* * *  

 Не покидай мене, пекучий болю,  

 Не покидай, важкая думо-муко  

 Над людським горем, людською журбою!  

 Рви серце в мні, бліда журо-марюко,  

 Не дай заснуть в постелі безучастя —  

 Не покидай мене, гриже-гадюкої  

 Не дай живому в домовину класться,  

 Не дай подумать ані на хвилину  

 Про власну радість і про власне щастя,  

 Докіль круг мене міліони гинуть,  

 Мов та трава схне літом під косою,  

 І від колиски аж по домовину  

 Жиють з бідою, наче брат з сестрою, —  

 Докіль життя тяжким нас давить валом,  

 На пні ламає силою страшною,  

 Докіль ще недосяглим ідеалом  

 Для міліонів ситість, тепла хата, —  

 Докіль на лицях сльози, ніби ралом,  

 Борозди риють, доки зимна крата  

 Тюремна руки путає робучі,  

 Мруть з голоду бездомні сиротята,  

 Пишаються під небом ті блискучі  

 Гнізда розпусти, зопсуття й обмани  

 І світ заражують, докіль могучі  

 «Стовпи» отруту ллють в народні раші,  

 Думки кують, для прихоті своєї  

 Люд трупом стелють люті тамерлани!