ВРУБЕЛІВСЬКИЙ ЕТЮД  

 Він мав печальні всевидющі очі —   

 В орбітах диких голубі дива.   

 В них світ буденний, темний і порочний   

 На полотні празничним оживав.   

 Він суть пізнав. Він розтинав основу,   

 Відкинувши ледачу простоту,   

 І барви дихали п'янким болиголовом,   

 І бризки сонця стигли на льоту.   

 Війнуло смутком зранених конвалій   

 З очей ним не породжених Купав,   

 І, ніби Демон, в надлюдській печалі   

 Митцевий розум у борні упав.   

 І, незмальована, шугала десь жар-птиця,   

 І глузував «знавець» з його картин,   

 Та мудрі очі перейшли границю,   

 Якоі розум ще не смів сягти.