Григорій Дем`янчук

НАСТИНА КРИНИЦЯ

 Біля Гордіївки на краю поля є криничка. Над нею нависає зеленими пасмами трава, ніби ховає від лихого ока. Люди, йдучи з роботи, завертають до неї, а ще навідуються джмелі і бджоли. Вона маленька, але давня. Про її «народження» розповідається в місцевій легенді...

Там, де на Житомирщині Случ омиває скелястий півострів Горбовицю, височів оборонний замок волинського князя. Коли він загинув у бою з ворогами, все взяла у свої руки юна князівна Настя. Правила вона мудро, люди жили мирно.

Та от однієї весни надійшла чутка: в надслучанську сторону йде військо. І то не воїни, а людорізи, убий-душі: нишпорять по всіх закутках, грабують добро, не щадять ні малого, ні старого. А веде їх половецький хан Боняк—жорстокий, як звір, і з виду огидний.

Залога замку приготувалася до оборони. Насунули чужинці, обступили Горбовицю і з оглушливими криками полізли на твердиню. Багато днів тривало крива' ве боїще.

На нещастя, лютий войовник назирив на валу красуню князівну. І передав їй через свого посланця:

«З твого рідного краю буде пустиня — і так уже рови та ями повні людських кісток. Від замку не відступлю — і всі ви з голоду помрете. А поберемось — буде мир».

І сказала Настя: «Ні!» Тоді знову запалало небо над Случем, і не могли заглушити людського стогону та зойків навіть замкові стіни. Ще раз підійшов Боняк:

— Нема в тебе війська, щоб захиститися. Спалю все дотла. Поберемося — буде мир і тиша.

Молодий воєвода Іван умовляв князівну:

— Не слухай чужинця—обмане. Я піду в села, зберу нове військо і врятуємо свій край.

Однієї ночі він непомітно вислизнув із брами і щез у темряві. Минали дні, а про нього й чутки не було.

І ще раз Боняк приступив до замку і передав: «З голоду помреш! Поберемось — буде мир».

Проплакала Настя ніч, а на ранок вирішила: «Хай пропаду одна, ніж тисячі людей». Прийняла сватів, справили весілля, поселився Боняк у замку.

Якось увечері стала Настя на валу, дивиться за Случ — а там на півнеба заграва.

— Це твої людорізи наші села палять?— з плачем приступила до Боняка.

— Ні, то ліси горять,—а живі очі бреше той.

Через тиждень бачить Настя, як дорогою недалеко від замку чужинці женуть кудись її людей— і кидаються на них, як собаки.

— Що це?— вбігає до Боняка.— Таке твоє слово? Зареготав Боняк, аж стіни затряслися:

— Ха-ха-ха! Слово! Я тут господар, і що хочу, те роблю!

Заплакала Настя: він не тільки криворотий, але й криводушний. І? замок, що був притулком у часи лихоліття, став розбійницьким гніздом. Що подумають про неї люди? Чи хоч дізнаються, як обманув її підлий Боняк? Не могла далі терпіти такої наруги:

— Я тут хазяйка! Забирайся геть!

Той блимнув очима так, наче шаблею полоснув А вночі покликав до себе своїх слуг і наказав: «Одвезіть її в наш край. Там запитайте, що їй до вподоби: стріла, спис чи петля? Зійде сонце — і щоб я її тут не бачив Хазяйка!..»

Довідалися вірні Настині друзі про це і допомогли князівні вночі таємно вибратися за браму. Добігла вона до Гордіївки, а там її наздогнала Боняковв погоня. Схопили втікачку, прив'язали до дерева.

— Тут і хазяйнуй,— вишкірив зуби Боняк. Ніхто не порятував Настю. Плакала вона дні і ночі, сльозами зросила землю.

Дорогою йшло військо, вів його Іван. «Там на узліссі мертва дівчина... До дерева прив'язана»,—донесли йому воїни.

— Настя, наша Настя!—ледь чутно мовив Іван, побачивши дівчину.

Біля дерева була криничка, било джерельце.

— То з її чистих сліз,— Іван нахилився до кринички, зачерпнув у долоні води, випив...

Воїни, які уже ледь ішли, обмили рани водою з Настиної криниці — і стали здоровими.

Боняк утік з Горбовиці, і ніхто його тут після того не бачив. А джерело дарувало людям живлющу воду.