ГІТАРА ПАВЛО НЕРУДИ   

 Поміж смертю і тим,   

 Що називають безсмертям,   

 Я вибираю гітару...   

 Пабло Неруда   

 І   

 Що може поет в цьому світі —   

 Напитись сонетом води,   

 Погладити сонце в зеніті   

 І бути, як хлопчик, радий, —   

 Що може поет в цьому світі?!   

 Я згадую дні весняні,   

 Спогадую Веймарський форум,   

 Як Пабло всміхався мені,   

 І квітці, і зірці в ту пору, —   

 І сонцем вмивалися дні.   

 Та ось Бухенвальд — і Неруда   

 Там серце своє натрудив.   

 В очах клекотала огуда,   

 А він повен гніву ходив   

 З гітарою в парі — Неруда.   

 Він був — наче той материк,   

 Твердий, незворушний флегматик,   

 І німо кричав його крик,   

 І я, непіддатний до паток,   

 Обожнював цей материк.   

 Гітара ж, мов хвиля ласкава,   

 Все била в його береги,   

 Аж гнулася дивом лекала,   

 Такий він був їй дорогий —   

 Музична ласкавка легкава.   

 Прокляті ці концтабори —   

 Мембранне вона тріпотіла   

 Й летіла йому догори,   

 То тіло тулила до тіла —   

 Любила над концтабори...   

 Та як же, та як він ожив,   

 Отой Бухенвальд, аж у Чілі?   

 Скажи мені, Пабло, скажи,   

 Про дні розкажи поночілі,   

 Де час Бухенвальдом ожив.   

 Як цвіль підіймається з дна   

 І честь віддав Піночету —   

 Новітній фашизм розпина   

 Гітару і душу поету,   

 Бо ж гнівом клекоче струна.   

 Що може поет в цьому світі?   

 А може він вмерти тоді,   

 Як душі замкнули у кліті   

 І хунта над виром подій   

 Павучо зависла в зеніті.   

 Та ні ж! Не помре він тоді,   

 Хоч смерть його в губи цілує,   

 Хоч губи у неї тверді —   

 Межа навіть чорному злу є,   

 Не може він вмерти тоді...   

 II   

 Обрубані руки у Хари.   

 На сонці — кривавий пил.   

 Змордовано душу гітари   

 На гітлерівський копил.   

 Гітару кладуть на мари.   

 Коли протира Піночет   

 Криваві свої окуляри,   

 Що може в розпуці поет:   

 Невже ж бо волати до хмари —   

 Гітари, гітари, вперед?!   

 III   

 «Інтернаціоналом» суремить спів   

 Над неподоланою труною,   

 Хоч кулемет люто косить з-під брів.   

 Встає правічною новизною   

 «Інтернаціонала» суремний спів.   

 Робітники із святих передмість   

 Лагодять струни в лихому підпіллі —   

 Хоч кулемет розлютовано їсть   

 Струни оті посивілі, аж білі, —   

 Альєндівську гвардію з передмість.   

 Пабло, мій Пабло, струна до струни,   

 Душа до душі — нехай руки закуті,   

 Віко дощенту розбий у труни,   

 Хай кулемет захлинається з люті,   

 Над смертю — гітарою нам продзвени!