СОНАТА ПРОКОФ'ЄВА   

 Любимому   

 І  

 Закрутили,загули, заграли,   

 Чистим лугом серце повели   

 Вишукані голубі хорали   

 По стежині сизої імли.   

 Жовтороті полохливі грози   

 Пнулися з оранжевих шкарлуп,   

 І дуби, як чорні важковози,   

 Гупали, всідаючись на круп.   

 Схід на випас випускає   

 Кирпатого місяця.   

 Грім вигуркує з-за гаю —   

 На хмарі не вміститься.   

 Другий грім за ним прибрів,   

 Креше кременем з-під брів —   

 гнівно, гонористо,   

 звивисто, барвисто.   

 Поки сльози випали   

 Та по чарці випили,   

 Йшло сто літ чи сто гон,   

 Йшли крізь сон на стадіон...   

 ІІ  

 Футболісти зморені,   

 І футболки чорні.   

 А лобами куцими,   

 А тупими буцами   

 Розбігаються круто   

 і не м'ячем з розворота,   

 А головою Сократа   

 пробивають ворота.   

 Воротар прудкий, як муха,   

 Хап філософа за вуха,   

 Прикладається з розгону —   

 Прямо в пельку стадіону   

 Вибиває.   

 Всюди шал.   

 Ораторія. Хорал.   

 Ill   

 З минувшини йдуть у майбутнє Сократи,   

 В них небом по вінця налиті сонати,   

 З плечей не сфутболити їхніх голів,   

 У правду людську не забити голів.   

 Годі, панове, розумом грати...   

 Сократи.   

 Сократи.   

 Музичні Сократи.   

 Хай у вічність стелиться дорога   

 Золотим шафранним полотном.   

 В мене світла нині, як у бога,—   

 Тонни сонця сиплють у вікно.   

 Видухмяні, запашні, басисті —   

 Всі акорди пахнуть теплим сном   

 І, в тривожні сині ноти втиснуті,   

 Котяться шафранним полотном.   

 Вдарить скерцо висонценим сяйвом,   

 Лихо в лантух зсиплеться пшоном,—   

 І ряхтять мелодії русяво,   

 Мерехтять шафранним полотном.   

 І пружнасті, вимиті грозою,   

 Вистояні, як баске вино...   

 Я пірнаю в сонце з головою,   

 Щоб дістати у сонаті дно.   

 I  V  

 Сонато, візьми мене на крила своїх   

 вогняних мелодій. Дай мені наточити з   

 скрипкового смичка, дай мені наточити   

 в серце прокоф'євського весняного соку.     

 Дай на мою долю блакитного музичного     

 вітру. Фаготи і валторни, за ваше   

 прокоф'євське здоров'я!   

 V  

 Я люблю його чорні пожежі,   

 Він чистий, крицевий встає,   

 Мов тригранний багнет телевежі,   

 В розпанахане небо моє.   

 Він вбиває мене акордами   

 І ультрамариновим мостом,   

 Над полями моїми гордими   

 Креше атомним копитом!   

 VI  

 «  Кардинальним здобутком (чи вадою   

 коли хочете) мого життя завжди були   

 пошуки оригінальної, своєї музичної мови.  

 Я ненавиджу мавпування… »   

 VII   

 Від твоїх музичних дотиків у небі   

 розквітають зорі.  

 Всі вони — твої рожеві нотні знаки.   

 З них рониться вишнева пахуча роса.   

 Мої сімнадцятилітні дівчата, звісившись   

 з розчинених вікон, ловлять її пошерхлими   

 вустами. У нецілованих дівчат завжди   

 тріпоче на губах переливчаста зоряна   

 роса твоєї сонати.   

 Щовечора ти береш мене під руку, а я   

 виношу тобі з серця вишнево-чорні   

 троянди, пересипані сльозами вдячності.