ЖАРТІВЛИВА БАЛАДА   

 ПРО ВИПРАНІ ШТАНИ   

 Ніч розписала небо   

 в синю домашню вазу.   

 Захлинулася електричка.   

 Комар в спориші принишк.   

 Замурзався я на роботі —   

 і мати примітила зразу   

 Заплямлені солідолом ще путні   

 сірі штани.   

 Баняк на плиту поставила.   

 Дістала з полиці мило.   

 А місяць у білих споднях   

 з батьком у шахи грав.   

 Далеко овогнене місто   

 на сон голубий мостилось.   

 Смачною була після пива   

 густа кабачкова ікра.   

 Відгонили грушами хмари.   

 У вітрі топилися шепоти.   

 Сад колихався солодко   

 на гойдалці тишини.   

 А на пружинистій шворці,   

 звішені за манжети,   

 Пришпилені гострими зорями,   

 в небо ішли штани.    

 (Повні образи, повні огуди   

 Мої пишногубі етюди.   

 «Це вже занадто, це вже занадто» —   

 Мені нашіптували сонати,   

 І розсипались по панелі   

 Мої рондо і ритурнелі —   

 Я обійшовся без них,   

 Оспівуючи штани.)