільнення. Подібну поведінку тоді офіційно характеризували так: “Стал на путь исправления”. (Це він мені злорадно кинув у обличчя: “Ану, утёнок гадкий, хватай метлу и дергай на х… плац подметать! Ты за чё “Абраму” на базар наехал?!..”) Якось я почув як він перед корешами хвалився своїми подвигами. Розповідав як у складі електрообладнання катували Олександра Панфілова щоб той признався на яку адресу батьки після довгострокового побачення мають занести продукти та гроші для передачі у табір. З тієї розповіді я дізнався, що Сашу на вірьовці підвісили за ноги вниз головою й катували як колись НКВСники у своїх катівнях. Щоправда, суворо попередивши, мусили відпускати на обід бо там усіх в'язнів обов’язково перераховують. (Для мене подібне не було дивиною – самого співвітчизники добряче катували на етапі щоб свої золоті зуби віддав, а пізніше у таборі за гроші, винесені з довгострокового побачення.) Саша не витримав тортур – розколовся. Та, як гірко признавався “Голова”: ”Мы по горячим следам навели справки и выяснили что родители действительно заносили передачу по указанному адресу но мастер не взял – отец умер и ему в таком горе было уже не до передач в зону. А ведь там среди всего-всякого за шкуркой сала было 400 рублей заныкано. Представляете как бы мы жили!?“. Та найкраще запам’яталась його розповідь про те як він із товаришем хитрістю заманили неприступну вродливу дівчину на квартиру й пригостили кавою зі снодійним. Коли ж чарівна дама заснула, то “джентльмени” її роздягнули й витворяли з тілом уже все, що хотіли. Наприкінці зробили їй “свисток” - одночасно засунули свої члени сплячій красуні у рот. При цьому дійшло до сварки: ”Убери бедро – мешает! - Нет, это ты убери бедро!”. Ось такі люди у нас й досягають вершин влади.
Тих, хто багатьом зіпсував життя в’язні ненавиділи, але помститись у таборі не наважувались – чекали дня звільнення. Та представники адміністрації й після звільнення берегли своїх ставлеників – звільняли на декілька годин раніше від інших та відвозили на сусідню залізничну станцію. Я ж знав, що жити потрібно так, щоб ніхто у майбутньому при випадковій зустрічі не всадив “перо” у бік. Так й жив.
Блатні знущались безжально. Кузьменка Олександра так на “накатці” били, що пробили гаком руку. Рука стала гнити. Так він, щоб не ходити на роботу, посипав рану сіллю та попелом, щоб не гоїлась. А їсти хочеться страшенно. Якось він із своїм товаришем, таким само бідолахою, зловили кота – любимчика поварів. Узяли за задні ноги і били головою об стіну, доки не забили. Обдерли шкіру. Закинули м’ясо в “чифирбак” (Трьохлітрову металічну банку з-під томату) і стали варити на вогнищі котла мокрої прожарки. Інші зеки варили в той час там юшку зі знайдених на смітнику рибних голів та картопляних очисток. Як на те йшло, в той час керівник штабу СПП привів у баню новий етап. Щоб показати свою владу перед новачками, став розганяти порушників режиму. Помітив червону від крові наволочку. Струсонув. Випала котяча шкіра. “Хазяїн” виписав обом 3 рази по 15 діб. ШИЗО ( один термін закінчується – добавляється інший.) Так там ті бідолахи стали ламати собі руки та ноги, щоб потрапити в лікарню.
Прийшли в загін новачки. Бачу: один зігнувся, розкис, став опускатися. Мені було совісно за тих двох хлопців, котрих я не вберіг, і тому я взяв цього бідолаху своїм “сімейником”. Підтримував, ділився чим міг. Та ось випала нагода, і Калінін Микола записався в СПП. Тепер уже я йому не друг: він ходить королем, бо водиться з блатними, їсть за останнім столом. І от при зустрічі мій недавній “сімейник” став глузувати з мене: “Ч-ш-ш!.. Бандитская пуля!.. Ко-л-лёк!.. Ха-ха!..”. Якби хто інший глузував так над моїм виглядом, розбитими окулярами, то мені було б не так боляче…
На роботі на ногу впала шпала. Під нігтем великого пальця став утворюватись гній. Зек-санітар відігнув пінцетом ніготь та й смикнув. Бризнула кров. Я скрикнув від болю. А він так іронічно: “Что, больно?”. Кисло посміхнувся мені в очі: “Когда человек, которого любишь, веришь больше чем себе, оказывается подлым предателем, тогда действительно больно!.. А это, - показав на скривавлений палець, – это не больно!”.
Для того щоб механізувати ошкурення шпал у цеху встановили шкуровочний верстат. Сконструйований згідно лозунгу "П'ятирічку - достроково" та виготовлений по принципу "Стук-грюк, аби з рук", верстат після декількох годин роботи вийшов з ладу. Цікаво, що ремонтувати його не стали. А навіщо: двоє в'язнів за дві миски баланди за зміну ошкурять вдвічі більше шпал... А якщо ще їм за хорошу роботу пообіцяти умовно-дострокове звільнення, то втричі…
Голод.
Голод примушує в'язнів бути напрочуд хитрими, підлими, спостережливими, іти на все, щоб вижити. Якщо в'язень вийшов із кімнати довгострокового побачення, отримав посилку, отоварився в магазині чи якимось іншим чином роздобув гроші чи ще щось цінне, то за ним пильно слідкують, щоб донести про те адміністрації, видурити або вкрасти. Навіть якщо ти кудись пішов сам, то значить пішов не просто так, а щось цінне заховати чи відшукати, отож завжди за тобою пильно стежать хитрі голодні очі. Навіть якщо ти викинеш зіжмаканий аркуш паперу то й то перевірять, що то за аркуш й зроблять відповідні висновки. Що, для прикладу, може сказати зіжмакана сигаретна пачка? Вияснять чи були такі цигарки у табірному магазині. Якщо ні, то це означає, що ти маєш гроші й тобі хтось заносить передачі з волі. Далі за тобою пильно стежать і діють залежно від обставин: від викрадення, видурення, шантажу, мордобою, обіцянки заступництва до продажу тебе адміністрації. Ось типовий приклад із власного досвіду: купив на роботі у хлопця, котрий мав "дорогу" (добрі стосунки з вільнонайманим майстром) “крифму” чаю (1/4 частина 250-тиграмової пресованої чайної плитки). Загорнув товстим шаром поліетиленової плівки та туго перемотав нитками. У табір не ризикнув нести, щоб на “шмоні” не відібрали. Ніби ніхто не бачив і не знав, що в мене щось є цінне. Де надійно заховати? Де? З байдужим виглядом пішов між довгі високі штабелі горбиля, щоб справити природні потреби і водночас заховати той скарб. Ніде ні душі, але обережність не завадить: швидко присів над виїмкою, поклав пакетик, загорнув тирсою та справив на те місце природну потребу. Наступного дня виявилось, що я нікудишній конспіратор: місце те було розворушене, а чаю, звісно, не було…
Усяка держава складається з окремих людей і владу над собою вони мають таку на котру заслуговують. Під час кожного побачення офіцери охорони застерігають родичів не залишати вільнонайманим працівникам гроші та передачі для того щоб ті переправили їх у табір, бо багато непорядних жителів на цьому наживаються. Двічі мама залишала доброзичливим жителям продукти та одяг і платила гроші щоб ті усе те пронесли мені у табір та жодного разу я нічого так і не отримав. Тут не варто огульно звинувачувати усіх жителів у непорядності бо часто диявольську хитрість демонструють самі в'язні. Хитруни розуміють, що батьки щасливчика, котрий нещодавно вийшов з кімнати побачення, залишать комусь із жителів передачу для сина. Логічно, що скоро хтось із вільнонайманих працівників стане просити в'язнів розшукати та покликати недавнього щасливчика. У подібному випадку хитруни поспіхом виготовляють нагрудний знак із названим прізвищем та прикріплюють його на одяг свого спільника, котрий надалі видає себе за розшукувану особу й завдяки такому шахрайству отримує призначену іншому в'язневі передачу. Як правило вільнонайманий працівник подібними хитрощами не цікавиться – передачу передав і совість чиста. Так що стосовно двох не отриманих мною передач із продуктами та одягом варіанти могли бути різні. Одурити могли як ті так і інші, отож можна сказати що люди по обидві сторони колючого дроту завжди варті один одного…
Естафета поколінь.
За роки ув’язнення надивився у тих таборах усякого. У таборі зустрічають один одного брати, друзі дитинства, однокласники. Буває, що батько на днях звільняється аж тут син, як символ естафети поколінь, прибуває… Жив молодий чоловік у селищі навпроти табору, та вчинив злочин і відбувати покарання довелось неподалік - у знайомому таборі. Жартуни сміялись: “Раньше жил напротив зоны, а сейчас живёт напротив дома!”
"Обоюдная драка".
На роботі між в'язнями виникла суперечка: виривають один в іншого брудну робочу тілогрійку.
- Отдай! Это моя "тёлка"!
- Каво ты гонишь!?… Иди на х…! Моя "тёлка"!!..
Поволі словесна перепалка переростає у серйозний конфлікт – тілогрійку кинули під ноги, а руками схопили за груди один одного. Ось-ось замелькають кулаки. В'язні з цікавістю спостерігають, та ще й під’юджують, щоб насолодитись видовищем боксерського поєдинку. В цей момент один з глядачів голосно звертається до свого напарника:
- Хочешь сегодня поесть сала, попить чай со сладким, покурить вволю?!
А той, вловивши іронію, лукаво: - А что сделать-то нужно!?
– Пойди и сдай их обоих! Вот и получишь награду! Только бегом беги, а то другой тебя опередит!
Бійці почули цей діалог і тому припинили поєдинок, - зрозуміли, що не варто із-за брудної робочої тілогрійки потрапити на 15 діб у ШИЗО, як тоді оголошували по гучномовцю, "за обоюдную драку".
Наприкінці роботи кожна бригада ховає від іншої інструменти та робочий одяг. Наступна зміна шукає своє і, для розваги, - чуже. Кожен, хто не знайшов свого, – брудно лає всіх і все, а хто знайшов чужу схованку, – радіє, сміється. Це така жорстока гра на вияв хитрості, кмітливості. Я декілька разів залишав інструменти та одяг, а на них записку: "Братан, попользуйся и положи, где взял". Але де там – наступного дня те місце виявлялось порожнім…
“Голуба любов”.
Перед річницею Соціалістичної революції оголосили набір до хору. Пообіцяли зайву порцію каші перед кожною репетицією. Від бажаючих не було відбою. В роковини тієї їхньої революції весь табір зібрався в залі їдальні на концерт. Начальство, як годиться, розсілося в перших рядах. Обдерті, нещасні зеки, збиваючись, співали революційних пісень та читали вірші з листка. Та ось, демонстративно заховавши аркуш за спину, один худий, обдертий бідолаха став виразно, натхненно декламувати вірш про Леніна та революцію. Дивитися на це було гидко – задні ряди гуділи від обурення та огиди. Я розумію голодних зеків: вони відробляли зайву порцію каші. Ну, а цей чого старається? Подумалося: ну й дурний же ти, чоловіче...
Через півтора місяця виходимо з їдальні, а 15 загін заходить. Чую командирський голос їхнього старшини: “Быстрее, быстрее дополняйте столы, с-суки!”, і підганяє нерішучих ногами. Костюм новий, обличчя вгодоване, нахабне, самозакохане. Голос здався знайомим. Я пильно поглянув у те нахабне обличчя й пригадав! Це ж той самий бідолаха, котрий так натхненно декламував вірш про Леніна та революцію. Та не дурний він – показав себе перед адміністрацією і його помітили: одягнули, призначили старшиною загону. А там рило від'їв, командирський голос прорізався - живе собі, як король. Але на цьому ця історія не закінчилась. Через місяць наряд СПП застукав у “каптьорці” його та завгоспа на гарячому: займались хлопці… гомосексуалізмом. Іншими словами, “голуба любов” була у тих активістів, за що й отримали обоє по 15 діб штрафного ізолятора.
Людська непорядність.
В нашому загоні за трудяг заступався один порядний чоловік. Був він родом із Прибалтики й заступався за трудяг перед блатними. Це мене підкупило, і я з ним домовився, що замовлю з дому посилку на адресу його знайомого чоловіка з волі. Час минав, але… батьки не послухали мене – посилки не було. Пізніше, коли його за зразкову поведінку відпустили на волю, Комаров Ігор сказав мені довірливо: “Знаешь, за что я с Никлаусом поссорился?.. Нет?.. Он твою посылку получил, а с тобой не поделился… Не веришь?.. Сказать, что ты в ней заказывал?”. І сказав…
Перевели мене працювати у підвал. Бачу: Ларін Микола мучиться, ошкурюючи шпали своїм незграбним шкуровочним ножем. Пожалів бідолаху. Кажу: ”Возьми мой нож. Но если меня переведут назад, - вернешь”. Радість його була безмірна. З часом мене повернули на шкуровку. Я до Миколи за ножем, а він: “Я ручки перемотал, заточил по-новому и уже привык к нему… Нет!.. Нет, не верну…”
Побив Поліщук Олександр окуляри. Бачу: мучиться, тикається, як сліпе кошеня. Я йому свої запасні даю. Він надягнув і засіяв від щастя: підійшли діоптрії. Домовились: “Разобьются мои – вернёшь”. Через два тижні я потрапив під “розкумарку”, - окуляри розбились. Підходжу до Саші, а він: “Мои тоже разбились. Скоро жена приедет на “свиданку” – верну”. Жінка до нього приїжджала, але ні окулярів, ні якої іншої компенсації я так і не побачив…
Кажу Антонову Миколі довірливо: “Я работаю с твоими земляками и знаю: ти хочешь, чтоб твои родители занесли деньги и продукты на адрес ихнего “вольного”. Не верь - они планируют тебя одурачить”. Так Микола… всі мої слова їм переказав. Ті до мене сердито: “Ты почему не в свой базар влезаешь?!.. Знаешь, что за это бывает?!”. От і роби людям добро… Щоправда, обійшлось. Миколу ж, справді, ті земляки надурили...
Кубишкін Олександр із голодними очима підійшов у день отоварки і попросив позичити десяток пряників. Я пожалів голодного трудягу - дав. Але… через день Кубишкін став кидатись на мене, як собака. Міша Іманаков лукаво запитує: “Ты занимал ему что-нибудь?” Я підтвердив. А Міша: “Вот он и ищет ссоры, чтоб долг не отдавать”.
Захворів я – ноги стали гнити. Підходить до мене Міша Алексеєв і подає на шматку поліетилену густу білу пасту: “Ащеулов с воли получил эту мазь и вылечил ноги… Вот я для тебя надавил из тюбика… Подгони нам за это пачку сигарет”. Я дав, але мазь не допомогла. Та хіба буде лікувальний ефект від розбавленого водою зубного порошку?..
Зайшла бригада обідати. Я швидко з¢їв свою порцію і за пачку сигарет купив у поварів ще дві “шльонки” каші. Сів у кутку і став швидко їсти. В цей час старшина дав команду виходити. Керівник СБС (санитарно-бытовая секция) Хакимов помітив мене і брутально загнав у стрій. В бараку хлопці сміялись: “Ты думаешь “Ара” порядка ради “скальфоломил” тебе “догнаться”?… Ошибаешься… Он сел на твоё место твою кашу доедать, а отряд в барак повёл старшина”.
Роздобув на роботі пачку чаю. Це помітили зеки. Я знав: помітили – продадуть і тому заховав на роботі. На “шмоні” офіцер кричить: “Горбатюк, – ко мне!” Не знайшовши нічого, вилаявся: "Об….ли начальника!". А часто находять “по цынку”, тобто, хтось проінформував…
Є люди круглі сироти. Йому дозволена посилка, а вислати - нікому. Я домовляюсь, що мої батьки йому вишлють, а ми тут поділимо порівну. Прошу: “Тільки ти вже з іншим не домовляйся…” Мама в листі написала: “Із дванадцяти посилок десять повернулось...”. Повернулось, тому що адресат уже отримав посилку від батьків іншого в’язня.
"В ШИЗО захотел?!".
Одну посилку ми з порядним чоловіком поділили, а з другою вийшла халепа. Контролер, котра видає посилки та бандеролі, запитала: “Откуда ожидаете посылку?” Той і назвав. Контролер знала мене особисто та адресу мою і… І викликають мене до “опера”.
На столі лежать куски сала, гора сигарет, (я не палю, але у таборі це - валюта) 2 пари шкарпеток, 2 носовички, конверти. Опер до мене: "Так не положено делать!.. В ШИЗО захотел?!". Поглянув мені в очі і додав: “Заказываете один на другого посылки, после разбиваете друг другу морды при дележке, а мне - работа!”.
Це звичне явище у голодному таборі: отримати чужу посилку, тихенько з'їсти, а партнерові цієї угоди сказати, що нічого не отримав, або отримав від іншого чоловіка. Думав, що хоч шкарпетки, носовички, конверти віддасть. Та де там… А, що – собі візьме? Та ні – сучок, “стукачів”, “шісток” – агентів своїх буде гріти…
В’язневі заборонено отримувати ковбасу, мед, шоколад та багато чого іншого. І зі словами “не положено” летять делікатеси в акуратно застелений газетою ящик для сміття. Чоловік контролерки нового “Москвича” купив і у табір заїхав. Один із в’язнів кисло замітив: “На наших посылках и бандеролях…”
“Что за дела!?..
Захворіла продавщиця. Уже місяць кінчається, а нас у магазин не ведуть. Один із в’язнів голосно сказав: “Что за дела!?.. Самый рабочий отряд и без “ларя”! Вот возьмём да и не выйдем на роботу!..” Так через 10 хвилин по нього прийшли. Відвели на “вахту” та закрили в ШИЗО. Щоправда, вранці відпустили. Наше суспільство являє собою вінегрет із білих, червоних, жовто-блакитних, голубих, мутних, кручених, слизьких, абсолютно байдужих до всього людиноподібних істот. Це вам приклад як важко з нашим народом організувати акцію протесту проти беззаконня начальства. Чому ж на лише спересердя сказані слова адміністрація зреагувала так швидко, а на смертні випадки не реагувала абсолютно? А тому, що смерть в'язня - статистика, невихід же бригади на роботу - скандал для адміністрації… Щоправда, скандалу адміністрація не допустила - наступного дня привезли продавщицю і всі ми "отоварились". Це означає, що страждання правдолюбця не були марними. Як і кожної людини у цьому світі…
"Хранение запрещённых предметов".
Радянському в’язневі багато чого "не положено". Навіть кольорові шарфи. Помітять на "шмоні" шарф не темного кольору - "відметуть" відразу. Та й сам "шпон" перетворюють на щоденне приниження. Той маленький кусочок ладану, котрий мама передала через розконвойованих в'язнів я зашив у зимову шапку й носив як оберіг. Та слід було знати, що при найменшій підозрі голодні, а тому продажні в'язні тебе ж жартома й обшмонають щоб отримати інформацію й використати на свою користь. Затіяли жартівливу бійку ніби для того щоб зігрітись, а насправді, як пізніше виявилось, щоб облапати. Шапка впала й її, ретельно прощупавши, невдовзі повернули. На "шмоні" проінформований офіцер повів мене у службове приміщення. Розірвав шапку й витягнув той мій оберіг. Зрадів - думав, що то "план" (анаша). Я ж пояснив, що то лише церковний ладан. Тоді він примусив мене написати пояснення. Очевидно хтось із його предків був віруючим, тому що він підпалив ладан і, почувши специфічний приємний запах, відпустив мене. Увечері по гучномовцю об'явили, що мене позбавлено чергової посилки за "хранение запрещённых предметов". (Атрибути релігійних культів в ув'язненні суворо заборонені.) Пізніше блатні злорадно допитувались: "Ты чью дурь спалил?"… Усе то воно так, але чергову посилку я пізніше отримав - у цьому випадкові скоріше всього мені на користь зіграв роль всесоюзний бардак…
Земляк бригадира.
Прийшов етапом Птічніков Петро, і виявилось що він земляк бригадирові. Той вранці саморобною машинкою заварив чаю, виклав печиво, цукерки й запросив земляка. А машинки були суворо заборонені – пожежонебезпека. Через 10 хвилин викликають “бугра” на вахту. Прибігає червоний від люті: “Когда же ты, мразь, успел?!.. Згною на роботе!”. Поставив на найважче місце. Я думав: загине продажна тварюка. Але помилився, - на другий день Петро мив посуд у їдальні. Влада береже своїх агентів – перевели на загін господарчого обслуговування. Пізніше повернули й призначили на посаду старшини. Ось тут я побачив, що буває коли колектив не сприйме людину. Накази того бідолахи блатні ігнорували, а самого осміювали, усіляко підривали авторитет та й простих трудяг заохочували до актів непокори. Таким чином пристосуванець опинився у своєрідному вакуумі - став усім ненависним. Раз так, то адміністрація вдруге перевела свого агента в загін господарчого обслуговування. Довго він там миски мив та столи протирав.
“Ты чё, змей, разселся здесь!?”.
Повісив тілогрійку на сучок огорожі, котра розділяє локальні зони. Сам присів поряд. Задумався. Підходить до мене блатний і грізно: “Ты чё, змей, разселся здесь!?”. У цю мить якийсь хитрун із сусідньої локальної зони виліз за моєю спиною тихенько на огорожу, перегнувся і… тільки моя тілогрійка мелькнула… Значить це він навмисне мою увагу відвернув щоб його кореш, скориставшись моментом, зміг тілогрійку поцупити. Знайомі з того загону показали злодія. Але за руку ж не зловив – не докажеш…
Пішов поголитись. Тілогрійку повісив у коридорі перукарні. Виходжу – нема. Тут немає нічого дивного – сам винен. У сучому таборі не варто розслаблятись.
Захворів на роботі. Заходжу в медпункт. А зек-санітар мені глузливо: “Да ты “поехал”, Колёк! Какой термометр? Какой аспирин? Из медикаментов здесь только раствор йода и простынь порванная для перевязки на лоскуты”.
Став погіршуватися зір. Лікар поставив діагноз “Это от недостатка витаминов”. І глузливо: “А что я могу поделать? Может, морковку тебе прописать?”.
"Торпеда".
Радянському в’язневі заборонено мати грошові знаки – зароблене накопичується на особистому рахунку в бухгалтерії. Це так, але кожен хоче жити краще, а для цього потрібна готівка. На довгострокові побачення приїздять родичі. В’язня після побачення ретельно обшукують. Як же пронести гроші? Скручує купюри в трубочку, загортає у обривок поліетиленового пакета і глибоко запихає (торпедує) собі… у задній прохід. Але весь ризик у тому, що контролери знають цю хитрість, отож, при найменшій підозрі відводять у санчастину, а там заставляють випити проносне і чекають результату. І ось у стінгазеті біля їдальні карикатура: “Осужденный Карпов (2 отряд) пытался вынести из комнаты длительного свидания “торпеду” в сумме 25 рублей. Деньги изъяты в доход государства. За нарушение режима наказан: лишён очередного свидания". З одного боку жаль чоловіка, а, з іншого - гордість: держава досить оригінально стала ще на 25 карбованців багатшою…
Один в’язень із нового етапу втратив свідомість. Черговий офіцер переступив через тіло: “Как, - этот ещё не подох?!”. І ніхто не з присутніх не обурився - звикли до подібного відношення…
На столі біля стіни стояв бачок із кашею, а біля нього - блатні. Керівник СПП наказав: “Отныне бачки с едой будут стоять возле прохода!.. Поняли?!.. Да?!”. В обід біля стіни… сиділи трудяги, а блатні знову біля бачка вже з іншого краю столу.
Удосвіта Ащеулов сумно каже: “Смотрите, какую махорку я выменял за свою кровную “тюху”. В баночці з-під взуттєвого крему тирса була присипана тоненьким шаром махорки.
"Чим далі я пізнаю людей, тим більше мені подобаються звірі".
В’язні на тіло наносять різноманітні татуювання. Описати усі мною побачені малюнки важко, а тому зупинюсь на найцікавіших написах. Напис на голові: “Опять стригут – опять зона”. На повіках очей: на лівому “Не будить”, на правому ”Злой как собака”. На правій нозі: “Вы куда?”, на лівій: “А вас еб..т?”. Татуювання на грудях: "Спаси меня, Господи, от "друзей". От врагов я уж как-нибудь сам спасусь". Об’явили, що зараз у залі їдальні буде кіно й один в’язень вибіг на плац у тапочках на босу ногу. Наглядач до нього грізно: “Не пущу в тапочках!” Аж тут помітив напис на правій нозі: “Как мало пройдено дорог...”, на лівій: “Как много сделано ошибок!..” Посміхнувся й подобрішав: “За то, что правду написал, мать твою в й.., - иди!”. Та найпоширенішим із написів є афоризм: “Чем дальше я узнаю людей, тем больше мне нравятся звери”. Правду кажуть: хочеш мати друга – купи собаку. Вас продадуть друзі та колеги по роботі із котрими їли за одним столом, зрадить кохана людина, відвернуться знайомі та сусіди. Не зрадить тільки собака, котра доїдала недоїдки з вашого столу – вона щоразу буде скавучати, коли ще здалеку почує ваші кроки, ластитись, заглядати в очі і при нагоді помре, захищаючи вас. Хотів і собі зробити те модне татуювання, але згадав прочитане в Біблії, що Господь забороняє робити написи на тілі.
Дудаєв Сергій був боксером. На волі важив 105 кг, а у таборі – 69. Щоб вижити, прислужував угрупуванню гусино-озерських блатних. У “беспредєльному” сучому таборі так: або ти станеш членом вовчої зграї і будеш принижувати, бити, жити за чужий рахунок, або тебе будуть бити, заставляти працювати за них. Незалежність та гідність зберегти дуже важко, навіть коли ти боксер.
Це тільки зараз, читаючи цю сповідь, ти щупаєш свої біцепси і вважаєш, що хто-хто, а ти там у ті часи показав би усім як жити “по понятіям”. Зважай, чоловіче, на те, що прибуваєш ти у сибірський табір, у кращому випадку, через півроку після арешту. Прибуваєш худий від собачого харчування, жовтий від відсутності сонячного світла та постійного камерного смороду, морально зломленим від жорстокого вироку суду та тюремного беспредєлу... Ти один. Як сказав “буревісник революції” (О.М.Горький): “Один – малий. Навіть якщо він великий, він усе-одно малий, тому що він один”. Попреш сам проти братви – швидко роги обламають. (Ульянов-Ленін колись виступив проти царського режиму, але він же не сам був – він послав у бій високоорганізовану банду (партію). Тут, якщо хочеш бути великим, тоді лізь до блатних і приймай їхні правила поведінки. Правила поведінки вовчої зграї. Як кажуть: “Із вовками жити – по вовчому вити”. Зазвичай хитруни так і поступають. Жоден із них не кидається відразу кулаками змінювати порядки, а з першої секунди уважно придивляється до життя табору та людей. Спостерігає чим та як живе табір, хто тут та як контролює ситуацію. Шукає впливових земляків та заводить вигідні знайомства. Щоб зайняти певне місце в табірній ієрархії, пише “подєльнікам” та родичам листи, в котрих просить гроші, наркотики, продукти, одяг й описує як і кому все те переслати. Сам же тим часом не виступає проти авторитетів і водночас не принижується перед ними, а щоб голос його чули й боялися “кумарить” слабших за себе. Коли ж займе своє місце в ієрархії, заручиться повагою та підтримкою сильних світу того, то лише тоді спираючись на свій досвід, зв’язки та авторитет активно впливає на ситуацію у вигідному йому руслі. (До речі, М.С.Горбачов поступив так само: проліз до вершини комуністичного бандитського угрупування і силою особистої влади з середини розвалив комуністичну імперію.)
В українському таборі я жив і не тужив. Жодного разу мене не вдарили, не обікрали, не ошукали. Там лише раз попрохав батьків вислати на ім'я в'язня, котрий не мав рідні, посилку та бандероль. Отримане спокійно поділили і ніхто з в'язнів не намагався щось видурити чи вкрасти. Тут же щоб вижити мусив клянчити у батьків чималі гроші, посилки та бандеролі. В українському таборі нікому не прислужував, а тут за тисячі кілометрів від Батьківщини, доводилось “крутитись”, “викручуватись”, хитрувати. Бувало, прислужував улан-уденським блатним і вони мене захищали, як господар слугу. Якось один з офіцерів зауважив мені: “Служить бы рад, прислуживаться тошно”. Хотілось процитувати іншого автора: “Хто найбільшим бути хоче – нехай буде всім слугою”. Та в той момент майнула думка: він атеїст, безбожник, отож, не зрозуміє…
"В вашем содержании есть элементы коммунизма!.."
Виступає на зборах начальник місцевого виробництва майор Лєвєнта: “Вы только вдумайтесь: в вашем содержании есть элементы коммунизма!.. Система безденежных отношений!.. Зачем вам думать о чем-либо: на роботу, с работы, в столовую, в баню, в магазин вас водят, простыни меняют, кино показывают, артисты приезжают, телевизор смотрите… Чем вам не коммунизм?.. Работаете по возможности, а все необходимое вам дают по потребности…”. Я поглянув йому в очі – може іронізує? Та ні – це він серйозно говорить…
Найважча робота була на шпалозаводі – доводилось важко працювати за себе та за блатних. Та це ще не все: дорога на роботу далека і ще, крім того, доводилось довго біля заводу чекати, доки караул виставлять, а в кінці роботи – доки знімуть. Блатні жорстоко били не тільки на роботі, але й під час подорожі на роботу та назад. Від відчаю доходяги йшли на такий хід: У нічну зміну в’язень ховається десь на території заводу. Прекрасно знає, що буде далі: караул не знімуть та бригаду не виведуть доки не знайдуть. Коли знайдуть, будуть довго бити. Посадять у штрафний ізолятор на 15 діб. На особову справу наклеять червону смугу “склонен к побегу” та переведуть у загін, який працює на території табору. Ось цього в’язень й добивається. Суть у тому, що, працюючи на території табору, легше вижити: робота неподалік від барака та безліч можливостей роздобути лишню порцію баланди, пайку хліба, сигарету тощо.
Якось Олександр Іванов розповідав таку бувальщину: ”Помните Лебедева? Когда блатные его стали круто пресовать он ко мне подошёл и предложил две пачки сигарет заработать. Для этого я должен сломать ему реку. Согласился. В конце смены пошли в подвал. Он положил левую руку на стол, а я горбылем ударил. Он потрусил рукой и говорит: “Вроде не получилось. Да ты не жалей, сильнее бей!”. Ну я и врезал со всего маху. Он вскрикнул и сознание потерял. Я кинулся снегом его растирать. Он оклемался и на отряд пошёл, как будто ничего не случилось. После ужина во время входа отряда в локалку вырвался вперёд, разбежался, поскользнулся на ступеньках возле дверей и упал. Взвыл от дикой боли. А сделал он так потому, что за членовредительство тогда круто наказывали. Старшина повёл его в санчасть и подтвердил при каких обстоятельствах тот получил увечье. Там провели рентген и поставили диагноз: перелом руки. Наложили гипс и перевели в санчасть. Тяжёлое время хитрый Лебедь “протащился” в санчасти. Хоть руку себе умышленно покалечил, зато жив остался. Подошёл я к нему в день ларя и получил заработанные две пачки курева. Вот так и выживали хитрецы...”.
У таборі відбували покарання загалом кримінальні злочинці. Особисто я був знайомий з двома в’язнями сумління. Першим чоловіком, покараним за свої переконання, був Ломакін Веніамін. Він на волі служив пресвітером протестантської церкви, а таких людей сатанинська влада дуже не любила – в державі панував войовничий атеїзм. Ось вам приклад. По телебаченню показують суд. На лаві підсудних - молоді християни. В чому їх вина? Таємно перевозили із-за кордону Біблії та іншу духовну літературу, а у нас – розповсюджували. Виступає прокурор. Звертається до присутніх і сам же за них відповідає:
- В нашем, самом демократичном государстве мира людям даны все свободы и права, и всевозможные полезные книги есть в изобилии!.. А кто на буржуазном Западе печатает подрывную, враждебную нашей идеологии литературу? – Враги советской власти!
– А кто в тайниках, нарушая закон, перевозит её в Союз и распространяет? – Враги народа!
– А как нужно поступать с врагами? – По всей строгости закона!..
І лунає вирок: кому - 4, кому - 3, кому - 2 роки ув’язнення.
Юлій.
Другий в’язень сумління був на нашому загоні – молодий інтелігентний єврей Юлій Едельштейн. Вина його теж була в тому, що він проповідував іудаїзм – віросповідання, котре сповідують євреї – учення Старого Заповіту. Держава офіційно проголошувала свободу слова та віросповідання, а тому засудити людину за віру в Бога було незручно. (Тоді багатьох інакомислячих засуджували по кримінальних статтях, щоб можна було на весь світ заявляти, що в державі розвинутого соціалізму немає незадоволених владою.)
Усе геніальне просто: при обшуку квартири один оперативник підкинув пакетик наркотиків, а другий – знайшов. А далі суд по 229 статті карного кодексу, та етап у сучий, безпредєльний табір на берег озера Байкал. Юлію, як і мені, створили нестерпні умови та обставили “кумовками”. Ми подружились, і я хотів жити з ним “сім’єю”, тобто разом ділити проблеми, роздобутий одяг та харч. Але… мене викликав Саутін і сердито: “Что, снюхались, антисоветчики?! Что это за группировку ты с Эдельштейном сколачиваешь?!” І я зрозумів, що сімейниками нам бути не дадуть. У кращому випадку когось із нас переведуть в інший загін… Відносини ми підтримували досить дружні, але так, щоб це не кидалось в очі.
На початку 1986 року Юлій упав із бункера і серйозно покалічився. Його відвезли на операцію в Южлаг – у табір суворого режиму, що на окраїні Улан-Уде. Туди в лікарню звозили серйозно хворих в’язнів з усіх виправно-трудових таборів Бурятії. Невдовзі я захворів на запалення легенів, і мене теж етапували в Южлаг. Напередодні я отримав посилку, так що привіз другові гостинець – цигарки. Порушивши порядки, знайшов післяопераційну палату й провідав Юлія. Серед іншого запитав: “Ти випадково впав чи… допомогли?”. Юлій ледь помітно підморгнув мені і поводив очима вправо-вліво, мовляв, дивись, скільки продажної сволоти навкруги...
Про те, що я провідував Юлія, відразу довідався головний “шнирь” лікарні – в’язень, котрий за жирнішу баланду та обіцянку дострокового звільнення продався адміністрації. Боляче згадувати, але він був моїм земляком. Закликав до себе у “каптьорку” і сказав суворо нашою рідною мовою: ”Ще раз провідаєш Юлія, - закрию в одиночну камеру до кінця лікування!”. На другий день закликав знову й лагідно запропонував: “Давай дружити, ми ж земляки… Будеш жити як я, та й додому підеш раніше”.
Я рішуче відмовився. Його обличчя вмить перемінилося: “Та я про тебе, брат, все-все знаю! В тебе строк ще великий та й дорога додому далека, а життя, сам знаєш, сповнене усіляких неприємних несподіванок!… Так що дивись сам…”.
Мало того, - він лікарям розповів, що я такий-сякий, ворог рідної радянської влади. Так почувши про це, завідуюча процедурного кабінету вродлива лікарка Катя, стала… усіляко заступатись за мене перед блатними та лікарями. І кликала жартома: “Эй, ты, антисоветчик, пожал-ка на укол!”.
Не звертаючи уваги на погрози земляка-завгоспа, (от як не напружую пам'ять, а прізвище тієї сволоти чомусь пригадати не можу) я знаходив час та спосіб провідати товариша. В день виписки сказав йому: “У мене передчуття, що ми більше не побачимось. Ти скоро виїдеш на Батьківщину своїх предків. Згадай мене, коли добре тобі буде”. Юлій посміхнувся і ствердно кивнув головою.
У палаті весь період лікування я перебував разом із в’язнями суворого режиму. "Строгачі" - солідні люди в основному старшого віку. Називають один одного на “Ви”, не лаються, не крадуть, не обманюють. Вони великі терміни покарання відбувають за досить серйозні злочини. Як кажуть: “Пить – так водку, любить – так красотку, грабить – так миллион, а … (кохатись) так з королевою”. Кулаками не махають – незначні непорозуміння вирішують мирно, а за серйозні убивають без зайвих розмов. Ось тут я зрозумів, чому підсудні під час слідства хитрують щоб потрапити на суворий режим. Тому що на загальний режим потрапляють по першій “ходці” молоді неотесані дрібні злочинці. Юнаки, котрі п’ють та колють собі різну гидоту, люблять жінок легкої поведінки, а потім лікуються на “трипдачах”, а в ув’язнення потрапляють, як правило, за дрібні правопорушення скоєні у стані алкогольного сп’яніння. Такі горе-герої, начитавшись дешевих книжечок про кримінальний світ та наслухавшись різних байок, перетворюють табори загального режиму на щось середнє між дитсадком та психіатричною лікарнею для буйно помішаних. Це про таких кажуть: “Сила є, розуму не треба”.
Там у лікарні серед солідних в’язнів суворого режиму відпочив я душею, відіспався, поправився. Поправився тому що погодився прибирати лікарню і в подяку повар мене підгодовував. Та ось мене виписали й повернули у “табір на виживання”. Довелось вдруге звикати до життя у вовчій зграї.
Після повернення мене поставили працювати на той самий бункер із котрого упав мій приятель Юлій. Робота не важка і тому адміністрація табору та блатні посилають туди працювати “любимчиків”, а також до них тих кого потрібно “перевиховати”. З огляду на вищесказане народ там підбирається досить підлий, отож у нещасному випадку з Юлієм не було нічого дивного – сам не раз міг “випадково” упасти. Надивився там усякого і поволі стало гидко працювати з лицемірними людьми - хотілося щоб перевели на іншу роботу, але у таборі мусиш працювати не там, де хочеш, а там, де призначать. У той час я отримав із дому посилку й принципово не поділився з блатними бункера. Наступного дня ніби за те, що у робочий час загоряв на даху бункера був переведений працювати у цех. (Насправді там мали звичку загоряти блатні, а я за них працював і мусив чатувати щоб їх не застукали.) Та я був радий поверненню у цех – робота там важча, але зате легша атмосфера людських взаємовідносин.
Передчуття не обмануло мене - у табір Юлій не повернувся. Дійшли чутки, що його перевели відбувати покарання в інше місце, і там під час побачення з рідними він зумів передати інформацію про жахливі порядки в нашому таборі. Зрадів, коли почув це: я не зміг, зате моєму другові пощастило. Його розповідь потрапила в західні засоби масової інформації. Пізніше в гумористичному журналі “Крокодил” я прочитав фейлетон, в якому глузували з Маргарет Тетчер, котра, мовляв, опустилась до того, що заступається за якогось торговця наркотиками Юлія Едельштейна. Зрозуміло: фейлетон був написаний на замовлення КДБ.
Володимир Федорович.
Порядним, розумним, начитаним чоловіком у нашому загоні був Афанасьєв Володимир Федорович. Був він фізиком-ядерником, мав звання капітана другого рангу, в молодості ходив на атомному підводному човні “Ленінський комсомол”. У таборі таких називали “кухонний боксер” – спересердя одним ударом зламав жінці щелепу - дорікнула, що тижнями шляється по повіях та сумнівних компаніях. (Кожен злочин має у в’язнів іронічну назву. Так, для прикладу, покараних за зґвалтування називали зломщиками мохнатих сейфів.) Щоб уникнути покарання, Володимир Федорович підключив усіх своїх впливових друзів та гроші, але і жінка підключила свої зв’язки, щоб покарали суворіше. (Вона була головним лікарем лікарні для високого начальства.) У результаті Влад отримав “дитячий” термін ув’язнення – 2 роки 6 місяців. Ми подружились. Розмовляти з ним було справжньою насолодою. Приведу найбільш цікаве. Двічі Володимир Федорович бачив на морі привид “Летючого голландця”. Знаючи, що це видіння віщує біду, двічі міняв свої плани і цим уникав найстрашнішого – смерті. Розповідав історію, котра трапилася з його приятелем, молодим чоловіком, котрий пив, гуляв і не вірив ні в що. Якось в одному із сіл Росії, після грандіозної п’янки, той атеїст зайшов у закинуту розграбовану церкву. Посеред церкви, якимось чудом збережене, стояло Розп’яття. Зі словами: “Не верю ни во что! Все - бред!”, витягнув ножа і вдарив Розп’яття. Удар леза прийшовся на ліву ногу Ісуса - вище коліна. А через півроку на полюванні у нього сталась осічка. Заломив рушницю, щоб перезарядити. В цей момент гримнув постріл… Заряд влучив в ліву ногу вище коліна… От і став бідолаха на все життя інвалідом…
Спостережливі люди здавна помічають містичний зв'язок подій, але часто після того як відплата уже відбулася. О. І. Солженіцин у своїх спогадах наводить як приклад слова в'язня, котрий у минулому служив у НКВС: "Как только снял крест с колокольни так с того дня счастья мне уже небыло".
Іншим разом Влад говорив:
- Как обидно, когда человек в этой жизни спотыкается, набивает шишки, падает, встаёт, снова падает, снова встаёт, падает и умирает, так и не познав, не найдя истины…
- А что есть истина? – запитав я.
- Тебе-то да не знать? – здивувався Влад. Посміхнувся мені в очі: - Ну, конечно же Исус Назарянин!.. І продовжував: - Скажи мне: Кто герой? Тот генерал, который в тишине кабинета разработал блестящий план и, положивши трупами десятки тысяч воинов, все-таки взял укрепленный город?… Или тот юноша из Назарета Галилейского, который никого не посылал в бой, а сам на верную смерть пошёл, чтобы исполнить волю Отца – искупить на кресте грехи всего мира!?..
Я дивувався: який розумний, благородний чоловік і разом із тим… ”кухонний боксер”…
Пізніше за хорошу роботу я був премійований правом отримати позачергову посилку. Список щасливчиків оголосили по гучномовцю. Через тиждень закликає мене “отряднік” у кабінет. Цього офіцера, котрий був родом з України, в’язні позаочі називали “маргарин – ні користі, ні шкоди”. Пояснює, що сталась прикра помилка і сором’язливо очі відводить.. Та я розумів суть: Саутін спохватився і “наклав вето”. Це так, але… посилку я отримав. Володимир Федорович пояснив: “Пришлось повоевать за тебя в штабе”. Він водив дружбу з офіцерами от і використав свій авторитет, за що я був йому дуже вдячний…
Якось я розповів Володимиру Федоровичу свої пригоди та дивовижну дію того кадебістського коньяку. Влад, іронічно посміхнувшись, пояснив, що у наш час наука взагалі, і фармакологія зокрема, досягли таких космічних висот, що в арміях та спецслужбах майже усіх держав для здобуття інформації, проти шпигунів та “язиків” тортури не використовують. Заставляють випити або роблять ін’єкцію психотропних препаратів. У свідомості знімаються усі гальма, і людина говорить все, що знає...
Досить цікаві речі Влад розповідав і я довго аналізував нову для мене інформацію і через деякий час признавався: “Я довго думав про предмет нашої розмови”. Мій приятель робив зацікавлене обличчя й артистично дивувався: “Ты думал!?.. Я тебя поздравляю!”. Справа у тому, що більшість наших людей розучились думати – живуть звичками, емоціями, інстинктами, потребами лише сьогоднішнього дня...
Пізніше Влад задумливо промовив: “Нет ничего страшнее когда умирает человек из племени Мямха.” ( Зараз важко пригадати тому не гарантую, що було назване саме це плем’я, але суті це не міняє.)
- Чому? - зацікавився я.
- Когда умирает каждый человек, то при гласе Архангела и звуке трубы Божьей вся Вселенная умирает в нём... У племени Мямха нет письменности и поэтому там никто не может оставить воспоминаний для потомков…”. Іноді Влад задумливо повторював: “ Тяга к перу, эпистолярный жанр...”. Пізніше я зрозумів, що таким чином він закладав у мою підсвідомість ідею описати для майбутніх поколінь нашу жахливу дійсність. Я ще тоді здогадувався, що всяке навіть ненароком кинуте слово не забувається, а записується у підсвідомість і рано чи пізно, спливши у пам’яті, спонукує людину до тих чи інших дій.
Якось мова зайшла про загрозу Третьої світової війни. Влад популярно пояснив суть: "Многое в этом загадочном мире значит воля людей. Если люди будут готовиться к войне, говорить о ней, боятся её, то война неизбежно вспыхнет. Если же все люди будут говорить о мире, всей душой желать его то будет им мир. Мысли же и желания людей материальны, они имеют способность сбываться…".
Одного разу Володимир Федорович показав очима на в’язня і довірливо сказав: “Друзья из штаба показывали мне донос на тебя, который написал вот этот подонок”. Я кисло посміхнувся: “На меня уже столько всего написано, что у них, наверное, шкаф не закрывается. Сколько же разнокалиберных подонков заработали на мне немалые деньги, получили ордена, звёзды на погоны, сделали карьеру, а в тюрьмах и лагерях всевозможные награди: от лишней миски баланды до условно-досрочного освобождения…”
Тема продажності не була для нього новою. Якось Влад сам розповідав з огидою та болем у голосі: “Недавно в художественной мастерской помогал я друзьям объявления писать. Вдруг открываются двери и в мастерскую врывается ДПНК с нарядом офицеров. Отодвигают стол, поднимают крайнюю доску пола и… достают коньяк, водку, колбасу, сигареты, чай. Так продал же ребят и награду получил тот кто, втёршись в доверие, с ними вместе пил! Кому-нибудь они же тайник бы не открыли… Ребят повели в ШИЗО, а Иуда награду получил! Всё так в этой жизни, друг мой, всё так!..”. Я підтримав тему: “Вот Коровяковский стоит. Когда-то к блатным лез, хитрил, выслуживался перед администрацией. Как говорится, “стал на путь исправления”. За примерное поведение его расконвоировали, а это прямая дорога на условно-досрочное освобождение. Доверили возить бачки с едой из лагерной столовой на шпалозавод. Так он в той баланде умудрялся водку кентам своим провозить. И сдал его, скорее всего тот, кто сам же эту водку и пил! Коровяковского вернули обратно, а Иуда заработал награду, получил льготы, надежду на досрочное освобождение и, в конечном итоге, освободился раньше вместо проданного им человека...”
Колись О. І. Солженіцин запримітив, що в ув'язненні сексотом є кожен п'ятий. Так само й у час мого ув'язнення було. Я не переставав дивуватись: яку же дивну насолоду отримують люди, продавши, принизивши іншого. Для в'язнів котрі не мали середньої освіти у таборі була вечірня школа. Якось в'язнів зібрали у "Ленінській кімнаті" - до нас у рамках культурно-освітньої програми прийшла учителька щоб обговорити недавно переглянутий у залі-їдальні художній кінофільм. Серед інших і я висловив свої враження. Учительці сподобались мої висновки і вона привселюдно запропонувала мені підготувати виступ приурочений... річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Наблизився той знаменний "святковий" день. У "Ленінській кімнаті" вдруге зібрали в'язнів. Щоб уникнути пікантної ситуації, я заховався за табірним туалетом. (Не можу ж я хвалити ідеологію, котру ненавиджу... Різонути ж привселюдно правду-матінку означало неабияк ускладнити собі й без того нестерпне існування.) Аж тут підходить до мене один із в'язнів і злорадно: "Колёк, тебя училка зовёт доклад читать!.. И не прячься здесь больше - тебя с превеликим удовольствием уже двадцать человек продали что ты стоишь тут!…". Щоб уникнути принизливої ситуації, довелось перейти у іншу схованку…
Новий "хазяїн".
Весною 1986 року керувати нашим беспредєльним табором призначили нового “хазяїна”. Ним виявився переведений зі зразково-показного табору полковник Друй. Очевидно, він мав досвід наводити порядок, тому що поволі життя у таборі стало мінятися. На стіні нашого барака довгий час висів величезний плакат. На фоні великих червоних ядерних ракет були намальовані грізного вигляду воїн у червонозоряній касці, сталевар у спецодязі та космонавт у скафандрі. Унизу напис: “НЕ СОВЕТУЕМ УСТРАИВАТЬ ПРОБУ СИЛ, ГОСПОДИН РЕЙГАН!”. Новий “хазяїн” відразу наказав зняти той шедевр соцреалізму.
Якось новий “хазяїн” у їдальню зайшов. І саме в той момент керівник штабу СПП із своїми “архарівцями” ногами та кулаками виганяли звідти голодних в’язнів котрі забігли позбирати недоїдки зі столів блатних. (У блатних вважається особливим шиком не доїсти баланду та залишити на столі кусочок хліба. Дивіться, мовляв, ми не голодні.) Керівник штабу СПП пояснив “хазяїну” свою поведінку: ”Вот, гражданин начальник, эти осужденные потеряли человеческий облик – объедки со столов собирают!”. “Хахяїн” на те здивовано: “Собирают объедки? Значит они настолько голодные! Так накормить их нужно, а не выгонять!”. Покликав повара й наказав нагодувати голодних трудяг. З цього моменту усі зрозуміли, що у таборі настав перелом, запанувало нове мислення...
На початку літа прибув новий “опер” - капітан Павлов. Слідом за ним замполіт - полковник Цирендоржиев. Відразу круто приступили до діла. Спочатку добром пропонували припинити “беспредел”. Та зеки з тих прохань глузували. Тоді у вихідний весь табір вишикували на плацу. До народу вийшов капітан Павлов - своїми манерами та голосом він був схожий на диктатора. Владним голосом розбірливо сказав: “Беспредел” не потерплю!!.. Любители “дерибалова”, вымогательства, мордобоя, воровства, а также приспособленцы и аферисты всех мастей, запомните мои слова: ШИЗО и ПКТ отныне вам будут за счастье!.. За беспредел будем раскручивать с добавкой срока на строгий режим!”.
Нове начальство стало проводити політику батога та пряника. Ударними темпами в три зміни стали будувати нове ШИЗО. Оголосили масовий набір в СПП. Пообіцяли добровольцям умовно-дострокове звільнення, отоварку без черги на зайвих 5 крб, позачергову посилку та місце на нижній “шконці”. Після нічного чергування на плацу давали вихідний. Найбільш активних переводили жити в загін господарчого обслуговування, а працювати – у штаб СПП. Ломанулись трудяги в СПП, немовби у голодний рік за ковбасою й стали насолоджуватись уседозволеністю, котру дає влада.
Завідуючим їдальні призначили людину з волі. Стали чергувати офіцери при закладці продуктів у котли та при роздачі їжі за столами. Баланда стала густішою, каша жирнішою та і повари стали повніше заповнювати бачки на столах так, що порції значно збільшились. В цеху засклили вікна та завісили брезентом дверні пройоми. Годувати стали краще і на роботі. У строю стали ставити по росту, а в їдальні за столи садовити по алфавіту. Навели порядок на роботі та в бухгалтерії так, що всі стали заробляти на “отоварку”. При виконанні плану, отоварка становила 15 карбованців. У кінці кожного кварталу кращих преміювали позачерговими посилками, довгостроковими побаченнями, правом отоваритись на лишні 5 карбованців. В магазині перестали обраховувати, розширився асортимент продуктів. Кожен місяць у загін приходила комісія і надто худим та немічним призначали дієтичне, калорійне харчування. Причіп із дровами став тягати трактор. Розширили баню так, що всім стало вистачати місця під душем. Весь вільний час було дозволено проводити в бараку. А головнем стали пильно слідкувати за мордобоєм. Кожного побитого виявляли та питали, хто це зробив. Якщо бідолаха, боячись помсти, мовчав, то його садили в СИЗО “за укрывательство” і тримали до тих пір, доки не видасть тих, котрі його били. Виїзний суд за серйозні каліцтва добавляв строк та переводив у табори суворого режиму. Усі зрозуміли, що махати кулаками – собі шкодити. Були й такі, про яких приказка: “Горбатого могила виправить”. От таких розкручували на строгий, із добавкою кому 3 роки, кому – 5, кому 8 років.
В кінці 1986 року у таборі запанував мир та спокій. Я зробив висновок: сита людина – добра людина. Колишні людиноподібні перетворились на нормальних людей. Нормою поведінки стали доброзичливість, взаємовиручка, повага один до одного, порядність.
Неймовірно: люди стали соромитись брудної лайки. Якщо у 1984 році у таборі загинуло 124 в’язні, у 1985 – 84, то у 1986 лише – 7. Самі в’язні стали називати табір "Пионерлагерь “Козлёнок".
Замполіт дуже любив публічні каяття. Під час вечірньої перевірки дає порушникові мікрофон. Подібні каяття в'язні чули безліч разів. З гучномовця чути плаксивий тихий голос:
- Я совершил тяжкое преступление: тяжело избил человека за то, что тот не хотел прислуживать и работать вместо меня… Я приспособленец - пошёл в СПП, чтобы безнаказанно бить, воровать, унижать, жить за чужой счёт…
Замполіт перебиває: - Громче, громче давай!
- Товарищи осужденные, простите меня!.. Я прошу администрацию ИТК не возбуждать против меня уголовное дело – мне три месяца осталось… У меня мать больная, отец – инвалид… Я согласен на любую работу. Согласен чистить туалеты, боронить КСП… (контрольно-слідова полоса) Уверяю, что это было в последний раз…
Замполіт знову перебиває: - Вот вы какие герои в кавычках! А раньше, когда бил, воровал, вымогал, не думал об отце с матерью?!..
Та я розумію того блатного: коли вже однією ногою дома, а тут пахне мінімум три роки добавки, то в подібній ситуації кожен мерзотник заплаче. А замполіт продовжує:
- Я поднял дело этого приспособленца! Оказывается, у него отец начальник цеха на заводе, а мать – завуч школы. Я написал письма руководителям этих предприятий, у которых спрашиваю: “Как ваши подчиненные могут руководить людьми, если сына родного воспитать не могут?!.. Советую поставить на партсобрании вопрос о соответствии их занимаемой должности!” Учтите: так буду поступать с каждым!...
І правда: через місяць зачитує відповідь у котрій керівники підприємств повідомляють що звільнили з посади і батька, і маму.
Іншим разом замполіт гордо заявив: “ Здесь некоторые подкупленные повара очень жирную баланду готовят для закрытых у ШИЗО. Я это дело пресёк. Положено заключённому 15 грамм жира в день так мы столько и положили. У нас нет мелких весов так мы пипеткой отмеряли…”.
Я звернувся до Володимира Федоровича, котрий стояв поряд: “Пятнадцать капель жира цена этому замполиту.”
А він на те іронічно: ”Дорого ценишь... Девять. И не капель, а грамм. И не жира, а свинца...”.
Запам’яталось як одного вечора замполіт об’явив: “Здесь один, так вами званый блатной, для того что б на работу не ходить ложку проглотил! Я посоветовался с главврачом санчасти и тот сказал что с ложкой в желудке можно жить! Вот я и приказал посадить этого симулянта у ШИЗО, а после отсидки выводить на работу наравне со всеми!”.
Надивився на цих блатних, цю сволоту. Вдягнувся гарніше, пальці загнув і покрикує, страх на усіх наганяє: “Да я!, да чё-каво!, да в рот таво мента!, чири-вири!, джуки-пуки!, аля-баля!, у-рю-рю!”. І такий перед простими в’язнями він герой, а от перед офіцерами штабу… з-заік-к-ка-т-тись п-поч-ч-чин-нає…
Після ранішньої та вечірньої перевірки в’язні марширують на плацу. Якщо загін пройшов погано, то горді, самозакохані СППешники, котрі керують стройовою підготовкою, можуть змусити пройти ще круг чи два. І ось, насолоджуючись владою, СППешник кричить: “Х…во ходите! Заворачивайте ещё на один круг!”. Один з в’язнів нашого загону спересердя кинув тому пристосуванцеві в обличчя: “Чем рожать таких уродов, лучше бы твоя мать аборт сделала!”.
Штаб СПП.
Найбільш крутим із блатних був керівник штабу СПП бурят Цирендоржиев. (однофамілець замполіта) На волі він був зятем високопоставленого партійного чиновника, а тут, у таборі, крутився біля начальства і знав про мене все. Ненавидів мене люто. Намагався за найменше порушення відвести до себе в штаб і там добряче почухати об мене кулаки. Якщо ж зачіпок не було, то любив привселюдно поглузувати: “Ну что, Горбатюк, сверим часы!?.. Когда взрыв!?”. (Він, як керівник СПП, мав право носити годинник.)
Якось перестрів на плацу, коли я втомлений йшов з роботи: “Слыхал, у тебя деньги после свиданки завелись.” І, ударяючи кулаком об кулак: “Сам отдашь, или как?!..”
Пізніше у табір приїхав прокурор по нагляду. Пішов і я на прийом - моя картка в бухгалтерії загубилася, отож, не міг отоваритись у магазині. Той керівник штабу СПП там слідкував за порядком. Помітив мене. В його очах я прочитав страх. Він чекав суду – за зразкову поведінку його мали звільнити достроково, а я своєю скаргою міг усе зіпсувати. Прикликав жестом. Звільнив місце поряд себе. Стряхнув із мого плеча невидиму пилинку і лагідно, солодким голосом питає: “Коля, какие проблемы?.. Может, я чем смогу помочь?”. І такий він милий, лагідний, закоханий у мене – хоч бери та до рани прикладай.
- Да ты, Коля, не стесняйся, я же тебя знаю, уважаю и всегда рад оказать услугу…
Мені аж гидко стало від такого лицемірства…
Раніше у таборі був “беспредел” блатних, а коли оголосили масовий набір в СПП, то влада перейшла в руки вихідців із простих трудяг. В народі про подібне кажуть: “Зроби з Івана пана”.
Петров Ігор.
Ось розповідь про одного з них. Я спав зверху, а внизу Петров Ігор, такий само трудяга, як і я. Поманили калачем в СПП і Ігор бігом побіг. Отримав я бандероль із солодким та цигарками. Ігор просить:
- Колёк, подгони курева…
Я дав.
- Ну дай ещё, мне ведь в такой мороз целую ночь на плацу дежурить…
- На, візьми, - кажу - може, виручиш коли…
Через три тижні за зразкову поведінку його перевели в загін господарчого обслуговування, а працювати – у штаб СПП. Тепер він з червоною пов’язкою на руці ходить по території табору, як король у своєму королівстві.
Ідемо з роботи. Я швиденько забіг у локальну зону тубізолятора провідати товариша. Це помітив Ігор і став доганяти. Кричить: - Стоять! Стоять! - я сказал!
Підбіг: - Руки в стороны! Стоять!
Обшукав мене, але чаю та сигарет не знайшов. Повів на вахту до чергового. Я почав просити, щоб відпустив. А він сердито: - Молчать! Молчать, Колёк!
На моє щастя, ДПНК не було на місці – за перебування в чужій локальній зоні могли позбавити посилки, магазину або побачення. Відпустив із словами: “Повезло ж тебе, гад!..”.
Але в скорому часі сталось так, що за якусь провину його повернули назад у наш загін. Тепер уже я сплю внизу, а він - зверху. Настав день отоварки. Просить мене: “Колёк, займи пол-бубна хлеба”.
Я нагадав отой епізод. Він спокійно глянув мені в очі: “Пойми, Колёк, я был тогда очень зол...”.
Пожалів голодного бідолаху, - дав півбуханки хліба. А вночі сниться мені напрочуд дивний кольоровий сон. Сниться, що лежу я на копиці сіна поблизу свого рідного села. І зорі в небі такі великі… Аж раптом небо затягли важкі дощові хмари. Сипонув дощ. І дощ настільки реальний, теплий, що вже не віриться, що це мені сниться. Перша думка крізь сон: “Який дощ, яка воля, я ж у табірному бараку...”. Прокинувся… а дощ іде! І не якийсь дощик, а цілі небесні потоки… Так це ж… Так це ж ця проститутка обпісялась, і моча, просочившись через матрац, водоспадом ллється на мене! Ну, що тут скажеш, - немає слів, щоб висловити своє обурення!
Минув місяць. Цю проститутку знову перевели жити в “хозобслугу”, а працювати - у штаб СПП.
Якось зібралось нас шестеро чоловік іти в перукарню. Тільки-но вийшли з локальної зони, аж тут, як із під землі, виріс Ігор: “Стоять, с-суки! Назад! Назад – я сказал! Не пущу без СБСника! Чё, хреново врубаетесь!? А ну, продёрнули на х.. обратно в локалку!!”.
Та ось нарешті, СБСнік привів нас у перукарню. Аж тут заходить Ігор. Узяв станочок для гоління і лагідно звертається до мене: “Колёк, подбрей, пожалуйста, затылок”.
Коли мене звільняли, він високо залетів: носив широку червону пов’язку “Зам. рук СПП ИТК-4”. Ну, що ми за люди такі? Що ми за нація така, що нами завжди керують сцикуни, покидьки, різна наволоч?
Українці в таборі.
Якось мені повідомили, що на сусідній загін прибули два в’язні українці. Я знайшов їх та познайомився. Земляки відбували покарання раніше на Україні. За хорошу поведінку їх відправили “на хімію” у Росію. Тут за порушення режиму їх етапували у наш табір. Я обох запросив у гості, підігрів чим міг. Розговорились. Хлопці були шоковані порядками нашого табору. Так, були шоковані, а вже через два тижні обоє… ходили по плацу з пов’язками СПП.
Я би так охарактеризував душу свого народу: багатьом із нас властива продажність як спосіб виживання. Воістину так: на плацу з пов’язками СПП, в основному, москвичі та українці – усіляка продажна сволота, наволоч, різноманітні покидьки, Іуди, лицеміри.
А що – хитрі хлопці: будуть насолоджуватись владою, мати пільги, привілеї, в їдальні неспішно ласувати жареною картоплею з м’ясом приготовленою для активістів СПП, а головне: додому підуть раніше.
Прийшов у наш загін хлопець з України. І земляк кровний – зі Здолбунова (12 км. від міста Рівне). І з першого дня поліз у різні афери, “непонятки”, халепи. До мене стали підходити, щоб я за нього розраховувався… Дорікали: “Да все вы хохлы такие…”.
Воно то так, але виключення з правил є. У важкий час мене розшукали два в’язні українці. Розговорились. Один із них поцікавився: “Хочеш, через знайомого нарядчика організуємо тобі роботу в хозобслузі?”. Я погодився, але з тієї затії нічого не вийшло – Саутін дотримував слова.
СППшники теж не дурні...
Живуть в’язні сім’єю – троє, четверо. Звільняється один. Додому не їде, - купує в магазині продукти, а вночі проникає на шпалозавод і ховає в умовленому місці. Вранці бригада йде під конвоєм на роботу, а він своїм дає знак, що все гаразд. Але СППешники теж не дурні - здогадуються, в чому річ і слідкують, куди щасливчики на радощах побіжать відкопувати скарб.
Один із них приводить ДПНК (дежурный помощник начальника колонии), і каже: “Вот, гражданин начальник, они мешок выловили и делят!” Офіцер бере ту торбу і веде всіх в ДПНКовку виписувати порушення. Виходять хлопці похмурі, злі, а через деякий час отой СППешник із пакунком-нагородою під рукою. А що ти йому зробиш? Хочеш, щоб за це бидло добавили роки 3 чи більше, та перевели відбувати покарання на суворий режим? Знаю: не хочеш… Інші теж не хочуть. Ото-то і воно…
Я далекий від того, щоб злих людей ставити в ліву сторону, а добрих – у праву. Люди - різні і міняються в ту чи іншу сторону в залежності від обставин.
Колись по “Голосу Америки” я чув цікаву передачу. Подавали як сенсацію таке: У дитячому інтернаціональному таборі, в котрому панував мир та спокій, навмисне стали створювати проблеми в їдальні, в умивальнику, у клубі, на ігровому майданчику і т.п. Раз так – то діти стали об'єднуватися за національною та територіальною ознакою, щоб боротися за місце за столом, за кран в умивальнику, за крісло в клубі, за іграшку на ігровому майданчику і т.п. Угрупування йшло на угрупування, національні більшості відштовхували “нацменів”. Настали ворожнеча, ненависть, бійки. Хто не зумів хитро зреагувати на обставини, той ходив невмитий, битий та голодний. Як тільки дослідники-експериментатори все повернули до попереднього стану, так відразу діти помирились й стали жити як і раніше.
"Пионерлагерь "Козлёнок".
Нічого дивного в цьому нема. Навели порядок усюди та скрізь і “Спецлютый”, “Зона на выживание” перетворилась на "Пионерлагерь “Козлёнок". Нормою поведінки стали порядність, доброзичливість, взаємовиручка. Припинились смертельні випадки. Колишні людиноподібні стали людьми – одне задоволення з ними жити та працювати.
Ось Сергій Кузнецов. Дивлюсь за його поведінкою, манерами, розмовляю з ним – золотий чоловік. А це він колись добряче, “розкумарив” мене за те, що скрипнула половиця під ногою.
Ось Ванька Занданов. Ми розмовляємо, жартуємо й бачу: толковий хлопець. А це він “кумарив” мене на транспортері сортировки.
Ось Сергій Куцаєв. Так ми приятелями стали. А це він, перехилившись через загорожу, минулого року вкрав мою тілогрійку.
Ось Сергій Тагаєв. Він колись “кумарив” нас, своїх шкуровщиків на першому потоці, а зараз заступається за мене. Ось голосно докоряє своєму безсовісному сімейнику: “Брал в долг у порядочного человека пряники, так отдай даже больше и в дальнейшем не позорь семью!”.
Ось Микола Калінін. Відпустили його на “хімію”, але за порушення режиму повернули назад. Обтерся серед людей, порозумнішав. Я зустрів його, підтримав, обігрів і не докорив за те: “Ч-ш-ш… Бандитская пуля… Коль-ль-льок. Ха-ха!”.
Давно помітив дивну закономірність: кожен, хто безпричинно заподіє зло мені, не залишиться непокараним.
Ачирову – тому, що бив мене та плював у лице, добавили 8 років і перевели відбувати покарання у табір суворого режиму.
Карпову – тому, що вдарив кулаком в обличчя – добавили 5 років і перевели на строгий режим.
Шендрику – обрізало пальці тієї руки, котрою бив мене. (Пилка не зупинилась, а він поліз регулювати.) Ще один звільнився, але наступного дня вчинив злочин і знову потрапив за грати.
А одного мерзотника я… прокляв Господнім Ім’ям. Так його в той же вечір закрили до кінця строку в ПКТ. (Помещение камерного типа) (Знав, що проклинати не можна, але в той момент душевного та фізичного болю забув, що це гріх.) Я нікому не відплачую злом за зло – за мене відплачує Господь. Якщо вже висвітлювати цю тему, то, забігаючи наперед, розповім про долю того свого далекого родича Діми (Дьомти), котрий колись ошукав мене та ще й односельчанам цим похвалився. Під час чергової “ходки" у табір загинув там у кримінальних розборках. Справжні українці живуть чесно і якщо помирають молодими то за народ, за віру своїх предків, а він жив та помер, як злодій і заритий був за табором, як собака. Не залишив по собі ні дітей, ні будинку, ні жодної доброї згадки.
Пророчі сни.
Дуже важко було до літа 1986 року. Вибивався з останніх сил. Весь вільний час молився Богові. Мені стали снитися пророчі сни. Вранці вже знав, що наступивший день мені готує. Якщо приснились паперові гроші – чекай неприємностей у залежності від їхньої кількості. Одного разу приснилося мало грошей, але я вирішив перехитрити долю – був того дня дуже обережним. 10 хвилин залишалось до відбою. От і не збулось – радів я. Несподівано мене та інших заставили віднести зайві ліжка в склад. Вертаюсь. Заглядаю у тумбочку. Так і є: пропала буханка хліба. Іншим в’язням теж відгадував.
Мій сімейник Ремішевський Микола спав поряд і працювали ми разом на ошкуровці шпал. Якось вранці він каже: “Снилось мне будто война и нас обоих ведут на расстрел… И вдруг одежда на тебе стала белее снега, и ты стал возноситься на небо. Я кричу: “Колёк, возьми меня с собой!” В этот момент услышал голос с неба: “Он в Бога верит, а ты – нет!” А я и не знал, что ты верующий. Но что бы это значило?”. Я сказав, що скоро нас розлучать. Аж тут підходить бригадир і до нього: “Николай, бери постель – переезджаешь в другое место. Работать будешь с сегодняшнего дня в “слесарке”. Мій сімейник аж очі вирячив від подиву.
Повчальна розповідь старого монаха.
Одного морозного вечора на роботі дуже розболілись зуби. Боліла уся права сторона голови та ще й на вухо не чув. Розумів, що до зубного лікаря звертатись безглуздо – нестерпний біль є результатом протягу. Клав у рот лід та холод від його танення лише на короткий час приглушував відчуття болю. До ранку, а там до огляду у санчастині ще потрібно дожити, а боліло так, що ледве стримувався щоб не завити. Що робити? У цей момент пригадалась повчальна розповідь старого монаха: “Під час минулої війни я воював і за переконаннями був атеїстом, тобто безбожником. Якось стрівся мені монах, котрий навчив: “Коли потрапиш у дуже скрутне становище, то помолись сорок разів “Отче наш” і Господь тебе збереже”. Невдовзі був такий бій, що кулі летіли густо, як ті краплі води під час грози. Ось у той час смертельної небезпеки пригадав я ті слова і став щиро молитись. Багато однополчан полягло під час того бою, а на мені не було навіть подряпини. Пересвідчившись що Бог є, я став молитись і так вижив у тій війні, а після демобілізації пішов у монастир служити Богові”. Пригадавши цю повчальну розповідь й собі став молитись “Отче наш” і рахувати. Тільки-но почав молитись сороковий раз як на сусідньому потоці почувся гуркіт та крик. Усі, в тому числі і я побігли на шум. Виявилося що завалились недбало складені шпали, а працівник же, крикнувши з переляку, встиг відскочити. Повернувся на своє робоче місце і відчув що зі мною щось не так. Прислухався до своїх відчуттів і зрозумів, що то... зник нестерпний біль!
Дивовижні пригоди.
Я любив розпитувати в'язнів про передчуття, сни, різні ознаки, котрі попереджали, віщували біду, а також про усілякі містичні, дивовижні пригоди. Найбільше запам'ятались розповіді, котрі приводжу дослівно: “Заплив човном на середину озера ловити рибу. Човен перекинувся, і я каменем пішов на дно, бо плавати в ту пору не вмів. Безглуздо даремно борсатись, отож, змирився з таким поворотом подій – став ковтати воду. В один момент блискавично все своє життя пригадав і почув голос: “Чого ж ти так легко здався? Борись за життя.” Щосили відштовхнувся від дна, винирнув наверх, вдихнув повітря і знову опустився на дно. Ще з десяток разів робив так. Аж тут народилась думка: можна ж відштовхуватись навскоси в бік берега. Так і став робити. З кожним поштовхом відстань до берега скорочувалась, отож незабаром відштовхуватись не було потреби - стояв на дні і радів своєму спасінню”.
Друга цікава розповідь: “Йшов уночі з роботи звичним шляхом. Несподівано виникло непереборне бажання пройти іншою вулицею – подивитись новобудови, помилуватись природою. Так і зробив, а вранці мама здивовано запитала: “Уночі на твоєму звичному шляху, і в той самий час, коли ти йдеш із роботи, бандити жорстоко побили та пограбували хлопця. Як же ти врятувався ?!”. Почуте не було мені дивним. Я знав, що Господь часто посилає праведникам дрібні неприємності завдяки котрим вони уникають набагато більшої біди. Часто трапляється так, що за дивним збігом непередбачуваних обставин людина запізнюється туди, де має відбутись аварія, катастрофа, нещасний випадок...
Ще одна розповідь: “Бухгалтерці нашої шахти приснилось, що стався вибух і вся зміна загинула. Бачила похорон і там труну з тілом свого чоловіка. Цей жахливий сон настільки налякав жінку, що вона вранці заховала одяг благовірного та благала не йти того дня на роботу. Вибух, справді, стався й усі гірники загинули. Бухгалтерка бігла додому й радісно кричала: “А мій, то - живий!”. Коли ж забігла у кімнату, то побачила… холодне тіло небіжчика. Виявилось, що чоловік, розгнівавшись на настільки забобонну жінку, випив дві склянки горілки та й ліг спати. Від вибуху здригнулась земля. У цей момент із цвяха зірвалась важка картина та й поцілила сплячому гострим кантом у висок. Усю бригаду хоронили у один день. Пророчий сон збувся до дрібниць - безутішна вдова йшла за труною з тілом свого колишнього чоловіка”. (У подібному випадкові хитрій жінці слід було не чоловіка замикати, а молитись – може багатомилостивий Господь, ради щирого благання праведної жінки, відвернув би біду від усієї бригади.)
Серед в'язнів траплялись також й знавці Магії. Ось цікава розмова із Шишкіним В'ячеславом: “Ух, бабушка моя много чего знала и умела! Я привык к её чёрнокнижным делам и уже ничему не удивлялся. Подруга её тоже ведьмой была. Так та специально в морг работать устроилась, чтоб человеческую кровь добывать. Они закрывались, пили кровь человеческую и от этого входили в своеобразный транс – выкрикивая заклинания с пеной у рта метались по комнате. Кровь была им своеобразным наркотиком, - помогала войти в мир духов, чтобы получить от них знания и силу... Однажды поздним вечером бабушка повела меня на кладбище к могиле своего мужа, который тоже большим ведьмаком при жизни был. Усадила на скамейку и стала выкрикивать заклинания. Вдруг земля на могиле зашевелилась и послышался тяжкий вздох: “Ох, как же мне тяжело!”. Я повернулся на голос. Рядом со мной сидел страшный, косматый, с длинными ногтями… мой покойный дед! От него исходил очень противный запах горелого мяса, смолы и резины. Увидев мой испуг бабушка попросила: “Стань таким, каким ты был при жизни”. Когда я через несколько мгновений снова взглянул на деда, то он уже не вонял и на вид был таким каким я его помнил. Тело деда, понятное дело, уже давно сгнило в могиле, а это видение было похоже на кино. И потекла беседа живого с душой мёртвого…”.
Я запитав: - Ну, а тебя то она чему-нибудь научила?
- А как же? Научила. Вот, например, научила что сделать чтобы задуманное исполнилось. Нужно убить кошку и в полночь на кладбище, сказав нужные в этом чародействе слова, выбросить её через левое плечо. После этого молча бежать домой и ни в коем случае не оглядываться. Следует знать что соблазны там будут очень большие...
- Ну, а ты то пользовался этим рецептом? – зацікавився я.
- Конечно. Первый раз задумал легко раздобыть денег на выпивку. Поймал кошку и сделал как учили. Через день зашёл в телефонную будку позвонить. На полу заметил кем-то потерянный кошелёк, в котором оказалось три сотни рублей. Это было даже больше чем я мечтал!.. Был еще случай. Парень из соседней улицы имел современный мотоцикл. Как я ему завидовал! Но знал: он очень им дорожит и поэтому не продаст. И тогда я снова совершил обряд с кошкой. А утром меня разбудил владелец мотоцикла: “Купи мою “Яву”- дёшево отдам! Деньги во как нужны!..”.
- Расскажи ещё что-нибудь, – попрохав я.
- Работал на стройке. В день получки пошли за выпивкой. Я предложил: “А спорим на все нами заработанные деньги, что я выпью ведро водки”. Бригаду моё предложение заинтересовало. Согласились. Я к ним: “Разрешите только сбегать домой переодеться”. Разрешили. Дома прошу бабушку: “Бабуля, ты же всё можешь. Сделай так чтобы я сейчас на спор смог выпить ведро водки”. Бабушка что-то пошептала, обняла меня и шепнула: “Иди. Выпьешь”. Вернулся. На столе ведро водки. Получку положил на всеобщую кучу. Мои коллеги смотрели на меня, как на идиота, и ухмылялись в предвкушении развлечения и лёгкого выигрыша. Я обеими руками взял ведро и стал пить. Один глоток, второй, третий и вдруг замечаю что глотаю я... воздух, а водка с каждым глотком куда то исчезает! Поставил пустое ведро и сгрёб все деньги. Видел бы ты в тот момент их лица! Вот бы тогда их да видеокамерой заснять... После пережитого потрясения у одного из спорщиков “крыша поехала” – стал пациентом психбольницы...
Такі розповіді мене вже не дуже дивували – доволі начитався про подібне у Біблії та наслухався з розповідей односельчан. Та й сам я колись спочатку дивився на агента КДБ, як на ідіота, та скептично посміхався у передчутті гарної розваги. Після чорнокнижних коктейлів із кров'ю, наркотиками та наговореним спиртом, випитих, як під гіпнозом, я з розумного хлопця перетворився на покірну, безтолкову живу іграшку. І теж мало з глузду не з'їхав, після того як побачив, що втратив п'ять років життя, здоров'я, достаток, став посміховиськом в очах співвітчизників...
В загоні всі живуть в одному бараку, так, що душу кожного видно, як на долоні. Це правда, що у важкий період, щоб вижити, іноді збирав куски хліба зі столу блатних, бувало, прислужував їм, часом прибирав сусідній барак, коли їхня бригада на роботі, щоб заробити у старшини обід. Усе так, але я нікого не вдарив, не ошукав, не лаяв, не примушував працювати замість себе, не крав, не працював “на кума”, не ліз в СПП, а коли не виходив на роботу, то, справді, був хворим. Мою поведінку бачили й поважали, особливо з тих пір, як припинився “беспредел” блатних. Бувало, що не до блатних, а до мене приходили розсуджувати непорозуміння бо судив я не ради якоїсь вигоди, а по совісті…
У таборі ж так. Щотижня хтось покидає барак - звільняється на волю чи на "хімію". Звільнене місце займає новачок з нового етапу. Як правило, його примушують прибирати барак, виконувати чорнову роботу. Новачок терпить тому що розуміє: так буде не довго - у вівторок прийде новий етап а з ним йому заміна. Новачок уважно приглядається до порядків, до в'язнів і з кожним прожитим днем набуває досвіду та авторитету. Він шанує тих кого вже застав, а новоприбулі, відповідно, шанують його. Чим довше він у загоні, тим для більшої кількості новачків він авторитет. Як правило, за два роки загін обновлюється на три четверті отож той колишній новачок вже авторитет - він у пошані, його голос має певну вагу. В такому положенні в кінці свого терміну ув'язнення і я опинився - не був сволотою й тому в'язні поважали...
Указ про амністію.
У червні 1987 року вийшов указ про амністію. Я підпадав під дію того указу. Викликають на комісію. Головуючим там був начальник місцевого виробництва майор Лєвєнта. Запитує мене: “Что, – в Бога веришь?”.
Я підтвердив. А він серйозним тоном до всіх присутніх: “Да вы знаете чем занимаются эти верующие?!.. Нет?!… Выходят ночью в подштанниках во двор и лают на луну!..”.
Ну що тут скажеш? Яка дрімучість… Уся комісія поставила підпис. Чекали резолюції прокурора.
Увечері всіх вигнали складати дрова біля кочегарки. Авторитети стояли в стороні та покрикували на трудяг. Зробили мені зауваження: “Колёк, иди к нам!.. Ты же комиссию прошёл, тебе уже западло работать!”.
Я на те відповів: “Мне западло других заставлять работать вместо себя!”.
Справдились слова тієї знахарки: звільнили мене на 2 місяці 5 днів раніше – 12 вересня 1987 року.
Я говорив про смертність у таборі, і стосовно цієї теми слід відмітити, що з початку 1987 року до моменту звільнення не чув про жоден смертний випадок. “Пионерлагерь “Козлёнок” виправдовував свою назву...
Із зароблених майже за 5 років 333 крб. видали 83, а інші обіцяли переслати поштовим переказом. Вийшовши за табірну браму, я поглянув на небо й сказав омріяне: “А все-таки я зміг!” Господь, ясна річ, зрозумів, що я мав на увазі.
Воля. (Хоча яка воля може бути в "легере социализма"?)
Їхав додому, але не віз із собою злість на в’язнів та табірних службовців. Мене бив і принижував лише “опер” Саутін та один з офіцерів охорони. Інші офіцери теж знали, що я “антирадянський елемент", але, на мій подив, дивилися на мене з цікавістю та відносились з ледве вловимою симпатією. Саме так! Декілька разів мене могли закрити в штрафний ізолятор, але прощали те, що не прощали іншим в’язням. Їхні діди та прадіди служили “Царю, Отечеству и Богу”, і хоча в час комуністичного збройного перевороту більша частина їх зрадила і царя, і Батьківщину, і Бога та як радянська влада не старалась, їй не вдалось повністю знищити закладену в генах відданість ідеалам своїх предків, людську порядність.
Та і клімат Бурятії важкий лише тим чужинцям, котрі перебувають там у неволі. Кожна людина любить те місце, де народилась та провела дитячі роки. Край, справді, чудовий: ліси, ріки, гори, знамените на весь світ озеро Байкал. А родючої землі для обробітку – незміряно. Займай скільки хочеш та працюй – не лінуйся. Ліс – сам по собі чудовий будівельний матеріал. Крім того, в лісах удосталь горіхів, грибів, ягід, дичини, а в ріках та озері Байкал повно різноманітної риби. Численні заводи та фабрики переробляють багатства краю, так, що всім є робота, а, значить, і зарплата. Крім того, схили гір покриті густими заростями дикої коноплі. А це золоте дно для торговців наркотиками та наркоманів: із пилку коноплі виготовляють анашу, котру в народі називають “план”. Звичайно, правоохоронці намагаються знищити зарості дикої коноплі, але вони щороку знову розростаються, як ті бур’яни. Власті усіляко борються з наркобізнесом, але це все одно, що намагатись зупинити вітер: чималі гроші лежать під ногами, отож, спокуса дуже велика.
У вагоні з касетного магнітофона лунали пісні, в котрих оспівувалась романтика виправно-трудових таборів, блатне життя. Виявилось, що зараз, в часи Перебудови, Демократизації, Гласності співати можна все, що завгодно, і будь які касети є у вільному продажу. Усі, хто відбував покарання, мене підтримають: ніякої романтики в наших тюрмах та таборах немає. Згаєш молоді роки, втратиш здоров’я, сьорбнеш доволі "беспредєлу" і вийдеш на волю озлобленим на весь білий світ. Та й на волі відчуєш себе другосортною людиною: одні з числа твоїх друзів за час твоєї довготривалої відсутності розбагатіли і ти уже їм не друг, другі одружились, дітей народили і їм теж уже не до тебе, треті виїхали у далекі краї... Батьки постаріли та й навколишній світ змінився і ти в ньому голий, босий та чужий. Одна тільки цінність – розписане татуюваннями тіло. Якщо ж ти одруженим потрапив в ув’язнення на строк більше трьох років, то твоїй дружині для розірвання шлюбу твоя згода не потрібна – закон такий є. Повертаєшся, а у колись твоїй квартирі з колись твоєю жінкою у законному шлюбі живе інший. Ти ж на тій житловій площі навіть не прописаний... Жити ніде, взяти на роботу колишнього в’язня зазвичай охочих не знаходиться… І тобі одна дорога: туди куди у нас приймають без конкурсу – у вже ставший звичним виправно-трудовий табір… Згадався диспут із шкільним товаришем – він переконував мене, що законна дружина не є чоловікові ріднею: “Учора вона була ріднею комусь та розлучилась, вийшла за мене і стала ріднею мені. Сьогодні пішла від мене, вийшла заміж за іншого і вже вона не мені рідня, а йому! І так далі… Так виходить, що її колишній та сьогоднішній чоловік мені родичі?.. Ні, рідня – це коли одна кров!”
Хто сказав, що наші виправно-трудові колонії перевиховують людей? Одні в'язні "тащаться" у бараках та на легкій роботі, вживають наркотики, палять дорогі цигарки, грають в азартні ігри, п'ють спиртні напої, ласують різноманітними делікатесами, а інші за них працюють, обслуговують всіляко, в тому числі й сексуально. Хіба ж це перевиховання?! Ув'язнення у наших місцях позбавлення волі – це величезне приниження, глибока психічна травма. Боляче пригадувати всі знущання, але зате не соромно подивитись у очі людям – як важко не було, але я сам ніс свій хрест. Не був сволотою, отож, ніхто з колишніх в’язнів при випадковій зустрічі не всадить мені “перо” в бік.
"Бєсєда".
Прибув додому пізно ввечері 16 вересня, а уже вранці по мене приїхали співробітники карного розшуку. Запропонували поїхати з ними у міськвідділ міліції “на бєсєду”. Жінка теж сіла в той легковик. Мене повели в кабінет, а вона сіла при вході на лаві і стала чекати.
Завели в кабінет начальника карного розшуку. Старий (таким було прізвище керівника карного розшуку) серед іншого запитав: “Ти в таборі у “поміловці” писав, що тебе проти влади підбурював якийсь твій напарник по роботі. Хто це був?”.
- Та, – кажу, – був у мене напарником Бобровнік Петро Артемович.
Присутні оперативники здивовано переглянулися – я назвав ім'я їхнього колеги. Старий багатозначно подивився на них, і ті заспокоїлись. Нарешті, ота “бєсєда” закінчилась. Відпустили. Вийшов.
Жінка розповіла: - Петро, “друг” твій отой, приходив. Дуже зрадів: “Що, може Микола повернувся? Яка радість! Яке щастя! Передавай привіт! Скажи, хай знайде мене! А я тут випадково, - привів учнів по макулатуру…”. Ну, що тут скажеш – хоч бери та в очі плюнь…
Пожертва на храм.
В подяку Богові за те, що вберіг мене живим, вирішив зробити на церкву подарунок. Позичив грошей та поїхав у Квасилівську церкву, у котрій Світлана керувала церковним хором. Там під іконами святих розповів своїй духовній наставниці, як органи нашої влади володіють секретами Чорної магії. Світлана аж руками сплеснула та головою похитала: “Так вони ж для власного користування таємно друкують Магію, тільки не під цією назвою”.
Я сумно: “Якщо проти простої людини, щоб вивідати, чи не збирається вона прохати політичного притулку у капкраїні, органи нашої влади використовують рецепти Чорної магії, то уявіть собі, що вони творять у світовому масштабі!.. ”.
Світлана розповіла мені, як вона теж стала жертвою чаклунства. Один із родичів запросив її у гості і пригостив водою, котрою обмивали мерця. Стала худнути, чахнути, все тіло страшенно боліло, а лікарі не могли поставити діагноз. Тоді Світлана стала постити та щиро благати Богородицю, щоб заступилась за неї перед Богом. Мати Божа явилась їй уві сні і сказала: "Заступлюсь. Ти одужаєш”. Так і сталося.
"Скільки тобі за мене заплатили?!"
Там ми порадилися із священиком і вирішили купити у вівтар килим. Наступного дня я з двома помічницями церковного старости поїхав рейсовим автобусом у місто вибирати ту пожертву на храм. Попрямували до магазинів. Повертаємо на Ленінську. Чую: “Привіт, Микола! Як поживаєш?!”.
Так це ж… Бобровнік Петро Артемович, мій Іуда! Схопив мене за руку. Тисне та трясе. І стільки щирої радості на обличчі від такої несподіваної зустрічі…
А я: “Скільки тобі за мене заплатили?!”.
Посмішка вмить злетіла з його обличчя: “Не понял вопроса?!”
І, не відпускаючи моєї руки, пильно сердито дивиться в очі. Стало нестерпно гидко від такого цинізму. Не він, а я першим відвів очі, висмикнув руку та й побіг наздоганяти жінок. Мене всього аж трясло. Пригадалися його слова: “Безгранична, безгранична людська підлість!” та “Немає такої підлості на котру була б не здатна людина”.
Наздогнавши жінок, запитав: - Бачили живого Іуду?..
Ті здивувалися: - Як? Де? Коли?..
- Я щойно розмовляв із ним…
- Не може бути, - здивувалися жінки, - так гарно одягнений, такий молодий, інтелігентний…
Жанна.
Після суду мене виписали з домової книги, отож зараз мусив отримати від влади офіційний дозвіл проживати у власному будинку. Пішов у ЖЕК за довідкою для паспортного столу міліції. У довжелезній черзі до кабінету начальника помітив ту вродливу бібліотекарку Жанну з малолітнім сином на руках. Зробив висновок, що кепські у неї справи якщо вже нема з ким дитину залишити. І чому я поспішив одружитись? Таку красуню я би кохав безтямно і, відповідно, не ліз у політику... Наші погляди зустрілись і я... зробив вигляд, що не впізнав її. А що було робити? Я після ув’язнення у одязі, котрий носив п’ять років тому, наголо пострижений, худий, на носі окуляри у страшній оправі, виготовлені у нас за принципом: “Іван, давай план”. Підійти, привітатись та посміхнутись беззубим ротом? Уявляєте посмішку? І, про що говорити, чим хвалитись? Жанна була такою ж вродливою, але колишнє почуття не відтворилось в душі – я був уже не той. Не покидало огидне відчуття, ніби об мене витерли ноги, облили помиями. Вірною є приказка: “Хто в нашій армії служив, той у цирку не сміється”. Моє ж ув’язнення було набагато страшнішим...
Там в ЖЕКу я заповнив одну анкету, а потрібно було в трьох екземплярах. Здається дрібничка, але у паспортному столі міліції мене грубо вилаяли і безцеремонно відправили ще раз в ЖЕК вистоювати чергу до кабінету начальника. Ішов і думав: Чужий я на цьому святі життя – усе найкраще у нас хитрунам, спритникам. Чому не жив як усі? Чому не жив так як вигідно на даний момент? Може потрібно було “тримати ніс по вітру” – поступати у всесильну єдину комуністичну партію та усіляко вислужуватись? Тоді мав би високу посаду та відповідну зарплату, усілякі привілеї, пільги, їздив би за кордон, і навіть більше того – сам би у високому кабінеті вирішував, кого пустити в туристичну поїздку, а кого – ні, кому з довгої черги яку резолюцію поставити...
Життя - лотерея.
Того дня у автобусі побачив високу рижоволосу красуню. Волосся було справжнім - поряд стояв такий само рижий її молодший брат. Дівчина була напрочуд вродливою але я спіймав себе на думці, що дивлюсь на неї як на витвір талановитого скульптора – нічого в душі моїй не ворухнулось. Зробив відкриття, що жахливе ув’язнення перетворило мене на живий труп – у душі згасли усілякі почуття, залишився тільки біль. Пізніше ту красуню бачив у церкві. Навмисне став за нею у чергу до причастя, щоб почути її ім’я. Виявилось, що дівчину з котрої впору писати ікони звуть Тамарою. Причастившись, думав над тим, що наше життя можна порівняти з лотереєю – у барабані долі намішано всякого: важка праця за мізерну платню, хвороби, лікарні, зради, тюрми, табори, приниження і там же здоров’я, успіх у справах, слава, достаток, щирі друзі, повага співвітчизників, кохання, слухняні діти, подорожі по всьому світу і на схилі літ забезпечена, безтурботна старість. Життя без проблем та труднощів не буває й кожному з нас доля щодня підносить різні сюрпризи. Життєву дорогу можна порівняти з “зеброю” на асфальті. Боляче, що я весь час іду повздовж чорної смуги, отож, мені завжди випадає тільки зло. Там у церкві благав Бога щоб доля посилала мені ще й щось хороше, а якщо вже й била, то хоча б через день та не так боляче...
"Посланіє".
Перед річницею тієї їхньої Соціалістичної революції викликали в кабінет начальника карного розшуку. Розмовляли дуже ввічливо – винюхували мої настрої та наміри щодо комуністичної влади – боялися, щоб не зіпсував їм свято. Попередили, щоб 7 листопада, в їхнє свято, був дома – перевірять.
В той день я не сидів дома, а пішов до церкви дякувати Богові, що живий повернувся. В кінці служби священик зачитав “посланіє”, в котрому Патріарх Усія Русі Пимен, вітав усіх християн із великим святом – річницею Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Парафіяни слухали уважно. Багато хто з них потерпіли від влади, але на жодному з облич я не помітив гримаси огиди. А мені подумалося: “І ти, патріарх, продався, - вітаєш християн із річницею приходу до влади диявола”. (Зазвичай кожен диктатор просуває на місце Патріарха свого ставленика щоб той покірно пропагував серед пастви політику вождя.)
З табору поштовим переказом надійшли 242 карбованці. ( 8 крб. вирахували за послуги почти.) Отримав та й розрахувався з боргами.
Рукопис.
Засів за рукопис. Розповідав, як органи влади володіють секретами Чорної магії. Розповідав свою долю для того, щоб хто інший не потрапив у подібну пастку. Мама помітила, що я щось пишу. Стала докоряти: “Знову у тюрму хочеш? Мало тобі моїх сліз, що я виплакала за тебе, дурня. Уже було, що від мене люди відверталися, замовкали, коли я підходила. Куди ти лізеш? Куди? Це ж мафія. Хочеш мене передчасно в могилу загнати?”. Моя мама є типовим представником нашого народу. Кості комуністичних вождів уже давно погнили у могилах, але в наших душах й досі живе тваринний страх, рабська покірність усілякій владі...
Працевлаштування.
Час минав а я на державній роботі не працював - дома по господарству порався. До хати зайшов дільничний інспектор і довірливо сказав: “Я проти тебе нічого не маю, але від мене вимагають, і я мушу попередити: У нашій комуністичній державі, хто не працює 3 місяці, того засуджують за паразитичний спосіб існування. Якщо не хочеш знову потрапити у в'язницю, негайно влаштовуйся на роботу”.
Став оббивати пороги різних підприємств, але ніхто не хотів працевлаштувати колишнього в’язня. Нарешті, знайшовся один добряк, взяв кочегаром. Дома та ночами на роботі продовжував писати свої спогади та роздуми. Довідавшись із закордонних радіопересилань адресу, повіз свій опус у Львів до В'ячеслава Чорновола, колишнього політв’язня, а на тодішній момент редактора часопису “Український вісник”. Був третій день Великодня і я сподівався застати господаря дома. Знайшов будинок та квартиру. Двері відкрив В’ячеслав і я за пасхальним звичаєм тричі привітався: "Христос воскрес!". Та як побачив на столах цілі гори, стоси рукописів, то відразу зрозумів: шанси мої рівні нулю. Під час розмови запитав В’ячеслава чи прослуховують комітетники його квартиру, на що він ствердно кивнув головою.
Через день до мене заїхав співробітник карного розшуку. Завіз до себе в кабінет і довго допитувався чого це я їздив до Чорновола. Через тиждень до хати зайшов незадоволений владою чоловік, - просив допомогти опублікувати розповідь про секретні методи роботи КДБ. Дивно, але він якимсь чином знав, що я їздив до Чорновола. Намагався викликати на відвертість, щоб я розповів чому їздив до В'ячеслава та що планую надалі. Зрозумівши, що це “підсадна качка”, не клюнув на цю примітивну приманку, тому що вже звик до продажності наших людей.
Кооператив "Тарник".
Весною пощастило влаштуватись в кооператив, котрий виготовляв дерев’яну тару. Спостерігав спосіб праці та мислення своїх співвітчизників. Розцінки за заготовку дощок та виготовлення продукції були одинакові. Я питаю напарника: “Будемо працювати на совість, чи як усі?”.
Вітя каже: “Давай працювати - гроші дуже потрібні”.
Як увімкнули верстати вранці, так в обід вимкнули. Пообідали й увімкнули до вечора. Виготовили заготовок збивщикам на два дні. А ті працюють абияк та ще й з нас глузують: “Дивись, як надриваються, всі гроші хочуть заробити...”.
Наступного дня, ми з напарником неспішно проводимо профілактичний ремонт станків. А ті сердяться: “Ми працюємо, вони - байдикують, а зарплату-то отримаємо порівну… Де ж на світі справедливість?”.
І що цікаво: якщо комусь нарахували платні на 3-5 крб. більше, то у всіх інших виникає чорна заздрість, невдоволення. Це я у нашого народу давно помітив. Таке враження, ніби над нашою країною зависла величезна жаба і душить, душить, душить… (З цією пікантною хворобою психіки здавна досить оригінально борються іноземці - платню видають в запечатаних конвертах.) Кажуть що "жаба" (чорна заздрість), є найстрашнішим звіром - вона задушила половину людства...
Нас довгий час привчали до рівності у бідності, і от в результаті маємо: якщо у людини на одну курку менше ніж в інших, то глузують, що він злидень. Якщо ж на одну курку більше, то йому по-чорному заздрять, проклинають, за те що він куркуль, ненажера.
Раніше під час роботи електромонтером я помітив, що частина хлопців на мене поглядають як на особистого ворога. Якось під час гулянки, коли у кожного на язиці те, що у тверезого на думці, запитав в одного з них причину, а той у відповідь: “Ми у державних квартирах живемо, отож, продукти змушені купувати у продмагах та на базарі, а ти, куркуль, у власному будинку живеш, худобу тримаєш і овочі та фрукти біля хати вирощуєш. Тебе розкуркулювати давно пора”.
Щоранку подають вантажівку під завантаження. Потрібно завантажити, але у того рука болить, у того – нога, а ті ще до пам’яті не можуть прийти після вчорашнього. Та якось вже закинули ті ящики. Нудяться хлопці, мучаться. Посилають гінця за пляшкою самогону. Розпили. Та що то є на стільки "рил", тільки роти засмородили. Знову нудяться, мучаться. Та ось клієнт привозить могорич - хоче купити декілька важких брусів. І сталося диво: хлопці кинулись вантажити, забувши всі свої болячки. Знову випили. Тепер ніби досить, але… Але, як допускати до деревообробних верстатів людей в такому стані? Ось дивлюсь: він лівою рукою тримається за піддон, а правою… лише за четвертим ударом попадає молотком по шляпці цвяха…
Наступного дня все повторюється. Кооператив – наша власність. Здавалося б: усе повинно помінятись у психології людей, у їхньому відношенні до праці… Зробив висновок: працювати абияк та красти у нашого народу в крові. І помилився. Пізніше той хлопець поїхав у Польщу на заробітки. Пан платив 300 доларів у місяць, надавав житло та харчі. Попередив: ”Працюй на совість, а як ні, то поїдеш назад…” Так Саша там так працював, що пан його бригадиром поставив…
А кооператив наш розвалився. І не тому, що працювали абияк, крали та пиячили, а тому, що задушили податками. Влада щомісяця збільшувала податки, і дійшло до того, що працювати чесно –означало працювати задарма.
Шабашка.
Весною 1990 року я з бригадою шабашників поїхав у Росію на заробітки. Звик до безгосподарності на рідній Україні, але те, що побачив там, мене жахнуло: розбита, напіврозібрана техніка знаходилась, валялась всюди і скрізь. Цукру, цукерок та спиртного в тому числі й одеколону в магазинах не було. Розумні люди пояснили що солодке йде на виготовлення браги, котру відразу випивають, а якщо завезуть спиртне в магазин, то вся ділова активність припиняється - усе селище гуляє.
Шокувало і те, що всі, від малого до старого, не звертаючи уваги на чужих, використовують брудну лайку для зв’язку слів. Якось зайшов у житло двох робітників пилорами.
З меблів у кімнаті: два ліжка, стіл, табуретки.
З одягу у кожного: чоботи, тілогрійка, штани, сорочка.
З посуду: каструля, декілька мисок, ложок, виделок і стакани.
А навіщо все інше: талони у їдальню дають, а наряджатись ради кого – усі так ходять. От і йдуть всі гроші на спиртне. Ну, звичайно, без електроплитки, каструлі та сковорідки не обійтись - потрібно же іноді нашвидкуруч яку нехитру закуску приготувати…
Познайомився з одним українцем. Він служив у тих краях і там, одружившись, став жити. Питаю: “Ми, українці, славимось своїм працелюбством. Чому ж у тебе такий занедбаний будинок, а у саду ростуть тополі?” А він пояснює: “Будинок не мій, а державний. Вкладу в нього всі гроші, всю душу, а тут мене за якусь провину звільнять або сам надумаю виїхати, то будинок не зможу продати, бо він державний. Це означає, що мої витрати на розбудову та прикрасу оселі ніхто не компенсує. Навіщо старатись для когось?”.
Іншим разом був свідком як працівник просив директора радгоспу прислати до хати майстрів – дошка відірвалась й дощова вода просочується у кімнату. А чому самому не махнути декілька разів молотком? А будинок державний, отож держава нехай його й ремонтує...
І я розумію причини нашої безгосподарності та пияцтва: будинок не його. На роботі техніка державна, і працює він на чужому підприємстві – збагачує чиновника, котрий його матюками підганяє. Він раб у держави, навіщо старатись для когось? Найкраще відношення рабів до довірених цінностей помітно в ув'язненні та армії. Там кожен відноситься до всього так щоб воно слугувало до дня звільнення чи “дембеля”, а наступного дня нехай воно згорить чи крізь землю провалиться.
Ось так і дожились до того, що тверезими очима на цей "бардак" дивитися неможливо. А вип’єш – усе чудово, прекрасно, все ніби так і треба. Але скільки ж то потрібно випити! І який придурок придумав отой соціалізм, такий суспільно-політичний лад, в котрому люди є квартирантами, поденниками держави в особі компартійної бюрократії?
Табірний друг.
У жовтні, після закінчення роботи, поїхав додому. Шлях проходив через Москву. Вирішив провідати одного зі своїх табірних друзів. Мене неприємно вразила бідність його однокімнатної квартири. Є люди, котрі в екстремальних умовах поводять себе достойно, а на волі розпускаються, спиваються. Мій друг належав до таких. Ми на кухні довго розмовляли, згадували табірне життя. З кімнати було чути стогін, сморід – там лежала паралізована мама мого приятеля. Переночували у кухні на дивані. Вранці я дав другові грошей, а сам пішов гуляти столицею. Повертаюся ввечері. На кухні накритий стіл, а на дивані… сидить вродлива дама. Це мій друг за ті гроші купив собі на ніч повію. Після ситної вечері, він постелив мені матрац біля вікна в кімнаті, де помирала мама, а сам повернувся на кухню до тієї красуні. Сморід. Стогін, плач та крики нещасної жінки. А за стіною, на кухні її син спокійно розважається й отримує насолоду. Від усвідомлення цього цинізму, а також смороду та стогону нещасної мені не спалося. Усе згадував своє нещасливе життя. Чому нещасливе? А тому, що я так не можу. Моя ненька Україна стогнала, мучилася, помирала, а я це бачив і тому не міг бути щасливим серед страждань свого народу. Не міг! А люди ось можуть. Звикли. Хай би там що не було, аби йому було добре, аби особисто його не зачіпали.
Путч.
У серпні 1991 року, після невдалої спроби ГКЧПістами державного перевороту, “Союз нерушимый” розвалився. Україна стала самостійною державою. Настала ейфорія перемоги. Народ зрозумів демократію як анархію та вседозволеність. Насправді ж демократія – це висока мораль, дисципліна та важка чесна праця. От і не дивно, що настало зубожіння, ріст злочинності, аморальність, байдужість, відчай.
Усе, що відбувається з нами, нагадує мені ще в дитинстві прочитану таку історію: Командою корабля керували дуже жорстокі капітан та боцман. Доведені знущаннями до відчаю, матроси збунтувались та й викинули негідників за борт, але ейфорія, радість перемоги, свободи продовжувалась недовго. Ніхто з них не знав лоції, не знав мілин, течій, рифів, вітрів. Перший же шторм кинув корабель на рифи та розтрощив вщент. На бунтівному кораблі не знайшлось капітана, а у нашого народу – українського Мойсея. А чому не знайшлось? На цю тему існує така легенда. Диктатор запитав філософа: “Що робити, щоб правити вічно?” Той завів тирана на пшеничне поле й став зривати колоски, котрі піднімались вище загального фону. Пояснив: “Рубай голови, котрі піднімаються вище основної маси людей". Комуністична влада так весь час й робила. О, вони були спритними селекціонерами - фізично знищували еліту, генофонд нації, привчали людей не висовуватись, культивували сірість усюди та скрізь. А в результаті, як сказав один наш бездарний політик: “Маємо те, що маємо”. Маємо те, що читати газети та слухати наших обранців скучно – суцільна демагогія та популізм. А серед народу бідність, озлобленість, відчай, котрий ми звикли приглушувати конячими дозами спиртного...
Конфіскація.
Якось товариш умовив мене пристати до групи бізнесменів, котрі автобусом возять продовольчі товари у Литву – там дорожче. Завантажилися, сіли в автобус й рушили. Та, видно, нас хтось “здав”, бо на виїзді з міста наздогнав міліцейський патруль. У відділі міліції всіх заставили розвантажити свій товар. Усе конфіскували у дохід держави, ще й штраф наклали за незаконний вивіз товарів за межі України. Декілька хитрунів, котрі відмовилися від свого, ті хоч штраф не платили. Вивозячи свою власність за межі держави, я не порушив жодної Божої заповіді, а правоохоронці, пограбувавши мене – порушили. Якщо мислити логічно, то злочинним є усякий закон, котрий суперечить Божим заповідям. Під час оформлення протоколу "вилучення" я розговорився з інспектором. Виявилося що мій зрадник керує у них відділом карного розшуку! Я став розпитувати про їхнього керівника, але той зрозумів що ляпнув зайве й замовк.
Через тиждень знайомі “15-тисуточніки” розповідали, як вони цілу ніч вантажили конфісковані продукти у приватні машини працівників міліції та розносили по квартирах… В цьому немає нічого дивного. Зарплата у правоохоронців мізерна й тому, щоб люди тримались роботи, начальство вимушене усіляко підгодовувати себе та підлеглих, на зловживання дивитись крізь пальці. Закрутиш гайки - підлеглі розбіжаться... Щоправда, існують такі поняття як честь, порядність, але їх же на хліб не намажеш…
"Вилучені" у ніч арешту батьківські бензин та крупа.
Пізніше у мене виникла думка добиватися повернення незаконно відібраних у ніч мого арешту батьківського бензину та крупи. Написав скаргу прокуророві міста: ”Під час обшуку в 1982 році, у помешканні батьків працівники міліції забрали 250 літрів бензину та 6,5 мішків крупи. Вирок суду був без конфіскації. Прошу розібратися та повернути награбоване". (250 літрів бензину вказали у офіційному акті вилучення, а насправді, там пального було вдвоє більше.) (Експропріація, конфіскація чи вилучення, але суть спільна – грабунок.) Через тиждень викликали у міліцію. Я звернув увагу, що там працюють ті ж самі люди, що й раніше, і їхня поведінки теж не змінилася. Єдине, що їм довелося змінити - це формені зірки на тризуби. Краєчком ока помічав як вони переморгуються, хитають глузливо головами, ніби безмовно говорячи: “Дивись, який ідіот, - надіється щось від нас добитись…” Ще й на мене накинулись: “А де Ви взяли стільки бензину та крупи, коли в той час все відпускалося строго по нормі!?”. Говорили прямо в очі: “Ваша особова справа знищена, так що доказів немає… Наша влада стільки людей засудила, що самі розумієте, якщо зберігати особову справу кожного вічно, то ніяких архівів не вистачить.” (Довідався що правоохоронці лукавили тоді, - моя особова справа була знищена лише минулого року. Хоча, як виявилось, знищувати її вони не мали права.) Якщо й справді так, то з тієї кримінальної справи жаль лише оригінально виконаних фотографій з “місця злочину”, звіту головного лікаря психоневрологічного диспансеру та анонімки "колгоспної доярки". Жаль тому, що колись мені не буде чим авторам тих “шедеврів” носа витерти... Зрозуміло, що сценарій роботи чорнокнижника, магічні рецепти, його рапорти про мою поведінку під впливом чародійства та психотропних препаратів, той лист адресований ЦРУ, доноси різноманітних інформаторів зберігаються ретельно й сьогодні служать посібником, вчать маніпулювати людською поведінкою...
Через місяць надійшла офіційна відповідь: “Згідно пояснень вищеназваних осіб бензин був переданий в одне з автопідприємств, а крупа реалізована через магазини міста. За давністю часу документи, які підтверджують реалізацію крупи та бензину, не збереглися, про що Вас і повідомляємо”.
Звичайно, коли ділили між собою батьківський бензин та крупу, то, ясна річ, ніяких паперів не складали, тому й не дивно, що “не збереглися”. Та хоч би не брехали – сказали все як було. Пригадався анекдот: Колишній офіціант улаштувався працювати у правоохоронні органи. Через певний час ділиться з друзями враженнями: “Зарплата мала, чайових не дають, але все задоволення від того, що клієнт завжди не правий.” А так і є: правоохоронці здаються порядними людьми, доки до них у лапи не потрапиш... В цьому немає нічого дивного, тому що правоохоронці є бюджетниками, тобто отримують із держбюджету мізерну платню. Щоб вижити вони змушені використовувати службове становище у корисливих цілях, бути продажними, лицемірними. Пропрацюєте Ви чесно в наших правоохоронних органах місяць, принесете в дім мізерну платню, і дружина скаже вам прямо в очі: “Або будь сволотою як усі, або, якщо ти такий принциповий, шукай добре оплачувану роботу”. З гіркого життєвого досвіду народ зробив висновок, що хороші люди у наших правоохоронних органах не працюють… Якщо Ви людина добропорядна, то теж довго там не протримаєтесь. На цю тему існує анекдот. Викликав начальник новачка та й запитав, чому той не ходить зарплату отримувати. Хлопець на те розгублено: “А я думав: дали форму, зброю, а там уже сам крутись як можеш…”
Боляче, що Україна стала незалежною, але система лицемірства та брехні так і залишилась.
Бажання бути почутим.
В той час усенародної ейфорії, сподівань на економічне чудо та злет духовності я виступив на зборах Народного руху. Усі оратори у наших негараздах звинувачували колишнього “старшого брата” – Росію, а я говорив, що у всьому винні ми самі – самостійно мислити та чесно працювати потрібно. Мене не зрозуміли – дехто аплодував, щоб не образити виступаючого.
Опублікував у газеті “Волинь” автобіографічну розповідь про використання органами КДБ рецептів Чорної магії та свої поневіряння по таборах. Схвальних відгуків не було, ба, більше того, - ніхто навіть не осміяв мою сповідь. Виходило так, що мій крик душі був… голосом волаючого в пустелі.
Доопрацював, розширив та повіз цю, на мою думку, сенсаційну інформацію у Київ на радіо “Свобода”. Радіо "Свобода" - це по ідеї вільний мікрофон де кожен може висловитись. От розповім як оригінально працюють наші спецслужби і застережені мною люди вже не потраплять у подібну пастку...
У приміщенні біля дверей радіостанції внутрішній телефон. Підняв трубку та пояснив суть проблеми. Вийшов співробітник й забрав надруковані аркуші. Приїздив раз, другий, а він виходив і винуватим голосом:
- Та ніколи прочитати – усі завантажені роботою…
Через тиждень знову заїхав. А він: - Дочитав до середини. Цікава інформація…
Я радісно: - А, до якого місця? Що найбільш сподобалося?
А Павло виправдовується, і розгублено, сором’язливо очі відводить. Та не читав він мою працю зовсім…
Через півтора тижня ще раз приїхав. Відкрились двері, і я побачив у студії Павла. Піднімаю трубку.
Прошу: - Покличте Павла.
Пауза… - А-а… А хто його викликає?
Назвався. Знову пауза і розгублений голос: - А його сьогодні немає…
Я був шокований таким відношенням. Та я розумію: багато таких, як я, туди свої опуси приносять. Так хоч би ознайомились про що там іде мова… У кожному же рукописі є якесь раціональне зерно... І ще одне: невже їх не вчать відмовляти ввічливо? Я би прочитав, а потім вийшов й так сказав: - Мені дуже сподобалось, але от дирекції – ні. Вибачте, але, на жаль, не я тут усе вирішую. Спробуйте зацікавити інших журналістів. Раджу ось ці видання. Бажаю успіхів…
Офіційний виклик в гості.
Отримав лист від родичів із Канади, а в ньому офіційний виклик у гості. Моїй радості не було меж - мріяв хоч деякий час пожити серед добрих людей, душею відпочити від нашого свинства. Виробив закордонний паспорт та й поїхав до столиці у канадське консульство відкривати візу. (Друзі переконували, що це проста формальність.) В анкеті приписав від руки, що був політв’язнем, отож, володію цікавою інформацією для світової громадськості – наївно думав, що це зіграє вирішальну роль. Консул закликав до себе в кабінет. Запитує, заглядаючи у анкету, а я відповідаю: “Приватний будинок у селі… Три кімнати та кухня… Двоє дітей… Жінка працює в торгівлі… Батьки на пенсії… Я офіційно безробітний, але працюю вдома, - маю господарство”.
В кінці розпитувань консул виніс вирок: “Ви живете дуже бідно, а це значить, що у Канаді будете шукати роботу, або будь-яку можливість залишитись назавжди, а тому наш уряд відмовляє Вам у візі. До побачення”.
Вийшовши, ледве стримував себе щоб не розплакатись від образи. Я страждав за волю і за вільний виїзд та в'їзд у тому ж числі. І ось той омріяний час настав. Колись мене комуністи не випускали виїхати, а зараз Захід не пускає в'їхати. Та цей бюрократ не пустив би самого Ісуса Христа! Ісус правдиво написав би, що був засуджений до вищої міри покарання - розп’яття, і що, працюючи на Ниві Господній, не має розкішних палаців та мільйонних рахунків у швейцарських банках. І отримав би точнісінько таку відмову як і я. А Іуда Іскаріотський отримав би візу – він за продаж Ісуса Христа отримав гроші, за котрі можна було купити чималий шмат землі навіть в околицях Єрусалиму. Що, до речі, й було зроблено. От мій зрадник, продавши мене, став забезпеченою людиною і, в результаті, отримає візу куди завгодно. У подібних випадках цивілізований світ перехитрив сам себе – став жертвою власної хитромудрості.
Дуже помилився, коли думав, що зацікавлю консула тим, що я колишній політв’язень. Раніше була холодна війна – війна ідеологій. На Заході радянських інакомислячих та політв’язнів використовували як козирі в ідеологічній війні. Про них багато писали та говорили на Заході, а у нас вони буквально висіли на хвилях закордонних радіопересилань. Коли ж комуністична ідеологія безславно програла ідеологічну війну, то колишні радянські дисиденти на Заході перестали користуються попитом, їхня інформація стала зайвою.
Там, біля консульства, помітив, як наші громадяни, хто в автомобілях, хто у під’їздах найближчих будинків переодягаються як на бал, навішують на себе, скоріше всього, позичені дорогоцінності. І вся ця комедія розігрується для того, щоб справити на консула враження щасливих людей. Ненавиджу лицемірство. Невже поїздку на Захід необхідно починати з брехні?
Та і консула можна зрозуміти: не хоче пускати у свою процвітаючу країну нас, “совків”. (“Совки” – це вихованці соціалістичної ідеології, у котрих відсутні загальнолюдські поняття честі, совісті, моралі, люди, котрі заради особистої вигоди здатні на будь-яку підлість.) Ми звикли грати без правил, хитрувати, щоб працювати якомога менше, а мати – якомога більше. Правду у нас кажуть: “Добре там, де нас нема”. Ну ось консул і хоче, щоб у них й надалі було добре, бо як “совки” понаїдуть, то відразу стає як у нас. Штат поліції доведеться збільшувати пропорційно кількості прибулих із країн колишнього соцтабору. Навіщо їм зайві проблеми?
Через рік поїхав у Москву. На цей раз вже і я одягнувся, як на бал, але, на мій подив, там співбесіди не було. Службовець вранці зібрав паспорти та заповнені анкети, а в другій половині дня повернув зі штампами відмови. Ось і уся процедура. Сувора дійсність свідчить, що без конкурсу нас усіх радо приймає тільки в’язниця...
Зустріч з коханою.
Минали дні. Ходив вулицями міста та все заглядав в обличчя вродливих жінок - мріяв зустріти ту, котрою марив у юності – не заживали на серці рубці першого кохання. Нарешті, зустрів якось на ринку. Упізнати було важко. Кажуть: справжня леді в 40 повинна виглядати на 25. Моя ж кохана виглядала на всі 50. Це хвороба нашої інтелігенції – чесно працювати та жити тільки ради дітей. Поряд стояла вродлива, модно одягнена, як мама колись, дочка. Усе так: живе заради дітей, а на себе махнула рукою… Привітався. Але… моя кохана не пригадала мене, навіть коли я назвався. В моїй свідомості спалахнула така єхидна, глузлива думка: вона, мабуть, не пам’ятає всіх коханців, а я, наївний, хочу, щоб пам’ятала якийсь для неї незначний любовний флірт… А й, справді, звідки беруться думки в голові людини? Пригадав коханій, хто я, де ми зустрічались і коли… Кохана згадала мене і ми розговорились. Відчував, як тремтить мій голос. Розмова вийшла якоюсь зіжмаканою, чужою. Де поділась її зовнішня та внутрішня краса, той загадковий шарм? Мене розчарувала не зовнішність, а стомленість від життя, погасле світло в очах, розмова ні про що. Так буває: йдеш дорогою після дощу. Аж тут удалині золото сяє. Підходиш ближче, а там… осколок битої пляшки. Пригадався відомий вислів: “Якщо вже зустрічатись, то з такою дамою, із котрою не соромно було б потрапити на очі жінці”. Це так, але… поряд із нею моя жінка – фотомодель.
Німеччина.
Повільно спливав час. У грудні 1994 року нас п'ятеро друзів поїхали на автомобілі в гості до родичів у Німеччину. Набрали харчів, подарунків і в тому числі десять пляшок горілки - знали, що по літрі спиртного дозволено вивозити та ввозити скрізь. Зате цигарок узяли тридцять блоків. Знали, що це протизаконно, але пішли на ризик: провеземо - повернемо витрати за дорогу, знайдуть - конфіскують. Усі митниці на шляху до Німеччини проїхали без проблем. На німецькому кордоні черга була довга, але просувалась досить швидко: іноземець, не виходячи з авто, показує паспорт у розгорнутому вигляді і їде собі далі... Під'їхали ми. Німецький митник категорично відмовився пропустити наше авто по тій причині що у водія посвідчення на право керування… не закатане у пластик!.. (!?) Рішуче поставив водієві у закордонний паспорт штамп відмови. Змушені були проїхати 70 кілометрів щоб потрапити на сусідню митницю. По дорозі пішли на хитрість: відігнули скріпку та й вийняли з паспорта проштампований аркуш. На цій митниці теж була довга черга, але просувалась досить швидко. Під’їхали. Помітивши українські номери, митники наше авто поставили збоку. "Шмон" проводили, як колись гестапівці: капот підняли, килимки витягли, авто ретельно оглянули, всі сумки повивертали, а нас брутально, принизливо обмацали, навіть примусили роззутись, кишені вивернути. Ясна річ, знайшли ту горілку та цигарки. Ми думали: усе, що понад норму, конфіскують. Але ні - абсолютно все порахували по своїх цінах та примусили оплатити.
Ми аж за голови взялися – це була величезна сума! Один із нас відмовився платити. Митники заломили йому руки, обшукали, дістали гроші, відрахували суму штрафу, а те, що лишилось, запхали назад у кишеню. Саша спересердя пригрозив на німецькій мові: "Я буду скаржитись канцлерові Колю!”. Ах, як їх це розлютило! Сашу схопили, запхали у приміщення і там гуртом добряче віддубасили дубинками. При цьому побитті порвали шкіряну куртку. Уже повертали документи з дозволом на в'їзд, але у останній момент митник помітив, що у одному з паспортів відсутній один аркуш. Спересердя поставив десь із десяток штампів депортації. Юра змушений був зняти номер у найближчому готелі і чекати нашого повернення. За кермо авто сів його брат. (На цій митниці претензій відносно того, що водійське посвідчення не закатане у пластик не було.) Їхали ми і доходили висновку, що мало чому їх минула війна навчила. Разом із тим було боляче, що ми самі ж заробили авторитет нації контрабандистів, рекетирів, порушників законів та усілякої моралі. Як тільки українці – на принизливий обшук і поводяться гірше нікуди!
Зупинились на стоянці щоб розім’ятись та пообідати. Через хвилину позаду нас зупинилось поліцейське авто. Поліцейські запитали куди ми направляємось та попросили наші документи. При цьому вони нас досить прискіпливо розглядали - намагались по виразу облич, манерах та одягу здогадатись справжню ціль нашого візиту. Документи, наш вигляд та манери переконали німецьких правоохоронців, що у нас відносно їхнього народу наміри цілком дружелюбні й вони побажали нам щасливої дороги.
Першим, на що звернув увагу було… відсутність людського натовпу на вулицях. Коли ж прибули, то я попросив господаря пояснити цей феномен. Він на те: “По-перше, всі на роботі. По-друге, кому куди потрібно - машиною поїде. По-третє, ось каталоги та телефон – замовляй усе, що завгодно. Навіщо кудись ходити? Приїдуть і все зроблять. Якщо замовиш товарів на певну суму, то доставка безкоштовна. По телебаченню цілодобово безліч кінофільмів, різноманітних програм, інформації та розваг на будь-який смак”.
Вранці спати неможливо – гуде автострада. Це німці на роботу їдуть. У нас же нещасні українці тягнуть тачки “кравчучки” із різноманітним крамом, щоб перепродувати на численних ринках та базарах...
Господар лише три роки тому з Казахстану переселився у Німеччину, але жив із дружиною та двома малолітніми дітьми досить заможно. Йохан працював водієм автонавантажувача на почті, а його жінка лише дві години на добу прибирала у офісах. Зауважив мені: ”У порівнянні з друзями та знайомими, із котрими разом емігрували, ми живемо бідно - ті так розжилися, що навіть нові дорогі мерседеси купили прямо з конвеєра”.
Запитав господаря: “А буває у вас так, що немає, то гарячої води, то холодної, світло відключають, телефон працює з перебоями?”. Йохан, на практиці знайомий з нашим способом життя, тільки іронічно посміхався. Я продовжив цікавитись: “Півлітрова пляшка найдешевшої державної горілки у вас 10 марок. Це по курсу приблизно шість доларів. Невже не вигідно гнати самогон? У нас правоохоронці на кожному кроці, а у вас чому поліцаїв та автоінспекторів не видно?”. Очевидно господареві набридли мої безглузді запитання, тому що він повчальним тоном пояснив: “Якби ви, котрі виграли минулу війну, заробляли стільки, як ми, котрі ту війну програли, то й у вас було б злочинно, безглуздо, невигідно скручувати показники газового та електричного лічильників, підкручувати ваги, підпилювати гирі, давати чи брати хабарі, красти, гнати самогон… У нас люди чесно заробляють набагато більше, ніж у вас - обманом… А відсутність поліцейських пояснюється тим що німці не порушують законів та правил вуличного руху. Якщо правоохоронців не видно, то це не означає, що у нас їх зовсім нема – вони миттєво з’являються як тільки порушується загальноприйнятий порядок”.
Попросив щоб знайшов роботу, а Йохан на те: ”У нас із цим дуже строго. Дізнаються – працедавця суворо покарають, а тебе – депортують”.
Прибули ми на “Ауді 100”, отож, наш колега за 300 марок купив на запчастини такий само автомобіль та попросив нас, щоб ми в гаражі господаря допомогли його розібрати. Йохан суворо попередив: “Розмовляйте пошепки, бо як почують, що в мене працюють іноземці, то буду мати серйозні неприємності”.
Звернув увагу, що у гаражі господаря знаходився лише автомобіль – запчастин, ключів, каністр та банок із хімікатами не було. Йохан пояснив: “Навіщо зберігати все необхідне та самому лазити під авто? Для цього у нас автомайстерні на кожному кроці!”.
- А скільки часу та нервів забирає техогляд? – допитувався я.
- А ніскільки – вранці залишив авто на автостанції і поїхав на роботу, а увечері заплатив гроші й забрав у гарантовано придатному до експлуатації стані.
- Автоінспектори у вас такі ж прискіпливі та нахабні як у нас? – продовжував цікавитись я.
Йохан іронічно посміхнувся і з нотками гордості в голосі відповів: - У нас якщо грубо не порушиш, то ніколи просто так не зупинять. Якщо ж зробиш грубе порушення, то скоріше всього завтра тобі по почті надійде високоякісна фотографія твого авто у момент порушення і там же буде вказана сума штрафу. Штраф такий, що вдруге порушувати правила уже не захочеться. Щоправда, зараз на фото на місці пасажира роблять затемнення – невірні водії ображались, що фотографії порушень видають їхню подружню невірність…
- А чому не видно щоб у вас водії обабіч шляху самі усували поломки?
- А, тому що автомобілі нові, дороги рівні, бензин якісний, водії дисципліновані… Якщо ж і станеться якась поломка чи аварія, то для ремонту чи буксирування викликають швидку техдопомогу…
Зайшов у магазин витратити більше сотні металічних марок. Усе думав: подасть продавець вигляд, що клопітно рахувати дрібні монети чи промовчить? На мій подив продавщиця люб’язно взяла монети, швидко порахувала, та ще й подякувала за покупку.
Вихідного дня Йохан зібрався їхати на речовий ринок – його дружина мені пояснила, що там дитячий одяг дешевший ніж у магазинах. Я зацікавився цим феноменом і напросився поїхати з ними. Ринок виявився “блошиним” – там німці за безцінь збували ношені речі. Українці продавали електричні та слюсарні інструменти, електрокабелі, а поляки – дитячий одяг. Умільці продавали власні досить оригінальні вироби. Запам’ятався напрочуд гарно зроблений макет корабля вітрильника. Майстер гордо стояв поряд. Відчувалось, що замість виставити свій шедевр у магазині особисто його продає щоб похвалитись своєю майстерністю та поспілкуватись з любителями подібної екзотики. Звернув увагу, що на тому ринку у продажу не було продовольства. Спочатку це здалось дивним. А ось у нас на численних ринках продається абсолютно все – купив оптом, продав вроздріб, а різницю поклав у кишеню. От і вся нехитра арифметика. Чому ж це вигідно у нас і безглуздо у них? А тому що нас безробіття змушує таким чином заробляти якусь копійчину на прожиття. Щодня покупці поспішають не в магазини, а на численні ринки. Чому? А тому що приватники продають в основному товари контрабандні, підпільно виготовлені та продукцію безпосередньо від виробника. Товарних чеків вони не видають отож контролювати такий бізнес дуже важко. Це означає, що й податки вони сплачують лише для видимості. Приватник сам собі економіст, товарознавець, бухгалтер, касир, шофер, механік, вантажник, продавець, прибиральник, сторож. Гуртовні ж та магазини купують товари законно, утримують великий штат працівників, платять за оренду приміщення, світло, опалення, видають покупцям чеки, отож за кожну вторговану копійку сплачують високі податки. Оскільки усілякі витрати та податки закладаються в ціну, то зрозуміло, що при таких умовах ціни на ринках нижчі. Чому ж німці не перепродують усе на своїх ринках? А скоріше всього, тому що на виробництві там кожен законно заробляє набагато більше ніж можна заробити шляхом напівлегального перепродажу. Там такі закони, що як не крути, а дешевше ніж у магазині не вийде. Та й законослухняні німці навряд чи захочуть купувати товари сумнівного походження. У них хочеш торгувати – відкривай магазин і цілком законно торгуй собі на здоров’я... Дуже цікаво було спостерігати закордонне життя та порівнювати їхній та наш спосіб мислення.
Запитав Сашу: "Якою ріднею приходиться тобі ця сім'я". А він на те: "А ніякою. Абсолютно випадково познайомились от і подружились". Якщо представники влади на митниці справили на нас недобре враження, то при спілкуванні з представниками простого народу ми були приємно враженні гостинністю, культурою німців.
Північну Європу омиває тепла течія Гольфстрім, отож зимою замість снігу часто йде дощ. Так було і весь період нашого гостювання, але вода на асфальті виявилась настільки чистою, що автомобіль мити не було потреби. У Німеччині весь час дощі, а вибоїн на асфальті нема – така якість дорожнього покриття.
Якось господаря відвідав батько. Після вечері усі вийшли на перекур, а я тим часом розговорив літнього німця. Розігрітий випитою горілкою, старий розкривав душу: ”Жили ми у Казахстані досить дружно. Німці працьовитий народ, отож кожна сім’я мала добротний будинок та велике господарство. Після об’єднання Німеччини власті дозволили усім повернутись на історичну Батьківщину. Німеччина переселенців забезпечувала житлом, давала гроші щоб освоїтись, забезпечувала пристойною роботою. Люди продавали будинки і дружно цілими селищами виїздили. Поїхали й ми. Тут мені дали пристойну квартиру, призначили солідну пенсію. Молоді якось вже призвичаїлись до нових умов, а старшим дуже важко звикати. У Казахстані я мав свій будинок, великий сад, виноградник, пасіку. У річці, котра протікала неподалік, було вдосталь різноманітної риби. Тут за свою пенсію я можу купити вдосталь овочів, фруктів, меду та риби, але душа сумує за звичною з дитинства домівкою. Це ж, яке задоволення вдихати запахи трав та квітів, садовими ножицями обрізувати такі звичні дерева та кущі, копирсатись у саду, ходити біля пасіки, вудити рибу… Найсмачніші плоди ті, котрі виростив, випестив своєю працею. Та я би повернувся та й викупив свій будинок назад, але куди поїдеш – усе селище уже тут, а там немає жодної знайомої душі… Нещодавно один із наших не витримав ностальгії – повісився…”.
- А, скільки клопоту зараз у Німеччині щоб похоронити покійника? - запитав я щоб відволікти пенсіонера від ностальгічних думок. Старий розуміюче посміхнувся: “Після телефонного дзвінка на квартиру приходить представник похоронної фірми й ввічливо цікавиться якої віри був покійник, дорожчу чи дешевшу бажаєте домовину, обговорюється кількість проводжаючих в останню путь та асортимент блюд жалобного обіду. Якщо покійний був християнином то, звісно, на могилі встановлять хрест, якщо ж був комуністом, то можете замовити комуністичний символ єднання п’яти континентів – п’ятикутну зірку. Родичам залишається поставити підпис на угоді, і оплакувати небіжчика, а організацію усього іншого беруть на себе представники похоронної служби…”.
Вибрав у Німеччині автомобіль. Німець до мене: "Давай закордонний паспорт, зараз поїду - усе оформлю". Через годину повернувся: "Ось автомобіль, ось документи на нього, ось страховка. Щасливої дороги!". Я здивувався: "Як же швидко у вас усе робиться!". А він повчально: "А ми саме над тим і працюємо, щоб ніде жодних проблем не було.”
Купленим автомобілем була ВАЗівська “четвірка”. Німець, натішившись чудом радянського автомобілебудування, виставив авто на продаж, а я – купив. Щоправда, на крилах виступала іржа, але зате двигун працював ідеально. Та я був задоволений покупкою – правду у нас кажуть: “Що німцю смерть, те українцю радість”.
Рекет.
Друзі порадили відпочити на території Німеччини, щоб Польщу проїхати, не зупиняючись, бо там
безчинствують рекетири. Поїхав додому. На під'їзді до Польщі застала ніч. Стомився. Вирішив відпочити на автостоянці. Проснувся від шурхоту, приглушених розмов. Моє авто заблокували своїм п'ятеро молодих людей. Стукають у вікно: "Правила знаешь? Плати за проезд по нашей територии 300 марок!". А що сам удієш проти п'ятьох - заплатив, але номер їхнього авто записав. Молоді люди розмовляли з кавказьким акцентом. Чомусь подумалось тоді, що це, мабуть, чеченці таким чином заробляють гроші на зброю для боротьби за незалежність від Росії…
Хотів задрімати знову, та який уже там сон... Під'їздить ще одне авто. Підходить молодий чоловік, і між нами виник такий діалог:
- Здравствуй, земляк! Куда путь держишь? ...
- Если ты собираешь плату за проезд, то я уже заплатил!
- Как заплатил?! Кому? Когда? А они расписку оставили?
- Никакой расписки не оставляли.
- Не может быть! Нас в Германии пять бригад работает - все расписки оставляем! Не верю тебе!
- Я срок тянул, пайку хавал и поэтому за базар отвечаю! Клянусь: заплатил 300 марок, и номер машины записал, вот он - сами разбирайтесь с самозванцами!..
- Ничего, найдём – поменяем им сексуальную ориентацию...
Рекетир від'їхав. Рушив і я. Їхав і думав: Як дубинками махати, то поліцейські герої, а як сволоту виловити - нема кому. Тут розуму великого не треба. Поставте на зупинках легкові автомобілі з транзитними номерами, і рекетири самі “на живця клюнуть” - усі п'ять бригад. Залишиться тільки наручники заклацнути. (Це сьогодні у час коли мобільний телефон доступний кожному у подібній ситуації я би з машини зателефонував Йохану й пояснив ситуацію. Через короткий час ті рекетири нюхали б парашу у камері німецької тюрми.)
На під’їзді до польсько-українського кордону зупинився в кінці довжелезної черги. Підходять “круті” хлопці і владно заявляють:
- Мы, бригада Гвоздя, за проезд по контролируемой нами территории собираем на общак с каждой тачки по 50 марок!
Я на те: - А якщо не заплачу?
- Тогда по радиосвязи передадим своим корешам марку твоей тачки и транзитные номера. Готовься к очень неприятному сюрпризу в дороге!..
Пригадались трагічні пригоди, котрі трапились з тими сміливцями, котрі відмовились платити данину. В той момент подумалось: “Як же селяни будуть злорадствувати, що, мовляв, пожалів якихось 50 марок і, в результаті, повернувся без автомобіля та ще й добряче побитим…”. Заплатив і їхав спокійно – оплатив же проїзд по контрольованій угрупуванням Гвоздя території. (Я не боягуз – тут філософія інша: завжди головою думаю коли розумніше “качати права”, а коли – поступитись. Ось тому й досі живий та здоровий…)
Може звернутись до правоохоронців? Воно то так, але це рівнозначне поклону своїм колишнім катам. Можу, по іронії долі, ще й у кабінет свого зрадника потрапити…
"Камасутра".
Удома підрахував усі витрати і дійшов висновку: у нас на базарі купив би подібне авто дешевше... Пізніше виявилось, що німець вчинив розумно: на спідометрі 60000, а вже рульове управління відмовило, вийшла з ладу коробка передач, виникли серйозні проблеми з гальмами, отож мав досить клопоту. Надалі “Руководство по эксплуатации и ремонту автомобилей ВАЗ” стало для мене своєрідною Камасутрою…
У нас же так говорять: "Європейці, ви там обережніше на своїх машинах. Нам на них ще їздити...".
Віза була відкрита на три місяці, отож можна було продати авто і ще декілька разів з’їздити, але таке до нас хамське відношення німецьких митників та безпредєл на дорогах назавжди відбили охоту заробляти на перепродажі іноземних автомобілів. Не з моїм то щастям робити такий бізнес…
А все-таки чому новачкові спочатку так важко заробити на перепродажі іноземних автомобілів? А важко доти доки не набудеш друзів за кордоном, на митниці, структурах котрі займаються розмитненням автомобілів. Мафія, як то кажуть, безсмертна. Маючи друзів, котрі мають владу та знають нелегальні схеми розмитнення, зекономиш на кожному авто півтори-дві тисячі "зелених". Це означає: хочеш іномарку - купи на авторинку. Дешевше обійдеться ніж самому приганяти авто із-за кордону. На собі переконався...
Я навів історію з поборами на дорогах, тому що вона віддзеркалює стан суспільства у перехідний період історії. Одна влада уже згинула, а інша ще не окріпла от і, скориставшись хаосом, повилазила різна непотріб безкарно чинити беззаконня. Пишно процвітали усі різновиди здирництва. Автошляхи як у воєнні часи були густо перегороджені шлагбаумами - правоохоронці під будь-яким приводом обдирали усіх. От скажімо, за право провезти три ящики цигарок потрібно було віддати блок цигарок. (Попробуй не дай - знайдуть привід конфіскувати весь вантаж.) Так було й під час Першої світової війни: утрата віри, орієнтирів, страх, зневіра, невпевненість, призвели до анархії, котра переросла у лютневу, а пізніше у так звану більшовиками "Велику жовтневу соціалістичну революцію". Більшовицький переворот переріс у громадянську війну - усі воювали проти всіх. Анархія стала матір'ю порядку - білих били доки не почервоніють, а червоних - доки не побіліють. Білі та усі інші погано били червоних й тому вони, перемігши, безжально розправилися зі своїми колишніми ворогами...
Не укради. (Божа заповідь.)
Щоб заробити на прожиття, став їздити у Прибалтику за товаром. Якось оптовий продавець, помилившись, дав мені лишню куртку. Я малодушно промовчав – ось у нього цілий мікроавтобус товару – не збідніє. Та помітив, що цей негарний учинок не приніс мені користі: торг став. Мої друзі зробили ще по дві поїздки, а я й того збути не можу… Зрозумів, що це мені за гріх. Якось дешево продав ту куртку і ще свої гроші добавив та поніс пожертву на будівництво Покровського Собору. Став у церкві на коліна та визнав свій гріх, щиро каявся, благав Бога простити мене за те, що спокусився чужим. Надалі мій бізнес пішов як і раніше.
Колись, під час роботи на овочевій базі, напарник умовив мене вкрасти з автофургона кавуна, що ми, підібравши відмичку, й зробили. Я тоді вже вважав себе християнином, але виправдовувався перед совістю: "Подумаєш, всього-на-всього один кавун... Начальство набагато більше пропиває"... Пішли на тарний склад ласувати. Порізали кавуна. Погода була тихою, аж тут легкий подих вітру. Згори зірвався ящик і впав нам на голови. Я зрозумів науку Божу: "Все одно не бери чужого". Був би удар сильнішим, то, зрозуміло, я б довше пам'ятав той випадок, отож, не спокусився б чужим удруге... Я не дарма описую цей випадок. Мені вистачило розуму вловити взаємозв’язок подій та покаятись. А наші люди, в подібних випадках, замість щирого каяття… проклинають Бога, долю, один одного…
Чудо.
Якось зимою мій автомобіль на швидкості потрапив на присипаний снігом лід. Машина, втративши керування, двічі крутнулась, вилетіла на смугу зустрічного руху і попрямувала в обрив. Я розумів: ще декілька секунд і мене повезуть у реанімацію, а машину – на металобрухт. Устиг крикнути: “Боже, допоможи!!”. І… машина зупинилася на краю урвища. В наступну неділю я в церкві стояв на колінах і щиро дякував Богові за це чудо.
Зима. Падав сніг. Я приїхав у наш сільський магазин у справах. Аж тут до мене підійшла схвильована родичка: "Микола, виручай! Мама зламала ногу і її терміново потрібно відвезти у лікарню". Дороги ще не посипані піском і тому я не планував поїздки в місто, але ради родички змушений був їхати. Колись старенька попутниця так мене вчила: "Коли їдеш, сину, поряд церкви чи розп'яття на узбіччі, не полінись перехреститись і цим самим вшанувати святиню. Зробиш так - Господь тебе не забуде, врятує від біди в дорозі". Так я робив раніше й того разу не забув - перехрестився поблизу церкви й пошепки попросив Бога благословення. Шлях назад пролягав поблизу парку. Дивлюсь: дорогу в напрямку парку переходять молода жінка а неподалік неї хлопчак із санчатами під рукою. Я подумав, що то мама із сином. Надіявся, що вони зупиняться посередині, пропустять мене, а вже потім перейдуть другу половину проїжджої смуги. Як виявилося, помилився: жінка зупинилась, а хлопчак... продовжив рух! Я щосили натиснув гальма, але... машина швидкості не змінила - рухалась далі як на санчатах. Це диво Боже що я того хлопчака не збив. Там не було пішохідного переходу і вини б моєї не було, але замороки мав би доволі та і хлопчак на все життя став би інвалідом... Ось так я не забув Бога, а Бог не забув мене...
Застороги згори.
Іншого разу потрібно було їхати за товаром автомобілем у місто. Слід сказати, що у той час я торгував дома цигарками та солодощами. Великого “підйому” не було, але на кишенькові витрати вистачало. Підходячи до авто, на рівному місці послизнувся і боляче вдарився, та ще й до того годинниковий браслет порвався… Зрозумів, що це знак біди, - краще відкласти поїздку. Та їхати було необхідно, і я поїхав, але так обережно, що мене навіть “Запорожці” обганяли. Вирішив свої проблеми і вже йшов до авто, аж тут несподівано зустрів свою давню добру знайому. Наша розмова затягнулась. Назад їхав теж обережно. Приїхав. Мене зустріла мама в сльозах. Нещодавно на таксі від'їхав покупець, котрий за 1000 фальшивих німецьких марок купив у неї 2 ящики сигарет “Camel”. В цей момент розпачу на порозі з’явився родич і ошелешено розповів таке: “Я вже давно вирушив до вас, але на півдорозі у кишені зв’якнули ключі. Мусив повернутись щоб покласти їх у схованку бо інакше як би тесть двері відкрив? Ключі поклав і рушив до вас удруге, але несподівано на шляху зустрів ділового компаньйона. Розмова затягнулась. Ніби якась містична сила затримувала мене. Ясна річ: якби не ті затримки, то у моїй присутності у того шахрая номер із фальшивими марками не пройшов би…”. Було боляче, що якесь містичне провидіння привело злочинця саме в день коли у мене було повно товару – уночі з Києва привіз. Якби злочинець навідався вчора чи наступного дня, то його здобиччю було б не більше десятка блоків сигарет... А так я “влетів”, а він, відповідно, “підняв” 400$. Тут усе зрозуміло: хтось з односельців вислідив, що я поїхав у місто, а жінка на роботі, та й “навів” незнайомого мамі злочинця. Той, скориставшись тим, що моя мама не розуміється на чужих грошах, розрахувався фальшивими марками. Здобич же злодії, ясна річ, поділили. Дарма я знехтував засторогою вищих сил - мені того дня не слід було їхати у місто…
Опишу ще один містичний випадок. По телефону домовився з діловими партнерами. Потрібно було вночі виїжджати, щоб вранці бути у Києві – там дешевше. Проснувся серед ночі і лежав, чекаючи дзвоника будильника. Аж тут хтось тричі стукнув у шибку вікна. Виглянув: на подвір'ї нікого нема. Собака дрімає у будці. Я зрозумів, що це біда стукала. Подібний стукіт раніше чула мама перед тим, як батько потрапив у страшну аварію. Відкласти поїздку було неможливо - мене люди чекали із заготовленим товаром. Від старих людей знав, що робити у такому випадку. Казали, що біду свою бачити будеш, але чудом уникнеш… Зробив як учили: свяченою водою навхрест покропив усі вікна, автомобіль, себе, ковтнув води, помолився та й рушив. Світало, коли я з житомирської об’їзної дороги під'їжджав до перехрестя. Там одна широка дорога на Житомир, інша – на Київ. Зліва машин не було. Справа на великій швидкості мчав легковик, але він мені не заважає, бо їде по дорозі, котра веде на Київ. Я виїду на середину перехрестя, пропущу його й поїду вслід. Так і зробив. Але несподівано ззаду… почувся скрегіт гальм, і отой легковик пролетів на відстані протягнутої руки! Водій посигналив мені та покрутив пальцем біля виска. Виявилось що дорога на Київ закрита на ремонт, а рух в обидва кінці відповідальні чиновники пустили по дорозі, котра веде на Житомир. Ось я якимсь дивом уникнув аварії, винуватцем, котрої міг бути. (Зараз там розумніша “розв’язка”, але тоді було так. Очевидно її удосконалили після того, як хтось постраждав в аналогічній ситуації.)
Чорнокнижний ритуал.
Мій домашній торг приносив прибутки тільки на дрібні витрати. Хотілося більшого: мріяв про іномарку. Найбільше мені подобався “Мерседес-бенц 190”.
Розпитав людей і, дізнавшись адресу, поїхав до Міщука Дмитра, - того самого знахаря з котрим так довго ночами розмовляли у тюремній камері. Дмитро впізнав мене. Розговорились. Я поскаржився на безгрошів’я. Знахар порадив здійснити такий магічний обряд: узяти на кладовищі землі з трьох могил і зарити в трьох місцях на перехресті доріг. З яких могил, в який день, час, та з якими словами це робити, описувати не буду, щоб хто не спокусився повторити цей гріх. Робити це чи ні? В моїй душі боролася цікавість із страхом гріха.
В той час наткнувся на оголошення: “Екстрасенси приїдуть і пояснять причини негараздів”. Зателефонував. Приїхали молодий чоловік та жінка. Сіли навпроти мене на дивані. Чоловік запитує, а жінка ясновидюща, закривши очі руками, говорить все, що бачить. Розповіла, хто в домі живе, хто чим хворіє, як діти себе поводять, що було кому пороблено, сказала, хто поробив, як, і з якою метою. Я читав про подібне в Біблії та чув від людей, але наяву таке диво бачив уперше. І ще сказала мені таке:
- Чоловік, котрий Вас колись продав і чимало грошей заробив, не забув Вас – чаклує, щоб Вам ніде не було успіху…
Партнер запитує: - Як чаклує? Що бачиш?
Та аж злякано скрикнула.
- Що? Викликає душі померлих?!
Ясновидюща ствердно кивнула головою. (Пізніше я довідався про причину того переляку: виклик померлих душ є найстрашнішим розділом Чорної магії, отож, ним займаються високопрофесійні слуги диявола.) Наостанку я запитав про той магічний обряд із могильною землею.
Чоловік відповів: - Я не раджу цього робити… Спочатку Вам буде добре, але потім – погано...
Розрахувався. У цей момент ясновидиця, пильно подивившись на мене, проказала: - Ви виїдете з цієї країни і там, де Ви будете жити, Вам буде краще ніж тут...
Та я ніколи не мріяв емігрувати. Невже співвітчизники колись випхають чоботом під зад?..
Час ішов, а я вагався: дуже хотілося покататись на тому “Мерседесі”. Перемогла цікавість: як це може бути спочатку добре, а потім - погано? Усе зробив, як навчив знахар, і став чекати, що буде. Невдовзі на порозі мого будинку з'явився іноземець – його привели хлопчаки, котрі на автозаправці продавали водіям “дальнобійникам” горілку та сигарети. Познайомились. Том родом із Югославії, але живе зараз у Німеччині на правах біженця і працює у фірмі – возить автофургоном із Луганська модний жіночий одяг. Хоче купувати у мене сигарети оптом - по 10-20 ящиків. Так це ж чудово! Погодився. Мої фінансові справи пішли успішно. Я дуже радів.
Важко жити без пістолета.
За сигаретами їздив у Київ. Бізнес був дуже ризикований, весь на нервах. Сигарети були завезені в Україну контрабандою, а тому без акцизних марок. Можна нарватись на рекетирів і тоді примусять ділитись. Податкова міліція могла все конфіскувати, а бандити – пограбувати, що по суті одне й те саме. Автоінспектори зупиняють і пояснюють, що без потрібних сертифікатів, ліцензій провозити комерційний вантаж заборонено. Даси хабара – їдь далі та молись, щоб на наступному постові не зупинили. А “четвірка” моя, якщо викинути задню спинку, вміщає 15 ящиків “Маrlboro”. Це ж гроші які! А скрізь та всюди наші “совкові” обличчя – кожен тільки й думає, як би тебе “кинути”, “вставити,”, всучити “куклу”, перехитрити, чи просто пограбувати. Мусив купити пістолет “пугач” схожий на справжній.
Одного разу в центрі Києва мене, завантаженого товаром, обганяє крута BMW. Напарник шофера подає знак зупинитись. Стаю. Поряд, на зупинці, люди. Нічого та нікого не боячись, підходить молодий рекетир:
- Ти правила знаешь?! За проезд нужно платить! У нас целая организация – мы с ментами делимся!
Я дістав пістолет і, пересмикнувши затвор, запитав: - Сім патронів в обоймі. Скільки тобі?!
А він: - Выедем за город – поговорим!
Тут головне не злякатись. Я йому спокійно: - Давай, давай, - пограємо в дуже круті ігри!
Записав номер його BМW, а він, бачу, - оглянувся, отож, запам’ятав мій. Їду і весь киплю від злості. Ну, думаю, не пожалію свою “четвірку,” а твою круту тачку розтовчу. Та якось обійшлось - доїхав без проблем. Думаю: може “здати” їх обох правоохоронцям? А що буде далі? Вони викрутяться, або відкупляться, а мене знайдуть по номеру авто і запитають: ”Ми ж тобі зла не зробили. Навіщо ти “здав” нас?…”. Махнув на них рукою – нехай живуть. Вони ще найдуть пригоди на свою голову…
Я ще у той час знав: стосовно фрази "У нас целая организация – мы с ментами делимся!" рекетири не брехали. У нас корупція, продажність досягла космічних висот. Мій родич, котрий у ті часи займався криміналом в тому числі й рекетом, якось признався: "Тільки на території Україна я сплатив своїм мінтам за можливість спокійно "працювати" та чужим, щоб уникнути в'язниці більше тридцяти тисяч доларів!"
(Як правило, кожна злочинна організація має своїх людей у правоохоронних органах. Ось яскравий приклад. У чоловіка украли авто і, як це зараз прийнято, телефонують: “Твоя “тачка” на автомобільному ринку коштує 6000$. Якби ти нікуди не звертався, то ми б призначили викуп 2000$. Якщо б ти звернувся у міліцію, то викуп був би 3000$, а ти звернувся в СБУ, то плати викуп вже 4000$.)
Зараз люди такі, що важко жити без пістолета. Той пугач не раз мене виручав. Пересмикнеш затвор перед сволотою - умить вся пихатість, весь гонор злітає…
Купити можна усіх.
Як Том перевозив контрабанду? У Луганську митник ставив пломбу і “фура” без перевірок транзитом пересікала всі кордони. Але вся хитрість у тому, що у нас… всіх можна підкупити. Мій партнер купував у митника лишню пломбу і серед дороги завантажував цигарки та все, що завгодно. Життя “на колесах” у нього було веселе. Заробляв добре, контрабанду возив ще й коханку мав. Ставив машину на платну стоянку. Замовляв номер у готелі на двох і влаштовував шлюбні ночі. Батьки Іри довідались про це, і заборонили зустрічатись з іноземцем. Тоді Том попросив, щоб я завіз його у Городище до батьків Іри – свататись. Повіз. Нехай, - думаю, - одружаться, раз так кохають одне одного.
Том зайшов у хату та став просити батьків руки їхньої дочки. Казав, що розлучений і що дуже кохає Іру. Обіцяв райське життя у Німеччині.
Дві години я чекав у машині. Нарешті, батьки погодились. Молодий заплатив мені за послугу щедро. І знову шлюбні ночі під час зупинок у Рівному…
Два роки продовжувався наш бізнес. Останній раз він купив у мене 67 ящиків різних сигарет і недоплатив 4600 німецьких марок, що, по тодішньому курсу, рівнялось 3100 доларів. Заспокоїв: "А куди я дінусь? Ти ж знаєш номер машини та номер мого домашнього телефону”.
І тільки я його й бачив. Пізніше телефонував йому додому у місто Lubbecke, що біля Ганновера. Виявилось, що він має жінку, четверо дітей і розлучатись не збирається. Його жінка Катаріна повідомила, що Том сидить у в'язниці. Через знайомих, котрі живуть у Німеччині, я довідався, що це неправда – він і надалі працює на вантажівці, але на Україну зараз не їздить. Так що, як у нас кажуть, запий водою ті гроші… До правоохоронців звертатись безглуздо, тому що бізнес був протизаконним, а, крім того, я не продаю компаньйонів… Якщо такі люди населяють Югославію, то немає нічого дивного, що у них спалахнула громадянська війна. Усяка розруха, як відомо, спочатку настає у головах людей.
Це так, але з усього того нервового бізнесу я мав на руках ще цілих 6000$. То були величезні гроші для людини в державі, в час коли середньомісячна платня рівнозначна 40$. Тоді за ці гроші можна було купити однокімнатну квартиру в центрі міста.
Та якесь дивне почуття не полишало мене – здавалось, що це гроші позичені у диявола, отож, користі не принесуть, а тільки горе. Те дивне передчуття біди примушувало мене витратити ті гроші або якимсь чином їх позбавитись.
Поїхав на авторинок вибирати омріяного “190го Мерса”. Знайшов. І ціна підходила. Став роздивлятись й помітив, що автомобіль досить неякісно перефарбований, фара тріснута, а в салоні – брудно. Подумалось: свіжопофарбована купа металобрухту – знали, що на продаж і тому не берегли… Відклав покупку на наступну весну.
В моїй ВАЗівській “четвірці” стояла куплена мною автомагнітола українського виробництва. Мав із нею досить мороки, і тому був незадоволений. Знайомий глузував: “Ти хочеш, щоб наші п’янюги виготовили щось хороше?… Піди у фірмовий магазин “Соні” та й купи техніку, котру виготовили справжні патріоти своєї фірми та держави". Так і зробив: виклав 200$, але був дуже задоволений покупкою.
Через тиждень на порозі з'явився мій приятель – ми раніше їздили у Вільнюс за товаром і чимало горілки випили разом. Благає: “Позич 450$ для поїздки за товаром. Компаньйони підвели, а мікроавтобус уже чекає. Усе село оббігав, – на тебе остання надія”. І благально дивиться в очі… Виручив Миколу, - позичив гроші.
Світлана та Сергій.
Через півтора тижня на великогабаритному мікроавтобусі до мене під'їхали гарно вдягнені односельці Світлана з чоловіком Сергієм. Благають: “Позич, Бога ради, 1000$ – не вистачає, щоб розмитнити пригнаний з Бельгії мікроавтобус”. Я знав: її батьки співають у церковному хорі і водночас є членами церковної “двадцятки”. Вона з чоловіком та дочкою старшокласницею живе у власній квартирі в центрі міста. Її брат – “крутий” бізнесмен. З розмови дізнався, що вони з продажу кожного великогабаритного мікроавтобуса "піднімають" дві-три тисячі доларів. А тут ось сталось так, що на розмитнення не вистачає. (Їм той мій приятель Микола сказав, що в мене ще є гроші.) Я подумав: дочка богобійних батьків, власна квартира в центрі, мають добрий бізнес, - солідні люди... Та і в разі чого відсуджу законно або рекетири виб'ють.
Позичив. Подякам не було меж - ми ж із жінкою їх дуже виручили... Були компліменти, посмішки, шампанське досхочу... І правда: рівно через місяць гроші з відсотками за кредит лежали на столі. Знову подяки, компліменти, посмішки, шампанське рікою. Що не кажи, а приємно мати справу з порядними людьми...
Через два тижні, пізно ввечері Світлана із Сергієм знову приїхали на великогабаритному мікроавтобусі. Світлана одягнена “з шиком”: шкіряна курточка, міні сукня, шкіряні чоботи закривають коліна, зачіска та косметика на рівні. Сергій сяє при ній, як свіжа копійка. Поділилися радістю: Світлана відкрила візу у Бельгію, і тепер вони будуть приганяти кожен по мікроавтобусу. Це ж, який "підйом" буде! Але ось біда: на два мікроавтобуси не вистачає грошей. Узяли б у брата, але у нього зараз усі гроші в товарі... Просять щиро: "Позич, ради Бога, скільки можеш. Під відсотки, звичайно. Ти ж нас знаєш: ми люди порядні, але розписку напишемо, щоб ти не подумав чого".
Для порядних людей не жаль, - дали з жінкою все, що на той час було - 5000$. Розписку написали - куди вони дінуться? Були щирі подяки, широкі аж до вух посмішки, компліменти, шампанське досхочу...
Перша автомагнітола.
Півроку я тішився чудом японської промисловості. Одного дня поїхав у місто та припаркував авто в центрі на вулиці Набережній. Через сорок хвилин повернувся. Бачу: переднє бокове скло розбите, а із салону зникла автомагнітола "Соні". Викликав міліцію. Зняли відбитки пальців, склали протокол. Кажуть: "Привези техпаспорт у відділ міліції". Повернувся додому, взяв документи, чек магазинний й повіз.
На перехресті вулиць Степана Бандери та Тополевої зайняв лівий ряд і зупинився на червоне світло світлофора. Від хвилювання забув поставити авто на ручне гальмо. Відчув легенький удар ззаду. Там дорога рівна, але літом асфальт плавиться й утворюються напливи, бугорки. Ось моє авто, потрапивши колесом на такий горбик, тихо покотилось назад. Аж тут загорілося зелене світло, і я рушив. Водій заднього авто щосили сигналить та блимає фарами. Я повернув уліво і зупинився. "Форд-Сієрра" зупинилась позаду. Розлючений водій вискочив з авто і на мою адресу, як у нас заведено, полилась добірна брудна лайка. Це я "сучара", "бик", маму мою і Його туди та сюди, покалічив чуже авто та ще й утікати намагався! Я бачив перед собою типове наше "хохляцьке" обличчя. Якби у нас були узаконені дуелі, то я би сказав: ”За пошкодження плачу я, а за маму Його та мою – ти! Потрудись знайти собі секунданта!”. Парадокс у тому, що у подібному випадку негідник поводив би себе достойно, тому що усілякі горлохвати, покидьки герої лише тоді коли відчувають безкарність. Справжні герої завжди скромні.
Бампер хитався. А той не вгамовується: "Ну, знову "блін", бампер прийдеться міняти, а це з роботою 50 "баксів"! Ти винуватець – плати за ремонт!". І він правий: це моє авто покотилося назад. Я не переношу матюки, сварки, отож, щоб не псувати нерви, заплатив 50 доларів і ми роз'їхались.
У цивілізованих країнах у подібних випадках водії міняються візитками та роз'їжджаються. Невдовзі винуватець аварії отримує з автомайстерні рахунок, котрий оплачує. Далеко ще нам до цивілізованості ...
Увечері приятель, котрому я розповів цю історію, сказав: “У всіх автомобілях "Форд-Сієрра" старого випуску, бампери хитаються. А втім, у нас на його місці так би кожен учинив: взяв на горло та й здер із тебе 50 доларів собі на розваги...”.
Я сумно додав: “На моє щастя, фара не була розбита, а то і за неї довелося б платити...”.
В той момент чомусь пригадалось давно прочитане в "Комсомольській правді". Виявляється, що в Японії при здачі правил дорожнього руху перше питання таке: "Головним у керуванні автотранспортом є знання правил дорожнього руху чи "багате серце"? Якщо Ви відповісте: "Знання правил дорожнього руху", то... Вам доведеться перездавати. Виявляється, у них головне за кермом - бути Людиною! І не тільки за кермом...
У міліції писав заяву, пояснення. Потім їздив переписувати - суцільний бюрократизм. Ще раз викликали. Слідчий пояснив: “Злодія заарештували під час продажу автомагнітоли "Соні", викраденої з "Опель-Аскона". Злочинець у всьому зізнався. Каже, що вашу автомагнітолу продав якомусь таксистові за 50 гривень. Зізнався, що в той день пограбував три автомобілі. Дає свідчення... Хлопцеві 23 роки, а вже має дві судимості за крадіжки з автомобілів”.
Їздив на відтворення події. Прийшла повістка в суд. Підсудний устав і став усе заперечувати:
- Я не крав - це оперативники, прокурор та слідчі примусили мене взяти на себе чужі злочини... Я злякався погроз і все взяв на себе.
Суддя до складу суду:
- Є ці службовці, котрі погрожували підсудному, в залі суду?.. Нема?.. Тоді суд переноситься.
Через тиждень вдруге отримав повістку в суд. Виступив адвокат підсудного:
- На усіх трьох авто немає відбитків пальців підсудного, отже, він не причетний до цих злочинів. Ті посадові особи, котрі погрожували моєму клієнтові, знову не з'явились на судове засідання, тому що, очевидно, бояться правди. Мій клієнт перебуває під вартою безневинно, а тому я прошу до наступного судового засідання, відпустити його під підписку про невиїзд.
Суддя до підсудного: - Вас же заарештували під час продажу краденої автомагнітоли.
Підсудний: - А це не я продавав...
Суддя: - Поясніть, як це могло бути, що Вас зловили, а , виявляється, що то не Ви…
Підсудний: - На вулиці до мене підійшов хлопець і запитав: “Випити хочеш?”.
- Хто ж не хоче? - відповів я.
- Попросив: “Допоможи продати автомагнітолу - щедро пригощу”. Ну я і допомагав... Я ж не знав, що вона крадена...
- А де живе той хлопець?
- Не знаю.
- А звати як, хоч знаєш?
- Вася…
Я дивився на оте дійство і не знав, плакати чи сміятись - справжній театр абсурду. Стало зрозуміло, що суд куплено батьками підсудного.
Суддя до мене: - А Ви, що думаєте про оце все?...
Я встав і різонув правду-матінку. Родичі ззаду зашикали на мене. Мама гірко заплакала – по її логіці виходило, що це я "саджу" безневинного її сина…
Мені раптом стало усіх так шкода: Себе, бо обкрадений.
Маму, бо виховувала героя, а виріс - бовдур. Вірно кажуть: ”Держава потребує героїв, а матері народжують дурнів”.
Його за те, що в часи безробіття не знайшов нічого кращого, як заробляти собі на хліб таким чином…
Державу за те, що кинула народ напризволяще: виживайте, хто як може…
Дарма я встав і все те сказав… Кому зараз та гірка правда потрібна?...
Те, що суд куплено, сумніву не було. Ми так удосконалили свою демократію, що переплюнули навіть американців: у них усе можна купити за долари, а у нас – усе та усіх! Це ж як чудово: заплатив і буде так, як ти замовив…
Злодії "у законі" розсудили б цю справу швидше та справедливіше, ніж оці злодії законні: побили б злодія, як собаку, та заставили б відкупити рівноцінну автомагнітолу.
Через тиждень зустрів підсудного на вулиці. Привітався. Олександр не відповів – образився…
Отак я нажив собі ворогів. Магнітола - 200$, компенсація за “аварію” - 50$, бокове скло - 25$. А ще до того витратив доволі часу, нервів та бензину на поїздки туди-сюди…
Проблеми з поверненням боргів.
Час ішов. Нагадав Миколі, щоб повернув борг. Так він став ховатись, обходити мій будинок. Приходив до нього додому, але діти завжди відповідали, що тата нема і не відомо коли буде... Став виловлювати Миколу та нагадувати про борг. А він очі опускає: “Грошей немає. Почекай ще”.
Пішов я з жінкою до нього додому, хотів присоромити їх подружжя. Його Зоя – солідна дама, працює в банку. Вона до нас гнівно: “А чого це ви до нас ходите по ті гроші?! Вони з твоїм кумом їздили обоє і якщо той там керував, то нехай він і розраховується!”.
Я відповів: “Микола приходив позичати сам, а з ким їздив і хто там керував, то його проблеми”. Розмова швидко переросла у сварку.
Якось на свято Миколая - чудотворця (19 грудня) я, як годиться всім Миколам, пішов до церкви. І мій боржник там був, але робив вигляд, що не помічає мене. Служба закінчувалася. Я стояв біля виходу і думав: "Хоч кивком голови привітається, чи ні?”. Відкрились “Святі ворота”. Вийшов священик і став благословляти Хрестом. Я, як прийнято, прихилив голову, а Микола в цей момент прошмигнув зліва. І надалі старається не потрапляти мені на очі, а будинок обходить десятою дорогою. Через три роки за нього дружина розрахувалась. Зі скандалом, звичайно. Борг повернуто, отож, тезка іноді несміло заходить - сподівається відновити дружні стосунки. Я стосунки то відновив, але висновок зробив: у майбутньому копійки йому не позичу.
Хочеш нажити ворога - позич гроші. (Народна мудрість.)
Час минав. Світлана із Сергієм віддали мені лише 500$, а потім… забули мене. Я до них телефонував, – усе марно. Заїхав особисто. А вони: - Борг віддамо, коли будуть гроші…
- А коли це буде? – запитую.
- А ми хіба знаємо?.. Бізнес іде погано… Але як тільки гроші з’являться, то так відразу і віддамо…
Кажу: - Все в житті буває, але будь-яку проблему можна мирно вирішити… Ніякий банк не дасть кредит без вигоди для себе… А я прошу: поверніть те, що брали… Не можете відразу всі 4500$, віддавайте щомісяця по 100$, і я буду радий…
Погодились. Час минав. Мовчать. Я знову до них: - Тоді віддавайте квартиру...
- А квартира подарована родичами дочці, так що ми не можемо нею розпоряджатись.
Дивлюсь: однокімнатна квартира перетворена на барліг, так все неохайно. Є люди, котрі у всьому собі відмовляють, бо всі гроші та час пускають на будівництво пристойного житла. А є такі, котрі живуть за принципом: “Гуляй, душа, - один раз живеш”. Ось Світлана із Сергієм до таких і належать.
Ми з жінкою взяли мою маму та й поїхали до Світланиних батьків – тих, що своїм співом Бога прославляють. Думав: люди війну пережили, якось мирно вирішать цю проблему. Та розмова швидко переросла у скандал із прокльонами. Зі слів, котрі хористи і водночас члени церковної “двадцятки” у тій сварці вигукували, довідався, що їхні діти винні людям загалом 25000 доларів… І наш візит для них не першина… Виявилось, що моїми грошима Світлана із Сергієм… розрахувались з тими кредиторами, котрі надто круто “наїхали”. А ті великогабаритні мікроавтобуси та модний одяг були реквізитом комедії, щоб розкрутити чергового профана.
Тільки-но ми повернулись, як задзвонив телефон. Я взяв трубку паралельного телефону і почув, що Світлана кричала моїй мамі: "Ах ти, стара блядь! Ти чого скандал влаштовуєш?! Та я тебе, сука, в тюрму посаджу!!”. А мене всього аж затрясло від почутого.
Став розпитувати знайомих, в чому тут річ, чому вона так зухвало себе поводить? Виявляється, Світланин родич займає у міліції високу посаду – ось причина її погрози.
Односельчани, ніби загіпнотизовані, віддавали Світлані із Сергієм усі свої гроші – сума позиченого коливалась від 250 до 8000 доларів. Старенька мама мого однокласника, котра висилку в Сибір пережила, отож, всякого на світі надивилась, пояснила: “Потрібно три доби носити під лівою рукою носовичок. Входячи у двір просити, потрібно ним витертись і при цьому прочитати чорнокнижний заговір. Будеш знати той заговір, то господарі, не розуміючи що з ними робиться, віддадуть тобі все, що ти попросиш. А потім будуть лікті кусати...”.
Оце знову я так круто потрапив на гачок чорнокнижників… Закони порядності кажуть, що борги потрібно повертати. Після тієї образи став до рекетирів звертатись. Одна “бригада” пообіцяла розібратись, і… тільки я їх й бачив… З другою та третьою була та ж історія.
В чому справа? Виявляється, брат Світлани не тільки круто стоїть у бізнесі, але й круто серед кримінальних авторитетів... Знайомий “авторитет”, котрий проводить кримінальні “розборки”, пояснив просто та дохідливо: “Ти нарвався на “крутих” людей. Це значить, що до місцевих рекетирів звертатись безглуздо… Я, якщо хочеш, викличу своїх людей із Києва. Ті дуже круто “наїдуть” – “стрілку” із місцевими “заб’ють”. Тут то вже твої боржники нікуди не дінуться… Як прийнято, половину боргу ти повинен будеш віддати “на общак”. Все то воно так, але у подібному випадкові ти наживеш собі лютих, кровних ворогів… Ти виручив людей, а вони за твою доброту круто помстяться: підключать родичів та друзів з міліції, СБУ, прокуратури, кримінального світу й надовго твоїй сім'ї отруять життя… Тобі подібні проблеми потрібні?…”. Проблеми мені, ясна річ, не потрібні… І без того у самостійній Україні я ніхто, бидло, нуль...
А може, подати до суду? Знайомий, котрий працює в міліції, пояснив ситуацію так: “Там у нас тих заяв та розписок повна шафа… Роблять разом бізнес, позичають один одному гроші, а потім стають кровними ворогами… Так що черга твоєї заяви дійде років так через три… А це тому що злочинність дуже висока – ми вибиваємось із сил, розслідуючи важкі кримінальні злочини, ходимо по коліна у крові… Та я сам, працівник міліції, мусив у подібному випадку до рекетирів звернутись, щоб ті вибили з колишнього ліпшого друга мої 3000 доларів. Правда, я їм не признався, де працюю… І хлопці успішно виконали “роботу”. Коля, запий водою ті гроші, бо нічого ти в суді не доб’єшся, це я тобі говорю”.
А що громадська думка села? А майже всі, хто чув цю історію, глузують із мене. І це не дивно – я давно помітив у людях таку закономірність: якщо в середовище щасливих людей потрапляє невдаха, то всі стараються допомогти, підняти бідолаху до свого рівня. Якщо ж у середовище нещасних потрапляє щасливчик, то всі радіють його невдачам, промахам, стараються опустити до свого рівня.
Так чи інакше, але земля не горить під ногами Світлани та Сергія, і ніхто на них не тикає пальцем – спокійно ходять у гості, п’ють, їдять, співають. Буває, що хтось докорить за той борг. Тоді вони відповідають: “Та він же лихвар, – наживається на високих відсотках!.. Та ми віддаємо частинами, а йому, негідникові, все мало!”. Мені люди відказують ті слова і щоразу серце болить від образи, місця собі не знаходжу від душевного болю. Дехто мені щиро співчуває: “Ти ж сам бачиш, який непотрібний, підлий у нас народ. За кого ти розпинався колись і кому ти віриш зараз?”.
А Світлана щороку на Великдень приходить Пасху святити. Щоб я не осоромив її перед людьми, завжди перша мову заводить: "Микола, я на днях продам машину і розрахуюсь з тобою!". Обіцяє, але будинок мій обходить десятою дорогою. (Щоправда, пізніше принесла ще 500$ із того боргу, - моя двоюрідна сестра її присоромила. Поклала гроші на стіл й швидко вибігла з хати.)
Льоня, її брат, обганяє мене на своїй черговій престижній іномарці і, просигналивши, сміється…
Мій хрещеник із дружиною прекрасно знали цю прикру історію, але, попри все… позичили Світлані із Сергієм, (ясна річ під відсотки) виручені за новозбудовану хатинку "врем'янку" 4000$. Щоправда, на цей раз шахраям довелось на повну силу проявити свої організаторські та магічні здібності: ті досить довго прикормлювали лохів та профанів – ходили в гості, дарували подарунки, говорили компліменти щоб, втершись у довіру, стати найкращими друзями. І таки продемонстрували вищий пілотаж шахрайства - добилися свого… Нещодавно моєму хрещеникові доброзичливці переказали повчальний вислів тих колишніх “щирих” друзів: “Якщо ми колись і віддамо борг, то тільки без відсотків”. Усіх наповал звалило перше слово: “Якщо”. Хрещеник з болем в голосі розповідав, що бачив на присланих із Португалії фотографіях як там Світлана із Сергієм розважаються у ресторані. Порядні люди так не роблять - ти спочатку борги поверни, а уже потім витрачай гроші як побажаєш...
З тих пір як Світлана із Сергієм позичили у нас гроші спливло десять років. Моя мама поблизу церкви стала скаржитись на непорядність дітей церковних хористів. Аж тут ті з'явились на подвір’ї нашого будинку. Ми думали, що вони присоромили дітей і ті їм частинку боргу переслали. Ввічливо запросили гостей у хату, запропонували сісти. Ті ж зайшли й... сердито заявили мамі: "Навіщо ти нас у церкві ганиш? Ми ж у тебе та сина твого нічого не позичали... Ось напишемо скаргу у шостий відділ, що ти нас тероризуєш...". Моя мама на те резонно: "А ви вплиньте на дітей, щоб ті хоча б по частинках борг повертали. Не потрібні нам відсотки - помаленьку хай повертають те, що позичили...". На мій превеликий подив хористи церковного хору стали щиро переконувати присутніх, що їхні діти весь час у Португалії у величезній скруті - заробляють лише на оплату житла та скромне харчування...". Я розумів: батьки вимушені говорити неправду, викручуватись. Це ж треба так підставити батьків - самим жити в розкошах а батькам плакатись на бідність... Мені стало гидко від почутого й я вийшов із кімнати.
Нещодавно нам повідомили, що Світлана у відпустку приїхала. Моя дружина пішла до них і побачила на подвір’ї Світлану. Щоб уникнути скандалу та з того боргу повернула... 100 євро. Довго пояснювала, що це останні гроші...
Хитра пристосуванка.
Якось під час дружньої гулянки вийшли мужики на перекур. Коли повертались сідати до столу, то я ненароком почув уривок розмови хитрої заможної жінки, котра... плакалась на бідність: “…Усе, що маємо придбане за гроші взяті у кредит... Скрізь бардак, отож проблеми з поверненням боргів, а це означає, що не живемо, а виживаємо…”. Присутні лише співчутливо головами хитали. (Вона у сприятливий момент вступила у керівну компартію щоб отримати високу посаду, привілеї, а найцінніше - квартиру. Коли ж під впливом горбачовської перебудови авторитет компартії став падати, то своєчасно покинула потопаючий корабель.) Чому ж лукавила хитра пристосуванка? А щоб не заздрили, бо чорна заздрість оточуючих негативно впливає на здоров’я та бізнес. Також щоб не приходили гроші позичати, тому що в нас так: відмовиш – біда, позичиш – горе... Іншими словами ворога наживеш так чи інакше...
Помінялись лише прапори та герби на державних установах...
Помінялись лише прапори та герби на державних установах, та, на жаль, нічого у душах людських не змінилося. Як жили українці за принципом: “Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе і возрадується”, то так й далі живемо. Особисто я ненавиджу непорядність у майнових відносинах, систему продажного суду, методи “виправлення” у наших таборах та бюрократичну тяганину. Якщо стану великою людиною колись, то порядок такий заведу: Привселюдно поцілував Хрест, праву руку поклав на Біблію, а лівою вказав на винуватця недостойного вчинку… І тоді усі так будуть глузувати з непорядної людини: “І привселюдно надавали ременем по голому заду, і рід увесь знеславили на усю округу, і вибачитись заставили, і борги примусили повернути…”. Це не новинка – так було колись у нас...
Передчуття мене не обманули: позичені у диявола гроші принесли мені одні неприємності… І це моє щастя, що якась сила відштовхнула купити тоді той омріяний “Мерс”. Чому? Коли їдеш на автомобілі такого класу, то не прийнято, щоб обганяли “Жигулі” та старі добиті іномарки. Довелося б літати і, в результаті, потрапив би у аварію, або моє “круте” авто розділило б долю тієї автомагнітоли…
А ті екстрасенси були праві, коли радили не робити того магічного дійства: “Спочатку тобі буде добре, але потім - погано”. Гроші втратив та ще й нерви зіпсував, час згаяв, бензин на поїздки спалив… Заспокійливе вже не допомагало. Мусив, щоб угамувати душевний біль, залпом випивати пляшку вина.
Видати книгу на Україні.
Описуючи оце все, я пропустив декілька дуже важливих для мене подій. У березні 1989 року у нашій сім’ї народилася дочка Лілія. А у жовтні 1995 року я своїм коштом накладом 1000 примірників видав автобіографічну книгу “Магія і КДБ”. У нас же так: редакції рукописи не розглядають та друкувати не беруться – ризикувати бояться. При такому стані речей у нас плати типографії гроші і тобі там надрукують все, що завгодно – цензури немає. А через певний час приходить повідомлення: “Забирайте надруковані книжки та й самі розповсюджуйте”. (!?) Книговидавництво в Україні збиткове тому, що податки астрономічні (47%) та й обдарованих письменників обмаль. Немає нічого дивного у тому, що при такому відношенні у нас на одну українську книгу припадає… 55 російськомовних. Дійшло до того, що українцеві сьогодні набагато вигідніше... друкуватись у Росії! (Пізніше ті книги наші книготорговці усілякими шляхами завезуть в Україну й розпродадуть.) Слід знати, що ті українські книги, котрі сьогодні є на полицях наших книгарень, видані на гроші, котрі автори випросили у різноманітних благодійників. А що вдієш – у нас ще й досі кам’яний вік книгодрукування... Уряд, котрий жаліє гроші на розвиток культури пізніше буде змушений фінансувати розбудову тюрем. Цікаво чи при таких умовах стали б у нас знаменитими загальновідомі сьогодні автори минулого сторіччя?..
Забрав книги та й розніс по книжкових магазинах. Була реклама в газеті та мав три хвилини ефіру на радіо “Нова хвиля”, але книга розпродавалась дуже повільно. А й, справді, навіщо витрачатись на якусь книжечку коли за ці гроші можна купити склянку горілки та огірок на закуску?.. (Уклав у видання 700$, а вторгував лише... 100$.) Завіз десяток примірників у Київ на “Держтелерадіо” та дюжину на радіо “Свобода”. Майже всі інші книги, що залишились, пороздавав бажаючим у київських підземних переходах. Багато хто брали мій телефон, але хоч би один відгукнувся… І другий парадокс: ніхто з журналістів не ризикнув розкрутити тему використання органами КДБ рецептів Чорної магії. Влада напрочуд ретельно контролює наші засоби масової інформації, щоб якийсь правдошукач та не сказав проти неї зайвого слова. Перейменували КДБ на СБУ, але люди та методи роботи залишились ті ж самі. А Ви б ризикнули розворушити те зміїне кубло?
Там дотримують слова.
У нас зараз свобода. Видавати можна все, що завгодно, але… за власний рахунок. Якщо Ви станете заявляти, що нам необхідно влаштувати судовий процес над ідейними натхненниками та виконавцями найстрашніших злочинів комуністичної влади, то… Вам не нададуть ефіру на радіо, газетної площі. Ви можете придбати типографію та видавати власну газету. Воно то так, але надрукувати прізвища колишніх катів та їхні сьогоднішні посади зможете тільки один раз – так “наїдуть”, що вдруге, якщо дороге власне життя та сім’ї, дражнити сильних світу цього надовго відпаде бажання. Надалі, або припините свою діяльність, або стане ваш засіб інформації беззубим, як усі інші. Усе пояснюється тим, що колишні пристосуванці й зараз при владі… Вам ніколи не пропонували працювати на КДБ? Якщо пропонували, то Ви переконались, що там гарантують довічне збереження таємниці співробітництва з “Конторою”. Люди з усесильного КДБ зберегли владу, отож, за свій авторитет можете бути спокійні – там дотримують слова. Правду про минуле та сьогодення у нас дозволять говорити тоді, коли душі наших керівників повстануть на суд перед Богом, а кості згниють у могилах.
Як я не добивався – ніхто мені не надав слова. Усе пояснюється просто: у багатьох сильних світу цього “рильце в пушку”, отож, правда їм не вигідна, а обивателям - не цікава. Якось, поспішаючи, помітив жінку, котра, щоб заробити на шмат хліба, продавала за безцінь із сімейної бібліотеки “Архіпелаг ГУЛАГ” лауреата Нобелівської премії Олександра Ісаєвича Солженіцина. Повертаючись через годину, помітив, що той бестселер так ніхто й не купив. В цьому немає нічого дивного: у нас люди тільки й думають над тим яким бізнесом зайнятись, щоб заробити на кусок хліба, та де і як гарно відпочити. Весь час пригадується гумористичний заголовок ще комуністичного газетного фейлетону: “Аби було сало”. До речі, патріота від обивателя відрізнити досить легко: патріот слово Батьківщина пише з великої літери, сало - з малої. Обиватель же пише навпаки...
Мама докоряє, що за гроші, витрачені на мене під час ув’язнення, можна було побудувати будинок. Син скоса дивиться за те, що замість розбудови сімейного достатку безглуздо раніше табори примусової праці топтав, а зараз гроші та час витрачаю на непотрібну обивателям писанину. Ще й до того односельчани іноді іронічно цікавляться у мами: “А який гонорар за книгу Микола отримав?!” І це все при тому, що усі прекрасно знають: інтелект у нас не цінують отож жоден автор у нас ще не розбагатів на книжках. Це трагедія усіх колишніх політв'язнів – чужі ми на цьому святі життя. У “часи застою” вважав злочинним бачити зло й мовчати - гидко було бути скотиною безсловесною. Також огидним було лізти у єдину керівну комуністичну партію для того щоб пожити за рахунок народу ситніше та веселіше. Нарешті, настала довгоочікувана незалежність, та… ні сам я, ні мій життєвий досвід не стали цікавими людям. Як гірко констатував Сергій Єсенін: “Какого ж я рожна орал в стихах что я с народом дружен? Моя поэзия здесь больше не нужна, да и, пожалуй, сам я тоже здесь не нужен”. Виходить, що сам безглуздо змарнував свої молоді роки. А як потрібно було жити? Мовчати? Лізти у партію? У в’язнів є модним татуювання: “Любіть нас доки ми живі”. У нас же люблять тільки мертвих… Подібне відчуття гіркоти від усвідомлення власної непотрібності відчуває кожен випускник вищого учбового закладу, котрий не може знайти роботу по так важко здобутій спеціальності. Пооббиває пороги різних інстанцій, поплаче й, забувши про гордість, їде за кордон виконувати принизливу роботу, котру гидуються виконувати тамтешні п’янички. Боляче, гірко та ще десь у глибинах душі жевріє надія: а може все-таки стараюсь не даремно? Продовжую надіятись, що так…
Бився я, як риба об лід, добивався, старався чи то прославитись завдяки сенсаційній інформації, чи то розбагатіти завдяки бізнесовим здібностям, роботящим рукам. Та ніхто на мою книгу не звернув увагу. Відвідував редакції та видавництва й повідомляв сенсаційну на мою думку інформацію про використання нашими спецслужбами таїнств Чорної магії - наївно вважав, що сенсація - хліб журналістики. Завжди присутні реагували досить емоційно: "Та ми щось вже чули про такі методи", "Дуже цікаво", "А Ви справді на собі відчули вплив магічних дійств?"… Роздавав книги та рукописи, але коли пізніше телефонував й запитував враження то у відповідь на іншому кінці телефонних дротів… мовчки клали трубку. (!?) Я довго розмірковував над подібним феноменом й дійшов логічного висновку, що журналісти є людьми залежними від владної годівниці. Напишеш щось не по темі - заробиш серйозні неприємності. Хто ж у наш час захоче ускладнити собі й без того важке життя? Пиши та говори те, що вигідно на даний момент от й проживеш свій вік безтурботно…
Зруйнувати державу без зброї.
Давно відомо як можна без зброї зруйнувати наймогутнішу державу. Як це? Дуже просто. Потрібно робити все, щоб письменники, поети, художники, кіно, театри, засоби масової інформації ворожої держави не займалися дослідженням та відображенням процесів, котрі відбуваються в глибинах народних мас а культивували в суспільстві, оспівували фальшиві цінності: культ сексу, насильства, садизму, зради - словом, аморальність. В результаті чесність та порядність стануть посміховиськом, пережитком минулого. Хамство, нахабство, брехня, обман, пияцтво, наркоманія, тваринний страх один перед одним, безсоромність, зрада, національна ворожнеча - все це розцвіте пишним цвітом. Люди стануть циніками, мерзотниками, космополітами. В керівництві держави настане непослідовність, хаос. І лише поодинокі, окремі представники народу будуть бачити, усвідомлювати що відбувається насправді. Таких людей слід поставити в безпорадне становище, не дати можливості висловитись, оббрехати, перетворити в посміховисько. І хто ж сьогодні нам так шкодить? А самі собі й шкодимо! Ми самі собі вороги! Неймовірно, але факт!
Колись у часи своєї молодості я іноді ходив на дискотеки. Ось типова сцена: молоді люди під запальні ритми танцюють у напівтемряві хто з ким хоче і як хто уміє. Аж тут неподалік четверо-п'ятеро молодиків налітають на танцюючого хлопчину. Блискавично б'ють хто кулаками, хто ногами й так же миттєво зникають. Постраждалий зігнувшись від болю та, випльовуючи кров та зуби, повільно покидає танцмайданчик. Звиклі до подібного диск-жокей з танцюючими продовжують веселитись так ніби нічого й не сталося… Одні виходять, інші заходять й скоро кров потерпілого під ногами танцюючих перетворюється на бруд, а згодом на пил й надалі свято життя продовжується так ніби нічого й не сталося. Мені сьогодні здається, що то тим юнаком був я… Налетіли, "пов'язали", тихенько посадили, побили, зуби вибили, примусили задарма працювати на них у таборах й, отримавши нагороду… загубились в людському натовпі. Моя ж кров перетворилась на бруд, а невдовзі на пил, котрий поволі розвіяв вітер забуття…
Народ свій любити у нас завжди є невигідним бізнесом. Інша справа його продавати…
Виклик в США.
Стосовно ділової активності, то бізнес же, не маючи солідного стартового капіталу, зв'язків у владних структурах та кримінальному світі робити у нас неможливо. Що ж стосується заробітку завдяки працьовитим рукам, то не знав жодного, хто розбагатів у нас трудами праведними. Розумів: при звичному стані справ я не побудую будинок, не придбаю нове авто, не одягнусь пристойно, не відпочину на курорті. Вихід був типовий для українців: поїхати на заробітки за кордон. Навіть, виконуючи некваліфіковану роботу, там за день зароблю більше ніж трудами праведними у нас за місяць. Став шукати куди б і до кого виїхати.
Прийшов лист від родичів моєї жінки, котрі проживають у США, а в ньому офіційний виклик у гості. Писали, що дадуть житло, їжу, підшукають роботу. Я поїхав у Київ, але, навчений гірким досвідом, у чергу до посольства не став. Підійшов до людей, котрі стояли неподалік, і ввічливо запитав: “Я бачу, ви хлопці у курсі справи. Скажіть: у мене є шанси?”.
Озвався молодий чоловік: “А у тебе однакове прізвище з тим, хто запрошує?.. Ні?.. Ну, тоді краще пропий ті 20 доларів, бо як поставлять у паспорт штамп відмови, то вже і за великі гроші візи не відкриєш… Ось поглянь, як посольство “піднімається”: щодня 300 бажаючих пожити у заокеанському раю платять за співбесіду по 20 доларів, а це американцям у день 6000 “баксів” підйому! (зараз ціна співбесіди втричі більша, отож посольство піднімається втричі крутіше). Молодик продовжував: - Земний рай нам, українцям, потрібно будувати тут, а не шукати за океаном… А ти постій з нами та підраховуй тих, хто виходить із щасливою посмішкою, а хто – сумний”.
В розмову втрутився ще один: “Маю щасливу сім’ю, хороший будинок, процвітаючу фірму. Показував документи фірми, банківські рахунки, сімейні фото, але не допомогло – відмовили… А все тому, що наші люди там погано себе зарекомендували”.
Стояв я більше як півгодини, дивився на тих, що виходять, але жодного щасливого обличчя так і не побачив. Так і повернувся ні з чим.
Вичитав у рекламній газеті “Ого” оголошення: "Відкриваємо візи у всі країни світу". Прийшов за адресою. Директор туристичної фірми “Сакма” посадив мене навпроти й довірливо пояснив ситуацію: “Із нами, українцями, ніхто у світі справи мати не хоче, самі, надіюсь, здогадуєтесь, чому… Тому ми робимо “хід конем” - виробляємо Вам російський паспорт із російським громадянством. Ваше українське прізвище Горбатюк ми змінимо на російське, так що у нас Ви будете Горбачов. Даєте завдаток, дві фотографії і через чотири місяці отримаєте російський паспорт із відкритою візою у США. Ця послуга Вам обійдеться у 4200 доларів. І ще одне: Ви полетите у той день та тим рейсом, котрий ми Вам повідомимо заздалегідь… Вас це влаштовує?”. Я відмовився - ціна була надто високою…
Ізраїль.
Довідався, що мій табірний друг Юлій Едельштейн зараз в Ізраїлі на високій посаді міністра абсорбції, - займається розселенням та працевлаштуванням новоприбулих. Підписав свою книгу: “Другу Юлию на память о времени совместно проведенном в сибирском лагере. Юлий, вытяни меня из этого болота, и мы на весь мир раскрутим тему использования органами госбезопасности секретов Магии. В крайнем случае, найди мне работу. С уважением, твой лагерный друг Николай”.
Знайомі євреї обіцяли переслати книгу адресатові. Час ішов, але відповіді не було. Це означало, що книга загубилась у дорозі.
Якось на очі потрапило оголошення в газеті: “Робота в Ізраїлі”. Відгукнувся. Думаю: знайду Юлія сам. Посидимо в ресторані, згадаємо поневіряння по сибірських таборах. Там й попрошу, щоб друг Юлій представив мене журналістам як свого табірного друга та автора сенсації, і разом із тим щоб підшукав роботу. Побачу країну. Поклонюсь святим місцям. Може, справді, пощастить заробити. В гіршому випадку, хоч витрати на поїздку поверну...
Автор оголошення при зустрічі пояснив: “Виклик буде коштувати 200$. Житлом та роботою забезпечимо”. Погодився. Виклик у гості через два тижні я вже тримав у руках. Поїхав у посольство. Що поробиш – довелося брехати, щоб відкрили візу.
Купив білет на 17.VI.97р. У переддень вильоту їхав на своєму авто, а думками був уже на землі обітованій. Обнімав друга. Жмурився від світла “юпітерів” та фотоспалахів, роздавав інтерв’ю та автографи. Несподівано з неба на грішну Землю мене опустили… автоінспектори – замріявшись, я порушив правила дорожнього руху, отож, змушений був платити штраф. Майнула думка: Це недобрий знак - понесу одні збитки. Але що поробиш, білети в обидва кінці вже куплені…
Прилетів в Ізраїль. Перше враження при виході з літака таке, ніби в одязі зайшов у парилку. Попрохав, щоб митники провели мене до свого шефа. Ті мені вказали шлях і я пішов коридорами другого поверху аеропорту шукати названий кабінет. Знайшов. Подарувавши свою книжку, сказав: “Я колишній радянський політв’язень. Відбував покарання разом із вашим міністром абсорбції Юлієм Едельштейном. Володію інформацією про використання органами влади секретів Чорної магії. Відповім на всі питання. Ось номер телефону. Жити буду за цією адресою”. Чиновник усе записав і подякував. Я запитав де вихід. Той вказав шлях й я вийшов у іншому кінці коридору. Зопалу цим я, сам того не бажаючи, уникнув митного контролю.
Потрібно було поміняти гроші. Підійшов до обмінного пункту і серед інших банкнот подав м'яту пятидоларову купюру, котру у нас відмовлялись брати не тільки у банках, але й валютники на "валютному п'ятачку". Клерк, не моргнувши оком, спокійно обміняв усі гроші по офіційному курсу. Ця процедура мене приємно вразила - й справді, долари, які б вони зношені не були вони і в Африці долари…
Щоб зекономити, не став брати таксі, а вирішив до місця їхати автобусом, але от номера маршруту не знав. Запитав першого стрічного на ломаній англійській: ”Екск’юз мі! Тел мі, пліз, намбе зе бас ту Тель-Авів!?” А той у відповідь: “Ты чё, в натуре, мужык, выпендриваешься?.. Говори прямо – чего нада?". Та мені казали, що там багато російськомовних, але щоб настільки...
Попутник в автобусі, перед котрим козирнув, що їхній міністр абсорбції – мій друг, обірвав мене: “Твой Юлик – большой поц!”. Це мене обурило, і я став заступатись за свого табірного друга. Яке ж було моє здивування, коли інший єврей, із котрим розговорився по дорозі, охарактеризував Юлія… точнісінько так, як і його попередник.
Перше, що кидається в очі: новобудови, підйомні крани – усі щось будують, виготовляють. А у нас на Україні підйомні крани ржавіють, будови заморожені, а народ перепродує товари іноземного виробництва. І ще: який патріотизм народу! Якою любов’ю до своєї держави горять очі євреїв, особливо молодих. Озброєні солдати ходять вулицями горді, щасливі від усвідомлення того, що захищають Батьківщину. Там у випадку бойових дій не потрібно, як це було у нас, позаду ставити НКВСників із кулеметами щоб розстрілювати панікерів та дезертирів – євреї без збройного примусу піднімуться атакувати ворогів й без наказу поле бою не покинуть. У нас же солдати ходять із погаслими поглядами, сумні - рахують дні до “дембеля” так, як в’язні рахують дні до кінця строку. Звернув увагу також на те, що діти їхні під час гри сміються, а от наші - кричать, сваряться.
Добрався до місця. Мене поселили у квартиру, у котрій уже жило десять заробітчан з України. Там я зустрів земляка Володю, із котрим подружились, коли купували виклик та відкривали візу. Хлопці працювали хто де, але всі починали із роботи на будівництві. Спали на розкладачках. Добре, що жінка умовила взяти светра, накривався ним, бо під ранок ставало прохолодно. Газова плита, холодильник, шафа для посуду та продуктів, стіл та табуретки – ось вся нехитра обстановка. Ми з Володимиром стали жити “сім’єю” – купували дешеві продукти та готували нехитрий харч. Весь вільний після роботи час хлопці пиячили. А куди підеш – мови не знаєш, віза у кожного прострочена. (візу відкривають тільки на місяць.) Нарвешся на поліцію – депортують відразу. От і сидять хлопці, як миші по норах.
Горілка дуже дорога, так призвичаїлись пити спирт. Кайф, як від горілки тільки от вранці дуже болить голова. Доводиться похмелятись. У мене віза була ще дійсна, отож, ходив по місту, не лякаючись поліцейських патрулів. Працювали ми з Володимиром на будові, поблизу Тель-Авіва в місті Холон – розмішували в бетономішалці розчин. Електролебідка піднімала відра вверх, а я знімав та підносив туркам-штукатурам.
Спека страшенна. Робота дуже важка. Турок кричить на мене на своїй мові, а я не розумію, що він вимагає подати: дошку, молоток, цвяхи, шланг чи що інше…
Темп роботи шалений – стомлювався страшенно. Став відчувати симптоми грижі (мені вже зашивали грижу, так що я знаю, що це таке). А тут в’єтнамці, котрі стелили підлогу в будинку навпроти, під час затяжних перекурів полюбили, сміючись, спостерігати за моєю роботою. Цмакали язиками та головами хитали. (Вони не поспішали – оплата праці у Ізраїлі погодинна.)
Заробітчани працюють незаконно, отож, абсолютно безправні. Одного разу я мало не покалічився. Працівники бетономішалки вішають відра з розчином на гачки, а електролебідка підіймає їх угору. Того разу я подумав, що розчин подають мені і схопив відро рукою, але… електролебідка не зупинилась. В той момент гачок зачепив товсту брезентову рукавицю біля зап’ястя та потягнув мене вгору впритул до бетонного навісу. Ще мить і мені відірвало б руку, але, на щастя, араб, який керував електролебідкою, помітив це та встиг зупинити електродвигун. І хто б у випадку каліцтва оплатив мені лікування, відшкодував утрату здоров'я? Ніхто – я ж незаконно працював...
Весь Ізраїль працює. Точніше - важко працюють заробітчани з усього світу, а євреї керують, і роблять це досить професійно. Ось як це робиться. Людина відкриває гостеву візу на місяць, а їде на рік-півтора, щоб заробити. Там вона потрапляє в руки російськомовних посередників – євреїв, котрі раніше жили в Союзі, а зараз, освоївшись, роблять бізнес на заробітчанах. Посередник надає роботу, обіцяє від 3 до 5 доларів за годину. (оплата праці в Ізраїлі, як я вже говорив, погодинна.) Ти вимушений погоджуватись, бо офіційно ніде не влаштуєшся - працювати по гостьовій або туристичній візі суворо заборонено. Але ці євреї-посередники теж “совки” – люди без честі та совісті, дурять нашого брата безбожно. Відпрацює людина місяць – півтора і починає вимагати зарплату. А той єврей - “совок” під будь-яким приводом не дає грошей. А й, справді, навіщо платити коли… можна не платити. Ти ж у поліцію не підеш скаржитись, бо сам же розумієш, що працював незаконно, а віза прострочена – депортують відразу. Поплачеш, поматюкаєшся та й підеш шукати чеснішого посередника, а твоє місце в той час займає інший бідолаха. Російськомовні роботодавці знають один одного і тому умови надання праці, розцінки та день розрахунку узгоджені – за червень зарплату мені пообіцяли видати... 5 серпня. А Ви думали отримувати зароблене в кінці дня?..
Після роботи заробітчани кожної національності збираються на "стометрівці" і там за пляшкою пива обговорюють свої проблеми, діляться враженнями. Парадоксально, але у вік величезних досягнень науково-технічного прогресу величезним дефіцитом стала… людська порядність. Оскільки дуже важко знайти чесного роботодавця, то серед заробітчан стало звичним… купувати роботу! Стала звичною така ділова пропозиція: “Я у свій час доволі напрацювався задарма доки не купив робоче місце у чоловіка, котрий вертався на Україну. Та ось і мені настав час повертатись. Заплати мені скільки я своєму попередникові платив і я уступлю тобі своє місце. Ти заробиш і у свою чергу, продавши місце іншому новачкові, ті гроші повернеш…”. Буває, що одружені люди під час заробітків знаходять собі нову пару і живуть сім’єю. При цьому він щомісяця висилає частину грошей додому законній дружині, вона – законному чоловікові. Чув гірку історію про українця, котрий при випадковому сексуальному контакті підхопив такий букет венеричних хвороб, що мусив улізти у борги щоб заплатити 5000$ за лікування. (Правий був психоаналітик Зігмунд Фрейд коли говорив, що нормальна людина не може довгий час жити без води, харчів, повітря та повноцінного сексу. Ще в ув'язненні, спостерігаючи гомосексуальні відносини, я щоразу переконувався, що доктор Фрейд був правий.) З розмов із своїми співвітчизниками я дізнався, що великим щастям є… улаштуватись працювати на сміттєвозку. Прибрав свій район і після обіду ти уже вільний. Муніципальна служба платить чесно та своєчасно. Та для того щоб улаштуватись туди потрібно мати впливових друзів. Надіявся, що друг Юлій підшукає пристойнішу роботу, але у гіршому випадкові був би радий і такій...
Наші земляки час від часу гинуть на виробництві. При мені збирали гроші, щоб відправити на Україну тіло загиблого заробітчанина. Важкий той чужий долар та хліб чужини гірчить…
Якось запитав досвідченого українця: "А чому прибалти та росіяни не заробляють в Ізраїлі?". А той кисло посміхнувся: "Це тільки ми такі бідні бо дурні. Працьовитий прибалтієць чи росіянин удома такі гроші заробить і буде їсти домашній борщ, спати біля жінки та виховувати дітей".
У вільний час читав російськомовні ізраїльські газети і довідався, що… уряд знає про це неподобство. Чому ж не приймають міри? А тому, що заробітчани, працюючи незаконно, майже задарма розбудовують Ізраїль!
Зарічний Саша під настрій розповів мені свої пригоди, котрі приводжу дослівно: "Казали, що Ізраїль – рай земний і штукатурам платять 5 доларів за годину. Я вирахував: 25 робочих днів по 10 годин і виходить 1250 доларів у місяць. 150 віддам за житло, а за 100 прохарчуюсь. Отож, за рік відправляю додому 12000 доларів. Продав “Москвич” за 1900 доларів, щоб приїхати сюди. Знайшов житло та підрядився оштукатурити будинок. Закінчив роботу, а єврей… не платить – усе у нього якісь проблеми з грошима… Водить за ніс день, другий, третій, четвертий… У мене вже нерви здають: я ніде не працюю, тільки за ним ходжу, канючу зароблене. Та вже терпець урвався. Кажу: Поб’ю молотком твою машину, двері квартири підпалю, на все піду! Зрозумівши, що не жартую, каже: ”Приходь завтра – отримаєш своє”. Наступного дня господар привозить експерта. Ходять обоє, а той “спец” хитає головою і все: “Вай! Вай! Вай!” А мені боляче до сліз: я все життя по “шабашках” і краще мене вже ніхто не зробить. Нарешті, той “спец” пішов. Господар до мене: “Ти зробив роботу халтурно. Хочеш, то дам 4,7 долара за годину…”. Ну, а куди дінешся – погоджуюсь". Єврей продовжує: “Ти повинен був починати роботу о восьмій, а ти тільки в той час приходив… Повинен був закінчувати о 18-й, а ти в цей час уже переодягнений стояв. А скільки-то часу ти щодня обідав та перекурював… Отож, справді щодня ти працював тільки 8 годин.” Дістає зошит і читає: "Тоді ти відпрошувався,… тоді у нас було свято, тоді я тобі давав на кишенькові витрати, тоді те, те і те…”. Поклацавши кнопками калькулятора, називає мізерну суму. Відраховує гроші, а руки трясуться… І точнісінько так було у другого, третього, четвертого. Доки зароблене виб’єш, доки наступного роботодавця знайдеш, то зіпсуєш нерви, витратиш гроші, згаєш дорогоцінний час… Загалом за півроку відправив додому 2500 доларів. І цими переживаннями, вибиваннями грошей нерви зіпсував та серце “посадив” – болить. Уже не знаю, чи залишитись ще, чи повертатись… А дома що? Дома ще гірше – роботи взагалі ніякої нема”.
Віктор був щасливчиком, - працював у пральні готелю “Хілтон”. Хвалився, що каву та булочки дають, а часом і якийсь делікатес перепаде. Каже радісно: “Ось одна мільйонерка замовила у номер коробку цукерок. Надкусила одну і, переконавшись, що не смакує, всю коробку викинула у сміття а ми знайшли й поласували”.
Усі заздрили Сергію - він мав вищу освіту і на Україні працював завучем школи, а тут – санітаром у будинку престарілих. Робота не важка, не те, що в мене: підносити та відносити немічним євреям “утку” та “судно”, підтирати зад, годувати з ложечки і т. п. Переступив через свою гордість: гроші-то даром ніде не дають. Їсти він собі не готував: там наїсться досхочу та і платили добре та своєчасно.
Поряд мене стояла розкладачка Славика. Той ніде не працював, а проїдав заощадження. Чому? Історія така: Працював разом із громадянином Ізраїлю, котрий був родом з України. Той, отримавши спільно зароблені гроші, швиденько продав квартиру та й виїхав у невідомому напрямку. Славко цілий місяць шукав зв’язку з місцевими рекетирами, щоб знайти ту сволоту. Не добився нічого – кровних 700 доларів так і залишились у Ізраїлі. Це ж відома істина: якщо двоє “совків” ведуть спільно бізнес, то скоро один із них буде шукати третього, щоб той розсудив їхні фінансові непорозуміння.
Моїм роботодавцем був Йосип, сам родом із Томська. Виїхав на свою історичну Батьківщину і, освоївшись, став робити такий бізнес: бере підряд на штукатурення багатоповерхового будинку і набирає робочу силу з числа заробітчан, котрі приїхали по гостьовій або туристичній візі. Обіцяє штукатурам 5$ за годину, а підсобникам - 3$. Дивлюсь я на його поведінку, манери, слухаю його розмови і доходжу висновку: не заплатить він мені нічого. Щоб перевірити свою підозру, попросив 100 шекелів авансу. Не дав. А у мене вже було відпрацьованих дев’ять днів. Раз таке діло, то я перестав виходити на роботу.
По сусідству постійно жив Міша – єврей, котрий дитинство та юність провів на Україні. Він належав до числа тих, кого хлібом не годуй, а дай над кимсь поглузувати. Заходив до нас у гості як до земляків і, натякаючи на Сергія, сміявся: “Якщо лікарі скорочено медики, то тоді вчителі – педики!”. Часто нам дорікав: “Ну, що, хохли, медики та педики, у себе на Україні обзиваєте нас жидами і до нас же їдете гроші заробляти?!”.
Я подружився з Юрієм із сусідньої кімнати, та Леонідом, котрий жив в іншому кварталі, але часто заходив до нас у гості. Юру в Ізраїль привела біда: син по п’янці вбив людину, і пахло йому від 8 до 12 років ув’язнення. Юра позичив три тисячі доларів і дав слідчим та суддям хабара. Ті виявились чесними людьми: перекрутили справу так, що винним у своїй смерті виявився сам убитий – син Юри, обороняючись, перевищив міри необхідної оборони. А суд, врахувавши пом’якшувальні обставини, виніс вирок, не пов’язаний з позбавленням волі. Ось Юра і працював обвальщиком м’яса, щоб повернути борг. Леонід же, котрого на єврейський манер усі називали Лео, заховався в Ізраїлі від кредиторів – дуже круто наїжджали. Сам він був по крові єврей і жив тут уже більше двох років.
Лео та Юра брали мене декілька разів із собою в місто та щедро пригощали. Одного разу зайшли у їхнє кафе. Лео замовив для кожного 150 грам горілки, куряче стегенце, жарену картоплю, салати й пляшечку кетчупу, щоб більше смакувало. І коштувало це задоволення 100 шекелів, що по курсу складало 29 доларів США.
Їжа скрізь за кордоном гарна на вигляд, але не має вона звичного нам апетитного запаху та смаку. І хліб не такий смачний, як у нас. Я запитав чому так і хлопці пояснили. Спечений з муки місцевої пшениці, навіть за нашою рецептурою, хліб смаком відрізняється від українського. Хитрі євреї пробували засівати свої поля нашим зерном та вирощений в інших кліматичних умовах врожай перероджується. Щоб випікати такий хліб, як на Україні, потрібно завозити нашу муку, а це обходиться дуже дорого.
Ціни там вражають – 1 долар коштує: літр молока, літр бензину, буханка хліба, 1,5 л. пляшка мінеральної води (не газованої), пляшка пива. Білет на міський автобус, в залежності від відстані, 1-3 долари. У спекотний день півлітрова пляшка екологічно чистої води з холодильника – 5 шекелів, що складає 1,4 долара. Загалом ціни вищі за наші приблизно у 5 разів, але зате середньомісячна зарплата – у 30 разів і складає 1200 доларів США. Лікування там високоякісне і при їхніх зарплатах не надто дороге.
Вихідного дня пішов із приятелем покупатись. Захотілось пити. У літньому кафе замовили два бокали пива та два пиріжки. (В ізраїльських магазинах на товарах немає цінників). Думали усе обійдеться десь приблизно в 10 шекелів. Господар налив пиво, розігрів у мікрохвильовій печі пиріжки. Яке ж було наше здивування та обурення, коли він вибив чек в 44 шекелі! Це по курсу 12,5 долара! Ще й до того пиріжки виявились не з м’ясом, як ми думали, а овочеві. Та на Україні за ці гроші можна купити три ящики пива не гіршого і пакет гарячих пиріжків із м’ясом. (За сім років ціни у нас зросли так, що сьогодні за ті гроші вийде лише півтора ящики пива та декілька пиріжків.)
У вільний час я любив читати їхні російськомовні газети та журнали. На першому місці у них гроші, гроші, гроші. Те ж саме і в рубриці “Знайомства”. Одне тільки оголошення мене приємно здивувало: “Покатаю по місту. Пригощу цукерками”. Видно, жінці набридло говорити про гроші і вона скучила за чисто людським спілкуванням. Хотілось відгукнутись, але… Вона пригостить цукерками, а я її чим? При таких цінах і не отриманому авансі мої фінанси співали романси…
Звернув увагу, що їхні радіостанції настирливо накачують євреїв патріотизмом, любов'ю до Батьківщини. Героями у них є громадяни, котрі зробили геройський вчинок, пожертвували життям ради народу або якимсь іншим чином прославили Ізраїль. У нас же на телебаченні та радіо солодкоголосі диктори теж постійно говорять про любов. Тільки от про любов, кохання між молодими людьми й передають вітання та замовлені ними частіше всього іноземні пісні відповідного змісту.
Чому ж у нас телебачення та радіостанції не пропагують серед народу патріотизм? - запитував себе. Поволі у свідомості викристалізувалась логічна відповідь: У серпні 1991 року в Україні змінився прапор та герб, але не змінились люди у владних структурах. Вони й надалі керували власністю держави, фінансовими потоками, розставляли своїх людей на керівних посадах, а найперше в засобах масової інформації. О, вони виявилися професійними психологами: розуміли що розповідати, показувати людям потрібно усе що завгодно, тільки не історію рідного краю... І це логічно: якщо у нас говорити про героїв, українців-мучеників, котрі прославили ідею самостійної України то, ясна річ, доведеться говорити про катів, котрі тих героїв мордували. Кати ж ті сьогодні у нас обіймають високі державні посади й їм, що цілком логічно, не потрібний процес на зразок нюрнберзького. Ось для прикладу, якщо розголосити історію моїх поневірянь то скільки ж то високопоставлених людей постраждає! Хтось із них обов’язково обуриться: "Якщо при радянській владі продавав та катував своїх співвітчизників кожен п’ятий, то чому саме ми маємо відповідати за усіх?" І скаже знамениту фразу із популярного фільму: "Огласите весь список, пожалуйста!". Ось саме по цій причині на телебаченні, на радіо та в пресі колишні компартійці, котрі й сьогодні при владі, постійно влаштовують "одобрямс", хіхоньки-хахоньки, продемонструють ідилію безтурботного життя. Говорять та показують усе що завгодно тільки не ганебну, криваву долю України. То ж вмикай, чоловіче, холодильник в радіорозетку й насолоджуйся безтурботним життям незалежної України... А от в Ізраїлі про патріотизм говорять постійно - як їм важко не було, але у ХХ столітті жоден єврей не продавав, не катував іншого єврея...
Помітив: євреї - хороші люди, але дуже вже жадібні... У них високий рівень життя, отож, в Ізраїлі я бачив лише трьох жебраків. У нас же низький рівень життя, і тому жебраки - на кожному кроці. Це так, але у нас жебракам подають більше...
Дивувався організованості, пунктуальності євреїв так як раніше самодисципліні інших народів. На будові розмірений ритм роботи, ніхто не лається, не метушиться. Там не кричать кранівникам "Віра! Майна!", а спокійно дають команди у мікрофон портативної радіостанції. Ось ще приклад: Юра запросив мене прогулятись містом. Зайшли в таверну. Лео мав підійти о 14:00. Час зустрічі настав, а Леоніда все немає. Юра став нервувати. Пройшла хвилина. Юра дістає мобільний телефон, набирає номер і сердито: "Де ти, гад, ходиш?! Я тебе вже цілу хвилину чекаю!". Чую винуватим тоном відповідь: "Поглянь у бік підземного переходу - ось я піднімаюсь сходинками. Замовляй три пляшки пива за мій рахунок".
Пили пиво, а я в цей час думав, що це лише у нас звикли не звертати увагу на запізнення. Пригадався такий епізод: Покликали на проводи новобранця в армію на 16:00. О 16:00 моя дружина тільки розпочала одягатися, чепуритися. Я почав нервувати. Кажу їй: “Десь за кордоном телеглядачам задали питання: “Як повинна жінка одягатись на торжество?”. Перемогла відповідь: “Швидко!”. А моя половина у відповідь глузливо: "Якщо всі гості зберуться о 17 годині, то це ще буде добре". Ми прийшли о 17:45 і були в числі перших. Кажуть, що гірше за все чекати та доганяти. Я на зустрічі з'являюсь своєчасно й завжди потрапляю у ідіотське становище. Так було і того разу. Усі запрошені зібрались лише на 18:00. Пора запрошувати гостей за столи, але як же сідати без хресних батьків новобранця? Ще годину чекали, нудьгували, нервували. Нарешті, ті з'явились. Хресна виправдовувалась: "Так автобуси погано ходять, а вдома доки корову видоїла, дітям вечерю приготувала, худобу попорала, то й час непомітно пролетів…". Я уявив подібне виправдання в цивілізованому світі та й засміявся…
На роботу я не виходив, так, що часу було доволі. Як і годиться християнинові, поїхав та поклонився Святим місцям. Побував у Віфлеємі, на Оливній горі, на Голгофі – усе по повній екскурсійній програмі. Євреї не вірять в Ісуса Христа, отож, жодного з них ви не побачите з хрестиком, але все, що стосується подій двохтисячної давності, підтримують в ідеальному стані, бо туристи та паломники добряче поповнюють державну скарбницю. У суботу у Ізраїлі “шабат” – тобто, вихідний. Майже все зачинено – євреї моляться по синагогах, відпочивають. На утопаючому у заростях екзотичної квітучої рослинності подвір’ї сидять за накритими столами євреї і, попиваючи напої, неспішно ведуть світські розмови. Звичайно ж, вони говорять про Бога, свої успіхи та проблеми. Поряд граються діти. Ідилія достойного життя. А в неділю – усі на роботу. Вони щиро шанують заповіді Мойсея, але… у країні легально діють публічні будинки. Лео пояснив: “А у наших законах нема заборони утримання будинків розпусти, а це значить: що не заборонено, те дозволено. Єврей набігається, напрацюється за день і в нього вже немає ні сил, ні бажання шукати кохану, щоб дарувати їй квіти та милуватися заходом сонця. Іде єврей у будинок розпусти, платить 200 шекелів і красуня з бідної України цілу годину за ці гроші виконує всі його сексуальні фантазії… Власники публічних будинків, чесно сплачуючи податки, збагачують Ізраїль…”.
Господь через Мойсея дав Ізраїлю заповіді праведного життя, і серед них були: “Не чини перелюбу” та “Не задержиш в себе через ніч аж до ранку заробітку наймита”. Отож, шелест грошових купюр заглушив євреям голос Божий! Мені було гидко від такого цинізму.
Свою книгу “Магія і КДБ” завіз у російськомовні видавництва, дарував усім, із ким знайомився, але… ніхто не виявив цікавості. Минав час. Хотілось почути хоч якийсь відгук. Зателефонував у редакцію російськомовної газети "Русский израильтянин". Ірина Шаміс, котрій я подарував книгу, сказала розгублено: "Там какой то мавзолей?.." Виникло враження, що вона лише поспіхом переглянула мою книгу й вперше почула про усипальницю "вождя світового пролетаріату"… (!?)
Зустріч з Юлієм.
Розпитав, як знайти свого табірного друга – Юлія Едельштейна. Поїхав у Єрусалим та знайшов те міністерство. Яке ж було моє розчарування, коли мій табірний друг… не впізнав мене!
Він до мене: “Вы что, тоже сидели в той зоне?.. А каким образом Вы оказались в нашей стране и чем здесь занимаетесь?".
Я відповів і дістав свою книгу, щоб подарувати. А Юлій: “Вы будете очень смеяться, но эта книга у меня уже есть – один депутат Кнессета передал… Водички не желаете?”.
Не відмовився – спека. Подарував доповнену книгу, а ту - забрав назад.
Я був ошелешений таким прийомом. Мій табірний друг поглянув на годинник: “Вы извините, у меня сейчас совещание – я вынужден идти”.
Я вийшов і пригадав, як критично відзивались про Юлія двоє випадкових попутників у перші години мого перебування в Ізраїлі.
Дома Лео вчив мене: "Ти помилився, коли думав, що в Ізраїлі живуть євреї. Ні, - тут живуть жиди. А Юлій не дарма запитав тебе, хто ти є в цьому житті та чим займаєшся в Ізраїлі! Сам подумай: яка йому вигода тебе впізнати?.. Ти тут нещасний заробітчанин, а він – міністр. От був би ти президентом самостійної України, тоді б твій друг тебе відразу впізнав!.. Та ти не сумуй – це у різних народів інакший спосіб мислення. Ви обоє були за свої переконання ув’язнені в одному таборі, а в результаті – він в Ізраїлі міністр, а ти на Україні – ніхто. А відносно того, що на твоє сенсаційне відкриття не звернули уваги, то це пояснюється тим, що у Ізраїля стільки ворогів, стільки проблем, що тут не до тебе, - ви, “совки”, самі свої проблеми вирішуйте”.
Стосовно того, що у різних народів інакший спосіб мислення, це Лео вірно підмітив. Після війни у цивілізованих країнах, звільнених із нацистських концтаборів в’язнів вітали як героїв, підвищували у званні, призначали на високі посади. У нас же їх судили, як зрадників, та відправляли на довгі роки спокутувати вину у радянські табори примусової праці. Вождь же так їх охарактеризував: ”У нас военнопленных нет, есть только изменники Родины!”.
Майор Юрій.
Усі у квартирі читали мою книгу. Юра до себе закликав та запитав:
- Ти чув про те, що наші війська в Афганістані застосовували проти моджахедів хімічну зброю?
- Так, я чув про це із закордонних радіопередач – відповів я.
- Так ось я, колишній військовий льотчик, був одним із тих, хто займався цим. Я також написав мемуари і дав почитати одній дуже розумній людині. Задам тобі ті самі питання, які той чоловік, перечитавши, задав мені: “Тобі подобається жити на цій грішній Землі?.. Ти знаєш, що за цю інформацію тебе можуть вбити?”.
Я відповів: - Все від Бога, отож, помру я тоді, коли захоче цього Господь… Передчасно в потойбічний світ приходять тільки самогубці…
Купання в морі.
Туристичним автобусом поїхав на Мертве море. Вода тепла, як парне молоко і, від надміру розчинених солей, густа, як олія. Мертвим море називається тому, що в настільки солоній воді не живуть ні риби, ні водорості. Це моя вина, що відстав від автобуса – розморило…
Наступного дня, зателефонував у туристичне агентство, щоб сказати: “Ви в майбутньому попереджуйте, що останній рейсовий автобус відправляється о 16:15, а то змушений був добиратись на таксі.” (Попутників там не беруть – тероризм.) Несподівано мене посередині обірвали: “Мы сами знаем, как нам вести бизнес!”.
Дома нудився без роботи. Пішов покупатись в морі. Виходжу на берег, а… одягу ж, то нема! Залишився я в одних плавках на березі Середземного моря. Що робити? Кричу: “Люди! Кто понимает по-русски!?”. Відгукнулись хлопці, котрі виявились родом із Запоріжжя. Прошу: “Позичте одяг дійти до квартири переодягнутись”. Одяг виявився тісним, отож, ішов через Тель-Авів, як клоун.
Молода єврейка повчала: “Ти хіба не знав, що на пляжі пасуться наркомани? Ще п’ять років назад я на роботу йшла і квартиру не замикала. Це в радянські часи “залізної завіси” сюди з величезними труднощами виривались патріоти, котрим потрібна була Батьківщина, воля. А як розвалився Союз “нерушимий” та як у пошуках безтурботного життя хлинула сюди різноманітна наволоч, то вже на вулицю ввечері страшно виходити…”.
Із украденого найбільш шкода було не грошей, а копійчаного алюмінієвого хрестика, котрий пройшов із мною сибірські табори і служив, як оберіг.
Йося.
Я до Йосі, свого роботодавця: “Розрахуйся зі мною, я в тебе не буду працювати – додому вертаюсь”.
А він: “Денег нет. В день получки твои деньги я дам твоему земляку, а он тебе дома передаст”. (Пізніше виявилось, що не заплатив він ні мені, ні Володі.)
Тоді я поспішив в агентство “Аеросвіт”, щоб проставили дату найближчого вильоту. Юра, правда, відмовляв: “Потерпи ще два-три дні, я через знайомих підшукаю тобі чесного роботодавця й роботу в приміщенні”. Відмовився: “Мені вже тут нічого робити, від такого відношення погано на душі”.
Двояке почуття переповнювало мене. З одного боку: патріотизм народу, висока ділова активність, працелюбність, організованість, а, з іншого: самозакоханість і презирство до бідніших людей та їх проблем. (Спробував би Йося мені не заплатити якби я був громадянином Ізраїлю!) Зрозумів істину: щоб відчувати себе людиною за кордоном, потрібно громадянство отримати.
Позичив у Володі 20 шекелів на автобус до аеропорту. Мій одяг та куплені сувеніри помістились у “дипломаті”. (У тому самому, котрий я колись наповнив вибухівкою для резонансного теракту у столиці "нерушимого" Союзу.) Російський гуморист Михайло Задорнов розповідав, що кожен, хто прилітає у закордонну державу, чи відлітає із одним “дипломатом” у руках викликає підозру. Справді, митники обшукували та допитували мене, як якого шпигуна. Дуже дивувались як це у день прибуття мені вдалось уникнути митного контролю. Пояснив як та похвалився, що за віру в Бога, за свій народ страждав у сибірських таборах разом із їхнім міністром абсорбції. Митники на те радісно: “Наш Юлий – узник Сиона!”. Сумно стало: а я хіба – ні?.. Нарешті, відпустили.
Попутники.
Попутник у літаку довірився: “Починав із будови, а потім пощастило знайти роботу на шроті – зранку до ночі розбирав биті автомобілі. За рік заробив 8000 доларів і… виразку шлунку”. Яку ж велику роль у житті кожної людини відіграє випадок: зустрів порядного роботодавця от і заробив. На моєму ж життєвому шляху трапляються лише шахраї та злодії...
Зазвичай під час перельоту авіакомпанія пригощає пасажирів спиртним та обідом. Після випитого інший попутник розкривав душу: “А меня жена уговорила уволиться с завода, продать квартиру и уехать в Израиль. Я, старый дурак, так и сделал. Приехали. А там жара, дороговизна, законов и языка не знаем, работы по моей специальности нет. Это молодым легко привыкать, а я понял что не смогу там жить. Зуб разболелся, так дантист такую цену заломил что я чуть с кресла не упал! Лечу домой просить директора завода чтоб принял работать на старое место и выделил хотя бы малосемейку... Будет всё хорошо – жену к себе вызову. А больной зуб мне дома знакомый дантист бесплатно удалит... Израиль - удивительная страна, но нам, прожившим жизнь в иных условиях, очень трудно там привыкнуть... Ты не поверишь, но в Израиле я случайно встретил своего школьного товарища, который эмигрировал уже давно. Так он первый меня узнал! Пригласил меня в ресторан, а потом повёл в публичный дом. А там такие молодые, очаровательные бляди – у мёртвого желание разбудят! Отказать не имеют права – заплачено. Да, оттянулись мы там по полной программе”…
Якось так сумно стало: його шкільний товариш євреєм виявився, а мій табірний - звичайним жидом...
Додому я повернувся, як побитий собака: зарплати своїх кровних 270$ не отримав, а тільки розвозив останні сімейні 1450$.
У той час пригадалось почуте із закордонних радіопересилань, як після більшовицького державного перевороту щоб врятуватись від червоного терору, багато заможних росіян емігрували у Францію. Не маючи впливових зв’язків, не знаючи мови та звичаїв, виховані, звиклі до розкошів росіяни там були вимушені працювати офіціантами, лакеями, чорноробами. Так, як українців сьогодні, білоемігрантів безжально експлуатували співвітчизники, котрі емігрували раніше й уже освоїлись та усі верстви корінного населення. Якщо я, відчувши приниження, сів на літак й повернувся у рідну домівку, то куди могла повернутись еліта, цвіт російської нації? Усі вони прекрасно усвідомлювали, що Росія вже не та, отож чекають на них дома лише катівні ЧК горезвісної Луб’янки. Багато їх, звиклих до достойного життя, не змогли призвичаїтись до відчуття другосортності й від відчаю зводили рахунки з життям. Серед наших же заробітчан самогубств не буває – за довгий час комуністичного правління вже до всякого звикли...
Загалом враження від Ізраїлю були позитивні. (Відносно того, що мені не пощастило, то це вже мої проблеми.) Висока ділова активність, організованість, патріотизм, працелюбність, самодисципліна. Засоби масової інформації постійно пропагують любов до своєї історії, культури, мови. А як же все розумно продумано та якісно виконано! За порівняно короткий час у спекотному кліматі майже на голому камінні побудували високорозвинену державу з досить високим рівнем життя. Медицина у них на грані фантастики. Спека страшенна, а асфальт не плавиться! Як же розумно продумане регулювання транспортних потоків! І каналізаційні люки у них на тротуарах, а не на проїжджій частині дороги, як у нас, так що, як би ти не їхав, але колесом у відкритий люк не втрапиш. І у вихідні та свята євреї моляться у синагогах, відпочивають, а не перепродують на ринках іноземні товари, як це робимо ми. У євреїв така якість товарів та обслуговування, що вони хваляться: ”У нас усі проблеми можна вирішити по телефону, не виходячи зі столичного автовокзалу”. Як то кажуть: “Любой каприз за ваши деньги.” Люди розумні, отож, рівень життя у них досить високий. Ні, євреї теж помирають, але вони перед тим живуть...
Євреї майже на голому камінні побудували високорозвинену державу, а ми на найродючіших землях із злиднів викарабкатись не можемо, отож, під впливом побаченого, я би так перефразував Леніна: “Учитися, учитися, і ще раз учитися у євреїв!”. І ще я би додав: “Із США дружити потрібно…”.
У старого єврея запитали: “Чому б вам в Ізраїлі не подувати соціалізм?”. На що той мудро відповів: “Навіщо такій маленькій державі такий великий бардак?”.
Дискусія.
У вихідний односельчани затіяли дискусію на тему заробітків за кордоном. Спочатку дійшли висновку, що, як витрачати більше 1000$ на поїздку у далекі спекотні краї ради заробітку чистими 500$, то краще вже без віз та зайвого клопоту у сусідніх державах заробляти 250$. І це логічно: подорож обходиться набагато дешевше та і клімат звичний. Загалом заробітки за кордоном є величезним приниженням національної гідності. Приниженням, тому що ми там – бидло. А дома хіба, – ні?…
Говорили, сперечались, а в кінці дійшли висновку, що краще вже дома заробляти 100$ і жити у власному будинку біля жінки та дітей, їсти овочі та фрукти з власного саду, споживати м’ясо та молоко своєї худоби, ходити в гості, приймати гостей – словом, бути людиною у власній державі. У нас і клімат хороший, і землі родючі, і борщ найсмачніший. Поганий у нас тільки… клімат людських взаємовідносин.
Та де ж ту роботу знайти, коли на одне робоче місце претендують десятки людей? Майже все для нас на своїх підприємствах виготовляють іноземці, отож, і зарплату вони замість нас отримують. Наші студенти так перефразували Леніна: “Вчитися, вчитися, і ще раз вчитися, тому що після навчання роботи по спеціальності у нас все-одно не знайдеш. А за кордоном важко без легалізації, спеціальності та знання мов…”. Стосовно цієї теми слід зазначити, що пізніше мій приятель Володимир в Ізраїлі нарвався на патруль і за порушення паспортного режиму був ув’язнений. Признався, що у ізраїльській тюрмі відпочив та поправився на їхніх калорійних харчах – у камері щодня набиралось відро недоїдків. Проставивши у паспортах штампи депортації його та товаришів по нещастю до трапу літака везли в наручниках.
Пошуки роботи.
Численні фірми пропонують роботу за кордоном, але це ми вже проходили. На конкурсній основі набирають молодих, освічених, із досвідом роботи та знанням мов комунікабельних спеціалістів. Простим людям пропонують працювати щодня за 1,5 - 2,5$. Іноді трапляється пропонують 3$. Ось типове оголошення: “Пропонуємо роботу власникові легкового автомобіля.” Зателефонував. Між нами виник такий діалог:
- Яку роботу пропонуєте та скільки платите?
- Розвозити товари по магазинах. Заправляємо ваше авто та компенсовуємо дрібний ремонт. Платимо 170 гривень за місяць роботи. А скільки пального по місту на 100 кілометрів витрачає ваш автомобіль?
- 10 літрів бензину.
- Ви нам не підходите. До нас надходять пропозиції від водіїв, чиї авто споживають на 100
кілометрів пробігу 6 літрів пального. До побачення…
170 гривень - це півтора долара за восьмигодинний робочий день. Звідси вирахуйте вартість проїзду та обіду. Спробуйте чесно прогодувати сім’ю за те що залишиться… (Сьогодні пропонують значно більше, але й курс гривні до американського долара з того часу значно упав і, відповідно, зросли ціни.)
Зателефонував до іншого роботодавця. Той пропонує 1 гривню за годину праці. Потрібні добрі знайомства для того щоб знайти роботу із більшою заробітною платою. Тут скоріше всього спрацьовує принцип аукціону – якщо люди від безвиході погоджуються працювати за такий мізер, то навіщо роботодавцеві платити працівникам більше? Про яку матеріальну розбудову, ріст духовності та народжуваності можна говорити при такій оплаті праці?
Одні державні службовці заявляють, що у нас середньостатистична заробітна плата еквівалентна 60$, інші - що більше. Слід знати, що статистика дуже лукава штука. Якщо, наприклад, одна половина працюючих отримує 500 гривень, а інша – 100, то чиновники сміливо заявляють, що середньомісячна платня у нас – 300 гривень. Якщо ваша сім’я споживає щодня дві курки, а моя – жодної, то в середньому наші сім’ї споживають… по курці! Це, знаєте, як середньостатистична температура по лікарні: одні температурять, інші у морзі вже захололи, а в середньому усе нормально.
Після повернення з невдалих заробітків у мене настала депресія, зневіра, відчай. Ніхто так і не зацікавився моїм відкриттям, що спецслужби використовують рецепти Магії. Виходить, що я страждав абсолютно безглуздо. Ні, не безглуздо – підлі люди на мені заробили гроші, зірки на погони, привілеї та пільги… Якщо продавати людину з котрою їв за одним столом у нас на державному рівні стало вигідною справою, геройством, то чому він продав мене, а не я його? У нас же так: не доносиш ти, доносять на тебе. Виходить, що я відбував покарання… за лінь. Чорнокнижник із КДБ використовував проти мене магічні ритуали та рецепти і саме тому йому вдалось продати мене і заробити гроші та підвищення по службі. По нашим же законах він не вчинив нічого протиправного і мій позов ніякий суд розглядати не буде…
За радянських часів була сувора цензура, а зараз книжковий ринок завалений різноманітною привізною російськомовною літературою, тому що наше книговидавництво придушене надмірними податками. Різноманітні підручники з магії є у широкому асортименті. Я знав із Біблії, що Магію читати небезпечно, а тому заборонено, але з того відчаю… пішов та й купив. І не міг відірватись – до чого ж цікава книга! Я би поставив її на друге місце після Біблії. Що ж таке Магія? Чого вона вчить?
Знайомство з магією.
Щоб зрозуміти Магію, розпочну з Біблії. Спочатку Господь при допомозі різноманітних ангелів створив ідеальний Всесвіт та нашу Землю. Та високопоставлений ангел світла, позаздривши Славі та Владі Творця, із третиною ангелів підняв бунт щоб самому зайняти місце Всевишнього. Бунт проти Бога, ясна річ, потерпів поразку і високопоставлений ангел світла перетворився на Божого ворога – диявола. В результаті існує Господь Бог із різними по рангу ангелами й диявол із різними по рангу демонами. Демони – це, по суті ті самі ангели, котрі, спокусившись, перейшли на сторону диявола. За цей злочин вони позбавлені Слави Божої, але розум та силу зберегли… Кожен ангел може, спокусившись вседозволеністю, порушити Божі настанови і перетворитись у демона, а от демон в ангела – ніколи. Це так як і наївна людина, понадіявшись що її злочин не буде розкритий, може легко потрапити у довічне ув’язнення, тільки от назад уже немає вороття…
Існує взаємозв'язок між Космосом, поведінкою людей та силами природи. Наші думки та слова матеріальні і мають величезну силу добра та зла. Також існує інформаційне поле планети, в котрому, на невидиму кінокамеру, записуються всі наші думки, слова та діла. Ось яскравий приклад із Біблії (Друга книга царств 6: 8-12). Сирійський цар воював з Ізраїлем. А Божий чоловік Єлисей попереджував Ізраїлевого царя про наміри, засідки сирійського царя. І, сильно занепокоєний, сирійський цар запитав своїх придворних: "Хто з наших зраджує перед Ізраїльським царем?”. І сказав один із його слуг: “Ні, пане мій царю, це не наш, а це Єлисей, той пророк, що в Ізраїлі доносить Ізраїлевому цареві ті слова, що ти говориш у спальні своїй!”.
І це не диво – кожен із нас не раз відчував подібне. Я був у Болгарії і там, через віщий сон, відчув смерть діда. Моя мама у сновидінні бачила свою хресну маму в той час, коли та померла у далекій Канаді.
Також із Біблії відомо, що всі предмети, із котрими стикається людина, заряджаються її добрим чи злим біополем і несуть цю інформацію через віки. Найкраще зберігають інформацію спиртне, хліб та вода. Усі, хто був у церкві на сповіді, звернули увагу на той величний обряд священнодійства над вином та хлібом. Причастившись Святих Тайн, людина приймає в себе частинку Божественної Святої енергії, Сили. Також усі спостерігали величний обряд освячення води на Свято Хрещення Господнього, котре у нас випадає на 19 січня. Свята вода не псується та має чудодійні властивості.
Чому ж учить Магія? Виявляється, що… вино, хліб, воду та інші різноманітні предмети можна зарядити магічним обрядом, і тоді вони понесуть зовсім іншу енергетику. В Магії подаються магічні обряди, щоб використовувати послуги незримих безтілесних істот для будь-якої цілі. Одним словом, Магія вчить крутити світом, як захочеш!
Перше враження: захват, ейфорія, азарт. Так і хочеться крикнути: “Це ж, яка сила в моїх руках!”. Можна вилікувати будь-які хвороби, досягнути успіхів у господарстві, особистому житті, бізнесі, здобути владу над людьми, помститися ворогам, передбачити майбутнє. Магія вчить викликати душі померлих для виконання будь-яких бажань.
Чарівники самі себе називають майстрами. Існує 40 ступенів майстерності. Буває, що майстри воюють між собою і перемогу тоді здобуває той, у котрого ступінь майстерності вищий. Чародії знають про магічний зворотній удар – майстер може повернути зло на того, хто його наслав, і тоді винуватець буде довго мучитись. Колись тітка Марія закопала біля мого будинку “підклад”, взявши котрий у руки, я невдовзі на рівній дорозі ніби випадково впав та й покалічився. Майстер Магії, до котрої мама звернулась погадати, сказала чому це сталось та запропонувала повернути те зло назад. Моя тітка відразу цей зворотній удар відчула й мусила прибігти щось позичити, щоб цим послабити його дію.
Магія дуже сильна і рецептів там безліч. Чорнокнижники були відомі давно. Великі чуда показував Господь Фараонові, щоб той відпустив Ізраїльських синів із єгипетської неволі. Але (Друга книга Мойсеєва 8:3). “…І так само зробили єгипетські чарівники своїми чарами…”. Щоправда, не всі Господні чуда змогли повторити єгипетські чарівники, але, все одно, їх сила вражає.
Найбільш вразливою для магічного впливу є… свідомість людини. В залежності від цілі, під дією магічного впливу на жертву нападає жагуча любов, чорна ненависть, байдужість, відчай, страх, докори сумління, забуття, непереборне бажання поступити саме так, як хоче чорнокнижник. Під дією чар Ви будете робити усе, що побажає чаклун. Постарається і Ви… люто зненавидите й покинете свою вродливу жінку та перейдете жити до старшої за вас страшної відьми та її брудних дітей. Якщо ж чаклун чоловік – буде навпаки… Метою магічного впливу може бути усе, що завгодно… Все то воно так, але слід знати що Господь Бог сильніший за диявола, отож, чим ближче людина до Бога, тим важче чорнокнижникові їй зло заподіяти. Диявол може чинити стільки зла скільки допустить Господь. На цю тему у Біблії є повчальна розповідь про праведного Йова... Людина, котра грішить автоматично втрачає Боже заступництво. З вищесказаного можна вивести формулу: майстри чорнокнижних наук процвітають там, де люди дуже далекі від Бога… Що ж стосується мене, то сам же у молитвах просив: "Господи, я зможу пити чашу, яку пив Ісус, я піду за Ним! Я готовий на все, а втім, хай буде не так, як хочу я, а як Ти хочеш"… От і випросив, тоді не відаючи того якої долі собі прошу…
Що потрібно для магічного впливу? Жертву можна підпоїти чарами, зашити їх в одяг, подарувати у вигляді подарунка, підкинути в житло або зробити так щоб ворог наступив, покласти або закопати на подвір’ї наговорені предмети, котрі майстри називають “підклад”. Можна роздобути кров, нігті, волосся, одяг, слину, мочу та використати це для виготовлення воскової фігурки, котру майстри називають “вольт”. А ще простіше роздобути фотографію потрібної людини. Що можна зробити, діючи через “вольт” чи фото? А що завгодно: підкорити своїй волі, нав’язати свої бажання, наслати невиліковні хвороби, смерть. Якщо майстрові не вистачає майстерності і він не впевнений в успіхові, тоді він кличе сильнішого помічника або двох. В Магії робота трьох майстрів називається “Тріада”, а тринадцяти – “Чорна месса”. Якщо майстрів ще більше, то це вже “Шабаш”.
Чорнокнижники знають як зурочити, тобто заподіяти зло поглядом. Ось яскравий приклад: Під час "шабашки" в одному із сіл Росії йшов у їдальню на обід. Несподівано відчув себе дуже погано. Запитав повариху, чи є у їхньому селі відьма. А та у відповідь: "Да, есть. Вот её дом. Она тебя сглазила, когда ты мимо проходил".
Є багато обрядів, під час котрих потрібно… думати про об’єкт магічного впливу. Віруюча людина йде до церкви і там, поставивши свічки, подумки молиться за здоров’я живих рідних та за упокій душ померлих. Чорнокнижник іде до церкви і ставить свічки “за упокій” над… живими ворогами! (Коли ставити, куди, як і скільки, там у Магії описано детально.) Є багато обрядів, в котрих, щоб отримати бажане від диявола, потрібно дома або в церкві… поглумитись над вірою християнською та божественними символами. Слова сказані людьми матеріальні і тому, мають велику силу. Вони як цеглинки, тільки от один будує з них для людей церкву, а інший – тюрму. Отож, можна магічно впливати на людей… навіть не знаючи, хто вони.
Як це може бути? Вас обікрали, зґвалтували дочку або вбили сина. Протоплюєте грубку та читаєте заклик порчі на дим, або варите всі хатні ножі і читаєте вже інший заговір. З цієї хвилини на злодія нападе страх, стануть мучити докори сумління, він стане відчувати, що з'їжджає з глузду. Сам, не розуміючи що з ним робиться, підкине вкрадене й вимушений буде звернутись до психіатра або знахаря. (Лікарі, як правило, у подібних випадках безсилі.)
Коли зґвалтована дочка й серце не прощає насильника, тоді… закляття на смерть читають, перемішуючи землю з трьох могил. Обставини смерті насильника можуть бути різними, але на протязі року це станеться обов’язково.
Коли вбита рідна дитина, тоді… вночі на зворотній стороні фотографії вбитого креслять п’ятикутну зірку, котра в Магії називається “пентаграма”, і, запаливши на п’яти кінцях церковні свічки, читають закляття на смерть вбивці. Убивця, де б він не був, обов’язково помре на протязі року. Тут не до жартів: диявол диявольськи сильний, й хватка у нього – мертва.
Віруючий усі заповіді шанує й щиро молиться Богові дома та в церкві, а чорнокнижник, щоб отримати вигоду або помститись, чаклує сам або звертається до тих, хто це краще вміє робити. Надивився я в монастирях на тих нещасних, на котрих наслали “порчу”. Щоденно цілий натовп чекає “вичитки”, яку проводять святі старці, монахи, котрі удостоїлись від Бога влади над демонами. Усе так і є: владу над нечистими духами потрібно важкими подвигами віри заслужити від Бога. Ось яскравий приклад що буває із самозванцями. (Дії святих апостолів 19: 13-16) “Дехто ж із мандрівних ворожбитів юдейських зачали закликати Ім’я Господа Ісуса над тими, хто мав духів, проказуючи: “Закликаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує!” Це ж робили якісь сім синів юдейського первосвященика Скеви. Відповів же злий дух і сказав їм: “Я знаю Ісуса, і знаю Павла, а ви хто такі?” І скочив на них чоловік, що в ньому злий дух був, і, перемігши обох, подужав їх так, що втекли вони з дому нагі та поранені”.
Якось біля церкви розговорився з богомільною старою жінкою. Вона живе сама, всі пости дотримує, молиться, не пропускає жодного богослужіння. Живе тим, що молитвами, травами, добрими порадами лікує людей та знімає “пороблене”. Призналась з болем:
- Є такі, що приходять і просять: “Зроби так, щоб невістка померла. Зроби так, щоб свекруха померла”. Гроші чималі тикають… Та я Бога всім серцем люблю і тому таких виганяю геть із двору...
Я поцікавився: - А Ви, якби захотіли, могли б навести порчу?
- Звичайно, синку, бо, щоб відробити, потрібно знати як саме пороблено. Поробити легко, а от відробити – важко. Людині стає легше, а я хворію…
Зараз багато розвелось “знаючих”, але не всі витримують спокусу перед чималенькою пачкою грошей. Слід знати: найбільш вразливим для магічного впливу є… людський розум. Якось у Вільнюсі на вокзалі ми, група “бізнесменів - човників” нудьгували на сумках у залі очікування. Послали Віктора за пивом. Той повернувся… із порожніми руками. Розповідає, ошелешено кліпаючи очима: “П’ять років набирався розуму в інституті, а тут якійсь брудній, неграмотній циганці сам віддав усі гроші!”. Йому пояснили, що цигани чародійству вчаться від старих відьом ще з дитинства. Я ж доповнив тему такою повчальною бувальщиною: Якось мама із подругою пішли на ринок. Там циганка запропонувала їм гарну тернову хустку. Подруги стали роздивлятись, обмацувати обнову - хустка виявилась якісною й ціна була не високою. Мама дістала гроші щоб розрахуватись. Сталось так, що здалеку цю сцену спостерігала сусідка. Вона у момент розрахунку підійшла і глузливо: "Люди добрі, роззуйте очі й роздивіться за що ви гроші платите!" Циганку ніби вітром здуло. Мама поглянула, а в її руках... брудний мішок!
В газетах з’являються такі кримінальні повідомлення: “Шахрайка ошукала дівчину”. Як це робиться? Дуже просто. Ось стандартний сценарій: В місті, поблизу церкви, модно вдягнену дівчину зупиняє солідна дама і запитує будь-що. Доки та пояснює, відьма робить злякані очі й руками сплескує: “Дитино моя, та на вашій квартирі “порча” на смерть, ось чому у вас усе йде так погано!” (Тут важко помилитись - у кого воно зараз усе добре?) Відьма іноді працює з помічницею, котра грає роль вдячної клієнтки. В цей момент відьми подумки, або пошепки читають заговір під назвою “Заморочити голову”, у котрому є такі слова: “…морочна проказа, з’їж думок чистоту, дай обморочу пустоту…”, а також заговори “на підкорення духів зла”. Довірливій дівчині пояснюють, що, щоб зняти смертну порчу, та повинна принести з дому… всі гроші та коштовні прикраси, котрі після обряду освячення їй обов’язково повернуть… Що відбувається в цей час? Свідомість людини програмують. Дівчина покірно йде. В душі у неї вдячність, любов до цієї доброї богомільної знахарки, а в голові одне бажання: мовчки взяти все цінне та принести для зняття порчі - інших думок просто нема взагалі. Коли дівчина повертається, їй кажуть: “Обійди три рази навколо церкви, і тоді обряд очищення буде закінчено – забереш усе своє назад”. Жертва покірно виконує. Коли ж повертається то, як ви здогадались, тих відьом й слід прохолонув… Чари розвіюються, і свідомість повертається у звичне русло. Спалахує думка: “Що ж я наробила?!”. Та вже пізно волосся рвати, лікті гризти… У подібному випадку не лайте сина чи дочку, а нарікайте на себе за те, що стільки прожили на світі, а й досі, що бачите те й знаєте і дітей тому ж навчаєте… І не переймайтесь дуже – вважайте, що відбулись легким переляком… Знавці Магії вміють нав'язати жертві непереборне бажання вчинити все, що побажають, навіть вбивство чи більш того – самогубство!
Читав я Магію, читав та перечитував. Купував нові підручники й уважно вивчав. Знайшов там той ритуальний заговір, як позичити чи взяти кредит там, де при звичних обставинах вам відмовлять. В цьому для віруючого немає нічого дивного. Перед виходом із Єгипетського рабства Господь розм’ягчив серця єгиптян, і ті покірно позичили євреям усе, що ті просили. Виявляється, що подібне можна вчинити й силою диявола! Так ось чому Світлана та Сергій прийшли позичати пізно ввечері! Так ось чому ми з жінкою так легко віддали усі гроші, а потім довго не могли зрозуміти, чому вчинили таку дурницю… Ми сидимо без копійки, а ви гуляєте на наші гроші? Ах ви, чорнокнижники, скільки грошей по всьому селі напозичали і не боїтесь нікого, бо маєте високопоставлених родичів у міліції та кримінальному світі! Так ви, сволота, й Магію знаєте!? Та не на того напали: я вас круто провчу! На все піду, і ми ще подивимось, у кого козирі сильніші!
В Магії є досить рецептів, як впливати на боржників, котрі не хочуть віддавати борги. Дуже сильним є такий обряд: Уночі чорною скатертиною накривають стіл. Кладуть дзеркало, а на нього іменну ікону боржника. Указану кількість разів читають закляття на повернення боргу. Удень ідуть до церкви щоб поставити три свічки “за здоров’я”, три свічки “за упокой” і знову три свічки “за здоров’я” боржника. Боржника з тієї пори якась сила так стане мучити, переслідувати, що він або борг поверне, або за будь-яких обставин загине. Усе так, але у кожному магічному обряді є свої нюанси. Якщо переплутати слова заговору чи закляття, збитись, оглянутись, відгукнутись на стукіт чи дзвінок – сам чекай великої біди.
Ну, що ж, мерзотники, на все піду, але носа вам утру. Я аж кипів від злості. “Кинути” мене, як якого дебільного лоха!? Наростало непереборне бажання зробити цей обряд чародійства та подивитись, за яких же обставин Світлана та Сергій загинуть. А потім ще на похорон піти, а після - на жалобний обід, і там, висловивши свої “щирі” співчуття, в душі своїй насолодитись цинізмом, радістю помсти. Вдивлявся в дзеркало й помічав, що зовні я не змінився – змінилась тільки душа.
Нестерпно хотілося цей магічний обряд зробити, але… але я здавна маю звичку за будь яких обставин, щоранку молитись Богові… І ось щоранку я боляче спотикався об слова найсильнішої християнської молитви “…і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого…”. Спотикаючись боляче щоранку об ці слова, вирішив будь-що наступного святкового дня піти до церкви. Так і зробив. У церкві став молитись, щоб Господь врозумив та помилував мене. І тут, під спів церковного хору, до мене дійшло: Я вже не боргу повернення бажаю, а… смерті боржників! Бажаю насолодитись цинізмом, злорадством, помстою…
Зрозумів, що… зі мною сталося те, що обов’язково станеться з кожним чорнокнижником. Я, вчинивши той магічний обряд із землею з трьох могил, порівняно легко гроші заробив, але потім утратив їх і ще й свої у придачу, згаяв доволі часу, нерви зіпсував, серце переживаннями “посадив”, ворогів нажив, став об’єктом насмішок односельчан, та ще й… в залежність від диявола потрапив! Це диявол уселився в мою свідомість і, як підступний та хитрий шулер, не дає покинути гру, а заставляє продовжувати, доки не програю душу! Це ж не мої думки та бажання! Я в житті дуже лагідний, добрий, скільки живу, нікого не вдарив, не надурив, а тут… страшенно бажаю чародійством заподіяти смерть!
Це він, диявол, вселився в мою свідомість і хоче моїми руками чинити свою волю! Я став щиро молитися, прикладатися до ікон та Розп’яття. У наступну неділю в церкві щиро сповідував свій гріх, а потім причастився Святих Христових Тайн. Відразу якось так незвично легко стало на душі, і я сказав тихо: “Живи, Світлано, - пожалів я тебе… і себе”.
А що було б, якби я вчинив той обряд на повернення боргу? Мої боржники скоріше всього загинули б у “випадковій” аварії. Їхні батьки звернулися б до ворожбитів, котрих зараз у нас багато розвелось, і ті б назвали винуватця. До суду за подібний злочин не притягнеш, тому що довести містичне убивство неможливо та й відповідної статті у нашому атеїстичному карному кодексі немає. Почалася б жорстока ворожнеча, прокльони, свічки у церквах за упокій моєї душі, брехня по селі. Щоб помститись, батьки звернулися б до чарівників. Тепер би вже я став жертвою магічного удару. Щоб захиститись, довелось би шукати сильнішого чорнокнижника чи самому займатись магічними дійствами. Окультна війна, смерть, ворожнеча, прокльони, свічки у церквах за упокій живої людини, брехня добряче б повеселили диявола. А так простивши, я поступив мудро й цим неабияк лукавого засмутив...
Минав час. Усе одно, якась тривога на душі, неспокій, дискомфорт. Поміняли колір прапора, герб, гімн, перейменували вулиці та вивіски на міськкомах компартії та будинках КДБ, а людей на своїх місцях залишили. От і падає рівень життя, а злочинність, відповідно, - зростає. Скрізь неправда, озлобленість, відчай – люди опускаються, деградують. Знову зверху перевертні, горлохвати, пристосуванці. Як була влада сатанинською, то такою й залишилась…
Раніше декілька раз бачив у місті свого Іуду. Не вітається, а тільки дивиться та посміхається. Вираз обличчя ніби запитує: “Ну, що, дурачок, зіграємо ще раз?”.
Я у вільній Україні ніхто, а він знову при владі, - раніше був офіцером КДБ, а зараз на набагато вищій посаді в СБУ. Хто я проти нього?
Позаминулого року під час пасхального всенощного богослужіння виникла коротка пауза: хор доспівав псалом – усі чекали коли вийде священик із вівтаря. В цей час один представник сільської інтелігенції повернувся до мене й запитав: “Ти чого замовк?”. А я розгублено: “А кому воно цікаво? На мою сенсаційну розповідь ніхто не звернув уваги – тільки дарма гроші та час витратив…”. У цей момент вийшов священик і служба продовжилась. Це так, але… з цього моменту щось змінилося в моїй свідомості. Виникло відчуття, що це Господь навіяв тому чоловікові звернутись до мене з тим запитанням-докором і цим підкинути ідею, підштовхнути до дій. А й, справді, – думав я, – чому б не спробувати ще раз описати свої пригоди та роздуми, але вже більш детально? Та й носитись по редакціях не потрібно – є ж всесвітня комп'ютерна мережа Інтернет. Якщо хоч одна людина отримає інформацію для роздумів, змінить свою поведінку на краще, то і тоді варто старатись.
Ясновидиця.
Довідався, що в місті з’явилась сильна ясновидюща і пішов за вказаною адресою. Надія Іванівна, помолившись, закрила долонями очі:
- Вас у житті дуже багато били… Ви живете так, тому що не можете простити якусь людину.
Я відповів на те: - Один кадебіст продав мене, і я 5 років у таборах мучився… Розумом знаю, що треба прощати, а серцем – не можу… Зустріну – мене всього тіпає…
А вона лагідно:
- А ви простіть – вам же легше буде… Не судіть – віддайте суд Богові… Ось у мене чоловік помер – подруга, ще й до того родичка, зашила з наговором йому в одяг зуб мертвої людини, а мене підпоїла водою, котрою обмивали мерця, та ще й в хату дещо підкинула. Померла і я – була клінічна смерть. Бачила, як у кіно, все своє життя та потойбічний світ, а, оживши, отримала цей дар. Я простила, так її Господь покарав - так скрутило, що ногами голови діставала…
- Як живе мій зрадник? – запитав я і назвав його прізвище та ім’я.
Помолившись, ясновидюща знову закрила долонями очі, похитала головою:
- Ох і сильний він відьмак – відьмак у четвертому поколінні, отож, на ньому аж чотири сатаніни сидить… Ого, так він і за кордон їздить! У нього така сила, що при зустрічі ви б розмовляли з ним. (Я, справді, розмовляв із ним при “випадковій” зустрічі, коли з помічницями церковного старости йшов вибирати подарунок на церкву.) Він чаклує проти вас, незримо перепиняє шлях до успіху. (Часто сниться, що удруге сиджу в ув’язненні, але жодного разу у тих сновидіннях мене не звільнили, отож ясновидюща і тут не помилилась.) Особисто до вас після ув’язнення він не заходив, але свою людину з певною ціллю присилав… Вороги усіляко чаклували проти вас і навіть двічі “поробили” на смерть, але ви живі, бо вам іде великий захист від Бога.
- Як саме “поробили” на смерть? – запитав я.
- Бачу рожна, котрими господарки у селах дістають горшки з печі та вірьовку повішеного… Він старший за вас. У нього вже була велика трагедія у сім’ї, а самого його чекає смерть у дорозі…
Ці слова мене не здивували. Я ще з дитинства, із розповідей односельчан про сильних відьмаків знав, що диявол нічого не робить даром. Іноді відьмак чує голос: “Кого віддаєш мені в жертву?” Потрібно назвати маму, батька чи котру дитину… Віддана у жертву дияволові рідна людина невдовзі загине при загадкових обставинах... Не забувається розповідь про односельчанина-відьмака, котрий з десятьох дітей дев’ятьох пожертвував дияволові. А відносно його загибелі, то всі ми під Богом ходимо, отож, кожному з нас, як би високо він не літав, щосекунди може пролунати горезвісний вирок: “Мене, мене, текел упарсін”.
Я знову з питанням:
- Написав автобіографічну книжечку “Магія і КДБ”, але чому вона не мала успіху? Що буде, коли я ще раз, але вже більш детально опишу свої спогади про поневіряння в таборах та роздуми про наше життя?
Надія Іванівна знову закрила очі долонями і стала молитись. Каже: - Бачу над вашою книгою великий чорний шар, ось чому вона не мала успіху. Ви напишете ще одну книгу на цю тему і будете дуже задоволені. Через рік вам підуть великі потоки від Бога…
Вийшовши, я почав думати над словами ясновидющої. Думав удень та вночі і зробив велике відкриття: Цей відьмак з усесильного КДБ… врятував мені життя!! Але ж так і виходило – то правда. Якби не він, то я таки досяг би свого. Я ж, як виявилось, був за крок до успіху - залишилось лише ретельно просушити компоненти вибухової суміші... І поїхав би в Москву до усипальниці вождя не для того щоб, наробивши там у штани, безславно повернутись назад. Загинув би сам та багато невинних людей погубив, отож, був би великий гріх на моїй душі… Довго би ворони скльовували мої та чужу кишки з кремлівських зірок. Про мене багато би всякого говорили, але от боягузом не назвав би ніхто... Я все думав та думав – намагався зрозуміти свого зрадника. Як це було? Кадебістами ж не народжуються… Скоріше усього Петра завербували в університеті. О, вони люблять та вміють вербувати високоосвічених, талановитих. Пообіцяли квартиру без черги, високу зарплату, можливість зробити кар’єру, усілякі пільги… Дали змогу насолодитись найсильнішим наркотиком під назвою Влада, Уседозволеність. Покажеш червоне посвідчення з написом “КДБ” і кожен, від колгоспника до міністра, починає тремтіти, заїкатись бо добре знає, що “Контора” здатна на будь-яку підлість… А там магічним премудростям навчили. Успіх запаморочив голову. З кожним завданням ступінь майстерності новоспеченого “майстра” підвищувався – диявол усе глибше проникав у його свідомість, доки повністю не заволодів тілом та душею.
Влада є досить сильним наркотиком. Простий приклад. Електрики нашого відділу отримували посвідчення за кольором та розміром схожі на посвідчення КДБ і не раз переконувались як магічно на людей діє та червона книжечка. З огляду на це майже усі мої колеги видані нам для роботи проїзні квитки віддавали домашнім, а у транспорті їздили, пред'являючи електромонтерські посвідчення. Червона книжечка також допомагала діставати дефіцити, вирішувати дрібні проблеми тощо. І не було випадку щоб хтось засумнівався у правдивості пред'явленого посвідчення…
Пригадувалось, як під час тих нудних "п’ятихвилинок" декілька раз, поклавши голову на руки, Петро ніби спав. Коли ж піднімав голову, то я бачив страшенно стомлене обличчя. Зараз розумію причину: в його свідомості йшла душевна боротьба, війна думок, бажань. Він був дуже освічений, отож, ясно усвідомлював, що робить величезний злочин, але в той час уже настільки заплутався в сітях лукавого, що сказати мені правду і цим вийти з гри було неможливо.
Що ж стосується його смерті, то дияволові байдуже: “Мавр своє діло зробив – Мавр може піти”. На його місце завжди знайдеться доволі бажаючих покрутити світом… А там, у пеклі, Іуді Іскаріотському з прибуттям колеги буде не так сумно…
До речі, я сам міг опинитись на місці Петра. Після закінчення школи однокласник, у котрого батьки працювали на партійній роботі, сказав мені: “Якби ти не носив окуляри, то я влаштував би тебе працювати в КДБ”. Можливо, під впливом патріотичних книг та пропагандистських фільмів я би погодився - кожний з нас після школи вважає себе досить розумним, а насправді це не завжди так…
Думав я, думав. Мені чомусь жаль стало Петра та його дітей. Простив я його. Пішов до церкви та й поставив свічку “за здоров’я”. І, за компанію, поставив “за упокій душі” своєї тітки Марії, котра в мої шкільні роки закопала поблизу хати “підклад”, взявши котрий у руки, я пізніше впав та відбив селезінку… Набагато пізніше розбив її параліч – більше двох років мучилась, ніяк померти не могла, стогнала, під себе “ходила”, а з нею спокою не мали діти та внуки. Покликали священика щоб той відслужив “Чин Соборування”, - після цього священнодійства хвора людина або одужує, або помирає. Тітка Марія померла наступного дня. Ставлячи свічку, подумки сказав: “Прощаю. Бог тобі суддя, а не я”. Простив я свою тітку та свого зрадника. Інший, можливо, не простив би... Та, нехай уже – минулого ж не повернеш...
Я вже говорив про магічний зворотний удар. Петро чародійством заподіяв мені велику шкоду і цим потрапив у залежність, тобто я можу відправити все те зло назад. Для цього потрібно розкопати могилу щоб узяти цвях, котрим прибита кришка труни. Якщо я заб’ю цей цвях із відповідним закляттям у поріг свого будинку, то мій ворог, де б він не знаходився, відчує сильні муки. Щоб не загинути, змушений буде з’явитись на поріг мого будинку “з поклоном”, тобто просити миру, пощади. Я не робив цього, бо знаю: чародійством не знищити чародійство, кров’ю не змити кров, ненавистю не знищити ненависть. Якщо кожен із нас буде мстити сам за себе, то зло, братовбивство на Землі ніколи не припиниться. Знаю істину: ненависть можна перемогти тільки любов’ю – ось чому я поставив свічку за здоров’я свого зрадника.
"Ти чого замовк?".
Настало літо 1999 року. Не забувався той докір у церкві: “Ти чого замовк?”. Жінку з дочкою відправив на курорт, щоб не мішали, а сам не став, як у нас прийнято, водити коханок, а засів за рукопис – марав папір до глибокої ночі, надіючись на передбачений ясновидющою успіх. Початок був покладений і азарт наростав щодня.
Крутизна гри.
На історії мого знайомства з Петром можна ж вивчати Магію! Як це було? Щодня та щоночі рився у блоках пам’яті щоб пригадати абсолютно все. Що ж, оцінюйте сценарій наших комітетників та крутизну гри. Вони поступили так, як би і я, ставши чаклуном, поступив на їхньому місці. Сценарій класичний. Ось вже втретє історія нашого знайомства, але на цей раз уже з точки зору знавця таємничих наук. Починалось все так: Подаючи документи на туристичну поїздку в “капіталістичну” країну, я чудово знав, що комітетники будуть серйозно перевіряти. Уся іронія в тому, що… вони даремно старались – я не збирався просити там політичного притулку. Ціль була інша: подивитись світ, та, якщо пощастить, завести цікаві знайомства. Розважитись, подивитись світ хотілося перед актом самопожертви...
І перевірка почалась: спочатку до мене підійшов працівник з іншої бригади. Запросив на каву. Розговорились. Відкрив мені душу. Виявляється, він має ціанистий натрій і може поділитись. Має пістолет - може, я бажаю постріляти, то ми поїдемо в ліс…
Далі мене, одного з електриків (зазвичай відправляли усіх разом) послали в колгосп скирдувати сіно, а насправді, підкласти під мене “секс-бомбу” щоб під час любовних утіх я розкрив душу та, пригостивши психотропними препаратами, розговорити в компанії оперативників карного розшуку.
В кабінеті, в котрому проводились “п'ятихвилинки”, я забув аркуш з англійськими словами, а вони – знайшли. Переписувався з родичами, котрі живуть у Канаді і всім показував отримані в бандеролі альбоми з краєвидами їхньої щасливої країни. Кожен, хто по завданню спілкувався зі мною, писав про все рапорт і отримував відповідну нагороду. Висновок був такий: дисциплінований, високопрофесійний працівник. Віруючий, - в церкві вінчався. Не палить, не лається, п’є спиртне помірно, знає багато антирадянських анекдотів і чомусь тримається особняком. Має родичів у Канаді та вивчає англійську мову. Чого це він так рветься поїхати туристом на Захід? Може, попрохати політичного притулку? Тоді, який же нам скандал буде!
Улаштовується до нас електриком новачок. Підходить до мене. Я добре розумів, що це співробітник держбезпеки. Запрошує в кафе та замовляє каву з коньяком. Розкриває душу для того щоб і я розкрив свою. Та я був пильним, отож, як він прийшов, то так і пішов…
На жаль, в той час мені чомусь не пригадалась розповідь батька про дуже цікавий армійський випадок. Його приятель платив у магазині п’ять карбованців, а здачі отримував... із сотні! Нав’язував однополчанам свою волю і ті покірно виконували все, що той бажав, та різноманітні дива показував. Довідались про такі феноменальні здібності солдата в політуправлінні і... підвищивши у званні, перевели служити у НКВС. Слід було добре пам’ятати цю бувальщину, тоді, можливо, моя доля була б менш трагічною.
Перевірка моєї благонадійності на цьому не закінчилась бо конкретної відповіді компетентні органи не отримали. Тоді начальство посилає мене в обласне Управління Внутрішніх Справ, щоб я допоміг… переставити меблі. Я розумів, що це привід: хтось хоче подивитись зблизька на потенційного перебіжчика в табір ідеологічних ворогів. І… помилився.
Мене у прийомній начальника УВС посадили на стілець і попросили почекати. В цей час вони мене… сфотографували. Ми ще не знайомі, а Петро вночі з моїм фото творить чорнокнижний обряд: читаючи певну кількість разів закляття, спеціально наговореною голкою проколює на фото мою голову. Магічна ціль така: підкорити своїй волі, нав’язати свої думки, бажання, незримо прив’язати до себе.
Через день на "п’ятихвилинці" сказали, що в нашу бригаду і саме до мене в учні влаштувався новачок. Я поглянув вліво – цей “боєць незримого фронту” сидів поряд, бо йому заздалегідь показали де сісти. Стало гидко й смішно від такої примітивної роботи комітетників. Але разом із тим в той час, під дією чаклунства в моїй свідомості з’явились досить незвичні думки: “Примітивно працюєте, хлопці… Та на мені, де сядете, там і злізете… Та нехай цей бовдур носить мою сумку з інструментами, нехай приносить конфіскований “самвидав”, нехай пригощає щоб залізти в душу… Нехай вішає “локшину на вуха,” а я послухаю…”.
Мене до нього ніби магнітом тягнуло. Виникло напрочуд непереборне бажання зіграти з ним у “котика й мишку”. Усі зрозуміли, що це “сексот”, а я – тим більше. Я знав, бачив, що це сволота, а він теж добре розумів, що я знаю його справжнє завдання, і… посміхався. Він знав, що я знаю, що він знає, що я знаю. Почнемо з того, що я ненавидів цю сволоту. Першу половину робочого дня він справно носив мою сумку з інструментами та прикидався, що не помічає моєї іронії, презирства. Перед обідом цей негідник ввічливо звернувся до мене: “Я знаю, що в кожному колективі новачок повинен виставити “вступне”. Коля, допоможи мені пригостити хлопців”. Я здавна запримітив закономірність нашої ментальності: кожен новачок у подібній ситуації щоб не витрачатись, дурником прикидається, тягне час, комизиться. Цей же чомусь сам напрошуватись почав...
Я тоді подумав: - Хай ця сволота витратить трохи грошей на випивку та закуску для колег. Погодився – відпустив Петра до кінця робочого дня.
О 18.00 всі хлопці зібрались відмітитись. Петро прийшов із портфелем повним випивки та закуски. Усі вранці зрозуміли, що це сволота, але бажаючих “на халяву” випити та закусити знайшлось чимало. Пішли до одного з колег на квартиру і там улаштували торжество в честь новачка. І я там був, дві чарки випив та закусив. Перший раз я проколовся коли з відповідним магічним закляттям уночі Петро проколював мою фотографію, а тут - удруге. Справа в тому, що диявол диявольськи підступний, а тому більшість “приворотів” мають адресну дію. Іншими словами, та п’янка була влаштована ради одного мене. Це так: я пам’ятаю вираз його обличчя, хвилювання, інтонації голосу під час прохання про “вступне” та нервову поведінку там за столом.
І, як результат дії того наговореного на мою душу спиртного, на другий день я “проколовся” втретє. Ось як це було. Після "п’ятихвилинки" йшли ми містом. Петро пропонує зайти у кафе на каву. Замовив по чашці кави, але… коньяк дістав свій, - до того плеската маленька пляшечка 0,25л. зручно поміщалась у внутрішній кишені піджака.
Пояснив: “Братик працює на спиртозаводі, от я і виготовляю саморобний коньяк. Рецепт простий: спирт, вода, справжній коньяк, сухе червоне вино, глюкоза. Давай з коньячком за знайомство”. Десь у глибинах свідомості зародилась слабка підозра, але… але я вже двічі проколовся, і очевидно він прочитав подумки “заморочку” та інші заговори, бо… покірно пив каву, в котру він плеснув того “коньячку”.
Ми йшли й розмовляли. Мій язик розв’язався, як шнурок, і я не міг зупинитись. Говорив і сам собі дивувався: " Що це зі мною?" А він мені такий милий, такий любий, хочеться всю душу йому відкрити…
(Це зараз я довідався про скополамін, пентонал натрію та інші види “сиворотки правди”, три-п’ять кубиків котрої повністю знищують волю жертви та розв’язують язик. Переконався на собі: контролювати слова, зупинитись – неможливо. Є такий вірш із розділу чорного гумору на тему звичних нам нецензурних висловів: “Враги партизанку пытали, хотели всю правду узнать, но бледные губы шептали: “Не выдам, е.. вашу мать”. У наш час бруднитись не будуть – уколють “сиворотку правди” і Ви добровільно все що знаєте розповісте – встигай тільки записувати.)
А Петро жаліється на бідність, несправедливість влади та розхвалює свободи, рівень життя на Заході. Признався мені: “Закінчив Київський державний університет, знаю чотири іноземних мови, а при цій дебільній владі викладаю англійську мову в інституті культури та живу у гуртожитку на скромну вчительську зарплату… А як би я жив при своїх талантах “там!”. Ну як же втекти на Захід?! Як?! Кордони ж то на замках!”. І пильно дивиться мені в очі.
Я знав, що Петро офіцер КДБ, але ця висока хвиля ніжності, довіри, любові приглушувала, знищувала всі підозри. Я говорив, говорив і сам собі дивувався: чому він мені такий милий, любий, чому мені так хочеться розкрити душу перед чужою людиною, чому не можу стримати себе, промовчати?..
Що це було? Який рецепт того саморобного коньяку, котрого Петро линув мені в чашку з кавою? А що б я приготував на його місці? А такий: наговорений чорнокнижним заговором спирт, його кров та психотропні препарати.
Спирт був наговорений особисто на мене, а тому лише мені затуманював розум. Кров є сильним “приворотом”, тому що, як відомо з Біблії, душа в крові знаходиться. (Книга Буття 9:4) Психотропні препарати знімали у свідомості усі гальма, усі “табу”, отож, язик говорив усе, що знаю та відчуваю. Було дуже важко зупинитись, але я величезним зусиллям волі стримував себе щоб не сказати найпотаємнішого.
Наговорений на мене спирт на нього не діяв. Кров була його і тому йому не шкодила. Що ж стосується психотропних препаратів, то він заздалегідь непомітно приймав нейтралізатор (антидот).
Я повів Петра по своїх об’єктах учити премудростям ремонту сигналізації. До речі, мій дипломат він уже не носив, бо приніс із дому свій і на складі заповнив його інструментами, датчиками, проводами.
Зайшли на кондитерську фабрику. Потрібно було замінити електролампочку на другому поверсі. Петро не втримав драбину і я боляче вдарився. За звичних обставин кого іншого я би добряче вилаяв, але… в той момент злість на нього чомусь не спалахнула в моїй свідомості. Більше того, під впливом його магічного коктейлю признався: - У мене тут є друг, котрий краде й продає спирт. Тобі не потрібно?
- А, яка ціна? – радісно запитав Петро.
- 8 карбованців за літр.
- Так це ж дорого! Мій братик працює на спиртозаводі і продає по 6 карбованців за літр. Давай гроші, я ввечері принесу тобі трьохлітрову банку… І тобі добре, і мені, і братику…
Я погодився. Пам’ятаю, якою радістю засвітилось його обличчя. Чому? А тому, що четвертий раз я сам “підставився”. (Як пізніше виявилось, його брат Арсен не на спиртозаводі працював, а в міліції. Того дня Петро купив чи взяв на складі “Контори” спирт й магічним дійством зарядив мені на шкоду.)
Для лікування лівостороннього гаймориту мені був потрібен дефіцитний гідрокортизон. (тоді майже все було дефіцитом.) В обід Петро відпросився у мене до кінця робочого дня, ніби для того щоб з’їздити до брата за спиртом, дістати через знайомих в аптеках потрібний мені дефіцит та вирішити деякі проблеми у інституті культури.
Увечері Петро приніс банку зарядженого спирту, флакончик зарядженого гідрокортизону ( на його місці я би не упустив цей шанс) та дві підшивки надрукованих на машинці аркушів антирадянського змісту. Запропонував: “Почитай, що ходить по руках серед викладачів та студентів”. Насправді цей “самвидав” був органами держбезпеки у когось з інтелігенції конфіскований і у потрібний момент використаний у грі проти мене.
Я виготовив саморобний коньяк за рецептом Петра, й зараз зрозуміло, чому він навіть віддалено кольором, смаком та запахом не був схожий на те кадебістське пійло. Щоб зняти нервову напругу та підняти настрій, випив половину склянки, і “проколовся” четвертий раз. Наступного дня Петро знову пригощав кавою з коньяком. Це був п’ятий “прокол”.
Знову він завівся, як заїжджена платівка: “Ну як же втекти на Захід? Як же втекти на Захід?”. А сам пильно заглядає мені в очі. (Час на розробку “об’єкта” був обмежений і тому агент держбезпеки мусив прискорювати події й цим явно перегравати.) Знову мій язик, як шнурок, розв’язався, і я зупинити себе не міг. Воістину це так: я говорив усе, що знаю, відчуваю, як відношусь до влади, але… величезним зусиллям волі примушував себе мовчати про свої плани відносно мавзолею комуністичного ідола. Петро відчував, що я щось задумав і цього, найголовнішого, не договорюю.
Щоранку я пив із Петром каву з тим коньяком, а ввечері дома напій, виготовлений з принесеного ним спирту і “проколювався” стільки разів, що зараз уже збився з рахунку!
Одного разу Петро запропонував: “Давай поїдемо до братика на риболовлю”. Я поцікавився: “Вудками будемо ловили чи сіткою?”. А Петро довірливо: “Кум мого братика працює на військовому складі, отож, будемо рибу глушити тротиловими шашками”. І я під дією того “коньяку” клюнув на цю примітивну приманку – погодився.
Минали дні і я все глибше підпадав під вплив чародійства. Пив я ту каву, як під гіпнозом, а Петро все: “Ну як же втекти на Захід?.. Як?.. Як?”. Це вже настільки набридло, що я, очевидно, під впливом того коктейлю, сказав таке: “Ти ж маєш через брата доступ до вибухівки. Набери повний дипломат. Датчики “ВМ” вистав так, щоб контакти замикались, коли ти нахилиш дипломат. Їдь у Москву на Червону площу. Підбігаєш до усипальниці вождя світового пролетаріату. До тебе швидко кинуться кадебісти та закордонні журналісти. А ти: “Гарантуйте виїзд на Захід, бо інакше зараз добряче бабахне!”. Ну ось і поїдеш на омріяний Захід. А коли щось не так, то… жив, як собака, зате помреш, як герой!”.
Петро пильно поглянув мені в очі, язиком прицмокнув, і, похитавши головою, захоплено сказав: “Ну ти і па-а-рєнь!”. А тут ще в наступні дні я діставав його: "Ну, коли ж на риболовлю поїдемо?”.
Весь вільний час ми грали в шахи, і я розумію, чому Петро частіше програвав: в його голові були зовсім інші ходи та комбінації гри проти мене… Зрозуміло, що цей агент щодня писав своєму начальству рапорт, в котрому описував мою поведінку. Тут уже кожному з них стало зрозуміло, що “об’єкт” настроєний досить агресивно і замислив щось дуже серйозне. Для того щоб повністю розкрити мою душу, комітетники розіграли таку трагікомедію.
Причастя від тіла та крові диявола.
Випало мені по графіку 26 травня чергувати до глибокої ночі. Петро напросився стати помічником, і я погодився. Нам виділили старенький вантажо-пасажирський мікроавтобус “Нісса,” котрого я ні до цього, ні після у відділі не бачив. За кермом сидів незнайомий шофер, поряд його товариш, а у салон сіли я та Петро. Їздили по викликах і я помітив, як нервує мій помічник, мені майже не допомагає, думає щось своє. Руки у нього тремтять, очі бігають, в кожному магазині намагається пригостити спиртним, але я відмовлявся, бо не п’ю під час роботи. Ті двоє не вилазили з кабіни, і я розумів, що ще не прийшов їх час. Розумів, що це дійство розігрується ради мене, але якась дивна сила не пускала піти геть, надприродна цікавість примушувала грати далі, щоб подивитись, що ж то воно буде. Настав пізній вечір - було біля 23 години. Останнім був виклик у продмаг №57, що по вулиці Горького. Зараз я розумію: комітетники навмисне відірвали датчик на вікні, щоб у пошуках несправності я згаяв трохи часу. Ось тут настав їх час, і шофер із товаришем підключились до гри. Доки я з Петром шукав та усував несправність, вони обоє загравали до молодої вродливої продавщиці, а, насправді, до своєї спільниці. Це заради мене вона розпустила коси по плечах, щоб справити враження. Легенда була така: Товариш шофера закохався у продавщицю і виявилось, що у неї сьогодні день народження. Як іменинниці опівночі добратись додому? Просить підвезти в село і в нагороду обіцяє могорич.
Петро правильно розсудив, що сам може не справитись, і тому взяв на допомогу ще двох “майстрів”. (У Магії робота трьох “майстрів” називається “Тріада”.)
Наші погляди зустрілись і висока, вродлива дівчина з довгим жовтим волоссям посміхнулась мені.
Я сказав: - Поїхали!..
Зупинились в Шпанові біля дерев’яної хатинки, котра утопала в заростях бузини. Красуня вийшла й швидко принесла пляшку мутного самогону, пиріг із маком та стопку. Розмістились в салоні мікроавтобуса. Я відчував усю театральність, фальшивість ситуації і тому відмовився пити першим. Із смішками та жартами всі вони випили по чарці. Наливають мені. Якось було незручно після вродливої дівчини відмовитись. Під дією чародійства “Тріади” я вперше, взявши чарку, не зробив звичного у підозрілій ситуації: не прикликав Господнє ім’я, а покірно одним ковтком випив оте мутне смердюче пійло та вкусив пирога. Помітив, як усі вони радісно, торжествуюче переглянулись – удалося причастити від тіла та крові диявола! Ще на під’їзді до свого села мені стало погано. Дома відразу став сильно блювати, але, як виявилось, це вже нічого не вирішувало – справу було зроблено. Пізніше в таборах часто згадував цей епізод. Спочатку нарікав на себе. Скреготів зубами. А потім зрозумів: випив би, чи ні – це вже нічого не вирішувало, бо в той час я уже міцно сидів у комітетників на гачку і надалі бути могло ще гірше: інсценували б нещасний випадок або вчинили яку іншу провокацію, так що у той час я вже був приречений. Врешті-решт дійшов висновку: оскільки я гостро відчуваю соціальну несправедливість, ненавиджу неправду, беззаконня, то обов’язково став би боротись й був би так чи інакше покараний сатанинською владою.
Що ж було далі? Що ж сталось зі мною після причастя від тіла та крові диявола? На другий день дуже боліла голова, - розум настроювався на іншу програму мислення. Через день зустрів Петра на роботі і ми стали найкращими друзями. Він уже не мріяв утекти на Захід – ціль була інша. Плакався: “Стільки несправедливості навкруги: тотальна брехня, важка праця за мізерну платню, нескінченні черги за усім-усяким, цинкові домовини з Афганістану, а кращі представники народу гниють у сибірських таборах та мучаться у кадебістських спецпсихлікарнях! А ми, здорові бовдури, любимо тільки себе! Нам плювати на свій нещасний народ! Але як протестувати!? Як!?”. І пильно дивиться мені в очі. Я погоджувався й радів, що знайшов однодумця, спільника.
Кімната в гуртожитку.
Петро запросив мене до себе в кімнату гуртожитку. Насправді, як потім виявилось, жив він із жінкою та дітьми у сучасній квартирі, а ця кімната служила комітетникам декорацією, щоб можна було, поплакавшись на бідність, розчулити чергового “профана”. (У кримінальному світі людину, котру хочуть одурити, називають “лохом”, а в чорнокнижних ділах – “профаном”.) (“Профан” – новачок, не посвячений у таїнства Магії.)
Очима я бачив скрізь тонкий шар пилу, чув затхлий запах – це означало, що в кімнаті довгий час ніхто не жив, але розум уже був настільки затуманений, що я сприймав усе за правду. Одяг на ньому був такий, який носили десь років із двадцять тому. Усі його слова, із першого дня до останнього, були брехнею, лицемірством. Правдою було лише те, що Петро знав чотири іноземні мови. Давав мені уроки англійської, допоміг написати листа родичам у Канаду. Думаю, що Київський державний університет він таки, справді, закінчив, бо був напрочуд розумний, начитаний, освічений, тільки от розум, тіло та душу продав дияволові… Слід сказати: актор він був бездарний. У гру вступила молода жінка з органів держбезпеки, котра незграбно грала роль коханої дівчини Петра. За такий сценарій, декорації, костюми та акторську гру навіть у провінції закидали б гнилими помідорами, але я, під дією чар, вірив і захоплювався: очі бачать одне, а в думках – інше.
Щось подібне вже було в юності. Кохав дівчину безтямно. Очима бачив, що ми не пара, але почуття безмежної любові заглушувало усілякий глузд. Інших дівчат для мене просто не існувало. Я не дарма навів це порівняння – полюбив Петра безтямно і не помічав, не придавав значення грубим помилкам. Дивився й очима бачив бездарну гру, але під дією чародійства звивини мозку були уже так заплутані, що довірявся йому як найліпшому другові.
До інституту культури приводив мене декілька разів. Просив почекати, а сам заходив вирішити свої педагогічні проблеми. Насправді, Петро там не працював – заходив у двері й стояв деякий час, щоб я повірив, що він там, справді, викладає англійську мову. Виходив й розповідав про свої стосунки з колегами та студентами – “вішав локшину на вуха”.
В гостях у брата.
Пізніше став запрошувати мене в гості до свого брата Арсена, котрий жив за містом – в Понебелі. Хата подружжя мало чим виділялась від інших осель. Дочка закінчувала десятирічку, а синові було років десять.
Запам’яталось, що під час першого візиту на лаві лежало декілька яблук. Петро до мене напрочуд лагідно: “Коля, пригощайся яблуками з братового саду. Вибери найкраще. Смакуй на здоров’я...”. Помітив як радісно присутні переглянулись коли я вкусив те велике смачне яблуко. В таборах часто згадував цей епізод, але тільки зараз зрозумів, що саме тоді відбувалося. Чорнокнижник вкладає яблуко в руки померлої людини і через певний час із відповідним закляттям забирає. Цей обряд відноситься до найсильнішого розділу Магії “Виклик померлих душ” і називається “яблуко примирення”. Якщо пригостити ним ворога, то він перетвориться на найщирішого друга, що й, справді, сталося.
Іншого разу Петро ввічливо звернувся: ”Тут у ставках розводять рибу, а у брата скрізь друзі. Ходімо в склад, Арсен подарує тобі декілька живих рибин.” Я погодився. У складі Арсен… поклав дві риби на вагу і, скоса на мене поглядаючи, вони обоє стали шепотітися. За звичних обставин подібне викликало б у мене огиду, але тоді під дією чаклунства мій розум був настільки затуманений, що я сприйняв цей епізод як чергове дивацтво. Що це було? В Магії є такий ритуал: потрібно на живу рибу наговорити закляття на дружбу та любов і зробити так щоб потрібна людина її з’їла, отож, так вони тоді й зробили. Рибу ж важили для того щоб пізніше розрахуватись з комірником.
Один візит вартий того, щоб описати детально. Того разу ми, очевидно, з’явились несподівано, бо господар послав сина до друзів позичити самогону, а жінку попросив приготувати вечерю. Щоб “вбити час,” Петро запропонував прогулятись берегом річки. За дружньою розмовою про важке життя народу минуло більше години. Сонце вже ховалося за горизонт, коли малий повернувся. Він нічого не ніс у руках, але як ми зайшли слідом, то очі мої побачили на столі повний графин самогону. Очі бачили, але тоді розум цю інформацію не прийняв до роздумів.
Біля графина парувала яєчня із салом та товчена картопля, стояли тарілки із салатами, нарізаний хліб. Поряд на плиті у сковорідці шкварчало м’ясо.
Арсен до мене: “Зайди в спальню – почекай, доки м’ясо дожариться”.
Зайшов. Сів на крісло. Став роздивлятись. Спальня як скрізь у селах - застелені ліжка, крісла, етажерка, столик. На стінах килими. В кутку вгорі, дві ікони в рушниках. На одній Діва Марія із Сином Божим, на другій – Ісус Христос із розкритою Євангелією в котрій: “Заповідь нову даю вам: Любіть один одного”. Не встиг роздивитись кімнату, як зайшли господарі та й сіли навпроти.
Арсен жартома повалив жінку на ліжко і, сміючись: “Ах ти, курвочка, де ж ти взялась на мою голову? Їб… у кості, горе, печінки, селезінки, серце і рот твою мать…?!”.
Я звик чути серед нашого народу подібну добірну лайку, але… але він там ще додав “…і Христа Бога Мать!”.
І це під іконами святих!!! Мене аж пересмикнуло від почутого. Захотілось гримнути дверима та й піти геть, але... це бажання чомусь напрочуд швидко згасло – не пішов.
Сьогодні я розумію, чому. Вони побачили цей спалах гніву і, прочитавши пошепки чорнокнижні заговори, загіпнотизували, щоб залишився… В цей момент із кухні нас покликав Петро, і ми пішли. На столі добавилось смажене м’ясо та вже звична пляшечка 0,25л. того саморобного коньяку. Сьогодні я розумію, що саме тоді відбувалось: самогон вони мали свій, а сина послали до майстра відьмарських наук по те сатанинське пійло. Що ж, надійна зміна росте.
У спальню завели, щоб забавити чергового “профана” грою двох акторів, а Петру цим дати час добавити у те пійло ще необхідні наркотичні компоненти та зарядити відповідним заговором.
Сіли за стіл. Випили по чарці самогону. Закусили. Випили по другій. Закусуючи, розмовляли, жартували. Вечеря була смачною, а обстановка люб’язною. Слід знати, що слуги диявола є, на перший погляд, людьми напрочуд гостинними, привітними, доброзичливими, вони підкреслено ввічливо роблять свою чорну справу. Їх, майстрів Магії, було троє, отож “Тріада”.
Вони утрьох магічним чином нав’язали мені свою волю, тому що в моїй свідомості виникло непереборне бажання ще й того саморобного коньяку випити. Пам’ятаю, як вони здивовано-радісно переглянулись, коли я сам запропонував це. Справа в тому, що я завжди п'ю щось одне, не допускаю щоб у шлунку утворився коктейль із спиртних напоїв. Сьогодні я уже знаю, що впливаючи магічно можна керувати народженням думок у голові жертви та непереборних бажань…
Було вже досить пізно, коли ми йшли на зупинку. Петро плакався на несправедливість комуністичної влади та рабську покірність злиденного народу. Доходив висновку, що злочинно мовчати, потрібно будь-якою ціною намагатись змінити існуючий суспільно-політичний лад. Це мені було дуже близьким і тому я з радістю погоджувався.
Очевидно, він у той пізній вечір перестарався з тим “коньяком”, бо почуття любові, ніжності, довіри мене аж переповнювали через край. Розкриваю душу, як на сповіді, і сам собі дивуюсь: що це? Що це діється зі мною? Я ж його знаю лише три тижні. Чому ж порушую свої “табу”? Чому він мені настільки милий, любий? Чому не можу контролювати себе, зупинитись? В пориві відвертості признався: “Ти справжній друг, спільник! Ти єдиний, хто розуміє мене! Сам Бог послав тебе мені!”.
Петро аж млів від задоволення. Ще секунда, і я обняв би його та розчулено заплакав. (Зараз уявляю, як би це його потішило.) Та в цю мить скрипнули гальма - автобус поряд зупинився й водій відкрив двері. Там серед пасажирів було соромно виказувати свої почуття - не хотілося щоб нас прийняли за пару закоханих "голубих" й тому я мусив стримуватись.
Петро у мене в гостях.
Весь час нашої дружби я чудово розумів, що зі мною діється щось не те, і думав весь час, але не міг ніяк зрозуміти, що саме та знайти такий логічний вихід: звернутись до Бога! В цьому стані немає нічого дивного – зараз усі жителі нашої планети усвідомлюють, що з нами діється щось не те, що дійшли до абсурду, до межі самознищення, але мало у кого народжується логічне бажання звернутись до Бога!
Петро постійно плакався на бідність та все в очі заглядав. Він магічним шляхом нав’язав мені бажання запросити його в гості. Справа в тому, що я не мав звички водити до хати друзів із роботи - за чотири роки праці не привів жодного, а його – на третій тиждень знайомства. У нас був собака, котрий удень відсипався, а вночі охороняв хату. Так ось, Петра Рекс дуже ненавидів – рвав ланцюг, заспокоїтись не міг. (Кажуть, що звірі відчувають людей, котрі зв’язані з нечистим.) Я щедро пригощав товариша. Давав йому із собою м’ясо, молоко, яйця, фрукти бо любив та жалів бідного інтелігента. Петро з апетитом їв із мною часто з однієї миски. Брав додому гостинці і дуже дякував.
Допізна грали в шахи і розмірковували, де взяти вибухівку, детонатори та який об’єкт вибрати. Якось у пориві відвертості я запропонував: “А давай через твого брата дістанемо ніби для браконьєрства”.
Петро погодився, але через два дні ходить дуже сумний. Я цікавлюсь: “Що сталось?”.
“Друг” довірливо признався: “Нещодавно браконьєрів “застукав” рибнагляд. Не захотіли відкупитись – полізли в бійку. Так ті “здали,” бідолах, кадебістам… Ті покидьки стануть розплутувати клубок і ниточка може привести до братика. Тепер доведеться вибухівку шукати самим. Але де взяти? Де?”. І пильно дивиться в очі…
Щовечора грали в шахи та щиро розмовляли допізна. Сьогодні я розумію: він навмисне хитрував, щоб запізнитись на останній автобус і цим напроситись переночувати. Важко повірити: я радів коли мій “друг” залишався ночувати. Кожного разу жінка стелила нам разом, а сама йшла спати в іншу кімнату.
Навіщо він так вигадував? Справа в тому, що спляча людина для чорнокнижника – подарунок. Можна робити все, що завгодно і, в тому числі, примусити крізь сон говорити найпотаємніше…
А вранці мама або жінка готувала сніданок. Ми вмивались, голились, снідали та йшли на автобусну зупинку.
“Продасть тебе цей чоловік і гроші перерахує”.
Одного разу збирали в саду полуниці. Дивлюсь, як мій друг перестрибує з рядка на рядок і… у моїй свідомості виникло досить дивне відчуття. Здається, що я та він дуже-дуже давно вже жили на цій Землі. Я напружив пам’ять, щоб пригадати, що ж було, чим усе скінчилось. Якась тривога, неспокій, відчуття огиди огорнули мене. Відповідь прийшла у вигляді думки: “Продасть тебе цей чоловік і гроші перерахує”. Стривожившись, я ще більш напружив пам’ять, але в цю мить Петро заговорив до мене і це відчуття зникло.
Іншого разу, під дією того сатанинського коктейлю, признався другові, що нещодавно відправив на радіо “Свобода” безневинного листа, в котрому між рядками тайнописом був такий текст: “Передайте цей лист співробітникам ЦРУ. - Радянський Союз щороку втрачає сотні мільярдів народних грошей на гонку озброєнь, в тому числі ядерної зброї, котру націлює на ваші ж голови, на фінансування зарубіжних компартій, на поставку зброї комуністичним диктаторам та прокомуністичним терористам, на шпигуноманію. Невже мені пожалієте декілька шашок з електродетонаторами? Адреса акростихом у попередньому листі. Чекаю бандероль із будь-якої точки Союзу”.
Петро вже вкотре головою покрутив та захоплено вигукнув: “Ну ти і па-а-арєнь!”. Як пізніше виявилось, завдяки Петру той лист комітетники встигли перехопити та проявити, прогладивши гарячою праскою.
Цілком логічно, що від автора такого листа слід позбавитись. Ось чому Петро став дуже плакатись на бідність та настирно умовляти пограбувати якийсь склад чи магазин. Переконував, що, знаючи вразливі місця сигналізації, ми зможемо блискуче провести операцію і збагатитись. Це був оригінальний хід: спровокувати на злочин, щоб якнайдалі та якнайдовше заховати мене в табори…
Як він не вмовляв, та я категорично відмовлявся, бо написано “не вкради”. Тоді в хід пішов інший план: Петро запросив мене на озеро покупатись. Я погодився. Досить дивним було те купання. Мій “друг” взяв напрокат водний велосипед та скерував його на середину озера. Там ми стали з того водного велосипеда ниряти. Я пам’ятаю, як нервував Петро, і зараз розумію, чому: чекав підмоги, щоб утопити мене, але, очевидно, щось у них тоді не склалось… А що, це було б розумно: нема людини – нема проблеми.
Минали дні. Наша дружба продовжувалась: Петро возив мене в гості до брата Арсена, а я його у свою чергу – до себе. Він іноді запитував мене: “Чому ти так віриш мені? А може, я кадебіст?”. І пильно дивився в очі.
А я: “Та ніколи такого бути не може… Ти настільки освічений, розумний, а живеш при нашій сатанинській владі настільки бідно… Розумна людина ніколи не стане Іудою, бо несумісні геній та злодійство”.
О, яким блаженством, якою радістю світились його очі, сяяло все обличчя… Він дивився в глибину моїх очей, читав думки і торжествував перемогу – розумів, що вдалось чародійством затуманити розум, втертись у довіру, підкорити своїй волі. Відчував, що без його поради та допомоги нічого серйозного проти правлячого режиму не вчиню.
Відомча лікарня.
В той час я страждав на лівосторонній гайморит і шукав хорошого лікаря. Петро знав про цю проблему, отож, неспроста хтось із завербованих начальством колег у довірливій розмові підкинув ідею: “А ти звернись у нашу відомчу міліцейську поліклініку… Обладнання там нове і лікарі вищої кваліфікації…” Петро довідався, що я так і зроблю, отож, комітетники заставили лікаря поліклініки умовити мене лягти на тиждень у лікарню. Ось чому, коли я прийшов на прийом, він нервував, погляд відводив, не знав куди тремтячі руки подіти. Я погодився: хотілося відпочити від домашньої нервозності після пожежі. Як прийнято, в перший день взяли декілька крапель крові з пальця, шприцом – із вени та зробили інші аналізи. Душа в крові знаходиться, (Книга Буття 9:4) і тому це був подарунок для чорнокнижників з КДБ. В палаті я лежав із дуже балакучим хворим, а в шахи до глибокої ночі грав із вороже проти влади настроєним черговим лікарем. Кожен із них писав про наші розмови рапорт і отримував нагороду за цінну інформацію. “Друг” Петро через день-два провідував. У дворику пили отой його “коньяк” і за грою в шахи вели задушевні розмови.
В день виписки запропонували… лягти на обстеження в психоневрологічний диспансер. Я весь час думав, думав, аналізував події так, що, здається аж розум закипав, але… розумної, логічної відповіді не народжувалось. Не міг ніяк зрозуміти, що це значить, довго вагався, але все ж погодився.
Психоневрологічний диспансер.
Там знову взяли всі аналізи і вдруге моя душа була подарунком чорнокнижникам. “Друг” і тут провідував, передачі приносив. Знову “коньяк” та задушевні розмови за грою в шахи. “В своё время мы подумаем и об этом!” – любив він вигукувати, обдумуючи черговий хід. Тепер я розумію, які він ходи та комбінації весь час обдумував.
Одного разу сталось так, що мене покликав “лікуючий лікар.” Петро сів грати з іншим пацієнтом. Невдовзі я повернувся й став спостерігати за поєдинком на шахівниці. Мій “друг” програвав і дуже нервував. Злився й брав ходи назад. Суперником виявився психічно неврівноважений пацієнт і тому грізно протестував. Атмосфера гри ставала украй напруженою. Обличчя Петра світилось гнівом, а манери були владними – очевидно, він у своєму житті не звик, що йому суперечать. Це пізніше пригадуючи цей епізод, робив такий логічний висновок, а тоді дивився й очима кліпав – розум не видавав розумних висновків. Пізніше до мене підійшов той пацієнт й іронічно докорив: “Ну й друг же у тебе - працівник КДБ!.. Пригрозив мені що викличе на розмову до себе у кабінет!”. Важко повірити, але у моїй свідомості не народилось жодних негативних емоцій, підозри, страху. Навпаки – спалахнули почуття любові, ніжності співчуття і я заспокоїв розлюченого пацієнта: ”Та який же він кадебіст?.. Він учитель англійської мови у інституті культури... Це він так тебе лякав, на понт брав, бо розлютився що переходжувати ти не дозволяв…”. Звивини мого мозку на той час уже так були заплутані чародійством, що не могли нормально обробляти почуту та побачену інформацію. Раніше ж чув цікаву бувальщину про кмітливість та логічне мислення. У часи розгулу сталінського терору НКВСники збирались заарештувати хорошу людину. Співробітник прокуратури намічену жертву поважав, але відкрито попередити не міг бо знав, що за “об’єктом” стежать, листи перевіряють, телефон прослуховують. Як же попередити? Тоді працівник прокуратури зателефонував із телефонного автомата кандидатові на роль “ворога народу” й… мовчав у трубку. Після другого дзвоника розумний чоловік зрозумів, про що саме мовчанням його попереджує таємничий доброзичливець й швиденько виїхав у невідомому напрямку. За звичних умов і мені подібного натяку було б досить, а тут… не вірив попередженням сказаним прямо в очі! Та ще крім того й керівники та офіцери нашого відділу охорони стали до мене відноситись підозріло - поводились як із піддослідним кроликом та змовницьки переглядались. Я усе те помічав, але от розум тоді не видавав розумного пояснення. За нормального мислення я би досить швидко зрозумів, що вже знаходжусь під контролем спецслужб й відреагував адекватно загрозі: компрометуючі матеріали у вогонь, заяву на звільнення на стіл та бігом до церкви молитися: "Господи, визволи мене від лукавого...". У схожому стані перед війною перебував Сталін, котрий не вірив жодному донесенню розвідників та дипломатів про підготовку гітлерівської Німеччини до нападу на Радянський Союз. Якщо в результаті дії чародійства КДБ я втратив 5 років життя та здоров’я, то самовпевнений Сталін десятки мільйонів своїх рабів!
І у цій лікарні серед хворих знайшлись “друзі”. Один із них ніби випадково проговорився, що працює в кар’єрі і, щоб заробити на випивку, іноді продає вибухівку браконьєрам. Звивини мого мозку були вже настільки заплутані, що я клюнув на цю примітивну приманку - попросив продати і мені та дав адресу.
Комітетники, проаналізувавши всю зібрану інформацію, дійшли логічного висновку, що із цим антирадянщиком пора кінчати і, бажано, без шуму.
Після виписки до хати прийшов “друг”. Поздоровив із “одужанням” та дістав пляшку сухого вина. Майнула слабенька думка: вино закрите пластмасовим корком, котрий легко відкрити й засипати все, що завгодно. Але… але я не міг відмовитись – пив як загіпнотизований. Зараз розумію: це була “порча на смерть”. Цілу ніч страшенно мучився - кошмари, кидало, то в жар, то в холод. Вранці ледь встав із ліжка. Відчував, що помираю, але розум не знаходив причини. Під вечір поплівся на ту свою улюблену гору за село і став там так щиро молитись, як ніколи раніше - благав Господа продовжити мені віку.
Інфекційна лікарня.
Наступного дня лежав в інфекційній лікарні. Там лікарі не працювали на КДБ – аналізи взяли для виявлення хвороби, а напарником у палаті був звичайний хворий.
Але і тут “друг” знайшов мене. На двір не випускали – карантин, так що передачі мені доводилось піднімати на шнурку.
Зараз я розумію, що значили слова лікарки при виписці. Вона, подивившись на результати аналізів, запитала здивовано: “Так що ж із Вами все-таки було?”. Справа в тому, що при насланні “порчі” людина дуже хворіє, помирає, а аналізи показують, що вона цілком здорова. Розумний лікар у подібному випадкові радить звернутись в монастир або до знахаря.
Наша “дружба” продовжується.
З роботи Петро звільнився, але наша “дружба” продовжувалась - заходив до мене в гості, приблизно раз у два тижні. Важко повірити, але… я дуже скучав, коли мого однодумця, спільника довго не було.
Одного разу на небі було лише декілька хмаринок, але Петро тримав у руках чорну парасольку. Пішов, а парасолю забув. Другий раз я говорю:
- Ти забув парасольку. На – забери...
І я запам’ятав у цей момент його очі, голос, жести, хитрий вираз обличчя.
- Заберу, – каже. Але… знову забув.
Третій раз, коли я йому нагадав, він ніби злякався, зніяковів, занервував, але пообіцяв, що на цей раз уже точно не забуде. І… забув.
Усі предмети накопичують енергетику.
Що це було? В Магії предмети заряджені сатанинською силою називають “підклад”. Ось із історії християнства повчальний приклад для розуміння теми. В 326 році знайшли три хрести, на котрих був розіп’ятий Ісус Христос та двоє розбійників. Як же визначити, на якому саме був розіп’ятий Син Божий? Патріарх Макарій по черзі клав хрести на покійника, котрого в цей час несли мимо. Коли приклали хрест Ісуса Христа, покійник ожив. В пам’ять цього чуда православний світ 27 вересня святкує Воздвиження Чесного Хреста. І до цього часу благодать випромінюють всі предмети, зв’язані з життям Ісуса Христа, Богородиці, усіх святих.
Оскільки усе чого торкається людина накопичує її добру чи злу енергетику то даному випадку чорнокнижники із КДБ відповідним сатанинським обрядом зарядили ту чорну парасолю мені на шкоду.
У книгах "Житія святих" я прочитав таку історію. Князь відвідав монастир. Після смачного обіду запитав у настоятеля: "Чому ваша їжа смачніша, ніж у моєму палаці?". Настоятель пояснив: "Монахи під час приготування їжі моляться, просять Господнього благословення, а твої кухарі – лаються та сваряться".
Я вже говорив, що всяка річ, котру виготовляє чи котрою користується людина, накопичує в собі її добру чи злу енергетику, отож, наші товари низької якості в тому числі і тому, що ми працюємо як ті кухарі на кухні князя.
У водяній свердловині часто виходить із ладу насос. Дістаючи та встановлюючи його, селяни сердито лають майстрів та Його мать. А я до них повчально: “Насос часто виходить із ладу в тому числі й тому, що ви замість того щоб попросити Божого благословення, лаєте всіх і все”.
Старі люди знають, що слова та енергетика людей мають велику силу, отож, з огляду на це в селах весільний коровай на стіл молодих доручають випікати жінці, котра щаслива у шлюбі.
Жила у Болгарії знаменита ясновидиця Ванга. Їй не обов'язково була потрібна присутність людини - достатньо було взяти в руки одяг або навіть шматочок цукру-рафінаду, котрий та людина добу носила при собі, щоб сказати про її минуле, сьогодення та порадити як уникнути біди у майбутньому.
Знавці цих таємниць по різному використовую свої знання. Чорнокнижники магічним обрядом із відповідним закляттям заряджають сатанинською силою різні предмети та й заносять у дім, підкидають під поріг ворога, викидають на перехресті, щоб хто взяв. Навіть сама людина, не знаючи, чи, не вірячи в подібні дива, може собі серйозно зашкодити: купити під час екскурсійної поїздки в екзотичні країни фігурку ідола, котрому колись приносили криваві жертви, підняти “підклад”, зняти щось цінне з померлого, нарвати квітів, ягід або що інше взяти на кладовищі та використати, побудувати або купити будинок на місці поховання і т.п. Ось чому існують віками відшліфовані обряди при народженні людини, хрещенні, одруженні, похованні, порушення котрих викликає великі неприємності. Буває, що випадково чи зумисне одна людина вбиває іншу і, щоб замести сліди, закопує труп у підвалі свого будинку, не розуміючи того, що з цього моменту вона вже живе… на могилі! Якщо ж закопає покійника в саду, то з цього моменту вона споживає овочі та фрукти, зриває квіти вирощені… на кладовищі! Наші предки були людьми розумними, отож, загиблу худобу, навіть улюблених котів та собак відвозили закопувати на спеціальні скотомогильники. Буває, що нерозумна господиня, замішуючи тісто, за якусь провину проклинає чоловіка та дітей й цим, сама того не відаючи, наводить на них порчу. Не розуміє дурна баба що хліб, як магнітна стрічка, накопичує негативну інформацію, отож після споживання тих пирогів у рідних їй людей починаються проблеми у бізнесі та зі здоров’ям – спрацьовує прокляття. Ця тема дуже об’ємна, але основна суть, гадаю, зрозуміла.
Отож, ота чорна парасолька була своєрідним магічним “троянським конем”. І Петро уже знав, що без його відома та згоди нічого не вчиню, що я повністю в руках диявола. Ось чому так несприятливо для мене і, відповідно, сприятливо для нього розвивались події у моєму домі. Якась таємнича, незрима сила перешкодила мені знищити всі речові докази, примусила покласти “компромат” майже на виду. І приніс же його нечистий саме в той день, коли я збирався все надійно переховати та щось ніби штовхнуло признатись: “Учора на Форті провів випробування, але, на жаль, невдало”.
Таємна вечеря.
Того фатального вечора мама приготувала нам вечерю. Ми повечеряли та й поїхали до його брата Арсена. Отой “підклад” "друг", ясна річ, уже вкотре “забув” і надалі та чорна парасоля залишилась в хаті. Там, в Понебелі, він зателефонував своєму начальству і повідомив щось на зразок вислову з популярного кінофільму: “Клієнт дозрів. Пора брати”. Налив у банки води та, виждавши певний час, щоб патруль встиг прибути в умовлене місце, прибіг до мого автомобіля. А що далі було – я описав раніше.
На слідстві, суді, в таборі я все думав, думав, аналізував кожен свій крок і… нарікав на такий фантастично-фатальний збіг обставин. Радів, що все-таки не видав свого спільника! Ось як на мислення, поведінку людини впливають магічні коктейлі, причастя від тіла та крові диявола, ритуали...
Тільки 9 травня 1983 року, через рік після нашого знайомства, коли рідні привезли на довгострокове побачення свячену проскурку, Пасху, воду, сир, масло, яйця-крашанки і я попив, поїв освяченого, лише тоді в моїй свідомості туман розвіявся, повернувся здоровий глузд.
Що ж було раніше? Спочатку я прекрасно розумів, що Петро – агент КДБ, але під дією різноманітних чародійств підозра приглушувалась. Остаточний перелом наступив коли їм удалося причастити мене від тіла та крові диявола. Що ж сталось з моєю свідомістю?
Вплив магічних дійств на поведінку людини.
Ось перший аспект: Віра в Бога, любов до Бога, надія на Бога поволі згасали, доки не замінились байдужістю, роздратуванням, ненавистю. До церкви я вже не ходив й Біблію не відкривав – не хотілося.
Другим аспектом магічного впливу був феномен зомбування. Зазвичай людина весь час щось думає, переживає, аналізує, згадує, планує… Але, як тільки-но ішов чи їхав сам, приступав до одноманітної, рутинної роботи, так відразу мій розум відключався, ставав порожнім від думок – я діяв як запрограмований робот. Розум умикався лише тоді, коли я повставав перед проблемою, котру негайно потрібно було вирішити, або коли хто звертався із запитанням, котре потребувало логічного мислення. По цій темі важливо відмітити, що коли сідав грати в шахи, то розум вмикався й грав я як і раніше...
І третім аспектом був феномен утрати розуму лише по відношенню до чорнокнижника Петра: Я полюбив його, як ліпшого друга, довіряв, жалів, прощав зверхність, цинізм. Свої відчуття можна пояснити так: в мою свідомість поселили диявола, котрий, як віртуозний піаніст, грав на народженні моїх думок, почуттів, бажань. Дома та на роботі ніхто в моїй поведінці нічого дивного не помічав. Ну хіба, що оцей епізод: бригадир попередив мене, що мій напарник є офіцером КДБ. О, як же не хочеться, щоб це було правдою – кожна клітинка мого розуму кричить, протестує: “Ні! Ні! Це неправда! Не вір!”. Коли ж Петро досить примітивно викрутився, то я… із радістю повірив та й заспокоївся, а потім швидко забув цей епізод... На місце випробовування саморобного вибухового пристрою поїхав автобусом, бо бачив небезпеку у тому, що вибух може привернути увагу правоохоронців й тоді собака по сліду приведе їх до винуватця. Це то я розумів, а от небезпеки, котра походить від Петра, впритул не бачив!
Дивним є також і таке: чомусь нікому із рідні та друзів не здалося підозрілим моє "обстеження" у психоневрологічному диспансері та лікування у інфекційній лікарні?
Я би так популярно пояснив дію чародійства на поведінку людини. Ви будете успішно вирішувати свої проблеми, а от на найважливіше на даний час питання розум відповіді не дасть. Ви, для прикладу, не дізнаєтесь скільки буде сім помножити на вісім. Цікаво, що думка заглянути у таблицю множення, помножити на сірниках чи запитати першого стрічного не народиться у голові. І ще одне: диявол зробить так, що ніхто із ваших родичів чи друзів не поцікавиться причиною Вашого сумного вигляду...
Було до арешту лише три випадки, коли обставини змусили згадати Бога. Ось перший. Якось Петро запросив мене в гості до своєї знайомої, котра жила за містом. Я поїхав. “Друг” приїхав із своєю співробітницею Ніною, котра грала роль його коханої. Господарка квартири Клавдія жила одна – чоловік поїхав у Росію на заробітки. Був накритий стіл. Ми пили, їли, жартували, слухали музику, танцювали. Пізно ввечері, під час танцю Клава ніжно шепнула на вухо: “Я хочу тебе…”. Я зробив вигляд, що не почув і, поглянувши на годинник, сказав: “Мені вже пора”. Усі вийшли на зупинку. Зупиняли попутки, але ніхто не ставав – боялись. Тоді ми заховались, а Клава стала зупиняти сама. Петро до мене: “Заночуй тут. Вранці буде автобус”. Я прекрасно розумів, що це означає: Клава, як порядна жінка, постелить мені окремо, але скоро їй стане холодно та сумно, отож, вона прийде до мене погрітись… Хочеш-не-хочеш, а доведеться порушити сьому заповідь… Я відійшов у посадку ніби для того, щоб справити природні потреби, а сам став молитись: “Отче мій, що єси на небесах! Величезну дурницю я зробив, що приїхав сюди… Благаю: врятуй мене від гріха – хочу, щоб душа моя прийшла до тебе чистою, безгрішною… Зроби так, щоб я поїхав”.
Не встиг я договорити останнє слово, як скрипнули гальма – зупинився бензовоз. Я сів, а шофер до мене: - Ну, що, Микола, трахнув цю бабу?
- А звідки Ви мене знаєте? – здивувався я.
- А я сусід твого тестя… Та не бійся, не скажу – сам таким був…
Підвіз під саму хату.
Другий раз молився після того, як “друг” зробив мені “порчу” на смерть і я відчував, що помираю.
Третій раз молився перед випробуванням вибухового пристрою. Недобрі передчуття мучили мене: розумів, що душа чує біду, але… йшов цілком добровільно на смерть заради народу. Молився: “Отче мій, що єси на небесах, благослови мене і я ціною власного життя знищу сатанинського ідола. Авва – Отче, - Тобі все можливе, пронеси мимо мене цю чашу! А проте не чого хочу я, але чого Ти…”
Я школу закінчував, коли мама купила в мою кімнату ікону “Моління про чашу,” а перед нею повісила електричну лампадку. Отож, все моє подальше життя було осяяне блиском цієї ікони. Зрозуміло, що саме така молитва була цілком закономірною, але надалі сталось вже не так як хотів я…
Неабияке задоволення отримав чорнокнижник з КДБ від тієї гри та подальших нагород. Очевидно, цілу дисертацію написав про кожен мій учинок та вислів під дією магічних рецептів. Пізніше в тюрмах та таборах безліч завербованих негідників весь час пильно слідкували за мною, щоб записати кожний учинок, кожне слово та отримати відповідну нагороду.
Ось так усе і було… Але ніхто не знав того, що… все було “в тему”. Я, ще не розуміючи цього, просив Господа Бога: “…Ось промине життя безглуздо і після мене, як після майже всіх моїх ровесників, залишиться піраміда випитих пляшок, натовп коханок, але доброго сліду - ніякого… Хочу бути корисним, хочу зробити щось добре Тобі, Владика Святий та Праведний, та людям! Я зможу пити чашу, котру пив Ісус, я піду за Ним!…”. І Господь виконав моє прохання. Але до чого ж гірка та чаша!
Не я перший, не я останній.
Та не один я постраждав від чорнокнижників. Ось приклади з історії Росії. Спадкоємець царського престолу хворів на гемофілію – хворобу, при котрій кров не згортається, а тому кровотечу дуже важко зупинити. (І в наш час ця хвороба лікується важко). В 1904 році в Петербурзі з’явився неграмотний, брудний, але хитрий, підлий, розбещений, сексуально невгамовний мужик Григорій Распутін. Цей лицемірний чорнокнижник, творячи усілякі чуда та зцілення, вдало грав роль святого чудотворця. І багато хто вірили, що він – святий, посланець Божий. А тим часом агенти царської охранки збивались з рахунку, фіксуючи “жінок по виклику”, котрі щоночі відвідували “чудотворця”. Цей “вовк в овечій шкурі” був справжнім професіоналом магічних наук, тому що вмів, втершись у довіру, використовувати людей для досягнення своїх егоїстичних цілей. І свого він досяг - проник у царську сім’ю та чародійством підкорив своїй волі, нав’язав свої думки, бажання. Знайшлось дуже багато підлих кар’єристів, котрі платили “старцю” величезні гроші, щоб той умовив царя призначити їх на високу посаду, або прийняти вигідне їм рішення, отож руками імператора Російською імперією довгий час фактично керував неграмотний, користолюбивий, підлий чорнокнижник. В результаті сам монархічний устрій узагалі і царська династія зокрема, стали посміховиськом в очах народу. Цар Микола став самим нелюбимим царем із династії своїх попередників, і цим поспішили скористатись різноманітні революціонери.
Спостережливі люди запримітили дивну закономірність: кожен, хто звертався до Распутіна за якоюсь послугою невдовзі бажане отримував, але пізніше доля поверталась так, що втрачав не тільки здобуте, а ще й до того сім’ю, посаду, гроші, своє добре ім’я, здоров’я...
Придворні царю говорили: “Якщо подібний вплив Распутіна у державні справи буде продовжуватись, то династії загрожує погибель, а Російській імперії – катастрофа”. Але всякий вельможа, якою би високою не була його адміністративна посада чи заслуги перед Росією, після подібних заяв негайно потрапляв у немилість та втрачав своє місце.
Царя вмовляли: “Вижени Распутіна – замість нього ми в Росії знайдемо тисячі знахарів, здатних заговорити кров у царевича”. Але “старець” настільки чародійством царську сім’ю підкорив своїй волі, що цар уже не звертав уваги на подібні поради. І це не дивно: я теж під впливом чорнокнижника із КДБ уже через три тижні не слухав розумних порад.
(Нещодавно я вичитав у пресі, що у адміністрації США є спеціалісти-екстрасенси, котрі виявляють та не допускають до президента людей з такими магічними здібностями, котрі мав Распутін. Я б теж так поступив, і навіть більше того: знайшов би пророка через котрого, як це робили царі у минулому, запитував би Бога як поступати у складних випадках.)
В народі ходили чутки, що Распутін є коханцем цариці. Я в ту пору не жив, отож, ясна річ, не стояв із свічкою в ногах, а тому не можу стверджувати напевно, але, знаючи силу Магії, вірю, що таке могло бути.
В гордую нашу столицу
Входит он - Боже спаси! -
Обворожает царицу
Необозримой Руси...
Как не погнулись - о горе! -
Как не покинули мест
Крест на Казанском соборе
И на Исакии крест? (Н. Гумилёв)
Чорна магія диявола дуже сильна. Це знали з давніх часів. Не дарма Ісуса первосвященики та книжники запитували: “Скажи нам, якою владою Ти чиниш оце?”.
Знатні, благородні люди з царського оточення розуміли, що Распутін фактично став самодержцем Росії, перетворивши помазаника Божого в слухняного, беззаперечного виконавця своєї злої волі, тваринних бажань. Нічого більше не залишалось, як фізично знищити негідника, і троє високопоставлених придворних осіб стали планувати вбивство.
Кожна людина передчуває біду, смерть, а чорнокнижник – тим більше. Навіть звірі не позбавлені цього, бо всі знають, що щурі втікають із корабля, котрий має потонути, собаки виють перед покійником, змії та ящірки вилазять із нір та ведуть себе підозріло перед землетрусом.
Так ось, Распутін написав царю записку: “Я предчувствую свою смерть, и она близко. Если меня убьёт простолюдин, твой престол простоит века… Если же меня убьют люди знатного рода, твоя династия не продержится и два года”.
Распутіна поїли отруєним вином, пригощали отруєними тістечками, але конячі дози ціаністого калію не діяли. Чому? Справа в тому, що чорнокнижники знають заклинання від отруєння. На заговорену людину отрута не подіє, а ті, хто намагались зробити це, самі на протязі року загинуть і не обов’язково від отрути.
Стріляли. Распутін упав. Корчився у конвульсіях. Затих. Серце не билось, пульс не прощупувався. Убивці торжествували перемогу, а тим часом “старець”… встав та й побіг. Знову стріляли. Били довго по виску. Кинули з мосту в річку. Пізніше виявилось, що під водою вбитий ще дихав… Це сталось у грудні 1916 року. Пророцтво Григорія Распутіна скоро збулось. Комуністичний переворот привів до всесвітньої катастрофи, плоди котрої ми пожинаємо й досі.
Ще один приклад: Цар Іван Грозний (1530 – 1584) повелів привезти з Архангельська та околиць баб-чаклунок. Їх усіх разом закрили під замок та виставили охорону. Цар не вірив у силу диявольської Чорної магії і насміхався над ними, мовляв, всіляке чаклунство є обманом, шарлатанством, за що вас усіх скоро накажу спалити живцем…
Відьми повідомили царю, що той помре 18 березня. І ось цей день настав. Цар, посміхнувшись, повелів виконати вирок над обманщицями, але відьми дружно зняли крик, мовляв, день тільки почався, і ще не відомо, що буде до вечора…
Ніщо в той день не віщувало біди. Цар почувався добре – співав за обідом, але потім, за грою в шахи, похитнувся та схопився за груди. Через декілька хвилин утратив свідомість і помер. Чому так сталось? Царю не слід було їх закривати разом, тому що вони, змовившись, вчинили “відьомський шабаш”, метою котрого була смерть їхнього потенційного вбивці.
Нещодавно в Івано-Франківській області відкрили пам'ятник Насті Лісовській, котра в XVI столітті, потрапивши в турецький полон під іменем Роксолана, стала найулюбленішою жінкою султана Сулеймана І, і на протязі 40 років умовляла його не нападати на українські землі. Історики свідчать, що Роксолана була далеко не такою вродливою, як наша акторка Ольга Сумська, котра зіграла її роль в однойменному фільмі. В чому секрет такої любові хана до звичайної, непримітної дівчини? Дослідники цієї історії висловлюють припущення, що наша Настя… причарувала хана. Якщо так, то тоді все зрозуміло…
Поїхали троє друзів у Польщу купувати автомобілі. Вирішили зайти пограти у казино. Перед тим поклялись, що покинуть гру як тільки виграють або програють тисячу доларів. Але... не встали із-за столу доки не програли всі гроші. Проаналізувавши свої думки, відчуття, емоції, котрі виникали під час гри, дійшли логічного висновку: вродлива жінка-круп’є, помітивши, що хлопці при грошах, магічним шляхом навіяла їм азарт, віру в успіх, непереборне бажання грати до кінця... Тут до суду не звернешся, бо в кримінальному кодексі такої статті нема, та й довести подібну нечесність неможливо. В поліцію теж не підеш – засміють. Пізніше підозри підтвердились: знайомі переконували, що ту вродливу жінку-круп’є пам’ятають - самі у тому казино усі свої гроші програвали...
Не забувається трагічна доля родича. Фізично здоровий чоловік прожив 51 рік й жодного разу не звертався до лікарів. Перед святом пішов з приятелем на ринок за покупками. Несподівано схопився за груди й упав. Лікарі швидкої допомоги констатували смерть. В лікарні картки не знайшли - людина жодного разу не хворіла. Дива та й годі. Діватись нікуди - діти мусили поховати батька. Невдовзі вдові приснився померлий чоловік й сказав: "Я любив життя, але помер тому, що на смерть мені поробила наша сусідка". Назвав ім'я. Про ту стареньку ходили недобрі чутки, але сон же до справи не підшиєш...
Нещодавно у обласній газеті прочитав таку цікаву пригоду. Після весілля молодята планували поїхати у весільну подорож та несподівано молода дружина серйозно захворіла. Молодий теж став погано себе почувати. Звернулись до лікарів, але ті, зробивши необхідні аналізи та обстеження, сказали, що молода… абсолютно здорова! Весільна подорож зірвалась і серед молодят почались непорозуміння, сварки, скандали. Якось під час перегляду відеозапису весілля чоловік помітив на задньому плані стару жінку, котра щось висипала на шляху молодих й запитав дружину чи знайома їй ця підозріла особа. Хвора відповіла, що то бабуся її найкращої подруги. Вирішили звернутись до ворожки. Та сказала: “Під час весілля ваш шлях був посипаний могильною землею, та подарований букет із могильними квітами для того, щоб ви хворіли, сварились, і врешті-решт розлучились”. Молода пригадала, що у букеті, подарованому найкращою подругою одна з квіток була дуже зів’ялою. Виявилось, що найкраща подруга із заздрощів умовила знаючу бабусю зробити так щоб молодята розлучились – вродлива подруга заміж виходить за гарного хлопця, а на неї й досі ніхто уваги не звертає... (Заздрість ще із Адамового сина - Каїна розпочала губити людські душі.) Знахарка навчила, що зробити й після того у молодят нормалізувалось здоров’я та повернулись втрачені почуття. От і усе. Нанесені збитки, спричинена душевна травма, але до суду не звернешся, бо там виставлять на посміховисько: “ХХІ век на дворе, а Вы, вроде интеллигентный человек, а верите у какой-то мистический бред!”.
А ось газети повідомляють, що в Новосибірську затримано п'ятьох злочинців, котрі у концертних залах та кінотеатрах міста читали лекції на тему: “Как достичь успеха в бизнесе” і, гіпнотично діючи на психіку слухачів, видурювали гроші. Таким чином шахраям удалось за рахунок наївних обивателів збагатитись приблизно на 10 мільйонів доларів! При арешті “лектори” намагались загіпнотизувати правоохоронців, але на цей раз у них нічого не вийшло, - наручники одягати прийшли ще сильніші екстрасенси.
Якщо ви не вірите в існування диявола та його науки, то можете легко потрапити під вплив чорнокнижників та серйозно постраждати. На цю тему є такий повчальний анекдот: Зайшли двоє друзів у кафе. Замовили пляшку горілки, дві склянки та… наперсток. Розлили горілку у посуд. Аж тут один із них дістає з кишені гномика й просить: ”Ну, Вася, розкажи ще раз як ти у Африці чаклуна послав…”.
Як свідчить власний гіркий досвід та повчальні пригоди численних знайомих, достатньо й у нас зазнатись щоб круто нарватись. Ось для прикладу, власник фірми, із котрою ви збираєтесь підписати угоду, може на роль свого замісника чи секретарки найняти “знаючу” людину і тоді під дією магічного впливу Ви підпишете збиткові умови співробітництва. Пізніше будете ошелешено оченятами кліпати та плакати, а ваш діловий партнер - радіти. Та і без чародіїв можете постраждати по власній легковажності. Не всі знають, що не можна рвати на могилах квіти та ягоди. Так, навіть знаючи це, ви можете, спокусившись низькою ціною, купити у алкаша букет гарних квітів, котрі той нарвав… на могилах. І принесете коханій горе. Не можна також ради жарту лягати у труну, перекручувати, робити посміховисько з церковної служби, обрядів хрещення дитини, вінчання та поховання. Не слід глумитись над могилами й цим будити, дратувати душі померлих. Комуністи ніби є освіченими людьми, а от зробили з вождя опудало та на могилі побудували головну трибуну держави на котрій топтались кожного свого свята.… Усі ми на собі відчули до чого те безумство привело…
Слід знати, що є окремі особистості, котрі уміють гарними словами та відповідною поведінкою зачаровувати натовп, - вони випромінюють енергетику котра ніби магніт притягує великі маси народу. Колись до Ісуса Христа та Його учнів приходило дуже багато людей. Божий Син та Його учні випромінювали добру енергію - люди приходили отримати фізичне та душевне зцілення, навчитись Божих заповітів праведності, знайти спокій та надію по смерті потрапити в царство небесне… Вождь комуністів Ульянов (Ленін) теж збирав великі натовпи, але він приваблював іншим - обіцянками побудови земного раю. Спокушував легковірних обивателів обіцянками халявного збагачення, проповідував "рівність, братерство та волю", обіцяв, що при новій владі "хто був ніким той стане всім", що кожна кухарка зможе керувати державою… Натовп, повіривши, пішов у революцію і отримав… громадянську війну, розруху, голод, масові репресії… Після школи зацікавився я творами того "вождя світового пролетаріату" - наївно надіявся знайти там зерна мудрості. Знайшов лише пролетарську безпощадність до службовців царської імперії, поміщиків, фабрикантів, капіталістів-імперіалістів, священиків та усіх хто живе та мислить інакше ніж проголошувала нова влада… Від тих творінь віяло неземним, містичним холодом і тому я відразу повернув ті "шедеври" у бібліотеку. До речі, сплячий у помпезному персональному мавзолеї перший вождь Ульянов (Ленін) колись гімназію закінчив із золотою медаллю. Як же земна цивілізація постраждала від його хитромудрого вчення... До речі, я теж неабияк...
А ось приклад, як мій товариш постраждав. Семенюк Юрій закінчив заочно інститут. Вступив в КПРС. Улаштувався інспектором ОБХСС. Доки ловив дрібних крадіїв, все йшло чудово. Хабарів не брав, головним було для нього просування по службі. Поволі наступило сп’яніння від успіхів - став заводити справи на директорів великих державних підприємств, котрі крадуть вагонами. Тоді директор заводу тракторних запчастин запропонував Юрію угоду: "Ти зараз дістанеш із сейфа й порвеш компрометуючий мене документ, а взамін отримаєш ордер на трьохкімнатну квартиру". Принциповий Юрій рішуче відмовився - розумів, що, по-перше, угода є протизаконною, отож пахне криміналом, а, по-друге, цим його можуть шантажувати усе життя. І тут мій друг допустив фатальну помилку: не знав, що начальство являє собою своєрідну мафію, в котрій є чимало майстрів Магії. Слід було знати, що часто директор великого державного підприємства та начальник міліції є друзями ще з дитинства, - один краде цілими вагонами, а другий – його прикриває. Після закінчення кожної оборудки друзі діляться між собою та з вищестоящим начальством. Зрозуміло, що тих, хто нахрапом лізе не у свої справи, мафіозі тихо усувають. Юру високі начальники запросили у гості та й напоїли чорнокнижним пійлом. Мій друг захворів та й зліг – паралізувало. Директор же заводу тракторних запчастин не постраждав - завод виготовляв вузли до танків отож за нього заступилась Москва.
Пізніше мій друг мені так сказав: “Ми обоє постраждали від чаклунства. Ти п’ять років відсидів, а я вісім років відлежав пластом паралізований. Кому з нас було гірше?”.
Усі знахарі, до яких Юра звертався, казали, що було “пороблено” на питво, але до кінця зняти порчу так ніхто й не зміг. Зараз мій друг на групі по інвалідності. Уся пенсія йде на ліки, ковтає пігулки жменями. Я довго думав над його запитання й завжди доходив висновку, що він постраждав сильніше…
Старий чоловік розповів мені бувальщину. “У молодості я безтямно закохався. Вечора дочекатись не можу, хвилини рахую. Дома поспіхом сідлаю коня і окрилений палким коханням лечу до коханої. Уже кінь у милі, а я все безжально його підганяю. При зустрічі не можу намилуватись коханою, повірити у таке щастя. Повертаюсь під ранок і знову хвилини до зустрічі рахую. Батьки щось запідозрили й до знахарки звернулись. Та відразу сказала: ”Вашого сина напоїли кров’ю з-під юбки.” Дала якоїсь води, котру батьки примусили мене випити. Після того як випив та дівчина так мені спротивилась, що дивитись не міг”.
- А хоч гарною була?, – поцікавився я.
- Така, як ступа. Плювався, коли пригадував епізоди тих пристрасних ночей кохання...
Чаклунство є безумством.
Надивився я на різноманітних порчених, котрих привозять на “вичитку” у монастир. Але кожному з них хтось же “поробив”! Хтось же взяв гріх на душу! А закон у нас атеїстичний – чаклунства не визнає. От і вільно користуються цим різні нерозумні людці – не розумні, бо не знають і знати не хочуть, що диявол нічого не робить даром. Лукавий спокусою безтурботного, веселого життя заманює у свої сіті, обплутує й використовує як іграшку, котру, натішившись, безжально викидає геть. Якщо наш закон чародійства не визнає, а відповідно, не карає – так Господь у свій час спитає. З огляду на цю істину, можна зробити висновок, що чаклунство є безумством.
Ось типовий повчальний приклад. У дівчини всі подруги повиходили заміж а її ніхто не сватав. З відчаю вона якимсь чином довідалась час та подробиці ритуалу як запитати потойбічний світ про свою долю. Сталось так, що батьки в той день поїхали в село от та й ризикнула скористатись сприятливим моментом. Закрила шторами вікна, поставила на стіл два дзеркала, запалила свічі. Роздягнулась догола, розпустила коси й усілась навпроти одного із дзеркал. На новоспечену відьму напав страх але та переборола себе. Несподівано повіяло прохолодою, затремтіло полум’я свічок і дзеркало потускніло. В кінці коридору утвореного направленими навпроти один одного дзеркал з'явився розмитий силует мужчини. Він не йшов а ніби летів на дівчину. Задзвеніло у вухах, тіло паралізувало. Дівчина знала, що в цей момент потрібно крикнути тричі "Чур мене!", але язик не слухався. Зусиллям волі дівчина спробувала накинути на дзеркало приготовлену хустину, але та випала із тремтячої руки. Останнє, що запам’яталось, це зле чоловіче обличчя, котре дивилось із дзеркала прямо їй в очі і град сильних ударів. Дівчина втратила свідомість й проснулась вранці. Помітила, що свічі на столі згоріли а її тіло покрите синцями. Пізніше ті синці почорніли й довго не зникали. Того року дівчина вийшла заміж за чоловіка схожого на видіння у дзеркалі. Наречена не мала до того інтимних зв’язків із чоловіками та на її превеликий подив в першу шлюбну ніч виявилось, що вона не дівчина. Виходило так, що невинності в ту ніч гадання її позбавив нею ж викликаний диявол...
Самовпевнені безумці сміливо лізуть у нетрі магії й гублять свої безсмертні душі. Заподієш людині магічним ритуалом зло - зробиш страшний гріх перед Богом. Ціна ж помилки під час магічного ритуалу ще страшніша: одержимість дияволом, втрата контролю над собою, фізична смерть. Під час проживання у монастирі розмовляв я з молодими прихожанами. Несподівано один юнак утратив свідомість і впав. Через декілька секунд устав і винувато запитав: "Чи не зробив я чого поганого під час припадку?" Помітивши моє здивування, один із хлопців пояснив: "Це ще дрібниці. Тут минулого літа під час розбудови монастиря один юнак підійшов до носилок і несподівано щосили занурився обличчям у будівельний розчин. Прийшовши до тями, здивовано запитував як так сталося, що він увесь у будівельному розчині... А ось нещодавно один чорнокнижник тут декілька днів жив - шукав порятунку від диявольської одержимості. Розмовляємо мирно, а він несподівано як плигне на нас! Усі перелякались. Потім, щоправда, молодий відьмак вибачився за свій неконтрольований учинок". Я ж побачене та почуте так прокоментував: "Ось ви приїхали сюди молитись щоб Господь звільнив вас від наявної одержимості, а я приїхав просити щоб Господь мене від неї охороняв". Присутні були приємно вражені почутим.
Як стають відьмами? Ось вам типовий сюжет. До рук молодої наївної дівчини у спадок від відьми-бабусі потрапляє збірник рукописних магічних рецептів, ритуалів, заговорів та заклинань. Від прочитаного паморочиться голова й виникає бажання використати той чи інший магічний рецепт. Усяка проблема успішно вирішується і молоду відьму п’янить успіх, відчуття влади над людьми та силами природи. Куди б вона не пішла, щоб не задумала, - скрізь їй щастить. Дівчина обирає багатого, працьовитого хлопця й причаровує. Він працює на благо сім’ї, а молода відьма розважається, живе у своє задоволення бо диявол їй завжди допомагає. Свідомість чоловіка вона магічними дійствами так заплутала, так прив’язала до себе, що перетворила на слухняного раба. Причарований чоловік працює вдень та уночі, “халтурить”, краде державні цінності, усіляко “крутиться” щоб задовольнити зростаючий апетит коханої. Вона ж гуляє, пиячить, і хоча має гарний умебльований, нафарширований електронікою та побутовою технікою будинок, але все-одно вічно усім незадоволена й все їй мало. Справа у тому, що як плату за послуги диявол змінює характер своєї служниці на свій лад – робить самолюбивою, лицемірною, хитрою, злопам’ятною, мстивою, вічно усім незадоволеною. Диявол примушує свого земного слугу робити різні пакості людям: роздмухувати сварки, ворожнечі, робити усіляке зло, проклинати, поширювати неправдиві чутки, тощо. Догодити чорнокнижникові, як і дияволові, неможливо, отож, чоловіка заїдає за те що мало заробляє, і те і се не так робить, дітей, що вчаться не так старанно як слід, за непослух. Із сусідами сварки точаться за межу, з односельчанами за дрібні непорозуміння, з учителями за те, що ті… не так вчать її дітей. (!?) Як правило свого чоловіка відьма так магічно обробляє, що той стає покірним рабом і грає ним як якою іграшкою точнісінько так, як мій зрадник грався мною. Перетворений на ганчірку чоловік дивиться на оці скандали, а зрозуміти нічого не може - чародійством заплутані звивини мозку не видають логічної відповіді. Невдаха ніяк не може зрозуміти як він, вродливий юнак, міг так безтямно закохатись у таку сварливу мегеру... Він у власному будинку на правах квартиранта, а ним же заробленим автомобілем керує як особистий шофер багатої дами. З горя починає пити і це ще більше поглиблює проблеми. Розкривати очі йому безглуздо – не зрозуміє та ще й своїй мегері відкаже. Я у подібній шкурі був і цей стан розумію чудово. Безвихідь. Односельчани, як правило, таку людину обходять десятою дорогою – бояться нажити знаючого магічні таїнства ворога. На перший погляд слуги лукавого є людьми милими, лагідними, вони вміють підлещуватись, підбирати ключики до кожної потрібної людини й використовувати жертви для власної вигоди. Такі безперешкодно входять у кабінети влади й наживають впливових покровителів. Класичним прикладом є безграмотний, брудний Григорій Распутін, котрий досягнув дружби царської сім’ї й використовував свій вплив як тільки бажав. Також безграмотний, але хитрий Сталін, котрий, продавши душу дияволу, був змушений робити зло. До церкви, як правило, такі люди ходять от тільки не для молитви, а для виконання своїх чорнокнижних потреб. Знайомий священик сумно розповідав: “Найбільше чорнокнижники активізуються на Пасхальні свята. Під час усеношної служби хапають мене за ризи щоб підзарядитьсь енергією. Я ж відчуваю як сили покидають мене і до ранку стаю геть розбитим. Мій стан нормалізується відразу як тільки причащусь Святих Христових Тайн...”.
Колись на організований учителями учнівський концерт запросили батьків. Жартівлива мама однієї з учениць, поглянувши на смішного, незграбного виступаючого, проказала: "І то ж попаде колись комусь таке щастячко…". Хлопець виріс і перетворився на красеня. Закінчив інститут, став працювати на керівній посаді. Дочка жартівниці теж виросла й вийшла заміж за… те "щастячко". Робота керівна отож високооплачувана та калимна. Володимир став пиячити та гуляти. З часом у сім'ї виникли фінансові проблеми, стали спалахувати сварки. Щоб вийти з фінансової скрути Ліза знайшла стандартний вихід - позичила гроші та й поїхала в Італію на заробітки. Перший тиждень довелось ночувати у парку на траві, а харчуватись благодійними обідами у церкві. Ринок праці для нелегалів контролюють громадяни колишнього Союзу отож роботу довелось купити у тих мафіозі за 500$. Старенька італійка, котру довелось доглядати виявилась дуже прискіпливою та жадібною, але виходу не було - доводилось терпіти. З часом підвернулась нагода купити краще робоче місце. Друга старенька виявилась значно багатшою та доброю, та от потрібно було постійно перебувати біля немічної, отож робота нагадувала ув'язнення у золотій клітці. Гроші пересилала дорослим дітям щоб ті повернули борги та чоловікові на ремонт будинку, меблі тощо. Якось зателефонувала додому й "доброзичливці" ошелешили новиною, що її благовірний… відкрито живе з коханкою й що витрачає та нову сім'ю гроші… вислані нею на ремонт будинку! Якщо чоловік кидає сім'ю ради гарнішої, розумнішої, багатшої дами, то це хоч і викликає осуд із моральної точки зору, але з чисто людської - розуміння. (Риба шукає де глибше, а людина - де краще.) У даному ж випадку усе було навпаки і тому це викликало підозри. І справді: виявилось, що та коханка не раз їздила до відомих відьом учитись магічних приворотів. І Володимир у неї уже четвертий з тих кого вона причарувала, висмоктала все що можливо й вигнала на вулицю голим та босим. Ліза приїхала у відпустку й офіційно розірвала шлюб. Володимир же ходить сам не свій - він очима бачить, що його законна жінка набагато вродливіша, розумніша та багатша, але зрозуміти нічого не може. І не скоро зрозуміє. Я в цій шкурі був і цей стан розумію чудово: очі бачать одне, а в душі любов, захоплення красою та ерудицією "коханої". У свідомості думки тільки про неї, її голос як музика, сказане - мудрість, їжа - найсмачніша, фігура та одяг - найкращі, помилки - не варті уваги. І не допустить лукавий у свідомість навіть думки зайти у церкву, поцілувати Хрест, причаститись Святих Христових Тайн. Чародійство - це насильство над особистістю жертви і безкарно воно не минає. Якщо батьки чи родичі своєчасно не приймуть міри, то, як правило, жертва розплачується здоров'ям. Частіше всього спивається й деградує зовсім. От й виходить, що в результаті п'яничка уже не потрібний ні першій дружині, ні другій, ні людям. Подальшу ж долю Лізи передбачити не важко: через декілька років отримає італійське громадянство й стане поважною сеньйорою. Вийде заміж за багатого італійця, як це в аналогічній ситуації зробила її подруга. Допоможе дітям вибитись в люди й, при їхньому бажанні пожити по-людськи, викличе до себе. Родичі запитали про враження від міста. Та відповіла так: "Якщо порівнювати з тим що було два роки тому, то місто значно змінилось в кращу сторону. Якщо ж порівнювати Україну з Італією то це небо й земля. У порівнянні з Італією ми живемо у злиднях…". Пізніше розповіла як у різноманітних інстанціях добивалась дозволу розширити батьківську хату та документацію виробляла. Призналась, що витратила стільки часу, грошей та нервів, що вигідніше було б розширити хату самовільно, а уже при можливій перевірці заплатити штраф…
Наш загадковий світ.
Наш світ загадковий, неосяжний. Що ж стосується містики, то зараз навіть у серйозних засобах масової інформації повідомляють про дивовижні випадки. Ось лише один приклад із розділу “Є багато, друг Гораціо, що незрозуміло нашим мудрецям”. Експерти помітили, що на абсолютно рівному та широкому відрізку дороги часто трапляються серйозні аварії. Водій, котрий врізався в дерево, але був ще при пам’яті пояснив: “А куди мав діватись, коли на високій швидкості прямо на мене летів КамАЗ? Щоб уникнути лобового зіткнення, крутнув кермо вправо, а КамАЗ тим часом… розчинився у повітрі! Видіння було настільки реальне, що я навіть номер запам’ятав”. Автоінспектори вияснили, що автомобіль із названим номером, справді існує, але того дня він знаходився… у протилежному кінці України! (!?) Що це було? Учені пояснюють, що у тектонічних розломах земної кори створюються несприятливі для життя геопатогенні зони, так звані, “дурні місця” у котрих і трапляються різні непередбачувані лиха. Можливо так воно і є, але не варто забувати й іншу істину: не варто прокладати шляхи через місця поховань, будуватись на могилах й цим самим будити душі померлих. Щоб уникнути подібних аварій водіям потрібно освятити авто, возити іконку і молитись завжди, а не тільки перед поїздкою та не порушувати правил. Слід знати, що правила дорожнього руху кров’ю постраждалих писані, отож, якщо знак висить, то, значить, там не дарма його там повісили...
Подяка Богові за чудесне спасіння.
Ось повчальна пригода для кращого розкриття теми. Мій друг Семенюк Юрій попросив звозити його, жінку та дочку в Почаївську Лавру. Я погодився. Прибули. У Лаврі мене неприємно вразили застереження не залишати власні речі без нагляду та не довіряти їх незнайомцям. Я розумів, що ті застороги не зайві, бо серед нашого народу є люди і є людці... Пригадались слова нашого великого Кобзаря Т.Г.Шевченка:
"У злодія вже злодій краде. Та ще й у церкві!
Гади, гади, чи напилися ви чи ні людської крові?
Не мені, Великий Господи, простому
Судить великії діла Твоєї Слави,
Люта зла не чиниш без вини нікому...".
Прикладались до святинь, ікон, ставили свічки, молились. В кінці служби записав себе та домашніх "за здоров'я" й став в чергу щоб оплатити службу. Монах, перед тим як прийняти аркуші та гроші, запитував кожного яку церкву відвідує його родина. Хто скаже, що українську, тому грубо відмовляє. З огляду на це усі відповідають, що відвідують церкви московського патріархату. Обманюють, ясна річ. Молився щоб мене не запитав і цим не примусив порушити заповідь "не свідкуй неправдиво". І справді: його монахи відволікли і тому мене не запитав. Пізніше купили іконки, проскурки, свяченої води й, помолившись на дорогу, рушили назад. Аж тут якийсь чоловік з папірцями в руці подав знак зупинитись. Я здогадався, що припаркувались ми на платній стоянці отож то службовець пропонує оплатити послугу. Хто інший натиснув би педаль газу й заробив прокляття вслід а я, як чоловік порядний, зупинив авто й оплатив стоянку. Цим вчинком я згаяв зайвих дві хвилини. Їхали ми й, звісно, розмовляли про Божу мудрість, любов, силу, благодать. Несподівано спереду щось хруснуло й авто понесло на смугу зустрічного руху! Я щосили гальмував та крутив кермо щоб втриматись на полосі, але марно. Авто перетнуло смугу зустрічного руху й зупинилось на острівку трави утвореної перехрестям. Усі вийшли з авто й стали шукати причину. Виявилося що лопнув правий нижній ричаг підвіски. Вийшла з ладу деталь, котру я три роки тому купив нову й встановив! Причин безліч: інженери спроектували абияк, металурги сталь зварили так само, на автозаводі ричаг виготовили за тим же принципом. За час експлуатації в умовах нашого бездоріжжя в деталі утворилась тріщина, котра була непомітною при візуальному огляді і повільно збільшувалась. І ось в певний момент та залізяка не витримала навантаження, що мало не привело до аварії. У цивілізованому світі ретельний техогляд проводять станції технічного обслуговування, дають гарантії й несуть відповідальність у випадку коли аварія стається по їхній вині. У нас же техогляд проводить автоінспекція. Приїздиш, віддаєш службовцю квитанції про сплату дорожніх податків, довідку що токсичність вихлопних газів в нормі, довідку про стан здоров'я. Автоінспектор підходить до авто й перевіряє наявність аптечки, знаку аварійної зупинки, вогнегасника. Просить вмикнути повороти, натиснути гальма, крутить вправо-вліво кермо щоб перевірити чи в нормі люфт. Якщо все гаразд, то ставить у техпаспорті штамп котрий засвідчує що техогляд пройдено й бажає Вам щасливої дороги... От й розплачуємось за лише формальний техогляд...
Пасажирів залишив охороняти авто а сам повернувся у Почаїв й звернувся до таксистів. Мені вказали на чоловіка котрий ремонтує автомобілі, а у вільний час таксує. Познайомились. Я пояснив ситуацію й попросив виручити. Володимир з'їздив зі мною за запчастинами, інструментом та спецодягом. Прибули й відремонтували авто. Очевидно життя поблизу святині благотворно впливає на душу, тому що майстер під час роботи не лаявся і взяв за поїздку та трьохгодинний ремонт всього лише 35 гривень. (7$) Пояснив: "Перші десять років авто працює на тебе, увесь же інший час - ти на нього. Ось чому розумні іноземці продають свій автобрухт нам, дурним". І ще майстер повчально сказав мені: "Ти, Микола, дякуй Богові що ще легко відбувся. Цей відрізок автошляху прокладено через єврейське кладовище от саме тому тут автомобілі доволі часто потрапляють в аварії!.. Позбавили мертвих двох квадратних метрів землі для вічного спочинку от їхні потривожені душі й дістають живих із того світу...".
Їхали ми й дивувалися величі Господнього провидіння. Автомобіль був приречений на аварію - факт. Це щастя, що не було зустрічних машин! Якби поломка сталась на долю секунди раніше чи пізніше, то авто врізалося б зустрічну машину, дерево або шкереберть полетіло б в урвище на узбіччі дороги. Якби я не зупинився оплатити парковку, то був би на цьому місці на дві хвилини раніше коли не було розриву у потоці зустрічних машин... Були б купи металобрухту, калюжі крові, завивання сирен пожежних машин та карет швидкої допомоги. А тут дивним чином Божа сила зробила так, що автомобіль ніби по спецзамовленню зупинився на острівку трави утвореної перехрестям! І хто у випадку аварії був би винен? А бідність наша - їздимо ж на металобрухті... І що з мене мертвого родичі загиблих та покалічених би взяли? У наступну неділю я, як людина порядна, пішов до церкви й подякував Богові за це чудо.
Безпритульні собаки на дорозі.
Їхав на своєму металобрухті містом. Попереду на тротуарі зграя собак - сексуально стурбовані кобелі скакали навколо сучки в надії здобути її прихильність. Несподівано уся та зграя вибігла на проїжджу частину дороги. Було слизько й щоб не створити аварійної ситуації не став різко гальмувати тому, що знаю: на слизькій дорозі моє авто при різкому гальмуванні розвертає вправо. Надіявся проскочити, але марно - найбільшого пса все ж зачепив. Заскавучав собака, бризнуло скло розбитої фари. У цивілізованій державі я в подібному випадку поїхав би на найближчу техстанцію. Я неспішно пив би каву, а майстер тим часом замінив би скло та виписав рахунок за виконану роботу. З тим рахунком я би звернувся в страхову компанію й отримав витрачені гроші. Страхова компанія в свою чергу виставила б рахунок муніципальним службам за неконтрольовану кількість бродячих тварин на автошляхах міста. У попередньому випадку я поступив би так само: рахунок та бракований ричаг відніс би в страхову компанію й отримав страховку. Страхова компанія в свою чергу по маркуванню на ричагу знайшла б завод, котрий виготовляє брак й відшкодувала виплачені мені кошти. Завод же, в свою чергу, усунув би причину браку та відізвав браковані деталі з продажу. Зазвичай у нас без "лапи волохатої" добиватись справедливості безглуздо. На пострадянському просторі же дві біди: одна проектує, прокладає та ремонтує іншу... Нещодавно в газетах подавали як сенсацію таке: водій по вині шляхових служб пошкодив авто й... добився відшкодування! Здивований журналіст писав, що "щасливчик" пішов на принцип: не пошкодував грошей, нервів та часу, знайшов хорошого адвоката та підключив впливових друзів. Інакше ж у нас ніяк справу з місця не зрушити...
Ключ до розуміння сьогоднішнього катастрофічного стану суспільства.
Живемо ми, слов'яни, зараз дуже погано, плетемось у хвості цивілізації. Уся наша історія – це брехня, зрада, братовбивчі війни, кров, сльози, зубожіння, зневіра, відчай. Ніякий ворог нас так не утискує, як ми самі один одного мордуємо…
Кожну розумну людину хвилюють питання: "Як це сталось? Хто винен? Що робити?"
Для кращого розуміння цих проблем почну з передмови. Уявіть собі переповнений вагон електрички. Народ різномастий – зріз нашого суспільства. Я був серед тих, хто стояли – поступився місцем літній жінці. Вечоріло. Стукіт коліс заглушувало нецензурне бурмотіння п’яного здорового юнака. Йому робили зауваження, але це молодого п'яничку ще більше заводило – лайка ставала ще голоснішою та брутальнішою. Жінки звертались до присутніх чоловіків із проханням угамувати хулігана. Та всі робили вигляд, що їх це не обходить - ніхто не хотів зайвого клопоту. Я теж думав, як усі: А воно мені треба? Полізу – покалічить, одяг порве… Потраплю на розборки в міліцію. Додому запізнюсь, це в кращому випадку...
Усі мовчали. А п’яний нахаба, бачачи байдужість оточуючих, вже до того розперезався, що став руки на жінок розпускати та голосно погрожувати: “Та в рот я вас усіх ї..в! Та я х.. ложив на вас із пробором!”.
Одна з жінок голосно вигукнула: “Серед тих, хто носить штани, чи є хоч один мужчина?!”.
Мене ніби струмом ударило. Майнула перша думка: “Зараз хтось вийде, я – за ним, а там і третій знайдеться. За хвилину бажання справедливості об’єднає нас у групу порядних людей”.
Але… всі покірно мовчали – робили вигляд що їм байдуже.
Слідом за першою, спалахнула друга думка: “Кожен боїться бути першим. Так я буду першим, а там мене підтримають, і ми дружно заспокоїмо негідника. Вигукнув: “Я мужчина!” І, поклавши окуляри в кишеню, пішов до нахаби. Але… ніхто мене не підтримав, всі з цікавістю дивились на оцю безкоштовну розвагу.
Запропонував негідникові вийти на розборки в тамбур, щоб ненароком не забризкати кров’ю пасажирів. Там між нами виникла словесна перепалка, і за кілька секунд уже схопили за груди один одного. Але лише в цей момент підключились хлопці, котрі там перекурювали, і, надававши стусанів нахабі, виштовхали на перон – благо була зупинка.
Було боляче, що у вирішальну хвилину випробовувань мене не підтримали навіть партнери по бізнесу, із котрими не раз їздив за товаром. Повернувся на місце. Подяки ніхто не висловив, та я її й не чекав. Більше того, серед пасажирів знайшлась одна бойова жінка, котра настирно захищала того нахабу, бо приходилась йому родичкою. Нарікала, що висадили безневинного хлопця не на тій станції – бідна ж дитинка простудиться… Особисто мені вона не дорікала, але всю дорогу кидала нищівні погляди.
І ніби в насмішку, по іронії долі, на другий день у заповненому автобусі зустрів знайомого, котрий полюбляв різні розіграші, жарти. Попереду жінка тримала в розкритій сумці великі тепличні помідори. Саша до мене змовницьки: “Зараз я демонстративно візьму найбільший помідор. Вона, звичайно, здійме ґвалт. Віриш, що на весь автобус не знайдеться жодного джентльмена?”.
Я кисло посміхнувся: “Не роби цього. Я теж знаю, що не знайдеться”.
Маніяк-убивця Анатолій Онопрієнко, котрий позбавив життя 52 людини, давав свідчення: “Вдень посеред села дістав обріз і холоднокровно вбив людину. В одну мить село наче вимерло – усі поховались й тремтять кожен за свою шкуру. Одні тільки собаки не замовкали”.
А ось типова цитата з новин. “У центрі людного міста “Х” двоє негідників по-звірячому били відомого громадянина “Y”, але ніхто з перехожих не втрутився”.
Замість “Х” можете підставити своє місто, а себе сьогодні уявити на місці перехожого, а завтра – на місці “Y” і це буде цілком правдоподібно.
Один дослідник далекої півночі описав своє полювання на диких оленів. Табун мирно пасся неподалік табору. Прицілився в найближчого. Гримнув постріл. Олень упав, але… всі інші, стрепенувшись, підняли голови та дружно рушили на вбивцю. Той мусив стріляти й далі щоб врятуватись. З кожним пострілом один із табуна падав, але всі інші невпинно насувались стіною. Відстань скорочувалась щосекунди, і бідолаха вже прощався з життям. Врятувало його те, що несподівано із-за сопки винирнув важкий вантажний літак і гучним ревом моторів розігнав оленів… І це не дивина. Усі ми не раз бачили, як дружно вся зграя пташок захищає гніздо, до котрого підкрадається кіт.
Це тільки у нас, слов’ян, є така дебільна філософія: “А воно мені треба?”. “Моя хата скраю, я нічого не знаю”. “Аби мене не зачіпали – а там робіть, що хочете”. “На мій вік вистачить”. і т.д. і т. п.
Чому тільки у нас, слов’ян?
Сталін у 1939 році послав захоплювати Фінляндію цілу армію, але прорахувався, бо там кожен громадянин не вважав, що його хата скраю. Фіни вийшли всі як один і відкинули “непереможну” Червону армію.
Гітлер відмовився від окупації Швейцарії, тому що знав: перемога над цим волелюбним народом так дорого обійдеться, що на Росію вже сил не залишиться.
Наприкінці 1979 року на весь Союз не знайшлось жодної розумної людини, котра осмілилась би так умовити уряд не посилати війська в Афганістан: “Афганці зовсім інші – мислять не так, як ми, слов’яни. Комуністична ідеологія їм неприйнятна й тому ворожа. Вони всі як один загинуть у бою, але на коліна перед комуністами не стануть… Їх не змогли підкорити англійські колонізатори – не зможемо й ми”.
У перший рік “введення обмеженого контингенту військ в Афганістан” знайомий “дальнобійник” привіз із Західної Німеччини журнал у котрому була така карикатура. На карті Союзу стоїть одягнений у брудне лахміття Брежнєв і, вдивляючись у світ, запитує: “Кому бы ещё помочь?!” Не знайшлось у нас сміливців переконати генсека, що допомагати потрібно самим собі. Чому хорошому добре озброєний, але економічно відсталий колгоспний Радянський Союз міг навчити інші народи?..
"Ти за червоних, чи за білих?" - "А вам за кого треба?" (Мудра відповідь у скрутний час)
Слов’янська душа незрозуміла, повна загадок. Ми працьовиті, але лінуємось вчитись, всім цікавитись, самостійно думати. Ми наївні, як діти: мріємо, докладаючи якнайменше зусиль, швидко розбагатіти, віримо у абсурдні обіцянки різноманітних авантюристів, по-чорному заздримо багатим. Так є зараз і так було колись. Ми тілесно живемо у густонаселених містах та селах, але душі наші зовсім чужі, - живуть на хуторах. Ми тільки говоримо про любов до свого ближнього, а, насправді, думаємо лише про збереження своєї шкури та власну матеріальну вигоду.
Як виник план "світової революції"? Чому більшовикам вдалось його здійснити?
Для кращого розуміння ситуації варто почати спочатку. Спочатку Господь при допомозі різноманітних ангелів створив ідеальний Всесвіт та нашу Землю. Та високопоставлений ангел світла, позаздривши Славі та Владі Творця, із третиною ангелів підняв бунт, щоб самому зайняти місце Всевишнього: "Зійду я на небо, вище зірок Божих поставлю престол свій, і сяду на горі збору богів, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому!".(Ісаї 14,13) Бунт проти Бога, ясна річ, потерпів поразку і високопоставлений ангел світла перетворився на Божого ворога – диявола. З тієї пори на Землі іде поєдинок між Богом та дияволом і полем битви є свідомість людей. Бог через пророків та священиків кличе до єдності, любові. Ворог же людства прагне абсолютної влади у світі й для цього через спокушених ним людей сіє розбрат, ненависть. Він ніколи не спить. В Біблії є передбачення, що у останні дні на Землю прийде диявол і спокусить багатьох. На початку ХХ сторіччя передбачення збулись. Ось як розвивались події.
"Марксизм - это религия, противоположная христианству." Н. Бердяєв.
Карл Генрих Маркс народився у сім'ї добропорядних єврейських християн. У молодості Карл щиро вірив у Бога. Він писав: "Единение с Христом внутренне возвышает… и делает сердце открытым человеческой любви, всему великому и благородному не из стремления к славе, а только ради Христа". Негативні переміни у світогляді Маркса відбулися у 18-річному віці, коли він був студентом Бонського, а пізніше Берлінського університетів. Фатальну роль тут, скоріше всього, зіграла любов до молодої красуні із знатного роду Женні фон Вестфален. Уся трагедія в тому, що його кохана 22-річна Женні була учасницею таємної секти під назвою "Церква сатани". Карл таємно одружився й приняв участь у ритуалі посвячення сатані. З того моменту він став відкрито служити сатані, разом із дружиною приймати участь у чорних мессах. Що являє собою чорна месса? Це вкрай богохульне дійство відбувається опівночі у затемненному приміщенні із "вівтарем" посередині. На нього кладуть оголену сатаністку чи найняту для цієї події повію. На животі жінки малюють чорну або червону п'ятикутну зірку. Навкруги запалюють свічки чорного кольору, котрі виготовлені із жиру не хрещених дітей. Між ногами жінки стоїть чаша у котрій її моча із вином. Поряд ставлять перевернуту ікону або хрест. Хтось із сатаністів має для цього ритуалу принести із християнської церкви Святі дари (Святе причастя або просфору). Святі дари оскверняються - на них мочаться. Нерідко в чашу добавляють кров принесеної в жертву дитини й усі учасники чорної месси "причащаються". В кінці - оргія (груповий секс, садомазохізм), котру розпочинає сам "сатана" - вступає у інтимний зв'язок із жінкою із "вівтаря".
Батьки Карла довідавшись про зв'язок сина із сатаністами були шоковані. Мати важко захворіла й уже не видужала. В результаті впливу сатани Карл Маркс пізніше заявив: "Моя душа, некогда верная Богу, предназначена теперь для ада". І ще:
"Дьявол такт мне отбивает,
Он смычок мой направляет".
В одному із віршів (1837 р.) він погрожує:
"Гордо отомщу я Существу, что правит в вышине!
Я высоко воздвигну свой престол,
Холодной и ужасной будет его вершина,
Основание его - суеверная дрожь,
Церемониймейстер - черная агония".
В найближче оточення входить відомий поет єврей Генріх Гейне, теж прихильник сатанізму: "Я призвал дьявола, и он пришел… Он не безобразный, он не хромает, он очаровательный, милый мужчина".
Якщо ми віримо, що Бог приходив на Землю у людській подобі, то чому нам важко повірити, що подібне може робити і сатана? Я теж спілкувався із ним й свідкую: "Він не потворний, не кульгає, він приємний, милий мужчина - щедро пригощав мене, давав уроки англійської, ліки та літературу приносив, у свою кімнату гуртожитку та будинок брата приводив, провідував у лікарнях, передачі приносив, пропонував протестувати протии безбожного, сатанинського комуністичного режиму. Коли ж мене заарештували, приходив до батьків із солодощами для мого сина й пропонував викупити мене з ув'язнення. Приємний, милий чоловік…
Будучи ображеним на Бога та увесь світ Карл Маркс знайшов темну рушійну силу, котра могла підірвати Божий мир. Ця сила - "проклятьем заклейменный весь мир голодных и рабов". Пролетарі, люди в поті лиця добуваючі хліб, принижені та ображені, не маючі ніякої спадщини, крім голодних дітей, - ось реальна грізна сила здатна повстати проти Самого Бога. Якщо, звичайно ту темну силу підучити та організувати... (Пролетарій - латинське слово, котре буквально означає "маючий лише дітей".)
В ніч на 1 травня 1776 року Адам Вайсхфауп, ієзуїт і професор церковного права, на таємному зібранні прихильників сатани об'явив про створення спілки Баварських ілюмінатів (люциферіанців). Головна мета цієї організації: захоплення влади в окремо взятій країні, а з часом і у всьому світі. Засіб для цього такий: нацькувати "низи", включаючи "відкинутих" - покидьків суспільства (злидарів, кримінальних злочинців, в’язнів, бандитів, бродяг і т. п.) на соціальну еліту (державних службовців, священнослужителів, інтелектуальні круги і т. п.) звинувативши останніх у паразитизмі і "експлуатації трудового люду".
Маркс прекрасно розумів, що зерна сатанізму таяться в душах усіх людей - нащадків Адама і Каїна. Розірвати націю на частини, кинути голодний натовп на національну еліту, обізвавши захребетниками усіх тих підприємців, купців, міністрів, офіцерів, професорів, священиків. "Грабуй награбоване!" - ось запальний клич. Усе геніальне просто. Потрібно лише запрограмувати натовп озлоблених, наївних, невихованих людей намалювати їм "сіяючі висоти". Маркс зрозумів, що не просто у розбурханому натовпі таяться грізні руйнівні сили (це знали і раніше), а у натовпі знедолених, котрі підняті із самих низів суспільства накопичуються руйнівна для цивілізації та самого Бога сила. Ось що побачив Маркс, ось у чому його тайна!
У листопаді 1842 року Карл Маркс познайомився із багатим фабрикантом Фрідріхом Енгельсом. У 1846 році вони вступили в "Союз комуністів" і отримали завдання написати "Маніфест Комуністичної партії". У "Маніфест" були включені основні принципи сатанистів: повалення законних урядів, завоювання пролетарями влади, знищення власності, патріотизму, сім'ї, релігії. "Маніфест" починався передбаченням: "Привид бродить по Європі, привид комунізму". Пізніше Фрідріх Енгельс доопрацював та власним коштом видав другий, третій та четвертий томи "Капіталу" Маркса.
У Маркса та Енгельса з'явилось чимало послідовників. Серед стовпів революційного руху був Михайло Бакунін - батько російського анархізму. Його ідеї лягли в основу знаменитого "Катехізіса революціонера", написаного Сергієм Нечаєвим - творцем таємної спілки із характерною назвою "Народная расправа". В 1870 році організація Нечаєва випустила "Катехізіс революціонера", котрий вчив як покінчити із законами цивілізованого світу: "Наше дело - страшное, повсеместное разрушение... Быть беспощадным, но не ждать пощады к себе и быть готовым умереть. Для дела разрушения строя проникать во все круги общества, включая полицию... Эксплуатировать богатых и влиятельных людей, подчиняя их себе. Усугублять всеми средствами беды и несчастья народа, чтобы исчерпать его терпение и толкнуть на восстание... Соединиться с диким разбойничьим миром - этим единственным революционером в России...", "Одна десятая народа получит свободу и неограниченную власть над остальными. Эти девять десятых должны потерять свою индивидуальность и превратиться в стадо. Каждый член общества следит за другим и обязан доносить на него… Все рабы, и все равны в своем рабстве", "Мистификация (фарисейство) наилучший и почти единственный способ привести людей к революции", "Достаточно убить пару миллионов, и колеса революции будут смазаны".
Ще у ХVІ столітті Мішель Нострадамус в “Великому Апокаліпсісі” передбачив події ХХ віку:
“Вік двадцятий, жорстокий і страшний,
Дві війни, самовластя рабів,
І наука в кривавій пожежі
З безвір’я воздвигне богів”.
В тому числі й картину жовтневого перевороту: “… І в жовтні спалахне велика революція, котру багато хто буде вважати найстрашнішою в історії людства. Життя на землі перестане розвиватися вільно… І буде продовжуватись це 73 роки і 7 місяців”.
Варто згадати і таке його передбачення:
“Догматиком створена нова віра
Усі видовища славлять великий обман.
Звірів благородною міряють мірою.
І зло як добро підноситься нам.”
Є люди, котрі мають здатність не тільки бачити майбутнє але й ангелів та демонів у ньому. Таких здавна називають пророками, прозорливцями, провидцями. Іоан Кронштатський перед своєю смертю (1908р.) призивав із амвону: "Кайтесь, кайтесь! Приближается ужасное время, столь опасное, что вы и представить себе не можете… И паче Господь отнимет у России царя и даст ей сатанинских правителей, которые всю землю русскую зальют кровью… Я прихожу в тихий трепет - что будет с грешным миром! Гнев Божий постигнет скоро нежданно за наше окаянство. Руки мои дрожат, слезы покрывают мое лицо". "Вот вижу массу людей, старые и молодые, всех в страшном одеянии, вывесили пятиконечную звезду огромную; на каждом углу по двенадцати бесов; на середине сам сатана со страшными рогами, испускал он зловредную пену на весь народ; выраженную в словах "Вставай проклятьем заклейменный…".
Як показали подальші події, люди заклик до каяття проголошений Божим пророком із амвону не послухали. Послухали заклик до братовбивства, грабунку проголошений Леніним із броньовика…
Ленін - геній темряви.
В 16-річному віці, кращого й слухняного учня гімназії ніби підмінили. Він несподівано відмовився вчити закон Божий й із братом Олександром об'явив себе атеїстом. Коли ж директор гімназії та батько стали вимагати пояснень то Володя упав в істерику, зірвав із шиї хрестика, став топтати, викрикувати прокляття Богові. Це був другий припадок - перший стався у трьохрічному віці: маленький Володя з визжанням бив та топтав ікону. Ця паталогічна, нічим не виправдана ненависть до Бога поряд із ненавистю до царської сім'ї пізніше вилилась у знищенні тисяч храмів та монастирів, розстріли десятків тисяч священиків, розстріл царя із родичами... Ленін ніколи не бідував і не відрізнявся скромністю. Навіть у засланні у с. Шушенське займав окремий будинок із прислугою. За кордоном (із 1900 до 1917 вони із Крупською в Росії майже не жили) мав рахунки у банках, винаймав хороші квартири. Мама Леніна отримувала велику пенсію і користувалась успадкованим маєтком в Саратовській губернії.
Містик Д. Андрєєв так змальовує Леніна: "Его лицо было ужасно, но не лишено сатанинского величия… Именно багровый жругрит, и только он создал превосходное человекоорудие: существо с тяжелым и неутомимым мозгом и таранообразным лбом, с широким и жадным, инфатильно припухшим лбом и хитрыми, по-татарски дикими и безжалостными глазами".
Ленін в розмовах справляв гнітюче враження: завжди був агресивним, повчав, викривав. Він ніби знищував незгідного із ним співбесідника, виставляв його дурнем. Усі стомлювалися від його войовничості. І сам він був рабом марксистської ідеї, інструментом революції. Ленін у готовому вигляді звалився на голову народів Росії закінченим марксистом і крайнім революціонером із терористичними нахилами. Слово "одержимий" цілком до нього підходить. Він не просто влив свіжу кров у вчення Маркса-Енгельса, він його в Росії реалізував.
У Першій світовій війні головним ворогом царської Росії була Німеччина. Помиляється той хто вважає, що перемогу у кожній війні забезпечує кількість сучасної зброї, талант полководців та хоробрість вояків. Ні, тут багато нюансів, політичних та тактичних ходів, хитрощів. Звичною є така тактика: уряд кожної воюючої сторони вишукає у ворожій державі невдоволених владою людей й усіляко підтримує їх щоб ті із середини ослабили, розхитали, розвалили ворожу державу. Таким подарунком долі для німців став лідер комуністів – Ленін. Вони щедро профінансували його пропагандистську революційну діяльність й переправили у ворожу Росію в запломбованому вагоні на зразок троянського коня. В той же час із США в Росію на завантаженому зброєю та золотом кораблі направився Лев Троцький у супроводі 227 "революціонерів". Як виявилося, німці не помилилися… Ленін продемонстрував нелюдську енергію (виступав на мітингах по 2-3 рази в день); у нього з'явилась воістину сатанинська інтуїція (жодного разу не помилився в тогочасних політичних іграх). Більше того: у "вождя революції" проявилися магічні здібності. "Сегодня - рано, завтра будет поздно. Промедление смерти подобно" - так геніально "вождь" угадав найвразливіший для монархії момент збройного захоплення влади.
(Пізніше за подібною схемою Радянський Союз щедро фінансував зарубіжні компартії, навчав на своїй території комуністичних вождів як захоплювати владу щоб будувати безкласові суспільства, вчив диверсантів, постачав терористам зброю. Дійшло навіть до поставок ядерних ракет на Кубу, що мало не привело світ до термоядерної війни!)
Патріоти бились на фронтах затяжної, кровопролитної війни, а в цей час заколотники з числа політичних авантюристів, дезертирів та різноманітних мародерів, зігравши на невдоволенні народу, створили революційну ситуацію. Ні, ті так звані “революціонери” не проливали кров на фронтах Першої світової – вони працювали на оборонних підприємствах і тому мали “бронь”, тобто звільнення від військової служби. Скориставшись звільненням від участі у бойових діях, вони під час праці та у вільний від роботи час активно агітували за повалення монархічного устрою та встановлення досі невідомого соціалістичного порядку. Численні агітатори висміювали все святе: владу, армію, віру, Батьківщину:
"Грязь, вонь, клопы и тараканы,
И надо всем хозяйский кнут,
И это русские болваны
Святым Отечеством зовут..."
Тимчасовий уряд своїми безглуздими указами значно поглибив хаос: відкрив в’язниці, дозволив солдатам вибирати командирів та обговорювати накази! Солдати вже самі вирішували: "Іти в атаку чи ні?" І це у час війни! В результаті одурені, деморалізовані солдати та матроси не воювали - вони пиячили, займались грабунком, спекуляцією та розпустою. В цьому хаосі більшовики підтримали ворожу Німеччину - виступали за поразку Росії у війні, за перетворення "войны империалистической в войну гражданскую", за "безоговорочный мир", в тих умовах означаючий поразку Росії.
Тоді, як і сьогодні, суспільство було занадто розшароване на багатих та бідних: одні з жиру бісяться, інші ледве кінці з кінцями зводять. Сучасник А. Ф. Лосєв так описував людей передреволюційної пори: "Рабочие и крестьяне грубы, плоски, низки, им свойственен вульгарный пафос мордобития, зависть на все духовное, гениальное и свободное, матерщина, кабак и циничное самодовольство в невежестве и бездействии". Затяжна війна ще більш поглибила аморальність суспільства. В результаті з`явилась величезна кількість безпритульних, нещасних, невдоволених владою, абсолютно морально деградованих, здатних на будь-який злочин, озлоблених на весь світ людей, котрим у цьому житті втрачати вже нічого. Ось такі люди й стали чорноробами кривавої революції.
Скориставшись сприятливим моментом, керовані Леніним комуністи наобіцяли невдоволеним людям саме те, про що ті мріяли: мир, хліб, волю, владу, власність на засоби виробництва та землю. "Мир народам!", "Фабрики - рабочим!", "Землю - крестьянам!". Обіцяли: “Ми багатство багатих та бідність бідних закинемо у спільний казан, перемішаємо та роздамо всім порівну. Усі будуть працювати по можливості, а брати - по потребі. Усе при комунізмі буде спільне, всі будуть рівні та щасливі. Буде рівність, братерство, воля. Наша планета - Земля виникла сама по собі з космічного пилу, а людина в процесі еволюції виникла від мавпи, отож, Бога немає, а є вічно-живе і всеперемагаюче марксистсько-ленінське вчення. Геть релігію, котра є опіумом для народу! Ми без вигаданого Бога самі побудуємо на всій планеті рай під назвою комунізм!”.
Імператор, а пізніше Тимчасовий уряд, відчували серйозність становища, але ситуація була безвихідною: в імперії невдоволення, продажність всіх і вся, цілковита байдужість обивателів, анархія, ситуація виходить з під контролю. Зняти армію для захисту державності означало поразку у війні, повну капітуляцію, і як результат - загибель імперії. Зняти армію із фронту в час, коли перемога виднілась на горизонті, було б катастрофічною помилкою, але, не зняти, як виявилось, теж обернулось катастрофою. Добірні війська бились на фронтах, отож, Зимовий палац, в котрому знаходився Тимчасовий уряд, охороняла жменька необстріляних, молодих юнкерів. Скориставшись такою безпечністю, таким подарунком долі, озброєні революціонери спочатку захопили почти, телеграф, розвели мости а вже після того увійшли, і майже без утрат заарештували урядовців. Владу у величезній імперії захопив новий “пахан” із своєю “братвою” – комуністами. Історики свідчать, що тоді під час державного перевороту постраждало лише сім заколотників. Та не мости заколотники розвели - вони розвели, роз'єднали, розпорошили всю націю... Наступного дня вождь комуністів - Ленін на Установчих зборах поставив делегатів перед фактом: "Социалистическая революция, о необходимости которой всё время говорили большевики, свершилась!". Ось так привид сатанизму ходив, ходив по Європі, а прийшов у Росію...
(Під час Другої світової війни, коли країна стікала кров'ю, тодішній вождь Сталін, навчений на чужих помилках, тримав для охорони свого уряду численні, добре озброєні добірні війська.)
Ну от і все – влада захоплена. Ніхто не хотів помирати за когось, бо тодішній державний устрій люди любили так, як при моїй пам’яті уряд Хрущова, пізніше – Брежнєва, а сьогодні – нинішню владу.
Багато добропорядних громадян, щиро повіривши абсурдним обіцянкам, кинулись в полум’я революції. Не знали бідолашні, що рай без Бога називається пеклом. Раз Бога нема, то і вигаданих заповідей дотримуватись не потрібно – усе дозволено! "Гуляй, Ванька, - бога нет!" Революціонери дали цілковиту свободу дій абсолютно усім, навіть відкрили тюрми і випустили відразу усіх злочинців. З огляду на цей “гуманний” крок подальші події передбачити було не важко.
Цікаво, що такі видатні інтелігенти як Горький, Короленко, кривавий характер більшовицької революції пов'язували з... низькою культурою народу. В циклі статей "Несвоевременные мысли" (Заметки о культуре и революции) письменники звинувачують не саму революцію, а "бескультурье народа": "Наша революция дала полный простор всем дурным и звериным инстинктам". "Я особенно подозрительно, особенно недоверчиво отношусь к русскому человеку у власти, - недавний раб, он становится самым разнузданным деспотом, как только приобретает возможность быть владыкой ближнего своего".
Із спогадів А. Нелідова: "... на улице к деду подошли солдаты: "Купи, дядя, офицера". - "А зачем он мне?" - "Расстреляешь". И гогочут..."
Дії заколотників настільки не в’язались із здоровим глуздом, що багато хто сподівались на скоре припинення беззаконня. Більшість навіть не протестували - думали пересидіти скруту у квартирах та на дачах... Захоплення більшовиками Зимового палацу та арешт тимчасового уряду більшість громадян та іноземних дипломатів сприйняли як хуліганську витівку. Декотрі навіть злорадствували: "Большевики рвались к власти? Так вот пусть Ленин попробует управлять Россией! Ха-ха!". І Ленін спробував... Революція звільнила багато керівних посад та житлової площі. Люди соціального дна, котрі раніше були ніким вмить стали всім. Ощасливлені революцією отримали наказ Леніна карати усіх хто не сприйняв політику нової влади: "Чем большее число представителей буржуазии и духовенства удастся нам расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении не смели и думать…"
Ось ще типовий для тих часів наказ Леніна: "Товарищи… Образец надо дать!.. Повесить (непременно повесить, дабы народ видел) не меньше 100 заведомых кулаков, богатеев, кровопийц… Сделать так, чтобы народ на сотни верст видел и трепетал".
В революцію пішли одурені пропагандою, кримінальні злочинці та психічно ненормальні люди. Вбивства та грабунок стали буденною роботою. Усе відповідало науці вождя: "Во имя достижения своих революционных целей, своїх желаний всё дозволено". У підвалах ЧК людей часто катували та убивали... невідомо за що! Убивали ради власної садистської насолоди. Часто приречені на смерть не могли повірити в реальність того, що відбувається!
Однією із ознак сатанинської епохи був прихід на життєву арену маси "особливих" жінок. І. Бунін у повісті "Окаяные дни", написані у Одесі в 1919 році свідчить: "Одна из примет сатанинского времени - выход на жизненную арену "особых" женщин. Это внешне привлекательные, кукольно-красивые существа концентрируемые в себе самые отвратительные черты эпохи. Они не просто безжалостны, жестоки, но отличаются патологической ненавистью к нормальным людям, особенно к мужскому полу. Садизм с сексуальным привкусом, крайнее изуверство и при этом - невинные глаза, манящая улыбка, безмятежное выражение "детски чистого" лица. Слышать звериный крик мужчины с раздавленными гениталиями, видеть застывший ужас и мольбу в глазах обреченного офицера перед тем как выстрелить ему в лицо, для этих красавиц - ни с чем не сравнимое наслаждение (некоторые признавались что доходили до оргазма).
Розповідаючи про звірства у Києві, князь Н. Жевахов пише: "Между ними видную роль играли и женщины, почти исключительно жидовки, и особенно молодые девицы, которые поражали своим цинизмом и сатанинской выносливостью даже закоренелых убийц, не только русских, но даже китайцев… Некоторые из них даже запускали руку в дымящуюся горячую кровь и облизывали свои пальцы, причем глаза их горели от чрезвычайного возбуждения".
Чекісти полюбляли вірш:
"Нет больше радости, нет лучше музыки,
Чем хруст ломаемых жизней и костей.
Вот от чего, когда томятся взоры,
И начинает буйно страсть в груди вскипать,
Черкнуть мне хочется на вашем приговоре
Одно бестрепетное: "расстрелять!".
Революціонери усіма доступними методами фізично знищували мільйони мислячих людей. А куди їх було дівати? Необхідної кількості виправно-трудових таборів у перші роки революції ще не було...
Максим Горький докоряв марксистам: "Социальная борьба не есть кровавый мордобой". Ленін назвав його "хлюпиком" й повчально відповів: "Революции, батенька, в белых перчатках не делаются".
Бог - мой личный враг. (В. І. Ленін)
Сатана - супротивник Бога, а більшовизм хіба - ні? "Сочинения Ленина, - писав Н. Бердяєв, - "священное писание сатаны". Ось повчальний документ по темі: "1 мая 1919 года. № 13666/2. Председателю ВЧК тов. Дзержинскому. В соответствии с решением ВЦМК и Совнаркома, необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов подлежит арестовывать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше. Церкви подлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады. Председатель ВЦИК Калинин, Председатель Совнаркома Ульянов (Ленин)".
Важко повірити, але не важко перевірити щоб переконатися: більшість вождів та діячів революції були євреями. Місцеві відразу кинулись у полум’я революції, чужі стали поспіхом прибувати, щоб на керівних посадах втілювати в життя ідеали своїх теоретиків: Маркса та Енгельса.
Цікавий факт: у керівництві післяреволюційної Росії не було жодного робітника чи селянина. Давно помічено: соціальні революції творять одурені маси трудового люду а у виграші опиняються лише вожді... Пізніше й ті перегризаються між собою...
Вчення і практика ленінізму явили світові найжахливіші уроки фарисейства. (Фарисейство - лицемірство, ханжество, показне благочестя є мерзенною формою сатанізму). Ось як Ісус характеризує фарисейство: "Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти! Так і ви, - назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!" (Матвія 23, 27)
Під приводом побудови земного раю - комунізму були фарисейські обмануті, перетворені у в отари покірних баранів, втягнуті у криваве місиво громадянських війн величезні маси людей не тільки Росії, а й Китаю, багатьох країн Європи, Азії, Латинської Америки. "Самий гуманний у світі суд" десятки мільйонів безневинних людей відправляв у концтабори смерті, котрі називались "установами трудового перевиховання". Комуністична партія, котра називала себе "розум, честь і совість нашої епохи" під фарисейські заклики до миру та співробітництва розкрутила нечувану гонку ракетно-ядерних озброєнь й цим поставила світ на грань термоядерної катастрофи. Окупацію фарисейськи називали: "братерська інтернаціональна допомога свободолюбивим народам". Подібних випадків безліч.
"Я хату покинул, пошел воевать, чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать", - співалось у популярній радянській пісні. Ці слова досить влучно пояснюють суть більшовицької ідеології - насильство та брехня. Замість Гренади можете поставити будь-яку іншу державу й уявити наслідки: землю у заможних селян відбирають й роздають бідним. Спалахує громадянська війна, виникає голод. Пізніше тих розбагатілих селян силоміць заганяють у колгоспи працювати за трудодні...
Ось типовий приклад: Під час громадянської війни Денікін обіцяв добровольцям по 1000 карбованців та 100 десятин землі в оренду на сто років. Будьонний грошей не давав, зате обіцяв цей же наділ у довічне користування... Хитрі селяни розсудили, що отримати землю від червоних назавжди вигідніше ніж від білих на сто років...
Побачивши беззаконня комуністів, найкращі представники нації влились в ряди Білої армії і... були розбиті. А й справді: чому напівголодні, погано одягнені, часто в обмотках замість чобіт червоні перемогли кращих царських офіцерів, регулярну, прекрасно екіпіровану Білу армію, відбірні козачі частини?
Білий офіцер Роман Гуль так пояснив причину: "К белым народ не хотел идти - ведь мы были господа... Мужик нам не верил... В этом была беда мужика и всей России..."
Більшовикам допомогла суцільна взаємна ненависть. Могутність Білої армії була знищена безпощадною селянською війною, палаючою в тилу. Ще й до того білих підвела давня наша біда: грабунок - тили Білої армії були захаращені цілими потягами із награбованим у населення добром.
"Насилие и грабежи, - сумно констатував Денікін, - пронеслись по всему театру гражданской войны, не раз стирая черту, отделяющую спасителя от врага".
Інша вічна наша біда: ревнива нелюбов соратників один до одного. Врангель ненавидів Денікіна, і той йому відплачував тим же; без кінця гризлися генерали і в стані Колчака, і в армії Юденіча.
І ще одна губительна для білих важлива обставина. У них було відчуття, котрого вони не могли в собі побороти: вони убивають співвітчизників, братів, "своїх".
Червоних же вояків партійні комісари так психологічно обробили, так перевиховали, що подібного відчуття у них не існувало: їхнім народом був світовий пролетаріат, воювали вони не із співвітчизниками а із "експлуататорами" і убивали їх ради щастя усіх обездолених людей на землі.
Слід відзначити ще одну важливу обставину: у червоних була залізна дисципліна. За непослух, мародерство - розстріл на місці.
Класична схема усілякої тиранії.
Усяка зміна соціально-політичного устрою розриває налагоджені економічні зв'язки а це створює на певний час хаос в економіці та суспільстві. Якщо підприємства не працюють, то й робітники не отримують зарплати. Грошей нема, а їсти то усім хочеться. Друкування не забезпечених товарами асигнацій та ажіотажний попит призводять до знецінення грошей. Селяни в умовах невпевненості зазвичай відмовляються продавати продовольство за знецінені папірці, а робітники – працювати задарма. Виникає голод, розруха, а з ними спалахує розгул злочинності. Невдоволені громадяни вимагають твердої влади котра б нарешті навела порядок. Ось тут і з’являється диктатор із своєю братвою й звинувачує у всіх гріхах… своїх політичних опонентів та конкурентів - “ворогів народу”. Настає “беспредєл” – насильство виправдовують брехнею, а брехню підтримують насильством. Це класична схема усілякої тиранії.
Увішані бойовими орденами герої кровопролитної війни повертались у свою і разом із тим… чужу державу – усе там було вже перевернуто з ніг на голову. Влучно ними побачене описав поет: “А в комнатах наших сидят комиссары и девочек наших ведут в кабинет!..”.
Комуністи зняли моральні гальма, дали найсильніший наркотик під назвою Влада, Уседозволеність. Іменем революції дозволеним та виправданим стало абсолютно все. Усі, кому не лінь, кинулись грабувати віками нажиті багатства держави та заможних співвітчизників. Порушивши зв’язок поколінь, стали глумитись над вірою своїх предків, зробили Бога та Його заповіти посміховиськом. Віра народу в Бога виявилась показною, фальшивою. Правдивою виявилась лише приказка: "Церковь близко, да идти склизко, кабак далеко, да идти легко". Храми грабували, руйнували, перетворювали у конюшні, склади, клуби, ресторани, казарми, музеї атеїзму, а священиків убивали, відправляли в табори. Замість Істинного Бога поклонятись стали земній людині – Леніну та його людиноненависницьким, абсурдним ідеям. Влада антихриста свідомо робила все те, проти чого застерігав Господь у Своїх заповідях. Загальнолюдські цінності замінили своїми – антихристиянськими.
Слід також знати, що кровопролиття сталося в тому числі й тому, що в очах громадян авторитет усіх інститутів влади та духовенства на ту пору був дуже низьким – усі помічали цілковиту корумпованість, чванство, розбещеність. Спалахнув бунт і захищати прогнивший корупційний лад охочих знайшлось дуже мало, а от насолодитись вседозволеністю, грабунком охочих знайшлось досить багато...
Комуністи силою захопили владу і... ніякої любові до Бога народ не продемонстрував! Один із очевидців (В.В.Розанов) так описував побачене: "Русь слиняла в два дня. Самое большое - в три. Даже "Новое Время" нельзя было закрыть так скоро, как закрылась Русь. Поразительно, что она разом рассыпалась вся, до подробностей, до частностей... Hе осталось Царства, не осталось Церкви, не осталось войска. Что же осталось-то? Странным образом - буквально ничего. Остался подлый народ...".
Стосовно же атрибутів державності та всенародної любові до самого імператора, то звістку про звіряче вбивство царської сім'ї зустріли байдуже, ба, навіть зі злорадством. Один із очевидців тих доленосних подій (Георгій Іванов) писав:
"Овеянный тускнеющею славой,
В кольце святош, кретинов и пройдох,
Не изнемог в бою Орёл Двуглавый,
А жутко, унизительно издох". (Слід знати: друга голова орла символізує церковну владу.)
Події тих днів свідчать не про байдужість народу до церкви - вони свідчать про злобне її неприйняття. Їй ніби мстили, і мстили абсолютно нелюдськи. Не просто не ходити в храм, не просто закрити його, а обов’язково справити природні потреби у вівтарі, поперек лиця Богородиці надряпати непристойне слово.
Зінаїда Гіппіус так писала:
"Какому дьяволу, какому псу в угоду,
Каким кошмарным обуянный сном,
Народ, безумствуя, убил свою свободу,
И даже не убил - засек кнутом?
Смеются дьяволы и псы над рабьей свалкой
Смеются пушки, разевая рты...
И скоро в старый хлев ты будешь загнан палкой,
Народ, не уважающий святынь!.." (29.10.1917р.)
Звичайно, були одиниці, десятки, сотні, тисячі щиро віруючих, були "соловецькі сповідники", котрі відмовились співробітничати з безбожною владою, але вони не могли змінити загальної трагічної картини. Храми використовували як в’язниці, розважальні заклади - і ходили в них зовсім не соромлячись твореним святотатством не одиниці, не десятки, не сотні і не тисячі, навіть не десятки і сотні тисяч - а мільйони...
Авторитет російського православ’я С.С Аверинцев наводить типовий приклад: місцеві комсомольці залізли на дзвіницю і... мочились звідти на хресний хід! На власних батьків, матерів, дідусів, бабусь... І це були не чужоземці, не партійці з міста а місцеві, свої хлопці!.. Про що ще говорити?!... Коментарі зайві... Закономірно що, Божа кара прийти не забарилась... Але, чи вчить нас чомусь історія?
Пізніше я був свідком як в оточенні святош, кретинів і пройдисвітів не в бою героїчно загинув, а принизливо здох, розсипався трухлявий радянський герб - серп і молот. Величезна космічна та ядерна імперія, котра увесь "капіталістичний світ" тримала під прицілом термоядерних ракет злиняла в два дні. Саме більше - в три. Від імперії дивним чином майже нічого не залишилось. Залишився лише мавзолей вождя та підлий народ...
Ось повчальний приклад з історії. Приходить “пролетарій” у приміщення нової влади і жаліється на погані житлові умови. А представник нової влади йому на те: ”Вот, товарищ, список буржуев нашего города! Выбирай дом, который тебе нравится! Вот тебе ордер на экспроприацию. Бери десяток восставших революционных матросов и освобождай жилплощадь для себя!”. Оригінальне вирішення житлової проблеми, правда? Ясна річ, що чернь, котра таким оригінальним способом умить отримала житло та хоч якусь владу над людьми дуже полюбила комуністичний режим. Ті ж, хто позбувся віками нажитого, як правило, мовчали – знали, що за будь-який спротив, навіть за необдумано сказане слово їх звинуватять в антирадянській агітації та пропаганді і відправлять “виправлятись” на довгі роки в табори примусової праці...
Як усе відбувалось на практиці? Ви власник гарного будинку, котрий побудували завдяки розумній голові, працьовитим рукам чи отримали у спадок. Маєте підприємство на котрому працює раніше безпритульний юнак, котрого Ви пожаліли та й надали житло та роботу. Ваш батрак неграмотний та лінивий: скільки не вчи – одні двійки. Іноді Ви сварили його за лінь, брак у роботі та запізнення, а він по чорному заздрив вашому достаткові та запам’ятовував усі образи. Та ось стався державний переворот і ідеологи комунізму дали владу тим хто, раніше був ніким. Приходить до Вас колишній наймит із групою озброєних “товарищей”. Усі вони п’яні від дармового спиртного та уседозволеності. Ваш недавній наймит злорадно заявляє: ”Ну что, ешь ананасы, рябчиков жуй - день твой последний приходит, буржуй! Кончилось ваше буржуинство! Теперь наша власть - рабоче-крестьянская! Мы пришли экспроприировать твой дом и предприятие в пользу пролетариата!”. Показує ордер на “експропріацію” із печатками та підписами нової влади. Що робити? Поскаржитись прокуророві? Так він же той ордер й підписав! Ви маєте револьвер, отож можете захистити свою власність. Прекрасно розумієте, що за смерть “товарищей” комісари, іменем революції, вб’ють Вас та всю родину. Тоді це було просто: ”Ах ты, контра, мать твою!”. Дістав маузер або револьвер, і усіх… “в расход”. (Під час війн та революцій життя людини та мухи – рівноцінні.) І будуть плакати ваші близькі та знайомі, а за вбитими революціонерами – уся їхня рідня. Їхні та Ваші діти стануть сиротами, жінки – удовами. Комісари накриють тіла загиблих червоним полотном та влаштують пропагандистські, звісно, без священика, похорони з фанерними зірками замість хрестів на могилах. У своїх вільних засобах масової інформації ( при соціалізмі засоби масової інформації тільки вільні - усі ж інші заборонені) роздмухають пропагандистський психоз: ”Гидра контрреволюции поднимает голову!”. Ви усе це прекрасно розумієте, отож… спаковуєте у валізи найцінніше і, поки не пізно, покидаєте Батьківщину, а там в еміграції як уже пощастить…
Врешті-решт народ, стомлений від розгулу злочинності та анархії, став мріяти про сильну владу, котра, нарешті, наведе порядок. Під приводом боротьби з бандитизмом та анархією революціонери спочатку фізично знищили всіх, хто був проти, а заодно і тих, хто теоретично міг бути проти них. Пізніше приступили до тих, хто не бажав бути з ними заодно… Взялись також й за тих, хто прийняв нову ідеологію але в процесі побудови безкласового суспільства ухилися від керівної лінії партії вправо, вліво, забіг наперед чи відстав… Усіх під загрозою смерті заставили прийняти сатанинську ідеологію, стати мовчазними співучасниками всіх своїх злочинів. (Мовчання, як відомо, означає згоду.)
Усі слова та обіцянки безбожної влади були цинічним обманом – не було обіцяного миру, рівності, братерства, волі, власності, а були війни, кров, голод, взаємна ненависть, страх, рабська праця на нічийних, не їхніх – а державних підприємствах та колгоспах. Громадян перетворили у поденників, рабів правлячої компартії, а раб, як відомо, не є господарем, отож, працює за принципом: “Аби день до вечора”. Та і рівності обіцяної не було – панівним класом стала партійна бюрократія. Фатальною помилкою комуністичної ідеології було і те, що партбюрократ теж не був господарем - він повністю залежав від вищестоящого начальства і тому, щоб утриматись на посаді до пенсії, був змушений безжально експлуатувати підлеглих. Підприємство державне, отож, кожен старався встигнути якомога більше урвати собі, бо при виході на пенсію, в урочистій обстановці дарували лише цінний подарунок і прощались назавжди. Революціонери на кістках закатованих безневинних співвітчизників будували суспільно-політичний лад у котрому раби керували рабами.
Чому так сталось? Хто винен, що вони перемогли? Комуністів, коли вони захопили владу, було всього 80 тисяч. Це ж… 0,05 відсотка населення Росії!
Вождь комуністів - Ленін прекрасно розумів душу свого народу: легковірність, байдужість, аморальність, самолюбство, лінь, бажання кожного швидко без особливих зусиль збагатитись та чорна заздрість до багатших. Момент видався сприятливий: у державі анархія, безвладдя, народ розлючений, невдоволений владою, а армія, котра могла захистити монархію, стікає кров’ю на фронтах важкої, затяжної війни. Сміливо ризикнув і… захопив владу. Заколотники цей державний переворот назвали революцією. До комуністів у полум’я отої, так званої революції, насолоджуватись владою, уседозволеністю, безкарно вбивати, грабувати, нищити кинулось багато людей, а от захистити звичний державний устрій мало хто побажав. Ніхто не хотів помирати, у всіх була філософія хати, котра завжди скраю, оте наше звичне: “А воно мені треба?”, “Це мене не стосується.”, “А я політикою не цікавлюсь”, “Буду сидіти тихо, і мене ніхто не помітить”. і т.п. Один розумний російський поет так охарактеризував душу народу: “Мы обыватели. Вы обувайте нас, и мы будем за вашу власть”. Не розуміють обивателі істини, що філософія байдужості є злочинною, тому що... якщо ви політикою не цікавитесь, то політика зацікавиться вами… Можна сказати і так: хто у хвилину небезпеки ховає голову у пісок, той залишає відкритим, підставляє свій зад...
Якось у великій компанії співвітчизників я подумав: Ну ось зараз серед нас з’явиться якийсь революціонер, дістане пістолет та й примусить усіх крикнути: ”Слава КПРС!”, будь-яке інше гасло, або гавкнути на електролампочку. Вірно висловився китайський мудрець: "Зброя породжує владу". Люди зрозуміють: у терориста сім патронів в обоймі, отож він устигне лише перших сімох убити чи поранити, а всі інші роздеруть негідника на шматки. А чи знайдеться серед нас сім патріотів здатних ризикнути життям ради свого народу? Ой, мабуть, ні. Кожен має пристойне житло, автомобіль, жінку, а може ще й коханку, дітей, сало та самогон. Навіщо ризикувати життям ради когось – краще крикнути гасло, гавкнути на лампочку та живим залишитись… Що ж тут дивного – так було раніше і так є зараз. Для того щоб тримати людей в атмосфері взаємопідозри та страху багато терористів не потрібно. Не так давно наше місто деякий час тероризував психічно хворий маніяк – висліджував одиноких жінок лише для того щоб… уколоти шилом. Скрізь тільки про те й говорили і налякані жінки стали у кожному стрічному бачити психопата – ніхто ж не хотів отримати у сідницю укол шилом по саму рукоятку...
В час випробовувань серед тих, хто носить штани, знайшлось дуже мало мужчин, мало джентльменів. Ні, ми не схожі на всі інші народи. Не схожі навіть на ту отару диких оленів… Ми кожен сам за себе – звикли виживати, пристосовуючись до обставин. Не цікавились люди політикою, отож політика зацікавилась ними. В результаті десятки мільйонів були репресовані, вбиті, але ж інші десятки мільйонів їх заарештовували, вибивали на слідстві лжесвідчення на себе та своїх ближніх, судили, вбивали, везли в сибірські табори на вірну смерть. Жартували: “Вбивство однієї людини – злочин, вбивство мільйонів – статистика”. А так і є: згідно статистичних даних штучно створений голодомор забрав приблизно 7 – 10 мільйонів людських життів. Прикинули на око: мільйон туди, мільйон сюди… Хто коли рахував жертви радянської влади і кого покарали за знищення своїх же співвітчизників?…
“Не скоро чиниться суд над лихими вчинками, тому і не боїться людина чинити зло”, – ще в давнину помітив премудрий Соломон. І ще премудрий Соломон учив: (24:21) "Бійся, сину мій, Господа і царя, не водися із заколотниками, бо погибель їхня нагло настане, і біду від них хто передбачить?". Так й сталося: розкрутивши маховик репресій, винуватці самі ж туди потрапляли. Мрійників та фанатиків швидко витіснили циніки.
"Без кето"
Джугашвілі Йосип Віссаріонович (Сталін) народився 21 грудня 1879 року. По одній версії Йосип був сином дослідника Пржевальського, по іншій - князя Егнаташвілі. Князь був релігійним діячем і маленького Сосо (таку кличку мав у дитинстві) 1888 року віддали у духовне училище. Пізніше, у 1894 році у Тифліську духовну семінарію, котра тоді була доволі авторитетним учбовим закладом. Там семінаристи знущались над Йосипом та дражнили "Без кето" (син бляді) та за сліди віспи на обличчі "Чопур" (рябий). Знущання та приниження штовхнули молодого семінариста на перший революційний вчинок: він перебив семінарські вікна, за що й був 1899 року виключений. Саме в той час, як пізніше згадувала його дочка Світлана: "Отец спутался с темными силами". (Якби семінаристи виявилися порядними людьми й не принижували, не дражнили свого колегу то пізніше доля сотень мільйонів людей була б менш трагічною...) Опинившись на волі, крав та займався розбоєм. Потрапляв у тюрми й там став співробітничати із жандармами - "наводив" їх на своїх недавніх подільників. Там же познайомився з політичними й став "здавати" їх жандармам. Шість разів втікав із заслання, ясна річ, не без допомоги своїх покровителів.
Майбутній одноосібний господар російської імперії ще в юнацькі роки помітив, що наші люди дуже жадібні, аморальні, підлі і водночас напрочуд наївні. Перспектива вивчитись на священика й усе життя вислуховувати чужі гріхи та махати кадилом Йосипа Джугашвілі не влаштовувала. Молодий бунтар розумів, що державний переворот із невідворотними анархією та хаосом, якщо їх спритно скерувати у потрібний напрямок, можуть винести його на вершину влади. Ось як молодий Сталін роздобув стартовий капітал для досягнення своєї мети. Раз у три місяці на військовій яхті переправляли гроші для військових та державних службовців Закавказзя. Експропріатори ретельно вивчили маршрут і в команду яхти ввели своїх моториста та штурмана. Крім команди на яхті було ще п'ятнадцять солдатів. Під час стоянки в Гадауті до яхти приплили вісім абреків. В цей момент моторист та штурман закрили тринадцять солдат у кубрику, а двох вартових викинули за борт. Після цього абреки перебили усю команду і… своїх моториста та штурмана в тому ж числі. Півтони золота та срібла перевантажили на баркас, а на березі - в арбу й повезли в гори. По дорозі чотири абреки, змовившись, застрілили чотирьох інших. Пізніше двоє з них убили двох своїх сплячих подільників. Вранці коли останні двоє стали вмиватись, то один із них пострілом у потилицю убив іншого. Таким чином переможець привласнив весь вантаж. Цим спритником був майбутній вождь - "товариш Сталін". У цьому епізоді уся суть вождя. Награбовані абреками гроші Йосип підступно привласнив й пустив на підкуп, хабарі щоб пізніше отримати абсолютну владу.
Діагноз: класична параноя.
У 1927 році погано себе почуваючий Сталін попрохав Володимира Михайловича Бехтерєва обслідувати його. Після обстеження знаменитий лікар під час консиліуму заявив колегам: "Случай хрестоматийный - у сухорукого пациента классическая паранойя". (Параноя – стійка психічна хвороба, котра проявляється систематичними абсурдними ідеями. Усіх, хто не розділяє маніакальних бажань, хворий вважає ворогами.) Хтось із членів комісії (для цієї мети до неї включений) переказав цей діагноз Сталіну. Невдовзі Бехтерєв несподівано помер. Лікар, котрий робив розтин тіла, виявив отруєння і навіть встановив рецептуру отрути. Невдовзі лікаря заарештували. Сім'ю Бехтерєва теж.
Гросмейстер політичних інтриг.
Властолюбство, хитрість та диявольське вміння плести інтриги дозволили Сталіну розставляти своїх людей на ключових постах і завдяки цьому підпорядкувати собі репресивні органи імперії, що в кінцевому рахунку дало йому абсолютну владу. Люди для вождя являли цінність доки вони були йому на певний момент потрібними. Коли ж потреба минала, то вождь безжально знищував соратників і пізніше жодного разу не згадував. Такі почуття як докори сумління були невластивими тиранові. (Ті, хто продають свою душу дияволові, поволі втрачають совість, набувають екстрасенсорних здібностей. Відомо що від пильного погляду Сталіна люди завмирали на місці, декотрі мочились, втрачали свідомість. У слуг лукавого правил гри, честі, моралі, жодних заборон не існує. Є лише непереборне бажання для досягнення своїх егоїстичних цілей використовувати будь-які методи.) Сталін був жорстокий, боягузливий, хитрий пристосуванець, котрий надягнув мундир генералісимуса, але, як і його попередник, не мав жодної заслуженої у бою нагороди. Вождь, котрий бездарно посилав у бій десятки мільйонів своїх рабів, але сам жодного разу навіть не був на передовій!
Отримавши владу Сталін спочатку фізично винищив ленінську гвардію, а потім приступив до своїх соратників. Ніхто, яку б високу посаду він не займав, не був застрахований від репресій. Правила гри диявола - це гра без правил. Ягоду вбиває Єжов, Єжова – Берія, Берію - його послідовники і т. д. Та і сам вождь тремтів від страху, - боявся щоб свої ж, перевірені соратники не вбили, не отруїли…
Справи сімейні.
У 1918 році Сталін з групою високопоставлених партійців їхав особливим потягом відбирати для потреб революції у селян продовольство. Серед присутніх був старий більшовик Алілуєв з дочкою Надією, котра у тому потязі вела документацію. Вночі Алілуєв проснувся від шуму, котрий доносився з купе дочки. Відкрили не відразу. Побачивши в ліжку дочки Сталіна, Алілуєв вихопив пістолет і хотів застрілити насильника, але той упав на коліна й став благати пощади та переконувати, що бажає одружитись. Надія ж, плачучи відповідала, що не бажає виходити за Сталіна заміж. Скоро виявилось, що вона вагітна. Сталін був змушений одружитись й скоро у подружжя народився син Василь. Щоб ця ганебна історія не набула розголосу Сталін репресував усіх жінчиних родичів. Залишив на волі лише Алілуєва - батька Надії. Той залишив спогади й завдяки їм ця історія пізніше стала відома громадськості. Пізніше дружина Сталіна покінчила життя самогубством. Не усі знають, що Сталін мав двох позашлюбних синів, котрих прижив ще до революції, але їхніми долями не цікавився...
"Кадри вирішують усе". ( Сталін)
Царських офіцерів, котрі з ідейних чи шкурних міркувань прийняли марксистсько-ленінську ідеологію та стали служити новій владі Сталін теж безжально винищив. Чому він так учинив? А тому, що знав: "Кадри вирішують усе." Це означає, що люди, котрі так легко порушили присягу на вірність царю, Батьківщині та Богові є ненадійними попутниками… Такі "кадри" уже йому були непотрібними, тому що якщо вони зрадили царя, Батьківщину та Бога, то так же легко у момент небезпеки й його можуть зрадити… От і поступив із ними відповідно: радо прийняв як спільників, використав набуті ними у царській армії організаторські здібності й пізніше знищив як знищують використані презервативи…
"…А вокруг него сброд тонкошеих вождей".
Йосип Мандельштам був репресований й заплатив життям за вірш:
"Мы живем под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца
Там припомнят кремлевского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
А слова, как пудовые гири, верны.
Тараканьи смеются глазища,
И сияют его голенища.
А вокруг него сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет.
Как подкову дарит за указом указ -
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него, то малина
И широкая грудь осетина".
“Что самое сладкое на свете?".
Розповідають, що на одній з гулянок вождь запитав соратників: “Что самое сладкое на свете?". Ті відповідали: мёд, шоколад, деньги, женщины, слава, почести… "Нет, - заперечив вождь, - самое сладкое на свете - это власть! Будешь иметь власть - будешь иметь предостаточно и мёда, и шоколада, и денег, и женщин, и славы, и почестей…"
Іншим разом Сталін запитав соратників: "Каково наивысшее наслаждение для мужчины?”. Усі висловлювались: цікава робота, гарні жінки, користь Вітчизні і тому подібне. Сталін відповів досить оригінально: “Наивысшее наслаждение – раздавить врага, а потом выпить стакан хорошего грузинского вина”. Якщо так, то Сталін був найщасливішою людиною у світі – створений ним репресивний апарат роздушив десятки мільйонів своїх та чужих громадян. Це ще щастя, що першими ядерну зброю винайшли американці, а то психічно хворий вождь роздушив би усю земну цивілізацію і на радощах випив би келих найкращого грузинського вина.
Як же стало можливим такій сволоті добратись до вершин влади? Як? А сама система утопічного соціалістичного раю, раю але без Бога, створює тепличні умови для проростання та розмноження різноманітних перевертнів, покидьків.
В таборах ГУЛАГу люди гинули як мухи. Розкручений маховик репресій вимагав усе нових і нових жертв для дармової праці на будовах комунізму. Відсидітись на печі не вийшло – хат крайніх не було. Заарештовували безневинних для виконання та перевиконання планів по виявленню “ворогів народу”. Рознарядка надходила і репресивні органи поспішали виконати наказ - знали, що буває за невиконання волі правлячої партії. Девізом було: "Була б людина, а статтю знайдемо"…
Закон суворо карав за "Действие или бездействие направленное на ослабление власти". В цю категорію злочинців міг потрапити практично кожен: не хвалив мудрість правлячої партії, в'яло аплодував на зборах, запізнився, не виконав норми, позитивно відгукнувся про якість "капіталістичних" товарів, використав газету з фотографіями вождів у туалеті, вимкнув радіо під час трансляції політичної програми, чув критичні висловлювання ближнього та не доніс тощо. Як правило слідом за виявленням та арештом "ворога" заарештовували усіх членів його теперішньої сім'ї, членів попередньої сім'ї, секретарку, друзів та знайомих котрі вітались за руку з ворогом, отож могли бути спільниками. Заарештовували навіть тих, хто шив одяг у того самого кравця, що й "ворог". (До речі, після мого арешту комітетники ретельно перевірили наших родичів, сусідів, друзів, моїх знайомих, нинішніх та колишніх колег по роботі. Щоправда, жодного не заарештували - часи були вже не ті.) Заарештовували тих, хто побували за кордоном отож знали про рівень тамтешнього життя, або ненароком стали небажаними свідками злочинів НКВС. Арешти, арешти, арешти… Заарештовували безневинних? Та ні, безневинних не буває, тому що в житті всякої нації трапляються моменти, коли кожен повинен сміливо піти в бій, щоб підтвердити право називатись людиною. Нація – це єдина сім’я, і тому мовчання є зрадою свого народу та самого себе.
Усі тремтіли від страху – ніхто не протестував. Путівкою на той світ, або в табори примусової праці часто була абсурдна анонімка якоїсь сволоти. Мотивом могла бути ще дитяча образа, сварка, заздрість, твоє посадове крісло – усе, що завгодно. Загриміти в табори можна було навіть за те, що комусь… сподобалась твоя жінка. Анонімка. (Заарештовувати без будь-якого приводу було незручно, отож анонімка ставала логічним виправданням відкриття кожної карної справи.) Нічний арешт. І вона – вільна. У той час признання у скоєні злочину вважали “царицею доказів”. От і давили психічно, били, катували до тих пір, доки не зізнаєшся у всіх тих абсурдних вигадках. Цікаво відмітити, що коли правоохоронці потрапляли між жорна ними ж розкрученого маховика репресій, то слухняно признавались у всьому тому чого від них вимагали – чудово знали свої методи вибивання зізнань, а тому розуміли, що потрібні владі признання їхні колишні колеги з них обов’язково так чи інакше виб’ють. Якщо так, то розумніше відразу у всьому “признатись” й поїхати в табори не зломленим психічно та не покаліченим фізично... А далі, як правило, сценарій стандартний: суд в залежності від завантаження суддів тривав від 1 до 20 хвилин по принципу "заходь - виходь". У справі два папірці: анонімка і твоє зізнання. Вирок “трійки” був суворим – із "ворогами народу" не церемонились. Не церемонились, тому що “будови комунізму” на котрих в’язні гинули, як мухи, щодня вимагали нової дармової робочої сили. Місцеві репресивні органи часто отримували з центру телеграми приблизно такого змісту "Срочно высылайте три вагона дров", або "Высылайте 240 ящиков мыла". І починалися масові арешти щоб набрати потрібну кількість "дров", "мыла"… ( Не могли ж урядовці наказувати прямим текстом заарештовувати потрібну кількість людей щоб ними замінити померлих від виснажливої праці та страчених в'язнів ГУЛАГу…) В табірний пил влада перетворювала десятки мільйонів людей. На Соловках досить оригінально позбавлялись від вкрай виснажених хворих: лікарі вводили безнадійно хворим по три кубики отрути у вену і ті засинали вічним сном. А що, хіба ніхто не розумів, що робиться? Багато хто розуміли, але… боялися. Не погодишся засідати у складі “трійки”, не підпишеш вирок безневинному сусідові – завтра сам займеш його місце. Засідали і слухняно підписували усе, що завгодно.
Очевидець тих подій Анна Ахматова так описала пережите:
“… А було це, коли усміхався
Тільки мертвий, спочинкові рад.
Як непотріб якийсь теліпався
Біля тюрем своїх Ленінград.
І коли, божевільні від муки,
Йшли засуджених довгі полки
І уривчасту пісню розлуки
Паровозні співали гудки,
Зорі смерті стояли, як варта,
І безвинно покарана Русь
Задихалась під чоботом ката
І під шинами чорних “марусь”. (Переклад Оксани Лозової.)
Для нічних арештів репресивні органи часто використовували спецавтомобілі виготовлені для перевезень м’яса, хліба, овочів. Удень ті авто підвозили продукти до магазинів, а вночі – “ворогів народу” до тюрем...
Чи є хоч якась логіка у арештах не тільки ворогів але й соратників, друзів, фанатиків комуністичної ідеї, мільйонів випадкових людей? Весь парадокс у тому що є. Щоб кривава тиранія процвітала потрібно постійно нагнітати страх, взаємопідозру, постійно брехати, тому що чим абсурдніша брехня тим охочіше їй обивателі вірять. Потрібно зробити так щоб кожний боявся свого родича, товариша, сусіда, щоб боявся своєї тіні, власних крамольних думок. Потрібно усіх зацікавити прийняти участь у беззаконні, завербувати, пов'язати круговою порукою, залякати. Якщо мільйони залякані, розпорошені, якщо кожен із них сам за себе, то тоді вони не згуртуються щоб дружно повстати проти беззаконня. Таким натовпом можна керувати вічно. Я сам не раз був свідком як декілька об'єднаних жадобою уседозволеності негідників тримають у покорі та страху сотні роз'єднаних людей. Ось яскравий приклад. Варто було мені у сибірському таборі лише двічі порозмовляти з ув'язненим за свої переконання Юлієм Едельштейном як відразу мене викликав опер і сердито заявив: “Что, снюхались, антисоветчики?! Что это за группировку ты с Эдельштейном сколачиваешь?!” Логіка опера напрочуд проста: один - ніхто, а вже двоє - організація. Чому я навів приклад табору? А тому що сам генсек Л. І. Брежнєв існуючу систему називав не інакше як "Лагерь социализма"… І генсек мав рацію - прочитайте як важко було простим смертним добитися від адміністрації "Лагеря социализма" дозволу відвідати сусідню "локалку" - Болгарію. Добитися ж дозволу хоча б на короткий час перетнути кордони "Лагеря социализма", щоб власними очима побачити волю простому смертному було практично неможливо…
Боротися з беззаконням можна не тільки зброєю, а й своїм неприйняттям участі у беззаконні. У Володимира Висоцького є чудова пісня про хлопця, котрий не стріляв: “Никто поделать ничего не смог! Нет, смог один, который не стрелял!”. Усе ж так просто: “Не створи собі кумира”, “не убивай”, “не чини перелюбу”, “не привласнюй чужого”, “не свідкуй неправдиво”, не виходь на вулиці вітати тиранію, одним словом: живи по правді, а не так як вигідно на даний момент... Колись один з апостолів учив: "Не приймайте участі у неплідних ділах темряви". Пізніше О. І. Солженіцин пропонував "Жить не по лжи", що по суті своїй означає те ж саме: не йти проти совісті, не приймати участь у беззаконнях…
"Страна рабов, страна господ".
Ми дивна нація: із мотузкою на шиї, сміливо “встаємо на смертний бій”, щоб виправити стратегічні прорахунки бездарного генералісимуса, але… боїмося сказати йому правду, слово проти, зробити критичне зауваження. Тогочасна інтелігенція, ба, навіть увішані орденами бойові генерали боялися вождя. Боялися тому, що виховувались ми не на прикладі біблійної цариці Естер, а на прикладі піонера Павлика Морозова...
Ми інші.
Колись у Китаї було так: траплялось, імператор допускав велику помилку. До нього приходив придворний вельможа та указував на те необдумане рішення. Розлючений імператор велів відрубати голову сміливцю. Тоді приходив другий вельможа з відрубаною головою в руках і говорив: “Ти прийняв необдумане рішення, а ще й до того побільшив свою вину тим, що відрубав голову моєму попередникові”.
Імператор велів відрубати голову й цьому. Тоді приходив третій і говорив ті ж самі слова. Так продовжувалось до тих пір, доки імператор задумувався: “А може, я, справді, помилився?”.
Ні, в нас так не було – ми інші. На Гітлера були замахи, а на Сталіна – жодного. Чому навіть наближені до вождя талановиті генерали не насмілились повстати? А тому що тиран у середовищі військової еліти плів інтриги, збуджував взаємопідозру, нездорову конкуренцію, вміло грав на слабких струнах кожного полководця. І це йому вдавалось саме тому, що в наших душах ще багато страху, байдужості, нерішучості, егоїзму, гнилі... На тему байдужості частушка була:
"В клубе дяденьку судили,
Дали дяде десять лет.
Позже девушки спросили:
"Будут танцы али нет?"
Найкраще все, що сталося, можна продемонструвати на прикладі села. До селян доходили чутки про перемогу більшовиків. І ось у село приїздив уповноважений з револьвером на боці та піднімав червоний прапор. Проголошував свої комуністичні обіцянки. До нього записуватись у партію збігалась усіляка сволота, голота, непотріб та легковірні простачки. Оті обірвані ледарі та п’янюги, котрі й у наш час щоранку кучкуються біля магазинів, щоб вирішити проблеми похмілля та наркотичної ломки. Ось саме на таких й зробили ставку більшовики – дали владу. Ще учора вони обірвані п'яні ледацюги, а сьогодні вже у шкірянках та галіфе озброєні револьверами являються представниками радянської влади… Усе то воно так, але форма одягу суті людини не міняє. Сволота і у формі залишається сволотою…
І починалося… Заможних, працьовитих селян оголошували куркулями, глитаями, віру в Бога – опіумом для народу, священиків – мироїдами, паразитами.
Ну, яка розумна людина піде грабувати церкву, лаятись, пиячити, справляти природні потреби там, трощити ікони святих, знущатись над священиками?.. Пізніше люди примічали, що ті богохульники погано кінчали своє життя – довготерпеливий Господь відплачує по ділах наших, але не відразу…
Яка порядна людина піде розкуркулювати, тобто грабувати своїх односельчан? Яка совісна людина піде, виконуючи плани партії по хлібозаготівлі, вигрібати із селянських хат усе до зернини і цим обрікати всі сім’ї на вірну погибель?
А що люди? Люди мовчали, кожен думав лише про себе, тільки собаки гавкали…
Очевидці так описували те розкуркулення: "Як виганяли з хати - ледача біднота як те каркаюче вороння, збігалася розграбовувати домашні пожитки. Той - рядно, той - піджак, той - корову за налигач тягне. Коней, курей… все. Натруджене руками, здобуте недоспаними ночами - розграбила і випхнула з рідної хати ледача біднота. Вигнали на чужину, в чому стояв - в тому і погнали". (Іван Смаль. Незабутнє.)
Та недовго довелось ледачій бідноті радіти награбованому у розкуркулених односельчан добру – настав досі небачений спровокований радянською владою голод. У сховищах, у вагонах, навіть звалене просто неба під охороною вояків псувалось відібране у селян зерно. А поряд пухли з голоду люди. Це так "вождь" ламав хребет українському селянству. Історики пишуть, що під час того голодомору тихо, покірно вимирали цілі села. (Тихо вимирали тому, що з'їли усе живе, навіть жаб.) Потрібно уточнювати: не вимирало лише високе начальство та активісти, котрі проводили колективізацію. Відомо, що той, хто ділить, себе ніколи не обділяє. Вождь придумав хитру приманку для пристосуванців: четверта частина знайденого у селян продовольства належить тим, хто знайшов. От і старалась усіляка сволота. У природі існує природний відбір – виживають сильніші звірі. Ми ж у час небезпеки, як ті щурі, ховаємось по норах і там, щоб вижити, поїдаємо один одного. От й виживають, випливають наверх усілякі покидьки, сволота, пристосуванці.
Адольф Гітлер. (Шикльгрубер)
Майбутній вождь німецького народу народився в сім’ї держслужбовця. Зростав у середовищі забезпечених, досить міцних ровесників й там започаткував свій ораторський талант. Навчився постояти за себе і став „маленьким вожаком”. Знання давались легко, але вихователям доставляв доволі клопоту. Вільний від інших занять час вчився хоровому співу й це давало можливість часто бувати в церкві. Там, захоплюючись пишністю церковних ритуалів, мріяв стати священиком та скоро під впливом свого темпераменту втратив смак до подібних занять. Любив пізнавати світ і, щоб вдовольнити цікавість, декілька разів перечитав усі книги сімейної бібліотеки. Мав здібності до малювання й мріяв вивчитись на художника. Коли Адольфу було 13 років несподівано помер батько. Мама довго хворіла й померла через два роки. Батькові заощадження були витрачені під час хвороби матері отож Адольф із корзиною пожитків відправився у Вену заробляти на прожиття та вчитися. В художню академію Адольфа не прийняли й він, щоб якось заробити на прожиття, влаштувався на будівництво чорноробом. Бачив безробіття, злидні й сам доволі сьорбнув тогочасних негараздів, голод став його вірним супутником. Ось як він описував тогочасне життя співвітчизників:
"У підвальному приміщенні, котре складається із двох кімнат, живе сім’я із семи чоловік. З п’яти дітей молодшому, скажімо, три роки. Це як раз той вік, коли перші враження сприймаються дуже гостро. У обдарованих людей спогади про ці роки живі до самої старості. Тіснота приміщення створює вкрай несприятливу обстановку. Суперечки та сварки виникають вже із-за однієї тієї тісноти. Ці люди не просто живуть разом, а вони душать один одного. Найменша суперечка, котра у більшій квартирі завершилася б просто тим, що люди розійшлись би в різні кінці, при цій обстановці приводить до безкінечної гризні. Діти ще якось переносять цю обстановку: вони теж сперечаються й б’ються в цій обстановці дуже часто, але швидко забувають ці сварки. Коли ж сваряться та сперечаються старші, коли це відбувається щодня, коли це приймає самі мерзенні форми, тоді ці тяжкі методи наглядного виховання невідворотно відбиваються і на дітях. Ну, а коли взаємна гризня між батьком та матір’ю доходить до того, що батько в п’яному стані грубо поводиться з мамою або навіть б’є її, тоді люди котрі не жили в такій обстановці, не можуть навіть собі уявити, до яких це приводить наслідків. Вже шестирічна дитина в такій обстановці дізнається про речі, котрі і дорослому можуть навіяти жах. Морально отруєний, фізично недорозвинутий, часто вошивий такий молодий громадянин відправляється в школу. Абияк він навчається читати та писати, але це - все. Про те, щоб вчитися дома, в такій обстановці не може й бути мови. Навпаки. Батько та мати у присутності дітей лають учителя і школу в таких висловах, котрих і передати неможливо. Замість того, щоб допомагати дітям вчитись, батьки схильні скоріше всього положити їх на коліна й відлупцювати. Усе, що приходиться нещасним дітям чути в такій обстановці, зовсім не навіює їм поваги до навколишнього світу. Жодного доброго слова не почують вони про людство взагалі. Усі установи, усі власті тут піддаються тут самій жорстокій і грубій критиці, - починаючи з учителя і закінчуючи главою уряду. Батьки лають усіх і вся - релігію і мораль, державу і суспільство - і усе це в самій брудній формі. Коли такий юнак досяг 14 років і закінчив школу, то більшою частиною йому важко уже вирішити що в ньому переважує: неймовірна тупість, бо нічому серйозному він навчитися в школі не міг, чи грубість, часто пов’язана з такою аморальністю вже в тому віці, що волосся стає дибки. У нього вже зараз немає нічого святого. Нічого великого в житті він не бачив, і він наперед знає, що в майбутньому усе піде ще гірше в тому житті, в котре він зараз вступає. Трьохрічна дитина перетворилась в 15-річного юнака. Авторитетів для нього немає ніяких. Нічого крім злиднів і грязюки цей молодий чоловік не бачив, нічого такого, що могло б йому навіяти ентузіазм і бажання до більш високого. Та тепер йому прийдеться пройти через більш сувору школу життя. Тепер для нього починаються ті самі муки, через котрі пройшов його батько. Він шляється цілий день, де попало. Пізно вночі він повертається додому. Ради розваги він б’є ту нещасну істоту, котра називається його мамою. Він виливає потоки найгрубішої лайки. Нарешті підвернувся „щасливий” випадок, і він потратив у в’язницю для малоліток, де його „виховання” отримує поліровку. А наші богобоязливі буржуа ще при цьому дивуються, чому у цього „громадянина” нема достатньо ентузіазму. Наше буржуазне суспільство спокійно дивиться на те, як в театрі, в кіно, в брудній літературі, в сенсаційних газетах з дня в день отруюють народ. І після цього воно ще дивується чому маси нашого народу недостатньо моральні, чому проявляють вони „національну байдужість”. Як ніби то насправді брудна література, грубі сенсації, кіноекран можуть закласти здорові основи патріотичного виховання народних мас.”
Робота на будові була важкою, а платня мізерною. В обід робітники обговорювали своє життя та стан справ у державі:
"Вони відкидали і проклинали все: націю як винахід капіталістичних „класів”, Батьківщину як знаряддя буржуазії для пригнічення пролетаріату; школу як установу котра виховує рабів, а також рабовласників; релігію як засіб обману приреченого на експлуатацію народу; мораль як символ безглуздого овечого терпіння і т.п. Словом в їхніх вустах не залишалось нічого чистого і святого; все, буквально все вони вивалювали в жахливій грязюці”.
Спочатку Адольф намагався мовчати, але потім став заперечувати та при цьому швидко переконався, що йому бракує фактів, аргументів. Засів за книги, газети, брошури й після цього став перемагати у диспутах. Тоді переможені противники „попросили” Адольфа з будівництва. На інших будовах ситуація повторювалась. Почуття образи поволі змінилось на азарт подальшої боротьби. Оточуюча дійсність вражала багатством, лицемірством буржуазії та бідністю інших верств населення. При цьому багатії навіть не намагались зрозуміти походження проблем бідноти! В газетах була суцільна брехня! В цій ситуації логічно було б уявити, що допитливий Адольф захопиться марксистськими ідеями рівності, братерства та волі. А от і не сталось так. Вже тоді він почав мріяти об’єднати народ й здобути йому достойне місце під сонцем:
"Лише після того як німецька держава включить в рамки своїх кордонів останнього німця, лише після того як виявиться що така Німеччина не в змозі прогодувати в достатній мірі все своє населення, - виникла потреба дасть народові моральне право на захоплення чужих земель. Тоді меч починає грати роль плуга, тоді криваві сльози війни зрошують землю, котра повинна забезпечити хліб насущний наступним поколінням”.
Цікаво відмітити, що молодого агітатора проти існуючого державного ладу працівники не продали властям, а ті, відповідно, не заарештували. У нас би це організували досить швидко і з превеликим задоволенням...
На два мільйони населення Вени припадало 200 тисяч євреїв - десята частина. Спочатку Адольф до них ставився лояльно, вважав що євреїв переслідують за релігійні переконання й дуже обурювався таким недостойним відношенням. Та пізніше, ретельно проаналізувавши їхню поведінку, люто зненавидів. Чому ж то? Євреї ж, як відомо із Біблії, є Богом вибраним народом, носіями, проповідниками десяти Господніх заповідей, людьми святими, взірцем добропорядності! Як би не так! Євреї не працювали фізично а займали керівні посади, окупували засоби масової інформації й щосили, інтенсивно проповідували... ними ж створене атеїстичне марксистське вчення! Своїми ідеями, поведінкою вони одурманювали, розбещували німецьку націю! Дійшло до того що контролювали навіть індустрію проституції! Для того щоб зрозуміти суть "передового вчення" Адольф став ретельно вивчати марксистку літературу й дійшов висновку:
"Марксизм заперечує в людині цінність особистості... Якби марксизм став основою всього світу, це означало б кінець усілякої системи, котру до цих пір уявляв собі розум людський. Для жителів нашої планети це означало б кінець їх існування. Якби єврею з допомогою його марксистського символу віри вдалось отримати перемогу над народами світу, його корона стала б вінцем на могилі всього людства. Тоді наша планета, як було з нею мільйони років тому, носилася б в ефірі, знову безлюдна і порожня. Вічна природа безжально мстить за порушення її законів."
Спочатку Адольф намагався переконати євреїв, але після диспутів з ними переконався, що вони є людьми дуже егоїстичними, лукавими, слизькими. Ось як він описує досвід спілкування з євреями:
"Єврея ж ніколи не відхилити від його поглядів. В ті часи я був ще досить наївним, щоб доказати їм все безумство їхнього вчення. В моєму маленькому крузі спілкування я сперечався з ними до хрипоти, до мозолів на язиці в повній впевненості, що мушу ж я їх переконати в шкідливості їх марксистських безглуздостей. Результат виходив протилежний. Іноді здавалось, що чим більше вони починають розуміти нищівну дію соціал-демократичних теорій в їхньому використанні до життя, тим впертіше продовжують їх відстоювати. Чим більше я сперечався з ними, тим більше знайомився з їхньою діалектикою. Спочатку вони вважають кожного свого противника дурнем. Коли ж переконуються, що це не так, вони починають самі прикидатись дурнями. Якщо ж усе це не допомагає, вони роблять вигляд що не розуміють в чому справа або перескакують на іншу тему. Або ж вони запально починають відстоювати те, що само собою зрозуміло, і як тільки ви погоджуєтесь з ними в цьому, вони негайно використовують це зовсім до іншого питання. Та як тільки ви їх піймали на цьому, вони ухиляються від суті суперечки й не бажають навіть слухати про що саме насправді йде мова. Як ви тільки не намагаєтесь схопити такого апостола, рука ваша ніби проникає в рідку грязюку. Грязюка та проникає між пальці і в той же час якимсь чином знову обволікає ваші руки. Та ось вам, хоча і з великим трудом, вдалося побити одного із таких людей настільки нищівно, що йому нічого не залишається більше робити, як погодитись з вами. Ви думаєте, що вам вдалось зробити по крайній мірі один крок вперед. Який же ваш подив наступного дня! Завтра цей же єврей абсолютно забуває усе що було вчора, він продовжує розповідати свої казки й далі, так як ніби нічого й не було. Якщо ж ви, обурені такою безсоромністю, вказуєте йому на цю обставину, він робить вигляд щиро здивованої людини; він абсолютно нічого не може згадати із учорашньої суперечки, крім того що він вчора як два на два чотири доказав вам свою правоту. Іноді це мене абсолютно обеззброювало. Я просто не знав, чому дивуватись: добре підвішеному язику чи мистецтву брехні. Поволі я почав їх ненавидіти”.
Допитливий Адольф вивчав марксистську літературу, приглядався до життя людей й роздумував в який же бік перемога того "передового вчення" може штовхнути людство.
"Співставляючи теоретичну брехливість та безглуздість вчення соціал-демократії з фактами живої дійсності, я поступово отримував усе більш чітку картину її справжніх намірів. У такі хвилини мною оволодівали не тільки тяжкі передчуття, але й усвідомлення загрожуючої з того боку гігантської небезпеки, я чітко бачив що це вчення, зшите із егоїзму та ненависті, з математичною точністю може отримати перемогу і тим самим привести людство до нечуваної катастрофи. У цей самий час я зрозумів, що це руйнівне вчення тісно й нерозривно пов’язане з національними властивостями одного визначеного народу, чого я до цих пір абсолютно не підозрював".
З часом Адольф пересвідчився, що умовляти, переконувати євреїв, обмежувати їхню руйнівну справу силою закону безглуздо. Дійшов висновку, що розумніше винищити усіх їх фізично:
"Сьогодні я впевнений, що дію цілком в дусі Творця Всемогучого: борючись за знищення єврейства, я борюсь за справу Божу".
Почалась Перша Світова війна. Як істинний патріот Адольф у серпні 1914 року пішов добровольцем на фронт. Ось як він описує військову тактику російського командування:
"У вересні 1914 року після боїв при Таннерберзі у Німеччину потягнулись перші нескінченні колони російських полонених. З тих пір цей потік вже не припинявся. Весь час і в потягах і по шосе тягнулись безкінечні транспорти російських полонених. Та толку від цього було мало. Замість кожної побитої армії росіяни відразу ж виставляли нову армію. Гігантські володіння царя, здавалось, були бездонними відносно людей. Скільки ще часу могла витримати Німеччина таке змагання? Чи не настане такий день, коли Німеччина незважаючи на щойно отриману перемогу залишиться вже без нових військ, в той час як російське командування знову і знову висуне на фронт нові армії? Що ж буде тоді? Згідно людському розумінню Німеччина могла тільки відстрочити перемогу Росії, сама ж остаточна перемога останньої здавалась неминучою”.
Адольф воював майже шість років. Переніс усі тяготи жахливої війни. Після ураження отруйними газами втратив зір. Вилікувався в госпіталі й, повернувшись, побачив "солдатські ради". Виявилося, що відбулась революція й мова вже йде про капітуляцію! Це означало, що виснажлива війна, мільйонні жертви були марними. Втрати були грандіозними, економіка виснаженою, приниження нації величезним. Усвідомлюючи такі реалії, хоробрий вояк вперше плакав від розпачу, як мала дитина. Ось саме в той момент краху найкращих сподівань він твердо вирішив поринути у політичну боротьбу. З числа фронтових товаришів створив організацію й став виступати публічно. Усі зали для виступів та засоби масової інформації тоді були окуповані марксистами. Адольф бачив, що ці червоні „товариші” неперебірливі у методах, йдуть на будь-які провокації щоб не допустити немарксистські виступи. Давно помічено, що публіка не шанує зібрання організатори котрих для дотримання порядку запрошують правоохоронців. З огляду на цю істину Адольф для захисту від провокаційних дій марксистів створив штурмові загони кістяком котрих стали перевірені у боях фронтовики. Поволі під впливом його виступів ідеї націонал-соціалістичної партії здобули симпатії німецького народу.
У своїй книзі "Моя боротьба" Адольф Гітлер часто вживає слово "доля" в значені "промисел Божий". Якщо він вижив у тій жахливій війні й пізніше, законно перемігши на виборах досяг вершини влади то з цього можна зробити висновок, що це Господь його руками покарав євреїв за поширення ними ж вигаданої марксистської ідеології, а народи Російської імперії - за втілення її у життя.
Друзі-суперники.
Цікаво порівняти долі обох тиранів. По одній версії Йосип був сином дослідника Пржевальського, по іншій - князя Егнаташвілі. В 1894році Йосип поступив у духовну семінарію. Знущання та приниження, котрі по причині свого сумнівного походження він там терпів, штовхнули майбутнього Генералісимуса на перший "революційний" поступок: у 1899 році перебив семінарські вікна за що й був виключений із семінарії. Опинившись на волі, крав та займався розбоєм. Потрапляв у тюрми й там став співробітничати із жандармами - "наводив" їх на своїх недавніх подільників. Там же познайомився з політичними й став "здавати" їх жандармам. Шість разів втікав із заслання, ясна річ, не без допомоги своїх покровителів. Мріяв стати поетом й навіть друкувався:
"И знай, кто пал золой на землю,
Кто был так долго угнетён,
Тот станет выше гор великих,
Надеждой яркой окрылён".
Адольф Шикльгрубер народився в сім'ї держслужбовця. Вчився в школі. Захоплювався пишністю церковних ритуалів, співав у церковному хорі й пізніше сам кинув це заняття. Мріяв стати художником. Після невдалої спроби поступити у художню академію Адольф працював чорноробом на будові. Спалахнула Перша Світова війна. В час коли Гітлер зі зброєю в руках воював на фронтах ради могутності Німеччини, Сталін при проведенні "ексів" убивав своїх співвітчизників ради особистого досягнення абсолютної влади. Гітлер на госпітальному ліжку лікувався від дії отруйного газу "жовтий хрест", а Сталін в той самий час затягував у ліжко вродливих дівчат. Гітлер був неабияким оратором, а Сталін навіть грамотно писати не вмів. Гітлер, перемігши на виборах досяг абсолютної влади, а Сталін - знищивши мільйони політичних противників. Гітлер ради могутності Німеччини знищував чужинців, а Сталін ради досягнення й збереження абсолютної влади знищував своїх співвітчизників! В результаті Сталін знищив у мирний час своїх громадян більше, ніж Гітлер під час війни! Сталін вживав спиртні напої, палив, вів розпутний спосіб життя, був двічі одруженим, причому другу дружину сам же й довів до самогубства. Адольф Гітлер не вживав спиртного, не палив, одружився лише за декілька днів до самогубства. Сталін усю війну просидів у Кремлі, Гітлер же виїздив керувати бойовими діями у ставку "Вервольф", котра знаходилась поблизу Вінниці. Звичайно, Гітлер був тираном, але з огляду на вищесказане можна сказати, що був він дрібним тираном сталінської епохи.
Друга світова війна.
23 серпня 1939 року у Москві був підписаний договір Молотова – Ріббентропа про "ненапад та дружбу". В той день під час зустрічі з І. Ріббентропом у Кремлі Сталін виголосив тост: “Я знаю, как немецкий народ любит своего фюрера, и хотел бы поэтому выпить за его здоровье”. Другий тост Сталін виголосив за Гіммлера “человека, который обеспечивает безопасность германского государства”.
Чому Сталін так любив Гітлера? Він бачив у ньому вождя, котрий досягав вершин влади і діяв такими само методами, однодумця, союзника у поділі світу. Сталін як і Гітлер ненавидів соціал-демократів тому що вони як тому так і іншому заважали досягати необмеженої влади. Методи нацистів були Сталіну близькі по духу й тому він через Комінтерн об'явив соціал-демократів "врагами пролетариата, более опасными, чем явные приверженцы грабительского капитализма". Заборонив німецьким комуністам блокуватись із соціал-демократами в результаті чого у 1932 році комуністична партія Німеччини набрала на виборах лише більше п'яти мільйонів голосів. Якби комуністи виступили із соціал-демократами єдиним блоком то Гітлер не зміг би перемогти на виборах…
Маршал Конєв свідчить, як в присутності адмірала Ісакова та Ворошилова, розпочинаючи фінську війну, Сталін сказав: "Надо будет финнов переселить... Население Финляндии меньше населения одного Ленинграда, можно будет переселить..." Досягнути цілі було заплановано блискавично - за 12 діб.
Радянський уряд заявив: "26 ноября наши войска... были неожиданно обстреляны с финской стороны артиллерийским огнем... в результате чего убито четверо и ранено 10 человек". Даремно фіни доводили що постріли були з радянської сторони, що вбили власних солдат... Війна розпочалась блискавично та закінчилась плачевно: 200 тисяч загиблих, 300 тисяч поранених та пропавших безвісти.
Після кожного акту агресії Гітлера Сталін вітає свого союзника. Та під акомпанемент тих вітань "по просьбе своих народов" окупує республіки Прибалтики "Чтобы положить конец интригам, посредством которых Англия и Франция пытаются сеять разлад между Германией и СССР в Прибалтийских государствах".
Наші комуністи та німецькі націонал-соціалісти у своїх злочинах проти людства були варті один одного і… взаємопов’язані – якби не було сталінізму, то не було б і фашизму. Протягом сімнадцяти місяців після підписання радянсько-німецького пакту Німеччина отримала з Радянського Союзу 865 тисяч тонн нафти, 140 тисяч тонн марганцевої руди, 14 тисяч тонн міді, 3 тисяч тонн нікелю, 101 тисяч тонн бавовни-сирцю, понад 1 мільйон тонн лісоматеріалів, 11 тисяч тонн льону, фосфати, платину і майже півтора мільйони тонн зерна. Через радянську територію здійснювався транзит стратегічної сировини й продовольства з країн Тихоокеанського басейну. СРСР фактично перетворився на невоюючого союзника Гітлера. Сталінський уряд здійснював масові поставки саме тих дефіцитних матеріалів, без яких неможливим було виробництво літаків, танків підводних човнів. А безперебійне надходження з СРСР хліба і м'яса, масла і яєць дало змогу Німеччині, в якій діяла карткова система, створити необхідні продовольчі запаси на випадок війни. Поставки Радянського Союзу Німеччині в 1939-1941 роках становили понад 40 відсотків радянського експорту й значно ослаблювали ефект англійської блокади. Лев Троцький, спостерігаючи з далекого мексиканського заслання за незграбними зовнішньополітичними маневруваннями сталінського уряду, глузував: "Сталін став інтендантом Гітлера".
Після підписання пакту про ненапад Радянський Союз та Німеччина стали ділити Європу згідно підписаних домовленостей. Так, радянські і німецькі війська наступали на Львів із двох боків і врегулювали всі деталі, щоб уникнути конфлікту. Справа закінчилась спільним парадом німецьких і радянських військ у захопленому Львові. Співробітництво продовжувалось і після розгрому Польщі. Так, було налагоджене регулярне забезпечення люфтваффе (німецької авіації) радянськими метеозведеннями, що полегшило німцям бомбити Англію. В. Молотов і А. Мікоян підшукали в 35 кілометрах східніше Мурманська військово-морську базу для ремонту німецьких кораблів, яка служила німцям включно до закінчення операції в Норвегії. (Пізніше ця база давала також німцям можливість разом із базами на узбережжі Норвегії тримати під контролем морські комунікації, через які США та Англія постачали в СРСР стратегічні матеріали та військову техніку. На морські конвої, які здійснювали ці постачання, регулярно чинили напади із названих баз німецькі підводні човни, надводні військово-морські сили, до складу яких входив наймогутніший лінійний корабель Німеччини і світу "Тірпіц", а також авіація. Найтрагічніша доля одного з таких конвоїв — РQ-17 (травень 1942 p.). Було потоплено 22 торгових судна із 33. Із 188 тис. тонн дорогоцінного вантажу 123 тис. тонн пішло на дно.)
Чому Сталін так поступав, якою логікою керувався? Підписавши договір про "ненапад та дружбу" Сталін озброював гітлерівську Німеччину, надіючись, що коли Гітлер кине свої військові сили на ненависну їм обом Англію вдарити йому в спину і "визволивши" Європу, самому стати господарем світу. Сталін розумів, що часто війну виграє не той хто її першим розпочинає, а той хто в неї вступає останнім і тому люб'язно давав Гітлеру ганебне право першому розв'язати війну у Європі а сам терпляче чекав моменту "когда капиталисты перегрызутся между собой" (Сталін. Доповідь 3 грудня 1927року).
У Сталіна була Велика мрія - стати володарем усього світу. Цю мрію у засобах масової інформації озвучували поети:
"Но мы ещё дойдём до Ганга,
Но мы ещё умрём в боях,
Чтоб от Японии до Англии
Сияла Родина моя". (Павло Коган)
"Только советская нация будет,
И только советской нации люди". ( Михайло Кульчицький)
Згідно секретної частини того договору 17 вересня радянські війська безперешкодно окупували Західну Україну. Світові та власному народові було об'явлено: "В связи с тем что Польское государство перестало существовать, защищая права белорусских и украинских меньшинств, советские войска вошли в Польшу".
Були вони обірвані, брудні та голодні й першими словами, котрі односельчани від них почули, була добірна брудна лайка. Радянська влада своїм громадянам убила у голови, що ідеологія комунізму є наймудрішою, а усіх тих, хто сповідує інші цінності обов'язково необхідно визволити. Навиготовляли зброї й, користуючись тим що їх багато, налітають, як зграя вовків на здобич. (Радянські війська не називали себе окупантами – вони завжди “визволителями” були.)
Сусідка розповідала: “Зайшов у хату червонозоряний “визволитель” і з порога владно: “Хазяйка, дай хлеба!”. А я на те: “Ось всі засіки підмела щоб на велику сім’ю останню паляницю спекти”. А той сердито: “Мы вам счастье, свободу принесли, кровь за вас проливаем, а ты мне кусок хлеба жалеешь!?”. Але, поглянувши на чималий гурт малих дітей, подобрішав: “Ну, ладно, поделим поровну!”. Витяг червону від людської крові шаблю та й розрізав паляницю навпіл. А я, побачивши людську кров на хлібині, сказала: “Та забирай уже всю паляницю”.
Чимало людей із синьо-жовтими прапорами, піснями радісно стрічали “визволителів”. “І правда: спочатку “визволителі” роздавали дітям цукерки та катали на машинах, роздавали людям награбоване у багатіїв майно, знизили ціни на товари першої необхідності й цим завоювали симпатії більшої частини населення. Усе так, але скоро “воїни-визволителі” стали заарештовувати тих, хто так радо їх зустрічав: активістів національно-визвольного руху, місцеву інтелігенцію. Заарештовували навіть… тих освічених людей, котрі симпатизували новій владі, але, побачивши що буде творитись далі, теоретично могли виступити проти. Комісари над ними жорстоко знущались та вбивали. Комуністи любили на місцях захоронень закатованих ними людей, будувати школи, житлові будинки, танцмайданчики і т.п. А далі діяли за відомим сценарієм: побудова на кістках своїх жертв земного раю, от тільки без Бога. “Визволителі” активно агітували за комунізм і так же активно його будували.
Розповідали, що у перший рік комуністичного правління був комічний випадок: Один заможний чоловік, наслухавшись пропаганди, купив та й вивіз у центр села бочку пива. Сказав: “Беріть, хлопці, кожен по потребі – комунізм об’являю!”. Накинулись всі на дармове пиво – зчинилась буча, котра переросла в п’яну бійку. Дядька викликали в район як зачинщика безпорядків. Той у міліції пояснив: “А я хотів побачити, який ви комунізм побудуєте із нашим народом…”.
Таке не тоне...
При новій владі наверх стала спливати усіляка непотріб, всі оті мутні, кручені хитруни, мерзотники. Очевидці розповідали типову історію пристосуванця, котрий своєчасно зрозумів спосіб виживання у цьому лицемірному, продажному світі. Прийшли “визволителі” і той хитрун відразу вступив у партію нової влади. І ось він уже не ніхто, а ВСЕ – він же тепер уповноважений представник радянської влади! Одного дня той колишній лежень, а сьогодні вже партієць приїхав у складі делегації комуністичних активістів у село і на сільському зібранні натхненно говорив про переваги комуністичного способу життя та усіляко агітував односельчан вступати у колгосп. В кінці свого виступу сказав землякам просто, по-мужицьки: “Люди добрі! Вступайте в колгосп! Не вступите – здохнете, як собаки…”. Після мітингу на той час багаті родичі (а на даний момент уже так звані куркулі) та колишні приятелі запросили новоспеченого управлінця в гості. Добряче напившись та наївшись, той родичам та друзям сказав довірливо уже інакше: “Люди добрі! Не вступайте в колгосп! Вступите – здохнете, як собаки...”. Односельчани тільки очима від подиву кліпали – оце така влада прийшла, оце таке життя настало: так чи інакше здохнеш, як собака... Спостережливі селяни зрозуміли суть комуністичного виживання: наплюй на Божі заповіді, на совість, на мораль й живи так як вигідно на даний історичний момент... Оскільки усі ми люди хитрі, то так й жили...
Війна неминуча.
У своїй книзі "Моя боротьба" Гітлер пророчо написав: "Сам факт підписання договору з Росією зробить війну неминучою". Він не міг не знати відомий вислів Отто фон Бісмарка: "Договір з Росією не вартує навіть паперу, на якому він складений".
Американський президент Рузвельт теж розумів, що підписання угоди між Німеччиною і Росією є способом обох сторін одурити, приспати пильність свого противника: "Якщо Гітлер і Сталін заключать союз, то з такою ж невідворотність, із якою день змінює ніч, між ними почнеться війна". А інакше і бути не могло - неможливо двом диктаторам поміститись на троні володаря світу.
Для досягнення своєї мети Сталін не жалів стратегічної сировини, техніки та продовольства. При цьому, щоб не викликати найменшої підозри, прикидався, що щиро вірить Гітлеру й для цього сумлінно виконував усі домовленості, а в середині своєї імперії велів не звертати уваги на приготування Німеччини до військових дій. Сумлінність Радянського Союзу у виконанні торгівельної угоди просто вражає. За два з половиною місяці до нападу на СРСР Німеччина припинила поставки згідно з цією угодою, але радянська сторона неухильно виконувала свої зобов'язання. Й. Геббельс писав: "Росіяни поставляють нам навіть більше, ніж ми хочемо мати. Сталін не шкодує трудів, щоб сподобатись нам". Останній ешелон із продовольством та сировиною німецькі залізничники прийняли зі станції Брест-Литовськ за декілька хвилин до початку агресії.
Мало хто знає, що німецький вермахт набирався сил в СРСР. В СРСР в обхід версальських домовленостей таємно будувалися й діяли сумісні заводи, аеродроми, танкові та авіаційні школи. Там набував досвіду весь цвіт фашистського вермахту. Сталін розраховував, що вишколені у нас німецькі офіцери пізніше поведуть свої війська на Західну Європу, головним чином на ненависну йому Англію, котру, до речі, теж люто ненавидів і фюрер. Та в результаті вийшло, що Сталін допоміг Гітлеру підготувати високопрофесійну армію на свою голову. Що стосується наших військових, котрі набували досвіду у Німеччині, то перед війною майже усі вони були репресовані. Щоб приховати свої помилки Сталін пізніше розстріляв усіх, хто мав відношення до тієї авантюри, від маршала Тухачевського, дипломата Крестинського і публіциста Радека до комендантів аеродрому в Липецьку і танкодрому в Казані. (Такі поняття як совість, докори сумління були Сталіну незрозумілими - знищивши соратника, він у ту ж мить його забував й ніколи вже не згадував.)
Історики стверджують, що згідно плану "Гроза" радянське командування зосередило на кордоні з Німеччиною величезні сили: тисячі літаків стояли напоготові на прикордонних аеродромах крилом до крила, на залізничних коліях стояли тисячі вагонів завантажених боєприпасами, цистерни з пальним, платформи з легкими танками БТ, котрі здатні скидати гусениці й швидко просуватись по автострадах. Зосереджувались артилерія, десантні війська, піхотинці, сапери вчилися швидко наводити переправи тощо. Чому ж не розвантажували боєприпаси? Дорога була кожна година - йшла інтенсивна підготовка до визвольного походу на Європу і боєприпаси залишили у вагонах щоб скоро везти їх слідом за наступаючими "визволителями".
Радянські засоби масової пропаганди переконували народ що "броня крепка и танки наши быстры!" і що, у випадку війни бойові дії будуть "на чужой территории" й перемога буде досягнута швидко і "малой кровью". Популярна передвоєнна пісенька так змальовувала майбутню війну:
"Полетит самолет,
Застрочит пулемёт,
Загрохочут железные танки.
И пехота пойдёт, и сапёры пойдут,
И помчатся лихие тачанки"
Обоє тиранів планували "бліц кріг" - про оборону ніхто із них навіть не думав. Не було на кордонах кожної держави надійних фортець, ДОТів, ДЗОТів, вкопаних у землю танків, мінних полів, протитанкових ровів, "їжаків", колючого дроту тощо. А навіщо? Мінує передову, вкопує в землю танки та ховає в тилу літаки лише держава котра збирається оборонятись... І навпаки: зосереджує усі військові сили на лінії фронту держава котра планує наступ. Щоправда укріплення споруджувались але лише для того, щоб переконати противника, що війська займають оборону...
Розвідники, дипломати та перебіжчики попереджали Сталіна про підготовку Німеччини до наступу, але вождь демонстративно на це не зважав - хотів приспати пильність Гітлера й цим виграти час. НКВС постійно доповідав про численні арешти, особливо в глухих селах, за поширення замішаних на релігійних забобонах чуток, про наближення країни до чергової катастрофи, схожої із нашестям хана Батия. То гола дівчина вийде із лісу й почне пророкувати перед колгоспниками про те, що "грядут беды великие и огонь поглотит села и поля", то хлопчик в білому з'явиться серед хрестів на кладовищі й сльози будуть котитися із його ясних очей, то старець в білому із довгою сивою бородою та посохом з'явиться на руїнах якоїсь знесеної церкви й голосно об'явить "смерть мор и глад за грехи ваши". Тих хто попереджав Сталіна про небезпеку, вождь вважав провокаторами із витікаючими звідси наслідками. Тих хто пророкував, ясна річ, схопити не вдавалось але ті, котрі поширювали панічні чутки отримували до 10 років спецтаборів...
Сталін маніакально вірив, що перехитрує Гітлера. Він знав плани Гітлера та усе про ворожі війська отож мислив логічно: Гітлер нападе на СРСР але не найближчим часом. Не маючи зимового обмундирування та зимового мастила для зброї Гітлер не наважиться розв’язати війну на Сході. Не безумець же він: не закінчивши бойових дій у Європі, розпочати війну на Сході. Сталін не знав лише одного: Гітлер планував блискавичну війну і перемогу ще до настання холодів.
Радянська армія мала п'ятикратну перевагу у техніці, і до кордону ще й ще прямували ешелони з технікою та піхотинцями. Та Гітлер переграв Сталіна і німецька розвідка виявилась на висоті - у перший день війни артилерія обстрілювала, а пілоти вермахту бомбили цілі з ювелірною точністю. Червонозоряні літаки палали на аеродромах як смолоскипи, горіли цистерни з пальним, танки на платформах, вибухали вагони зі снарядами. Для нанесення удару першим Сталіну не вистачило лише тижня й виною цьому була наша неорганізованість, розхлябаність, безтолковість. В результаті блискавичного наступу уже у перші дні війни були захоплені склади із зброєю, амуніцією та продовольством, а прикордонні війська полонені…
Спогади ветерана.
Враження німецьких вояків від побаченого на радянській територій узагальнююче висловив пілот-ас Ганс-Ульріх Рудель в своїй автобіографічній книжці "Пілот "Штуки" (Ю-87)
"Під час першого вильоту я помічаю багаточисленні укріплення побудовані вздовж кордону. Вони тягнуться на багато сотень кілометрів. Частково вони ще не добудовані. Ми летимо над незакінченими аеродромами: там - тільки що побудована бетонна злітна смуга, тут вже стоять літаки. Наприклад, вздовж дороги на Вітебськ, по котрій наступають наші війська, знаходиться один із таких майже закінчених аеродромів із великою кількістю бомбардувальників Мартін. Їм не вистачає або пального, або екіпажів. Пролітаючи над цими аеродромами та укріпленнями, кожний розуміє: "Ми вдарили своєчасно... Схоже Совєти робили ці приготування, щоб створити базу для вторгнення проти нас. Кого іще на заході хотіла би атакувати Росія? Якби росіяни завершили свою підготовку, не було б майже ніякої надії їх зупинити".
Шосе Смоленськ-Москва - ціль багатьох вильотів, воно запружене величезною кількістю військової техніки та майна. Вантажівки та танки стоять один за одним майже без інтервалів, часто трьома паралельними колонами. "Якби все це рушило на нас..." Я не можу багато думати, атакуючи цю нерухому ціль. Тепер вже за декілька днів все це перетвориться на море уламків".
Так у перші дні війни п'ятикратна перевага була втрачена - держава практично залишилась без дієздатної армії. Ось чому Сталін у перші дні війни самоусунувся від керівництва державою. Це був шок, крах ілюзій - засоби масової інформації та різноманітні холуї, блюдолизи так розхвалювали мудрість вождя, що він сам повірив у свою геніальність, непогрішимість... Іти під кулі на вірну смерть ми герої, а от сказати правду у очі - ні. Одна тільки мама перед своєю смертю осмілилась сказати: "Жаль, что ты не стал священником".
В перший день війни нарком іноземних справ Молотов зачитав Сталіну та присутнім членам Політбюро повідомлення німецького посла про початок війни під приводом: "Националистская Германия решила предупредить готовящееся нападение русских…" Вся іронія в тому що, якби Радянський Союз напав на Німеччину, то формальний привід був би таким же - превентивний удар…
Гітлер був вимушений напасти на Союз бо інакше би Сталін напав на Німеччину. Раніше нанести удар він не міг, тому що війська не були готові до наступу, пізніше також не міг - розвідка повідомила, що радянські війська вже підняті по тривозі. (Попереджений про величезну активність німецьких військ Сталін видав директиву № 1 - наказав підняти війська по тривозі.) Ще декілька годин і радянські війська зайняли б бойові позиції й були б готові до бою. Так, із боку Гітлера це був вимушений хід, але методи, методи… Методи обох тиранів були людиноненависницькі - людське життя не вартувало абсолютно нічого. Більше того: мільйони людей стали зайвими - їх масово знищували усіма доступними способами... Люди для обох тиранів були фоном, гвинтиками, покірними рабами, а у випадку війни - гарматним м'ясом. Двадцятий вік! Такий злет науково-технічного прогресу й така диявольська підступність, жорстокість, взаємна ненависть… А хто обох тиранів підніс на п'єдестал, зробив земними богами? А самі ж люди і вознесли до небес та й поклонились і цим самим наплювали на першу Божу заповідь: "Не сотвори собі кумира"…
Далі німецький ас описує фронтові будні: "Велика Кострома - типове російське село із всіма перевагами та недоліками, котрі з цього витікають. Для нас, жителів Центральної Європи, недоліки переважають. Село сильно розкидане і складається в основному із глинобитних халуп, лише окремі будинки із каміння. Вулична сітка виникла сама собою, без всякого плану, це просто не вимощені проїзди, котрі перетинаються під самими чудернацькими кутами. В погану погоду наші автомобілі тонуть в грязюці по самі вісі так, що їх неможливо витягнути. Аеродром знаходиться на північному кінці села по дорозі на Апостолово котра майже непрохідна для транспорту. Тому наш персонал не втрачає часу й для того щоб зберегти мобільність, починає використовувати коней та волів, запряжених у вози. Екіпажі часто вимушені під’їжджати до своїх літаків верхи на конях, вона вилазять на крило свого літака прямо із сідла, тому що злітна смуга виглядає не набагато краще, ніж дороги. В таких погодних умовах вона нагадує океан грязюки із мініатюрними острівками, і якби не широкі шини Ю-87, ми взагалі не змогли би злетіти. Наше житло розкидане по всьому селі, штаб ескадрильї розквартирований в приміщенні школи. Тут у нас є навіть офіцерська їдальня. Площа перед приміщенням школи часто перетворюється у величезну калюжу і коли вона замерзає, що іноді стається, ми граємо тут в хокей. Еберсбах та Фіккель ніколи не пропускають можливості пограти. Нещодавно вони, тим не менше, дещо втратили інтерес до гри, всі ноги у них в синяках. Коли погода псується, хокейні ворота переносять під дах, зменшене хокейне поле доставляє більше клопоту воротарям. Меблі від хокею не страждають, тому що їх просто немає.
Росіяни вражені великою кількістю дрібних предметів, котрі наші солдати возять із собою. Вони думають, що всі ці любительські фотографії наших будинків, наших кімнат, наших дівчат являються пропагандою. Доводиться витрачати дуже багато часу щоб переконати їх, що все це справжнє, що німці зовсім не людоїди. Через декілька днів після нашого прильоту росіяни підійшли й запитали чи можна їм знову повісити на стіни ікони та розп'яття. Раніше, при радянській владі, їм доводилося все це ховати із-за осуду сина, дочки або комісара. Те, що ми не висуваємо ніяких заперечень, по всій видимості їх радує. Ми намагаємось їм пояснити, що і в наших будинках також є розп'яття та релігійні картини, але вони вірять цьому із великими труднощами. Поспіхом вони ставлять в "красні кути" ікони й знову й знову висловлюють надію, що цей дозвіл не буде відмінено. Вони живуть в страху перед комісарами, котрі тримають все село під наглядом й шпигують за його жителями. Пост головного донощика часто займає директор школи.
В даний час ми живемо в зачарованому царстві грязюки й переживаємо витікаючі із цього труднощі в постачанні, навіть продовольством. Коли я лечу низько над Дніпром, то часто бачу як наші та російські війська кидають в воду ручні гранати і ловлять оглушену рибу. Ми воюємо, по Дніпру проходить лінія фронту, але кожна можливість нагодувати війська повинна бути використана. І ось одного дня я вирішую випробувати долю із 50-кг бомбою. Гослер, наш квартирмейстер, посланий на чолі групи нестроєвих солдатів до Дніпра. Перед їхнім відходом я показую на карті ділянку де намірився скинути бомбу. Покружлявши деякий час над річкою і діждавшись, коли я зможу розпізнати наших хлопців, я кидаю бомбу із висоти 15-20 метрів. Вона падає біля самого берега й після короткої затримки вибухає. Наші внизу певне налякані вибухом, тому що падають на землю. Декілька здогадливих рибалок, котрі займалися промислом на середині річки з борту якоїсь древньої посудини, ледве було не перевернулася від хвилі, викликаної вибухом, швидко підпливають й починають збирати оглушену рибу. Згори я бачу білі животи мертвої риби, плаваючої на поверхні. Солдати вступають в боротьбу й намагаються витягнути якомога більше риби. На березі з'являються нові рибалки й також починають викидати рибу на мілину. Через декілька годин після мого повернення вантажівка завантажена декількома центнерами риби повертається із Дніпра. Серед улову декілька величезних екземплярів, котрі важать по 30-40 кг, в основному осетри та різновид річкового карпа. На протязі наступних десяти днів ми організуємо справжні оргії і знаходимо рибну дієту чудовою. Смачнішою за все виявляється осетрина, копчена або варена, величезні карпи також цілком їстівні. Через декілька тижнів із не меншим успіхом проводиться друга риболовна експедиція".
Під Москвою.
"Стоїть грудень і термометр опустився нижче 40-50 градусів морозу. Хмари пливуть низько, зенітки лютують. Пілот Клаус, винятково талановитий пілот і один із небагатьох ветеранів, вбитий, можливо випадковим попаданням із танкової гармати. Тут, як і в Калініні, погода - головний наш ворог і спаситель Москви. Російські солдати б'ються відчайдушно, але й вони вимотані і без цього союзника не змогли б зупинити наш наступ. Навіть свіжі сибірські полки, кинуті в бій, не стали б вирішальною силою. Німецькі армії переможені холодом. Поїзди практично не ходять, немає резервів та постачання, поранених неможливо вивезти із поля бою. Одної залізної рішучості недостатньо. Ми досягли межі своєї здатності воювати. Немає самого необхідного. Машини стоять, транспорт не працює, немає пального та боєприпасів. Єдиний вид транспорту - сани. Трагічні сцени стаються все частіше. У нас залишилося зовсім мало літаків. При низьких температурах двигуни живуть не довго. Якщо раніше, володіючи ініціативою, ми вилітали на підтримку наших наземних військ, то зараз б'ємось, щоб стримати наступаючі радянські війська.
Пройшов деякий час з тих пір як ми були витіснені від каналу Волга-Москва. Ми не можемо втримати велику дамбу на північний схід від Клина. Іспанська "Голуба дивізія" після відчайдушного спротиву повинна евакуювати Клин. Скоро наступає і наша черга.
Наближається Різдво і іван все ще наступає в напрямку Волоколамська, що на північний захід від нас. Ми стоїмо зі штабною ескадрильєю в місцевій школі й спимо на підлозі великого класу. Кожного ранку, коли я встаю, мені повторюють мої нічні бурмотіння. Друга частина ескадрильї розквартирована в обмазаних глиною халупах, котрі тут звичні. Коли ви входите в них, то переселяєтесь в якусь примітивну країну на три століття назад. Мужчини палять саморобний тютюн, котрий вони називають "махоркою" й хмари диму огортають все. Коли ви звикаєте до них, то можете розгледіти кращий предмет обстановки, величезну кам'яну піч, побілену вапном. Навколо неї три покоління живуть, їдять, сміються, плачуть, народжуються та помирають. В багатих будинках перед піччю зазвичай знаходиться загорожа, в котрій знаходиться підсвинок та інші домашні тварини. Коли ж стемніє відбірні товсті клопи пікірують на тебе зі стелі з точністю, котра робить їх "Штуками" світу комах. В домі стоїть смердюча духота, але мужчини та жінки, як здається, не звертають на це жодної уваги. Вони не знають нічого іншого. Їхні предки жили так століттями, вони живуть і будуть жити далі. Тільки теперішнє покоління, напевно, втратило мистецтво розповідати казки. Можливо, вони живуть занадто близько до Москви.
Москва-ріка протікає через наше село на своєму шляху до Кремля. Коли ми не літаємо по причині непогоди, то граємо на її льоду в хокей. Тільки так ми можемо підтримувати еластичність м'язів, хоча дехто отримує травми під час гри. Наш ад’ютант, наприклад, ледь-ледь не зламав собі ніс, але гра відволікає нас від сумних подій на фронті. Після жорсткого матчу на льоду Москви-ріки я завжди йду в сауну. В селі є декілька таких фінських бань. Тим не менше, там так темно та слизько, що одного разу я наступаю на гострий край лопати, котра стоїть біля стіни й падаю, отримуючи різану пану.
Совєти обійшли нас із півночі, саме час перелітати на інший аеродром, котрий знаходиться в тилу. Та ми не можемо цього зробити, на протязі багатьох днів хмари висять так низько що польоти неможливі. На аеродромі багато снігу. Якщо нам не пощастить іван постукає в наші двері як Санта-Клаус. Із впевненістю можна сказати, що російські частини, котрі обійшли нас, не знають про нашу присутність, в іншому випадку вони би давно нас тут прибили.
Так що ми проводимо Різдво все ще в Горстківській школі. Коли згущаються сутінки, ми занурюємось в тишу й здригаємося при найменшому шурхоті. Та після різдвяного співу наш сумний настрій скоро зникає. Пара склянок горілки здатні поставити дибки навіть самих поміркованих. Після обіду нас провідує командир полку, щоб вручити нам нагороди. Я перший в нашій ескадрильї отримую Золотий Хрест. Першого січня ми посилаємо запрошення нашим колегам-пілотам в Москву, щоб вони прилетіли до нас на різдвяний матч. Відповіді немає, отож ми самі граємо на льоду Москва-ріки в хокей. Погана погода тримається на протязі багатьох днів".
Ось так і жила комуністична імперія: люди жили в злиднях та потопали в грязюці а вождь за їхній рахунок розбудовував виправно-трудові табори та розкручував гонку озброєнь ради досягнення своєї Великої мети - здобуття влади над усім світом.
А ось як німецький ас описує одну із причин поразки Німеччини у війні: "Звідки вони взяли незліченні маси людей та техніки? В цьому явно є щось містичне. Більшість вантажівок, котрі ми обстрілюємо, зазвичай американського походження. Тільки іноді серед танків, на котрі ми наштовхуємося. рухаються невеликі групи Шерманів. Росіяни навіть не мають потреби в цих американських танках, тому що їхні власні краще пристосовані до бойових умов в Росії і вони виготовляються в казковій кількості. Ця величезна кількість військового спорядження та матеріалів приводить нас в шоковий стан і часто - в розпач.
Ми часто зустрічаємось із літаками американського виробництва, а особливо із Аерокобрами, Кінгкобрами та Бостонами. Американці в неймовірних кількостях постачають своєму союзникові автотранспорт а також і літаки. Невже в їхніх інтересах допомагати росіянам в таких кількостях? Ми часто сперечаємося із цього приводу".
Страх за власну шкуру примусив Сталіна, котрий нещодавно готував "великий освободительный поход с целью освобождения международных пролетариев от гнета помещиков, капиталистов, полицейских и всякой другой сволочи", просити допомоги у заклятих класових ворогів - буржуїв.
Восени 1944 року в одному із бойових вильотів Ульріх Рудель був важко поранений - ногу довелось ампутувати. Під час лікування його запрошує до себе міністр іноземних справ Ріббентроп. Як справжній герой Ульріх не побоявся акцентувати увагу на дипломатичному закінченні війни: "Хіба не можна продемонструвати західним державам, що більшовизм є їхнім самим більшим ворогом і після кінцевої перемоги над Німеччиною буде представляти для них таку ж загрозу, що і для нас, і що одні вони не зможуть від неї позбавитись".
В кінці війни Ульріх Рудель перелетів в американську зону окупації. Друга Світова війна поступово переросла в "холодну війну". Радянська ядерна зброя була націлена на колишніх союзників, що мало не привело нашу планету до Останньої світової війни. Це так по сатанинські Радянська імперія зла віддячила "капіталістам" за поставки по "ленг-лізу"...
СРСР - не Європа.
Гітлер напав на Радянський Союз, та перед тим не подумав того, що Російська імперія - не Європа. Тут інші закони, інші виміри, інший спосіб мислення…
Як правило для успішного загарбання чужих територій потрібно мати не тільки добре озброєну армію, карти місцевості, а ще й до того знати спосіб мислення народу та клімат країни. В даному випадку Гітлеру слід було вивчити історію Російської імперії. Росія - держава, котра споконвіку прагне силою зброї загарбати якнайбільше чужої території, розширити сферу свого впливу на увесь світ. Росія - імперія в котрій постійно усім невдоволений народ періодично повставав проти усіх і вся й насильством знищував насильство. (!?) Імперія у котрій кожний цар щоразу жорстоко придушував повстання і, щоб запобігти повторенню виявів невдоволення, був вимушений поводити себе як диктатор, тиран - примати народ у покорі та страху. Імперія у котрій послабиш віжці, даси волю - утратиш престол. Імперія у котрій чернь, скориставшись сприятливим моментом, силою зброї захопила владу й без суду та слідства стратила царя та усю його сім'ю. Росія - християнська держава (!?) у котрій громадяни ради торжества міфічної марксистсько-ленінської ідеї безжально знищують один одного у битвах громадянської війни, руйнують храми, убивають священиків. Росія - кримінальна держава в котрій численні тюрми настільки переповнені, що для розміщення усіх в'язнів доводиться будувати чимало виправно-трудових таборів. (А й справді: чи можна називати християнською державу у котрій завжди переповнені тюрми та виправно-трудові табори?) Росія - держава у котрій вершин влади досягає неграмотний, але зате неперевершений віртуоз політичних інтриг колишній семінарист-недоучка Йосип Джугашвілі (Сталін) і залізною рукою править імперією до самої смерті. Вождь, котрий для того щоб довічно утримувати владу об'являє ворогами народу й безжально знищує явних та вигаданих опонентів. Росія - держава у котрій усередині правлячої партії постійно йде боротьба за владу, плетуться інтриги. Росія - держава у котрій головною метою є побудова безкласового суспільства - комунізму. Держава в котрій владні авантюристи штучно створеним голодомором мільйони людей обрікають на голодну смерть та безжально перетворюють у табірний пил на будовах комунізму. Держава у котрій мільйони громадян були репресовані лише за те, що були багатшими, за те, що вірили у Бога, а не у торжество ідеї всесвітньої революції. Військових вождь репресував лише за те, що ті висловлювали інші погляди на тодішню воєнну доктрину, а соратників за те, що ті теоретично могли зашкодити його довічному перебуванню на вершині влади.
Аналізуючи такий стан справ, Гітлер сподівався стати визволителем диких слов'янських племен Російської імперії. Та попри всі грандіозні плани перед походом на Росію Гітлеру слід було прочитати класиків російської літератури. Якщо ж не усіх, то хоча б знаменитий роман Л. М. Толстого "Війна й мир". Невже поразка Наполеона нікого нічому не навчила? Якщо вождь німецького народу справді був настільки мудрим, то невже він не міг передбачити такий логічний розвиток подій. Якщо росіяни у минулому безжально спалили свою столицю, то і в майбутній війні, відступаючи, будуть безжально спалювати міста, вивозити та руйнувати все, що може знадобитись ворогові. Що безжально розстріляють в'язнів у тюрмах щоб ті пізніше не перейшли на бік ворога. Що будуть закладати у житлові будинки фугаси уповільненої дії для того щоб пізніше поховати під руїнами і своїх громадян і завойовників. (Тих, хто залишався на окупованих територіях радянська пропаганда називала зрадниками й відносилась відповідно.) Географічні карти на території Росії втрачають свій смисл - її простори безкрайні. На тих необмежених, безкрайніх просторах дуже розтягуються тили, спалахує бандитизм та партизанська війна і тому завойовану територію контролювати дуже важко. Військова кампанія затягується, грузне у бездоріжжі безкраїх просторів і окупантів деморалізує, добиває мороз, голод та епідемії. Слід було передбачити, що росіяни воювати будуть не так вмінням як числом - методом лобових атак, штрафних батальйонів, загороджувальних загонів НКВС. Росіяни сильні своєю непередбачуваністю, жорстокістю до своїх та чужих. Якщо у цій кримінальній країні свої не боялися гріха грабувати та убивати своїх, то грабувати та убивати чужинців буде вважатись геройством. Спільна біда завжди об'єднує ворогуючі сторони всередині кожної держави, отож слід було передбачити, що опір буде неабиякий. Що знайдеться чимало фанатиків комуністичної ідеї, котрі ради перемоги будуть свідомо спрямовувати свої бойові машини на таран ворожих, що обв'язані гранатами бійці стануть кидатись під танки, закривати своїм тілом амбразури, тощо. (Це у нас закладено в генах: коли горить хата, то гасити збігаються і сусіди, і друзі, і вороги - інакше вогонь, перекидаючись із хати на хату, знищить все село.) Що комуністична партія з її вождем Сталіним, якою підступною би не була, але вона їхня, рідна, а німецька націонал-соціалістична з її фюрером Гітлером є ворожою, чужою. Що підуть у підпілля та ліси для того щоб грабувати та убивати чужинців навіть жінки та діти. Війна, як правило знімає у свідомості людей усі моральні гальма - настає тотальний беспредєл, котрий усі виправдовують так: "Війна усе спише". (Колишні учасники бойових дій признавались, що важко убити лише першого ворога, убивати ж наступних стає звичним явищем.) Що за вчинені злочини доведеться заарештовувати та страчувати навіть стариків, жінок, дітей. Що радянська пропаганда роздмухає істерію, психоз, зробить страчених грабіжників та вбивць патріотами, мучениками, борцями за торжество комуністичної ідеї й на їхньому прикладі навчить своїх громадян боротись з ненависним ворогом до останнього подиху, останньої краплі крові. (Війна - це не тільки велика кров, а й велика брехня.) Що військовополонених та заарештованих буде так багато, що для їх розміщення доведеться на окупованій та власній території будувати численні концтабори. Для забезпечення в'язнів тих численних концтаборів доведеться відбирати продовольство у місцевого населення, що викличе з його боку неабиякий збройний спротив. Оббирати й цим самим обезкровлювати власний народ безглуздо, отож, щоб позбавитись в'язнів нездатних до виснажливої праці, доведеться будувати газові камери та крематорії. Одна помилка, як правило, тягне за собою інші й подібний розвиток подій веде ситуацію до катастрофи. Слід було передбачити, що хитрий як лис Сталін у період небезпеки попросить допомоги у так раніше ненависних імперіалістів, а дома на певний час реабілітує талановитих полководців та "ворогів народу", буде апелювати до християнських цінностей, звільнить священиків, відкриє церкви, послабить терор. Що буде засилати у тил диверсійні групи і, не зважаючи на кількість у відповідь на диверсії страчених заручників, буде розпалювати вогнище партизанської війни щоб ослабити тили ворога й цим примусити його знімати із фронту значні сили для боротьби з народними месниками. Якщо ж Росія - не Європа, то невже ти, Адольф, настільки наївний, що не розумієш у яке болото лізеш?.. Це ж здавна відомо: помилка у стратегії та тактиці війни віщує поразку… До речі, колись Наполеон, побачивши підпалену росіянами Москву зрозумів, що він далеко не все врахував, не все передбачив… "Скажи-ка, дядя, а ведь недаром Москва спалённая пожаром французам отдана?". Пізніше виявилося, що не дарма. Якби ти, Адольф, детально вивчав історію то знав би, що в Російській імперії захоплення їхньої столиці ще не означає остаточної перемоги... Якби ти, Адольф, і захопив Москву то не радий був би - там твоїх вояків чекало безліч дуже неприємних "сюрпризів". От і опинився б ти в шкурі Наполеона й відчув би те ж саме... Ти ж сам колись зробив висновок, що чим більша територія держави, тим важче її завоювати. З цієї тези аж проситься логічний висновок, що Росію завоювати неможливо. Крім того варто було врахувати, що воюють комуністи не вмінням а числом та величезні людські резерви радянської імперії...
Перемогти СРСР на той час можна було досить легко. Для цього було варто зіграти на невдоволені значної частини населення політикою комуністів. Народи СРСР стомилися від масових репресій, рабської праці, примусової колективізації, голодомору, тотальної брехні. До місцевого населення та євреїв слід було відноситись по-людськи - діяти на зразок сьогоднішнього миротворчого французького іноземного легіону. Слід було заявити: "Нашим ворогом є не народи СРСР, а комуністична ідеологія. Війна буде закінчена в той день коли ми повісимо Сталіна та його "сброд тонкошеих вождей". Захопили певну територію і національний прапор патріотам в руки. Тоді б армія прихильників демократії досить швидко перемогла армію прихильників тоталітаризму... Зрозуміло, що тодішні передові країни світу виступили б на боці прихильників демократії. Чому же Гітлер не вибрав подібну тактику?
Чому? Усе пояснюється досить просто. Нещодавно в архівах був знайдений пошкоджений вогнем договір Гітлера із дияволом. У тому написаному 1932 року договорі Гітлер обіцяв душу дияволові в обмін на абсолютну владу. Експерти встановили, що почерк та підпис Гітлера справжні. Гітлер отримав здібності зачаровувати натовп та доля стала повертатись у бік досягнення омріяної мети. Та весь фокус у тому, що у подібних випадках характер, спосіб мислення людини різко міняється - вона стає втіленням диявола, стає одержимою, біснуватою. Таку людину розпирає гординя, у неї стає завищеною самооцінка. Щоб твій покровитель був тобою задоволений та давав бажане ти мусиш чинити антихристиянські вчинки, приносити йому криваві жертви. Це не обов’язково мають бути ритуальні жертовники, як у племен інків, ацтеків, майя - підійдуть будь-які методи знищення людей. Якомога більше ненависті, сліз та крові вимагає від тебе твій покровитель. Глузування над Богом та Його заповітами, тотальну брехню, масові репресії, катівні ЧК, ГПУ, НКВС, Гестапо, газові камери, війни, голод, кров, сльози - все прийме від тебе як пожертву твій покровитель.
Раніше Гітлер писав про комуністичне вчення: "Марксизм заперечує в людині цінність особистості... Якби марксизм став основою всього світу, це означало б кінець усілякої системи, котру до цих пір уявляв собі розум людський. Для жителів нашої планети це означало б кінець їх існування. Якби єврею з допомогою його марксистського символу віри вдалось отримати перемогу над народами світу, його корона стала б вінцем на могилі всього людства. Тоді наша планета, як було з нею мільйони років тому, носилася б в ефірі, знову безлюдна і порожня. Вічна природа безжально мстить за порушення її законів."
Ось як кардинально змінився його спосіб мислення: раніше Гітлер критикував марксизм, а пізніше, після підписання договору із дияволом сам створив вчення, котре по своїй злочинності набагато марксизм перевершує!
Права рука Гітлера - Геринг напередодні війни говорив солдатам: "Солдати! Перед вами Україна. Вона чекає вас. Там ви знайдете хліб, сало, сметану і молодих гарних жінок. Візьміть їх!". Цей заклик по своїй суті аналогічний комуністичному: "Грабуй награбоване!" або інакше: "Гуляй, Фріц, - бога немає!".
(Сьогодні часи інші й німці вже розумніші - приїздять на розкішних авто й купують у нас не тільки хліб, сало, сметану, гарних жінок але й землю, фабрики та заводи...)
Війна розпочалась вранці у неділю 22 червня, а наступної суботи через наше місто поспіхом пішки відступали виснажені, брудні, обдерті, покалічені радянські вояки. Солдати поранених однополчан несли на руках. Очевидці свідчать, що видовище це справляло надто гнітюче враження. Наступного дня від самого ранку до глибокої ночі містом на своїй бронетехніці їхали чисто одягнені, радісні, самозакохані нові окупанти. Усе на губних гармошках грали, співали і весело жартували. Наступаюче військо від відступаючого настільки відрізнялось настроєм, кількістю воїнів та якістю техніки, що у людей виникла впевненість, що цих загарбників уже ніяка сила не переможе...
У нас, на Західній Україні, знайшлись такі, що стрічали нових “визволителів” хлібом-сіллю. Але скоро виявилося, що нацисти не кращі за комуністів. Вони були жорстокі, горді, самозакохані – лише себе вважали, а нас узагалі людьми не вважали. Якщо комуністи свої жертви страчували в катівнях НКВС уночі та вивозили засипати землею так, щоб люди не бачили, то нацисти розстрілювали євреїв серед білого дня тисячами і присипали землею вбитих та поранених, нікого не соромлячись. Після кожного розстрілу ще тиждень земля ворушилась. А нас, українців, вивозили на примусові роботи в Німеччину, як худобу… (Зазвичай воюють царі, а страждає народ.)
(Пізніше суть фашизму дохідливо сформулював ветеран війни, котрий на докір юнаків: "Если бы вы проиграли войну, мы бы сейчас баварское пили!", відповів: "Если бы мы проиграли войну, фашисты из вас бы сделали мыло!")
А тим часом німецькі війська, потіснивши відступаючу червону армію, підійшли впритул до столиці комуністичної імперії. У критичний для держави час Сталін видав наказ “Ни шагу назад! Стоять насмерть!”. Усі бійці ясно усвідомили сталінську тактику: “Велика Россия, но отступать некуда – позади заградительные отряды НКВД.” (Панічно відступаючі бійці потрапляли під кулі військ НКВС.) Таким методом Сталін примусив усіх бійців стати героями. Іншого виходу як стояти на смерть вже не було от і билися до останньої краплі крові. Фашисти були шоковані настільки непередбачуваною, безжальною тактикою радянського командування. Німецькі кулеметники божеволіли від безглуздості, абсурдності, невиправданого геройства радянських вояків - уже несила строчити, кулемети уже червоні від невпинної стрілянини, а радянські вояки усе пруть та пруть по трупах на вірну смерть як саранча...
Справа в тому, що у німців була інша тактика: як тільки наткнулись на спротив так відразу, щоб безглуздо не губити вояків, викликають авіацію, вогонь артилерії, котра розчищає шлях піхоті… Ось саме із-за такої безжальної тактики радянського командування наші людські втрати були набагато більшими ніж у фашистів…
У перший період війни Сталін дізнався про випадок, котрий дуже здивував православний світ. Ілля, митрополит гір Ліванських, зачинився у камінному підземеллі і без сну та їжі стояв на колінах з молитвою до Богородиці про долю Росії. І було видіння, котре він описав в листах керівникам Російської церкви. На третю добу перед ним у вогненному стовпі з'явилася Богородиця й передала наказ Божий: "Должны быть открыты по всей стране храмы, монастыри, духовные семинарии и академии. Священники должны быть возвращены из тюрем. Город на Неве не сдавать, но обнести Святой иконой Казанской Божьей Матери. Потом икону везти в Москву и совершить там молебен, и далее везти ее в Сталинград..."
Можна собі уявити як було чути таке Сталіну - повновладному володареві половини світу, котрий нещодавно об'явив "безбожну п’ятирічку" в кінці котрої (1943) повинен був закритий останній храм і знищений останній священик! Колишній семінарист знав: не виконати наказ Божий - втратити ВСЕ. Господар половини світу на короткий період поступився принципами - виконав наказ Божий. По його наказу із таборів повернули священиків. В помираючому від голоду блокадному Ленінграді на подив та захват городян, винесли чудотворну ікону Казанської Божої Матері й понесли її хресним ходом. Ікона прибула у Москву.
7 листопада 1941 року під час параду війська проходили мимо мавзолею із вождями, а далі, біля Спаських воріт була друга трибуна, на котрій єпископ Алексій піднімав хрест. Поряд стояла Чудотворна Богородиця. І чудо! - атеїстично виховані солдати усі як один знімали шапки, хрестилися, у всіх світлішали обличчя. Ефект був вражаючий. Через місяць почався наступ і у війні настав перелом. Далі ікона відправилась у оточений Сталінград. Ці міста ворог взяти так і не зміг.
За наказом Сталіна були відкриті 20000 храмів, Троїте-Сергієва та Києво-Печерська лаври. Словами "з Богом" з того часу розпочинають кожну військову операцію Сталін та його військові генерали.
Важливо звернути увагу ще на одне важливе заступництво богородиці. Великі труднощі повстали на шляху наших воїнів на шляху до старовинної німецької фортеці - Кенігсберга. Після молебну священики пішли на передову з іконою а війська тим часом почали штурм ворожих укріплень. Полонені німці пізніше розповідали, що перед штурмом росіян в небі з'явилася Мадонна, котру бачила вся німецька армія і в той момент у абсолютно усіх їх відмовила зброя.
Ми для них були ніхто, нуль, бидло.
Стосовно іншого способу мислення окупантів розповідали історію, котра трапилась на півдні України. Селяни крали з баштану кавуни та дині. Поставили сторожа з рушницею та собакою. Що не робили – крадуть. Зайняли село німці і досить оригінально вирішили цю проблему. Сторожа звільнили, рушницю відібрали. Замість усього того посеред баштану мовчки закопали стовпи з перекладиною і повісили теліпатись петлю. Усі все зрозуміли без слів. За всю окупацію нікого не повісили, бо бажаючих ризикнути не знаходилось…
Розповідали старі жінки: “Ідуть німецькі офіцери мимо і… гучно псують повітря та ще й сміються”. Справа в тому, що у себе вони ніколи так би не зробили, а от у нас не соромились, бо ми для них були ніхто, нуль, бидло.
Мій батько був юнаком у ті часи. Ішов він із приятелем, а попереду – дівчина-українка під руку з німецьким офіцером. Батько зробив зауваження дівчині, що так не годиться – подумати не міг, що офіцер може знати нашу мову. А той вийняв пістолет, повернувся і… застрілив батькового приятеля. (Думав, що винуватець той.) Повернувся і спокійно пішов собі далі – життя низькосортної людини для нього нічого не вартувало.
Німецький офіцер на тему стосовно жінок так глузливо висловився: “Французькі жінки в нас стріляли, полячки – плювали в обличчя, а ваші – самі під нас лягають”.
Один односельчанин підкрався до німця, котрий у кущах справляв природні потреби та й ударив сокирою по голові. Узяв зброю та й утік у ліс до партизанів. За убитого ж вояка нацисти розстріляли 30 мирних жителів села. (За убитого солдата німці страчували 10 заручників, офіцера - 30, генерала 100 і більше. Ось така у них була арифметика...) Чи геройський учинок той партизан учинив?
В наших краях керовані комуністичною Москвою партизани пустили під укіс ворожий ешелон із зброєю. Розлючені нацисти дали солдатам наказ знищити найближче село. Від місця вибуху до крайньої хати одного села виявилось на 35 кроків ближче, ніж до іншого. Це й вирішило долю села: селян розстріляли, оселі – спалили. Методом знищення житла та страти заручників фашисти надіялись примусити радянське командування припинити диверсії. Тут логіка така: безглуздо за вбитого диверсантами одного ворога втрачати десятки своїх співвітчизників. Краще вже розум та сили використати для досягнення перемоги на фронтах... Раніше у фашистів подібна тактика спрацьовувала, а в комуністичних країнах не вийшло. Не знали вони загадкової слов’янської душі, нашого способу мислення, та політики комуністичної влади… Режим котрий ради абсурдної комуністичної ідеї безжально перетворював у табірний пил мільйони своїх громадян з втратами в тилу не рахувався абсолютно... Не розуміли німці, як можна відступаючи закладати потужні міни сповільненої дії під житлові будинки щоб пізніше поховати під руїнами і своїх громадян і чужинців! Не розуміли як можна поспіхом кидати на вірну смерть сотні тисяч виснажених бійців щоб приурочити взяття міста до річниці "революції" чи дня народження вождя. Не розуміли як це можна на щойно звільненій території мобілізовувати юнаків, котрі за період окупації досягли вісімнадцятирічного віку й, часто навіть не переодягнувши у військовий одяг, відразу посилати їх у саме пекло бою на вірну смерть. (Як правило, новачки на полі бою поводять себе як отара баранів, отож з огляду на цю істину талановиті полководці завжди посилають у бій професіоналів.) Тільки людиноненависницькі тоталітарні режими здатні на подібну безумну тактику ведення бойових дій...
На кожен терористичний акт радянських партизанів нацисти відповідали терором проти місцевого населення, але комуністична влада на це не зважала: “…Нам нужна одна победа, одна на всех – мы за ценой не постоим!..”. Більше того: комуністичне командування навмисне провокувало фашистів на терор, тому що така тактика ворогів була їм вигідною. Чому? А тому що каральні акції фашистів вороже настроювали проти них місцеве населення. Для розпалення партизанської війни радянська влада переправляла в тил ворога диверсійні групи, котрі ставали основою партизанських загонів та підпільних організацій. Диверсанти розпочинали здійснювали диверсії та вбивства на котрі окупанти відразу відповідали терором проти місцевого населення. Постраждалі, котрі раніше симпатизували новим “визволителям” чи дотримувались тактики нейтралітету, йшли у ліси та підпілля мстити за убитих родичів та знищене житло. Чим більше “геройствували” керовані комуністичною Москвою народні месники, тим більший гнів окупантів накликали на народ. В результаті мирні жителі стали перед вибором: бути страченим як заручники за диверсії партизан чи взяти зброю й бити ворога. Ненависть породжувала ненависть й, наростаючи, змітала все на своєму шляху, як снігова лавина. Як тоді співали: “Пусть ярость благородная вскипает, как волна”. Спалахнула партизанська війна. В результаті німецьке командування було змушене знімати із фронту значні сили для боротьби з партизанами у власному тилу. От саме цього радянське командування й добивалось. А якою ціною – їм було байдуже...
Перемога у війні здобувалась не тактикою хитромудрих маневрів з арсеналу тодішньої військової науки, а, головним чином, за рахунок крові мільйонів власних солдатів, котрих радянське командування залізною рукою безжально кидало у лобові атаки. Тодішні генерали так і говорили: “Людей щадить – делу вредить!”. Пізніше майбутній президент США Ейзенхауер із захватом і жахом згадував як літом 1945 року він у дружній розмові з “маршалом Перемоги” – Георгієм Костянтиновичем Жуковим поскаржився на труднощі з розмінуванням німецьких мінних полів, котрі виникали перед початком кожної наступальної операції. У відповідь знаменитий радянський полководець здивовано запитав: “Зачем же разминировать? Предупреждать противника о направлении удара? Войны без убитых не бывает. Поэтому мои войска атакуют прямо по минам”. Важко навіть уявити, що було б із генералом армії союзників, котрий би свідомо послав війська в атаку через мінні поля...
Зброя в руках українців.
Війна дала в руки українців зброю. В наших краях знайшлись благородні люди, котрі пішли в ОУН-УПА боротись за свободу рідної України. Ясна річ, радянській владі було дуже невигідним створення незалежної України, тому що за задумом комуністичних вождів Україна могла бути тільки радянською. Радянське командування розуміло, що народ, котрий уже бачив справжнє обличчя радянської влади вдруге "визволителів" хлібом-сіллю зустрічати не буде. Щоправда, на першому етапі партизани та вояки ОУН-УПА взаємодіяли, але як тільки у війні настав перелом так відразу ж комуністичне командування наказало командирам партизанських загонів усіляко знищувати небажаних майбутніх конкурентів, сіяти розбрат, недовіру, страх. Для знищення цвіту української нації та дискредитації ідеї незалежності на території Західної України з числа партизан було сформовано 140 бандитських груп, котрі видавали себе за вояків УПА. Почалася жорстока боротьба, а на війні, як відомо, цілі виправдовують засоби. У партизанів стало модним так хитро скоїти терористичний акт проти фашистів щоб ті зробили висновок, що то справа рук вояків ОУН-УПА. У відповідь фашисти розпочинали терор проти повстанців, місцевої інтелігенції, простих мирних жителів, а партизани тим часом радісно руки потирали – удалось і ворога знищити й ворожнечу до повстанців серед народу посіяти… Партизани переодягалися в форму фашистів та повстанців й грабували людей, чинили страшні беззаконня. Для чого? А щоб поповнити свої запаси, розважитись й разом із тим посіяти в народі ненависть до тих та інших... Згодом і фашисти цю тактику перейняли – привчились безчинствувати в одязі повстанців та партизан. На війні правил поведінки, честі та совісті не буває – війна по своїй суті є справою дуже аморальною...
Ось повчальний уривок із книги командира одного із партизанських загонів Дмитра Медведєва: "При первых же вылазках в деревни и хутора Ровенской области наши партизаны начали сталкиваться с "храбрым войском" бандитов-националистов, и последние, как правило, терпели позорное поражение. Дело доходило до курьезов. Наш секретарь комсомольской организации Валя Семенов проделал замечательный номер. С несколькими разведчиками под видом "своих" он явился в штаб одной банды. Там сидели девять гайдамаковцев. Валя сказал, что он связной от их "собратьев". В разговоре один бандит заметил, что у Семенова хороший автомат.
- Автомат замечательный, я его забрал у красного офицера, - похвастался Валя.
Кто-то стал хвастаться своим автоматом. Семенов посмотрел и сказал: - Ерунда! Мой лучше. Смотри, как он хорошо работает!
Поднял автомат и одной очередью уложил всех, потом забрал и привел в лагерь двух часовых".
Влітку 1942 року у партизанський загін Медвєдєва з метою збору розвідувальної інформації та провокацій був закинутий агент НКВС Микола Іванович Кузнєцов. У той час партизани убили німецького офіцера Пауля Зіберта. Добре знаючий німецьку мову Кузнєцов з'явився в місті й став діяти під іменем убитого.
Ось ще один повчальний епізод партизанської тактики. Автошляхом їдуть три кінних фурманки. На першій німецький офіцер, на інших - поліцаї. Назустріч їде блискучий "опель-адмірал". Вибух протитанкової гранати. Авто перевертається. Побачивши своїх, високопоставлені пасажири авто сприймають інцидент як непорозуміння і тому навіть зброю не виймають. В результаті зв’язані "поліцаями", відвезені в партизанський загін, допитані й пізніше повішені. Маскарад - звична тактика партизан.
Наш вчитель російської літератури Клим Леонтійович, котрий під час війни партизанив, розповідав як вони вішали німців, поліцаїв та інших ворогів: "Притягиваем два дерева и связываем. Предателя привязываем за одну ногу к одному дереву, другой к другому. Верёвку перерезаем. Деревья, распрямляясь, разрывают врага пополам! Когда же времени на подобные показательные казни небыло командир приказывал отвести человека в хозчасть. Тот покорно шёл. Эта формулировка была исполнителям условным знаком: врага выводили за пределы лагеря и убивали. В условиях войны церемонии излишни, да и незачем бойцам отряда лишний раз видеть истерику, слёзы, сопли своих жертв…".
У перших числах жовтня 1943 року "Пауль Зіберт" убив фінінспектора рейскомісаріату доктора Геля та його ад'ютанта. При здійсненні цієї акції на місці злочину було "загублено" портмоне з документами вояка Української Повстанської Армії. (Декотрі дослідники стверджують, що там ще був лист від одного командувача УПА до іншого та дві золоті монети як плата за вбивство ворожого офіцера. Таким чином радянське командування провокувало окупантів на знищення вояків ОУН-УПА та цвіту української інтелігенції.) Через декілька днів було вчинено замах на Даргеля - першого заступника гауляйтера окупованої України - Еріха Коха. Німці клюнули на провокацію - подумати не могли, що партизани можуть навмисне підставити своїх же співвітчизників. Скрізь вивісили об'яви, що якщо вбивці не з'являться добровільно, то заручниками стануть й будуть страчені сотні мирних жителів. Убивці, ясна річ, не з'явились. Тоді похмурого осіннього дня 15 жовтня німцями було страчено 350 в'язнів окружної тюрми. Їхні тіла окупанти спалили та присипали землею у кар'єрі поблизу села Видумка. У наступні дні подібні акції були проведені у в'язницях Дубно, Острога, Кременця та інших міст Західної України. Жертвами стали українські педагоги, священики, лікарі, журналісти, митці, ділові люди, а також політичні, громадські діячі та службовці. За терористичні акції радянських партизанів окупанти продовжували страчувати українців до останніх днів своєї окупації.
(Провокація - здавна усім відомий метод розправи чужими руками над своїм ворогом. Однокласник розповідав як у їхній військовій частині над худорлявим юнаком усіляко знущався здоровань. Не маючи сили постояти за себе, юнак пішов на таку хитрість: уночі на обличчях сплячих однополчан намалював зеленкою зірки та свастики. Собі теж намалював, а от ворогові... пофарбував пальці й баночку зеленки залишив під ліжком. Не важко здогадатись кого однополчани вранці спересердя добряче відлупцювали.)
Партизани досить швидко налагодили зв’язки з підпільниками й стали діяти спільно. Збирали розвідувальну інформацію, влаштовували диверсії, нападали на колони німців, гарнізони, грабували награбоване, псували майно та обладнання. Дійшло до того що партизани стали відкрито контролювати цілі райони. На ключові посади партизани просунули своїх і це давало їм змогу неабияк шкодити окупантам. Міни на залізничних коліях, міни в будинках офіцерів, їдальнях, вокзалах, вбивства посеред білого дня стали звичним явищем. Методи проведення диверсій були досить оригінальними: тротилова шашка з вставленим детонатором обмазується чимось липким й обсипається вугільною пилюкою. Цей на вигляд звичайний кусок вугілля закидається в тендер тепловоза. В результаті далеко від станції тепловоз вибухає. Магнітні міни поставлені підпільниками під цистернами з пальним спричиняли аварії далеко в дорозі. Вигоряли цілі состави. Окупанти не знаходили винуватців й від того звіріли - знищували непричетне до тих диверсій мирне населення.
Партизани - люди мислячі. Як же висадити в повітря міст, котрий дуже ретельно охороняється? Дуже просто: партизан, котрого влаштували кондуктором останнього вагону, при переїзді мосту зіштовхує на колію чемодан із вибухівкою. Потужний вибух. Міст зруйновано.
Щоб знищити чималу кількість загарбників часто й без вибухівки обходились. Уночі із засідки один кулеметник обстрілює пасажирські вагони потягу на рівні нижньої полки, другий - верхньої. А там, фашисти, пізніше самі розбирайтесь хто поранений, а хто убитий...
"Селянин" привозить "визволителям" бідон масла. Отримує гроші й їде геть. Невдовзі в нижній частині бідона вибухає потужна міна уповільненої дії.
Інший за тією ж схемою привозить ящик курей. Невдовзі замасковані у подвійному дні тротилові шашки вибухають. Зло породжує зло і тому не дивно, що окупанти від такої тактики звіріли. Висловлюючись термінологією наших слідчих "діяли в стані афекту"...
Слід знати, що основна маса німців були звичайними людьми. Їх призвали на службу і, обробивши ідеологічно, послали на чужину так як пізніше радянська влада наших хлопців в Афганістан. Жорстокий вік! Ніхто ніколи не намагався в окупантові розгледіти людину...
Поблизу села з'явились партизани. Це означає, що скоро вони проведуть диверсію й у відповідь фашисти знищать село. Щоб уникнути біди біжить хтось із жителів попередити повстанців чи поліцаїв. Якщо ж той чоловік якимсь чином потрапляє в руки партизан, то його чекає вірьовка або куля в потилицю. А як же інакше? На війні, як на війні... Одні виявляли неабияку винахідливість та жорстокість у знищенні зайвих людей тут, інші розстрілювали, травили газом та спалювали в крематоріях там...
У ті часи між українським та польським населенням України спалахнула громадянська війна – не могли вирішити: нам чи їм ці землі після перемоги будуть належати. Хтось почав і конфлікт розгорівся за принципом “око за око, зуб за зуб”. Умить утворились численні банди. Горіли села, лились ріки крові. Люди ніби збожеволіли – людське життя втратило будь-яку ціну. Усі воювали проти всіх. В найгіршому положенні опинились змішані сім’ї – по їхні душі могли прийти як ті так й інші... (Пізніше виявилося, що численні жертви були безглуздими – радянська армія (добре озброєна комуністична банда) розгромила усі інші бандитські угрупування й кордони держав установив сам генералісимус Сталін.)
Німецьких загарбників на фронтах била Червона армія, а в тилу – повстанці та партизани. Німецькі націонал-соціалісти програли війну в тому числі й тому, що нас людьми не вважали. Воювати слід було проти Сталіна та його ідеології, а не проти всього народу. Фашисти бомбили колони біженців, євреїв убивали лише за те, що вони євреї. (!?) Пілоти винищувачів, не знайшовши людей, розваги ради, полювали навіть на здичавілу худобу. Комуністичний режим був антинародним, злочинним, але нацисти виявились набагато жорстокішими і цим заслужили ненависть населення окупованих територій. Нацисти, замість того щоб розпочату війну перетворити на громадянську проти комуністичної ідеології, перетворили її на національно-визвольну проти себе. Хто сказав, що Гітлер був мудрим вождем? Мудрий розумів би просту істину: кожному воїну краще героїчно загинути в бою, ніж потрапити в концтабір й після виснажливої праці покинути його через трубу крематорію...
Раніше, проаналізувавши бездарно проведену радянськими військами спробу окупації Фінляндії, Адольф Гітлер вирішив, що зможе блискавично завоювати Радянський Союз. В результаті повторив стратегічний прорахунок Сталіна у Фінляндії - загруз у затяжній війні. Як свідчить історія, ми на чужій території воюємо бездарно, але свій край захищаємо героїчно. Причину пояснює такий анекдот. Привели наших полонених на розстріл. Офіцер пропонує виконати останнє бажання. Один із полонених попросив, щоб той… щосили дав йому чоботом під зад. Офіцер здивувався, але виконав. Солдат скрикнув від болю, повернувся, вихопив із рук офіцера автомат та й перестріляв усіх ворогів. Звільнені полонені запитують:
- Чому ти так раніше не зробив?
- Злості не було! Щоб ми героїчно воювали, нам потрібно добряче дати під зад!..
Гітлер розпочав війну проти нас і програв її у тому числі й тому, що цього анекдоту не знав.
На початку війни під натиском німців багато високопоставлених комуністів та військових, панічно відступаючи, покидали свої багаті квартири та будинки. Користуючись моментом, добро з покинутих осель кинулись грабувати всі кому не лінь. Під час окупації було вигідно за золото заховати євреїв, а потім за певну винагороду видати їх німцям. Коли ж під натиском Червоної армії відступали німці, то вже їхнє добро знову кинулись грабувати всі кому не лінь… Стосовно безчинств, котрі наші солдати чинили на території “визволеної” Німеччини ветерани у довірливих розмовах розповідали багато чого. З'ясувалось, що наші воїни виявились не кращими за фашистів: убивали мирних жителів, пиячили, зґвалтували дівчат та жінок, привласнювали все, що являло хоч якусь цінність… Що говорити про рядових солдат коли маршали подавали приклад – вагонами вивозили награбоване в Союз. Про це й досі не говорять – соромно ж себе показувати в непривабливих тонах...
Фронтовики проливали кров, бо вірили в щасливе життя після перемоги. Доволі я наслухався відвертих спогадів колишніх фронтовиків. (У засоби масової дезинформації правдиві свідчення не пропускала цензура.) Ось для прикладу типова розповідь: "Німці були добре озброєні, завжди нагодовані і билися хоробро. Нас же політрук годував обіцянками щасливого життя після перемоги: "Партия осознала свои ошибки так что колхозов больше не будет! После победы будет вам почёт как героям-победителям! Возьмёте земли столько сколько сможете обработать! Будет свобода, будет узаконена частная собственность так что каждый сможет заняться любимым делом!.." Усе то воно так, але як тільки-но ми увійшли на чужу територію так він уже зовсім іншу пісеньку заспівав… А воювали то як? Голодні були завжди, а тому злі, як собаки. Бувало захопимо німецьку польову кухню й накидаємось на їхню їжу. Командир кричить: "Не ежьте - может быть отравлено!". Ми на те: "Ніж так жити…". Щоправда, жодного разу отруєно не було. Ось так одурені, голодні й від того злі солдати здобули Сталіну перемогу… На війні теж хитрість потрібна. Ось приклад. Удалині в будинку засів снайпер. Падають один за одним скошені кулями бійці. Відчуваю, що зараз настане моя черга перебігати сектор обстрілу. Тоді я непомітно викинув патрони. Аж тут чую команду: "Лящук, вперёд!". Я йому на те: "Товарищ командир, патроны кончились!" - "Как так, кончились? Я же недавно выдал!" - "Так выстрелял же все!.." - "Ахмадулин, вперёд!" Упав Ахмадулін скошений кулею снайпера. - "Савельев, вперёд!" І той упав слідом за Ахмадуліним. Аж тут під'їхав танк і пострілом гармати поховав ворожого снайпера під уламками будинку… Та як я не хитрував, але кулю таки спіймав - під Кенізбергом німецький снайпер цілив у серце, а влучив у плече. Уже вкотре у військово-польовому госпіталі побачив звичну картину: із середовища чисельних лежачих на землі скривавлених, покалічених бійців польові лікарі відбирають на термінову операцію лише тих "щасливчиків" для оперування котрих у даний момент є у наявності потрібне обладнання та ліки. На тих же невдах, котрих врятувати за даних умов неможливо лікарі навіть уваги не звертають. От і стогнуть, істерично благають порятунку покалічені - вони усвідомлюють, що на них не звертають уваги саме тому що за даних умов врятувати їх неможливо, що вони приречені стекти кров'ю й померти. Ті ж із приречених на смерть, котрі уже не в змозі терпіти нестерпний біль благають живих добити їх… Я ж у ту пору молодий був і тому дуже хотілося жити. Для цього навмисне у госпіталі рану попелом та сіллю посипав щоб довше не гоїлась - хотілося уникнути відправки на фронт й завдяки цій хитрості вижити. Таке було життя: влада дурила нас, а ми - її. Ось так й дочекався перемоги… Ось вона жорстока правда війни. Наші та чужі люди гинули, як мухи і часто могилами їм ставали ними ж вириті окопи та створені вибухами снарядів та авіабомб воронки.…". Ветеран був правий: фронтовикам обіцяли гарне життя, але от насправді плоди великої перемоги пожинали… працівники тилу, “штабні щури”, пристосуванці, демагоги, лицеміри. (Так само сталось пізніше, після поразки “серпневого путчу” 1991 року.)
Повернення "визволителів".
Через три роки червонозоряні “визволителі” повернулись й стали відновлювати звичний їм, але чужий нам комуністичний спосіб життя. Зазвичай слідом за бойовими частинами приходять “бійці незримого фронту” – співробітники різноманітних спецслужб. Знову агітація, пропаганда комунізму і разом із тим арешти інтелігенції, вояків ОУН-УПА, висилки в Сибір, організація колгоспів.
Старожили розповідали як представники влади зібрали людей й стали примушувати їх "добровільно" записуватись у колгосп й здавати у спільне користування землю, господарські приміщення, худобу, засоби обробітку землі. Один із увішаних орденами фронтовиків привселюдно обурився: "І то за це я стільки років кров на фронті проливав!?". Наступного ранку сміливця заарештували й після суду трійки етапували у табори примусової праці. Там його кості й зогнили...
Кар'єр поблизу села Видумка пригодився і новим визволителям - на протязі 1944-1945 років більшовицькі кати вивозили туди закатованих у тій самій в'язниці українських патріотів. Загалом у тій братській могилі присипано землею 3500 жертв фашистсько-більшовицького терору. (Пізніше на тому місці радянська влада побудувала житло для будівників комунізму. Вулицю назвали Московською.)
Якось старий свідок тих подій сумно згадував: ”Під час окупації німці зібрали селян й запропонували вибрати достойну людину на посаду поліцая. Односельчани вибрали чесного, порядного чоловіка. Той весь період окупації лише формально числився поліцаєм, і нікого із селян не скривдив. Коли ж Червона армія вигнала німців, то співробітники НКВС заарештували та розстріляли того обранця народу як посібника німецьких окупантів. (Тоді стригли усіх під одну гребінку – раз був поліцаєм значить “до стінки”.) І ніхто із селян не заступився - боялися. Ось так чоловік став жертвою власної добропорядності. А був би сволотою, то його би не обрали, а це означає, що дожив би до старості…”.
Пристосуванці знову радо йшли на службу до комуністів, щоб пожити сито та безтурботно. Звичайно, брати чуже та продавати людей є великим злочином, але в атеїстичному комуністичному суспільстві Бога нема, а, значить, і гріха нема, а є свобода творити все, що завгодно. Моральним, виправданим, отож, вигідним було все, що на даний момент проголошувала правляча партія. З огляду на це комуністи змінювали свої переконання разом із передовицями партійних газет.
Щоб вибитись в люди та пожити краще від інших, записуватись в комуністичну партію знову кинулись різні покидьки, пристосуванці. Люди не дарма на цю тему анекдоти придумали: Подає чоловік секретарю парторганізації заяву: “Прошу принять меня в КП”.
А той запитує: - А почему Вы не пишете КПСС?
- Потому, что в СС я уже был…
Безпритульний вирішив учинити злочин, щоб зиму перебути в теплій тюремній камері. Вітрину розбивати не став, а вирішив зробити оригінально: зайшов у кабінет першого секретаря обкому компартії і підняв руку у привітанні: “Хайль Гітлер!”.
А той жестом відповів на привітання і радісно: “Що, наші знову в місті?!”.
Братовбивча війна.
Не про таку Україну мріяли бійці ОУН-УПА і тому продовжували боротьбу за незалежність, волю своєї Батьківщини. Збройний спротив українців був спровокований нечуваними безчинствами військ НКВС та представників радянської влади. Кожен, хто вважав себе справжнім українцем, брав у руки зброю й чинив відчайдушний опір окупантам. Діяльність ОУН-УПА була логічною відповіддю на безчинства НКВС. Це так, але основна маса народу повстанців не підтримала. Хитруни зрозуміли, що партизанська війна проти багатомільйонної добре озброєної імперії без підтримки із-за кордону абсолютно безглузда. Кажуть, що краще померти стоячи ніж жити на колінах. А може хоч на колінах, але все ж жити? Люди хотіли хоч як, але все-таки жити. Ось тому земля не горіла під ногами сталінських ставлеників. Не стала Україна для Сталіна новою Фінляндією. Для того щоб пожертвувати життям ради свого народу, потрібно дуже любити волю та своїх співвітчизників. А як любити волю коли за довгий час рабства люди забули, що воно таке та воля і що з нею робити... А інакше й бути не могло: так історично склалось, що Україна завжди була буферною зоною між Росією та войовничими державами Європи. Іншими словами Україна завжди опинялась між молотом та ковадлом воюючих сторін – їхні поєдинки за сфери впливу завжди точились на нашій землі з усіма витікаючими звідси наслідками. За злочини керованих комуністичною Москвою партизан фашисти наші хати палили, наших людей убивали. Як то кажуть в народі: “Пани б’ються, а у холопів чуби тріщать”. Здавна різноманітні “визволителі” грабували Україну, а людей використовували як дармову робочу силу та, обробивши ідеологічно, як яничар. (Яничари – українці, котрих у давнину турки немовлятами вивозили у Туреччину і там, виховавши у своїй вірі та озброївши, посилали на кровну Батьківщину… убивати на грабувати свій же народ!) Якщо німці людей вивезених у Німеччину на рабську працю називали остарбайтерами, то росіяни людей вивезених на рабську працю у Сибір називали… ворогами народу! У подібному хаосі, як правило, виживають пристосуванці. От і пристосовувались як хто міг.
Люди хотіли миру, спокою і тому покірно пригинали голови під нове ярмо. Є в народі така приказка: “Одна паршива овечка все стадо псує”. Знайшовся і серед наших односельчан зрадник. Приїхали в село НКВСники, а той, одягнувши на голову панчоху (щоб не впізнали) водив їх по селу, - показував хати тих, хто допомагав повстанцям. Сім’ї всіх тих зраджених швидко вивезли до Сибіру. Та конспірація зрадникові не допомогла – люди впізнали негідника по поставі, ході і невдовзі вбили…
Вояки ОУН-УПА поширювали листівки, саботували укази комуністичної влади, вбивали найбільш підлих комуністичних активістів. Це так, але щоразу на місце вбитого ставав свій, місцевий. Він знав край, людей і був ще підступніший.
Люди, вони різні і на усілякі беззаконня їх провокує скрута, безвихідь. На цю тему не зайве згадати таку бувальщину. Період правління Андронова. Зима. Мисливці відправились на полювання. І хоча зайшли досить далеко, але дичини не вполювали. Добряче випили. Вечоріло. Мороз посилювався. Хлопці стомилися, замерзли, зголодніли. Із крайньої хати сусіднього села чувся сміх, веселі пісні. Увійшли в оселю і самий дотепний привітався: "Слава Україні!" Оглянувши здивованих присутніх, пояснив: "Ми бандерівці! Воюємо із совєтами за неньку Україну! За вас воюємо, отож мусите нас пригостити та обігріти!" Гості звільнили місце за столом і господар щедро напоїв, нагодував "героїв". Дома хлопці проспалися й дійшли висновку, що може бути біда. Якщо господар напише заяву у міліцію, то кожному із них у кращому випадку загрожує 15 діб за хуліганство. Якщо ж за справу візьметься КДБ, то можуть і націоналізм інкримінувати. А це вже табори примусової праці. Очевидно господар хати та його гості із розумінням поставились до візитерів, тому що до правоохоронців не звернулись. Історія повчальна тим, що розлючені, голодні люди здатні видавати себе за інших та під їхньою маркою чинити будь-які безчинства. Війна ж, як відомо, є справою дуже аморальною та виснажливою. Весь тягар затяжного конфлікту, як правило, лягає на плечі місцевого населення - грабунком підтримують свою боєздатність воюючі сторони.
Очевидці розповідають, що під час війни та в повоєнні часи багато озброєних людей безчинствували на нашій землі: партизани, націоналісти, поляки, німецькі дезертири та злочинці всіх мастей. Людське життя знецінилось абсолютно - вбивство та грабунок стали звичним явищем.
Щоб залякати народ, підірвати авторитет повстанців НКВСники часто діяли в одязі вояків ОУН- УПА. З’являлись з тризубами на кашкетах, словами про свободу для неньки України, а самі грабували селян, ґвалтували дівчат, жінок та всілякі страшні беззаконня чинили. Були випадки, що самі ж убивали комуністів – ради “правого діла” жертвували своїми людьми… Слідом приїздять НКВСники у формі та й за вбивство “товарищей”, одних людей розстрілюють, інших арештовують, конфісковують усе майно і після двадцятихвилинного суду вивозять до Сибіру, а в газетах піднімають ґвалт про страшні злочини “українських буржуазних націоналістів”. Логічно, що тогочасній владі було також вигідно безчинства численних кримінальних банд видавати за дії ОУН -УПА - це сіяло серед людей страх, взаємопідозру.
Війська НКВС у бойових діях проти повстанців використовували отруйні гази та різноманітні психотропні препарати для впливу на поведінку своїх жертв. Найпоширенішим був снодійний газ миттєвої дії “Тайфун” та спецпрепарат для допитів “Нептун 47”. Хімічна зброя була заборонена, але на війні, як на війні... А переможців, як відомо, не судять. Судять переможених...
До глибокої ночі не гасло світло в кабінетах НКВС. Які ж спецоперації там планувалися? Бувало, що підозрювані заперечували свою причетність до повстанського руху або ж не погоджувались видавати побратимів та вказувати місцезнаходження криївки (схованки). Тоді одного із них зв’язували й перевозили в інший населений пункт. А тим часом у безлюдному місці з вигуками ”За Україну! За волю! За Народ!” на конвой нападають озброєні повстанці. Вибухи, стрілянина, конвоїри падають скошені кулями, ллється кров, лунають матюки та прокляття конаючих НКВСівців. Повстанці радісно обнімають звільненого побратима, звільняють від пут. Пояснюють, що вони здалеку переслідують клятих москалів і таким ось чином опинились в наших краях. І такі у них щирі погляди, такі гарні слова про волю для України, так сяють тризуби на одязі, хрестики на грудях. Просять заради Бога десь на короткий час заховати пораненого товариша, а в подяку пропонують допомогти зброєю та продовольством. На радощах визволений повстанець веде своїх рятівників до побратимів у криївку. Гості діляться новинами та пригощають “чим Бог послав”. А наступного дня всі просипаються… у тюремній камері. Повстанець усвідомлює, що підступні вороги його досить хитро розіграли і що він на те купився: сам привів ворогів до повстанської схованки! До нього поволі доходить що то не побратими були а переодягнені вороги, постріли були холостими, кров бутафорською, а їжа зі снодійним... Зазвичай для успіху справи на роль поводиря НКВСники вибирали простакуватого чоловіка – щоб передчасно не розкусив хитрості й цим не зіпсував сюжет трагікомедії. Якщо ж мешканці криївки якимсь чином здогадувались у чому тут справа – тоді в хід пускали “Тайфун”. Так чи інакше пробудження у тюремній камері усім було гарантоване. Тут уже у воду чи їжу для полонених добавляли виготовлений у секретних лабораторіях НКВС широко тоді вживаний спецпрепарат “Нептун 47”, котрий спочатку викликає сон із галюцинаціями, а потім неймовірну спрагу. Спрага була настільки непереборною, що заради ковтка води людина була готова на все. І тут приголомшеному таким поворотом подій кожному в’язневі слідчі говорили, що гра проти радянської влади програна ним зокрема, та і повстанським рухом узагалі. Пропонували видати своїх побратимів і надалі стати агентом НКВС. Погодишся – нап’єшся води досхочу й надалі будеш мати хорошу роботу, житло, привілеї та пільги. Не погодишся співробітничати – поїдеш під конвоєм 25 років за миску баланди довбати киркою вічну мерзлоту на півночі Сибіру. Щоб остаточно морально добити, говорили: “Безглуздо втратиш молодість, здоров’я, а коли повернешся, це якщо ще повернешся, то ніхто з тих ради котрих ти так довго страждав тобі в подяку жодного доброго слова не скаже...”. Люди є люди: один відмовиться співробітничати з окупантами, другий, третій, четвертий, п'ятий, а шостий - погодиться. НКВСники радісно руки потирали – удалось завербувати чоловіка, котрий добре знає звичаї, людей та місцевість. Ті ж, що відмовлялись продатись пізніше ставали безкоштовною робочою силою на будовах комунізму, що теж було для влади непогано.
От і бувало так: позавчора чоловік – повстанець, учора його спіймали і, під загрозою смерті завербували, а сьогодні він з’являється в селі у звичному одязі, але діє як агент НКВС. Ось так одні українці робили кар’єру на кістках інших. Поволі подібний спосіб виживання увійшов у звичку.
У село приїздили НКВСники одягнені як повстанці й натхненно агітували боротись за незалежність України. Добровольців вели у ліс ніби для того щоб видати їм зброю, а насправді ті провокатори вели їх у НКВСівську пастку у котрій беззбройних патріотів сікли з кулеметів, а тих, що уціліли добивали багнетами. Розповіді чудом уцілілих обростали неймовірними жахливими подробицями й породжували відчай, страх, взаємопідозру, недовіру до усіх і всього, рабську покірність. Таким чином “визволителі” фізично винищували еліту, генофонд нації й цим культивували рабську психологію байдужості, пристосуванство, лицемірство, сірість.
Приїздить у село уповноважений і, добряче напившись самогону, ніби випадково губить портфель із списками своїх агентів. А у тому спискові… представники сільської інтелігенції. От і все – розбрат посіяно. О, представники радянської влади були неперевершеними майстрами усіляких провокацій, інтриг.
Це було щось жахливе: удень одна влада, уночі – інша. Ось типовий приклад. "Визволителі" поважному чоловікові села пропонують стати головою сільради, тобто виконавцем волі правлячої компартії. Той відмовляється. Тоді комуністи його б'ють, примовляючи: "Тобі що, радянська влада не подобається?". Бідолаха розуміє, що сказати "Не подобається" означає підписати собі вирок на етап у холодні виснажливі сибірські табори, що рівносильне смерті. Під тиском "переконливих аргументів" погоджується - жити хочеться тому що... Уночі ж по душу новоявленого комуністичного ставленика приходять… повстанці й зі словами: "Тобі що, Самостійна Україна не подобається?" так же безжально лупцюють бідолаху…
Заходять у хату хлопці із тризубами на кашкетах й до домашніх: "До нас дійшли чутки, що ви симпатизуєте "совєтам" й допомагаєте їм. Це правда, чи ні? Так ви за кого насправді? Так ви справді за Самостійну Україну? Тоді скажіть нам, хто з односельчан допомагає окупантам!?". Якщо у домашніх погано розвинута інтуїція й вони не здогадаються, що перед ними переодягнені "визволителі" тоді скоро уся їхня наївна сім'я безкоштовно поїде у Сибір.
Наступного дня заходять у хату червонозоряні "визволителі" й до домашніх: "Нам стало известно что вы ненавидите советскую власть и сотрудничаете с националистами. Нет? Так значит вы любите советскую власть!? Тогда скажите, кто из вашего села помогает бандитам!?". Якщо у домашніх погано розвинена інтуїція й вони не здогадаються, що перед ними переодягнені патріоти України, то теж біда велика буде… Із тими бідолахами, котрі не витримували такої оригінальної перевірки на лояльність воюючі сторони поступати як із зрадниками...
Люди тремтіли від страху, вже не знали, кому вірити. Винесеш кухоль води повстанцеві, а наступного дня всю сім’ю вивозять до Сибіру "за зв’язок із націоналістами". І не відомо: то був переодягнений провокатор чи хто з односельчан продав…
"Збирав по троячечці "на незалежність"
По селах якийсь провокатор тоді.
Хто втратив з довіри на мить обережність
Купався у Луцьку в тюремній воді". (Микола Холодний.)
Людей грабували усі: воюючі сторони та бандитські угрупування. Були вони добре озброєні але голодні й тому злі. Найбільше дошкуляли державні службовці. Вони силою стягували непомірні податки – так звану “поставку”. Люди буквально стогнали під тиском державних податків. Наставав неврожай, а з ним й голод, але влада не зменшувала податковий тиск. Люди стали ховати продовольство. Тоді по оселях стали ходити “уповноважені” й діяти досить підступно: - “Чому поставку не здаєш?”. - “Немає чим” – відповідає глава сім’ї. А йому: “Тоді забираємо корову. Здаси поставку – повернемо”. Тут то вже селянин був змушений віддавати останнє або купувати продовольство щоб здати поставку – розумів, що без корови у час голоду сім’я не виживе. Якщо ж у господарстві не було худоби, то оселю та навколишню територію ретельно обшукували, землю у пошуках збіжжя глибоко проколювали спеціальними металічними прутами. Усе знайдене відбирали й цим обрікали сім’ю на голодну смерть. У ті часи наш односельчанин для того щоб вижити став у критичних ситуаціях… грати роль хворого на голову. А з психічно хворого що візьмеш? Ось так той хитрун й вижив...
У ті часи вождь радянського народу товариш Сталін сказав крилаті слова: “Якщо ворог не здається – його знищують”. Влада так й поступала: якщо противників комуністичного режиму неможливо взяти хитрістю, якщо вони не піддаються на провокації – тоді їх безжально знищують. Тіла вбитих повстанців виставляли для привселюдного споглядання – сіяли в народі страх, вбивали віру у перемогу національної ідеї. Для прикладу: на театральній площі нашого міста 4 лютого 1945 року співробітники НКВС привселюдно повісили вісім молодих бійців Української Повстанської Армії. Ось так щирі українці прийняли смерть за те, що не змогли змиритись з комуністичним рабством, за те що бажали жити у власній державі…
Слід сказати, що у той час вождь радянського народу товариш Сталін зробив хитрий хід: вояків Української Повстанської Армії проголосив… бандитами. Чому? Якщо би УПА була справедливо визнана воюючою стороною, то захоплені бійці являлись би військовополоненими з усіма витікаючими звідси наслідками: захист міжнародних конвенцій стосовно поводження з полоненими, опіка Червоного Хреста, тощо. А так вони… порушники законності, кримінальні злочинці. З бандитами ж поводились так як це здавна у нас прийнято - як із покидьками суспільства… І усі ці беззаконня на західній Україні кремлівське керівництво чинило руками ідеологічно оброблених українців зі сходу України.
Оточені бійці ОУН_УПА часто, витративши всі набої, останню кулю пускали собі в скроню, підривалися останньою гранатою. Кінчали із життям, бо знали які приниження та муки їх чекають...
Убитих повстанців НКВСники часто мінували для того, щоб їх навіть родичі боялися поховати за християнським звичаєм. Поворухнеш вбитого і цим висмикнеш чеку прив'язаної до трупа гранати...
Люди були вкрай залякані, хотіли миру, спокою і тому покірно прийняли нову владу, змирились, та навіть більше того - стали активно заповнювати всі владні структури. Можна ж і при окупантах гарно жити якщо їм служити. Бажаючих гарно пожити досить багато знайшлось...
Ще в перші шкільні роки вчителька розповідала таку бувальщину: Мав батько багато синів, але ті ворогували між собою. Щоб навчити дітей мудрості, батько давав кожному віник, щоб той розламав. Ніхто не зміг. Тоді батько розв'язав віник і дав кожному по прутику. Сини легко справились. Батько пояснив істину: “Так ось, діти, коли ви тримаєтесь дружно, вас не здолає найсильніший ворог… А коли ви поодинці, кожен сам за себе, тоді вас поламає малий нікчемний негідник”. Ось так нікчемні вороги нас і поламали…
На початку 50 років вояки ОУН-УПА зрозуміли, що вони вже… воюють із власним народом! Убитий ними в бою партактивіст, чи молодий вояк НКВС часто виявлявся українцем. І плакали десь за вбитим українці: мати, батько, брати, сестри, діти… У громадянській війні немає лінії фронту, немає своїх та чужих, це братовбивча війна – там всі свої, співвітчизники. Тоді віддані імперській комуністичній ідеології українці взяли верх над українцями самостійної державності, але чи було те братовбивство перемогою? Колись син Адама - Каїн повстав на брата свого Авеля і убив, але хто назве його переможцем?..
Минуть десятиліття, згине комуністична влада і вдячні нащадки в кожному селищі побудують пам’ятники: "Загиблим за волю України від фашистських та більшовицьких поневолювачів в 1939-1953 роках". Справа в тому, що в 1953 році вийшов указ про амністію всім учасникам збройного спротиву проти діючої влади. Зрозумівши, що їхні надії на волю не справдились, повстанці стали виходити з лісів, із підпілля та здаватись на милість переможців. Пізніше ті, хто вижив у сибірських таборах, повертались у рідну місцевість до мирного життя.
"Вірьовку з дому брати, чи профком видасть?".
Усякий спротив був зломлений. У вкрай заляканих людей не виникало навіть думки якось протестувати. Люди стали покірно відбудовувати зруйноване війною господарство – будувати комунізм. В часи мого дитинства був популярним такий анекдот:
Президент США приїхав в СРСР. Генсек компартії хвалиться: - Ось у вас в США страйки, демонстрації протесту, а у нас весь народ одностайно підтримує усі постанови партії. Підемо на збори у будь-який робітничий колектив і я продемонструю. Вийшов на трибуну: - Згідно з рішенням партії та уряду із завтрашнього дня працювати будете по 12 годин і без вихідних! Хто “за”!?..
Усі підняли руки.
- Хто “проти”?..
Нікого.
Президента США це розлютило: - А можна, я скажу від імені вашої компартії?
Вийшов на трибуну: - Партія та уряд постановили завтра вас усіх повісити! Хто “за”?
Усі підняли руки.
- Хто “проти”?
Устав один. Президент США зрадів. А той:
- Та я не проти – питання у мене: вірьовку з дому брати, чи профком видасть?..
Ось так ми й жили. Важко працювали на державних підприємствах та в колгоспах. Покірно приймали участь у виборах без вибору, ходили на організовані владою демонстрації, одностайно голосували "за" на різноманітних зборах та вставали, коли чули гімн "Союз нерушимый республик свободных".
Батько розповідав такі випадки: У чоловіка, котрий, запізнюючись на роботу, доганяв автобус позлітали туфлі. Так той не повернувся їх узути – поїхав босоніж. Чому? А тому, що в ті часи за двадцятихвилинне запізнення віддавали під суд. З цієї причини ніхто не дивувався помітивши жінку, котра біжить на роботу в нічній сорочці. За знайдені після збору врожаю декілька колосків голодного колгоспника засуджували на 8 років таборів, а на державному виробництві навіть за крадіжку котушки ниток засуджували на довгі роки ув’язнення. У подібному випадку працівника звинувачували у крадіжці двох сотень метрів пошивного матеріалу – соромно ж написати, що людину на довгі роки відправляють у табори примусової праці лише за котушку ниток…
Якось у пориві відвертості керівник нашого кооперативу розповів таку бувальщину: “У повоєнні часи працював я парторгом. Якось в кінці дня їхали ми з головою колгоспу на “Газику” й стріли на шляху вродливу ланкову, котра поверталась з колгоспного току. Запропонували підвезти, але та чомусь стала рішуче відмовлятись. Тоді ми вийшли й жартома запхали її у салон нашого авто. Коли ж ланкова сіла, то ми побачили що із її трусів посипалось зерно й відчули неприємний запах – це та молодичка з переляку обпісялась - знала, що за подібне засуджували на довгі роки. Я штовхнув голову колгоспу й той зрозумів: краще зробити вигляд що ми нічого не помітили й завдяки цьому врятувати від ув’язнення працьовиту вродливу ланкову... Коли ж червона від страху та сорому ланкова вийшла, то я запитав голову колгоспу: “Невже за таку владу ми кров проливали?”. (У ті часи одурені комуністичною пропагандою партійні наглядачі своїм рабам подібного не прощали, так що той благородний вчинок, скоріше всього, був винятком із правила...)
Час війни і час миру.
Колись сивочолий дідусь докоряв односельчанам: “Ви Україну пропили”. Я ж малим був досить допитливим от і поцікавився в старого: “Вони, що… Україну продали, отримали гроші і їх пропили?”.
Дід пояснив: “Та ні, синку. Є час сіяти і час збирати. Час війни й час миру. Час пити та веселитись і час за правду боротись. Вони ж пили та гуляли в час, коли потрібно було волю захищати. Ось і пропили Україну…”.
Я любив розпитувати старих людей про те, як вони жили колись. Ось типова розповідь: “Працювали. У вільний час відпочивали, веселились. Багатшим був той, хто раніше вставав та пізніше лягав, і такого працелюба всі поважали. Моральність була висока. Щосуботи відмивали вдома тіло, а щонеділі та кожного великого свята очищали в церкві душу. Убивств, крадіжок, обману, брудної лайки, перелюбу та абортів не було: виховані були так, Бога боялись. Та люди є люди – вони різні. Бувало всього, але сволотою бути було дуже невигідно. Про якийсь недостойний учинок односельця гуділо все село – винуватцю не подавали руки, тикали пальцями, соромили, а тому хоч бери та у світ тікай. Збиралась вся рідня і картали негідника: “Ти зганьбив наш рід!”. До правоохоронців, як правило, не звертались - самі розбирались з мерзотником, котрий заплямував честь роду. Усі разом благоустроювали вулиці, будували оселі “толокою”, тобто усім миром. Сьогодні будують хату одному, потім – іншому, а там – тобі. Грошей на “толоці” не платили, але господар повинен був нагодувати робітників. Пізніше спалахнула Перша світова війна і затягнулась надовго. Настала розруха, смута. Влада стала часто мінятись, одні “визволителі” проганяли інших та грабували все, що ще залишилось від їхніх попередників. (У цьому немає нічого дивного: усілякі вояки не сіють та не жнуть, а випити, наїстись та збагатитись прагнуть неабияк. У сексуальних утіхах теж, ясна річ, собі не відмовляють.) На все село знайшовся негідник, котрий виходив кожних визволителів стрічати хлібом-сіллю. Спочатку над цим пристосуванцем селяни глузували, але потім усі швидко зрозуміли, що в смутні часи саме так і можна вижити. От і стала продажність, пристосуванство нормою, способом нашого виживання”.
Партійні бюрократи - рабовласники.
Уся сфера виробництва була у власності держави в особі партбюрократії. В особистій власності радянської сім'ї міг бути будинок та легковий автомобіль, але без права на ньому заробляти. Спіймають, що взяв подорожніх, – покарають за нетрудові доходи. Колгоспний механік удома зі списаних агрегатів зібрав міні-трактор, але натішитись не встиг – приїхали правоохоронці і... порізали автогеном. Справа в тому, що при соціалізмі тільки держава є власником засобів виробництва. Виключення із правила було лише для людей із фізичними вадами. Мені запам'ятався безногий інвалід, котрий цілком законно щодня розкладав на саморобному розкладному столику нехитрий інструмент та й робив перехожим дрібний ремонт взуття.
Люди розуміли державну власність як нічию і ходили на роботу та працювали як поденники, раби, наймити. Працювали абияк і тільки те й думали, що та як украсти, або яким іншим чином ошукати державу. Система тотальної брехні привчила людей відноситись до держави та своїх співвітчизників за принципом: "Не обманеш - не проживеш".
Наведу типовий для радянського життя приклад. Приватних автомайстерень тоді, ясна річ, не було отож був змушений поїхати на державну станцію техобслуговування. Узяв горілки, закуску - це для того щоб привернути до себе увагу, зацікавити майстрів. Узяв робочий одяг - щоб переодягнувшись теж прийняти участь у ремонті. Заплатив у касу ціну ремонту й вручив квитанцію майстрові. Той поглянув на папірець й до мене довірливо: "Тут роботи на три години, а капне мені на зарплату із заплачених тобою тридцяти карбованців лише п'ять. Твоє авто ремонтувати як усім чи на совість?" Я на те: "Робіть на совість, а я вам доплачу скільки скажете". Під час паузи в ремонті я вийшов на подвір'я й звернув увагу на автовласника, котрий сердито лаяв усіх і вся. Попрохав його пояснити суть проблеми. Він на те мені довірливо: "Місяць ремонтували моє авто - тягнули час та гроші з мене. А сьогодні ось виявилося, що в процесі ремонту не тільки замінили нову резину на зношену, а й бензин весь із бака висмоктали! Ходив до начальства скаржитись так ті мене ввічливо посилають… І правди ж ніде не знайти - я ж не можу довести документально що резина у мене була новіша та бензину більше…" У ті часи хитрі автовласники не відходили від майстра далеко а якщо й заганяли авто на автостанцію надовго то попередньо ставили стару резину, зливали пальне а дефіцитні вузли помічали напилком чи фарбою, щоб у випадку підміни можна було по гарячих слідах довести свою правоту…
Платили мало і тому саме життя примушувало кожного усіляко "крутитися", красти, хитрувати, "калимити", брати хабарі і т. п. Таке прокляття придумали: "А щоб ти вік жив на одну зарплату та по судах тягався!". Усе то воно так, але для того щоб вижити у настільки жорстоких умовах потрібно було спочатку знайти надійних друзів. Мій батько на цю тему так висловлювався: "Не имей сто рублей, а имей сто друзей. А будешь иметь сто друзей - будешь иметь сто рублей!"
А може, директор був власником виробництва? Зовсім ні - його партія поставила на це місце і вона ж могла за невиконання плану звільнити або перевести на інше підприємство. Керівник не був повноправним господарем: не міг продати, передати у спадок, а тому діяв відповідно: старався сам збагатитись, а зі своїх підлеглих видавлював усе можливе, щоб виконати державний план.
Керівництво брало хабарі, крало тоннами, вагонами, тисячами, а трударі - хто як міг. Невдахи потрапляли на лаву підсудних. І дивну закономірність помітив я пізніше: чим вище місце людини на соціально-політичній піраміді, тим менший ризик потрапити в ув'язнення - свої своїх не судять, або, як у народі кажуть: “ворон воронові ока не виклює”.
Щоб не розкрадали соціалістичну власність, кожне підприємство було огороджене високим парканом і пильно охоронялось. Але охоронці теж живі люди - жити хочуть не тільки на одну зарплату, отож, часто сторож на об'єкті був по сумісництву продавцем того, що охороняє. Хто де працював той те й мав. Якось заарештований лісник так пояснив слідчим суть соціалістичного виживання: “Я, крім зарплати, маю лося, а ви – мене”.
Керівник нашого відділу позавідомчої охорони дивувався на зборах: "Чому всі рвуться охороняти м'ясокомбінат та кондитерську фабрику, а от завод залізобетонних конструкцій - бажаючих нема?".
Що являло собою кожне виробництво? Найсучасніше обладнання та найкращі спеціалісти працювали у військово-промисловому комплексі на гонку озброєнь - була така у нашої влади мета: перемога комунізму на всій планеті. Усі інші підприємства виглядали простіше: в цеху працювала певна кількість застарілих енергоємних станків, для обслуговування котрих тримали цілі ремонтні бригади. Багатоповерхові адміністративні корпуси були вщент заповнені різноманітними управлінцями. При соціалізмі завжди великий бюрократизм – абсолютно усе державне і тому переміщення навіть нікчемного папірця з однієї державної кишені в іншу обов’язково оформлялось документально.
І це ще не все. Кожне підприємство являло собою своєрідне маленьке місто зі своєю інфраструктурою: медпункт, їдальня, клуб, роздягальні, душові. У власності підприємства знаходились дитсадок, будинок відпочинку, лікарня, спортзал і, навіть, спортивні команди. Адміністрація розподіляла місця в дитсадку, лікарні, путівки у санаторій, турпоїздки за кордон, премії, чергу на отримання усіма омріяної квартири, легкового автомобіля, і т. п. Отож, на одного працюючого за станком приходилось десять, а то й більше ремонтників, наглядачів, бюрократів, нянь, лікарів, охоронців.
Кожному працюючому була доведена норма виробітку. Коли ж знаходились працелюби, котрі ради доброго заробітку значно перевиконували план, то скоро те перевиконання дирекція робила нормою для усіх працівників. З огляду на цю істину робітники стежили щоб серед них не було бажаючих значно перевиконувати план. Як правило, працьовитому або талановитому працівникові спершу мирно дохідливо пояснювали ситуацію, а з тими, хто не зрозумів тонкощів соціалістичного соцзмагання поступали уже по іншому… (Це вже як до кого доходило…)
Немає нічого дивного, що при такій організації праці продуктивність нашої соціалістичної економіки була вкрай низькою: зарплата мізерна, напівпорожні магазини, черги майже за усім, навіть за предметами першої необхідності. Це так було у нас. Пізніше я бачив, як організована праця у країнах так званого тоді у нас "загниваючого капіталізму". Ішов вулицею Тель-Авіва. Непримітний будинок виявився заводом. Двері були широко відчинені - спека. Зупинився. Почав спостерігати. У цеху стояли три сучасних верстати - за кожним працював робітник у гарній уніформі. Один із них мав на боці мобільний телефон і з цього я зрозумів, що це керівник підприємства. Аж тут під'їхала вантажівка. Директор пересів на автонавантажувач, зняв три контейнери із заготовками, а на їхнє місце поставив контейнери із готовою продукцією. Після цього знову сів за свій верстат. Оце так продуктивність праці!
Там кожен виконує такий об'єм роботи, як у нас двадцять, тридцять робітників і, відповідно, платню отримує в стільки ж разів більшу. Красти не потрібно - вистачає щоб самому оплатити лікарню, квартиру, автомобіль, поїздку за кордон і т. п.
А у нас керівництво думає, як виконати план і себе не забути, а робітники - як би вкрасти, використати робочий час, верстат для власної вигоди.
У них кожен думає, як дешевше та кращої якості виготовити продукцію, бо конкуренти теж над цим думають, наступають на п'яти. Розслабитись - означає збанкротувати.
У Німеччині бачив роботу фермерів. Скрізь автоматика. Господарю не потрібен план, партійні наглядачі та вказівки, ремонтники, агрономи, ветеринари, сторожі - сам усе зробить. А що не зможе сам - викличе спеціаліста, котрий прибуде досить швидко... Отож, завдяки високій продуктивності праці, котру забезпечує приватна власність, у них десяток фермерів виготовляють стільки продукції, як у нас... зразково-показний колгосп!
А чому при соціалізмі інакше? Я вважаю так: якщо людина вступає в компартію, щиро вірячи в торжество марксистсько-ленінських ідей, - це наївний дурень. Не хочу кого образити: більшу частину життя прожив, але таких не бачив жодного. Фанатики ідеї та мрійники колись ту революцію робили, а пізніше самі стали її жертвами.
Якщо ж людина вступає в партію з кар'єрних міркувань - це пристосуванець, лицемір. Ось на таких надивився доволі. Система була диявольськи хитра: хочеш вибитись в люди та пожити у своє задоволення - вступай у партію та будь слухняним виконавцем її волі. Будеш вислужуватись - отримаєш кращу роботу, місце на “дошці пошани”, у президії, премії, відпустку літом, путівку в санаторій, квартиру, право придбати легковий автомобіль та інші блага.
Мовчання - знак згоди.
Будеш бунтувати - потрапиш у немилість і в результаті опинишся на найгіршій роботі, а то ще створять такі умови, що сам будеш змушений звільнитися, а це означає втрату звичного, "калимного" місця, черги на квартиру і та усіляких пільг. На іншій роботі доведеться все починати з нуля. Система досить хитро тримала усіх на короткому повідку. За політичну лояльність існувала прогресивна доплата – премія у розмірі 40% зарплати. У ті часи це була серйозна надбавка. Запізнився на політінформацію, не вийшов на організовану владою демонстрацію чи вийшов, але відмовився нести вручений парторгом комуністичний транспарант – позбавляєшся прогресивної доплати і разом із тим потрапляєш у чорний список неблагонадійних. Стати людиною другого сорту, ясна річ, ніхто не хотів…
Ось типовий приклад. На підприємстві проходять збори. Начальство вирішило позбавитись правдолюбця або прийняти постанову, котра принижує робітників. За столом президії - начальство та передовики виробництва. Ставлять питання на голосування. Начальство пильно дивиться в зал: хто як голосувати буде. Головуючий запитує на одному диханні: "Хто "за"?" Несміливо піднялось десяток рук. "Хто утримався? Хто проти? Прийнято одноголосно!".
І що цікаво - усе вірно! Навіщо рахувати голоси: якщо ніхто не проголосував "проти", то це означає, що всі проголосували "за"!
Зрадити - це не обов'язково піти і нагороду отримати. Не має значення: ти заховався за чужими спинами чи зовсім не прийшов на ті збори - не голосуючи "проти", ти цим самим проголосував "за". Кожен, боячись неприємностей, щодня мовчанням своїм зраджував свого товариша, колегу, незнайомого співвітчизника. Ні, за слово проти начальства вже не заарештовували, але цей липкий, холодний страх щось втратити міцно сидів у наших душах.
Щоб не втратити чергу на квартиру, звичне вигідне робоче місце, пільги, привілеї, по-рабськи покірно носили на демонстраціях портрети вождів, транспаранти, тремтіли, боячись прогнівити владу і цим потрапити на соціальне дно. Одним словом, жили за нашою приказкою "Покірне телятко - дві матки смокче”. Поступово ті мовчальники та холуї вийшли в начальники і керували так щоб в першу чергу самим збагатитись…
В ту пору був популярним анекдот: Зустрілись генсек правлячої КПРС та президент США. Після переговорів добряче випили й стали жартома один на іншого дружні шаржі малювати. На малюнку генсека у президента США ліве вухо було маленьке, а праве – велике.
Пояснив: - Лівим ти слухаєш Конгрес, а правим – довірених друзів…
Посміялись.
На малюнку президента США у генсека були груди як у жінки, причому ліва була більша від правої. Пояснив:
- Ліву сторону смокчуть маріонеткові комуністичні режими усього світу, так у вас звані, “країни народної демократії”, а праву – партійна номенклатура Союзу.
- А що ж смокче радянський народ?! – здивувався генсек.
Президент США сором’язливо опустив очі:
- А нижче пояса я посоромився малювати, бо це ж непристойно…
Ось так ми й жили, кожен пнувся до грудей правлячої компартії, а кому совість не дозволяла чинити зло, той опинявся на соціальному дні. Такий само принцип виживання був у засобах масової інформації, мистецтві, інших сферах життя: хочеш нормально жити - хвали мудрість єдиної партії. Будеш правдолюбцем - залишишся без шматка хліба.
Ходить робітниця й привселюдно жаліється, що уже три роки перша в черзі на отримання квартири, а ордери чомусь отримують ті, що позаду неї у списках черговості! Не розуміє наївна жінка того, що знають хитруни: квартир мало, а черга велика, отож отримає житло в першу чергу той, хто буде найстаранніше догоджати владі та начальству. Тут мало бути працьовитим робітником, тут ще потрібно бути партійним активістом. Чим краще догодиш владі та керівництву підприємства, тим скоріше отримаєш усе, що бажаєш. Тут для прискорення процесу іноді необхідно й лягти під потрібного керівника… Працівниця ж та настільки наївна, що іноді привселюдно критично висловлювалась про політику правлячої компартії, керівників підприємства от і, що цілком логічно, квартиру щоразу отримувала "шістка", котра усі ті її вислови переказувала кому слід. Ти лаєш політику радянської влади та начальство й при цьому ще й надієшся квартиру від них отримати? Мовчи, дурна, бо до кінця життя квартири не дочекаєшся й правди ніде не доб'єшся… От поскаржишся ти прокуророві. Так він же теж комуніст, теж член тієї мафії! Він зателефонує керівнику підприємства й скаже: "Привіт, Макарович! Прокурор турбує. Скарга тут ось на тебе поступила. Чому працьовита жінка три роки перша в черзі, а квартири ще й досі не отримала?" А той у відповідь: "Тому що, мало того, що не являється членом партії, не приймає активної участі у громадському житті колективу, а ще й до того наклепи на політику нашої партії та уряду поширює, керівництво підприємства лає, баламутить народ. Та нам давно пора житло їй надати десь у Магадані чи на Колимі…" Не потрібно мати великого розуму щоб здогадатись як усі партійні чиновники реагують у подібних ситуаціях… Ясна річ, підтримують один одного, тому що розуміють: якщо влада розділиться то тоді вона зруйнує сама себе...
Ось так хитруни безжально виштовхували чесних громадян на узбіччя життя. Кожен пристосовувався як міг. Кому совість не дозволяла змиритися, той усіляко протестував. Люди іронізували: “Тими, кому не подобається радянська влада, цікавиться КДБ, а тими, кому подобається – ОБХСС”. Люди ще так жартували: "Як не крути, а всіх грошей не заробиш, отож доводиться красти"…
1970 року, у час коли з конвеєра ВАЗу стали сходити перші “Жигулі” дирекція автомагазину об’явила запис на черговість придбання того омріяного авто. І хоча при тодішній середньомісячній платні у 120 карбованців ціна найдешевшої моделі складала 5500 карбованців біля автомагазину вмить зібрався величезний натовп бажаючих придбати авто. ОБХССники прекрасно розуміли, що чесно заробити на таке дороге авто мало хто в змозі й тому часто перевіряли покупців на предмет походження грошей. З огляду на це батьків приятель перестрахувався - в переддень покупки позичив у нас дві тисячі карбованців, а через місяць, коли небезпека перевірки минула, віддав ті ж самі купюри… Слід зауважити, що черга на усілякі дефіцитні товари була для простих смертних. Партійцям ж усе необхідне розподіляли в залежності від місця кожного на соціально-політичній піраміді. Вірно на цю тему висловлюються росіяни: "На то она и власть чтобы пожить всласть".
Був популярним такий анекдот: Перед народом виступає високопоставлений партійний активіст:
- У наступній п’ятирічці ми будемо жити ще краще!..
А голос із залу: - А, ми?..
Втеча від проблем у... п’яний дурман.
Усе було відпрацьовано до дрібниць, я тому свідок. На нашу дійсність вже огидно було дивитись тверезими очима. Важка праця за мізерну платню, життєва необхідність усіляко викручуватись, суцільна брехня, черги майже за усім, хамство, страх щось зробити не так і за це потрапити у немилість до начальства. А на телебаченні, радіо, газетах радісні репортажі про нові трудові успіхи радянського народу та переможну ходу комунізму по всій планеті. Від важких огидних буднів рятувались забуттям у п'яному дурмані.
У демократичних країнах, де справжня ринкова економіка створила умови для високого рівня життя, люди п'ють маленькими порціями, смакують вишукані напої щоб зняти втому після трудового дня, підняти настрій. А у нас п'ють горілку, самогон, дешеве вино стаканами, щоб забутися, заглушити проблеми алкогольним сп'янінням. Але алкоголь підступний, він проблеми не вирішує, а, більше того, поглиблює... Спочатку людина думає: за що?, де?, коли?, з ким випити?, а пізніше: як позбутися алкогольної залежності, щоб зовсім не деградувати.
У цивілізованих країнах невдоволені політикою влади люди дружно виходять на вулиці протестувати, а в нас... збираються по двоє, троє та й заливають невдоволення конячими дозами алкоголю. Пізніше накопичене зло зганяють на перехожих, дружині та дітях...
У нашому відділі після кожного свята хлопці весело ділились своїми п'яними пригодами. Запам'яталось таке: Чоловік перебрав міру у гостях та й заснув за столом. Господарі за руки-ноги поклали п'яного гостя у ванну, щоб проспався. Серед ночі всіх домашніх розбудив істеричний крик: "Живим похоронили, гади!". А Ви б, що сп'яну подумали: могильний холод, темрява, лежиш на спині в одязі, затиснутий з усіх чотирьох сторін...
Інший тему підхопив: “Після грандіозної п’янки проснувся уночі на незнайомому ліжку. Перша думка: "Де я?.. Невже у витверезнику?". Аж тут із-за стіни почувся дитячий сміх. "Ура! Значить, я не у витверезнику, а у квартирі знайомих!".
(Витверезник - медичний заклад готельного типу призначений для приведення до тями сп'янілих будівників комунізму. Там перебравших міру любителів спиртного правоохоронці обшукували й привласнювали знайдені гроші та цінності. Пізніше бідолах приводили до тями холодним душем. Спокійним надавали ліжко, щоб відіспатись, а буйних "вгамовували" та силоміць прив’язували до ліжка. Найстрашніше було потім: квитанція для оплати 15 карбованців "за послуги" та повідомлення на роботу. Там, як правило, з'являлась карикатура у стінній газеті, був розбір ганебної поведінки на відкритих зборах колективу, і, в результаті подібного перевиховання невдаха втрачав посаду, місце в черзі на квартиру, привілеї, пільги.)
"Соціалістична інтеграція".
Як би там не було, а система хоч і зі скрипом, але якось працювала. Слід сказати чесно: навіть, якщо людина не мала "лівого" заробітку, за середньомісячну платню можна було скромно прожити місяць. Щоправда, доводилось стояти у чергах, але це нікого не дивувало - звикли. Навіть на мінімальні 68 крб. можна було існувати – по собі знаю.
Усі підприємства Союзу являли собою одне ціле, єдиний велетенський організм. Задіяні були навіть соціалістичні країни східної Європи. Був спільний ринок сировини, комплектуючих деталей, виробництва та збуту. Цей громіздкий командно-адміністративний механізм його творці називали “соціалістичною інтеграцією”.
Комуністична влада весь час безжально експлуатувала величезні природні ресурси та людський потенціал. На державних бюрократичних підприємствах люди працювали абияк за принципом: "Стук-грюк, аби з рук", та "Іван, давай план". Продуктивність рабської праці була вкрай низькою, а тому продукція - низькоякісною. В магазинах був бідний вибір між поганим та ще гіршим. Серйозної конкуренції не було – ми варились у власному соку. А куди ти дінешся - іншого ж немає, все радянське. Купив і переробляй, носись по гарантійних майстернях. Хороші, якісні товари продавались тільки для партійної номенклатури у "спецрозподільниках". Хто мав впливових знайомих, той міг “дістати” дефіцит на промислових та продовольчих базах. (Я уже наводив приклад як у ті часи на нашій овочебазі розподіляли дефіцитні тоді апельсини та інші делікатеси.)
Розповідали такий анекдот, а може це й, справді, було. Приїхала в Союз іноземна делегація. Комуністи показували їм зразково-показні підприємства та колгоспи – пускали пил в очі. В кінці іноземці попросили: - А сейчас покажите нам Это.
- ?!.. Что именно, Это? – здивувались партійці.
- Ну, вы же поёте: “И как один умрем в борьбе за Это!"
При соціалізмі "хто не працює - той не їсть", отож, всі працювали, бо робочі місця були. Я все дивувався: чому набрали сорок електромонтерів обслуговувати об'єкти, із якими легко може справитись п'ять спеціалістів? Чому? А так комуністи боролись з безробіттям - свідомо розширювали штати працюючих, а потім хвалились, що у них нема притаманних "загниваючому капіталізмові" проблем. Вільного часу було багато, отож, хлопці "халтурили", де хто міг. Я, наприклад, клеїв шпалери у квартирах партбюрократів. Зробив одному - той похвалився родичам, знайомим, і посипалися замовлення.
Слід сказати про такий прийом як система дотацій. На деякі види товарів держава штучно завищувала ціну, щоб за цей кошт на інші - знизити, і цим зробити їх доступними навіть найбіднішим. Наприклад, пляшка горілки коштувала 4 крб., зате хлібина - 16 копійок.
Із підприємств та з кожного робітника вираховували прибутковий податок. За ці гроші фінансували космонавтику, гонку озброєнь, армію, наукові дослідження, правоохоронні органи, освіту, медицину, соціальні потреби, благоустрій і таке інше. Освіта та лікування вважались безкоштовними але це було пропагандою - необхідні кошти вираховували із заробленого. На цю тему люди жартували: “Даром вчимося, даром лікуємося і даром працюємо”.
При напівпорожніх полицях магазинів люди зароблені гроші та "лівий навар", в очікуванні кращих часів, зберігали на ощадкнижках та вдома. З кожним роком зростала величезна піраміда не забезпечених товарами грошей.
Комунізм - Вавилонська вежа.
Будували комунізм - своєрідну Вавилонську вежу. Незграбна, громіздка конструкція тріщала, смерділа, розвалювалась, як наш перестарілий генсек Брежнєв, але нас архітектори та виконроби переконували, що все йде за планом. Та не ті вже були часи – науково-технічний прогрес брав своє: кожен від останнього "ханиги" до, як виявилося, генсека правлячої партії слухав закордонні радіоголоси, отож був у курсі справ. Стало звичкою за сніданком слухати новини із “ворожих” радіоголосів, а потім порівнювати почуте з офіційною пропагандою та побаченим на власні очі. Цинізм влади вже викликав огиду.
Я помітив: знаходились сміливці, котрі... демонстративно не вставали під час виконання державного гімну! Це був початок кінця. Що ж сталось далі?
Початок кінця.
На будові комунізму виникли серйозні проблеми: конструкція стала давати величезні тріщини, архітектори виявились бездарними, виконроби - злодіями, голодні робітники почали висловлювати невдоволення. В цей час до влади прийшов порівняно молодий лідер, а інакше й бути не могло - до того вже йшло... Сказав: "Ми все будували не так - потрібна Перебудова!"
Дозволили говорити правду про архітекторів, виконробів, будівничих. Пам’ятаю як у ті часи колишню атмосферу тотальної брехні влучно описав один журналіст у своїй сповіді: “Закінчив інститут і поступив працювати репортером у газету. Писав щиру правду, але її не друкували! А якщо не друкують, то, звісно, й грошей не платять. Так моя сім'я голодувала місяць, два, три. Боляче стало дивитися в голодні очі дітей от я й почав писати так як від мене вимагали. Радісні репортажі про нові трудові успіхи радянського народу та переможну ходу комунізму по усій планеті друкували і, відповідно, добре оплачували. Я, як і усі тоді, мусив брехати щоб вижити...” У цій відвертості не було нічого нового – таким методом раніше виживали усі народи Союзу... Перебудова, Демократизація та Гласність відкрили дорогу для правдивої інформації. Ну і почалось: взаємні звинувачення, пошуки помилок, прорахунків, сварки як у найгіршій комунальній кухні. А під цей шумок усі учасники тієї грандіозної будови почали розтягувати будматеріали та все, що під руку попаде, по своїх особистих квартирах, на побудову приватних будинків та продавати всім бажаючим.
Весною 1990 року я на "шабашку" поїхав. Мав на ощадкнижці "перепійних" 3500 крб., а старенький автомобіль коштував 6000 крб. За 5 місяців заробив 2500 крб., але в той час уряд Союзу перейшов на ринкові відносини - відмінив дотації. Почалась шалена, досі небачена інфляція. Усі зрозуміли що гроші знецінюються не по днях, а по годинах, і тому почали їх панічно витрачати. Величезна грошова маса вмить змела все, - в магазинах хоч бери та танцюй. В ту пору зайшов у взуттєвий магазин на центральній вулиці міста. Іронічно звернувся до однієї з продавщиць: “Полиці ж порожні… Чим же ви тут торгуєте?.. ”.
А та сердито: “А он шнурки до взуття лежать. Ними й торгуємо…”.
Омріяне авто на авторинку вже коштувало 15000 крб. За всі свої гроші я ще встиг купити німецький відеоплеєр та китайський двохкасетний магнітофон.
Люди займали черги задовго до відкриття магазинів, скуповували все та перепродували на "чорному" ринку. За один успішний день можна було "наварити" середньомісячну зарплату. Ті, хто на роботу ходили, бачили в кінці робочого дня лише порожні магазинні полиці, отож, все необхідне їм доводилось купувати втридорога у перекупників. Влада змушена була ввести карткову систему на всі товари. У нас на роботі картки розігрували в лотерею. Щасливчиком був той, хто вигравав право купувати дорожчу річ, тому що розуміли: перепродавши холодильник, можна набагато більше "наварити", ніж, наприклад, за праску.
Невдоволення зростало – людям уже остогидли черги за усім та брехня усіх. У республіках, на окраїнах імперії, почалися виступи проти існуючих порядків - народи прагнули незалежності. "Вавилонська вежа" тріщала по всіх швах. Група високопоставлених партбюрократів зробила спробу силою підвладної армії захопити владу, щоб повернути хід історії назад. Серпневий путч 1991 року провалився - інтелігенція столиці зібралась і не допустила повороту до сталінізму. Заколотники опинились у в'язниці. Поразка нанесла серйозний удар по комуністичній системі. "Союз нерушимий" розвалився, як картковий будинок, і почався "парад суверенітетів". Сама по собі загинула наймогутніша імперія, котру довгий час не могли подолати численні добре озброєні вороги. Усе відбулось як у всім нам відомій казці: Жили були дід та баба і була у них курка Ряба. Знесла та курка яєчко та не просте, а золоте. Дід бив, не розбив. Баба била, не розбила. Мишка бігла, хвостиком махнула, яєчко впало та й розбилось...
В один прекрасний день всі проснулись у вільній, незалежній державі. Яка ж то була радість! Пам'ятники "головному комуністичному архітекторові" цілком законно серед білого дня зняли зашморгом за шию з постаментів та відвезли на звалище історії. Кожна нова держава відгороджувалась від сусідів кордонами, митницями, вводила свої закони, гроші. Виступаючі на мітингах, журналісти та дописувачі в засобах масової інформації говорили, що донедавна всі наші багатства забирала імперія, а зараз нікому нічого не дамо, отож, буде достаток, процвітання.
Я все те слухав і дивувався: Де візьметься? Для того щоб щось купити, потрібно на цю ціну щось своє продати. Цю істину знала ще моя бабуся: несла на базар м'ясо, масло, фрукти та овочі, а назад - усе, що виготовляє місто: одяг, предмети побуту, засоби обробітку землі, а мені, малому, – жменю цукерок...
Мімікрія як спосіб виживання.
Що ж сталося далі? Поскидали червоні прапори, а на їх місця повісили свої – жовто-сині, поміняли назви вулиць, установ. Процесу над комуністичною ідеологією та сповідуючими її владними компартійними злочинцями на зразок нюрнберзького у нас не організували. Чому? А тому що ми інші. Тому що Україна - не Європа та й ми ще не європейці. У колишній нацистській Німеччині за злочини проти людства було покарано сотні тисяч нацистських злочинців. У нас же жодного не покарали! Поскидали лише червоні прапори, але не поскидали з керівних державних посад червоних партбюрократів – вони, як ті флюгери, хамелеони, блискавично поміняли свої політичні погляди, щоб зберегти насиджені теплі місця. Пристосуванці не стали зі зброєю в руках на захист рідної влади - зрозуміли, що комуністична ідеологія вже віджила своє. Знаю я таких людей – це ті, котрі кожну нову владу зустрічають хлібом-сіллю, отож, завжди вони зверху. Щоб смачно їсти та м’яко спати, при радянській владі він вступає в компартію і щосили гребе все собі. Коли ж прокрався, в тюремній камері лізе до блатних, у таборі – в СПП, а в Самостійній Україні перевертає картуз і чіпляє тризуб… Доволі я надивився на таких перевертнів: на підлеглих сипле добірною лайкою, вдень іде на партійні збори і з трибуни говорить гарні слова про високу комуністичну моральність, а сам в цей час думає лише про власне збагачення, ввечері іде в гості до коханки, дітей підпільно хрестить в церкві, а як захворіють – несе до бабки-шептухи. Зараз він на тій самій посаді дає відповідь журналістам: "Час був такий… Щоб реалізувати себе, мусив вступити в партію та виступати на партійних зборах, але в душі своїй я завжди щиро вірив в Бога, хрестик носив та дітей тому ж вчив". У такій поведінці немає нічого дивного. Наш мужик так поклони перед іконою кладе, що лоба розбиває, а як ідеологія держави змінюється, то тією ж іконою бочку з капустою накриває… Коли ж смутні часи минають, тоді повертає ікону на попереднє місце й знову перед нею "щиро" молиться…
Якщо розібратись по суті, то словосполучення “віруючий у Бога комуніст” рівнозначне “віруючий у Бога безбожник”, і таке ж абсурдне як “киплячий лід”. Неможливо уявити ікону поряд із портретом атеїстичного компартійного вождя.
Розвал економіки.
Ось такі лицемірні пристосуванці продовжували керувати країною в нових соціально-економічних умовах. Якщо раніше імперія мала спільний ринок постачання та збуту, то "парад суверенітетів" із його кордонами, митницями, новими законами, грошима порушив так званий принцип соціалістичної інтеграції – розірвалися десятиліттями налагоджені зв’язки.
Політики кожної новоутвореної держави у своїх суспільно-економічних проблемах почали звинувачувати колишніх ділових партнерів та шукати нові рішення.
Зрозуміло, якщо підприємство не отримує звичну сировину, комплектуючі деталі чи втрачає покупця своєї продукції, то дирекція скорочує виробництво, відмовляє чесним діловим партнерам, а ті, у свою чергу, – своїм. Це ланцюгова реакція економічної кризи. Підприємства, котрі скорочують виробництво, звільняють зайвих працівників. Якщо раніше працюючі підприємства та робітники сплачували податки в держбюджет і цим збагачували державу, то зараз уже самі йдуть на біржу праці просити у неї милостині.
Парадоксальним було те, що спочатку виникало враження ніби нічого страшного не сталося. Більше того, виникала ілюзія достатку: завдяки відкритості кордонів ринок умить заповнився різноманітними дешевшими товарами з усього світу. Якщо ще вчора в магазинах хоч бери та танцюй, то сьогодні полиці вгинались від заморського краму, а очі розбігались від різноманітності досі небачених товарів…
Чому так сталось? Справа у тому, що у світі весь час іде безжальна, жорстока війна за ринки збуту. Кожна держава старається свій ринок не втратити, та ще й якнайбільше чужих завоювати. Перемагають ті товаровиробники, котрі зуміють виготовити сучасні товари найвищої якості при найнижчій ціні. В цьому процесі задіяні всі: від уряду до простого робітника. У нас же все навпаки: підприємство державне, а тому чиновники думають, як виконати план, а працівники - як украсти та не потрапити у руки правосуддя. А бачиш несправедливість - мовчи, все одно нічого не зміниш, тільки собі гірше зробиш.
В "застійні" часи на львівський завод "Електрон", котрий тоді вважався флагманом радянської електроніки, приїхала делегація з Японії. Їх водили по цехах, показували все, хвалились, а ті головами кивали та посміхались. Директор попросив записати враження в "Книзі відгуків та пропозицій". Ті слухняно написали свої ієрогліфи. Пізніше перекладач так перевів той відгук: "Кам’яний вік!".
Нам радянські ідеологи довго вбивали в голови, що все радянське – найкраще. За кордон не випускали, щоб ми не порівнювали, а тут кордони відкрили, і ми поїхали та й побачили, що, справді, наші товари – кам’яний вік науково-технічного прогресу.
Усі дійшли висновку: краще купити дорожче імпортне, щоб потім не переробляти, не носитись по гарантійних майстернях. Високоякісні, гарно упаковані закордонні товари вмить витіснили з ринку наш непотріб. Наші товари не розкуповувались, отож, підприємства закривались, а працівників - звільняли. Свобода дала людям право вільно їздити у всі країни світу. Безробітні цим скористались – почали міняти власні гроші на долари і з усього світу звозити товари для перепродажу. Хто не міг чи не хотів їхати за кордон, той купував товар в одному місці та перепродував дорожче в іншому. Тачка "кравчучка", названа в честь нашого першого президента, стала символом перших років незалежності. Усякий "куплю-продам" бізнес процвітав, тому що люди панічно швидко витрачали заощадження, котрі знецінювались буквально по годинах. Той, хто не здогадався зняти гроші з ощадкнижки, той їх утратив. Мій батько мав 3000 крб. – це тоді була двохрічна зарплата інженера. Зараз за ці гроші не купиш навіть коробку сірників.
Знецінення грошей.
Ціни росли щодня, а люди вимагали цей ріст компенсувати підвищенням зарплати. Тоді перший президент увімкнув грошовий верстат на повну потужність. Зарплата наздоганяла ціни, як нерозумне кошеня власний хвостик. У ті часи пішов я на "валютний п'ятачок" купити долари щоб застрахувати заощадження від знецінення. Домовились на ціні 2000 купонів за долар і стали рахувати банкноти. В цей момент до валютника підбіг колега і повчально заявив: "Ти що, дурний, робиш!? Он поступила інформація що на торгах курс вже сягнув 4000 купонів за долар!". Та долари я вже отримав і тому радісно поспіхом покинув ошелешеного такою новиною валютника… Ціни зростали настільки швидко що не усі керівники встигали проводити переоцінки та міняти цінники. Було вигідно куплені на окраїнах міст та у селах варення, джеми, повидла перегнати на самогон, а консервовані салати та борщові приправи використати на корм худобі й, здавши склотару бути ще у виграші! Яка це цікава річ - шалена інфляція! Як то кажуть: "Кому війна, а кому матінка рідна…". Спритники збагатились, простаки - усе втратили…
Щоб стабілізувати власну фінансову систему уряд став брати кредити за кордоном і давати їх усім бажаючим уже у національній валюті на розбудову власного підприємництва. Кожному стало зрозуміло, що при шаленій інфляції усяка ділова активність збиткова, а тому безглузда. Найрозвиненіша економіка не витримає інфляції при котрій американський долар увечері коштує удвічі більше, ніж коштував вранці. При такій економічній ситуації різноманітні спритники старались взяти у наївної держави якомога більший кредит у національній валюті та миттєво перевести ті папірці у тверду валюту й витратити її на побудову власних будинків, закупку за кордоном престижних автомобілів, електроніки, одягу, взуття, косметики, товарів для перепродажу. Ясна річ, дуже вигідно позичити якомога більший мішок купонів, а повернути з відсотками вже три мішки в час коли ті гроші знеціняться у стократ. Хто ж буде працювати у таких умовах? Односельчанин, котрий був у дружніх стосунках із начальством узяв на побудову будинку кредит у сумі мільйон купонів у час коли за долар давали 200 купонів. Вивіз будматеріали і побудувався. Через декілька років, коли купони зовсім знецінились отримав чотири мільйони зарплати (21$) і повернув позичений мільйон. Таким чином будматеріали спритникові обійшлися майже в 5$. Хаос, нестабільність завжди є золотим дном для усіляких хитрунів. Колись у далекому дитинстві ми затіяли гру в ринок. Усі свої іграшки виклали на прилавок і домовились, що грошима буде слугувати листя кущів чорної смородини. Ми думали, що усі кинуться зривати ягоди та фрукти щоб уторгувати “гроші” на купівлю іграшок. Справді, спочатку усі кинулись працювати, але скоро зрозуміли, що вигідніше зривати “гроші”. Досить скоро усі з оберемками “грошей” опинились біля порожніх прилавків... Не грали колись наші державні мужі у подібні дитячі ігри, а розуму набирались у теоретиків комунізму от і вчинили злочин. Злочин, тому що кредити брали спритники, а повертати вже з відсотками повинен український народ. В результаті фінансової скрути ми вироджуємось як нація, нас уже не 52 мільйони, отож частка боргу кожного збільшується.
Уряд став проводити політику роздержавлення. Спритники й тут не розгубились. Державні службовці навмисне доводили підвладні підприємства до катастрофічного стану для того щоб потім їх же за безцінь викупити у приватну власність. Справа у тому що в наших людей душа чорна, очі завидющі, руки загребущі та липкі – до них усе прилипає. Ще у полтавському таборі нашій бригаді за роботу на шкідливому виробництві видавали молоко. Усе так, але у нас усі жити хочуть, отож доки те молоко через десяток рук доходило до рота в'язня, то виявлялось, що там уже майже одна вода. Який економічний злет, яка розбудова власної держави може бути при таких законах та людях? Державні мужі скоріше всього навмисне створили анархію, хаос для того щоб самим наловити рибки у брудній воді й цим забезпечити собі та своїм дітям безбідне життя... Думаю, що хаос створили навмисне, тому що не можуть же високоосвічені урядовці справді, бути такими наївними простаками...
Інфляція за сім років сягнула астрономічних розмірів: на початку 1990 року за один американський долар давали шість карбованців, а у 1997 році – 186000 купонів! (Під час грошової реформи імперські рублі міняли на купони по курсу один до одного) Гроші знецінились у 31000 раз. В результаті розвалу економіки та відкритості кордонів у продажу з’явилось все імпортне: м’ясо, сало, ковбаса, олія, спеції, цукерки, сигарети, екзотичні фрукти, а серед промислових товарів усе: від шкарпеток до вантажного автомобіля. Іноземці були дуже задоволені: у них дуже легко будь-що виготовити, але важко продати – перевиробництво, ринок перенасичений різноманітним товаром. Ми накинулись на усе чуже і, в результаті, позичені у іноземців гроші повертались назад й розвивали економіку чужих держав.
Люди панічно витрачали свої заощадження, а керівники державних підприємств для виплати зарплати та власного збагачення продавали за кордон усе, що тільки можна було. Прості робітники брали приклад із начальства: усе, що можна зняти, розкрутити – те винесли та продали. Люди за виручені гроші пили, їли, одягались. От і пропили, проїли всю державу.
Чому так, а не інакше?
Чому з перших днів незалежності всі кинулись за кордон скуповувати товари для перепродажу, а не обладнання для виробництва цих сучасних товарів у нас? Чому?
Чому за пуховиками у Китай? За шкірянками - у Туреччину? За кросівками, джинсами - у Польщу? Чому при однакових ринкових реформах китаєць купував швейну машинку, і вона там у три зміни працювала, а ми той одяг у них скуповували та перепродували тут? Чому ми до них за тисячі кілометрів літали, їздили, а не вони до нас? Чому ми самі масово не кинулись виготовляти на експорт кросівки, шкірянки, джинси та безліч інших не трудомістких, не складних товарів?
А я вам відповім на ці питання. Ви пробували вести ділові стосунки з нашими людьми? Значить, переконались, що ми з молоком матері всмоктали принцип соціалістичного виживання: "Не обдуриш - не проживеш"? (Бе-бе - хто кого об...бе.)
Щоб законно налагодити випуск якогось товару, доведеться мати справу з державою та десятками ділових партнерів. (самотужки можна виготовити лише самогон) У нас усі жити хочуть, а не існувати, і тому кожен буде старатись якнайсильніше тебе обдерти: держава - непомірними податками, абсурдними законами, частими перевірками; робітники - красти, "халтурити", пиячити на роботі; ділові партнери - проявляти непунктуальність, порушувати домовленості, старатись "всучити" неякісний товар, словом, усіляко ошукати; рекет - обкладе даниною ( за "кришу" потрібно платити ); міліція - шукати зачіпку, щоб обкласти своїм податком. Автоінспектори почнуть придиратись до автомобілів, податкова міліція - до товарів та документів, організована злочинність захоче пограбувати склад, а "шпана" - квартиру, кишені, автомобіль. Заздрісники почнуть ненавидіти, шкодити; конкуренти - робити усілякі підлості. У нас кожного підприємця у будь-який момент можуть ввічливо запитати: “Вы от кого работаете?”. Іншими словами у вас цікавляться яким саме владним структурам ви платите данину за заступництво та можливість більш-менш нормально вести свій бізнес. Не захочете платити – не дадуть нормально працювати... От і вирішуйте як бути. У нас усе робиться примусово-добровільно та напрочуд чемно.
"Совки" дуже гостинні, ввічливі – але це лицемірство. Широта наших посмішок залежить від суми, на яку вас хочуть "кинути".
Оскільки всі витрати закладаються у ціну, то в результаті собівартість твого товару буде вище завезеного нелегально закордонного, отож зрозуміло, що розкуповуватись він не буде. От і виходить, що розумніше робити так: поміняв гроші на долари, поїхав, купив, привіз, продав, поміняв виручку на долари, знову поїхав... А своє виробництво простоює, обладнання старіє, ржавіє, розкрадається.
У 1948 році євреї здобули незалежність - утворили державу Ізраїль. Для захисту свободи потрібна була зброя. Відправили кораблі в США, а коли ті повернулись, між євреями виник такий діалог:
- Зброю привезли?..
- Ні! Привезли верстати та документацію - зброю самі будемо виготовляти…
Набридло викликати телемайстрів, отож я поїхав у магазин та й купив новий японський телевізор. Коли ж дома заглянув у техпаспорт, то виявилось що виготовили його… в Австрії. Мудрі австрійці купили у японців ліцензію, налагодили виробництво та й наситили високоякісною електронікою не тільки свої магазини, а ще й ринки держав колишнього Союзу…
Ось так роблять розумні люди. А у нас усе навпаки. Купуючи закордонні товари, ми пропили, проїли свої заощадження та розграбоване майно підприємств, а іноземців - збагатили. Завдяки високій продуктивності праці навіть закордонні продукти виявились дешевшими за наші. Ясна річ, всі почали купувати імпортне і цим зовсім загубили власне сільське господарство. Наші заводи та фабрики простоюють, а колишні робітники та службовці перепродують закордонні товари. Але ця дорога веде в безодню - непрацюючі підприємства та люди не платять податків, отож, держбюджет не може обходитись без закордонних запозичень, котрі ми знову проїдаємо. Роботи нема, а гроші, щоб годувати сім'ю, потрібні. Від безвиході, відчаю одні зводять рахунки зі злиденним життям, інші стають на злочинний шлях. Народ збіднів, і від грошової скрути люди змушені купувати закордонні товари, котрі вже були у користуванні. "Секонд-хенд" часто виявляється якіснішим ніж наші нові товари.
Стук, грюк - аби з рук...
Купив нову нашу, вітчизняну автомагнітолу - "жує" касети, набридло по ремонтних майстернях носити. Купив німецьку - б/в досить дешево – працює без проблем. Купив нову нашу пральну машину - набридло по майстернях возити. Купив німецьку автоматичну б/в – працює без проблем. Купив наш новий пилесмок - через півроку згорів мотор. Купив німецький б/в - другий рік працює без нарікань. Купив нашу електрозапальничку для газової плити - на другий день впала і... довелось викинути. Купив таку, на котрій іноземною мовою написано, - падала десятки разів, вже й корпус побився, але працює, як нова. Шукав у наших господарчих магазинах совок для сміття - нема. Пішов на ринок. Там до мене продавець ввічливо: "Вам якого кольору, якого розміру, якої країни виготовлення?". Купив набір звичайних голок. Дома роздивився упаковку - японські! Купив у господарчому магазині нашу корморізку. Почав експлуатувати - не ріже. Розкрутив... і ахнув - суцільний брак. Три години переробляв, до пуття доводив. А січкарня, виготовлена на початку століття, й сьогодні справно працює… Побачив на базарі крем для взуття “Сова”. Зрадів неймовірно: нарешті, ми хоч крем для взуття навчились виготовляти. Купив – потрібно ж підтримати вітчизняного товаровиробника. Коли ж прочитав напис, а там… “боя за обувки” – болгарський крем. Пішов на ринок купити сокиру. Продавець запропонував дорожчу російського виробництва і дешевшу вітчизняну. Пояснив, що російська сокира дорожча, тому що сталь там якісніша. Я ж патріот і тому вибрав нашу. Дома декілька разів рубонув і… від сокири відлетів кусочок металу. Ну, про що ще говорити? Коментарі, як то кажуть, зайві…
При комуністах працювали краще: був відділ технічного контролю, була хоч якась робітнича совість, страх бути позбавленим премії, отримати догану. А зараз анархія, вседозволеність. Колись, ще при радянській владі, один партієць купив у "Берізці" японський телевізор. Через декілька років апарат поламався. Викликали представника фірми з Києва. Той японець усунув несправність і сказав: "Ми знайдемо винуватця. Можете вважати, що він у нас уже не працює. Це вам гроші за моральні збитки, незручності, а це - за те, що нікому не скажете, що телевізор нашої фірми виявився бракованим".
Оце таке відношення до роботи у них, а у нас - самі знаєте...
Діалог покупця та продавця в універмазі:
- Чому ви закордонне продаєте? Наше продавайте!
- А ви виготовляйте, а ми будемо продавати!
Діалог із базарним продавцем закордонних господарчих товарів:
- Чому ви заморське продаєте? Своє пора виготовляти!
- А Ви його будете купувати?!
Справа в тому, що у нас працюють якісно, доки наглядач стоїть, а відійшов - працюють абияк, крадуть, пиячать. Сам працював і бригадиром був - знаю. Знаю: усе у нас, від дитячої іграшки до ядерного реактора, робиться за принципом: "Стук-грюк, аби з рук". Усе робимо за тим принципом, як ту капусту квасили на овочебазі.
Чому так? Ще з часів побудови комунізму ми переконались, що всяка чесна праця не приносить нічого крім утоми. Люди на цю тему так глузували: “Направо молот, налево серп, - это наш советский герб. Здесь хочешь жни, а хочешь куй, но всё равно получишь х..!” (дуже мало). Доходили висновку: ”Трудами праведними не побудуєш палати кам'яні.” Після технікуму я, чесно працюючи, заробив тільки… грижу. При моїй зарплаті, щоб купити народний автомобіль “Жигулі”, потрібно було працювати… шість років! Якої якості праці ви хотіли раніше і якої хочете за сьогоднішні 70 - 120$? Подивився б я як би люди у цивілізованих країнах місяць працювали за такий мізер… Ми працюємо так як нам платять, а платять нам так як ми працюємо. Хто розірве це зачароване коло?
Виробництво зупинилось, і ми збідніли, бо товари наші не витримали конкуренції з європейськими. Це так, але зате на наших вулицях набагато більше, ніж у них, вродливих юнаків та дівчат. І це зрозуміло: не руками ж роблено... Люди на цю тему анекдот придумали: Приїхали до нас іноземці. Наші чиновники показують іноземним гостям підприємства, а ті: “Діти у вас гарні”. Показують автошляхи, а ті: “Діти у вас гарні”. Показують сільське господарство, а ті: “А діти у вас, справді, гарні”. Наші здивовано запитали: “ А при чому тут діти?” – “А при тому, що з усього, що ви робите у вас найкраще діти виходять!”… З огляду на вищесказане не дивно, що наш ринок завалений закордонним товаром. Щоправда, у виробництві продовольчих товарів ми ще якось конкуруємо з іноземними, але більшість інших товарів – імпортні. Навіть дитячі іграшки. Ми дивна нація: танки для війни навчилися виготовляти, а от леза для гоління - ні. До цього часу не можемо сконструювати та виготовити автомагнітолу котра б не жувала касети. Та що говорити про те, коли ось іноземці наші аптеки та комерційні кіоски завалили високоякісними презервативами, щоб ми не розмножувались і своєю непередбачуваністю, безтолковістю та хамством не заважали розвитку світової цивілізації.
Як без жодного пострілу захопити чужу державу.
Хочете знати, як без жодного пострілу захопити чужу державу? Безкоштовно даю геніальний і разом із тим простий план: Налагодьте у своїй державі виробництво сучасних високоякісних і разом із тим дешевих промислових товарів та продовольства. Повинна бути привабливою упаковка, розфасовка, блискучі етикетки. Масово експортуйте свої товари у потрібну вам країну. Поблизу кордонів поставте гуртовні – самі приїдуть за товаром. Залежалі товари віддавайте за безцінь, а "секонд-хенд" – даром. Зрозуміло, що люди тієї країни стануть купувати сучасніші, якісніші та дешевші промислові товари та продовольство, а на своє дороге старомодне барахло навіть увагу перестануть звертати. Отож, скоро в країні свої товари стануть накопичуватись на складах, залежуватись на полицях магазинів.
Ясна річ, що підприємства, котрі не знаходять збуту своєї продукції, стануть закриватись, а робітники опиняться без роботи. Зрозуміло, що закриті підприємства та непрацюючі люди не платять податків у держбюджет, ба, навіть більше того, підприємства вимагають дотацій від держави, а люди – допомоги по безробіттю. Дефіцит держбюджету стане зростати. Щоб вийти з положення, уряд, як правило, зробить фатальну помилку: збільшить податки з тих підприємств, котрі своєю продукцією ще якось конкурують із завізною. Усякий податок закладається у собівартість, отож, ціна і тих товарів різко зросте, й тому вони теж перестануть користуватись попитом. А це означає, що й ті підприємства збанкрутують, а робітники – опиняться на вулиці. Доходи від податків зменшаться, а витрати зростуть, отож, стане назрівати економічна та політична криза.
Усе так, але на перших порах буде ілюзія, що ніби нічого страшного не сталося – громадяни всі свої заощадження використають на купівлю за кордоном сучасних товарів та перепродаж їх на внутрішньому ринку. В "куплю-продам" бізнесі безробітні, в залежності від накопичених грошей та комерційного хисту, стануть використовувати різноманітний транспорт: від кустарних тачок "кравчучок" до багатотоннажних вантажівок. Суспільство розшарується на багатих та бідних. Щасливчики "куплю-продам" бізнесу побудують котеджі, особняки, придбають дорогі іномарки автомобілів, скуплять у невдах квартири, а у держави – магазини, ресторани та інші придатні для комерційної діяльності приміщення. Зроблять євроремонт, обставлять закордонними меблями, апаратурою, наповнять полиці своїх магазинів завізними товарами. Перші роки всюди буде шелест купюр – люди кинуться скуповувати все підряд, щоб зберегти свої гроші від знецінення.
Коли ж проп’ють, проїдять, спалять у цигарках та двигунах своїх автомобілів усі заощадження, тоді почнуть за безцінь розпродавати майно державних підприємств та сімейні реліквії. Розпродадуть колишнім ворогам навіть окроплені кров’ю предків ордени та медалі, намолені старовинні сімейні ікони. Пізніше почнуть розкрадати скрізь і всюди для продажу за кордон кольорові метали та все інше, що являє хоч якусь цінність. Зубожіння заставить від нових сучасних товарів перейти до товарів, котрі вже були у вжитку. Почнуть ритись на смітниках цивілізованого світу та ще й, як ті дикуни, хизуватись один перед одним дешевою блискучою іноземною брязкалкою. Скрута примусить людей шукати притулку, заробітку за кордоном. Спочатку виїде еліта, мозок нації. За ними слідом – інтелігенція рангом нижче. Оскільки в цивілізованому світі зовсім інший рівень науки, техніки, культури, то з морально застарілими дипломами лікарі стануть працювати санітарами, інженери – підсобниками, фотомоделі – повіями.
Розпродавши абсолютно все, ті бідолахи збагатять твою державу, а свою країну – знедолять. Руйнацію розграбованих підприємств поволі довершать сили природи, поля заростуть бур’янами, а нещасні громадяни в пошуках винуватців та шляхів виходу з кризи вчепляться в горло один одному, почнуть шукати розради, забуття в спиртному та наркотиках. Різко зросте корупція, злочинність, впаде мораль – нація деградує, почне вироджуватись. Усі будуть із надією дивитись за кордон – шукати інвесторів та кредити. Не жалійте грошей на позики - бідолахи їх все-одно протринькають й цим ще більше поставлять себе в залежність. Вам же залишиться не на танках, а на розкішних автомобілях приїхати (зустрінуть хлібом-сіллю) і у озлобленого, злиденного народу за безцінь скупити фабрики, заводи, електростанції, природні багатства, а самих невдах перетворити на слухняних рабів. Жертви власної безтолковості стануть усіляко підлещуватись до вас, селити у найкращих готелях, називати благодійниками, інвесторами, спонсорами, запопадливо в очі заглядати, щоб почути якусь мудру пораду. Навіщо вам та численна, добре озброєна армія?.. Ось так без жодного пострілу ви завоюєте державу, в котрій наївні громадяни не розуміють реальності конкурентної війни за ринки збуту. Слід знати, що у наш цинічний час найсильнішою зброєю є… гроші. Гроші роблять фізично здорових громадян сліпими, глухими, німими, примушують поступати саме так як того бажають ті, хто платять гроші… Раз так, то навіщо витрачатись на суперсучасну зброю? Логічно, що краще ті гроші витратити на розвал економіки ворожої держави, на підкуп її високопоставлених чиновників та подачки простим громадянам. Перемогу ж можна легко здобути і без бомбардувань, стрілянини та кровопролиття…
А що, хіба не так сталось? І хто винен? Самі ж по 3-5 діб стояли на кордонах у чергах до митниць. Щоб не замерзнути, грілись конячими дозами спиртного… От і нагрілись…
Нам потрібен лауреат Нобелівської премії.
Колись національним героєм України був безстрашний козак у шароварах із гострою шаблею на боці. І - це правда: перемогу забезпечувала військова хитрість отамана та хоробрість вояків.
Сьогодні ситуація вже інша. Весь час іде безкровна, але не менш жорстока, безжальна економічна війна. Національним героєм зараз є людина геніальна. Можливо він не красень писаний, шаблю не вміє тримати й кашляє іноді, але зате розум має неабиякий… З огляду на вищесказане, нашим людям украй необхідно знайти й поставити на пост президента… лауреата Нобелівської премії!
Обіцянка цяцянка, а дурневі радість. (Народна приказка)
Ходив я на зустрічі з кандидатами в народні депутати, надивився на їхню поведінку, наслухався солодких обіцянок. Кожного разу думав: а може, й собі стати народним обранцем? Це хороша ідея, але… передвиборна агітація коштує чималих грошей. Доведеться шукати спонсорів, а потім на своїй посаді ці гроші відробляти – танцювати під чужу дудку. (Хто ж тобі дасть просто так – даром тато маму не цілує.) Доведеться, щоб переплюнути численних конкурентів, обіцяти таке, що здійснити практично неможливо, а це не в моїх правилах. Виборці, звиклі до солодкої брехні, хіба повірять моїй гіркій правді? А все так і є – я помітив цю закономірність: щоб завоювати симпатії виборців, потрібно усіляко підлещуватись до людей. Потрібно хвалити те, що люди люблять, лаяти те, що ненавидять, обіцяти те, що вони хочуть, щоб їм пообіцяли. Перемагає, як правило, той, у кого язик краще підвішений та фантазія в обіцянках більша.
Якось один порушив правило, каже: "Ви самі теж трохи винні. Хіба не так? Висипаєте сміття вночі куди попало – вітер подув та й розвіяв по всьому селі!".
Ах, що тут почалось! Зал обурено загудів: "А куди його дівати?! Сміттєвозка чому не приїздить?! Та і лампочки на стовпах чому не всі горять?!"
Кандидат у депутати зрозумівши, що ляпнув дурницю "дав задній хід" – продовжив співати свою солодку пісеньку. "Я – каже – запущу виробництво, так що всім буде робота! Підвищу зарплати, пенсії! Поборю мафію, корупцію, злочинність!".
А я сиджу та й думаю: “Підприємства розграбовані, їх роз’їдає ржа, псує плісень, заливає дощ, ламає вітер. Колишні спеціалісти знайшли роботу у бізнесменів. Навіть якщо ти добрий чарівник і зумієш зробити так, що все повернеться до попереднього стану, то й тоді обладнання наших підприємств, їхня продукція, організація праці та відношення працівників до роботи – це кам’яний вік науково-технічного прогресу. Навіть якщо ти зробиш ще одне чудо: знайдеш багатомільярдні капітали на модернізацію виробництва, перенавчання спеціалістів, перевиховання робітників та виготовиш продукцію на рівні світових стандартів, то і тоді виникнуть проблеми зі збутом. Проблеми такі: більшість громадян не мають грошей, економлять, купуючи іноземний "секонд-хенд". А мафія, корупція, злочинність досягли таких космічних висот, все так переплелось, в’їлось у всі пори суспільства, що для очищення доведеться звільнити… все керівництво владних структур. Зробити дезинфекцію в кабінетах, провітрити їх, а на звільнені місця набрати порядних людей. Шукати в середовищі "совків", вишукувати вдень із ліхтарем, як той філософ, і таки знайти. Кому це під силу?”.
А що зробив би я, якби одного чудового ранку проснувся на посаді президента? Хотів би зробити багато, але не дали б нічого: урядовці стали б перекручувати кожен указ, влада на місцях - саботувати. "Підставили" б раз, другий, п’ятий, десятий, виставили б на посміховисько... А все так і є: короля грає оточення...
Хто кого звільняти буде: усі старорежимні службовці повивертали картузи, щоб залишитись на теплих місцях і далі продовжують наживатись. Один мафіозі не звільнить іншого – вірно кажуть: "ворон воронові ока не виклює".
Хто підтримає мої реформи? На кого я буду опиратись?
Мойсея підтримував Господь Бог, Піночета – армія, а мене – хто?
Вийду я проти сатанинської системи, а весь народ стане мовчки поєдинок спостерігати, як колись у тому вагоні електрички…
Легко стати обранцем народу, якщо маєш грошей доволі та язик добре підвішений… Інша річ, стати вибранцем Бога – "Там" зовсім інші критерії вибору…
Оце все я думав, сидячи на тій зустрічі з виборцями. А кандидат продовжує: "Росія при розлученні забрала майже все спільно нажите добро, а зараз відмовляється в борг постачати нафту, газ, стержні до ядерних реакторів і цим перекриває Україні кисень…".
Я слухаю, а думками вертаюсь у далеке дитинство. Підходить один малюк до іншого і просить: "Дай мені свою цяцьку". А той у відповідь: "А, со даси?", що в перекладі на сучасну мову означає: " Давай в обмін щось рівноцінне".
Навіщо оця примітивна, пустопорожня балаканина, пошук ворогів – аж зло бере. Росія та Білорусія теж бідують, бо там такі ж самі "совки" живуть. Хто кому повинен просто так, за гарні очі, щось давати задарма? Плати золотом, валютою, а як ні, то високоякісними товарами, продовольством, і буде тобі все, що завгодно. Здається, скажи людям просто: - Давайте, люди, дружно думати як організувати виробництво та візьмемось виготовляти сучасні продовольчі та промислові товари, щоб було за що виміняти енергоносії…
От і живемо з кожним днем усе гірше тому, що таких демагогів вибираємо. Ох, як чесались руки й собі кинутись у велику політику – крикнути: "Не так! Не так усе робити потрібно!".
Під монотонні обіцянки чергового кандидата думав свою думу: А, що я зможу зробити? Пригадалось дитинство. Я ж колись вже був отаманом – хлопці вибрали. О, яка це насолода: Влада! Що не накажу – усе виконують! Наступного дня я трохи затримався вдома. Приходжу продовжувати гру. Бачу: мої піддані дістають із-за пазух та їдять яблука, абрикоси, огірки, помідори, а на мене скоса хитро поглядають. Я дав команду, а мої козаки… стали сміятись. Мій однокласник і, водночас, найкращий друг указав на мене пальцем та й скомандував: "Взяти його!”. Хлопці кинулись бити мене. Запитую: "За що свого отамана лупцюєте?". А ті відповідають: "Такий отаман як ти, нам не потрібен, ми іншого обрали… Тобі вчора цілий день служили задарма, а Степан сьогодні повів нас по чужих садах та городах, нагодував досхочу!.. От йому й будемо служити…". Та я не образився на товариша за науку, бо це була всього-на-всього гра.
Поглянув на людей у залі й подумав: Всі мріють про чудо. Ну, по яких же садах та городах я вас, люди добрі, поведу? Самі ж бачите, яке зубожіння, злидні навкруги… Повести вас на "царські села" та комерційні кіоски? Так це ж радості на один тиждень! А далі, що? Я ж не Ленін, йому дісталась дуже багата країна, а мені – те, що від неї залишилось… Один стане кликати грабувати, інший – працювати. За ким, люди добрі, підете?..
Від передвиборних обіцянок мене стало нудити, перестав ходити на оті перегони-пустодзвони. Один спостережливий чоловік запримітив, що казки для дітей починаються словами “Жили-були дід та баба…", а казки для дорослих “Якщо ви на виборах проголосуєте за мене…”. Другий же спостережливий чоловік висловився інакше: "Ніде так не брешуть як на війні, виборах та полюванні…"
А той кандидат на роль провідного реформатора і водночас активного борця з мафією та корупцією таки здобув більшість голосів на всенародних виборах. І не стало його ні видно, ні чути – отримав омріяне тепле місце у столиці й живе собі тихенько при грошах, почестях та депутатській недоторканності…
Наші вибори.
Що собою являють наші вибори? Поясню коротко та зрозуміло суть процесу. У будь-якому регіоні з’являється багатий чоловік, котрий свої капітали здобув явно злочинним шляхом. Щоб заробити собі симпатії виборців він частину тих кримінальних грошей пускає на благодійництво, підкуп влади та засобів масової інформації – знає, що, здобувши владу, сторицею витрати поверне. Роздає щедрі обіцянки та подарунки знедоленим. (Ми до США відносимось по різному, але усіх нас єднає безтямна любов до їхніх хрустких зелених грошей та омріяної нашої “халяви”.) Привозить відомих артистів, спортсменів і влаштовує виборцям безкоштовні розваги – дивіться, мовляв, який я впливовий та щедрий. Куплені ЗМІ переконують обивателів, що, якщо наш добродій зумів собі достойне життя забезпечити, то зможе й усім нам. Інтелігенція регіону прекрасно усвідомлює, що, навіть одуривши частину легковірних виборців, злодій у кращому для себе випадку набере лише 30% голосів і програє своєму суперникові. Теоретично так воно й буде якщо виставити проти мафіозі порядну, достойну людину. І тут починається найцікавіше. Бажаючих вступити у двобій з грошовим корупціонером знаходиться… півтора десятка. Серед цих самовпевнених сміливців як правило є платні агенти “грошового мішка” заслані з метою розпорошити голоси свідомих виборців. (У нас, де два українці, там три отамани.) Це тільки у вуличних бійках натовп легко здолає одинака, а тут розклад інший: добровольці чубляться між собою за симпатії більшості свідомих виборців. (Нема щоб сміливцям зібратись, вибрати зі свого середовища найдостойнішого кандидата та дружно працювати на його перемогу.) Немає нічого дивного у тому, що після виборів 70% голосів між собою досить нерівномірно ділять отих півтора десятка самовпевнених простачків, а грошовитий злочинець отримує омріяне місце народного обранця, а з ним владу, котра, як відомо, дає гроші. В результаті подібних виборів наш президент своєю поведінкою нагадує пахана, а Верховна Рада - щось середнє між кримінальним сходняком та зборами колгоспників. Щоразу мріємо, що буде краще, а виходить як завжди... Іноді слухаю наших народних обранців і… без склянки горілки їхньої логіки ніяк не можу зрозуміти… Вірно кажуть, що для того щоб зрозуміти людину потрібно уявити себе на її місці, прийняти градус її тупості…
Не так давно наше місто відвідав непідкупний депутат Верховної Ради. Признався, що йому пропонували 80 тисяч доларів за перехід в іншу фракцію. (Обізнані люди повідомляють, що сьогодні винагорода за перехід в іншу фракцію уже більше 100000 доларів.) Ось звідки у всіх інших престижні іномарки автомобілів, гарні дорогі костюми та обличчя, котрі у телеекран не поміщаються…
Здається, щоразу обираємо найрозумніших, найдостойніших представників народу, а Нобелівську премію жоден не заслуговує. Чому? А тому, що обираємо не так і не тих...
Під час минулої війни нацисти вивозили українців на примусові роботи у товарних вагонах, як худобу, а сьогодні нам за щастя поїхати та знайти у Німеччині будь-яку роботу – стати сучасним “остарбайтером”. Не раз був свідком як мама-українка хвалиться: “А моя дитина перемогла у конкурсі і її запросили за кордон стажуватися. Дасть Бог, нададуть там пристойну роботу, знайде собі пару та й хоч поживе по-людськи”. Інша хвалиться, що знайомий молодий чоловік, котрий емігрував у США та розжився там, її дочку сватає і заміж до себе бере. А так і є: якщо у молодої людини іноземці знаходять хоча б краплинку інтелекту так відразу переманюють до себе – перекачують наших інтелектуалів та працьовитих спеціалістів.
Заробітки за кордоном.
Різноманітні шахраї спокушують знедолених громадян високими заробітками за кордоном. А там відбирають паспорти й примушують виконувати на будівництві чи сільгоспроботах подвійну норму. Гроші видають лише на харчі – щоб раби з голоду не повмирали. Тих, котрі висловлюють невдоволення, жорстоко б’ють, а, іноді трапляється, що й убивають. Рідко кому щастить вирватись з неволі та самостійно знайти роботу. Кожна держава захищає свій ринок праці, отож, влаштуватись можна тільки незаконно і, то на таку роботу та за таку платню, на котру там не погоджується останній п’яничка. От і дожились до того, що по всьому цивілізованому світі прибираємо сміття, миємо посуд, доглядаємо перестарілих, мішаємо та розносимо бетон на будовах капіталізму, а наші дочки прикрашають собою борделі - задовольняють сексуальні фантазії розпусної іноземної сволоти. Їдемо ми за кордон на заробітки не тому що там платять багато, а тому що у нас платять мало...
Якось знайомий признався з болем: “За сезон заробив у Португалії на відеомагнітофон. Наступний сезон працював у Чехії. Повернувшись, був змушений той “відак” продати, щоб віддати позичені на поїздку у Чехію гроші”. До речі, про Португалію. Нещодавно з телеекрана повідомили, що два відсотки населення Португалії становлять українські заробітчани, але лише п’ята частина з них працює законно. Через кожних два дні один із них гине. У газетах плач рідні за загиблими, розповіді про фінансові та бюрократичні проблеми доставки тіла на Україну. Повідомляють, що за кордоном зараз нелегально працює біля семи мільйонів українців. За два з половиною роки дві з половиною тисячі з них там загинули. Це означає, що щодня гине троє наших заробітчан. Як же боляче таке чути...
Сусіда заманили працювати в Югославію. Обіцяли роботу у цеху з оплатою 25$ за день, житло та харчування. Невдовзі той повернувся і все лаяв вербувальників, наше злиденне життя та корумповану владу при котрій до такого приниження дожились. Виявилось, що на місці усе виглядало інакше: запропонували працювати у свинарнику зранку до ночі за 10$, там же й спати, а харчуватись за власний кошт...
Як правило кожен нелегал, котрий не має за кордоном родичів, набиває доволі шишок доки знайде пристойну роботу. Якось попутниця призналась: “Моя дочка здобула на Україні вищу освіту, а добре оплачувану роботу знайшла у Італії – прибирає у багатої пані. Так вона там за день заробляє більше ніж я тут за місяць!”.
Знайомий від безвиході спивався. Щоб вийти зі скрути його мама поїхала на заробітки в Італію. Невдовзі той став будувати майстерню для ремонту автомобілів. В результаті колишній невдаха став солідним чоловіком. На автостанції порядок, робота виконується якісно - сам у нього своє авто ремонтую.
Стосовно заробітків за кордоном серед нашого народу ходить злободенна гірка підколка. Запитують: - Хто відкрив Америку?
- Колумб, – відповідаєте.
А вам у відповідь іронічно: - А от і ні! Коли Колумб плив відкривати Америку, то зустрів українців, котрі звідти із заробітків вертались…
Різноманітні анекдоти є проявом самоіронії. Двоє євреїв справляють природні потреби. Тужаться. Нарешті, обізвався один:
- Слухай, Мойша, я все думаю: те, що ми зараз робимо є фізичною працею чи розумовою?..
- Звичайно, розумовою, тому що, якби це було фізичною працею, то ми найняли б двох хохлів...
Щоправда, заробітчани щомісяця пересилають родичам 5 мільярдів доларів. Ці гроші підтримують на плаву економіку України, а уряд ці фінансові вливання, як це прийнято, собі в досягнення записує.
Мій син теж хотів скуштувати заробітчанського хліба. Фірма, котра відкриває візи, не змогла організувати поїздку у ту омріяну Португалію, але справно вирахувала з кожного претендента “за послугу” 20 доларів. (!?) Дурять нашого брата всі кому не лінь. Тоді мій син знайшов бізнесменку, котра гарантувала бажаючим відкриття візи. Відкриття візи коштувало 300$. Підприємлива жіночка взяла з кожного по 100$ авансу. Двічі возила претендентів у Київ, але у посольстві жодному візи не відкрили. (А й, справді, кому ми там потрібні?) Візи підприємлива шахрайка не відкрила, але аванс привласнила. Скільки мій син не добивався, але шахрайка не повернула ні цента. Може піти й улаштувати скандал із мордобоєм? Так посадять же… А може, подати до суду? Так там навіть у разі виграшу справи судові витрати перевищать суму повернутих грошей! Це означає, що судитись безглуздо. По закону судитись безглуздо, а по совісті у нас не судять. От різноманітні шахраї зараз цим й користуються…
Є такий влучний вислів: "Як себе поставиш, так до тебе й відносяться". Розповідали таку історію. Німеччина оголосила масовий прийом етнічних німців на постійне проживання. Люди, котрі народилися та виросли при соціалізмі, часто поводять себе як звикли у нас, доки не пристосуються до нових умов. Одну сім'ю, на час оформлення документів, пошуку роботи та квартири, тимчасово поселили в гуртожитку. Чоловікові доручили розвозити на автомобілі продукти зі складів по магазинах. І дивну закономірність помітив той: товар ніхто не перераховує! Так це ж золоте дно! Спочатку взяв коробку цукерок - усе тихо. На другий день - ящик печива. Усе спокійно. На третій - привіз додому мішок цукру. А на четвертий день прийшло повідомлення: "Просимо на протязі 48 годин покинути країну. Такі люди нам не потрібні".
Розповідали як після війни сім’я залишилась в Німеччині. Завели господарство. Господиня наймитувала у бауера – фермера їхнього. Одного дня, повертаючись із поля, вона взяла для корови найбільшого буряка – знала, що багатому господареві буде соромно дорікнути старанній працівниці такою дрібницею. Так зробила другого та третього дня. На четвертий день господиня поступила звичним чином, але, повернувшись, побачила на подвір’ї вивалений тракторний причіп буряків та записку: “У нас красти не прийнято. Більше так не роби. Якщо потрібно що – попроси, і буде тобі”.
Під час гостювання у Німеччині чоловік запалив цигарку, а пізніше недопалок, як у нас прийнято, кинув під ноги. В цей момент ззаду поліцейський зі словами: “Руссіш швайне!” ударив бідолаху дубинкою по спині, заставив підняти той недопалок та кинути в урну. Як чоловік пізніше здогадався, поліцейський по манерах вичислив вихідця із Союзу та пішов слідом, щоб покарати – знав, що той продемонструє наше совдепівське безкультур’я.
Молода вчителька, незадоволена своєю мізерною зарплатою, поїхала на заробітки у Італію. Повернувшись, поділилась враженнями з подругами, а від них ця історія стала відома всім. Їй пощастило влаштуватись прислугою в багатий будинок, у котрому жили немічний пенсіонер із сином. Бізнес, котрий син робив на території Росії та України вимагав знання мов та частих відряджень. Основним обов’язком служниці було доглядати немічного старенького господаря. Уся розкіш будинку, електроніка, делікатеси були у повному її розпорядженні. Старенький не розумів жодного слова по-українськи, отож служниця, насолоджуючись цинізмом, досить оригінально його обслуговувала. Лагідним тоном, із милою посмішкою вона... обкладала старого добірним матом. Коли син повертався, то батько не міг нахвалитись лагідною, милою служницею. Одного разу сталось так, що старенький наробив у штани. Служниця з милою посмішкою обмивала його та лагідним тоном промовляла: “Ах ти, засранець, пердун старий! Знову ти підарюга обосрався, а мені прибирати та винюхувати сморід! Як же ти мені осто.....”. І далі, лагідно посміхаючись, таким же тоном з її вуст лилась добірна лайка на адресу господаря. В якусь мить вчителька потилицею відчула, що за спиною хтось стоїть. Оглянулась. Там стояв господар - він несподівано повернувся й непомітно увійшов. Молодий італієць був шокований почутим. Сказав сердито: “То це ти так весь час обслуговуєш мого батька?! Та щоб завтра духу твого у Італії не було!”. Щоправда, розрахувався чесно. Дома вчителька витратила зароблені гроші й знову поїхала на заробітки в Італію.
Кожен недостойний учинок наших співвітчизників кидає тінь на всю державу. Ось у даному випадку, італієць розповів цю пригоду друзям, знайомим і, можливо, опублікував у пресі. Нічого дивного немає в тому, що до українців за кордоном відносяться з презирством – ми своєю поведінкою заслужили такого до нас ставлення.
Нікому ми не потрібні - на собі відчув відношення до нас, "совків", за кордоном. Вірно співає Володимир Висоцький: “…мы в Париже нужны, как в русской бане, лыжи!”.
Офіційні засоби нашої масової інформації переконують народ, що Україну знає та поважає весь світ. Один знайомий розповів таку анекдотичну історію: В Іспанії місцеві жителі довідались, що ми з України й здивовано запитали: “Чому ж ви не чорні?” (!?) Ми на те: “А чому ми маємо бути чорні?” А вони: “Так Україна же в Африці!” (Слід знати, що Україну часто путають з Угандою.)
Родич провідав дружину, котра працює у Італії. Господар співчутливо запитав: “Вас ще не бомблять?” Той здивовано: “А чому нас мають бомбити?” Господар здивовано: “Так Україна же біля Афганістану знаходиться!” Мій родич дістав карту й показав де Україна, а де – Афганістан...
Інший по радіо розповідав як в одній з країн Європи на переговорному пункті попросив з’єднати його з Україною. Дівчина оператор на те здивовано: “А такого міста у Росії немає...”.
Станеш комусь у далекому зарубіжжі пояснювати звідки ти прибув, і тут іноземці радісно вигукують: “А... Чорнобиль, Лазаренко!”. Україна всьому світові відома як зона екологічного лиха та величезної корумпованості службовців. А усе так і є: зараз райські умови тільки корумпованим службовцям, розбійникам, шахраям, різноманітній сволоті. Якось на зборах одна жінка запитала: "Як виховувати своїх дітей? Якщо я виховаю їх порядними людьми, то вони повмирають із голоду!".
Без лоха жизнь плоха. (Мудрість усіляких спритників)
Люди давно переконались, що у нас найбільшим злочинцем та шахраєм завжди є держава. Досить цікаве видовище на цю тему усі спостерігали під час уведення у обіг гривні. У той час долар коштував 186 тисяч купонів і урядовці переконували народ, що курс обміну не зміниться. Люди ж за звичкою не повірили. Щоб черговий раз не втратити наявні заощадження громадяни у вихідні дні панічно кинулись на “чорний ринок” скуповувати долари. Спритники, котрі мали зв’язки у банківських структурах, отож знали, що на цей раз усе буде без обману навмисне нагнітали паніку щоб найдорожче “скинути” усю наявну готівку. Ажіотажний попит підняв ціну до 240 тисяч купонів за долар. У понеділок хитруни спокійно пішли у банк і купили валюту по звичній ціні “наваривши” на кожному доларові від 20 до 30 центів. Простачки, котрі не володіли правдивою інформацією, відповідно, стільки же втратили. І, що цікаво, усе ніби чесно – ніхто ж силою не відбирав...
Давайте прогуляємось містом. Ось "наперсточники" ведуть свою гру. Натовп зібрався досить великий. Правила прості: угадав, під котрим стаканчиком шарик, отримуй вкладені гроші вдвоє. Не вгадав – нарікай на себе. При мені п’ятеро любителів легкої наживи програли явно виграшну гру. Що це: Магія, гіпноз, чи що інше? І, тільки, програвши, зрозумів суть: насправді грає ціла бригада. Один крутить. Коли стаканчиків три – теоретично виграти можна, але, скоріше всього, тут зіграє хтось із своїх. І ось стаканчиків два. Під котрим шарик? Ставка – не менше сотні. Наступає пауза – ніхто не бажає ризикувати. І тут другий наперсточник під виглядом людини з натовпу, ніби непомітно для господаря гри, присідає та піднімає стаканчик. Він порожній! Усі присутні розуміють, що шарик під іншим. В цей момент третій їхній спільник наступає на виграшний стаканчик ногою і дістає… 40 гривень.
Наперсточник не бере – мало. Тоді той до лохів звертається: "Добавте хто – діло вірне. Виграшем поділимось!". Охочий до дармового завжди знаходиться. Лох добавляє гроші і нагинається, щоб витягнути з-під ноги співвітчизника виграшний стаканчик, але вся їхня “братія” під, створений ними ж шум і гам, також нагинається. Наперсточник під цей шумок підсовує порожній стаканчик до виграшного, а отой його спільник переставляє ногу на підсунутий стаканчик. Лох не підозрює, що його випадковий компаньйон є “підсадною качкою” і, в результаті, витягує з-під ноги порожній стаканчик. А повний – ось він, поряд. Під сміх та глузування усього натовпу черговий невдаха у шоковому стані покидає гру. Який же наш народ падкий на дармівщину та злорадний чужому горю!
Я тихо сказав одному з натовпу:" Знаю секрет гри: той, хто наступає – їхній спільник, він ногу переставляє на порожній стаканчик". Яке ж було моє здивування, коли через декілька секунд у натовпі у моєму напрямку утворився коридор і головний наперсточник суворо сказав: "Мужчина, вы подсказываете! Уйдите!". Я пішов, але потім повернувся. Знову утворився коридор і слова вже були повторені в дуже загрозливому тоні. Удруге був шокований: до чого ж усе блискуче організовано!
Пішов далі, чую: "Мужчина, нажмите кнопочку!". Це шахраї ловлять "лохів" на комп’ютерні тарганячі перегони. Яке може бути шахрайство, коли із шістьох гравців виграє той, чий тарган фінішує першим? Бажаєте ризикнути? Старт! Побігли таргани. Ваш тарган прибігає першим одночасно з тарганом іншого гравця. Ведучий гри радісно заявляє: "Поздравляю вас обоих. В этом случае выигрыш заберёт тот, кто на большую сумму его застрахует". Ваш конкурент виглядає як “бомж” (без определённого места жительства) і в руці тримає декілька одногривенних купюр, отож, ви доходите висновку, що явно виграєте. Кладете гривню. Він – дві. Ви – три, він – п'ять. Ви бачите, що у руці вашого конкурента купюр мало і з переможним виглядом кладете десятку. Але в цей момент "бомж" дістає з іншої кишені жменю купюр по п’ять гривень і кладе п'ятнадцять. Ви – двадцять. Він – останні двадцять п’ять. Ви кладете тридцять і вже святкуєте перемогу. А “бомж”… дістає з нагрудної кишені жменю десяток, і кладе сорок гривень. Ви граєте далі, поки не закінчаться гроші, або доки не зрозумієте, що попались. Скільки б ви не поклали на бочку, цей підсадний гравець, котрий грає роль “бомжа” покладе більше – кишень у нього безліч. А що буде якщо ви, щоб провчити шахраїв, дасте господареві гри 1000$? А ось, що буде: ведучий непомітно передасть ці гроші своєму спільникові, а той, теж непомітно, покладе їх у кишеню “бомжа”. Через хвилину “бомж” дістане ці долари, добавить гривню і зіграє проти вас… вашими ж грошима. Так буде продовжуватись доки у вас не закінчаться гроші, або до того моменту коли уже стане зрозумілою суть шахрайства. У міліцію звертатись безглуздо – там усе куплено. Якби правоохоронці були непідкупні, то шахраї після двох – трьох годин гри вже перебували б у в’язниці, а так щоразу спостерігаю обурення та благання наївних, бідних громадян, котрі молять повернути гроші заощаджені на ліки, продовольство чи одяг для дитини. Ось дивна закономірність: чим бідніша людина, тим вона виявляється дурнішою. Сусід був свідком відчаю, істерики двох селян після програшу ними грошей виручених за м’ясо двох угодованих кабанів…
Ідемо далі. Ось молодий хлопець настирно тикає вам у руки безкоштовну миттєву лотерею. Пояснює: "Потріть ось тут і, у разі виграшу, підходьте до нашого менеджера отримувати приз. Ось він із папкою стоїть". Ви, ласі до дармового, радісно трете безкоштовний квиток і… виграєте японський телевізор. Підходите до менеджера. Той радісно вас поздоровляє, але в цей момент до нього підходить незавидний чоловік із таким само виграшем. А далі знайомий сценарій повторюється: "менеджер" пояснює, що телевізор та всі гроші забере той, хто їх більше покладе "на бочку". Якщо ж довірливий простак клюне і у процесі ”розводки” у лоха закінчиться готівка, то ”фірма” безкоштовно надасть легковик із охороною, щоб той привіз із дому сімейні заощадження... Далі ваші сумки та кишені можуть почистити "спеціалісти кишенькової тяги", а продавці – обрахувати, обважити, продати низькоякісний товар під виглядом фірмового. Реклама всюди та скрізь умовляє вас прийняти участь у побудові фінансових пірамід, купити ліки від усіх хвороб, поїхати за кордон, щоб заробити величезні гроші і т.д. і т.п. Живемо у країні дурнів – суцільний “крекс, пекс, мекс”. Хитруни іронізують: “Без лоха жизнь плоха”. А один оригінал досить влучно сформулював цю істину на задньому склі свого авто: “Україна – суцільний лоходром”. З огляду на вищесказане потрібно завжди бути дуже обережним, щоб не потрапити у пастку.
Слід засвоїти просту істину: “Усілякі шахраї одягаються й поводять себе так щоб Ви подумали, що вони проти Вас – дебіли, а, значить, виграти у них досить легко. Підсумок такий: повірити у власну хитромудрість означає “лоханутись”… Іноді й обережність не допомагає, тому що хитруни щодня придумують все нові методи “розводки” лохів. Ось натовп біля комп’ютера – це люди роблять ставки на тоталізаторі. Правила дуже прості: чия конячка прискаче першою той і забере усі гроші. Щоразу першою фінішує інша конячка і радісний щасливчик покидає гру. Тут ніби нема ніякого обману. Хочете випробувати долю? Робіть ставку. По теорії вірогідності Ви, зігравши стільки разів скільки є коней, повинні хоч раз виграти. Та от не виграєте жодного разу навіть якщо будете грати цілий день. Якщо при цьому Ви спостережлива людина, то помітите, що щастить завжди одним й тим же людям. (!?) Суть шахрайства геніальна і водночас дуже проста. У грі бере участь ціла команда хитрунів. Ведучий бачить на яку конячку поставив свій і натисканням відомої йому клавіші запускає програму у котрій першою фінішує конячка свого спільника. “Щасливчик” радісно забирає виграш, а тим часом його місце займає інший спільник. У лохів же виникає ілюзія чесної гри й бажання ризикнути. Якщо ж з’являються правоохоронці, то ведучий гри натисканням відомої йому клавіші стирає програми для лохів - залишається лише програма в котрій перемогу забезпечує сліпий випадок.
До гарно одягненої людини підходить молода вродлива дівчина й ввічливо повідомляє що їхня процвітаюча фірма проводить безкоштовну рекламну акцію із розіграшем дорогих призів або щось на зразок того. Для того щоб прийняти участь потрібно лише заповнити анкету в котрій серед іншого вказати свій номер телефону. Тут варіанти можуть бути різні, але спільне одне: їм потрібні ваші координати. Для чого? Зараз зрозумієте. Через тиждень-два Ви піднімаєте слухавку й чуєте приємний голос, котрий повідомляє що Ви увійшли у число щасливчиків серед котрих буде розіграно автомобіль та інші цінні призи. Називають адресу, час та просять взяти гроші – акція носить благодійний характер. Вас зустрічає привітний персонал. У залі щедро накриті столи, напівтемрява, приємна музика. Вишукано одягнені ведучі презентації своїм виглядом показують та демонструють на телеекрані прогрес своєї організації та перспективи збагачення кожного нового члена. Психотропні наркотики у напоях, вишукані манери ведучих, їхні обіцянки досі небаченого збагачення, магічні звуки музики гіпнотизують зал. Виявляється, що для вступу в їхню спілку потрібно внести півтори-дві тисячі доларів. Ці гроші Ви отримаєте назад як тільки умовите вступити в організацію трьох новачків. За кожного наступного отримаєте солідну винагороду. Зачаровані атмосферою зустрічі та райдужними перспективами платите гроші й підписуєте угоду співпраці. Коли ж наступного дня приходите до тями то розумієте, що та організація займається лише побудовою... фінансової піраміди й помічаєте, що гроші Ви заплатили як... благодійний внесок! Люди ж сьогодні вчені, вони вміють зарізати без ножа, пограбувати серед білого дня напрочуд чемно та юридично грамотно. Звернутись до правоохоронців означає розписатись у власній наївності, нічого не добитись (гроші ж то Ви пожертвували цілком добровільно) й стати посміховиськом серед знайомих. От і плачете та гризете лікті. Як нас не вчать – одні двійки... Скажете, що ніколи не потрапляли у подібну халепу? А на вибори ж то ходите! Порівняйте грандіозні обіцянки вашого кандидата і сумну реальність за вікном...
У вашому місті з’являється компанія, котра пропонує автомобілі та різноманітну побутову техніку в кредит. Усе дуже просто: платите перший внесок й отримуєте омріяне авто, холодильник, телевізор, відеокамеру і т.д. А далі на протязі п'яти чи семи років Вам по почті щомісяця буде приходити рахунок, котрий Ви будете оплачувати. Перші щасливчики, котрі так легко отримали омріяний автомобіль чи побутову техніку швидко рекламують нововведення серед друзів та знайомих, отож з’являється досить багато бажаючих отримати омріяну обнову таким чином. Та їм менеджери ввічливо пояснюють, що у зв’язку з таким великим напливом клієнтів фірма не в змозі відразу видати омріяну покупку. Ми, мовляв, із Вами заключаємо договір, а Ви платіть перший внесок, своєчасно щомісяця оплачуйте рахунки, а омріяний товар отримаєте в порядку черговості через 7 – 8 місяців... Наївні громадяни стають у чергу щоб здати гроші. Та як тільки сіті вщент наповнюються лохами й черга зникає так відразу хитруни змотують снасті й з видуреними у простачків грошима зникають. Через деякий час з’являються вже у іншому місті й діють вже під іншою вивіскою... У цивілізованих країнах таке неподобство не проходить. Там людина йде у представництво автозаводу або викликає представника й замовляє модель, колір та комплектацію омріяного авто, а через декілька днів підписує папери й забирає його вже заправленим, застрахованим, із причепленими номерними знаками. Сідає й їде по своїх справах. У випадку ж аварії чи викрадення отримує страховку й купує інше авто. У них життя, як то кажуть, в кайф. Не те, що в нас...
Що ж стосується шахрайств, одурення простачків, то, як свідчить історія, неперевершеними майстрами цього жанру виявилися… вожді світового пролетаріату. Вони досить вдало провели агітацію своїх ідей і силами одурених громадян зухвало захопили владу. Як заведено у шахраїв, спочатку для “затравки” виконали обіцяне: дали людям фабрики, заводи, землю. Та як тільки їхня влада окріпла так відразу перетворили імперію у величезний концтабір, а громадян – у безправних рабів. Як же ми всі перед тими вождями облажались, як же лоханулись... Вірно ж кажуть: ”Лохів - море, варіантів розводки – безліч”...
Приведу повчальний приклад для кращого розуміння теми шахрайств. На початку свого бізнесу поїхав я потягом у Київ за сигаретами. Сигарети тоді фірми продавали за валюту, але німецькі марки чомусь не приймали – брали тільки американські долари. Тоді я попрямував до найближчого пункту обміну валют. Знав курс марки відносно долара, але у всіх обмінних кіосках марки купували по ціні покупки, а долари продавали по ціні продажу, отож, я втрачав декілька доларів. Задумався. В цей момент до мене підійшов молодий чоловік і ввічливо: “Які проблеми? Відійдемо і я поміняю по курсу”. Відійшли. Я дав марки, а він дістав стодоларову купюру й став її показувати та переконувати, що він не якийсь там шахрай і що купюра у нього справжня. Та я й сам бачив, що не фальшива. В цей момент до нас підійшов чоловік у цивільному і, показавши червоне посвідчення, заявив: “Проводимо незаконні валютні операції!? Пройдемо у відділ міліції!” Я ж на те відповів: “А от і ні. Я з приятелем розраховуюсь”. Мій партнер швидко віддав мені ту купюру і ми всі швидко розійшлись в різні боки. Коли ж, оговтавшись, через декілька секунд я розгледів предмет обміну, то там виявилась… однодоларова купюра!.. Отож, ті двоє “кидал” були напарниками: один, демонструючи фальшиве посвідчення, відвертає увагу, а його напарник, користуючись моментом, підмінює купюри. Щоб у нас заробити 100$ потрібно працювати більше двох місяців, отож, це для мене тоді була значна втрата. По дорозі додому не міг заснути – тугий комок підступав до горла, сльози застилали очі. Душила образа: “І, то за таких покидьків я розпинався?.. Ви мене так кинули, а я вам ще крутіше носа втру!”. Наступної неділі пішов до церкви. В кінці служби, за звичаєм, двоє прихожан ходять із блюдечками – збирають пожертву на церкву. Бідні люди клали копійки, а я… той долар поклав та тихенько проказав: “Це вам, хлопці, на костилі, ліки та похоронні вінки”. З тих пір спливло багато води, а мене й досі совість мучить: великий гріх тоді зробили шахраї, а я – ще більший. Побажання зла, а тим більше в церкві, наносить кривдникам сильний удар, але він потім повертається назад.
Одна доба нашого пересічного бізнесмена.
Ну, здається, що може бути простіше: купив товар в одному місці України, продав в іншому. Проблем ніби й бути не повинно: усі ж свої, православні українці. Та ось повчальний приклад як це буває в дійсності. Так би мовити, одна доба із життя нашого пересічного бізнесмена: Курс обміну валюти на "валютному п’ятачку" вищий, ніж у комерційних банках, отож, я звернувся до знайомого валютника. Василь дав мені три пачки банківських упаковок по 10 мільйонів купонів, а решту – купюрами по мільйону, 500, 200 та 100 тисяч. Банківські упаковки розривати не став – вірю людині, бо здавна до нього звертаюсь. Удома 30 мільйонних купюр склав окремо, а всі інші – по 10 мільйонів. Усі пачки стягнув резинками та підписав.
Вранці приїхав у Київ на ринок. Тут потрібно поспішати – товару може не вистачити. Нерви вкрай напружені, тут не зівай: так і дивись, щоб не нарватись на податківців, міліцію, рекетирів, діловий партнер може ошукати, а злодії – обікрасти автомобіль, сумки, кишені. І це не жарт: минулого разу досить було лише на декілька секунд утратити пильність, як "спеціалісти кишенькової тяги" продемонстрували вищий пілотаж: спритно витягнули із сумки 60 мільйонів купонів. (Помітили де я зберігаю гроші, а вчинити штовханину і витягнути із сумки лоха тонку пачку мільйонних купюр для них було справою техніки. Це тоді було в перерахунку на нормальні гроші – 323 долари. Наші гроші настільки знецінились, що пачки купонів бізнесмени носили сумками.) Мені горе, сльози, а комусь – радість, сміх.
У першому комерційному кіоску купив 4 ящики сигарет. Дав банківську упаковку, а решту вдома перерахованими пачками. Банківську упаковку господар розривати не став, але всі інші гроші, ясна річ, перерахував. У другому кіоску забрав останні 46 блоків сигарет "Кемел". Заплатив дві банківські упаковки, а решту – дрібними грошима. Молода продавщиця банківські упаковки теж не стала перевіряти.
Став у чергу до сусіднього кіоску. Роздивляюсь асортимент, планую покупку, пильную куплене. Аж тут молодий мужчина бере мене під руку і сердито:
- Це ви недавно купили у нас цей ящик сигарет?..
- Я…
- А зайдіть-но до нас у кіоск…
Заходжу. Бачу: молода дівчина тремтить, а на очах – сльози.
- Це Ваші гроші?..
- Мої. А що – щось не так?..
- А подивіться-но, що Ви нам дали...
Дивлюсь: зверху та знизу купюри по 100 тисяч, а всередині – по 10 тисяч. Другу упаковку я сам розірвав – там було те ж саме.
Оце так утрапив у халепу! Від сорому мало не згорів… "Кукли" забрав, а за весь ящик заплатив доларами. Вибачився. Клявся, що це мене "підставили". Пояснював, що якби я, справді, був шахрай, то, ясна річ, не стояв би спокійно в черзі біля сусіднього кіоску. Ніби повірили. Попрощались.
Їхав назад і все подумки рахував, що купив та скільки грошей витратив. На багато не сходилось. Думав, згадував кожен свій рух, кожне слово. Згадав! Я купив 46 блоків, а в тому стані зопалу повернув… за повний ящик. Збитки склали 20 доларів. Та я себе заспокоював: хай це їм буде за моральні збитки, а мені Василь компенсує цю втрату.
Але все одно не сходилось… на 20 мільйонів! Знову став думати. І згадав. У першому комерційному кіоску я, сам не знаючи того, дав "куклу", котру господар розривати не став, але всі інші пачки перерахував. З того нервового напруження я забув, що в одній з пачок 30 мільйонів – потрібно було заплатити 200 мільйонів, от я і відрахував 20 пачок.
Так ось чому у нього очі спалахнули, руки затремтіли – він нарахував 10 мільйонів і, побачивши, що там ще доволі мільйонних купюр, швидко кинув ту пачку у мішок до своїх грошей.
Повертатись було безглуздо: якщо він не повернув лишні гроші відразу, то, тим більше, не поверне й зараз… На щастя, на зворотному шляху того разу не трапилось міліції, податківців, автоінспекторів, рекетирів, грабіжників, вдало обминув численні ями та й автомобіль не підвів.
Наступного дня підійшов до того валютника: - На тебе, гад, рекетирів навести чи в "мінтовку" здати?
Василь зробив здивовані очі: - А, що трапилось?..
- Я тобі вірив, а ти мені три "кукли" підсунув! Забери їх назад, а гроші – поверни!..
- Та я теж у знайомих брав, тому й не перевіряв! Мене "підставили", а я, не відаючи того – тебе!..
Повернув гроші. Я знову: - Там ще одна "кукла" була. Давай за неї гроші, а я в наступну поїздку вибачусь перед господарем і розрахуюсь…
А Василь у відповідь: - А чим ти докажеш, що то теж "кукла" була?..
Я продовжив наступ: - Із-за тебе, негідника, я доволі сорому набрався ще й "влетів" на 20 доларів. Відшкодуй мені збитки…
А він примирливо: - Я знайду ту знайому, котра мене ошукала. Розберусь з нею, а тоді розрахуюсь з тобою…
Пізніше підходив декілька разів, а він: - Та щось ніяк не можу знайти ту знайому шахрайку… І куди вона могла подітись?..
Раз так, то став вести справи з іншим "валютником". Пізніше той розповідав: "Ти не перший, кого Василь ошукав. Та людські сльози не минули йому даром, - в аварію потрапив. Вщент розбив свій "Фолькцваген-Пасат", куплений за неправедні гроші. Щоправда, сам не дуже постраждав, але там загинув його малолітній племінник, котрий сидів поряд".
Гріхи батьків.
Мій син домовився з господарем автомайстерні і приступив до роботи. Роботодавець, як у нас прийнято, затримував виплату платні. У зв’язку з виїздом на заробітки за кордон, попросив розрахуватись за два з половиною місяця роботи. Ходив за господарем – канючив зароблене. Останнього разу на пропозицію розрахуватись господар огризнувся сердито: “Які гроші?!”. А що вдієш проти людини, котра має зв’язки у структурах влади та кримінальному світі? Даремно тільки втратиш час, зіпсуєш нерви, витратиш гроші на поїздки та ще й ворогів наживеш. Тут он зароблене на державних підприємствах люди з трудом відсуджують у суді, то що вже говорити про домовленість на словах. Ті, зароблені сином, майже 100$ господар прогуляє за вечір, а гріх залишиться. Хліб, здобутий неправдою солодкий людям, але пізніше він вилазить боком. Витираємо ноги об Господні заповіти і, в результаті, маємо те, що маємо. Моя мама, почувши що господар не дав розрахунок, спересердя сказала: ”А щоб йому дихнути не дало!”. Хто ж нам винен, що ми один іншому дихати не даємо? А самі й винні…
Випала синові нагода "по блату" влаштуватись працювати в СБУ. Ні, не людей продавати - возити на розкішному "Мерсі" керівника "Контори". Та там глибоко копнули й, довідавшись що батько претендента на місце водія був засудженим і відбував покарання, відмовили. От уже вкотре я з болем згадав слова знаменитого табірного пристосуванця Абраменкова Олександра: "Ты не за преступления, а за убеждения попал в лагеря и этим не только себе но и детям своим всю жизнь испортил. Ещё не раз вспомнишь эти мои слова…". А кажуть, що син за батька не відповідає. Ще й як відповідає… Дітей же організаторів та виконавців масових репресій в тому числі й дітей мого зрадника безперешкодно пустять до себе іноземці а у нас приймуть куди завгодно, навіть в СБУ - їхні ж батьки не були засудженими - вони інших відправляли в ГУЛАГ… Так вони ж на крові безневинних людей добробут собі та дітям побудували й зараз на "заслужених" пенсіях живуть спокійно! І дітям їхнім усюди дорога. Ми ж в ув'язненні своєю дармовою працею їх же й збагачували! А сьогодні із-за тих судимостей нам та дітям нашим дорога усюди перекрита… Ось така у нашому світі правда… Син мій, правда, не докорив мені словами але вираз його обличчя ніби говорив: "Жив би ти, тату, колись як усі то і я сьогодні не мав би проблем…".
Помри ти сьогодні, а я завтра. (Наша логіка виживання)
В нашому місті є кладовище “Нове”, але його всі називають “Молодіжне”, тому що там у переважній більшості молоді люди поховані. Ось так і живемо: ненавидимо, ошукуємо, грабуємо, вбиваємо, проклинаємо один одного і, в результаті, переселяємось на кладовища. Пригадуються гіркі слова співвітчизника, котрий нещодавно назавжди покидав Україну: ”Краще у вас буде, але добре у вас не буде ніколи.”
Я все дивуюсь: які в нас розумні, талановиті люди, але от опускаємось у прірву, бо всі свої таланти, здібності витрачаємо на зло, на те, як ошукати свого ближнього.
На оптовому ринку між мною та продавцем виник такий діалог:
- Скільки коштує мішок цукру?
- 126 гривень.
- А на базарі – 122.
- А Ви не полінуйтесь його переважити. Засипають польський цукор у мішки наших цукрових заводів, от тому й ціна нижча...
В цих словах немає нічого дивного. Ось яскравий приклад: Тернопільський завод місяць на ремонті, а торгівля дріжджами йде повним ходом. Усе просто: торговці низькоякісні дріжджі загортають в упаковку виробника високоякісної продукції і наживаються на різниці в цінах.
В нашій обласній газеті натрапив на рекламу: "Лазерне лікування очей. Покращання зору за шість сеансів 50-70%. Ціна 90 гривень". Бажаючих покращити зір набралось біля трьох десятків, але після п’яти сеансів у жодного із нас покрашення не настало. Значить, це шахраї - купили ліцензію й дурять народ православний. Тут дивного нічого нема – у нас за гроші усе, що завгодно можна купити: будь-яку довідку, ліцензію, візу у будь-яку країну, посвідчення ліквідатора на ЧАЕС, вирок суду, диплом вищого учбового закладу, посвідчення водія, панамський паспорт із громадянством і ще багато чого. Знаючі люди кажуть, що навіть посада глави держави має свою ціну - мільярд доларів потрібно витратити на підкуп ЗМІ та передвиборну агітацію. Що уже говорити про корумпованість та продажність коли сам президент офіційно заявив, що половина пільговиків, котрі мають посвідчення ліквідаторів аварії на ЧАЕС того реактора навіть у бінокль не бачили…
Ще у радянські часи ходив такий анекдот: Зайшов чоловік в автомагазин. (Автомобілі були дефіцитом, отож, продавались тим, хто має заслуги перед Батьківщиною.)
В першому залі вивіска:" По довідках учасникам Великої Вітчизняної війни".
У другому: "По довідках учасникам громадянської війни".
У третьому: "По довідках учасникам Куликовської битви". (1380 рік)
Чоловік здивовано запитує продавця: - І, що… невже купують?
- Ще й як купують! Ось із сотні тільки дві залишилось…
Став просити товаришів по нещастю повідомити свої координати для написання заяви в міліцію. Декотрі давали адреси а одна молода жінка навідріз відмовилась і злорадно заявила: "Дурять нас і правильно роблять! Так нам, тупим хохлам, і треба! Може колись порозумнішаємо!". Пішов я у міський відділ міліції. Дорогою думав так: Завтра прийде інспектор міліції. Пацієнти будуть приходити по графіку, а той – запитувати чи сталось обіцяне рекламою покращання зору. Поверне ошуканим громадянам гроші, у шахраїв відбере ліцензію, оштрафує.
Зайшов у відділ. Мене зупинив черговий. Я пояснив суть проблеми. Сержант звелів мені почекати, а сам пішов порадитись з начальством. Повернувся й сказав: "Звертайтесь до суду!".
Я розумів: витрачу час та гроші на друкування заяви. А завтра ті шахраї поїдуть в інше місто дурити наївний народ православний. Хто їх буде шукати?..
А все ж, чому мене "відфутболили"? Відповідь проста: якщо при нашій злочинності займатись такими порівняно дрібними шахрайствами, то… штат працівників міліції доведеться збільшити у десяток разів! Кому потрібен зайвий клопіт? Чомусь після спілкування із нашими правоохоронцями кожного разу хочеться вимити руки... Колись так було й сьогодні так є...
З реклами довідався, що у Києві діє офтальмологічний центр "Ексімер" – на суперсучасному японському обладнанні наші лікарі безболісно усувають короткозорість та інші хвороби очей за 30-60 секунд. Зателефонував. Обстеження та операцію призначили на 26 березня – цей день випав на п’ятницю.
Приїхав. Після обстеження сказали: - Оперувати Вас будемо у понеділок!
Прошу: - Але ж я іногородній! Поміняйте з якимсь місцевим або придумайте інший вихід…
- Ні, тільки у понеділок!
Обставини склались так, що приїхати зміг лише 12 жовтня. Перед поїздкою поміняв 500 доларів по курсу 4,58 гривні за 1$.
У прийомній такий діалог:
- Старый анализ крови уже недействителен. Вы новый привезли?.. Нет?.. Ну ничего страшного, здесь сделаем экспресс-анализ, но стоит он 100 гривен.
- Гаразд, але я спочатку обстеження пройду, може, мені відмовлять в операції.
- Время 11:35. Лаборантка сейчас уходит. Пока Вы пройдёте обследование, её уже не будет.
Я дістав гроші та здав кров на експрес-аналіз. Лікар на цей раз був інший. Після обстеження сказав мені довірливо так: "У Вас складний випадок, і тому я не гарантую успіху. Приїздіть через півроку – ми наберемось досвіду у лікуванні подібних ускладнень”.
Вийшов і оглянувся: лаборантка зручно сиділа на своєму місці. Виходить, що мене серед білого дня ввічливо пограбували на 100 гривень. Та я би про це не жалкував, якби операцію успішно зробили. Ось вам сплав японської супертехніки та нашого рідного хамства.
Через тиждень пішов на "валютний п’ятачок" і за ті 2290 гривень змушений був купувати долари вже по 5 гривень – інфляція. Витратив значні кошти на поїздку та аналіз, а тут ще й на обміні утратив 42 долари. Справа в тому, що перед виборами уряд увімкнув грошовий верстат щоб було за що фінансувати передвиборчу агітацію за обрання діючого президента на другий термін та щоб виплатити заборгованості по зарплаті й цим підняти його авторитет. В обіг пустили велику масу не забезпечених товарами грошей от і упав курс гривні. Простих трудяг у нас дурять усі кому не лінь...
Такий у нас народ...
Вийшли хлопці на перекур і ведуть задушевні розмови. Один виливає душу: “Після дощу на слизькому крутому повороті перекинулась наша вантажівка, завантажена мінеральною водою. Збіглись люди з найближчого села. Одні кинулись нас із приплюснутої кабіни рятувати, інші - мінеральну воду розкрадати. Під’їздили навіть кіньми – підводи загружали… Доки одні нас витягували, інші на 3000 гривень мінеральної води розікрали…
Затягнувся цигаркою, видихнув дим і продовжує: - Та це ще дрібниці… Ось тиждень назад на тому ж місці вантажівка, завантажена цукром, перекинулась. В кабіні два трупи, кров тече рікою, а селяни попідганяли підводи та поспіхом мішки з цукром закидають. Доки міліція приїхала, то цукру вже й слід прохолонув…”
Другий тему підхопив: “Поїхав я минулого літа у Київ. Рух інтенсивний, місто чуже, отож, не той ряд на перехресті зайняв. Прошу водія із сусіднього ряду: “Будь другом – пропусти”.
А той: “Та пішов ти на х..!” – і рушив з місця. Кому що скажеш та що поробиш – видно, хороші зв’язки має чоловік у структурах влади, або кримінальному світі - раз так себе поводить…”.
Третій утрутився: “Поїхали мої колеги у відрядження. Зупинилися в лісі біля приватного кафе. Замовили по порції духмяного шашлику. Пізніше відійшли у гущавину справити природні потреби. А там … лежить обдертий скелет собаки. Значить ті смачні, духмяні шашлики із собачатини були. Та хоч би ті негідники прикопали собачий скелет, а то хлопці відразу все виблювали… А кому що скажеш та що поробиш? Нікому не хочеться сісти в ув’язнення по 206 статті карного кодексу за нанесення тілесних ушкоджень…”. Похитали головами, поцмокали язиками, викинули недопалки та й пішли…
На торгуючих від сильного пориву вітру впала кам'яна стіна огорожі. Зойки, вереск, крики про допомогу, струмки крові. Очевидці розділились на чотири категорії: одні втекли, інші мовчки спостерігали цю драму, треті кинулись рятувати потерпілих, а четверті стали швидко розкрадати банани, апельсини, консерви та інше добро привалених стіною, покалічених співвітчизників.
В перший день нового року по старому стилю (14 січня) у наших краях дітлахи посівають. І ось у газетній кримінальній хроніці повідомляють таке: "Ходили діти посівати. Як тут не пустити – святкова традиція. А наступними днями квартири заможних городян… пограбували. Виявилось, що ті діти сипали зерно зі словами: “Сію, сію посіваю, щастя та здоров’я вам усім у новому році бажаю”, а очима тим часом видивлялись, що цінного є у квартирах. Наступними днями їхні старші колеги “по наводці” ці квартири “бомбили”.
Одного разу їхав я потягом із комерційної поїздки. Не давало спокою питання: скільки грошей залишилось? Дістав та й порахував. Один із хлопців, котрі їхали зі мною в купе, зауважив:
- Не роби так більше ніколи, а то можеш не проснутись... Твоє щастя, що ми порядні люди, до того ще й самі при грошах – із заробітків їдемо.
Я виправдовувався: - Так тут же всього 18 доларів!
А той повчально: - Не має значення - зараз за декілька гривень вбивають…
Двоюрідний брат запросив мене з дружиною в гості. Скориставшись нашою відсутністю, якийсь негідник розрахувався з мамою фальшивою двадцятигривенною купюрою. У цьому випадкові немає нічого дивного, діє закон “бе-бе” (хто кого об…) Іншими словами давно нами засвоєна істина комуністичного виживання: “Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе і возрадується”.
Увечері на зупинці до мене підійшли двоє гарно одягнених підпилих юнаків. Дали фотоапарат й попросили сфотографувати на пам'ять про перший день після завершення строкової військової служби. Я виконав прохання "дембелів" й ті, обнявшись, радісно попрямували у напрямі казино. Наступного дня сусід, котрий учора відпочивав у тому закладі, повідомив, що ті підпилі юнаки необачно "засвітили" свої гроші перед присутніми й пізніше якісь негідники їх вистежили, побили й пограбували - зняли шкірянки, відібрали фотоапарат та гроші... Грошей, як виявилося, було 160 гривень ( 32$). У нас не варто розслаблятись... Маєш гроші - не діставай усі привселюдно...
Через день серед колег зайшла мова про пограбування й я розповів цю пригоду. На мій подив співрозмовник підхопив тему: "Мій приятель отримав зарплату й теж зайшов розслабитись у те казино. Познайомився там із гарною дівкою. Пригостив нову знайому вишуканими напоями й цим "засвітив" гроші. Аж тут давня подруга красуні, котра там опинилась випадково, запрошує закоханих до свого столика. В результаті наївний ловелас поснувся вранці на автовокзалі без "бобла" (грошей) і мобільника"...
Нещодавно поїхав із дружиною в місто за покупками. Припаркувався поблизу ринку. Закупили усе необхідне та поклали в салон. Аж тут згадали, що сусідка просила купити кавуна та диню та й діти замовили те ж саме. Варто було лише на декілька хвилин відлучитися, як з автомобіля злодії викрали сумки з товаром. Збитки склали 300 гривень. Що робити? Викликати міліцію? Доки приїдуть, доки знімуть відбитки пальців, доки напишемо заяву та інші необхідні папери, то половина дня пройде. Злочинців скоріше всього не знайдуть. А якщо знайдуть, то на суді родичі злочинців будуть дивитися на мене, як на особистого ворога – це ж по моїй милості судять їхнього сина, чоловіка, батька… Та із деградованих “бічів”, котрі уже пропили, проїли награбоване, що візьмеш крім аналізу? (“біч” – бувший інтелігентний чоловік.) Нажити собі ще одних ворогів? Махнув на них рукою, сам же винен – розслабився, бо забув давно прочитану таку бувальщину: Відомий письменник повернувся з еміграції на Україну. На вокзалі поставив важкі валізи, розігнув спину, приклав долоню до очей і радісно промовив: “Впізнаю тебе, моя рідна українська земле!”. “І тебе мій народ!” – сердито додав, коли помітив, що валізи зникли…
Українці на цю тему анекдот придумали. Міжнародні експерти вирішили дослідити рівень злочинності у всіх країнах світу. Для цього у столицю кожної держави відправили експерта. Той у центрі столиці сідає на лаву, поряд ставить чемодан і вдає, що спить. У Лондоні чемодан зник через три години. У Парижі - через дві. У Варшаві - через годину. У Москві - через десять хвилин. У нас же експеримент не вдався - чемодан поцупили ще в аеропорту…
У нас із ким не вступиш у ділові стосунки, кожен намагається тебе ошукати. Якщо не виходить на багато, то хоч на декілька копійок… Ось переважую покупку і щоразу переконуюсь: у нас кілограм важить від 760 до 950 грамів. (Щоправда, у магазинах обладнаних електронними вагами продавці так не нахабніють – роботу втратити бояться.) І, де б не повернувся, скрізь наші хитрі "совкові" обличчя. Нікому не варто вірити. У нас запізнення вважається нормою, а слово "завтра" дуже розтяжне – в залежності від обставин, означає: від тижня до безкінечності… Про який розквіт малого чи середнього бізнесу можна говорити коли ми навіть на гулянку не здатні з'явитись своєчасно?.. Жодним чином не виправдовую жорстокість Сталіна, але чисто по-людськи розумію: він знав душу підвладного народу, й тому, був змушений суворо карати за розкрадання, брак у роботі та запізнення. У кожного думки тільки про неправедне збагачення, спиртне та секс, отож, знаючи це, вождь під час війни закривав конструкторів зброї у забезпечені всім необхідним тюремні камери. У тих “туполевих шарашках” вони навіть спали біля креслярських дощок і, в результаті, сконструювали кращу зброю, ніж німецькі конструктори у комфортних умовах на волі!
Колись як і сьогодні кати та жертви є громадянами однієї держави, співвітчизниками. Люди у нас були такі тоді і, на жаль, до цього часі вітер перемін так і не змінив їхні душі.
Якось надибав фірму, котра вербує заробітчан на заробітки за кордон. Робочий день у них уже закінчувався. Заходжу. Чую: "Ви куди?! Закрито вже! Нормальні люди в цю пору не ходять!". Я спалахнув від гніву, але швидко заспокоївся, бо зрозумів: добродій не хотів мене образити – у нас так прийнято, такий у нас стиль поведінки. Ми вже так звикли до щоденного хамства, що не звертаємо увагу, коли ображають нас і самі, не задумуючись, ображаємо інших.
Знайшов іншу фірму, котра вербує заробітчан на заробітки за кордон. Серед робочого дня двері чомусь виявились зачиненими. Службовець із сусіднього кабінету пояснив: “ Там уже нікого немає. Вранці завтра приходьте.” Наступного дня прийшов вранці. Смикав двері, але вони чомусь виявились зачиненими. Службовець із сусіднього кабінету пояснив причину: “Нещодавно їм усім надягнули наручники й з усіма паперами заарештували. Якщо Ви вже тим шахраям заплатили гроші наперед, то шукайте їх у міськвідділі міліції”.
Підійшов до каси придбати квиток на потяг. Чекав 5 хвилин. Касир прийшла і, не звертаючи на мене уваги, стала рахувати гроші. Та я розумію: їй скоро виручку здавати. Але хоч би поглянула, посміхнулась, вибачилась… Підняти скандал - це собі та їй на цілий день настрій зіпсувати… Промовчав.
Приїхав на фірму та й пішов виписувати товар. Коли ж вийшов, то помітив, що керівники своїми авто перегородили мені шлях. Зайшов в офіс та попрохав щоб хтось із них від’їхав. Цілу газетну сторінку прочитав доки тієї милості дочекався.
Якось у Києві на ринку купив у приватної торговки гарячий біляш із м'ясом. Їв і насолоджувався - смакота-а... А потім бігав, шукав туалет та аптеку... Другий раз був хитріший: купив гарячі пиріжки у державному буфеті на території вокзалу. Укусив і... скрикнув від зубного болю - в пиріжку виявився... металічний предмет. Заніс пиріжок і ту злощасну гайку назад. А буфетниця мені винуватим голосом довірливо: "Це наші горе-майстри так учора фаршмішалку ремонтували". І що тут скажеш?.. Та я розумію: Пиячимо, бо на цей бардак тверезими очима дивитись неможливо... А може, дивитись неможливо, тому що пиячимо? Хто розірве це зачароване коло?
Купив на фірмі декілька пляшок вина. Випив одну й… виблював. Подумав, що це у мене виникли проблеми зі шлунком. Через тиждень випив другу пляшку й… знову виблював. З останньою пляшкою пішов на фірму скаржитись. Щоправда, господар без довгих вагань повернув мені усі витрачені гроші. Обіцяв розібратись та покарати винних. Наступного разу власники фірми впізнали мене й… зробили дурнем. Доказували, що партія вина з тією датою розливу до них узагалі не поступала. (?!) Я розумів суть: Хто ж “лівак” стане оформляти документально? Закупили декілька ящиків законно, і під ту марку за безцінь десятки упаковок отруйної підробки… Може звернутись у “мінтовку”? Так там же злочинці у погонах! А, з іншого боку, власники фірми знають мою адресу, отож, безглуздо нажити ще одних впливових ворогів…
Поїхав купити декілька мішків комбікорму. Народу зібралось чимало. З’явився продавець. Усі кинулись першими: той уже займав чергу, але був відлучився, другий - інвалід, третій показує посвідчення учасника війни, четвертий – чорнобильське… Знялась штовханина, а з нею брудна лайка, погрози, прокляття. Люди добрі, це ж комбікорм, всім вистачить. Навіть якби це був еліксир вічної молодості, то і тоді я би по головах не поліз…
На кожне свято Водохреща спостерігаю таке видовище: священик ще проповідь не закінчив, а люди вже кинулись штурмувати бак з освяченою водою. Люди добрі, ще такого не було щоб комусь не вистачило – воду завжди набирають із запасом. Де ж наша вихованість, благородство? Першими воду повинні набирати люди пенсійного віку, а далі у такому порядку: жінки, дівчата, мужчини, юнаки, хлопчаки, а останнім уже буду я – вистачить.
Підвозив я попутника. Слово за слово – чоловік розговорився: “А я за свої капітали купив напівзруйнований колгоспний млин. Ще й на ремонт доволі витратив грошей, часу та нервів, але до пуття таки довів – млин запрацював. Роблю добро людям і ті ніби раді, але став відчувати, що за спиною мені по-чорному заздрять, гроші мої рахують. Виходить так: ми бідні, то і ти таким само будь – не висовуйся… Гроші приходять позичати. Не даси – ображаються. Даси – десятою дорогою обходять, щоб не побачив та про борг не нагадав… Спочатку мав бажання ще й пилораму собі та людям на користь викупити та й запустити, а зараз уже й тому млинові не радий”.
Юнак покохав дівчину і та відповіла взаємністю. Любощі, ніжності, пестощі були як у кіно. Іноді мова заходила про весільне вбрання. Як пізніше виявилось, юнак не дівчину любив, а її гроші. Щоправда, дівчина була зі звичайної сім’ї, але от працювала у пункті обміну валют. Одного разу вона пустила коханого до себе в кіоск, а тому тільки того й треба було. Щоб заволодіти значною сумою валюти, негідник убив дівчину, а гроші заховав у контейнерові для сміття. Правоохоронці по гарячих слідах знайшли злочинця, але грошей у схованці не виявилось. Очевидно, якийсь безпритульний бідолаха шукав у смітті недоїдки і, знайшовши такий величезний скарб, дуже круто піднявся на чужому горі. Шекспір описав драматичне кохання Ромео та Джульєтти, а в кінці зазначив “Немає повісті сумнішої на світі”. Виявляється є.
У високорозвинених країнах за декоративними парканами трав’яні газони, а у нас за високою огорожею росте городина, худоба стоїть у хлівах, і все те добро охороняють сторожові собаки. На сусідній вулиці господар скинув на подвір’я дорогі труби та ліг спати – вірний собака надійно охороняв господарство. Вранці біля воріт лежав отруєний собака, а тих труб і слід прохолонув.
На окраїні села за подібним сценарієм із гаража заможних жителів злодії поцупили автомобіль. На цей раз їм для певності довелось ще й сусідського собаку отруїти.
Троє підлітків вбили таксиста ради 30 гривень та мобільного телефону. Юнак вислідив одиноку дівчину, зарубав й зґвалтував тепле тіло. У під'їзді знайшли повішеним щойно народжене немовля. Серед білого дня на поштарку, котра розносила пенсії напали двоє молодих людей. Ударивши головою об стіну, відібрали в неї сумку з грошима і зникли… На полі паслась прив’язана кобила. Якісь негідники її відв’язали, відвели у посадку й там зарізали. Господар у кінці дня знайшов лише голову своєї годувальниці та нутрощі... Кого сьогодні дивують подібні новини?
Охоронець приватного підприємства приїхав на роботу на власному авто. Увечері до нього підійшли двоє парубків із пластиковою пляшкою в руках й попросили пустити їх напитись та набрати води. Та як тільки сторож відкрив ворота так у той же момент юнаки накинулись на нього. Побили до втрати свідомості. Обшукали кишені і, знайшовши ключі, завели авто та й від'їхали геть…
Чоловік пригнав авто із-за кордону. Та варто було йому лише на декілька хвилин залишити його без нагляду так відразу хитрі злодії не проґавили сприятливого моменту. Недавній власник престижної іномарки ошелешено очима кліпав - автомобіль же був обладнаний секретним противоугоним пристроєм та електронною сигналізацією! Пізніше знавці кримінального світу пояснили наївному лохові, що проти нього злодії використали досить простий, але водночас геніальний сюжет викрадення. Продавець авто вручив йому один комплект ключів, а другий… продав автозлодіям. Далі справа техніки - злодії їхали слідом й у них був другий компклект ключів від дверей, замка запалення, противоугонного пристрою, сигналізації й іще, як це часто буває… адреса нового покупця. Залишалось лише дочекатись сприятливого моменту…
На перехресті перед червоним світлом світлофора зупинилось престижне авто. До нього підбіг підліток й, не питаючи дозволу, дістав із відра брудну онучу й став розмазувати грязюку на лобовому склі. Ошелешений водій відкрив двері й висловив своє обурення. У відповідь підліток… плюнув водієві в обличчя й кинувся тікати. Розлючений водій у шоковому стані необдумано покинув авто з ключами в замку запалення й кинувся доганяти нахабу. Через секунду дорослий подільник підлітка сів у порожнє авто й поїхав геть. А підлітка якщо ти й доженеш, то, що йому зробиш? Покалічиш спересердя - посадять. Якщо ж відведеш у "мінтовку" то, скоріше всього, виявиться, що той безпритульний крадіїв твого авто й справді, не знає. (Йому невідомі дяді заплатили от він й виконав "роботу".) Стане плакатись: "Я ж Вам лобове скло протерти хотів щоб заробити собі на шмат хліба, а Ви стали лаяти мене… От я спересердя й плюнув на Вас. Вибачте мені…"
Одні наші комерсанти домовилися з іншими провести операцію купівлі-продажу залізничної цистерни з олією. Покупці відкривали люк, штиркали палкою до дна, перевіряли продукт на якість. Усе було в порядку, ціна влаштовувала, отож, цистерну зважили та розрахувались готівкою. Потиснули руки, і продавці від'їхали геть. Покупці стали зливати олію, але... вона швидко перестала витікати з крана. Комерсанти були шоковані таким дивом. Афера виявилась простою і водночас геніальною: усередині від верхнього заливного люка до нижнього зливного крана була вварена широка труба і заповнена високоякісною олією. Весь інший об'єм цистерни займала звичайна вода.
Наприкінці робочого дня у камері схову, котра знаходилась поблизу речового ринку, бізнесмени залишили на зберігання дві важкі сумки з товаром, а раненько – забрали. Невдовзі інші клієнти камери схову стали скаржитись, що в їхніх сумках замість цінних речей виявився різноманітний мотлох. Ще до приїзду міліції працівники камери схову зрозуміли геніальність шахрайства. В одній з тих сумок був мотлох, а в іншій – злочинець. Уночі він виліз і мотлох замінив на цінні речі, а вранці закрився у своїй сумці. А далі справа техніки: компаньйони забрали обидві сумки.
Самотній юнак вирішив запросити на зустріч Нового року першу дівчину, котру зустріне на вулиці. Перша незнайомка, котрій юнак пояснив ситуацію, радісно погодилась прийти за вказаною адресою. Кавалер накрив святковий стіл, а дівчина принесла вино. Перший тост випили за знайомство. Вранці хлопець прокинувся у порожній квартирі. Відповідь проста: дівчина напоїла хлопця вином із снодійним, а коли той заснув, зателефонувала подругам і ті, гарно повечерявши, спокійно спакували все цінне.
Якось зимою, задумавшись над своїми проблемами, рушив переходити вулицю на зелене світло. Автомобіль, котрий повертав праворуч, змушений був зупинитись. І воно б, то нічого, але опинився він на льоду, отож, рушити вже не зміг – забуксував. З легковика вийшли двоє юнаків та дві молоді жінки і перед тим, як зіштовхнути авто, брутально висловили мені все, що думають про нашу дійсність, мене особисто, а також про матір мою та Його…
Припаркував авто на стоянці так, щоб із правого боку ще один автомобіль зміг поміститись. Відкриваючи дверцята, я лиш легенько торкнув ними сусідній автомобіль. Господар помітив це і до мене гнівно: “… твою мать! Тобі що, місця мало?!” Підбіг і став розглядати. На моє щастя, на фарбі не було жодного сліду. Промовчав – що тут скажеш?! І якби то була дорога іномарка, а то стара, добита “Волга”!
Поїхав із мамою до приватного підприємця купити для худоби комбікорму. Зупинився на території приватника. Вийшли з авто і я звернувся до мами:” Я пошукаю господаря, а ти за машиною подивись”. В цю мить один із працівників, котрі працювали неподалік, мені на ті слова глузливо: “Та хіба - це машина?.. Це ж лах!”. Так боляче стало – я ж не нагрів свої мозолясті руки на розграбуванні України й нікого зі свого народу не надурив... Прикро, що цим же мені й докорили…
Поїхав на городню ділянку за врожаєм. Навпроти земельну площу господар використав під забудову житла: був зведений фундамент, а вся інша територія закидана будівельним сміттям, поросла бур’янами. Дорога була вузька, отож я, щоб не створювати перешкод іншому транспорту, заїхав у ті бур’яни. Аж тут з'явився господар і: “…твою мать! Ти чого в мій огород заїхав?!” Я примирливим тоном: "Та Ви ж будуєтесь – тут і так земля тверда, щебінь, бур’яни”. А господар знову: “Не твоє діло! Я весною тут копати буду та городину садити!". Відповісти тим же – це роздмухати сварку. Промовчав.
Водії автомобілів, котрі стояли перпендикулярно один до одного, одночасно рвонули з місця – кожен думав, що інший має його пропустити. Аварії не сталось – водії одночасно різко загальмували, але яка же з обох сторін гучна, добірна лайка довго лунала на весь квартал! Та хоч би один із них виявився розумнішим… Тільки раз я був свідком, як у подібній ситуації один повчальним тоном, спокійно урезонив іншого: “Його та моя мать до цієї проблеми не мають жодного відношення…”.
Знайома, повернувшись із відрядження, відкрила двері і… побачила порожню квартиру, в котрій спав п’яний чоловік. Шок від побаченого швидко переріс в істерику. Поволі ситуація прояснилась: вранці до її благовірного завітали в гості друзі з колишньої роботи. Принесли пляшку самогону, в котрий було підмішане снодійне. Випив господар чарку та й заснув, а “друзі” тим часом стали усе цінне з квартири виносити. Сусід помітив, що якісь підозрілі люди носять телерадіоапаратуру та й прослідкував куди саме. Вранці Ольга з’явилась за вказаною адресою, щоб мирно забрати пограбоване. Молодий наркоман сказав їй на те сердито: “Иди на х.., дура! Я конченый человек! У меня сейчас ломка начнётся! Срочно ацетон искать нужно, а ты меня какими то ментами пугаешь!”.
Якось у поїзді попутниця розповідала: "У Києві підходжу до міліціонера. Кажу: "Ось два хлопці стоять. Заарештуйте того високого в пальто, - він учора біля пункту обміну валюти "кинув" мене на 300 доларів. У відділі міліції я дам на нього свідчення". Міліціонер пішов, щось сказав обом і… привів до мене іншого – того, що в шкірянці. А справжній шахрай тим часом зник". І що цікаво: нікого ця розповідь не здивувала - звикли до подібного.
Родич причепив до легковика причіп та й поїхав у Польщу за товаром. Повернувшись, констатував факт: “Витратив на бензин 20$, а на хабарі різноманітним службовцям - 110$”. Я не здивувався, тому що сам їздив і на собі переконався та від знайомих уже доволі наслухався про подібні беззаконня. На тему здирництва один дотепник висловився так: "Чим більше я спілкуюсь з митниками, тим більше мені подобаються автоінспектори".
Чув як плакалась жінка – її квартиру пограбували. Злодії викрали усе цінне, а от дві золоті каблучки не помітили, тому що лежали вони у буфеті за кришталевими фужерами. Правоохоронці склали протокол огляду місця злочину, зняли відбитки пальців та й зникли. І разом із ними зникли непомічені злодіями ті дві золоті каблучки. Присутні на почуте тільки співчутливо головами хитали – для них почуте не було дивиною.
Діалог між господарем приватного виробництва та робітником:
- Ви мені не всю зарплату видали. Коли віддасте решту? Діти голодні...
- А я тебе взагалі звільню, багато знаєш.
- Що ж такого я знаю?
- Знаєш, скільки я тобі винен…
На початку ХХ віку багато розумних людей жорстокість, безкультур'я народу пояснювали бідністю та неосвіченістю. Запевняли, що якщо дати людям освіту та достаток, то й культура, взаємостосунки різко зміняться на краще. Щоразу переконуюсь, що ті мудреці помилялись. Ось яскравий приклад. Зайшов в Інтернет-кафе. Там гарно одягнені, вгодовані юнаки, жуючи жуйки, грали у азартні комп'ютерні ігри і при цьому пересипали свої враження блатним жаргоном та брудною лайкою. Спочатку хотів зробити зауваження, а потім подумав: Їх багато, а я - один. Обкладуть добірним матом й цим на весь день настрій зіпсують… Промовчати – гидко, зробити зауваження – отримати неприємності. Мовчки вийшов, тому що й так нерви натягнуті, як струни. А юнаки, відчуваючи безкарність, продовжували насолоджуватись уседозволеністю.
Батьки молодят організували весілля у приміщенні місцевої школи. Після обряду церковного вінчання батьки, як здавна заведено, стали урочисто благословляли молодят. А поряд на шкільному стадіоні молоді односельчани, розваги ради, грали у футбол. (Як то кажуть: кожному своє.) Усе то воно так, але... під який же добірний мат футболістів відбувалось те благословення молодят! І, що цікаво, усі гості робили вигляд, що нічого не чують. І я теж прикинувся глухим: а воно то мені треба? Зроблю зауваження – під осудливі погляди оточуючих нахабні гравці обматюкають і мене... Я ж на весіллі гість, як і усі мені подібні… А чи зайві неприємності мені та усім присутнім потрібні?.. Усе то воно у нас на перший погляд так, але разом із тим і не так… Промовчав, і… моє та твоє мовчання гості та невиховані гравці сприйняли як акт підтримки. І в результаті маємо те, що маємо: тут благословення, а там... добірна лайка… Усі мовчать як ота скотина безсловесна от й досі процвітає безкультур’я та беззаконня.
Виконали ми роботу й хто раніше, хто пізніше прийшли до оселі господаря. Андрій з гіркотою в голосі розповів таке: "Назустріч мені йшов малий з цигаркою в зубах. Привітався чемно зі мною. Я відповів і запитав: "А тато знає, що ти вже палиш?". У відповідь же почув добірну лайку, в котрій малюк висловив усе що думає про мою вихованість, мій вигляд, мій рот та мою маму. І чого я, дурний, поліз читати мораль?". Я ж на те філософськи зауважив: "Як свідчить історія часто сіяти розумне, добре, вічне небезпечно для здоров'я. А іноді і для життя...".
В Інтернеті йде розмова у режимі реального спілкування. Та серед реплік “чатланщиків” проскакують нецензурні вислови… Я в таких випадках впадаю у шоковий стан: люди працею гроші на комп’ютер та Інтернет заробили, а розуму так і не набули…
Пригадалась повчальна карикатура в сатиричному журналі: неподалік космодрому полюють на здобич… динозаври. Це мудрий карикатурист так зобразив рівень сучасного науково-технічного прогресу і водночас дрімучий стан наших душ. Це явище називається: деградація суспільства...
За церковним календарем піст і віруючі дотримуються його правил та моляться у численних церквах та соборах, а інші наші громадяни у цей час круто розважаються у ресторанах та казино: п’ють спиртні напої, ласують делікатесами, танцюють, співають, влаштовують конкурси краси та нагороджують переможців, справляють весілля. Під час посту місцеві газети повідомляють приблизно таку тижневу статистику: народжень – 47, смертей – 54, шлюбів – 8, розлучень – 23. Живемо кожен за власними правилами уседозволеності от і маємо від Бога те, що заслужили.
Це наша вічна проблема батьків та дітей. Ні, це наші діти, тому що на нас схожі. Наші і разом із тим чужі. У них зовсім інші погляди на світ. За кордоном до влади приходять різні партії, але там, із приходом нової влади, статус церкви та назви вулиць не міняють. У нашому місті прадіди побудували нащадкам Свято-Воскресенський собор. Наші ж діди та батьки переобладнали ту святиню під музей космонавтики та атеїзму. Ми реставрували та привели у попередній стан. Що ж тією святинею вчинять наші діти? Для кого ж ми стараємось? На цю тему є у нас гірка приказка: “Дочки шиють та співають, а матері розпорюють та плачуть…”.
Друга автомагнітола.
Позаминулого місяця, вже вдруге, в центрі міста з мого авто вкрали “секон-хендівську” німецьку автомагнітолу, котру я купив за 115 гривень. Злодій продав її, скоріше всього, за 30 гривень – за крадену стару автомагнітолу ніхто більше не дасть. Може, викликати міліцію? Розумів, що буде: чекання приїзду правоохоронців, пояснення, зняття відбитків пальців, писанина, тяганина і, якщо злодія спіймають, суд. На лаві підсудних молодий п’яничка чи наркоман, котрий усе виніс із квартири та проміняв на наркотики, а в залі – заплакані батьки. Де вони візьмуть гроші, щоб компенсувати мені втрату? Воно то так, але, скоріше всього, на лаві підсудних буде представник численної смердючої братії безпритульних, про котрих говорять, що вони у своєму житті нічого солодшого від моркви не куштували. Та такому тюрма за щастя: там у камері тепло, весело, годують тричі на день, у баню водять, простирадла міняють, радіо грає, газети та книжки дають – відпочине бідолаха.
Різноманітні нещасні, котрим у цьому житті нічого втрачати, завжди є чорноробами усіляких революцій. Суспільство знову різко розшаровується на класи. Яскравий приклад: новобудов майже не видно, а ринок житла досить широкий. Усе просто: ті щасливчики, що “піднялися” на різноманітних махінаціях, скуповують у невдах, котрі “опустилися”, житло. Невдахи виручені гроші проїдають і поповнюють собою ряди озлоблених на весь світ людей, котрим у цьому житті втрачати вже нічого. Усілякий бунт спалахує тоді, коли з’являється критична маса людей невдоволених владою та своїм місцем у цьому житті. З’являється оптимальна кількість невдоволених, отих пропащих, кінчених, недоношених, котрі на фоні абсолютної байдужості обивателів співають всім нам добре відомий гімн: “Кипит наш разум возмущённый и в смертный бой вести готов!..”. Ось наш “вождь світового пролетаріату” свого часу на цьому невдоволенні й зіграв – спрямував народний гнів у вигідне заколотникам русло. Як свідчить історія не обов’язково щоб усі громадяни підтримували ту чи іншу революційну ідею – у 160 мільйонній царській імперії усе перевернули вверх дном лише 80 тисяч комуністів. (0,05% усього населення!) І з першої хвилини тотальний терор – сп’янілі від дармового спиртного та уседозволеності революціонери грабували усе підряд та, розваги ради, стріляли по живих мішенях. Обивателі же сиділи по своїх домівках, як миші по норах. Далі революціонери усіх громадян поставили перед вибором: “Хто не з нами – той проти нас”. Радянська влада проіснувала 74 роки, тому, що багато знайшлось охочих насолодитись уседозволеністю, котру дає влада, а от виступити проти беззаконня сміливців мало знайшлось...
Зараз передреволюційне становище повторилось: влада бездіяльна, народ невдоволений. Знову владу легко захопити - потрібен лише рішучий та мудрий лідер, котрий на цей раз поведе свій народ до прогресу, розбудови, процвітання. Вірно співає Володимир Висоцький: "Настоящих буйных мало, вот и нету вожаков!".
В українців дещо інший спосіб мислення: якщо життя нестерпне, то одні покидають державу, як щурі корабель, котрий має затонути, другі виїздять на заробітки, треті заглушують відчай алкоголем та наркотиками, четверті, щоб прогодувати сім’ю чи роздобути наркотики ідуть на порушення закону.
Шалава.
Знаючи, що кишенькові крадії щодня ходять на ринок, як на роботу, завжди ношу гроші міцно затиснутими у руці. Так й сьогодні зробив. Купив усе необхідне й сів у переповнений маршрутний мікроавтобус – у нас же водії заповнюють салон пасажирами, як бочку оселедцями. Паперові гроші поклав у кишеню, нащупав там копійки і протягнув водієві. Коли ж через декілька секунд засунув руку з квитком у кишеню, то… моїх 150 гривень там уже не було. За руку ж злодія не зловив і тому ґвалт піднімати було безглуздо. В усіх присутніх були такі щирі, безневинні обличчя. Боляче стало на душі: і то за таких людей я розпинався? Таке відчуття втоми ніби ради людей здолав довжелезний важкий перехід та замість нагороди співвітчизники ще й останнє відібрали... У число підозрюваних потрапили юнак, старий чоловік та вродлива, модно одягнена висока молода жінка з довгим розкішним розпущеним волоссям. Елегантна сумочка, котра висіла у пані на плечі, гарно пасувала до одягу. Ця неприступна дама очевидно є успішною бізнес-леді, - подумав я і її кандидатуру миттєво відкинув. На наступній зупинці пані вийшла, і з гордо піднятою головою перейшла на протилежний бік вулиці. І тут мене осінило: та не бізнес-леді вона, а… бізнес-злодійка! Навмисно на “діло” одягається вишукано, щоб у випадку чого її ніхто не запідозрив! Це так, як колись писали на кожному соціалістичному підприємстві: “НА РАБОТУ - С РАДОСТЬЮ, С РАБОТЫ – С ГОРДОСТЬЮ!” А що, за декілька секунд заробила половину нашої середньомісячної платні і цим виконала денний план. Тут уже й погуляти є за що. У мене сьогодні горе, а у неї – свято. Чому я зробив висновок, що злодієм є саме та молода жінка? На зупинці зупинялись напівпорожні маршрутки, а вона ради того щоб проїхати одну зупинку навмисне полізла у переповнену й зробила вигляд, що то пасажири її до мене притискають. Значить та шалава ще на ринку помітила затиснуті у моїй руці гроші й навмисне йшла слідом щоб дочекатись сприятливого для крадіжки моменту. Коли ж я протягнув руку за квитком, то крадійка спритно витягнула гроші й на наступній зупинці вийшла. Так ось чому після зникнення грошей у маршрутці стало вільніше – гроші вкрадені і пригортатись до лоха у неї уже відпала потреба. Раніше підозрювані мною юнак та старий чоловік спокійно їхали далі. Своїм горем я поділився із старим сивочолим попутником. Той завів повчальну розмову: “Які у нас були люди колись, такі вони й зараз. У часи моєї молодості викликала мене запискою добра знайома. Зустріла у сльозах та все просила допомоги. Вона нагуляла дитину й, щоб не ославитись, вирішила родити дома. Роди без акушерської допомоги проходили важко й тому дитина померла. Благала мене десь подіти тіло її сина. Узяв я сумку з дитиною та й по дорозі міркував, що то з нею робити. Несподівано мене наздогнав приятель, котрий мав коні й заробляв тим, що розвозив людей. Таксував, якщо по-сучасному. Я поділився з ним своєю пікантною проблемою. Приятель на те засміявся: “Їдемо у кабак. Ти пригостиш мене, а я за те покажу як легко у нас вирішити будь-яку проблему коли добре знаєш душу свого народу.” Та ось і кабак. Зупинились. Я за сумку, а він: “Залиш у бричці”. Зайшли у приміщення. Він до мене знову: “Замовляй випивку, а сам уважно дивись у вікно”. Дивлюсь: ідуть хлопці й усе на ту сумку дивляться. Удруге пройшли хлопці. За третім разом схопили ту сумку та й кинулись тікати. Приятель до мене іронічно: “А тепер уже пікантні проблеми у них…”. У вересні 1939 року, коли прийшли до нас червонозоряні “визволителі", то наші люди наввипередки кинулись у компартію записуватись та заповнювати всі владні структури, щоб грабувати вже законно. Коли у тебе силою відбирають твоє добро, то це грабунок, злочин, а коли перед тим тобі санкцію прокурора показують, то це вже експропріація, конфіскація, вилучення... А стосовно того, що гроші витягнули, то це тобі урок – у нас ні на секунду не розслабляйся, гав не лови”. А може піти до церкви та й поставити свічку за упокій душі ще живої крадійки? - сердито думав я. А чи стане мені легше, якщо я навіть побачу її трагічну загибель? - запитував себе. Доходив висновку, що не стане. Раз так, то хай живе. Може колись порозумнішає й покається...
Ти, Лаврентій Павлович, нас тільки поклич...
Який же величезний заряд ненависті накопичився в кожному з нас! Люди часто використовують сміхотворний привід, щоб розрядити роздратування на своєму ближньому або оточуючих предметах. З огляду на це у нас навіть телефонні трубки у автоматах роблять металічними та приковують ланцюгом. Знову, як перед комуністичним переворотом, накопичилась критична маса всім невдоволених людей - людей деградованих, пропащих, котрі за дозу наркотику, пляшку спиртного знову полізуть знімати хрести з церков, стануть трощити ікони, руйнувати храми. Виникни яка "заворуха" – у катах, розбійниках, убивцях не буде недостатку – утоплять державу у крові. Ти, Лаврентій Павлович, нас тільки поклич й ми миттю збіжимось. Серед нас багато знайдеться охочих насолодитися уседозволеністю, владою, розбоєм, грабунком, судом та розправою, а от захистити свій народ – одиниці. Основна маса народу залізе на теплу піч та стане байдуже спостерігати чергову революцію по нашій приказці: "А моя хата скраю".
Хочете знати, чому ми такі? Щодня ви спілкуєтесь з десятками, сотнями людей, і щоразу з болем переконуєтесь, що більшість із них за вашу доброту відплачує вам злом, чорною невдячністю. Виручиш людину з біди, але замість вдячності стаєш для неї ворогом. Раз співвітчизники провчать, другий, п’ятий, десятий, сотий і, в результаті, ви стаєте циніком, стаєте байдужим до чужого горя, переконуєтесь, що розумніше нікого не виручати, нікуди не лізти, нічого не бачити, не чути. До такого ж висновку, набравшись життєвого досвіду, доходить кожен громадянин нашої великої держави. П’яний нахаба у людному місці лається, ображає милих дам, а ті, що носять штани, роблять вигляд, що цього неподобства не помічають – зайвого клопоту не бажають. В результаті, негідник, бачачи байдужість оточуючих, нахабніє ще більше. Є така формула: “Чим більший опір, тим менша сила”. Якщо негідники отримують достойний опір, то відразу перетворюються у покірних ягнят. Ви та я між собою не знайомі, - звичайні перехожі. Якщо сьогодні ви не заступитесь за мене, то не ображайтесь коли завтра я не заступлюсь за вас...
Я все думаю: ось захоплять владу комуністи та й стануть заявляти, що ми у минулому столітті не так зрозуміли Леніна – потрібно його твори ще раз перечитати… За звичним сценарієм закриють опозиційні засоби масової інформації, спочатку почнуть заарештовувати тих, хто проти, потім тих, хто може бути проти, а там уже візьмуться за тих, хто не побажає бути з ними заодно. Хто підніметься захищати звичний державний устрій? Кожен стане відповідати: “Захищати що? Помирати, захищаючи оці злидні?”. Поповзуть чутки одна страшніша за іншу, всіх злякає страх арешту. Знову позалазять під ковдру і стануть тремтіти, зубами цокаючи, молитись: “Господи, хай цієї ночі заарештують кого завгодно, тільки не мене! Тільки не мене!”.
Був я в Ізраїлі, бачив: євреї зовсім інші. Який патріотизм! Якою фанатичною любов’ю до Батьківщини горять очі євреїв! У випадку чого – усі, як один, стіною стануть на захист незалежності – на теплу піч, щоб перечекати скруту, ніхто не полізе й хат крайніх не буде. Для них щастя – померти в бою за Батьківщину, а для нас – самогон та сало. Є різні "ізми": капіталізм, марксизм-ленінізм, фашизм, імперіалізм. Також є онанізм. (Теж свого роду "ізм") Усе то воно так, але найпоширенішим серед нашого народу є "пофігізм", або як іноді цей спосіб поведінки називають "долампочкізм".
Ми – одна з малочислених націй, де люди так ненавидять один одного… Про який патріотизм можна говорити, коли більшість українців соромляться розмовляти рідною мовою?! У перші роки нашої незалежності іноземці кинулись вивчати українську мову щоб робити у нас бізнес, та швидко переключились на вивчення російської, тому що виявилось, що на Україні усі ділові переговори ведуться мовою “старшого брата”. Мова України витіснена у села. Зникає мова – зникає нація. Забудеш мову - забудеш предків. А забудеш предків - забудеш себе. Недаром же Господь через Мойсея наказував євреям не одружуватись на чужинках, і дочок своїх не віддавати заміж за іноземців. Чому? А для того, щоб народ ізраїльський не розчинився у людському середовищі й не зник як нація. У нас повинна бути національна гордість, усвідомлення істини, що ми великий народ. Ніхто нас не буде поважати, якщо ми самі себе не будемо шанувати. Ось у країнах Прибалтики поступили розумно: не здав екзамен на знання рідної мови – не отримуєш громадянства. А ви спробуйте заїкнутись про подібне у нас… У них, якщо виявиться, що кандидат співпрацював із КПРС чи КДБ, то йому не світить бути обраним у парламент. У нас же половина урядовців та депутатів усіх рівнів є колишніми комуністами, КДБістами, секостами...
Якщо про це говорити відкрито, то до суду над колишніми та нинішніми катами на кшталт Нюрнбергського дійти може! Ось саме тому представники влади, через підконтрольні ЗМІ, зомбують народ - переконують, що це десь там "за бугром" любов до Батьківщини називається патріотизмом, а у нас же ті хто любить Україну - екстремісти. Чому ж можновладці дезінформують народ? А тому, що знають: раби повинні бути дурними і працьовитими - так ними легше керувати... От і немає нічого дивного в тому, що наше радіоефір та телевізійний простір заполонила чужа мова, чужі бойовики. На першому національному часто крутять кліп Розенбаума та Гордона "Клетчатый", в котрому є такі слова: "...Посмотри какие две козы напротив!". Це так про наших милих дам! На місцевому каналі показують" Карооке на Андріївському" в котрому конкурсант співає з листка... російську патріотичну пісню: "...Давай за них, давай за нас, и за спецназ и за Кавказ!".
У день виборів українського президента на виборчій дільниці з гучномовця лунають російські естрадні пісні! Я зауважив наглядачам, а ті мені на те резонно: "А это не нарушение!". Ми стали рабами, поденниками у власній державі, от і немає нічого дивного в тому, що юнаки відмовляються служити в нашій армії - не хочуть муштри, дідівщини та задарма дачі генералам будувати. Дійшло до того, що працівникам військкоматів доводиться їх виловлювати... Де ще таке бачено? Відсутність патріотизму - трагедія нації. У 1918 році Україна втратила Незалежність тому, що захищати її зголосились лише 300 патріотів. Ті молоді студенти усі загинули в нерівному бою з більшовиками під Крутами. Коли ж через 21 рік Сталін так само послав війська "визволяти" Фінляндію, то на захист піднялась уся нація. В результаті "непобедимая, несокрушимая", понісши величезні втрати у живій силі та техніці, залишила фінів у спокої.
Приятель розповідав, що у Литві, Латвії та Естонії кожному, хто запитає російською мовою як знайти потрібне місце прибалти вказують шлях на вокзал. Жартував, звичайно, але доля правди у цьому жарті, певно, є. Схід та Захід – це два світи, дві протилежні системи цінностей. Ось гіркий приклад: за кордоном, якщо до людини потрапляє фальшива грошова купюра, то вона несе її у поліцію, а у нас - шукає дурнішого за себе, щоб спихнути її, а той, у свою чергу, - ще дурнішого...
“І жити вміла і померти знала як”.
Зараз модно, втершись у довіру, напозичати у наївних громадян якомога більше грошей, а потім тайкома продати майно та й виїхати кудись за кордон. Декотрі совки ще хитріші трагікомедії вигадують. Ось нещодавно почута історія, котра достойна пера літописця нашої епохи перемін. Що у цивілізованому світі буде робити людина, котрій лікарі сказали, що вона невиліковно хвора, (рак) і що жити їй залишилось два місяці? Ясна річ, вона поверне борги, висповідається у священика, напише заповіт, друзям та знайомим на пам’ять про себе залишить подарунки, буде поспішати робити добро, щоб добру згадку про себе у цьому світі залишити. Наша, вихована на атеїстичній моралі людина, робить інакше: входить у довіру до знайомих бізнесменів і старається напозичати якомога більше грошей. Потім, також тихенько продає нерухомість та усе цінне, а гроші розподіляє між дітьми. Помирає. Одурені кредитори просять дітей повернути мамині борги. А діти, здивовано кліпаючи очима, відповідають, що вони про мамині борги нічого не знають… У мами, мовляв, своє життя і вони до її проблем не мають жодного відношення. (!?) А з померлого що візьмеш? У даному випадку хитра жінка “кинула” наївних “лохів” на ... 140000$. Сторонні люди злорадствують: “І жити вміла і померти знала як”. На цю тему у нас жартують: "Не називай чоловіка дурнем, краще позич у нього гроші".
Власник фірми знав, що у наш час нікому не варто вірити й тому досить прискіпливо підбирав працівників. З часом він звернув увагу, що робота увесь час іде жваво, але при цьому прибутки чомусь не зростають. Звернувся що гадалки і та сказала що гроші краде жінка, котра веде документацію. Тоді власник фірми найняв експертів й ті провівши ревізію, довели, що його бухгалтерка шляхом різноманітних махінацій присвоїла 100000 доларів! Він до неї з пропозицією добром повернути вкрадене, а та у відповідь: "Гроші я давно витратила. Якщо ж звернешся до суду, то я там розповім про усі твої темні діла, незаконні ділові зв'язки, махінації, афери, злочини, ухилення від податків й тоді сидіти тобі доведеться більше ніж мені…" У наведеній ситуації симпатії людей на боці спритної жінки, тому що у нас здавна не вважається гріхом украсти у злодія. Нас ще Ленін навчив, що експропрійовувати експропрійоване (грабувати награбоване) є справою доблесті, честі та геройства. З огляду на цю істину люди без жодних докорів сумління крали із соціалістичних підприємств та колгоспів усе, що можливо. На тих же хто потрапляв на лаву підсудних дивились без осуду, як на невдах - вони ж для блага сім'ї старались… Приказку придумали: Усіх же грошей усе-одно не заробиш й тому доводиться красти…
Ми - "совки".
Усі в цивілізованому світі думають, як збагатити свою державу, а ми свій розум, таланти використовуємо на одурення свого ближнього... Ось і, як сказав один наш бездарний політик, "Маємо те, що маємо".
У прийомній державної бюрократичної установи довжелезна черга. Люди нервують, обурюються. Один молодий чоловік не витримав: “Ну куди не сунься – скрізь бардак. Я би навів тут порядок та не хочеться ще раз у табір по 206 статті!”. ( 206 стаття карного кодексу – “хуліганка”.) У нас же всі тільки тим і займаються, що посилають один одного роздобути той чи інший папірець. Люди вірно запримітили: "Без бумажки ти букашка, а с бумажкой - человек".
Про бюрократизм та формальне відношення до роботи розповім такі бувальщини. Плакав водій вантажівки. Я запитав причину, а він: “Моєму синові виповнилося три роки, коли він трагічно загинув. З того часу пройшло вже 15 років. Я уже й забув про те. А ось учора повістку з військкомату принесли – сина мого в армію призивають…”.
Бачив гіркі сльози інваліда війни – на День перемоги (9 травня) державні чиновники подарували одноногому ветеранові… пару тапок та листівку з казенними поздоровленнями…
Зараз у нас для заняття підприємництвом потрібні гроші, зв’язки у владних та кримінальних структурах і… залізні нерви. Придбав макаронний прес. Коли ж, щоб узаконити свій бізнес, став ходити по численних владних кабінетах, то швидко зрозумів, що інфаркт зароблю швидше, ніж гроші. Заробити гроші, а потім їх витратити на лікування? Довелось той прес повернути назад.
Усякий чесний бізнес у нас можна робити тільки… нечесно. "Засвітиш" свій бізнес – попадеш під податки держави, рекету, під приціл злочинців усіх мастей та чорної заздрості оточуючих…
Наш бідняк запитав багатого: Як жити щоб стати багатим? - Потрібно п’ять років бути негідником. - А далі? - продовжував цікавитись невдаха. - А далі ним і залишитись...
Щодня в газетах та по телебаченню показують, як виявляють та конфісковують міні-заводи, цехи по виготовленню "лівого" товару та скривавлені жертви кримінальних розборок. У нас зараз мати якийсь бізнес – це… ні вночі, ні вдень спокою не знати. Нашу багатомільйонну державу огороджує спільний кордон, а люди один одному зовсім чужі – виживають поодинці хто як тільки може. Але це не діло. Жити потрібно, а не виживати.
Щоб вирішити дріб'язкове питання, доводиться щонайменше половину дня витратити та нервів доволі собі та комусь зіпсувати. У нас ніяк не можуть зрозуміти загальновідому істину: “Час – це гроші”. Якщо людина витратить половину робочого дня у черзі, то вона, відповідно, недоотримає половину свого денного заробітку. І ніби всі з вищою освітою, комп'ютер у кожному кабінеті, мобільний телефон у кишені кожного службовця, а от самі собі створюємо проблеми на рівному місці. Ось свіжий приклад. Потрібно було здати м'ясо. Заїхав у ковбасний цех. Господаря не було. Бухгалтерка набрала номер мобільного телефону свого шефа і той пообіцяв, що м’ясо прийме у п’ятницю вранці. Виявилось, що ще потрібна довідка з житлової контори про наявність у мене приватного господарства - таке придумали для того щоб не було спекуляції. Це формальність абсолютно безглузда, тому що, як правило, наявність господарства ніхто ніколи не перевіряє, отож сотню подібних довідок може взяти будь-хто. Приїхав у житлову контору та виявилось, що… інженера викликали у справах, а майстри будуть після обіду… Довелось повернутись та пізніше їхати вдруге. Та бюрократичні проблеми на цьому не закінчилися. Господар, як у нас стало звичкою, запізнився, але м’ясо прийняв і… сказав, що розрахується у понеділок вранці. Я поїхав машиною – планував отримати гроші й витратити їх на гуртовні. У призначений термін господаря не було. Заїхав через годину і… мусив знову чекати. Господар приїхав на новому білому “Мерседесі” і… довго розповідав про проблеми з готівкою. Своєю непорядністю він зруйнував мої плани. (Я на його місці у товариша би позичив, а людину не підвів.) Гроші я отримав лише наступного дня.
Домовився із солідним управлінцем про зустріч. Коли ж в умовлений час прийшов, то двері кабінету виявились зачиненими. Колеги пояснили, що їхнього завідуючого кудись викликали. Я розумію: справи є більш серйозні, але невже так важко було здогадатись записку в дверях чи у колег залишити?
Поміняли умови господарювання, пересіли на іномарки, обзавелись комп’ютерами та мобільними телефонами, але от спосіб мислення так і не поміняли... Усіляка тяганина, бюрократизм, як відомо, є розсадником різноманітних махінацій, зловживань владою. Усе так і є: родичі, котрі купують для перепродажу автомобілі у Німеччині, щоразу платять чиновникам хабара лише за те щоб ті прискорили оформлення необхідних паперів. Нічого дивного у цьому немає – таке у нас життя... Якщо бюрократизм та тяганина процвітають, значить комусь це вигідно...
А ви спробуйте оселитись у нас, щоб чесно заробляти гроші та нормально на них жити. Ось тоді скажете правий я чи ні. Іноземці українського походження іноді відвідують свою історичну Батьківщину. Походять, подивляться, дадуть декілька мудрих порад і… вертаються назад, тому що у нас незручно жити.
Ось приклад вирішення дрібної проблеми. Нещодавно вийшов із ладу електролічильник. Та я би сам відремонтував, але там для усунення пошкодження потрібно було зривати пломби, отож змушений був викликати майстра. Що може бути простіше – зателефонував і майстер приїде та усе відремонтує. Як би не так! Чергова Рівнеобленерго просвітила мене наївного, що для виклику майстра потрібно з’явитись особисто і подати письмову заявку. Приїхав. Провівши звірку, оператор повідомила, що для пільгової оплати потрібно принести із ЖЕКу довідку про склад сім'ї. У сусідній кімнаті службовці працювали за комп'ютерами. Я здивувався: це ж якийсь дебілізм! Невже так важко через Інтернет зайти у базу даних ЖЕКу й скачати необхідну інформацію?.. У черзі до інженера поперед мене опинилась молода жінка. Було видно, що вона нервує. З розмови з інженером виявилось, що, на її думку, вийшовший з ладу лічильник за два місяці намотав зайвих 800 кіловат. Від подібного припущення інженер скривився як від зубного болю – я дійшов висновку, що подібні скарги йому вже добряче набридли. Кисло посміхнувшись, інженер так популярно пояснив ситуацію: “Зараз злочинці крадуть у держави та людей не тільки гроші та товарно-матеріальні цінності, але й газ, електроенергію, час телефонних розмов. Під’єднуються до ваших дротів і користуються електроенергією, ведуть міжміські та міжнародні розмови, слухають секс по телефону, а рахунок на оплату приходить вам. Шукайте винуватців із числа своїх сусідів. Ми тут ні при чому – ваш лічильник намотав, ви й оплачуйте”. Молода жінка пригадала, що нещодавно поверхом вище поселився незнайомець, а вихідні її сім'я стала проводити на дачі. “Ну ось вам і відгадка ваших проблем”, – заспокоїв знервовану скаржницю інженер. Електромонтер з'явився через день. Усуваючи несправність, лаяв “Його мать”. І не молодий же чоловік – мій ровесник! На мій подив у його сумці не виявилося фігурної викрутки, ізоляційної стрічки, декількох шурупів, куска кабелю. Я дав усе своє – не жаль, але як же пригнічує непристойна лайка та наше совкове відношення до праці…
Перестав працювати телефон. Дав заявку на ремонт лінії у понеділок вранці, майстри ж з'явились у середу після обіду. Пригадався епізод з історичного фільму: радянські війська обстрілюють Берлін і при цьому у місті… нормально діє телефонний зв'язок! Причиною черепашачих темпів розвитку нашої держави є наша розхлябаність, неорганізованість, звичний совковий спосіб відношення до праці та співвітчизників.
Як слід лаятись.
Знайшов у газеті оголошень об’яву та й викликав майстрів щоб ті зруйнували бетонні стовпчики. Відбійний молоток ковзав по бетону й майстер сердито лаяв “Його мать”. Придбали хлопці іномарку, імпортне обладнання для прибуткового бізнесу, а от розуму не нажили. Не розуміють того, що брудна лайка є гріхом, показником невихованості, безкультур’я. Пригадалось як під час шабашки я зауважив лайливим працівникам, що ті не вміють правильно лаятись. “Як то так, не вміємо? – здивувались хлопці, - Навчи нас”. Я й пояснив: “Коли ти спіткнувся, випустив цеглину з рук і вона впала на ногу, промазавши по шляпці цвяха, влучив по пальцях, то виною подібних прикростей є твоя неуважність, а не “Його мать”… У подібних випадках потрібно лаяти себе та матір свою, за те, що дурня народила, котрий половину життя прожив, а розуму так й не набрався”. Стали хлопці лаятись як я навчив і заходитись від сміху…
На вулиці почувся скрегіт гальм – це мого сина приятель провідав. Після короткої розмови знову сів за кермо й так рвонув із місця, що аж дим пішов із-під коліс. Я іронічно запитав сина: “Твій друг має зайві гроші на ремонт”. Отримав вичерпну відповідь: “То не його машина…”. Це я до того веду, що вже 13 років у нас інший суспільно-політичний лад, але спосіб мислення такий же як і раніше – комуністичний.
Ігор.
Мій товариш віз із Польщі продукти для перепродажу. В центрі Луцька двоє циганчат несподівано вибігли на дорогу та й потрапили під колеса. Пізніше Ігор так мені розповідав, а сам тремтів від обурення: "На асфальті покалічені діти, калюжі крові. Умить зібрався натовп зівак. Я благаю: Люди, допоможіть врятувати дітей! Та ніхто навіть не ворухнувся. Збіглися цигани та й стали чинити самосуд. Били безжально, а натовп із цікавістю спостерігав цю безкоштовну драму. Нарешті, приїхала міліція, автоінспекція, швидка допомога. Усі глядачі вмить розбіглися – ніхто не бажав замороки стати свідком. Цигани сказали: "Ми дітьми торгуємо. Плати сім тисяч доларів та й розійдемося мирно. Не заплатиш – уб'ємо. Ми пропащі люди: гріха не боїмось й утрачати нам у цьому світі нічого". А, де взяти такі великі гроші? Ночами не спав – боявся, що справді, вб’ють. Раз свідків нема, то слідчі повернули справу так, що я якийсь маніяк циганоненависник. Слідчий сказав: "Це при комуністах скрізь брехня була, а зараз, у нашій незалежній Україні найбільшою цінністю є людське життя! А Ви двох наших громадян загубили…". І це так про циган, котрі в нас існують як ті безпритульні собаки… Довелось дати добрячого хабара. Ніби все владналось. Але знову викликають – слідчий помінявся"… Ігор просив позичити грошей, щоб відкупитися від тюрми. Та я би виручив товариша, але сам сиджу без роботи – перебиваюсь випадковими заробітками. Довелося Ігорю продати автомашину іноземного виробництва та ще й у борги влізти. Ця історія не поодинока, типова, а тому дуже повчальна.
Рівень корумпованості, продажності владних структур зашкалює, переходить усілякі межі, і ця іржа роз’їдає моральні устої суспільства. Маленькі побори, струмочки хабарів зливаються у струмки, а ті – у великі ріки, котрі течуть до вершин влади. Чим вища посада, тим більший має навар і тим більшу платить наверх данину за своє місце. На одну зарплату ніхто не живе. Міністри отримують зарплату, на котру у столиці сім’я може нормально прожити два-три дні, але з теплого місця жодного палкою не виженеш… Всі чиновники одною мотузочкою пов’язані. Народ розуміє, що колишній прем’єр-міністр Павло Іванович Лазаренко не міг самотужки вкрасти й перевести у швейцарські банки сотні мільйонів награбованих доларів. Президент із спільниками, коли запахло смаленим, посадив компаньйона у літак та відправив за кордон, щоб той не видав продажну, корумповану верхівку влади.
Рівень корумпованості.
Рівень корумпованості держави визначити досить легко. Для цього потрібно порівняти ціну автомобілів із якістю автошляхів. У не корумпованих державах люди спочатку чесно усі податки сплачують, а вже потім за гроші, котрі залишилися, автомобілі купують… Таким чином там казна має гроші на фінансування всього необхідного і на побудову автошляхів у тому ж числі. На цю тему у нас анекдот придумали: Чоловік скаржиться психіатрові: “ У мене щось із головою – нестерпно хочеться узаконити свій бізнес і надалі чесно сплачувати усі податки!” Лікар похитав головою: “Хвороба у вас рідкісна і дуже серйозна. Пігулки тут не допоможуть. Доведеться покласти Вас у лікарню і довго лікувати”.
В перші роки незалежності уряд вирішив роздати державне майно людям. Кожен отримав приватизаційний сертифікат, котрий давав право володіти п’ятидесятимільйонною частиною багатств держави. Ринок швидко зреагував: комерсанти за той папірець давали гроші, за котрі можна було купити пляшку горілки та дві палки хорошої ковбаси. Розумні люди так і поступали, а я наївний, так як мільйони своїх співвітчизників, поніс ті папірці в одне з численних довірчих акціонерних товариств, - повіривши рекламі, дивідендами спокусився... В результаті хитрі "нові українці" за ті народні гроші побудували собі двох та трьохповерхові особняки, обставили їх на європейський манер, купили дачі в теплих краях, дорогі іномарки, а наївні громадяни - пошилися в дурні... В нашій державі комусь повірити - себе одурити...
Одна інтелігентна жінка сказала так: "Зараз усіх керівників без суду слід посадити до в’язниці – кожен із них сам знає, за що". Звичайно, без слідства та суду запроторювати до в’язниці протизаконно, але її роздратування цілком зрозуміле.
Хто колись вмів пристосовуватись до обставин, той й сьогодні непогано живе. Якось малий запитав батька: “Тату, що таке революція?”. Батько взяв банку учорашнього молока та й дохідливо продемонстрував: “Ось вершки зверху, а знежирене молоко - унизу. Усе добряче збовтуємо і, в результаті, все молоко однорідне, тобто, настала рівність”. Через деякий час малий здивовано кричить: ”Тату, а вершки знову зверху!”. В народі на тему безглуздості соціалістичної революції так висловлюються: “За що боролись, на те й напоролись”. Справді, боролись за рівність, а дійшли до того з чого розпочинали. Тільки десятки мільйонів людей даремно загубили…
"Ви, мабуть, не розумієте в яку систему потрапили?!".
Позаминулого року потрібно було провести техогляд автомобіля до 1 серпня. Друзі обіцяли за могорич поштампувати техпаспорт "по блату", але далі обіцянок "завтра", "завтра" справа не йшла. І ось, 11 серпня нарвався на наряд ДАІ. Відібрали посвідчення водія. Потрібно було заплатити штраф за порушення правил техогляду. Через декілька днів Верховна Рада своїм указом продовжила дію старого талона ще на два місяці. Заходжу в управління ДАІ. Звертаюсь до службовця: "Верховна Рада продовжила дію талона техогляду, отож, мені не потрібно платити штраф. Поверніть моє посвідчення водія". А той, насолоджуючись владою, глузливо мені прямо в очі: "Ви, мабуть, не розумієте в яку систему потрапили?!". А що йому скажеш – я все життя живу в цій системі. Прапори міняються, а система хамства, брехні живе й досі, ніщо її не бере. Довелось платити штраф та проходити техогляд. В ДАІ довга черга. З кабінету тільки й чути добірну лайку, грубість, глузування з усіх і вся…
Зимова ніч. Слизько. Навкруги ні машин, ні людей. На світлофорі червоне світло. Я збавив швидкість і, щоб не забуксувати, обережно проїхав перехрестя. Аж тут з авто вийшов автоінспектор та зупинив мене. Звинувачує у порушені правила проїзду регульованих перехресть. Формально правий він, а от логічно – я. Не терплю занудства.
Дорога через населений пункт широка та суха. Мене обігнав “Форд” нової моделі. Я збільшив швидкість і став тримати дистанцію. Міркував так: якщо там засідка ДАІ, то його зупинять, а я тим часом устигну збавити швидкість. Хитрість не допомогла: його пропустили, бо не хотіли зв’язуватись з “крутим”, а мене – зупинили. Правду каже приказка: “Зустрічають по одягу, а проводжають по розуму”. Це так, але доки розберуться розумний перед ними чи дурень, то ти вже й попрощався. З огляду на це, вигідніше одягатись гарно та їздити на престижному авто.
Зупиняє мене наряд ДАІ... Запитую: - Я порушив правила?
- Ні. Машину угнали такої моделі, як ваша...
Перевіряє, заводить розмову і при цьому принюхується, чи бува не п'яний я... Слідом зупиняє "Москвич", "Таврію", "Волгу" - заробляють хлопці на прожиття. Дочекались незалежності, а от жити стали як у таборі: у будь-який момент тебе можуть зупинити, обнюхати, обшукати...
Їду вночі. Зупиняє наряд ДАІ. - Ви перевищили швидкість - їхали в населеному пункті 80 км...
- Ніч же глибока - ніде ні душі... Та й дорога широка, суха... – виправдовуюсь я.
- А, он бачите вдалині світло у вікні горить? Бачите? Значить, не всі сплять, отож, платіть штраф...
Іншим разом їхав повільно - об'їжджав вибоїни щоб не розбивати підвіску. Мала швидкість викликала підозру от і зупинили мене ДАІшники. Запитують ніби жартома: "І куди це Ви так крадетесь?". Заводять розмову й стають за вітром щоб уловити запах алкоголю. Образливо це: кожен вважає тебе порушником, а ти мусиш доказувати, що це не так. Покарати - це у нас швидко. А от ні разу не чув, щоб когось виручили, допомогли знайти несправність, відбуксирували до найближчої автомайстерні. А як повинно бути в ідеалі? Автоінспектор повинен мати серйозний привід для зупинки. Якщо ж вже зупинив то повинен назватись і сказати, для прикладу, так: "Тверезі водії так не їздять. Дихніть-но, шановний, в трубочку...".
Поблизу продовольчого ринку є пішохідний перехід але заклопотані люди перебігають дорогу як кому заманеться часто перед самими колесами авто. Тут тільки й дивись щоб не покалічити когось. Ніби проскочив якось. Аж тут автоінспектор мене зупиняє. Привітався, представився і ввічливо: "Ви, знак "В'їзд заборонено" бачили?". Я впевнено: " Та немає там такого знаку!" Автоінспектор на те повчально: "А із учорашнього дня уже є! Зайдіть-но в наше авто". Помітив, що таких як я ще троє в черзі біля їхнього авто стоїть. Підійшла моя черга. Сідаю. Старший лейтенант до мене: "Будемо складати протокол порушення чи заплатите штраф відразу?" Я на те: "Скільки?" - "Десять гривень". Зрозуміло, що краще відразу заплатити автоінспекторам в кишеню десять гривень ніж пізніше іти в касу і платити державі сімнадцять. Може поскаржитись на здирників? Так зі мною же чемно повелись і взяли лише десятку... Жаль же хлопців...
На головній вулиці міста досить інтенсивний рух транспорту. Повісили знак "В’їзд заборонено". Авто як їздили, так і їздять. Поставили інспектора ДАІ. Я стояв навпроти на тролейбусній зупинці і дивувався: багатьох спиняє, але нікого не штрафує, всіх відпускає. В чому річ? Відповідь проста: то – друг, то – однокласник, то – добрий знайомий, то – сват, то – брат, то – перший чоловік його другої жінки, (як-не-як, а теж рідня.) То працівник ДАІ, то – міліції, то – СБУ, то – прокуратури, то – міської управи, той – військовий офіцер, той – працівник суду, той – візитку показує авторитетів міста і так далі… Дорогі іномарки не зупиняє зовсім, бо знає: жоден не зупиниться. Більше того: по мобільному телефону зателефонує керівникові ДАІ та й скаже: "Ти чому, Вітя, різних придурків на роботу понабирав – господарям життя проїхати не дають…" Я дивився на все це і думав: Як же воно все перемішалось, переплелось… Як же передружились, попереодружувались родичі катів та жертв… Кому та які переміни потрібні?.. Кому було добре колись, тому добре й зараз… Не зміг вибитись у люди – сам винен… Тут кожен сам за себе… Так звикли… Щось намагатись змінити – це битись головою об стіну... Не мій у нас президент, уряд, Верховна Рада, не моя у нас міліція, СБУ, прокуратура, та й усі ми чужі один одному…
Чим більша у державі злочинність, тим більше правоохоронців на вулицях.
За кількістю в’язнів на 100000 жителів Україна значно перевищує показники цивілізованих країн. За що ж у тюрмах та таборах страждають українці? Може вони страждають за волю, за народ, за віру своїх предків? А от і ні – суцільний кримінал! Щоб тримати у покорі деградованих, озлоблених людей влада вимушена утримувати величезну кількість правоохоронців. Їх число є показником моральності усякого суспільства. Та правоохоронців у нас набагато більше ніж військовослужбовців! А усе так і є: якщо злодій на злодієві, то, відповідно, і “мент” на “менті”. Відразу, як тільки потрапите у чужу державу, зверніть увагу на кількість правоохоронців. Якщо їх багато, значить народ сволочний, отож, пильнуйте свої цінності та не ходіть пізно самі…
Якось на базарі молода продавщиця польських жуйок та солодощів, почувши від подруги новий абсурдний указ уряду, спересердя голосно вигукнула: "Это какая-то пидарастичесская страна!". Я аж не стримався – засміявся. А що тут заперечиш – доля правди в цьому є. А як інакше назвати державу в котрій весь час за землю б’ються, поливають її кров’ю, потом та сльозами, а потім по всьому світові хліба просять?
Я був єдиним сином у батьків, котрі жили порівняно заможно. Здається: пий, їж, гуляй, веселись, але кусок не ліз у горло, бо не міг святкувати під час чуми – стільки горя, несправедливості було навкруги. Став на шлях протесту і… потрапив в ув’язнення. Це типовий сюжет у нашій державі: мала мати двох синів. Виросли, вивчились діти, а коли настала година важких випробувань, то один син пішов у Червону армію, другий – в Білу, пізніше – один у НКВС, інший – в ОУН-УПА. І вбивали один другого брати-українці. Сюжет моєї повісті такий само: мала Україна двох синів. Один продав душу дияволові і став високопоставленим Іудою в КДБ, другий – приніс душу в жертву Богові і був зраджений братом своїм. А далі все за всім відомим сценарієм.
Пройшли роки. Моя Батьківщина стала вільною, незалежною державою. Скинули статуї ідолів із постаментів, поміняли гімн, прапори, назви вулиць. Здається, збулись мрії. Зробив діло – гуляй сміло. Але де там: зробили лише косметичний ремонт, а систему лицемірства та брехні залишили… Поволі жити ставало все гірше. Чому?
Усі зрозуміли Свободу як Уседозволеність. Виявилось, що свобода нам, як мавпі граната. Замість того щоб доганяти високорозвинені країни у економічному та культурному розвиткові, стали вивозити національні багатства за кордон, а там обмінювати на промтовари та продовольство і цим загубили власне виробництво. Стали глузувати над минулим способом життя, а нового, свого шляху розвитку не знайшли… От і настало зубожіння народу, анархія, хаос.
Пам’ятаю свої юнацькі роки. На все село був один п’яничка. Він не крав – працював, а зарплату пропивав. На все місто було три жебраки, їх, городяни знали в обличчя. Підприємства працювали – усім робота була. І хоча платили мало, а черги були за всім-всяким, та на скромне життя якось вистачало.
Настала демократія – відкрили кордони. Продукція наших підприємств не витримала конкуренції з товарами привезеними з усього світу. Це привело до закриття підприємств, отож, держбюджет утратив наповнення, робітники – роботу, а, значить, і зарплату.
У вкрай збіднілому суспільстві виникли роздратування, зневіра, впала моральність. Корупція роз’їла всі гілки влади, а в народі зросла злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція. Якщо при радянській владі на обласний центр було лише троє жебраків, то зараз – на кожному кроці.
Підприємства простоюють – в робочий день їхні колишні працівники на базарах та вулицях продають-купують заморські товари, перепродують у роздріб свої. І в кожних очах відчай, злість, втома, зневіра, згусток ненависті до всіх та всього. Особисто я не можу довго знаходитись серед людей: енергія відчаю, ненависті прилипає, починаю погано себе почувати. Щоправда, ніхто від голоду свідомість не втрачає, не падає, але й щасливих облич обмаль, у кожного безліч своїх проблем. Це просто жах, як подалися, опустилися люди. Багато хто знаходить розрядку у алкогольному сп’янінні. У тих одна проблема: де знайти гроші на випивку? Заради цього йдуть на все. Грабунок врожаю із садів та городів уже став звичним явищем.
У часи моєї юності скрізь на городах ріс мак, ніхто чужий його не зачіпав. Зараз стільки наркоманів розвелось – щось страшне. В садку мама посадила цибулю на насіння. Ці кубахи здалеку чимось схожі на головки маку. Так уночі наркомани поламали штахети, потоптали картоплю, потрощили, повиривали з корінням ті кубахи, але тут же порозкидали - зрозуміли, що на цей раз їм "облом".
Колись ми з батьком заїхали у далеке село до знайомих. Авто залишили на вулиці, а самі зайшли у хату. Господар запросив до столу. Аж тут батько занервував і зробив спробу встати: “Ми ж машину замкнути забули!” Господар спокійно поклав руку батькові на плече і гордо сказав: “Сядь. У нашому селі злодіїв немає”. Це колись так було, а сьогодні такі заповідні куточки порядності є великою рідкістю.
Дожилися до того, що молоді "алканавти" та наркомани видивляються вдень, а вночі крадуть із дворів алюмінієві миски та каструлі, із котрих господарки годують домашню птицю. Грабують горища та підвали одиноких пенсіонерів. Навіть… мертвих стали грабувати: квіти та вінки з могил крадуть для перепродажу. Перед новорічними святами навіть ялини на могилах зрубують на продаж…
Біля могили мого батька вдова поховала дитину. Поставила пам’ятник із бронзи у вигляді ангелочка. Так вирвали гади з постаменту, але, щоправда, тут же викинули - побачили, що там тільки оболонка бронзова, а всередині бетон.
Родичка поховала ще молодого чоловіка. (У 51 рік саме жити, радіти дорослим дітям, гратися з онуками.) Народу та вінків багато було. Наступного дня, за звичаєм, рідня відвідала могилу. Вінків… не було! Мертвого пограбували! Удова в сльози… Що і кому скажеш?.. Кому сльози, а кому… виручка на спиртне та наркотики…
Люди гинуть за метал: ризикуючи життям, вилазять на стовпи під напругою, лізуть у високовольтні трансформатори, розкопують кабелі з кольорових металів, і - усе це ради незначного заробітку. Дійшла черга і до могильних табличок із нержавіючої сталі та кольорових металів.
Третя автомагнітола.
Грабунок із церкви Хреста, Євангелії, ікон, грошей уже нікого не дивує. В цьому немає нічого дивного – самі ж комуністи подали приклад. А до соціалістичної революції навіть серед злодіїв існував неписаний кодекс честі – церква для них вважалась місцем святим. На свято Благовіщення з мого автомобіля, котрий був припаркований поблизу церкви, злодії вкрали автомагнітолу – це вже третю! І це біля церкви в час коли я так щиро молився! Якби вдарили по обличчю, то не було б так боляче… Сьогодні ж для людей немає нічого святого. Рівень злочинності катастрофічний: грабують серед білого дня, а про те, що діється вночі, вже й говорити страшно. Грабують легкові автомобілі та рейсові автобуси. Способів безліч: перегороджують шлях, підкидають саморобні пристрої для проколу коліс, ідуть на обгін й несподівано зіштовхують на узбіччя, стріляють по колесах, інсценують випадкову аварію або влаштовують інший сюрприз і озброєні бандити в масках блискавично штурмують автомобіль. Щастя коли, пограбувавши, водія та пасажирів живими залишають.
Нещодавно знайома пізно з роботи поверталась. Хтось із засідки поцілив каменем у голову. Ольга отямилась в калюжі крові без документів та грошей. Виявилось, що злочинці її непритомну ще били черевиками в обличчя щоб приголомшити остаточно...
Приятель гуляв у ресторані. Вийшов у туалет. Дістав цигарку. Попросив припалити. Незнайомець підніс до обличчя... аерозольний балончик із нервово-паралітичним газом. Віктор отямився на підлозі весь у сльозах і, звісно, без грошей...
Це лише на перший погляд здається, що у нас злочинності немає. Так здається доки особисто не зіткнетесь. Працюєте, працюєте, крутитесь, викручуєтесь, а в один момент опиняєтесь голі, босі та ще й побиті. От і любіть після цього свій народ… Прожив день спокійно й радієш: слава Богу, не убили, не пограбували… Рівень злочинності значно вищий від офіційних показників – одні не вірять що злочин буде розкритий а злочинці покарані, другі не бажають “засвітити” свій нелегальний бізнес, треті бояться помсти, а трапляються і такі, котрі самі проводять слідство, знаходять винних й чинять самосуд.
Якось приходить мій син сумний й повідомляє: "У мого товариша украли машину!". Я на те: "Міліцію повідомили?". Мій син та те іронічно: "То, тату, марна справа. Злодії завтра самі зателефонують й назвуть суму викупу...". Так і сталось: зловмисники зателефонували й оцінили повернення авто в 1700$ - третину ринкової ціни. Олексій зібрав гроші й поклав в умовлене місце. Невдовзі голос в трубці повідомив адресу автостоянки на окраїні міста. Син з потерпілим товаришем прибули в призначене місце й побачили авто. Цікаво що із авто нічого не зняли та й в салоні усі речі знаходились на своїх місцях. "Щасливий" власник авто сів за кермо й під'їхав до воріт. Тут ще довелось оплатити парковку та охорону...
Живемо як у казці.
Люди у маршрутному мікроавтобусі їхали мовчки – кожен думав про свої проблеми. Одна з жінок тримала у руках траурний букет штучних квітів. Уловивши на собі зацікавлені погляди, пояснила: “На похорони родича їду. Старшокласник раніше звичного повернувся додому та й застав у квартирі злодіїв. Очевидно когось упізнав, тому що злочинці свідка задушили. Щоб замести сліди, відкрили крани газової плити та запалили свічку. Усе зробили як навчились з кримінальних кінофільмів – газова суміш вибухне як тільки створиться критична концентрація. Сталось так, що старша сестра покійного раніше звичного прийшла на обід та й закрила крани, провітрила квартиру, викликала міліцію… А який хлопець був – вродливий, слухняний, працьовитий, добре вчився… Був і… нема…”. Люди тільки співчутливо головами кивали. Один чоловік сказав на те сумно: “Живемо як у казці – чим далі, тим страшніше…”. Пізніше у газетах писали, що правоохоронці затримали двох молодих убивць. Як виявилось, один із них уже “виправлявся” у наших виправно-трудових таборах. За убивство хлопцям “світить” по 10 років ув’язнення, і, то, якщо добрий суддя попадеться. Наші виправно-трудові табори зараз безробітні, й, відповідно, голодні. От і годуй, одягай, обігрівай, матінко Україно, за гроші платників податків 10 років своїх синів. Колись батьки злочинців надіялись, що виростуть діти й будуть годувальниками сім'ї, онуків подарують, доглянуть на старості… Та надії справились лише наполовину - діти виросли. Відносно ж того, що нагодують та доглянуть то вийшло навпаки: доведеться у виправно-трудові табори відправляти посилки із продуктами, одягом та грошима, щоб рідна кровиночка там з голоду не померла…
Уночі безчинствують злочинці, а вдень чудеса винахідливості та підлості демонструють різноманітні шахраї. Газети страшно читати: кримінал, проституція, навіть дівчатка підлітки роблять аборти, жінки душать новонароджених немовлят або живими викидають на смітник. Жінка під час сімейної сварки вбиває чоловіка, син – батька. Убивають бізнесменів на замовлення, а також один одного під час кримінальних розборок за сфери впливу. Калічать людей навіть ради декількох десятків гривень. Та це ще дрібниці у порівнянні з тим, що від злиденного життя у людей... затьмарюється розум і вони виловлюють, вбивають котів та продають їхнє м’ясо під виглядом кролятини і навіть споживають м’ясо та делікатеси з... убитих ними ж людей. Розривають могили, щоб зняти з покійників золоті зуби, прикраси та одяг, а сатаністи для своїх чорнокнижних ритуалів: череп, кості, цвяхи, котрими забита труна. Щоб вижити, люди у антисанітарних умовах підпільно виготовляють низькоякісні, шкідливі продукти, препарати побутової хімії, ліки, парфумерію, тощо.
Нещодавно сусідка плакалась: “Підлітки купили газованої води та й присіли її випити під вишнями поблизу мого будинку. Я їх не прогнала, тому що злочину у цьому нема. Чула, що говорили вони про курей, але чомусь на їх слова тоді не звернула уваги. Зараз виявилось, що одна курка пропала. Була вона довірливою, брала хліб із рук. Як тільки, знайшовши дірку в загорожі, вилізла на вулицю так відразу хлопчаки приманили та понесли щоб пізніше з’їсти.” Я потішив заплакану удову: “Таке зараз життя. Як тільки втратиш пильність, повіриш у добрі наміри людей так відразу тебе лагідно приманюють й “з’їдають”. Не раз на собі переконався...”. Таке сьогодні життя: одним 100 доларів не гроші, іншим курка – цінність... Україна здається квітучою, гарною… лише з висоти пташиного польоту...
Член уряду.
Минулого тижня наше місто відвідав дуже високопоставлений член уряду. Усі перехрестя ще зранку контролювали автоінспектори й розваги ради зупиняли авто та придирались до кожної дрібниці. Опівдні правоохоронці перекрили рух усього автотранспорту щоб Великий Член міг безперешкодно прибути у призначене місце. Невдовзі довжелезний кортеж дорогих іномарок на високій швидкості промчав вулицями обласного центру. Маршрутний мікроавтобус, у котрому я в той час їхав, був змушений зупинитись на узбіччі. Невдовзі в нього зайшла заплакані жінка. Її усю аж трясло від образи. Очевидно накипіло, тому що стала вголос висловлювати своє обурення: “У моєї сестри стався серцевий напад. Викликали “швидку”. Сестра помирає, а лікарів усе нема. Чекали “швидку”… півгодини! І це в центрі міста! Лікарі приїхали й виправдовувались тим, що у зв’язку з приїздом високого посадового члена перехрестя довгий час були перекриті! Їздять на дорогих іномарках п’ють, гуляють, словом живуть у своє задоволення, а ми виживаємо! Так ті ж дорогі іноземні машини куплені за наші сльози та мозолі! Вони ж за сплачені нами податки гуляють!”. Я розумів, що жінку душить образа і щоб розрадити її доповнив: “Зараз високому гостю покажуть декілька зразково-показних підприємств, вислухають враження та цінні настанови, а потім посадять за багатий стіл. Напоять, нагодують, розважать, а коли поважний пан розімліє від задоволення стануть підлещуватись щоб побільше грошей та пільг для потреб міста випросити!”. Усі імперії розвалюються від корупції, продажності, розпусти, гордині, чванства. Чиновники повинні бути скромними, тому що свято під час чуми завжди викликає огиду, роздратування. Колись у народів Російської імперії поволі накопичилось невдоволення поведінкою представників влади та багатіїв і у 1917 році той нарив прорвав. Невдоволені існуючими порядками революційні маси співали: “Кипит наш разум возмущённый и в смертный бой вести готов!”. Так при моїй пам’яті й Радянський Союз розвалився - людям остогидла тотальна брехня, продажність, тупість, лицемірство, розпуста представників влади…
Хочеш жити - умій крутитись. (народна приказка)
На острівках благополуччя розкішні двох та трьохповерхові котеджі, престижні іномарки, а перед очима: біднота, відчай, кров, сльози, прокляття. Президент заявляє, що “жити стало краще, жити стало веселіше”, а я які окуляри не візьму, як не приглядаюсь – не бачу розрекламованого владою покращення. Раніше Україна мала авіацію, флот, знімала кінофільми, будувала підприємства та житло. Наші “досягнення” можна графічно продемонструвати кількістю побудованих для людей квадратних метрів житла, починаючи з 1945 року. От діаграма й покаже реальний стан нашої економіки. Тринадцять років тому середньомісячна зарплата була 144 карбованці, сьогодні – удвічі більше й уже в гривнях. Воно то так, але купівельна вартість нинішньої платні значно нижча. Виживаємо лише тому що відкрили кордони, спекуляцію перейменували у бізнес, дозволили усіляко “крутитись”. Переобладнали квартири під офіси, магазини, понавозили секонд-хендівського барахла й цим створили ілюзію якогось прогресу. Дивний парадокс: іномарок стало більше, а стан доріг не покращився...
При радянській владі був популярним такий анекдот: Учителька натхненно розповідає першокласникам про щасливе життя народів Радянського Союзу. Вихваляє достаток, права, свободи людей та щасливе безтурботне дитинство радянських дітей. Від почутого Вовочка розчулено заплакав. Учителька запитала причину, а малий Вовочка, витираючи сльози: “Хочу жити у Радянському Союзі…”
Оточення президента, продажні журналісти та численна братія високооплачуваних “іміджмейкерів” прикрашають дійсність, видають бажане за правду щоб не виглядала ідіотською посмішка “гаранта конституції”... Займаємо перші місця по рівню корумпованості та злочинності, а урядовці поводять себе так, ніби ми займаємо перші місця по рівню життя - вихваляють самі себе за нашою приказкою: “Хвали мене, моя губонько…”. Як надивлюсь та наслухаюсь солодкої офіційної пропаганди, то, як і тому Вовочці, хочеться… жити на Україні…
Щоб вижити, люди як і раніше, змушені тримати худобу, копирсатись на дачах та городах, купувати секонд-хенд, усіляко крутитись щоб звести кінці з кінцями. Живемо як у таборі: від голоду не помираємо, але радості від життя немає. Веселимось лише тоді коли понапиваємось, розіграємо когось чи почуємо злободенний анекдот.
Тамара.
Весною просапав картоплю, буряки та й їхав додому. На дорозі помітив ту рижоволосу красуню Тамару (ту саму з котрої впору ікони писати) із чоловіком та малолітнім сином – вони після основної роботи йшли ще й городину обробляти. Бачив я її бізнес: постачає подрузі, котра торгує на базарі, імпортну косметику. (Можливо відносно бізнесу я помилився, але очі у неї, справді, були сумні.) Чоловік ніс сапки, а його кохана вела за руку сина. Подумалось тоді: а що краще міг би їй запропонувати я? Гострішу сапку?.. Пригадався іронічний вислів: “Ми так довго боролись за права негрів, що, нарешті, самі ж їх і отримали...”. Якби у нас середньостатистична зарплата була як у сусідній Польщі, то безглуздо було б їздити на заробітки та на городах длубатись – отримав чесно зароблені чималі гроші, пішов та й купив усе необхідне… У нас не так як у людей, тому що ми інші – ми й досі “совки”.
Туга за мискою з помиями.
Озлоблений народ сперечається: багато хто лає сучасний демократичний устрій та вихваляє колишній комуністичний режим. Та ні, – не саму комуністичну ідею, а той стабільний товарний мінімум, котрий можна було купити за зарплату або пенсію. І я розумію людей: привчили, що за них завжди думає партія, а тут свобода, самим потрібно за себе турбуватись. Так буває, коли господар пожаліє собаку та й спустить із ланцюга на волю. Спочатку пес шаленіє від п’янкого відчуття свободи. Так-то воно так, але привчений до завжди повної миски з помиями, він не розуміє, не вміє самостійно вполювати здобич. Врешті-решт зголоднілий собака вертається назад – дере лапами двері, жалібно скавучить, щоб господар знову надів нашийник та нагодував звичними помиями. Нічого дивного в цьому для мене не було. Знав же із історії як після здобуття США незалежності було скасоване рабство. Колишні раби покинули плантації й стали шукати щастя у містах. Та в містах не усім пощастило знайти роботу і голодні невдахи повертались до своїх колишніх господарів проситись прийняти їх назад...
В той день, коли зашморгом за шию знімали статую Леніна з постаменту, одна розумна жінка іронічно замітила: “Економніше було б тільки голову зняти та здати в архів, а на звільнене місце приклеїти голову нового ідола та поміняти напис на постаменті. А далі міняти голови в залежності від ідолопоклонства кожної нової влади”. Часто згадую ті слова, коли дивлюся на поведінку, спосіб мислення своїх співвітчизників. У нас усе може бути – куди політичний вітер подує, туди за звичкою всі й похилимось. Комуністи сьогодні можуть зіграти на невдоволенні основної маси народу, на чорній заздрості до багатших і цілком законно на демократичних виборах здобути владу. Вибори у нас демократичні і вибір аж надто широкий, тільки от вибираємо тих, хто краще себе розрекламує та більше наобіцяє. Ось колись замість Ісуса народ демократично вибрав злочинця Варавву. Історія вчить тому що… історія нічому не вчить – людство періодично повторює свої помилки. Усі знають, що в Німеччині Гітлер законно став вибранцем народу, та до чого його діяльність привела. Пізніше у Чілі виборці цілком демократично на посаду президента обрали комуніста Сальвадора Альєнде, а потім самі ж просили Піночета вивести державу зі злиднів та хаосу... Ми ж самі на посаду президента спочатку обрали Кравчука, а пізніше двічі - Кучму і… бурчимо від невдоволення… Бачили ж очі що вибирали…
Ностальгія за ситим, спокійним минулим живе у багатьох і в мені також, але тут інше: молодих років жаль, проведених у тюрмах, етапах, таборах без користі для суспільства. Хіба про таку демократію я мріяв? Це на перший погляд у нас ідилія: в газетах пишуть все, що завгодно, в по-європейськи обладнаних магазинах полиці гнуться від різноманітних товарів з усього світу, тому що власне виробництво не витримало конкуренції з іноземним. Більшість людей одягнені гарно, але це в основному закордонний "секонд-хенд". На вулицях багато іномарок, але це в переважній більшості автомобілі, пригнані з автозвалищ усього світу. Двоповерхові особняки на окраїнах та дорогі іномарки на вулицях – це, в основному, матеріалізовані знецінені заощадження, розграбовані підприємства, корупція, хабарі, шахрайства, тіньова економіка, торгівля наркотиками, зброєю, "живим товаром", кримінальні злочини і тому подібне. Серед новобудов та дорогих автомобілів є також придбанні за іудині срібняки, отримані від колишньої та нинішньої влади за мене та численних мені подібних правдолюбців.
Венеричні хвороби від задоволення. Усі інші - від нервів. (Народна мудрість.)
Для прикладу розповім скільки часу, нервів та грошей довелось витратити, щоб Ви ці спогади та роздуми змогли прочитати. Рукопис був готовий наприкінці 1999 року. Будь-кому довіряти не став, тому що можна нарватись на продажну людину і тоді світ не побачить ні моєї праці, ні мене живим… З огляду на це, заніс рукопис до знайомих християн протестантської церкви. Навідався через три тижні, а мені заявляють: “Та ніколи було навіть розгорнути – свята ж… То ми в гостях, то гості – в нас… Зателефонуйте завтра – є в нас надійний комп’ютерник”. (У нас прийнято святкувати всі свята: католицькі, православні, комуністичні, родинні, особисті.) Зателефонував. Дали адресу. Зустрілись. Познайомились. Петро довго екзаменував мене як я розумію те чи інше місце Біблії. Час спливав і тому я попросив: “Давайте з небес спустимось на грішну Землю. Скільки коштує робота та коли буде виконана?”. Мій співрозмовник назвав ціну в доларах, термін виконання і я змушений був погодитись. Прощаючись, довірливо попросив: “Мама здогадується, що я шукаю видавця, отож, не телефонуй мені, бо знову буде скандал, що сімейні гроші витрачаю на дурниці. Сам тебе знайду”.
Тільки-но я повернувся та відкрив двері, як мама сердито протягнула трубку. Почувся голос Петра: “Гривня падає в ціні. По якому курсу долари будемо перераховувати?”. Знову був дома скандал.
Що може бути простіше ніж вдома спокійно набирати на комп’ютері цікавий текст? Воно то так, але Петро весь час переносив термін виконання роботи, і тому я вирішив перервати з ним ділові стосунки. Щоб було чим розрахуватись, поніс масивний золотий перстень до знайомого торговця золотом, у котрого його купував. Думав утрачу в ціні дрібницю, а втратив… майже дві третини! Знайомий пояснив, що золото подешевшало і все дивувався: “Та не може бути щоб позаминулого року я здер із тебе за цей перстень 200 доларів!”. Довелось ще позичати гроші.
Забрав у Петра дискету та розрахувався. Коли ж скинув на папір, то… став хапатись, то за голову, то за серце – змінено стиль, переінакшені цілі абзаци, вставлені цитати з Біблії, котрі, звичайно, вірні, але на початку моєї повісті передчасні, отож, зайві.
Я до Петра з претензією: - Навіщо ти зіпсував мою працю?..
Він на те резонно: - Я хотів як краще...
Я у відповідь: - Комуністи теж хотіли…
Петро дав мені адресу своїх родичів, котрі теж надавали комп’ютерні послуги, але ті за віросповіданням були православними християнами. Православні за ті ж розцінки, як у нас прийнято, зривали строки виконання роботи. Цілком логічно, що і з ними я вимушений був перервати ділові стосунки, отож, забрав дискету та розрахувався. Коли ж скинув на папір, то знову став хапатись, то за голову, то за серце – пропущено цілі абзаци, багато помилок. Носив щоб переробляли. Зрештою, все це мені набридло і я, знайшовши у газеті рекламу комп’ютерних послуг, набрав перший номер, котрий потрапив на очі. Старшокласник Юрій пояснив мені, що його попередники здерли з мене майже втричі більше, ніж загальноприйнято. Цей представник нового покоління нашої нації своєчасно та якісно виконав роботу, та ще й до того пообіцяв розмістити в Інтернеті.
Бути чи не бути?
Я все роздумував над загальновідомим доленосним питанням: “Бути, чи не бути?”. Може спалити свої спогади, роздуми та й спати спокійно?.. А, з іншого боку: якщо я промовчу, то різноманітні мерзотники й надалі будуть безкарно крутити світом. Хтось прочитає повчальну сповідь, написану на зламі тисячоліть, і вже не потрапить у ту пастку, в котру потрапив я. Як кажуть у Росії: “Предупреждён – значит, вооружён”. Так що ж робити?..
Наступило свято Трійці. Пішов до церкви. Там став у молитві просити Бога щоб дав мені якийсь знак. Сподівався на якесь видіння або щось на зразок того, але нічого незвичного не відбулось. Після служби був хресний хід навколо церкви. Перед тим як занести священні хоругви в церкву і цим завершити службу, священик запропонував усім заспівати: “Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни”. Я із благанням та останньою надією на якусь ознаку, вдивлявся в клаптик сліпучої голубизни неба, котрий несподівано утворився у розриві хмар. І ось у цьому яскравому клаптикові чистого неба я помітив… падаючу зірку! Усі ми люди зараз освічені й знаємо, що то вночі не зірки падають, а метеорити згоряють у земній атмосфері. Не кожному пощастить подібне побачити вночі, а я бачив серед білого дня. Це диво я сприйняв як ознаку з неба: “Так! Бути!”.
Завітав до Юрія і впевнено сказав: “Скидаємо в Інтернет! Нехай тепер безсоння буде у різномастих негідників!”.
В Інтернеті ця, на мою думку, сенсаційна інформація з'явилась 29.6.2000 року. Думав вибухне скандал, але, на мій подив, із моїми спогадами на протязі року ознайомились лише декілька сотень користувачів. Мою електронну почту завалили "спамом" з рекламою не потрібних мені переважно сексуального плану товарів та послуг. (Спам - небажані повідомлення на зразок набридливої реклами на радіо та телебаченні.) Серйозних же відгуків не було. Чому? Найвідомішими терористами ХХ віку є Ленін, Сталін та Гітлер. Ці боягузи не йшли попереду війська, - народ свій посилали у бій. Самі ж із розкішних кабінетів бездарно керували мільйонами одурених рабів. Я ж нікого у бій не посилав – сам за усіх пішов. І… тиша. Один розумний чоловік запримітив: “Істина сьогодні нікому не потрібна і тому її ніхто не шукає. Якщо ж хто й стане шукати, то не знайде. Якщо ж знайде, то нікому не скаже. Якщо ж скаже, то хто йому повірить?”. Мені була потрібна істина і я її шукав та знайшов. Усім розповів та хто мені повірив?..
Справа в тому, що кожен митець у певну пору свого життя досягає зрілості - він має витвори розуму та рук і, що цілком логічно, йому хочеться бути почутим, оціненим, мати певну аудиторію шанувальників. Коли ж його праця, життєвий досвід, страждання виявляються не поміченими, то митця вбиває відчуття безглуздості своїх страждань. Минуло майже 17 років як я покинув табори. Час рікою пливе й літа мої вже, як то кажуть, на зиму повернули. Спливе непомітно ще стільки ж і я, що цілком природно, постарію й стану не здатним до серйозної, продуктивної праці. Як видно на прикладі недавнього генсека Л. І. Брежнєва кількість почестей, слави, зірок та орденів на грудях старіючій людині розуму та енергії не прибавляють... Якщо я у розквіті сил не потрібний Україні сьогодні, то чи буду потрібним старим та немічним?..
У нашому місті є фірми, котрі пропонують розміщення реклами за кордоном. Двічі оплачував заявку на рекламу цієї праці в одному з журналів США. Після другої спроби мене викликали й показали відповідь із Києва: “Рекламу Магии и мистики не принимаем. Прошлый раз мы предупреждали вашу фирму о недопустимости приема подобных объявлений”. Повернули гроші за останню об’яву, а за попередню – ні. Слід відмітити, що відмовили мені дарма, тому що все наше життя - це суцільна Магія та містика. А Ви зверніть увагу на такий парадокс: за століття медицина, наука та техніка сягнули космічних висот, але… кількість хворих, загиблих, покалічених в різноманітних аваріях, катастрофах, стихійних лихах не зменшується. Усе пояснюється дуже просто: існує Найвища Справедливість – Господь Бог і відноситься Він до нас так, як ми відносимось до Нього, шанує нас так, як ми Його заповіді шануємо…
Власний комп’ютер.
Пізніше я вирішив придбати власний комп’ютер. Щоб зекономити 150$, вирішив купити апарат, котрий був у вжитку. Заплатив молодому бізнесменові гроші 23 травня і… заробив головний біль, тому що комп’ютер отримав 22 червня, а модем – 22 липня.
Через три години роботи модем вийшов із ладу. Заніс у гарантійну майстерню і став чекати. Через два тижні навідався, але модем ще не був відремонтований. (!?) Майстри виправдовувались: ”Вибачте, у нас реорганізація”. Я на те: ”Якщо наша держава цивілізована, а ваша фірма солідна, то на час гарантійного ремонту ви повинні давати напрокат інший модем”. Майстри дивились на мене, як баран на нові ворота, - не розуміли елементарних речей.
Через два роки модем вдруге вийшов із ладу. На цей раз ремонтувати його поніс в іншу фірму. Коли ж через день навідався, то мені сказали так: "Жінка майстра, котрий ремонтує ваш модем лежить у лікарні й на даний момент він пішов її провідати. Зайдіть у другій половині дня". Я на те: "Зателефонуйте йому на мобільний і запитайте чи відремонтований модем і ціну роботи". Через хвилину мені відповіли: "Ваш модем на столі майстра у розібраному стані. Зателефонуйте нам після обіду…". В результаті модем був відремонтований по обіді наступного дня…
Племінник привіз із Німеччини старенький, але ще придатний до роботи принтер. Бракувало лише шнура, котрий з’єднує принтер із комп’ютером. Знайшов у газетних оголошеннях рекламу дешевої секонд-хендівської оргтехніки. Зателефонував. Абонент назвав ціну та повідомив, що після 10 години у офісі буде його співробітниця. Я прийшов, але… дівчина нічого про нашу домовленість не знала. Набирала номер телефону свого шефа, але безрезультатно. Як же важко у нас вирішити будь-яке дріб’язкове питання. Які ж ми не пунктуальні, занудні, користолюбиві, дволикі – просимо з милою посмішкою, виконуємо домовленості із скандалом.
Запізнення - наша звичка.
Родич святкував ювілей. Усіх запрошених просив не запізнюватись. І що ж? Гості збирались півтори години. Та якби то на панщину йшли, а то ж на гулянку… Ми вже другий тост виголошували, а декотрі ще сходились. Це ж проста істина: поважаєш людину – не запізнюйся.
Однокласники вирішили відсвяткувати тридцятиріччя закінчення школи. Для спільної поїздки домовився з товаришем зустрітись на зупинці. Прийшов вчасно, а його… нема. Став нервувати. Одну маршрутку пропустив – надіявся, що однокласник от-от прийде. Час спливав, а того все не було. Мусив сісти у наступну й їхати сам. Бачив, що запізнююсь на 5 хвилин й уже готувався вибачитись. Та, на мій подив, у коридорі ресторану виявилося лише п’ятеро пунктуальних однокласників. Ми нудьгували, нервували, а тим часом інші однокласники повільно стягувались. І не діти ж – солідні люди... Я помітив, що ніхто з них не здогадався вибачитись за запізнення. У залі на столах стоять напої, холонуть наїдки, а ми в коридорі сперечаємось, чи ще почекати, чи вже заходити. Нарешті, о 17:45 поступила команда заходити до залу. О 23 годині, коли гулянка була в повному розпалі дирекція ресторану сповістила, що ресторан закривається. О, як же хотілося щоб свято життя продовжилось – платили музикантам щоб ті пограли ще і ще. І ніхто не дійшов висновку, що то ми самі так безглуздо вкрали один в одного 45 таких рідкісних сьогодні щасливих хвилин... Хтось з однокласників у пориві відвертості промовив: ”Усі ми більш-менш вибились в люди. Ніхто з нас не сидів...” А я мовчу. А ось – думаю, - зараз хтось заперечить і вкаже на мене. Та… усі мовчали – ніхто із однокласників міської десятирічки не знав що я відбував покарання за свої переконання. І це не дивно – людина при соціалізмі є гвинтиком: її заарештовують, засуджують, етапують у Сибір, а у засобах масової інформації… цілковите мовчання. Що не кажіть, а гарно “Контора” спрацювала.
Наш бізнес та політика.
Скажу так: якщо у вас слабке серце та розхитані нерви, то не рипайтесь у нас у бізнес чи політику, тому що щоразу будете натикатись на лицемірне обличчя “совка”. Пригадайте як важко було Мойсеєві, навіть із Божою допомогою, вести рабів до волі.
За кордоном теж люди різні, але там цінують час. Там різномастих бракоробів та халтурників вичислять миттєво й так карають – десятому закаже. Там сама обстановка добропорядності, людяності заставляє поводитись достойно – інакше не проживеш…
Ось приклад. Прибула наша делегація в Японію. Господарі показують організацію праці. Службовці за накритими столами під тиху музику попивають напої та ведуть неспішну розмову. Наші здивувались: "І це так у вас працюють?!".
Господарі пояснили: "Так у нас укладаються багатомільйонні угоди. У нас не засідають днями, як у вас, не пишуть паперів, не ставлять підписів та печаток. Ось як вони на словах домовляться, то так воно й буде".
В цьому немає нічого дивного: так у наших краях домовлялись люди до комуністичного перевороту, і так було у полтавському таборі: за слова відповідали, а обіцяне – виконували. Є в житті питання, на котрі дуже не достойно відповісти "ні". Колись у Росії це було: "Вы человек чести?", а в українських таборах примусової праці: "Ти за "базар" відповідаєш?".
Давайте розберемо банальну ситуацію: один чоловік хоче продати крісла, а інший – купити. В цивілізованих країнах бізнесмени домовляються й виконують обіцяне. Не важливо, як вони домовляться: "крісла - увечері, гроші – вранці" чи навпаки, але суть у тому, що так воно й буде: один своєчасно отримає якісні крісла, інший – справжні гроші. Надалі ділові партнери часто стають друзями.
У нас же довгий час була зовсім інша система виховання. Нам настирно вбивали в голови, що Бога нема, а значить, і вигаданих заповідей теж, а є вічно живе та всеперемагаюче марксистсько-ленінське вчення. Та кожному довелось на своїй шкурі відчути торжество тих ідей – варились у велетенському казані насильства та брехні. От і стали циніками – уже не віримо ні в те, ні в інше, ні в що вже не віримо, в наших душах нема нічого святого. Ми дуже вчені, начитані, талановиті, але розум наш діє у зворотному напрямку.
При діловій розмові двох "совків" кожен думає: "Як би тебе, козла, одурити та не допустити, щоб ти одурив мене". У хід ідуть багатоходові комбінації, талановита акторська гра – поєдинок рідко закінчується внічию. Якщо у нас один "совок" хоче продати, а інший – купити ті самі крісла, то між ними, як правило, виникає такий діалог:
- Ти мені крісла ввечері, а я тобі гроші – вранці.
- Е, ні – я тобі товар поставлю, а ти мені не заплатиш… Давай навпаки: ти мені вранці гроші, а я тобі ввечері – крісла.
- Еге, найшов дурника. Я перерахую гроші, а потім шукай тебе з твоїм товаром по всій планеті.
Врешті-решт партнери домовляються провести товарно-грошову операцію водночас. При зустрічі один обмацує кожне крісло (знає, що замість крісел партнер може підсунути табуретки), а інший - обдивляється, общупує кожну грошову купюру (знає, що там може бути "кукла" або фальшивка.) Нарешті, потиснули один одному руки та попрощались.
Та продавець не дурень – знає, що партнер може "навести" на нього своїх "корешів", щоб ті відібрали гроші, отож, бере із собою "накачаних" друзів. Покупець теж знає хитрощі нашого бізнесу, тому теж наймає охорону вантажу. Але часто їхнє знайомство на цьому не закінчується.
Ось стандартний приклад: Дзвоник. За дверима радісний голос: "Саньок, відкрий! Свої!". Господар відкриває двері і… отримує нокаутуючий удар в обличчя. У квартиру вривається банда грабіжників у масках. Так само поступили з дружиною та дочкою. Забрали гроші та цінності - знали скільки чого є у квартирі. У дружини та дочки сережки з вух не знімали, а зривали з м’ясом та кров’ю… Міліція, як правило, приїхала через годину. Сусіди виправдовувались: "Та чули шум, але думали, що то ви дивитесь крутий американський бойовик…". У даному випадку Сашу пограбували вже вдруге – розслабився, тому що… Зазвичай і на цьому історія не закінчується, є робота усім: міліціонерам, слідчим, прокуророві, суддям, тюремним наглядачам, журналістам. Ллються ріки сліз, сиплються прокляття, горять у церкві свічки за упокій душ… живих грабіжників.
Нещодавно став свідком такої сцени. Шум, крик, ґвалт, сльози, прокляття. Що сталося? У старенької бабусі якийсь грабіжник витягнув усю пенсію. Ті декілька десятків гривень кишеньковий злодій проп’є з корешами на “блат-хаті” за вечір, а гріх залишиться. Господь усе бачить, отже, сльози та прокляття старенької удови не минуться злодію даром… На жаль, цієї істини не вчать у школі…
Молодий чоловік, котрий жив неподалік, власним мікроавтобусом возив бізнесменів в Одесу за товаром та й сам дещо купував на замовлення перекупників. Злочинці довідались, що торгаші щоразу везуть значні суми валюти й у число “човників” заслали розвідника. Наступної поїздки той пославшись на погане самопочуття, попросив шофера зупинитись. У цей момент позаду зупинився автомобіль із грабіжниками. Шофера пограбували й убили, а у на смерть переляканих жінок відібрали усі гроші – знали, хто скільки має й де ховає. Мимо мого будинку несли труну з тілом убитого. Злочинці блискуче розробили план пограбування та не врахували того, що кров людська, сльози, прокляття не зникають у нікуди. Голос крові убитого кричить до Бога від землі й вимагає помсти. І помста рано чи пізно обов’язково настане...
Чому ми живемо так погано? А я скажу, чому. Прагнемо неправедного збагачення, свідомо глузуємо з Божих заповітів і цим робимо посміховисько з Бога та віри своїх предків. Але Господь, Котрий усе бачить та чує, Котрий не любить усіляку неправду, осміяний не буває – що сіємо те й пожинаємо, як дбаємо, то так і маємо… Ворогувати з Богом все-одно що плювати чи грязюку кидати вертикально вгору.
Чому ми такі?
Чому ми такі? Найкраще це пояснює відомий анекдот: Над джунглями потерпів аварію літак. До людоїдів потрапили француз, американець та громадянин СРСР. Вождь племені сказав: "Перед тим як вас з’їсти, кожному виконаємо одне бажання". Француз попросив жінку, американець – пляшку віскі, а наш… змайструвати йому трибуну. Вийшов і запитує: "Скажіть, у вас соціалістична революція була?.. А громадянська війна?.. А розруха?.. А голодомор?.. А індустріалізація?.. А колективізація?.. А культ особи?.. А Друга світова війна?.. А період застою?…".
Дикуни на всі питання заперечно крутили головами. Тоді наш задає останнє питання: "Ми "совки", - із нами все ясно, ну, а ви то чого озвіріли?!". Ось так і живемо, як ті дикуни – їмо один одного, щоправда, не в прямому значенні цього слова.
Є ще один анекдот на цю тему: Поїхав батько із сином у Грузію. Там потрапили на кладовище. На одній з могил побачили напис “Народився в 1900 р. Помер 2000 р. Жив 50 років”. Попросили перехожого пояснити цей нонсенс. Той відповів: “Це значить, що покійник лише 50 років жив по-людськи”. Тоді старенький батько звертається до сина: “Як помру я, то ти напиши на могилі “Народився мертвим”.
Я часто раніше спостерігав, та й зараз спостерігаю такі сцени: Ранок. Робітники переодягаються, настроюють верстати, прогрівають двигуни, а тим часом, ніби жартома, “розминаються”: “Ах ти, “палишук”, (так у нас образливо називають людей родом із Полісся) ти чого запізнився?! Теща не розбудила?!”
-А ти, приймак, мовчи! Давно кота на Ви перестав називати!?
-А ти переселенець!…
-А ти кацап!…
Словесна перепалка набирає обертів та пересипається добірною лайкою. Тут не прийнято подати вигляд, що образився – засміють. В душі кожного накопичується ненависть, котра цілий день виплескується на всіх і все, ввечері заливається спиртним, дома розряджається на жінці та дітях. Поволі озлобленість та спиртне стають звичкою. А народжений пити – самі знаєте… Одні проблеми породжують інші, от і розпадаються сім’ї, суспільство деградує.
Наші мудреці стверджують, що алкоголізм та наркоманія процвітають, тому що спиртне та наркотики стали легкодоступними. Якщо це спостереження вірне, тоді у нас усі виробники спиртних напоїв повинні бути алкоголіками, а працівники фармакологічних підприємств, лікарень та аптек – наркоманами... Та ні – люди пиячать та вживають наркотики від відчаю, топлять проблеми у наркотичному забутті. Тут вирубка виноградників та заборони не допоможуть – дайте людям насолодитись правдою, достатком й проблема наркотичного дурману зникне сама... А так, як сказав наш усенародно обраний вождь, “маємо те, що маємо”.
Ви спостерігали коли-небудь розмову сучасної молоді? У кожного в роті цигарка. Добірна лайка, сміх, глузування з усіх і всього. І кожен старається так осміяти, такий багатоповерховий матюк загнути, щоб переплюнути, здивувати інших. А відійшли – на землі недопалки, плювки…
Хотів через знайому влаштуватись у перспективну організацію вантажником. Коли ж прибув, то охоронець порадив мені зайти в побутову кімнату водіїв автонавантажувачів та вантажників. Зайшов й привітався. Різного віку робітники при мені переодягалися й при цьому, пересипаючи мову добірною лайкою, коментували події учорашнього дня, політику уряду, загибель людей в аварії на перехресті тощо. Їхню поведінку можна було описати словами молодого Адольфа: "Вони відкидали і проклинали все: націю як винахід капіталістичних "класів", Батьківщину як знаряддя буржуазії для пригнічення пролетаріату; школу як установу котра виховує рабів, а також рабовласників; релігію як засіб обману приреченого на експлуатацію народу; мораль як символ безглуздого овечого терпіння і т.п. Словом в їхніх вустах не залишалось нічого чистого і святого; все, буквально все вони вивалювали в жахливій грязюці”. Бажання працювати в такому товаристві відпало відразу. Століття минуло, а що змінилося?
Накупили хлопці спиртного та й сіли неподалік на травичці його розпивати. Ніякого злочину в цьому немає, але порожні пляшки після пиятики розбивати навіщо!? Хай би який безпритульний здав їх та на виручені гроші купив собі хліба... Навіщо сміття викидати у вікно, а обгортки ласощів та недопалки жбурляти куди попало? За кордоном молодь розважається на природі інакше. На місці багаття підрізують шар землі разам із травою. Повеселившись, використані металічні консервні банки закопують, (їх через рік-два зруйнує іржа) на місце багаття повертають зрізаний шар трави. Склотару та сміття забирають. Наступного дня прим’ята трава встає і те місце вже нічим не відрізняється від довкілля... Я не хочу сказати, що колись у нас було краще. Констатую інше: настала незалежність і помінявся колір прапора, але вся наша біда в тому, що в душах людських так нічого й не змінилось…
Мій син домовився з друзями поїхати в далеке село на риболовлю. Та з тієї затії нічого не вийшло - поступила інформація що там нещодавно якісь негідники глушили рибу електрострумом. В результаті такого вандалізму мертва риба плаває на поверхні і смердить на всю округу... Поводимо себе як свиня під дубом - аби собі нагребти, а там хай хоч потоп...
"Камасутра" з авто.
Поїхав на автостанцію ремонтувати автомобіль - знав, що приятель дорого не візьме. Усе так воно й було б, але, як та те йшло, той день припав на понеділок. А понеділок у нас, як відомо, важкий день – усі після учорашньої пиятики ходять самі не свої. З огляду на вищесказане, приятеля на роботі не виявилося, а його підлеглі на той час були зайняті іншими клієнтами. Територія автостанції була засміченою, приміщення захаращене відпрацьованими деталями, сміттям, порожніми пляшками, а самі працівники сновигали у засмальцьованих спецівках похмурі та злі. На моє щастя у той час односельчанин із моїм сусідом там чекали приїзду керівника автомайстерні. Звернувся до них із проханням відремонтувати авто – мені, мовляв, немає різниці кому платити за ремонт. Хлопці дружно взялися й на території автостанції моїми інструментами при допомозі молотка , зубила та ще якоїсь там матері успішно усунули неполадки. Аж тут мій приятель з’явився, звісно, напідпитку після похмілля. Привітався зі мною. Дав колегам декілька “ЦУ” (цінних указівок), надавав “ІБАКІВ (іще більш авторитетних команд, ідей, вказівок) та й зник безслідно. У той час пригадалось побачене раніше, як автомобілі ремонтують в Ізраїлі. Проходив мимо автомайстерні й зупинився щоб насолодитись роботою євреїв. Автомайстерня була маленькою, але напрочуд гарною, акуратною. З піднятого автопідйомником автомобіля двоє молодих автослюсарів у напрочуд чистих, гарних спецівках швидко знімали пошкоджену деталь, благо кожен ключ та потрібний інструмент знаходились на своїх місцях зовсім поряд - варто тільки руку простягнути й узяти з гнізда.
Наступного разу поїхав ремонтувати машину на іншу автостанцію - вірив у доброчесність працівників, тому що господаря не раз бачив у церкві. Власник автомайстерні пообіцяв, що через два тижні я уже зможу забрати автомобіль повністю відремонтованим та пофарбованим. Залишив авто й через два дні навідався. Автомобіль стояв на подвір’ї нерухомо – було видно, що ніхто до нього навіть не підходив! Механіків на роботі не було. Господар розгублено руками розводив: “Перед святом я їм зарплату видав, отож не дивно, що сьогодні мої горе-майстри не вийшли працювати. А де, ти мені скажи, зараз взяти працівників, котрі хотіли б гроші заробляти?”. Повернувся й зателефонував додому знайомому механікові тієї майстерні. Дружина підняла трубку й повідомила, що її чоловік у цей робочий день на роботі. (!?) Не важко здогадатись, на якій це роботі її коханий... Я промовчав – не здаю приятелів та компаньйонів. Усе ж необхідне для ремонту я купив! Залишилось одне: майстрам – працювати, а господарю – слідкувати за своєчасністю виконання та якістю роботи. Щоб прискорити процес навідувався, приносив хлопцям пиво та цигарки. На мій превеликий подив це ніяк не впливало на швидкість та якість праці – щоразу в роботі у них був інший автомобіль (кума, брата, свата, ліпшого друга і т.д.). В результаті на моїй “четвірці” “горе-специ” проводили заміну крил, порогів та фарбування… півтора місяця! Роботу зробили абияк та ще й до того лобове скло замінили на гірше! (Моє при зніманні розкололось, так ні щоб поставити нове або рівноцінне за якістю...) Фарба потрапила на акумулятор, колеса та крісло водія. Дверні ручки, ремені безпеки та інші деталі при розбиранні склали у мішок з-під алебастру, так що пізніше мені довелось їх відмивати пральним порошком. Бензин, ясна річ, висмоктали весь… Невже так важко все, що не повинне фарбуватись накрити, бензин злити у каністру, а по закінченні роботи залити назад? І кому ти сьогодні що докажеш? Ніхто ж у нас не знає слова “неустойка”… Якщо спересердя улаштувати негідникам розгром – потрапиш у в’язницю за мордобій. Промовчиш – доведеш себе до нервового зриву. А може поскаржитись правоохоронцям, подати у суд чи звернутись до рекетирів? Як не крути, а замороки буде доволі ще й ворогів наживеш. Розумніше за все подібних проколів не допускати – якщо територія захаращена, а п’яні майстри, пересипаючи мову добірною лайкою, сновигають у засмальцьованому одязі, то краще з ними не зв’язуватись. Краще іншим заплатити дорожче, але зберегти час та нерви. Помінялась влада та політика відносно приватної власності, але в людських душах так нічого й не змінилося. Пригадалась повчальна історія ще радянських часів: Жінка, котра не розбиралась у техніці, здала пошкоджений новий ВАЗ 2103 на автостанцію, а через три доби забрала відремонтованим. Через рік сталась поломка і виявилось, що минулого разу під час ремонту горе-майстри… поставили у її авто старенький двигун з ВАЗ 2101! Новий керівник державної автостанції їй так популярно пояснив ситуацію: “Мого попередника та тих майстрів уже давно посадили. Я ж прийняв справи недавно, а це означає що Вас бачу вперше і, відповідно, до Вашої проблеми не маю жодного відношення. До побачення”. Ошелешена власниця авто довго у різних інстанціях шукала правди, управи на злодіїв, але так нічого й не добилася. Я ж в даному випадкові нагадав господарю, що ми домовились про двотижневий термін виконання, отож не заплачу за фарбування – подавайте позов до суду чи насилайте на мене рекетирів, нехай проведуть експертизу і визначать ціну тяганини та такої роботи… Пояснив, що із-за їхньої розхлябаності для вирішення своїх проблем був вимушений щодня замовляти таксі. Розмова швидко переросла у сварку. Ось так я нажив ворогів та втратив приятеля. Думав, що понісший збитки господар зробить відповідні висновки, але не тут то було – він направив розлючених майстрів за грошима до мене. Ті хлопці так мені заявили: “Ми вашу машину шпаклювали, а пофарбували її абияк інші майстри. Виходить так, що ми із-за тих бракоробів працювали задарма? У Вас до нашої роботи претензії є? Заплатіть нам за роботу, а скло ми поміняємо на нове”. Я на те відповів: “От коли поміняєте тоді й отримаєте гроші”. Невдовзі хлопці поставили нове скло і я з ними розрахувався. Через півроку при випадковій зустрічі власник автомайстерні мені докорив: “Ти ще за фарбування залишився винним мені 40 доларів! Коли ж розрахуєшся!?” (!?) Я ж на те: ”А от і не заплачу. За таку роботу це ще Ви мені винні…”. Сердито лаючись, господар відійшов. Минув рік. Поволі ця прикра історія забулась. Одного дня підвіз я маму на луг видоїти корову. Аж тут здалеку почув сердитий голос дружини господаря автомайстерні: “Ось його машина! Іди – вимагай гроші!”. Розлючений господар підійшов і у присутності мами до мене грізно: “Так коли ж ти мені 40 доларів віддаси? Чи може машину побити!?”. А на те: “За таку роботу це ще Ви мені винні - це Вам штраф за неякісну роботу, неустойка за втричі перевищений узгоджений нами термін виконання!”. Він: “Чому ж ти мені раніше претензії не пред’являв!?”. Я: “Ще й як пред’являв! Забули вже!? А Ви чому раніше по гарячих слідах не захотіли мирно узгодити ціну зволікання та такої роботи й цим залагодити непорозуміння, а псуєте мені нерви через рік коли я вже забув про те!?”. Сердита розмова переросла у сварку і втягнула у суперечку мою маму. Приїхали додому. Тут уже у нервовий розбір ситуації були втягнуті жінка та син. Я висловився так: “Краще я втрачу тих 40 доларів, але ворога по сусідству наживати не хочу.” Мама на те: “Із твоїм добрим характером серед нашого народу не проживеш! На тобі як колись їздили, так і зараз їздять! Невже ув’язнення так нічому і не навчило!?”. Як же важко жити з нашим народом... Та у нас найдобріший чоловік, потрапивши на посаду президента, або продасться мафії, або буде змушений керувати народом сталінськими методами… Невже так важко призвичаїтись працювати на совість? Є таке поняття як культура праці. Культура праці – це коли люди усяку роботу роблять добросовісно та своєчасно. У наведеній вище історії глибокий повчальний смисл. Я повністю розрахувався з господарем і інцидент на цьому ніби вичерпався – ми не стали ворогами: кивком голови вітаємось у церкві, при випадковій зустрічі вітаємось потиском рук, жартуємо й мирно розмовляємо про наболіле, як й усі жителі України. Усе так, але станься яка заворуха, то я, як чоловік порядний, не побіжу разом з усіма експропрійовувати (грабувати) його будинок та розкуркулювати (грабувати) господарство, але разом із тим... не кинусь захищати його добро, а він, відповідно, не кинеться захищати моє. Ось у цьому весь філософський смисл усіх вищенаведених мною прикладів: ми потопаємо у океані лицемірства, у нас ніхто ніколи не заступається за свого ближнього, у нас кожен виживає поодинці, у нас, за звичкою, кожен сам за себе. І цей спосіб виживання у нас вважається розумним. От я поліз у бій за правду, за народ, усім допомагав, усіх виручав і що в результаті отримав? Тюрми, табори, втрату здоров’я та фінансів, насмішки односельчан, цілковиту байдужість засобів масової інформації... Так сталось тому, що я, наївний, ніяк не міг зрозуміти істини, котру прекрасно усі знають: у нас боротись за правду, виручати свого ближнього - безглуздо. Усе у нас так, тому що нашу взаємоповагу, любов зруйнувала наша ж непорядність, лицемірство, лінь мислити логічно. От у минулому в наш край приходили численні “визволителі” й серед народу знаходилось чимало охочих разом із кожною новою владою всіляко утискувати свій же народ, а от захистити – знаходились лише одиниці! (За цим же принципом у величезній Російській імперії 80 тисяч революціонерів (0,05% населення) перевернули усе уверх дном.) От особисто мене продавали, заарештовували, вели слідство, судили… мої ж співвітчизники! Багато знайшлось бажаючих мати на мені собі якусь вигоду, просунутись вгору, а от заступитись – жодного. Та що заступитись – хоча і часи уже були не сталінські та люди щоразу замовкали як тільки мама підходила, а відвідати нашу оселю з усього села осмілився лише батьків друг Андрій. Не добре озброєні вороги руйнують Україну, а наша ж власна непорядність, тваринний страх перед будь-якою владою, наше ж лицемірство, наша лінь думати, аналізувати до чого ж власна байдужість може привести...
"З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно." (В.І.Ленін)
В цьому немає нічого дивного. Ось стандартна ситуація: молоді люди знайомляться. зустрічаються, веселяться на різних вечірках, кохаються. Дівчина вагітніє й починає переживати: візьме заміж чи покине, робити аборт чи ні? Мало того, що дитина зачата від п’яних батьків, та ще й до того вона в утробі відчуває, що її ще ненароджену вже ненавидять. У кращому випадку батьки молодих позичають гроші на весілля, щоб не осоромитись перед людьми. Молодим виділяють кімнату або ті змушені орендувати окрему квартиру. Перепійні гроші молодята витрачають на модну іноземну теле та радіоапаратуру, меблі, одяг, взуття. Народжується дитина. Молода мама вимушена покинути роботу, щоб доглядати немовля, отож, вся надія на мізерні заробітки батька. Виникають проблеми, а з ними сварки, скандали. Дитину поміщають у "манеж" і, щоб забавити її, вмикають телевізор. А там навіть у мультфільмах – стрілянина, мордобій, секс. Дитину виховують сварки батьків, вулиця та різноманітні бойовики, в котрих оспівується насильство, секс, вседозволеність, романтика блатного життя. Молодь доходить висновку, що у цивілізованих країнах тільки тим й займаються, що вживають наркотики, пиячать, б’ються, займаються сексом хто з ким зможе, крадуть, ідуть на все заради грошей. Кінофільми та телебачення справді, дуже впливають на поведінку глядачів. Під впливом переглянутого бойовика й собі хочеться убити декілька мерзотників, пограбувати банк. Під впливом переглянутої мелодрами хочеться пережити любовний роман. Під впливом переглянутого порнофільму хочеться відвідати бордель. Під впливом фільму релігійної тематики хочеться піти в церкву та й покаятись. Логічно, що під впливом патріотичних фільмів у кожного виникає бажання здійснити якийсь благородний поступок, подвиг. Не дарма ж "вождь світового пролетаріату" - Ленін заявляв: "З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно." Тоді в кінофільмах навмисне оспівувалась класова боротьба, самопожертва ради перемоги всесвітньої революції, сьогодні ж у наших засобах масової інформації рекламується уседозволеність, насильство ради забезпечення власного безтурботного життя. Яке майбутнє чекає нашу державу при такому вихованні? Насправді у цивілізованих країнах ось як. Вранці всі їдуть працювати, виготовляти високоякісні сучасні товари для внутрішнього ринку та на експорт, щоб ми мали що перепродувати один одному. А вже після роботи не гріх і відпочити. У вихідні та свята вся ділова активність завмирає – громадяни моляться у церквах, костелах, молитовних будинках, синагогах, мечетях. а після вихідних знову вкладають добру енергетику у свої сучасні вироби. Кожна цеглинка їхнього достатку пройшла десятки працьовитих рук доки лягла на своє місце. Іноземці свій добробут будували, а ми у той час революції робили, ділили “експропрійоване” та за рахунок зубожілого трудового люду зброю виготовляли для того щоб оту нашу “всеперемагаючу” ідеологію рівності, братерства та волі розповсюдити по усій планеті…
Що ж стосується одружень, то у цивілізованих країнах прийнято спочатку здобути освіту, знайти роботу, заощадити грошей на достойне майбутнє, а тоді вже думати про створення сім'ї. У нас же цю проблему можна продемонструвати на прикладі типової ситуації. Батьки запитують сина:
- Ну ось ти створити сім'ю збираєшся. Твоя дівчина тебе любить?..
- То її проблеми…
- А ти її?..
- То мої проблеми...
- А де ви жити після весілля будете?..
- А це вже ваші проблеми…
Чому діти пересічних українців такі нервові? А тому що в материнській утробі перших три місяці зародок переживає: зробить мама аборт чи ні? Наступні три місяці зародок переживає: одружиться тато на мамі чи ні? Останні три місяці зародок переживає: де і як ми втрьох будемо жити на злиденну батьківську зарплату?..
Недоношені - чорнороби кривавої революції.
Ще на початку минулого століття видатний російський письменник Булгаков вустами одного свого літературного персонажу вірно підмітив, що нас зіпсували житлові проблеми. Кожна людина з перших днів життя повинна зростати у достатку щасливої сім'ї. Не дарма жорстоку, підлу людину називають недоношеною, тобто її у дитинстві мало носили на руках, а тому, не відчувши сповна батьківської ласки, озлобилась на весь білий світ. Загалом саме такі недоношені, ображені на весь білий світ громадяни й стали у минулому активними чорноробами кривавої революції. Бідність, відчуття соціальної несправедливості завжди штовхає знедолених на барикади. Ось саме тому у цивілізованих країнах розумною політикою стараються не допускати великого розриву між багатими та бідними. Там не “експропрійовують експропрійоване”, а розумними податками регулюють розподіл цінностей. За кордоном вчаться на чужих помилках, а ми на своїх не хочемо. Схід та Захід – це два світи, дві протилежні системи мислення. У них тому Леніну досить швидко одягнули б наручники, а у нас же… ідолом зробили…
Колись я уважно слухав закордонні радіоголоси. У нас була "залізна завіса" – кордони на замках, а Захід добивався вільного обміну ідеями, людьми та інформацією. У нас дуже важко було заробити у влади право виїхати за кордон, а втратити – легко. Відомого артиста запросили розважати високе начальство. Після концерту господарі влаштували банкет, на котрому артист проголосив тост за те, щоб у кожній радянській сім’ї був такий само багатий стіл. От за ці необдумані слова й став невиїздним. Усім відомий співак та актор Володимир Висоцький скоріше всього одружився на француженці Марині Владі ради того щоб стати виїздним і завдяки цьому побачити цивілізований світ. У ті часи жартували: “Жінка-іноземка не розкіш, а засіб пересування по всьому світу”. Та й сам я у ті часи ціною величезного приниження заробив у комуністичної влади право відвідати дружню Болгарію. До речі, свій закордонний паспорт я тоді лише здалеку бачив у керівника групи, котрий по сумісництву був працівником КДБ.
У серпні 1991 року “Союз нерушимий” розвалився як картковий будинок. Нарешті, настала довгоочікувана Свобода. Кордони відкрили – усі стали виїздними. Жителі колишнього Союзу роз’їхались, хто куди бажав. У нас вірно кажуть: "Добре там, де нас нема". Весь світ жахнувся від поведінки нашого брата. Дійшло до того, що навіть колись дружні країни соцтабору стали вводити візовий режим, щоб не допустити нас на свою територію. Колись ми відгороджувались від цивілізованого світу, а сьогодні цивілізований світ відгороджується від нас. І, знаєте, розумно поступають… От комуністи раніше не дарма тримали народи своєї імперії за “залізною завісою” – щоб радянські люди своєю звичною поведінкою там, за кордоном не підривали авторитет їхньої “вічно живої та усеперемагаючої” ідеології!..
Ось так і живемо… У більшості людей очі завидющі, руки загребущі, а з рота, як з помийного відра, ллються підковирки, глузування, нарікання на всіх і вся, добірна брудна лайка. Що не слово, то згадує твою, чи чиюсь "мать" та посилає кудись. Ще й один перед одним пнуться загнути найкрутіший мат. Мова більшості народу така: одне слово українське, друге - російське, третє - добірна лайка, четверте - блатний жаргон, п'яте - згадує Бога всує, надаремно... І всі ті речення, ті клятви, обіцянки є лицемірством, брехнею. У суспільстві, де усі живуть за принципом “Бе – бе”, виграють не найспритніші, а диявол.
Поховання найкращого друга.
Нещодавно поховав свого найкращого друга. (Того самого, котрому про мою долю снились пророчі сни.) У трагічній історії його життя, як у краплі води, віддзеркалюється доля України. 1944 року, відразу після визволення від німецько-фашистських загарбників, його майбутню вагітну маму із шестирічним сином вивезли до Сибіру за те, що її чоловік приймав участь у бойових діях на боці “українських буржуазних націоналістів”. (Під час минулої війни утворився войовничий трикутник: окупанти боролись за ідеї великого фюрера, керовані комуністичною Москвою партизани били фашистів та “націоналістів” заради перемоги радянської влади, вояки ОУН-УПА били тих та інших заради незалежної України. Били один одного безжально – полонених після допиту відразу убивали.) Новим місцем проживання та праці вимушених переселенців стали слюдяні родовища Якутії. Наприкінці 1947 року дружина "ворога народу" із дев'ятирічним сином Василем та хворим дворічним Петром таємно повернулися в рідне село. Та вже третього дня про їхнє повернення продажні людці донесли властям. (Хитруни зрозуміли, що радянська влада надовго й, щоб вижити, усіляко вислужувались.) В останній момент добрі люди повідомили втікачів, що заарештувати їх йде загін НКВСівців. Ті поспіхом побігли в напрямі лісу. НКВСівці стріляли вслід та не влучили. Там у лісі мама мого майбутнього товариша побачилась із своїм чоловіком. Той повідомив, що його побратими планують пробиватись на Захід. Попрощались. Пізніше з'явились чутки, що на кордоні був бій й багато повстанців загинуло. (Пересування великої групи озброєних людей не могло пройти непоміченим.) Хворий син помер. Вісточки від чоловіка не було. Це означало, що й він у тому бою загинув. Невдовзі НКВСники вдруге заарештували втікачів й повернули на місце заслання. Там, щоб вижити, удова була змушена вдруге вийти заміж за висланого з України земляка. Від другого шлюбу народилося двоє дітей. Увесь час мріяли з чужини повернутись на Україну, та дозвіл тодішня влада дала лише 1964 року. Михайло із сестрою стали моїми однокласниками. Невдовзі сім'я розпочала будуватись. Звели зруб, але тут господар несподівано захворів та й помер – далась взнаки важка праця на сибірських рудниках. Ось так сім'я мого товариша залишилася без годувальника. Удова стала важко працювати щоб добудувати хату. Усяка дитина повинна зростати у мікрокліматі повноцінної сім'ї – батько є годувальником, опорою та авторитетом. Він, як правило, одягає, годує дітей, захищає, виховує, привчає до праці, а за лінь та непослух може й ремінцем по голому заду декілька разів шмагнути. Якщо ж батька немає, то діти, ясна річ, розпускаються, а безкарність, як відомо, породжує уседозволеність. Ровесники з повноцінних сімей виховувались у повному достатку, а удова, ясна річ, фізично не могла забезпечити трьом дітям звичний усім нам рівень життя. Без міцної батьківської підтримки, від бідності та усвідомлення другосортності мій приятель почав заглушувати проблеми алкоголем. Алкоголь коштує грошей, отож чим більше пив, тим більше біднів. Одружився. Молодята поселились у маминій хаті, а працювати стали у комунальному господарстві – там обіцяли житло. Народилось двійко дітей. Невдоволення долею приглушував спиртним, а злість зганяв на мамі, жінці та дітях. Мама терпляче зносила скандали до тих пір доки молоді отримали від влади маленьку житлову площу. Ось тоді спересердя й указала синові на двері. Минав час. Чим більше пиячиш, тим більше хочеться і, відповідно, тим менше достатку та взаєморозуміння. Гасити невдоволення наркотичним дурманом рівнозначне тому, як закидати калюжу брилами льоду. Останнім часом мій товариш не пиячив – лікарі заборонили. Нещодавно їхав велосипедом на роботу й був збитий легковим авто. Власник приватного таксі відвіз постраждалого у лікарню. Від травми голови під черепом утворилась гематома. Лікарі, як у нас зараз прийнято, повідомили домашнім ціну операції та написали список медикаментів, котрі необхідно було купити. (У нас же зараз так: нема грошей на оплату лікування – помирай дома. Ось у місцевій газеті повідомили жахливий факт: хвора відмовилась від дорогої операції, яка могла врятувати її життя мотивуючи це тим, що... родичам її поховання обійдеться значно дешевше…) Доки дружина, мама та сестра необхідні кошти збирали та усе необхідне купували то й дорогоцінний час сплинув. Операцію зробили аж третього дня, отож Михайло повільно згасав й невдовзі помер. Комунальна служба, як прийнято, безкоштовно виділила на поховання свого колишнього працівника домовину, хрест та вінок. Усе воно так, але ми з удовою товариша як почали зранку то до 16 години їздили доки всі підписи зібрали, усе те отримали та тіло покійника з моргу забрали. Виявилось, що лікарі у історії хвороби днем проведенням операції поставили попередній день, а причиною смерті записали “ішемічна хвороба серця”. По дорозі удова мого приятеля, плачучи, розповідала: “Винуватець аварії забрав деформований велосипед та відвіз Михайла у лікарню. Правда, другого та третього дня провідав. Зрозумівши, що потерпілий не приходить до тями, дав на ліки аж… 100 гривень (19$) і безслідно зник – зрозумів що, постраждалий уже свідчень не дасть, а свідки аварії не з'являться свідчити, тому що, як прийнято, не побажають зайвої замороки. Бувши колишнім правоохоронцем, отож, маючи знайомства, купив слідчих – справу зам'яли. Деформований велосипед, по пошкодженнях котрого можна було зробити висновок про напрямок та силу удару, безслідно зник. А мене, як сторону потерпілого, навіть не запросили на закриття справи…”.
(Ходили чутки, що винуватець аварії має у селі своїх інформаторів, отож знає наміри потерпілих й діє в залежності від їхньої поведінки. Раз потерпіла сторона не має впливових зв'язків то й начхати на них.)
Покійника відспівували у церкві. Під заупокійний спів церковного хору та слова священика у свідомості народжувались сумні думки: Ось ще одного з нас не стало. Себе та односельчан пам’ятаю із трьохрічного віку. Половини з тих кого знав та поважав уже немає серед живих. Один мудрець сказав що усе проходить, а інший стверджував, що усе залишається, а проходимо лише ми. Згадалось як ще у дошкільному віці піднімався на церковну дзвіницю й люди звідти здавались такими маленькими... Здається це було ще учора... Та сама церква, ті самі ікони, інший тільки священик... Ми приходимо у цей світ, робимо зло та добро й рано чи пізно усе залишаємо. Ось більшість тих кого я знав із дитинства уже залишили цей світ, а на їх місце народились нові покоління. Поглянув на покійного товариша й у свідомості швидко прокрутились епізоди нашої дружби: Ось його із сестрою вчителька заводить у клас і повідомляє, що у нас новачки. Ось ми катаємось на санчатах. Ось граємо у футбол. Ось епізоди навчання у восьмирічній та десятирічній школах. Ось його проводжаємо в армію. Ось ми на численних холостяцьких гулянках. Ось він старший дружко на моєму весіллі. А ось його весілля. Далі у пам’яті спливли епізоди нашої подальшої дружби. А ось він наяву у труні посеред церкви. Ще десять-двадцять хвилин і заб’ють кришку труни. Як же швидко спливає час!.. Пригадалось як односельчани вітали старожила зі столітнім ювілеєм. Хтось запитав іменинника: “Ну хоч нажився за сто років?”. А той у відповідь сумно: “Таке враження ніби у одні двері зайшов, а у інші вийшов”. У цих словах немає нічого дивного. Буває, що я крізь сон чую такі звичні прокляття, сварки сусідів за межу чи горезвісну курку, котра перелетіла на чужу територію та й наробила шкоди. І в цей же час чую звичний мамин голос: “Уставай! У школу пора!”. Перша думка: “А чи вивчив я уроки?”. Коли ж ошелешено відкриваю очі, то виявляється... це у сусідній кімнаті мама мою дочку старшокласницю будить...
Думав, що небіжчикові викопали яму на новому більш-менш упорядкованому кладовищі, але тіло чомусь понесли на старе, де могили розміщені хаотично, по-соціалістичному. Привернуло увагу те, що багато людей пішли з життя у молодому віці. Ті односельчани, котрі пішли за комуністами хотіли щоб земля була у колективній власності, безжально билися на смерть із тими, котрі відстоювали право на приватну власність. В результаті ті та інші отримали два квадратні метри землі у довічне користування. І на кожній могилі хрест як символ того, що покійник був християнином. (!?) Чомусь подумалося: І моєму зрадникові у свій час діти поставлять хрест на могилу як символ того, що там спочиває християнин. (!?) Виявилось, що із тридцяти однокласників на похорони прийшли лише троє. Рідня, як прийнято, запросила усіх на жалобний обід. Серед присутніх знайшлись й такі, котрі не були у близьких стосунках із покійним, але прийшли ради того щоб добряче “на дурняк” випити та закусити – знали, що на похоронах непрошених гостей не буває. Та на цей раз “халявщиків” “обломив” священик – заборонив ставити на столи спиртне. За обідом усі згадували покійного, а ми у ході розмови рахували тих однокласників, котрих уже немає серед живих. Виявилось, що з нас тридцяти уже п'ятеро сплять вічним сном у сирій землі. Причина більшості смертей банальна - алкоголь. Топимо проблеми у п'яному дурмані от й вироджуємось як нація. У моїх ровесників уже була сивина, зморшки на обличчі та погасле світло у очах. Я радянські табори пройшов, а вони то чого у 49 років посивіли? Мама Михайла плакала: “Я у 23 роки була вивезена у Якутію, а у 47 вдруге овдовіла. На сьогодні уже двох чоловіків та трьох синів поховала. Хто ж поховає мене?”. (Старший син декілька років тому помер від хвороби серця.)
Сестра мого товариша засиділась у дівках – зараз чоловіки надають перевагу жінкам багатим та освіченим. А бідній удові чим було забезпечити достаток та оплатити навчання дочки? Наступного ранку син покійного спересердя побив у бабусиній хаті посуд, потрощив меблі, повибивав вікна – так мстив за понівечену батькову долю. Та не туди, Андрію, бити потрібно…
Злочин виселення патріотів у сибірські примусові табори сьогодні приносить свої гіркі плоди – історія повторюється. Читайте спочатку: “Ось так сім'я мого товариша залишилась без годувальника. Усяка дитина повинна зростати у мікрокліматі повноцінної сім'ї”. Далі по тексту...
Україна стала незалежною, але от герої ОУН-УПА, котрі за ту незалежність кров проливали, не зараховані до числа учасників бойових дій, отож, доживають вік у невідомості та злиднях. (Мама покійного товариша отримує пенсію 79 гривень, що рівнозначне 15$.) Їхні ж кати, різноманітні НКВСники та КДБісти, котрі й сьогодні при владі, призначили себе на високі посади, встановили самі собі привілеї та солідні пенсії. Отримують чималі гроші із зображеними на них так колись ненависними “націоналістичними” тризубами і ті асигнації не обпікають їм руки! Вони ж й ставленика свого на пост президента “розкрутили”, тобто профінансували, розрекламували. Сьогодні тримають його на короткому повідку: “Хочеш, Даниловичу, й далі сидіти на м'якому кріслі - продовжуй танцювати під нашу дудку”. (Досвідчені люди кажуть, що у нас для здобуття посади президента потрібно витратити на передвиборчу агітацію мільярд доларів. Вірно ж кажуть: У кого гроші - той і пан.)
Для прикладу, й мій зрадник сьогодні, скоріше всього, на “заслуженому” відпочинку. (Працівники НКВС-КДБ-СБУ йдуть на “заслужену” пенсію при 20-річному стажі.) В подяку за свою нелегку “доблесну” працю отримує від раніше ненависної Самостійної України чималі гроші та пільги й живе собі в своє задоволення. (!?) Він прекрасно розуміє що судового процесу над ним та іншими катами українського народу не буде, тому що не стануть же можновладці влаштовувати суд над собою! Пристосуванці, не міняючи виразу обличчя, навіть не моргнувши оком, поміняли слова у своїх виступах на абсолютно протилежні щоб й надалі жити у достатку. А що від омріяної України маємо ми?.. І ще одне: Держави колишньої Гітлерівської коаліції виплачують вивезеним із поневолених територій остарбайтерам за їхню рабську працю грошову компенсацію. У нас же ніхто не здогадався вимагати від Росії виплати грошової компенсації людям вивезеним до них з України на каторжну працю. Промислові гіганти Сибіру стоять же на кістках наших людей! Довелось і мені там доволі горя сьорбнути. Можна сказати, що у залізничних коліях сучасної Росії є частинка і моєї рабської праці.
Мертві не говорять, а спогади вцілілих репресованих нікого не цікавлять. Це ж наша історія! Минулого, ясна річ, не повернеш, але його вивчати варто для того щоб не повторювати помилок у майбутньому. Вірно кажуть: “Хто у минуле вистрілить із пістолета, у того майбутнє вистрілить із гармати.”
Я ще в таборі помітив: кожен новачок спочатку пильно спостерігає за порядками, намагаючись зразу зрозуміти, чим живе табір, що тут "западло", а що - ні. Так само, придивившись до сьогоднішнього життя, кожен розуміє: "Беспредєл - нема нічого западло". Усе вирішує "блат", тобто зв'язки у владних структурах або кримінальному світі, що часто одне й те саме, та гроші. Мафія наша, оті злодії законні вирішують усе.
Порив відвертості.
Якось один із наших хитрих пристосуванців у пориві відвертості розповів мені як він вибився в люди: “Босоноге дитинство, школа, урочистий прийом у жовтенята, далі піонерська організація, комсомол, вступ в лави компартії і завдяки цьому кар’єрний ріст на керівних посадах. Коли ж Союз “нерушимий” розвалився так я відразу розчарувався у мудрості та справедливості комуністичній ідеї. Підприємство закрилось, отож керівну роботу втратив, але не втратив колишніх друзів, котрі досить швидко поміняли свої переконання щоб керівні посади за собою зберегти. Вони самі спритно “прихватизували” ласі шматки соціалістичної власності й мені допомогли. Тепер ось тут керую… Нещодавно до мене податковий інспектор завітав. Забрав документацію для детальної перевірки моєї діяльності й опечатав склад. А я швиденько до своїх високопоставлених друзів зателефонував. Так ті вже через годину повідомили: “Твій кривдник уже в нас і документацію він тобі скоро поверне. Ти хочеш щоб він перед тобою вибачився чи щоб більше ніколи в податковій інспекції не працював?”. Поглянув навкруги: підприємство високоприбуткове і, відповідно, одяг на пристосуванцеві модний, за вікном припаркований “Мерс” нової моделі. Є високоприбуткове підприємство, є “криша”. Живи й насолоджуйся життям. Це типовий приклад як сповідуючі ідеологію рівності “товариші” урвали собі у приватну власність ласі шматки народного добра й стали вже панами. (Буржуазією, якщо висловлюватись на компартійному жаргоні.) Бойовики ж бригади Гвоздя та їм подібні за добуті злочинним шляхом капітали відкрили казіно, ресторани, кафе, підприємства автосервісу, автозаправочні станції, магазини тощо. У процесі комерційної діяльності колишні партійці та кримінальні злочинці, об'єднавшись, створили непробивний залізобетонний моноліт влади. Створилась своєрідна мафія зі звичними кримінально-партійними манерами поведінки. От тільки боляче, що простих громадян пошили в дурні – учора вони гнули спину на компартійних чиновників, сьогодні - на панів. Ті ж патріоти, котрі кров проливали за незалежність України, страждали у тюрмах, таборах, спецпсихлікарнях сьогодні обмануті та забуті доживають свій вік у злиднях. Окроплену нашою кров’ю Україну, наш прапор, герб та гімн привласнили колишні комітетники, партійні службовці, кримінальні злочинці. В час коли ми на мітингах виголошували запальні промови про довгоочікувану волю, носились з жовто-блакитними прапорцями вони у високих кабінетах ділили між собою посади та колишню соціалістичну власність. Ми ж так вірили що, нарешті, усе у нас піде як по маслу. Пізніше виявилось, що то був вазелін… У нас украли перемогу!.. А як на це реагує народ? А ніяк – на такий-сякий харч та одежину вистачає ну і слава Богові…
А, може, й собі слід було так жити – тримати ніс по вітру й щоразу міняти свої переконання відповідно до політики кожної нової влади? Мав би сьогодні власне підприємство й у випадку чого міг би підняти трубку й сказати колишньому соратникові: “Здравствуй, Данилович! Васильович турбує. Тут он наїжджають на Колька…”.
(Сьогодні від колишніх кримінальних авторитетів довідався, що сам "Гвоздь" на даний момент проживає у Канаді - за 3000$ охороняє власника солідної приватної фірми. І це логічно: спортсмени бойових видів спорту завжди в ціні…)
Пошуки роботи.
Дав в газету об'яву: "Шукаю будь-яку роботу". Хоча б хтось один щось запропонував... Став переглядати пропозиції. Знайшов об’яву: “Пропоную роботу водієві легкового авто”. Зателефонував. Мені пояснили: “Авто - ВАЗ 2121. Щомісячна зарплата 250 гривень (47$). Уже багато бажаючих відгукнулось, так що водія будемо вибирати на конкурсній основі. Запишіть адресу. Можливо пощастить саме Вам…”. Я не записав – розумів, що серед усіх претендентів роботодавець вибере наймолодшого. Чому? А на молодого можна прикрикнути, примусити виконувати чужу роботу, не заплатити своєчасно… Він же молодий, зелений… У нас украли перемогу різноманітні покидьки і довели державу до того, що простим людям щастям є знайти роботу за таку сміхотворну середньомісячну платню…
Нещодавно потрапила на очі ще одна об'ява: "Пропонуємо роботу вогнерізальникам та різноробочим. З/п 1000грн". Завітав за вказаною адресою. Власник приватного підприємства пояснив суть їхнього бізнесу: "Купуємо непотрібні новим власникам металоконструкції, ріжемо їх, завантажуємо автотранспорт та возимо в вагони для подальшого продажу за кордон. Робота пов’язана з відрядженнями по Україні. Кожному робітникові видаємо 15 гривень добових та на місці роботи знаходимо житло". Я погодився працювати тому що не було іншого виходу - замучило безгрошів’я. На мій подив підприємець повернув мені трудову книжку й запропонував... у понеділок вийти на роботу. Я знав що в понеділок свято, але не хотілося з першого дня вчити старших розуму. Вранці мене направили у бригаду, котра демонтує обладнання колишнього рівненського м’ясокомбінату. Прибув на місце й познайомився з новими колегами. Я здогадувався, що підприємець спецодягу не видає й тому переодягнувся у принесений з дому ношений одяг. Виявилося, що прийдеться завершувати уже розпочатий демонтаж обладнання холодильної камери. Товсті металоконструкції слід було різати автогеном, але виявилося, що несправний різак. Щоб не гаяти час стали різати холодильне устаткування бензиновим металоріжучим пристроєм виробництва німецької фірми STIHL, котрий за принципом дії нагадує усім відому "болгарку". Двоє поперемінно різали, я виносив куски металу, а четвертий ремонтував різак. Пил, сморід аміаку, вихлопних газів двигуна, дим від іскрами запаленої у важкодоступних для гасіння місцях скловати роз'їдав очі, забивав подих. Через дві години закінчився бензин, але на ту пору пощастило відремонтувати газовий різак. Робота продовжилась. Працювали як у тумані - електролампочку було ледве видно. Виявилося, що підприємство не видає не тільки спецодягу а й засобів особистого захисту: рукавиць, респіраторів, захисних окулярів. Хлопці різали й при тому безбожно лаяли усіх і усе. Ще й до того один із них був напідпитку - пересувався як на кораблі під час шторму. Я несміливо зауважив: "Хлопці, бійтесь Бога! Лаятись непристойно взагалі а, тим більше, в свято - сьогодні ж Чесний Хрест!". Нуль емоцій... Невдовзі у балоні закінчився кисень й ми пішли обідати. Минула година, дві. З'явився бригадир із п’ятилітровою каністрою бензину. Робота продовжилась. Я тим часом запитав колегу: "Чому у приміщенні в котрому є електрострум ріжемо бензиновим пристроєм? Чи не вигідніше різати "болгаркою" й завдяки цьому не дихати вихлопними газами?". Колега пояснив: "Фірма не має "болгарок". Що є, тим і ріжемо...". Через три години закінчився бензин і, відповідно, з ним наш робочий день. Я думав, що наступного дня наш керівник оперативно організує доставку бензину та кисню. Помилився. Пронудьгувавши півтори години звернулись до інженера м’ясокомбінату з проханням дати балон кисню. Дав. Робота продовжилась але недовго - скінчився газ. Щоб не гаяти час стали з іншої камери виносити порізані куски металоконструкцій. В бригаді був молодий чоловік з синцями на обличчі. Під час перекуру він розповів таке: "Оце, хлопці, так з жінкою в неділю погостювали в куми. Засиділись допізна. Настав час прощатись. Я своїй кажу: "Закінчуй розмову, одягайся а я на вулиці тебе почекаю". Вийшов, запалив цигарку. Аж тут підходять двоє юнаків і до мене: "Мужик, дай пару гривень!". Я оцінив їхні сили і на те: "Зараз як дам, то вже нічого не захочете...". У відповідь ті накинулись на мене. Зав’язалась бійка. Та я би подолав їх, але тут ще троє підбігли. Ну, з п’ятьма то я вже справитись не міг. Збили з ніг й добряче покопали ногами. Обшукали кишені. Даром мене били, бо грошей не брав - живу неподалік... Ви, хлопці не ображайтесь що повільно ношу метал - ребра дуже болять та ще й до того напарник вранці взув мої робочі черевики й поїхав у відрядження. Його ж взуття на розмір менше - тисне... Відносно роботи то я тут працюю вже півтора тижні й скажу таке: заробити обіцяну тисячу гривень не реально. В кращому випадку заробите сімсот (130$). Нас прийняли на роботу нелегально, а це означає, що робота нам не зараховується в трудовий стаж, а ще крім того ми не маємо права на законну відпустку, оплату лікарняного у випадку хвороби та компенсацію у випадку каліцтва під час роботи. За перевитрату бензину та ріжучих кругів адміністрація вираховує із зарплати. От нещодавно мене з напарником послали у сусідню область. На місці виявилося, що металоконструкції, котрі потрібно було порізати та завантажити знаходяться далеко за селом. У селі знайти нічліг дуже важко, а тому цілу ніч мерзли у кабіні. І це ще вересень, а що буде зимою?". До 16 години до нас ніхто з керівництва так і не навідався. На той час метал ми вже винесли. Робити більше було нічого й ми розійшлись хто куди.
Увечері мене провідав родич, котрий довгий час живе та працює в Іспанії. Розговорились. Микола розповідав як йому пощастило виїхати в Іспанію, знайти роботу, викликати жінку та дітей, отримати громадянство. Спочатку працював у фермерів, а потім влаштувався на птахопереробну фабрику. Розповідав, що в перший день до його робочого місця підійшов непримітний чоловік та й завів розмову. Пізніше виявилося, що то був Хуан Карлос - власник сітки ферм та м’ясопереробних фабрик. Він хоча і є другим грошовим мішком Іспанії, але вітається з кожним своїм працівником, цікавиться проблемами. Родич хвалився що його цінують на роботі та поважають у місті. Признався, що одного разу його вночі зупинили поліцейські коли їхав напідпитку. Впізнали. Забрали ключі від авто і сказали прийти за ними вранці. Ось і все покарання. Заробляє на фабриці щомісяця по дві тисячі євро. Купили автомобіль, квартиру в кредит, дочка там заміж вийшла і вже мають онуку. Приїхали у відпустку щоб побачити рідних, знайти майстрів котрі б відремонтували батьківський будинок та благоустроїли прилеглу територію. Я слухав родича і бачив перед собою задоволеного життям, щасливого чоловіка. Якщо я у сибірському таборі побитий та голодний на морозі майже задарма за себе і блатних ворочав важкі шпали, то невже не зміг би, як і він, ситий та в теплі за дві тисячі євро упаковувати курячі стегенця в ящики? Щомісяця висилав би гроші синові на побудову житла, дружині на євроремонт будинку та благоустрій подвір’я... Отримуючи такі гроші і я був би щасливим...
Вночі крізь сон чув як болять натруджені руки та розколюється голова. Доходив висновку що ця робота не для мене. Вранці, забираючи робочий одяг, сказав колегам: "Так працювати я не згоден. Це не робота, а знущання. Таке враження, що зараз не чотирнадцятий рік нашої незалежності, а дев’ятнадцятий вік. Зарплату свою за два дні дарую усім вам. Бажаю успіхів". Потиснув усім руки та й пішов.
Наступного дня родич запропонував працювати на будові за 25 гривень в день. (Це стандартна ціна праці різноробочого на будівництві. Колись ми обоє були незадоволені своїм життям. Тільки от я вирішив міняти політичний лад, а він під нього підлаштуватися. В результаті мене під конвоєм повезли в Сибір, а він добровільно на заробітки поїхав. Влаштувався там на роботу, вибився в начальство, викликав жінку та сина. Заробив гроші, повернувся і вклав їх у побудову будинку та розвиток бізнесу.) Іншого виходу не було і тому погодився - це приблизно ті самі сімсот в місяць, але там мене не посилають у відрядження, не доводиться носити важкі залізяки та дихати пилом, димом, вихлопними газами... Крім того дружня атмосфера взаємовідносин та перспектива працевлаштування по закінченні будівництва. Воно то так, але на зиму робота припиниться...
Одного сонячного дня біля будови зупинилась крута іномарка. З неї вийшов гарно одягнений дебелий чоловік і радісно до господаря: "Які люди! Їб... мій лисий череп! Ні х.. собі ти будову затіяв!" Далі таким же жартівливим тоном із його вуст лились пересипані матюками компліменти. Помітивши мою гримасу огиди, один із майстрів зауважив: "А я штукатурив трьохповерховий будинок цього чоловіка. Там однієї стелі 270 квадратних метрів!". Так сумно стало: він лає усіх та все і живе у розкошах, а я молюсь Богові, працюю проте із злиднів вилізти не можу...
Зимою нудьгував дома. По оголошенню познайомився з таким же безробітним й той запевнив, що є тимчасова робота. Призначив зустріч. Вранці я одягнувся у робочий одяг, сів за кермо свого авто й приїхав в умовлене місце. Чекав годину, але той так й не з'явився... Я сподівався, що пізніше зателефонує, пояснить причину, вибачиться й призначить ще одну зустріч. Дарма сподівався. Який комунізм ви хотіли побудувати з таким народом?
У цих декількох днях висвітлено клубок проблем сучасної України: наша організація роботи, виконання роботи, нездатність виготовити сучасні інструменти, відношення начальства до робітників, оплата праці, злочинність, заробітчани і їхнє фінансування родичів тощо.
А усе-таки цікаво: чому перестав працювати м’ясокомбінат? Усе просто. При соціалізмі власність на засоби виробництва є тільки державною і тому м’ясокомбінат був монополістом. Сьогодні ж численні приватні напівлегальні м'ясопереробні цехи витіснили із ринку гіганта із його неповоротким адміністративно-керівним апаратом. У приватному ковбасному цеху працює господар із жінкою, сином або дочкою. Селянин приходить або телефонує і запитує коли привезти м’ясо. В умовлений день і час господар приймає м’ясо і виготовляє ковбасні вироби. Про збут він домовився заздалегідь, так що холодильні камери йому не потрібні - до споживача продукція потрапляє ще теплою. Він сам собі директор, технолог, коптильник, економіст, бухгалтер, касир, шофер, слюсар, електрик, експедитор, вантажник, охоронець тощо. Він має ліцензію, але діє напівлегально - декларує та платить податки лише за якусь частку власної продукції. Такий бізнес приносить прибутки бо, ясна річ, свої у себе не крадуть. Велике підприємство може процвітати лише тоді коли там встановлене високотехнологічне обладнання, стовідсоткова завантаженість та порядні працівники, котрі поводять себе як одна команда...
Отримання цукру.
Ось ще один повчальний приклад. Правління КСП сусіднього села організувало закупку цукрових буряків для подальшого перепродажу цукрозаводові. Дрібні землевласники всієї округи стали звозили врожай на прийомний пункт бо це зручніше ніж транспортувати за десятки кілометрів на завод. Здав і я більш як 4 тонни буряків. Гадаю, усім буде цікаво простежити як у нас важко виростити ті буряки та які поневіряння пройти щоб отримати, для прикладу, шість мішків цукру, котрі по ціні еквівалентні 120$. У процесі стояння у черзі до зважування чув як селяни нарікали на чимале заниженні вагарями ваги врожаю, завищення ваги транспорту та відсотка забрудненості. Довідався, що звинувачення не безпідставні - деякі землевласники не полінились попередньо зважити вантаж на вазі іншого підприємства, а стосовно завищення ваги транспорту, то зазвичай кожен водій знає його справжню вагу. Та вагарям ніхто свої претензії в обличчя не кидав – знали, що врожай важить дружина керівника КСП котрий є кумом впливового службовця міської адміністрації. А це означає, що безглуздо наживати ворогів серед начальства – враз кисень перекриють. За кожну тонну цукросировини обіцяли по 70 кілограмів цукру та 15 сухого жому. На складі цукру у наявності не було і тому кожен мусив часто навідуватись щоб дізнатись коли варто зранку займати чергу за так важко заробленим солодким товаром. А чи не простіше зателефонувати та й запитати? Та виявляється телефону на ваговій нема, а сусіди запевняють, що у них не працює. Мусив і я не раз і не два навідуватись – безглуздо палив пальне та бруднив авто. Калюжі можна об’їхати, а від шлейфа бруду від зустрічних машин куди дінешся? (У нас за межами міста цивілізація закінчується. Та й у самому місті разючі контрасти: за європейського вигляду спорудою… сміття, а на стіні масивна трубка прикута до таксофона ланцюгом – щоб не відірвали.) Чому такий ажіотаж навколо того цукру? Теоретично цукрозавод рано чи пізно мусить видати КСП цукор пропорційно вазі зданих буряків, так що усім вистачить. Навіщо ж тоді люди так пруться отримати першими? А, виявляється минулого року частина наївних любителів солодкого життя цукру так і не дочекалася. Чому? На цукрозаводі виникли проблеми, отож відвантаження цукру перенесли на наступний рік. От і, під глузування односельчан смокчи лапу та думай як би зовсім без заробленого не залишитись. Тут може бути усе – від зміни влади до зміни місцевого керівництва. І що тоді кому докажеш? У всіх ще не загоїлась образа від утрати накопичених колись у Нацбанку Радянського Союзу заощаджень. А так отримав зароблене першим і живи собі спокійно. (Зазвичай селяни частину цукру продають щоб мати гроші на предмети першої необхідності, а решту переганяють на самогон.) По-правді кажучи, я би відразу взяв зароблене грошима і не псував би нерви, не витрачав би час та пальне. Усе так, але, на жаль, не я у нас усе вирішую. Так ось їздив я, їздив, а мені все: “Цукру ще нема” або “Цукру вже нема”. Одного разу повідомили, що машину відправили, так що цукор буде завтра. Наступний день припадав на неділю, але я поїхав. Цукру ще не було, але люди настирно чекали. Подумав: “Сьогодні вихідний і доки машина прибуде, доки її розвантажать, то вже й ніч настане. Навряд чи комірник буде відпускати. Приїду завтра вранці та й заберу свій цукор”. У понеділок приїхав вранці і довідався, що учора комірник з 20 привезених тонн відпустив половину, частину ж із того, що залишилось відклав для начальства. Я поглянув на людський натовп і зрозумів, що займати чергу безглуздо – не вистачить. Знову став навідуватись. Одного ранку дізнався, що машина виїхала й повернеться в другій половині дня. Приїхав наприкінці дня й застав вантажівку з омріяним цукром біля воріт. Комірник сказав людям із черги: “Сьогодні відпускати цукор не буду, тому що доки машину розвантажать то й ніч настане. Я у вихідний теж хочу відпочити. Приїжджайте завтра вранці”. Приїхав на світанку й опинився у черзі четвертим. З розмов виявилося, що половину вантажу комірник учора таки відпустив односельцям, а половину з того, що залишилося відклав для начальства. Це все означало, що для людей з черги залишилось 5 тонн того солодкого продукту. Я був у черзі четвертим і тому справедливо вважав, що мені ще вистачить. Та ось відкрилась брама й охоронець запустив на територію підприємства два автомобілі, а за ними хлинув натовп працівників. Минав час. Спостерігаючи цей ажіотаж, я запідозрив, що тут коїться щось нечисте. Попрохав охоронця щоб той мене пустив поглянути скільки ще цукру залишилось. Той пустив. Усередині складу натовп брав приступом подряпаного у боротьбі за цукор комірника. Щасливчики виносили цукор та й складали біля стіни. (Ті самі, котрих я прийняв за складських працівників.) Серед них я побачив тих, хто був позаду мене у черзі! (!?) Виявляється, ці спритники вже отримали цукор і чекали коли охоронець відкриє браму, щоб заїхати та завантажити. Подивився я на залишки цукру, на розлючений натовп і зрозумів, що і цього разу прорахувався. Вертаючись додому, обігнав завантажений по зав’язку легковик. Поряд з усміхненим водієм радісно щебетала жінка, котра вранці займала чергу за мною. Я пригадав відому ще з дитинства нашу мудрість: "Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе і возрадується". Кисло посміхнувся коли дійшов висновку: ця мила дальня жінка наблизилась, хитро одурила своїх ближніх і зараз радіє... Дома дружина дорікала: “Нормальні люди он отримали цукор, а ти все їздиш та їздиш”. Я їй на те: “Вихований я так, що мені совість не дозволяє лізти по головах”. Наступного дня знову поїхав. Довідався, що цукор буде вранці. Прибув на світанку й застав вантажівку біля брами. Міркував як би так схитрувати щоб і цукор отримати і при цьому щоб ніхто навіть позаочі не сказав про мене недоброго слова. З’явився комірник і я запропонував допомогти розвантажити вантаж при умові, що першим отримаю довгоочікуваний цукор. Комірникові моя пропозиція сподобалась і він погодився. Коли усі мішки були уже в складі комірник узявся їх перераховувати, а я тим часом розговорився із селянами. “Як правильно розшифровується абревіатура КСП?” – запитав. Обізвався літній чоловік: “КСП - кооперативне сільськогосподарське підприємство. По суті це той же колгосп тільки от різниця у тому що начальству надали необмежені права ним розпоряджатись. От і, користуючись уседозволеністю, наші керівники розпродали, розтринькали, розвалили абсолютно усе. Колись колгосп мав 640 голів великої рогатої худоби, а зараз догосподарювались до того, що маємо 34. Поля заростають бур’янами і ніхто ні за що відповідальності не несе! Що ж буде далі?”. Інший тему підхопив: “Тут у нас позаминулого року один працьовитий орендатор здав на цукрозавод буряків на 13 тонн цукру. Це вам не 13 мішків, а 13 тонн! Так до цих пір той цукор отримати не може! За цей час на цукрозаводі троє власників помінялось! Ясна річ, ніхто з них не хоче розраховуватись за борги свого попередника… Як чоловік не добивався, куди тільки не звертався, а все залишилось без змін. Ні, якийсь рух є – ганяють чиновники бідолаху по бюрократичному колу, а цукру як не було, так і нема…” Поглянув я на селян: зношений одяг, обличчя у передчасних зморшках, погасле світло у очах. При отриманні омріяного цукру виявилось, що при виписці накладних мене надурили на 24 кілограми. Тут знання арифметики ні при чому – на ваговій розрахунки проводили на електронному калькуляторі. Врешті-решт помилку виправили і цукор я таки отримав. Їхав і згадував почутий на базарі вислів: “Это какая-то пидарастичесская страна!” Я не дарма навів цей повчальний приклад – у ньому, як у краплі води уся суть нашої сірої дійсності. Чомусь ніхто не додумався порахувати скільки раз за останні 100 років у нас мінялась влада, змінювалась політика існуючої влади, скільки мінялись та знецінювались гроші. Учора ти цар при славі та почестях, а сьогодні тебе та сім’ю без слідства та суду розстрілюють у брудному підвалі як собаку, учора ти фабрикант, а сьогодні - буржуй, учора ти комерсант, а сьогодні – спекулянт, учора ти землевласник, а сьогодні – куркуль, учора ти священик, а сьогодні – мироїд, паразит, учора ти любимчик партії, а сьогодні “ворог народу”, учора ти багач, а сьогодні твої гроші в результаті грошової реформи перетворились на макулатуру… На даний момент часи знову змінились й усе повернулось назад: колись розстріляний цар знову у пошані, “вороги народу” реабілітовані, колишні буржуї уже підприємці, куркулі уже фермери, спекулянти уже бізнесмени, мироїди, паразити знову священики, дисиденти країн соціалістичного табору (крім України та Росії) стали президентами і т. д.
Я по натурі чоловік добрий.
Сам я по натурі добряк. Коли мене людина щось просить і я в силі виконати - виконаю. Буває, відмовлю - совість мучить. Це так, але... зробиш людині добро, а потім ворогом стаєш, та ще й брехня йде по селі, глузують. Мені вже не один говорить у вічі: "Ну чому ти до всіх такий добрий? Хіба не бачиш, який непотрібний, сволочний наш народ? Ну, ради кого ти розпинався колись і стараєшся зараз? Що, за п'ять років табір так нічому й не навчив? Зрозумій: ніколи нікого не виручай, нікому не роби добра, бо в наш час усяке добро наказуєме”. А так і є: у нас глузують над чоловіком, котрий спіткнувся й упав, а в цивілізованому світі – над тим мерзотником, котрий йому ногу підставив.
Люди злорадствують так, як і тоді, коли мене посадили: "Так йому й треба". Та в цьому нема нічого дивного, я давно помітив закономірність: коли людям добре, їм хочеться сусіда невдаху підняти до свого рівня, а коли всім погано, хочеться щасливого опустити, щоб і йому було як усім. Це добре помітно під час хорошої гулянки: як понапиваються, то у кожного душа м'яка стає, чужого пригостить, а тобі поспівчуває, порадить, останнє пообіцяє віддати. А як проспиться...
Мій родич та ще й до того кум, котрий живе у другій половині будинку, святкового дня поліз обривати вишні. Упав із дерева на асфальт та й покалічився - забрала швидка допомога. Одна з жінок запитала у очевидців: “А хто з господарів покалічився?”. Люди відповіли. А вона та те: "Яке горе! Та краще б, то Микола впав!”. Нікому не роблю зла, отож, і ворогів у мене бути не повинно, але в даному випадку я їй конкурент у дрібному бізнесі… Мені ті слова відказали, і так боляче стало: і то за таких людей я розпинався?..
Подібних випадків безліч. Стараюсь лишній раз із дому не виходити, але й це не допомагає, і тут дістають. Усе частіше від нервових перевантажень душа болить та виникає передчуття серцевого нападу. Тоді я швидко хватаю пляшку та наливаю склянку горілки. Допомагає. І не я перший – так уся країна лікується… Усе частіше виникає передчуття, що мене не найманий убивця доконає, а наша довбана дійсність. І то випало же жити в епоху перемін та ще й до того на одну зарплату й по судах тягатись...
Зателефонував родич й повідомив таке: "Терміново привозь техпаспорт та гроші - є можливість через знайомих швидко оформити страховку автомобіля. Завтра буде вже втричі дорожче". Я сів в авто й поїхав. Автоінспекторів на шляху не було. Віддав гроші, техпаспорт й рушив назад. Ризик був мініатюрний: лише три кілометри у зворотному напрямку та й дорога чиста. Як би то та не так! На щойно оглянутому мною шляху стояв автомобіль автоінспекції! З усього потоку автомобілів автоінспектори вибрали й зупинили... моє авто! Живемо же як у сучому, підарастичному таборі: у будь-який момент будь-хто може тебе просто так зупинити й обшукати. Це ж треба мати таке "щастя"! Я відкупився від штрафного майданчику двадцяткою, але боляче було не від втрати денного заробітку. Боляче було від такого свого "щастя" - ні хорошої роботи, ні багатства, ні здоров'я, ні поваги серед людей... Жодного разу я не знайшов, не виграв у лотерею, не витягнув щасливий жереб... Премудрий Соломон на цю тему так висловився: "Багатство та маєток від батьків, а доля людини від Бога". Дуже боляче що ради Бога та людей стільки горя перетерпів, а щасливого дня після звільнення пригадати не можу.
Коли по телебаченню вперше показали фото вбитого Георгія Гонгадзе то я спересердя сказав: “Який же гарний мужчина! Краще б замість нього вбили мене! А він хай би жив!”. Моя дружина почула ці слова і дома був скандал – вона не розуміла як же наша довбана дійсність може дістати людину… Щось подібне відчував й Ісус якщо вже сказав: "О, роде невірний й розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму?…". (Євангеліє від Марка 17: 17).
Не было печали, так черти накачали. (Російська приказка)
Якусь дивну закономірність помітив: куди не ткнусь, що не почну завжди й скрізь натикаюсь на невидиму стіну – не щастить. Навіть ті мої ровесники, котрі вчились гірше за мене, повідкривали власний бізнес та й зажили більш-менш пристойно, а я хоч і маю мозолясті руки та якимсь дивним чином опинився на дні – ну не йде до мене достаток і все тут… (Та не рвусь я у багачі, тут справа у іншому: маю двоє дітей, а їх потрібно ж якось вивести у люди…) Ось лише один яскравий приклад: звернув увагу на те що усі бачать та не помічають: на усюди розкидані гниючі відходи наших напівлегальних ковбасних цехів. Це ж пропадає дармова сировина для виробництва корму для собак та птиці! Дав об’яву в газету у котрій написав, що бажаю купити верстат для подрібнення кісток та шукаю ділових компаньйонів. Відгуків не було. Став пропонувати цей бізнес знайомим та розпитувати де знайти подібне обладнання. Вірно кажуть, що язик до Києва доведе – знаючі люди повідомили, що у радянські часи потрібний мені верстат працював на території колишнього м’ясокомбінату. Знайшов підприємця, котрий розпродує колишню соціалістичну власність, а він мені з докором: "Де ж Ви раніше були? Нещодавно той верстат я продав підприємцеві з міста Дубно!” – “А, за яку ціну і яка була його виробнича потужність?” – поцікавився я. - “Продав за чотири тисячі гривень. (755$) За годину перемелював дві тони кісток”, – була відповідь. Це ж можна було переробляти усі відходи ковбасних цехів цілого регіону й непогано збагачуватись! Став шукати компаньйонів та майстра, котрий зможе виготовити потрібний верстат. Знайшов і те й інше. Та виявилось, що компаньйони не ворушитися хочуть, а лише… прибутки рахувати! Тоді я сам зателефонував на завод, але мені повідомили, що той майстер уже звільнився з роботи… Раз так, то я знайшов оригінальний вихід: купив у ковбасному цеху кісток та й змолов у підприємця, котрий має верстат для подрібнення кісток. Дав оголошення в газету. Відгукнувся продавець м'ясного павільйону й сказав так: "Згоден реалізовувати Вашу продукцію, але мені потрібен якийсь документ, що підтверджує походження товару, бо інакше я буду вимушений відкуповуватись від численних перевіряючих". Я вдруге завітав у ковбасний цех. Попрохав оформити продаж кісток документально. Господар у моїй присутності порадився з бухгалтеркою і сказав таке: "Виписати Вам відходи законно означає нажити головний біль. У випадку перевірки походження Вашого товару обов'язково вийдуть на мене. Цех понесе збитки, котрі значно перевищать суму виторгу, так що у даному випадкові мені вигідніше викинути кості на смітник!" (!?) Вже вкотре пригадався почутий на базарі влучний вигук: "Это какая-то пидарастичесская страна!". Та у нас колись КДБ не так боялись, як сьогодні чисельних перевіряючих…
Запримітив закономірність що, за якимсь дивним містичним збігом обставин усе у мене просувається за цим прикладом. Ось у двигуні мого авто став гриміти ланцюг. Став міркувати хто би то міг швидше його замінити. Сталось так, що у той момент до нас прийшов сусід купити молока для дитини. Чомусь пригадалось як він хвалився, що своє авто не раз розбирав до гвинтика та складав. От я й запитав чи зможе він замінити ланцюг - мені, мовляв, все-одно кому платити. "Жодних проблем. Тільки якщо зносився ланцюг, то слід і шестерні замінити", - була відповідь. Купив запчастини та й загнав авто до сусіда у двір, а в кінці дня забрав. Та через день двигун зовсім зупинився. Тоді я до солідного майстра звернувся. Виявилося, що його попередник не зашплінтував болт, котрий утримує шестерні. У процесі роботи болт від вібрації викрутився і шестерні вивели двигун із ладу. Довелося купувати нові шестерні, клапани, поршні, кільця і т. п. Загалом ремонт двигуна обійшовся мені в 850 гривень. (150$) Оце так зекономив! Без сумніву, сусід винен. Надіявся, що він хоч частину витрат компенсує. Та де там - ховається, обходить мій дім десятою дорогою… Ось так із доброго дива я на рівному місці нажив собі ще одного ворога… Якась містична сила підтасовує випадковості мені на збитки. Якби любила мене доля, то їздив би я на новому авто й у випадку несправності ремонтував би його на автостанції, де несправність усувають хоча дорого, але зате швидко, якісно та ще й гарантію дають… Ну не може ж у людини весь час так усе йти наперекосяк!.. І хоча, щоб вижити, кручусь щодня, як білка у колесі, та ж і вночі спокою немає – весь час сниться що я уже вдруге в ув’язненні... Ясна річ, тут щось не так. Якщо вже обікрали саме мій автомобіль у той час коли я так щиро молився у церкві, то це вже щось та значить... Що робити? Знаю, що до ворожбитів звертатись гріх та іншого виходу не бачив, отож став розпитувати і знаючі люди дали адресу ворожки.
Майстриня таємничих наук.
Приїхав. Перед дверима застав чималий натовп людей. Багато хто з присутніх тримали в руках пакунки з білизною хворих родичів. Справа в тому що одяг накопичує інформацію про людину. Знахар молячись викачує білизну яйцем, а потім те яйце розбиває і з візерунку у воді лише йому відомим чином зчитує інформацію. Розговорився із молодою жінкою із черги. Суть її проблеми така: брат працював на митниці отож, як й багато хто там, брав хабарі й купався в розкошах, а це викликало чорну заздрість бідних односельчан. Будучи завидним женихом перебирав дівчатами, жінками, тобто гульвісою був. От якась покинута ним дівчина чи жінка помстилась досить оригінально: магічно поробила ”нестоячку”, тобто навела імпотенцію. Світила медицини всіляко лікували, але їхні старання виявились марними. Від такого шокуючого повороту долі молодий чоловік поволі став з’їжджати з глузду. Це ж яка психіка витримає таке: є молодість, врода, доларів повні кишені, дівчата та жінки самі на шию вішаються а тут... інтимний орган годиться лише для того щоб попісяти. Ось на знахарку й уся надія... Я підтримав тему – сказав що теж чимало від чорнокнижників колись постраждав й досі страждаю. Відносно чутливості людської психіки до шокуючих потрясінь розповів таку бувальщину: У таборі під час безсонних ночей колишній таксист розповів пригоду, котра трапилась із його приятелем. Взяв той солідного пасажира. Коли ж приїхали на окраїну міста то пасажир щедро розрахувався й сказав так: ”Чекай мене рівно десять хвилин. Якщо я не повернусь - ти вільний”. Таксист побачив у який саме приватний будинок зайшов пасажир й став чекати. Коли ж десять хвилин минуло й рушив, то помітив що пасажир забув валізу. Він за валізу і слідом за забудькуватим пасажиром. Зайшов у будинок й у кімнаті побачив таку сцену: серед гурту правоохоронців та свідків сидів скутий наручниками його недавній пасажир. Звісно правоохоронці внесли нового відвідувача у протокол обшуку й відкрили валізу. А там... пачки грошей й усі по 10, 25, 50, 100 карбованців. Пасажир поглянув на таксиста, підняв руки й покрутив пальцем біля скроні... З того часу почалися у таксиста проблеми із головою - безперестанку лаяв та бив себе. З роботи його, ясна річ, звільнили...
Підійшла моя черга і я зайшов. Кімната майстрині містичних знань була вщент заповнена іконами. На мій подив охайна, солідна жінка не стала розкладати заяложену колоду карт, а взяла в руки велику старовинну Біблію із зображеним хрестом на обкладинці і, пильно поглянувши на мене, запитала моє ім’я, рік, місяць та число народження. Відкрила Книгу на певній сторінці і стала оповідати минуле так ніби все моє життя була незримо присутня поряд. Серед іншого сказала: "Ви повернулись з концтабору. Та страждали Ви безневинно - Вас вороги підставили й вигоду велику на цьому мали." Мене приголомшили слова: “Ви комусь позичили гроші і ті люди на тих грошах поробили так, щоб Вам завжди пусто було, щоб Вам усе йшло з рук, тобто у Вас украли удачу у житті та бізнесі. Перед Вами поставили невидиму стіну й Ви постійно на неї натикаєтесь… Що ж стосується позиченого, то гроші Вам повернуть, але не усі. І ще скажу: Вам пороблено на смерть – на Вас якісь вороги поставили хрест бо дуже вже Ви їм мішаєте. Ось погляньте сюди. Ось він. Бачите?”. Серед старослов'янського тексту я побачив хреста і здогадався, що то не така Біблія, яку я колись позичав у сусіда, а спеціальна книга для гадання. Тим часом ворожка продовжувала: “Ви ще живі завдяки заступництву Богородиці. А порчу Вам потрібно негайно знімати у сильного майстра або в монастирі”. Вийшов я ошелешений почутим. Виходить так, що чорнокнижник Петро з такими як сам слугами лукавого й досі чаклує щоб заподіяти мені смерть! Що ж, це логічно: мій злет на політичний Олімп автоматично означає їхнє падіння у безодню… Ненавиджу чорнокнижників отож не за одним їм плаче намилена вірьовка...
Що означає вислів майстрині містичних знань: "На Вас якісь вороги поставили хрест"? Як я дізнався з Магії чорнокнижники добувають фотографію, а якщо це неможливо, то виготовляють із воску фігурку жертви. Символічно хрестять її ім'ям, котре носить ненависна людина. Непомітно кладуть ту фотографію чи воскову фігурку в труну до покійника, щоб її разом із померлим занесли у церкву, відспівали церковним обрядом, поховали та за християнським звичаєм поставили на могилі хрест. Пізніше регулярно ходять до церкви й ставлять свічки та подають "за упокій" символічно похованого образу й подоби ще живої ненависної людини. Що ж відбувається з людиною, котру символічно відспівали й поховали? З того моменту від тієї людини відвернеться щастя - усі до неї стануть відноситись як до покійника, тобто ніяк. Позаочі про таку людину говорять, що від неї тягне могильним холодом, що після спілкування з нею важко на душі. Людина та буде всіляко борсатись, пручатись, старатись звернути на себе увагу, сподобатись та усі її зусилля будуть марними - могила її буде так тягнути до себе, що вона не рада буде білому світові. Накотиться сум, печаль, тривога, хвороби, негаразди, все в руках була ламатись, розбиватись, а уночі снитись страхітливі сни і в результаті жертва чаклунства стане мріяти про смерть так як в'язень мріє про день визволення від тюремних страждань…
Не усі цигани шахраї.
Що ж стосується грошей, то я знаю, що Магія дуже сильна і рецептів там безліч. Серед величезної кількості різноманітних чародійств чорнокнижники вміють перекласти на тварину або чужу людину свою хворобу, смерть, а також украсти успіх у справах та бізнесі. Хто ж мені так носа втер? Кому ж я гроші позичав? А позичав я не тільки Світлані із Сергієм, але ще й циганам. (Цигани – це нація, котра не має Батьківщини, прапора, гімну та інших атрибутів державності.) Зазвичай цигани у наших краях пиячать, а їхні дружини та діти тим часом жебрачать та, використовуючи магічні здібності, усіляко ошукують людей. Живуть цигани як бомжі, одружуються на вокзалах, дітей зачинають у туалетах а народжують де уже прийдеться... Цигани ж із котрими я подружився знімали кімнату у мого товариша та кімнату по сусідству. Ці цигани були трудягами – купували листи жесті, виготовляли водостічні труби та ринви й брали підряди на їх установлення. На мій превеликий подив вони не вживали спиртного, не палили, не лаялись бо віруючими були - весь час про Бога говорили та Біблію цитували. Сталось так, що ми подружились. “Брати у Христі” стали позичати у мене гроші на закупівлю будматеріалів. Я виручав “братів” і ті цигани-християни своєчасно розраховувались та за послугу щедро віддячували. Останнього разу четверо “братів” один за другим прийшли гроші просити. Я, добра душа, позичив “братам” загалом 1500$ – гроші у той час у мене водились. Та з їх чотирьох справжнім християнином виявився лише молодий циган, котрого усі кликали “Брюслік” – повернув 500$ ще й на подарунок гроші дав. От із того часу й попрямували мої бізнесові справи вниз. Так хто ж із тих кого я виручав міг мені поробити? Важко сказати бо у нас час нікому вірити не варто... Дарма я забув ще з дитинства відому переінакшену заповідь нашого виживання: “Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе і возрадується” та ще, крім того, слід було добре запам’ятати науку далекого родича Діми (Дьомти): “Ніколи не вір людям.”
Ось так я не живу, а існую. Усе то так, але ще, як то кажуть, не вечір: доки живу - надіюсь. Відчуваю що вороги мої мене не забувають, але ж і я їх теж не забуваю. Вони мене проклинають, а я за них молюсь - поступаю так як учив Ісус: "…Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує…". (Матвія 6:44). В церквах подаю та ставлю свічки за здоров'я своїх ворогів. Надіюсь що Господь врозумить їх, дасть їм мудрості зрозуміти свою гріховність та прийти до покаяння. Може мій Іуда, колишній офіцер радянського КДБ черговий раз отримавши від Незалежної України чималу пенсію в гривнях, погляне на зображений там так ненависний йому колись "націоналістичний" герб, побачить там мою та сотень таких як я кров й проснеться у нього совість… Боляче таку несправедливість усвідомлювати: уряд Самостійної України платить своїм катам велику пенсію за кров та сльози проданих, скалічених, знищених ними українців! (!?)
Лікарня в свято.
Святкового міжнародного жіночого дня 8 Березня (а ми й досі святкуємо це радянське свято) дружина послизнулась на льоду й покалічила ногу. Був змушений відвезти її у лікарню – зазвичай травмпункт працює без вихідних. На мій подив візка для перевезення покалічених у лікарні не виявилось і тому мені довелось буквально носити жінку на руках. Біля кабінету травматолога в очікуванні прийому стогнали дві покалічені жінки, а із-за дверей доносився сміх та брязкіт посуду – там лікарі обідали. Минуло 40 хвилин. Стало очевидним, що лікарі не поспішають завершувати трапезу. Довелось зайти й нагадати їм про чергу хворих. Подіяло – прийом почався. З кабінету травматолога жінку довелось носити по такому маршруту: рентген-кабінет, кабінет травматолога, кабінет гіпсування, знову кабінет травматолога. І лише в цей момент дали костилі щоб дійти до авто. Годинник показував 13:15. Хворих більше не було. Подумалося: невже так важко було прийняти хворих і тоді уже з чистою совістю сісти до столу?.. Через день поїхали у поліклініку на обстеження. В реєстратурі попросив талончик на певний час. А у відповідь: ”Талончики не видаємо! Підходьте до кабінету й ставайте чергу!”. Піднялись, а там… хмара покалічених… Стало зрозуміло що доведеться цілий день у черзі провести. “Ой, - усі у нас сьогодні плачуться, - немає грошей, немає грошей…”. Це ж так просто: візьміть кредит, купіть інвалідну коляску та й за певну плату видавайте її травмованим напрокат. Один травматолог не справляється – прийміть на роботу ще двох-трьох... Це не грошей у нас бракує, а розуму та людяності... Чомусь пригадалось як колись у сибірському таборі офіцер українець привселюдно поцікавився з якої саме я частини України. Я відповів, а той земляк мені гнівно: “Да будь моя воля я бы всем вам западэнцам устроил бы Хатынь!” (Хатинь – село, жителів котрого під час війни за зв’язок із партизанами фашисти спалили живцем у їх власних будинках.) Я тоді, шокований почутим, промовчав – не знайшовся що відповісти… Як же нам усім бракує патріотизму, мудрості та любові…
Наталія.
Нещодавно поховав двадцятивосьмирічну родичку – дочку двоюрідної сестри. Під час жалобного обіду присутні пригадували як Наталія говорила що на її день народження збереться усе село. Декотрі відповідали, що вона їм не рідня й що, взагалі вони не полюбляють подібні застілля. Наталя ж на те переконливо: ”Хочете чи ні, а усі ви зберетесь за столом”. Так і сталось. Згадуючи ці слова присутні доходили висновку що покійниця передчувала біду. Чому померла така молода жінка? Вона була вагітною і скоро надходив час народжувати. Лікарі сказали, що аналізи дуже погані й тому, щоб усе було гаразд, потрібно заплатити великі гроші. Медицина у нас офіційно вважається безкоштовною, отож родичі вирішили, що то лікарі навмисне наганяють жах для того щоб побільше грошей видурити. Які можуть бути проблеми коли у молодої абсолютно здорової жінки перші пологи раніше пройшли без жодних ускладнень? Не заплатили. Не заплачено, то, ясна річ, і відношення до пацієнта відповідне... Наталя народила хлопчика, але пізніше на операційному столі їй стало дуже погано. Тут то вже усі заметушилися, але попри всі старання медиків молода мама померла. В історії хвороби записали, що молода жінка померла від інтоксикації організму. Того ж дня лікарі привезли закутану у простирадла небіжчицю і занесли в будинок. Лікарі запевнили, що хлопчик народився дуже кволим й тому довго рідним його не віддавали. Лише через місяць уже померлого порізаного скальпелями хлопчика віддали рідним для поховання. В історії хвороби записали, що немовля померло від запалення легенів. (!?) Мама померлої кинулась добиватись правди – стала у пологовому будинкові виясняти чому та за яких обставин померла її єдина дочка та новонароджений онук. Звернулась зі скаргою у прокуратуру. Ох як же у пологовому будинкові усі заметушились: стали переписувати історію хвороби, результати аналізів, назви маніпуляцій, використаних медпрепаратів та кожного разу давати інші пояснення смерті дочки та онука. За християнським звичаєм на сороковий день рідня скликала близьких друзів та родичів пом’янути померлих. Ми сиділи за столом і, ясна річ, говорили про покійних. Що ж там сталося насправді? Присутні доходили висновку, що скоріше всього молода мама перед пологами захворіла. Акушери ж не врахували цього фактору й під час пологів зробили породіллі ін’єкцію препарату, котрий на даний момент був несумісним і тому зашкодив ослабленому вагітністю та хворобою організмові - викликав алергію, котра призвела до смерті. Що ж стосується новонародженого, то до мами померлої дійшла інформація, що в акушерів він... вислизнув із рук та й впав на підлогу. (!?) Ось чому його довго не віддавали живим – чекали одужання чи смерті. Особисто мене почуте не здивувало. Чому? А тому що колись й мені лікарі мало того що залили заражену вірусом гепатиту донорську кров, а ще й до того під час операції вкололи ліки котрі викликали алергію – тіло почервоніло та вкрилось дрібними прищами. Щоправда, під час ранішнього обходу лікарі помітили висипку на моєму тілі й прописали курс лікування. Усе так, але доки висипання на тілі не зникло показували мене практикантам із медучилища як приклад того, що буває коли не враховувати особливості окремого людського організму... Чи могло подібне статись у цивілізованій країні? Ні. Там за станом здоров’я людини слідкує дільничний лікар так що у лікарні чітко бачать картину відхилень від норми й діють відповідно. Там людину врятують, а вже потім надішлють розпечатку в котрій указано вартість проживання, харчування, використаних медикаментів та проведених маніпуляцій. І, залежно від соціального статусу хворого, вартість лікування оплачують страхові компанії, підприємство, соціальні служби, благодійні організації. У нас же подібна практика не узаконена і тому гроші на ліки та послуги медперсоналу вважаються хабаром. Усі у нас знають про подібне, але дивляться на проблему крізь пальці – розуміють, що якщо закрутити гайки, то лікарі не стануть працювати за таку мізерну платню й держава залишиться без медицини... Що ж стосується скарги батьків, то правди вони не доб’ються. Чому? А тому що у нас усі високопоставлені держслужбовці, правоохоронці та лікарі пов’язані круговою порукою, являють собою своєрідний мафіозний клан – як у нас кажуть, “Там усе схвачено, за усе заплачено”. Зрозуміло, що простий смертний не в змозі пробити головою залізобетонну мафіозну стіну. Мама померлої Наталії у приміщенні прокуратури випадково зустріла вдову мого друга Михайла. Та сказала так: “Тебе тут, як і вже півтора року мене, будуть годувати обіцянками, посилати з кабінету в кабінет. А тим часом справу тихенько затруть, замнуть й ти опустиш руки коли зрозумієш, що шукати у нас сьогодні правди – марна справа... “. Мої батьки теж колись за мене добивались – переконували високі інстанції, що за жменю саморобної вибухівки, котра насправді не вибухнула 5 років таборів їхньому синові забагато. Та, як виявилось, дарма старались. Так продовжується й до сьогодні: ми у власній державі ніхто...
Із квітня 1983 року я рік перебував в 16 таборі, що на окраїні Полтави. Важко повірити, але це був для мене щасливий рік. Такої атмосфери доброзичливості, людяності, порядності я й на волі не зустрічав. Як же люди слідкували за своїми словами та ділами! Звичайно, траплялися непорозуміння, але їх вирішували мирно, без мордобою та матюків. І це такий доброзичливий мікроклімат був у середовищі злочинців! За рік мене ні разу не вдарили, не обікрали, не надурили. Щоправда, був випадок: один негідник брудно вилаяв мене, так відразу ж, "на базар наїхав" - провчили так, що десятому закаже...
Люди є люди, отож були підковирки, розіграші, жарти, але робили це так делікатно, щоб не підставити, не розлютити, не довести людину до сліз. Коли ж із мною трапилась біда (це тема окремої розмови), хлопці гуртом зібрали в далеку дорогу білизну, одяг, взуття, туалетні та поштові приналежності. Сталося так, що більш як за два місяці етапу у мене майже все розікрали, але суть в іншому: усю дорогу і всі роки в холодному "беспредєльному" сибірському таборі мене гріла людська доброзичливість, солідарність, людяність. Ось такий мікроклімат відповідальності за свої слова та діла був в українському таборі серед злочинців! Що ж нам заважає так жити на волі? Скажіть: Що?!
Колись я страждав за те, щоб у моїй Україні були такі взаємостосунки, така порядність, при котрій на всю державу було достатньо лише декількох правоохоронців та й ті нудьгували б без роботи. Страждаючи, мріяв жити у суспільстві істинно порядних, доброзичливих громадян, котрі не крадуть, не обманюють один одного, а обіцяне виконують своєчасно та якісно. Мріяв що ми будемо виготовляти товари на рівні світових стандартів і чесно заробляти на достойне життя. Надіявся, що за пережиті страждання люди мене хоч трішечки будуть поважати. Як виявилось, даремно страждав та надіявся. Боролись за демократію, а в результаті створили сучий, червоний табір, табір на виживання. Створили щось на зразок горезвісного радянського театру абсурду в котрому за колючим дротом одурені раби радісно співали: “Я другой такой страны не знаю, где так вольно дишит человек!”. А ви, при нагоді, вимкніть офіційні засоби масової інформації, з’їдьте з показної центральної вулиці та й запитайте українців: “Кому сьогодні на Україні жити добре?”.
З огляду на побачене та пережите так і хочеться повторити фразу комісара Катані з популярного італійського фільму “Спрут” : “Падре, поверніть мені мій пістолет!”…
Особисто я пам’ятаю добро, отож, якщо колись стану великою людиною, зберу всіх тих із полтавського табору, хто у важкий час відгукнувся на мою біду - сторицею відплачу. Не забуду "Архітектора" із свердловської пересилки, а також тих малочислених хлопців сибірського табору, котрі в перші роки "беспредєлу" все ж зуміли залишитись людьми. Також щиро подякую тим добрим людям на Заході, котрі у той страшний час заступились за мене.
Марія Степанівна.
Ходжу до церкви. Минулого року, на Вербну Неділю, наздогнав свою колишню класну керівничку – учительку, котра проповідувала атеїзм, "стукачів" вербувала, била, принижувала своїх вихованців і мене в тому ж числі. Привітався. Марія Степанівна відповіла та звернулась до мене: “Микола, дай руку. Допоможи піднятися до церкви – сил своїх уже нема… Старість. Хвороби обсіли. Відчуваю: уже пора збиратись в далеку дорогу у вічні оселі… Та що я – я старенька, а ось якось підрахувала: 32 моїх вихованці вже сплять у землі сирій – життя, як цвіт при дорозі”.
Я давно простив її: кожна молодість минає й настає час задуматись, підбити підсумки прожитого. Добре, якщо прожив життя праведне, але дуже боляче, коли весь світ проходив, безліч людей зустрів, але так і не знайшов Істину. Я радий за свою вчительку, вже в котрий раз бачив її у церкві і розумів: вона на схилі літ таки зустріла Ісуса Назарянина.
Став новою людиною.
Якось у місті зустрів табірного земляка – того хлопця зі Здолбунова із-за котрого мені докоряли: “Да все вы хохлы такие”. Привітався. Він відповів і радісно проказав:
- Того Петра уже немає!
Я на те: - Як так, немає? Ти ж ось переді мною стоїш…
А він: - Щиро сповідував свої гріхи. Покаявся. Прийняв водне хрещення і став новою людиною...
Запитав коли це сталось, потиснув руку й щиро поздоровив нового християнина.
Щоразу, коли погляд спиняється на Розп’ятті, думки вертають до подій двохтисячної давності. Син Божий для нас, людей, і для нашого спасіння зійшов з небес і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком. Дванадцять учнів мав Ісус: один Його продав, другий - відрікся, майже всі інші розбіглись, хто куди… (Не покинув Вчителя лише улюблений учень Іван - стояв у натовпі біля розп'яття.) Був неправедний суд та смертний вирок. Щоправда, Пілат хотів відпустити Ісуса, але йому сказали: "Якщо Його пустиш, то не кесарів приятель ти!".
Я теж помітив закономірність: коли належить вибирати між справедливістю та кар’єрою, люди завжди чомусь обирають кар’єру…
А у людей була можливість звільнити Ісуса, але на виборах народ вибрав злочинця Варавву. Сина Божого бичували, насміхались, били по щоках, знущались, плювали в обличчя, ділили одяг і вирок виконали – розіп’яли. Щось подібне було і зі мною.
Формула миру.
Колись, двічі прочитавши заборонену Біблію, не міг зрозуміти декількох речей. Невже перший світ міг настільки зіпсуватися, що праведним перед Богом був знайдений лише Ной? Яких це демонів виганяв Ісус з одержимих ними людей?
Цивілізація зазнала 15 тисяч воєн. Значить формула: "Хочеш миру – готуйся до війни" не вірна. А, яка вірна? На перший погляд, все логічно: май добру армію та вдосталь сучасної зброї, щоб вороги боялись і не нападали. Але, як показала історія, подібна філософія виявилась хибною – цивілізація зазнала 15 тисяч воєн! Це ж океан крові, море сліз!
Невже ніхто раніше не знав істинної формули миру і не знає зараз? А чи існує вона взагалі?
На початку минулого століття мільйони наймудріших людей прикладали величезних зусиль щоб не допустити Першої світової війни. Ще більше розуму та зусиль пізніше приклали щоб не допустити Другої світової війни. Сьогодні з таким само успіхом використовуємо фантастичні знання та гігантські зусилля щоб не допустити Третьої світової війни. Що не робимо, а ситуація поволі стає неконтрольованою…
Є така древня приказка: "Розумний вождь виграє війну, а мудрий її не допустить". Виявилось, що ми всього лише розумні, але, на жаль, не мудрі.
Слідуючи горезвісній формулі "Хочеш миру – готуйся до війни”, цивілізація дійшла до межі самознищення – накопичилися такі гігантські запаси зброї, котрих вистачить, щоб знищити все живе на сотні таких планет, як наша! З кожним роком число держав, котрі володіють ядерною зброєю невпинно зростає. На сьогодні уже 15 держав володіють ядерною зброєю і 10 прагнуть її виготовити та взяти на озброєння. Уся небезпека у тому, що виготовити якнайбільше зброї масового знищення намагаються непередбачувані диктаторські режими. Реалії такі, що будь-який конфлікт може стати детонатором ланцюгової реакції термоядерної катастрофи. Учені дійшли висновку, що переможців у майбутній війні не буде – вітер розвіє над усією планетою радіоактивний пил, сажу, дим – ці отруйні хмари надовго закриють Сонце. На планеті настане ядерна зима, отож, усе живе загине. Довгий час не вщухає протистояння володіючих ядерною зброєю Індії та Пакистану. Комуністична Північна Корея інтенсивно рветься до ядерної кнопки, щоб диктувати свою волю "імперіалістам". Якщо обмін ядерними ударами у них, то через декілька днів... ядерна зима у нас. Весь світ перетвориться на суцільну Чорнобильську зону. Хто має власний космічний корабель, той декілька місяців ще поживе на орбіті...
Та і без війни стоїмо на межі екологічної катастрофи та моральної деградації: погіршення клімату, стихійні лиха, локальні війни, невиліковні хвороби, катастрофи, аварії, злочинність, тероризм, наркоманія, відсутність всього святого в людях…
Вірменському радіо задали питання: - Чи є у Всесвіті цивілізації значно розумніші за нашу?
- Звичайно, є!
- Тоді чому вони не зв’язуються з нами?
- Ось тому і не зв’язуються…
А чи завжди люди, бажаючи миру, готувались до війни, щоб ворогів злякати? Літопис цивілізації Біблія дає відповідь на це питання: Коли люди слухалися Бога, ходили згідно Його заповідей, тоді Господь захищав народ від ворогів, посилав дощі своєчасно, усував нещастя та хвороби. Та напившись, наївшись, насолодившись миром та спокоєм, люди розбещувалися, ставали горді, жорстокі. Пророків Божих убивали, із заповідей Творця свого глузували і за своїм уподобанням вибирали собі вождів та ідолів для поклоніння… Тоді Господь возвеличував ворогів, і ті успішно утискували народ. Небо не давало дощу своєчасно, наступали голод, стихійні лиха, хвороби.
У часи великого горя люди згадували Творця свого, каялися у численних гріхах своїх, просили прощення за страшні беззаконня свої… Господь із неба чув їх і, за великим милосердям Своїм, давав їм спасителів, і ті рятували народ. Наступав мир та спокій. Небо давало дощі своєчасно, земля рясно родила всякі плоди, нещастя та хвороби відступали… Та напившись, наївшись, насолодившись миром та спокоєм, люди знову розбещувались…
Так повторювалось багато разів. Історія свідчить, що людство не робить висновків із своїх помилок. Та і кожна людина також: "Як тривога – так до Бога, а нещастя минуло – знову до гріха". Ось, для прикладу, диктатор Сталін своїх людей вважав бидлом, а релігію називав “опіум для народу”, та як сильний ворог напав на імперію так відразу звертається до народу: “Братья и сестры, друзья мои”. Дає свободу церквам, випускає з тюрем та таборів священиків, апелює до релігійних переконань співвітчизників. Коли ж ціною десятків мільйонів рабів перемога здобута, так масові репресії повторюються, а релігія знову “опіум для народу.” У цьому немає нічого дивного, ми так звикли до подвійної моралі, що над нами ще здавна американські індіанці сміються: "Тільки блідолиці здатні двічі наступати на одні і ті ж граблі".
Слід знати, що клімат нашої планети, стихійні лиха, хвороби, війни, катастрофи, нещасні випадки з кожним із нас не залежать від кількості зброї, науково-технічного прогресу чи випадковостей (просто так ніколи нічого не трапляється), а все залежать від поведінки кожного з нас: від нашої віри в Бога, надії на Бога, любові до Бога, нашої добропорядності.
Кожен народ, кожна нація повинні знати істину: "Ви єдиний організм і відповідаєте перед Богом один за всіх та всі за одного". Саме так і є: за непослух фараона багато постраждав весь єгипетський народ і за непослух лише одного вояка Ахана, сина Зераха, постраждало ізраїльське військо і дуже сумував та плакав хоробрий, талановитий вождь. Отож, щоб удостоїтись Божої ласки, потрібно пильно слідкувати, щоб у вашому таборі не знайшлось жодного боговідступника, котрий би навів нещастя на ваш край, як колись Ахан, син Зераха, на весь Ізраїль. Ми всі у одному човні… підводному: із-за злодійства одного падаємо на дно, із-за мудрості іншого - піднімаємось.
Кожному потрібно побороти диявола у собі, котрий навіює гріховні думки, бажання. Тоді Господь буде охоронцем вашим: дасть вам мир, спокій, сприятливий клімат, усуне стихійні лиха, хвороби, не допустить біди до кожного з вас. До речі, колись Всесвітній потоп теж був заслуженим гріховними людьми своєрідним природним катаклізмом…
Справжня формула миру така: "Хочеш миру – стань достойним миру перед Богом". Ця істина стара, як світ – немає нічого нового під Сонцем.
У Біблії (Друга книга Самуїлова 24) описаний повчальний випадок. Господь захищав ізраїльський народ. Коли ж державу оточили численні вороги, то цар Давид, споневірившись, засумнівавшись у силі Творця, дав наказ перелічити людей здатних тримати меча. “… І встав Давид рано вранці, а Господнє слово було до пророка Гада, Давидового прозорливця, говорячи: “Іди та й скажеш Давидові: “Так сказав Господь: Три кари кладу Я на тебе, - вибери собі одну з них, і Я зроблю її тобі”. Карами були: сім років голоду, три місяці втечі перед ворогами, три дні моровиці. Давид вибрав моровицю і “…померло з народу від Дану й аж до Беер-Шеви сімдесят тисяч чоловіка…”
Не варто було сумніватись у силі Божій. Ось повчальний випадок з історії. Сирійський цар зібрав велике військо й обліг Самарію. У місті настав такий голод, що жінки стали їсти своїх дітей. Здавалось, що перемога уже в руках сирійського війська, але… (Друга книга царств 7:6-8) “… Господь учинив, що сирійський табір почув стукотняву колісниць і іржання коней, та галас великого війська. І сказали вони один до одного: “Ось Ізраїлів цар наняв на нас хіттейських царів та царів єгипетських, щоб пішли на нас!” І встали вони, і повтікали над вечір, і полишили свої намети, й осли свої, і табір, як він був, та й повтікали, спасаючи життя своє”. Висловлюючись сучасною термінологією, усі ворожі вояки панічно втекли коли почули… те чого насправді не було. ( Хіттейського та єгипетського війська там навіть близько не було, отож, відповідно, й галасу бути не могло.) Це була послана Богом масова слухова галюцинація. Подібних випадків у Біблії безліч – дуже загадковий наш світ і незбагненна мудрість та сила Вседержителя.
У сиву давнину вавилонський цар мав настільки велику владу, що дуже загордився й поставив себе вище Бога. І ось одного чудового дня почувся голос із неба, котрий проказав, що той помиляється: “…над людським царством панує Всевишній, і дає його тому, кому хоче”. Тієї хвилини цар з’їхав з глузду і, бувши відлученим від людей, їв траву, як воли. Царство унаслідував його син Валтасар. Він знав, що сталося з батьком, але висновків не зробив і тому утратив і царство, і життя. Ось як це сталося. (Книга пророка Даниїла 5: 1- 6) “Цар Валтасар справив велике прийняття для тисячі своїх вельмож, і на очах тієї тисячі пив вино. Коли вино опанувало розум, Валтасар наказав принести золотий та срібний посуд, який виніс був його батько Навуходоносор із храму, що в Єрусалимі, щоб із нього пили цар та вельможі його, його жінки та його наложниці. Пили вони вино й славили богів золотих та срібних, мідних, залізних, дерев’яних та камінних. Аж ось тієї хвилини вийшли пальці людської руки, і писали навпроти свічника на вапні стіни царського палацу, і цар бачив зарис руки, що писала. Тоді змінилася ясність царя, і думки його настрашили його, ослабіли суглоби крижів його, і билися коліна його одне об одне.” Ніхто з придворних чарівників не зміг пояснити зляканому богохульникові значення написаного: "Мене, мене, текел, упарсін". Тоді покликали пророка Божого Даниїла й розв’язка таємничого напису була такою: “Порахував Бог царство твоє і покінчив його бо ти зважений на вазі, і знайдений легеньким”. І справді: “Тієї ж ночі був забитий Валтасар, цар халдейський… ”.
Люди не роблять висновків із своїх помилок. Так як і царі у минулому, комуністи грабували цінності із храмів та глумились над святинями. Пили вони вино й славили самими ж створених богів – із кожної площі, із кожної стіни на нас дивилися рукотворні “вожді світового пролетаріату”. І порахував Бог дні комуністичного царства, бо всі ті вожді разом узяті виявилися легшими за пар водяний.
Правдиво написано: “Він мудрого серця й могутньої сили, хто був проти Нього упертий – і цілим зостався?”.
Колись комуністичні агітатори по селах та містах пропагували атеїзм. Агітатор узяв церковну ікону і став… виколювати цвяхом на ній очі Спасителя. Так аргументував свою поведінку: “Бога немає. Якщо Бог справді є, то чому мене не карає?...”. Усі люди злякано мовчали. Аж тут устав старенький дідусь і сказав на те: “Господь тебе уже покарав тим, що відібрав розум…”.
Ікони символізують зображених на них святих. Чим древніша ікона тим більшу силу вона має. Святі доносять наші молитви до Бога, але разом із тим карають за глузування над собою. Ніхто з тих, хто вкраде чи розламає ікону не залишається без покарання.
Ось в газеті прочитав таку історію. Мама юнака була віруючою, а от батько - партійним активістом. Під час проводів у армію мама дістала хрестика на ниточці й надягнула синові на шию. Пояснила, що він таємно від батька хрещений й, що з того часу хрестик цей йому служить як оберіг. Вихований батьком та школою в атмосфері комуністичної ідеології та лицемірства син хрестика взяв лише для того щоб не образити маму. І в той же вечір хрестика того новобранець... спересердя викинув у річку – боявся глузувань в армії. Відслужив, поступив в інститут, компартію, одружився, отримав квартиру, народив двійко дітей. Рівно через десять років в тому самому місці річки втопився його малолітній син.
Цю історію я розповів своєму приятелеві. Він розуміюче посміхнувся й доповнив тему: ”З моїм колегою по роботі теж подібна історія трапилась. Був таким переконаним комунякою що у час відсутності мами хатні ікони викинув у річку. А через декілька років його дочка каталась на каруселі та й не втрималась. Металічна корзина з розмаху вдарила її в скроню. Померла відразу. Ось так життям дочки поплатився за свій гріх”.
Нещодавно по телебаченню священик розповідав таку трагічну історію: Молоді люди пиячили та веселились. Молодій господарці не вистачило партнера для танцю і тоді вона сміючись… зняла з кутка ікону Миколи-чудотворця й закружляла з нею у танці. Раптом скрикнула й упала. Устати не змогла - паралізувало. Через декілька днів легковажна дівчина померла. Ось так і живемо – усі ми більші чи менші навуходоносери та валтасари…
Не покаємось - загинемо.
Зараз наша планета дуже хвора: зруйноване біополе, душа Землі і до такого стану її привела поведінка людей. Усі кричать про любов, а чинять зло. Навіть близькі по крові люди бажають зла один одному, батьки ненавидять своїх ще ненароджених дітей і безжально убивають їх у материнській утробі! Люди всі свої знання використовують на те, щоб напрочуд лагідно плести хитромудрі інтриги і, насолоджуючись цинізмом, безтямно радіють, коли пощастить перехитрувати свого ближнього. Насміхаючись над Господніми настановами, хитрують хто як тільки може, не розуміючи того, що у грі без правил виграє лише диявол. Знову, як перед потопом, актуальні слова: "І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі, і увесь нахил думки серця її – тільки зло повсякденно". (Буття 6:5, 11, 12).
У книзі Ездри (3. 14: 16-17) записане передбачення: "Скільки буде слабіти вік від старості, стільки буде множитись зло для живущих. Іще далі віддалиться істина і наблизиться неправда".
Апостол Павло передбачив сьогоднішній гріховний стан суспільства: "…останніми днями настануть важкі часи. Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні, нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримні, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога, - вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися…" (Друге послання св. Апостола Павла до Тимофія 3:1-5)
Перший гріховний світ Господь знищив водою і дав людям веселку у хмари в знак заповіту між Богом та людьми, що потопу більше не буде, а загине Земля від вогню та його наслідків. Воістину: зараз стан людського суспільства такий, як перед потопом. Удруге Господь не втрутиться - допустить, щоб ми самі ж себе знищили. І які претензії до Бога: Творця неба, Землі, всього видимого та невидимого відкинули, а поклонились, всі свої надії поклали на самими створеного ідола – ядерну зброю! Яка наївність: молитись, надіятись на силу зброї! Насправді, не зброя спасає, а Господь!
Ось як ядерну зиму у видінні бачив пророк Захарія: "…І станеться в день той – світла не буде, і буде холод та замерзання".
Пророк Осія (3:1-3) пророкує: "…Господь має прю із мешканцями земними, бо нема на землі ані правди, ні милості, ані богопізнання. Клянуть, та неправду говорять, і вбивають та крадуть, і чинять перелюб, поставали насильниками, а кров дотикається крови. Тому-то в жалобу земля упаде, і стане нещасним усякий мешканець на ній з польовою звіриною й з птаством небесним, і також морські риби погинуть…"
Пророк Малахія пророкує: “… Бо ось наступає той день, що палає як піч, і стануть всі пишні та кожен, хто чинить безбожне, соломою, - і спалить їх день той, який наступає, говорить Господь Саваот, Який не позоставить їм кореня, ані галузки. А для вас, хто Ймення Мойого боїться, зійде Сонце Правди та лікування в проміннях Його, - і ви вийдете та поскакаєте, мов ті ситі ягнята”.
Пророк Ісая у видінні бачив спалахи термоядерних бомб і наслідки термоядерної війни: (Книга пророка Ісаї 34:4) “…І небесні світила усі позникають, а небо, як звій книжковий, буде звинене, і всі його зорі попадають…”. Як же розуміти ці слова? В епіцентрі вибуху кожного ядерного заряду миттєво виникає температура у мільйони градусів. Створюється враження що Сонце впало на землю. Усі тіла, як ми знаємо, при нагріванні розширюються і, ясна річ, повітря в тому ж числі. Хвиля розпеченого повітря змітає та підпалює все на своєму шляху. Через декілька секунд в епіцентрі вибуху утворюється вакуум й хвиля розпеченого повітря вертається назад всмоктуючи у точку термоядерної реакції абсолютно все, що знаходиться поблизу. В результаті утворюється горезвісний палаючий радіоактивний “ядерний гриб”, котрий клубиться, згортається як старовинний книжковий звій. Зрозуміло, що за тисячі років до наших днів подібного визначення не існувало, отож пророк побачене дохідливо описав тогочасною термінологією.
Дві тисячі років тому учні запитали Ісуса про ознаки кінця світу. Ісус же промовив у відповідь їм: ”…Ви ж про війни почуєте, і про воєнні чутки, - глядіть, не лякайтесь, бо “статись належить тому”. Але це не кінець ще. Бо “…повстане народ на народ, і царство на царство”, і голод, мор та землетруси настануть місцями.”
У цьому передбаченні немає нічого дивного: давно помічено, що наслідком порушення Господніх настанов є кровопролиття, а уже за слідом за ним завжди йдуть природні катаклізми. Це кров безвинно убієнних волає до Бога від землі й вимагає помсти… Автори "Житія Святих" помітили, що за мученицьку смерть святого грішників карали природні стихії. Найкраще це видно на прикладі смерті Ісуса Христа.
“…Скорбота велика настане тоді, “якої не було з первопочину світу аж досі” й не буде. І коли б не вкоротились ті дні, не спаслася б ніяка людина; але через вибраних ті дні вкоротяться”. “… І зараз, по скорботі тих днів, “сонце затьмиться, і місяць не дасть свого світла”, і зорі попадають з неба, і сили небесні порушаться”.
Як же вірно описані наслідки термоядерної війни! Вибухи ядерних бомб піднімуть в атмосферу мільйони тонн отруєної землі, води, продуктів горіння, котрі надовго закриють від нас Сонце, Місяць та зорі! Зрозуміло, що наслідком цього буде катастрофічне погіршення клімату: настане "ядерна зима". (Сьогодні кількість держав, котрі володіють ядерною зброєю, невпинно зростає, отож зростає й загроза всесвітньої катастрофи. З динамітом же жартуємо...) У цьому передбаченні немає нічого загадкового: наука та техніка буде невпинно розвиватись і люди усякий винахід спочатку будуть пристосовувати для військових цілей. Чим більших висот буде сягати науково-технічний прогрес, тим більше люди будуть забувати Бога. Дійде до того, що винайдуть зброю масового знищення й будуть старатись якнайбільше її виготовити щоб залякати ворогів. Усю надію будуть класти на силу зброї і, в результаті, самі ж стануть її заручниками, рабами.
Далі Ісус пророкував: “… Поправді кажу вам: не перейде цей рід, аж усе оце станеться. Небо й земля проминеться, але не минуться слова Мої!”. “А про день той й годину не знає ніхто: ані Анголи небесні, ані Син, - лише Сам Отець. Як було за днів Ноєвих, так буде і прихід Сина Людського. Бо так само, як за днів до потопу всі їли й пили, женилися й заміж виходили, аж до дня, “коли Ной увійшов до ковчегу”, і не знали, аж доки потоп не прийшов та й усіх не забрав, - так буде і прихід Сина Людського”. Хочемо миру, а готуємось до війни. Усі війни, як правило, спалахують ніби випадково й розвиваються за принципом доміно. Отож, так і буде, як пророкував Ісус...
Біблійні пророки передбачають, що не всі загинуть у всесвітній катастрофі: Господь врятує людей праведних, як колись сімейство Ноя. Справа в тому, що євангельська притча про блудного сина стосується сучасного гріховного стану земної цивілізації. Кожному з нас потрібно повернутись до Отця Небесного, як той блудний син до батька. Зробимо до Бога крок, Він до нас – два, ми - два, Він – чотири, і так далі, як у випадку зустрічі блудного сина з батьком.
Господь не бажає смерті грішників, а тільки того, щоб люди покаялись та жили в мирі з Творцем своїм, отож передбачення загибелі цивілізації… може не збутись! Саме так! І це залежить від нашої поведінки – кожен вільний у своєму виборі.
Прецедент уже був – за численні гріхи Господь планував знищити велике місто Ніневію, але під впливом проповіді пророка Йони ніневітяни покаялись: "І побачив Бог їхні вчинки, що звернули зі своєї злої дороги, і пожалкував Бог щодо того лиха, про яке говорив, що їм учинить, і не вчинив".
Так само може бути і відносно Апокаліпсису – від нашого покаяння залежить доля нашої планети Земля. Якщо всі покаються, як отой блудний син, помиряться з Богом, тоді всесвітньої катастрофи не буде зовсім! Не потрібно винаходити нічого нового – правила нашої поведінки записані у Господніх десяти заповідях.
Відпочиваю душею в церкві. Це так, але як же боляче чути церковні непорозуміння, сварки, а особливо, коли на проповіді священики Московського Патріархату лають своїх побратимів із Київського Патріархату і трапляються випадки навпаки… А ще, крім того, коли ті та інші паплюжать Протестантську церкву.
Якось серед православних християн зчинилась лайка на адресу Протестантської церкви. Я сам колись ходив на молитовні зібрання і з того часу з повагою відношусь до їхніх пресвітерів, братів та сестер, а тому, несправедливі звинувачення розлютили мене. Не витримав – утрутився: "Я 5 років страждав за свій народ! Був арешт, слідство, суд, тюрми, етапи, табори – знущались як тільки хотіли! Багато людей умочили свої руки в мою кров та сльози, кожен мав свою вигоду з мого горя, але знаю: усі вони, коли прийдеться відповідати, будуть себе православними християнами називати! Ах, як багато їх було, але знайте: отих, так вами званих "штундів", там не було жодного!". Це був козирний аргумент – присоромлені люди вмить притихли. Сам я православний християнин, але мусив захистити несправедливо осуджених протестантів, бо, як у нас кажуть: "що правда – то не гріх".
Подвійна мораль.
Я ще з дитинства помічав лицемірство прихожан. Люди звикли ходити до церкви, як колись наймити на панщину і на соціалістичне виробництво – пізніше. Отож, працюємо на Ниві Господній, як батраки, а не як діти Божі. Щоразу в церкві бачу людей, котрі ворогують між собою – відстоявши службу, повертаються до звичного гріховного життя. А це не так повинно бути: спочатку помирись з ворогом своїм, а потім проси прощення гріхів у Бога й більше не гріши.
Зараз, в час незалежності, демократії до церков стало ходити набагато більше народу. Так, але це не показник моральності суспільства: до церкви стали ходити втричі більше людей, але зате всі інші осатаніли вдесятеро! У справді християнських державах люди не порушують заповідей та законів.
У цивілізованих країнах церковний шлюб та громадський мають однакову юридичну силу. У нас же віруючі молодята змушені брати шлюб двічі, тому що церкві заборонено вінчати без печатки ЗАГСу в паспортах… У нас таке не кидається в очі – звикли до подвійної моралі, а тому ні один депутат чи журналіст подібного питання не піднімав.
Ми навіть Новий рік звикли зустрічати двічі. У католиків різдвяний піст закінчується на Різдво 25 грудня, отож, вони святкують Новий рік, не порушуючи посту. У нас же передріздвяний піст триває до Різдва, котре випадає на 7 січня, отож, влаштовуючи новорічної ночі гучні гулянки, ми порушуємо правило посту. Давайте так: якщо Різдво 7 січня, то й Новий рік офіційно зустрічаємо в ніч на 14 січня. Якщо ж хочемо як усі цивілізовані люди весело гуляти в ніч на 1 січня, то і Різдво хай буде як у них – 25 грудня.
Ми дома колядуємо і по радіо чуємо: “… А перший же празник – Рожество Христове... А другий же празник – святого Василя... А третій же празник – святе Водохреще...”
Якщо вже на те пішло, то слід бути послідовними до кінця: якщо Різдво Христове зробили вихідним днем, то чому два інші – ні?..
Кожної неділі у наших церквах відбуваються врочисті богослужіння. Гучномовці далеко розносять проповіді священиків, церковний спів. Усе то воно так, але поряд храмів гудуть, шелестять грошовими купюрами численні ринки – народ заробляє на хліб насущний... Господь Бог сьомого дня спочивав від трудів праведних і нам молитись та відпочивати велів… Хіба після усього того ми християнська держава? У цивілізованих країнах вихідний день справді є днем молитви та відпочинку… А у нас?.. Слід знати істину: святкового дня усі ми працюємо для… дірявого гаманця. Заробіток у свято не йде на користь...
Магію не читає хіба що лінивий.
Зараз у всьому світі, а особливо в країнах колишнього соцтабору, полиці книжкових магазинів заповнені різноманітною магічною літературою. Астрологічні передбачення та гороскопи майже у кожній газеті. Слід знати, що колись за порадою астрологів ізраїльтяни зробили золоте теля й поклонились йому, але цей гріховний вчинок настільки не сподобався Богові, що Він хотів винищити весь народ! (Вихід. 32) У сиву давнину чорнокнижників вистачало, а останнім часом (на собі переконався) захоплення тайними науками носить характер пошесті, епідемії: газети та журнали заповнені магічними рецептами та рекламою послуг магістрів Чорної та Білої магії. Справжні професіонали свої послуги не рекламують – вдячні відвідувачі поширюють славу про їхні чудеса та передбачення. Ось біля дверей уже нам знайомої Надії Іванівни щодня великий натовп й запис на місяць вперед. (Як правило, до знахарів звертаються коли вичерпані усі можливості вилікуватись у лікарів чи вирішити іншу наболілу проблему.) Якщо колись відвідувачі платили хто скільки бажає, то сьогодні плата – 25 доларів. (Ходять чутки, що про неї довідались рекетири й за охорону та заступництво примусили платити данину. Ось так ми самі ж й фінансуємо злочинний світ.)
Сьогодні Магію не читає хіба що лінивий. Навіть школярі влаштовують спіритичні сеанси: викликають духів померлих, а за них лукавий крутить перевернуту тарілку по алфавітному кругу. Запитують, розваги ради, усілякі дурниці. Не розуміють наївні, що лукавий нічого не робить даремно – пізніше він візьме плату кров’ю, сльозами, прокляттями. Ось, для набуття мудрості, почитайте як цар Саул викликав дух пророка Самуїла й що з того вийшло. (Перша книга Самуїлова 28: 5–19.) Оскільки я чоловік допитливий, то й мене ця пошесть не обминула. Так чому ж вчить Біблія і чому – Магія?
Є Господь Бог – Творець Всесвіту, і є ворог Бога – диявол, котрий, спокусивши третину ангелів, підняв бунт проти Творця, щоб самому зайняти місце Всевишнього. В результаті диявол та спокушені ним ангели були позбавлені Слави Божої, але силу свою зберегли. Здавна Господь Бог та диявол борються за душі людей, а полем битви є свідомість, серця людей.
Є Біблія – Божа наука жити праведно, згідно заповідей Творця, щоб на Землі горя не знати і після тілесної смерті удостоїтись вічного життя в небесних оселях. Але є і Магія – наука чинити волю диявола, щоб пожити у своє задоволення тут, на Землі. У свідомості кожної людини йде війна думок, бажань. Кожного з людей диявол спокушує, як колись Ісуса: (Євангелія від святого Луки 4: 5 – 8) “І він (диявол) вивів Його на гору високу, і за хвилину часу показав Йому всі царства на світі. І диявол сказав Йому: “Я дам Тобі всю оцю владу та їхню славу, бо мені це передане, і я даю, кому хочу, її. Тож коли Ти поклонишся переді мною, то все буде Твоє” І промовив Ісус йому у відповідь: “Відійди, сатано. Бо ж написано: Господові Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!”.
Що відбувається з людиною, котра стане читати Біблію? Вона одумається, покається, змінить своє раніше гріховне життя на праведне і, в результаті, своєю поведінкою, способом мислення стане схожою на Сина Божого.
А що станеться з людиною, котра зацікавиться та стане вивчати Магію? Спочатку цікавість переростає у захоплення – відірватись неможливо. Магія вчить, як силою слова, силою заговорів, заклинань, магічних обрядів підкоряти безтілесних, незримих істот, щоб впливати на людей та сили природи. Там безліч захоплюючих, дивовижних рецептів, як досягти всього, про що так довго мрієш: здоров’я, успіху, грошей, влади, кохання чи дружби потрібної особи, безжально розправитись з ворогами, довідуватись про майбутнє. Від отриманої інформації голова йде обертом – так і хочеться крикнути: "Це ж, яка величезна сила в моїх руках – ох, і покручу же світом у своє задоволення!". Обов’язково захочеться спробувати вирішити таким методом наболілу проблему і… результат обов’язково буде! Ні, розкішний палац до небес за одну ніч не виросте, але зате ти навчишся ошукувати людей, жити безтурботно за чужий рахунок. Ти навчишся й тобі сподобається намазувати чужий кусочок масла на свій кусень хліба і таким методом ти на чужих кістках та крові за отримані срібняки таки побудуєш омріяний палац до небес…
Хитрий диявол діє, як картярський шулер: дає насолодитись виграшем, щоб зацікавити, збудити азарт, але скоро так обплутає, що вже не вирватись. Вирішення однієї проблеми породить інші, так що будеш змушений вчитуватись далі, підніматись по ступенях тайних знань все вище й вище, аж до виклику померлих душ. Поволі лукавий заволодіє твоїми думками, бажаннями, душею та тілом, твій характер різко поміняється – стане як у диявола: гігантське самолюбство, величезна ненависть до Бога та людей, непереборне бажання якомога більшої влади, щоб, насолоджуючись уседозволеністю, досхочу поглумитись над Богом та людьми. І яких би успіхів ти не досягнув, тобі завжди буде мало влади, слави, грошей, задоволень. Конкурентів на шляху до вершини суспільно-політичної піраміди ти будеш безжально усувати. Щоб досхочу покрутити світом ти підеш на ВСЕ. Найбільше ти полюбиш лицемірство: лагідно посміхаючись сипати уже зайвим друзям отруту або чари у склянку, стромляти ніж у спину, продавати людей за горезвісні срібняки і тому подібне...
Та не будеш ти крутити світом: він, диявол, заволодівши твоїми думками, бажаннями, буде чинити свою злу волю твоїми руками. Зміна твого характеру буде проходити непомітно: спочатку ти забудеш дорогу до церкви, потім стане скучно читати Біблію, слухати розмови про Бога. Священики стануть огидними, нерозумними, заповіді Божі – безглуздими, такими, що зв’язують по руках та ногах – не дають тобі свободи. Людей любити ти перестанеш, а з кожним днем усе більше й більше будеш любити себе. Та і навіщо тобі та праведність, ті Божі настанови, із котрими вже стало скучно жити, коли в тебе є Магія, яка нічого не забороняє, а, навіть більше того, дозволяє, примушує, допомагає робити все, що тобі заманеться. Щоб досягнути свого, ти, як це в характері диявола, полюбиш прикидатись ангелом світла, приходити до людей в овечій шкурі, говорити гарні слова про Мир та Любов. Ти полюбиш поводитись, як павук, котрий спритно сплітає сіті, заманює муху, вприскує отруту котра розчиняє нутрощі, висмоктує усі соки й викидає оболонку геть, щоб звільнити місце для наступної жертви. Або як ті блатні у тюремній камері, котрі лагідно зустрічають кожного хто має великий “баул” із цигарками, продуктами, одягом. Та їхня “щира” дружба згасає по мірі зменшення твоїх запасів. Як тільки з’їли, видурили усе – викидають геть із свого товариства. Це звична лукава тактика сатанізму. Весь світ так сьогодні живе…
Ворога усього людства ми зустрічаємо уже на третій сторінці Біблії. (Буття 3:1) Ось лагідні, лукаві слова диявола до перших людей: "Чи Бог наказав: Не їжте з усякого дерева в раю?". Жінка відповіла, що Бог заборонив їсти та торкатись плодів дерева, котре росте в середині раю, щоб не померти. Диявол співчутливо просвітив людину: "Умерти – не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього їсти, ваші очі розкриються і станете ви, немов Боги, знаючі добро і зло".
На перший погляд, яка турбота про людину! Але якщо вдуматись, то… диявол виставляє Бога обманщиком: "Вмерти – не вмрете!", і разом із тим, щоб насміятись над Богом та людиною, хитро спокушує порушити заповідь Божу і цим гріхопадінням накликати на себе Його гнів. Так і сталося: Господь за непослух вигнав перших людей з раю щоб ті у поті свого лиця здобували хліб.
Слуги диявола теж дуже милі, ввічливі люди – вони неперевершені майстри говорити гарні слова про Мир, Любов, Дружбу, Щастя. Вони голосніше всіх кричать про свої плани побудувати на всій планеті земний рай, але без кимсь колись вигаданого Бога. Обіцяють: "Все вам дамо: Мир, Хліб, Владу, Землю, Фабрики, Заводи, - буде Рівність, Братерство, Воля!".
Почитайте виступи колишніх та нинішніх наших лідерів – переконаєтесь. Щоправда, зараз у них стало модно раз чи два у рік з’являтись в церкві перед об’єктивами телекамер, але це робиться чисто ради реклами. (У нас й досі церква офіційно відокремлена від держави, але наші лідери демонстративно ходять Богу молитись. Це так на публіку грають.) Що в результаті їхніх діянь виходить насправді, бачите самі.
Слуги диявола дуже милі, люб’язні, гостинні люди. Іуда Іскаріотський, продавши Сина Божого, підійшов і після привітання: "Радій, Учителю!", поцілував.
Моя тітка Марія біля мого будинку присипала землею "підклад". Я взяв ці чари в руки і невдовзі в лікарню потрапив. Вона перша провідала мене після операції – підійшла, привітала, поцілувала, щиро співчувала, гостинцями пригощала. Додому молоко приносила та щиро мамі співчувала...
Мій зрадник, офіцер КДБ, діставав дефіцитні ліки, приносив заборонені книги, розповідав антирадянські анекдоти, розважав, щедро пригощав, давав уроки англійської мови, запрошував до себе у гуртожиток, до брата у село, до знайомої самотньої жінки на вечірку. А після мого арешту додому приходив із цукерками для мого малого сина та з магнітофоном за пазухою. Щиро співчував, заспокоював батьків, давав поради як виручити мене з біди… Слідчі, жартуючи та співчуваючи мені, “шили справу білими нитками”. Пізніше улаштували трагікомедію “справедливого” суду. О, як вони, насолоджуючись цинізмом, підкреслено ввічливо, урочисто вели те закрите судове засідання. Як блищали зірки на кітелі прокурора, і як натхненно він говорив про мудрість комуністичної партії, миролюбиву політику уряду, справедливість закону, та про жахливий злочин, котрий я вчинив проти народу. Як же просив високий суд присудити мені п’ять років позбавлення волі, і як же потім суддя гордо, урочисто зачитував той запланований вирок!
Як свідчить життєвий досвід, одержимі дияволом отримують величезне задоволення від глузування над загальнолюдськими цінностями. У тих, на кого находить злий дух, затуманюється розум, виникає непереборне бажання робити зло людям. Підпаливши майно, убивши, чи, покалічивши свого ближнього, одержимий, як правило, першим б’є на сполох, хоробро кидається рятувати майно та людей, найщиріше співчуває потерпілим, голосніше від усіх проклинає злочинців і при цьому в душі своїй пропащій отримує дивовижну насолоду. Ось, для прикладу, ведений сатаною лицемірний чорнокнижник з КДБ після мого арешту синові гостинці приносив, співчував дружині та батькам, радив як мене виручити, а у перші дні після мого звільнення “випадково” біля дверей міськвідділу міліції зустрівся з моєю дружиною і радісно вигукнув: “Що, може Микола повернувся? Яка радість! Яке щастя! Передавай привіт! Скажи, хай знайде мене!.. А я тут випадково, - привів учнів по макулатуру…”. Пізніше при “випадковій” зустрічі у місті радісно кинувся до мене: “Привіт, Микола! Як поживаєш?!”.
Життя мого зрадника є типовим прикладом продажу безсмертної душі дияволові. Петро, як це найчастіше буває, продав душу нечистому за дві звичні умови: мати вдосталь грошей та неабияку владу над людьми. З того моменту йому масть пішла - дивним чином обставини життя підтасовувались в бік досягнення мети. Поступив у Київський державний університет, набув там вдосталь знань, поступив на службу в КДБ. Отримав керівну посаду, квартиру, владу, гроші. "Покровитель" дивним чином наводив свого слугу на цілі й примушував робити мерзенну роботу - спокушувати, продавати чесних людей. В решті-решт навів й на мене та допоміг окрутити послідовника Христа. Диявол чесно виконав умови угоди: дав владу, дав диявольську хитрість та допоміг сатанинськими своїми чарами одурити мене й на цьому заробити підвищення по службі та чималі гроші. Усе то воно так, але історія ця повчальна іншим: разом із тим що дав, диявол відібрав у свого слуги совість. Це ж як низько потрібно було упасти, щоб продавши людину, приходити до хати з магнітофоном за пазухою та пакунками дешевих карамельок у руках для сина ув'язненого й, нарікаючи на владу при котрій дожились до того, що хороших цукерок купити ніде, радити батькам як саме можна визволити ним же проданого чоловіка!
Ось ще приклад. Вождь радянського народу товариш Сталін давав наказ убити свого соратника, котрий уже був не потрібний, а потім любив проклинати вбивць, ворогами народу їх обзивав, в почесній варті стояв, ніс труну з тілом товариша. Відразу після подібної трагікомедії його соратники у засобах масової інформації роздмухували ненависть, психоз, всенародну істерію проти ворогів правлячої партії. Пізніше під заклики одурених громадян: “Казнить, как бешенных собак!” та мовчазної згоди обивателів, одержимий дияволом вождь перетворював у табірний пил жителів своєї імперії… На прикладі найстрашніших тиранів 20 століття можна прослідкувати долю непримітних невдах, котрі ради влади та слави наважились продати свої безсмертні душі дияволові. От і отримали диявольську хитрість, підступність, вміння грати на настроях натовпу й разом із тим непереборну ненависть до усіх тих, хто стоїть на шляху до влади над усім світом. Хто зв'язується з нечистим той відразу стає його втіленням отож добро робити він уже не може. Добрих чорнокнижників, чародіїв не буває…
Слід знати, що до церкви люди ходять із різною ціллю – знавці Магії повинні зробити якусь гидоту перед Господом, щоб отримати певну послугу від диявола. Про яку мораль можна говорити, коли у нас навіть по телебаченню розповідають анекдоти про Бога, Ісуса Христа, святих та священиків?!.. Повинно ж бути у людських душах хоч щось святе, недоторканне… Не було колись і немає зараз. Й сьогодні актуальне спостереження видатного кобзаря Т.Г.Шевченка.
…За кого ж ти розіп’явся,
Христе, сине Божий,
За нас добрих, чи за слово
Істини… чи, може,
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
Храми, каплиці і ікони,
І ставники, і мири дим.
І перед образом Твоїм
Неутомлєнниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!
Просвітились! та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати
Сліпим, бачиш, дітям!
Все покажем! тільки дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми мурувати,
Кайдани кувати,
Як і носить!.. і як плести
Кнути узловаті, -
Всьому навчим;…
Щоб потрапити в сіті диявола, не обов'язково мати та читати Магію - досить про магічний обряд дізнатися з газет чи від знавців окультних наук. А у Інтернеті довідатись зараз про будь-яке чаклунство – хвилина діла. Я вже описував, як довідався від знахаря і, спокусившись, вчинив той магічний обряд "на багатство" із могильною землею. Гроші легко заробив, але так же легко і втратив. Мене почала переповнювати злість, ненависть до боржників, виникало непереборне бажання вчинити магічний обряд на повернення боргу, щоб провчити негідників. Хотілося подивитись, як саме вони загинуть, а потім піти на похорони та висловити "щирі" співчуття родичам... Та я своєчасно зрозумів, що потрапив у залежність, став іграшкою диявола, і щоб звільнитись від лукавого, із благанням, каяттям звернувся до Бога і Господь помилував мене... Але скільки-то часу, грошей, нервів мені те коштувало...
Попереджала ж мене мама колись, та я тоді не послухав її. А дарма. Ось як це було. Якось кажу: "Довідаюсь як та викличу злого духа, запитаю виграшних шість номерів "Спортлото". Виграю гроші - куплю "Волгу" та й покатаюсь у своє задоволення". Мама головою похитала, дивуючись молодій необізнаності: "Виграєш. Купити - купиш, але не довго тішитися будеш". Я гордо відповів: "Ну, і не шкода, як ті гроші прийшли, так і пішли"... А мама: "Ти, сину, не зрозумів. Диявол нічого не робить даремно... Та не потрібно йому те залізо - він за послугу візьме з тебе плату кров'ю, слізьми, прокляттям, богозневагою, ворожнечею". Ех, було б мені, молодому, тоді послухатись, добре запам'ятати ту науку...
Магія діє на людину, як наркотик. Один досвідчений наркоман застеріг мене: "Не здумай спробувати - не зіскочиш". Так і диявол діє: буде "кайф", але потім настане "ломка" - організм буде вимагати щоразу більшої дози, доки не зламається зовсім. Не лізь, людино, в сіті лукавого - не зіскочиш, не виплутаєшся. Ти хочеш свободи, жити як сам хочеш? Не вийде - ти будеш залежний від диявола, він буде керувати тобою... Ти будеш одержимий демонами, під їхнім впливом будеш робити зло і при цьому вважати... що чиниш розумно... Справді вільними бувають лише дуже праведні, святі люди: вони мають владу над демонами - виганяють їх із одержимих.
Нещодавно у телепрограмі кримінальної хроніки показували долю допитливого юнака, котрий займався йогою, вивчав екзотичні релігії та секти, експериментував магічними дійствами. В результаті цих захоплень у його свідомості все частіше стало виникати непереборне бажання ґвалтувати та убивати молодих дівчат. Запах крові юнака п’янив, азарт настільки затуманював здоровий глузд що на благання пощади уже не звертав уваги – не пожалів навіть своїх коханок! Таким чином юнак позбавив життя одинадцять молодих жінок та дівчат. Усе місто тремтіло від страху. Якось у хвилину просвітління він сам зайшов у відділ міліції й заявив ошелешеним правоохоронцям: “Це я ґвалтую та убиваю молодих жінок! Закрийте мене у камеру, ізолюйте від людей, тому що сам себе я вже не можу контролювати!”. Високоосвічені правоохоронці, коментуючи такі звірячі убивства, тільки очима кліпали та руками розводили. Вони, виховані у атеїстичному суспільстві, не розуміли того, що то не юнак винен, а… злий дух, котрий уселився у допитливого юнака під час магічних експериментів та й керував ним. Подорожі у астральному світі – це коли душа покидає тіло напрочуд захоплюючі, п’янкі, але дуже небезпечні. Справа у тому, що в час коли безтілесна душа подорожує потойбічними світами тіло залишається без охорони й у нього може безперешкодно вселитись диявол, щоб чинити зло. Це щось на зразок того, як лунатикові розповідають про його нічну прогулянку карнизом висотного будинку, а він… клянеться, що спокійно спав та запевняє, що ще з дитинства панічно боїться висоти. Та й багатьом із нас друзі розповідали наші пригоди після енної кількості випитого спиртного, а ми тільки жахались та за голови хапались… Захопиться людина магічними дійствами і уже після перших успіхів у неї паморочиться голова. Вона, як самовпевнений картярський гравець, котрий освоївши декілька найпростіших шулерських прийомів, виграв якусь дрібницю й уже шукає де грають на великі гроші. Такі вискочки, як правило, виходять із гри голі, босі та ще й винними доволі грошей. Так колись люди, щоб гарно пожити, у компартію вступали і… попадали між жорна “чисток” та самими ж розкручений маховик масових репресій. Не знали бідолашні, що у грі з лукавим виграшу не буває...
Колись під час роботи на овочебазі я звернув увагу на жінку, котра щоранку мусила знайти будь-який привід щоб із кимсь посваритись. Заспокоювалась лише тоді коли доводила жертву до нервового зриву. У подібній поведінці мені уже не було нічого дивного: заробивши гроші після магічного обряду "на збагачення" я так же легко їх утратив. Мене настільки переповнювала ненависть до позичальників, що я став нестерпно бажати заподіяти їм чародійством не повернення боргу, а… смерть! О, яка це була страшенна, непереборна жадоба злорадства, помсти!.. Диявол - це вам не добрий дядечко й жартів він не розуміє - там вхід коштує карбованець, вихід - смерть...
Познайомився із чорнокнижником. Розговорились. Почув таку повчальну розповідь: "Жив так собі, без радості, без печалі. Виникло бажання набути якісь надзвичайні здібності, досягти багатства, успіху, слави. Звернувся до знайомого чорнокнижника й попросив допомогти набути магічної сили. Той до мене серйозно: "Ти добре подумав!?". Я відповів, що ради сили та влади згоден на все. Тоді він опівночі повів мене до воріт кладовища й змусив повторювати слова присяги дияволові. Після виконання того ритуалу я спав три доби. Проснувся іншою людиною: я вже любив тільки себе, на інших же людей дивився як на лохів, як на матеріал для досягнення власних цілей. Водночас став якимсь дивним чином відчувати присутність духів. І вони мені підкорялись! Такі слова як совість, сором, мораль стали мені смішними. Мені стало абсолютно байдуже, що про мою поведінку будуть говорити люди. Дав об'яву в газету: "Допоможу налагодити долю". З'явились клієнти - кожний же хоче містичним шляхом досягнути бажаної цілі. Разом із клієнтами з'явився достаток - чаклую ж не задарма. Про мої діяння говорять різне, але ніхто втручатись не хоче - розуміють же, що я можу не тільки налагоджувати долю...".
Якось на цю тему розговорився з випадковою попутницею. Вона мені розповіла таке: "У нашому селі є відьма. Іноді на неї щось находить і тоді вона мусить комусь чародійством заподіяти шкоду. Коли ж поблизу немає чужих, то поробляє… своїм дітям, а як той час минає так відразу ж відробляє…"
Колись я не вірив, що перший світ міг настільки зіпсуватись та зрозуміти силу демонів. Довелось пересвідчитись, що стан людського суспільства сьогодні такий, як у часи Ноя, а відносно демонів, то сам ними одержимим був: робив дурниці, котрих не зробила б і мала дитина, але у своїх очах усі мої вчинки здавались дуже розумними. Тоді не моя зацікавленість екзотичними віровченнями була причиною, а магічні ритуали чорнокнижника з наших усесильних спецслужб.
Перша заповідь: "Я Господь Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене".
Ізраїлеві сини в єгипетській неволі дуже множився й ця обставина непокоїла фараона. І наказав фараон кожну дитину чоловічої статі кидати в річку. Одна жінка із роду Левія, будучи в законному шлюбі, народила сина. Ховала немовля три місяці, але коли далі ховати стало небезпечно то, довірившись Божому провидінню, поклала сина в обсмолену корзину й залишила в очереті на березі річки. У той час дочка фараона вийшла купатись та й почула плач. Змилосердившись над хлопчиком, наказала служниці найти для нього годувальницю. Та пішла й привела... справжню маму дитини. Коли ж хлопчик підріс то дочка фараона усиновила його й назвала Мойсеєм, що означає "витягнений із води". Мойсей зростав у розкошах, отримував освіту, але не забував Бога та якого народу він син. Одного разу він побачив як єгиптянин б'є ізраїльтянина й убив кривдника. Про цей вчинок довідався фараон і Мойсей втік у мідіянський край й там одружився на дочці жреця. Мойсей пас отари тестя й побачив палаючий терновий кущ, котрий горів та не згорав. Коли ж підійшов ближче то почув голос Бога, Котрий наказував йому повернутись в Єгипет щоб вивести звідти ізраїльтян "до Краю що тіче молоком та медом". Щоб фараон повірив посланцеві, Бог наділив Мойсеєву палицю здатністю перетворюватись на змію. Мойсей прибув до фараона й продемонстрував це чудо. Фараон покликав мудреців, ворожбитів і їхні палиці теж перетворились на змій та Мойсеєва палиця проковтнула палиці їхні. Та було запеклим серце фараона й він не погоджувався відпускати ізраїльтян. Тоді Господь став насилати на Єгипет кари: вода перемінилась на кров, нашестя жаб, вошей, мух, моровиця на худобу, гнояки на тілі, град, сарана, темрява. Щоразу як тільки наступала кара, настрашений стихійним лихом фараон погоджувався відпустити народ Ізраїля. Та як тільки лихо минало фараон робив висновок, що те все трапилось випадково й рішення своє відміняв. Тоді за непослух Господь вигубив у єгиптян усе первородне від худоби до людини. Лише в час такого великого горя фараон повірив, що то кари від Бога за непослух і відпустив Ізраїлевих синів. В ніч перед виходом Господь розм'якшив серця єгиптян й ті позичили ізраїльтянам золоті прикраси, посуд та одяг. Вдень Господь йшов поперед ізраїльтян у стовпі хмари, вночі в стопі вогню. Та пошкодував фараон, що відпустив рабів й погнався за ними. Червоне море розступилось перед ізраїльтянами, а коли в нього увійшли переслідувачі то вода зійшлась і накрила їх. У пустині Господь посилав ізраїльтянам манну небесну, м’ясо та воду. Через три місяці Мойсей зійшов на гору Сінай й там 40 днів розмовляв з Богом. Гора дрижала, горіла, диміла, чувся грім та голос сурми. Народ же вдалині тремтів від страху. Наприкінці Господь дав Мойсею кам'яні таблиці з десятьма заповітами. Першим був заповіт: "Я, Господь Бог Твій, нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене". А тим часом волхви (ті самі, котрі сьогодні складають гороскопи а ЗМІ їх розповсюджують) переконали ізраїльський народ, що він народжений в сузір’ї Тільця й щоб умилостивити богів потрібно виготовити золоте теля й тоді буде їм щастя. Так й зробили - пригодились позичені у єгиптян золоті прикраси. Стали славити рукотворного ідола, співати та танцювати перед ним. Господь побачив це неподобство й вирішив винищити усіх ізраїльтян та Мойсей заступився за народ. Мойсей спустився з гори й знищив золотого ідола. Після того став у брамі табору й сказав: "Хто за Господа - до мене.". І зібралися до нього всі Левівні сини. Мойсей наказав їм витягти мечі й порубати ідолопоклонників. "І впало з народу того дня близько трьох тисяч чоловік" Та наука не пішла на користь - ізраїльтяни й далі продовжували гнівити Бога. Та Господь осміяний не буває - за кожний гріх невідворотно наступала кара. Через сорок років ізраїльтяни підішли до обіцяного Богом Краю. Розвідники донесли, що Край той дуже багатий, а жителі великого зросту та сильні. Ізраїльтяни були дуже налякані такою новиною, але Господь пообіцяв, що пошле Ангела Свого, котрий за численні гріхи їхні винищить жителів обіцяного Краю. Приречені жителі Краю були чорнокнижниками, чародіями й досягли великого достатку та могутності (Край той тік молоком та медом) завдяки зв’язку з дияволом! Ось як Господь застерігав людей: "Коли будеш входити до Краю, що дає тобі Господь, Бог твій, то не навчися чинити такого, як гидота цих народів. Нехай не знайдеться між тобою такий, хто ворожить ворожбу, хто ворожить по хмарах, і хто ворожить по птахах, і хто чарівник, і хто чорнокнижник, і хто викликає духа померлого та духа віщого, і хто питає померлих. Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке, і через ті гидоти Господь, Бог твій, виганяє їх перед тобою. Бездоганний будеш ти перед Господом, Богом своїм, бо ці народи, що ти посядеш їх, слухають тих, хто ворожить по хмарах та ворожбитів, а ти - не таке дав тобі Господь, Бог твій". Так і сталося: Господь вигубив, побив ті народи, а ізраїльтяни оселились в їхніх будинках, привласнили весь Край. (Не має диявол сили врятувати своїх служителів від Господнього покарання.) Минали віки й ізраїльтяни, забувши заповіти батьків, знову вклонялись іншим богам. Тоді Господь наводив на них кари Єгипетські, возвеличував ворогів і ті успішно воювали проти ізраїльтян. За боговідступництво на народ кожного разу насувались різноманітні напасті. Час спливав, але люди не хотіли помічати цієї закономірності. На початку ХХ століття євреї створили й стали інтенсивно розхвалювати та поширювати новомодного ідола - безбожну марксистську ідеологію! (Ідеологія походить від слова ідол) Цю, на перший погляд привабливу ідеологію підхопили росіяни й втілили її у життя. В результаті, замість світлого майбутнього всього людства отримали усі страхіття ХХ століття. Усе в цьому світі взаємопов'язане: як ми відносимось до Бога, так й Він до нас...
Першим моїм дитячим спогадом є такий: сиджу на плечах батька, а навкруги колони радісних людей. Під гучні вигуки та марші, котрі лунають з гучномовців, вони несуть портрети якихось лисих та бородатих дідусів, червоні стяги, транспаранти, паперові квіти. Я запитав батька: "Тату, а що означає цифра, котра в руках людей стрічається найчастіше!?". Батько пояснив: "Чотири і нуль - це сорок. Сорок років, сину, минуло як ці дяді скинули поганого царя й замість нього поставили на престол доброго лисого дідуся Леніна й поклонились йому, як Богові! Пізніше поклонялись Сталіну, сьогодні - Хрущову.".
Минали роки. Я виріс й поволі зрозумів злочинну суть марксистсько-ленінського ідолопоклонства. Люди, як і в часи Мойсея, замість того щоб славити Господа Бога, возвеличили вигадану ідеологію, поклонились перед її проповідниками, співали та танцювали перед ними. Вожді ж ті перетворили держави на концтабори, громадян на в’язнів. Люди не винні, що вони народилися у рабстві, але якщо вони зі сльозами щастя на очах радісно цілують свої окови та нагайки наглядачів, то цей народ є бидлом...
Соратник запитав Сталіна чому той дозволяє так себе возвеличувати. Вождь на те повчально: "Людям нужен божка!". Пізніше той соратник зрозумів логіку вождя: народу потрібен божок, ідол, кумир...
Багато води спливло з тих пір. Марксистсько-ленінське вчення виявилося злочинним й його ніби призабули, але знову воскресло горезвісне ідолопоклонство Мойсеєвої епохи! Астрологи складають гороскопи, згідно котрих доля кожної людини залежить не від виконання Божих заповітів, а від... назви сузір’я під котрим вона народжена та сприятливого чи ні положення зірок та планет у Всесвіті... Сьогодні ті гороскопи, талісмани, магічні рецепти, реклама послуг чарівників на кожному кроці...
Боротьба добрих і злих думок.
На жаль, й сьогодні у наших школах не вчать істини, що свідомість, розум людини є дуже вразливими. Варто тільки відкинути Бога, зацікавитись іншими вченнями як диявол відразу спокушує уседозволеністю, і заволодівши думками, бажаннями, заводить у такі непрохідні хащі, болота, що вже не вивільнитись. Ось той допитливий юнак безневинних людей погубив, свій рід зганьбив, при житті заслужив вищу міру покарання, а після смерті – пекло.
У свідомості кожної людини постійно йде боротьба добрих і злих думок, бажань - боротьба Бога з дияволом. Диявол умовляє: "Вбий, вкради, ошукай, спокуси, поспішай брати від життя все - живеш-то тільки раз".
Голос Божий, котрий люди звикли називати совістю, заперечує: "Ні, - це гріх, це злочин - Бог усе бачить й, рано чи пізно, покарає". А диявол знову нашіптує: "Та всі так чинять і нічого, живуть у своє задоволення. Ніхто ніколи не довідається, отже і покарання не буде".
Дуже багатьох людей бачив я в тюрмах та таборах. Усі вони, повіривши дияволові, надіялись, що їхній злочин не буде розкритий. Дарма надіялись – одурив їх лукавий.
Не вір, людино, лукавий є неправдомовцем споконвіку, він обманює тебе! Господь дав нам правила життя, порушення котрих, так само як і порушення правил дорожнього руху, призводить до загибелі. Живемо, кожен за власними правилами, от і дожились: клімат зіпсувався, війни, стихійні лиха, катастрофи, переповнені тюрми, лікарні, люди гинуть у молодому віці, наркоманія, злочинність, алкоголізм, деградація суспільства.
Свободу всі розуміють як уседозволеність, можливість жити за власними заповідями, а от насправді: свобода - це незалежність від впливу диявола.
Якось, в перші роки незалежності, я бачив свого Іуду на засіданні Народного Руху поряд із впливовим активістом, отож не дивно, що Рух розколовся. Така у слуг лукавого робота – сіяти ворожнечу.
Які ж ми чужі один одному - між нами відстань, як між зірками у безмежному космосі. Немає ладу, одностайності у суспільстві, ба, навіть у сім'ях серед близьких людей непорозуміння, сварки, скандали, бійки, розлучення, вбивства.
Бога можна уявити як Сонце, а людей - як промені на малюнку. Чим далі ми від Бога, тим далі один від одного і, навпаки, чим ближче до Бога, тим ближче один до одного. Господь кличе нас, притягує до Себе, а диявол, сіючи злі думки, наміри, збуджує ворожнечу, хаос, щоб віддалити від Всевишнього, а значить, один від одного.
Сценарій розв’язання Третьої світової війни.
Безкоштовно даю сценарій розв'язання Третьої світової війни. Для досягнення цієї грандіозної мети потрібно жити в одній із країн Близького Сходу й мати вдосталь грошей та декілька сотень однодумців здатних ради ідеї пожертвувати своїм життям. Цим фанатикам потрібно втовкмачити у голови що хто героїчно помре у боротьбі із "невірними" той відразу потрать у рай. (Брехня, ясна річ, але як казав товариш Сталін "Для достижения великих целей все средства хороши".) Що далі робимо? Якщо колись вождь комуністів В. І. Ленін (той самий "вождь світового пролетаріату" тіло котрого сьогодні знаходиться в центрі Москви у мавзолеї, а душа у глибинах пекла) щоб розпалити вогнище світової революції нацькував бідних на багатих, то ти поступи крутіше: зіштовхни лобами, пересвари мусульманський та християнський світи. Спочатку потрібно створити проблему, конфлікт і втягнути у бойові дії якомога більше держав, котрі володіють зброєю масового знищення. Як же їх примусити воювати? Дуже просто. Вибери наймогутнішу, найкраще озброєну державу. Це, ясна річ, США. Зашли туди десяток-два смертників і нехай вони там спочатку отримають громадянство а пізніше підготують настільки криваві теракти, що від них здригнеться уся планета. Нехай, наприклад, хлопці запишуться на платні курси пілотів цивільної авіації. Оскільки завдання у них буде специфічне то уроки злету й посадки їм можна прогулювати. Акція не буде коштувати дорого - оскільки в раю земні гроші не ходять, то смертники за послугу зайвого не візьмуть. План, простий і водночас геніальний: смертники одночасно у різних містах захоплюють пасажирські літаки й таранять важливі цивільні та військові об'єкти. Увесь світ здригається від настільки жахливої трагедії. Шок. Національний траур. Жадоба помсти негідникам. У США живуть горді, свободолюбові люди. Якщо після розміщення генсеком СРСР М. С. Хрущовим (тим самим, хто бив черевиком по трибуні ООН і обіцяв показати імперіалістам "Кузькіну мать") ядерних ракет на Кубі США не побоялись пред'явити ультиматум володіючому ядерною зброєю Радянському Союзові, то такої наруги американці не потерплять тим більше. Організаторів знайдуть й на територію твоєї терористичної держави пошлють власну армію та домовляться із союзниками щоб ті теж надіслали свої війська для боротьби із всесвітнім злом. Ось тут й починається найцікавіше. У цей момент потрібно використати сатанинську тактику генералісимуса Сталіна - миротворчі війська антитерористичної коаліції перетворити у ненависних окупантів. Для цього потрібно військові об'єкти розташовувати у густонаселених районах: зенітні установки на дахах шкіл, ракетні комплекси на подвір'ях лікарень, кулеметників та снайперів у вікнах житлових будинків тощо. Для чого? А щоб руйнувань та жертв серед мирного населення було якнайбільше. Зруйновані житлові будинки, школи, лікарні, убитих та покалічених мирних жителів, кров, сльози та прокляття осиротілих дітей та убитих горем родичів потрібно настирно показувати по усіх телеканалах, в усіх засобах масової інформації й цим нагнітати масовий психоз, ненависть до окупантів. Можна під ту марку й убитих у бою вояків видати за безневинно постраждалих мирних жителів. (На війні дозволені всі прийоми.) Ясна річ, миротворці є людьми чужої віри, іншого рівня життя та способу мислення. Це означає, що населення окупованих територій буде сприймати непроханих чужинців по-різному: одні радісно як довгоочікуваних благодійників, визволителів, другі - із цікавістю, насторожено, байдуже, треті - вороже як непрошених гостей, загарбників. Тут варто згадати вислів спостережливого депутата про окупантів минулої війни: "Немцы в общем-то были неплохие ребята, особенно в местах где небыло партизан". Ось у цей період варто вести війну сталінськими методами: зробити так щоб партизани були скрізь і всюди й цим перетворити хороших миротворців у жорстоких окупантів. А для чого ж то? А щоб "ярость благородная вскипала как волна". Це означає: потрібно спровокувати миротворців на терор, стрілянину, безчинства. Для цього потрібно широко практикувати тактику партизанської війни: мінувати усе що можливо, використовувати керовані смертниками автомобілі завантажені вибухівкою, влаштовувати диверсії, провокації у густонаселених районах щоб миротворці у гарячці бою вбивали, калічили випадкових перехожих. Потрібно створити в народі враження, що у всіх аваріях, проблемах, труднощах, епідеміях, дефіцитах винні окупанти. Потрібно так планувати акції відплати щоб спровокувати миротворців поглумитись над релігійними переконаннями, святинями корінного населення, так хитрувати щоб утягнути їх у тліючу віками ворожнечу між різними течіями однієї віри, поставити їх у пікантне становище: догодиш одним - образиш інших. Навіщо? А щоб показати "справжнє обличчя окупантів" й цим самим досягти того щоб непрошених гостей люто зненавиділи навіть ті, хто у перші дні так радісно їх зустрічав. Потрібно грати як шаховий гросмейстер котрий прагне за будь-яку ціну поставити противнику мат: ради виграшу безжально жертвувати власні фігури, маневрувати, виводити пішаки у ферзі. Війна - розвага не для сопливих маминих синочків, тому що на війні правил гри, моралі, честі та совісті не буває. На війні головне - перемога, а переможців, як відомо, не судять. Мало крові, ненависті до окупантів? Так одягни своїх соколів у військовий одяг ворога й нехай вони проллють доволі безневинної крові своїх же співвітчизників... І не потрібно боятися втрат - за кожного загиблого підуть на все, помстяться батьки, брати, сини, родичі. Удень твій співвітчизник виніс кухоль води окупантові, вказав дорогу, посміхнувся, прийняв сувенір, подякував а вночі з ним слід поступити як із зрадником - вивести на людне вдень місце і жорстоко убити. Особливо безжально потрібно поступати з тими співвітчизниками, котрі відкрито перейшли на службу до окупантів. Навіщо ж настільки жорстоко? А щоб створити серед народу недовіру один до одного, взаємопідозру, тваринний страх покарання завдяки чому окупанти опиняться у своєрідному вакуумі - відчують ненависть одних, і страх інших виявити свої симпатії й цим потрапити у чорні списки до "невловимих народних месників". Потрібно усіма доступними методами розпалювати серед народу ворожнечу, ненависть, переконувати що раніше як воно погано не було, а було набагато спокійніше, стабільніше, ситніше ніж при чужинцях. І ось настане момент коли миротворці переконаються, що вони вже воюють не проти поодиноких груп екстремістів, а проти усього місцевого населення! У середовищі самих миротворців запанує невдоволення безглуздою війною логічним результатом котрого буде зневіра, дезертирство, мародерство, пияцтво, наркоманія… І це ще не усе. Потрібно направити у держави, котрі прислали миротворців терористичні групи для того щоб ті там влаштовували вибухи на вокзалах, залізничних коліях, у магазинах, автомобілях, нічних клубах, надсилали листи із спорами інфекційних хвороб та погрозами. Потрібно скрізь та всюди створити атмосферу взаємопідозри, страху. Люди повинні боятися зайти у магазин, купити квиток на літак, потяг, автобус, пройти людною вулицею, відправити дитину у школу, розпечатати конверт тощо. В результаті подібних терористичних акцій у душах громадян держав антитерористичної коаліції запанує страх за життя синів-миротворців, за власне життя та долю безневинних дітей. Повідомлення про загиблих миротворців та чисельні жертви терористичних актів переповнять чашу терпіння обивателів і невдоволення безглуздою війною переросте у акції протесту - громадяни кожної країни антитерористичної коаліції стануть вимагати від урядовців вивести свої війська з чужої держави. Уряди держав світової спільноти пересваряться і США опиняться у своєрідному вакуумі: воювати проти повсталого народу протизаконно, вивести ж війська й цим визнати поразку - ганьба. Недовіра, взаємна ненависть скалічить світову спільноту: люди будуть у кожному бачити терориста, ворога отож у душах людей запанують страх та ненависть. Християнський світ зненавидить мусульман за криваві терористичні акти, мусульманський світ зненавидить християн за злочини окупаційних військ. (Насправді Господь Бог один, тільки от різні народи називають Його кожний по своєму.) Настане зневіра до Бога та загальнолюдських цінностей - запанує хаос. Ось саме в цей момент Земля дозріє до самознищення і впаде у бездну Апокаліпсису як падає з дерева і розбивається дозрілий плід. Як й у древні віки земляни загинуть вдруге як тільки дозріють до визначення: "І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі, і увесь нахил думки серця її – тільки зло повсякденно". (Буття 6:5, 11, 12). Живий диявол й він, цей ворог Бога та людей не спить - усе думає, планує як руками своїх запроданців спровокувати тотальну ненависть, зневіру, хаос, що неминуче призведе земну цивілізацію до загибелі…
Давно помічено, що війні завжди передують істеричні крики про мир… Як тільки стануть істерично кричати про мир, то знайте що скоро спалахне війна...
Для чого я навів цей сценарій? Щоб навчити терористів? Ні, як виявилося, вони краще мене знають як привести світ до катастрофи… А навів я цей сценарій як справжній знахар (знаючий таємниці життя) щоб показати як ворог людства прагне викликати загибель цивілізації і як нам врятуватись. Як же нам діяти, щоб вижити? А не грати за сценарієм терористів, не дати їм утягнути нас у криваву авантюру. Як це? А так: не посилати миротворців! Не посилати миротворців, тому що усякий авторитарний, тоталітарний режим сам по суті своїй уже невиліковно хворий і приречений на смерть. Він, як грізного вигляду озброєний, але хворий на голову та гнилий усередині воїн. Ось, для прикладу, Радянський Союз мав суперсучасну армію та доволі ядерної зброї. Ну й що? Де зараз та суперозброєна, грізна імперія?
"Воїни ісламу" щоб покарати "невірних" і завдяки цьому потрапити у рай знищили два хмарочоси та атакували Пентагон. Ясна річ, організатори тих кривавих терористичних актів детально прорахували розвиток подальших подій і, як виявилося, не помилились. Невже ти, Джордж Буш - молодший, настільки наївний, що не розумів на який сценарій тебе провокують? Допустити щоб ворог увійшов вглиб своєї території й спалити його у вогнищі партизанської війни є тактикою не новою. Та цій тактиці "погоріли" у Росії Наполеон та Гітлер, у В'єтнамі - президенти США, в Афганістані - Брежнєв. Невже сучасні військові не аналізують причини поразки американців у В'єтнамі, радянських військ - в Афганістані? Сучасна війна повинна бути блискавичною, тому що затяжні бойові дії переростають у жорстоку партизанську війну у котрій приймають участь, беруть зброю в руки навіть місцеві жінки, старики та діти. Тут уже хочеш-не-хочеш, а доводиться і їх убивати… І нікуди не дінешся: як не ти його, то він тебе! Партизанська війна - це війна без фронту й тилу, війна без честі, совісті та моралі: удень він працює й посміхається тобі як мирний житель, вночі ж закладає вибухівку та стріляє у спину як народний месник! Кров, смерть, пожарища, руїни, голод, епідемії, сльози, молитви до Всевишнього з благанням відплати, прокляття… Театр військових дій перетворюється на болото, в котрому в’язнуть іноземці. Безвихідь…
Як же найрозумніше було діяти? Пробачити негідникам? Ні! А як саме відплатити? А віддати покару Богові. Слід знати, що Бог має величезну силу. Не дарма ж Він сказав: "Мені помста належить, Я відплачу!". А для того щоб скористатись Його послугами потрібно заслужити Господню допомогу. Як саме? А стати вартими Його заступництва, благодаті, ласки. Потрібно переглянути власну поведінку й лише тоді можна сподіватись на Його допомогу. На перших сторінках центральних газет потрібно про Бога писати, а не про діяльність продажних політиків та походеньки голлівудських знаменитостей…
Хто у цьому світі є мудрим.
Я довго міркував над тим хто у цьому світі є мудрим, а хто – дурнем. Найкраще цю тему розкрив у сибірському таборі мій приятель Володимир Федорович: “Один умный человек, заработав умом и руками много денег, построил дом, женился на красавице, а также написал трактат о мире. Другой же, втершись в доверие, его отравил, соблазнил вдову и женился на ней, а трактат выдал под своим именем. Вот и получил красавицу жену, дом, деньги покойного друга и всемирную славу в придачу. Кто из двоих друзей оказался умнее?”. Подумавши, я відповів, що мудрішою є завжди та людина, котра ближча до Бога. З огляду на цю істину з усіх людей, котрі жили на Землі наймудрішим є Ісус Христос. Його бичували, насміхались, і несправедливо осудивши, розіп’яли на хресті, але попри усе Він мудріший за своїх зрадників, суддів та кривдників… Він наймудріший за усіх нас разом узятих! Захоплено посміхнувшись, мій приятель погодився зі мною і признався, що своєю відповіддю я його приємно здивував.
На прикладі мого життя чітко видно, хто і як у нас досягає вершин влади. Останні роки я не бачу в місті свого зрадника і це зрозуміло: вислужившись, пішов на підвищення - зараз у столиці, обіймає високу посаду. Ось така сволота, такі чорнокнижники випливають наверх на території колишнього Союзу. І що найстрашніше: у них влада, армія та зброя масового знищення. Влада, котра використовує Магію, підпадає під вплив диявола і називається сатанинською. Сам диявол керує світом їхніми руками - він вирішує, коли влаштувати Апокаліпсис. Реальність така, що ядерні заряди навіть скидати на ворогів не потрібно – досить підірвати на місці. Вітер розвіє хмари радіоактивного пилу по всій планеті, і "ядерна зима" забезпечена. Що говорити про це, коли аварія на Чорнобильському ядерному реакторові отруїла половину Європи.
Гидкий перед Господом кожен, хто служить Божому ворогові - дияволові!
В Діях Святих Апостолів описаний цікавий епізод: Велику силу дав Господь апостолові Павлу: "...так що навіть хустки й пояси з його тіла приносили хворим, і хвороби їх відпускали, і духи лукаві виходили з них". Під впливом проповідей Апостола Павла "...багато хто з тих, що ввірували, приходили, визнаючи та відкриваючи вчинки свої. І багато хто з тих, що займалися чарами, позносили книги свої та й перед усіма попалили. І злічили ціну їх, і вийшло на срібло п'ятдесят тисяч драхм". Якими словами Апостол Павло так пояснив пагубність чародійства, що люди кинулись палити свої ворожбитські підручники? А як би я сьогодні сказав?
Гидкий перед Господом кожен, хто служить Божому ворогові - дияволові! Хоча диявол дуже сильний, але Господь набагато сильніший. Він, за великим милосердям Своїм, терпить чародіїв до певного часу. Терпить, але не безкінечне Його довготерпіння. Люди добрі, не віддавайте своє тіло та душу на служіння Божому ворогові - дияволові! Знайте: лукавий нічого не робить даремно. Спочатку він виконає твоє прохання, а потім так обплутає, влізе в думки, бажання, що сам за характером станеш його втіленням, іграшкою, виконавцем його злої волі. Тобі спокою лукавий не дасть ні вдень, ні вночі - буде змушувати роздмухувати непорозуміння, сварки, спричиняти бійки, війни, кров, сльози, богозневагу, створювати у світі хаос. Він використає тебе як презерватив: надіне, а потім викине геть. Щоправда, певний час ти будеш отримувати щоразу більше задоволення та винагороду, але це... до пори, до певного часу. Люди, покайтесь, і більше не віддавайте своє тіло та душу тому покидькові, тій сволоті, котру так ненавидить Господь! Яка користь людині, якщо здобуде увесь світ, але душу свою занапастить? Або, що дасть людина взамін за душу свою? Усе потрібне просіть в Отця вашого Небесного. Тільки просіть для добра і станьте вартими того, що просите. Господь вислуховує щирі молитви слухняних людей, тих, хто заповіти Його шанують та чинить правосуддя, милосердя на Землі.
Держава наша сьогодні переповнилась чорнокнижниками, різними слугами лукавого. Люди, схаменіться, покайтесь, не наводьте нещастя на наш край! За гріхи чародійства Господь винищив жителів обіцяної ізраїльтянам землі, а Атлантида опустилась під воду. Та вже й самі бачите, як за способом життя та мислення опускаємось до рівня циган, котрі, як відомо, майстри чорнокнижних наук.
Дві тисячі років тому Єрусалимський Храм та численні синагоги сіяли золотом, священики пишно, урочисто служили Богові, вчили народ заповітам праведного життя. Син Божий, коли прийшов, багато добрих учинків, чудес показав від Отця свого Небесного. Народ любив Ісуса, уважно слухав Його науку... Люди так любили Бога, так любили, що... Сина Його Єдинородного видали первосвященикам, а ті, насміявшись досхочу, – владі. Пілат хотів, за звичаєм, відпустити одного зі звинувачуваних, але народ зняв крик: "Не його, а Варавву!... Розіпни, розіпни Його!... На нас Його кров і на наших дітях!".
Я ще в дитинстві помітив: люди йдуть у храм до Бога, а вийшовши, повертаються до звичних гріховних учинків... Правдиво сказав Ісус людям: "Лицеміри! Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: "Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене!…".
Те саме й зараз. Проходять віки, але нічого в людських душах не міняється. Знову численні храми сяють золотом, а усередині вражають пишністю, урочистістю багатолюдних богослужінь. Усе так, але по справжньому ми любимо Бога лише двічі в рік: на Різдво та Пасху.
Ось так і живемо. На прикладі свого життя я показав нашу віру, наше справжнє відношення до Божих заповідей. І зараз актуальне спостереження великого Кобзаря:
Такії, Боже наш, діла
Ми творимо у нашім краї
На праведній твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в Тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
Сюжет моїх спогадів міг би бути стандартним.
Якби я не вірив у Бога, то сюжет моїх спогадів міг би бути стандартним: У дитсадку він – ябеда. У школі – спочатку піонерський, а потім комсомольський активіст і водночас інформатор дирекції. В армії агент командира частини, кандидат у члени КПРС і водночас “дід”, котрий знущається над новобранцями. (“Духи”, день прошёл!” А ті новачки, котрі ще не потрапили у санчастину, мусять відповісти: “Слава Богу, не убили!”.) На виробництві – компартійний активіст і водночас агент КДБ, котрий, щоб пожити у своє задоволення, усіляко вислужується перед владою та начальством. Такий собі активіст-передовик, котрий на зборах закликає виконувати та перевиконувати плани партії, і для їх перевиконання з підлеглих видушує останні сили, а на демонстраціях примушує їх носити компартійні плакати та гасла. Закликає працювати чесно, а сам використовує службове становище для особистого збагачення. Така собі, як самокритично висловився високопоставлений партактивіст, “проститутка, що вже ніде й пробу ставити”. В результаті має від влади позачергово квартиру, автомобіль, поїздки у капкраїни, премії, різноманітні пільги, почесті та славу. Такі спритники, як правило, не пропускають нагоди спокусити жінку свого ближнього та незаконно збагатитись. А як прокрався, то в ув’язненні, щоб легко прожити та звільнитись достроково, стає “кумовкою” та лізе до блатних. В результаті і там живе, як король: п’є горілку, смакує делікатесами, “шнирі” та “гавайці” йому усіляко прислужують. Звільняється такий хитрун, як правило, достроково і береться за старе: знову він агент владних структур, ходить то до церкви, то на партійні збори, то в гості до численних коханок. Він у дитинстві хрещений у церкві, дітей своїх також хрестить, хрестик носить, знає і Біблію і Магію. І скрізь у нього безліч друзів: у владних структурах, спецслужбах, суді, прокуратурі, кримінальному світі, мафії, середовищі жінок легкої поведінки, а також серед священнослужителів та чорнокнижників. Влада час від часу міняється, але не змінюється душа пристосуванця – знову при владі ті ж кручені, мутні, слизькі, лукаві хитруни. Як правило ці спритники при кожній зміні влади миттєво перевтілюються: не зробивши паузи, навіть не моргнувши оком так само натхненно проголошують абсолютно протилежне тільки що ними же сказаному… (До речі, я сам із робітничо-селянської сім’ї і тому працьовитих, порядних робітників та селян поважаю. Ненавиджу тільки лукавих, дволиких, перевертнів, пристосуванців, усіляке бидло, непотріб, чернь. Українців поважаю, хохлів – ненавиджу. Євреїв поважаю, жидів – ненавиджу. Росіян поважаю, кацапів – ненавиджу. От якби у нас та не стало хохлів, то тюрми та табори ми вже б давно розібрали на будматеріали... До речі, кацапам та жидам це зауваження теж актуальне.)
Розповідали байку про нашого першого президента, котрого спостережливий народ позаочі назвав хитрим лисом: Почався дощ. Охоронці над ним запопадливо розкрили парасолю. А Леонід Макарович на те: “Не треба. Я вже якось між крапельками…”.
Чому ж першим президентом народ обрав саме Леоніда Макаровича Кравчука? Я давно помітив, що на усяку керівну посаду люди часто між принциповим, розторопним чоловіком та бездарним бюрократом обирають… нікудишнього управлінця. Чому? А тому що за спиною безтолкового керівника можна проводити будь-які махінації, красти все і вся, використовувати державне майно для власного збагачення, тощо. Це звучить парадоксально, але Кравчук був вигідний усім: хто що хотів, то те й безкарно робив - анархія була абсолютна. От і розікрали, розтягнули, розпродали державу за безцінь… Сьогодні наш перший усенародно обраний направо та наліво розповідає як він весь термін свого президентства напрочуд мудро керував державою. Що ж, новим політикам є в кого повчитися демагогії та пристосуванству…
Кожна людина має розум, тільки от одна використовує його на славу Бога та благо людей, а інша - щоб пожити у своє задоволення. Якби я свій розум використав для того щоб пожити у своє задоволення, то, як висловлювався один спостережливий жартівник “…давно уже засідав би у Верховній Раді… А, може, навіть, ще вище!”. В такому випадкові мої відверті спогади про сходження до вершин влади можна було б використовувати у медичних цілях як викликаючий блювоту засіб – прочитав сторінку і присовуй тазик до рота. З рукопису можна було б гнати горілку, а якщо знімати бойовик, то тільки для дорослих. Життя могло скластись за звичним для усіх сценарієм, але доля повернулась так, що зовсім інші і досить оригінальні спогади написав. Хтось прочитає, замислиться, розумнішим стане, навчиться на моїх помилках. Та ще, як у нас кажуть, не вечір - життя продовжується, мені тільки 51 рік. Надіюсь ще багато добра людям зробити. А як помру в час, коли покличе мене Господь, то хоч поховають по-людськи, за християнським звичаєм.
Я ще легко відбувся.
Колись щиро молився, пропонував себе в жертву Богові. Просив пити чашу, котру пив Ісус. Тоді мріяв про подвиг, але ясно не усвідомлював, що саме значить слово "чаша". Планував за прикладом Мойсея, але на цей раз ціною власного життя зруйнувати усипальницю комуністичного ідола на головній площі сатанинської імперії. Просив Божого благословення, але не забував додавати: "Та, проте не як я хочу, а як Ти…" Виявляється, що в Господа прекрасне почуття гумору: хочеш пити ту чашу - жодних проблем, будь-ласка. Ніби випадково мій погляд упав на оголошення про туристичну поїздку в капкраїну, а у свідомості виникло бажання подати документи. А далі все пішло, як по маслу, за всім відомим сценарієм. З'явився у мене учень, котрий, як пізніше виявилось, був "майстром Магії" з КДБ. Слухав мою науку, пив, їв із мною, а потім продав. Був закритий суд і запланований вирок - на 5 років до злочинців зарахували. На слідстві, в тюрмах, етапах, таборах глузували, били, золоті зуби знімали, плювали в обличчя, одяг ділили.
Дуже гірка та чаша, але я зміг пережити всі знущання, випробування. Весь час не перестаю дивуватись безмежності Господньої мудрості. А що б було, якби я не вірив у Бога і, відповідно, не просив: "... та, проте не як я хочу, а як Ти”?… Загинув би там на площі сам та людей безневинних загубив. Це був би злочин, і я мав би гріх на душі... Мавзолей потрібно зруйнувати, але ж не таким чином! Звичайно, галасу на весь світ було б багато, але в самій імперії це б мало що змінило. Справа в тому, що тоді, як виявилось, всі, від колгоспника до генсека, регулярно слухали закордонні радіоголоси, отож, знали про страшні беззаконня влади, але... мовчали, бо ніхто не хотів неприємностей. На цю тему навіть анекдот був. Комітетники затримали юнака котрий розклеював листівки. Запитують здивовано: "Так тут же нічого не написано! Який смисл розклеювати чисті аркуші?". А той у відповідь: "А навіщо щось писати? Усі ж і так усе знають...". З огляду на цю істину моя смерть була б абсолютно безглуздою. Розумію, що помилявся тоді: терором життя народу не покращиш. Змінюй свідомість людей і тоді покращаться існуючі порядки, влада. Якщо хочеш спасти весь світ, то спасись спочатку сам, як це зробив Ісус: охрестившись, отримав Духа Святого, сорок днів у пустині був випробовуваний від сатани, і успішно перемігши всі спокуси, пішов великі чуда людям показувати від Отця Свого, вчити їх любити Бога всім серцем своїм та ближнього свого, як самого себе.
Раніше та й зараз часто розмірковую чи розумно поступив, коли під час арешту, щоб уникнути найстрашнішого, зрікся своїх поглядів та планів - написав, що у мене немає причин ненавидіти владу та що вибухівку виготовляв ради цікавості. Кожного разу доходжу висновку, що поступив розумно, і, в результаті, повернувся живим та психічно здоровим. Та я ще легко відбувся! Чому? А у комітетників був уже проявлений мій лист антирадянського змісту адресований ЦРУ. Та за таке у ті часи навіть відкритим судом могли засудити до “вишки”! Комітетники ж не були настільки дурними, щоб дозволити мені привселюдно висміяти їхню абсурдну ідеологію та й, виправдавши, випустити із залу суду на волю... щоб я довів вже відомий їм терористичний задум до кінця… Якщо тричі Героя Соцпраці, конструктора наймогутнішої водневої бомби, лауреата Нобелівської премії, відомого правозахисника академіка Андрія Дмитровича Сахарова співробітники КДБ, позбавивши всіх звань та нагород, без суду вивезли у закрите місто Горький і там тримали під домашнім арештом. Якщо, коли він, відомий на весь світ академік, об’явив голодовку, його по-садистськи прив’язували до ліжка, силоміць запихали їжу та робили ін’єкції препаратів, котрі призводили до тяжких страждань та наслідків, то що вже говорити про мене, простого сільського хлопця? Якщо академікові один із “лікарів” пообіцяв: ”Умереть мы вам не дадим, но сделаем так, что сами штаны надеть не сможете”, то мене, справді, зробили б інвалідом фізичним та психічним, отож, ясна річ, цих би роздумів не було.
Не перестаю дякувати Богові, що все сталося саме так. Живим залишився. Розуму набрався - як казали в ув’язненні: "Тюрма багатьох знімає з ручника”. Вернувся на Батьківщину у свою сім'ю. Побачив Перебудову. Дочку мені дружина народила. "Путч" пережив. Разом з усім народом радів Незалежності України, волі. Уже без характеристик, анкет, принизливих перевірок та дозволів КДБ вільно виїздив за кордон, побачив світ. Зараз ось спогади та роздуми написав, котрі, гадаю, набагато більше змінять світ, ніж планований мною колись теракт. Хтось прочитає мою сповідь і вже не повторить чужих помилок… Буду радий що не дарма марав папір до глибокої ночі…
Нещодавно ради цікавості скачав з Інтернету декілька рецептів вибухових речовин, компоненти для виготовлення котрих є в господарчих магазинах та аптечних кіосках. Щоб перевірити правдивість інформації, купив усе необхідне та й виготовив декілька грамів. Пішов у чисте поле та й випробував. Вибух сірникової коробки "кіси" справив неабияке враження. Майнула думка: може ще раз спробувати десь щось підірвати? За день же можна легко виготовити десятки кілограмів вибухівки... Подумав і сказав сам собі вголос: "А толку? Усе ж залежить від свідомості людей. Якщо вони нормальних слів не розуміють, то терором їх тим більше не переконаєш..." А так і є. Були ж в історії періоди, коли жорстокість законів компенсувалась їх невиконанням...
Стосовно цієї теми також повчально розповісти долю українського політв’язня поета Василя Стуса. За що ж поета відправили в сибірські табори? А за вірші, за слова правди. Правдиве ж слово сильніше зброї. (Не дарма ж у сталінські часи були випадки, що НКВСники у підозрюваних навіть зубні пломби зривали - шукали антирадянські мікродокументи.) 1985 року, в час коли горбачовська "Перебудова" набирала обертів Нобелівський лауреат Генріх Бьйоль висунув Стуса на здобуття найпрестижнішої премії. Ясна річ, радянська влада не могла допустити щоб політв’язень отримав таку трибуну й із неї усьому світові розповів про справжній стан справ у імперії. Оскільки Нобелівську премію присуджують тільки живим, то в табір із Кремля надійшов наказ умертвити поета. Там майстри чорних справ довели поета до нервового зриву й за самими ж спровоковане дріб’язкове порушення закрили на 15 діб в штрафний ізолятор. Наступної ночі, як і перед смертю кожного в’язня, на прохідній, надриваючись, вила вівчарка. За яких обставин загинув поет існує декілька версій, але суть одна: завдання Кремля табірні кати виконали. Я ж знав, що спровокувати мою смерть табірні "специ" можуть досить легко, отож мусив зайвий раз не смикатись, не світитись, не наступати їм на болючий мозоль... Я, простий селянський хлопець став би піщинкою між коліщатами репресивного апарату величезної імперії. Мене і так добряче гнули, виправляли, отож, щоб не зламатись, мусив на певний час пригнутись.
Та хто для них я? Ось у той час наші військові збили південнокорейський пасажирський літак із сотнями мирних іноземців на борту й цим вдруге поставили світ на грань термоядерної катастрофи. Політика влади була такою: сотні іноземців - ніщо, а власний громадянин - піщинка...
Комуністи захопили владу й створений ними механізм велетенського репресивного апарату довгий час перетворював людей на табірний пил, тому що мало знаходилось піщинок щоб його зупинити. Якби десята частина дорослого населення рішуче виступила проти заколотників, то ті “революціонери” досить скоро опинилися б у в’язниці.
Це сьогодні усі герої заднім числом. Так, як і німці після війни, наші громадяни усюди та скрізь гордо признаються як вони героїчно боролись з тоталітарним режимом… Засоби ж державної масової інформації виставляють працівників колишніх та сьогоднішніх спецслужб гарними, веселими, добропорядними патріотами. Відносно того, що вони люди гарні на вигляд та з почуттям гумору, сперечатись не буду. Що ж стосується добропорядності та патріотизму, то з цим у них, а, відповідно, і у нас, досить серйозні проблеми… Скільки мільйонів перетворили на табірний пил, скільком же добрим людям ті веселі комітетники поламали життя! У “період застою” був популярним такий анекдот:
- Леонид Ильич, какое у Вас хобби?
- Собираю анекдоты о себе.
- И много насобирали?
- Два лагеря…
Ті гарні, веселі комітетники, котрі допомагали генсекові ту колекцію поповнювати й зараз без роботи не сидять. За сімома печатями інформація про замовлення, які вони сьогодні виконують.
Чому та як “сталося те, що сталося”?
Сьогодні українці, здивовано кліпаючи очима, сердито запитують один одного: "Дочекались незалежності, але чому жити стали так бідно? Чому безробіття? Чому сміхотворно низькі зарплати, пенсії та і їх виплачують із великою затримкою? Чому, щоб вижити, ми змушені горбатитись на дачах та городах? Чому плетемось у хвості цивілізації, опускаємось у прірву?".
А я відповім на ці питання. Радянський Союз на момент розвалу мав відсталу економіку та аморальне суспільство. І це зрозуміло: ніхто з нас не вважав себе повноправним господарем й тому працював абияк. Товари, виготовлені рабами держави, мали низьку якість, та і тих не вистачало. Іноземних товарів не було, тому що кордони були закриті. В цивілізованих країнах конкуренція примушує кожного господаря виготовляти якомога якіснішу та дешевшу продукцію, отож, продуктивність праці там досить висока, а, відповідно, собівартість - низька.
Незалежність відкрила кордони. Умить полиці магазинів та численних ринків наповнились різноманітними товарами з усього світу. Люди відвернулись від своїх низькоякісних товарів, а кинулись скуповувати високоякісні чужі. В результаті наші робітники залишились без роботи і, відповідно, без зарплати, а держбюджет – без наповнення.
Стала назрівати соціально-політична криза. Щоб наповнити бюджет і цим уникнути спалаху народного невдоволення, уряд став брати кредити за кордоном. На сьогодні сума зовнішнього боргу складає… 10 мільярдів американських доларів! Може, наш "мудрий" уряд використав ті гроші на закупку суперсучасних технологій для модернізації власної економіки? А от і ні - ті гроші пішли на виплату зарплат та пенсій. Отримавши гроші, ми дружно кинулись купувати свої та іноземні продукти, отож, їх проїли. Купували свої та чужі напої – отож, пропили. Купували свої та іноземні цигарки – отож, пустили з димом. Заправляли автомобілі іноземним пальним – отож, ті гроші вилетіли у вихлопну трубу. Розважались - отож прогуляли. Купували високоякісні імпортні презервативи – отож, прої…. (Та ви всі знаєте оте непристойне слово.) Так само поступили ми зі своїми заощадженнями, заводами, фабриками, полями, людським інтелектуальним потенціалом, сімейними реліквіями і т. д. Замість того щоб розвивати, модернізовувати власну економіку, ми кинулись купувати все іноземне і цим й досі інвестуємо індустріальний розвиток усього світу.
Перетворили державу в руїну і за звичкою наїждженим шляхом їздимо по всій планеті гроші позичати, а як іноді відмовляють, то продаємо іноземцям контрольні пакети акцій стратегічних державних підприємств, щоб знову їх прої…. І, що цікаво: іноземці й надалі надають нам кредити, хоча прекрасно розуміють, що віддавати борги нам нічим… Хочете знати, чому? Бояться соціального вибуху, громадянської війни у державі, переповненій ядерними реакторами та шкідливим виробництвом. От з'явиться у нас доморощений Ленін та й поведе злиденний, розлючений народ "експропрійовувати експропрійоване", знищувати релігію - "опіум для народу"… Та ми це вже проходили – знаємо, як воно робиться. І хто тоді буде в силі зупинити ураган народного невдоволення? Щоб було тихо в центрі Європи, цивілізованим державам вигідніше кредити давати, ніж миротворчі сили посилати. Не жаль грошей й тому, що вони ж скоро повернуться назад - народ використає їх на покупку всього іноземного: від жуйки до вантажного автомобіля, а також вигребе "секонд-хенд" з авто та сміттєзвалищ.
Живемо, як при комуністах: працював чи ні, а Захід від голоду померти не дасть. Ми за тринадцять років незалежності вже звикли до філософії відсталих народів: “Білі люди зобов’язані нас годувати”. От і чекаємо на кредити та гуманітарну допомогу щоб поритись у обносках та об’їдках. Ось на ринку продавець іноземного краму ділиться із сусідами радісною новиною: “Чули?.. Міжнародний банк реконструкції та розвитку надає Україні великі кредити. Нарешті людям виплатять заборгованості по зарплатах та пенсіях от і пожвавиться наша торгівля. Буде торг на шмутки, електроніку, парфумерію, косметику, солодощі, жуйки та презервативи…”.
Якось один чоловік так пожартував: "Давайте об'явимо війну США і без жодного пострілу здамося в полон. По міжнародних законах вони зобов'язані годувати полонених. От і проживемо безтурботно". Жарти жартами, але істина в тому, що бідність, зубожіння, відчай породжують всі інші проблеми.
Запитав приятеля, котрий на ринку торгує польським товаром: “Саша, як життя?”.
А він сумно: “Та, хіба - це життя? Щодня встаю о п’ятій годині, щоб о шостій уже бути на робочому місці. Заробляю щодня 10-15 гривень. Вистачає тільки на харчі та секонд-хендівський одяг…”.
Так як мій приятель, живе вся держава – весь заробіток іде на підтримання злиденного існування.
Раніше, у так званий період первинного накопичення капіталу, українці розпочали будувати розкішні двоповерхові будинки – наївно надіялись, що той період буде тривати вічно. У тих, хто не встиг своєчасно завершити будівництво, сьогодні фундаменти заростають бур’янами. Це пояснюється тим, що час куплю-продам бізнесу закінчився, а прийшов час виготовляти товари на рівні світових стандартів та боротись за ринки збуту. Людина створена для розумової та фізичної праці, бездіяльність же породжує безумство...
Багатьма товарами продовольчої та промислової групи нас забезпечує сусідня Польща. Там розумні закони зацікавили громадян працювати високопродуктивно, отож, собівартість їхніх товарів досить низька. Дійшло до того, що вигідно везти від них до нас контрабандним шляхом навіть ... сало та цукор. Та що сало – он власники підпільних ковбасних цехів закуповують у Польщі дешевий фарш із субпродуктів виготовлений для котів та собак для того щоб у нас… добавляти його у ковбасу. (!) Купуючи чужі товари, ми інвестуємо свої капітали у розвиток іноземних держав, а себе – обезкровлюємо. Україна для розвинених держав стала ринком збуту й постачальником дешевої робочої сили. Працюючі підприємства та громадяни платять податки, отож, сусідня Польща процвітає: скрізь чистота, дороги без вибоїн та добре освітлені. Ростуть багатоповерхові будинки, готелі, банки, ресторани, магазини, санаторії, спортивні споруди, прокладаються дороги. Люди на вулицях веселі, привітні. І це зрозуміло – при середньомісячній зарплаті більше як 400$ і ми б посміхались. Там, якщо в натовпі ненароком наступиш на ногу перехожому, то він, ради жарту, перший перед тобою й вибачиться. Поляки розбудовують свою державу, а ми – весь світ.
Унаслідок безглуздої політики уряду, у нас будови заморожені, на дорогах вибоїни, міста щоночі поринають у темряву, а люди при таких мізерних достатках злі, як собаки. Злиденне життя примушує людей ставати на шлях порушення закону. Можна сказати, що організована злочинність є різновидом громадянської війни.
Я не раз говорив і повторюю ще й ще: ми безславно програли не тільки ідеологічну війну, але й свої ринки збуту. Товари для нас виготовляють іноземці, отож, і зарплату вони отримують, причому, своєчасно. Роботи нема, а значить, нема й грошей на прожиття та оплату комунальних послуг. Багато підприємств та громадян не мають чим оплатити електроенергію та газопостачання, отож, зупинка електростанцій та припинення подачі газу загрожує суспільству катастрофою.
Безвихідь. В кожних очах злість, зневіра, відчай. Рівень життя не підвищується. Народ озлоблюється, спивається, зростає злочинність, суспільство деградує. Смертність перевищує народжуваність, зростає кількість розлучень, абортів, самогубств – нація вироджується. Оскільки самогубців не ховають за християнським обрядом, то декотрі оригінали відхід у потойбічний світ камуфлюють під нещасний випадок: утоплення, отруєння чадним газом, грибами, автомобільна аварія, нещасний випадок на виробництві тощо... Злидні породжують корупцію, аморальність, уседозволеність, і це зрозуміло: голодна людина, щоб прогодувати себе та сім’ю, іде на все. Є такий влучний вислів: “Тільки від життя собачого собака буває кусачою”.
Держава героїчно бореться зі злочинністю, котру сама ж і породжує. Потрапили в зачароване коло: відправляючи злочинця в ув’язнення, ми позбавляємо сім’ю годувальника. Його дружина, залишившись без засобів існування, скоріше всього “піде по руках”, а дітей виховає вулиця. Сам винуватець, доволі сьорбнувши тюремного “беспредєлу”, пізніше повернеться у суспільство морально скаліченим. Таким чином, ми закладаємо міну уповільненої дії під своє майбутнє. Одні потрапляють в ув’язнення, інші тим часом звільняються й знову беруться за старе. Місце загиблих у “розборках” та померлих займає вихована на подвійній моралі молодь. Логіка проста: якщо вибранці народу лаються, б’ються, замовляють вбивства один одного, крадуть мільйонами, то чому цього не можна робити нам? Усе так і є: риба гниє з голови…
Стан речей у державі катастрофічний. В таких умовах вести серйозний бізнес неможливо. От і дійшло до абсурду: Україна, котра споконвіку славилась своєю сільськогосподарською продукцією завалена продовольчими товарами з усього світу. Навіть курячі стегенця, так звані "ніжки Буша" купуємо привезені із-за кордону. Та що стегенця, он навіть яблука везуть до нас з Польщі, хоча, за нормальних умов повинно бути навпаки.
У нас на словах усе ніби чудово, але станеш вирішувати яку проблему - упираєшся в невидиму стіну: чиновники ганяють по бюрократичному колу, а ділові партнери проявляють непорядність. Усе в нас робиться не як у людей. Відносно непогану промисловість отримали від комуністичної імперії і так бездарно з нею обійшлись: профукали, перетворили в руїну.
Люди жартують: - У нас найважче гланди видалити.
- Що ж тут важкого? – дивуються іноземці.
- А те, що у нас усе робиться… через задній прохід…
Я так би охарактеризував сьогоднішній стан речей: Президент Л. Д. Кучма – бездарність. В державі – беспредєл. Хіба не так? Справи йдуть все гірше, а він перед народом виправдовується як незграбний танцюрист, котрому завжди щось мішає… І хто нам винен? Бачили ж очі що вибирали. Виступи нами обраного лідера я би охарактеризував словами Сергія Єсеніна:
Его стихи как телогрейка,
Но я их вслух вчера прочел -
И в клетке сдохла канарейка.
Других уж нечего считать,
Они под хладным солнцем зреют.
Бумаги даже замарать
И то, как надо, не умеют…
Люди, котрі пройшли партійну школу, є неперевершеними майстрами говорити гарні слова про любов до свого народу та всього прогресивного людства. Пригадуються виступи генсека компартії Леоніда Ілліча Брежнєва. Журналісти так описували реакцію численних продажних делегатів: “…и бурные, продолжительные аплодисменты, переходящие в овации. Звучат здравицы. Все встают!”.
Прийшла незалежність – жодного ката не покарали.
Мною, як і всіма іншими інакомислячими, займалась еліта правлячої компартії – співробітники КДБ. Антирадянських анекдотів знали безліч – робота в них така. Вони не були фанатиками комуністичної ідеї – прекрасно розуміли реалії життя та критично обговорювали, навіть обурювались непродуманими діями уряду! Ті, так звані “бійці незримого фронту,” усвідомлювали, що чинять беззаконня, але… відкрито насолоджувались уседозволеністю, котру дає їм робота в державних репресивних органах. Я помічав: плювати вони хотіли на радянську систему як і на ту, котра її змінить – їм головне зберегти владу, щоб і далі жити у своє задоволення. І виявився правий: коли Союз “нерушимий” розвалюватись став, то ні один із них не пішов на барикади помирати зі словами “…и, как один умрём, в борьбе за это”, а всі дружно перейшли служити новим господарям. Високопоставлені особи, котрі легко зрадили священне червоне знамено революції, так же легко здатні й жовто-блакитне зрадити… Прийшла незалежність – жодного ката не покарали. Не покарали, тому що всі вони, а також й ми винні, у кожного “рильце у пушку”.
Ось такі люди зараз займають майже всі кабінети влади. Комуністи, котрі раніше вперто сповідували ідеологію матеріальної рівності і за неї безжально карали кожного сьогодні самі буржуями стали – за награбовані капітали побудували розкішні будинки, придбали дорогі автомобілі. Кожну порядну людину, котра якимсь чином потрапляє в їхню систему, колишні партбюрократи закльовують, як зграя чорних ворон – білу.
Куплені засоби масової інформації переконують народ: “Не варто розсекречувати злочинців, агентів КДБ, всіляких “стукачів”, “шісток”, бо їх було так багато, що епідемія самогубств зруйнує, скалічить суспільство”. Наскільки ж влада боїться правди, і як же жаліє різну сволоту!
Прийшла пора створити інститут інквізиції.
Суспільство загниває. Користуючись відсутністю розумної ідеології, в нас процвітають, добираються вершин влади різні злодії, пристосуванці, чорнокнижники, перевертні, демагоги.
Кожне суспільство, котре офіційною ідеологією вибирає атеїзм, скочується до хаосу, деградації. Ніде у світі нема такої держави, у котрій би люди настільки ненавиділи один одного. Вороги так нас не катують, як ми самі себе знищуємо… Для прикладу: тільки в нашій мові є слова “дідівщина” та “беспредєл”. Ідучи довгий час шляхом атеїзму, ми побудували суспільство, котре нафаршироване, пронизане богоненависниками, чорнокнижниками. Атеїстичний закон чародійства не визнає, отже й не карає. Реклама чародійства всюди та скрізь, отож люди вирішувати свої проблеми йдуть до магістрів Чорної та Білої магії, або самі вивчають та чинять науку диявола. Існують навіть секти сатаністів, тому що, згідно закону, влада не має права відмовити у реєстрації будь-якій секті, якщо їхній устав не суперечить Конституції України. Божі заповіді праведного життя стримують людей від зла, а сатанізм приваблює людей тим, що… нічим не обмежує поведінку – там дозволено ВСЕ. Ідеологія сатанізму така: “Ти маєш право жити де хочеш, як хочеш і з ким хочеш. Так безжально усунь зі свого шляху, знищ кожного, хто заважає тобі жити так як ти хочеш!”. Слов’яни споконвіку мріють про абсолютну, необмежену свободу, отож Росія, Україна та Білорусія є заповідниками диявола, сатанинськими державами в прямому значенні цього слова. З'явилось багато різних “рятівників”, котрі купують ліцензію Міністерства охорони здоров’я, та й подорожуючи містами, влаштовують масові та індивідуальні платні сеанси зняття порчі, тілесного зцілення. Продають магічні фотографії, заговори, талісмани, амулети та обереги. І коштує індивідуальний сеанс разом із магічним набором для досягнення щастя та здоров’я… третину середньомісячної платні! Бажаючих вистачає - хвора людина ради зцілення готова останню сорочку віддати. Справжні же знахарі хворих не обдирають, не подорожують і себе не рекламують – чутки про їхні добрі діла поширюють вдячні люди. Колись Ісус Христос, а пізніше апостоли лікували душевні та фізичні недуги людей, але грошей вони не брали і магічні талісмани не роздавали. У монастирях святі старці проводять зцілення душі та тіла, а вдячні прихожани жертвують на храм, хто скільки бажає. Якщо вдуматись, то численні “рятівники”… підривають основи християнства! Навіщо звертатись до Бога, заповідей дотримуватись коли купив у “рятівника” магічний набір для щастя й цим і гріхів позбавився і проблеми свої вирішив? Замість того щоб до церкви ходити, ідемо до знавців магічних справ і у них купуємо вирішення своїх проблем. Ворог платить одному магістрові таємничих наук щоб тобі поробив, а ти платиш іншому щоб той те зло назад повернув. І розгоряється незрима війна. Ненавистю не знищити ненависть, кров’ю не змити кров, грязюкою не змити грязюку. Зло можна перемогти тільки добром.
В минулому Європейські країни для боротьби з чародійством організували інститут інквізиції. Наші засоби масової інформації відносно цієї теми свідомо дезінформують народ: заявляють, що процвітало мракобісся – спалювали безневинних. Я серйозно дослідив цю тему й виявив, що відбувалось насправді.
До інквізитора приходила людина і свідчила, що після суперечки з певною особою та її погроз помститись, в сім’ї або господарстві починались дивні нещасні випадки, хвороби, проблеми. Інквізитор записував. Другий чоловік приходив і на вищеназвану особу свідчив подібне. Інквізитор і те свідчення записував. Після скарги третьої людини поважні громадяни міста запрошували священика та йшли до підозрюваної особи з обшуком. Коли, справді, знаходили Чорну магію, або предмети для чародійства, лише тоді пропонували чорнокнижникові сповідувати свої гріхи, покаятись перед Богом та людьми. Коли ж під тиском беззаперечних доказів слуга диявола все ж відмовлявся зректись свого господаря – лише тоді інквізитори виносили смертний вирок.
Зараз у державі анархія, уседозволеність, безвідповідальність. І це зрозуміло: якщо в суспільстві відсутня правляча ідеологія, то її місце займає цинізм. Ось і “сталося те, що сталося”. Багато хто кинувся служити ворогові Божому – дияволові і магію не читає хіба що лінивий. З огляду на це давно пора увести інститут інквізиції, щоб виконати Божу заповідь: “Чарівниці не зоставиш при житті”. (Друга книга Мойсеєва 22:17)
Будуємо своє щастя на нещасті свого ближнього.
Чому ми живемо так погано? А я наведу приклад. Купив на ринку за однакову ціну кільки в томатному соусі виробництва України та Прибалтики. В іноземній банці були смачні кільки в томатному соусі, а у нашій… декілька рибок, залитих коричневою водою. І це зрозуміло: у нас усі жити хочуть. От і живемо так бідно, тому що всі звикли жити неправдою – будуємо своє щастя на нещасті свого ближнього.
Односельчанин вирішив зробити бізнес на перепродажі картоплі. Роздав мішки. Люди приносили їх наповненими добірною картоплею. Завантажив та й повіз в Одесу. При продажі виявилось, що в частині мішків зверху гарна картопля, а внизу – дрібна та гнила. (“Совки” не пропускають можливості ошукати свого ближнього.)
Пішов на гуртовню купити до святкового столу декілька пляшок горілки. Обслуговували ввічливо, але от у пляшках виявився розбавлений водою неякісний спирт. Іншого разу куплений коньяк мав котячий запах – очевидно горе-комерсант у ванні спочатку кота викупав, а потім у ту воду заливав спирт, барвники та ароматизатори… Розповів цю пригоду знайомому. А він, похитавши головою, підхопив тему: “Мій товариш працює у пункті прийому склотари. Так йому за кожну коньячну пляшку горе-бізнесмени платять по одній гривні – у десятикратному розмірі!”.
Наша біда у тому, що ми звикли намазувати чужий кусочок масла на свій кусок хліба, тягнути простирадло на себе. Яку економіку, яке суспільство ви хочете побудувати з таким народом? Тут, що не будуй – усе “Архіпелаг ГУЛАГ” виходить… А так і є: бідність, отож, кількість злочинів, а, відповідно, і в’язнів зростає. Б’ємо всі рекорди по кількості в’язнів і, відповідно, правоохоронців на 100000 населення.
Напередодні свята жінка послала мене на ринок купити декілька кілограмів легенів. За склом кіоску у таблиці з переліком наявного товару побачив, що потрібний мені товар є й став у чергу. Аж ось продавщиця вийшла й мовчки пішла у своїх справах. Спочатку люди мовчали, потім обурювались, що ціни на субпродукти ростуть майже щодня. Коли ж минуло десять хвилин, стали обурюватись довготривалою відсутністю продавщиці. Одна із присутніх заявила: "Я не вперше тут субпродукти купую. У неї мовчки піти й блукати хвилин десять-двадцять стало звичкою. Ось переконаєтесь: повернеться й навіть не вибачиться. Більше того - огризатись буде". Поряд бізнесмен продавав живу рибу. Біля нього нервово палив цигарку та переминався з ноги на ногу його підпилий, брудний помічник. Бізнесмен покрикував: "Боря, рыбу, рыбу быстрее вези!". А той у відповідь сердито: "А как я её привезу когда этот пидар Володька тачку забрал!? И где его, козла, носит!?". Бізнесмен продовжував наполягати: "Давай ищи, ищи его, забирай тачку и рыбу быстрее вези!". Підпилий помічник на те сердито: "А где его я искать то буду!? Во, бля, Володька, сука, гад, пидар!". Я не витримав й лагідно звернувся до Бориса: "Ви, хлопці, купіть собі мобільні телефони. Тоді й знайти один одного зможете без проблем". "Борька" ж на те: "Тогда дешевле будет радиостанции купить!" - "Можна й так" - погодився я. Через двадцять хвилин повернулась продавщиця й мовчки зайшла у кіоск. Натовп обурено загудів, а та у відповідь: "Маю ж я право на обід!". Люди з черги: "Який вранці може бути обід!?" Та у відповідь: "А я з шостої години ранку тут товчусь...". Поволі натовп вгамувався. Підійшла моя черга і я попросив зважити п'ять кілограмів легенів. Продавщиця відповіла, що потрібного мені продукту вже немає! (!?) "А на ціннику ж є!" - обурився я. "Вибачте, я забула стерти напис на ціннику!" - виправдовувалась продавщиця. Виходило так, що я дарма змарнував у черзі півгодини життя! Міняються президенти та парламентарі але, на жаль, безтолковість та хамство залишаються нормою нашого життя. От змінимо владу й тоді буде нам щастя, - щоразу наївно надіємось. Колись скинули царя й раділи - надіялись, що нарешті заживемо як у Європі. Пізніше раділи кожним "визволителям". При моїй пам'яті раділи загибелі радянської влади - надіялись нарешті пожити по-людськи... Не потрібно чекати доброго дядю - потрібно мінятись самим. Як у Європі у нас буде коли та продавщиця стане відноситись до людей по-людськи, а продавець риби купить помічникам мобільні телефони, видасть чистий одяг й попросить не лаятись при людях... От якби я став президентом України, то моє перше звернення до народу було б схоже не на виступ політика, а на проповідь священика. У нас же в кожного у кімнаті висить ікона на котрій Ісус Христос тримає розкриту Євангелію в котрій великими літерами написано: "Заповідь нову даю вам: Любіть один одного". Чому ж ми не слідуємо цій заповіді?...
Економічний розцвіт неможливий без духовного відродження нації. Потрібно лікувати народ від “совковості” – пояснювати добром і по-різному, що на нашій загадковій планеті людські прокляття не зникають безслідно, а неправедні багатства щастя не приносять. Ось саме тому і не принесла нам щастя та комуністична революція. А чому саме у нас та революція сталася?
А все залежить від вихованості, порядності людей. Весь світ читав Маркса, але тільки у нас кинулись вбивати, грабувати, руйнувати побудоване предками. У всьому цивілізованому світі за вбивство лише однієї людини злочинця суворо карають, а у нас організатора величезного злочинного угрупування за вбивство десятків мільйонів безневинних громадян називають генієм, вождем світового пролетаріату, а після смерті роблять ідолом і на могилі будують головну трибуну, із котрої послідовники вітають одурених ними рабів.
Поховайте людину не по-комуністичному, а по-людськи.
Хто такі комуністи? Це ті, хто самі творили страшні беззаконня та ще й інших примушували… Це люди, котрі Бога відкинули, а зробили ідолом, назвали вождем, генієм земну людину - Володимира Ульянова. Це ті, котрі зробили вождем параноїка, котрий плював на усіх і все, а після смерті свого кумира спочатку помпезно вносили тіло у мавзолей, а пізніше ходили як опльовані та мовчки виносили негідника з мавзолею. Це пристосуванці, котрі, щоб не опинитись у числі ворогів вождя-параноїка, змінюють свої переконання разом із передовицями партійних газет.
Як керована Леніним революція перемогла? Комуністи силою зброї захопили владу. А далі все просто. Приїздить комісар із пістолетом, піднімає червоний прапор та проголошує комуністичні гасла. До нього записуватись у партію, щоб насолодитись владою, збігалась усіляка сволота, погань. І ось вони іменем революції грабують багатства заможних громадян, - це у них називалось “експропріація експропрійованого”. Грабують працьовитих селян, це на їхньому жаргоні називалось “розкуркулення”. Грабують та руйнують церкви (“опіум для народу" ), вбивають священиків (“мироїдів, паразитів”).
А що ж основна маса народу? Кожен тремтить за свою шкуру… Філософія така: “А хіба мені більше всіх треба?.. Я чоловік маленький, моя хата скраю... Аби тільки мене не зачіпали, а з іншими хай роблять все, що завгодно…” От і гинула держава від репресій купки негідників та штучно створеного голодомору. Ні, ми не фіни і не афганці - ми й досі безтолкові, жалюгідні раби.
Православна церква шанує численних святих, тіла котрих навіть століття після смерті були знайдені нетлінними, приємно пахнучими та зціляючими невиліковні хвороби. Тіло ж вождя світового пролетаріату комуністи змушені були герметично закрити в скляний саркофаг, щоб хто не помер від нестерпного смороду.
Хочу дати всім розумну пораду: поховайте людину не по-комуністичному, а по-людськи і, причому, мовчки. Мовчки, тому що про покійників говорять добре, або нічого. Та не вартий той злочинець жодного доброго слова: насправді геніальності там – нуль. Керовані ним комуністи узаконили грабунок, більшу частину населення об’явили ворогами народу і після судилища стали у таборах використовувати як дармову робочу силу. Їхні оселі, майно та цінності присвоїли і лише частину награбованого роздали бідним щоб цим завоювати їхні симпатії, лояльність. Що ж тут геніального?
У колишній соціалістичній Болгарії розумніші за нас громадяни вже давно мавзолей Димитрова зруйнували – три рази вибухівку закладали, а ми й досі тримаємо мумію ідола у підвішеному між небом і землею стані. Не по християнські це, гріх перед Богом.
Дисидентів - в президенти.
В перший рік незалежності у нас був шанс усе змінити. У своїх виступах на мітингах розумні люди пропонували:" Давайте поступимо, як у країнах Прибалтики: усунемо перефарбованих комуністів та кадебістів від влади”. Але… їх підтримувала лише купка патріотів, котра в основному складалась з уцілілих в комуністичних концтаборах повстанців. А що ж основна маса народу? Знову та сама філософія: “Я чоловік маленький… Що користі займатись політикою – на мітингах же грошей не платять… Краще в цей час куплю товар в одному місці, а продам дорожче в іншому, і цим зароблю собі на випивку та сім’ю нагодую…” А тим часом партбюрократи вмить стали щирими демократами, щоб теплі місця свої зберегти. Як ще у період хрущовської “відлиги” сказав поет: “А те, кто нам заламывали руки, сейчас берут нас на поруки, друг другу отпуская грех”. Новоутворені посади зайняли авантюристи, котрі зуміли наобіцяти легковірному народові фантастичні блага.
У колишніх соціалістичних країнах президентами обирали дисидентів, а у нас – компартійних бюрократів. І до сьогоднішнього дня тасується стара замусолена колода – від колишніх кадебістських “шісток” до компартійних “тузів”. В тюрмах, етапах та таборах я жодного разу серед політв’язнів не зустрічав ні Кравчука, ні Кучми, ні Путіна. Ви можете собі уявити, що після поразки націонал-соціалістичної ідеології німецький народ обрав керувати державою… високопоставленого офіцера колишнього Гестапо? Та таке у страшному сні не присниться. А в Росії обрали. О, ця загадкова слов’янська душа… А все пояснюється дуже просто: народ стомився від уседозволеності чиновників, розгулу злочинності, власної розхлябаності та безтолковості. Сам народ бажає “залізної руки”, котра нарешті наведе порядок. От і вибрали “чекіста” у наївній надії: ”Вот приедет барин… Барин нас рассудит!”. Ще важливу роль зіграло й те що Путін об'єднав у собі двох улюблених персонажів наших анекдотів: Вовочку і Штірліца… Нами ж неможливо керувати по-хорошому. Цар Микола був нерішучим, слабохарактерним, не здатним на широкомасштабний терор от і втратив престол, життя своє та усього сімейства. Його ж убивці залізною рукою довго утримували владу... Пригадую як під час горбачовської “Перебудови” у сибірському таборі ніхто з начальства добром не міг припинити безпредєл. Тільки владному, із манерами диктатора капітанові Павлову це вдалось...
Ось і маємо те, що маємо. А що кому скажеш? Кому воно потрібно? Кожен відповідає: “Я чоловік маленький… Хіба мені більше всіх треба? Навіщо мені та політика? Хоч і живу погано, зате краще, ніж у тюрмі…”. А втім, логіка у подібній поведінці є. Людина може прийняти участь у політичній акції раз, другий, третій, четвертий, але коли самопожертва не приносить ні морального задоволення, ні матеріальної вигоди, то ентузіазм поволі згасає… Знайомий письменник, до котрого я звернувся з проханням допомогти надрукувати ці спогади сумно відповів: “Усі зараз “жидовствують”, тобто вимагають грошей. Живуть за принципом: Платіть нам й за ваші гроші “…Душу й тіло ми положим за нашу свободу, і покажем, що ми, браття, козацького роду”. У подібному стані речей немає нічого дивного: на початку минулого сторіччя марксисти для фінансування своєї революційної боротьби грабували каси та експедиції, котрі перевозили гроші, пізніше уряд Німеччини щедро фінансував комуністів щоб ті “із іскри розпалили полум’я” котре знищить ворожу їм Російську імперію. За прикладом Німеччини часів Першої світової війни згодом Радянський Союз не тільки щедро фінансував по всьому світі усілякі марксистсько-ленінські режими, а й навчав як діяти та озброював... Я ж не можу, за прикладом комуністів, добувати кошти злочинним, антихристиянським шляхом для того щоб використати їх на пропаганду християнських цінностей…
Досить цікаву державу ми побудували. Злочинність, безтолковість, безвідповідальність, хамство, зневіра, пияцтво, відчай… Одне слово: “Беспредєл”. Найпоширенішими словами є добірна лайка. Щоправда в кабінетах влади говорять лагідно, але своєю поведінкою ясно дають зрозуміти що ти ніхто, нуль. А що кому скажеш, особливо якщо у нього гроші, зв’язки у структурах влади чи кримінальному світі, що, по суті, одне й те саме… Немає нічого дивного в тому що, як засвідчили горезвісні касети, президент та оточення у спілкуванні використовують “ненормативну лексику”. А як же нашим народом керувати без мату? Що поробиш – такі у нас люди. Часто спостерігаю як із дорогої іномарки вилазить гарно вдягнений чолов’яга і так сипле добірним матом, що у перехожих вуха в’януть. Щоразу пригадуються усім нам відомі слова нашого великого Кобзаря:
А в нас!.. На те письменні ми,
Читаєм Божії глаголи!..
І од глибокої тюрми
Та до високого престолу –
Усі ми в золоті і голі.
У таких умовах жити важко, а робити серйозний бізнес неможливо. Отож не дивно, що за 13 років незалежності ми не змогли налагодити випуск навіть сучасних, конкурентноздатних дитячих іграшок – я вже не говорю про більш трудомісткі вироби.
У 1896 році Генрі Форд у своєму сараї виготовив перший автомобіль, а вже через сім років створив власну фірму, котра повним ходом випускала високоякісні автомобілі.
А що у нас? На початку незалежності звільнений робітник, щоб прогодувати сім’ю, ставав “човником” – возив із-за кордону товари для перепродажу. Зараз у нього теж прогрес: поміняв тачку “кравчучку” на мікроавтобус та продовжує їздити тим же маршрутом. Ось так і живемо: зберуться кум, брат та сват і підпільно виготовляють “лівий” товар, або орендують автомобілі та грають на різниці цін між регіонами… Багато таких, котрі роз’їхались по всьому світу, а там за мізерну (по їхніх стандартах) платню нелегально виконують ту роботу, на котру не погоджується останній місцевий п’яничка.
Підприємства зупинені, отож, люди вимушені перепродувати, хто що тільки може. Не держава, а суцільний базар. Чому так? Чому за базар ніхто не відповідає?
За 13 років курс нашої гривні відносно долара ніби вдалось стабілізувати, але залишається заборгованість по зарплаті, ростуть ціни, а, відповідно, злочинність, продажність, озлобленість, відчай, число абортів, розлучень, самогубств… Неухильно падає рівень життя, моральність і, відповідно, народжуваність.
Приклад Канади.
У 1929 році у наших краях вербувальники агітували переселятись у Канаду - знали, що наш народ працьовитий. Поїхали наші родичі, а потім писали, як їм там жилось. Місцевість була лісистою та малолюдною. Власті сказали: даємо вам на три роки безвідсотковий кредит для побудови житла та придбання техніки. Скільки хто лісу за цей час викорчує, та земля стане його власністю. Стимул був, отож, старались. Люди в полі, а заготівельник тим часом привозить замовлені будматеріали, інструменти, добрива, пальне, предмети побуту. Взамін забирає продукти фермерської праці та заявку на завтра. Господар та заготівельник могли не бачитись тривалий час, але не було такого, щоб один другого обважив чи обрахував… Через три роки представник влади заміряв земельну ділянку кожного та виписав документи на право власності. Спочатку важко було розпочинати на голому місці, але за три роки переселенці міцно стали на ноги, отож, розрахувались без проблем. Пізніше ті переселенці з України продавали зерно колгоспному Радянському Союзові.
Ніхто за базар не відповідає.
Уже 13 років наша держава незалежна. Це більше ніж три рази по три роки. Мали ж усе: житло, працьовитий народ, родючу землю, техніку… Чому ж дожились до катастрофи? З огляду на це один розумний чоловік написав у газеті: “Давайте зберемо всю валюту та й купимо за кордоном розумний уряд”.
А й справді: хотіли побудувати ринкову економіку, а створили базар. Президент киває на парламент, парламент – на уряд, уряд – на президента. Державою курують збори колгоспників, тобто всі, але конкретно – ніхто… Отож, ніхто за базар не відповідає. От і борсаємось в океані цинізму та злиднів.
Усі говорять гарні слова про волю, любов до власного народу так, як нещодавно комуністи говорили про мир, рівність, братерство та волю. Говорили про мир, а самі воювали, зброю виготовляли та тримали всю планету під прицілом термоядерних ракет. Говорили про рівність, а самі відпочивали у спецсанаторіях, отоварювались у спецрозподільниках. Говорили про волю, свободу, а своїх громадян за правду відправляли у тюрми, табори, спецпсихлікарні.
І зараз, за звичкою, всі люблять один одного сатанинською любов’ю – так як мене Іуда з КДБ любив. Говорив правдиві слова про злиденне життя народу, несправедливість влади, жалів, співчував, пригощав, повчав, в гості до себе та брата водив… щоб побільше цінної інформації добути, за котру добре заплатять. Так і сьогодні: усі говорять гарні слова, а самі тим часом народним добром кишені набивають, щоб було за що пожити, коли все остаточно розвалиться.
Економіку підняти державні службовці не вміють, але от у тюрму посадити – це у нас й досі робиться напрочуд професійно… А народ у нас талановитий, працьовитий, тільки от ми заблудились у різних філософіях і цим створили собі серйозні проблеми.
Їхав я з колегою. Шофер усю дорогу наспівував веселі пісні. Несподівано колесо втрапило у глибоку вибоїну. Автомобіль добряче тряхнуло. Умить мій приятель змінив веселі пісні на добірну лайку – усіх мать пригадав. Настрій був украй зіпсований. А не було б тієї ями – усе було б і далі чудово.
Державі вкрай потрібен толковий господар, котрий організує реконструкцію життєвих доріг народу, щоб ми змогли в’їхати в цивілізований світ. Нас і досі всі, кому не лінь, ламають, нищать, як отой віник, - по прутиках. Нам украй необхідний свій Мойсей, котрий зв’яже віник, тобто згуртує, об’єднає, перетворить роздрібнених, розпорошених хохлів у націю дружніх українців. Зараз господаря нема, отож, суспільство у катастрофічному стані і ніхто не знає що робити. Перепробували все, але результату – нуль, бо нема свіжих ідей, нових лідерів. Склалась відома ситуація коли “Низи не хочуть жити по-старому, а верхи не можуть керувати по-новому”.
Порада мудрого єврея.
Якось серед гурту місцевої інтелігенції старий єврей сказав так: "Українці, бережіть чеченців!". Усі задумались, але ніхто не вловив логіки тієї на перший погляд абсурдної поради. Здивувались: "Де Україна, а де - Чечня... Яке ж то ми маємо відношення до чеченців?" Попрохали мудрого єврея розтовкмачити популярно. Той пояснив дохідливо: "Росія здавна є державою з імперськими амбіціями. Коли росіяни покінчать із Чечнею, тоді візьмуться за Україну!". Сьогодні виявилось, що той єврей був більше ніж правий - росіяни ще з Чечнею мирної угоди не досягли, а вже замутили конфлікт у Керченській протоці навколо українського острова Тузла для того щоб прощупати настрої, патріотизм жителів сусідньої держави. Виявилось, що патріотизм українців майже нульовий - гнівно виступили декілька делегатів, критично прошелестіли газети і на цьому все затихло, забулось. А кому з обивателів потрібна чужа біда в час коли у кожного є своя?.. Нещодавно наше місто відвідав лідер блоку "Наша Україна" Віктор Ющенко. Прийшов і я на влаштований "нашоукраїнцями" мітинг. Виступали оратори, а я тим часом в обличчя співвітчизників вдивлявся - шукав в очах якщо не вогонь, то хоча б іскорки любові, завзяття, рішучості встати на захист кордонів України. Інтуїтивно старався здогадатись, хто з присутніх у випадку чого здатен буде вийти на барикади ради незалежності України. Не знайшов. Обивателям же байдуже: "ковбаса" чи "колбаса" - аби тільки вона була… Дома став навпроти дзеркала й, поглянувши в очі, запитав себе: "А ти у випадку небезпеки підеш помирати заради незалежності України?" У свідомості за долю секунди промайнули сотні тисяч облич, життєвих епізодів. Помирав же за народ і що з того? Ради кого й чого ще раз помирати? Захищати розкішне життя перефарбованих комуністів, кадебістів, казнокрадів, кримінальних авторитетів? Відповіді не знайшов… А може наша армія у випадку чого стане на захист територіальної цілісності України? У нас є армія, але усе пізнається у порівнянні - українська армія проти російської це все-одно що армія Іраку проти армії США. При такому стані справ росіянам нас навіть душити не прийдеться - вони наляжуть на нас і ми захлинемось у власних фекаліях… А так уже було у перший рік незалежності (1918). З усього народу тільки 300 юнаків зголосились піти в бій за незалежність України. Усі вони й загинули у нерівному бою… Хто із нас захоче повторити їхній подвиг?..
Я не дарма навів цей типовий епізод. У перші роки незалежності я з приятелями їздив у Прибалтику за товаром. Цікаво зазначити, що купували ми там модний одяг з іноземного матеріалу, але от пошитий місцевими майстрами. Я помітив, що їхня влада створила людям сприятливі умови для чесної праці. От люди і кинулись щось для себе та нас виготовляти, збагачуватись своїми трудами праведними. Прибалти теж пережили період комуністичного панування, але все ж добропорядність якось зберегли. З ними, для нас чужими людьми, ділові стосунки вести одне задоволення. Приємно вражає їхня доброчесність у відносинах, якість виконання, пунктуальність, щирість та гостинність. Уже при другому контакті нас запросили в гості й ділова розмова проходила за накритим столом. Відчувалось, що вони дуже дорожать своєю репутацією, поважають ділових партнерів і що їм не знайомий наш спосіб виживання під назвою “бе-бе”... Щоразу на вокзалі нас чекало таксі. Як же ми були здивовані коли одного разу його не побачили. Аж тут перед нами з’явився водій. Рональд нам пояснив, що оскільки таксі на ремонті, то обслуговувати нас він приїхав на власному авто...
Прибалти є людьми розумними та добропорядними. Ось саме тому стартуючи з однакового економічного стану, вони змогли досягнули набагато вищого від нас рівня життя. Не маючи власних родовищ нафти та кольорових металів вони стали… експортерами нафтопродуктів та кольорових металів! Як же це стало можливим? Прибалти купують нафту, переробляють її і з вигодою для себе продають уже готові нафтопродукти. Скуповують у державах колишнього Радянського Союзу “нерушимого” брухт кольорових металів, переплавляють його у зливки і значно дорожче уже по ціні чистого металу продають за кордон. (Така діяльність на жаргоні в’язнів називається “крутитися з нуля”.) Користуючись тим, що у нас великі ставки митного збору на потримані іноземні автомобілі, ввели у себе мізерні ставки митного збору й цим зробили вигідним купувати потримані авто у них й експлуатувати їх у нас за їхніми довіреностями. Це називається “грати на чужих помилках”. А чому ми не можемо крутитися з нуля, грати на чужих помилках? А тому, що дурніших за нас уже немає… От купити б нам усім розум та він же в аптеках не продається…
Я все думаю: “Як же сміхотворно мало потрібно для процвітання держави: кожному прибрати прилеглу територію, повикидати мотлох із робочого місця, випрати та випрасувати спецодяг, покинути красти, пиячити й розпочати відноситись до ближнього свого так як хочеш щоб відносились до тебе... Державу нашу виведе з кризи той чоловік, котрий переконає народ так жити завжди. А може собі стати тим лідером? Та хто надасть мені мікрофон, хто мене зрозуміє, кому я тут потрібен й хто піде за мною? Хто?.. У нас кожен сам за себе. Власну оселю прибрав та й сміття уночі висипав за поріг – а там хоч трава не рости...
Колись Христос нагодував величезний натовп п’ятьма хлібами та двома рибинами так, що всі наситились ще й дванадцять повних кошів наклали кусків, що залишились. Люди хотіли прийти та забрати Його, щоб поставити своїм царем, але Ісус відійшов від них. Так й сьогодні усі мріють про всесильного добродія, котрий якимсь дивом відразу усіх нагодує, одягне, вилікує, побудує житло, підприємства, прибере довкілля, вирішить особисті проблеми кожного... Так де ж нам такого доброго чарівника взяти? Усі мріють не працювати, а достаток мати. Нещодавно сусідка дивувалась: “Пропонувала безробітним односельчанам добрий обід та заробіток 15 гривень. Це ж у нас добрі гроші. Лають владу, плачуться на бідність, а працювати відмовляються!”. Ми до праці на підйом важкі, а от пити, гуляти, експропрійовувати, розкуркулювати, конфісковувати, вилучати піднімаємось досить швидко. На цю тему однокласник розповів армійську бувальщину: “Провели хлопці у частину шлюху. Я товариша серед ночі буджу: “Уставай. Старшина посилає нас на кухню чистити картоплю”. Так той став... посилати мене негарними словами. Тоді я йому на вухо тихо: ”Картопля – це привід, понт. Тут он хлопці бабу привели...” Після цих слів мій товариш зірвався, як ошпарений: “Наказ є наказ! Я вже одягаюсь й біжу!”. Усе так і є...
Та з нашим народом усякий лідер досить скоро перетвориться на пахана, правляча партія – на банду, а країна - на величезний виправно-трудовий концтабір. Хто з нас зможе керувати державою мудро?
А що зроблю я, якщо таки стану Божим обранцем? Виступлю по радіо та телебаченню зі зверненням до нації. Суть звернення така: комуністи з перших секунд збройного державного перевороту будували суспільство, в котрому найбільшим злочинцем являлась держава, її правляча ідеологія. Держава вбивала, грабувала, руйнувала побудоване предками, безжально перетворювала у табірний пил людей та калічила їхні душі. Ми, одурені пропагандою та спокушені вседозволеністю, побудували суспільно-політичний лад, в котрому процвітають, добираються вершин влади чорнокнижники, злодії, лицеміри, пристосуванці, покидьки. Побудований нами табір соціалізму був величезним, огородженим колючим дротом кримінальним табором, в котрому роль пахана виконував генсек правлячої компартії, а блатних грали високопоставлені партійці. Ми й досі будуємо свій добробут на могилах, кістках, крові, сльозах закатованих, пограбованих, обманутих своїх співвітчизників. Ми заблудились у різних філософіях – нам як біблійному блудному синові пора повернутись до Бога. Господь Бог є, і закони Його діють незалежно від того, віримо ми в Нього чи ні, хочемо ми цього, чи ні. Господні закони напрочуд розумні, і Творець всього видимого та невидимого осміяний не буває: що сіємо, те й пожинаємо, як дбаємо так і маємо. Відкинули Бога, а поклонились, зробили ідолом злочинця, котрий дозволив, навчив жити за законами уседозволеності, от і маємо те, що маємо.
Слід знати: усяка дорога, котра не веде до Бога, веде до загибелі. Під прапором марксизму-ленінізму йшли до перемоги комунізму, а прийшли самі бачите куди… Ми вбивали, грабували, продавали та мовчанням зраджували один одного, отож, на нас кров закатованих співвітчизників. Слід усім стати на коліна та визнати свою вину, покаятись, попросити у Господа Бога прощення за страшні беззаконня свої. Покаятись та принести достойні плоди покаяння. І я стану, бо теж винен: у сибірському таборі моїх друзів убивали, а я не втрутився бо за свою шкуру тремтів і цим мовчанням зрадив їх. Щоправда, я сам у ту пору балансував між життям та смертю, але хіба це виправдання?
А далі влаштую процес на зразок нюрнберзького над ідейними натхненниками та організаторами найстрашніших злочинів комуністичної влади. Поступлю, як у країнах Прибалтики: очищу всі структури влади від колишніх комуністів та кадебістів – отих чорнокнижників, демагогів, перевертнів, казнокрадів. Улаштую відкритий судовий процес також і над своїми катами.
Я чоловік м’який, не бажаю червоний терор замінити синьо-жовтим. Хочу іншого: щоб люди на тих негідників подивились та дали належну оцінку їхнім учинкам.
Я чоловік м’який, але це не означає, що тютя, мимра, мямля та розмазня… Як колись Ісус Христос повиганяв негідників з Храму, так і я очищу всі структури влади від колишніх комуністів та кадебістів – всі дружно підуть на біржу праці. В кабінетах проведемо дезинфекцію, щоб навіть духу їхнього не було. Будемо вдень із вогнем шукати порядних людей, щоб заповнити звільнені місця.
Колись Мойсей 40 років вів свій народ до Богом обіцяного краю, хоча прийти можна було за тиждень. Чому? А для того, щоб вимерли всі, хто пам’ятав рабство.
У нас стільки часу нема, вже й так 13 років згаяли. Маємо найкращі у світі землі та талановитий, працьовитий народ, але… живемо з кожним днем все гірше. Усе в нас є, тільки одного не вистачає: слід усім попросити у Бога мудрості, щоб розумно розпоряджатись тим, що маємо.
Ми дуже хитрі чинити всяке зло, ошукувати свого ближнього. І справді: закон можна перехитрити, правосуддя – підкупити. Це так, але неможливо одурити Бога, котрий усе знає, бачить, чує і по ділах наших відплачує нам. Написано: “Він ловить хитрих у хитрощах їхніх”.
Слід знати істину: Клімат Землі, кількість стихійних лих, війн, катастроф, хвороб, нещасних випадків залежить від поведінки людей: від нашої віри в Бога, (тому, що без віри догодити Богові неможливо), надії на Бога, любові до Бога, нашої добропорядності. Закони Господні напрочуд розумні: Він, Владика Неба і Землі, всього видимого та невидимого, вартий нашого поклоніння, честі та слави.
Кожна держава являє собою єдину сім’ю, де всі відповідають один за одного. Коли на державу посипались нещастя, оточили вороги, то причину слід шукати у собі, у дзеркало всій нації потрібно подивитись.
Відомо, що кожен водій, котрий їздить за власними правилами, створює загрозу всім учасникам дорожнього руху. Так само і в земному житті: кожен, хто живе за власними законами, загрожує всьому суспільству, накликає Господній гнів на весь край. Потрібно не просто дотримуватись Божих заповідей та молитись, але й пильно слідкувати, щоб серед народу не знайшлось жодного боговідступника. Любиш свій народ - не порушуй Господніх законів, не наводь Божий гнів на свій край.
Вірно кажуть: “Одна паршива овечка все стадо псує”. А так і є: щоб зіпсувати життя, на весь колектив досить одного “сексота”, а на все село - двох наркоманів. У нас хороший, працьовитий народ, але його псують численні паршиві овечки, от і панує у суспільстві атмосфера злорадства, цинізм, уседозволеність, зневіра, відчай. Негідник ходить героєм, а з жертви глузують. Так бути не повинно й так не буде. Я всім пояснюю правила гри, а з тими “совками”, котрі по доброму не розуміють, розмовляти будемо інакше.
Оскільки всі слова, сказані людьми, чує Господь, то ті, хто звикли обманювати, пересипати мову добірною лайкою, у мене будуть ходити в заклеєними пластирем ротами, доки не привчаться слідкувати за своїми словами. Та що слова, слід знати, що і думки наші чує Господь. Ось яскравий приклад: Виявилось, що заручена Йосипа Марія вагітна. (Євангеліє від Матвія 1: 19-20). "А Йосип, муж її, бувши праведний, і не бажавши ославити її, хотів тайкома відпустити її. Коли ж він те подумав, ось з'явивсь йому Ангел Господній у сні, промовляючи: "Йосипе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній – то від Духа Святого…"
Економічний злет неможливий без духовного відродження нації.
В аморальному суспільстві усякі економічні реформи приречені на провал, отож, економічний злет неможливий без духовного відродження нації. На цю тему є чудовий вірш Володимира Корнілова.
Считали, все дело в строе,
И переменили строй,
И стали беднее втрое,
И злее, само собой.
Считали, все дело в цели,
И хоть изменили цель,
Она, как была, доселе
За тридевять земель.
Считали, все дело в средствах,
Когда же дошли до средств,
Прибавилось повсеместно
Мошенничества и зверств.
Меняли шило на мыло,
И собственность на права,
А необходимо было
Себя поменять сперва.
Себе поміняти потрібно й тоді знизиться злочинність і, відповідно, зросте рівень життя. Нам потрібно одуматись і всім миром, “толокою”, налагоджувати нормальне життя – життя в мирі з Богом.
Сьогодні усі бідкаються:” Ой, немає роботи, зарплати, ми такі бідні, дурні та ліниві…”. Нарікаємо на бідність й заливаємо горе ріками спиртних напоїв. А як без грошей люди після війни розпочинали нове життя на згарищах? Дружно, гуртом, будували житло. Іди й декілька днів попрацюй на будівництві хати для Івана, Петра, Семена, Данила, Андрія, Степана, а потім ці майстри-односельці відпрацюють на твоєму будівництві. Сьогодні не так. Сьогодні кожен тільки сам за себе...
У нас є популярним такий анекдот: Чоловік забігає у хату: “Іване, у сусіда хата горить!!!” А той у відповідь: “А у який бік дує вітер?”. В такій поведінці немає нічого дивного. Ось приклад з історії. Ізраїльтян вороги тиснули з різних боків, а кожен думав тільки про себе. А далі сталось ось що: (Перша книга Самуїлова 11:6-7) “І злинув Божий Дух на Саула, як слухав він ті слова, і дуже запалав його гнів! І взяв він пару худоби, і порізав її, і порозсилав по всім Ізраїлевім Краї через послів, говорячи: “Хто не вийде за Саулом та за Самуїлом, – отак буде зроблено худобі його!” І великий страх спав на людей, і вони повиходили, як один чоловік”. Цей учинок об’єднав увесь народ і Ізраїль здобув велику перемогу. Нам теж потрібно вчинити щось подібне – іншого виходу немає.
Сьогодні нам усім потрібно не на війну піднятись, а… вийти та прибрати вулиці, окраїни міст та сіл від різноманітного сміття, прибрати кожному робоче місце, випрати, випрасувати спецодяг, припинити розкрадання, пияцтво і надалі відноситись до своїх обов’язків та співвітчизників з любов’ю. Працювати потрібно так, щоб не заробляти на свою голову проклять співвітчизників.
Що ж стосується достатку, то існує відома формула економічного процвітання: “Стабільність, свобода приватної ініціативи, легкі податки”. У цивілізованих країнах додають та множать, а у нас ще й досі віднімають та ділять. У мене так не буде. Я кожному створю нормальні умови для якнайшвидшого збагачення, отож, податки будуть настільки низькі, що не платити їх просто соромно.
Кожен підприємець, намагаючись збагатитись, крутить педалі прогресу і цим створює робочі місця, збагачує суспільство податками та благодійництвом. Чим більше багатих, тим більше податків отримує державна скарбниця й, відповідно, покращується добробут, культура усього народу. Це ж так просто: чим більше буде багатих - тим багатшим буде весь народ.
Сьогодні наша держава, як наркоман, не може обходитись без закордонних кредитів. Позичаємо у всьому світі гроші, щоб виплатити зарплати та пенсії, а потім громадяни витрачають їх на купівлю закордонних товарів, ба, навіть предметів першої необхідності. Отож, капітали вертаються назад у цивілізовані країни і розвивають їхню економіку, а ми – бідніємо, все глибше потрапляємо в залежність.
Напозичати грошей, щоб пропити, проїсти і дурень може… Яка ціна діяльності нашого уряду? Президент – бездарність. В державі безпредєл: хто що хоче, те й робить. Усі “колотять понти”, що в перекладі з блатного жаргону означає - роблять видимість роботи. Жоден із колишніх комуністичних управлінців не працює фізично, не перепродує в роздріб вітчизняні чи імпортні товари, як змушені робити всі інші щоб вижити, не таксує. Понастворювали різноманітних партій і “тасуються” на численних своїх збіговиськах. І всі ніби при ділі: із трибун говорять гарні слова про любов до народу, роздають інтерв'ю, їздять у відрядження за кордон, влаштовують урочисті гулянки, хвалять однодумців та лають ворогів і тому подібне. Усі ми мастаки гарно говорити та багато обіцяти, а от працювати…
Подорожній запитав старого пастуха: - Скажіть, у вашому селі комуністи є?..
А той у відповідь: - Кому їсти є, от тільки працювати нема кому…
У нас усі колишні партійці при ділі, отож, результату – нуль. Існує дивна закономірність: чим більше партій, тим менше порядку. В народі на цю тему є влучна приказка: “У сімох няньок дитина без ока”.
Люди кинуті напризволяще: помирають від відсутності ліків, харчів, житла, їх життя копійки не варте, і нікому вони не потрібні. Це так, але коли хтось ненароком покалічить безпритульного, хворого жебрака, то прокурор на суді говорить гарні слова про те, що в нас людина є найбільшою цінністю… Чому ж у нас “цінності” жебракують, тиняються вулицями хворі, брудні та голодні? Ми так звикли до подвійної моралі, що на подібне не звертаємо уваги.
З моменту введення в Росії дуельного кодексу, число мерзотників різко зменшилося. Вірно каже приказка: “Молодець серед овець, а серед молодця, сам як вівця.” Я теж буду змушений так зробити, щоб припинити “безпредєл”. Опоненти мені будуть закидати, що вбивство однієї людини іншою, навіть у чесному поєдинку, є порушенням Божої заповіді “не вбий”. Це так, але вирішення проблем за хабарі чи “по блату” є не меншим гріхом. Наше суспільство настільки корумповане, що вирішити якесь питання цивілізовано – марна справа. Зазвичай досягає успіху той, хто має сильніші зв'язки у владних структурах, кримінальному світі чи тугіший гаманець. Отож, як я на власному досвіді переконався, у наших тюрмах та таборах відбувають покарання трударі, а якщо на компартійному жаргоні – пролетаріат. Та не хвилюйтеся – багато крові не буде. Я більшу частину життя прожив і пересвідчився: усілякі покидьки, мерзотники, негідники герої лише тоді, коли за спиною кодло, братва, компартійна мафія стоїть. Куля дуелянта не підвладна підкупові, погрозам чи блату, отож, більш справедлива ніж продажне правосуддя. Крім того, на результат поєдинку значно впливають Вищі Сили. Спочатку це моє оригінальне вирішення проблеми в цивілізованому світі мало хто зрозуміє, тому що важко уявити розміри нашої корумпованості та хамства.
Ми не пройшли період вирішення проблем із мерзотниками шляхом дуельних поєдинків і тому дуже важко перекласти на українську мову російський вислів: “Я требую удовлетворения!” З огляду на вищесказане скажу по-російськи: “Я требую у компартийной мафии удовлетворения!”. (сатисфакції) Як “шити справу”, судити закритим судом, відправляти у Сибір, знущатись усіляко так “героїв” багато знайшлось. А чи знайдеться хоч один представник спецслужб щоб відповісти за скоєне? Чи там працюють тільки майстри готувати чорнокнижні сатанинські коктейлі, стріляти у спину, влаштовувати автомобільні аварії, підглядати, підслуховувати, читати чужі листи, сплітати різноманітні заговори та інтриги?.. На карту поставлено честь наших спецслужб. Чи є серед них герої?
Шановні леді та джентльмени, підтримайте мене, і тоді будете мати стабільну, високорозвинену державу в центрі Європи. Я маю на увазі рекламу цієї праці, а то, знаєте, боляче, що Моніку Левінські знають у всьому світі, а мене, політв’язня, не знають у сусідньому селі. Не можу ж я сам усіх перекричати, пробити величезну стіну обивательської байдужості… Але чесно попереджую: використавши працелюбність народу та родючі землі, ми не тільки витіснимо іноземні товари, але й ваші ринки засиплемо високоякісними дешевими промисловими товарами та продовольством, отож, “секонд-хенд” із своїх авто та сміттєзвалищ вам самим доведеться утилізовувати, переробляти. Якщо в Україні економічне чудо, то у вас – економічні проблеми. Отож, думайте, що вам вигідніше мати: серйозного конкурента чи “югославський варіант”.
Я не дарма навів цей приклад. Під час славнозвісної Перебудови “совкам” дозволили подорожувати світом. Багато хто з українців кинулись у Югославію робити свій продам-куплю-продам бізнес і там були приємно вражені досить високим рівнем життя населення та сучасною економікою. Хто б міг передбачити, що скоро у тому процвітаючому краї спалахне жорстока громадянська війна?.. А хто на початку минулого століття міг подумати, що у величезній процвітаючій Російській імперії владу захоплять безбожники-царевбивці і перетворять державу у величезний концтабір?..
Сьогодні нашими ворогами є не ті, котрі десь там за кордоном проти нас озброюються, а невдоволенні життям свої ж громадяни. Ось у минулому добре озброєні вороги не змогли зробити народам Російської імперії стільки шкоди, скільки зробили власні революціонери… Найбільшу загрозу кожному суспільству створюють власні громадяни, котрі досить добре вчаться й все розмірковують над тим яку б власну теорію розвитку людства вигадати та силою озброєних прибічників захопити владу щоб змінити весь світ. На сучасному етапі потрібно не готуватись до майбутньої війни з вигаданими агресорами, а боротись із власним безкультур’ям та бідністю.
У кожному з нас живе добро та зло, дрімає ангел та демон. Я живу тут і бачу як у людях накопичується невдоволення владою та непорядністю співвітчизників. Насправді у нас не стабільність, а, завдяки довготерпінню українців, видимість стабільності. Буде щось страшне, якщо певні політичні сили розбудять у людях звірячі інстинкти. Як свідчить історія, вибух народного невдоволення виявляється страшнішим від найсучаснішої зброї. Та мені не себе – народ свій жаль…
"Лев ричущий й ведмідь ненажерливий – це безбожний володар над людом убогим”. (Соломон)
"Шановний”, Леонід Данилович.
Хочеш знати, як люди живуть? Наклади грим і йди туди куди ноги понесуть – побачиш. Також спробуй прожити хоча б місяць на одну зарплату. А ще краще спробуй утримувати сім’ю за середньостатистичну зарплату.
Хочеш знати, як до тебе відноситься народ? Зроби як у Японії. Там виставляють чучела управлінців, щоб виявити як до них підлеглі відносяться. Це дисциплінує, заставляє працювати над собою, бо кожен директор не стане тримати службовця, чучело котрого завжди пом’яте. І ти так зроби: вистав у кожному обласному центрі свою копію – побачиш, що буде. Кожен же володар стільки вартий скільки складає заробіток рядового жителя держави.
Хочеш знати, чому ти переміг? Конкурента достойного не було… Більшість виборців у Східній Україні пішли за комуністами. То була не відданість комуністичній ідеї, а ностальгія за ситим минулим: працював чи ні, а зарплату отримував своєчасно. І хоча та зарплата була мізерною і черги майже за усім, але на скромне прожиття вистачало…
Більшість виборців у Західній Україні говорили: “Хай президентом буде будь-хто, аби тільки не комуніст… А то ми це вже проходили: приєднає до Росії, зажене в колгоспи працювати за трудодні, знову брехня, нічні арешти, висилки в Сибір…” От і дав тобі Захід України більшість голосів…
А я все те слухав і думав: - Так під цю мірку і я підходжу… Я ж не комуніст…
Без серйозних реформ справа не піде. Революція - це як говорили комуністи: “Хто був ніким, той стане всім”. А у нас до цього часу тасується стара замусолена колода – від кадебістських “шісток” до компартійних тузів. Прибалтійці своїх кадебістів та компартійних тузів вигнали геть, так їх у нас радо прийняли “братья по класу”. Наша держава й досі залишається заповідником, краєм неляканих комітетників, компартійних тузів та чорнокнижників.
Церква й досі відділена від держави, а президент з урядовцями перед об’єктивами телекамер молиться Богові у столичному соборі. (!?) Вірно сказав премудрий Соломон: “Лев ричущий й ведмідь ненажерливий – це безбожний володар над людом убогим”. Відділити церкву від держави це все одно, що відділити фізику від науки. Ти, “шановний”, або не лицемір, або об’єднай церкву з державою. Якщо вже стояти у церкві перед об’єктивами телекамер, то й закони потрібно приймати такі, котрі не суперечать Божим заповітам...
В нових політико-економічних умовах державою курують люди старої формації – пристосуванці, котрі зробили кар’єру в часи радянської влади. Але тоді, в “період застою”, коли всі голосували “за” стоя, високі посади не займались без відома та згоди КДБ. А згоду ту потрібно ще було заробити, тим більше, якщо то було крісло директора великого військового заводу. Потрапив у залежність від усесильних людей з колишнього КДБ, то й зараз мусиш танцювати під їхню дудку. Хіба не так?
Знаю, чому ти не хочеш улаштувати суд над злочинною комуністичною ідеологією: мафіозних друзів здавати шкода…
А я проведу суд та кадрові зміни – нікому з високопоставлених мафіозі я нічим не зобов’язаний і друзів там у мене немає… Нам вкрай потрібно сказати собі всю гірку правду, очиститись від крові та бруду – назвати злочини та катів поіменно. Це дуже болючий процес, але він необхідний – інакше не зрушимо з мертвої точки.. Так зробили у Німеччині, так нещодавно робили у країнах Прибалтики, так мусимо зробити і ми. Праця в НКВС та КДБ СРСР буде прирівнюватись до роботи в нацистському гестапо з усіма витікаючими звідси наслідками. Доведеться відповідати за злочини проти народу, отож багатьом високопоставленим чиновникам присняться грати - поміняють зручні крісла на тюремні нари.
Я заповню всі структури влади, СБУ та поліції високоосвіченими, порядними людьми з числа тих, котрі сьогодні змушені заробляти на прожиття торгівлею на численних ринках та базарах. Проведу економічні реформи за відомою формулою: “Стабільність, свобода приватної ініціативи, легкі податки”. А найголовніше: я вилікую народ від “совковості”.
Значно знижу податки, отож, наші товари різко подешевшають і цим стануть привабливішими від іноземних. Курс гривні стане стабільно рости, отож українцям розумніше стане дістати зі скляних банок заховані долари, поміняти їх на національну валюту й покласти у комерційні банки. Кожен повинен розуміти реалії життя: розумніше не ховати гроші у схованці, а витратити їх. В такому випадкові кожна грошова купюра пройде через сотні працьовитих рук, сотням виконає роботу чи зробить послугу й до попереднього власника ж і повернеться. Це означає, що злочинцям настане “облом”, а економіка отримає значні внутрішні інвестиції – гроші стануть працювати, отож, безробітні отримають роботу, держбюджет – наповнення. Ті, хто виїхали на заробітки за кордон, повернуться за ту ж платню розбудовувати власну державу. Буду грати не тільки важкими фігурами, як це робиться сьогодні, але й дам усі можливості пішакам. Ділова активність буде, як у мурашнику. Хто буде старатись, той досягне успіху. Це як у В. С. Висоцького: “В мире шахмат пешка может выйти, если тренируется, в ферзи”. Купувати усе необхідне стане вигідніше не на численних ринках та базарах, як це актуально сьогодні, а завдяки нижчим цінам та гнучкій системі скидок, у магазинах та гуртовнях.
Ненавиджу усіляку неправду, а це значить: “беспредєл” не потерплю. У мене переміни будуть серйозні, отож, справи в державі швидко підуть вгору. Якщо я зміг випити ту чашу, то зможу і державу вивести з кризи.
Зараз у світі йде жорстока війна за ринки збуту. Прогрес, новітні технології мчать із швидкістю експреса, отож, нашу не реформовану економіку та застарілу моральність, обганяють всі кому не лінь, тому що вперед рухаємось ми черепашачими темпами. У нас якщо і досягнула частина народу певних успіхів, то це не завдяки, а всупереч політиці нинішньої влади.
Лінія фронту економічної війни пролягає на кордонах із нашими сусідами – котра держава завалить свої гуртовні сучаснішими, якіснішими та дешевшими товарами, та й буде у виграші. Із-за безтолковості влади та аморальності народу ми безславно програємо свій внутрішній ринок та авторитет нації. Завдяки порядності своїх громадян наші сусіди забезпечили таку продуктивність праці, що якістю та ціною своїх товарів виштовхують нас із власного ринку й цим ставлять нашу економіку на коліна. Щоб пересвідчитись у цьому достатньо кожному подивитись навкруги та переглянути свою власність. Переважна більшість придбаного нами є товарами іноземного виробництва! Якщо вигідно із сусідніх держав завозити в Україну навіть… сало, то гріш ціна нашим реформам.
У кабінет психіатра зайшов чоловік і поскаржився: - Мене непокоїть стан нашої економіки!..
Лікар на те: - Про що це ви?.. Та у нас взагалі ніякої економіки немає… Пити потрібно менше…
А все так і є. Сьогодні в Україну, котра споконвіку славилась найкращими землями та дуже працьовитим народом, промтовари та продукти завозять навіть із Росії! Це вже вершина абсурду! Наведу сміхотворний, але повчальний приклад: дружина купила мені гарну натільну білизну. Коли ж одягнув та роздивився етикетки… імпортна білизна! Можна сказати так: ”Імпортне у нас усе: від трусів дисидента до Мерседеса президента”.
Картину сучасного життя можна змалювати так: На першому плані люди сапами та лопатами длубаються на дачах та городах, а на другому – “царські села” та дорогі іномарки на розбитих дорогах. (За кордоном у результаті серйозних реформ люди не горбатяться на клаптиках землі, а живуть у достатку та їздять на чесно зароблених дорогих автомобілях по широких, рівних дорогах – цивілізована Європа являє собою суцільне “царське село”.) На клаптиках землі вручну вирощуємо все для дому, так що молоко та сало маємо своє, а цукор отриманий за здані цукрові буряки переганяємо на самогон. За гроші, виручені за продаж лишків продуктів, одягаємось та взуваємось у “секонд-хенді”. Весело живемо: одягнені, взуті по-європейськи, ситі та п’яні й все примовляємо: “Аби тільки не було війни.” У селах же зарплату платять тільки у школі, сільраді та почті. От і змушені люди виїздити за кордон на принизливі нелегальні заробітки.
Іноземці все дивуються: “Нам нічого робити - уже все зроблено, побудовано, а у вас така розруха, стільки будівництва та іншої різноманітної роботи навкруги… Чому ж ви не працюєте?”. Ну як їм поясниш наш спосіб мислення?
Про яку економіку мова? Купив, привіз, привів у товарний вигляд, продав, або украв, продав, пропив… Ось типове питання із почутої розмови: “Валя, ты случайно не знаешь где по хорошей цене можно купить крупную партию сахара?”. Ясна річ, щоб з часом вигідно продати у роздріб…
А уряд продає іноземцям фабрики, заводи, енергетичні підприємства й цим перетворює українців на рабів. Так робити можуть тільки вороги народу!.. Слід знати гірку істину: “Світ дуже цинічний і в України друзів немає, а є тільки конкуренти”.
Потрібно відроджувати генофонд нації та розвивати власну економіку. Ми самі повинні керувати своєю промисловістю та ще й інші народи вчити. Продавати потрібно не сировину, а, як це роблять розвинені держави, виготовлені з неї уже готові до використання товари. Торгівельне сальдо України повинне бути позитивним – продавати потрібно більше ніж купувати.
Ось для прикладу, за ті гроші, котрі наші люди витратили на імпортні гігієнічні жіночі прокладки та жуйки, можна було побудувати власні заводи, купити для них обладнання і, налагодивши виробництво, наситити не тільки власний ринок, а ще й сусідні держави. Це ж стосується автомобілів, електроніки, одягу, тощо. Потрібно щодня ставити питання: “Чому ми самі не можемо виготовляти те, що імпортуємо?” Більше того, потрібно дивитися які товари везуть у сусідні держави через нашу територію і ставити питання: “А чому ми не можемо все те виготовляти на продаж?”. Якщо будемо проводити розумну політику, то люди отримають роботу, держбюджет – наповнення, із зростанням добробуту зросте моральність і, відповідно, впаде злочинність.
У містах новобудов майже не видно, а ринок житла досить широкий. Цей феномен пояснюється тим, що поповнюється він за рахунок тих котрі виїхали із країни, померли чи продали житло щоб купити дешевше, а виручені гроші проїсти. Багаті громадяни будуються за містами, отож міста розростаються в ширину одно та двоповерховими будівлями й цим перетворюють державу на велике село. У містах же підприємцям вигідніше купити готове приміщення та переобладнати його під свої потреби. Чому ж зупинене капітальне будівництво у містах? “Хрущовки” ж не вічні... Якщо платити нашим будівельникам навіть половину того що платять за кордоном і при цьому ще чесно сплачувати податки, то собівартість житла буде надто високою навіть для багатих. За такі гроші вигідніше побудуватись за містом. Що й робиться. Утворилось зачароване коло. Проблеми вирішаться коли зросте рівень доходів населення. Тоді житло подорожчає і його будувати стане вигідно. Робітники отримають роботу, бюджет наповнення. Ось над проблемою різкого зростання доходів людей й потрібно працювати.
Життя не стоїть на місті і деякий прогрес помітний. Якісь позитивні зрушення я передбачав й відповідав зневіреним знайомим: “Буде краще, тому що гірше вже нікуди...”. Воно то так, але наші реформи є повторенням кроків колишніх комуністичних держав Східної Європи та Прибалтики. Чому ми приречені вічно йти на декілька кроків позаду й доношувати обноски цивілізованого світу? Німеччина та Японія програли Другу світову війну, але завдяки продуманій політиці мають не гіршу економіку ніж Сполучені Штати Америки, котрі ніколи не вели бойових дій на своїй території... Чому ми так не можемо?
Потрібно не говорити про необхідність реформ, а терміново їх проводити. Старі люди розповідали таку бувальщину: Працьовитий, отож, багатий господар мав трьох лінивих синів. У смертний час сини стали розпитувати батька, де знаходиться скарб. “У землі…”, - тільки й устиг промовити старий. Сини стали орати поля та все під ноги дивитись, щоб знайти те золото. Виорали поля, але цінностей не знайшли, і, щоб люди не глузували, мусили їх засіяти. Ціле літо нарікали на батька за те, що той їх надурив. Коли ж восени зібрали багатий врожай та вторгували чимало золота, тоді зрозуміли, що саме покійний мав на увазі. Земля є найбільшою цінністю! Золото можуть вкрасти, гроші - знецінитись, нерухомість - знищити стихійні лиха, а ваша земельна площа куди дінеться? Щовесни засівай її, а восени збирай врожай золотих монет…
Сьогодні на українських землях народу, як маком насіяно, - вимушені лопатами та сапами працювати на своїх паях, городах, дачах, бо на злиденну зарплату чи пенсію не проживеш… Уряд розділив землю на дрібні паї і вважає, що цим вирішив проблему. Так раніше у Китаї “великий кормчий” Мао, щоб догнати й перегнати передові країни у виплавці чавуну та сталі, дав наказ побудувати у кожному дворі маленьку доменну піч. Усі сьогодні знають, що той “геніальний” план провалився. Справжній фермер не той, хто має маленький шматок землі та пару коней чи трактор, а той, хто має сотні гектарів землі та сотні голів худоби й працює на рівні сучасних технологій. Потрібно проводити таку політику щоб праця на землі була вигідною, престижною. Колись відомий капітан піратського корабля заряджав гармати золотими монетами й обстрілював узбережжя для того щоб зацікавити людей обробляти землю. Сільське господарство потрібно розвивати так, як це робить весь цивілізований світ.
Усе просто, як двері: усі реформи розпочинаються із землі. Отримує чоловік у приватну власність чималу земельну площу. Під заставу своєї власності бере кредит і замовляє у держави техніку для обробітку землі, вирощування худоби та переробки продукції, будматеріали, міндобрива і т. д. і т. п. Економіка отримує величезний імпульс для розвитку, безробітні – роботу, держбюджет – наповнення. З огляду на цю істину головним лозунгом повинно бути: “Що вигідне фермеру – те вигідне Україні!”. Серед іншого слід пам'ятати, що дешева ціна на сільськогосподарську продукцію знецінює працю фермера. Колись вчителі радянських шкіл нам розповідали що у країнах “загниваючого капіталізму” прокляті буржуї висипають надлишки зерна в океан для того щоб ціна не впала до катастрофічно низького для фермерів рівня й цим не зробила їх працю збитковою. Історія повернулась так, що нашим суспільно-політичним ладом став той самий ненависний нам колись “загниваючий капіталізм” й ми сьогодні зіткнулись з подібною ситуацією, але на даний час реалії життя дещо інші: завдяки своїм реформам та розумній організації праці диктують ціни нам високорозвинені країни близького зарубіжжя. Щоб не викидати надлишки свого виробництва у море, вони продають його нам за ціною собівартості й цим підтримують своїх товаровиробників, а наших – руйнують. Тут усе вірно: відстаючі завжди ковтають пилюку тих, хто вирвався вперед. І, риються на їхніх смітниках, я би додав… Досить, “шановний” колотити понти - реформи, реформи, проводити потрібно…
А для того щоб державі не дошкуляли війни, стихійні лиха, катастрофи, аварії, хвороби, щоб були сприятливі погодні умови для багатих врожаїв, потрібно примиритись і надалі жити в мирі з Богом, всім до одного дотримуватись Господніх заповітів. Мудро цю закономірність висловив поет: “Дихає Чорнобиль нашими гріхами”. Якщо не будемо порушувати Божих настанов, то й подібних катастроф не буде…
Сьогодні серйозних реформ немає, отож політична та соціально-економічна атмосфера держави запахом нагадує довго невисихаючу калюжу. Уже тринадцять років минуло, а еквівалент середньомісячної платні не перевищує 80 доларів США. Ось саме тому наші найкращі спеціалісти шукають кращої долі за кордоном й цим інтелектуально збіднюють Україну. Ми так довго боролись за права негрів, що, нарешті, самі ж їх і отримали... Щоб вийти з кризового стану, нам украй необхідні нові лідери, котрі зрушать ситуацію з мертвої точки, докорінно змінять наше відношення до загальнолюдських цінностей.
Коли продукцію наших підприємств іноземці будуть масово купувати, тому що вона найкраща та найдешевша, коли їм стане вигідно мати справу з Україною, тому що українці дуже порядні, коли у нас середньомісячна зарплата досягне рівня високорозвинених сусідніх держав тоді “шановний” ми й поговоримо про успіх наших реформ.
Я весь час думав: А воно мені треба?… Це ж, яке напруження фізичних та душевних сил!… Он скільки в Україні розумних людей – хай вони…
Це так, але, бачу, без мене не обійдеться… Ми герої лише лаяти всіх та все, а от серйозно взятись за справу нікому…
Усі, хто мене знають, підтвердять, що я не люблю почесті та славу і ніколи не пхався наперед. Та я й зараз живу тихо і навмисне одягаюсь у все сіре, щоб непомітним бути на сірому фоні. Усе в мене є, і не ліз би я у велику політику, але за державу боляче - вироджується ж народ...
Щоб сьогодні законно стати вибранцем народу потрібно не розум мати, а… багато грошей. Гроші зробили ватажка величезного злочинного угрупування, царевбивцю Леніна ідолом, неграмотного, жорстокого, підлого, бездарного полководця Сталіна – генералісимусом і так продовжується й сьогодні. Люди гірко констатують: “У нас злодія, котрий украв десять гривень садять у в’язницю, а того, хто украв мільйони – народним депутатом обирають...”.
Чому щоб у нас стати президентом обов’язково потрібно продати душу дияволові, пройти всі штабелі компартійної кар’єри, заручитись підтримкою перефарбованих комітетників, впливових промисловців та продажних керівників засобів масової інформації? Цікаво: скільки коштує вигук Наталії Могилевської у прямому ефірі: “Голосуйте за Кучму!”? Скільки сьогодні потрібно платити “розкрученим” артистам за подібну рекламу і скільки тим “товаришам”, котрі подібну рекламу у прямий ефір пропустять?.. “Розкрутка” у засобах масової інформації коштує дуже дорого, дорогі сьогодні послуги “іміджмейкерів”. Ось колись первосвященики й старші підмовили народ просити за злочинця Варавву, а Ісусові - смерть заподіяти. Так одурений народ й проголосував... Сьогодні старі технології повторюються, - немає нічого нового під Сонцем…
Народ не бунтує проти влади й у всіх виникає хибне враження, що він усім задоволений. От для прикладу, в’язні наших тюрем та таборів теж не бунтують, але це не означає, що вони там щасливі. Звучить парадоксально, але як я пересвідчився, за довгий час ув’язнення люди звикають навіть до життя у радянських виправно-трудових таборах. Звиклі до покірності усілякій владі наші громадяни виживають поодинці хто як може. Раніше під час організованого Сталіним голодомору тихо вимирали цілі села й зараз так само покірно вироджуємось. Колись за радянську владу щоразу покірно голосували 99,8% виборців, але ми сьогодні знаємо, що той рейтинг був фальшивим. Помилково думати, що раз нема заворушень, повстань, то все в державі ідеально. Коли, “шановний” після своїх виступів чуєш овації то знай, що то аплодують холуї, а народ тебе любить так як раніше твого тезку - Брежнєва. І авторитет твій, як і його, тримається на глиняних ногах. Пройдуть роки й тебе так само швидко забудуть бо нічого суттєвого для процвітання України ти не зробив. А жаль… Кажеш, що прогрес в економіці якийсь є… Так й у Сталіна в повоєнні роки він був. І, до речі, набагато більший… Та хто сьогодні скаже добре слово про сталінізм?
Чому у нас така безтолкова влада? Невже у нашій державі немає мудрих людей? Є у нас розумні люди, але одні не бажають політичної кар’єри, інші не мають грошей на власну рекламу. Іншими словами: хто має гроші, той має владу. Стану знаменитим, а, значить, багатим і тоді важко прийдеться моїм опонентам.
Розумію і те, що подібними заявами я наживаю собі не тільки друзів, але і численних високопоставлених ворогів. Політика у нас - дуже брудна річ, отож, можливі будь-які варіанти, але поступаю так… тому що не можу інакше.
Знаю: може бути і фатальний варіант, але в моєму випадку філософія інша: я вірю в Бога, а, значить не вірю в смерть. Насправді смерті нема, а є перехід душі з одного стану в інший. Найстрашніше для мене прожити життя безглуздо, без користі для Бога та людей…
Доповіді для Вас, Леоніде Даниловичу, пише ціла команда високоосвічених спеціалістів, але чомусь ті виступи та вся діяльність… не тягнуть на Нобелівську премію. І це дуже прикро, тому що Україну з кризи зможе вивести лише геніальна особистість.
Громадянин України, котрий сьогодні стане лауреатом Нобелівської премії, завтра автоматично стане президентом держави. Це логічно, тому що лауреат Нобелівської премії – Божий обранець, отож, безглуздо витрачати дорогоцінний час та гроші на всенародні вибори.
Є такий цікавий анекдот. Президент звертається до свого особистого шофера: - Пересядь на моє місце – я поведу, давно за кермом не сидів…
Сів за кермо і скоро за порушення правил був зупинений нарядом ДАІ. Підійшов автоінспектор і, побачивши за кермом президента, побіг назад. Колега запитує:
- Чому ти так злякався? Хто там?
- Там така шишка, така шишка!… Сам Кучма у нього шофером…
Так ось, Леоніде Даниловичу, почуєш, що я став лауреатом Нобелівської премії, тренуйся, бо будеш моїм шофером. Тренуйся, тому що у мене абсолютно усі будуть їздити та жити за правилами добропорядності.
На цьому прикладі я всім покажу, як слід поступати з колишніми та нинішніми комуністами: нехай працюють, приносять користь державі скрізь, крім владних структур. Керувати державою не допущу – доволі вже накерувались, і, в результаті, докерувались до катастрофи…
Ось написав я листа президентові, і криміналу в цьому нема. А що стосується мого бажання стати президентом, щоб вивести державу з кризи, то на цю тему є хороша приказка: “Поганий той солдат, котрий не мріє стати генералом”. Я, як бачите, хороший солдат.
І ще в народі жартують: “Хто не ризикує – той не їздить на 600 Мерседесі”. На все воля Божа, і якщо не судилось, то я дуже вибачаюсь, що даремно потурбував.
Якщо ж виникнуть проблеми стосовно образи честі та гідності, то я, як чоловік честі, завжди до Ваших послуг. Та я не радив би грати зі мною в жорстоку гру під назвою “мене, мене, текел, упарсін”, тому що краще за кермом мого автомобіля сидіти ніж лежати в труні у білих тапочках.
З найкращими побажаннями, Микола Горбатюк.
23.07.2001р.
Доповнено 30.05, 30.06, 20.08, 27.08, 23.11, 31.12.2002р. 03.02, 18.02, 23.03, 22.05, 11.07, 24.08, 13.09, 10.12, 29.12.2003р. 20.01, 29.02, 30.04, 14.06, 24.08, 20.10, 20.11.2004р. 22.01.2005р.
P.S.
Найкраще почуття – почуття виконаного обов’язку, мир із власною совістю. Я не промовчав і свій талант у землю не закопав. Зробив усе, що повинен був зробити, і хай буде, що буде.
Помаранчева революція.
Багато води спливло з моменту розміщення моєї книги в Інтернеті. Щодня переглянути її заходило більше десятка відвідувачів. Декотрі оригінали дочитували до кінця й писали враження у гостьову книгу. Я ж, заохочений схвальними відгуками, час від часу доповнював книгу новими спогадами та враженнями. Та попри усі мої старання серйозно змінити спосіб мислення людей я не зміг - очевидно, нікудишнім автором виявився. Тим часом криза у суспільстві поглиблювалася й в результаті народного невдоволення спалахнула "помаранчева революція".
Які причини спонукали людей виявити невдоволення станом справ у державі? Почну з кінця радянської епохи. 1991 рік. Відстала економіка Радянського Союзу не могла забезпечувати народ усім необхідним, ще й до того роздратування людей викликала збанкрутіла зовнішня та внутрішня політика комуністів. В результаті Союз "нерушимий" розвалився як картковий будинок. Обурені беззаконням комуністичної влади громадяни, котрі вмить відчули себе вільними, сміливо йшли до державних установ виганяти із насиджених крісел ненависних радянських чиновників. Коли ж підходили ближче то... бачили на установах жовто-блакитні прапори, нові вивіски із тризубами, а назустріч їм виходили урядовці у вишиванках й, сяючи від радості, гарно говорили про так давно ними очікувану демократію. Як же виганяти своїх? Ось так ми усе без кадрових змін й залишили. В результаті нашої м'якотілості "червоні директори" зберегли посади а із ними й вплив на всю власність держави. Маніпулюючи фінансами, гарними словами та обіцянками, колишні партійці стали активно захоплювати новостворені ключові посади. Захопили навіть президентське крісло! (Кравчук та Кучма яскраві тому приклади.) Правити бал у державі продовжував пристосований до нових умов спаяний та споєний колектив корумпованої компартійної еліти. З огляду на цю істину народ першого президента, котрий ще учора був високопоставленим компартійним функціонером, влучно охрестив хитрим лисом, а Верховну Раду перейменував у Верховну Зраду. У цьому немає нічого дивного - мімікрія (пристосуванство) здавна у нас на грані фантастики.
Не було у нас "розбору польотів" на зразок Нюрнберзького от і, скориставшись сприятливими умовами, колишні урядовці та керівники державних підприємств стали активно присвоювати, розкрадати колишню народну власність, розпродавати іноземцям та своїм приближеним землі, підприємства, ліцензії на право займатись підприємницькою діяльністю тощо. Люди той процес перерозподілу державної власності та новостворених посад влучно назвали Прихватизацією. У державі, котра колись проголошувала рівність, з'явився клас багатіїв, так званих нових українців, олігархів. Якщо ж називати процеси звичною нам компартійною термінологією, то можна сказати, що у колишній соціалістичній імперії, котра ради рівності активно знищувала багатих, вмить з'явилась буржуазія й кістяком її стали... колишні компартійні управлінці!
Співак Гарі Кричевський так висміював побачене: "Ну вот и всё: попёрло быдло кверху как будто дрожжи кинули в дерьмо. Россия открывает путь к успеху крутому и отвязанному ЧМО…". А ось хто контролював процес: "Чекисты дали волю аферистам, имея свой бубновый интерес".
У всякій державі основну масу населення складають трудяги - люди котрі звикли ходити на роботу й там чесно виконувати покладені на них обов’язки. Ось ці трудяги й опинились на соціальному дні. В результаті "прихватизації" створився величезний розрив між новоявленим класом буржуазії та пролетаріатом. Трударі справедливо вважали себе обдуреними та обкраденими - вони стали батраками новоспечених панів та новоявлених іноземців. Процес зневіри поглиблювала анархія у законодавстві та нечуваний бюрократизм. У кожному кабінеті Вам ввічливо заявляють, що Ви вільна людина й живете у демократичній державі, отож маєте необмежені права та можливості. Усе то воно так, але от насправді, добитись правди, реалізуватись дуже проблематично.
Коли кандидат у президенти В. А. Ющенко заявляв, що основною проблемою України є злочинна влада то у відповідь лунали аплодисменти - люди давно пересвідчились, що так воно і є. Наша злочинна влада цинічно обкрадала народ, одурювала через підконтрольні ЗМІ, фізично знищувала впливових політиків та журналістів. Дійшло навіть до спроби отруєння опозиційного кандидата у президенти! Коли ж перемога Ющенка стала очевидною, влада цинічно сфальшувала другий тур президентських виборів. Це уже був виклик, насмішка над волевиявленням народу. Обурені люди вийшли на вулиці.
Усілякий бунт, переворот, революція є результатом аморальності влади та некомпетентності засобів масової інформації! Саме так! Засоби масовою інформації зобов’язані висвітлювати, доносити до влади та громадян глибинні процеси, котрі відбуваються в економіці та всіх прошарках суспільства. Насправді ж був звичний нам "одобрямс" та пустопорожня писанина-балаканина. От і сталося те, що сталося.
Я теж не залишився у стороні історичних подій - висловив дома та у Києві своє обурення злочинною владою. Там я занурився у доброзичливу атмосферу Майдану, й зрозумів, що часи коли у кожного українця хата скраю безповоротно минули. Я не міг не прибути у Київ - на Майдані творилась нова історія України отож було злочинно пропустити можливість стати учасником доленосних подій. Ще одна важлива деталь: події подібного масштабу приваблюють безліч журналістів отож була нагода привернути до себе увагу. Крім того у Київ та назад возили безкоштовно, надавали нічліг та харчування. І справді: все було організовано ідеально. У штабі акції нашу групу направили ночувати та харчуватись у Будинок офіцерів та дали завдання пікетувати Кабмін. Тогочасний душевний підйом, ейфорію можна висловити популярними тоді словами: "Ми не бидло, ми не хохли - ми України доньки й сини!"
У вільний час ходив я вулицями Києва й поміж людей заводив мову про Бога, про духовне відродження нації та візитки із електронною адресою своєї книги роздавав. Люди та журналісти слухали, візитки брали, обіцяли глянути на книгу та зателефонувати на мобільний. Та от при всьому тому виникало відчуття, що на мене дивляться як на новоспеченого сподвижника секти "Біле братство". Хотілось прорватись до мікрофонів, але розум вмовляв: якщо не зрозуміли при близькому контакті то із трибуни не зрозуміють тим більше. А Ленін то був правий коли говорив: "Усіляка ідеологія лише тоді чогось варта, коли вона оволодіває масами". Я відчував: ідеї Ісуса Христа цим людям чужі, отож зайві. Тут люди налаштовані кричати: "Геть! Ганьба! Геть злочинний режим Кучми! Так! Ющенко! Юля! Юля!", вірити ораторам та чекати обіцяної манни небесної... Як найти зрозумілі людям слова, як їх висловити і кого зацікавить мій виступ? Мене стримувало розуміння істини: "Без Божої підтримки я самозванець, нуль". Дивився на обличчя В. А. Ющенка й думав: "Це обличчя суспільно-політичної верхівки України. Там немає правил гри, честі, совісті, моралі, страху Божого покарання. Втерли раз носа і ти хочеш ще?". Прислуховувався до інтуїції, внутрішнього голосу, шукав ознаки промислу Божого. Згадувались Шевченкові рядки:
"Короткий вік, - старий промовив,
Усе від Бога, від Бога все,
А сам нічого дурний не вдіє чоловік..."
Був готовий виступити, якщо хоч хтось один зацікавиться й надасть слово. Ніхто не зацікавився, ніхто не зателефонував... І це не дивно - філософам та священикам там слово не надавали.
Пригадалось, що й Іоан Кронштатський був в подібній ситуації, коли перед своєю смертю (1908р.) призивав із амвону: "Кайтесь, кайтесь! Приближается ужасное время, столь опасное, что вы и представить себе не можете… И паче Господь отнимет у России царя и даст ей сатанинских правителей, которые всю землю русскую зальют кровью… Я прихожу в тихий трепет - что будет с грешным миром! Гнев Божий постигнет скоро нежданно за наше окаянство. Руки мои дрожат, слезы покрывают мое лицо". "Вот вижу массу людей, старые и молодые, всех в страшном одеянии, вывесили пятиконечную звезду огромную; на каждом углу по двенадцати бесов; на середине сам сатана со страшными рогами, испускал он зловредную пену на весь народ; выраженную в словах "Вставай проклятьем заклейменный…".
Як показали подальші події, революційно налаштовані громадяни заклик до каяття проголошений Божим пророком із амвону не послухали. Послухали заклик до братовбивства, грабунку проголошений Леніним із броньовика…
Поблизу Верховної Ради не раз проходив хресний хід - віруючі люди повільно проносили Розп'яття, ікони святих та хоругви. Доброзичливо настроєні люди розступалися та дивилися на процесію як на щось незрозуміле, чуже. Вираз очей революційно налаштованих людей ніби докоряв: тут революція а ви із якимись іконами... Цей хресний хід я зрозумів як знак, засторогу із неба: Україна без Бога мертва...
А на Майдані радісні обличчя людей, плакати, транспаранти, виступи ораторів та музикантів, палатки, польові кухні, помаранчеві стрічки, карикатури на збанкрутілих політиків. Щоб відчути атмосферу Майдану варто було приїхати в столицю. Вражень набрався на все життя.
Та попри все, аналізуючи побачене, доходив висновку, що всенародний сплеск патріотизму без належних кардинальних реформ швидко переросте у всенародне розчарування... Усі виступи промовців нагадували анекдот. 1917 рік. Виступає Ленін: "После победы революции работать будете шесть дней в неделю по десять часов!" Вигуки "Ура!"
"При социализме работать будете пять дней в неделю по восемь часов!" Ще голосніші вигуки "Ура!"
"При коммунизме так вообще работать будете по возможности а брать по потребности!" У натовпі пожвавлення, вигуки "Ура!", шапки летять вгору.
Ленін про себе задумливо: "Ни хрена твари работать не хотят".
Чому я доходив до такого висновку? А тому, що ради процвітання, достатку люди хотіли змінити владу, але не бажали змінюватись самі. Не було навіть закликів до покаяння... Не було об’єднуючої національної ідеї "Бог і Україна!". Я розумів: лозунг "Так! Ющенко!" є лише рекламою кандидата у президенти. Розумів також і таке: щоб створити п’ять мільйонів робочих місць потрібно зробити ривок в світ суперсучасних технологій, тобто організувати високотехнологічне виробництво й цим витіснити іноземні товари із нашого ринку. Не змінивши свідомість людей цього нам не досягнути...
Що ж стосується організаторів помаранчевої революції, то усі вони були людьми амбітними, схильними до авантюр. Скоро вони стануть пожирати один одного як це було під час французької революції, а пізніше після захоплення влади комуністами у Росії... Чомусь у цивілізованому світі люди на виборах вибирають між хорошим і ще кращим а в нас - між поганим і ще гіршим...
В результаті мирних акцій протесту влада дала згоду переголосувати другий тур виборів. Люди втретє прийшли на виборчі дільниці й віддали голоси за лідера від котрого чекали економічного чуда, манни небесної. На цей раз вибори були чесними й голоси підраховували непідкупні люди. Справедливість восторжествувала - наш президент переміг! Усі повернулись додому й стали чекати серйозних перемін. Та попри усі зусилля новообраної влади покращення життя не сталося - зросли пенсії, але разом із тим стали зростати ціни на пальне, транспорт, продовольство. Крах надій породив розчарування. Сьогоднішню ситуацію можна охарактеризувати словами підслуханого організатора фальсифікації виборів: "Ничего не происходит. Мы в гопе!".
Про процеси, котрі проходять в державі можна говорити багато. Я ж продемонструю переміни на прикладі власного життя. Початок 2005 року. Інавгурація нашого обранця. Радість перемоги, надії, сподівання. Усе то воно так, але надії на хліб не намажеш - сімейна скарбниця опустіла, отож мусив шукати роботу. Завітав на біржу праці. Більшість роботодавців пропонують зарплату від 350 до 600 гривень. (70 - 120$) Більша платня є рідкістю й пропонують її високопрофесійним спеціалістам. Став звертатись до знайомих й завдяки їм пощастило влаштуватись вантажником на солідну фірму, котра протруює насіння цукрових буряків.
З першого погляду підприємство справляло хороше враження: в гарно обшитих листовим металом цехах на іноземному обладнанні виготовляється продукція (протруєне насіння цукрових буряків) на рівні європейських стандартів. На цьому, як виявилося, позитив закінчується. В перший день роботи бригадир змовницьки застеріг: "Коли переодягнешся, то не залишай у шафі цінні речі. Нещодавно у хлопців два мобільники пропало". Водій автонавантажувача з гіркотою у голосі констатував: "Ми тут виконуємо сімдесят відсотків пустої роботи". Став працювати й виявив, що так воно і є - більша частина виконаної роботи справді була безглуздою. Сучасне виробництво я уявляв так: з одного боку будівлі склад сировини, посередині верстати для виготовлення продукції, вкінці склад готових виробів. Усі пересування сировини та готової продукції максимально автоматизовані. Як би не так! Насправді були часті й цілком безглузді переважування при переміщені сировини та продукції із цеху в цех. Сировина та готова продукція у складах розміщені впритул, хаотично. В результаті подібного недбальства та бездушного відношення до роботи рвуться мішки, ящики, ламаються піддони. Довготривалий пошук потрібної сировини та продукції, безглузді повторні переважування викликають роздратування, нервозність. Бувало лунала команда: "Вивантажуйте ящики назад - машину на ваговій забули старувати". А що поробиш - розвантажуємо. Іноді бувало так: прибуває вантажівка а комірник в цей час отримує із цеху продукцію для завантаження. Програмує комп’ютер на прийомку, ми кладемо ящики на вагу, він зважує і звертається до нас: "Знімайте, хлопці з ваги й ставте ящики поряд. Я мушу при порожній вазі запрограмувати комп’ютер на відпуск продукції й тоді ви ящики знову поставите на вагу". Нічого не вдієш - мусимо виконувати безглузду роботу. Часто замовники частину продукції повертали. Питається: навіщо було замовляти зайве?
У повітрі закритих складів висить пил, дим бензинового та дизельного автонавантажувачів, добірний мат водіїв та вантажників. Важкою була не тільки малопродуктивна праця, шкідливий пил, дим та сморід але й атмосфера людських взаємовідносин - у такі хвилини я виходив із приміщення щоб не чути тієї добірної лайки.
Як й раніше, пияцтво на робочому місці у нас скрізь є звичним явищем. Жартома і не тільки лаялись навіть за столом під час приймання їжі! Роздратування людей цілком зрозуміле: платня мізерна, робота важка й часто безглузда. Усе то воно так, але хіба добірною лайкою щось зміниш? Я декілька разів цікавився: "Ось ви усіляко лаєте "Його мать". Конкретизуйте, будь ласка, чию саме матір ви маєте на увазі". У відповідь щоразу бачив сердитий вираз обличчя й чув несміливе виправдання: "Та це так, для зв’язку слів. Звичка у нас українців така...". Та ні, наші люди у переважній більшості трудяги. І лають вони усе й уся від відчаю, зневіри. Немає лідера котрий би об'єднав народ, пояснив їм що таке Божа благодать і як її досягнути... Ніхто не знає того що, нашу лайку, як і молитви чує Господь й поступає із нами по словах та ділах наших.
Одного дня нас примусили продовбати асфальт та вирити траншею для прокладки труб. Я запитав майстра: "Може краще викликати екскаватор". У відповідь почув: "Виклик екскаватора коштує надто дорого". Один із хлопців дохідливо пояснив логіку управлінців: "Два солдата из стройбата заменяют екскаватор. А один "дух" (новобранець) заменяет их двух".
Одночасно трьох вантажників звільнили за дрібні порушення. Через декілька днів четвертим виявився юнак, котрий перед тим сказав хлопцям: "Візьму у знайомого терапевта лікарняний й відпочину три дні". Коли ж той балакучий хвалько вийшов на роботу то його відразу викликав замісник генерального директора. Узяв той лікарняний й порвав зі словами: "Прогульники нам не потрібні. Пиши заяву на звільнення за власним бажанням".
У мене склалось враження, що свята отримання незалежності від більшовизму не було й "помаранчевої революції" також. Люди відносяться до своїх обов'язків та колег точнісінько так як це було при радянській владі - працюють аби день до вечора. Таке ж відношення й до обладнання: техніка та пальне не його, отож їх можна не жаліти. Спостерігав типову картину: біля відкритого капоту вантажівки зібралось вісім (!) працівників. Палили цигарки, плювали під ноги й при цьому лаючись обговорювали несправність двигуна. Цілу годину спостерігав я це видовище. Мене послали працювати у інший цех а вони ще стояли біля авто - попри усі їхні старання двигун так й не заводився...
Як й колись, робітником у нас бути не погано. Погано інше: людиною тебе не вважають. Розмова коротка: "Не подобається - звільняйся. За брамою на твоє місце чекає сотня безробітних". Серед робітників тільки й розмов, що тому чи іншому недоплатили, несправедливо оштрафували. Двоє робітників напилися самогону й, підбурені жадаючими розваги хитрунами, пішли у кабінет замісника директора "качати права". Вважали, що нічим не ризикують - заяви на звільнення лежали у кишенях. В результаті були звільнені та ще й до того оштрафовані. Протверезівши пересварилися: один звинуватив іншого, що то той його потягнув з собою "качати права". Один із свідків цього дійства філософськи зауважив: "Ну чому ми усі герої коли понапиваємось? Чому не маємо сміливості висловити наболіле у тверезому вигляді?".
Неймовірно, але факт: за роки незалежності ми... забули, що таке профспілка. (Профспілка - добровільне об'єднання робітників метою котрого є відстоювання своїх законних прав.)
Приміщення офісу вщент наповнене управлінцями. Гадаєте, завдяки цьому робота організована ідеально? А от і ні - вантажівка котра прибула в обідню пору завантажуватись буде у кращому випадку ввечері. І це в епоху Інтернету та мобільного зв’язку! Робота організована абияк: є робота - працюємо, немає - тиняємось територією.
На території підприємства поблизу офісу припарковані престижні іномарки управлінців, а за брамою декілька дешевих авто трудяг. І це логічно: якщо у нас робітник заробляє у день на кілограм м'яса то про іномарку йому годі мріяти. При ставці 450 гривень 50 іде на оплату проїзду. На прожиття залишається 400. Це 13 гривень в день на усю сім'ю. (2,6$) І ще одне: частина цих грошей витрачається на приготування "тормозка" - голодним же працювати не будеш... Тут поневолі не те що лаятись, вовком вити станеш...
Замісник генерального директора вітається із робітниками зрідка, генеральний же не вітається зовсім. Охороняється підприємство як військовий завод.
Сусід попросив придбати по собівартості три кілограми насіння цукрових буряків. Як же я здивувався, коли довідався скільки підписів потрібно зібрати, щоб на власному підприємстві придбати декілька пакетів продукції...
Написав "рацуху". Нуль емоцій.
Колись на уроці політекономії вчитель відверто розповідав, що на "загниваючому Заході" власник підприємства щоранку вітається із кожним робітником, цікавиться його проблемами - розуміє, що робітник, котрий відчуває повагу працює набагато краще.
Чому у нас інакше? Став цікавитись й виявилось що... генеральний директор підприємства не є в повній мірі власником - він підставна особа. Діяльність підприємства контролює й "кришує" угрупування молдаван. Справжнім же власником підприємства є лідер партії СДПУ(О) Віктор Медведчук. Припоручив своїм підлеглим власність, а сам у Києві бореться за владу. Один із хлопців висловив припущення, що тут відмиваються "брудні" гроші. Вночі на підприємстві розвантажується контрабанда із Молдови. Чому так вільно вантажівки перетинають кордон а підприємства відкрито переробляють контрабанду? Усе, як давно ще до мене помічено, пояснюється просто: "Чекисты дали волю аферистам, имея свой бубновый интерес".
Я влаштувався в сезон коли підприємство працювало цілодобово. Працював без вихідних по 12 годин на добу отож отримував майже втричі більше. (1194гр.) Сезон закінчився й я подав заяву на звільнення - працювати задарма не хотілося... При звільненні теж бюрократизм - в обхідному листку необхідно зібрати сім підписів. Оскільки службовці не весь час сидять у своїх кабінетах то у офіс доводилося навідуватись тричі. За нормальної організації праці керівник відділу кадрів могла зібрати необхідну інформацію по телефону.
Якою може бути ціна нашого цукру та іншої вітчизняної продукції при такій організації праці та подібному відношенні робітників до роботи?
Куми.
Минуло більше десяти років з того часу як на порозі нашого будинку з'явилася пара молодих людей. Чемно привіталися й заявили, що у них до нас делікатне питання. Ми запросили гостей до хати. Ті дістали пляшку самогону й поставили на стіл. Люб’язно пояснили ціль візиту: "Нам виділили ділянку під забудову навпроти вашого будинку. Про вашу сім'ю ми чули тільки хороше от і вирішили поцікавитись чи не буде у вас заперечень відносно сусідства із нами?". Така люб’язність нас приємно вразила. (Зазвичай забудовники дозволу сусідів не питають.) Пересипаючи розмову взаємними компліментами, розпили той самогон і цим започаткували дружбу із настільки щирими, люб’язними сусідами.
Є гарний вислів: "Хороший сусід кращий за родича". З огляду на цю істину щоразу коли на будову привозили будматеріали я брав рукавиці і поспішав розвантажувати. По завершенні роботи господарі усіх помічників запрошували до столу. От і весь розрахунок. Ніхто не ображався - дружба, добросусідські відносини дорожче всього. Господиня працювала барменшою у кафе, господар на заводі. Дітей у них не було. Двоповерховий будинок виріс швидко. Та згодом я запримітив досить дивну обставину: господиня дуже полюбляла... сваритися. Сварки їй доставляли таке ж задоволення, як хлопчакам ганяти м’яча. Я спостерігав як вона кидає докори, як радіє коли вдалося влучно потрапити у вразливе місце. Вже й причина сварки забута - гнівно згадуються природні вади супротивника, плітки про нього та далеких предків. За подібним сценарієм пересварилася з усіма сусідами - сміхотворний, надуманий привід знаходився завжди. Така поведінка суперечила здоровому глуздові - зазвичай новачки поважають корінних жителів. Ця ж пані нещодавно справила новосілля а вже усіх старожилів кинула під ноги. І топче, топче... Такий собі Сталін місцевого масштабу. Я передчував, що черга колись дійде й до мене.
Якось сусід повідомив, що вони вирішили усиновити дитину із дитбудинку. Я подумав так: зазвичай чоловік мріє про сина, жінка про дочку. Хто із них переможе той і господар в домі. Невдовзі сусідка повідомила, що вони усиновили дівчинку й стала настирно умовляти стати їй хресним батьком. Я відмовлявся - мені, мовляв, вже 50 років отож вже пізно й тому подібне. Сусідка мені повчально: "Від Хреста відмовлятися не можна!". Якби не ця фраза... На сімейній раді вирішили, що краще погодитись - подібне родичання на все життя застрахує нашу сім'ю від сварок.
Прийшов священик й охрестив п’ятирічну дівчинку. Під час обряду хрещення змусив усіх повторити тричі: "Відрікаємось від сатани і всіх справ його". Минали роки. Із будинку куми продовжувала лунала гучна лайка та погрози на адресу чоловіка, прийомної дочки та односельчан. Чоловік огризався рідко - розумів, що спільно побудований будинок жінка хитрістю записала на себе, отож у випадку розлучення він - бомж. Дочці погрожувала тим, що поверне її назад у дитбудинок. Гримання дверима, крики, лайку та погрози було чути навіть через пластикові вікна!
Раз ми куми, то мусили запрошувати новоявлену рідню до себе на усілякі наші торжества та ходити в гості до них. На дні народження та Пасху то вже обов’язково. Я молився перед кожним візитом і мені ніби нічого, а от жінка моя після кожного гостювання відчувала себе дуже погано.
На Великдень понесли ми подарунки названій дочці. За багатим столом гості перший тост проголосили за господаря оселі. Господиня встала й сказала, що їй хотілося б, щоб чоловік заробляв ще більше. Та досить швидко інтонації її голосу, поведінка переросли у істерику: "Мало, мало, гад, заробляє! Мало, мерзота, сволота, про дім та сім'ю турбується! Як так зіпсувати мою долю, то краще б він здох ще маленьким!". І полились страшні прокляття на адресу чоловіка... Господиню усю аж тіпало від гніву. Несподівано схопила зі столу… ножа! Гості, приголомшені такою миттєвою зміною поведінки господині, кинулись відбирати ножа та усіляко її заспокоювати. Я бачив, що та перебуває у стані прострації й сама не усвідомлює де вона і що з нею відбувається. Усі гості ошелешено перезирались: залишитись страшно, а піти, значить образити господарів. Залишились. Поступово господиня прийшла до тями й із подивом дивилась на переляканих гостей, перекинуті тарілки, сердитого чоловіка. Тарілки замінили, господиню заспокоїли, чоловіка покликали до столу й надалі святкування проходило більш-менш нормально. Я сидів й зайвий раз переконувався: диявол дає своєму слузі усе, що той бажає, але відбирає розум, волю та й керує поведінкою жертви як сам бажає... До речі, Сталіна теж переслідували спалахи нічим не виправданої, безглуздої жорстокості. Чомусь подумалось: яке оригінальне питання я би задав Григорію Распутіну, Сталіну та своєму зрадникові? А запитав би чи відчуває кожен із них себе щасливою людиною? Цікаво, як би вони відповіли? Я думав, думав і дійшов висновку, що кожен із них не зрозумів би питання… До речі, кума теж би не зрозуміла…
Пізніше інший мій кум розповідав таке: "Жодне торжество у нас не обходиться без спиртних напоїв. І я не проти в гостях чарку випити. Та ось після одного такого гостювання у твоєї куми мене чомусь стало непереборно тягнути до спиртного. Увійшовши у запій, став пропивати нажите добро. А тут ще й хвороби обсіли, бізнес розладнався. Дійшло до того що, жінка зібрала речі, дітей й покинула мене в час коли я після падіння з вишні лежав у лікарні. Виписавшись, приголомшений таким поворотом подій, взяв усі фотографії й з ними став до знахарів їздити. Так усі вони, ясна річ мені чужі й між собою не знайомі, в один голос заявляли, що мені пороблено на непереборну тягу до спиртного, розлад сім'ї, втрату здоров'я, грошові втрати. Переконували, що й із вишні я впав не випадково. Також усі вони, ніби зговорившись, запевняли, що негативний вплив іде від жінки, котра живе поряд й вказували на фотографіях на твою куму. Давали свячену воду й вчили яким ритуалом очистити хату, давали заговори та молитви від негативного впливу. Завдяки їхній науці за захисту святих, скоро я став байдужим до спиртного, здоров'я та бізнес налагодились, одружився вдруге".
Я підтримав тему: "Якось і мене вона пригостила домашнім вином із червоної смородини. Невдовзі я за дивних обставин упав із груші - гілка під ногами різко зламалась. Я схопився за іншу, але й ту ніби бритвою зрізало. Мне врятувало те, що в момент падіння встиг благально крикнути: "Господи, Боже мій!" В результаті відбувся легким переляком".
Невдовзі після цієї розмови кум мій зірвався - добряче хильнув спиртного й, згадавши понівечене життя, спересердя із червоним від крові ножем (поранив руку ненароком) побіг до сусідки на розборки. Та ж, побачивши такий поворот подій, закрилась в хаті й не пустила непрошеного гостя.
Через два місяці померла його старенька мама. Зазвичай на поховання людей не запрошують - приходять усі хто знав та поважав покійника. Користуючись нагодою, прийшла й моя кума з чоловіком та дитиною. Покійницю відспівували у церкві. І кума моя там була. Скорботне обличчя, у лівій руці запалена свічка, правою хреститься разом з усіма. Діти та родичі покійної покликали присутніх на жалобний обід. Прийшла також і та пані й сіла за стіл - розуміла що, прибитий втратою матері син згадувати минуле та скандал влаштовувати не стане... Кум мій був ошелешений таким поворотом подій, але вигляду не подавав. Він був ошелешений, а от я - ні. Я вже, знаєте, нічому в цьому житті не дивуюсь...
Якось у компанії чужих людей зайшла мова про моїх сусідів. Я повідомив, що ми породичались - кумами стали. У відповідь один із присутніх сказав таке: "Твоя кума - добра штучка. Знаю - працював з нею у магазині. Якось ми разом щось святкували. Твоя кума першою покинула гулянку - поспішала кудись. Хтось помітив, що вона забула сумочку. Я до присутніх: "Давайте відкриємо та й усі побачимо що там. Ви ж то розійдетесь а вона потім скаже, що її обікрали..." У сумочці був зошит. Розкрили а там... заговори, заклинання, прокляття..." Аж тут щось майнуло за вікном. Ми зошит поклали на місце і закрили сумочку. В кабінет влетіла розпашіла твоя кума й істерично: "Де моя сумочка!?"
Одного дня до нас завітала заплакана мама куми й розповіла таке: "Моя свекруха була відьмою. З усієї околиці з’їжджались до неї люди вирішити ту чи іншу проблему - знали, що та уміє добре і зле. Коли помирала, то кликала щоб передати знання та силу. Усі поховалися а от дочка моя підійшла. Під час поховання несподівано зірвався такий вітер, що аж дерева ламав... Нещодавно моя дочка поїхала з чоловіком у своїх справах а мене на ніч закрила в цій хаті. Так цілу ніч у хаті хтось ходив! Я до ранку тремтіла під ковдрою від страху й молилась! Сьогодні моя дочка звинуватила мене у тому, що у її відсутність я... накакала у бачок парового опалення, котрий знаходиться під стелею й зі скандалом вигнала геть! У неї, певно, галюцинації. Та хіба я ворог рідній дитині?" Ми були ошелешені почутим. І це таке відношення до рідної мами! Про свекруху й мови немає - її кума навіть на поріг не пускає...
Однієї ночі моя мама проснулася від підозрілого шуму й побачила біля нашого колодязя куму із подругою! Ті пояснили: "Нам потрібна вода із вашого колодязя". І це в три години ночі в час коли у хаті є в кранах вода! Зрозуміло: ця вода їм потрібна була для чародійства.
Я прекрасно розумів: раз знайшовся привід вигнати геть рідну маму то й нас ця чаша не омине. І не помилився. Минулого року у сімействі мого сина народився хлопчик. Дитину охрестили але гучних хрестин не влаштовували - клята бідність. Ми зі сватами та "бабою" випили по келиху вина а кумів молодята запросили у кафе - там була чисто молодіжна вечірка.
Аж тут односельчани переказали нам сердиті слова куми: "Я подарунок дитині купила а мене, бач, такі вони та сякі не покликали...". Я вважав, що ця дрібна наша провина скоро забудеться. Як виявилося, помилився.
Одного недільного дня на порозі з'явився кум. Дістав 50 гривень і радісно: "У мене сьогодні день народження. Давай купимо пляшку та й розіп’ємо - пригощаю. Моя поїхала у село, так що я гуляю". Я ж на те: "Добре, куме, тільки ти вже більше не добавляй". Той: "Та ти що - сам знаю. Вип'ємо й я піду дивитися телевізор а до вечора навіть запаху не буде..." Серед ночі у спальні задзвонив телефон. Моя зняла слухавку й почула п’яний голос куми: "Мій нализався, як свиня! Та щоб тим людям, що його напоїли та їхнім дітям Бог дав те, те й те..." І полилась добірна лайка, погрози та прокляття...
Наступило Різдво. Слід сказати, що у той час я дома торгував солодощами та іншим дріб’язком. Зайшли до мене колядники колядувати. Вийшли й кинули на дорозі петарду. Петардами у ту пору я не торгував й тому на цей вчинок не звернув уваги. Несподівано задзвонив телефон. Я підняв слухавку й почув сердитий п’яний голос куми: "... твою мать! ...!". І полились добірні матюки та прокляття. Я поклав слухавку й схопився за серце. Усі хвороби, як відомо, від нервів, тільки венеричні від задоволення... Непристойна лайка є показником вихованості, справжньої суті людини. Це означає, що та люб’язність, ті милі посмішки та компліменти при першому знайомстві були маскою. А справжнє обличчя - ось воно.
Весною я виїздив із двору в час коли кума поралась на городі. Вийшов із авто щоб закрити браму й почув сердите: "Кум, ти зачепив сітку й ось де вона відірвалась від стовпчика". В її очах зблиснуло злорадство - попався гад! Я на те примирливим тоном: "Тут давно відірвано - іржа на обриві це підтверджує. Кум знає це місце - я сам йому показував...". Зрозумів до чого тут йдеться: кума інтенсивно шукає привід для скандалу.
Настало літо. Якось мою невістку наздогнала кума й стала відкривати їй нерозумній очі про те у яку сім'ю та потрапила. Та переказала почуте нам й я вкотре схопився за серце. Було боляче до сліз - про мене жоден поганого слова не скаже. Я член церковної "двадцятки" й цим сказано все. Господь Бог заповідав нам любити Його усім серцем своїм і ближнього свого як самого себе. Шанувати батьків та не свідкувати неправдиво. Та хто сьогодні ті заповіти шанує?..
Одного дня я запалив на городі побутове сміття. Сталось так, що там трапився шматок пластмаси, котрий при згорянні виділяв сморід. Зазвичай у селах на подібні порушення дивляться крізь пальці. По крайній мірі я не пам’ятаю жодної сварки за те, що сусід щось не те запалив у грубці чи на своїй території... На подвір’ї куми почулися крики, прокляття, гримання дверима. Невдовзі кума назбирала у себе сміття й послала мою хрещеницю підпалити його на дорозі навпроти воріт нашого будинку. Моя мама помолилась Богові й залила те вогнище свяченою водою. Аж тут з'явилась червона від люті кума й на нашу адресу стала викрикувати погрози та прокляття... Її аж тіпало від гніву. І це мені така подяка за допомогу у будівництві будинку, за згоду породичатись, за те що на своєму авто возив їх куди було потрібно, за безліч інших послуг?!
Наступного ранку виганяв я корову на пашу. Аж тут помітив, що моя хрещениця поодаль йде за мною вслід. Я зупинявся й вона зупинялась. Я не перший день живу на цій грішній землі й тому ясно усвідомлював ціль того дійства: кума послала хрещеницю шепотіти прокляття мені у спину. (Душа дитини, самі розумієте, як пластилін...) Так боляче стало: названа дочка шепоче в спину названому батькові прокляття! Була одна відьма а тут стало дві...
Життя складне і ми іноді сваримося. У подібних випадках люди, як правило, висловлюють в очі один одному наболіле та рвуть усілякі стосунки. Але із піною з рота читати замовляння, прокляття, ставити свічки у церквах "за упокій", підсипати могильну землю, підливати воду котрою обмивали покійника - це вже, погодьтесь, занадто...
А що вдієш? Кума моя насолоджується владою та безкарністю - закону ж то на чародіїв немає!
Ради розваги робить усілякі пакості, поширює стосовно нашої сім'ї різні наклепи. Коли я їй був потрібний як дармова робоча сила, як безкоштовний таксист, як хресний батько дитини то розсипалась у компліментах. Коли ж у мені потреба відпала, то я вже найстрашніший мерзотник...
Іде односельчанка з банкою в руках до нас по молоко, а кума їй єхидно: "Воду, тітко Ніна, йдете купувати?". Іншій нашій добрій знайомій довірливо: "Ти з ними дружиш та не знаєш того, що вони про тебе позаочі говорять..."
Моя дочка дружить із дочкою священика. Так і цей факт кума не залишила поза увагою - зателефонувала "матушці" й довго розповідала, що саме у нашій хаті говорять про її дочку (!?). При цьому кума прекрасно усвідомлює, що односельчани ті її слова нам перекажуть. Це так не нервах грає, провокує скандал.
Повідомила у правоохоронні органи, що в школі під чужим прізвищем працює прибиральницею пенсіонерка. Школу декілька днів перевіряли. Наслідком перевірок були нервозність, чутки, образи.
Робота у правоохоронних органах у неї не пильна й доволі оригінальна. Істина у тому, що сьогодні у майже всіх закладах громадського харчування приторговують самогоном, обважують, продають "лівак" та іншим чином усіляко порушують закон. (Чесно у нас сьогодні не проживеш.) Вона робить замовлення й зі словами "Контрольна закупка" показує міліцейське посвідчення. Тут у кожного вибір: мати серйозні неприємності із правоохоронцями чи відкупитись. Таким чином кума хитрістю за день має більше ніж я мозолями за місяць... От і живе в своє задоволення. Часто у неї в гостях високі міліцейські чини. Знаю - раніше сам не раз там із ними пиячив...
У цьому явищі немає нічого дивного. Божі люди подвигами віри заслужують від Бога влади над демонами. Нерозумні же люди ради того, щоб пожити в своє задоволення продають душу дияволу й цим добровільно впускають сатану у своє тіло і в результаті стають одержимими нечистими духами.
Слугу диявола мучить, спалює ненависть до людей - така людина змушена робити справу свого господаря: сіяти ворожнечу, розбрат, війни й цим віддаляти людей один від одного та від Бога.
І нічого нікому не докажеш. Розповіси людям - поспівчувають а позаочі посміються. Звернешся до правоохоронців - здеруть гроші за друкування заяви, посміються й покладуть "під сукно" - інституту інквізиції ж то немає. Атеїстичний у нас карний кодекс тому що...
Колись у Європі таких людей спалювали а у нас на Україні виганяли геть із села. Сьогодні же ніхто не хоче піднімати болючі проблеми й цим наживати собі ворогів...
Дехто може сказати: подумаєш, одна нехороша людина на велике село. Дрібниці...
А от і не дрібниці. Якось під час словесної перепалки наш селянин глузував над жителями сусіднього села. Один із тих, не довго думаючи, кинув в очі: "У минулому із нашого села жодної сім'ї не вивезли до Сибіру, а скільки сімей вивезли із вашого!?" Замовк наш - крити було нічим. Справа в тому, що в ті смутні часи одна нехороша людина надягла для конспірації на голову панчоху й показала НКВСникам будинки вояків ОУН-УПА... Усіх жителів тих будинків вивезли до Сибіру. Ось так одна маленька людина спричинила багато горя...
Дві долі.
Маю родича, котрого, до речі, теж Миколою звати. У нього теж по сусідству сім'я побудувалась. Господарка будинку виявилася власницею фірми отож взяла Миколу працювати водієм її персонального авто. Платить йому більше ніж мені родич на будові ще й до того дозволяє використовувати авто у власних потребах. Це, знаєте, яке у кого щастя...
А пам’ятаєш?..."
Минуло п’ять років і ми, колишні однокласники, як у нас заведено, замовили зал ресторану щоб відсвяткувати вже 35 річницю закінчення школи. Я пішов на зустріч - хотілося побачити однокласників, поспілкуватись, розслабитись, відволіктись від буденності. Було приємно, що на цей раз обійшлось без запізнень. Спостеріг банальність: з часом нас стає все менше... По традиції встали і першу чарку випили мовчки за тих хто по тій чи іншій причині не дожив до цього дня. Другу за нас хороших, третю за вчителів розумних. Стіл ломився від напоїв та наїдків, навкруги обличчя знайомі до сліз. Одне слово, благодать... Полились спогади. Звідусіль лунало: "А пам’ятаєш...?" Згадували вчителів, шкільні свята та будні, комічні випадки. Аж тут, єхидно поглянувши на мене, встав Роман і глузливо: "А пам’ятаєте як ще у восьмому класі я виліз на горище старенької сільської школи й став шпурляти звідти голубині яйця?! І першим снайперським кидком поцілив Горбатюку Миколі прямо в голову! Яйце розбилось на окулярах й заляпало все обличчя. От сміху то було! Так Микола після того цілий рік засідав на мене в кущах - помститись хотів!.. А чули як Микола у Дьомти вибухівку купував? Ні!? Заплатив гроші а той замість вибухівки у пакунок дві цеглини поклав! І мало того, що Дьомта ошукав Миколу, так він ще й селянам про свій "подвиг" розповів! І на нього Микола цілий рік засідав - "замочити" хотів! Навіщо Миколі потрібна була вибухівка? А хотів підірвати пам’ятник ідолу! Хочете знати чим все закінчилось? Керівники нашого доблесного КДБ підіслали до Миколи сексота. Той гарно виконав завдання і планований теракт став відомим КДБ. Миколу пов'язали й наші найгуманніші судді наболтали строк. В результаті наш Микола п’ять років шпали у Сибіру за миску баланди на благо Союзу нерушимого ворочав! Коли ж відкинувся, то ночами мемуари строчив а вдень по редакціях із ними носився..."
Однокласники сміялись. Гіркий комок образи підступив до горла. І це за таку сволоту я розпинався? Зловив себе на думці, що мій душевний стан можна описати знайомими словами: "Кипит наш разум возмущённый и в смертный бой вести готов!". Я знав, що в душі кожного із нас живе Бог та диявол, добро і зло. В душі закипав гнів, відчував що дістав він мене - сатанію. Що робити? Підійти та плюнути в обличчя, встромити виделку у жирний живіт чи відплатити тією ж монетою? Може встати й таким же тоном продовжити тему спогадів: "А пам'ятаєш, як під час святкування зустрічі 1968 року ти господарку хати - Світлану "розпечатав"? А вона ж то кохала тебе! Я й досі пам’ятаю зміст її любовної записки, котру ти мені показував. Це з твоєї подачі Світлана пішла по руках, дитину позашлюбну народила, спилась й померла... А пам’ятаєш, як пізніше я тобі у кіоск приніс два блоки "Мальборо"? Ти взяв на реалізацію, хоча й міг відразу розрахуватись. Через тиждень я прийшов за грошима. Ти розкрив зошит і мені у відповідь: "А у мене записано один". Я ошелешено: "Роман, клянусь тобі, я два блоки здавав!" Ти тим же тоном: "А у мене записано один!". Це означає, що у твоєму двоповерховому будинку є й моя сотня цеглин!".
Що робити? Подумки став вмовляти сам себе: люби свого ближнього, отож стерпи, промовчи, не псуй однокласникам торжество - Бог йому суддя. У нас коли двоє лаються або б'ються хтось сторонній обов’язково зауважить: "Хоч би один із них та був розумніший!". Промовчав, але несправедлива образа душила горло. Нікого ж не зачіпав... Навіщо ж так робити? Аж тут заграла музика й усі пішли танцювати.
Залишившись на самоті, налив келих горілки й осушив залпом. Приємне тепло розлилось по тілу і я тихо промовив: "Господи, Боже мій, тридцять п’ять років минуло. Пережили горбачовську перебудову, "помаранчеву" революцію, дожили до сивини, животи від'їли, мобільні телефони придбали але в душах наших так нічого й не змінилося - так і залишилась замаскована лицемірством та відкрита неприязнь". Це четвертий раз я присутній на зустрічі однокласників і цей синок парторга четвертий раз так висміює мене. Він з презирством відноситься до усіх а висміює лише мене бо знає: я чоловік неконфліктний, отож у мене не буде іншого виходу як мовчки проковтнути образу. Дуже жаль, що у нас немає закону вирішувати конфлікти поєдинком на дуелі. У подібному випадкові цей негідник поводив би себе достойно і не зачіпав нікого. Чому? Колись в школі однокласники вирішили залишитись після уроків для того, щоб кожен по черзі виходив на середину класу а інші висловлювали йому все, що про нього думають. Так, почувши це, Роман, цей горе-герой непомітно утік!
Пригадалось як усе було насправді. Перше голубине яйце, котре Роман шпурнув із горища школи влучило у мене цілком випадково. Побачивши таке неподобство усі однокласники розбіглися хто куди. Вчитель праці Дмитро Іванович за цей вчинок надавав Романові добрячих стусанів. Те, що я засідав в кущах Роман вигадав, щоб прикрасити свій подвиг а мене ще більше принизити. Тепер стосовно "подвигу" "Дьомти". У ті часи я ненавидів радянську владу і планував вчинити акцію протесту. Якось я запитав родича, котрий раніше відбував покарання чи має він доступ до чорного ринку зброї. Той підтвердив і пообіцяв допомогти. При зустрічі вручив пакунок і перерахував гроші. Чужого я би перевірив, але родичеві не довіряти було незручно, крім того є речі котрими не жартують. Коли ж дома розгорнув пакунок, то побачив там... дві цеглини! Це був шок! Я нічого не міг второпати! Де логіка? Де здоровий глузд? Нам ще довгі роки жити в одному селі і ми ще не раз зустрінемось на вузькій стежині. Наступного дня про цей свій подвиг Дьомта розповів односельчанам. Це вже взагалі не поміщалось у моїй свідомості. Кожен злочинець прагне щоб ніхто ніколи не довідався про вчинений ним злочин, а цей... Ну заробив ти підлістю на випивку, але навіщо розголошувати свій злочин і цим самому собі підривати авторитет, демонструвати яка ти сволота!? Так не із нього, а із мене відкрито глузували односельчани. (!?) І це теж мене неабияк вражало. Ну посміялись за спиною, але навіщо глузувати прямо в очі й цим наживати собі ворога? Я аж кипів від люті, жадав поквитатись із негідником. Та сталось так, що незадовго до того батько випадково заглянув у вікно саме в той момент коли я змащував саморобний малокаліберний пістолет. Відібрав, ясна річ. Можна сказати, що ця випадковість врятувала Дьомту від передчасної смерті, а мене від гріха. Поволі я якось заспокоївся і махнув на помсту рукою - з таким світоглядом він своєю смертю не помре. Пізніше так і сталося - зарізали у таборі під час кримінальних розборок.
Пригадався епізод часів горбачовської Перебудови. На окраїнах імперії народи боролися за незалежність. Оператор взяв крупним планом важко пораненого у бою молодого чоловіка. Обезкровлені губи ледь чутно шепотіли: "Выучиться хотел... Построить дом... Жениться... Родить сына...". Напрошувалось питання: "Чому ж ти тоді не підручники, не будівельні інструменти в руки взяв, а зброю?". А тому, що вивчитись, побудувати дім, одружитись, народити дітей він хотів не як раб, а як вільний громадянин незалежної, демократичної держави... До речі, і я того ж хотів. Планував теракт тому, що тоді моя Батьківщина "Задихалась під чоботом ката і під шинами чорних “марусь”. І страждав в ув’язненні ради того, щоб люди, і цей однокласник у їх числі, могли мати власний бізнес, свободу пересування, правдиву інформацію...
А от цікаво: скільком негідникам у смутні часи я мав би моральне право приставити зброю до жирного пуза й запитати: "А пам’ятаєш...!?" Це ще чи вистачило би пам'яті усіх пригадати, набоїв та життя щоб об'їздити знайомі місця колишнього Союзу...
Колись у Росії спалахнула червона революція. Не варто думати, що люди, котрі кинулися грабувати та убивати багатіїв були нелюдами, а їхні жертви безневинними ягнятами. Багатства багатіїв були нажиті явно нечесними методами. Несправедливість була велика, великим було приниження простих людей от і накипіло на душі. Ленін відчував ці настрої й спритно очолив процес та узаконив експропріацію експропрійованого. Розлючені люди убивали та грабували своїх кривдників за принципом: "А пам’ятаєш...?". Наступні червоні вожді керували поведінкою "пролетаріату" як самі того бажали. А де ж була армія, поліція? Армія то була, а от єдності, патріотизму, любові до ближнього не було. Пригадався вислів спостережливого білоемігранта: "Хотите знать о чём больше всего любили говорить офицеры русской армии? О женщинах и лошадях!" Пізніше декотрі дослідники минулого спалах народного гніву та червону криваву революцію пояснювали... підвищеною активністю Сонця. Інші доходили висновку, що державний жовтневий переворот викликали... перебої з постачанням хліба. Абсурд, ясна річ. При чому тут Сонце, при чому тут перебої із постачанням хліба - не любив народ урядовців та багатіїв, накипіло на душі...
Та спалахни у нас яка заворуха кожен спочатку зі своїми боржниками, кривдниками розбереться а вже потім подумає в яку армію вступити. Знову будуть актуальні слова Денікіна: "Насилие и грабежи пронеслись по всему театру гражданской войны, не раз стирая черту, отделяющую спасителя от врага".
Ось зараз "помаранчева" революція, - думав я. Ситуація схожа: знову переважна частина багатств нажита явно нечесним шляхом. Знову актуальні слова: "Кипит наш разум возмущённый и в смертный бой вести готов!" Ось Ющенко обіцяє: "Бандитам - тюрми". Не так усе, не так! Хворе усе суспільство. І заявляти: "Бандитам - тюрми", це орати дуже мілко. Не так, а ось як: Потрібно піти шляхом повоєнної Німеччини: Ідейним натхненникам та виконавцям злочинів комуністичної влади - Нюрнберг 2. Комуністам - люстрацію. Мерзотникам - дуельний кодекс. Чорнокнижникам - інститут інквізиції. Підприємцям - легкі податки. Народу - християнство. (Кожного разу після виконання державного гімну зачитувати Божі заповіді та Ісусову Нагорну проповідь.) Пояснити президенту, депутатам, журналістам та всім людям, що є така Божа заповідь "Не свідкуй неправдиво". Пам’ятати цю заповідь потрібно і при заповненні декларації про прибутки. Слід боротись за чистоту мови - розмовляти без матюків. Не запізнюватись. Не смітити. Пояснити людям, що у цивілізованому світі є таке слово "неустойка" (штраф за невиконання або несвоєчасне виконання домовленостей). Усіляку роботу виконувати якісно та своєчасно. У кабінетах чиновників розвісити плакати: "Що вигідно фермеру - те вигідно Україні".
Думки калейдоскопом змінювали одна одну. Аж тут до зали зайшла одна із однокласниць і силоміць потягнула танцювати. Під час перекуру підійшов Роман: "Давно не бачились. Як ти, Коля, поживаєш?".
Гірко стало на душі. Із самого дитинства шукав в людях віру в Бога, любов до ближнього. Знаходив же лише фарисейське лицемірство та відверту неприязнь... І так і сяк намагався змінити навколишній світ та ніхто мене так і не зрозумів...
Робота на будові.
Розтанув сніг і я знову став працювати у родича на будові станції техобслуговування. Настав час підключити техстанцію до мережі промислового струму. Ось тут й почалися проблеми. Справа у тому, що високовольтна лінія, до котрої необхідно під'єднатись є власністю сусіднього приватного підприємства. Власниця підприємства, котра раніше давала згоду вимкнути на певний час рубильник, заявила: "На підприємстві непреривний технологічний процес, отож зупинити виробництво я не можу! Згоду можу дати лише зимою, коли закінчиться сезон переробки сільгосппродукції!". І на неї ніяк не вплинути - приватна власність священна... Тут справа не у відсутності документації чи матеріалів - тут відсутність взаєморозуміння, поваги, людяності, наша хохляцька душа... Ось так "заморозилась" перспективна будова. Родич нервує, що невпинно зростають розцінки на будматеріали та робочу силу. Для прикладу: машина піску, котра минулого літа коштувала 65 гривень зараз коштує 110. Ще й до того злодії дошкуляють: однієї ночі вкрали три віконні перемички, другої - три мішки цементу, третьої - півсотні цеглин.
Поденна "лепта" чорноробочого теж зросла й складає вже 30 гривень... Якось я заїкнувся відносно підвищення поденної плати. Родич на те сердито: "Не подобається - йди на державну роботу! Там заробиш більше!". Через два місяці опоряджувальні роботи, котрі можливо було виконувати без електроенергії були завершені. Нема струму - на будові робити нічого...
Знову я опинився без засобів існування. Завітав на біржу праці. Роботодавці пропонують 350 - 600 гривень за місяць праці. Щоб отримувати 700 потрібно бути висококваліфікованим спеціалістом. Аж тут один підприємець запропонував викопати за залити бетоном фундамент під хату. Чому він не викликав бульдозер, не захотів укладати готові бетонні фундаментні блоки? А тому, що вручну дешевше. Бетономішалка, правда, була але дуже занедбана. Я зібрав хлопців і ми прибули на місце роботи. Власник будови заявив: "За копання та заливку фундаменту плачу 2400 гривень. Якщо ви відмовляєтесь, то я інших знайду". І тут нікуди не дінешся - мусили погодитись. Справа у тому що у нас велике безробіття й роботодавці цим користуються. Розцінки розраховані так, що більше 50 гривень за світловий день заробити важко. Сам не раз спостерігав як безробітні ходять по будовах й просять будь-яку роботу. Друзі розповідали, як їм господар запропонував за 200 гривень розкидати велику купу ґрунту. Аж тут молоді люди просять роботу. Хлопці до них: "Згодні за 60 гривень цю купу розкидати?". "Згодні!". Увечері хлопці досить гарно посиділи у кафе на дармові 140 гривень...
Господар попередив: "Люди у нашому районі поважають один одного, отож не здумайте вкрасти і запропонувати комусь мішок-два цементу чи щось інше - не куплять та й мені зателефонують відразу...".
Під час роботи я спостерігав за життям "царського села". Навкруги за високими парканами гарно доглянуті двоповерхові будинки. Живуть тут улюбленці долі, господарі життя. Район тихий, жителі солідні. Домашньої худоби та птиці тут не утримують - мають гроші на купівлю всього готового. Щоправда плодово-ягідні насадження поблизу будинку є в кожного. І грядки городини теж - не бігати же за пучком петрушки чи укропу на базар... Декотрі мають навіть теплиці. Тут прості смертні не будуються - розмах не той. Вулицею на іномарках туди-сюди проїжджають щасливі господарі котеджів. Діти їхні час від часу вигулюють породистих собак. Злодії а також наркомани, бічі, бомжи, ханиги у цей район не заходять - знають, що там не вкрадеш...
Виявилося, що наш роботодавець має двоповерховий особняк а ці хороми будує дочці. Він розуміє, що ціни на будматеріали та житло ростуть швидше ніж відсотки у банках от тому то й вкладає гроші у нерухомість. Я дивився на нього й бачив перед собою щасливу людину: здоров'я є, двоповерховий будинок є, бізнес процвітає, діти підростають, жінка любить, іномарка бігає. Що ще потрібно людині для щастя?
Чомусь пригадалось із Омара Хайяма: "Мы только куклы, вертит нами рок,
Не сомневайся в правде этих строк,
Нам даст покувыркаться и запрячет
В ларец небытия, лишь выйдет срок".
Усе так і є: один має цікаву роботу і заробіток такий, що красти не потрібно, має жінку розумну та вродливу від котрої гуляти не хочеться, будинок пристойний, дітей слухняних. Інший усе життя вчиться, бореться за краще місце під сонцем і все марно: міняє місця проживання та роботи, хитрує, краде, потрапляє у руки правоохоронців, пиячить, гуляє, розлучається, одружується вдруге-втретє і знову крутиться, як білка у колесі. Доволі я бачив людей із вищою освітою, котрі працюють чорноробами, торгують на базарі різним дріб’язком і тупоголових мерзотників, котрі обіймають високі посади, мають солідний бізнес та живуть у розкошах...
Працювали ми, як і більшість українців, "у тіні". Нелегально тобто. Ми не влаштовувались офіційно а це означає, що кожному із нас праця не зараховується у стаж, а раз так то і пенсії не буде, ми не захищені від компенсації у випадку травми. Ми реально працюємо, а от документально - ні. Це також означає, що і довідки для купівлі товарів у кредит не дадуть. Проблема у тому що, сьогодні майже вся Україна так працює. Мільярди доларів крутяться у тіні, держбюджет же від цього не має жодної копійки. Щоразу, коли ми запрягались тягнути громіздку бетономішалку, згадував рядки із "Кобзаря": "Людей у ярма запрягли пани лукаві...". Стомлювався страшенно і уже вкотре нарікав на себе: якби не поліз у політику, то батьки не витратили би купу грошей на витягнення мене із неволі, сам би тим часом щось заробив і сьогодні жив би не гірше цього чоловіка...
Важко було працювати на рівних із молодими хлопцями. Вночі крізь сон чув як болять натруджені руки й доходив висновку: життя не вдалось...
За 10 днів робота була виконана. Господар виявився людиною не жадібною: розрахувався своєчасно та чесно, дав 50 гривень зверху та ще й "поляну" накрив.
З цієї історії можна зробити важливі висновки: ми у всіх відношеннях вкрай відстала країна. Чому? У цивілізованому світі важка праця коштує дуже дорого, тому у подібному випадку забудовникові вигідніше викликати бульдозер та замовити готовий бетон чи фундаментні блоки. Усе швидко, якісно і законно. Щоб врятувати ситуацію потрібно знизити податки на будматеріали та підняти планку оплати праці. І головне: вкрай необхідно вивезти економіку із тіні. Самі люди повинні зрозуміти, що працюючи в тіні вони одурюють власну державу й самі втрачають дуже багато.
Вранці з вулиці було чути добірну лайку та прокляття "інженера". (Це так по вуличному нашого сусіда звуть, хоча усі знають його ім'я та прізвище.) Я до нього: "Володя, що сталося?". - "Вставав удосвіта й ходив косити та сушити траву. Сьогодні поїхав забирати, а сіна мого нема! Ось так то! Кажуть: хто рано встає тому Бог дає. Очевидно хтось із односельчан ще раніше встав...". І полились лайка та прокльони...
Того дня моєму онукові виповнювався рік і на його честь син із дружиною влаштували вечірку. Моя родичка та її чоловік обіцяли привітати іменинника, але не прийшли. Пізніше виправдовувались: "Зустрічали добру знайому із Німеччини. День та вечір просиділи на автовокзалі - автобус запізнився аж на... 9 годин! Гостя пояснила, що час та нерви пасажири витратили у черзі до нашої митниці. Обшукували усіх як у радянському виправно-трудовому таборі. Ну яку контрабанду у валізах можуть провозити законослухняні туристи? Іноземці сміються над порядками нашої нової влади...". Це був докір на мою адресу - вони знали, що я їздив у Київ на Майдан підтримувати "помаранчеву революцію"… Пізніше розмова перекинулась на сільські новини. Навпроти їхньої хати кладкою через річку служив металічний борт вантажівки. Вночі злодії той борт поцупили й здали у прийомний пункт металобрухту. Тепер щоб потрапити на протилежний берег річки доводиться робити чималий крюк... Ось такі реалії сьогодення... В ході розмови виявилося, що є фірма, котра формує бригади на будівництво у Крим. Я відмовився бо вже знаю, що то за робота із випадковими людьми: п’янки, добірна лайка, вияснення стосунків при допомозі кулаків...
Наступного ранку мене знову без видимої причини зупинив наряд ДАІ. Для чого ж то? А перевірити документи, обнюхати. Як же мені ще у таборах ті шмони остогидли... Таке враження, що я й досі у неволі...
Меблева фабрика.
Як і де заробити на прожиття? Будови заморожені - зима. В інших галузях роботу теж знайти досить важко. Підвернулась нагода влаштуватись столяром на приватну меблеву фабрику. Я раніше думав: приватне виробництво, значить високоорганізоване виробництво. Помилився. Територія захаращена металобрухтом, каркасами розкурочених верстатів, відходами виробництва та будівництва, в переповнених контейнерах для сміття риються собаки власників фабрики. Корисну площу складів роками займають несправне обладнання, відра з-під лаку та фарби, каністри з-під розчинників, використані мішки, вийшовші з ладу вузли автомобілів, вживані автопокришки, зняті із петель двері та вікна, напівпорожні мішки будівельних сумішей, використаний лінолеум, перегорілі лампи денного світла, куски вагонки, порожні ящики та інший мотлох.
В перший день поставили прибивати пружини. Нікуди не дінешся - така доля всіх новачків. Робочий стіл набивальника пружин розміщений так, що робітник стоїть біля глухої стіни спиною до вікна. Відчував, що внаслідок роботи при недостатньому освітленні починає погіршуватись зір. Попросив поставити за верстат. Під час роботи один із робітників зробив зауваження "Великі куски ДСП розпилюй навпіл і лише тоді кидай в дрова". Чому так? Робітники не зацікавлені економити матеріали - платять за кількість а вигадування ради економії забирає дорогоцінний час.
В цеху із дев’яти верстатів тільки два обладнані витяжною вентиляцією отож в повітрі висить пил розпиляних дощок, ДСП, ДВП та... добірна лайка працюючих. Із стіни на все це дивиться вилинявший від часу плакат "Так! Ющенко!" В інших цехах стиль поведінки такий же. Не лаються лише декілька віруючих молодих людей. В таких умовах пропрацював чотири дні й захворів - алергія на пил ДСП. За тих чотири дні мені нарахували 29 гривень. Я до власниці фабрики зі скаргою, а вона мені повчально: "Такі в нас розцінки". Колеги пояснили: "На прибивання пружин розцінки ще радянських часів і ставлять на те місце новачків, щоб перевірити їхній характер. Будеш бунтувати - звільнять. Витримаєш іспит - переведуть на іншу роботу". Пішов в касу й мовчки отримав зароблені гроші. Після лікування попросив управляючого перевести мене у вантажники.
Як я уявляв собі процес виробництва на сучасній приватній меблевій фабриці? З одного боку склад пиломатеріалів та всього необхідного. Посередині цех. Столяри виготовляють каркаси меблів і ті конвеєрним способом пересуваються далі до обтяжників. Готову продукцію вантажники механічним способом перевозять в склад готовою продукції і звідти відвантажують замовникам.
Насправді все виявилося інакше. Столяри дошки, ДСП та фанеру несуть зі складу в цех 30 метрів, а ДВП волочать по снігу. Обтяжники забирають каркаси із столярки й проносить 25 метрів в свій цех. Ми через вузькі двері (120см.) виносимо меблі на двір, кладемо на санчата і веземо 30 метрів до складу готової продукції. Там знімаємо і через вузькі двері заносимо в склад а завантажуємо, звісно, в зворотному порядку.
Механізації майже немає, вантажного ліфта також, всі процеси виробництва погано продумані отож і тут всі виконують 70 відсотків безглуздої роботи. Цікаво, що винні в цьому не тільки власники фабрики. Ось повчальний приклад: Розвантажували ДСП в склад. Я до напарника: "Давай 25 листів вивантажимо в цех". Він на те: "Ти що, дурний? Це ж нам доведеться ці листи їм в цех заносити". Я придумав компромісне рішення: пішов в цех і звернувся до столярів: "Зараз машина під’їде до дверей, ми подамо а ви занесете листи ДВП в цех. Вам же клопоту менше - не носити зі складу". Хлопці переглянулись і один із них відповів: "Немає часу. Вивантажуйте в склад”. Я зрозумів їхню хитру логіку: ДСП в цех носять дві пари працівників. Вони подумали так: "Ми наносимо а ті готове брати будуть... Е, ні, - усім так усім".
Чому все так? Чому всі ми так відносимось до своїх обов’язків, власної Батьківщини, свого ближнього? А тому, що таке відношення давно у нас в крові. Звикли ми так...
Ось типовий епізод: В склад зайшли п’ятеро робітників. Один просить комірника замінити свердло. Другий - видати саморізи 35мм. Третій - рулетку. Четвертий - олівця. П’ятий - нову насадку шуруповерта.
Комірник сердито першому: "Свердл таких вже немає. Поламав - купуй за свої гроші..."
Другому: "На 35 вже немає - бери на 45”.
Третьому: "Я ж тобі недавно видавав! Поламав - іди до управляючого. Хай він тобі видасть...”
Четвертому: "Олівців немає. Будуть з понеділка".
П’ятому: "А стара чим погана? Буксує бо, кажеш, зубці з’їлися? Ну а що я зроблю - немає в мене нової. Працюй поки такою..."
Розійшлись засмучені трудяги. Заходить юнак із пневматичним пістолетом. Звертається до комірника: "Тримач пружини, котра підтягує обойму зі скоблями обломився. Потрібен ремонт".
Аж тут в склад зайшов господар. Юнак і тому пояснив суть поломки. Господар поглянув і авторитетно: "Тут потрібно прихватити точечною зваркою. В автомайстерні неподалік є такий зварочний апарат". І... пішов (!?)
Я був шокований побаченим. Чому господар сам не поїхав? Там замороки на 10 хвилин... При нормальній організації праці все необхідне було б у наявності. Немає? Теж не катастрофа. Скажи хлопцям так: "Відправте гінця в магазин, щоб той купив все необхідне й взяв чек для звіту. Чек я здам в бухгалтерію й гроші поверну".
Все у нас робиться через анальний отвір, й цей епізод не виняток: один буде бігати в інший кінець цеху, щоб позичити у колеги свердло. Другий - мучитись із довшими ніж потрібно саморізами. Третій бігати позичати у колег рулетку. Четвертий - олівця. П’ятий мучитись із-за вийшовшої з ладу насадки...
Написав рацпропозицію із 11 пунктів. Пропонував прибрати територію, вивезти металобрухт, пошити працівникам спецодяг, придбати по сусідству у військових конверсійну польову кухню й годувати працівників. Пропонував також побудувати теплицю - умови є. Серед іншого пропонував звернути увагу на кричуще нехтування протипожежною безпекою. Думаєте була якась реакція? Нуль емоцій!
А дарма. Нація, котра не цінує свіжих ідей, відстає від цивілізації й вироджується. Нам варто брати приклад із Японії - країни котра не має власних природних ресурсів і при тому випускає суперсучасну техніку. В Японії так: подав робітник навіть безглузду рацпропозицію - отримав незначну нагороду. Вдруге подав безглузду рацпропозицію - отримав незначну нагороду. Чому так? А щоб не відбити охоти думати. Японці помітили: раз людина подасть безглузду пропозицію, другий, третій а четвертий раз подасть ідею, економічний ефект від впровадження котрої в сотні разів перекриває витрачені кошти. У них вранці працівники перед роботою співають гімн фірми а у нас лаються. У них чим більше працюєш на підприємстві тим більшу маєш зарплату. Цінують там людей. А в нас? Самі знаєте...
На початку Нового року власники фабрики зібрали працівників на загальні збори а точніше на "розбір польотів". Справа в тому, що в переддень Нового року кожного, хто пропрацював більше року адміністрація нагороджувала пляшкою шампанського та солодощами. Виявилось, що після отримання подарунків столяри влаштували в цеху п’янку, пообливали стіни шампанським, насмітили. Крім того сталась ще одна жахлива подія: в колективі завелись злодії - працівники цеху корпусних меблів були виявлені при спробі викрасти сировину та вироби. Всі зрозуміли: їх продав хтось із своїх. За крадіїв заступився весь колектив цеху: "Якщо звільняєте крадіїв, то всі напишемо заяви на звільнення". Власники фабрики прийняли соломонове рішення: в покару колектив мусить безкоштовно виготовити меблі для їдальні, роздягальні та офісу. На тому й порішили. Далі тематика була звичною: пияцтво на робочому місці, прогули, запізнення, брак, неекономне використання матеріалів та електроенергії, антисанітарія в роздягальні, бруд на робочому місці.
Я не терплю безгосподарності отож підбирав на території та в цехах й щодня приносив додому жменю цвяхів, болтів та шурупів. Хай краще мені послужить, ніж має пропасти...
Через декілька днів господарі поїхали відпочивати у Єгипет. Виявилося, що ті мої 11 рацпропозицій господарі навіть не прочитали. Чому я так думаю? А якби прочитали, то напевно звернули б увагу на вказане мною нехтування протипожежною безпекою. Вогонь на щастя, спалахнув вранці, коли один із робітників прийшов на роботу. Здійняв ґвалт. Мама власниці вибігла в нічній сорочці та тапочках й кинулась до сусідів просити про допомогу. Ті ніяк не зреагували. Вибіг батько й вони спільними зусиллями загасити займання. Усі розуміли якої трагедії вдалось уникнути - якби вогонь спалахнув раніше й досяг листів пінополіуретану, то фабрика спалахнула б як смолоскип...
Біда не ходить одна: невдовзі прорвало трубу й підвал залило водою. Наляканий такими нашестям неприємностей батько господаря запросив священика освятити фабрику. Священик освячував приміщення а тим часом більшість робітників іронічно коментували це дійство. Я був присутній в цеху й став благоговійно під краплі свяченої води. Коли священик пройшов, один молодий робітник скрутив й ткнув йому вслід дулю.
Щоб організувати роботу цивілізовано багато грошей та розуму не потрібно. Я би вишикував всіх працівників і так сказав: "Хлопці, ви хотіли в Європу? Раз так, тоді давайте працювати по-європейськи. Ми вам європейські умови та оплату, ви - європейське відношення до своїх обов’язків: не запізнюватись, не прогулювати, не смітити і працювати на совість. Ввечері комірник отримає заявку на кожного а вранці видасть ящик із всім необхідним. Там буде все по нормі: болти, шурупи, скоблі, замки, механізми, матерія, пружини і т.д. В склад ви будете ходити лише при потребі замінити браковану деталь. Не лінуйтесь нагнутись і підняти те, що впало - за перевитрату вирахуємо із зарплати. Браковані вироби із металу кидайте в спеціальний контейнер, порожні ящики та обривки паперу в мішок для макулатури, пластикові пляшки та поліетиленову упаковку в інший мішок. Залишки тканини теж є вторинною сировиною. Пляшки із-під горілки та вина теж не кидайте де прийдеться - склотара гроші коштує. Все це в кінці місяця шофер відвезе на прийомний пункт вторинної сировини. І гроші на цигарки заробите і територія буде чистішою! І ще одне: подавайте рацпропозиції й отримуйте відповідну нагороду. Чим більші будуть прибутки в нас, тим більша зарплата у вас". Нічого подібного в нас не відбувається. У нас збори колективу, як правило, перетворюються в нагоняй від начальства. А дарма: спільними зусиллями фабрику можна легко перетворити на зразкове європейське підприємство й отримувати зарплату, як у Європі...
Працівники кожного року пропонували провести профілактичний ремонт компресора, та власники кожного разу демонстративно на це не зважали. Минуло п’ять років й компресор зовсім вийшов з ладу... Це звичний нам стиль керівництва...
Завантажили ми авто і йшли до цеху. Був мороз, отож хлопці поховали руки в кишені. Це помітив господар і зателефонував управляючому на трубку радіотелефону: "Роботи море а різноробочі он ходять руки в брюки! Дай їм якусь роботу!".
Нас заспокоїла прибиральниця: "Не звертайте уваги. Буває й гірше. Йшла я із напарницею коридором. В той час біля дверей бухгалтерії була черга за зарплатою. Із дверей вийшов господар і до нас: "Де ви, бляді, ходите!?" Я була ошелешена почутим й поскаржилась його тещі. Та у відповідь примирливим тоном: "І ти дивуєшся? Та він і мене може привселюдно на х.. послати".
В кінці робочого дня завантажували ми меблі в авто. Аж тут із вуст господаря на нашу адресу полилась добірна лайка. Нашою виною було те, що ми, виносячи меблі, не зачинили за собою двері і цим запустили в цех холодне повітря. Зазвичай той, хто несе диван позаду, штовхає ногою двері, але тоді так не робили, бо поспішали та й потреби не було - робітники цеху нещодавно розійшлись по домівках. Провина здавалося б не варта уваги, але скільки галасу, образ, зіпсованих нервів...
Поблизу цеху управляючий сердито лаяв молодого робітника за невиконану роботу. Той в тій же тональності виправдовувався. Робітник був правий: не виконав тому, що своєчасно не надали комплектуючих та не створили відповідних умов для роботи. В кінці сварки робітник висловив управляючому все що він думав про підприємство, управляючого та його маму й подав заяву на звільнення. Через день на звільненому робочому місці працював новачок. Це звична тактика: не подобається - звільняйся. Навіщо платити більше? Краще на заощаджені гроші зайвий раз відпочити в екзотичній країні. На біржі праці море безробітних. Навіщо витрачатись на вантажний ліфт, навіщо механізувати виробництво коли за 500 -600 гривень (100-120$) трудяги (пролетарі) будуть місяць все носити туди-сюди, вгору - вниз по незручних східцях, робити все що треба і мовчати. "Два солдата із стройбата за зарплату 5$ в день замінюють екскаватор".
Захворів на роботі мій колега й лікар виписав йому листок непрацездатності. Та от власники фабрики той лікарняний не оплатили! Я поцікавився причиною й почув від колеги: "Трудової книжки під час прийому на роботу в мене не взяли, отож офіційно я тут не працюю”.
Потепліло й сніг став танути. Привезли дошки й ми їх скинули. Я до напарника: "Щоб не відкладати на завтра давай складемо дошки сьогодні". Він же на те резонно: "Місити мокрий сніг ради 25 гривень? Я промочу ноги й захворію, витрачусь на ліки а лікарняний мені знову не оплатять. Який смисл старатись?"
Під час обіду до нас підійшов молодий чоловік й запитав: "Чи не збирається хто із вас скоро звільнятись? Справа в тому, що я живу неподалік і згоден працювати у вас вантажником". Через три дні прийшов інший на роботу проситись - безробіття примушує погоджуватись на будь-які умови...
Все для меблів (крім деревини, ДСП, фанери та поролону) возять із Польщі. Нещодавно вивантажували вантажівку, котра привезла тканини із Польщі. Під тканинами було півсотні ящиків із обладнанням для швейної та меблевої промисловості. Та більше всього мене здивувало інше - ящики із розбірними кухонними наборами виготовленими в Малайзії! І навіть не та обставина, що кухонні набори із Малайзії а те, що прибули вони до нас через Польщу! Ніби Україна не має виходу до моря...
Давайте візьмемо найменші ящики й подивимось, що там. Там електролобзики, електрошуруповерти, електродрелі, "болгарки", електрозагосрювальні пристрої, пневмопістолети для виготовлення меблів. Невже наша українська промисловість не може виготовити такі прості вироби? Чому, якщо захотіли, могли налагодити випуск ультрасучасної, найстрашнішої зброї СС-20 (Сатана), а звичайного обладнання не можемо? Чому скрізь де не глянеш, все обладнання, більшість промислових товарів "мейд ін не наше". Простий приклад: найменший пневмопістолет для оббивки меблів коштує 480$. Такий простий виріб виготовити не здатні а от язиками молотити... Чому наші сусіди змогли налагодити випуск високотехнологічних виробів, а ми - ні?
Вийшов наказ вантажникам вийти в суботу - потрібно було перевезти вміст складу в інше приміщення. Зранку на територію фабрики стали заїздити престижні іномарки - це власники фабрики скликали родичів та друзів на банкет. Ми на саморобних санчатах перевозимо тканини, поролон, меблеву фурнітуру а тим часом гості на балконі другого поверху під жарти та сміх готують духмяний шашлик. Неспішно на свіжому морозному повітрі пиячать, ласують делікатесами та голосно обговорюють свої проблеми. Цілий день ми працювали а тим часом декілька метрів вище продовжувалась гулянка. Всі вони нашу працю на їхнє благо бачили, але в жодного не з’явилась думка пригостити нас. Я б у подібному випадку передав трудягам зі столу пляшку горілки та декілька бутербродів...
Ми спостерігали те торжество й розуміли: розважається братва колишніх високопосадових комуністів, працівників МВС, КДБ, та бандитів, котрі заробили стартовий капітал під час розвалу Союзу й зуміли спритно вложити ті гроші в прибутковий бізнес. Ми ту гулянку спостерігали, обговорювали але слини не ковтали, тому, що розуміли: вони нас зневажають. А як інакше можна відноситись до черні, котра рада день горбатитись за 25 гривень?
Я чув уривки розмови й розумів суть: вони зібралися за чаркою горілки вирішити проблеми свого бізнесу. Здавалося б і я, маючи сотні тисяч доларів, міг би відкрити гуртовою, привозити із Польщі тканини, обладнання та фарнітуру й у нас продавати. Та не все так просто. Потрібно ще знати де купити тканини, де обладнання по цінах виробника, як те все документально так оформити, щоб менше за розмитнення платити, як заховати контрабанду та кому й скільки заплатити, щоб провезти через митницю. Скрізь знайомства потрібні, блат, вміння давати хабарі і... прихильність долі, фарт. Щось не врахуєш - конфіскують на митниці, "кинуть" дома, задушать податками та перевірками...
Як же такі люди добилися в нас успіху? Ходять чутки, що мають "волохату лапу" в структурах влади... Одна тільки ринкова вартість земельної площі фабрики на сьогодні перевищує мільйон доларів! Потрібно було мати неабиякі зв’язки, щоб ту площу отримати та мільйони на побудову фабрики... Ось мій родич, маючи гроші техстанцію побудував, але, не маючи впливового покровителя, рік згаяв доки отримав дозвіл (25. 02. 2006р) під'єднатися до високовольтної лінії...
Поглядав я на присутніх й доходив висновку: колектив той лише на перший погляд є споєним та спаяним. Фальш все. У випадку якоїсь заворухи усі вони, як це було після Жовтневої революції розбіжаться хто куди. Одні емігрують, другі - перейдуть на бік "повсталого народу", щоб зайняти новостворені владні посади, треті - будуть байдуже спостерігати "експропріацію", четверті - стануть з горя пиячити, кінчати життя самогубством. І лише досить незначна кількість відчайдухів будуть апелювати до совісті трудового народу, щоб спільно чинити збройний спротив. Не дивно, що бажаючих захищати таких людей знайдеться дуже мало. Пригадалось із спогадів одного білого офіцера: "К белым народ не хотел идти - ведь мы были господа... Мужик нам не верил... В этом была беда мужика и всей России..." І сьогодні народ не захоче захищати новоявлених буржуа, нових українців. Історія повторюється. Вся біда в тому, що на наших помилках вчаться всі, крім нас...
Ось я, здавалось би, ніби не дурний чоловік а працюю різноробочим. А чи міг би бути на тій або подібній фабриці управлінцем і, що логічно, із такими людьми пиячити? Справа в тому, що кожен господар підбирає команду в першу чергу із своїх родичів та знайомих під свій характер, стиль мислення та поведінки. Не вписався б я в той стиль керівництва та поведінки...
Навіть маючи солідний стартовий капітал я не зміг би досягнути подібного успіху й стати повноправним членом їхньої компанії. Чому? Я би чесно вів свій бізнес, чесно провозив товар через митницю, чесно платив податки, добре оплачував роботу працівників от і заробив би лише на хліб та воду. Ну, не зміг би я людині за чотири робочих дні заплатити 29 гривень й у відповідь на скаргу сказати повчально: "Такі в нас розцінки".
В чому секрет розчарування в ідеалах помаранчевої революції? На Майдані в дні помаранчевої революції в наших серцях була любов, доброзичливість, блиск в очах. Повернулись додому й все зникло, вивітрилось... Революція не змінила свідомість - у нас й досі радянське відношення керівництва до підлеглих та працівників до своїх обов’язків. А як повинно бути? Керівництво та працівники повинні бути патріотами підприємства, відчувати себе членами єдиної команди й всі дружно грати на перемогу. Збори працівників не повинні бути нагоняєм від керівництва а повинні бути діловою розмовою однодумців, партнерів. Людську працю та інтелект потрібно цінувати. Якщо людина буде відчувати повагу то й працювати буде творчо, подавати цінні пропозиції отож рентабельність нашої праці а, відповідно, і зарплата різко зросте.
Життя продовжується і поза фабрикою. Мій сват потрапив в автомобільну аварію - пом’яв крило. Розійшлись мирно - винуватець аварії обіцяв за тиждень замінити крило й пофарбувати. Мир в подібному випадку наступає де завгодно тільки не в нас - винуватець аварії за місяць часу спромігся будь-як причепити нове, ясна річ не фарбоване, крило. Були розборки, крики, погрози, зіпсовані нерви...
24 грудня до нас в хату зайшов молодий чоловік. Коли ж домашні із літньої кухні це помітили й кинулись за ним, то почули: "Шукаю хто кімнату здає квартирантам!" Чоловік пішов і виявилось, що із ним пішов й доччин мобільний телефон вартістю 500 гривень. Це так привітав із Різдвом католицьким...
Знайомий купив будинок в селі й попросив мене винести із нього чужі меблі. Справа в тому, що попередня власниця здавала будинок квартирантам. Вона 4 липня пояснила квартирантам, що будинок продано отож їм пора виселятись. Ті погодились але... Виселяли їх зі скандалом в присутності дільничного інспектора, голови сільради, свідків аж 30 грудня. Кімнати були в запущеному стані - квартиранти знали, що їм доведеться вибиратись от і не прибирали... Голова сільради сумно зауважив: "Роботи в селі зимою немає. Люди виїздять, спиваються. Щороку 6 народжень і 20 поховань".
В новорічну ніч у мого сусіда злодії поцупили каналізаційний люк та кришку - так оригінально привітали з Новим роком.
Загнав я своє авто на ремонт до знайомого. Той замінив свічі, й пригнав авто в двір. Датчик пального показував, що з баку зникло декілька літрів бензину Я не образився - бензин є розрахунком за роботу. Та коли сів за кермо то відчув, що авто чмихає та пирхає, як і раніше. Син загнав авто на солідну техстанцію й там майстер... почистив та відрегулював карбюратор. Що не кажи, а цікаві ми люди...
Живемо в час, коли вже нікого не дивують звірячі вбивства, самогубства, грабунок із церкви, зґвалтування, наркоманія, СНІД, шахрайства, цинічна брехня. Аморальність стала нормою.
Завантажили ми "ліве" авто й заробили двадцятку. Вирішили в кінці роботи зайти в кафе та й розпити пляшку державної горілки. В пляшці виявився розбавлений водою низькоякісний спирт. Воно то не отрута, і хлопці не звернули уваги, та мене це образило. Поскаржитись у компетентні органи чи влаштувати скандал? Аж тут згадав, що моя жінка в хороших відносинах із мамою власниці кафе. Махнув рукою - нехай живуть, де моє не пропадало...
Йшов додому й так собі думав: Як хорошо, що не вдалося вчинити задуманий терористичний акт, що не згинув в таборах... Чому? Не хотілося, щоб сьогоднішній бардак називали моїм іменем, щоб говорили, що я про таке життя мріяв... І хоч випив склянку "лівої" горілки, та на душі було гидко. Трудами праведними у нас, як і при комуністах, не побудуєш палати каменні... Ось мій колега, із котрим щойно випивали, у теплу пору року кладе багатим москвичам каміни та грубки й забезпечує сім'ю, а зимою, щоб не нудьгувати, знаходить роботу дома. Я теж міг би працювати за кордоном й забезпечувати сім'ї достойне життя. Он сусідні держави вербують у нас різноробочих. Пропонують 400$ в місяць плюс житло та харчування. Я би із задоволенням поїхав, та от набирають не старших 50 років. Їхати ж вдруге в чужі краї на заробітки навмання, як колись в Ізраїль, не хочеться. Написав би якийсь солідний чоловік листа: "Виклик дам. Зустріну, житлом та роботою забезпечу". Поїхав би відразу. Відчував як в моїй душі наростає роздратування. Заробітчанство - приниження нації. Завдяки високій рентабельності виробництва наші сусіди платять українцям в декілька разів більше, ніж наша держава... Чому ж наймають українців? А тому, що за такі гроші там навіть їхні п’янички працювати не хочуть...
Ось Ющенко обіцяв за 5 років створити 5 мільйонів робочих місць. Ми чули це й аплодували. Люди добрі, де ж візьмуться ті робочі місця коли ми майже всі високотехнологічні вироби ввозимо із-за кордону? За рік ніхто із високопосадовців навіть не заїкнувся, пальчиком не поворухнув, щоб зробити ривок в світ суперсучасних технологій! Ми самі повинні налагодити випуск сучасної побутової техніки та обладнання для легкої та важкої промисловості й цим забезпечити людей роботою. Тоді роботодавці самі будуть полювати за дефіцитними робочими руками й піднімати платню за принципом аукціону.
В країну де брехня, корупція та хаос інвестор не прийде! От ми й досі переливаємо із пустого в порожнє, тупцюємось на місці й при тому лаємо всіх і все. Перш за все нам потрібно змінитися самим, світогляд свій поміняти. Чому? А тому, що й досі правий Володимир Винниченко: "Знаєте, що таке малорос? Ні? Паршивець, просто кажучи, ні те ні се. Він, бачите, собі з походження — українець, з виховання — руський, з переконань — неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі — боягуз, себелюб, раб. От це — малорос".
Інколи запитую знайомих: "Що за людина ваш роботодавець?" У відповідь часто чую: "Великий спеціаліст одурити свого ближнього".
Чому я в своїх спогадах описав революції, громадянські війни, голодомори, колективізацію, Світову війну, національно-визвольний рух, боротьбу за права людини? А тому, що ці війни винищили цвіт, генофонд нації. Загинули люди, котрі у скрутний момент не стали в позу страуса. Як же сьогодні нам тих благородних людей не вистачає...
Якого ще кольору революція потрібна, щоб ми усі привчились поважати один одного? У нас завжди усілякі реформи розбивались об ментальність народу.
Наша держава має величезний промисловий та людський потенціал тільки от ми не уміємо його використати. Винні ми усі. Якщо з толком використовувати техніку, продумати організацію праці щоб не виконувати сімдесят відсотків безглуздої роботи, то зарплату можна сміливо підняти у чотири-п’ять разів! Тоді зросте моральність, добробут, буде стимул працювати. Логічно, що їздити на заробітки за кордон стане не вигідно. Україна розцвіте, як весняна квітка лише тоді коли основними критеріями нашої поведінки стануть: любов до Бога та людей, інтелект, праця.
Що ж стосується особисто мене то йти у політику вже не маю бажання. У нас же, щоб перемогти, потрібно наобіцяти виборцям більше ніж обіцяють конкуренти. Не з моїм то характером та щастям...