Григорій Дем`янчук

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ

Поліська загадка: «Чистеє, хорошеє, цілий рік цвіте, а насіння нема».

Так говорять про джерело — живець, чуркало, дзюр... Вода в ньому наче жива — клекоче і ряхтить на сонці у вічному переверті піщинок; узимку над ним, не-замерзаючим, клубочиться пара і здається, що то стоїть гіллясте квітуче дерево. Тому джерело й цвіте. І скільки не каламутили б його воду, вона стає ясною, прозорою, бо нездоланне в джерела прагнення бути кришталево-чистим.

...Крізь прозору стіну літ завжди бачу її— малесеньку мою річку. Вибігає вона з темнястої вільшини за Гурщиною, хоче ритулитися-приласкатися до Сонної гори, але потім розлучається з нею і спішить-переливається поміж зеленими стрічками городів і квітчастим лугом до своєї старшої сестриці — Вілії. Знав у ній кожну ковбаню, кожен корч з його таємничими підводними печерками; знав, де лежать камінці і черепки, під якими ховалася риба; знав, де звішуються над водою чорно-сиві ожини і червоніють кущі порічок... Від неї залишився якийсь звук, він живе у мені з дитинства, і тільки тепер я зрозумів: це була пісня річки. Торкаючись коріння свої» улюблениць-верб, вона співала про радість текти по давньовічному руслу під ясним сонцем, бути джерельно-чистою.

Тоді, коли ми, дітлахи, шукали гнізда над річкою, а потім чатували, щоб ніхто їх не порозкидав, і майже щодня дивились, як ростуть наші пташенята, мені не давали спокою дві загадки.

Питаю діда Митихора:

— Як називається наша річка?

Той здивовано поглядає на мене: «Річка та й усе». Я ж знову його за рукав: «Не може бути. Все називається». Дід задумується:

— І мій дід казав—річка. А тобі треба назви... Якщо хочеш, то хай буде Ожинка, бо вона вся в ожині.

Ожинка! Ця назва мені сподобалась, у розмовах про річку я тільки й говорив: «Ожинка»; думав, що уже все село знає: у нас річка Ожинка. Але минув рік, знову питаю діда Митихора: «Як називається наша річка?». А він мені: «Річка та й усе».

Мучила і друга загадка: як починається річка?

Дід Митихор розповів про вільшину, з якої витікає річка: там болото, а в ньому рясні джерела. Тисячу, а то й більше років тому цих джерел і річки не було. Посеред густого лісу у видолинку поселились люди і назвали своє сільце Гурщиною, бо його наче стиснули невеликі горби.

Біля підніжжя одного горба гуляли якось дівчата: плели вінки, співали. Одна дівчина мало не наступила ногою на дивну квітку—її цвіт був то таким білим, що білішого вже в світі нема, то навдивовижу рожевим. «Не рви, хай цвіте»,— просили її. А вона нагнулася, зірвала., І вмить сама десь поділася, а на тому місці почалася річка, вода потекла рудою.

Питаю діда Митихора, що значить «текти рудою». А він не знає:

— Мій дід казав так, і я кажу, як він.

— А чи не ходили ви, діду, туди, де починається річка?

— Не ходив, бо завсіди робота. Був на Амурі, в Америці був, а туди не ходив. А це там, за Гурщинським ставом.

Пішли ми з Вітьком туди, за Гурщинський став,— три з чимось кілометри. Джерела у болоті, їх і не видно. Намірився дістатись до них, але зразу ж провалився по пояс і ледь вибрався на берег. Навкруг болота, над ставом, як сторожа, стояли вільхи. Так і повернулися ми додому. Хоч не бачили джерел, але нахвалялися: «Були там, де починається річка».

Пролетіли літа, поїхав юний мандрівник далеко від своєї Ожикки, а коли згадував її, то все-таки жалкував, що справжня назва загубилась.

Пізніше дізнався: професор Ейхвальд ще на початку XIX століття досліджував каменярню у сусідній Кам'янці, проїжджав через Карпилівку; бували тут академіки Туг-ковський, Ласкарєв... Але ніхто з них не запримітив моєї Ожинки. Тільки недавно, читаючи нарис відомого мандрівника і дослідника Волині Г. Оссовського, натрапив я на такий запис: «За Гурщиною, як іти до Козина, починається річка Рудка». Гурщина... То таки наша Гурщина, бо за нею Козин!

Приїхав у село і питаю Вітька, свого давнього товариша по мандрівці:

— Як там наша Рудка?

— Яка Рудка?

— Річка.

— Була вона для тебе Ожинкою. І для мене. А тепер якась Рудка...

— Вона насправді Рудка,— і я показав виписку з давньої книжки.

— А пам'ятаєш, дід Митихор казав нам: річка потекла «рудою»?

— Пам'ятаю. Це дуже давнє слово, означає «потоком». Тому маленькі річки часто називаються Рудками.

День був недільний, ще й сонячний — пішли, кажу, до Ожинки-Рудки.

— А що ти там не бачив?— заперечив Вітько.

— Як—що?—дивуюсь я.—Чорно-сиві ожини, червоні порічки, високий берег, пташині гнізда, а там, на Дубках, річка співає між вербовим і вільховим корінням...

— Гаразд,— раптом погодився він. Прийшли на луг Дубки, де під городами текла річка. Глянув я — і сліду нема від неї. Тільки місцями, де

були ковбані, залишились невеликі ями. І верб нема, і вільх нема, і ожини нема.

— Де річка?— кричу до Вітька.

— А он там,— показав він за Дубки.— Хтось надумав, щоб вона більше помагала людям, ніж раніше. Викопали для неї канаву. Заглибилась вона аж під торф — і тече собі, а луг без води залишився.

Пішли ми далі, до «прямої» річки. Дивлюсь, як моя Ожинка-Рудка бореться за свою долю, протестує проти канавного способу життя: злегка повертає то вліво, то вправо, підмиває береги, вимиває ковбані, вздовж неї уже зеленіють кущики. Жаль мені її, як близької, рідної людини. Через скільки-то десятиліть стануть біля неї верби, густо заплетуться ожини і злетиться в гущавину птаство?.. Аж тільки тоді вона знову стане річкою.

Поверталися додому засмучені.

— Де ти був тоді, коли губили річку?— пристаю до Вітька.

— А ти?

Мені нема що сказати.

Згодом Вітько питає:

— А ота квітка, пам'ятаєш, з якої річка почалася?..

— То легенда про крин —дику польову лілію. Вслухаймося у слова: крин — криниця...