На світан­ку 7 трав­ня 1946 ро­ку бо­ло­та­ми дель­ти ріки Ганг поб­ли­зу не­ве­ли­ко­го індійсько­го містеч­ка Чан­д­пур, сто­рож­ко ози­ра­ючись, по­су­ва­ли­ся двоє втом­ле­них лю­дей, вдяг­ну­тих в зас­маль­ць­ова­не й пош­ма­то­ва­не військо­ве об­мун­ди­ру­ван­ня ко­лоніаль­но­го ти­пу.

    Ні нуж­ден­ний виг­ляд ман­дрівників, ані їхнє по­шар­па­не вбран­ня ніко­го не зди­ву­ва­ли б у Індії, де з давніх-да­вен па­ну­ють злидні та го­лод. При­вер­ну­ло б ува­гу хіба те, що оці двоє ста­ран­но уни­ка­ли зустрічі з будь-ким і, об­ми­на­ючи шо­се, впер­то про­ди­ра­ли­ся крізь гу­ща­ви­ну, рис­ку­ючи щох­ви­ли­ни на­ра­зи­ти­ся на од­ну з тих незлічен­них не­без­пек, на які та­ка ба­га­та ек­ва­торіаль­на сму­га.

    І справді: підстар­ку­ва­тий ру­дий чо­ловік, що прок­ла­дав шлях че­рез джунглі, рап­том відсах­нув­ся, од­с­ко­чив на­зад і, ви­ти­ра­ючи піт з ло­ба, по­шеп­ки ви­ла­яв­ся ан­глійсь­кою мо­вою.

    - Що? - йо­го су­пут­ник, мо­ло­дий став­ний муж­чи­на, зля­ка­но приг­нув­ся і рвуч­ко прос­тяг упе­ред ру­ку з пісто­ле­том.

    - Кобра! - ки­нув пер­ший. - Пиль­нуй, Чарлі!

    - Досить, Майкл! - мо­ло­дий вип­рос­тав­ся, гид­ли­во провів ру­кою по лахмітті й по­ка­зав на под­ря­пані, вкриті ви­раз­ка­ми но­ги. - Кож­но­му й так бу­де яс­но, що ми про­бу­ли в джун­г­лях при­наймні тижнів зо два.

    - Ти так га­даєш, ди­тин­ко?! - ру­дий Майкл насмішку­ва­то прим­ру­жив око і по­чу­хав підборіддя. - Як на індію, у те­бе виг­ляд та­кий, ніби ти щой­но з Ніцци. А про­фе­сор Сатіапал, ка­жуть, лю­ди­на ду­же спос­те­реж­ли­ва. Ні, ні! Ми по­винні до бра­ми йо­го па­ла­цу до­пов­з­ти, - са­ме так, до­пов­з­ти, зне­ма­га­ючи від го­ло­ду й уто­ми! - і аж тоді во­на відчи­нить­ся пе­ред на­ми. А за­ра­ди цього не гріх і пос­т­раж­да­ти.

    Немов ілюс­т­ру­ючи своє твер­д­жен­ня, Майкл пішов нав­п­рос­тець че­рез ча­гар­ник, гострі шпич­ки яко­го шма­ту­ва­ли і одяг, і тіло.

    Чарлі поп­лен­тав­ся слідом. Вид­но, ця по­до­рож да­ва­ла­ся йо­му взна­ки. Він оберігав об­лич­чя й ру­ки, ви­би­ра­ючи як­най­з­ручніший шлях, та йо­го зу­сил­ля йшли на мар­не. Буйні хащі не ли­ша­ли про­га­лин, а підступ­на зе­лень тря­со­ви­ни та наф­то­во­чор­не баг­но бо­ло­та тільки й че­ка­ли на не­обач­но­го, щоб зас­мок­та­ти, по­хо­ва­ти жив­цем.

    Просування крізь джунглі за­би­ра­ло всю енергію. Двоє лю­дей ішли мов­ч­ки, важ­ко ди­ха­ючи. На­решті, мо­лод­ший не вит­ри­мав і, лю­то ви­ла­яв­шись, сів на ко­лю­чу ку­пи­ну:

    - Досить, Майкл! Час посніда­ти.

    Старий зу­пи­нив­ся, ки­нув зне­важ­ли­вий пог­ляд на сво­го кво­ло­го су­пут­ни­ка і вмос­тив­ся по­руч нього.

    - Ну, снідай! - він прос­тяг­нув ру­ку й зірвав сіро-зе­ле­ний слизь­кий гриб. - Про­шу! Май­же шампінь­йон. Ду­же смач­ний, ко­ли зас­ма­жи­ти в сме­тані.

    - Майкл!

    - Що, мій лю­бий?

    Чарлі зро­бив та­кий рух, на­че про­ков­т­нув щось ве­ли­ке й су­хе, сплю­нув гус­ту сли­ну і по­жад­ли­во гля­нув на сол­дат­сь­ку сум­ку в ру­ках сво­го су­пут­ни­ка.

    - Турбує? - співчут­ли­во обізвав­ся ста­рий Майкл. - Це не га­разд!

    Він ви­тяг­нув з сум­ки кра­си­во роз­маль­ова­ну бан­ку кон­сервів, по­ню­хав її, пок­ру­тив у ру­ках і енергійним ру­хом за­ки­нув геть да­ле­ко в бо­ло­то.

    - То дай хоч ков­т­ну­ти ро­му, Майкл! В горлі пе­ре­сох­ло.

    - Рому? Н-ні! - ста­рий ви­до­був фля­гу і ви­лив на зем­лю тем­ну за­паш­ну ріди­ну. - Ром шкідли­во впли­ває на сер­це, ди­тин­ко! Пий во­ду. Особ­ли­во з бо­ло­та. Жи­ти­меш років із сто.

    - К бісу жар­ти! - роз­гнівав­ся Чарлі.- Чо­го-чо­го, а чис­тої во­ди мож­на бу­ло б при­хо­пи­ти. Чи ти хо­чеш, щоб я зах­ворів на ди­зен­терію?!

    - О! Ідея! - ста­рий схо­пив­ся на рівні но­ги, не­мов по­чув щось над­з­ви­чай­не. - Справді, це бу­ло б чу­до­во!

    Чарлі кліпнув очи­ма:

    - Ти що - здурів? А чи не кра­ще, ко­ли б зах­ворів ти?

    - Мені не вар­то, - ли­цемірно зітхнув Майкл. - Ти - мо­ло­дий, став­ний, а я… Ось уяви: в маєтку про­фе­со­ра Сатіапа­ла з’являєть­ся кра­сень муж­чи­на. Він тяж­ко хво­рий…

    - На ди­зен­терію?

    - Так. Про­фе­сор Сатіапал помічає, що цей юнак ду­же схо­жий на йо­го си­на, роз­с­тріля­но­го ан­глійця­ми. Про­фе­сор… Ну, чо­го ти визвірив­ся на ме­не? Хіба тобі не хо­четь­ся за­во­юва­ти довір’я про­фе­со­ра Сатіапа­ла?

    - Послухай, Майкл! - на що­ках у Чарлі вип­ну­ли­ся круті жов­на. - Мені ду­же хо­четь­ся те­бе вби­ти. Я оце зва­жую, чи не вий­де з те­бе доб­рий біфштекс?

    - Гадаю, що ні, - при­мир­ли­во відповів ста­рий. - Я жи­ла­вий. До то­го ж, Чарлі, в те­бе не­має вог­ню, а ти, як “го­мо сапієнс” - “лю­ди­на ро­зум­на” - си­ро­го м’яса не їсти­меш.

    - Їстиму!

    - Шлунок зіпсуєш, мій лю­бий!

    Ця відповідь що­до фор­ми бу­ла про­дов­жен­ням напівжартівли­вої роз­мо­ви, але те­пер в го­лосі ру­до­го Май­к­ла проз­ву­ча­ли такі інто­нації, що Чарлі, не че­ка­ючи на­ка­зу, підвівся й мов­ч­ки пішов упе­ред, прок­ла­да­ючи шлях че­рез джунглі. На йо­го щас­тя, най­важчі вип­ро­бу­ван­ня вже бу­ли по­за­ду. Ман­г­рові за­рості при­ган­г­сь­кої сму­ги пос­ту­по­во зміню­ва­ли­ся ліса­ми са­ван­но­го ти­пу.

    Індійські джунглі своєрідні. Тут, де нес­т­римні зли­ви чер­гу­ють­ся з страш­ни­ми за­су­ха­ми, рос­ли­ни зму­шені ста­ран­но прис­то­со­ву­ва­ти­ся до склад­них кліма­тич­них умов. Су­хої по­ри ро­ку тропічні де­ре­ва ски­да­ють лис­тя, ліси сто­ять голі, ма­ло не мертві. Тільки жор­с­т­ка си­ва тра­ва, бай­ду­жа до па­лю­чих про­менів сон­ця, впер­то пнеть­ся до­го­ри.

    Ще не нас­тав період літніх дощів, ко­ли за­ду­ха бу­ває прос­то нес­тер­п­ною. Квітень - тра­вень в Індії най­к­ра­ща по­ра ро­ку. Але сьогодні спе­ка до­сяг­ла ви­нят­ко­вої си­ли: з гіма­лай­сь­ких вер­хо­вин на до­ли­ну Ган­гу по­дув су­хий, па­лю­чий фе­но­вий вітер “лу”. Опівдні, ко­ли сон­це сто­яло май­же в зеніті, тем­пе­ра­ту­ра підня­лась до со­ро­ка п’яти гра­дусів Цельсія. Іти далі бу­ло без­г­луз­дям, май­же са­мо­губ­с­т­вом: в пер­шу-ліпшу мить лю­ди­ну міг зва­ли­ти теп­ло­вий удар. Та ру­дий Майкл, зда­ва­лось, навіть праг­нув цього: він ні на хвиль­ку не да­вав спо­чи­ти своєму су­пут­ни­кові, та ще й підга­няв йо­го, ко­ли той хоч тро­хи сповільню­вав хо­ду.

    Мандрівників ря­ту­ва­ло хіба тільки те, що за цілий день во­ни не ви­пи­ли ані краплі во­ди. Як лю­ди, що бу­ва­ли в бу­валь­цях, во­ни га­му­ва­ли нес­тер­п­ну спра­гу сіллю. Не мож­на ска­за­ти, що це був ра­ди­каль­ний засіб, про­те са­ме він да­вав си­ли ви­терпіти вис­наж­ли­вий похід у без­водній місце­вості. Збуд­же­ний сіллю, ор­ганізм більш енергійно спа­лює сам се­бе, ви­до­бу­ва­ючи во­ду з влас­них клітин.

    Така по­до­рож зму­чи­ла б хоч ко­го. Ко­ли вранці обид­ва ман­дрівни­ки прос­то ма­ли виг­ляд ду­же втом­ле­них лю­дей, то те­пер на них страш­но бу­ло гля­ну­ти. Худі, аж чорні від го­ло­ду й спра­ги, во­ни йшли по­хи­ту­ючись, ма­ло не па­да­ючи.

    На спо­чи­нок ман­дрівни­ки зу­пи­ни­лись тільки тоді, ко­ли сон­це по­ча­ло по­вер­та­ти на вечірній пруг. Але ру­дий Майкл не дав спо­кою су­пут­ни­кові.

    - Так ось, Чарлі… - він ви­тяг з сум­ки то­пог­рафічну кар­ту й роз­с­те­лив її на колінах. - До маєтку Сатіапа­ла ли­ши­ло­ся кіло­метрів із двад­цять. Мо­же, нам до­ве­деть­ся роз­лу­чи­ти­ся, то­му доб­ре за­тям усе, що я тобі ска­жу. Ти, Чарлз Бер­тон, сер­жант ко­ролівсь­кої армії, за зло­чин про­ти ко­ро­ля й Бри­танії був за­суд­же­ний до стра­ти. Я, Майкл Хінчінбрук, твій підлег­лий, до­поміг тобі втек­ти. Ми не ко­муністи, крий бо­же! Сатіапал боїть­ся навіть цього сло­ва. Але він зав­зя­тий націоналіст, і це тре­ба ви­ко­рис­та­ти.

    Чарлі Бер­тон бай­ду­же хит­нув го­ло­вою. Він ле­жав горілиць, зап­лю­щив­ши очі, і го­лос Хінчінбру­ка долітав до нього глу­хо, на­че крізь ва­ту.

    - Сядь! - різко ско­ман­ду­вав ру­дий Майкл. - Ох­ляв?… Зди­хаєш?… Зреш­тою, я те­бе не тяг­нув на зав­дан­ня. Мо­жеш за­би­ра­ти­ся під три чор­ти! Ще­ня! І во­но ще вих­ва­ля­ло­ся своєю вит­ри­валістю!

    - Досить га­ла­су­ва­ти! - мля­во ог­риз­нув­ся Чарлі, але та­ки підвівся. - Слу­хаю.

    - Син Сатіапа­ла, Ра­йя­шан­кар, - ду­же схо­жий на те­бе, до речі, - був роз­с­тріля­ний як один з керівників ан­ти­ан­глійсь­ко­го пов­с­тан­ня в місті Дак­ка. Ка­жуть, Сатіапал зап­ри­сяг­нув­ся пом­с­ти­ти­ся за цю смерть. Він зам­к­нув­ся в своєму маєткові й про­ек­тує там щось ней­мовірне, - мо­же, навіть страшніше за атом­ну бом­бу. Тре­ба дізна­тись, що са­ме…

    - Гаразд, - хит­нув го­ло­вою Чарлі Бер­тон. - Дізнаємось.

    - Можеш спо­чи­ти. Ви­ру­ши­мо опівночі.

    Чарлі од­ра­зу ж зас­нув, при­пав­ши об­лич­чям до землі. Хінчінбрук пе­ре­че­кав кілька хви­лин, по­тор­сав спля­чо­го, прис­лу­хав­ся до йо­го хрип­ко­го ди­хан­ня, ви­тяг з ки­шені плит­ку шо­ко­ла­ду, ум’яв її по­жад­ли­во і пішов ку­ща­ми пра­во­руч. Хви­лин че­рез п’ять він опи­нив­ся на шо­се.

    Це бу­ла ста­ро­дав­ня напівзруй­но­ва­на до­ро­га, якою, пев­но, ма­ло хто ко­рис­ту­вав­ся. В уся­ко­му разі, чер­во­ну­ва­тий пил ле­жав на ній тов­с­тим не­зай­ма­ним ша­ром. Біля по­во­ро­ту шо­се, на не­ви­со­ко­му па­гор­ку, сто­яв ото­че­ний му­ром ста­ро­вин­ний па­лац. Це й був маєток Сатіапа­ла. Хінчінбрук підповз до нього ближ­че.

    На маєткові ле­жав знак за­пустіння. Шпилі па­ла­цу світи­ли го­ли­ми реб­ра­ми. Місток че­рез рів пе­ред залізною бра­мою в од­но­му місці об­ва­лив­ся. На ви­со­чез­ний замшілий мур кош­ла­ти­ми зміями по­дер­ли­ся пов­зучі рос­ли­ни.

    Здавалося, меш­канці по­ки­ну­ли цей маєток дав­ним-дав­но, і він не роз­си­пав­ся на по­рох тільки то­му, що вітер та сон­це не встиг­ли докінчи­ти своєї руїнниць­кої ро­бо­ти. Про­те щось нев­ло­ви­ме, своєрідне зму­шу­ва­ло лю­ди­ну нас­то­ро­жи­ти­ся, ще й ще об­во­ди­ти пог­ля­дом дов­ко­ла се­бе. Впа­да­ла в очі якась невідповідність, поєднан­ня очіку­ва­но­го й нес­подіва­но­го, відо­мо­го й нез­на­но­го, але ці прик­ме­ти вис­ту­па­ли нечітко.

    Майкл Хінчінбрук ле­жав у ку­щах про­ти бра­ми па­ла­цу не­ру­хо­мо, злодійку­ва­то по­во­дя­чи тьмя­ни­ми очи­ма лю­ди­ни, яка по­ба­чи­ла на своєму віку чи­ма­ло і ба­га­то на що здат­на. Він од­ра­зу помітив те, що не при­вер­ну­ло б ува­ги інших.

    На шо­се біля містка ва­ля­лось кілька пус­тих па­чок з-під де­ше­вень­ких си­га­рет і де­сятків зо два не­до­курків. На піску видніли­ся чіткі ха­рак­терні зиг­за­ги, сліди ав­то­мобіль­них шин. Хіба ж не яс­но, що са­ме тут, че­ка­ючи на па­на Сатіапа­ла, чи ще на ко­гось, день у день туп­цює шо­фер?… Га­раж, пев­не, містить­ся десь по­за маєтком, - мо­же, там, ку­ди ве­дуть прок­ла­дені че­рез джунглі те­ле­фонні дро­ти.

    Верхню грань му­ру об­лад­на­но гос­т­ри­ми залізни­ми шпич­ка­ми і ко­лю­чим дро­том на фар­фо­ро­вих ізо­ля­то­рах. От­же, маєток за­хи­щаєть­ся надійно. В разі пот­ре­би, - а мо­же, й зав­ж­ди - цей ко­лю­чий дріт вми­каєть­ся в ме­ре­жу стру­му ви­со­кої нап­ру­ги. Ам­б­ра­зу­ри на ста­ро­вин­них баш­тах ду­же ски­да­ють­ся на ку­ле­метні. В нішах над ам­б­ра­зу­ра­ми видніють­ся сяк-так за­мас­ко­вані зе­лен­ню про­жек­то­ри.

    Хінчінбрук при­пав ву­хом до землі й напівод­к­рив ро­та, як це зав­ж­ди роб­лять ті, хто прис­лу­хаєть­ся до не­го­лос­них да­ле­ких звуків.

    Грунт ритмічно вібру­вав. Десь пра­цю­вав по­туж­ний дви­гун. До йо­го шу­му приєдну­вав­ся сто­ронній відгомін, - чи то на зой­ки тва­рин, чи скрипіння ме­та­лу. На кілька се­кунд ввімкнув­ся якийсь пристрій,- по­чу­ло­ся глу­хе гу­пан­ня,- слідом за цим щось за­ве­ре­ща­ло, і все за­мов­к­ло.

    - Так… Так… - Хінчінбрук підвівся, по­шу­кав очи­ма і поп­рос­ту­вав до мо­гут­нь­ого ду­ба, що ви­сочів над за­рос­тя­ми бам­бу­ка. Ста­рий ви­до­був з сум­ки не­ве­ли­ку плес­ка­ту ме­та­ле­ву скринь­ку-радіос­танцію і схо­вав її в дуплі де­ре­ва.

    Ко­ли сон­це по­ча­ло сіда­ти, ста­рий поспішив на­зад. Сутінки на тропіках ко­роткі, а шу­ка­ти ко­гось у тем­ряві - ма­руд­на ро­бо­та.

    Чарлі Бер­тон ще спав.

    Хінчінбрук сів по­руч. Гор­бо­но­сий і су­ту­лий, він ски­дав­ся за­раз на ор­ла-мо­гиль­ни­ка, який вмос­тив­ся біля своєї без­си­лої жер­т­ви і по­зи­рає на неї зи­зим оком, ще не на­ва­жу­ючись клю­ну­ти, але вже го­то­вий до цього. Вид­но бу­ло, що ста­рий обмірко­вує якийсь план, у здійсненні яко­го Бер­то­нові при­па­де не­аби­яка роль.

    Ось Хінчінбрук ви­тяг­нув з ки­шені пісто­лет, об­ма­цав очи­ма фігу­ру спля­чо­го, не­мов шу­ка­ючи місця, ку­ди вса­ди­ти ку­лю, потім схо­вав зброю. Підвівся, роз­див­ля­ючись нав­ко­ло се­бе, помітив щось під од­ним з де­рев і пош­кан­ди­бав ту­ди. Од­ра­зу ж по­вер­нув­ся, не­су­чи тов­с­тий суч­ку­ва­тий дрю­чок.

    Таким дрюч­ком мож­на лег­ко за­би­ти лю­ди­ну. Ви­да­ва­ло­ся, що Хінчінбрук і зби­раєть­ся це зро­би­ти. Він підійшов до Бер­то­на і, ши­ро­ко роз­мах­нув­шись, вда­рив то­го по лобі. Чарлі зах­рипів, по­во­рух­нув­ся, на­че зби­ра­ючись підвес­ти­ся. Хінчінбрук уда­рив йо­го ще раз, а потім спокійно ткнув йо­му в ліве око гос­т­рим кінцем дрюч­ка.

    Тоді по­ча­ло­ся зовсім нез­ро­зуміле. Хінчінбрук став ка­ту­ва­ти са­мо­го се­бе. Він дря­пав собі об­лич­чя, бив­ся го­ло­вою об стов­бур, роз­товк ніс. Мож­на бу­ло по­ду­ма­ти, що ста­рий збо­же­волів. Але йо­го очі ди­ви­ли­ся роз­суд­ли­во й хо­лод­но, і він, нап­ру­жу­ючи зір, раз у раз по­зи­рав у дзер­каль­це, виз­на­ча­ючи ступінь за­подіяної собі шко­ди.

    Покінчивши з цією спра­вою, Хінчінбрук підмос­тив під го­ло­ву Бер­то­нові свою сум­ку, вис­лу­хав йо­го пульс, ук­лав­ся по­руч і од­ра­зу ж зас­нув.

    Він про­ки­нув­ся опівночі.

    Бертон був жи­вий, але до пам’яті не при­хо­див. З йо­го уст зри­ва­ли­ся хрипіння й ти­хий стогін.

    Хінчінбрук си­ломіць влив йо­му в рот кілька крап­лин ро­му з май­же по­рож­ньої фля­ги, зва­лив йо­го собі на плечі й поп­рос­ту­вав уже зна­йо­мою до­ро­гою до па­ла­цу Сатіапа­ла. Ос­танні кілька де­сятків метрів він повз, бо й справді знемігся.

    Йому заб­рак­ло си­ли пе­ре­тяг­ти Бер­то­на че­рез рів; ста­рий сам лед­ве доб­рав­ся до бра­ми і по­чав га­ти­ти в неї но­га­ми.

    Спалахнули про­жек­то­ри, ося­ва­ючи май­дан­чик пе­ред па­ла­цом. Од­чи­ни­ла­ся не­ве­ли­ка залізна хвіртка. З неї вий­ш­ло троє мов­чаз­них пох­му­рих лю­дей.

    Але цього Майкл Хінчінбрук вже не ба­чив. Навіть він, - вит­ри­ва­лий і жи­ву­чий, мов скорпіон, - не вит­ри­мав пе­ре­нап­ру­жен­ня і впер­ше в житті втра­тив свідомість.

    Старий Джоші, чо­уки­дар не­ве­ли­ко­го се­ли­ща На­ваб­гандж, за­чув да­ле­кий гуркіт ав­то­ма­ши­ни, стре­пе­нув­ся й підвівся з ко­ло­ди, що ле­жа­ла край се­ла. Дрімо­ту як ру­кою зня­ло.

    Ой, важ­ка ти, до­ле сільсько­го чо­уки­да­ра! За сім рупій на місяць і набігаєшся, і нак­ло­по­чеш­ся, і стра­ху на­бе­реш­ся - не го­во­ри!

    Чоукидар - роз­силь­ний у кон­торі. Чо­уки­дар - за прис­луж­ни­ка у “джа­мар сагіба” - поліцая, та “да­ро­га сагіба” - стар­шо­го поліцая, - він навіть біга за них на ба­зар та дог­ля­дає їхню ху­до­бу. Чо­уки­дар дає лад в “дак бан­г­ла” - сільсько­му го­телі для приїжд­жих чи­нов­ників і ту­ристів. І той самісінький чо­уки­дар є ще й дер­жав­ний інфор­ма­тор: він по­ви­нен до­повіда­ти на­чаль­с­т­ву про ціни на то­ва­ри, повідом­ля­ти про всі над­з­ви­чайні події, скла­да­ти ак­ти про на­род­жен­ня та смерть. Зда­ва­ло­ся б, і цього вже аж за­до­сить на кількох чо­ловік. Так ні: чо­уки­дар му­сить ще охо­ро­ня­ти вночі се­ли­ще і чи­ма­лий відти­нок залізниці. А чим охо­ро­ня­ти? Оцією сторічною руш­ни­цею, яка не­без­печніша для стрільця більше, аніж для зло­чин­ця чи звіра?… Та й хіба Джоші на­ле­жить до кас­ти кщатріїв, воїнів? Ні, він брах­ман, пред­с­тав­ник най­ви­щої кас­ти! Йо­му ли­чить тільки “справ­ля­ти шість брах­ман­сь­ких справ” - “чи­та­ти й на­ка­зу­ва­ти чи­та­ти, при­но­си­ти жер­т­ву й інших при­во­ди­ти до цього, да­ва­ти ми­лос­ти­ню й прий­ма­ти її”.

    Отак мим­рить собі під ніс ста­рий чо­уки­дар. Він і сам не вто­ро­пає, як ста­ло­ся, що йо­му, брах­ма­нові, мо­же на­ка­зу­ва­ти- а то й да­ти ля­па­са! - якийсь із кщатріїв чи навіть з кас­ти вай­шя, купців, а жи­ве він, Джоші, не кра­ще за по­га­нень­ко­го ремісни­ка з най­ниж­чої кас­ти шуд­ра… А ко­лись навіть сам ве­ли­кий ма­га­рад­жа не мав би пра­ва од­ру­жи­ти­ся з доч­кою Джоші, бо князі та царі на­ле­жать до кас­ти воїнів - ку­ди їм до брах­манів!

    Коли й бу­ло та­ке, то, ма­буть, ду­же дав­но. В уся­ко­му разі, ста­ро­му Джоші гірко дістаєть­ся шма­ток хліба. А от одер­жа­ти про­чу­ха­на мож­на ду­же лег­ко. Ко­ли б па­ни, що їдуть оце ав­то­ма­ши­ною, зас­та­ли Джоші спля­чим - ли­ха б не обібрав­ся.

    Джоші обвів пог­ля­дом се­ли­ще. За­ли­те місяч­ним сяй­вом, во­но зда­ва­ло­ся су­мир­ним і кра­си­вим. Ти­хо-ти­хо нав­ко­ло, тільки ко­ли-не-ко­ли по­чуєть­ся ди­тя­чий плач та не­го­лос­но за­со­пе прив’яза­ний до де­ре­ва слон. Навіть ша­ка­ли за­мов­к­ли в цю пізню го­ди­ну.

    Автомашина вис­ко­чи­ла на па­го­рок. Проміння її фар крес­ну­ло по верхів’ях де­рев. От­же, хви­лин че­рез де­сять во­на бу­де тут. Хто ж це їде?… Чи не про­ню­ха­ли ча­сом англійці, що в На­ваб­ганджі зібра­ло­ся стільки сто­ронніх лю­дей?

    Джоші по­чим­чи­ку­вав до ліска, що виднівся тро­хи ос­то­ронь в’їзду в се­ло. Влас­не, то був не лісок, а од­не де­ре­во - бань­ян, йо­го гілки ви­пус­ка­ють повітряні ко­рені, що вти­на­ють­ся в зем­лю й да­ють товсті й міцні підпірки.

    З ча­сом бань­ян роз­рос­таєть­ся так, що під ним мо­же ота­бо­ри­ти­ся полк сол­датів.

    До чуй­но­го ву­ха Джоші ще зда­ле­ку до­летіло сопіння й хропіння ба­гать­ох змо­ре­них лю­дей, в ніс уда­рив ну­дот­ний сморід гни­ло­го м’яса.

    - Е, не га­разд, не га­разд! - про­мим­рив чо­уки­дар. Він зай­шов під кро­ну бань­яна і тор­к­нув од­но­го з спля­чих прик­ла­дом руш­ниці: - Агов, сіро­ма­хо! Ко­ли не хо­чеш по­го­моніти з сагіба­ми із са­да­ру - не хро­пи!

    Це бу­ло ска­за­но зовсім не­го­лос­но, та в ту ж мить лю­ди, яких під де­ре­вом аж кишіло, по­ча­ли схоп­лю­ва­ти­ся з місць. Де­які по­да­ли­ся навтіки.

    - Поліція!… Поліція!… Сагіби з са­да­ру!… - по­чув­ся звідусіль ти­хий гомін.

    - Тихо! - грим­нув ста­рий Джоші. - Ані руш! Он чуєте - ма­ши­на! Я не знаю, хто їде, але сидіть собі мов­ч­ки. Мо­же­те навіть спа­ти, аби не хар­ча­ли, як свині в багні.

    - Джоші… - по­чув­ся чийсь несміли­вий шепіт. - А мо­же, то рад­жа Сатіапал?

    - Раджа Сатіапал приїде сю­ди зав­т­ра, точ­но о восьмій ран­ку! - уро­чис­то відповів Джоші.

    - А він та­ки приїде? - за­ше­потів хтось га­ря­че.

    - Приїде.

    - А ко­ли в ме­не ру­ки й но­ги цілі, а ось ра­ни не го­ять­ся?

    Джоші од­вер­нув­ся й пішов мов­ч­ки. На до­пит­ли­во­го за­цить­ка­ли з усіх боків, та він по­су­нув­ся услід за чо­уки­да­ром, ло­вив йо­го ру­ку і ти­кав у неї мо­не­ту:

    - Сагіб, ви за­ки­не­те слівце за ме­не?… Сагіб, я дам ще дві рупії…

    Джоші відштов­х­нув йо­го й поп­рос­ту­вав на до­ро­гу.

    Добре, що бу­ло тем­но. Під бань­яном зібра­ло­ся кілька­сот та­ких лю­дей, що на них вдень страш­но й гля­ну­ти. Без­ногі, без­рукі, вкриті ра­на­ми й ви­раз­ка­ми, сліпі й глухі,- во­ни по­одинці вик­ли­ка­ли жалість, а в масі - жах і оги­ду.

    Їх приг­на­ло сю­ди сподіван­ня на по­ря­ту­нок, нев­га­мов­на жа­до­ба жит­тя.

    Раз на рік, у пер­ший день Азар­ха, - тоб­то пер­шо­го чер­в­ня, ко­ли по­чи­наєть­ся період дощів, - точ­но о восьмій ран­ку до цього де­ре­ва приїздив рад­жа Сатіапал. Він ви­би­рав з кількох сот калік ли­ше чо­тирь­ох: сліпо­го, без­ру­ко­го, без­но­го­го та з не­ви­гой­ни­ми ра­на­ми. І це бу­ло по­ря­тун­ком для бідо­лах. Во­ни по­вер­та­ли­ся на час зби­ран­ня “ха­риф” - пер­шо­го вро­жаю, тоб­то, в жовтні, зовсім здо­ро­ви­ми. Сліпі прозріва­ли. У калік ви­рос­та­ли ру­ки й но­ги. У пош­ма­то­ва­них ра­ни за­го­юва­ли­ся так, що не ли­ша­ло­ся й зна­ка.

    Даремно бу­ло роз­пи­ту­ва­ти у зціле­них, як ліку­вав їх рад­жа Сатіапал. Скуті най­с­т­рашніши­ми обітни­ця­ми, во­ни тільки й пов­то­рю­ва­ли: “Хай бо­ги да­дуть йо­му ти­ся­чу років жит­тя!”.

    Всі зцілені од­ра­зу ж виїзди­ли в інші місця,- Сатіапал да­вав їм тро­хи гро­шей на но­ве ха­зяй­с­т­во. їхні сліди гу­би­ли­ся на­зав­ж­ди. Та ли­ша­ла­ся гуч­на сла­ва зна­ме­ни­то­го ліка­ря і як­най­су­воріший на­каз: жо­ден з євро­пейців не по­ви­нен зна­ти про ліки Сатіапа­ла, бо во­ни од­ра­зу ж втра­тять свою си­лу. І лю­ди мов­ча­ли. Хто знає, чи не до­ве­деть­ся й собі пов­з­ти під бань­яно­ве де­ре­во од­но­го із най­б­лиж­чих років?

    Мовчить і ста­рий Джоші. Ли­ше він - пер­ший з пацієнтів раджі Сатіапа­ла - ніку­ди не виїхав із сво­го се­ла. йо­му це ні до чо­го. Сатіапал йо­му вірить. Вірить і він Сатіапа­лові. Навіть не вірить, ні,- обож­нює! Ко­ли б Сатіапал за­жа­дав йо­го крові - він би ви­то­чив її до ос­тан­ньої крап­ли­ни. Це ж рад­жа по­вер­нув йо­му жит­тя, зшив йо­го, пош­ма­то­ва­но­го тиг­ром, по­вер­нув зір згас­лим очам.

    Багато по­ба­чив Джоші в маєтку раджі. Бу­ло навіть та­ке, про що не слід і зга­ду­ва­ти. Ста­рий і сил­куєть­ся це зро­би­ти, але не вдаєть­ся. Все пе­ред очи­ма стоїть дов­га ме­та­ле­ва скри­ня, яку нес­ли чет­ве­ро пох­му­рих служ­ників Сатіапа­ла. Один із служ­ників спіткнув­ся, скри­ня впа­ла, роз­чи­ни­лась. З неї хлюп­ну­ла си­ня ріди­на і ви­ва­лив­ся мрець. Так, мрець! Не спа­ле­ний до за­хо­ду сон­ця, як то ве­лить за­кон, а втоп­ле­ний в якійсь смер­дючій рідині. Хва­ли­ти бо­га, то був не індієць, а євро­пеєць з світлим, аж ру­дим, во­лос­сям.

    Згадав про це ста­рий Джоші, і в нього му­раш­ки по спині пробігли. Та хо­ча б уже ота ма­ши­на під’їзди­ла, чи що!

    А во­на, як на те, повільно пов­з­ла че­рез гать, об­ми­на­ючи ба­юри. Джоші поспішив їй на­зустріч.

    - Хто? - зак­ри­чав він, на­да­ючи го­ло­сові су­во­рості, гідної сільсько­го чо­уки­да­ра.

    - Джоші, це я, - по­чув­ся зна­йо­мий го­лос. - А кинь-но, дру­же, отой оцу­па­лок в ка­на­ву, а то ко­ли б я отут не зас­т­ряв.

    - Рамі?!… Що тра­пи­лось?!

    То був давній при­ятель ста­ро­го - шо­фер раджі Сатіапа­ла. йо­го по­ява та­кої пізньої го­ди­ни мог­ла свідчи­ти ли­ше про те, що скоїлось щось ду­же прик­ре.

    - Лихо, Джоші. Вми­рає рані.

    - Рані Марія?… Ти жар­туєш, Рамі!… У лю­ди­ни, яка від са­мо­го Шіви заб­ра­ла пра­во на жит­тя та смерть, вми­рає дру­жи­на?!

    - Так, Джоші. По­ка­жи-но, будь лас­ка, де табір російських лікарів. Рад­жа на­ка­зав при­вес­ти най­к­ра­що­го ліка­ря.

    - Гаразд, Рамі, га­разд… - вкрай спан­те­ли­че­ний ста­рий став на підніжку ав­то­мобіля. - Ліво­руч… Он ту­ди, за па­го­рок.

    Машина ру­ха­ла­ся ду­же повільно. До­ро­ги в Індії кепські вза­галі, а біля На­ваб­ган­д­жа - зовсім по­гані. Ста­рень­кий фор­дик аж рипів, пе­ре­пов­за­ючи че­рез ви­бої.

    - Чи ще да­ле­ко, Джоші?

    - Та ні. Зра­зу ж за греб­лею.

    - Ходімо пішки. Вка­зуй, ку­ди йти.

    Рамі заг­лу­шив мо­тор і поп­рос­ту­вав за чо­уки­да­ром. Пішки й справді мож­на бу­ло діста­ти­ся швид­ше. Не­за­ба­ром пе­ред ни­ми забіліли на­ме­ти ра­дян­сь­кої епідеміологічної ек­с­пе­диції.

    - Стій! - по­чув­ся ви­гук ан­глійсь­кою мо­вою. Клац­нув зат­вор гвинтівки.

    - Не стріляй­те, сагіб! - Джоші так пе­ре­ля­кав­ся, що ма­ло не впав. - Це я, чо­уки­дар… Нам тре­ба най­го­ловнішо­го на­чаль­ни­ка. Ду­же тре­ба!

    Вартовий - не­ви­со­кий мо­ло­дий хлоп­чи­на в біло­му комбіне­зоні - зни­зав пле­чи­ма:

    - Не ро­зумію.

    - На-чалі-нік! - втру­тив­ся Рамі, діста­ючи з ки­шені якийсь па­кет.

    - Начальника?… - вар­то­вий роз­губ­ле­но озир­нув­ся і до­дав щось нез­ро­зуміле.

    - Сер, нам потрібний на­чаль­ник! - впер­то пов­то­рив Рамі. - По­ми­рає дру­жи­на раджі Сатіапа­ла.

    Вартовий по­хи­тав го­ло­вою:

    - Не ро­зумію. Зав­т­ра. Спа­ти.

    Видно бу­ло, що росіянин ви­чер­пав свій за­пас ан­глійсь­ких слів.

    - Бо-лі-ной! - ска­зав Рамі, по­ка­зу­ючи паль­цем убік. - Умірай.

    Вартовий на­че аж зрадів:

    - Сюди! Тут! Хут­ко!… Ли­ки. Лікар.

    - Нема сю­ди. Там. Є ліки. Є лікар.

    Росіянин ще щось по­чав го­во­ри­ти, але в цю хви­ли­ну з на­ме­ту вий­шов ви­со­кий си­во­бо­ро­дий муж­чи­на.

    - Що ста­ло­ся? - за­пи­тав він ан­глійсь­кою мо­вою.

    Джоші впізнав на­чаль­ни­ка од­ра­зу, а Рамі, пев­не, до­га­дав­ся, бо, склав­ши ру­ки до­ло­ня­ми пе­ред грудь­ми, вкло­нив­ся май­же до землі.

    - Сагіб, вми­рає рані Марія, дру­жи­на раджі Сатіапа­ла.

    - Чекайте, як ви ска­за­ли? - пе­ре­пи­тав си­во­бо­ро­дий зди­во­ва­но. - Сатіапа­ла?

    - Так, сагіб. Рад­жа хо­че, щоб йо­му надісла­ли най­к­ра­що­го ліка­ря.

    - Гм, хо­че… Ну що ж - ходімо.

    Начальник і Рамі поп­ря­му­ва­ли до на­ме­ту. Джоші на мить за­ва­гав­ся, але та­ки пішов слідом. Цікавість пе­ре­мог­ла страх.

    Росіяни приїха­ли до На­ваб­ган­д­жа по­зав­чо­ра. Си­во­бо­ро­дий на­чаль­ник ра­зом з пе­рек­ла­да­чем при­хо­див до се­ли­ща най­ня­ти на ро­бо­ту кілька чо­ловік і жінок. Він обіцяв доб­ре пла­ти­ти,- по вісім ан­на, тоб­то піврупії, на день. Од­нак ніхто не спо­ку­сив­ся на ці гроші. Ще тиж­день то­му жерці по­пе­ре­ди­ли про приїзд ек­с­пе­диції і за­бо­ро­ни­ли навіть наб­ли­жа­ти­ся до росіян. То - страшні лю­ди. Ма­ло то­го, що во­ни їдять м’ясо свя­щен­них корів. Росіяни приїха­ли сю­ди, щоб посіяти хво­ро­бу, ви­ни­щи­ти всіх індусів і за­хо­пи­ти Індію. Як тільки поч­неть­ся по­ра дощів - спа­лах­не епідемія чу­ми…

    Не те, що Джоші вірив оцим пліткам повністю, але він та­ки ніко­ли в світі не зай­шов би до па­лат­ки росіян уночі, ко­ли б не Рамі. Ста­рий і за­раз тремтів і сто­яв біля вхо­ду, лад­ний в пер­шу-ліпшу мить чкур­ну­ти звідси.

    - Сідайте, про­шу! - російський на­чаль­ник по­ка­зав на роз­к­ладні стільці й сів до сто­лу, роз­пе­ча­ту­ючи лист раджі Сатіапа­ла. - Та сідай­те ж! - пов­то­рив він, ба­ча­чи, що індійці мов при­кипіли до місця.

    Рамі сів. Джоші теж при­мос­тив­ся на ріжок стільця, лед­ве та­му­ючи тос­к­ний нес­покій на серці. Він сподівав­ся чо­го зав­год­но - бай­ки, штур­ханів чи мо­же й ще чо­гось страшнішо­го: ад­же це не жарт - збу­ди­ти се­ред ночі ве­ли­ко­го на­чаль­ни­ка.

    Але той по­во­див­ся ду­же див­но, - зовсім не так, як по­во­дять­ся зви­чай­но англійці. Про­чи­тав лис­та, підвівся, втом­ле­но по­тер очі і за­пи­тав:

    - А це да­ле­ко?

    - Сорок п’ять миль, - відповів Рамі. - Але хай сагіб не тур­буєть­ся: я приїхав на ма­шині.

    - Гм… - си­во­бо­ро­дий підійшов до ліжка, вкри­то­го про­ти­москітною за­по­ною, збу­див яко­гось чо­ловіка і по­чав йо­му щось швид­ко-швид­ко го­во­ри­ти. Той мов­ч­ки хит­нув го­ло­вою й підвівся.

    Доки дру­гий росіянин одя­гав­ся, Джоші з бо­яз­кою цікавістю ози­рав­ся круг се­бе.

    Намет був ви­со­кий і прос­то­рий. Йо­го уб­ран­с­т­во скла­да­ли стіл, кілька стільців та два ліжка. Попід стіна­ми на дов­гих і ши­ро­ких ла­вах рівнень­ки­ми ря­да­ми сто­яли чис­ленні пля­шеч­ки та слоїки, повні по­рошків та коль­оро­вих рідин, чу­дер­нацькі скляні при­ла­ди, хірургічне зна­ряд­дя.

    Крихітна елек­т­рич­на лам­поч­ка не мог­ла розвіяти мо­ро­ку по кут­ках на­ме­ту. Там сто­яли якісь дов­гасті ящи­ки, і ста­ро­му Джоші на мить зно­ву при­га­да­ла­ся ме­та­ле­ва скри­ня з мер­цем у маєтку Сатіапа­ла. Чо­уки­дар закліпав очи­ма й од­вер­нув­ся.

    Другий росіянин,- то був ви­со­кий і тро­хи нез­г­раб­ний ру­ся­вий муж­чи­на років за трид­цять,- тим ча­сом одяг­нув­ся і, зо­се­ред­же­но хму­ря­чи густі, зли­нялі від сон­ця бро­ви, скла­дав у не­ве­ли­кий че­мо­дан­чик лікарські при­чан­да­ли.

    - Ходімте! - ки­нув він ко­рот­ко.

    Підійшовши до фор­ди­ка, росіянин скеп­тич­но пос­вис­тав і вда­рив но­гою по ба­ло­ну:

    - Доїдемо?

    - Доїдемо, сагіб! - відповів Рамі. - Це - ду­же хо­ро­ша ма­ши­на. Джоші, крут­ни!

    Але м’язи ста­ро­го чо­уки­да­ра вже втра­ти­ли ко­лиш­ню міць. За­вод­на руч­ка ков­за­ла у втулці, що­раз спри­са­ла, а Джоші сопів та вми­вав­ся по­том.

    - Що, ста­рий, ох­ляв? - ве­се­ло блис­ка­ючи зу­ба­ми, росіянин ско­чив з сидіння, лег­ко крут­нув за руч­ку, і мо­тор враз за­то­рохтів. - Сідай, дру­же!

    Скоряючись на­ка­зові, Джоші поліз у ма­ши­ну. Він чи­нив страш­ний зло­чин: чо­уки­дар у жод­но­му разі не сміє за­ли­ши­ти свій пост. Але ста­рий навіть зрадів, йо­му зда­ва­ло­ся, що він бу­де потрібний Сатіапа­лові. Мо­же, рад­жа поп­ро­сить у нього півсклян­ки крові, як це тра­пи­лось тоді, ко­ли од­но­му з хво­рих не­вис­та­чи­ло влас­ної. А мо­же, рані Марія за­хо­че по­ба­чи­ти ста­ро­го Джоші, по­го­моніти з ним?… Рані зав­ж­ди бу­ла та­кою привітною, та­кою люб’язною…

    Машина ко­ти­ла­ся й ко­ти­ла­ся ви­боїстою до­ро­гою се­ред джунглів. Не­за­ба­ром світа­нок. А з світан­ком, пев­не, поч­неть­ся дощ, бо нас­та­не пер­ший день Азар­ха.

    Джоші зга­дав про бідо­лах, які аж ген звідки плен­та­ли­ся до На­ваб­ган­д­жа, сподіва­ючись на лас­ку раджі Сатіапа­ла. Рад­жа не приїде зав­т­ра. Бог Шіва - тво­рець і руйнівник - насміяв­ся з раджі. За жит­тя вря­то­ва­них Сатіапа­лом він пог­ро­жує заб­ра­ти жит­тя йо­го дру­жи­ни.

    Роздуми ста­ро­го чо­уки­да­ра ур­ва­ли­ся нес­подіва­но. Ма ши­ну враз шпур­ну­ло вбік, ски­ну­ло в ка­на­ву. Доб­ре, що фор­дик ішов на помірній швид­кості, - знач­ної шко­ди па­са­жи­ри не заз­на­ли.

    Росіянин виб­рав­ся з ма­ши­ни, пос­вистів, по­ти­ра­ючи коліно, і за­пит­ли­во по­зир­нув на шо­фе­ра. Рамі схи­лив го­ло­ву. Що він мав відповісти, як­що пе­реднє ліве ко­ле­со од­ко­ти­ло­ся да­ле­ко впе­ред, а з ба­ло­на дру­го­го з ти­хим пос­вис­том ви­хо­дить повітря?

    - За скільки мож­на дійти пішки?

    - Години за дві, сагібе…

    - Веди! - росіянин підхо­пив че­мо­дан­чик. - А втім, ні. Ли­шай­ся біля ма­ши­ни. Ходімо, ста­рий!

    Він друж­ньо ляс­нув чо­уки­да­ра по пле­чу і, при­па­да­ючи на пра­ву но­гу, пішов упе­ред по шо­се.

    Ці місця ста­ро­му Джоші бу­ли зна­йомі. Дві го­ди­ни хо­ди - не ди­ви­на. Та оцей відти­нок шля­ху Джоші навіть вдень пробігав підтюп­цем, по­лох­ли­во ози­ра­ючись. До­ро­га тут пет­ля­ла поміж бо­ло­та­ми,- то­го й пиль­нуй, щоб не вис­ко­чив з нетрів тигр.

    Росіянин ішов, му­ги­ка­ючи собі під ніс якусь пісень­ку. Він не злос­тив­ся, нічим не ви­яв­ляв сво­го не­за­до­во­лен­ня з при­го­ди. Та й вза­галі, він або не ро­зумів не­без­пе­ки нічної по­до­рожі в джун­г­лях Бен­галії, або був пев­ний своїх сил.

    Незабаром роз­виднілось. Але світло дня бу­ло тьмя­ним і неп­ривітним. Все не­бо за­тяг­ло низь­ки­ми хма­ра­ми, ста­ло за­душ­но й нуд­но. Не го­моніло птас­т­во. Тільки москіти роїли­ся низь­ко над зем­лею, допіка­ючи лю­дям.

    - Сагібе, на­су­ваєть­ся зли­ва…

    Призвичаєний до по­ко­ри, ста­рий Джоші рідко ко­ли на­ва­жу­вав­ся за­го­во­ри­ти з євро­пей­цем пер­ший. За­раз він зму­ше­ний це зро­би­ти: росіянин не знає, що та­ке тропічний дощ.

    - Сагібе, тре­ба йти швид­ше…

    Вони приш­вид­ши­ли хо­ду, але це тре­ба бу­ло зро­би­ти раніше.

    З півдня, від уз­бе­реж­жя, війнув теп­лий во­ло­гий шквал. За­гур­котіло, роз­дер­ло­ся на ти­сячі клап­тиків не­бо. Блис­ка­виці про­ни­зу­ва­ли йо­го в усіх нап­рям­ках. А потім вшква­рив та­кий дощ, що по­пе­ре­ду не ста­ло вид­но нічо­го вже за кілька кроків.

    - Швидше, швид­ше, сагібе! - Джоші схо­пив росіяни­на за ру­ку й по­тяг упе­ред че­рез щільну за­по­ну до­щу. Ли­ше ста­рий міг відшу­ка­ти ті місця, де мож­на прой­ти більш-менш вільно. Ви­боїни та ба­юри вмить за­ли­ло во­дою; мож­на сту­пи­ти так, що й не вилізеш.

    Але ме­та по­до­рожі бу­ла вже близь­кою. Ось по­пе­ре­ду ви­ри­су­ва­ла­ся ви­со­ка тем­на стіна. Во­на тяг­ла­ся нескінчен­но дов­го уз­довж до­ро­ги, відок­рем­ле­но від неї гли­бо­ким і ши­ро­ким ро­вом. А ось і напівзруй­но­ва­ний місток. Про­ти містка - дві ма­сивні вежі й ве­ли­ка залізна бра­ма між ни­ми.

    Дверцята в брамі на мить відхи­ли­ли­ся і ви­пус­ти­ли не­ви­со­ку лю­ди­ну в сіро­му плащі. Невідо­мий озир­нув­ся і, пе­ребігши місток, по­дав­ся до­ро­гою ліво­руч.

    Джоші гля­нув услід нез­на­йо­мо­му з три­во­гою, але не ска­зав нічо­го. Він не ви­явив зди­ву­ван­ня, навіть ко­ли по­ба­чив, що зав­ж­ди зам­к­нені двер­ця­та так і ли­ши­ли­ся напівод­чи­не­ни­ми, а за ни­ми не бу­ло ніко­го з охо­ронців.

    Ніхто не спи­нив Джоші й росіяни­на і при вході в па­лац. Тільки ко­ли во­ни наб­ли­зи­ли­ся до по­коїв рані Марії, звідти вибігла служ­ни­ця.

    - Пан лікар? - скрик­ну­ла во­на ра­до. - Бла­гаю, поспішіть: рані ду­же по­га­но!

    Російський лікар по­зир­нув на свій мок­рий одяг, мах­нув ру­кою і пішов до кімна­ти.

    - Пан лікар? - по­чув­ся ба­со­ви­тий го­лос раджі Сатіапа­ла.

    - Так, - відповів росіянин.

    - Ви більшо­вик?

    - Так, більшо­вик.

    - Ну, то все од­но. Про­шу, сідай­те.

    Хтось при­чи­нив двері. Джоші ти­хень­ко вий­шов з па­ла­цу і вмос­тив­ся в ку­точ­ку ве­ран­ди.

    - Більшовик!… - ше­потів він вра­же­но. - Більшо­вик… Це бу­ло таємни­че, страш­не сло­во, за яке, ка­жуть, лю­дей ки­да­ють до в’язниці і навіть роз­с­трілю­ють.

    - Ви - більшо­вик?

    На до­цен­та Лаптєва пиль­но ди­ви­ли­ся ве­ликі чорні очі, об­ля­мо­вані тем­ни­ми ко­ла­ми - сліда­ми без­сон­ня та пе­рев­то­ми.

    - Так, більшо­вик! - ви­зив­но відповів до­цент.

    Власне, Андрій Лаптєв не був чле­ном партії, але за­раз відчу­вав се­бе ним. Впер­ше в житті йо­му до­во­дить­ся роз­мов­ля­ти з справжнім рад­жею, індійським князь­ком, і вже са­ма свідомість цього про­бу­ди­ла по­чут­тя нас­то­ро­же­ності до ти­ту­ло­ва­но­го пред­с­тав­ни­ка чу­жо­го кла­су.

    - Ну, то все од­но!… - рад­жа Сатіапал втом­ле­но мах­нув ру­кою і вка­зав на крісло про­ти се­бе. - Про­шу, сідай­те.

    Доцент ще раз гля­нув на свій мок­рий одяг і сів. У цьому домі за­раз бу­ло не до меблів та не до пра­вил гар­но­го то­ну.

    Десь у гли­бині душі Лаптєв уяв­ляв собі цю зустріч тро­хи інак­шою. Прав­да, пе­ред очи­ма не пос­та­ва­ли осяйні ма­га­раджі з до­ре­во­люційних при­год­ниць­ких ро­манів, але ж му­си­ло існу­ва­ти щось не­пов­тор­не, своєрідне, що од­ра­зу б роз­к­ри­ло по­бут і звич­ки тубільно­го во­ло­да­ря од­но­го з за­кутків Бен­галії.

    А нас­п­равді все бу­ло нав­ди­во­ви­жу про­заїчним і прос­тим. В напівтемній, бідно об­с­тав­леній кімнаті на кріслі сидів, зап­лю­щив­ши очі, підстар­ку­ва­тий чо­ловік у пож­ма­ка­но­му па­ру­си­но­во­му вбранні євро­пей­сь­ко­го зраз­ка. Отак, че­ка­ючи на при­бут­тя поїзда, си­дить пізньої ночі на лаві вок­за­лу пос­ла­ний у відряд­жен­ня дрібний служ­бо­вець-нев­да­ха.

    І то­му, що рад­жа Сатіапал ви­явив­ся зовсім не опе­рет­ко­вим кра­су­нем в сліпу­чих ша­тах, а зви­чай­ною пригніче­ною го­рем та вто­мою лю­ди­ною, Лаптєв по­ди­вив­ся на нього при­хильніше, навіть співчут­ли­во.

    - Я приїхав над­то пізно, па­не Сатіапал?

    Раджа підвів го­ло­ву:

    - Ні. Про­бач­те, я не знаю ва­шо­го прізви­ща.

    - Лаптєв. До­цент Лаптєв.

    - А ме­не ви вже знаєте. Джа­ган­натх Сатіапал, про­фе­сор ме­ди­ци­ни… Ви зди­во­вані?

    - Так.

    - Я ду­же за­ви­нив пе­ред ва­ми. Ска­жу од­вер­то: ви приїха­ли сю­ди цілком да­рем­но - моїй дру­жині не до­по­мо­жуть жодні ліки. Але та­ке ба­жан­ня вми­ра­ючої. Во­на по­чу­ла про приїзд ва­шої ек­с­пе­диції і втов­к­ма­чи­ла собі в го­ло­ву, що тільки російський лікар мо­же здійсни­ти нездійс­нен­не… За ваші тур­бо­ти, па­не Лаптєв, я віддя­чу.

    - Не вар­то! - різко ска­зав до­цент.

    Він відчув роз­д­ра­ту­ван­ня: та чи не глум, га? Вста­ти опівночі, проїха­ти кілька де­сятків кіло­метрів на чор­топ­хайці, яка лед­ве не вит­ру­си­ла ду­шу з тіла, ви­мок­ну­ти до руб­ця - і по­чу­ти, зреш­тою, що приїхав зовсім да­рем­но! Бач, йо­му віддя­чать! Тут звик­ли все міря­ти на рупії та на до­ла­ри і, навіть роз­лу­ча­ючись з білим світом, на­ма­га­ють­ся ствер­ди­ти своє пра­во на вищість!

    Певне, об­лич­чя Лаптєва до­сить крас­но­мов­но пе­ре­да­ло йо­го дум­ки. Сатіапал по­хи­тав го­ло­вою:

    - Друже, ви ме­не не зро­зуміли. Я не обіцяю вам гро­шей, бо й сам їх не маю. Я зроб­лю для вас ку­ди більше: вже сьогодні меш­канці дов­ко­лишніх сіл дізна­ють­ся, що сам рад­жа Сатіапал ко­рис­туєть­ся пос­лу­га­ми російських лікарів. Цього до­сить, щоб ко­жен індус по­чав до­по­ма­га­ти вашій ек­с­пе­диції в усь­ому. А що­до моєї дру­жи­ни… Їй ду­же важ­ко, во­на кри­ком кри­чить. Як­що ви по­лег­ши­те їй ос­танні хви­ли­ни, я бу­ду вам безмірно вдяч­ний як лікар… і прос­то як лю­ди­на.

    - І ви пе­ре­ко­нані, що хво­ра пом­ре? - глуз­ли­во за­пи­тав до­цент. - У Ра­дян­сь­ко­му Со­юзі, нап­рик­лад, бо­роть­бу за жит­тя не при­пи­ня­ють навіть після смерті хво­рої і ча­сом ря­ту­ють лю­ди­ну тоді, ко­ли вже втра­че­но всі надії.

    В очах Сатіапа­ла блис­ну­ли злі вог­ни­ки:

    - Мій лю­бий, ви пов­то­рюєте за­галь­новідомі істи­ни. Лікарі Індії теж до­дер­жу­ють­ся цього зо­ло­то­го пра­ви­ла. Але во­ни вміють ще й ба­чи­ти май­бутнє.

    - Натхнення все­мо­гут­нь­ого бо­га Шіви?

    - Можливо… - Сатіапал пре­зир­ли­во посміхнув­ся. - Ви да­рем­но іронізуєте. Я, нап­рик­лад, мо­жу ска­за­ти, що з ва­ми ста­неть­ся че­рез двад­цять се­кунд. Он з-за тієї ша­фи ви­пов­зе коб­ра і поп­ря­мує сю­ди. Ви, як лю­ди­на рішу­ча, схо­пи­те оцю па­ли­цю і бу­де­те за­хи­ща­ти­ся. Мар­на річ! Га­дю­ка вку­сить вас у ліву ру­ку. Ви не вмре­те, звісно, але, щоб вас уря­ту­ва­ти, мені до­ве­деть­ся док­лас­ти чи­ма­ло зу­силь… Дивіться: коб­ра!

    Лаптєв ми­мохіть гля­нув у ку­ток. Справді, з-за ша­фи ви­пов­з­ла ве­ли­чез­на га­дю­ка. З лег­ким шипінням во­на по­во­ди­ла не­ви­со­ко підня­тою го­ло­вою, на­че ви­би­ра­ючи жер­т­ву.

    - Не ру­хай­тесь! - про­ше­потів Сатіапал.

    Лаптєв нав­мис­не різко од­су­нув крісло. Га­дю­ка ніби цього й че­ка­ла. Во­на швид­ко по­су­ну­лась сю­ди.

    У до­цен­та ви­ник­ло не­са­мо­ви­те ба­жан­ня схо­пи­ти па­ли­цю. До­сить прос­тяг­ну­ти ру­ку - і в ній опи­нить­ся цілком надійна зброя. Але він стри­мав свій по­рив. Навіщо вис­тав­ля­ти се­бе дур­ни­ком пе­ред са­мов­пев­не­ним рад­жею? Факірські шту­ки - для тих, хто в них вірить. В кімнаті ніякої га­дю­ки не­ма і не мо­же бу­ти!

    Та во­на бу­ла. Во­на підпов­з­ла аж до крісла, скру­ти­ла­ся в клу­бок і рап­том ста­ла стор­ч­ма, злег­ка по­хи­ту­ючись. На її роз­дутій шиї виднівся ха­рак­тер­ний пля­мис­тий ри­су­нок. Коб­ра!

    - Не во­рушіть­ся!

    Коли б Сатіапал цього не про­мо­вив, Лаптєв не зро­бив би жод­но­го ру­ху: в гли­бині моз­ку пе­ребігла напівсвідо­ма згад­ка про те, що ко­рот­ко­зо­ра га­дю­ка ніко­ли не на­па­дає на не­ру­хо­мих. Сло­ва раджі при­ве­ли йо­го до тя­ми. Він прос­тяг­нув упе­ред ру­ку і до­ло­нею, ру­бом, вда­рив коб­ру по шиї.

    Цілком ви­раз­но до­цент відчув, як про­ги­наєть­ся слизь­ка й хо­лод­на шкіра огид­но­го пла­зу­на… і рап­том га­дю­ка зник­ла. Ру­ка роз­ти­на­ла чис­те повітря.

    - Досить, па­не про­фе­со­ре! - Лаптєв рвуч­ко підвівся й узяв че­мо­дан­чик. - В Ра­дян­сь­ко­му Со­юзі це зветь­ся не “нат­х­нен­ням Шіви”, а гіпно­зом. Як­що я вам потрібний як лікар - про­шу про­вес­ти ме­не до хво­рої. Як­що ні - я ви­ру­шу на­зад. На ме­не че­ка­ють спра­ви.

    Сатіапал зро­бив знак ру­кою:

    - Сядьте, дру­же. Я хотів по­ка­ра­ти вас за зух­валість. Але ви - силь­на лю­ди­на. Про­бач­те мені за все. Я не ве­ду вас до хво­рої, бо дав їй снот­вор­не. Во­на ось-ось про­ки­неть­ся… А за ва­шу вит­рим­ку я по­да­рую вам ду­же ко­рис­ну річ…

    Сатіапал підійшов до ша­фи і ви­тяг звідти не­ве­ли­ку пля­шеч­ку, пов­ну яс­к­ра­во­зе­ле­ної ріди­ни.

    - Досить поб­риз­ка­ти цим пре­па­ра­том кос­тюм, і до вас тижнів зо два не змо­же наб­ли­зи­ти­ся жод­на га­дю­ка. Пла­зу­ни не зно­сять цього за­па­ху. Не нех­туй­те по­да­рун­ком: в Індії від укусів га­дюк що­ро­ку вми­рає де­сять ти­сяч чо­ловік.

    - А про­фе­сор Сатіапал, ма­ючи та­кий пре­па­рат, тільки кон­с­та­тує фак­ти?

    - Мій дру­же… - про­фе­сор пок­лав пля­шеч­ку на коліна Лаптєва й сів на місце. - Крап­лин­ка цього пре­па­ра­ту кош­тує кілька сот рупій. Цього до­сить, щоб вря­ту­ва­ти від го­лод­ної смерті чи­ма­ло бідаків. А у нас, навіть за підра­хун­ком ан­глійсь­ко­го ге­не­рал-ма­йо­ра Джо­на Мігоу, ди­рек­то­ра ме­дич­ної служ­би Індії, постійно го­ло­ду­ють вісімде­сят мільйонів чо­ловік… Рад­жа Сатіапал роз­дав свою зем­лю се­ля­нам. А про­фе­сор Сатіапал не мо­же зро­би­ти нічо­го, бо він не має гро­шей.

    Професор на­су­пив­ся й за­мовк. Ски­да­ло­ся, що він роз­гнівав­ся на са­мо­го се­бе за відвертість.

    Запала дов­га па­уза. За вікна­ми сту­гонів дощ. Нек­вап­но цо­кав ста­ро­вин­ний го­дин­ник на стіні.

    Лаптєв не­уваж­но вив­чав об­с­та­нов­ку кімна­ти, йо­го не роз­чу­ли­ло зізнан­ня Сатіапа­ла. Роз­дав зем­лю - то й доб­ре. Ра­но чи пізно її у нього заб­ра­ли б все од­но. А бідка­ти­ся про до­лю на­ро­ду, не роб­ля­чи нічо­го, щоб цьому на­ро­дові жи­ло­ся кра­ще - зви­чай­не ли­цемірс­т­во.

    - Пане Сатіапал… - відчу­ва­ючи що­раз більше роз­д­ра­ту­ван­ня, до­цент провів ру­кою по мок­ро­му вбранні. - Де я мо­жу хо­ча б вик­ру­ти­ти свій одяг?

    Професор здриг­нув­ся:

    - Пробачте, па­не до­цент, я зовсім з’їхав з глуз­ду. Будь лас­ка, пройдіть он в ту кімна­ту. На стільці ле­жить при­го­то­ва­ний для вас одяг. Він бу­де на вас тісну­ва­тий, але тут я вже нічо­го вдіяти не мо­жу.

    Справді: в не­ве­ликій кімнаті бу­ло при­го­то­ва­не все, щоб лю­ди­на мог­ла при­вес­ти се­бе до ла­ду після три­ва­лої по­до­рожі.

    Лаптєв швид­ко пе­ре­одяг­нув­ся і вий­шов з твер­дим наміром при­му­си­ти Сатіапа­ла од­ра­зу ж по­ка­за­ти хво­ру.

    Професор сто­яв біля сто­лу, три­ма­ючи в ру­ках слоїк з білим по­рош­ком.

    - Сідайте, па­не до­цент. Нам тре­ба по­го­во­ри­ти сер­йоз­но.

    З ним ста­ла­ся якась див­на зміна. Йо­го очі бли­ща­ли су­хо й влад­но.

    - Я зовсім не та­кий дур­ник, як вам зда­ло­ся. Я не вірю в “три­мурті” - трійцю богів індуїзму: Брах­му, Вішну та Шіву. Не вірю з пе­ре­се­лен­ня душ. Я пе­ре­ко­на­ний ма­теріаліст і знаю, що чу­дес на світі не бу­ває. У моєї дру­жи­ни - пух­ли­на моз­ку. Я, ста­рий ду­рень, ря­ту­вав од не­ми­ну­чої смерті інших, прок­ла­дав нові стеж­ки у ме­ди­цині і не міг розпізна­ти за­чатків хво­ро­би у най­до­рож­чої для ме­не лю­ди­ни. А те­пер уже пізно. Влас­не, не пізно, ні Але та­ку опе­рацію мо­же зро­би­ти один чо­ловік у світі - я. І я б зро­бив її ко­му зав­год­но, тільки не власній дру­жині. В ме­не не підніметь­ся ру­ка роз­к­ри­ти їй че­реп. По­ря­тун­ку для хво­рої не­має. На неї че­кає смерть в страш­них му­ках.

    Сатіапал підняв слоїк з по­рош­ком, по­ди­вив­ся на нього так, на­че ніко­ли не ба­чив, і пос­та­вив зно­ву на стіл. Ска­зав глу­хо:

    - Вчора я вирішив от­руїти свою дру­жи­ну. Не міг… Я знаю: ви вб’єте її. Але хай так: опе­руй­те! Ще не ба­ча­чи вас, во­на повіри­ла, що ви за­ра­ди­те ли­хові. Це дасть мож­ливість…

    - Забити лю­ди­ну, ско­рис­тав­шись з її довіри?

    Професор за­мовк і пох­ню­пив­ся.

    У Лаптєва аж кипіло все в душі, йо­му ду­же хотіло­ся да­ти Сатіапа­лові ля­па­са, ви­гук­ну­ти щось об­раз­ли­ве, нищівне. Та він тільки глуз­ли­во по­хи­тав го­ло­вою й ска­зав:

    - Приготуйте хво­ру до опе­рації. Я, звісно, не єди­ний у світі хірург, але й мені до­во­ди­ло­ся опе­ру­ва­ти мо­зок лю­ди­ни. До то­го ж, на пе­ред­нь­ому краї, під ар­ти­лерійсь­ким вог­нем во­ро­га. Аналізи, па­не про­фе­со­ре!

    Сатіапал мов­ч­ки ви­тяг з шух­ля­ди пап­ку і прос­тяг­нув до­цен­тові.

    Лаптєв уваж­но вив­чив історію хво­ро­би. Ха­отичні за­пи­си ла­тин­сь­кою мо­вою ха­рак­те­ри­зу­ва­ли скоріше не страж­дан­ня хво­рої, а психічний стан ліка­ря.

    - Облиште! - роз­д­ра­то­ва­но ска­зав Сатіапал. - Все це ні до чо­го.

    - Я хо­чу по­ба­чи­ти хво­ру.

    - Ваше пра­во.

    Професор провів Лаптєва че­рез не­ве­ли­ку кімнат­ку-пе­ред­покій і од­чи­нив двері:

    - Прошу.

    На де­рев’яно­му ліжкові ле­жа­ла з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма ще нес­та­ра, але ду­же вис­на­же­на жінка. По­руч неї, склав­ши ру­ки на колінах і скор­бот­но схи­лив­ши го­ло­ву, сиділа мо­ло­да струн­ка дівчи­на в “сарі” - зви­чай­но­му одязі індійських жінок. За­чув­ши кро­ки, во­на швид­ко обер­ну­лась, зля­ка­но на­ки­ну­ла на го­ле пле­че шарф і підве­лась.

    - Здрастуйте! - ска­за­ла во­на російською мо­вою, ду­же ти­хо, май­же по­шеп­ки. Лаптєв відповів мов­чаз­ним пок­ло­ном.

    - Йди, Ма­йю! - на­ка­зав Сатіапал.

    Хвора по­во­рух­ну­лась, пок­ли­ка­ла стри­во­же­но:

    - Іване, ти?

    Сатіапал сів на ліжко й узяв її тон­ку су­ху ру­ку.

    - Іване, він не приїхав?

    - Приїхав, лю­ба.

    Вражений див­ним звер­нен­ням хво­рої до сво­го чо­ловіка, Лаптєв аж те­пер звер­нув ува­гу, що цей діалог відбу­ваєть­ся на чистій російській мові. От­же, дру­жи­на індійсько­го раджі - росіянка?!… Так ось чо­му во­на за­жа­да­ла ба­чи­ти російсько­го ліка­ря!

    - Я приїхав, пані. Сьогодні я вас опе­рую, а за два тижні ви цілком оду­жаєте.

    - Де ви?… - хво­ра, об­ма­цу­ючи ру­ка­ми повітря, по­во­ди­ла го­ло­вою. - Я ста­ла зовсім по­га­но ба­чи­ти… Тоб­то я не ба­чу нічо­го…

    “Пухлина тис­не на зо­рові цен­т­ри… - фіксу­вав Лаптєв. - А мо­же, навіть зруй­ну­ва­ла їх”.

    Він узяв хво­ру за ру­ку, про­фесійним ру­хом на­ма­цу­ючи пульс. Сер­це хво­рої би­ло­ся прис­ко­ре­но й урив­час­то. Кеп­сь­ка спра­ва!

    - Скільки вам років, па­не ліка­рю?

    - Тридцять п’ять.

    - І ви… - во­на зат­ну­лась.

    - Так, я зро­бив кілька подібних опе­рацій. Всі во­ни скінчи­ли­ся вда­ло… Про­бач­те, мені тре­ба вас ог­ля­ну­ти.

    Огляд ствер­див: ста­но­ви­ще хво­рої май­же без­надійне. Нав­ряд чи во­на вит­ри­має три­ва­лу й важ­ку опе­рацію. Хво­ра, ма­буть, ро­зуміла це й са­ма.

    - Я ду­же хотіла б ще хоч раз гля­ну­ти на Росію… Тільки гля­ну­ти… А тоді мож­на бу­ло б по­мер­ти…

    - Ви бу­де­те жи­ти дов­го! - впев­не­но ска­зав Лаптєв. - Я ро­зумію па­на Сатіапа­ла: він не міг вас опе­ру­ва­ти, бо над­то хви­лю­вав­ся б. Але опе­рація, зреш­тою, нес­к­лад­на. Все бу­де га­разд.

    Він тор­к­нув Сатіапа­ла за ру­кав. Час іти: пе­ред опе­рацією хірург по­ви­нен спо­чи­ти.

    Професор зро­зумів йо­го і зро­бив знак, що ли­шить­ся тут. Лаптєв вий­шов з кімна­ти.

    За две­ри­ма сто­яла Ма­йя. Те­пер до­цент вже не сумнівав­ся, що во­на - доч­ка Сатіапа­ла. Бать­ко дав їй свої темні ви­ра­зисті очі, ма­ти - чу­до­ве ру­ся­ве во­лос­ся. Це бу­ло див­не, своєрідне спо­лу­чен­ня: кра­са, яка впа­дає в око і дов­го не за­бу­ваєть­ся.

    Дівчина не за­пи­та­ла нічо­го, тільки бро­ви стур­бо­ва­но зійшли­ся в неї на пе­реніссі та пог­ляд став бла­галь­ним.

    - Не знаю, - ска­зав Лаптєв. - Шансів на успіх ду­же ма­ло.

    Він швид­ко прой­шов у приз­на­че­ну для нього кімна­ту, ліг. Але зас­ну­ти не вда­ло­ся.

    Надії на успіх, справді, май­же не бу­ло. Лаптєв збре­хав хворій: він не тільки не ро­бив та­ких опе­рацій, а навіть не чув, що цим міг пох­ва­ли­ти­ся хтось інший. Од­нак в ньому вже спа­лах­ну­ла та не­са­мо­ви­та впертість, яка зав­ж­ди ви­ни­ка­ла в хви­ли­ни, ко­ли до­во­ди­ло­ся ста­ва­ти до май­же без­надійно­го дво­бою із смер­тю.

    І тільки ко­ли хво­ру пок­ла­ли на опе­раційний стіл, до­цен­та охо­пив сумнів у доцільності затіяної спра­ви.

    Надто чу­жим, нез­вич­ним бу­ло все дов­ко­ла. Дра­ту­ва­ли нес­тан­дартність об­лад­нан­ня опе­раційної, нев­да­ле роз­та­шу­ван­ня люс­т­ри над сто­лом. Тур­бу­ва­ло те, що важ­ко бу­де по­ро­зуміти­ся з хірургічною сес­т­рою: во­на звик­ла асис­ту­ва­ти Сатіапа­лові, то годі й сподіва­ти­ся, що мов­чаз­ний жест або навіть пог­ляд іншо­го хірур­га на­ка­же їй зро­би­ти те чи інше. І, на­решті, зовсім нес­тер­п­ною бу­ли при­сутність в опе­раційній сто­ронніх.

    Так, Сатіапал для Лаптєва за­раз не хірург і не ро­дич хво­рої, а не­ба­жа­ний гля­дач, яко­го, на жаль, не мож­на вис­та­ви­ти за двері. В біло­му ха­латі, масці, ша­почці, він стоїть по­се­ред кімна­ти, підняв­ши обидві ру­ки в сте­риль­них ру­ка­вич­ках до­го­ри, - так, ніби капіту­лює пе­ред жор­с­то­ким во­ро­гом або бла­гає у богів чу­да. І хоч це - зви­чай­на по­за хірур­га пе­ред опе­рацією, во­на дра­тує Лаптєва, бо про­фе­сор Сатіапал, уник­нув­ши бо­роть­би за жит­тя, те­пер стов­би­чи­ти­ме над ду­шею, як грізний і нес­п­ра­вед­ли­вий суд­дя.

    “Не слід бу­ло бра­ти­ся до опе­рації за та­ких об­с­та­вин і в та­ко­му нас­т­рої! - стур­бо­ва­но ду­має до­цент, і це ду­же зле, бо що­най­мен­ша крап­ли­на сумніву діє на мо­зок, я с от­ру­та, роз­хи­тує си­лу волі. - Не слід бу­ло бра­ти­ся… Але ще не пізно відмо­ви­ти­ся…”

    Тільки ні - пізно! Хірургічна сес­т­ра схи­ли­лась над хво­рою. Крап­ли­на по крап­лині па­дає на мар­ль­ову мас­ку ефір. А хво­ра ше­по­че російською мо­вою:

    - …вісімдесят сім… вісімде­сят вісім… Іва­не, сьогодні пер­ший день Азар­ха. Ти пам’ятаєш, Іва­не?… - І зно­ву од­но­манітне: - вісімде­сят дев’ять… дев’янос­то… дев’я… но… сто…

    Все. Хво­ра зас­ну­ла. її гу­би за­во­ру­ши­ли­ся, і з них злетіло ще од­не, лед­ве чут­не, сло­во:

    - Андрійку!

    Лаптєв здриг­нув­ся: звідки во­на взна­ла, як йо­го звуть? Ад­же він ніко­му в цьому маєткові не ска­зав сво­го імені!… Але над цим вже не бу­ло ча­су за­мис­лю­ва­ти­ся. Він сту­пив крок впе­ред і прос­тяг­нув пра­ву ру­ку. Чи то хірургічна сес­т­ра проґави­ла, чи то він сам не роз­ра­ху­вав відстані, але сте­риль­ний пінцет ви­пор­с­нув з пальців і бряз­нув на ка­фель­ну підло­гу.

    - Ч-чорт! - не­го­лос­но ви­ла­яв­ся до­цент.

    Все бу­ло про­ти нього. Асис­тен­т­ка не ро­зуміла йо­го жестів, і йо­му до­во­ди­ло­ся в най­нап­ру­женіші се­кун­ди роз­по­ро­шу­ва­ти свою ува­гу, щоб при­га­да­ти наз­ву то­го чи іншо­го інстру­мен­та на чужій мові. Пух­ли­на бу­ла да­ле­ко більшою, аніж пе­ред­ба­ча­ло­ся, то­му до­ве­ло­ся до­дат­ко­во по­ши­ри­ти опе­раційне по­ле. У хво­рої рап­том зу­пи­ни­ло­ся сер­це. Тре­ба бу­ло ки­ну­ти все і ря­ту­ва­ти їй жит­тя.

    Лаптєв відчу­вав, що ро­бить все не так, як слід. Прав­да, ру­ки ма­ши­наль­но ви­ко­ну­ва­ли потрібні ру­хи, але зник­ла та ди­во­виж­на чут­ливість пальців, яка доз­во­ляє про­вес­ти лінію розрізу са­ме в потрібно­му місці і не збо­чи­ти ані на міліметр.

    - Що ви ро­би­те?! - зой­к­нув Сатіапал і підско­чив до сто­ла.

    - На місце! - крик­нув Лаптєв. - Сес­т­ра, за­тис­кач!

    З пош­код­же­ної ар­терії чвир­к­ну­ла кров. І це зра­зу от­ве­ре­зи­ло до­цен­та. Він за­був про усе в світі, крім най­го­ловнішо­го, діяв скаль­пе­лем упев­не­но й точ­но, відок­рем­лю­ючи пош­код­жені кліти­ни від здо­ро­вих.

    Та ось до­цент сповільнив ру­хи. Він заб­рав­ся в гли­би­ни люд­сь­ко­го моз­ку, - ту­ди, ку­ди ще не за­би­рав­ся ніхто. Те­пер надія ли­ше на інтуїцію. Од­нак на неї пок­ла­да­ти­ся мож­на з обе­режністю і тільки тоді, ко­ли маєш мож­ливість пе­ревіри­ти пра­вильність виб­ра­но­го рішен­ня, а тут за яки­хось кілька се­кунд тре­ба про­аналізу­ва­ти де­сят­ки мож­ли­вих варіантів, вра­ху­ва­ти си­лу-си­лен­ну об­с­та­вин…

    Сатіапал туп­цю­вав на місці. Лаптєв не ди­вив­ся в йо­го бік, але ми­мо­волі уяв­ляв, як ша­леніють, спов­ню­ють­ся не­на­вис­тю очі про­фе­со­ра, спря­мо­вані на не­до­те­пу-до­цен­та.

    - Геть! - зак­ри­чав Сатіапал. - Ідіть! Я сам!

    - Не га­ла­суй­те! - Лаптєв од­мах­нув­ся, як од му­хи, зро­бив ще кілька рухів скаль­пе­лем і одійшов убік. - Про­шу!

    Тепер гля­да­чем став він.

    Лишалося зро­би­ти не­ба­га­то, але це бу­ла най­важ­ча час­ти­на опе­рації. І тут ви­яви­ло­ся, що Сатіапал справді мав підста­ву пи­ша­ти­ся з се­бе: те, над чим Лаптєв мо­ро­чив­ся б ще з півго­ди­ни, про­фе­сор скінчив за кілька хви­лин.

    За мов­чаз­ним зна­ком Сатіапа­ла сес­т­ра хап­ли­во од­к­ри­ла ве­ли­кий нікель­ова­ний бікс. Йо­го вщерть за­пов­ню­ва­ли там­по­ни, про­со­чені гус­тою синь­ою ріди­ною.

    “Що він хо­че ро­би­ти?!” жах­нув­ся Лаптєв.

    Сестра бра­ла ці там­по­ни дов­ги­ми щип­ця­ми-кор­н­цан­гом і по­да­ва­ла Сатіапа­лові. А той ви­дав­лю­вав ріди­ну з там­понів у ра­ну, ви­ми­вав і ви­ти­рав її, гус­то при­си­пав яки­мось чер­во­ним по­рош­ком,- вза­галі, ро­бив щось неп­ри­пус­ти­ме, ней­мовірне.

    Лаптєв кру­то по­вер­нув­ся й вий­шов з опе­раційної. Як­що хво­ра й ма­ла шанс на жит­тя, то після ос­тан­ньої про­це­ду­ри Сатіапа­ла цей шанс зник.

    Доцент пішов дов­гим ко­ри­до­ром, пря­му­ючи до своєї кімна­ти, але помітив, що йде хиб­ним шля­хом. Він пот­к­нув­ся в одні двері, потім в інші. То все бу­ли по­рожні, пос­но­вані па­ву­тин­ням приміщен­ня. На­решті йо­му по­чу­ло­ся якесь ша­рудіння. Він підвів го­ло­ву і по­ба­чив не­ве­ли­ке заґра­то­ва­не вікон­це в глухій стіні ко­ри­до­ра. У віконці на мить з’яви­ло­ся і од­ра­зу ж зник­ло об­лич­чя ру­дої підстар­ку­ва­тої лю­ди­ни.

    - Послухайте, - гук­нув Лаптєв, - як прой­ти до круг­ло­го за­лу?

    Ніхто не відповів. До­цент зни­зав пле­чи­ма і пішов на­зад. Біля опе­раційної він нас­ко­чив на Сатіапа­ла.

    - Спасибі! - глу­хо ска­зав про­фе­сор. - Про­бач­те за об­ра­зу. Ви зро­би­ли опе­рацію так, як зро­бив би її я.

    - Хвора жи­ти­ме?

    - Не знаю.

    - Тоді - ком­плімен­ти зав­часні! - сер­ди­то ска­зав Лаптєв.

    Майкл Хінчінбрук м’яко сплиг­нув з вікон­ної ніші й зіщу­лив­ся в кут­ку крихітної напівтем­ної кімна­ти. Він ски­дав­ся за­раз на ко­та, що заліз до ха­зяй­сь­кої комірчи­ни і в пер­шу-ліпшу мить го­то­вий чкур­ну­ти звідти, ря­ту­ючи свою шку­ру.

    - Послухайте, - по­чу­ло­ся з-за вікон­ця. - Як прой­ти до круг­ло­го за­лу?

    Хінчінбрук без­звуч­но засміяв­ся, вип­рос­ту­ючись: ні, це та­ки не Сатіапал. Гу­кай, лю­бий, гу­кай!… Ду­рень кри­чить, а ро­зум­ний слу­хає, Інко­ли отак мож­на по­чу­ти ду­же Ко­рисні речі.

    Незнайомий кілька се­кунд пос­то­яв не­ру­хо­мо, а потім, як­що су­ди­ти з тих звуків, що доліта­ли в кімна­ту, пішов пра­во­руч. От­же, мож­на про­дов­жу­ва­ти свою спра­ву.

    Тепер Хінчінбрук діяв обе­режніше. Він до­був з ки­шені дзер­каль­це і ви­су­нув йо­го за гра­ти, влаш­ту­вав­ши щось схо­же на пе­рис­коп. Та­кий пристрій дав змо­гу не тільки ли­ши­ти­ся не­поміче­ним, а й по­ба­чи­ти те, що зак­ри­вав вис­туп ніші.

    Незнайомий у біло­му ха­латі й ша­почці, - пев­не, лікар, - ішов ко­ри­до­ром. У напівтем­ряві важ­ко бу­ло роз­ди­ви­ти­ся йо­го більш-менш док­лад­но. Та ось він зу­пи­нив­ся, як лю­ди­на, що не знає, ку­ди йти далі, ви­тяг ци­гар­ки й чир­к­нув сірни­ком.

    Мерехтливе по­лум’я об­ри­су­ва­ло енергійне об­лич­чя ша­те­на і од­ра­зу ж згас­ло. Нез­на­йо­мий звер­нув ліво­руч і не­за­ба­ром зник з по­ля зо­ру.

    - Так… - про­ше­потів Хінчінбрук. - Доб­ре…

    Його май­же фо­тог­рафічна пам’ять встиг­ла зафіксу­ва­ти ба­га­то чо­го. Те­пер він упізнає цю лю­ди­ну ко­ли зав­год­но і де зав­год­но.

    А гос­т­рий до­пит­ли­вий мо­зок уже роз­по­чав склад­ний про­цес досліджен­ня* хто та­кий оцей чо­ловік? Ко­ли й звідки тут взяв­ся? З якою ме­тою?

    Шум кроків та го­ло­си пе­реш­ко­ди­ли Хінчінбру­кові докінчи­ти свій логічний аналіз. У кінці ко­ри­до­ра з’яви­ли­ся нез­на­йо­мий і про­фе­сор Сатіапал. Шпи­гун на­шо­ро­шив ву­ха.

    - Гаразд, па­не Лаптєв, - ска­зав про­фе­сор, про­дов­жу­ючи роз­мо­ву. - Я под­з­во­ню до На­ваб­ган­д­жа, як­що лінія не пош­код­же­на. Але виїха­ти зав­т­ра вам нав­ряд чи вдас­ть­ся. До­ве­деть­ся за­че­ка­ти, до­ки скінчить­ся зли­ва.

    Продовження бесіди по­чу­ти не вда­лось. Сатіапал зі своїм гос­тем звер­ну­ли в крайні двері.

    “Лаптєв… На­ваб­гандж…” пов­то­рив Хінчінбрук. Ці сло­ва не роз­к­ри­ва­ли нічо­го, але, пев­но, таїли в собі ба­га­то чо­го. В уся­ко­му разі, те­пер ста­ло яс­но, що оцей Лаптєв при­чет­ний до тієї ме­тушні, яка зчи­ни­ла­ся в маєтку Сатіапа­ла вчо­ра вночі.

    Ще з ве­чо­ра Хінчінбрук помітив: хтось ку­дись виїздив. По подвір’ю цілу ніч веш­та­ли­ся пох­мурі служ­ни­ки. Чу­ти бу­ло не­го­лос­ний жіно­чий плач. А ра­но-вранці че­лядь зібра­ла й зам­к­ну­ла до льоху всіх со­бак, які охо­ро­ня­ли маєток.

    Хінчінбрук сте­жив за всім цим як­най­пильніше. Він ще не міг збаг­ну­ти, що до чо­го, але очіку­вав на зруч­ний мо­мент, щоб здійсни­ти свої наміри. Йо­му кон­че потрібно бу­ло виб­ра­ти­ся за межі маєтку бо­дай на ко­рот­кий час.

    Власне, ви­хо­ди­ти з кімна­ти у двір не за­бо­ро­ня­ло­ся. Од­нак ми­мохіть до­во­ди­ло­ся за­до­воль­ня­ти­ся про­гу­лян­ка­ми в радіусі трид­ця­ти кроків: за не­ви­со­ким шта­хет­ни­ком, який об­ме­жу­вав са­до­чок біля бічної стіни па­ла­цу, по­чи­на­ло­ся цар­с­т­во псів. То бу­ли пох­мурі не­то­ва­риські створіння: во­ни не зазіха­ли на те­ри­торію Хінчінбру­ка, але не пус­ка­ли йо­го й на свою, а всякі спро­би ближ­чо­го зна­йом­с­т­ва зус­тріча­ли крас­но­мов­ним гар­чан­ням.

    Радий з ув’яз­нен­ня своїх во­рогів, Хінчінбрук зібрав­ся в похід. Він уже дав­но на­ки­нув оком на крис­ла­те де­ре­во в кут­ку са­ди­би, яке, пе­ре­ви­са­ючи аж до шо­се та спліта­ючись кро­ною з верхів’ям ви­со­чез­ної маг­нолії, ут­во­рю­ва­ло своєрідний місток над не­без­печ­ним му­ром. На щас­тя, вда­ло­ся уник­ну­ти зай­во­го кло­по­ту: ко­ли по­ча­ла­ся зли­ва, охо­ро­нець пішов од бра­ми.

    За яки­хось кілька хви­лин Майкл Хінчінбрук збігав до примітно­го ду­ба в джун­г­лях, заб­рав радіостанцію і бла­го­по­луч­но по­вер­нув­ся на­зад. Не гай­ну­ючи ча­су, він од­ра­зу ж по­дав­ся на розвідку і, мар­но на­ма­га­ючись пролізти з бічно­го напівзруй­но­ва­но­го кри­ла па­ла­цу до ціка­вих приміщень, по­ба­чив Лаптєва.

    Тепер шпи­гун уже знав, що нат­ра­пив на пев­ний слід. Мож­на бу­ло б роз­п­лу­та­ти йо­го й са­мо­туж­ки, без сто­рон­ньої до­по­мо­ги, але це заб­ра­ло б більше ча­су. Та й навіщо це ро­би­ти, ко­ли є мож­ливість зв’яза­ти­ся з аген­тур­ною служ­бою і діста­ти най­повніші дані?

    Хінчінбрук ви­тяг з ки­шені не­ве­ли­ку плас­ку­ва­ту скринь­ку й роз­к­рив її. Ні, аме­ри­канці та­ки май­с­т­ри своєї спра­ви. Крихітний радіопе­ре­да­вач був на­че щой­но з за­во­ду - не поіржавів, не зво­ложів. Інди­ка­тор вка­зує пов­ну нап­ру­гу.

    - Хвиля сто… хви­ля сто… - мим­рив собі під ніс Хінчінбрук, за­пи­ха­ючи в ву­ха на­вуш­ни­ки, що розміром та фор­мою на­га­ду­ва­ли ква­со­ли­ни. Він підкру­тив тро­хи руч­ку нас­т­рой­ки і враз по­чув зна­йомі по­зивні: ти­ре і дві крап­ки - “Д”, пер­ша літе­ра сло­ва “Дра­кон”, яким шиф­ру­ва­ло­ся одер­жа­не Хінчінбру­ком зав­дан­ня.

    Швидко, май­же без­звуч­но, зас­ту­котів те­лег­раф­ний ключ. Сла­бенькі сиг­на­ли вир­ва­ли­ся з ан­те­ни ма­ло­по­туж­но­го пе­ре­да­ва­ча, про­дер­ли­ся крізь стіни, крізь щільну за­по­ну до­щу й до­сяг­ли ме­ти, не сприй­няті ніким з сто­ронніх. А вже че­рез кілька хви­лин Хінчінбрук одер­жав відповідь: до­цент Андрій Іва­но­вич Лаптєв-хірург ра­дян­сь­кої епідеміологічної ек­с­пе­диції, яка ота­бо­ри­лась в се­лищі На­ваб­гандж, за со­рок п’ять миль від маєтку Сатіапа­ла. Пов­ну біографію до­цен­та Лаптєва інфор­маційна служ­ба обіця­ла да­ти че­рез дві до­би.

    - Молодець! - про­ше­потів Хінчінбрук.

    Він хва­лив сам се­бе: швидкість, з якою бу­ла одер­жа­на відповідь, свідчи­ла, що Лаптєвим уже заціка­вив­ся хтось ви­щий. От­же, слід на­ню­ха­но пра­виль­ний.

    Хінчінбрук склав радіостанцію, схо­вав її в ки­ше­ню і поп­ря­му­вав до своєї кімна­ти. Пів на сьому, час ве­че­ря­ти.

    Він наш­вид­ку­руч з’їв при­не­се­ну служ­ни­ком-індійцем ве­че­рю і, ко­пир­са­ючи в зу­бах сірни­ком, розлігся в кріслі, щоб обмірку­ва­ти план нас­туп­ної нічної розвідки.

    Кімната Хінчінбру­ка місти­лась у напівзруй­но­ва­но­му крилі па­ла­цу. Ні в ній, ані в сусідніх приміщен­нях, пов­них мот­ло­ху та па­ву­тин­ня, не знай­ш­ло­ся нічо­го ціка­во­го Тільки з однієї комірчи­ни мож­на бу­ло ви­зир­ну­ти крізь заґра­то­ва­не вікон­це до вже зна­йо­мо­го Хінчінбру­кові ко­ри­до­ра, та в глухій стіні за­гад­ко­во виб­лис­ку­ва­ли залізною об­лямівкою двері, які ве­ли невідо­мо ку­ди.

    Можна бу­ло б роз­пи­ля­ти гра­ти, ви­ла­ма­ти двері, - Хінчінбрук не зу­пи­нив­ся б навіть пе­ред тим, щоб ви­са­ди­ти в повітря увесь па­лац, аби до­сяг­ну­ти своєї ме­ти, од­нак вда­ва­ти­ся до рішу­чих дій - за­ра­но. Напівгість-напівбра­нець, він був поз­бав­ле­ний змо­ги довільно вив­ча­ти нез­на­йо­му об­с­та­нов­ку і му­сив на­сам­пе­ред здо­бу­ти хо­ча б най­п­ростіший план па­ла­цу.

    Йому спа­ла на дум­ку чу­до­ва ідея - виб­ра­ти­ся на го­ри­ще. Як­що бу­ди­нок зав­ж­ди розділе­ний на кімна­ти з две­ри­ма, які мо­жуть бу­ти зам­к­не­ни­ми, то го­ри­ще дає змо­гу вільно пе­ре­су­ва­ти­ся в будь-яко­му нап­рям­ку.

    Виконання за­ду­му заб­ра­ло не­ба­га­то ча­су. Хінчінбрук був ста­рий тільки з ви­ду, а нас­п­равді си­ли в нього вис­та­чи­ло б на двох. По ба­ри­каді з по­ло­ма­них меблів він ви­дер­ся до пош­код­же­ної до­ща­ми стелі однієї з кімнат в кінці ко­ри­до­ра, ви­ла­мав трух­лу дош­ку і виліз на го­ри­ще. Те­пер пе­ред ним відкрив­ся ши­ро­кий опе­ра­тив­ний простір.

    Шпигун про­су­вав­ся впе­ред повільно, обе­реж­но, ли­ше ко­ли-не-ко­ли блис­ка­ючи ліхта­ри­ком. Але то бу­ла мар­на пе­рес­то­ро­га: в цій час­тині па­ла­цу, пев­не, ніхто не жив. Під но­га­ми у Хінчінбру­ка чва­котіла роз­к­ва­ше­на гли­на стелі. Біля йо­го вух з та­ким ша­рудінням сно­ви­га­ли ве­ле­тенські ка­жа­ни. Та ще од­но­манітно сту­гонів дощ.

    Далі, за по­во­ро­том, кар­ти­на де­що зміни­лась. Пев­не, дах тут ста­ран­но ре­мон­ту­вав­ся: ли­ше де-не-де крізь нього про­со­чу­ва­ли­ся крап­ли­ни во­ло­ги. Під бан­ти­на­ми по­ча­ли з’явля­ти­ся скринь­ки, су­вої, бутлі,- всіля­кий мот­лох, що йо­го, зви­чай­но, шко­ду­ють ви­ки­да­ти і навіки-вічні за­пи­ха­ють в якийсь глу­хий ку­ток. І аж ось, на­решті, по­пе­ре­ду блис­ну­ло тьмя­не світло.

    Хід з го­ри­ща вів до ма­сив­ної вежі, якою вже дав­но ціка­вив­ся Майкл Хінчінбрук. В її вікнах що­ночі дов­го не зга­са­ло світло, а од­но­го ра­зу на фіранці чітко ви­ма­лю­вав­ся си­лу­ет про­фе­со­ра Сатіапа­ла. Ба­гатії час­тень­ко влаш­то­ву­ють свої кабіне­ти в горішніх по­вер­хах бу­динків - мож­ли­во, са­ме так зро­бив і вче­ний рад­жа.

    Лише на хвиль­ку зат­ри­мав­ся Хінчінбрук пе­ред бла­гень­ки­ми две­ри­ма. Не­муд­ря­щий внутрішній за­мок жалібно дзень­к­нув, рип­ну­ли завіси, шпи­гун ви­су­нув но­са на пло­щад­ку сходів. Од­нак йо­му од­ра­зу ж до­ве­ло­ся схо­ва­ти­ся: хтось піднімав­ся схо­да­ми, сти­ха роз­мов­ля­ючи.

    Говорили на мові “хінді”, найбільш по­ши­реній у Бен­галії. Та не­дар­ма ж Майкл Хінчінбрук ще чверть століття то­му за­пов­зяв­ся ста­ти ви­дат­ним фахівцем “індійсько­го пи­тан­ня”. Не шко­ду­ючи си­ли й ча­су, він дос­ко­на­ло вив­чив і “хінді”, і “урду”, і ще кілька мов, кон­че не­обхідних, ко­ли маєш спра­ву з тубільця­ми. За­раз ці знан­ня ста­ли йо­му в при­годі.

    За ше­ре­хом до­щу шпи­гун чув ли­ше урив­ки фраз. Ішло­ся про цу­кор, бен­зин та інші гос­по­дарські речі. Го­во­рив тільки один, а йо­го співбесідник об­ме­жу­вав­ся ко­рот­ки­ми “так” або “ні”. Але ось проз­ву­ча­ло зна­йо­ме прізви­ще: “Бер­тон”.

    - Дурниця, - відповів ба­со­вий го­лос. - Вва­жай, що ти жод­ної листівки не ба­чив.

    - А ко­ли англійці дізна­ють­ся?

    - Вони не дізна­ють­ся. За тиж­день Бер­тон оду­жає цілком і за­бе­реть­ся звідси під три чор­ти.

    Кроки по­чу­ли­ся зовсім по­руч, і Хінчінбрук че­рез щіли­ну по­ба­чив Сатіапа­ла й літнього ху­дор­ля­во­го індійця. Як­що зва­жа­ти на зміст роз­мо­ви, то мав бу­ти хтось із близь­ких помічників про­фе­со­ра, - мож­ли­во, уп­ра­ви­тель маєтку.

    - Собак ви­пус­ка­ти? - за­пи­тав індієць після не­ве­ли­кої па­узи.

    - Не тре­ба, - відповів Сатіапал. - Мо­же, па­нові Лаптєву за­ма­неть­ся ог­ля­ну­ти маєток, ко­ли вщух­не зли­ва. По­ка­жеш йо­му все.

    - І кор­пу­си?

    - Ні. Ска­жи, що то зер­нос­хо­ви­ща. По­за­ми­кай двері й ко­рис­туй­ся з ту­не­лю.

    - А ру­дий?

    - Переведи до Бер­то­на.

    Рипнули двері на горішньому по­версі. Го­ло­си за­мов­к­ли.

    Хінчінбрук пе­ре­че­кав ще хви­ли­ни зо дві, потім зам­к­нув вихід з го­ри­ща і по­дав­ся на­зад вже зна­йо­мим шля­хом. Він був цілком за­до­во­ле­ний з ре­зуль­та­ту пер­шої розвідки: кілька підслу­ха­них фраз да­ли йо­му більше, аніж мог­ли б да­ти ба­га­то­го­дин­не ниш­по­рен­ня по всьому маєтку.

    Насамперед ста­ло яс­но, що Сатіапал не підоз­рює своїх “гос­тей” ні в чо­му ли­хо­му, бо на віру сприй­няв листівку з ого­ло­шен­ням про роз­шук “зло­чинців” Хінчінбру­ка й Бер­то­на. Потім де­що з’ясу­ва­ли­ся сто­сун­ки Сатіапа­ла з Лаптєвим. А най­го­ловніше з по­чу­то­го - зга­ду­ван­ня про “кор­пу­си”… Навіщо зна­до­би­ло­ся пе­ре­во­ди­ти Хінчінбру­ка? Чи не то­му, що оті об­ля­мо­вані залізом двері в напівзруй­но­ва­но­му крилі па­ла­цу ве­дуть са­ме до ту­не­лю?

    Останнє при­пу­щен­ня бу­ло цілком вірогідним. У шпи­гу­на аж ру­ки свербіли пе­ревіри­ти йо­го не­гай­но. Але вія хоч-не-хоч мав ук­лас­ти­ся спа­ти, че­ка­ючи на пе­ре­се­лен­ня, і та­ки од­ра­зу ж зас­нув, як лю­ди­на з най­чистішим сумлінням.

    Його збу­див помічник Сатіапа­ла.

    - Га?… Що?… - Хінчінбрук схо­пив­ся, вда­ючи з се­бе пе­ре­по­ло­ха­но­го. Він ніко­ли, навіть уві сні, не втра­чав кон­т­ро­лю над со­бою і те­пер послідов­но грав роль пе­ресліду­ва­но­го втіка­ча.

    - Ходімо, - ко­рот­ко ки­нув індієць.

    - Куди?

    - Ваш на­чаль­ник по­чу­ває се­бе кра­ще. Бу­де­те йо­го дог­ля­да­ти.

    - От доб­ре, от доб­ре!… Дя­кую!… А то я так не­по­коївся, так не­по­коївся…

    Одверто ка­жу­чи, Майкл Хінчінбрук ніко­ли не ціка­вив­ся осо­бис­тою до­лею підлег­лих. Чарлі Бер­тон був для нього піша­ком, яко­го, зва­жа­ючи на об­с­та­ви­ни, мож­на без жа­лю відда­ти на зни­щен­ня, зап­х­ну­ти довіку в глу­хий кут або, нав­па­ки, за­хи­ща­ти й про­су­ва­ти впе­ред. Нині цей пішак до­поміг пролізти до маєтку Сатіапа­ла. Чарлі ви­жив при цьому, - що ж, га­разд! В сур­ми сур­ми­ти не­ма чо­го, але про чу­же око слід ви­яви­ти га­ря­чу радість.

    - Мій на­чаль­ник ду­же звик до ме­не… Ад­же він та­кий мо­ло­дий, не­досвідче­ний… Щой­но з Англії… Де вже там йо­му зна­ти Індію!

    Хінчінбрук па­тя­кав, аби не мов­ча­ти. Йду­чи за індійцем, він навіть не за­пам’ято­ву­вав шлях, бо вже дав­но вис­те­жив, ку­ди влаш­то­ва­но Чарлі Бер­то­на, і при ба­жанні міг би ко­ли зав­год­но по­ба­чи­тись з ним. Але та­ка пот­реб і у шпи­гу­на ще не ви­ни­ка­ла, а ок­ре­мий бу­ди­но­чок ос­то­ронь па­ла­цу йо­го не ціка­вив.

    Наближаючись до кімна­ти Бер­то­на, Хінчінбрук за­мовк. Він зовсім не хотів збу­ди­ти Чарлі, як­що той спить. Хто знає, як зус­тріне підлег­лий сво­го ше­фа після дов­гої роз­лу­ки. У вся­ко­му разі, свідки при та­ко­му по­ба­ченні зайві.

    Чарлі спав. Він ле­жав горілиць, роз­ки­нув­ши ру­ки. Го­ло­ва в нього бу­ла за­бин­то­ва­на і за­раз, у напівтем­ряві, на­га­ду­ва­ла ве­ли­ку сніжнобілу ка­пус­ти­ну.

    - Бож-же ми­лий! - ти­хень­ко зой­к­нув Хінчінбрук, мо­ли­тов­но схи­ля­ючись пе­ред ліжком. - Ота­ко­го на­ро­би­ти, га?! Скалічи­ли лю­ди­ну,- яку лю­ди­ну!

    Індієць тор­к­нув йо­го за пле­че:

    - Ваша кімна­та - по­руч. Не тур­буй­те хво­ро­го, йо­му потрібний пов­ний спокій. Як­що йо­му чо­гось за­ма­неть­ся - вик­лич­те ме­не. Кноп­ка дзво­ни­ка - ось.

    Індієць по­ка­зав Хінчінбру­кові приз­на­че­не йо­му приміщен­ня, ко­рот­ко проінс­т­рук­ту­вав, як дог­ля­да­ти хво­ро­го, і вий­шов. Ко­ли за­тих­ли йо­го кро­ки, шпи­гун зам­к­нув зовнішні двері й пішов до Бер­то­на.

    - Чарлі!… Чарлі!…

    Той по­во­рух­нув­ся, прос­тог­нав і роз­п­лю­щив око.

    - Це я, хлоп­чи­ку, не ля­кай­ся…

    - Майкл?! Ти тут?… - Бер­тон підвівся й пе­ре­пи­тав пог­роз­ли­во: - Тут?… Чо­го ти сю­ди прий­шов?

    - Заспокойся, хлоп­чи­ку. Тобі шкідли­во хви­лю­ва­ти­ся. Пан Сатіапал до­ру­чив мені под­ба­ти про твоє здо­ров’я.

    Бертон у відповідь за­ре­го­тав, та так, що Хінчінбрук аж пе­рес­мик­нув пле­чи­ма:

    - Цить, дур­ню! Те­бе мо­жуть по­чу­ти. Це зовсім не­ба­жа­но.

    - Хай чу­ють!… Ха-ха-ха!… Лікар Хінчінбрук - чи ба­чи­ли?! Лікар!… По­вер­ни мені око, ста­рий мер­зот­ни­ку, чуєш?!

    Бинти глу­ши­ли істе­рич­ний крик Бер­то­на, та й бу­ди­но­чок сто­яв да­ле­ко від па­ла­цу, то­му Хінчінбрук спокійнісінько вмос­тив­ся на стільці і схрес­тив ру­ки на гру­дях:

    - Отже - слу­хаю. Ціка­вий но­мер сьогоднішньої прог­ра­ми. Мож­на го­лосніше - крик для ма­лят ко­рис­ний. Роз­ви­ва­ють­ся ле­гені. Ну?

    Чарлі за­мовк. Про­ти насмішки не вис­то­ять ні лай­ка, ні прок­ль­они. На них мож­на відповісти або уда­ром но­жа, або пре­зир­ли­вою мов­чан­кою. Хінчінбрук ли­шаєть­ся па­ном ста­но­ви­ща; він мо­же зро­би­ти що зав­год­но, і у хво­ро­го не­вис­та­чить си­ли опи­ра­ти­ся.

    - Ну?

    - Я вб’ю те­бе, Майкл! - га­ря­че ви­дих­нув Бер­тон і од­вер­нув­ся до стіни.

    - Не слід пог­ро­жу­ва­ти, ди­тин­ко!… До то­го ж, ма­ючи од­не-однісінь­ке око… Знаєш - ду­же лег­ко осліпну­ти зовсім… А ко­му потрібний сліпий шпи­гун?

    Хінчінбрук при­су­нув­ся ближ­че і взяв Бер­то­на за ру­ку:

    - Повернись сю­ди!… За­пам’ятай: твої нарікан­ня - да­ремні. Я не ви­нен, що ти втра­тив око. Нав­па­ки, ти по­ви­нен дя­ку­ва­ти мені, що ти не втра­тив жит­тя… Зга­дай, як все бу­ло: ми ляг­ли спо­чи­ва­ти над­вечір. До маєтку Сатіапа­ла ли­ша­ло­ся щось із двад­цять кіло­метрів. Ми по­чу­ва­ли се­бе в повній без­пеці. О два­над­цятій ночі ти збу­див ме­не…

    - Облиш! - з од­чаєм прос­тог­нав Бер­тон. Він лед­ве стри­му­вав се­бе, слу­ха­ючи без­со­ром­не базікан­ня, брех­ню, якій не мож­на навіть знай­ти жод­но­го про­ба­чен­ня.

    - Так, так! - спокійно про­ва­див далі Хінчінбрук. - Ко­ли б збу­див те­бе я - бу­ло б не див­но. Але тра­пи­лось нав­па­ки. Пам’ятаєш - ти поліз до моєї сум­ки?… Ти сподівав­ся знай­ти щось їстівне, мій лю­бий, а схо­пив та­ко­го сту­са­на в живіт, що аж кав­к­нув, мов ко­ше­ня… Ну, то те­пер пам’ятаєш? Чи, мо­же, тобі зовсім па­мо­ро­ки за­би­ло?

    Чарлі міг би зап­ри­сяг­ну­ти­ся, що з ним не тра­пи­лось нічо­го схо­жо­го. Він доб­ре пам’ятав, як, зне­си­ле­ний, упав у затінку край га­ля­ви­ни, од­ра­зу зас­нув і про­ки­нув­ся аж отут, - від нес­тер­п­но­го бо­лю. Не­має сумніву, що увесь оцей час він ли­шав­ся неп­ри­том­ним, нес­п­ро­мож­ним на жо­ден ос­мис­ле­ний рух… Але Хінчінбрук роз­повідає так пе­ре­кон­ли­во, на­во­дить такі яс­к­раві де­талі, що ми­мохіть по­чи­наєш віри­ти в прав­дивість йо­го роз­повіді.

    …Вони вий­ш­ли на шо­се. Го­ди­ни зо дві ру­ха­ли­ся без жод­них при­год. Сіли спо­чи­ти біля річки. Задріма­ли, схи­лив­шись од­не до од­но­го. Рап­том з-за по­во­ро­ту вис­ко­чи­ла ав­то­ма­ши­на. Про­лу­на­ла ку­ле­мет­на чер­га. Хінчінбрук і Бер­тон ки­ну­ли­ся навтіки. Осліпле­ний промінням фар, Чарлі нат­к­нув­ся на су­чок і ви­бив собі око. Хінчінбрук, який пос­т­раж­дав да­ле­ко мен­ше, до­тяг­нув сво­го дру­га до маєтку Сатіапа­ла. Оце й усе.

    Чарлі слу­хав роз­повідь, і йо­му уяв­ля­ло­ся оте вкри­те м’якою по­рох­ня­вою шо­се, пе­ред очи­ма пос­та­вав напівзруй­но­ва­ний міст, в ву­хах лу­на­ли пос­тріли і навіть аж чув­ся су­хий тріск, з яким гілка де­ре­ва вп’яла­ся йо­му з жи­ве тіло…

    Отакою бу­ває си­ла люд­сь­ко­го сло­ва: навіяне, нав’яза­не чу­жою во­лею ча­сом стає ре­альнішим за дійсність. Чарлі Бер­тон пос­ту­по­во пе­ре­ко­ну­вав­ся, що втра­тив око не з ли­хо­го наміру Май­к­ла Хінчінбру­ка, а че­рез влас­ну не­обе­режність. Ще б тро­хи - і він повірив би в це зовсім. Та ве­ле­ре­чи­вий Хінчінбрук пе­ре­дав куті ме­ду:

    - Не су­муй, хлоп­чи­ку! Я дізнав­ся, що рад­жа Сатіапал вміє встав­ля­ти нові очі. Тре­ба тільки…

    Бертон на­шо­ро­шив ву­ха:

    - Коли ти дізнав­ся про це?

    - Ат, чи не все од­но! - жартівли­во мах­нув ру­кою Хінчінбрук. - У та­ких, як ми, не пи­та­ють “ко­ли” та “де”.

    - Ні, ти та­ки ска­жи, - на­по­ля­гав Бер­тон.

    Хінчінбрук зро­зумів, що ляп­нув зай­ве. Не слід бу­ло зга­ду­ва­ти про Сатіапа­ла. Не мож­на та­кож приз­на­ва­ти­ся, що про де­які ек­с­пе­ри­мен­ти вче­но­го раджі дав­но відо­мо: Бер­тон од­ра­зу ж вто­ро­пає все.

    - Дитинко! Хто має ву­ха - той слу­хає. Я дізнав­ся про це п’ять го­дин то­му.

    - П’ять го­дин то­му? - пе­ре­пи­тав Бер­тон і до­дав зас­покійли­во: - Ну, то га­разд… Га­разд…

    Хінчінбрук гля­нув на нього ско­са. Ох, не по­до­бав­ся ста­ро­му оцей тон!… Хай кра­ще ре­пе­тує, лаєть­ся, - роз­лю­че­на лю­ди­на не­одмінно вип­ле­ще все, про що слід бу­ло б мов­ча­ти. А в ота­ко­му стані по­таємні дум­ки на­ко­пи­чу­ють­ся і приз­во­дять зго­дом до без­г­луз­дих вчинків.

    - Як же те­бе лікує пан Сатіапал? - за­пи­тав Хінчінбрук, аби ур­ва­ти неп­риємну па­узу.

    - Ніяк не лікує, - су­хо посміхнув­ся Бер­тон. - Го­дує “їжею богів”, та й годі.

    - “Їжею богів”?

    - Так… Ко­ли хо­чеш - спро­буй. Он на тарілці ли­ши­ло­ся.

    У сіро­му мо­році пох­му­ро­го світан­ку вже прос­ту­па­ли й кут­ки кімна­ти, ку­ди раніше не до­ся­га­ли несміливі про­мені нічни­ка. Ви­ри­су­ва­ла­ся не­хит­ра об­с­та­нов­ка: зви­чай­не залізне ліжко, тум­боч­ка клінічно­го ти­пу, не­ве­ли­ка ша­фа, стіл. На тум­бочці сто­яла тарілка з куп­кою сіро­зе­ле­ної ма­си.

    Хінчінбрук по­ню­хав. Пах­ло кис­лим. Він за­чер­п­нув лож­кою тро­хи цієї суміші, лиз­нув язи­ком. Нес­мач­но. Ні, навіть не те: за­пах і смак цього си­ло­су був над­то своєрідним, не схо­жим ні на що.

    - Гм… гм… - Хінчінбрук по­куш­ту­вав ще. - А з чо­го ж роб­лять цю “їжу богів”?

    Бертон не відповів. Він спав або ж уда­вав, що спить.

    П’ятий день над Бен­галією йдуть дощі. Ба ні: це навіть не дощі, а ніко­ли не ба­че­на євро­пей­ця­ми зли­ва, яка вщу­хає тільки для то­го, щоб важкі драг­листі хма­ри по­пов­ни­ли свій за­пас во­ло­ги. Ви­зир­не сон­це на ча­син­ку, вшква­рить так, що аж за­па­рує все дов­ко­ла, та й зно­ву схо­ваєть­ся за суцільною ков­д­рою стрімкос­пад­но­го до­щу. Не­бо Індії, як щед­рий гульвіса, як не­до­те­па-ха­зяїн, роз­т­ринь­кує все, що має, не дба­ючи про май­бутнє. Во­се­ни та взим­ку рос­ли­ни за­ди­ха­ти­муть­ся без во­ди, жалібно ро­ни­ти­муть жов­те лис­тя на вкри­ту пи­лом зем­лю, і при­ро­да не ста­не їм на до­по­мо­гу. Во­на бен­ке­тує за­раз, справ­ляє буй­ну оргію, Щед­ро про­ли­ва­ючи до­ро­гоцінну во­ло­гу: пий дос­хо­чу!… І рос­ли­ни п’ють-впи­ва­ють­ся, сто­ять по по­яс у воді, за­дум­ливі й тихі, пла­чуть ряс­ни­ми до­що­ви­ми крап­ли­на­ми і тяг­нуть­ся, тяг­нуть­ся своїми пагінця­ми уго­ру, щоб за­зир­ну­ти, а що ж діється отам за хма­ра­ми.

    В період “вар­ша” - під час літніх дощів - рос­ли­ни роз­ко­шу­ють. Тва­ри­ни нудь­гу­ють: їм ос­тобісіла за­ду­ха. А лю­ди зне­ма­га­ють.

    Від спе­ки мож­на вря­ту­ва­ти­ся в затінку, від до­щу - схо­ва­ти­ся в кімнаті. Та ку­ди вте­чеш з лазні, на яку обер­та­ють­ся тропіки в липні місяці? Га­ря­ча па­ра пролізає в що­най­мен­шу шпа­рин­ку, про­со­чує пред­ме­ти, то­чить іржею залізо, за­би­ває ле­гені, не да­ючи вільно дих­ну­ти. Хо­четь­ся за­бу­ти про все, зас­ну­ти, втра­ти­ти свідомість або ж по­да­ти­ся ку­ди зав­год­но, хоч і на по­люс хо­ло­ду, тільки щоб далі звідси,

    Саме так по­чу­ває се­бе ці п’ять днів до­цент Андрій Лаптєв. Він волів би терпіти люті сибірські мо­ро­зи, аби не ва­ри­ти­ся жив­цем у тропіках. Бла­гос­ло­вен­на Індія ста­ла йо­му хріном у носі.

    Та й чо­го сидіти отут, у маєтку прим­х­ли­во­го раджі з про­фе­сор­сь­ким дип­ло­мом? Ех, за­ка­ча­ти б хо­лоші та, як в ди­тинстві, чкур­ну­ти б нав­п­рос­тець че­рез ка­люжі до тих скром­них на­метів, які ото­тож­ню­ють­ся за­раз з “домівкою”, з ма­лень­ким клап­ти­ком Вітчиз­ни се­ред чу­жи­ни.

    Але - наказ. Нес­подіва­ний, див­ний. Андрій спо­чат­ку навіть не повірив, що на­чаль­ник ек­с­пе­диції про­по­нує йо­му ли­ши­ти­ся у Сатіапа­ла тижнів на два з тим, щоб за цей час за­по­зи­чи­ти досвід індійських хірургів. Прав­да, про­фе­сор Ка­линніков вис­ло­вив це у формі по­ба­жан­ня, друж­ньої по­ра­ди, про­те Андрій Лаптєв до­сить доб­ре знав ста­ро­го, щоб хиб­но йо­го зро­зуміти.

    - Не пи­тай­те в ме­не нічо­го, - до­дав про­фе­сор нап­рикінці роз­мо­ви. - І знай­те: рад­жа Сатіапал вчив­ся там, де по­чи­на­ли вчи­ти­ся й ви.

    Лаптєв поп­ро­щав­ся з Ка­линніко­вим і за­дум­ли­во повісив труб­ку на гак ста­ро­мод­но­го, “сільрадівсько­го”, як він би ска­зав, апа­ра­та, йо­го ду­же вра­зи­ло по­чу­те. Індійський рад­жа вчив­ся в Ленінград­сь­ко­му дер­жав­но­му універ­си­теті, - са­ме звідти, з треть­ого кур­су біологічно­го фа­куль­те­ту, двад­ця­тирічний Андрій Лаптєв пе­рей­шов у військо­во-ме­дич­ну ака­демію. Та ко­ли ж і як пот­ра­пив до Росії індійський рад­жа? І чо­му він спо­чат­ку при­хо­ву­вав своє знан­ня російської мо­ви?

    - Пересвідчилися, дру­же? - Сатіапал, який з ввічли­вості ли­шив Лаптєва для те­ле­фон­ної бесіди на са­моті, зно­ву зай­шов до кімна­ти. - Хо­ва­тись не бу­ду: це я поп­ро­сив па­на Ка­линніко­ва, щоб він доз­во­лив вам поп­рак­ти­ку­ва­ти в ме­не. Не гніваєтесь?

    - Ні. - Лаптєв тос­к­но гля­нув на ка­ла­мутні струм­ки до­щу за вікном і по­ду­мав, що та­ка прак­ти­ка нав­ряд чи щось дасть. Ду­же важ­ко бу­де спра­цю­ва­ти­ся з упер­тим і са­мо­люб­ним про­фе­со­ром. Так, Сатіапал - ви­дат­ний хірург, у нього є чо­го пов­чи­ти­ся. Од­нак са­ма пос­та­нов­ка пи­тан­ня об­ра­жа­ла до­цен­та: ски­да­ло­ся на те, що вче­ний рад­жа з виг­ля­дом не­до­сяж­ної ви­щості прос­тя­гає йо­му по­да­ру­нок, заз­да­легідь че­ка­ючи на ша­ноб­ли­ву по­дя­ку.

    - Ні, па­не Сатіапал, не гніва­юсь. Але чим зо­бов’яза­ний? Чо­му це вам спа­ло на дум­ку виб­ра­ти за уч­ня са­ме росіяни­на, та ще й більшо­ви­ка, до яких, мені здаєть­ся, ви не відчу­ваєте за­над­то пал­кої лю­бові?

    - Даремно іронізуєте, па­не до­цент! - глуз­ли­во по­хи­тав го­ло­вою Сатіапал. - Ви, пев­не, за­бу­ли російську при­каз­ку: “Да­ють - бе­ри, а б’ють - тікай”.

    - Пам’ятаю! - за­пе­ре­чив Лаптєв. - Цієї муд­рості вчив ме­не мій дід. Але я осо­бис­то до­дер­жу­юсь іншо­го пра­ви­ла: не пок­ла­да­ти надій на ми­лос­ти­ню, а на бит­тя відповіда­ти так, щоб втікав за­водіяка.

    - Ну, га­разд, га­разд! - засміяв­ся Сатіапал. - Ви аг­ре­сор, ба­чу. Але й я зу­бас­тий. Ви мені по­до­баєтесь. Як хірург пе­ре­важ­но. Цього до­сить.

    Професор пішов і відтоді не з’являв­ся. Че­рез служ­ни­ка він пе­ре­дав, що пан Лаптєв мо­же ко­рис­ту­ва­ти­ся з йо­го бібліоте­ки, про­ва­ди­ти ек­с­пе­ри­мен­ти на тва­ри­нах у ма­ло­му опе­раційно­му залі або вза­галі ро­би­ти все, що за­ма­неть­ся. Він, Сатіапал, кінчає книж­ку з пи­тань хірургії, то­му про­тя­гом ближ­чих трьох-чо­тирь­ох днів не змо­же приділи­ти гос­теві на­леж­ної ува­ги.

    Можливо, іншим ча­сом до­цен­та Лаптєва втіши­ла б пер­с­пек­ти­ва оз­на­йо­ми­ти­ся чи не з най­ба­гат­шою в світі ко­лекцією ста­ро­вин­них ме­дич­них кни­жок. Гіпок­рат і Джіва­ка, Га­лен і Авіцен­на, лікарі древ­нь­ого Ки­таю, Єгип­ту, Вавіло­ну, - най­ви­датніші діячі ба­га­товіко­во­го світан­ку люд­сь­кої куль­ту­ри, - бу­ли пред­с­тав­лені в бібліотеці гру­без­ни­ми фоліанта­ми. Од­нак, ко­ли ле­ге­ням бра­кує повітря, мо­зок відмов­ляєть­ся пра­цю­ва­ти. Уро­чис­та ве­ле­мовність ла­тині за­ко­ли­су­ва­ла Ан­дрія Лаптєва, як гой­дан­ка в поїзді. Він за­си­нав над кни­гою, а про­ки­да­ючись, відчу­вав тос­к­ну ну­до­ту, ту­пий біль у скро­нях і де­далі більше ба­жан­ня тіка­ти звідси. Життєлюб­ний і енергійний, він знав, що справжнє жит­тя - це бо­роть­ба, без­пе­рер­в­не про­су­ван­ня впе­ред, а не туп­цю­ван­ня на місці. Бездіяльність йо­го гніти­ла.

    А без­люд­дя?… Лаптєв про­хо­див напівтем­ни­ми по­ко­ями па­ла­цу, по­зи­рав на об­луп­лені стіни, на ветхі меблі і ду­мав про те, яким не­щас­тям бу­ло б на­ро­ди­ти­ся й жи­ти отут, де ми­ну­ле на­вис­ло над су­час­ним і не дає лю­дині вип­рос­та­тись на пов­ний зріст.

    Якось уве­чері він зустрів доч­ку Сатіапа­ла. Не поміча­ючи Лаптєва, во­на йшла пох­нюп­ле­на й скор­бот­на, - тро­хи схо­жа в своєму чор­но­му “сарі” на мо­наш­ку.

    - Майю… - ти­хо пок­ли­кав Лаптєв. - Хворій по­га­но?

    Дівчина здриг­ну­лась, але поміти­ла у прис­мер­ко­во­му світлі зна­йо­му пос­тать і з по­лег­шен­ням зве­ла по­дих:

    - Ні, па­не до­цент. Ма­ма по­чу­ває се­бе доб­ре. Во­на хотіла навіть пок­ли­ка­ти вас, щоб по­дя­ку­ва­ти за все, але бать­ко не доз­во­лив. Їй потрібний цілко­ви­тий спокій.

    - То чо­му ж ви сум­на, Ма­йю?

    - Не знаю, па­не до­цент. Мені зав­ж­ди тос­к­но в перші дні Азар­ха. На ме­не по­га­но впли­ває за­ду­ха.

    - На ме­не теж.

    Ось вже й не­ма про що го­во­ри­ти. Андрій звер­нув­ся до дівчи­ни, аби знай­ти якусь роз­ра­ду своїй тос­к­ноті, але підтри­ма­ти роз­мо­ву не зумів. Він вза­галі був не з ба­ла­ку­чих, а за­раз, пе­ред нез­ро­зумілою й чу­жою доч­кою індійсько­го раджі, втра­тив і реш­т­ки мізер­ної здат­ності пра­ви­ти світські те­ре­вені. Мов­чан­ка ста­ва­ла прос­то нес­тер­п­ною. Щоб хоч якось по­ру­ши­ти її, Андрій за­пи­тав пер­ше, що спа­ло на дум­ку:

    - Скільки вам років, Ма­йю?

    - Я вже ста­ра, - за­дум­ли­во відповіла дівчи­на. - Мені двад­цять дру­гий. Для Індії це ду­же ба­га­то.

    - А для Росії - зовсім ма­ло. Я да­ле­ко старіший, але вва­жаю се­бе мо­ло­дим.

    - Ви - муж­чи­на, - ко­рот­ко ска­за­ла дівчи­на. Вид­но бу­ло, що ця роз­мо­ва їй не по­до­баєть­ся. - Про­бач­те, па­не до­цент, я му­шу йти.

    - Прошу, про­шу, Ма­йю.

    Вона пішла, а Лаптєв ще дов­го сто­яв біля вікна за­мис­ле­ний. У нього в ву­хах лу­нав Майїн го­лос, пе­ред очи­ма виднівся чіткий профіль дівчи­ни, - кла­сич­ний ба­рельєф з чор­но­го ка­ме­ню на сіро­му тлі стіни. А з-за цього видіння не­потрібною, болісною згад­кою вип­ли­ва­ло об­ля­мо­ва­не ве­се­лим роз­маєм каш­та­но­вих ку­черів об­лич­чя іншої, - тієї, що ма­ла ста­ти Андрієві за дру­жи­ну, та й зра­ди­ла, не до­че­кав­шись йо­го по­вер­нен­ня з війни. Між ци­ми дво­ма жінка­ми не бу­ло нічо­го спільно­го, од­нак якісь підсвідомі асоціативні зв’язки свавільно зму­шу­ва­ли Ан­дрія зга­ду­ва­ти й зістав­ля­ти обох - і ту, яку хотів би за­бу­ти на­зав­ж­ди, і цю, якої не знав і не праг­нув зна­ти. Він гнівав­ся на се­бе за це, гнав геть до­куч­ливі дум­ки, але не міг нічо­го вдіяти з со­бою.

    Отак ми­ну­ло п’ять днів. А вранці шос­то­го служ­ник зап­ро­сив Ан­дрія Лаптєва до опе­раційної.

    Крім зна­йо­мої вже до­цен­тові хірургічної сес­т­ри та Сатіапа­ла, в опе­раційній бу­ла й Ма­йя. Вдяг­ну­та, як і бать­ко, у білий ха­лат, во­на привіта­ла­ся з Андрієм і зно­ву схи­ли­лась над якимсь при­ла­дом.

    - Добридень, - кив­нув про­фе­сор. - Сьогодні ви при­жив­ля­ти­ме­те око лю­дині.

    Лаптєв відповів мов­чаз­ним жес­том зго­ди. Він вирішив ні з чо­го не ди­ву­ва­тись. Йо­му не до­во­ди­лось ро­би­ти та­ких опе­рацій, та й вза­галі не­чис­ленні хірур­ги ціло­го світу бра­ли­ся при­жив­ля­ти один з най­с­к­ладніших ор­ганів люд­сь­ко­го тіла, - і то тільки як жи­вий про­тез. Але ко­ли Сатіапал бе­реть­ся - зна­чить, це спра­ва мож­ли­ва.

    - Я асис­ту­ва­ти­му?

    - Ні, бу­де­те опе­ру­ва­ти! - з при­тис­ком відповів про­фе­сор. - Вив­чай­те інстру­мен­ти. Ото он ліво­руч - для зши­ван­ня нервів. Оцей, уже відо­мий вам, для кро­во­нос­них су­дин.

    Зшивання нервів та су­дин - чи не най­с­к­ладніша річ в опе­рації. Ви­да­ли­ти якийсь ор­ган і при­ши­ти замість нього інший, зреш­тою, не ду­же важ­ко. Але успіх та­кої пе­рес­та­нов­ки за­ле­жить на­сам­пе­ред від то­го, як дос­ко­на­ло вда­ло­ся відно­ви­ти зв’язок опе­ро­ва­ної час­ти­ни тіла з моз­ком та пос­та­чан­ня її кров’ю.

    Апарати Сатіапа­ла бу­ли без­до­ган­ни­ми. Мо­же, впер­ше за час пе­ре­бу­ван­ня в цьому маєтку до­цент Лаптєв по­заз­д­рив про­фе­со­рові: з та­ки­ми прис­т­ро­ями, справді, мож­на тво­ри­ти чу­де­са.

    - Вивчили? - за­пи­тав Сатіапал.

    Лаптєв зни­зав пле­чи­ма: вив­чи­ти но­ву апа­ра­ту­ру - це не зна­чить по­вер­хо­во ог­ля­ну­ти її та виз­на­чи­ти прин­цип дії. Потрібні дов­го­час­на прак­ти­ка, на­вич­ки в по­вод­женні з інстру­мен­том.

    - Визнаю, - ска­зав Сатіапал, - це ще ду­же нез­г­раб­на кон­с­т­рукція. Її тре­ба удос­ко­на­ли­ти так, щоб най­с­к­ладнішу опе­рацію міг би про­вес­ти ко­жен хірург без підго­тов­ки. Про­те не тур­буй­тесь: я до­по­ма­га­ти­му вам. Го­туй­тесь.

    П’ятнадцять хви­лин миє ру­ки хірург пе­ред опе­рацією. Щітки, ми­ло, де­зин­фекційні ре­чо­ви­ни пок­ли­кані ви­да­ли­ти з шпа­ри­нок шкіри що­най­менші крихітки бру­ду та геть чис­то всіх мікробів. Для тих, хто зби­раєть­ся опе­ру­ва­ти впер­ше,- це час свя­щен­нодіян­ня, щось схо­же на омовіння рук жер­цем пе­ред ри­ту­аль­ним об­ря­дом. Од­нак за чо­ти­ри ро­ки війни до­цент Лаптєв та­ку про­це­ду­ру пов­то­рив стільки разів, що те­пер йо­го ру­хи ста­ли цілком ма­ши­наль­ни­ми.

    Вправно опе­ру­ючи щіточ­кою, він зацікав­ле­но по­зи­рав на Ма­йю. Нев­же це та дівчи­на, яка скор­бот­ною тінню ру­ха­ла­ся у прис­мер­ко­вих по­ко­ях па­ла­цу,- якась по-особ­ли­во­му не­життєздат­на, нез­ро­зуміла й да­ле­ка? За­раз, ко­ли мар­ль­ова мас­ка зак­ри­ла їй ниж­ню по­ло­ви­ну об­лич­чя, ок­са­ми­то­во-чорні очі ста­ли рішу­чи­ми й зо­се­ред­же­ни­ми. І зно­ву Андрій Лаптєв ми­мохіть зга­дав Зою: ота­кий самісінький ви­раз з’являв­ся в йо­го ко­лиш­ньої на­ре­че­ної, як­що во­на гніва­лась або ж розв’язу­ва­ла свої хит­ро­мудрі за­дачі з ма­те­ма­тич­ної фізи­ки. Та він од­мах­нув­ся від цього спо­га­ду.

    - Тату, - ска­за­ла дівчи­на, - я при­не­су пре­па­рат.

    - Не тре­ба, - обізвав­ся Сатіапал. - Я вже при­го­ту­вав.

    - Я знаю, та­ту, але… Але ж у хво­ро­го бу­ли сірі очі.

    - А те­пер бу­де од­не сіре, а дру­ге - чор­не. Ан­глійцеві ко­рис­но пе­ресвідчи­ти­ся, що око індійсько­го зли­да­ря, який за­ги­нув з го­ло­ду, мо­же ба­чи­ти не гірше за чис­ток­ров­не ан­г­ло­сак­сь­ке.

    - Але ж Бер­тон не з та­ких, та­ту!… До то­го ж, він мо­ло­дий, а різно­колірні очі - це ду­же нек­ра­си­во…

    В го­лосі дівчи­ни зву­ча­ли чудні інто­нації - щось знач­но більше, аніж зви­чай­на тур­бо­та ме­дич­но­го працівни­ка про сво­го пацієнта.

    “Закохана! - од­ра­зу ж збаг­нув Андрій. - Бер­тон… Англієць. Мо­ло­дий…”

    Наче не все од­но Андрієві, в ко­го за­ко­ха­на доч­ка індійсько­го раджі? Та чо­мусь неп­риємно стис­ло­ся сер­це.

    “Англієць… Один з тих, що гноб­лять Індію про­тя­гом двох­сот років… Чо­му ж не об­ра­ти мо­ло­до­го кра­си­во­го індійця?”

    Мабуть, щось схо­же на це відчув і Сатіапал. Він вип­рос­тав­ся й докірли­во по­хи­тав го­ло­вою.

    - Тату! - спа­лах­ну­ла дівчи­на. - Хіба ти не помічаєш, що Бер­тон ду­же на­га­дує Анд…

    - Мовчи! - ви­гук­нув Сатіапал. - Тільки за це я й по­вер­ну йо­му зір. Але на знак моєї зра­ди влас­но­го прин­ци­пу англієць ма­ти­ме різно­колірні очі!… Все! Го­туй­те хво­ро­го!

    Майя і хірургічна сес­т­ра вий­ш­ли до опе­раційної. Сатіапал пох­му­ро гля­нув їм услід і ска­зав роз­д­ра­то­ва­но:

    - Жінки не вміють три­ма­ти язи­ка за зу­ба­ми!… Про­те все од­но. Андрій, вірніше, Ра­йя­шан­кар, про яко­го зга­ду­ва­ла доч­ка, - мій син. Йо­го роз­с­тріля­ли англійці в пер­ший день Азар­ха два­над­цять років то­му.

    Він якось чуд­но трус­нув го­ло­вою і мов­ч­ки - ліктем підне­се­ної ру­ки в сте­рильній ру­ка­виці - по­ка­зав на двері.

    - Пане Сатіапал, за­че­кай­те, - поп­ро­сив Лаптєв. - Скажіть, чо­му ви поїха­ли з Росії?

    Професор нах­му­рив­ся:

    - Хіба це має зна­чен­ня?… А втім - про­шу!… Є та­кий ро­манс: “Як жов­те лис­тя, вітром гна­не, ле­тить, не зна­ючи ку­ди, так…” Ме­не виг­на­ла з Росії ре­во­люція, па­не більшо­вик!… Вас це влаш­то­вує?

    - Цілком! - з жартівли­вою сер­йозністю відповів Лаптєв. - Я про­ти ек­с­п­лу­ата­торів. Сподіва­юсь, у вас бу­ли в Росії за­во­ди й маєтки?

    - У ме­не бу­ла квар­ти­ра на п’ять кімнат та не­ви­чер­п­ний за­пас енергії… Але до­сить про це. Як­що ви не хо­че­те поз­бу­тись моєї по­ва­ги - ніко­ли ні про що не за­пи­туй­те.

    - Згода, - ска­зав Лаптєв.

    Натиском но­ги про­фе­сор відчи­нив двері до опе­раційної. Ма­йя і хірургічна сес­т­ра нар­ко­ти­зу­ва­ли хво­ро­го. Опе­рація ма­ла бу­ти три­ва­лою й важ­кою, то­му зас­то­со­ву­вав­ся не місце­вий, а за­галь­ний нар­коз.

    Пацієнт до­ра­ху­вав уже до трьох­сот, але не поміча­ло­ся й зна­ку дії ефіру.

    - Хворий, - за­пи­та­ла дівчи­на, - ви ба­га­то вжи­ва­ли віскі?

    - Багато, Ма­йю! - відповів той з ве­се­лою без­тур­ботністю.

    - В ве­ну! - ска­зав ти­хо Сатіапал. - Дві до­зи.

    Майя при­го­ту­ва­ла шприц, ого­ли­ла ліву ру­ку хво­ро­го… І рап­том здриг­ну­лась. В її очах май­нув ви­раз по­ди­ву, навіть ля­ку.

    Сатіапал підійшов ближ­че:

    - В чо­му річ?… Про­дов­жуй!… - він прос­те­жив очи­ма за пог­ля­дом доч­ки і пов­то­рив зміне­ним го­ло­сом: - Про­дов­жуй.

    Лаптєв помітив: про­фе­сор, як і Ма­йя, ди­вить­ся на чер­во­ну пля­му ви­ще ліктя хво­ро­го. Во­на ма­ла чітко ок­рес­лені гра­ниці й ве­ли­чи­ною та фор­мою бу­ла як ку­ря­че яй­це.

    - Хворий, - за­пи­тав Сатіапал, - як вас звуть?

    - Чарлз Бер­тон, - відповів той охо­че.

    - Де ви на­ро­ди­ли­ся?

    - В Кембріджі.

    - Хто ваш бать­ко?

    - Професор біології Ру­дольф-Ема­нуїл Бер­тон.

    - А ма­ти? - Андрій Лаптєв помічав, що Сатіапал хви­люєть­ся, хоч і на­ма­гаєть­ся це при­хо­ва­ти.

    - Марія-Луїза Бер­тон, співач­ка.

    - Так… Га­разд…

    Професор більше не за­пи­ту­вав нічо­го. А че­рез хви­ли­ну по то­му Ма­йя ска­за­ла:

    - Прошу, па­не до­цент. Він спить.

    Андрій сту­пив крок впе­ред. За­раз ма­ла по­ча­ти­ся опе­рація - ду­же ціка­ва, ду­же важ­ка.

    Перед ним, зак­ри­тий біли­ми прос­ти­рад­ла­ми, ле­жав лад­ний мо­ло­дий англієць.

    Лаптєв ще не ба­чив йо­го об­лич­чя. Це мож­на зро­би­ти ду­же прос­то - тільки зня­ти сал­фет­ку. Але чи мож­на бу­ло б за­зир­ну­ти в ду­шу пацієнтові?

    Андрій не знав, ко­го опе­рує. І не сподівав­ся, що схрес­тять­ся йо­го й Бер­то­нові шля­хи над без­меж­ним про­вал­лям, на хис­т­ко­му містку.

    А втім, ко­ли б він навіть це знав, йо­го ру­ка не здриг­ну­ла­ся б, і опе­рація бу­ла б та­кою ж без­до­ган­ною, як і тоді, ко­ли Лаптєв опе­ру­вав би сво­го най­б­лиж­чо­го дру­га.

    Закони ме­ди­ци­ни - свя­щенні. Лікар пок­ли­ка­ний тільки ря­ту­ва­ти, - бо­дай то­го, хто ла­ден те­бе вби­ти.

    Ні, Чарлз Бер­тон не збре­хав: він справді на­ро­див­ся в сім’ї ви­дат­но­го ан­глійсь­ко­го фізіоло­га, про­фе­со­ра Кем­брідж­сь­ко­го універ­си­те­ту.

    Свого бать­ка Чарлі пам’ятав ду­же не­ви­раз­но. З ди­тя­чих спо­гадів вип­ли­вав ве­ли­кий напівтем­ний кабінет з ше­рен­гою страхітли­вих ске­летів під стіною, ма­сив­ний пись­мо­вий стіл біля вікна, мікрос­коп, шта­тив­чи­ки, слоїки з зас­пир­то­ва­ни­ми тва­ри­на­ми, а над усім цим - по­хи­ле­на си­ва го­ло­ва. Ко­ли Чарлі за­хо­див - ця го­ло­ва підво­ди­лась, змор­ш­ки на об­личчі Бер­то­на-стар­шо­го роз­г­лад­жу­ва­ли­ся, і він зус­трічав хлоп’я незмінною посмішкою:

    - Як ся маєте, си­ну?

    - Дуже доб­ре, та­ту.

    - Ви вже посніда­ли?

    - Так, та­ту.

    - Чи не хо­че­те ви, щоб я роз­повів щось ціка­ве?

    - Хочу, та­ту.

    Батько брав Чарлі на коліна і по­чи­нав роз­повіда­ти про тва­рин і ко­мах, про грім та блис­кав­ку,- що­ра­зу про інше, ду­же ціка­во й док­лад­но. Ко­ли б ці лекції Чарлі вис­лу­хав на кілька років пізніше - во­ни б да­ли йо­му ве­ли­ку ко­ристь. Але в той час хлоп’я ще не мог­ло дов­го зо­се­ред­жу­ва­ти свою ува­гу на яко­мусь од­но­му пред­меті. Во­но по­чи­на­ло кру­ти­ти­ся, пе­ре­би­ва­ло роз­повідь не­до­реч­ни­ми за­пи­тан­ня­ми, і про­фе­сор за­мов­кав. Він ди­вив­ся на Чарлі сум­ним докірли­вим пог­ля­дом, і той відчу­вав се­бе вин­ним невідо­мо за що.

    - Ви хо­че­те піти, си­ну?

    - Так, та­ту.

    - Ну, то йдіть.

    Чарлі про­жо­гом вилітав з кабіне­ту. Він по­бо­ював­ся бать­ка че­рез йо­го нес­хожість на інших лю­дей.

    З матір’ю бу­ло на­ба­га­то привільніше й приємніше. Во­на про­ки­да­лась пізно, - ду­же час­то Чарлі навіть бу­див її, - і, ще зас­па­на, ро­же­ва, в біло­му шу­мо­винні нічної со­роч­ки, підхоп­лю­ва­ла си­на, лос­ко­та­ла, цілу­ва­ла, гуч­но сміялась. її зав­ж­ди ото­чу­ва­ли мо­лоді кра­сиві муж­чи­ни, нав­ко­ло неї пов­сяк­час лу­на­ли спів та сміх, і тільки з по­явою ста­ро­го Бер­то­на ма­ти за­мов­ка­ла, тьмяніла, ста­ва­ла доб­ро­чин­ною й нуд­ною. Од­нак во­на до­сить вправ­но уни­ка­ла та­ких зус­трічей.

    Смерть бать­ка не спра­ви­ла на Чарлі особ­ли­во­го вра­жен­ня. Роз­би­тий па­ралічем, ста­рий Бер­тон близь­ко ро­ку ле­жав, поз­бав­ле­ний ру­ху й мо­ви. Чарлі щод­ня, з обов’яз­ку, відвіду­вав йо­го і нітив­ся під скор­бот­ним пог­ля­дом. Бать­ко над си­лу во­ру­шив су­хи­ми гу­ба­ми, не­мов ба­жа­ючи ска­за­ти щось ду­же знач­не, ду­же важ­ли­ве, але так нічо­го й не ска­зав.

    Мати по­би­ва­лась не­дов­го. Од­ра­зу ж після по­хо­ро­ну во­на поїха­ла з си­ном до Аме­ри­ки. А там - ве­се­ле, без тур­бот­не жит­тя; пер­шок­ласні го­телі, ве­селі пікніки, кон­цер­ти, бен­ке­ти.

    Марія- Луїза Бер­тон із зав­зят­тям бе­зум­ця роз­т­ринь­ку­ва­ла все, що ма­ла: доб­ре ім’я, здо­ров’я, свій не­ве­ли­кий та­лант співач­ки, не­чис­ленні капіта­ли, що ли­ши­ли­ся після смерті ста­ро­го Бер­то­на. Усь­ого цього вис­та­чи­ло на шість років. Во­на по­вер­ну­ла­ся з си­ном до Англії без­надійно хво­рою на ту­бер­куль­оз, -одлу­че­на від “ви­що­го світу”, поз­бав­ле­на ми­ну­ло­го й май­бут­нь­ого, - і не­за­ба­ром по­мер­ла. Шістнад­ця­тирічно­го Чарлі взяв на ви­хо­ван­ня давній друг про­фе­со­ра Бер­то­на, ба­га­тий оди­нак лорд Бівер­б­рук.

    Це був де­який по­ря­ту­нок для юна­ка - і ма­теріаль­ний, і мо­раль­ний. Див­ним чи­ном Чарлі досі опи­рав­ся тлет­вор­но­му впли­ву напівбо­ге­ми, - мо­же, це бу­ло підсвідо­ме по­чут­тя про­тес­ту про­ти падіння ма­тері, на яку він в ос­танні ро­ки її жит­тя по­чав ди­ви­ти­ся з жалісли­вою зне­ва­гою. Але по­ряд з тим хо­ро­шим, що в ньому збе­рег­ло­ся, юнак уже мав не­аби­який смак до роз­кошів та до близь­ких сто­сунків з жінка­ми.

    Так, вже в шістнад­цять років Чарлі Бер­тон, - фізич­но роз­ви­не­ний не на свої літа, ви­со­кий і став­ний, - ко­рис­тав­ся не­аби­яким успіхом се­ред жінок. Жінки й згу­би­ли йо­го.

    Він не вит­ра­чав на них надміру ба­га­то енергії. Ро­зум­ний і са­мо­люб­ний, Чарлз Бер­тон пос­та­вив собі на меті до­сяг­ти про­фе­сор­сь­ко­го зван­ня і впер­то до­би­вав­ся цього. Ко­хан­ка мог­ла за­че­ка­ти, до­ки Чарлі скла­де ек­за­ме­ни, - нічо­го їй не зро­бить­ся, прис­т­раснішою бу­де!

    Але ко­хан­ка не хотіла че­ка­ти, як­що Чарлі звільняв­ся, їй хотіло­ся до рес­то­ра­ну, до те­ат­ру, до бла­гос­ло­вен­ної Ніцци, - не ліку­ва­ти­ся, бо­ронь бо­же, а прос­то, щоб на цьому най­фе­ше­не­бельнішо­му ку­рорті Євро­пи по­ка­за­ти се­бе і по­ди­ви­ти­ся на інших.

    І на все це бу­ли потрібні гроші. Ве­ликі гроші! А Чарлі, мов жеб­рак, був зму­ше­ний ка­ню­чи­ти їх у скна­ри Бівер­б­ру­ка.

    Та все бу­ло б доб­ре, ко­ли б Чарлі Бер­тон не за­ко­хав­ся по-сп­рав­ж­нь­ому. Дов­гий час він ба­ла­му­тив го­ло­ви жінкам, навіть не зна­ючи, що та­ке лю­бов, але на двад­цять сьомо­му році жит­тя зустрів жінку, яка скру­ти­ла йо­го, підко­ри­ла і по­ве­ла за со­бою, не пи­та­ючи про зго­ду.

    Агні ко­ман­ду­ва­ла, ви­ма­га­ла, і Чарлі Бер­тон ви­ко­ну­вав усі її прим­хи. Інко­ли він при­хо­див до тя­ми, на­ма­гав­ся влаш­ту­ва­ти бунт про­ти са­мо­го се­бе, але од­ра­зу ж капіту­лю­вав, до­хо­дя­чи вис­нов­ку, що та­ка, пев­не, до­ля всіх Бер­тонів: за­ко­ху­ва­ти­ся в без­дар­них співа­чок, яким, крім блис­ку­чої вро­ди, нічо­го не да­но.

    Агні за­ма­ну­ло­ся ма­ти влас­ний ав­то­мобіль. Во­на, пев­не, вва­жа­ла, що син про­фе­со­ра і ви­хо­ва­нець лор­да мо­же цілком вільно по­да­ру­ва­ти їй та­ку “дрібнич­ку”. Чарлі не спромігся відмо­ви­ти… і вирішив “по­зи­чи­ти” гроші у Бівер­б­ру­ка.

    Лорд був ску­пий, але вод­но­час по-арис­ток­ра­тич­но­му нед­бай­ли­вий. На йо­го дум­ку, міцні двері й вікон­ниці, ви­сокі му­ри та люті пси на подвір’ї ро­би­ли особ­няк неп­рис­туп­ним для злодіїв. Зам­к­нув­ши сейф і пок­лав­ши ключі до шух­ля­ди, він вва­жав свої капіта­ли в цілко­витій без­пеці. От­же, до­сить тільки ниш­ком взя­ти ключі, і…

    І ко­ли Чарлі Бер­тон глу­пої ночі відімкнув сейф та по­чав на­пи­ха­ти ки­шені пач­ка­ми гро­шей, ти­хо од­чи­ни­ли­ся двері, і на по­розі стаз лорд Бівер­б­рук, - в нічній со­рочці, кап­цях на бо­су но­гу, з свічкою в одній руці і пісто­ле­том в другій.

    - Стій!… Ру­ки вго­ру!… - ви­гук­нув він, як­що мож­на наз­ва­ти ви­гу­ком страш­ний, хрип­кий шепіт, що вир­вав­ся з йо­го гру­дей.

    Для Чарлі цей го­лос про­лу­нав як гро­мо­вий зак­лик ієри­хон­сь­кої тру­би.

    “Кінець! - блис­ну­ла дум­ка. - Кінець мріям, ко­хан­ню, жит­тю!”

    Він ба­чив тільки спря­мо­ва­не на нього ду­ло пісто­ле­та. Ще од­на мить - і ви­ле­тить звідти смер­то­нос­на ку­ля.

    Як звір, ки­нув­ся Чарлі Бер­тон на Бівер­б­ру­ка. Свічка згас­ла. Пісто­лет бряз­нув на підло­гу. А що бу­ло в нас­тупні кілька се­кунд - Чарлі не за­пам’ятав. В уся­ко­му разі, ста­рий пру­чав­ся, хрипів, на­ма­гав­ся щось крик­ну­ти, а по тім зів’яв, за­мовк і більше не ру­хав­ся.

    Чарлі Бер­тон зро­зумів: він за­бив лю­ди­ну!… Це бу­ло так страш­но, що йо­му на мить за­хотіло­ся за­ви­ти, - тос­к­но, по-вов­чо­му. Він за­ме­тав­ся по кімнаті, ба­жа­ючи втек­ти звідси,- ку­ди зав­год­но, світ за очі, аби вря­ту­ва­ти своє жит­тя, уник­ну­ти не­ми­ну­чої ка­ри, - але тільки на­ти­кав­ся на різні пред­ме­ти і ша­ленів, близь­кий до бо­жевілля.

    А звідкись, - да­ле­ке й не­ви­раз­не, - доліта­ло за­ви­ван­ня. Во­но наб­ли­жа­ло­ся, на­рос­та­ло, і ось уже зовсім по­руч, на­че над самісіньким ву­хом у Чарлі, за­ве­ре­ща­ла си­ре­на, роз­ди­ра­ючи глу­ху мов­чан­ку ночі. І май­же од­но­час­но ме­рех­т­ли­во за­ся­яли вікна, за­та­та­ка­ли ку­ле­ме­ти, за­гав­ка­ли зенітки, а потім про­ко­ти­ла­ся гро­мо­ва хви­ля бом­бо­вих ви­бухів.

    - Повітряний на­пад! - ви­гук­нув Чарлі Бер­тон.

    Це був пер­ший наль­от німець­ких бом­бар­ду­валь­ників на сто­ли­цю Англії. Війна вже йшла. Десь відсту­па­ли й нас­ту­па­ли, хтось по­ми­рав і страж­дав, а манірна Ве­ли­коб­ри­танія й досі по­зи­ра­ла на все це з хо­лод­ною цікавістю сто­рон­нь­ого гля­да­ча. І ось бом­би впер­ше впа­ли на Лон­дон. Над містом ши­ря­ла смерть.

    Одним стра­хом урівно­ва­жив­ся дру­гий. Вже невідо­мо як, Чарлі Бер­тон мит­тю відшу­кав двері, ви­летів з бу­дин­ку, чкур­нув до бом­бос­хо­ви­ща. Він про­сидів там з півго­ди­ни, аж до­ки за­мов­к­ло все дов­ко­ла, а тоді ви­су­нув но­са на­зовні.

    Але бо­же ми­лий, що ста­ло­ся?… Не­ма ста­ро­вин­но­го особ­ня­ка лор­да Бівер­б­ру­ка. Не­ма ко­нюшні й га­ра­жа. Не­ма фліге­ля, де жи­ла об­с­лу­га. Є тільки во­гонь, який аж гу­де, гна­ний вітром, та ви­со­чить без­лад­ний ха­ос цег­ли, каміння й заліза.

    І Чарлі Бер­тон за­ре­го­тав. То був істе­рич­ний регіт лю­ди­ни з са­мої се­бе, з стра­ху, яко­го во­на щой­но поз­бу­лась.

    Хто ска­зав, що лор­да Бівер­б­ру­ка за­ду­ше­но?! Дур­ни­ця! Він за­ги­нув від фа­шис­т­сь­кої бом­би, прой­шов че­рез вог­нен­ну купіль, і йо­го ду­ша вже сту­кає в во­ро­та раю!… А йо­го ви­хо­ва­нець Чарлі Бер­тон пос­ту­кає в інші во­ро­та: зав­т­ра вранці він ви­ле­тить до Аме­ри­ки ра­зом з Агні та й за­бу­де, що та­ке війна.

    Чарлі по­ма­цав ки­шені. Во­ни приємно відстов­бур­чу­ва­ли­ся і своїм вмістом ма­ли за­без­пе­чи­ти без­тур­бот­не жит­тя про­тя­гом тих кількох років, до­ки Бер­тон здо­бу­де зван­ня про­фе­со­ра. От­же - до Агні! І до­сить схи­ля­ти­ся пе­ред нею. Тре­ба, на­решті, ви­яви­ти се­бе справжнім муж­чи­ною.

    Однак не­дар­ма ж ка­жуть, що біда за бідою хо­дить. Наб­ли­жа­ючись до бу­дин­ку, де жи­ла Агні, Бер­тон помітив до­сить див­ну па­ру. їм, пев­не, нач­ха­ти бу­ло на війну і на бом­бу­ван­ня. Муж­чи­на був у то­му стані, ко­ли з най­сер­йознішим виг­ля­дом пле­щуть дур­ниці, ре­го­чуть з сум­но­го і па­да­ють, де сто­ять, ут­ра­тив­ши опо­ру. Жінка, ма­буть, теж бу­ла п’янень­ка, але на но­гах три­ма­лась і з сміхом тяг­ла за со­бою муж­чи­ну:

    - Ну, Дуг­лас, ну, мій лю­бий, про­шу: ще трош­ки!… Ще дві хви­ли­ни - і ми вдо­ма.

    - Ой Агні, - ре­го­тав п’яний, - спи­ни, будь лас­ка, зем­лю. Хай не кру­тить­ся, а то я впа­ду, сло­во честі, впа­ду!

    “Дуглас?!. Агні?!.”

    Сумніву не бу­ло: Агні зрад­жу­ва­ла Бер­то­на. Та ще й з ким? З брид­ким, як мав­па, Дуг­ла­сом Лен­д­коф­фом, ад’ютан­том прем’єр-міністра!

    Холодна, жор­с­то­ка зне­на­висть стис­ну­ла сер­це Бер­то­нові. Вби­ти негідни­цю!… Поз­ну­ща­ти­ся з неї так, щоб во­на прок­ля­ла свої ос­танні хви­ли­ни!

    І він її убив. Ско­рис­тав­ся з сво­го клю­ча, зай­шов дав­но зна­йо­мим хо­дом до Агні в спаль­ню, стяг­нув з ліжка і жор­с­то­ко за­ка­ту­вав. Та­ка самісінька до­ля спітка­ла б і Дуг­ла­са Лен­д­коф­фа, але той був п’яний, як сви­ня, і тільки му­кав на штов­ха­ни, не про­ки­да­ючись. Чарлі Бер-тон на­ос­тан­ку дав йо­му каб­лу­ком в об­лич­чя і пішов зізна­ва­ти­ся до поліції. Світ йо­му зійшов­ся кли­ном.

    На дру­гий день ув’яз­нен­ня Бер­то­на вик­ли­ка­ли до “Інтеллідженс Сервіс”. Чарлі, який до­ти вже сха­ме­нув­ся, тремтів, сподіва­ючись на найгірше. Але тра­пи­лось чу­до: йо­му вис­ло­ви­ли по­дя­ку. Ви­яв­ляєть­ся, Агні Бер­тельс бу­ла ви­дат­ною німець­кою шпи­гун­кою; під час об­шу­ку на її квар­тирі знай­де­но ду­же важ­ливі ма­теріали. Він, Чарлз Бер­тон, до­поміг роз­к­ри­ти ве­ли­ку шпи­гун­сь­ку ор­ганізацію, - честь і хва­ла йо­му за це.

    - Проте, - ска­зав нап­рикінці пол­ков­ник з “Інтеллідженс Сервіс”, - вбив­с­т­во ли­шаєть­ся вбив­с­т­вом. На вас че­кає тяж­ка ка­ра. Ми мо­же­мо вас вря­ту­ва­ти, од­нак…

    Чарлі чу­до­во зро­зумів, чо­го від нього хо­чуть, і га­ря­че зап­ро­тес­ту­вав. Тоді пол­ков­ник на­тяк­нув, що лорд Бівер­б­рук теж, здаєть­ся, по­мер не влас­ною смер­тю. В уся­ко­му разі, лікарі ди­ву­ють­ся, як це ста­рий, ли­шив­шись не­уш­код­же­ним під час ви­бу­ху бом­би та по­жежі, має такі ви­ра­зисті синці на шиї. А ось цей ґудзик, що був за­тис­ну­тий у нього в руці, ду­же ски­даєть­ся на…

    Полковник пок­ру­тив у ру­ках ґудзик, при­ту­лив йо­го до рва­ної дірки на піджа­ку Чарлі Бер­то­на й зітхнув.

    - Я згод­ний… - хрип­ко ска­зав ареш­то­ва­ний.

    - От і га­разд… Вас ви­пус­тять на во­лю че­рез го­ди­ну.

    Ось так і став Чарлз Бер­тон шпи­гу­ном і ди­вер­сан­том, - однією з нез­нач­них клітин-при­сосків ан­глійсь­кої розвідки, яка, не­мов гіган­т­сь­кий спрут, роз­п­рос­тер­ла свої щу­паль­ця на весь світ.

    В Ірані він сте­жив за ша­хом і влаш­то­ву­вав ди­версії про­ти ра­дян­сь­ких військ під час дру­гої світо­вої війни В Ав­с­т­ралії, м’яко ка­жу­чи, “усу­нув” од­но­го з керівників ан­ти­ан­глійсь­ко­го ру­ху. В Аме­риці до­сить успішно вик­рав ряд важ­ли­вих сек­ретів що­до ви­го­тов­лен­ня бак­теріологічної зброї, по-без­г­луз­до­му спіймав­ся на дрібниці й бур блис­ка­вич­но пе­ре­ки­ну­тий до Індії.

    Він нав­чив­ся вби­ва­ти й бре­ха­ти, зне­ва­жа­ти свя­тині, чха­ти на люд­сь­ку мо­раль, але так і не став пер­шок­лас­ним шпи­гу­ном. Мов хро­бак де­ре­ви­ну, йо­го мо­зок невідступ­но гриз­ла гли­бо­ко при­хо­ва­на дум­ка про на­уко­ву пра­цю. Інко­ли він вирішу­вав пор­ва­ти з розвідкою, втек­ти ку­дись да­ле­ко і про­дов­жу­ва­ти нав­чан­ня. Од­нак ті, ко­му він слу­жив, уміли три­ма­ти підлег­лих у по­корі, а пла­ти­ли так, що їло­ся й пи­ло­ся, але не ду­ма­ло­ся про за­ощад­жен­ня.

    Без кер­ма і без вітри­ла, як тріска се­ред бур­х­ли­во­го мо­ря, Чарлз Бер­тон плив, сам не зна­ючи ку­ди, і, на­решті, з волі Май­к­ла Хінчінбру­ка опи­нив­ся на опе­раційно­му столі в маєтку Сатіапа­ла.

    Наркоз дов­го не впли­вав на Бер­то­на. І не тільки то­му, що пацієнт злов­жи­вав ал­ко­го­лем. Чарлі був над­то збуд­же­ний, над­то ба­га­то ду­мок сну­ва­ло­ся у нього в го­лові.

    Втративши око, він зовсім за­не­пав ду­хом. Досі йо­му все збіга­ло гладісінько, аж Бер­тон повірив у свою щас­ли­ву зо­рю. А те­пер ви­яви­ло­ся, що мож­на ду­же лег­ко втра­ти­ти око, ру­ку, но­гу, а то й жит­тя, ко­ли це ста­не вигідним чер­го­во­му ше­фові. То чи не кра­ще скінчи­ти все з од­но­го ма­ху? Як­най­жор­с­токіше пок­ви­та­ти­ся з Хінчінбру­ком та й чкур­ну­ти до Ар­гентіни.

    Але, з дру­го­го бо­ку, йо­го заціка­ви­ла таємни­ця про­фе­со­ра Сатіапа­ла. Як “на­уко­вець” з шпи­гунів, Бер­тон знав, що йдеть­ся про ве­ли­ке, виз­нач­не відкрит­тя. Вже не для “ха­зяїнів”, а для са­мо­го се­бе він хотів би ви­ню­ха­ти все щоб ви­ко­рис­та­ти зго­дом. І, на­решті, в усі ці спра­ви, са­ма не зна­ючи то­го, вплу­та­ла­ся жінка.

    Чарлз Бер­тон за­ко­хав­ся вдру­ге. Прав­да, це бу­ла не та дур­на й сліпа лю­бов, яку він відчу­вав до Агні Бер­тельс, -лю­бов, ко­ли жінка по­до­баєть­ся невідо­мо чо­му. Ма­йя, доч­ка Сатіапа­ла, бу­ла пря­мою про­ти­лежністю до Агні, і мо­же са­ме то­му Бер­тон відчув до неї ша­ле­ний по­тяг.

    Майя бу­ла пер­шою, ко­го він по­ба­чив у маєтку Сатіапа­ла, ко­ли оп­ри­томнів.

    Дівчина три­ма­ла йо­го за ру­ку і за­дум­ли­во ди­ви­лась ку­дись у прос­торінь. Помітив­ши, що хво­рий про­ки­нув­ся, во­на швид­ко обер­ну­лась і за­пи­та­ла:

    - Як ви се­бе по­чу­ваєте?

    - Чудово… - хрип­ко відповів Бер­тон. В нього так боліла го­ло­ва, що аж у п’яти відда­ва­ло.

    - Вам ду­же бо­ля­че… - по­хи­та­ла го­ло­вою дівчи­на. - Ви спіть, спіть… Біль ми­не…

    Вона гла­ди­ла йо­го по руці, при­мов­ля­ючи: “Спіть, спіть!” - і він справді зас­нув.

    Після то­го дівчи­на при­хо­ди­ла щод­ня, за­пи­ту­ва­ла про здо­ров’я, при­му­шу­ва­ла з’їсти кілька ло­жок си­ло­су, який Чарлі ох­рес­тив “їжею богів”, і йшла геть.

    Вона май­же увесь час мов­ча­ла, про­те Чарлі раз у раз пе­ре­хоп­лю­вав її пог­ляд і чи­тав у ньому ду­же ба­га­то чо­го. Чи­ма­лий досвід підка­зу­вав Бер­то­нові, що Ма­йя, са­ма то­го не поміча­ючи, пос­ту­по­во за­ко­хуєть­ся в нього.

    Вона йо­му на­га­ду­ва­ла за­паш­ну нічну квітку, що лед­ве-лед­ве вип­рос­та­ла свої пе­люс­т­ки пе­ред тим, як роз­цвісти на пов­ну си­лу. Цю квітку тре­ба бу­ло зірва­ти, упи­ти­ся нею, не да­ти ніко­му іншо­му!

    І от якось уве­чері, ко­ли сутінки вже за­пов­з­ли до кімна­ти, а світло ще не спа­лах­ну­ло, Чарлз Бер­тон схо­пив ру­ку дівчи­ни й про­ше­потів га­ря­че:

    - Майю, я вас люб­лю!

    Він не ба­чив її об­лич­чя, але відчув, як у неї здриг­ну­ла­ся ру­ка.

    - Не тре­ба про це, Чарлі… - ти­хо ска­за­ла дівчи­на. - Цього не мо­же ста­ти­ся…

    Вола м’яко звільни­ла ру­ку, вста­ла і, пе­ред тим як вий­ти, зат­ри­ма­лась на хвиль­ку:

    - Чарлі, не су­муй­те: вам по­вер­нуть зір. Бать­ко по­го­див­ся зро­би­ти вам опе­рацію. Во­на скінчить­ся вда­ло… як­що ви не бу­де­те хви­лю­ва­ти­ся.

    Не хви­лю­ва­ти­ся!… Чарлз Бер­тон ле­жав на опе­раційно­му столі, ков­тав ну­дотні ви­па­ри ефіру, вда­вав з се­бе оп­тиміста, а нас­п­равді сер­це у нього аж зах­ли­на­ло­ся од три­во­ги й нес­по­кою.

    Та ось поть­мяніла свідомість, пірну­ли в про­вал­ля спо­га­ди, згас­ли зву­ки. Йо­му ще пам’ята­ло­ся, як він з си­лою стис­нув Майїну ру­ку в слизькій гу­мовій ру­ка­вичці і про­ше­потів:

    - Люблю!

    Навіть за­раз, втра­ча­ючи вся­кий зв’язок з білим світом, він бре­хав і їй, і собі: то бу­ло не ко­хан­ня, а тва­рин­ний по­тяг мо­ло­до­го ду­жо­го муж­чи­ни до тендітної кра­си­вої жінки.

    Він міг че­ка­ти скільки зав­год­но - і го­ди­ну, і дві, і двад­цять. Не по­во­рух­нув­ся б, хоч як допіка­ли б йо­му ко­марі та москіти. Не повів би бро­вою, ко­ли б по­руч хтось зак­ри­чав на ґвалт. Не ли­шив би своєї засідки, нез­ва­жа­ючи на го­лод та спра­гу, аж до­ки мав би си­лу стри­му­ва­ти їх.

    Отак кро­ко­дил пат­рує на свою здо­бич, ле­жа­чи десь на мілині мов­чаз­ною не­ру­хо­мою ко­ло­дою. Так рись, ви­би­ра­ючи собі жер­т­ву, про­тя­гом дов­гих го­дин три­має свої мус­ку­ли напівнап­ру­же­ни­ми, щоб у зруч­ну мить ви­ко­рис­та­ти їх на пов­ну міць. І, мо­же, са­ме так наш да­ле­кий пра­щур, - не­ан­дер­та­лець чи си­нан­т­роп, - по­лю­вав за м’ясом, яко­го пот­ре­бу­вав йо­го зав­ж­ди го­лод­ний шлу­нок.

    Що мож­на за­ки­ну­ти істо­там, які, ско­ря­ючись нев­б­ла­ган­но­му за­ко­нові бо­роть­би за існу­ван­ня, ке­ру­ють­ся най­п­ростіши­ми, най­мо­гутніши­ми інстин­к­та­ми?… Для тва­рин най­го­ловніше - їсти!

    Але ж у гу­ща­вині пов­зу­чих рос­лин пе­ред од­ним із вікон напівзруй­но­ва­но­го кри­ла па­ла­цу Сатіапа­ла сиділо ро­зум­не, мис­ля­че створіння, яке в пер­шу-ліпшу мить мог­ло наїсти­ся дос­хо­чу, ук­лас­ти­ся спа­ти на м’яко­му, од­нак не ро­би­ло цього, невідо­мо чо­му.

    Майкл Хінчінбрук на­ле­жав до тієї ка­те­горії лю­дей, з яких при відповідно­му ви­хо­ванні ви­рос­та­ють на­йяс­к­равіші індивіду­уми: зем­леп­ро­ходці, шу­качі скарбів, нев­томні вчені. Він був упер­тий, нас­тир­ли­вий, пе­ре­ко­на­ний в здійснен­ності своїх за­думів. Але йо­го кращі по­ри­ван­ня розвіяли­ся дав­ним-дав­но, ще в ди­тинстві. Єзуїти, “ли­царі ор­де­на свя­то­го Ісу­са”, зро­би­ли з взя­то­го ни­ми на ви­хо­ван­ня си­ро­ти Май­к­ла Хінчінбру­ка чи то тва­ри­ну в людській по­добі, чи ма­ши­ну, наділе­ну люд­сь­ки­ми якос­тя­ми. Ко­ли він одер­жу­вав на­каз, то ви­ко­ну­вав йо­го не на страх, а на совість,

    Із своєї засідки Хінчінбрук ба­чив тьмя­но освітле­ний ко­ри­дор і краєчок тих об­ля­мо­ва­них залізом две­рей, які ве­ли до за­гад­ко­вих “кор­пусів”. До ко­ри­до­ра мож­на бу­ло б пролізти ду­же лег­ко, - не­дар­ма ж ще зве­чо­ра шпи­гун про­чис­тив шлях се­ред ліан і по­ви­тя­гав ос­кол­ки роз­би­тої шиб­ки з ра­ми вікна, - од­нак не ви­па­да­ло слуш­но­го ча­су.

    Восьму го­ди­ну си­дить Майкл Хінчінбрук під вікном па­ла­цу, а нічо­го ціка­во­го не помітив і досі.

    До ту­не­лю зай­шов і од­ра­зу ж по­вер­нув­ся рад­жа Сатіапал. Помічник про­фе­со­ра поніс ту­ди два ве­ли­ких і, пев­не, важ­ких каністри,- та­ких, як на бен­зин. Служ­ни­ки ви­ве­ли й по­тяг­ли на кух­ню вго­до­ва­но­го ка­ба­на. Йо­го зойк, який про­лу­нав не­за­ба­ром, засвідчив, що ко­ли ця тва­ри­на й бу­ла піддослідною, то своє жит­тя во­на скінчи­ла ду­же про­заїчно. А потім чор­но­ро­би по­ча­ли тя­га­ти в ту­нель всілякі рос­ли­ни.

    Можна бу­ло по­ду­ма­ти, що там, за залізни­ми две­ри­ма, нидіє в не­волі та­бун слонів, а мо­же навіть ще більших створінь ти­пу ви­коп­них реп­тилій. Ліани, зав­тов­ш­ки з ру­ку, ко­лю­чий ча­гар­ник, жор­с­т­ке паль­мо­ве лис­тя мог­ли б пе­ре­жу­ва­ти хіба най­мо­гутніші ще­ле­пи. І зда­ва­ло­ся, що во­ни та­ки й жу­ють: ритмічно здри­га­лась і вібру­ва­ла зем­ля; чу­ли­ся ті зву­ки, які зди­ву­ва­ли й заінт­ри­гу­ва­ли шпи­гу­на ще під час йо­го пер­шо­го, зовнішнь­ого ог­ля­ду маєтку.

    Тепер Хінчінбрук ро­зумів: то пра­цю­ють подрібню­вачі. Але хто ж мо­же спо­жи­ва­ти жор­с­т­ку тир­су, на яку пе­рет­во­рять­ся май­же поз­бав­лені лис­тя стов­бу­ри?… Чи, мо­же, са­ме отак і го­туєть­ся та “їжа богів”, якою Сатіапал го­дує хво­рих?

    Шпигун міг при­пус­ка­ти все, що зав­год­но, бо не мав змо­ги пе­ревіри­ти свою гад­ку.

    Нарешті десь о чет­вертій ран­ку подрібню­вачі при­пи­ни­ли свою ро­бо­ту, пер­со­нал вий­шов з ту­не­лю, а помічник Сатіапа­ла ста­ран­но-по­за­ми­кав двері. Хінчінбрук за­че­кав ще якийсь час, а потім проб­рав­ся до ко­ри­до­ра.

    Зараз, ко­ли шпи­гун уже вис­те­жив, де містять­ся та як відми­ка­ють­ся по­тайні за­су­ви, проб­ра­ти­ся до ту­не­лю Су­ло ду­же лег­ко. Єди­не, що тур­бу­ва­ло Хінчінбру­ка,- те, що двері до­ве­ло­ся ли­ши­ти трош­ки відчи­не­ни­ми; зам­ки защіпа­ли­ся ав­то­ма­тич­но, і зсе­ре­ди­ни од­к­ри­ти їх не мож­на.

    Асфальтований хід з не­ви­со­ким ок­руг­лим склепінням по­хи­ло вів до­ни­зу. Най­п­ростіші підра­хун­ки пе­ре­ко­на­ли б кож­но­го, що це, влас­не, був не ту­нель, а вкри­та хіба нез­нач­ним ша­ром землі нег­ли­бо­ка га­ле­рея метрів з сто п’ятде­сят зав­дов­ж­ки.

    Шпигунові до­ве­ло­ся по­до­ла­ти ще од­ну пе­ре­по­ну - до­сить надійні двері з не­муд­ря­щим внутрішнім зам­ком, - і ось він зай­шов до ви­со­ко­го й прос­то­ро­го приміщен­ня, - ма­буть, до од­но­го з тих “кор­пусів”, які, вко­пані, зда­ва­ли­ся схо­жи­ми на при­сад­ку­ваті залізничні скла­ди.

    Це бу­ла всього-на-всь­ого стай­ня. Обабіч го­лов­но­го вхо­ду тяг­ли­ся чис­ленні стійла для ко­ней, ро­га­тої ху­до­би, овець, сви­ней, а в про­ти­леж­но­му кут­ку роз­та­шу­ва­ли­ся пташ­ни­ки для всіля­кої птиці та крільчат­ник.

    Приміщення освітлю­ва­ло­ся тьмя­но, але над кож­ним стійлом висіло по чи­малій люстрі з елек­т­рич­ни­ми лам­поч­ка­ми. Ко­ли во­ни вми­ка­ли­ся, все дов­ко­ла, ма­буть, бу­ло за­ли­то яс­к­ра­вим світлом.

    Потривожені обе­реж­ни­ми кро­ка­ми, тва­ри­ни не­довірли­во ози­ра­ли­ся на нез­на­йо­мо­го, про­вод­жа­ли йо­го пог­ля­да­ми і зно­ву вмо­щу­ва­ли­ся спа­ти.

    Майкл Хінчінбрук, який ніко­ли не мав спра­ви з тва­ри­на­ми, не лю­бив і по­бо­ював­ся їх, не на­ва­жив­ся за­зир­ну­ти до кор­му­шок. Він ба­чив тільки од­не: в стайні ду­же чис­то, навіть охай­но; не чу­ти важ­ко­го ду­ху сечі та гною, ніде не вид­но ані жмень­ки сіна, ні не­дог­ризків будь-якої зе­лені.

    “Їжа богів?” по­ду­мав Майкл Хінчінбрук.

    Як пес по сліду, він за лед­ве помітни­ми оз­на­ка­ми шу­кав приміщен­ня, де ця їжа ви­го­тов­ляєть­ся або зберігаєть­ся.

    Дряпини на підлозі, не­чис­ленні за­губ­лені лис­точ­ки та рей­ки для коліс та­чок ішли че­рез усю стай­ню до не­ви­со­кої бра­ми в її про­ти­леж­но­му кінці. Щоб прой­ти далі, шпи­гу­нові до­ве­ло­ся дов­гень­ко по­мо­ро­чи­ти­ся: бра­ма за­ми­ка­лась по­таємним, доб­ре за­мас­ко­ва­ним за­по­ром.

    Однак зу­сил­ля бу­ли варті ре­зуль­та­ту. Майкл Хінчінбрук та­ки пот­ра­пив до приміщен­ня, яке він виз­на­чив як “свя­тая свя­тих” па­ла­цу Сатіапа­ла.

    Тут бу­ло зовсім тем­но, і промінчик ліхта­ри­ка ви­хоп­лю­вав з тем­ря­ви ли­ше ок­ремі де­талі.

    Коли б Майкл Хінчінбрук не був підго­тов­ле­ний, він, ма­буть, здриг­нув­ся б, по­ба­чив­ши щось схо­же на го­ло­ву ве­ли­чез­но­го ви­коп­но­го ящу­ра.

    Широко роз­к­ри­та па­ща подрібню­ва­ча бли­ща­ла кілько­ма ря­да­ми гос­т­рих ме­та­ле­вих зубів. Поміж них де-нс-де ще стир­ча­ли трісоч­ки й лис­точ­ки,- так, не­мов цей ве­ле­тень, не скінчив­ши обіду, підняв го­ло­ву до­го­ри та й позіхає.

    Од “го­ло­ви” подрібню­ва­ча тяг­ла­ся не­помірно вузь­ка “шия” - шне­ко­вий по­дат­чик, як пе­ресвідчив­ся Хінчінбрук після ко­рот­ко­го ог­ля­ду. Подрібне­на ма­са по­да­ва­ла­ся цим ру­ка­вом до ве­ли­ко­го чо­ти­ри­кут­но­го ча­на, а звідти - до дру­го­го й треть­ого, який зву­жу­вав­ся і закінчу­вав­ся тру­бою, схо­жою на лус­ка­тий гнуч­кий хвіст. Кінець тру­би ле­жав на ко­ри­то­подібно­му візку, в яко­му, ма­буть, і пе­ре­во­зи­ла­ся “їжа богів”.

    Хінчінбрук відшу­кав ви­ми­кач і, пе­ресвідчив­шись, що приміщен­ня не має жод­но­го вікна, ввімкнув світло.

    Тепер уся ця спо­ру­да ще дуж­че по­ча­ла ски­да­ти­ся на якусь не­до­реч­ну по­до­бу невідо­мої пот­во­ри. Од­нак шпи­гун не був схиль­ний до опо­ети­зу­ван­ня пред­метів та явищ. Вірний собі, він на­ма­гав­ся виз­на­чи­ти, як діє ця ма­ши­на та для чо­го во­на приз­на­че­на.

    До кож­но­го з чанів тяг­ли­ся ще до­поміжні тран­с­пор­те­ри од ве­ли­ких бун­керів, пов­них хімікатів.

    В га­лузі хімії Хінчінбрук вва­жав се­бе до­сить ком­пе­тен­т­ним. З зовнішнь­ого виг­ля­ду, з за­па­ху, а то навіть і з сма­ку він вста­но­вив, що скла­до­ви­ми час­ти­на­ми “їжі богів”, крім тир­си, бу­ли ще й ку­хон­на сіль, калійна селітра, су­пер­фос­фат, мар­га­нець та ще кілька спо­лук.

    Уже з ве­ли­чи­ни бун­керів мож­на бу­ло су­ди­ти про не­од­на­ко­вий про­цен­т­ний вміст цих ре­чо­вин в ос­та­точній суміші. Як­що су­пер­фос­фа­ту та калійної селітри бу­ло в схо­ви­щах по кілька де­сятків тонн, то сірча­ний цвіт містив­ся в не­ве­ликій скриньці, і мен­зур­ка, яка сто­яла по­руч, свідчи­ла, що міра тут іде на кубічні сан­ти­мет­ри.

    Шпигун зліз по ме­та­левій дра­бинці на горішню пло­щад­ку спо­ру­ди й за­зир­нув до пер­шо­го ре­зер­ву­ару.

    Він був пов­ний слизь­кої й мас­ної ма­си, теп­лої на до­тик, огид­ної на смак. Се­ред бруд­ної ка­шиці ще видніли­ся ок­ремі трісоч­ки й корінчи­ки, - за­га­лом, во­на ски­да­ла­ся на жуй­ку, ви­вер­г­ну­ту з шлун­ка якоїсь тра­воїдної тва­ри­ни.

    В дру­го­му чані ма­са ма­ла вже більш од­норідний вміст і колір, в ній з’являв­ся вже зна­йо­мий Хінчінбру­кові кис­лу­ва­тий прис­мак і втра­чав­ся за­пах роз­па­ре­но­го де­ре­ва.

    В треть­ому чані, за­раз по­рож­нь­ому, місти­ла­ся го­то­ва про­дукція, як пе­ресвідчив­ся Майкл Хінчінбрук, дослідив­ши вивідну тру­бу.

    Отже, в про­цесі ство­рен­ня “їжі богів” не бу­ло нічо­го склад­но­го. Хоч який да­ле­кий був Майкл Хінчінбрук від сільсько­го гос­по­дар­с­т­ва, але й він од­ра­зу ж збаг­нув, що мож­ливість го­ду­ва­ти свійських тва­рин най­жор­с­ткіши­ми рос­ли­на­ми, тир­сою та інши­ми нес­по­жив­ни­ми в зви­чай­но­му стані ре­чо­ви­на­ми є ду­же знач­ним і важ­ли­вим відкрит­тям.

    Але кож­но­му хлоп­ча­кові відо­мо, що зви­чай­на суміш ко­рис­них і потрібних для ор­ганізму не­ор­ганічних ре­чо­вин ще не стає смач­ною й спо­жив­ною їжею. Так, сіль да­ють тва­ри­нам. Про­те, скільки не по­си­пай тир­су сіркою чи су­пер­фос­фа­том, жод­на з тва­рин, не ка­жу­чи вже про лю­ди­ну, їсти та­кої стра­ви не бу­де.

    Коли б отут, у фаб­риці для ви­го­тов­лен­ня “їжі богів”, Хінчінбрук по­ба­чив ду­же склад­ну апа­ра­ту­ру, в якій ревіло б по­лум’я, ви­ру­ва­ли б таємничі ріди­ни, чми­ха­ли б і гу­ли ма­ши­ни, він нав­ряд чи зміг би розібра­ти де­таль­но ви­роб­ни­чий про­цес, од­нак повірив би в те, що не­має інших сек­ретів, інших приміщень, де ство­рю­ють­ся най­го­ловніші ком­по­нен­ти див­ної суміші.

    Простота по­ба­че­ної кон­с­т­рукції роз­ча­ру­ва­ла і нас­то­ро­жи­ла Май­к­ла Хінчінбру­ка. Він міг би­ти­ся об зак­лад, що ба­чить да­ле­ко не все, а тільки най­п­ростіші про­це­си, які ви­ма­га­ють громіздкої апа­ра­ту­ри і без­по­се­ред­нь­ого сти­кан­ня з ниж­чою об­с­лу­гою.

    В цьому приміщенні, вму­ро­ва­ний в стіну, був ще чи­ма­лий вог­нет­рив­кий сейф. Мо­же, в ньому місти­ли­ся якісь до­дат­кові хіміка­ти або зберіга­ли­ся цінні ма­теріали досліджень. Про­те навіть та­кий фахівець-злом­щик, як Хінчінбрук, му­сив би вит­ра­ти­ти кілька го­дин, щоб по­до­ла­ти зам­ки сей­фа, а та­ко­го ча­су шпи­гун не мав. Наб­ли­жав­ся світа­нок, слід бу­ло поспіша­ти.

    Ще од­на, ос­тан­ня пе­ре­по­на, і Майкл Хінчінбрук вузь­ким ко­ри­дор­чи­ком прой­шов до треть­ого “кор­пу­су”.

    Він зу­пи­нив­ся біля две­рей у роз­ча­ру­ванні. Замість гіган­т­сь­кої ла­бо­ра­торії він по­ба­чив всього лиш щось схо­же на зи­мо­ве приміщен­ня зо­опар­ку.

    Обабіч вузь­ко­го про­хо­ду в надійних клітках спа­ли всякі звірі: олені й буй­во­ли, ди­коб­ра­зи й ве­ле­тенські піто­ни, ко­сулі, вед­меді, ша­ка­ли й ли­сиці. Єди­на крихітна лам­поч­ка під сте­лею не да­ва­ла змо­ги пе­ресвідчи­ти­ся, що містить­ся в кор­муш­ках, а ко­ли Хінчінбрук за­зир­нув до однієї з кліток, які, зда­ва­лось, бу­ли по­рожніми, по­руч по­чув­ся та­кий рев, що у шпи­гу­на аж у п’ятах за­ко­ло­ло.

    Об гра­ти що­си­ли вда­рив­ся лев. Од­ра­зу ж за цим зчи­нив­ся ней­мовірний гар­ми­дер: за­ве­ре­ща­ли мав­пи, зас­киг­ли­ли птиці; хи­жо­му ри­кан­ню відповіло вит­тя ша­калів та регіт гієни.

    Кленучи нев­га­мов­но­го хи­жа­ка, се­бе й всень­кий світ, Хінчінбрук дре­ме­нув у про­ти­леж­ний кінець приміщен­ня і схо­вав­ся в затінку, при­ту­лив­шись до стіни. Він по­бу­вав уже скрізь, де мож­на бу­ло, і те­пер успіх усієї спра­ви міг зірва­ти­ся че­рез нес­подіва­ний прик­рий ви­па­док. Не­без­печ­но навіть по­вер­та­ти­ся на­зад цим же шля­хом: хи­жак, який пот­ро­ху зас­по­ко­ював­ся, мо­же зно­ву на­ро­би­ти беш­ке­ту, і Хінчінбрук пот­ра­пить прос­то в обійми охо­ронців чи служ­ників, за­не­по­коєних див­ною по­ведінкою звіра.

    Інший хід, - ба навіть кілька, - по­ви­нен бу­ти. Хінчінбрук увесь час по­зи­рав на стіни, шу­ка­ючи пог­ля­дом тих две­рей, які ма­ли вес­ти до “кор­пусів” зовні. Од­нак він їх не помічав. За­раз пе­ред ним був ту­пик, суцільна стіна з ста­ран­но заш­ту­ка­ту­ре­ною по­вер­х­нею, навіть без жод­но­го на­тя­ку на якусь шпа­рин­ку.

    То де ж двері?…

    Тільки гос­т­ре око шпи­гу­на мог­ло поміти­ти, що двер­ця­та однієї з кліток не зам­к­нені і своєю ве­ли­чи­ною та фор­мою відрізня­ють­ся від інших. За ни­ми в тем­ряві ви­ри­со­ву­ва­лась ніша, ду­же схо­жа на двер­ну.

    Коли за­мовк звіря­чий гар­ми­дер, шпи­гун од­к­риє заґра­то­вані двер­ця­та, зай­шов до клітки, а потім взяв­ся за клям­ку не­ве­ли­ких ме­та­ле­вих две­рей у кам’яній стіні.

    Замка тут не бу­ло. Лед­ве-но шпи­гун на­тис­нув на руч­ку, як двері ле­гень­ко зру­ши­ли з місця. В щіли­ну прор­ва­ло­ся не­яс­к­ра­ве світло.

    Посилюючи на­тиск, Хінчінбрук уваж­но прис­лу­хав­ся, чи не по­чуєть­ся якийсь звук. Од­нак все бу­ло ти­хо, тільки зда­ле­ку до­ли­на­ло розміре­не сопіння спля­чих тва­рин.

    Вже з мен­шою обе­режністю Хінчінбрук по­ши­рив щіли­ну і про­су­нув­ся в неї.

    Що ста­ло­ся в нас­туп­ну мить, він не міг збаг­ну­ти од­ра­зу. Щось ве­ли­ке, во­ло­ха­те, ба­га­то­ру­ке мов­ч­ки ки­ну­ло­ся на нього, од­ш­пур­ну­ло геть, вис­ко­чи­ло з приміщен­ня і хряс­ну­ло две­ри­ма.

    Хінчінбрук схо­пив­ся на но­ги, мов опе­че­ний. Він, нез­ва­жа­ючи на не­без­пе­ку, хотів ки­ну­ти­ся за невідо­мим створінням, щоб пе­ре­хо­пи­ти йо­го, уник­ну­ти вик­рит­тя своєї розвідки. Про­те вже в нас­туп­ну мить йо­му до­ве­ло­ся ду­ма­ти зовсім про інше: а як же виб­ра­ти­ся звідси?

    З цього бо­ку руч­ки не бу­ло. Зас­коч­ка клац­ну­ла і міцно при­хо­пи­ла залізні двері.

    Майкл Хінчінбрук ки­нув­ся в про­ти­леж­ний бік… і лю­то ви­ла­яв­ся.

    Він був ареш­то­ва­ний. Як у слав­нозвісних аме­ри­кан­сь­ких в’язни­цях, вся пе­ред­ня стінка приміщен­ня, ку­ди він пот­ра­пив, бу­ла заґра­то­ва­на, а стінки мог­ли вит­ри­ма­ти на­тиск не тільки звіра, а й лю­ди­ни, оз­б­роєної мо­лот­ком чи со­ки­рою.

    Найогиднішим, най­жах­ливішим бу­ло те, що Майкл Хінчінбрук пот­ра­пив до клітки, де, пев­не, жи­ла мав­па. Про це крас­но­мов­но свідчи­ли ве­ли­ка буд­ка з прис­тав­ле­ним до неї суч­ку­ва­тим дрюч­ком, тра­пеція та гой­дал­ка- речі, зви­чайні для мав­пят­ників.

    А найгірше те, що са­ме те­пер пе­ред очи­ма шпи­гу­на відкри­ла­ся та кар­ти­на, якої він дав­но праг­нув: за ґра­та­ми, у ве­ли­ко­му й дов­го­му приміщенні під стіна­ми, сто­яли всілякі хит­ро­мудрі при­ла­ди; в кут­ку за скля­ною пе­ре­го­род­кою видніли­ся чис­ленні ша­фи з хіміка­та­ми та стіл з па­пе­ра­ми. На ок­ре­мо­му сто­ли­ку, метрів за два від Май­к­ла Хінчінбру­ка, під скля­ни­ми ков­па­ка­ми ле­жа­ли куп­ки ве­ли­ких крис­талів,- ромбічних фор­мою, кри­ва­во-чер­во­них та яс­к­ра­во­синіх коль­ором.

    Чого б не дав Майкл Хінчінбрук за кілька отих крис­та­ликів, які, без сумніву, ма­ли без­по­се­редній сто­су­нок до “їжі богів”, а та­кож за те, щоб згреб­ти па­пе­ри з пись­мо­во­го сто­ла. Од­нак він би зап­ла­тив ще до­рож­че за мож­ливість опи­ни­ти­ся за­раз аж ген да­ле­ко звідси і вря­ту­ва­ти свою шку­ру.

    Про наміри та ре­агу­ван­ня інших лю­дей Майкл Хінчінбрук су­див з влас­них по­зицій і те­пер не сумнівав­ся, що на нього че­кає не­ми­ну­ча наг­ла смерть.

    А над­ворі вже світа­ло. Крізь єди­не вікон­це угорі над зас­к­ле­ним ізо­ля­то­ром-бок­сом про­зир­нув клап­тик не­ба. Во­но швид­ко світліша­ло, сяй­во елек­т­рич­ної лам­поч­ки ста­ва­ло жовтішим і тьмянішим. Десь да­ле­ко го­дин­ник ви­бив шос­ту.

    Шпигун ро­зумів, що навіть хви­ли­на за­га­ян­ня мо­же кош­ту­ва­ти йо­му жит­тя.

    Маючи до­сить ча­су, Хінчінбрук з легкістю виб­рав­ся б з скрут­но­го ста­ну. Йо­го ки­шені бу­ли повні відми­чок, свер­де­лець, пи­ло­чок, про­ти яких не вис­то­ять жодні за­по­ри з найміцнішої сталі. Од­нак ніяк не вда­ва­ло­ся до­тяг­ну­ти­ся ру­кою до зам­ка клітки че­рез гра­ти. От­же, до­ве­деть­ся пе­ре­пи­ля­ти якийсь із прутків.

    Та ледве- но шпи­гун взяв­ся до спра­ви, як десь не­да­ле­ко по­чу­ли­ся го­ло­си, а потім і кро­ки.

    Навряд чи й мав­па мог­ла б виб­ра­ти­ся до сво­го схо­ви­ща з та­кою швидкістю, як це зро­бив Майкл Хінчінбрук. Лед­ве стри­му­ючи хрип­ке ди­хан­ня, він зіщу­лив­ся в ку­точ­ку буд­ки, на­ма­га­ючись стис­ну­ти­ся так, щоб йо­го зовсім не вид­но бу­ло крізь отвір.

    Кроки наб­ли­жа­ли­ся. І ось по­руч клітки по­чув­ся чийсь го­лос:

    - Дивно, Аль­фонс досі спить… Чи не зах­ворів він ча­сом? Аль­фон­се, вилізай, я тобі дам цу­кер­ку!

    - Перевірте, - ска­зав Сатіапал. - Мо­же, він здох?

    Почувся дзенькіт ключів, а потім скрип­ну­ли двері клітки.

    Майкл Хінчінбрук зціпив зу­би і ви­хо­пив з ки­шені ніж.

    Як скінчи­ла­ся опе­рація, Чарлі не знав.

    Він по­чу­вав се­бе вже доб­ре, міг роз­мов­ля­ти й хо­ди­ти, але пов’язку з опе­ро­ва­но­го ока ще не здійма­ли, і в че­канні цього Чарлі ну­див­ся, при­пус­кав­ся найгірших ду­мок і лю­ту­вав. Не бу­ло на ко­го ви­ли­ти своє роз­д­ра­ту­ван­ня, злість, і він поп­ро­сив зно­ву пе­ре­вес­ти йо­го до бу­ди­ноч­ка, де жив Майкл Хінчінбрук.

    Майя зва­жи­ла на про­хан­ня. Во­на ро­зуміла, що хво­ро­му за­раз світ не ми­лий, і вва­жа­ла, що із своїм дру­гом Бер­тон роз­ва­жить­ся і спокійніше че­ка­ти­ме дня, ко­ли мож­на бу­де дізна­ти­ся про ре­зуль­тат опе­рації.

    Однак і після пе­ре­се­лен­ня Чарлі Бер­то­на до йо­го ко­лиш­нь­ого жит­ла, дівчи­на вва­жа­ла за свій обов’язок відвіду­ва­ти хво­ро­го як­най­частіше.

    Невідома си­ла тяг­ла її до Чарлі. Але Ма­йя ще стри­му­ва­ла се­бе і по­во­ди­ла­ся з ан­глійцем навіть хо­лодніше, аніж в перші дні їхнього зна­йом­с­т­ва.

    Юність - пристрасна й лег­ко­важ­на. Во­на не мо­же стри­му­ва­ти своїх ба­жань і ду­же нез­г­раб­но хо­ває по­чут­тя. Зрілість, мо­же й не втра­ча­ючи гли­би­ни та яс­к­ра­вості по­ри­вань, нав­чаєть­ся вміло мас­ку­ва­ти їх.

    Майя з над­з­ви­чай­ною швидкістю пе­ре­хо­ди­ла від од­но­го ета­пу до іншо­го. Во­на все ще ли­ша­ла­ся підлітком що­до ро­зуміння жит­тя, бо з прим­хи батьків жод­но­го ра­зу не виїзди­ла за межі маєтку і не ба­чи­ла сто­ронніх лю­дей. Од­нак тропічне підсон­ня, в яко­му лю­ди роз­ви­ва­ють­ся швид­ко, нак­ла­ло свій відби­ток на цю напівіндійку. Чарлі Бер­тон вик­ли­кав у ній по­чут­тя пер­шо­го ко­хан­ня; в дівчині про­ки­да­ла­ся жінка, і Ма­йя бо­ялась цього.

    А Чарлз Бер­тон, як досвідче­ний мис­ли­вець, май­с­тер­но роз­с­тав­ляв те­не­та, на­ма­га­ючись по­ло­ни­ти свою здо­бич з до­по­мо­гою тих за­собів, які впли­ва­ють на жінок найдійовіше,- підступ­ною ніжністю та влад­ною на­по­лег­ливістю.

    Майя відмов­чу­ва­лась, оби­ра­ючи та­ким чи­ном найбільш не­вигідний стан па­сив­ної обо­ро­ни, яка зав­ж­ди, ра­но чи пізно, бу­ває зла­ма­на. Дівчи­на вва­жа­ла, що до­сить не відповіда­ти на прис­т­рас­ну мо­ву - і виз­во­лиш­ся з-під чу­жо­го впли­ву. Але во­на ка­тас­т­рофічно швид­ко йшла на­зустріч своїй за­ги­белі, і в цьому про­цесі ве­ли­ку роль відігра­ло те, що Ма­йя впер­ше пос­та­ла про­ти бать­ка.

    Раджа Сатіапал не злю­бив ан­глійця з пер­шо­го ж дня. Не тільки Ма­йя, але і її бать­ко поміти­ли див­ну схожість Бер­то­на на за­ка­то­ва­но­го імперіаліста­ми Ан­дрія-Ра­йя­шан­ка­ра. І ко­ли б не Ма­йя, Чарлі Бер­тон, а з ним і Майкл Хінчінбрук, не ли­ши­ли­ся б у маєтку жод­но­го зай­во­го дня.

    Досі між доч­кою та бать­ком існу­ва­ли щирі, дружні відно­си­ни, що бу­ло ви­явом цілко­ви­то­го взаємо­ро­зуміння. Ма­йя ду­же час­то довіду­ва­лась про якесь ба­жан­ня Сатіа-па­ла, навіть ко­ли той не го­во­рив про це. Од­нак те­пер во­на ніби втра­ти­ла зір і слух, не поміча­ла,- вірніше, на­ма­га­ла­ся не поміча­ти,- тих нев­до­во­ле­них пог­лядів, які ки­дав на неї Сатіапал, ко­ли ба­чив її по­руч з Бер­то­ном.

    Правда, бать­ко після опе­рації по­чав по­во­ди­ти­ся з ан­глійцем де­що інак­ше. Він те­пер час­то відвіду­вав хво­ро­го і роз­пи­ту­вав, роз­пи­ту­вав, роз­пи­ту­вав, на­че ба­жа­ючи дос­те­мен­но вив­чи­ти пред­с­тав­ни­ка нації, яка по­не­во­ли­ла Індію.

    Майя ба­чи­ла, що ці роз­пи­ти пос­ту­по­во пе­рет­во­рю­ють­ся на своєрідний ек­за­мен. Дізнав­шись, що Чарлз Бер­тон го­ту­вав се­бе до на­уко­вої діяльності, Сатіапал на­че аж зрадів, і відтоді йо­го за­пи­тан­ня на­бу­ли спе­цифічно­го ха­рак­те­ру. До чо­го йшло­ся - Ма­йя не зна­ла, а бать­ко мов­чав.

    Сяк- так Чарлі Бер­тон справ­ляв­ся з зав­дан­ня­ми, по­де­ко­ли ви­яв­ля­ючи не так гли­би­ну знань, як здатність до спос­те­ре­жен­ня та до логічності мис­лен­ня. Кілька років шпи­гун­сь­кої діяльності нав­чи­ли йо­го чи­та­ти дум­ки лю­дей з їхніх вчинків. Підви­ще­ний інте­рес раджі до си­на про­фе­со­ра Бер­то­на був хоч і нез­ро­зумілий для Чарлі, але при­над­ли­вий. Спо­чат­ку Чарлі зва­жу­вав це з точ­ки зо­ру ви­ко­нан­ня зав­дан­ня своїх ха­зяїнів, а пізніше по­ча­ли вис­ту­па­ти й інші мо­ти­ви, які го­во­ри­ли за се­бе що­раз го­лосніше.

    Чарлз Бер­тон праг­нув пор­ва­ти з Май­к­лом Хінчінбру­ком та з ти­ми, що сто­яли за йо­го спи­ною. Ко­ли б Сатіапал по­го­див­ся взя­ти собі за помічни­ка мо­ло­до­го ан­глійця з універ­си­тет­сь­кою освітою, обид­ва б виг­ра­ли,- в уся­ко­му разі, на пер­ший час. Чарлі пра­цю­вав би на совість. Тут, в маєтку індійсько­го раджі, він підго­ту­вав би все, що потрібно для одер­жан­ня про­фе­сор­сь­ко­го дип­ло­ма. Мо­же, й до­ве­ло­ся б роз­лу­чи­ти­ся з Сатіапа­лом сво­го ча­су; мож­ли­во, і не­долічив­ся б про­фе­сор ра­зом із своїм помічни­ком де­яких із своїх за­сек­ре­че­них праць, але про це вже Бер­тон не кло­по­тав­ся б. За­кон бо­роть­би за існу­ван­ня су­во­рий: крадь і вби­вай, як­що не хо­чеш бу­ти обікра­де­ним і вби­тим.

    Все, що ко­лись вив­ча­ло­ся і ли­ши­ло­ся в пам’яті бо­дай най­ть­мянішим спо­га­дом, Чарлі на­ма­гав­ся при­га­да­ти, по­но­ви­ти і до­сить влуч­но ви­ко­рис­та­ти в роз­мові з про­фе­со­ром. То­му він і не зди­ву­вав­ся, ко­ли Сатіапал од­но­го ра­зу зап­ро­по­ну­вав йо­му по­са­ду ла­бо­ран­та з ек­с­пе­ри­мен­таль­ної фізіології.

    - Я поміркую… - обе­реж­но відповів Бер­тон, лед­ве стри­му­ючи радість. - А втім, ні: що я ка­жу! Я маю дя­ку­ва­ти вам за та­ку честь! Як­що но­ве око при­жи­веть­ся, я бу­ду ва­шим бор­ж­ни­ком повік!

    Сатіапал хит­нув го­ло­вою. З ви­ра­зу об­лич­чя йо­го не мож­на бу­ло зро­зуміти, чи за­до­во­ле­ний він, чи роз­д­ра­то­ва­ний. Ски­да­ло­ся, що про­фе­сор прос­то ви­ко­нує якийсь неп­риємний, але не­ми­ну­чий обов’язок.

    - А як же… Майкл? - за­пи­тав Бер­тон.

    Йому хотіло­ся по­чу­ти відповідь, що ру­дий ста­ри­кан мо­же по­да­ти­ся геть і за­бу­ти про існу­ван­ня Чарлі Бер­то­на та оць­ого маєтку в джун­г­лях. Од­нак Сатіапал з тим же бай­ду­жим виг­ля­дом відповів, що для Хінчінбру­ка теж знай­деть­ся ро­бо­та і шма­ток хліба. Бер­то­нові ли­ши­ло­ся вис­ло­ви­ти га­ря­чу по­дя­ку за піклу­ван­ня про сво­го дру­га.

    Тепер, ко­ли май­бутнє по­ча­ло ви­ри­со­ву­ва­ти­ся з дос­тат­нь­ою ви­разністю, Бер­тон на­був тієї рівно­ва­ги і пев­ності сил, яких бра­ку­ва­ло йо­му про­тя­гом кількох ос­танніх років.

    Перспектива ста­ти влас­ни­ком чи­ма­ло­го маєтку, кра­си­вої жінки і на­уко­во­го сту­пе­ня зда­ва­ла­ся Бер­то­нові блис­ку­чою. На шля­ху до здійснен­ня цієї ме­ти сто­яв Майкл Хінчінбрук. Ру­да бестія не об­ли­шить своїх намірів, до­ки бу­де здат­на во­ру­ши­ти­ся, і не одв’яз­не ніза­що. Жи­ву­чий, як кішка, вер­т­кий і кро­во­жер­ний, мов па­цюк, він ра­йо­ни пізно зму­сить Чарлі Бер­то­на ста­ти на коліна, од­бе­ре все: гроші, спокій, са­мо­по­ва­гу, йо­го тре­ба вби­ти за­раз, до­ки не пізно. Око за око, зуб за зуб!

    Бертон не­на­видів сво­го ше­фа і бо­яв­ся йо­го. Хінчінбрук не з тих, які лег­ко відда­ють своє жит­тя. Та й зро­би­ти все тре­ба ниш­ком, не вик­ли­ка­ючи жод­ної підоз­ри з бо­ку Сатіапа­ла та йо­го служ­ників.

    Як біолог, Чарлі Бер­тон у ми­ну­ло­му пов­сяк­час мав спра­ву з різно­манітни­ми пред­с­тав­ни­ка­ми тва­рин­но­го світу, в то­му числі й з пла­зу­на­ми. Він нав­чив­ся вправ­но ло­ви­ти га­дюк і знеш­код­жу­ва­ти їх. На по­чат­ку сво­го пе­ре­бу­ван­ня з Індії, гай­ну­ючи вільний час, Чарлі навіть спеціально по­лю­вав на га­дюк та вив­чав їхнє жит­тя з ме­тою ви­ко­рис­та­ти здо­буті знан­ня ко­лись у май­бут­нь­ому.

    Він був пев­ний, що до­сить за­зир­ну­ти до яко­гось з глу­хих за­кутків маєтку, і обов’яз­ко­во нат­ра­пиш ко­ли не на коб­ру, то хоч на ефу, уку­си яких смер­тельні. Спійма­ти га­дю­ку, зап­х­ну­ти в роз­щеп­ле­ну навпіл бам­бу­ко­ву труб­ку, звідки пла­зу­на мож­на ви­пус­ти­ти ко­ли зав­год­но,- ось і го­то­ва зброя, яка діє надійно і не вик­ри­ває то­го, хто з неї ско­рис­тав­ся.

    Ще днів зо два - і Чарлі, звільнив­шись від пов’язок і дістав­ши дозвіл на вільне пе­ре­су­ван­ня по маєтку, здійснить свій намір. Од­нак тре­ба про­вес­ти по­пе­ред­ню розвідку, дізна­ти­ся, чи міцно спить Хінчінбрук.

    Обмірковуючи свій план, Чарлз Бер­тон не зап­лю­щу­вав очей цілу ніч. А ран­нь­ого ран­ку, ко­ли сон вза­галі найміцніший, Чарлі вий­шов з своєї кімна­ти і ти­хо-ти­хе­сень­ко од­чи­нив двері сусідньої.

    Майкл Хінчінбрук спав. Тьмя­не світло нічни­ка об­ри­со­ву­ва­ло вкри­ту лег­кою ков­д­рою ско­цюр­б­ле­ну пос­тать на ка­напі в кут­ку.

    - Майкл! - по­шеп­ки пок­ли­кав Бер­тон.

    Хінчінбрук не по­во­рух­нув­ся, не ви­дав жод­но­го зву­ку. Вза­галі, він спав так ти­хо, що не чут­но бу­ло навіть ди­хан­ня.

    - Майкл! - вже го­лосніше гук­нув Бер­тон. - Ти що, по­мер?

    Чарлі сту­пив кілька кроків упе­ред і рап­том по­ба­чив, що на ка­напі ле­жить прос­то ку­па вбран­ня, май­с­тер­но скру­че­на на зра­зок люд­сь­кої фігу­ри.

    - Ах, то он як!… - Бер­тон на мить за­мис­лив­ся, по­зир­нув на го­дин­ник і рішу­че поп­ря­му­вав до две­рей.

    Йому ду­же кортіло зчи­ни­ти ґвалт, щоб Хінчінбрук спіймав­ся десь на га­ря­чо­му. Слід сподіва­ти­ся, що він, пам’ята­ючи пер­шу за­повідь шпи­гу­на, не зра­дить Чарлі навіть при про­валі. Але крий бо­же, як­що Майкл вціліє і довідаєть­ся про зра­ду! Тоді Бер­то­нові станс тісною всень­ка зем­ля!

    Два про­ти­леж­них по­чут­тя бо­ро­ли­ся в Бер­то­нові, і обид­ва бу­ли вик­ли­кані стра­хом за своє жит­тя, за своє бла­го­по­луч­чя.

    А сірі сутінки тим ча­сом міня­ли­ся на пох­му­рий світа­нок, який, в свою чер­гу, пос­ту­пав­ся місцем для дня. До­щу не бу­ло, але над зем­лею висів ка­ла­мут­ний сер­па­нок, крізь який пред­ме­ти прос­ту­па­ли нечітки­ми й спот­во­ре­ни­ми.

    Хінчінбрука все ще не бу­ло. Ось під вікна­ми про­май­ну­ла якась пос­тать, але з го­ло­су Бер­тон пе­ре­ко­нав­ся, що то прой­шов про­фе­сор Сатіапал.

    І Чарлі, на­решті, на­ва­жив­ся. Він вис­лиз­нув з бу­ди­ноч­ка й побіг ас­фаль­то­ва­ною стеж­кою до па­ла­цу. Шлях до по­коїв Сатіапа­ла був йо­му відо­мий.

    Ні, Чарлз Бер­тон не вва­жав се­бе над­то по­лох­ли­вим.

    Але ко­ли в тьмя­но­му пе­ред­по­кої на нього че­рез вікно плиг­ну­ло щось і по­ча­ло ду­ши­ти, він за­во­лав що­ду­ху. В пер­шу мить Чарлі уявив, що пот­ра­пив до рук Май­к­ла, а потім, ко­ли пе­ред очи­ма за­мет­ля­ло­ся щось во­ло­ха­те, тем­не, вирішив, що нас­ко­чив на хи­жа­ка.

    - Альфонс! Аль­фонс! - по­чув­ся пе­ре­ля­ка­ний го­лос Майї. - Що ти ро­биш?! Геть звідси!

    Обійми пос­лаб­ша­ли. Че­рез Бер­то­на, зва­лив­ши йо­го, пе­рес­т­риб­ну­ло створіння що­най­мен­ше з де­сять­ма но­га­ми, як йо­му зда­ло­ся.

    - Альфонс, до ме­не!

    То бу­ла тільки мав­па, але мав­па нез­ви­чай­на. В неї, справді, бу­ло над­то ба­га­то кінцівок, які ба­жа­ли за все ухо­пи­ти­ся, до всього тор­к­ну­ти­ся.

    Тварина, що вир­ва­ла­ся з три­ва­ло­го ув’яз­нен­ня, не­мов ска­зи­лась. Во­на стриб­ну­ла на ша­фу, підхо­пив­ши ми­мохідь ска­тер­ти­ну зі сто­лу, пе­рес­т­риб­ну­ла звідти на люс­т­ру, об­ру­ши­лась ра­зом з нею і з скиглінням по­да­лась навтіки че­рез вікно, штур­ля­ючи та роз­ки­да­ючи есе, що трап­ля­лось на шля­ху.

    - Енні, - крик­ну­ла до ко­гось Ма­йя. - Не­гай­но сповістіть та­та, що вир­вав­ся Аль­фонс.

    Дівчина підбігла до Бер­то­на, який встиг уже підвес­тись і збен­те­же­но об­т­ру­шу­вав кос­тюм,

    - Він не за­подіяв вам шко­ди?… Ні?… Ні?… Ви так кри­ча­ли, на­че він вп’явся в ва­ше гор­ло зу­ба­ми…

    Чарлі мов­чав. У нього ще ли­ши­лась якась крих­та совісті, і йо­му за­раз бу­ло нес­тер­п­но со­ром­но за са­мо­го се­бе та за свій пе­ре­ляк.

    - Ні, нічо­го… - ска­за­ла Ма­йя, ог­ля­нув­ши йо­го з усіх боків.

    В її го­лосі прос­лиз­ну­ла нот­ка яко­гось роз­ча­ру­ван­ня і навіть зне­ва­ги.

    - Він стриб­нув на ме­не зза­ду, зовсім нес­подіва­но, - пох­му­ро по­яс­нив Бер­тон, ро­зуміючи, що далі мов­ча­ти не мож­на.

    - Так, так… - хап­ли­во по­го­ди­лась дівчи­на. - Бу­ває, що й я інко­ли… Але про­бач­те: тре­ба спійма­ти Аль­фон­са, до­ки він не втік у джунглі.

    Майя пішла до две­рей. Зу­пи­нив­шись на мить, до­да­ла:

    - Це ду­же су­мир­не й втішне створіння. До то­го ж,- му­че­ник на­уки. Да­лебі, йо­му мож­на про­ба­чи­ти найбіль­шу про­ви­ну.

    Чарлз Бер­тон лю­то стис­нув ку­ла­ки. Він по­ка­зав би оць­ому “му­че­ни­кові на­уки”, ко­ли б у ру­ках бу­ла якась зброя! Бо­жевіль­на мав­па пог­лу­ми­лась з нього,- з то­го, хто насмішку вва­жає за найгіршу об­ра­зу!

    Однак тре­ба бу­ло кінча­ти спра­ву. Він ще раз пішов до сво­го бу­ди­ноч­ка, пе­ресвідчив­ся, що Хінчінбру­ка та­ки не­має, і поспішив на го­ло­си, які чу­ли­ся ос­то­ронь па­ла­цу.

    Мавпу вже спійма­ли, скру­ти­ли і ку­дись по­тяг­ли. Про­фе­сор Сатіапал ви­чи­ту­вав своєму підлег­ло­му, той щось відповідав, вип­рав­до­ву­ючись, але ко­ли Бер­тон наб­ли­зив­ся, роз­мо­ва ур­ва­лась.

    - Чого ви хо­че­те? - су­хо за­пи­тав Сатіапал.

    - Я стур­бо­ва­ний зник­нен­ням мо­го дру­га, - ви­ну­ва­то про­мо­вив Бер­тон. - Шу­кав йо­го скрізь, - і не знай­шов.

    Сатіапал ки­нув до сво­го помічни­ка кілька слів нез­на­йо­мою для Бер­то­на мо­вою, і індієць пом­чав до воріт.

    - Нема,- ска­зав він, по­вер­та­ючись.

    - Знайти! - су­во­ро на­ка­зав Сатіапал.

    Він сто­яв, за­дум­ли­во мну­чи паль­ця­ми ниж­ню гу­бу, і мор­щив чо­ло, не­мов розв’язу­ючи склад­ну за­да­чу.

    - Погукайте йо­го!

    - Майкл! - не­го­лос­но крик­нув Бер­тон. - Майкл!

    - Голосніше!

    - Хінчінбрук, де ви?

    Вони сто­яли за кілька метрів від жит­ла Бер­то­на, про­ти ґанку. Ту­ман вже розвіяв­ся, і ко­ли б навіть в цей бу­ди­но­чок пробігла кішка, її не мож­на бу­ло б не поміти­ти.

    Тож уявіть собі по­див Чарлі Бер­то­на, ко­ли на йо­го зак­лик на ґанок вий­шов зас­па­ний, ску­йов­д­же­ний Хінчінбрук і, позіха­ючи, за­пи­тав:

    - Що тра­пи­лось, Чарлі?… - він помітив Сатіапа­ла і по­хап­цем зас­теб­нув ґудзи­ки піжа­ми. - Про­бач­те, па­не про­фе­со­ре!… Я зовсім не сподівав­ся…

    Сатіапал мет­нув на нього швид­кий пог­ляд:

    - Прошу, йдіть сю­ди.

    - Одну хви­ли­ноч­ку, - за­ме­ту­шив­ся Хінчінбрук. - За­раз на­тяг­ну щось на плечі.

    - Я не маю ча­су че­ка­ти! - різко ска­зав Сатіапал. А ко­ли Хінчінбрук підійшов, за­пи­тав йо­го: - Чи не хо­че­те ви одер­жа­ти в ме­не по­са­ду? Що ви вмієте ро­би­ти?

    Шпигун зітхнув і зас­му­че­но розвів ру­ка­ми:

    - Нічого… Ме­не вчи­ли вби­ва­ти лю­дей. Цієї спра­ви я не нав­чив­ся, але руш­ни­цю в ру­ках три­ма­ти мо­жу… Хіба - вар­то­вим? - Він за­ма­хав ру­ка­ми. - А втім, ні, ні! Цур їм пек, отим руш­ни­цям!… При­би­раль­ни­ком, чор­но­ро­бом, - чим зав­год­но! Але… але… - по­зир­нув він у бік Бер­то­на.

    - Так, - зро­зумів йо­го Сатіапал. - Містер Бер­тон пра­цю­ва­ти­ме в ме­не за стар­шо­го ла­бо­ран­та. Як­що ви згодні, не­гай­но ходімте зі мною. Тре­ба ви­ко­на­ти од­ну до­сить бруд­ну ро­бо­ту. Одяг вам не­потрібний, все од­но до­ве­деть­ся надіти гу­мо­вий комбіне­зон.

    - Радий слу­жи­ти, па­не про­фе­со­ре! - охо­че відгук­нув­ся Хінчінбрук і пішов за Сатіапа­лом.

    Обшук у кімнаті Май­к­ла Хінчінбру­ка не дав аб­со­лют­но нічо­го. Ніщо не вка­зу­ва­ло на те, що її меш­ка­нець не но­чу­вав тут і на­ро­бив беш­ке­ту на увесь маєток.

    Найлегше бу­ло б при­пус­ти­ти, що Чарлз Бер­тон по­ми­лив­ся, а та­кож уяви­ти, що мав­па яки­мось чи­ном при­муд­ри­лась вилізти з клітки і потім виб­ра­ти­ся з “кор­пусів”.

    Однак жод­не створіння,- та навіть і лю­ди­на без спеціально­го інстру­мен­та,- не змог­ли б відкри­ти чис­ленні по­тайні зам­ки і за­сув­ки в “кор­пу­сах”.

    А ко­ли пе­ре­по­ло­ха­ний ла­бо­рант до­повів Сатіапа­лові, що хтось по­бу­вав і в ла­бо­ра­торії, про­фе­сор од­ра­зу ж збаг­нув, яким чи­ном злодій ту­ди пот­ра­пив та як виб­рав­ся.

    Він сидів у клітці Аль­фон­са. Ко­ли служ­ни­ця повідо­ми­ла про вте­чу мав­пи, всі вибігли з приміщен­ня. Злодій ско­рис­тав­ся з на­го­ди і вибіг слідом.

    Але хто ж був тим злодієм?… Хінчінбрук чи…

    Незважаючи на будній день, у па­лаці Сатіапа­ла за­ми­готіли віни­ки і ганчірки. Рад­жа дав на­каз про­вес­ти ге­не­раль­не при­би­ран­ня.

    І ось в кімнаті російсько­го хірур­га, до­цен­та Лаптєва, в ку­точ­ку за ка­на­пою, бу­ло знай­де­но за­гор­нуті в мар­ль­ову сал­фет­ку два чер­во­них і два синіх ромбічних крис­та­ли­ки, яких не­долічив­ся за дві го­ди­ни пе­ред тим пиль­ний ла­бо­рант Сатіапа­ла.

    - Пане до­цент, про­шу!

    Сатіапал, не див­ля­чись на Лаптєва, вка­зав ру­кою на двері і, не че­ка­ючи, пішов.

    - Куди, па­не про­фе­со­ре?

    Сатіапал зу­пи­нив­ся і ска­зав з при­тис­ком:

    - Я хо­чу де­тальніше поз­на­йо­ми­ти вас з уже відо­мим вам Аль­фон­сом, шес­ти­ру­кою мав­пою,

    Лаптєв сів і спокійно ска­зав:

    - Пане про­фе­со­ре! Мені дав­но хо­четь­ся на­га­да­ти вам, що я - не ваш підлег­лий. Розв’язу­ва­ти ре­бу­си та крос­вор­ди не маю охо­ти. А ва­ша див­на по­ведінка про­тя­гом ос­танніх днів ме­не об­ра­жає. Дощі кінча­ють­ся. Я сьогодні виїду до На­ваб­ган­д­жа. Як­що вам приємна моя по­дя­ка, прийміть її. Я справді гли­бо­ко вдяч­ний вам за цінну прак­ти­ку.

    Сатіапал по­вер­нув­ся, сів про­ти Лаптєва і з виг­ля­дом про­ник­ли­во­го слідчо­го за­пи­тав:

    - Отже, ба­жаєте поїха­ти?… Не по­ба­чив­ши жод­но­го з ва­ших пацієнтів?… Так і не роз­к­рив­ши таємниці “зубів дра­ко­на”?

    Хоч який був стри­ма­ний Андрій Лаптєв, але він враз відчув ша­ле­ну лють.

    - Пане про­фе­со­ре, ви пе­рес­ту­паєте межі доз­во­ле­но­го! Тричі я про­сив у вас доз­во­лу ог­ля­ну­ти рані Марію. Ще вчо­ра я мав зня­ти пов’язку з очей хво­ро­го Бер­то­на. Два тижні то­му ви обіця­ли по­ка­за­ти мені ва­ших піддослідних тва­рин. Я не на­га­ду­вав вам про ваші обіцян­ка, вва­жа­ючи, що це прос­то не­чем­но. А за­раз ваші на­тя­ки схи­ля­ють ме­не до дум­ки, що ви підоз­рюєте ме­не в чо­мусь!… Що ста­ло­ся?

    Сатіапал поліз до внутрішньої ки­шені па­ру­си­но­вої кур­т­ки і ви­тяг щось за­гор­ну­те в мар­лю.

    - Це вам зна­йо­ме?

    Лаптєв з щи­рим по­ди­вом зни­зав пле­чи­ма.

    - А це? - Сатіапал повільно роз­гор­нув мар­лю. В ній бу­ло чо­ти­ри ве­ли­ких ромбічних ок­та­ед­ри з яко­гось гус­то за­бар­в­ле­но­го чер­во­но­го та синь­ого про­зо­ро­го ма­теріалу.

    - Оце і є ті “зу­би дра­ко­на”? - за­пи­тав Лаптєв. - Ви не­обачні, па­не Сатіапал! Я досі не тільки не ба­чив цих крис­талів, а навіть не знав про їхнє існу­ван­ня.

    Професор рвуч­ко за­гор­нув крис­та­ли і зно­ву пок­лав їх до ки­шені.

    - Гаразд,- про­мо­вив він пох­му­ро,- То знай­те,- як­що ви не знаєте, звісно: цей згор­ток знай­де­но тут, у вашій кімнаті, в кут­ку за ка­на­пою, на якій ви си­ди­те.

    - Он як! - глуз­ли­во відповів Лаптєв. - Шко­дую, що я про цю схо­ван­ку не довідав­ся раніше.

    Він по­мов­чав, роз­ду­му­ючи над тим неп­риємним ста­но­ви­щем, в яке пот­ра­пив. Як­що все бу­ло так, як роз­повів Сатіапал, підоз­ра до­сить об­г­рун­то­ва­на.

    Андрій не по­чу­вав за со­бою жод­ної про­ви­ни. От­же, йдеть­ся про про­во­кацію. Але з якою ме­тою?… Чиїх це рук спра­ва?

    - От що, па­не про­фе­со­ре! - рішу­че ска­зав Лаптєв. - Пог­ля­не­мо на речі ре­аль­но. Оскіль­ки мені відо­мо, в су­довій прак­тиці на­сам­пе­ред цікав­лять­ся пи­тан­ням: “ко­му вигідно”. Ко­му вигідно вкрас­ти оці “зу­би дра­ко­на”?… Мені?… Мож­ли­во. Але я не знав навіть про ва­ше існу­ван­ня, до­ки ви ме­не не вик­ли­ка­ли. Чи не­має ще ко­гось, хто був би зацікав­ле­ний вик­рас­ти ва­шу таємни­цю?… І - ще од­не: ко­му вигідно бу­ло б зіпхну­ти крадіжку на ме­не, як­що… як­що… Да­руй­те, але я ви­ко­рис­таю ваш же ме­тод безпідс­тав­но­го підоз­рю­ван­ня: як­що ви не втну­ли цей жарт самі. А втім, я не ба­чу підстав для цього.

    Сатіапал дов­го не відповідав, а потім за­пи­тав зовсім не­до­реч­но:

    - Скажіть, па­не Лаптєв, ви од­ру­жені?

    - Ні, - су­хо відповів Андрій. - Вас цікав­лять й інші ан­кетні дані?… Батьків теж не маю - роз­с­тріляні ан­г­ло-аме­ри­кан­сь­ки­ми інтер­вен­та­ми в дев’ятнад­ця­то­му році.

    - Ну, га­разд, - уже спокійніше ска­зав Сатіапал. - Про­шу про­ба­чи­ти мені. Виїзди­ти вам не тре­ба. Я навіть про­шу про це. Хо­чу та­кож поп­ро­си­ти вас не го­во­ри­ти ніко­му ані сло­ва про на­шу роз­мо­ву. А за­раз - за­зир­не­мо до мо­го ек­с­пе­ри­мен­таль­но­го кор­пу­су.

    Доцент Лаптєв вва­жав, що во­ни підуть в нап­рям­ку опе­раційно­го за­лу, - в то­му кут­ку па­ла­цу бу­ли ла­бо­ра­торії, які Сатіапал ми­лос­ти­во на­дав у роз­по­ряд­жен­ня сво­го гос­тя. Од­нак про­фе­сор звер­нув у про­ти­леж­ний бік і повів Лаптєва вже зна­йо­мим йо­му ко­ри­до­ром, в яко­му Андрій заб­лу­кав після пер­шої опе­рації.

    В кінці ко­ри­до­ра по­логі щаблі ве­ли до підва­лу. Влас­не, то був теж ко­ри­дор, іду­чи яким Сатіапал і Лаптєв не­за­ба­ром опи­ни­ли­ся в до­сить ши­ро­ко­му й дов­го­му приміщенні. Во­но освітлю­ва­ло­ся елек­т­ри­кою, бо крізь не­ве­ли­ке вікон­це ви­со­ко вгорі про­би­ва­ло­ся ду­же ма­ло світла. За од­ну з стінок ла­бо­ра­торії пра­вив ряд заґра­то­ва­них кліток для піддослідних тва­рин; ліво­руч та пра­во­руч бу­ли зас­к­лені ізо­ля­то­ри та, як­що су­ди­ти з об­с­та­нов­ки, кабіне­ти працівників.

    В ла­бо­ра­торії бу­ло двоє лю­дей - Ма­йя і ви­со­кий ху­дор­ля­вий індієць, - пев­не, ла­бо­рант.

    Дівчина ти­хо привіта­лась і хотіла вий­ти.

    - Зачекай, Ма­йю, - спи­нив її Сатіапал. - Ти пра­цю­ва­ти­меш ра­зом з па­ном Лаптєвим. Перш за все поз­на­йом йо­го з Аль­фон­сом.

    Дівчина хит­ну­ла го­ло­вою і підійшла до край­ньої клітки.

    З гой­дал­ки на підло­гу плиг­ну­ла ве­ли­ка мав­па - шим­пан­зе, як од­ра­зу ж виз­на­чив до­цент. Од­нак в жод­но­му му­зеї, в жод­но­му ка­та­лозі ака­демій ціло­го світу не знай­ш­ло­ся б іншо­го та­ко­го ж пред­с­тав­ни­ка да­ле­ких ро­дичів лю­ди­ни. Мавп на­зи­ва­ють чо­ти­ри­ру­ки­ми, бо їхні нижні кінцівки мо­жуть ви­ко­ну­ва­ти ті ж функції, що і верхні. До­дер­жу­ючись цього прин­ци­пу, по­ба­че­ну Лаптєвим мав­пу слід бу­ло б віднес­ти до шес­ти­ру­ких: знач­но ниж­че зви­чай­них рук в неї бу­ло ще дві кінцівки, і від цього мав­па ски­да­ла­ся на нез­г­раб­но­го во­ло­ха­то­го па­ву­ка.

    Однак брид­ка зовнішність не зу­мов­лю­ва­ла со­бою й та­ку ж по­ведінку тва­ри­ни. Шим­пан­зе, ра­дий з ви­яв­ле­ної ува­ги, про­су­нув свої чис­ленні ру­ки крізь гра­ти і зовсім по-люд­сь­ко­му гла­див Ма­йю по світло­му во­лос­сю, тор­сав її за ха­лат, за­ла­зив до ки­шень.

    Майя по­чу­ха­ла йо­му за ву­хом, і шим­пан­зе, зап­лю­щив­ши повіки, за­до­во­ле­но про­бур­котів щось на своїй мав­пячій мові.

    - Дуже доб­ре! - відгук­нув­ся Лаптєв, звер­та­ючись до Сатіапа­ла. - От­же, вам вда­ло­ся при­жи­ви­ти відрізані кінцівки?

    Сатіапал ствер­див це при­пу­щен­ня мов­чаз­ним ру­хом го­ло­ви, а Ма­йя, по­зир­нув­ши на бать­ка і, пев­не, дістав­ши ствер­д­ну відповідь на якесь за­пи­тан­ня, ска­за­ла:

    - Альфонс уже дав­но втра­тив пра­во на­зи­ва­ти­ся цим іме­нем, йо­го власні кінцівки і май­же всі внутрішні ор­га­ни жи­вуть ок­ре­мо від тіла. Сер­це йо­му вши­ли тиг­ря­че. Ле­гені - ди­ко­го ка­ба­на. Нир­ки й печінку йо­му по­зи­чи­ла рись. А ру­ки… ру­ки відда­ли йо­го од­ноп­лемінни­ки… Він ви­терпів стільки опе­рацій, що зас­лу­го­вує на пам’ятник за жит­тя!

    - На це зас­лу­го­вує на­сам­пе­ред той, хто зро­бив йо­му ці опе­рації! - схвиль­ова­но ска­зав Лаптєв. - Ало, па­не Сатіапал, доз­воль­те вис­ло­ви­ти вод­но­час моє обу­рен­ня, мій гли­бо­кий жаль, що ваші до­сяг­нен­ня ще не ста­ли здо­бут­ком світо­вої на­уки.

    - А чи хотіли б ви, па­не до­цент, да­ти хво­ро­му замість цілю­щих ліків смер­то­нос­ну от­ру­ту? Я ще ек­с­пе­ри­мен­тую. Тиг­ря­че сер­це я вшив оцій бідо­лашній тва­рині зовсім не для то­го, щоб по­жар­ту­ва­ти над при­ро­дою. Мені потрібно бу­ло опа­ну­ва­ти техніку при­жив­лен­ня настіль­ки, щоб мож­на бу­ло при­жив­ля­ти скаліченій лю­дині кін цівки й ор­га­ни, не бо­ячись от­руєння всього ор­ганізму про­дук­та­ми роз­па­ду чу­жо­го білка. Як ба­чи­те, дослід прой­шов до­сить вда­ло. Од­нак тре­ба пра­цю­ва­ти ще ду­же й ду­же ба­га­то, аж до­ки ме­то­ди ста­нуть без­до­ган­ни­ми.

    - Але чо­му ви не сповісти­те всіх про перші ре­зуль­та­ти? Чо­му не пок­ли­че­те на до­по­мо­гу ви­дат­них вче­них різних країн?

    Сатіапал за­ре­го­тав у відповідь:

    - Щоб так звані “ви­датні вчені” ско­рис­та­ли­ся з мо­го повідом­лен­ня, огор­ну­ли йо­го таємни­цею і зди­ра­ли б з хво­рих по сім шкур за опе­рацію?! Крас­нень­ко дя­кую! Ме­то­ди­ка Сатіапа­ла, ліку­вальні пре­па­ра­ти Сатіапа­ла по­ба­чать світ бо­жий в до­вер­ше­но­му виг­ляді. Вас я не бо­юсь - ви мені не кон­ку­рент і, тре­ба сподіва­тись, не же­не­тесь за гро­ши­ма. Я де­що за­ви­нив Росії і дав­но шу­кач на­го­ди час­т­ко­во спла­ти­ти борг. Ось то­му я й по­ка­зую вам те, про що не знає ще жо­ден з євро­пейців… Ма­йю, про­шу, по­ка­зуй па­нові до­цен­тові далі.

    Решта ек­с­по­натів, гідних місця в па­ноп­ти­кумі най­хи­мерніших ут­ворів при­ро­ди, вже не вра­жа­ли до­цен­та Лаптєва. Важ­ли­вим бу­ло тільки те, що Сатіапа­лові вда­ло­ся знай­ти ме­тод при­жив­ля­ти чу­жорідні для ор­ганізму білкові ут­во­ри. Перші спро­би пе­ре­ли­ван­ня крові, які про­ва­ди­ли­ся ба­гать­ма ліка­ря­ми в кінці дев’ятнад­ця­то­го сторіччя, ду­же час­то кінча­ли­ся смер­тю піддослідно­го, бо чу­жий білок, роз­к­ла­да­ючись, обер­тав­ся на смер­то­нос­ну от­ру­ту. Ра­дян­сь­кий ака­демік Філа­тов, прав­да, роз­ро­бив ме­тод при­жив­лен­ня ро­го­виці, взя­тої з ока тру­па, од­нак при цьому чу­жий білок, як пра­ви­ло, руй­ну­вав­ся, роз­с­мок­ту­вав­ся і слу­жив тільки сти­му­ля­то­ром для внутрішніх сил хво­ро­го. Про­фе­сор Сатіапал пішов у цьому нап­рям­ку знач­но далі, йо­го успіх, справді, пок­лав по­ча­ток новій ері в ме­ди­цині.

    Демонстровані ек­с­по­на­ти мог­ли б вра­зи­ти хіба невігла­са, лю­ди­ну, яка за зовнішнім виг­ля­дом ре­чей не ро­зуміє їхньої суті. Важ­ко тільки нав­чи­ти­ся при­жив­ля­ти відріза­ну ру­ку, нап­рик­лад. А потім, при більшій чи меншій вправ­ності хірур­га, її мож­на при­ши­ти ку­ди зав­год­но, хоч і до лит­ки.

    - Досить, Ма­йю, - м’яко ска­зав Лаптєв. - Мені вже зро­зуміло все, і по­даль­ший ог­ляд не до­дасть мені за­хоп­лен­ня та по­ша­ни до ва­шо­го бать­ка. Ви маєте пов­не пра­во пи­ша­ти­ся з нього. Люд­с­т­во пос­та­вить йо­го ім’я по­руч з іме­нем най­ви­датніших хірургів пла­не­ти.

    - Справді? - Ма­йя по­зир­ну­ла на нього з гли­бо­кою вдячністю. - Я теж так ду­маю. А ви ж ба­чи­ли да­ле­ко не все, не все!

    Вона ніби за­со­ро­ми­лась сво­го за­па­лу й за­мов­к­ла.

    Молоді лю­ди сто­яли уд­вох в да­ле­ко­му за­кут­ку ла­бо­ра­торії.

    Яскрава лам­па ки­да­ла прим­х­ливі бліки на об­лич­чя біля­вої дівчи­ни. Тіні ли­ше підкрес­лю­ва­ли м’якість і ніжність рис її об­лич­чя, а в гли­бо­ких ок­са­ми­то­во­чор­них очах пе­ребіга­ли зо­лоті іскор­ки.

    І зно­ву во­на бу­ла не та­кою, як по­пе­ред­нь­ого ра­зу. Во­на ста­ла зро­зумілішою, ближ­чою Андрієві, йо­му зда­ло­ся, що оці теплі щирі очі він знає дав­но-дав­но.

    - Дякую вам, Ма­йю! - Андрій взяв дівчи­ну за ру­ку. - Мені бу­де приємно пра­цю­ва­ти ра­зом з ва­ми. А вам?

    - Друг мо­го дру­га - мій друг, - відповіла Ма­йя при­каз­кою. - Я ба­чу, що бать­ко в вас прос­то за­ко­ха­ний. А ми з ним справжні друзі.

    Дівчина стре­пе­ну­лась і м’яко звільни­ла свою ру­ку. Андрій прос­те­жив за її пог­ля­дом і по­ба­чив, що з-за скля­ної пе­ре­го­род­ки на них пиль­но й ба­га­тоз­нач­но ди­вить­ся про­фе­сор Сатіапал. Лаптєв чо­мусь зніяковів і одвів пог­ляд. Те ж са­ме зро­бив і про­фе­сор.

    - Ходімте, па­не до­цент,- ска­за­ла Ма­йя.- Сьогодні ми маємо зня­ти пов’язку з очей хво­ро­го Бер­то­на. Та­то до­ру­чив зро­би­ти це вам.

    - Гаразд, - ко­рот­ко відповів Лаптєв.

    Проходячи повз не­ве­ли­кий мар­му­ро­вий сто­лик, Лаптєв помітив на ньому дві куп­ки чер­во­них і синіх ромбічних крис­талів. Півго­ди­ни то­му їх тут не бу­ло.

    Андрій посміхнув­ся з цієї наївної пас­т­ки. То нев­же Сатіапал і справді лад­ний повіри­ти, що ра­дян­сь­кий вче­ний здат­ний на крадіжку?

    - Пробачте, Ма­йю, я хотів би ска­за­ти ва­шо­му бать­кові кілька слів.

    - Прошу, про­шу! - дівчи­на про­ве­ла йо­го до две­рей зас­к­ле­но­го ізо­ля­то­ра і з чем­ності пішла на­зад.- Я за­че­каю на вас. До речі, мені тре­ба за­хо­пи­ти де­які інстру­мен­ти.

    Професор Сатіапал підвівся з-за сто­лу й пішов на­зустріч Лаптєву.

    - Задоволені з ог­ля­ду?

    - Так. Вра­же­ний, за­хоп­ле­ний і не при­хо­вую цього. Але я завітав до вас з діло­вою про­по­зицією.

    - З якою са­ме? - зацікав­ле­но за­пи­тав Сатіапал.

    - Дракон по­ви­нен три­ма­ти свої зу­би в пащі! - жартівли­во ска­зав Лаптєв.- Я по­бо­ю­юсь, що не я, а хтось інший схо­пить кілька ота­ких кра­си­вих крис­та­ликів і цього ра­зу схо­ває в більш надійно­му місці. А втім, є спосіб вик­ри­ти злодія. Про­по­ную вам ви­ко­рис­та­ти один пре­па­рат, крихітної крап­ли­ни яко­го до­сить, щоб од­ра­зу ж вста­но­ви­ти, хто мав з ним спра­ву та поліз ку­ди не тре­ба… Пам’ятаєте, як в казці вип­ро­бо­ву­ють на чесність? Під шап­ку кла­дуть жи­во­го го­роб­ця і за­бо­ро­ня­ють ту­ди за­зи­ра­ти.

    - А ко­ли мо­го го­роб­ця прос­то спійма­ють та й дре­ме­нуть звідси?

    - Замість жи­во­го го­роб­ця мож­на пок­лас­ти опу­да­ло або… або па­цю­ка, нап­рик­лад.

    - М-м-м… Ця про­по­зиція здаєть­ся мені при­ваб­ли­вою. Од­на­че, який інди­ка­тор тре­ба ма­ти, щоб він вка­зав на ту мізер­ну кількість ва­шо­го пре­па­ра­ту, яка ли­шить­ся на паль­цях злодія?

    - Жодного. Це поміти­те не тільки ви, а ко­жен. Навіть більше: не поміти­ти - важ­ко.

    - Його мож­на вип­ро­бу­ва­ти на собі?

    - Не вар­то! - на­мор­щив но­са Лаптєв. - Вам до­сить бу­де по­го­во­ри­ти про­тя­гом кількох днів од­ну хви­ли­ну з кож­ним меш­кан­цем ва­шо­го па­ла­цу.

    - І що ж це за пре­па­рат?

    - Е, хай і в ме­не бу­де хоч од­на таємни­ця! Як­що ви по­го­ди­тесь пос­ла­ти гінця з моєю за­пис­кою до На­ваб­ган­д­жа, ви змо­же­те роз­по­ча­ти ек­с­пе­ри­мент не­гай­но,

    - Пишіть! - Сатіапал поп­ря­му­вав до сто­лу і ви­тяг кон­верт та чис­тий ар­куш па­пе­ру.

    Лаптєв на­пи­сав ли­ше кілька слів і од­ра­зу ж зібрав­ся йти.

    - Зачекайте, - спи­нив йо­го Сатіапал. - Як­що ми вже ста­ли так би мо­ви­ти на діло­вий грунт, то й я хотів би зап­ро­по­ну­ва­ти вам од­ну уго­ду.

    Андрій нас­то­ро­жив­ся. За жартівли­вим то­ном про­фе­со­ра чу­ло­ся за­не­по­коєння й збен­те­женість. Зда­ва­ло­ся, йо­му важ­ко по­ча­ти роз­мо­ву.

    - Скажіть… скажіть… Вам по­до­баєть­ся моя доч­ка?

    - Не знаю, - хо­лод­но відповів Лаптєв. - На це пи­тан­ня час­то-гус­то не мо­же відповісти навіть за­ко­ха­ний. Во­на - ми­ла.

    - От-от, - підхо­пив Сатіапал. - Мені неп­риємно го­во­ри­ти, але… Спра­ва в то­му, що моя доч­ка, як мені здаєть­ся… заціка­ви­лась хво­рим Бер­то­ном. Як ви знаєте, він англієць. Мені бу­ло б ду­же прик­ро, ко­ли б її по­чут­тя ціка­вості пе­ре­рос­ло б у щось сер­йозніше. Втру­чан­ня батьків у такі спра­ви приз­во­дить до про­ти­леж­но­го ре­зуль­та­ту. Чи не мо­же­те ви, як лю­ди­на ста­теч­на, що здо­бу­ла довіру мо­ло­дої дівчи­ни, ста­ти їй за по­рад­ни­ка, за бра­та, ко­ли хо­че­те?

    Сатіапал за­мовк. Вид­но бу­ло, що він лю­тує на са­мо­го се­бе і лед­ве стри­мує свій со­ром. Андрій ди­вив­ся на нього мов­ч­ки, на­суп­ле­но. Йо­го до­пек­ло до сер­ця, ко­ли він по­чув отой епітет: “ста­теч­ний”.

    Статечними людь­ми звуть тих, хто розвіяв за­пал юності і здат­ний се в світі зва­жу­ва­ти на ап­те­кар­сь­ких те­ре­зах. Ні, він ще не до­жив до цього! В ньому са­мо­му ще ви­ру­ють си­ли, і ду­же час­то хо­четь­ся від надміру по­чуттів вструг­ну­ти щось нес­подіва­не, хлоп’яче… Та чи й пос­лу­хає йо­го Ма­йя? Ко­хан­ня - як по­же­жа: во­но по­ши­рюєть­ся від по­дувів хо­лод­но­го вітру.

    - Навіщо це вам потрібно, па­не Сатіапал? - за­пи­тав, зітхнув­ши, Лаптєв. - Хво­рий оду­жає, поїде геть…

    - Він ли­шить­ся тут, - на­че аж з до­са­дою ска­зав Сатіапал. - На це є ду­же важ­ливі при­чи­ни.

    - Тоді не знаю, що вам відповісти. Мені прик­ро об­ра­зи­ти вас відмо­вою, але я не вва­жаю се­бе здат­ним ви­ко­на­ти до­ру­чен­ня і не маю пра­ва втру­ча­ти­ся в інтимні спра­ви інших.

    - Гаразд… га­разд… - Сатіапал по­тер скроні й гук­нув: - Ма­йю, про­шу, пан до­цент звільнив­ся.

    Коли Лаптєв і Ма­йя вий­ш­ли на ґанок па­ла­цу, в отвір поміж звих­ре­них си­вих хмар про­зир­ну­ло сон­це. Йо­го проміння, - ще зо­ло­та­во­ро­же­ве, як зав­ж­ди вранці, - по­фар­бу­ва­ло дівчині во­лос­ся в життєрадісні ве­селі коль­ори.

    - Правда, кра­си­во? - за­хоп­ле­но ска­за­ла дівчи­на, по­зи­ра­ючи на важ­ке гро­мад­дя хмар, яке дер­ло­ся вго­ру фан­тас­тич­ни­ми ску­йов­д­же­ни­ми пот­во­ра­ми.

    - Дуже кра­си­во! - відповів Лаптєв.

    Але він ди­вив­ся не на хма­ри, а на пас­мо зо­ло­то­го во­лос­ся, яке грай­ли­во лос­ко­та­ло ніжне ро­же­ве ву­хо дівчи­ни.

    Служник завів хво­ро­го до напівтем­ної кімна­ти і, вкло­нив­шись, вий­шов.

    - Доброго ран­ку, міс Ма­йя! - ве­се­ло ви­гук­нув Бер­тон і офіційно до Лаптєва: - Доб­ри­день, містер.

    Цей англієць не знав, хто йо­го опе­ру­вав. Вза­галі ка­жу­чи, Лаптєва він ба­чив упер­ше і по­зи­рав на нього з на­хаб­ною цікавістю.

    “Красивий! - з де­якою заз­дрістю за­ува­жив Андрій, - Са­мов­пев­не­ний і, ма­буть, егоїстич­ний”.

    - Як ви се­бе по­чу­ваєте, містер Бер­тон?

    - Нівроку, - нед­ба­ло відповів англієць і од­ра­зу ж по­вер­нув­ся до Майї: - Ну, моя лю­ба рятівни­це, я з не­терпінням че­каю тої хви­ли­ни, ко­ли змо­жу гля­ну­ти на вас обо­ма очи­ма. Зніміть геть к бісу оці бридкі бин­ти!

    Мабуть, це був зви­чай­ний тон роз­мов Бер­то­на з доч­кою Сатіапа­ла, але за­раз він проз­ву­чав так не­так­тов­но, що Ма­йя по­мор­щи­лась і хо­лод­но за­пи­та­ла:

    - Ви так певні в успіху опе­рації?

    - Не маю жод­но­го сумніву в цьому! - Бер­тон ви­тяг з ки­шені пач­ку си­га­рет і, не при­пус­ка­ючи дум­ки про не­га­тив­ну відповідь, за­пи­тав, чир­ка­ючи сірни­ка. - Доз­во­ли­те па­ли­ти?

    Майя про­мов­ча­ла, а Лаптєв з нес­подіва­ною різкістю ска­зав:

    - Ні. В ла­бо­ра­торії не па­лять.

    - Пробачте! - Бер­тон по­зир­нув на нього з глуз­ли­вою вищістю і шпур­нув си­га­ре­ту в ку­ток. - Ви, пев­не, уп­ра­ви­тель маєтку?

    - Це той, хто ро­бив вам опе­рацію! - су­во­ро ска­за­ла Ма­йя.

    - Перепрошую! - Бер­тон враз ут­ра­тив зух­валість і навіть з відтінком за­побігли­вості за­пи­тав: - Па­не ліка­рю, як ви га­даєте, чи не час пе­ревіри­ти наслідки опе­рації?

    - Ми пок­ли­ка­ли вас са­ме для цього. Сідай­те, про­шу.

    Бертон сів на стілець спи­ною до вікна, зап­ну­то­го сірою завісою. Ма­йя впев­не­ни­ми обе­реж­ни­ми ру­ха­ми зня­ла бин­ти і відійшла вбік. Лаптєв обе­реж­но зняв з ока хво­ро­го там­пон і на­ка­зав:

    - Одкрийте очі!

    Бічним зо­ром він по­ба­чив, як нап­ру­жи­ла­ся і по­тяг­ла­ся сю­ди Ма­йя. Хво­рий повільно роз­п­лю­щу­вав повіки, і на йо­го об­личчі прос­ту­пав ви­раз ди­тя­чо­го зди­ву­ван­ня і щас­тя:

    - Сто чортів, ба­чу!… Ба­чу, па­не ліка­рю! - він закліпав повіка­ми, зак­ри­ва­ючи то од­не око, то дру­ге. - Ба­чу!

    - Досить! - Лаптєв узяв з рук Майї но­вий там­пон і бинт і нак­лав на око хво­ро­го пов’язку. - Мо­же­те йти. Слід сподіва­тись, що опе­рація прой­ш­ла вда­ло.

    Він зга­дав при цьому, як важ­ко бу­ло йо­му, не­фахівцеві з оч­ної хірургії, зши­ва­ти незліченні нер­ви, кро­во­носні су­ди­ни, м’язи. Наз­ва­ти опе­рацію цілком вда­лою, зви­чай­но, не мож­на. Чи то м’язи при­ши­то не так, як слід, чи ще хво­рий не ово­лодів ни­ми дос­тат­нь­ою мірою, але око бу­ло ко­сим, нез­ви­чай­ним, схо­жим на про­тез. Це вра­жен­ня по­си­лю­ва­ло­ся ще й йо­го чор­ним коль­ором, який не па­су­вав до ви­пе­ще­них кла­сич­них рис біля­во­го ан­г­ло­сак­са.

    Того ра­зу Сатіапал не прий­шов на до­по­мо­гу, навіть ко­ли Андрій Лаптєв по-сп­рав­ж­нь­ому зап­лу­тав­ся і, ку­са­ючи гу­би, кілька хви­лин сто­яв у роз­думі над хво­рим. Мо­же, це й бу­ло пра­виль­но: май­с­тер­ності хірур­га не вив­чиш­ся, відчу­ва­ючи над со­бою чу­же око. Як нев­п­рав­ний пла­вець, пот­ра­пив­ши в скру­ту, нап­ру­жує свої си­ли до краю і пе­ре­бо­рює страх пе­ред во­дою, так і лікар має зро­би­ти не од­ну опе­рацію са­мо­туж­ки, не­су­чи пов­ну відповідальність за жит­тя і здо­ров’я хво­ро­го.

    - Ну, от і все, Ма­йю, - прос­то ска­зав Лаптєв. - Що на­ка­же­те ро­би­ти далі?

    Дівчина посміхну­лась у відповідь:

    - Наказувати по­винні ви. Я - тільки сту­дент.

    - Справді? Я досі навіть не знаю, де ви вчи­тесь.

    - Отут, - Ма­йя об­ве­ла круг се­бе ру­кою. - Я жод­но­го дня не вчи­лась у зви­чайній школі і ду­же шко­дую про це. Моїми єди­ни­ми вчи­те­ля­ми бу­ли бать­ко та ма­ти. На їхнє щас­тя, я - ста­ран­на уче­ни­ця, та й во­ни док­ла­ли всіх зу­силь, щоб я на­бу­ла най­г­рун­товніших знань. Але, па­не Лаптєв, я та­ки шко­дую, що не пот­ра­пи­ла до зви­чай­но­го ко­лед­жу. Я за­над­то ра­но ста­ла ста­рою, так?

    Вона ніби мірку­ва­ла вго­лос, мо­же на­ма­га­ючись знай­ти відповідь на пи­тан­ня, яке її тур­бу­ва­ло.

    - Певне, так! - по­го­див­ся Лаптєв. - Мені бу­ло б ду­же важ­ко без друзів… і навіть без нед­ругів… Справді, справді! - до­дав він, пе­ре­хо­пив­ши зди­во­ва­ний пог­ляд дівчи­ни. - Бездіяль­на зброя іржавіє, м’язи не­ро­би втра­ча­ють си­лу, а лю­ди­на, яка ви­рос­ла, мов квітка в теплій оран­же­реї, бу­ває кво­лою і не­життєздат­ною.

    Він помітив, як Ма­йя уваж­ним пог­ля­дом об­ве­ла йо­го ши­рокі плечі і всю, мо­же й нез­г­раб­ну, але пов­ну си­ли пос­тать. Йо­му був приємний цей пог­ляд.

    - Я сприй­маю ваш ком­плімент, па­не Лаптєв. Го­во­ря­чи про кво­лих та не­життєздат­них, ви, ма­буть, ма­ли на увазі ме­не… Скажіть, а ко­ли оран­же­рей­ну рос­ли­ну пе­ре­са­ди­ти на зви­чай­ний грунт, щоб її пек­ло сон­цем, хльос­ка­ло до­ща­ми та вітром - чи дасть во­на за­пашні життєздатні пло­ди?

    - Дасть. Як­що, зви­чай­но, не зги­не від різкої зміни умов.

    Дівчина за­мис­ли­лась і тільки після дов­гої мов­чан­ки ска­за­ла:

    - На ме­не че­ка­ла са­ме та­ка до­ля. Але пе­реш­ко­ди­ла війна.

    Розмова на цьому ур­ва­лась. Андрій Лаптєв не хотів роз­пи­ту­ва­ти, а дівчи­на, ма­буть, вва­жа­ла, що й так роз­повіла над­то ба­га­то.

    Решту дня во­ни уд­вох пра­цю­ва­ли в ла­бо­ра­торії, про­ва­дя­чи ек­с­пе­ри­мен­ти на тва­ри­нах.

    Після обідньої пе­рер­ви Ма­йя ска­за­ла Андрієві:

    - Тато ра­дить мені до­по­мог­ти вам у вив­ченні якоїсь із мов Індії. Ви не за­пе­ре­чуєте?

    - Чому ж? Нав­па­ки, я бу­ду вам тільки вдяч­ний. Мо­же, це ста­не мені в при­годі.

    Він, справді, зби­рав­ся засісти за вив­чен­ня “хінді”, і про­по­зиція Майї бу­ла са­ме вчас­ною. Од­нак Андрій на­сам­пе­ред по­ду­мав про те, що він те­пер ще дов­ше бу­ва­ти­ме ра­зом з дівчи­ною і ближ­че пізнає її.

    - Ми мо­же­мо роз­по­ча­ти сьогодні ж уве­чері, - ска­за­ла Ма­йя. - Ко­ли хо­че­те - зус­тріне­мось в бібліотеці, або… за­ходь­те до ме­не.

    - Гаразд, - відповів Лаптєв.

    Звісно, він пішов не до бібліоте­ки, йо­му хотіло­ся по­ба­чи­ти, як жи­ве доч­ка вче­но­го раджі.

    Андрій не знав, - вірніше, за­був, - що тут, нез­ва­жа­ючи на пев­ну де­мок­ра­тичність по­вод­жен­ня, все ще до­дер­жу­ють­ся тих су­во­ро виз­на­че­них норм по­ведінки, що звуть­ся “гар­ним то­ном” і відок­рем­лю­ють ви­щий клас від ниж­чо­го.

    Годилося б до­повісти ла­кеєві про при­бут­тя і че­ка­ти у вітальні, аж до­ки гос­по­дар чи гос­по­ди­ня зво­лить вий­ти до гос­тя. Але в маєтку бу­ло так ма­ло служ­ників і гості з’явля­ли­ся так рідко, що Лаптєв зай­шов до по­коїв доч­ки Сатіапа­ла, не зус­трівши ніко­го.

    Це був дов­гий ряд кімнат, об­с­тав­ле­них дбай­ли­во і з сма­ком. Про­хо­дя­чи ни­ми, Лаптєв ми­мохіть ба­чив їхню гос­по­дар­ку з її на­хи­ла­ми та сма­ка­ми.

    Його не вра­жа­ла іде­аль­на чис­то­та й за­тишність по­коїв; май­же всі жінки відзна­ча­ють­ся лю­бов’ю до охай­ності. Більш див­ною бу­ла ба­га­тог­ранність інте­ресів цієї дівчи­ни. Андрій ба­чив фар­би й палітри біля роз­по­ча­тих і не­закінче­них по­ло­тен з мо­же нев­п­рав­ни­ми, але сміли­ви­ми що­до то­наль­ності і ком­по­зиції етю­да­ми. В сліду­ючій кімнаті бу­ло пов­но всіля­ких му­зич­них інстру­ментів, аж до ар­фи включ­но. Роз­к­ри­тий ро­яль з но­та­ми на ньому свідчи­ли, що ним ко­рис­ту­ють­ся час­то. А потім - ви­шив­ки, аплікації, ку­медні са­мо­робні ляль­ки з ганчір’я та па­пе­ру. Не­ве­ли­ка ла­бо­ра­торія, стіл з при­ла­да­ми для крес­лен­ня та роз­гор­ну­тий підруч­ник з хімії.

    Андрій зу­пи­няв­ся пе­ред кож­ни­ми две­ри­ма, ввічли­во сту­кав і, не дістав­ши відповіді, йшов далі, йо­му вже по­ча­ло зда­ва­ти­ся, що він по­ми­лив­ся і пот­ра­пив зовсім не ту­ди, ку­ди слід.

    Та ось у відповідь на йо­го стук по­чу­ло­ся зди­во­ва­не:

    - Заходьте!

    Андрій од­чи­нив двері і на­сам­пе­ред по­ба­чив Ма­йю. Во­на, сто­ячи про­ти дзер­ка­ла, розчісу­ва­ла хви­лясті пас­ма зо­ло­то­го во­лос­ся.

    Мабуть, дівчи­на аж ніяк не сподіва­лась по­ба­чи­ти Лаптєва. Ще мен­ше че­кав цього ве­ли­кий світло­ко­рич­нь­овий пес. До­ки йо­го ха­зяй­ка встиг­ла ово­лодіти со­бою, він з гар­чан­ням ки­нув­ся на нез­на­йо­мо­го.

    Однак Ма­йя встиг­ла пе­ре­хо­пи­ти пса.

    - Зачекайте, па­не Ан­дрію!… Са­мум, ля­гай!

    Собака не ко­рив­ся. Він аж цап­ки ста­вав, хар­чав, зах­ли­на­ючись, і Ма­йя лед­ве стри­му­ва­ла йо­го.

    Звичайно, най­п­ростіше бу­ло б вий­ти й за­чи­ни­ти за со­бою двері. Але Андрієві в гру­ди хлюп­ну­ло га­ря­чою хви­лею. Він відчув у собі той за­пал, ту не­са­мо­ви­ту впертість і по­чут­тя пев­ності у своїх си­лах, з якою ко­лись хо­див на вед­ме­дя з ро­га­ти­ною в ру­ках та но­жем при боці.

    - Лягай! - Андрій прос­тяг­нув упе­ред вказівний па­лець і впев­не­но пішов на пса. - Ля­гай!

    Собака ще дуж­че роз­лю­тив­ся: як мо­же чу­жи­нець не-тіль­ки не тіка­ти, а ще й на­ка­зу­ва­ти! Чи він не чує зас­те­реж­но­го гар­чан­ня?! Чи він не ба­чить жов­тих ікол, які мо­жуть вп’ясти­ся йо­му в гор­ло?!

    - Лягай! - тихіше, але ще впев­неніше ска­зав Андрій, і йо­го на­каз злив­ся з різким ви­гу­ком Майї: - Ля­гай, Са­мум!

    І пес, не при­пи­ня­ючи гар­чан­ня, повільно ліг. Він лю­то зир­кав на Лаптєва, лад­ний од­ра­зу ж схо­пи­ти­ся, і тоді йо­го вже не мож­на бу­ло б спи­ни­ти.

    - Лежи!… - Андрій підійшов зовсім близь­ко і зу­пи­нив­ся, див­ля­чись прос­то в су­ворі карі очі тва­ри­ни.

    Собака зустрів йо­го пог­ляд, не мор­га­ючи і не од­вер­та­ючи го­ло­ви. Са­мум уже по­чав зас­по­ко­юва­ти­ся, на­че ро­зуміючи, що опір зай­вий і йо­го са­мовідда­ний за­хист ха­зяй­ки цього ра­зу не­потрібний.

    Але та­ко­го ней­т­раліте­ту для Ан­дрія Лаптєва бу­ло за­ма­ло. Він зро­бив ще півкро­ку впе­ред ї рап­том різко ско­ман­ду­вав:

    - Встань!

    Собака ско­чив, не­мов підки­ну­тий силь­ною ру­кою. Він, ма­буть, ніяк не сподівав­ся на та­ку ко­ман­ду, ллє ви­ко­нав її ав­то­ма­тич­но, за звич­кою тва­ри­ни, в якої ви­ро­бив­ся відповідний реф­лекс.

    Самум вишкірив зу­би; він все ще опи­рав­ся чу­жо­му впли­вові, та це вже бу­ло по­чат­ком підко­рен­ня тва­ри­ни лю­дині.

    - Майю, про­шу, відійдіть он ту­ди, до вікна.

    Дівчина по­ди­ви­лась на Ан­дрія з три­во­гою, але він ру­хом го­ло­ви за­пев­нив її, що все га­разд.

    - Самум, ли­шай­ся!

    Пес провів ха­зяй­ку пог­ля­дом, потім зно­ву обер­нув­ся до Лаптєва. Андрій нек­вап­ним ру­хом прос­тяг­нув ру­ку, взяв пса за оший­ник і ска­зав:

    - Самум, ходімо! - він підвів тва­ри­ну до Майї і на­ка­зав: - Ля­гай тут!

    Собака ліг, од­вер­нув­ся й пок­лав го­ло­ву на ла­пи. Зда­ва­ло­ся, він за­со­ро­мив­ся влас­ної по­ко­ри.

    Тільки те­пер Ма­йя да­ла во­лю збуд­же­ним нер­пам:

    - Як ви на­ва­жи­лись?! Та чи знаєте ви, що Са­мум ніко­му не доз­во­ляє до­тор­к­ну­ти­ся до се­бе?! Він не­що­дав­но лед­ве не заг­риз мо­го служ­ни­ка тільки за те, що той на­ва­жив­ся за­мах­ну­ти­ся на нього мітлою! Я са­ма йо­го по­де­ко­ли бо­юсь.

    - А я не бо­юсь! - з зух­валістю підлітка ска­зав Андрій і пок­ли­кав: - Са­мум!

    Собака зне­хо­тя підвів го­ло­ву.

    - Самум, до ме­не!

    Дуже повільно, підібгав­ши хвос­та, пес підійшов ближ­че.

    - Сядь!

    Андрій взяв го­ло­ву тва­ри­ни в ру­ки. Са­мум ле­гень­ко за­гар­чав.

    - Ну, до­сить сва­ри­ти­ся! - з доб­ро­душ­ною посмішкою ска­зав Лаптєв. - Ти - гар­ний пес, але ти все-та­ки тва­ри­на. А я - лю­ди­на. Ро­зумієш - лю­ди­на!

    Він сів нав­почіпки і ди­вив­ся со­баці в очі, при­тя­гу­ючи йо­го го­ло­ву все ближ­че до се­бе. І Са­мум ско­рив­ся. Він зітхнув, - зовсім як лю­ди­на, - зап­лю­щив повіки і схи­лив­ся Андрієві на коліна.

    - Який ви силь­ний! - ти­хо, з яки­мось ос­т­ра­хом ска­за­ла дівчи­на.

    Андрій нічо­го не відповів. Те, що відбу­ло­ся щой­но, чо­мусь втра­ти­ло свій при­ваб­ли­вий зміст, по­ча­ло зда­ва­ти­ся не­потрібним і навіть вар­тим до­ко­ру. Ви­хо­ди­ло, ніби він прос­то по­хи­зу­вав­ся пе­ред дівчи­ною, мов дур­не хлоп’я.

    І йо­му рап­том ста­ло за­душ­но й тос­к­но в оцій не­ве­ликій, кра­си­во й ба­га­то об­с­тав­леній кімнаті. Хіба сподівав­ся він, бо­со­но­гий без­бат­чен­ко, син залізнич­но­го май­с­т­ра, стра­че­но­го інтер­вен­та­ми, що ко­лись до­ве­деть­ся роз­мов­ля­ти, як рівно­му, з хай не зовсім справ­ж­нь­ою, але та­ки княж­ною?… І чо­го йо­му тре­ба від неї? Чо­го він прий­шов сю­ди?… Вив­ча­ти мо­ву?… Це тільки причіпка, привід для то­го, щоб по­ми­лу­ва­ти­ся з зо­ло­тих ку­че­риків над ро­же­вим вуш­ком, ще й ще крадь­ко­ма за­зи­ра­ти в очі, де, здаєть­ся, схо­ва­но так ба­га­то, що не роз­га­даєш і за ціле житія.

    Коли б во­на бу­ла та­кою, яки­ми Андрій знав до­чок ба­гатіїв з кни­жок, - ви­пе­ще­ною, пи­ха­тою, неп­рис­туп­ною, - з нею бу­ло б лег­ше по­во­ди­тись. Хо­лодні фра­зи за­галь­нов­жи­ва­ної ввічли­вості не зо­бов’язу­ють ні до чо­го, ніко­го не зв’язу­ють. Та тут ста­ло­ся зовсім по-іншо­му. Ма­йя бу­ла над­то прос­тою, над­то щи­рою, щоб її за­нес­ти до чис­ла тих, ко­го поміча­ють з обов’яз­ку, а вод­но­час між ни­ми сто­яла не­пе­ре­бор­на пе­ре­по­на, гли­бо­ке про­вал­ля, - та­ке ж, як і між дво­ма світа­ми в люд­сь­ко­му суспільстві.

    - Я піду… - Андрій обе­реж­но підняв го­ло­ву пса і підвівся. - На доб­раніч, рані!

    Майя пе­ре­по­ло­ха­лась:

    - Куди ж ви, па­не Ан­дрію?

    - Я прий­шов ска­за­ти, що… ма­буть, не змо­жу за­раз вив­ча­ти “хінді”. Ча­су в нас об­маль, не­за­ба­ром я поїду.

    - То по­сидь­те хоч кілька хви­лин. Мені бу­де нуд­но… - Ма­йя спа­лах­ну­ла і до­да­ла вже сухіше: - Ви­хо­ва­ний муж­чи­на не відмов­ляє дамі, як­що во­на йо­го про­сить.

    - Я не вмію втіши­ти тих, що нудь­гу­ють. Про­щай­те, рані.

    - Як хо­че­те, - відповіла во­на хо­лод­но.

    Він пішов до две­рей, але зу­пи­нив­ся. Нев­до­во­ле­но й бо­ля­че стис­ло­ся сер­це. Йо­му хотіло­ся по­ка­ра­ти Ма­йю за те, що во­на, не бу­ду­чи вин­ною в то­му, на­ле­жить до іншо­го ко­ла лю­дей, але вий­ш­ло все по-дур­но­му:

    - Самум, до ме­не!

    Собака звівся і по­зир­нув на ха­зяй­ку. Та сиділа в ку­точ­ку ка­на­пи не­ру­хо­ма і бліда.

    - До ме­не!

    Ледве по­чув­ся го­лос Ан­дрія, Ма­йя - невідо­мо чо­му - рап­том га­ряч­ко­во за­га­да­ла: “Якщо Са­мум піде до нього, то… то…” Во­на не до­ду­ма­ла до кінця, що ж са­ме по­вин­но тра­пи­тись, але хотіла, щоб це бу­ло щось ду­же радісне і хо­ро­ше.

    Самум підбіг на кілька кроків до Ан­дрія і зу­пи­нив­ся. Він по­зи­рав на Ма­йю, че­ка­ючи її на­ка­зу. А во­на мов­ча­ла, - нав­мис­не мов­ча­ла, - тільки в очах у неї бу­ло щось та­ке, що стри­ма­ло со­ба­ку. Він ліг по­се­ред кімна­ти.

    - Йди, Са­мум! - ти­хо на­ка­за­ла Ма­йя. - Йди! Це - свій.

    Андрій підвів го­ло­ву. На мить йо­го очі зус­тріли­ся з очи­ма дівчи­ни. Во­ни бу­ли сухі й да­лекі, ди­ви­ли­ся ку­дись повз нього.

    - Який ви не­роз­суд­ли­вий, па­не Ан­дрію! - про­ше­потіла Ма­йя. - Іди, Са­мум!

    Андрій вий­шов ра­зом з со­ба­кою. Че­рез кілька хви­лин Са­мум по­вер­нув­ся.

    Старий Джоші поз­був­ся своєї ви­со­ко­ша­нов­ної по­са­ди сільсько­го чо­уки­да­ра. Для то­го, хто не має землі та інших за­собів існу­ван­ня, це бу­ло рівноз­нач­но при­ре­чен­ню до го­лод­ної смерті. Та не­дар­ма ж Джоші вва­жав­ся у своєму се­лищі за лю­ди­ну, якій щас­тить зав­ж­ди і всю­ди. Він знай­шов при­ту­лок в маєтку раджі Сатіапа­ла і був приз­на­че­ний за осо­бис­то­го служ­ни­ка російсько­му ліка­реві.

    Джоші був не­за­до­во­ле­ний: хіба це ро­бо­та?! Хіба він зас­лу­го­вує на м’яку постіль і смач­ну їжу за те, що не ро­бить анічогісінь­ко?! Сагіб не доз­во­ляє навіть приб­ра­ти постіль чи по­чис­ти­ти че­ре­ви­ки, і єди­ний обов’язок Джоші - відповіда­ти на за­пи­тан­ня.

    Щовечора російський лікар кли­кав до се­бе ста­ро­го, са­до­вив по­руч, як рівно­го, і по­чи­нав роз­пи­ту­ва­ти про­те, що дав­но відо­мо всім, та й не вар­те ува­ги.

    Сагібові хотіло­ся зна­ти, що та­ке кас­ти та чи справді сло­ни бо­ять­ся ми­шей; він за­пи­ту­вав про наз­ви пір ро­ку і про те, скільки ча­таків ри­су потрібно лю­дині на до­бу; ціка­вив­ся зви­ча­ями та релігійни­ми об­ря­да­ми індусів.

    Джоші на­ма­гав­ся чес­но відро­би­ти свій хліб і вда­вав­ся до най­де­тальніших по­яс­нень:

    - Вода - це во­да. Зем­ля - це зем­ля. Кас­ти, як їх на­зи­ває сагіб, а вірніше “джаті” - це “джаті”. Во­ни одвічні й незмінні. Як во­да, всмок­та­на рос­ли­на­ми, пе­рет­во­рюєть­ся ра­зом з ни­ми на зем­лю, так і лю­ди­на після своєї смерті відрод­жуєть­ся в якійсь іншій касті. Як­що лю­ди­на ре­тель­но ви­ко­ну­ва­ла “дхар­му” - пра­ви­ла жит­тя і по­ведінки кож­но­го інду­са, -її ду­ша знай­де втілен­ня у ви­що­му суспіль­но­му стані. Він, Джоші, пев­не, був ко­лись тва­ри­ною, потім йо­го дух пе­ре­се­лив­ся в ко­гось з най­ниж­чої кас­ти не­до­тор­ка­них, а тоді пос­ту­по­во пе­реб­рав­ся аж до най­ви­щої кас­ти, брах­манів…

    - Ну, а далі що? - за­пи­ту­вав російський сагіб. Джоші ніко­ли не за­ду­му­вав­ся над цим пи­тан­ням.

    З нього бу­ло до­сить то­го, що він на­ле­жить до най­ви­щої кас­ти за­раз.

    - А що кра­ще, - за­пи­ту­вав сагіб, - чи на­ле­жа­ти до ниж­чої кас­ти “вай­шя”, купців, і бу­ти ма­теріаль­но за­без­пе­че­ним, чи пи­ша­ти­ся зван­ням брах­ма­на і го­ло­ду­ва­ти?

    Старий Джоші роз­губ­ле­но кліпав очи­ма. Він мим­рив, що брах­ма­ни сто­ять ви­ще за всіх лю­дей і здатні навіть по­веліва­ти бо­га­ми, а страж­дан­ня лю­дей - при­марні, уявні і по­род­жу­ють­ся нез­нан­ням то­го, що нас­п­равді існує тільки ве­ли­кий Брах­ма.

    - А що кра­ще, - нев­га­вав росіянин, - бу­ти ба­га­тим брах­ма­ном чи бідним?

    В гли­бині душі Джоші вва­жав, що за­мож­но­му та­ки кра­ще. Але ж ос­нов­ним в дог­маті про “дхар­му” є на­каз за­до­воль­ня­ти­ся своїм ста­ном, бо за жит­тя поліпши­ти йо­го не­мож­ли­во. І Джоші відповідав збен­те­же­но:

    - Я не знаю, сагібе. Я знаю, що існу­ють “джаті” і їх кілька ти­сяч. У пе­ру­ка­ря, нап­рик­лад, і дід, і прадід, і вну­ки, і прав­ну­ки бу­ли й бу­дуть пе­ру­ка­ря­ми. Ніхто не має пра­ва зміни­ти свій фах. А як­що лю­ди­ну за ве­ли­ку про­ви­ну вик­лю­чать з “джаті”, лю­ди­на за­ги­не. Во­на пе­рет­во­рить­ся на “омідва­ра”, “лю­ди­ну надії”, яка поз­бу­лась усіх за­собів існу­ван­ня і підтрим­ки інших лю­дей…

    - Отже, - за­дум­ли­во ска­зав росіянин, - я му­сив би ста­ти тільки залізнич­ним май­с­т­ром. А став ліка­рем… Чи ро­зумієте ви, Джоші, ко­му вигідна кас­то­ва сис­темі і чо­му во­на роз­к­ла­даєть­ся пе­ред ва­ши­ми очи­ма?

    Ні, Джоші не ро­зумів, йо­му бу­ло тільки див­ним, що в Росії син на­йос­таннішо­го жеб­ра­ка міг ста­ти ким зав­год­но, навіть міністром. Але ж то - Росія, да­ле­ка, й нез­ро­зуміла країна, в якій тво­рять­ся чу­де­са. В ній доб­ре бу­ло б на­ро­ди­ти­ся, але… але…

    Сагіб зітхав і, зда­ва­ло­ся, ди­вив­ся на ста­ро­го Джоші з жалісли­вим співчут­тям.

    Старий хотів би уник­ну­ти цих роз­мов, які бу­ди­ли в ньому не­ясні ба­жан­ня, при­му­шу­ва­ли за­мис­лю­ва­ти­ся над пи­тан­ня­ми, які ще зовсім не­дав­но бу­ли цілком зро­зуміли­ми. Од­нак він по­лю­бив російсько­го ліка­ря, і на­сам­пе­ред то­му, що сагіб пер­ший з усієх євро­пейців пос­та­вив­ся до нього як до справ­ж­ньої лю­ди­ни. Навіть щи­ра й м’яко­сер­д­на рані Марія ніко­ли не доз­во­ля­ла собі роз­мов­ля­ти так дов­го з ста­рим індійцем. Кож­не до­ру­чен­ня до­цен­та Лаптєва Джоші на­ма­гав­ся ви­ко­на­ти як­най­ш­вид­ше і як­най­к­ра­ще.

    Якось вранці сагіб на­ка­зав йо­му од­нес­ти лис­та до На­ваб­ган­д­жа і при­нес­ти звідти пляш­ку ду­же цінних ліків. Про це не по­ви­нен зна­ти ніхто, крім раджі Сатіапа­ла.

    Вони сто­яли на ґанку па­ла­цу, про­ти вікон не­ве­ли­ко­го бу­ди­ноч­ка для хво­рих. Бе­ру­чи кон­верт, Джоші, помітив, що з ку­ща на них по­зи­рає той ру­дий чо­лов’яга, яко­го мож­на бу­ло зус­тріти в най­нес­подіваніших за­кут­ках маєтку. Ру­дий, на­пев­не, підслу­ху­вав, бо, помітив­ши пог­ляд Джоші, од­ра­зу ж зник.

    Старий хотів по­пе­ре­ди­ти російсько­го ліка­ря, але не знав, чи це потрібно, то­му вирішив після по­вер­нен­ня з На­ваб­ган­д­жа на­сам­пе­ред дізна­ти­ся, що то за над­то ціка­ва лю­ди­на.

    Період дощів уже закінчу­вав­ся, і Джоші доб­рав­ся до рідно­го се­ли­ща до­сить швид­ко.

    Вже без ос­т­ра­ху, а з су­мир­ною гідністю пос­лан­ця знач­ної осо­би Джоші пішов до та­бо­ру ра­дян­сь­кої епідеміологічної ек­с­пе­диції і вру­чив па­кет си­во­бо­ро­до­му на­чаль­ни­кові. Той уваж­но про­чи­тав пос­лан­ня до­цен­та Лаптєва і ска­зав:

    - Гаразд, мо­же­те йти.

    - А ліки? - стур­бу­вав­ся Джоші.

    - Ліки при­ве­зуть.

    Довелося ско­ри­ти­ся, хоч як це бу­ло неп­риємно. Ста­рий вва­жав, що він не ви­ко­нав зав­дан­ня гос­по­да­ря.

    Не га­ючи ні хви­ли­ни, Джоші поп­ря­му­вав на­зад. Вік ішов, пох­ню­пив­ши го­ло­ву, і ду­мав про те, що йо­му не довіря­ють, дар­ма що він брах­ман і не вчи­нить ли­хо­го то­му, хто пос­та­вив­ся до нього доб­ре.

    Його роз­дум ур­вав­ся нес­подіва­но. Од­ра­зу ж за се­ли­щем, з-під бань­яна, який да­вав при­ту­лок калікам в пе­ред­день Азар­ха, вис­ко­чи­ло двоє поліцаїв і без зай­вих слів скру­ти­ли ста­ро­му ру­ки й но­ги. Во­ни ре­тель­но об­шу­ка­ли йо­го, по­са­до­ви­ли на візок і поп­ря­му­ва­ли до са­да­ру - ра­йон­но­го поліційно­го уп­равління.

    Джоші за­пев­няв, що він ні в чо­му не вин­ний, бла­гав ви­пес­ти­ти йо­го, навіть обіцяв поліца­ям ха­ба­ря, але все це не до­по­ма­га­ло. Ті навіть не про­мо­ви­ли жод­но­го сло­ва.

    А в поліційно­му уп­равлінні го­лов­ний на­чаль­ник од­ра­зу ж пос­та­вив пи­тан­ня ру­ба: де ті ліки, що їх одер­жав Джоші від російсько­го ліка­ря, - вірніше, не ліки, а страш­на от­ру­та, яка вик­ли­кає чу­му?

    Даремно Джоші при­ся­гав­ся, що жод­них ліків він не брав і тільки одніс лис­та, зміст яко­го йо­му невідо­мий. Ста­ро­го об­шу­ка­ли ще раз і вки­ну­ли до льоху.

    Джоші зовсім за­не­пав ду­хом. Він ро­зумів те­пер, хто був ви­ну­ват­цем ли­ха, і жал­ку­вав, що не вик­рив ру­до­го ще тоді, ко­ли той крадь­ко­ма ви­би­рав­ся з маєтку Сатіапа­ла під час зли­ви пер­шо­го дня Азар­ха. Те, як бу­ло пос­тав­ле­не пи­тан­ня в поліційно­му уп­равлінні, схи­ля­ло Джоші до дум­ки, що сагібу Лаптєву, а мо­же й си­во­бо­ро­до­му на­чаль­ни­кові заг­ро­жує ве­ли­ка не­без­пе­ка.

    Джоші не тур­бу­вав­ся про се­бе. Він, прав­да, знав, що та­ке індійська в’язни­ця. Лю­ди­на, яка пот­рап­ляє до неї, мо­же заз­да­легідь роз­п­ро­ща­ти­ся з жит­тям. Вте­ча не ря­тує, бо ку­ди по­дас­ть­ся втікач? йо­го знай­дуть, і пов­тор­не по­ка­ран­ня бу­де ще жор­с­токішим. На­ле­жа­ло че­ка­ти, сподіва­ючись на ми­ло­сер­дя нес­п­ра­вед­ли­вих суддів, ско­ря­ти­ся й терпіти. Джоші й вирішив до­дер­жу­ва­ти­ся цього пра­ви­ла. Але ко­ли під час нас­туп­них до­питів від нього за­жа­да­ли роз­повіді про те, що діється в маєтку Сатіапа­ла та що ро­бить рад­жа, Джоші зва­жив­ся на ве­ли­кий риск.

    В’язниця, в якій йо­го три­ма­ли, ма­ла тільки пиш­ну наз­ву. Нас­п­равді це бу­ла яма в землі, об­лад­на­на до­сить міцни­ми две­ри­ма. В’язнів навіть не вар­ту­ва­ли, бо жод­но­го ви­пад­ку втечі досі не бу­ло.

    Майже всю ніч ста­рий Джоші рив нігтя­ми вузь­кий хід у зем­ляній стіні, прис­тав, стер до крові нігті, але та­ки виб­рав­ся на­зовні і чкур­нув джун­г­ля­ми до маєтку Сатіапа­ла, не бо­ячись навіть хи­жих звірів.

    Він ішов цілий день, зу­пи­ня­ючись тільки дія то­го, щоб сяк-так по­поїсти та сьор­б­ну­ти при­гор­щу во­ди, і пізно вве­чері пос­ту­кав у бра­му маєтку Сатіапа­ла.

    Дверцята відчи­ни­ли­ся на ди­во швид­ко. За ни­ми сто­яв Сатіапал, уп­ра­ви­тель, а тро­хи по­одаль - отой самісінький ру­дий ста­ри­кан.

    - Ось він! - ви­гук­нув Джоші не­са­мо­ви­то. - Три­май­те йо­го, сагібе! Він сте­жив за російським ліка­рем! Він повідо­мив поліцію!

    Старому зда­ло­ся, що ру­дий зро­бив та­кий рух, на­че зби­рав­ся дре­ме­ну­ти геть. Джоші ки­нув­ся до нього, але Сатіапал зу­пи­нив:

    - Не підходь, Джоші, - смер­дить!

    Справді: у повітрі сто­яв гус­тий сморід, - та­кий, яко­го Джоші не до­во­ди­ло­ся чу­ти ніко­ли й ніде. За­пах зіпсо­ва­но­го м’яса, гни­лих овочів, смітників ви­дав­ся б делікат­ни­ми па­хо­ща­ми про­ти нес­тер­п­но­го смо­ро­ду, од яко­го па­мо­ро­чи­ла­ся го­ло­ва і зво­ди­ло нут­рощі.

    - Йди геть, бруд­на тва­ри­но! - ска­зав Сатіапал, по­ка­зу­ючи паль­цем за во­ро­та. - Йди! Ти смердіти­меш, як тхір, і лю­ди цу­ра­ти­муть­ся те­бе. Мо­жеш вва­жа­ти це за щас­тя, бо в про­тив­но­му разі я не ви­пус­тив би те­бе і пе­рек­роїв на ша­ка­ла… Ти хотів вик­рас­ти мою таємни­цю? Та ось маєш!… Геть!

    Рудий чо­лов’яга зіщу­лив­ся і, сми­ка­ючи зв’яза­ни­ми за спи­ною ру­ка­ми, чкур­нув за во­ро­та. Він біг зиг­за­га­ми, на­че по­бо­ю­ючись, що йо­му вис­трілять в спи­ну, і не­за­ба­ром зник у тем­ряві.

    - Смердючий тхір! - з оги­дою про­мо­вив Сатіапал.

    І у відповідь по­чу­ло­ся:

    - Не всі тхо­ри смер­дять, ша­нов­ний рад­жа!

    Хінчінбрук та­ки не стри­мав­ся в ос­тан­ню мить і ляп­нув те, про що слід бу­ло б мов­ча­ти.

    Що ж тра­пи­ло­ся?… Хто посмів так жор­с­то­ко пог­лу­зу­ва­ти з нього, най­хитрішо­го і най­да­ле­ког­ляднішо­го?… Звідки взяв­ся отой не­чут­ний для се­бе сморід, од яко­го інші по­чи­на­ють блю­ва­ти?

    Майкл Хінчінбрук біг до­ро­гою че­рез джунглі, май­же втра­тив­ши глузд з роз­па­чу і не­на­висті. Він досі не міг вто­ро­па­ти, в чо­му спра­ва.

    З ча­су своєї ос­тан­ньої нев­да­лої розвідки шпи­гун при­чаївся і не на­ва­жу­вав­ся на рішучі дії. Втіка­ючи з ла­бо­ра­торії, він, прав­да, збив по­го­ню на хиб­ний шлях, за­ки­нув­ши вкра­дені крис­та­ли до кімна­ти росіяни­на, але цілко­ви­тої без­пе­ки не до­сяг­нув. Див­ний спосіб приз­на­чен­ня на по­са­ду ствер­д­жу­вав по­бо­юван­ня, що Сатіапал підоз­рює Хінчінбру­ка. Це бу­ло тим більш прик­ро, що на­решті ви­па­ла на­го­да по­ниш­по­ри­ти і в самій ла­бо­ра­торії.

    Йому до­во­ди­ло­ся ви­ко­ну­ва­ти брудні й гидкі обов’яз­ки чор­но­ро­ба в хірургічно­му зак­ладі, але з цим мож­на бу­ло ми­ри­ти­ся. Го­лов­не, що Хінчінбрук те­пер щод­ня за­хо­див до приміщень, де про­ва­ди­ли­ся досліди, і міг по­тяг­ти те чи інше.

    Одного ра­зу він лед­ве не спо­ку­сив­ся на чер­во­ний крис­та­лик, який ле­жав біля сто­ла, напівзак­ри­тий зіжма­ка­ним папірцем. Найвірогідніше, то бу­ла пас­т­ка, од­нак ки­ли б Хінчінбрук не мав са­ме та­ко­го крис­та­ли­ка у схо­ванці, він би на­ва­жив­ся рис­к­ну­ти. А те­пер шпи­гун тільки ниш­ком посміяв­ся, іду­чи своїм шля­хом.

    Так, Хінчінбрук уже де­що зро­бив для ви­ко­нан­ня зав­дан­ня. В мо­мент втечі з ла­бо­ра­торії, рис­ку­ючи со­бою, він по­тяг­нув аж шість крис­та­ликів, - чо­ти­ри підки­нув Лаптєву, а два схо­вав у тай­ни­ку, влаш­то­ва­но­му в од­но­му з за­кутків маєтку се­ред кущів. По­бо­ю­ючись, що крис­та­ли зіпсу­ють­ся від во­ло­ги, він зап­х­нув їх до скринь­ка радіостанції, по­жер­т­ву­вав­ши од­ним на­вуш­ни­ком. Тільки б дізна­ти­ся, навіщо потрібні ці крис­та­ли, і мож­на за­би­ра­ти­ся звідси.

    Всю свою ува­гу шпи­гун те­пер звер­нув на ра­дян­сь­ко­го ліка­ря. Сатіапал ос­таннім ча­сом час­то роз­мов­ляв з Лаптєвим і доз­во­лив йо­му бу­ва­ти в ла­бо­ра­торіях. Об­с­та­нов­ка зміни­лась, але як са­ме і чо­му са­ме - шпи­гун не знав.

    Йому вда­ло­ся підслу­ха­ти роз­мо­ву Лаптєва з Джоші. “Ліки”, про які йшла мо­ва, пев­не, бу­ли якимсь ду­же цінним пре­па­ра­том, і Хінчінбрук вирішив повідо­ми­ти про це своє на­чаль­с­т­во. Тієї ж ночі він пе­ре­дав радіогра­му до шпи­гун­сь­ко­го цен­т­ра.

    Ніхто, зда­ва­лось, не помітив, як глу­пої ночі че­рез вікно вис­лиз­ну­ла тем­на тінь, дов­го прис­лу­ха­лась і ози­ра­лась, а потім по­пов­з­ла до кущів і зник­ла в них. Ніхто, зда­ва­лось, не по­ба­чив Хінчінбру­ка і тоді, ко­ли він по­вер­тав­ся на­зад тим же шля­хом. Ще дві ночі шпи­гун навіду­вав­ся до радіостанції, че­ка­ючи на повідом­лен­ня про ре­зуль­та­ти до­пи­ту Джоші, і жод­но­го ра­зу не помітив нічо­го підозріло­го.

    І от сьогодні опівдні, ко­ли він зай­шов до Бер­то­на, той рап­том на­мор­щив но­са і за­пи­тав:

    - Що це від те­бе так тхне, Майкл? Чи ти по­чи­наєш гни­ти?

    Хінчінбрук відповів ущип­ли­вим жар­том. Ох, ко­ли б він знав, що на нього че­кає! Він, не га­ючи й се­кун­ди, по­дав­ся б навтіки, навіть рис­ку­ючи схо­пи­ти ку­лю в спи­ну!

    Всі, до ко­го він наб­ли­жав­ся то­го дня, спо­чат­ку зди­во­ва­но мор­щи­лись, а потім відхо­ди­ли геть. Навіть тва­ри­ни, після яких при­би­рав Хінчінбрук, не­по­коїлись і за­би­ва­лись в най­дальші кут­ки.

    Як зав­ж­ди, точ­но о другій йо­го вик­ли­ка­ли до про­фе­со­ра Сатіапа­ла. І лед­ве Хінчінбрук зай­шов у кабінет до про­фе­со­ра, як той нас­то­ро­жив­ся і за­пи­тав:

    - Що це смер­дить? Чи не од вас, ча­сом?… Че­кай­те, че­кай­те! - він підійшов ближ­че і аж зап­лю­щив очі. - Тьху, яка ги­до­та!

    Цього ра­зу Хінчінбру­кові навіть не до­ве­ло­ся гра­ти зди­во­ва­но­го:

    - Па­не про­фе­со­ра, я нічо­го не чую…

    - Стривайте, стри­вай­те… Ви ча­сом не тор­ка­ли­ся яко­гось із чер­во­них чи синіх крис­та­ликів?

    - Боронь бо­же, па­не про­фе­со­ре! Я навіть не знаю, про які крис­та­ли­ки йде мо­ва!

    - Ні, ні, не кажіть! Сим­п­то­ми са­ме такі. То - страш­на от­ру­та, і ваш ор­ганізм по­чи­нає роз­к­ла­да­ти­ся. Тре­ба вжи­ти не­гай­них за­ходів… Гей, хто там! Гукніть сю­ди міс Ма­йю, місте­ра Бер­то­на і па­на Лаптєва!

    - Пане про­фе­со­ре, але ж я нічо­го не знаю! - зой­к­нув Хінчінбрук. Він вирішив, що Сатіапал підмо­вив усік розігра­ти ко­медію, в якій роль дур­ни­ка при­па­дає Май­к­лові. Ну то що ж - Хінчінбрук ви­хо­див су­хим із во­ди й за гірших об­с­та­вин!

    Проте вже че­рез кілька хви­лин шпи­гун зля­кав­ся по-сп­рав­ж­нь­ому. Лед­ве-но до кімна­ти зай­ш­ла доч­ка Сатіапа­ла, як її за­ну­ди­ло.

    Можна як зав­год­но мор­щи­ти но­са, вда­ючи, ніби відчу­ваєш перші-ліпші па­хощі. Тут бу­ло зовсім інше. Оги­да, яка спа­лах­ну­ла в очах у дівчи­ни, бу­ла най­певнішим свідчен­ням, що Сатіапал та­ки не об­ду­рює. А ре­акція росіяни­на цілком ствер­ди­ла по­бо­юван­ня Хінчінбру­ка.

    То нев­же та­ки й справді крис­та­ли от­руйні?! При думці про це шпи­гу­нові ста­ло мо­то­рош­но. Од­нак він зга­дав, що один з ла­бо­рантів брав ці крис­та­ли го­ли­ми ру­ка­ми, і зас­по­коївся.

    - Панове, - звер­нув­ся Сатіапал до всіх у кімнаті. - Містер Хінчінбрук не­на­ро­ком пот­ри­мав крис­та­ли вже відо­мої вам ре­чо­ви­ни. Су­дя­чи з за­па­ху, який ви відчу­ваєте, ор­ганізм хво­ро­го по­чи­нає роз­к­ла­да­ти­ся…

    - Я не тор­кав­ся жод­них крис­та­ликів! - зно­ву за­га­ла­су­вав Хінчінбрук, але Сатіапал, не слу­ха­ючи йо­го, про­ва­див далі:

    - Якщо хво­рий не приз­наєть­ся, ми не мо­же­мо да­ти йо­му ліків, і він за­ги­не в страш­них му­ках.

    - Ні, ні, не тор­кав­ся! - зой­к­нув Хінчінбрук.

    - Ні?! - пог­роз­ли­во, вже з іншою інто­нацією за­пи­тав Сатіапал. - А це?

    Він на­тяг­нув на ру­ки гу­мові ру­ка­вич­ки і ви­тяг з ящи­ка сто­ла крихітну радіостанцію та два за­гор­ну­тих в мар­лю крис­та­ли.

    - Це не ваш засіб зв’язку?

    - Я навіть не знаю, що це та­ке! - ви­гук­нув шпи­гун з най­щирішим обу­рен­ням.- Па­не Сатіапал, я сподівав­ся, на ваш за­хист, а…

    - …а віддя­чи­ли, як на­йос­танніший мер­зот­ник?!… Па­не Бер­тон! Той, ко­го ви ма­ли за сво­го рятівни­ка, - ан­глійсь­кий шпи­гун!

    Бертон, який досі сто­яв ос­то­ронь, з підкрес­ле­ною оги­дою за­тис­ка­ючи но­са, рап­том підско­чив до Хінчінбру­ка і дав йо­му та­ко­го ля­па­са, аж той впав:

    - А, негідни­ку, так ти ось який?! Я ділив­ся з то­бою най­по­таємніши­ми дум­ка­ми і ос­таннім шмат­ком хліба, а ти… Тхір, смер­дю­чий тхір, - ти діста­неш своє! За все, за все!

    Бертон за­ре­го­тав, - та ще й так, що Хінчінбрук аж сіпнув­ся. Він, як шпи­гун, про­ба­чив би все: ля­пас спільни­ка, лай­ку й прок­ль­они, - вик­ри­тий не має пра­ва тяг­ну­ти за со­бою то­го, хто ли­шаєть­ся ви­ко­ну­ва­ти зав­дан­ня. Але ж Бер­тон зловтішав­ся: підлег­лий мстив­ся на­чаль­ни­кові страш­ною пом­с­тою, вкла­да­ючи в свій сміх зміст, зро­зумілий тільки їм обом.

    Хінчінбрук не ска­зав більш ані сло­ва, йо­го об­шу­ка­ли, зам­к­ну­ли до однієї з цілком надійних кімнат і ли­ши­ли обмірко­ву­ва­ти своє ста­но­ви­ще.

    А він навіть не був здат­ний мірку­ва­ти. В йо­го ву­хах чув­ся тільки отой са­та­нин­сь­кий сміх.

    Бертон, ли­ше Бер­тон вструг­нув оцю шту­ку! Він зра­див і Хінчінбру­ка, і тих, що сто­ять ви­ще. Ох, тільки б ви­жи­ти, тільки б виб­ра­ти­ся звідси, - хай тоді на­чу­ваєть­ся!

    І ось Сатіапал по­да­ру­вав Хінчінбру­кові жит­тя. Шпи­гу­на осміяно, знес­лав­ле­но, роз­чав­ле­но, мов хро­ба­ка, - так, пев­не, ду­має за­ро­зумілий рад­жа. Ні, за­че­кай, лю­бий! Війну ого­ло­ше­но, і вик­лик прий­ня­то!

    Наприкінці Ве­ли­кої Вітчиз­ня­ної війни один з друзів до­цен­та Лаптєва, мо­ло­дий біохімік, вив­ча­ючи вплив де­яких спо­лук на люд­сь­кий ор­ганізм, дійшов нес­подіва­но­го, па­ра­док­саль­но­го вис­нов­ку. Ви­яви­лось, що для нор­маль­но­го існу­ван­ня жи­вої істо­ти, крім білків, жирів, вуг­ле­водів та вітамінів, потрібні ще наймізерніші кількості рідкісних, та­ких, як радій, ре­чо­вин. Ма­ло то­го, про­цен­т­ний вміст та­ких мікро­еле­ментів по­ви­нен бу­ти цілком ста­лим, а їх нес­та­ча чи над­ли­шок зав­дає ор­ганізму шко­ди.

    Особливо відзна­ча­ли­ся спо­лу­ки се­ле­на та те­лу­ра. Як­що вміст цих ре­чо­вин у люд­сь­ко­му тілі збільшу­вав­ся, ор­ганізм по­чи­нав пра­цю­ва­ти нез­ла­год­же­но і кож­на йо­го кліти­на виділя­ла над­з­ви­чай­но смер­дючі про­дук­ти роз­к­ла­ду. За­па­ху не мож­на бу­ло ніяк поз­бу­ти­ся, аж до­ки зай­ви­на мікро­еле­мен­та ви­во­ди­лась з тіла, а це три­ва­ло про­тя­гом кількох днів.

    Бажаючи де­тальніше досліди­ти ціка­ве яви­ще, Лаптєв поп­ро­сив у сво­го дру­га ам­пул­ку з роз­чи­ном солі те­лу­ра, за­хо­пив її ра­зом з осо­бис­тою ап­теч­кою в по­до­рож до Індії і зга­дав про неї аж те­пер. Ам­пул­ку з пре­па­ра­том завіз йо­му один з працівників ек­с­пе­диції, проїжд­жа­ючи поб­ли­зу від маєтку Сатіапа­ла.

    Лаптєв од­ра­зу ж пе­ре­дав пре­па­рат про­фе­со­рові і де­таль­но проінс­т­рук­ту­вав йо­го. Од­нак Сатіапал більше пок­ла­дав­ся на власні си­ли. По­тай від усіх він вста­но­вив без­пе­рер­в­не спос­те­ре­жен­ня за чу­жин­ця­ми та влаш­ту­вав засідки в най­важ­ливіших місцях.

    Першої ж ночі вда­ло­ся прос­те­жи­ти за Хінчінбру­ком під час йо­го про­гу­лян­ки до схо­ван­ки в ку­щах. Нав­че­ний Сатіапа­лом, охо­ро­нець не за­че­пив шпи­гу­на і не зра­див се­бе жод­ним зву­ком, а нас­туп­но­го дня після дов­гих роз­шуків, за лед­ве помітни­ми оз­на­ка­ми про­су­ван­ня лю­ди­ни че­рез гу­ща­ви­ну, знай­шов схо­ва­ну в дуплі де­ре­ва радіостанцію. В ній ви­яви­ли­ся і ук­ра­дені крис­та­ли.

    З на­ка­зу раджі знахідку ли­ши­ли на місці. Сатіапал не поспішав, ма­ючи на меті ви­яви­ти спільників зло­чин­ця, як­що той їх мав. А щоб пог­лу­ми­ти­ся з підло­го ан­глійця, про­фе­сор ви­ко­рис­тав і ам­пу­лу до­цен­та Лаптєва. Роз­чи­ном солі те­лу­ра щед­ро поб­риз­ка­ли кущі нав­ко­ло схо­ван­ки і на­мо­чи­ли ганчірку, в яку бу­ла за­гор­ну­та радіостанція.

    Ось та­ки­ми бу­ли ті об­с­та­ви­ни, які на­зав­ж­ди ли­ши­ли­ся таємни­цею для Май­к­ла Хінчінбру­ка.

    Сатіапал зас­по­коївся. Він повністю зняв нес­п­ра­вед­ли­ве об­ви­ну­ва­чен­ня з російсько­го ліка­ря, а що­до Бер­то­на…

    Роль мо­ло­до­го ан­глійця в усій оцій історії ли­ша­ла­ся для Сатіапа­ла не зовсім зро­зумілою. Логічно бу­ло б при­пус­ти­ти, що Бер­тон слу­жив за помічни­ка чи спільни­ка вик­ри­то­му шпи­гу­нові. Але Сатіапал не хотів цього при­пус­ка­ти, не хотів дос­лу­ха­ти­ся до го­ло­су ро­зу­му… бо слу­хав­ся веління влас­но­го сер­ця.

    Дивно іноді скла­даєть­ся до­ля лю­ди­ни! Про­тя­гом дов­гих років те­че собі жит­тя розміре­но й ти­хо, і враз вде­реть­ся в нього нес­подіва­не, пос­та­вить усе шке­ре­берть, зму­сить зовсім інак­ше гля­ну­ти на ми­ну­ле та на май­бутнє.

    Отаким пош­тов­хом, нес­подіван­кою, яка при­нес­ла радість і го­ре, бу­ла для Сатіапа­ла чер­во­на пля­ма на руці мо­ло­до­го ан­глійця.

    Спочатку Сатіапал не ціка­вив­ся, що то за один. Див­на схожість Бер­то­на з роз­с­тріля­ним ан­глійця­ми Ра­йя­шан­ка­ром бу­ла для раджі тільки прик­рою ви­пад­ковістю, яка роз’ятри­ла дав­ню, та все ще бо­лю­чу ра­ну. Але ота пля­ма, “знак об­ра­них”, яким пи­шав­ся ко­жен муж­чи­на ро­ду Сатіапалів! Ко­ли хлоп’я на­род­жу­ва­лось без та­ко­го зна­ка, во­но вва­жа­лось нерідним, і роз­гнівані чо­ловіки ви­га­ня­ли геть своїх жінок, навіть не пи­та­ючи, чи винні во­ни нас­п­равді.

    Таку ро­дим­ку но­сив Сатіапал. Її ж мав йо­го син Ра­йя­шан­кар. А ко­ли англієць за­явив, що він - син відо­мо­го вче­но­го Ру­доль­фа Бер­то­на, Сатіапал лед­ве не скрик­нув.

    Ні, оцей ру­ся­вий сіро­окий мо­ло­дий муж­чи­на не знає, хто йо­го справжній бать­ко! Та й сам Сатіапал тільки те­пер, до­жи­ва­ючи віку, дізнав­ся, що має си­на.

    Пильним га­ря­чим пог­ля­дом ста­рий об­ма­цу­вав кож­ну ри­су об­лич­чя нез­на­йо­мої досі лю­ди­ни. Так, так, - та це ж справжній двійник Ра­йя­шан­ка­ра! Тільки той мав чорні очі… Як­раз такі, як оте, що ле­жить в дезінфекційній рідині, че­ка­ючи на при­жив­лен­ня.

    Старість ску­па. Во­на бе­ре­же все, що так без­дум­но роз­т­ринь­кує мо­лодість: си­лу, здо­ров’я, лю­бов. Сатіапал уже до­жив то­го віку, ко­ли не­тер­п­ля­че ждуть онуків, сподіва­ючись по­ба­чи­ти крих­ту са­мо­го се­бе в тих, що пок­ли­кані про­дов­жи­ти рід. Він досі був ос­таннім з ро­ду. Доч­ка - це доч­ка, гість в домі, пташ­ка, яка ра­но чи пізно ви­пур­х­не й поч­не ви­ти гніздо для ко­гось іншо­го. Інша річ син. А йо­го не бу­ло.

    І ось син знай­шов­ся. Рідний по крові, чу­жий ви­хо­ван­ням, зовсім нез­на­ний… і од­нак лю­бий! Не віри­ло­ся, що він здат­ний на щось ли­хе; хотіло­ся ба­чи­ти йо­го та­ким, як сам, та навіть да­ле­ко кра­щим…

    В ті чи не най­щас­ливіші хви­ли­ни сво­го жит­тя, ко­ли Чарлі, - йо­го Чарлі! - ле­жав на опе­раційно­му столі, Сатіапал лед­ве стри­мав­ся, щоб не вир­ва­ти скаль­пель з рук росіяни­на. Один не­обе­реж­ний рух - і Чарлі мо­же на­зав­ж­ди втра­ти­ти мож­ливість по­но­ви­ти зір.

    Але Сатіапал був у та­ко­му стані, що не міг по­ру­чи­ти­ся за се­бе. І він вирішив: що бу­де, то бу­де! Хай навіть Чарлі вши­ють чор­не око замість втра­че­но­го сіро­го- не на глум, ні, а для то­го, щоб син більше ски­дав­ся на бать­ка.

    Ніхто не знав, що коїло­ся в душі про­фе­со­ра. Він умів па­ну­ва­ти над со­бою і не зрад­жу­вав се­бе ні пе­ред дру­жи­ною, ні пе­ред доч­кою. Раніше ніж ого­ло­си­ти Чарлі своїм си­ном, Сатіапал хотів при­ди­ви­ти­ся до нього, вста­но­ви­ти, чи не кра­ще мов­ча­ти про це аж до смерті. Та навіть і при найбіль­шо­му ба­жанні ста­рий не міг уси­но­ви­ти Бер­то­на за­раз, ко­ли ще жи­ва бу­ла рані Марія. Та­ка звістка її до­ко­на­ла б.

    А спра­ва зап­лу­ту­ва­лась далі. Про­фе­сор помітив, що йо­го доч­ка відчу­ває по­тяг до Чарлі. Це бу­ло страш­но, але Сатіапал не на­ва­жив­ся роз­повісти прав­ду й Майї. Він бо­яв­ся, що втра­тить доч­ку і не на­бу­де си­на. Щоб уник­ну­ти цього, він вдав­ся навіть до роз­мо­ви з російським ліка­рем, па­леніючи од со­ро­му і на­пе­ред зна­ючи, чим во­на скінчить­ся.

    Цей стан по­чи­нав бу­ти нес­тер­п­ним. Сатіапал на­ма­гав­ся як­най­ш­вид­ше пе­рет­ну­ти зап­лу­та­ний клу­бок, фор­су­вав “екза­ме­ни” Чарлі на зван­ня “справ­ж­нь­ого си­на” і, п’ючи со­лод­ку от­ру­ту спо­гадів, зап­лу­ту­вав­ся ще далі.

    Джаганнатх Сатіапал, єди­ний син по­важ­но­го й до­сить ба­га­то­го раджі, як май­же всі діти індійських князьків, нав­чав­ся в Англії. Це бу­ло в той період, ко­ли Бри­тан­сь­ка імперія до­сяг­ла сво­го най­ви­що­го роз­квіту, а Індія вва­жа­лась за най­кош­товнішу пер­ли­ну бри­тан­сь­кої ко­ро­ни.

    З ти­ся­ча шес­ти­со­то­го ро­ку ан­глійсь­ка Ост-Інд­сь­ка ком­панія ви­ка­чу­ва­ла з Індії все, що тільки мож­на, приріка­ючи її на­се­лен­ня на злидні та го­лод. Та хто знав про до­лю індійських бідаків? Навіть Сатіапал був зму­ше­ний вив­ча­ти історію рідної країни з ан­глійсь­ких підруч­ників, а ши­рокі ма­си чи­тачів усь­ого світу го­ду­ва­ли­ся нісенітни­цею, заміша­ною на со­ло­день­ко­му си­ропі. Ті, хто не бу­вав в Індії, зна­ли про неї ли­ше як про країну слонів та пам’ятників ста­ро­ви­ни, бла­го­род­них принців та факірських чу­дес.

    На мо­ло­до­го кра­си­во­го Сатіапа­ла, який приїхав нав­ча­ти­ся до Кем­бріджа, по­зи­ра­ли з підви­ще­ною цікавістю. Про нього хо­ди­ли чут­ки, що він ус­пад­кує після смерті бать­ка ве­ли­чезні ба­гат­с­т­ва і не­об­ме­же­ну вла­ду над те­ри­торією завбіль­ш­ки з Шот­ландію. Не од­на з жінок ви­що­го світу Кем­бріджа по­тай мріяла ста­ти індійською кня­ги­нею, то­му Сатіапа­ла нав­пе­рей­ми зап­ро­шу­ва­ли на бан­ке­ти, пікніки, інтимні ве­чо­ри, йо­го од­ра­зу ж за­чис­ли­ли до ка­те­горії “світських левів”.

    Молодий рад­жа не уни­кав зус­трічей. Він вив­чав англійців да­ле­ко пильніше, аніж во­ни йо­го, бо знав, що ра­но чи пізно нинішні при­ятелі пе­рет­во­рять­ся на во­рогів. Гніт однієї нації іншою не мо­же три­ва­ти без кін-ця-краю.

    Джаганнатх Сатіапал не на­ле­жав до слав­ної ко­гор­ти тих, хто із зброєю в ру­ках бо­реть­ся за щас­ли­ву до­лю сво­го на­ро­ду. Він був при­хиль­ни­ком помірко­ва­них ме­тодів і пе­ре­дусім ба­жав своїй країні роз­вит­ку. Мо­гут­ня в ми­ну­ло­му, Індія після роз­па­ду ди­настії Ве­ли­ких Мо­голів та дов­го­час­но­го па­ну­ван­ня ко­лоніза­торів пе­рет­во­ри­ла­ся на відста­лу й убо­гу країну. їй потрібні бу­ли фаб­ри­ки й за­во­ди, лю­ди, які мог­ли б ру­ха­ти впе­ред на­уку й техніку. Тільки звівшись на но­ги, як га­дав мо­ло­дий рад­жа, Індія змо­же вис­ту­пи­ти про­ти мо­гут­ньої ко­лоніаль­ної імперії.

    Наперекір своєму бать­кові Джа­ган­натх Сатіапал вив­чав у Кембріджі не юрис­п­ру­денцію, а при­род­ничі на­уки. І са­ме там, не на бан­кеті, а в універ­си­тетській ла­бо­ра­торії, він і поз­на­йо­мив­ся цілком ви­пад­ко­во з Марією-Луїзою Бер­тон, дру­жи­ною сво­го вчи­те­ля.

    Це бу­ло епізо­дич­не, швид­коп­лин­не за­хоп­лен­ня, яке од­нак приз­ве­ло до зв’язку, глиб­шо­го за зви­чайні. Марія-Луїза са­ма праг­ну­ла цього. Во­на без­тур­бот­но й лег­ко­важ­но по­си­ла­ла­ся на те, що її чо­ловік уд­воє старіший за неї, хво­рий, а їй хотіло­ся б ма­ти ди­ти­ну.

    Сатіапал сприй­мав це за жарт. Він вза­галі ніко­ли не ста­вив­ся сер­йоз­но до роз­бе­ще­ної співач­ки і не по­ва­жав її. Нап­ро­весні ти­ся­ча дев’ятсот два­над­ця­то­го ро­ку він за­ко­хав­ся в іншу і пе­рес­тав бу­ва­ти в Бер­тонів. Об­ра­же­на ко­хан­ка бом­бар­ду­ва­ла йо­го лис­та­ми, зап­ро­шу­ва­ла прий­ти, щоб довіда­ти­ся про важ­ли­ву й приємну таємни­цю, од­нак Сатіапал, вва­жа­ючи це за зви­чайні жіночі хит­рощі, уни­кав зустрічі, а не­за­ба­ром виїхав з Англії вже як на­ре­че­ний Марії Фе­до­ров­сь­кої, доч­ки ви­дат­но­го російсько­го фізіоло­га.

    Це бу­ло справжнє, силь­не взаємне ко­хан­ня. Ака­демік дав зго­ду на шлюб доч­ки з чу­жин­цем, од­нак пос­та­вив за умо­ву, що под­руж­жя на­зав­ж­ди осе­лить­ся в Росії.

    Джаганнатх Сатіапал на цю умо­ву по­го­див­ся. Так, він лю­бив Індію, як зав­ж­ди люб­лять те місце, де на­ро­див­ся, але після три­ва­лих блу­кань по чу­жині зміни­ти Ан­глію на Росію йо­му бу­ло не важ­ко. Ака­демік до­жи­вав віку, а після йо­го смерті Сатіапал з дру­жи­ною змо­же виїха­ти на батьківщи­ну.

    Старий рад­жа, бать­ко Сатіапа­ла, зустрів цю звістку, як ве­ли­чез­не ли­хо для сім’ї. Спо­чат­ку він умов­ляв си­на, пог­ро­жу­вав, бла­гав, а потім надіслав ко­рот­ко­го лис­та з повідом­лен­ням про те, що поз­бав­ляє Джа­ган­нат­ха пра­ва на спад­щи­ну та зрікаєть­ся йо­го.

    Батько був да­ле­ко, а мо­ло­да на­ре­че­на по­руч. При­мар­на ве­лич ти­ту­лу індійсько­го раджі не втра­ти­ла для Сатіапа­ла свою при­надність. Хоч як йо­му бу­ло важ­ко, він відповів бать­кові, що не мо­же зміни­ти своє рішен­ня, і, та­ким чи­ном, як йо­му зда­ва­ло­ся, пе­ре­тяв собі шлях на батьківщи­ну.

    Та він і не жал­ку­вав про це. Марія Олек­сан­дрівна бу­ла са­ме та­кою, якою він уяв­ляв собі свою май­бут­ню дру­жи­ну. Освіче­на, чуй­на, люб­ля­ча, во­на вміла відшу­ка­ти ті сло­ва ніжності, які обез­збро­ю­ють муж­чи­ну під час сімей­них нез­год і, нав­па­ки, оз­б­ро­ю­ють в хви­ли­ни, ко­ли йо­му потрібні си­ли для бо­роть­би.

    Незабаром у них на­ро­див­ся син. йо­го ох­рес­ти­ли за пра­вос­лав­ним об­ря­дом і наз­ва­ли Андрієм, але Сатіапал раз і на­зав­ж­ди дав йо­му ймен­ня Ра­йя­шан­кар, на честь сво­го бать­ка.

    Коли б не ре­во­люція, под­руж­жя Сатіапалів, пев­не, так і ли­ши­ло­ся б в Росії. Джа­ган­натх ду­же швид­ко ово­лодів російською мо­вою, став на­зи­ва­ти се­бе Іва­ном, закінчив під керівниц­т­вом сво­го тес­тя Пе­тер­бур­зь­кий універ­си­тет і не­за­ба­ром одер­жав там при­ват-до­цен­ту­ру. йо­го ба­га­то хто вва­жав за росіяни­на, і тільки див­не прізви­ще наш­тов­ху­ва­ло ціка­вих на роз­ду­ми та роз­пи­ти.

    До по­ва­лен­ня цар­сь­кої вла­ди Сатіапал, як і йо­го тесть, пос­та­вив­ся при­хиль­но. Він був лю­ди­ною ро­зум­ною і ба­чив, що са­ме мо­нархія зат­ри­мує Росію на рівні відста­лої напівко­лоніаль­ної дер­жа­ви. Од­нак йо­му заб­рак­ло ро­зу­му збаг­ну­ти й сприй­ня­ти пе­ре­мо­гу російсько­го про­ле­таріату.

    В гор­нилі ре­во­люції ви­топ­лю­ва­ла­ся та сталь, яка ста­ла кістя­ком дер­жа­ви но­во­го ти­пу, але Сатіапал ба­чив тільки шлак, який пла­вав на по­верхні, зас­ти­ла­ючи ко­рот­ко­зо­ро­му яс­к­ра­ву сліпучість чис­то­го ме­та­лу. Не див­но, що Сатіапал з дру­жи­ною не вит­ри­ма­ли го­лод­но­го нап­ру­жен­ня епо­хи воєнно­го ко­мунізму, втек­ли з об­ло­же­но­го Пет­рог­ра­да в со­няч­ний Крим, а звідти під час за­галь­ної втечі білих по­да­ли­ся за кор­дон.

    Старий рад­жа не міг знес­ти са­мот­ності і, дізнав­шись про по­вер­нен­ня си­на, пер­ший пішов йо­му на­зустріч. Після смерті бать­ка Сатіапал став влас­ни­ком чи­ма­ло­го, хоч і за­нед­ба­но­го маєтку.

    Ні, не ми­ну­ли мар­но для Сатіапа­ла ро­ки пе­ре­бу­ван­ня в Росії та ті кар­ти­ни за­галь­но­го ви­бу­ху на­род­но­го гніву, які йо­му до­во­ди­ло­ся спос­теріга­ти на власні очі. Джа­ган­натх Сатіапал по­вер­нув­ся на батьківщи­ну не та­ким, як був раніше. За мов­чаз­ною покірністю індійських бідаків він ба­чив тих, хто ко­лись у май­бут­нь­ому прий­де до нього, раджі, й за­бе­ре все: і май­но, і жит­тя. До­цент Лаптєв не по­ми­ляв­ся, ко­ли при­пус­кав, що са­ме з цих мірку­вань Сатіапал і роз­дав зем­лю се­ля­нам.

    Але по­ряд з тим Сатіапал був і індійцем. Він лю­то не­на­видів чу­жо­зем­них за­гар­б­ників і по-своєму зи­чив доб­ра рідно­му на­ро­дові. Навіть са­мо­му він не хотів би приз­на­ти­ся, що в ньому бо­рють­ся два по­чут­тя - влас­ни­ка і гро­ма­дя­ни­на.

    Сина Сатіапа­ла, який пішов далі за нього, бу­ло стра­че­но, і ця подія зав­да­ла раджі ве­ли­чез­но­го уда­ру. Пер­ший день Азар­ха став для нього на­зав­ж­ди днем скор­бо­ти. А рані Марія відтоді втра­ти­ла енергійність і бадь­ористь. Свою єди­ну втіху, Ма­йю, во­на пиль­ну­ва­ла, як око. Це з її ви­мо­ги дівчи­ну зам­к­ну­ли в маєтку, навіть не по­ка­зу­ючи лю­дям. Рані Марія пов­сяк­час твер­ди­ла, що Ма­йя по­вин­на поїха­ти вчи­ти­ся до Росії.

    Сатіапал в душі по­год­жу­вав­ся з дру­жи­ною. Справді, що че­ка­ло на йо­го доч­ку в Індії? Тут дівча­та ви­хо­дять заміж, ма­ючи інко­ли два­над­цять, а то й оди­над­цять років, старіються в трид­цять і за все своє жит­тя не ба­чать ніяких ра­дощів. Хай до­ля доч­ки за­мож­но­го раджі скла­деть­ся знач­но кра­ще, але де га­рантія, що Ма­йя не пот­ра­пить до ла­бетів яко­гось невігла­са і не прок­ля­не зго­дом і батьків, і са­му се­бе?… Не ма­ючи си­на, Сатіапал хотів по­ба­чи­ти помічни­ка й спільни­ка в своїй дочці. Во­на по­вин­на бу­ла ста­ти однією з пер­ших вче­них жінок Індії. Росія - то хай і Росія. Сатіапал був пе­ре­ко­на­ний, що Ма­йя, як і він сам, не вит­ри­має дов­го на чу­жині й по­вер­неть­ся до­до­му.

    Влітку 1941 ро­ку сімнад­ця­тирічна Ма­йя по­вин­на бу­ла виїха­ти до Ра­дян­сь­ко­го Со­юзу і ли­ши­ти­ся там, аж до­ки скінчить універ­си­тет. Але війна пе­реш­ко­ди­ла здійснен­ню цього пла­ну.

    Поява Бер­то­на в маєтку Сатіапа­ла зда­ва­ла­ся ста­ро­му про­фе­со­рові ма­ло не чу­дом. Ко­ли б він вірив у богів, то наз­вав би це щед­рим по­да­рун­ком Шіви - бо­га, який втілює в собі одвічну зміну жит­тя і смерті. З’явив­ся син, з’явив­ся помічник у ро­боті, - той, хто був та­ким потрібним довгі ро­ки! І все це зав­дя­ки сліпо­му ви­пад­кові!

    Але ко­ли б Сатіапал знав історію сво­го си­на повніше, він пе­ресвідчив­ся б, що про ви­па­док в да­но­му разі не бу­ло й мо­ви.

    Випадок мав місце по­над трид­цять років то­му, чу­до­вої вес­ня­ної ночі в лісі поб­ли­зу від Кем­бріджа. А далі вже діяла су­во­ра за­ко­номірність. Хінчінбрук шу­кав лю­ди­ну, яка до­по­мог­ла б проб­ра­ти­ся до таємни­чо­го маєтку. З ску­пих аген­тур­них да­них ви­ри­со­ву­ва­ло­ся, що Сатіапал ду­же лю­бив сво­го єди­но­го си­на. І навіть ко­ли б Чарлз Бер­тон не пот­ра­пив до Індії, са­ме він був би приз­на­че­ний за помічни­ка Хінчінбру­кові, бо са­ме на йо­го фо­тог­рафії, після пе­рег­ля­ду ба­гать­ох сот інших, зу­пи­нив­ся пог­ляд од­но­го з досвідче­них керівників ан­глійсь­кої розвідки.

    Випадковість здаєть­ся не­пе­ред­ба­че­ним, не­кон­т­роль­ова­ним яви­щем тільки то­му, що не вдаєть­ся вра­ху­ва­ти всі до най­мен­шої об­с­та­ви­ни, про­аналізу­ва­ти су­час­не та ми­ну­ле.

    Ні, не ви­пад­ко­во пот­ра­пив до маєтку Сатіапа­ла Чарлі Бер­тон, Андрій Лаптєв і, на­решті, про­фе­сор Ка­линніков.

    Не до яко­гось іншо­го раджі, а са­ме до Сатіапа­ла од­но­го по­го­жо­го дня після до­щу приїхав си­во­бо­ро­дий по­важ­ний муж­чи­на, наз­вав се­бе і, ко­ли Сатіапал на­мор­щив ло­ба, при­га­ду­ючи, ска­зав:

    - Пане Сатіапал, ви ме­не не знаєте. Вірніше, не пам’ятаєте. Я - той, хто до­поміг вам по­хо­ва­ти ака­деміка Фе­до­ров­сь­ко­го на хрис­ти­ян­сь­ко­му кла­до­вищі Стам­бу­ла.

    Сатіапал здриг­нув­ся. З усіх ви­пад­ко­вих зус­трічей, як він міг уяви­ти, ця бу­ла йо­му най­неп­риємніша.

    Кочегар то­ва­ро-па­са­жир­сь­ко­го па­роп­ла­ва “Імпе­рат­ри­ця Марія” Ми­хай­ло Ка­линніков пот­ра­пив до ти­фоз­но­го ба­ра­ка Стам­бу­ла на­пе­ре­додні но­во­го ти­ся­ча дев’ятсот двад­цять пер­шо­го ро­ку. Це бу­ла нес­подіва­на, прик­ра при­го­да, але мо­же тільки зав­дя­ки їй Ми­хай­ло й уник­нув лап білог­вардійсь­кої кон­т­р­розвідки чи ту­рець­кої поліції.

    В ті дні на­лежність ко­че­га­ра Ка­линніко­ва до скла­ду служ­бовців ко­лиш­ньої па­роп­лав­ної ком­панії Ду­наєва бу­ла чис­то фор­маль­ною. Більшо­вик Ка­линніков сво­го ча­су дістав на­каз ор­ганізу­ва­ти пов­с­тан­ня на за­хоп­ле­но­му білог­вардійця­ми па­роп­лаві, успішно здійснив йо­го і гли­бо­кої ночі повів “Імпе­рат­ри­цю Марію”, - а вірніше “Зо­рю ре­во­люції”, - кур­сом норд-ост-ост на Но­во­російськ, відко­лов­шись від ес­кад­ри, яка тіка­ла з Кри­му.

    Це був не­по­га­ний по­да­ру­нок для мо­ло­дої Ра­дян­сь­кої Росії: “Імпе­рат­ри­ця” вез­ла чи­ма­лий за­пас зо­ло­та та об­мун­ди­ру­ван­ня. Крім то­го, на її бор­ту бу­ло кілька де­сятків ви­щих чинів білог­вардійсь­кої армії та безліч всіля­кої на­во­лочі в трю­мах.

    Операція про­хо­ди­ла чітко; офіцерів та білог­вардійсь­ку охо­ро­ну вда­ло­ся обез­зброїти без шу­му, од­нак се­ред пов­с­танців знай­шов­ся зрад­ник, - те­лег­рафіст іскро­вої радіостанції. По­тай від усіх він пе­ре­дав повідом­лен­ня про пов­с­тан­ня на ко­раблі, і вже че­рез кілька го­дин “Імпе­рат­ри­цю Марію” наз­дог­нав ка­но­нер­сь­кий чо­вен. Після ко­рот­ко­го бою пов­с­тан­ня бу­ло при­ду­ше­не. Ба­гать­ох з пов­с­танців роз­с­тріля­ли на місці, а Ка­линніко­ва та ще кількох членів рев­ко­му за­ку­ва­ли в кай­да­ни і при­вез­ли до Стам­бу­ла, щоб повіси­ти при­люд­но.

    В’язням вда­ло­ся втек­ти. Во­ни опи­ни­ли­ся на чу­жині, не ма­ючи жод­них за­собів для існу­ван­ня і рис­ку­ючи щох­ви­ли­ни пот­ра­пи­ти до рук пе­ресліду­вачів. Їх ря­ту­ва­ло тільки те, що на той час в Ту­реч­чині аж кишіло біло­емігрантів і се­ред цієї стро­ка­тої юр­би схо­ва­ти­ся бу­ло не­важ­ко.

    Десь у нічліжці Ка­линніков схо­пив ви­сип­ний тиф, дов­го опи­рав­ся хво­робі, але трид­ця­то­го груд­ня знеп­ри­томнів прос­то на ву­лиці і прий­шов до тя­ми аж у ве­ли­ко­му са­раї, пов­но­му сто­го­ну, смо­ро­ду, па­ра­зитів.

    Турки бо­ро­ли­ся з епідеміями по-ту­рець­ко­му. Кож­но­го хво­ро­го в ті ча­си, не на­ма­га­ючись навіть вста­но­ви­ти діагноз, вва­жа­ли за ти­фоз­но­го і не­гай­но зап­ро­то­рю­ва­ли до ізо­ля­то­ра, який ски­дав­ся скоріше на морг, аніж на лікар­ню.

    Той, хто пот­рап­ляв ту­ди здо­ро­вим, май­же обов’яз­ко­во зах­во­рю­вав. Хворі чи не з та­кою ж за­ко­номірністю вми­ра­ли. А мерці ва­ля­ли­ся по­руч з напівмер­т­ви­ми до­ти, до­ки хтось із оду­жу­ючих не ви­тя­гав тру­пи в ого­род­же­ний ко­лю­чим дро­том двір на по­та­лу хи­жим пта­хам.

    Михайло Ка­линніков ви­жив на­пе­рекір “ту­рецькій ме­ди­цині”. Тиф для нього те­пер був нес­т­раш­ний; а що подіти­ся ко­че­га­рові не бу­ло ку­ди, він, тільки-тіль­ки зіп’явшись на но­ги, по­чав на­во­ди­ти лад у ка­ран­тині.

    Маючи ду­же слаб­ке уяв­лен­ня про ме­ди­ци­ну, ко­че­гар повівся од­нак, як най­досвідченіший лікар. На­сам­пе­ред він роз­шу­кав се­ред оду­жу­ючих ме­диків і з їхньою до­по­мо­гою влаш­ту­вав ізо­ля­тор в ізо­ля­торі, виз­на­чив “по­хо­рон­ну ко­ман­ду” й розмістив хво­рих за хво­ро­ба­ми. З нас­тир­ли­вою рішучістю він до­бив­ся від турків доз­во­лу про­во­ди­ти всі не­обхідні де­зин­фекційні за­хо­ди, вип­ра­вив якусь там кількість ся­ких-та­ких ме­ди­ка­ментів і ор­ганізу­вав справ­ж­ню лікар­ню на базі мінімаль­них мож­ли­вос­тей.

    Турки по­ча­ли підтри­му­ва­ти йо­го, - в уся­ко­му разі, цей росіянин поз­бав­ляв їх зай­во­го кло­по­ту, а ви­мо­ги йо­го бу­ли нез­нач­ни­ми. Хворі на­зи­ва­ли Ка­линніко­ва “про­фе­со­ром”. Він не за­пе­ре­чу­вав, ро­зуміючи, що в ме­ди­цині ду­же час­то відігра­ють роль не справжні знан­ня, а вміння своєчас­но підтри­ма­ти хво­ро­го бо­дай яко­юсь фра­зою на нез­ро­зумілій мові або со­лод­ким чи гірким по­рош­ком. З своїми “ко­ле­га­ми” Ка­линніков по­во­див­ся з упев­не­ною вищістю, не вда­ючись в зайві роз­мо­ви, а це, як відо­мо, сприй­маєть­ся за оз­на­ку гли­бо­ко­го ро­зу­му. Та тоді й бра­ку­ва­ло ча­су для на­уко­вих бесід. Тре­ба бу­ло бо­ро­ти­ся за жит­тя хво­рих, і не­чис­лен­ний пер­со­нал “лікарні” ро­бив усе, що міг.

    Густа чор­на бо­ро­да та кас­то­ро­вий сюр­тук, зня­тий з яко­гось по­мер­ло­го, ро­би­ли двад­ця­тип’ятирічно­го ко­че­га­ра старішим вдвоє і навіть імпо­зан­т­ним. Тур­ки охо­че на­да­ли йо­му зван­ня “го­лов­но­го ліка­ря” та пра­ва на більш-менш са­мостійні дії.

    Одного ра­зу до ізо­ля­то­ра при­вез­ли но­во­го хво­ро­го. Всу­пе­реч за­ве­де­но­му по­ряд­ку, хво­рий ка­те­го­рич­но відмо­вив­ся ски­ну­ти своє вбран­ня і за­жа­дав ба­чи­ти го­лов­но­го ліка­ря. Ка­линніко­ву хоч-не-хоч до­ве­ло­ся піти до ізо­ля­то­ра.

    - Ось оцей, па­не про­фе­со­ре! - вка­зав санітар на си­во­го ста­ри­ка у вбранні, яке ко­лись дав­но, пев­не, бу­ло еле­ган­т­ним.

    Хворий ле­жав горілиць; йо­го об­лич­чя пашіло жа­ром, з вуст зри­ва­ло­ся хрипіння. Але як тільки він по­чув го­лос саніта­ра, од­ра­зу ж смик­нув­ся і, на­ма­га­ючись підвес­ти­ся, про­ше­потів:

    - Пане про­фе­со­ре… Про­шу… В ме­не зовсім не тиф. Це - сер­це, тільки сер­це…

    - Заспокойтесь, мій лю­бий! - ру­хом, який ко­жен наз­вав би про­фесійним, Ка­линніков узяв ста­ро­го за ру­ку, ма­ца­ючи пульс.

    Старик, мож­ли­во, й справді мав хво­ре сер­це - во­но ко­ло­ти­ло­ся ша­ле­но. Але не бу­ло сумніву, що він хво­рий са­ме на ви­сип­ний тиф: йо­го гру­ди вже вкри­ли­ся ха­рак­тер­ним ви­си­пом.

    - У вас тиф, мій лю­бий… - сум­но ска­зав Ка­линніков.

    - Тиф? - скрик­нув ста­рий. - Па­не про­фе­со­ре, я не маю пра­ва вми­ра­ти!… Ви - росіянин, так?… Мені ду­же, ду­же потрібно ба­чи­ти своїх ро­дичів…

    Калинніков розвів ру­ка­ми.

    - Не мож­на? - без­надійно за­пи­тав хво­рий. - Я - ака­демік Фе­до­ров­сь­кий, мо­же чу­ли?

    Кочегару Ка­линніко­ву ніко­ли досі не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти навіть про­фе­со­ра, а про ака­деміка він мав приб­лиз­но та­ке ж уяв­лен­ня, як і про марсіян. Але по­са­да зо­бов’яза­ла йо­го ствер­д­но кив­ну­ти го­ло­вою:

    - Це ім’я знає увесь світ, па­не ака­деміку!

    - Ні, ні, я тільки скром­ний біолог. Але… Я бу­ду дя­ку­ва­ти вам все жит­тя, як­що ви яки­мось чи­ном вик­ли­че­те сю­ди мо­го зя­тя, йо­го звуть Іван Ан­дрійо­вич Сатіапал. Не ди­вуй­тесь, що в нього та­ке чуд­не прізви­ще. Це - ду­же хо­ро­ша лю­ди­на, при­ват-до­цент Пе­тер­бур­зь­ко­го універ­си­те­ту. Я за­раз вам дам ад­ре­су. Во­ни навіть не зна­ють, що я тут. Ме­не схо­пи­ли на ву­лиці… Так, так, цілком нес­подіва­но… Мені ду­же потрібно йо­го ба­чи­ти… Увесь світ го­ло­дує… постійно го­ло­дує… А гру­бих кормів - скільки зав­год­но! Білки!… Ба­чи­те, он во­ру­шить­ся білко­ва мо­ле­ку­ла?! Ви ду­маєте, це мо­ле­ку­ла білка м’яса свині?… Ні в яко­му разі! Для її ство­рен­ня ви­ко­рис­та­но кро­пи­ву!… Ха-ха-ха - кро­пи­ву!

    Санітар підійшов до хво­ро­го і нак­рив йо­го ков­д­рою.

    - Маячить. Нав­ряд чи ви­жи­ве.

    - Несіть йо­го до моєї кімна­ти. Вик­лич­те ліка­ря Бор­тніко­ва.

    Навіть він, ко­че­гар, зро­зумів, що пе­ред ним ле­жить не зви­чай­ний хво­рий, один з тих за­мож­них, які го­тові бу­ли по­да­ти­ся хоч на край світу, аби втек­ти від не­на­вис­ної вла­ди робітників та се­лян.

    Академік!… Біолог!…

    Михайло Ка­линніков не вив­чав біології, йо­го нав­чан­ня юри­дич­но обірва­ло­ся то­го дня, ко­ли він, підліток, пішов пра­цю­ва­ти на тю­тю­но­ву фаб­ри­ку Стам­болі, а звідти - на “Імпе­рат­ри­цю Марію”. Але Ми­хай­лові до­ве­ло­ся про­чи­та­ти і “Капітал”, і бро­шу­ри Леніна, а сусіди по ка­мері в Ка­те­ри­нос­лавській ок­ружній в’язниці роз­к­ри­ли мо­ло­до­му ко­че­га­рові очі на білий світ.

    Калинніков відчув нез’ясов­ну сим­патію до цього ста­ри­ка.

    “Увесь світ го­ло­дує!…” “Білки з кро­пи­ви…”

    Це мо­же бу­ти тільки ма­ячінням, але хто засвідчить, що не про це са­ме мріяв усе жит­тя оцей ака­демік?… Він втік Росії, прав­да. Але хіба Ка­линніков не ба­чив та­ких, що рва­ли з роз­па­чу на собі во­лос­ся, ко­ли, охоп­лені за­галь­ною панікою, опи­ня­ли­ся на па­лубі па­роп­ла­ва, який на­зав­ж­ди відхо­див від рідної країни?

    Він, Ка­линніков, не сидіти­ме отут в Ту­реч­чині. Сюр­тук та бо­ро­да - до ча­су. А потім ски­ну­ти їх геть та й по­да­ти­ся на батьківщи­ну - хоч і вплав. А ко­ли ака­демік Фе­до­ров­сь­кий ви­жи­ве - він теж му­сить по­вер­ну­ти­ся до Росії. Мо­лодій рес­публіці бу­дуть потрібні ака­деміки!

    А то­му все гірша­ло й гірша­ло. Ся­кий-та­кий кон­силіум вста­но­вив, що надій на по­ря­ту­нок не­має.

    Власне, тиф про­хо­див у легкій формі. Але у ака­деміка бу­ло хво­ре сер­це, нез­дат­не вит­ри­ма­ти надмірне нап­ру­жен­ня. Ста­рий це знав і вже го­ту­вав­ся до швид­ко­го кінця.

    Він вже не ма­ячив про чу­десні білки, не бла­гав Ка­линніко­ва про зустріч з рідни­ми і тільки ди­вив­ся на нього жалібним пог­ля­дом та мов­ч­ки во­ру­шив спраг­ли­ми гу­ба­ми.

    - Пане Фе­до­ров­сь­кий, - ска­зав йо­му Ка­линніков. - На­пишіть все, що ви хо­че­те пе­ре­да­ти зя­теві. Мож­ли­во, я знай­ду засіб пе­рес­ла­ти за­пис­ку.

    Хворий по­хи­тав го­ло­вою:

    - Ні, па­не про­фе­со­ре… Зя­тя мені тре­ба ба­чи­ти осо­бис­то. І за­раз, до­ки я жи­вий. Це не прим­ха вми­ра­ючо­го. Я по­ви­нен роз­повісти йо­му од­ну таємни­цю - таємни­цю ду­же ве­ли­кої ва­ги. Здійснен­ня мо­го за­ду­му мо­же да­ти ко­ристь лю­дям всієї пла­не­ти… А я ось вми­раю в цьому бруд­но­му ка­ран­тині, і ніхто не хо­че згля­ну­тись на моє бла­ган­ня…

    - Давайте ад­ре­су! - рвуч­ко ска­зав Ка­линніков. - Я піду сам і при­ве­ду па­на Сатіапа­ла, хоч це, мо­же, й до­ро­го мені обійдеть­ся.

    Як “го­лов­ний лікар” Ка­линніков ко­рис­тав­ся де­яким довір’ям охо­ронців ка­ран­ти­ну. Але навіть во­ни не мог­ли ви­пус­ти­ти жод­ної лю­ди­ни за межі та­бо­ру без спеціально­го доз­во­лу санітар­но­го наг­ля­ду. До­ве­ло­ся ско­рис­та­ти­ся з про­хо­ду в дро­тяній за­го­рожі, - з тієї лазівки, яку про всяк ви­па­док при­го­ту­вав про­фе­сор-са­моз­ва­нець і якої не хотів по­ки що ви­яв­ля­ти.

    Пізньої ночі Ка­линніков вис­лиз­нув з та­бо­ру і манівця­ми по­дав­ся до Стам­бу­ла. Роз­шу­ка­ти потрібну лю­ди­ну вночі, в нез­на­йо­мо­му місті бу­ло б ду­же важ­ко, про­те ака­демік так де­таль­но опи­сав мар­ш­рут, що Ка­линніко­ву навіть не до­ве­лось роз­пи­ту­ва­ти шлях.

    Він дов­го сту­кав у вікон­це не­ве­ли­кої гли­но­бит­ної ха­луп­ки на ву­лиці Бахріє в од­но­му з найбідніших за­кутків міста. В Стам­булі на той час беш­ке­ту­ва­ли грабіжни­ки, то­му всякі нічні гості бу­ли не­ба­жа­ни­ми. Ніхто не ози­вав­ся на стук. Але як тільки Ка­линніков шеп­нув, що він від ака­деміка Фе­до­ров­сь­ко­го, двері пе­ред ним од­ра­зу ж відчи­ни­ли­ся. Йо­му ки­ну­ли­ся на­зустріч муж­чи­на й жінка і нав­пе­рей­ми по­ча­ли роз­пи­ту­ва­ти про до­лю ста­ро­го.

    Часу для роз­мов не бу­ло, то­му Ка­линніков тільки пе­ре­дав за­пис­ку ака­деміка і до­дав:

    - Поспішайте, па­не Сатіапал. Ніч ко­рот­ка. Не вик­лю­че­на мож­ливість, що вам навіть до­ве­деть­ся за­но­чу­ва­ти в ти­фоз­но­му ба­раці.

    - Нічого, - відповів ви­со­кий став­ний муж­чи­на, - я вже пе­рех­ворів на тиф.

    Він поп­ро­щав­ся з дру­жи­ною, поцілу­вав у чо­ло хлоп­чи­ка, який роз­ме­тав­ся на ганчір’ї в кут­ку кімна­ти, і ска­зав:

    - Ходімте.

    Обійшлося без при­год. Пе­ред світан­ком Ка­линніков і при­ват-до­цент Сатіапал зай­ш­ли до кімна­ти ба­ра­ка, де ле­жав хво­рий ака­демік.

    Певне, тільки над­люд­сь­ким нап­ру­жен­ням той три­мав се­бе в та­ко­му стані, ко­ли ще мож­на го­во­ри­ти й мис­ли­ти Про­те го­лос йо­го вже зга­сав, як зга­сає ба­гат­тя, ко­ли в ньому до­го­ра­ють дро­ва.

    - Ти прий­шов, Іва­не? - за­ше­потів він радісно. - А як Марійка?… Як онук?

    - Все га­разд, та­ту! - Сатіапал сів на ліжко і взяв хво­ро­го за ру­ку. - Ми че­каємо тільки на вас. Вже вда­ло­ся вик­ло­по­та­ти візу на в’їзд до Індії.

    - Ні! Ні! - зах­ви­лю­вав­ся хво­рий. - До Росії! Тільки до Росії! Вдо­ма кра­ще. Хай там що!… Але слу­хай: я вже ту­ди не по­вер­нусь. Мені су­ди­ло­ся по­мер­ти на чу­жині, і моє найбіль­ше ба­жан­ня - щоб ме­не по­хо­ва­ли отут не як пса, а як лю­ди­ну… Те­пер слу­хай­те ви, па­не про­фе­со­ре!… Йдіть сю­ди, ближ­че!… Тут не­має но­та­ря, не­ма духівни­ка, я не встиг склас­ти за­повіт, та він і не мо­же бу­ти юри­дич­но офор­м­ле­ний. Ви, па­не про­фе­со­ре, як росіянин, як лю­ди­на, якій я довіряю, бу­де­те за свідка… Все, що я маю, я за­повідаю тій країні, де я на­ро­див­ся і якій зо­бов’яза­ний усім. Це ду­же кош­тов­ний по­да­ру­нок… - ака­демік хап­ли­во роз­с­теб­нув со­роч­ку і з си­лою смик­нув щось з-під пах­ви. По­чув­ся тріск ма­терії, і в ру­ках хво­ро­го опи­ни­лась по­лот­ня­на тор­бин­ка, схо­жа на тор­бин­ки сільських шко­лярів.

    - Розкрийте, па­не про­фе­со­ре! - ака­демік прос­тяг­нув тор­бин­ку Ка­линніко­ву. - Це тільки па­пе­ри. Опи­си ек­с­пе­ри­ментів. Фор­му­ли. Хімічні ре­акції. Але ко­ли ці ре­акції бу­дуть здійснені на по­туж­них за­во­дах, люд­с­т­во поз­бу­деть­ся най­с­т­рашнішо­го, що йо­му заг­ро­жує, - го­ло­ду!… Со­рок років я пра­цю­вав над тим, щоб нав­чи­ти­ся пе­рет­во­рю­ва­ти на їжу такі про­дук­ти, яких не їдять навіть най­не­ви­баг­ливіші тва­ри­ни. Ніхто не знав про ці досліди, навіть мій зять, пан Сатіапал. Я май­же за­вер­шив досліджен­ня. Ось тут, у ва­ших ру­ках, на­уко­ва пра­ця, яка дасть мож­ливість кож­но­му більш-менш виз­нач­но­му біохімікові роз­ро­би­ти тех­но­логічний про­цес для за­водів штуч­но­го білка. На жаль, мені не вда­ло­ся ство­ри­ти та­кий смач­ний білок, щоб ним мог­ли хар­чу­ва­ти­ся лю­ди. Але тва­ри­ни їдять йо­го за­люб­ки і відго­до­ву­ють­ся як­най­к­ра­ще… Роз­к­рий­те, па­не про­фе­со­ре, і полічіть: тут по­вин­но бу­ти двісті два­над­цять сторінок.

    Калинніков роз­по­ров шов тор­бин­ки й ви­тяг звідти за­гор­ну­тий у про­зо­ру кле­йон­ку стос скла­де­них уд­воє ар­кушів ци­гар­ко­во­го па­пе­ру.

    Гортаючи сторінки, Ка­линніков по­жад­ли­во ха­пав очи­ма фор­му­ли, на­ма­га­ючись хо­ча б з урив­час­тих фраз дізна­ти­ся, про що йде мо­ва. Але на­пи­са­не бу­ло для нього справ­ж­нь­ою ки­тай­сь­кою гра­мо­тою. Він навіть не міг збаг­ну­ти, що до чо­го.

    - Так, па­не Фе­до­ров­сь­кий, тут двісті два­над­цять сторінок.

    - Прошу, пе­ре­дай­те ру­ко­пис па­нові Сатіапа­лу. Ви­ко­ну­ва­чем моєї волі я приз­на­чаю сво­го зя­тя, при­ват-до­цен­та Пе­тер­бур­зь­ко­го універ­си­те­ту Іва­на Ан­дрійо­ви­ча Сатіапа­ла. йо­му до­ру­чаєть­ся пе­ре­да­ти моє відкрит­тя за­кон­но­му уря­дові Росії не пізніше аніж че­рез три ро­ки з цього дня. Всі ма­теріальні ви­го­ди, які ви­ник­нуть від ре­алізації мо­го відкрит­тя, я за­повідаю моєму зя­теві та моїй дочці Марії Сатіапал. В разі, ко­ли при­бут­ки пе­ре­ви­щать двад­цять ти­сяч зо­ло­тих кар­бо­ванців, я за­повідаю спла­ти­ти про­фе­со­рові Ка­линніко­ву де­сять про­центів від цієї су­ми. Все!

    Запала мов­чан­ка. Хво­рий, який вит­ра­тив і без то­го ба­га­то сил, ле­жав, зап­лю­щив­ши повіки, і ди­хав урив­час­то. Ли­ше після дов­гої па­узи він про­ше­потів:

    - Іване, зап­ри­сяг­нись, що ти ви­ко­наєш мою ос­тан­ню во­лю!

    Сатіапал, який сидів увесь час мов­ч­ки, пох­му­ро вту­пив­шись в од­ну точ­ку, підвів го­ло­ву:

    - Тату, а ко­ли в Росії пе­ре­мо­жуть більшо­ви­ки?

    - Все од­но… - ти­хо відповів ста­рий. -Це - теж лю­ди. Я, син ко­лиш­нь­ого кріпа­ка, на­ро­див­ся й виріс у Росії. Я ба­чив, як го­ло­ду­ють лю­ди. І я не мо­жу поз­ба­ви­ти свою країну то­го, що їй на­ле­жить по пра­ву. Зап­ри­сяг­нись, Іва­не, що ти відда­си моє відкрит­тя Росії!

    - Присягаюсь! - глу­хо ска­зав Сатіапал.

    - Тепер я спокійний. За­лиш­те ме­не, я зас­ну. Ака­демік Фе­до­ров­сь­кий про­жив ще один день, а над­вечір сьомо­го трав­ня йо­го не ста­ло.

    Для Ка­линніко­ва заг­роб­но­го жит­тя не існу­ва­ло. Він твер­до знав, що для мер­т­во­го цілком бай­ду­же, де і як ле­жа­ти. Але ба­жан­ня ака­деміка бу­ти по­хо­ва­ним “по-люд­сь­ко­му” ста­ло для Ми­хай­ла свя­щен­ним. З по­ва­ги до ста­ро­го вче­но­го він вирішив не звер­та­ти ува­ги на не­без­пе­ку і ви­нес­ти труп з ка­ран­ти­ну.

    Удвох з Сатіапа­лом во­ни це й зро­би­ли. Спра­ва лед­ве не скінчи­ла­ся трагічно: вар­та поміти­ла їх і по­ча­ла стріля­ни­ну. Од­на з куль влу­чи­ла в мер­т­во­го ака­деміка, а дру­га дряп­ну­ла Ка­линніко­ва по спині. Од­нак тем­ря­ва да­ла мож­ливість втіка­чам зник­ну­ти і бла­го­по­луч­но діста­ти­ся до бу­дин­ку на ву­лиці Бахріє.

    Наступного дня ака­демік Фе­до­ров­сь­кий був по­хо­ва­ний.

    А ще че­рез два дні при­ват-до­цент Сатіапал втік із Стам­бу­ла,- підло втік, не ли­шив­ши навіть за­пис­ки і пос­лав­ши Ми­хай­ла Ка­линніко­ва до­мов­ля­ти­ся з кон­т­ра­бан­дис­та­ми про пе­рехід ту­рець­ко-російсь­ко­го кор­до­ну.

    - Отже, спад­коємець при­був одер­жа­ти свою час­т­ку спад­щи­ни? - про­фе­сор Сатіапал на­мор­щив но­са і по­ка­зав ру­кою на крісло. - Сідай­те, па­не про­фе­со­ре! Му­шу вас зас­му­ти­ти: відкрит­тя ака­деміка Фе­до­ров­сь­ко­го не ре­алізо­ва­не, і я не тільки не одер­жав двад­ця­ти ти­сяч кар­бо­ванців зо­ло­том, а навіть вклав у досліди все, що мав

    Андрій Лаптєв зди­во­ва­но пог­ля­дав то на Ка­линніко­ва, то на Сатіапа­ла. Ко­ли він і при­пус­кав­ся дум­ки про мож­ливість зна­йом­с­т­ва цих двох лю­дей, то у вся­ко­му разі не на грунті поділу якоїсь сумнівної спад­щи­ни.

    - Я не об­ра­жа­юсь на жар­ти, па­не Сатіапал! - спокійно відповів Ка­линніков, сіда­ючи в крісло. - Му­шу до­да­ти та­кож, що не цікав­лю­ся при­бут­ка­ми з капіта­лу. Я приїхав до вас, як ви­пад­ко­вий ду­шоп­ри­каж­чик небіжчи­ка і пред­с­тав­ник справ­ж­нь­ого спад­коємця - Ра­дян­сь­ко­го Со­юзу.

    - А ко­ли я відповім, що ру­ко­пис ака­деміка Фе­до­ров­сь­ко­го втра­че­но на­зав­ж­ди?

    - Мені ли­шить­ся не повіри­ти цьому і, ко­ли бу­дуть опубліко­вані хоч більш-менш значні на­укові праці про­фе­со­ра Сатіапа­ла, ого­ло­си­ти в пресі прав­ду про їхнє по­ход­жен­ня:

    У відповідь Сатіапал за­ре­го­тав:

    - Любий про­фе­со­ре, чха­ти я хотів на всякі ого­ло­шен­ня в пресі! А ви, ба­чу, про­дов­жуєте свою політи­ку шан­та­жу! Ди­ву­юсь, чо­му ви не наз­ва­ли­ся цього ра­зу ака­деміком?

    - А, це ви про ту на­шу “на­уко­ву бесіду” в Стам­булі?… Так, я зро­бив тоді ве­ли­ку по­мил­ку. Між іншим, в ті ча­си зван­ня про­фе­со­ра на­да­ли мені ті хворі, яких я, ко­че­гар, ря­ту­вав не так знан­ня­ми, як тур­бо­та­ми. Мо­жу до­да­ти, що са­ме стам­буль­сь­кий ка­ран­тин і до­поміг мені об­ра­ти про­фесію, ко­ли я по-сп­рав­ж­нь­ому взяв­ся за нав­чан­ня… Але ми відхи­ли­ли­ся від те­ми, па­не Сатіапал!

    Сатіапал мов­чав, див­ля­чись по­верх го­ло­ви співбесідни­ка. Зда­ва­лось, він вирішу­вав, що йо­му ро­би­ти, і ніяк не міг дійти потрібно­го вис­нов­ку.

    - Ні, па­не про­фе­со­ре, - ска­зав він зреш­тою. - Ви приїха­ли над­то ра­но. Нічо­го я вам не дам, до­ки не виз­наю за мож­ли­ве ого­ло­си­ти ре­зуль­та­ти ек­с­пе­ри­ментів на весь світ. Я не за­був умо­ви мо­го тес­тя. На­ша спільна з ним на­уко­ва пра­ця, справді, бу­де впер­ше опубліко­ва­на в Росії. Але тре­ба ще чи­ма­ло поп­ра­цю­ва­ти… А те­пер ли­шаєть­ся усу­ну­ти од­не не­по­ро­зуміння. Ви, пев­не, га­даєте, що я об­ду­рив вас у Стам­булі. Мож­ли­во. Але я був зму­ше­ний це зро­би­ти, бо ба­чив, що ви не той, за ко­го се­бе ви­даєте.

    - Так… Гм, так… - гмик­нув Ка­линніков. - Влас­не, го­во­ри­ти більш не­ма чо­го.

    Сатіапал спа­лах­нув, але стри­мав гос­т­ру відповідь, яка про­си­ла­ся на язик.

    - Ось пог­лянь­те! - він рвуч­ко роз­к­рив ящик сто­ла і ви­тяг стос кни­жок з чис­лен­ни­ми зак­лад­ка­ми. Роз­гор­нув од­ну з них. - Чи­тай­те!… Страш­на хро­но­логія го­ло­ду в Індії… По­чи­на­ючи з 1396 ро­ку, го­лод три­вав по­над де­ся­тиріччя і охо­пив усю півден­ну Індію, де май­же зовсім не ли­ши­ло­ся на­се­лен­ня. 1460, 1520, 1577 ро­ки - го­лод. 1629-1630 ро­ки - най­сильніший з усіх відо­мих до­ти ви­падків го­ло­ду, який охо­пив увесь Де­кан. 1650, 1659, 1685 - го­лод. 1718, 1747, 1757, 1766, 1774, 1782 - го­лод. На­решті, 1791-1792 ро­ки. Чи­тай­те! Це був най­сильніший го­лод в країні. В об­ласті ма­раттів він до цього ча­су відо­мий під наз­вою “Дагі Ба­ра”, тоб­то “го­лод че­репів”, че­рез ве­ли­чез­ну кількість че­репів, які біліли на до­ро­гах країни в ці ро­ки. Про дев’ятнад­ця­те сторіччя і наші ча­си не слід навіть го­во­ри­ти. Го­лод охоп­лює Індію кож­них вісім-дев’ять років!… А ось, чи­тай­те! - Сатіапал мет­нув­ся до ша­фи, ви­тяг звідти й жбур­нув на стіл пач­ку га­зет. - Ос­танній го­лод ти­ся­ча дев’ятсот со­рок треть­ого ро­ку. Чи­тай­те! “Пер­шо­го ве­рес­ня 1943 ро­ку лю­ди по­ча­ли вми­ра­ти прос­то на ву­ли­цях, і їхні тру­пи тер­за­ли со­ба­ки та хижі пта­хи”… “На по­чат­ку жов­т­ня 1943 ро­ку ма­унд ри­су кош­ту­вав сто п’ять рупій. А дівчат віком від трьох до два­над­ця­ти літ їхні бать­ки про­да­ва­ли до бу­динків роз­пус­ти по ціні від 10 анн до двох рупій”… “В Каль­кутті, на ву­лиці Кор­ну­еліс-стріт, у ве­ресні ва­ляв­ся труп хлоп­чи­ка, час­т­ко­во об’їде­ний со­ба­ка­ми”… На­га­даю, що Каль­кут­та - дру­ге ве­ли­чи­ною місто Індії, а Кор­ну­еліс-стріт - од­на з го­лов­них ву­лиць… Ну?… То нев­же ви га­даєте, па­не про­фе­со­ре, що я, індієць, мо­жу бай­ду­же ди­ви­ти­ся на страж­дан­ня го­лод­них?… І ко­му потрібніше сла­вет­не відкрит­тя ака­деміка Фе­до­ров­сь­ко­го - ба­гатій Росії чи вбогій Індії?!

    - Тому, - ур­вав йо­го Ка­линніков, - хто мо­же швид­ше втіли­ти мрію в дійсність. А ва­ша країна не вбо­га, ні! Прос­то її гра­бу­ють всі, ко­му охо­та.

    Сатіапал зібрав і зап­х­нув до шух­ля­ди книж­ки й га­зе­ти.

    - Припинимо роз­мо­ву на цю те­му, - ска­зав він пох­му­ро. - Пов­то­рюю, що свій борг пе­ред Росією спла­чу. Та й годі… Чи не ба­жаєте ви, па­не про­фе­со­ре, спо­чи­ти? На нас з па­ном Лаптєвим че­ка­ють термінові спра­ви.

    Це був нічим не за­мас­ко­ва­ний на­тяк на те, що аудієнцію слід вва­жа­ти закінче­ною. Сатіапал навіть не зап­ро­по­ну­вав Ка­линніко­ву оз­на­йо­ми­тись хо­ча б з тим, що по­ка­зу­вав Лаптєву.

    - Ні, па­не Сатіапал, - з спокійною гідністю відповів Ка­линніков. - Я поїду до­до­му. В свій час я мріяв про цю зустріч і уяв­ляв її де­що іншою. Відряд­жен­ня до Індії я сприй­няв з радістю, бо знав, що ви тут. Але… Що ж - да­руй­те!

    Професор вкло­нив­ся і поп­ря­му­вав до ви­хо­ду.

    - Зачекайте, Ми­хай­ле Пет­ро­ви­чу, - ска­зав Лаптєв. - Я їду з ва­ми.

    Давно стри­му­ва­не ба­жан­ня вир­ва­ло­ся на­зовні. Він ма­ло що зро­зумів з цієї зап­лу­та­ної історії, яка відбу­лась десь і ко­лись, але об­раз Сатіапа­ла ос­та­точ­но втра­тив для до­цен­та ри­си таємни­чої при­ваб­ли­вості. За­ли­ша­ти­ся в цьому тос­к­но­му па­лаці Андрій не міг.

    - Пане Сатіапал, ви доз­во­ли­те мені ог­ля­ну­ти хво­ру пе­ред від’їздом?

    - Прошу! - ки­нув Сатіапал і нах­ню­пив­шись вий­шов з кімна­ти. Че­рез кілька хви­лин до Лаптєва підійшов служ­ник і пе­ре­дав, що рані Марія че­кає на російсько­го ліка­ря.

    Шлях до по­коїв дру­жи­ни Сатіапа­ла Андрієві був відо­мий. Ко­ли до­цент ввійшов до кімна­ти, він, як і пер­шо­го ра­зу, на­сам­пе­ред по­ба­чив Ма­йю, що сиділа по­руч ма­тері на ліжкові.

    - Ідіть сю­ди, мій лю­бий рятівни­ку! - хво­ра підве­лась на ліжкові, і Ма­йя підкла­ла їй по­душ­ку під спи­ну.

    - Здрастуйте, Маріє Олек­сан­дрівно! - ве­се­ло привітав­ся Лаптєв. - Сподіва­юсь, ви по­чу­ваєте се­бе доб­ре?

    - Майже. Але це, ма­буть, тим­ча­со­ве яви­ще. Лю­ди­на, яка втра­ти­ла смак до жит­тя, нав­ряд чи жи­ти­ме дов­го.

    Належало б зас­по­коїти хво­ру, роз­повісти їй якусь при­нагідну пов­чаль­ну історію, але Андрій Лаптєв відчу­вав, що все це зай­ве. Справді, що мог­ло підтри­му­ва­ти отут цю жінку, яка так ніко­ли й не змог­ла, без­пе­реч­но, знай­ти своє місце на чу­жині?

    - Я вам ду­же вдяч­на, па­не Лаптєв. Але я про­си­ла б вас ще про од­ну пос­лу­гу. Ви сьогодні виїжд­жаєте, так?… То роз­кажіть мені щось про Росію…

    Андрій по­хи­тав го­ло­вою. Що він міг роз­повісти?… Рідне й близь­ке йо­му бу­ло б для цієї жінки чу­жим і нез­ро­зумілим. Спо­га­ди тільки б роз’ятри­ли ду­шу йо­му са­мо­му, бо чу­жи­на ли­шаєть­ся чу­жи­ною.

    - Ну, га­разд, - ти­хо ска­за­ла Марія Олек­сан­дрівна. - Хай іншим ра­зом. Ад­же ви бу­де­те до нас приїжд­жа­ти?

    Куточком ока, на­че зовсім не­нав­мис­не, Андрій по­зир­нув на Ма­йю. Дівчи­на хму­ри­лась, че­ка­ючи на йо­го відповідь.

    - Так, приїзди­ти­му. Як­що ви­па­де час і на­го­да.

    - Приїжджайте. А щоб ви не за­бу­ли нас, я по­да­рую вам од­ну річ з ду­же невідповідною, прав­ду ка­жу­чи, наз­вою - “камінь са­мо­за­бут­тя”.

    Майя взя­ла із сто­ли­ка не­ве­ли­ку ла­ко­ва­ну скринь­ку і пе­ре­да­ла ма­тері. Та відкри­ла криш­ку, і пе­ред Лаптєвим блис­нув на чорній ок­са­ми­товій по­ду­шечці ве­ли­кий бла­кит­ний, дбай­ли­во відшліфо­ва­ний крис­тал у формі гран­час­то­го плас­ку­ва­то­го дис­ка.

    - Це не кош­товність. Ювеліри нав­ряд чи зап­ла­ти­ли б навіть вартість об­роб­ки цього крис­та­лу. Але це - од­на з найцінніших ре­чей ро­ду Сатіапалів. Кож­на ма­ти пе­ре­дає цей крис­тал дру­жині сво­го стар­шо­го си­на в день їхнього весілля. По­да­ру­нок не мож­на наз­ва­ти щас­ли­вим: свою наз­ву він дістав то­му, що ко­ли чо­ловік роз­лю­бить дру­жи­ну, їй ли­шить­ся тільки ди­ви­ти­ся у цей крис­тал і зга­ду­ва­ти ми­ну­ле. Слід виз­на­ти, що цей камінь час­т­ко­во до­по­ма­гає лю­дині за­бу­ти своє го­ре. Я знаю: са­могіпноз, нічо­го неп­ри­род­но­го. Але й я ко­лись го­ди­на­ми ди­ви­лась у мінли­ву си­низ­ну оцих гра­ней і ба­чи­ла те, що втра­ти­ла без­по­во­рот­но… Камінь по пра­ву на­ле­жав Андрієві, моєму си­нові, - вірніше, йо­го май­бутній дру­жині. Те­пер я да­рую йо­го вам.

    Андрій не знав, як сприй­ня­ти цей по­да­ру­нок. Марія Олек­сан­дрівна поміти­ла йо­го ва­ган­ня і пок­ла­ла фут­ляр­чик з крис­та­лом йо­му на до­ло­ню:

    - Беріть! Рід Сатіапалів за­ги­нув ра­зом з моїм си­ном. Мені бу­ло б ду­же прик­ро, ко­ли б я нічим не віддя­чи­ла вам за тур­бо­ти… Ма­йю, піди, будь лас­ка, та за­мов для пас з па­ном Лаптєвим ка­ви…

    Андрій зро­зумів, що рані Марія хо­че ска­за­ти йо­му ще щось. Зро­зуміла це й Ма­йя і зра­зу ж вий­ш­ла.

    - Пане Лаптєв, - про­ше­потіла хво­ра. - Мені ли­ши­ло­ся жи­ти не­дов­го, я це знаю. Смерть ме­не не ля­кає. Але ме­не тур­бує до­ля доч­ки… Що во­на тут ро­би­ти­ме?… Умов­те її поїха­ти до Ра­дян­сь­ко­го Со­юзу. їй там бу­де кра­ще… Обіцяєте, па­не Лаптєв?

    - Обіцяю, - ска­зав Андрій. Зреш­тою, нічо­го іншо­го відповісти він не міг. - А за­раз, Маріє Олек­сан­дрівно, я маю їха­ти. На ме­не че­ка­ють.

    - Щасти вам! - ска­за­ла хво­ра.

    В ко­ри­дорі Андрій зустрів Ма­йю. Во­на сто­яла, за­жу­ре­но див­ля­чись у вікно, і рвуч­ко обер­ну­лась, за­чув­ши кро­ки.

    - Ви закінчи­ли “тет-а-тет”? - за­пи­та­ла во­на з вик­ли­ком. - Пев­не, ма­ма зно­ву кло­по­та­ла­ся про мою до­лю… Всі кло­по­чуть­ся про ме­не так, ніби я не­мов­ля, і всі на­ма­га­ють­ся поз­ба­ви­ти ме­не пра­ва хо­ча б на один са­мостійний рух…

    - Прощайте, Ма­йю! - Андрій підійшов до неї і взяв за обидві ру­ки. - Я ба­жаю вам щас­тя і дов­го пам’ята­ти­му вас.

    - Дякую… - дівчи­на враз обм’як­ла і зніти­лась. - Я не за­бу­ду вас теж. Ви зовсім не схо­жий на тих, ко­го мені до­ве­ло­ся ба­чи­ти. Мені здаєть­ся, що са­ме та­ки­ми силь­ни­ми й нез­ро­зуміли­ми і ма­ють бу­ти росіяни… А я…

    Майя за­мов­к­ла на мить і нах­му­ри­ла чо­ло:

    - Ви знаєте, що оз­на­чає моє ім’я?… “Ма­йя”, як го­во­рять свя­щенні кни­ги брах­манізму, це тільки ма­ре­во, що сприй­маєть­ся за дійсність, фа­та мор­га­на, яка роз­п­ли­ваєть­ся, не ли­ша­ючи по собі й сліду… Пев­не, мої бать­ки не­са­мохіть да­ли мені цілком влуч­не ім’я… А я так хотіла зро­би­ти щось ду­же хо­ро­ше, ду­же кра­си­ве, - та­ке, що вра­зи­ло б увесь світ! Мені зда­ва­ло­ся іноді, що в ме­не за пле­чи­ма є мо­гутні кри­ла, і до­сить їх вип­рос­та­ти, щоб злетіти в над­х­мар’я… Не глу­зуй­те з ме­не. Я го­во­рю це тільки то­му, що ви не схо­жий на інших і, мож­ли­во, хоч тро­хи зро­зумієте ме­не… Мені тут ду­же, ду­же важ­ко… Ви з’яви­ли­ся, як пос­ла­нець іншо­го, чу­жо­го й при­над­но­го світу, збу­ди­ли в мені дух нес­по­кою і су­пе­реч­нос­тей. Ви поїде­те, а в ме­не ще дов­го-дов­го щеміти­ме сер­це за не­ба­че­ним і нез­на­ним… Па­не Лаптєв, обіцяй­те мені, що ви приїде­те ще хоч раз, ко­ли я зап­ро­шу вас сю­ди. Мо­же, це бу­де об­тяж­ли­во для вас, але хоч по­обіцяй­те…

    Вона ди­ви­лась в очі Андрієві тос­к­ним пог­ля­дом, на­че жду­чи хо­лод­них і злих слів осу­ду. її пальці тремтіли, і цей нер­во­вий дрож пе­ре­да­вав­ся Лаптєву, зму­шу­вав йо­го м’язи нап­ру­жу­ва­ти­ся, а сер­це би­ти­ся прис­ко­ре­но.

    - Не дивіться так на ме­не! - ска­зав він май­же гру­бо. - Я не вит­ри­маю!

    Дівчина в пер­шу мить не зро­зуміла, а потім очі Ан­дрія ска­за­ли їй все.

    - Ні, ні!… - во­на роз­ве­ла ру­ки, щоб звільни­ти їх, і в цю мить тор­к­ну­лась во­лос­сям Ан­дрійо­вої що­ки.

    Нездатний стри­ма­ти по­ри­ву, він схо­пив дівчи­ну за плечі, поцілу­вав і не ози­ра­ючись пішов швид­ко, май­же побіг.

    Майя сто­яла, мов ура­же­на блис­ка­ви­цею. В неї па­лах­котіли що­ки, сер­це ви­тан­ць­ову­ва­ло ша­ле­ний та­нок, па­мо­ро­чи­ла­ся го­ло­ва.

    Дівчина са­ма не зна­ла, що з нею коїть­ся. Ко­ли б її за­пи­та­ли, чи надійшло до неї ко­хан­ня, во­на лю­то за­пе­ре­чи­ла б. їй за­раз зда­ва­лось, що то­го поцілун­ку зовсім не бу­ло, а то тільки при­ма­ри­лось. Во­на не гніва­лась і не раділа, а ди­ву­ва­лась із чуд­но­го ста­ну див­но­го безвілля і тос­к­но­го не­по­кою, який впав на неї так наг­ло і ніяк не зни­кав.

    Лаптєв теж не міг отя­ми­тись. Все вий­ш­ло ду­же нес­подіва­но і ли­ши­ло по собі відчут­тя гірко­ти й не­за­до­во­лен­ня з са­мо­го се­бе. Замість підтри­ма­ти дівчи­ну теп­лим сло­вом, він повівся, як па­ру­бок-вітро­гон…

    Андрій гань­бив се­бе, але по­чу­вав, що ко­ли б зно­ву пов­то­ри­лась ця зустріч, він зно­ву втра­тив би вла­ду над со­бою. Ма­йя ста­ла йо­му зро­зумілою і близь­кою са­ме в ті хви­ли­ни, ко­ли по­ча­ла роз­к­ри­ва­ти свою ду­шу, свої сильні по­ри­ван­ня ску­тої в ба­жан­нях лю­ди­ни.

    Ох, ко­ли б во­на не бу­ла доч­кою Сатіапа­ла і жи­ла б не в Індії, а в Ра­дян­сь­ко­му Со­юзі! Тоді кож­на зустріч з нею бу­ла б для нього свя­том, і не тільки за її вик­ли­ком, а щод­ня при­хо­див би він до неї, нез­ва­жа­ючи на час і відстань!

    Але все це - дурні при­пу­щен­ня! Тре­ба їха­ти звідси, їха­ти на­зав­ж­ди, за­бу­ти маєток раджі і зо­ло­то­ко­су дівчи­ну з ок­са­ми­то­во­чор­ни­ми очи­ма, яка про­май­ну­ла чу­дес­ним ма­ре­вом і як ма­ре­во зник­не.

    Калиннікова і Лаптєва про­вод­жав сам Сатіапал. Він мав виг­ляд сер­деч­но­го, гос­тин­но­го гос­по­да­ря, який ду­же шко­дує, що гості виїздять пе­ред­час­но, і тільки в очах у нього пе­ребіга­ла ціла га­ма по­чуттів, - від об­ра­зи й злості до справ­ж­нь­ого, щи­ро­го жа­лю.

    - То приїздіть, приїздіть ще! Мож­ли­во, я за місяць-два про­де­мон­с­т­рую вам ще де­які досліди та дам но­вий тре­пан, який мені не­за­ба­ром ви­го­ту­ють…

    Сатіапал нав­мис­не уни­кав пря­мо­го звер­нен­ня, але яс­но бу­ло, що він го­во­рить все це тільки для Лаптєва і цілком ігно­рує Ка­линніко­ва. Андрієві це бу­ло неп­риємно, і він од­мов­чу­вав­ся або відповідав од­нослівно.

    Вже ко­ли гості сіли в ма­ши­ну, за во­ро­та вий­ш­ла Ма­йя, ве­ду­чи на лан­цюж­ку ко­рич­нь­ово­го пса.

    - Пане Лаптєв, я хотіла б вам по­да­ру­ва­ти Са­му­ма. Він ваш по пра­ву.

    - Дякую, Ма­йю! - Андрій сплиг­нув з ма­ши­ни, підійшов ближ­че до дівчи­ни й пог­ла­див со­ба­ку. - Це справді кош­тов­ний по­да­ру­нок. Але доз­воль­те заб­ра­ти йо­го тро­хи пізніше. Я за­раз не змо­жу приділи­ти Са­му­мові на­леж­ної ува­ги.

    - Гаразд, Ан­дрію Іва­но­ви­чу, - дівчи­на на­че аж зраділа. - Змо­же­те заб­ра­ти йо­го ко­ли зав­год­но.

    Вже ко­ли ав­то­ма­ши­на од’їха­ла да­ле­чень­ко від воріт маєтку, Андрій озир­нув­ся.

    Освітлена про­ме­ня­ми при­західно­го сон­ця, на шо­се сто­яла дівчи­на з со­ба­кою.

    - “Майя”… - про­ше­потів Лаптєв. - Міраж, який за­раз зник­не і розвієть­ся на­зав­ж­ди!

    Він озир­нув­ся ще раз, ко­ли ма­ши­на наб­ли­зи­лась до по­во­ро­ту, і по­ба­чив, що до дівчи­ни підхо­дить якийсь муж­чи­на. Відстань вже не доз­во­ля­ла розібра­ти ри­си об­лич­чя, але Андрій був пе­ре­ко­на­ний, що то Чарлі Бер­тон.

    А пізно вве­чері Андрій зга­дав за по­да­ру­нок рані Марії.

    Він роз­к­рив фут­ляр, ви­тяг­нув і пок­лав на до­ло­ню бла­кит­ну­ва­тий крис­тал, виріза­ний, пев­не, з гірсько­го криш­та­лю.

    Неяскраве світло аку­му­ля­тор­ної лам­поч­ки виг­ра­ва­ло на блис­ку­чих гра­нях, прим­х­ли­во пе­ре­ли­ва­ло­ся десь в йо­го гли­бині.

    “Кристал са­мо­за­бут­тя!” зга­да­ло­ся Андрієві.

    Він по­ди­вив­ся у глиб крис­та­ла пильніше, йо­му зда­ло­ся, що там, за бла­кит­ни­ми гра­ня­ми, во­ру­шить­ся щось жи­ве.

    Але то був нев­лов­ний утвір фан­тазії, нез’ясов­на гра світла. Ле­гень­ке тремтіння ру­ки пе­ре­да­ва­ло­ся шмат­кові криш­та­лю, і від цього видіння міни­ло­ся, на­бу­ва­ло прим­х­ли­вих хи­мер­них форм.

    Андрій знав, що мож­на загіпно­ти­зу­ва­ти са­мо­го се­бе, як­що дов­го й пиль­но ди­ви­ти­ся в напівтем­ряві на будь-який блис­ку­чий пред­мет. Щось подібне до гіпно­зу і відчу­вав він те­пер. Тьмяніли й роз­п­ли­ва­ли­ся дов­ко­лишні пред­ме­ти, внутрішність на­ме­ту то­ну­ла в гли­бокій імлі, бла­кит­ний крис­тал спов­ню­вав­ся чис­то­го про­зо­ро­го сяй­ва, а на йо­го тлі чор­ною ка­меєю, різьбле­ним профілем пос­тав си­лу­ет Майї, - рель­єфний, близь­кий і лю­бий.

    Андрій здриг­нув­ся, кліпнув очи­ма, і видіння зник­ло.

    На руці ле­жав зви­чай­ний, хоч і ста­ран­но відшліфо­ва­ний, шма­ток бла­кит­ну­ва­то­го гірсько­го криш­та­лю,

    Поїхав Андрій Лаптєв - і в маєтку Сатіапа­ла рап­том ста­ло по­рож­ньо й ти­хо.

    Здавалося б, що там од­на лю­ди­на? Чи ба­га­то во­на мо­же з’їсти-ви­пи­ти, на­го­во­ри­ти й вис­лу­ха­ти?… Про­те са­ме при­бут­тя ра­дян­сь­ко­го ліка­ря пос­та­ви­ло шке­ре­берть ус­та­лені по­ряд­ки, ско­лих­ну­ло розміре­ний плин жит­тя не­ве­ли­ко­го ос­трівця се­ред джунглів.

    Раджа Сатіапал да­рем­но вва­жав до­цен­та Лаптєва тільки своїм гос­тем. На ра­дян­сь­ко­го ліка­ря з ша­ноб­ли­вою по­ва­гою і де­яким ос­т­ра­хом по­зи­ра­ли всі меш­канці маєтку.

    Те, що Лаптєв уря­ту­вав рані Марію, бу­ло для прос­тих індійців най­пе­ре­кон­ливішим до­ка­зом то­го, що в Ра­дян­сь­ко­му Со­юзі справді тво­рять­ся чу­де­са. Сам то­го не ба­жа­ючи, рад­жа знач­но підірвав овій ав­то­ри­тет в очах тих, хто звик вва­жа­ти йо­го за напівбо­га. А роз­мо­ви ста­ро­го Джоші, який не міг втри­ма­ти­ся від по­пу­ля­ри­зації своїх бесід з Лаптєвим, роз­па­лю­ва­ли цікавість прос­тих лю­дей, при­му­шу­ва­ли їх за­мис­лю­ва­тись над са­мою сут­тю жит­тя.

    І ось все це зник­ло. З льохів бу­ло зно­ву ви­пу­ще­но пох­му­рих не­то­ва­рись­ких псів, які навіть не гав­ка­ли, бо не ма­ли на ко­го. За кілька днів усеп­ро­ник­ли­ва пи­лю­ка вкри­ла тов­с­тим ша­ром ко­лиш­ню кімна­ту Ан­дрія Лаптєва. Ста­рий Джоші те­пер по­рав­ся біля та­рин і, вже як щось да­ле­ке і май­же не­ре­аль­не, зга­ду­вав про свої при­го­ди та про щи­ро­го й прос­то­го сагіба. А ко­ли рані Марія відчу­ла се­бе кра­ще і, як зав­ж­ди, по­ча­ла по­ряд­ку­ва­ти в па­лаці, все, зда­ва­ло­ся, ста­ло на своє місце, - аж не віри­лось, що отут про­тя­гом ос­танніх двох місяців відбу­ли­ся події ве­ли­чез­ної ва­ги.

    Але то бу­ло тільки зовні. Про Лаптєва не за­був ані Сатіапал, ні рані Марія, а тим більше Ма­йя. Прав­да, про нього не зга­ду­ва­ли, але по­де­ко­ли мов­чан­ка го­во­рить про став­лен­ня до лю­ди­ни да­ле­ко більше, аніж три­валі роз­мо­ви. Чо­мусь ви­хо­ди­ло так, що ко­жен з сім’ї Сатіапалів ми­мохіть і по­тай від інших порівню­вав тих двох муж­чин, яких привів ви­па­док до цього маєтку, - Ан­дрія Лаптєва та Чарлі Бер­то­на.

    Рані Марія відчу­ла інстин­к­тив­ну неп­ри­язнь до мо­ло­до­го ан­глійця з пер­шо­го ж дня зна­йом­с­т­ва. Див­на схожість Чарлі з її си­ном бу­ла для неї об­раз­ли­вою насмішкою. Ма­ти ніко­ли не по­да­рує тим, хто вбив її си­на, а Бер­тон був од­ним з англійців та ще й офіце­ром.

    Звичайний такт і вміння при­хо­ву­ва­ти свої по­чут­тя доз­во­ли­ли рані Марії пос­та­ви­тись до Бер­то­на з спокійною гідністю, але й тільки. В уся­ко­му разі, во­на не при­пус­ка­ла­ся дум­ки, що між її доч­кою й чу­жин­цем мо­жуть ви­ник­ну­ти близькі сто­сун­ки, і терпіла при­сутність Бер­то­на то­му, що цього хотів Сатіапал.

    Раджа не міг ли­ша­ти­ся без­п­рис­т­рас­ним до то­го, ко­го вва­жав за сво­го си­на. Він по­тай радів з успіхів Бер­то­на, на­ма­гав­ся при­пи­са­ти йо­му най­вищі людські якості і навіть гнівав­ся на се­бе, ко­ли в мо­зок рап­том вди­ра­ли­ся спо­га­ди про Лаптєва з йо­го досвідченістю і впев­неністю, з тим діапа­зо­ном люд­сь­ких мож­ли­вос­тей і якос­тей, яких, на жаль, бра­ку­ва­ло пов­ною мірою Чарлі.

    Бертон в свою чер­гу вив­чав Сатіапа­ла, підсвідо­мо по­чу­ва­ючи, що пот­ра­пив у ви­нят­ко­ве ста­но­ви­ще лю­бим­чи­ка. Він не хотів ут­ра­ти­ти при­надні мож­ли­вості і на­ма­гав­ся пов­сяк­час вис­та­ви­ти се­бе в кра­що­му світлі. Про Май­к­ла Хінчінбру­ка Бер­тон по­чав уже за­бу­ва­ти, по­тай сподіва­ючись, що той за­ги­нув.

    Те, що Бер­то­нові не до­во­ди­ло­ся ква­пи­ти­ся з ви­ко­нан­ням зав­дан­ня і пра­цю­ва­ти тільки на са­мо­го се­бе, знач­но по­лег­ши­ло йо­му умо­ви. Чарлі не ниш­по­рив по за­кут­ках ла­бо­ра­торій, не ви­яв­ляв надмірної ціка­вості. Він не тор­к­нув­ся б навіть найцікавіших ру­ко­писів і бай­ду­же прой­шов би повз напівод­чи­не­ний сейф. Ко­ли вже рис­ку­ва­ти, то на все. Він за­раз тільки вти­рав­ся в довір’я, тяг­ну­чи до ла­со­го шма­точ­ка лап­ку по лапці. І ця так­ти­ка що­до Сатіапа­ла повністю се­бе вип­рав­до­ву­ва­ла: рад­жа був близь­кий то­го, щоб роз­повісти своєму помічни­кові знач­но більше, аніж будь-ко­му.

    Однак Бер­то­на що­раз дуж­че по­ча­ла не­по­коїти Ма­йя. Він ба­чив, що рані Марія не­до­люб­лює йо­го, і йо­му, зреш­тою, нач­ха­ти бу­ло на це. Але не вик­лю­ча­лась мож­ливість, що са­ме ста­ра кня­ги­ня підбу­рює доч­ку про­ти нього.

    Чарлі по­си­лив спос­те­ре­жен­ня, на­ма­гав­ся бу­ти з дівчи­ною як­най­дов­ше, що­ра­зу вда­вав­ся до іншої так­ти­ки по­вод­жен­ня що­до неї, і все - мар­но. Змінив­ся не він, Бер­тон. Зміни­лась Ма­йя, йо­го владність і на­по­лег­ливість, - вип­ро­бу­ва­на зброя в сто­сун­ках з жінка­ми, - те­пер нат­рап­ля­ли на бай­ду­жий скеп­ти­цизм тієї, яка ще зовсім не­дав­но зда­ва­лась пе­ре­мо­же­ною. Хай там що ска­зав Чарлі, хай там що зро­бив, - кож­но­го ра­зу на ньому зу­пи­няв­ся до­пит­ли­вий Майїн пог­ляд. Дівчи­на, зда­ва­лось, порівню­ва­ла йо­го сло­ва і вчин­ки з яки­мись інши­ми зраз­ка­ми, і це порівнян­ня, як відчу­вав Чарлі, май­же зав­ж­ди бу­ло не на йо­го ко­ристь.

    Інколи Бер­тон при­пус­кав­ся дум­ки, що йо­му пе­ре­тяв шлях якийсь су­пер­ник. Але хто?… Російський лікар?

    Чарлі відтво­рю­вав у пам’яті нез­г­раб­ну пос­тать до­цен­та Лаптєва,- опук­лий лоб, за­важ­ку ста­ту­ру,- і ре­го­тав: ні, да­ле­ко йо­му до справ­ж­нь­ого кра­се­ня!… Та все ж дум­ка знов і знов по­вер­та­ла­ся до російсько­го ліка­ря, і навіть при­хо­ва­на во­рож­не­ча Бер­то­на до сво­го рятівни­ка свідчи­ла про те, що англієць да­ле­ко не та­кий пев­ний се­бе, як хотів ду­ма­ти.

    А од­но­го ве­чо­ра Чарлі впер­ше за кілька років відчув ша­ле­ний на­пад рев­нощів.

    Він ішов по­ко­ями до Майї і поціка­вив­ся її кар­ти­на­ми. На моль­берті в кут­ку кімна­ти виднілась пос­тать лю­ди­ни з со­ба­кою. В кут­ки вже за­пов­зав прис­мерк, то­му Бер­тон, щоб роз­ди­ви­ти­ся, підійшов ближ­че.

    Просто на нього по­зир­ну­ли вперті сірі очі Ан­дрія Лаптєва. Росіянин був зоб­ра­же­ний в позі лю­ди­ни, яка за­мис­ли­лась пе­ред тим, як зро­би­ти рішу­чий крок. Ко­рич­нь­овий пес ди­вив­ся упе­ред, на­шо­ро­шив­ши ву­ха, а росіянин мус­ку­ляс­тою ру­кою три­мав йо­го за оший­ник.

    Картина бу­ла не закінче­на. Ще на ній не ляг­ли ті дбай­ливі штри­хи, які пом’якшу­ють ри­си об­лич­чя приємною грою світла й тіні, од­нак у та­ко­му виг­ляді во­на, мож­ли­во, бу­ла навіть кра­щою, бо ро­би­ла Ан­дрія Лаптєва су­ворішим і енергійнішим.

    - Подобається?

    Майя підійшла зовсім без­шум­но і кілька се­кунд сто­яла за спи­ною Бер­то­на.

    - Непогано! - нед­ба­ло обізвав­ся той. - Тільки містер Лаптєв у вас тут над­то ге­роїчний.

    - А він та­кий і є, - спокійно за­пе­ре­чи­ла дівчи­на. - До речі, ото­го пса він зумів підко­ри­ти про­тя­гом кількох хви­лин. Іншим цього зро­би­ти не вда­ва­ло­ся.

    - Певне, цей пес не сти­кав­ся з справжнім муж­чи­ною! - бе­за­пе­ляційно за­явив Бер­тон. - Де він, той пес? Він ля­же до моїх ніг, мов яг­нят­ко!

    - Ви так га­даєте?… - Ма­йя по­ди­ви­лась на Бер­то­на так, ніби він ска­зав щось об­раз­ли­ве. - Ну, то що ж - ходімте. Але знай­те: ря­ту­ва­ти вас більш не бу­ду!

    Це був нед­воз­нач­ний на­тяк на історію з шес­ти­ру­кою мав­пою, і Бер­то­нові до­ве­ло­ся про­ков­т­ну­ти об­ра­зу. Ма­йя од­чи­ни­ла двері своєї спальні й пок­ли­ка­ла:

    - Самум!

    Пес ус­ко­чив до вітальні од­ним стриб­ком. Він, пев­не, вже дав­но чув чу­жий го­лос, відчу­вав чу­жий за­пах і те­пер по­ба­чив чу­жин­ця прос­то пе­ред со­бою.

    Самум пішов на Бер­то­на з глу­хим гар­чан­ням. Той ру­хав­ся на­зустріч йо­му мов­ч­ки. Відстань між лю­ди­ною й звіром усе змен­шу­ва­лась. Пес нап­ру­жив­ся й приг­нув­ся, го­ту­ючись до стриб­ка.

    - Лягай! - ви­гук­нув Бер­тон.

    Чи, мо­же, ко­ман­да проз­ву­ча­ла над­то пізно, чи в го­лосі лю­ди­ни проз­ву­ча­ли тро­хи інші інто­нації, аніж потрібно, але ок­рик не дав ба­жа­но­го наслідку. Со­ба­ка стриб­нув, на­ма­га­ючись ухо­пи­ти лю­ди­ну за гор­лян­ку.

    Чарлз Бер­тон був нас­то­рожі. Він уда­рив Са­му­ма но­гою в живіт; пес відлетів до про­ти­леж­ної стіни, не ви­дав­ши й зву­ку, і од­ра­зу ж зно­ву ки­нув­ся в ата­ку. Пов­то­ри­ла­ся та самісінька історія.

    І тоді пес змінив так­ти­ку. Мож­ли­во, як йо­го древні пред­ки, він по­чав круж­ля­ти нав­ко­ло наміче­ної жер­т­ви, ви­би­ра­ючи її дош­куль­не місце. Про­те лю­ди­на ро­зумніша за звіра. Во­на відсту­па­ла до стіни, об­ма­цу­ючи по­зад се­бе повітря.

    Собака стриб­нув ут­ретє. Цього ра­зу йо­го зу­би клац­ну­ли аж пе­ред об­лич­чям Бер­то­на, але той схо­пив пса за шию стис­нув її і потім відштов­х­нув геть. Чарлі зітнув­ся при цьому, нат­к­нув­ся на кадіб з ро­до­ден­д­ро­ном, ви­хо­пив бам­бу­ко­ву па­ли­цю, яка підтри­му­ва­ла стеб­ло рос­ли­ни, і ки­нув­ся в ата­ку.

    Удари по­си­па­ли­ся на Са­му­ма гра­дом. Пес не ко­рив­ся Весь зак­ри­вав­ле­ний, він все ще стри­бав на Бер­то­на. Той повільно за­га­няв йо­го в ку­ток.

    - Лягай!… Ля­гай!

    І пес ліг, трем­тя­чи від ша­ле­ної злості, з на­ли­ти­ми кров’ю очи­ма.

    - Встань! - на Са­му­ма впав ще один удар, і пес схо­пив­ся. - Ля­гай!… Встань!… Ля­гай!

    Собака ско­рив­ся не­ми­ну­чо­му, бо зро­зумів, що лю­ди­на сильніша за нього. Але до пов­ної по­ко­ри бу­ло ще да­ле­ко, і Бер­тон до­ма­гав­ся її.

    - Досить! - Ма­йя вир­ва­ла з рук Чарлі па­ли­цю, шпур­ну­ла її геть і втяг­ла со­ба­ку до своєї спальні. - Це… прос­то звірство!

    - Ви самі хотіли цього! - ви­зив­но відповів Бер­тон, ви­ти­ра­ючи кров на об­личчі, под­ря­па­но­му кігтя­ми Са­му­ма. - Я виг­рав наш мов­чаз­ний зак­лад і те­пер поцілую вас…

    Він сту­пив крок до Майї і рап­том зу­пи­нив­ся.

    - Але ні! Свій поцілу­нок я візьму іншим ра­зом. На очах у ге­роїчно­го російсько­го ліка­ря!

    Чарлі швид­ки­ми кро­ка­ми пішов з кімна­ти.

    - Зачекайте! - крик­ну­ла Ма­йя. - За­че­кай­те!

    Він зу­пи­нив­ся, сподіва­ючись по­чу­ти щось мо­же і гос­т­ре, але приємне.

    - Ніколи… ніко­ли ви ме­не не поцілуєте! - з ти­хою пог­ро­зою ска­за­ла дівчи­на. - А як­що ви на­ва­жи­тесь це зро­би­ти, ви вмре­те тієї ж хви­ли­ни. За­тям­те: я доч­ка раджі Сатіапа­ла, а не діви­ця з Пікаділлі-стріт!

    - Пробачте, міс Ма­йя!… - Чарлі зро­зумів, що пе­рей­шов межі доз­во­ле­но­го, і те­пер на­ма­гав­ся вря­ту­ва­ти ста­но­ви­ще. - В лю­дині інко­ли про­ки­даєть­ся звір.

    - Мені здаєть­ся, що, нав­па­ки, у вас ли­ше інко­ли про­ки­даєть­ся лю­ди­на. Та й то неп­ри­ваб­ли­ва.

    - Ви по­ми­ляєтесь, Ма­йю…- тільки й міг відповісти Бер­тон.

    Цілий день по то­му він аж кипів. Ніщо йо­му не йшло до рук, і Сатіапал помітив йо­го нез­ви­чай­ний настрій. Про­те ста­рий по-своєму вит­лу­ма­чив мов­чазність та пригніченість Чарлі, Сатіапал при­пи­сав усе ко­хан­ню.

    Все, що зав­год­но, тільки не це! Зреш­тою, заціка­ви­ти Чарлі на­укою, роз­к­ри­ти йо­му най­важ­ливіші таємниці, при­му­си­ти йо­го пра­цю­ва­ти до сьомо­го по­ту, щоб він не мав ко­ли й уго­ру гля­ну­ти! А Ма­йю слід на де­який час ви­вез­ти ку­дись із маєтку.

    Найрозумніші бать­ки, як пра­ви­ло, втра­ча­ють свою роз­суд­ливість, як­що йдеть­ся про ви­хо­ван­ня влас­ної ди­ти­ни. Во­ни не зна­ють міри ні в чо­му - ні в дбай­ли­вості, ні в тур­бо­тах, зап­лю­щу­ють очі на по­га­не або, нав­па­ки, ви­шу­ку­ють не­доліки там, де їх не­має.

    Сатіапал не був ви­нят­ком з за­галь­но­го пра­ви­ла. Він зби­рав­ся вив­ча­ти сво­го си­на дов­го й ста­ран­но, од­нак цей термін все ско­ро­чу­вав­ся і ско­ро­чу­вав­ся. І нас­туп­но­го дня після нев­да­ло­го при­бор­ку­ван­ня Са­му­ма Чарлі Бер­тон, на­решті, дістав пра­во за­зир­ну­ти до свя­тая свя­тих маєтку Сатіапа­ла, - до тієї ла­бо­ра­торії, ку­ди за­хо­ди­ли тільки про­фе­сор та йо­го доч­ка.

    Чарлі Бер­тон од­ра­зу ж зро­зумів, що на нього че­кає приємна нес­подіван­ка: Сатіапал зай­шов уранці, мов­ч­ки взяв йо­го за пле­че і повів че­рез відо­му вже йо­му ла­бо­ра­торію до підзем­но­го пе­ре­хо­ду в “кор­пу­си”.

    Вони йшли май­же тим шля­хом, яким про­би­рав­ся сво­го ча­су Майкл Хінчінбрук. Але те­пер все бу­ло за­ли­те яс­к­ра­вим світлом і аг­ре­га­ти пра­цю­ва­ли на пов­ну по­тужність.

    - Дивіться, Чарлі! - уро­чис­то ска­зав Сатіапал. - Жо­ден з євро­пейців не бу­вав ще у цих приміщен­нях, і ба­га­то хто віддав би за та­ку мож­ливість. Я ду­же доб­ре знав ва­шу матір. Я вив­чав вас про­тя­гом дов­го­го ча­су. І ось за­раз я вирішив довіри­ти вам таємни­цю ве­ли­чез­ної ва­ги… Я вже ста­рий, і мені потрібний надійний помічник. Як­що ви вип­рав­даєте моє довір’я, то змо­же­те ста­ти з ча­сом од­ним з най­ви­датніших уче­них світу і при­не­се­те ве­ли­ку ко­ристь люд­с­т­ву… Але пе­ред тим, як оз­на­йо­ми­ти­ся з моїми пра­ця­ми, ви по­винні склас­ти мені обітни­цю, що ніко­ли не по­ру­ши­те дві мої умо­ви…

    - Я по­год­жу­юсь на всі умо­ви на­пе­ред! - твер­до ска­зав Бер­тон.

    - Не поспішай­те! - пе­ре­бив йо­го Сатіапал. - Пер­ша умо­ва: ніко­ли не ви­ко­рис­то­ву­ва­ти здо­бу­тих від ме­не знань на шко­ду лю­дям…

    - Обіцяю!

    - А дру­га… Дру­га - осо­бис­то­го ха­рак­те­ру. Зап­ри­сягніть­ся, що ви ніко­ли не праг­ну­ти­ме­те од­ру­жи­ти­ся з моєю доч­кою або вза­галі не пе­рей­де­те що­до неї межі зви­чай­ної друж­би.

    - Заприсягаюсь! - ска­зав Бер­тон.

    Він міг обіця­ти і при­ся­га­ти­ся скільки зав­год­но разів, зна­ючи, що то все - пусті сло­ва, а спра­ва ли­шаєть­ся спра­вою і діяти зав­ж­ди тре­ба так, як цього ви­ма­га­ють об­с­та­ви­ни.

    Може, в ці хви­ли­ни Сатіапа­лові й зга­дав­ся ти­фоз­ний ка­ран­тин на око­лиці Стам­бу­ла та інша обітни­ця, яка ли­ши­ла­ся не­ви­ко­на­ною, од­нак цей спо­гад був тьмя­ним і щез, не вик­ли­ка­ючи над­то ве­ли­ких до­корів сумління.

    - Ну, то га­разд, - ска­зав Сатіапал. - Дивіться: ось те, що ро­бить ліка­ря все­мо­гутнім, а го­ло­ду­ючим дає змо­гу на­си­ти­ти­ся де зав­год­но!

    Раджа роз­к­рив сейф і ви­тяг два слоїки з чер­во­ни­ми та синіми, інтен­сив­но за­бар­в­ле­ни­ми про­зо­ри­ми крис­та­ла­ми. Ко­жен з них ски­дав­ся на ста­ран­но відполіро­ва­ний зуб якоїсь не­ба­че­ної пот­во­ри, і хи­мерні гострі грані, ко­ли б їх роз­та­шу­ва­ти в кілька рядів, бу­ли б за не­по­га­ну прик­ра­су па­ще­ки аку­ли.

    - “Зуби дра­ко­на”! - гор­до­ви­то ска­зав Сатіапал. - Так наз­ва­ла ці крис­та­ли Ма­йя, бу­ду­чи ди­ти­ною. Ця наз­ва зда­ла­ся мені ду­же влуч­ною. Пам’ятаєте ле­ген­ду про нев­ми­ру­ще військо?… Хай бу­дуть вбиті всі во­яки до од­но­го - до­сить ли­ше ви­тяг­ти з чарівної тор­бин­ки жме­ню зубів ве­ле­тен­сь­ко­го дра­ко­на, сип­ну­ти їх у білий світ, і там, де зуб тор­к­неть­ся землі, вста­не оз­б­роєний ли­цар, щоб бо­ро­ти­ся і по­мер­ти зно­ву… Ці крис­та­ли пок­ли­кані тво­ри­ти більш су­мирні спра­ви. Ко­ли вки­ну­ти один з них в бруд­ну ка­ши­цю з подрібне­ної со­ло­ми або навіть де­рев’яної тир­си, до дії пос­та­нуть мо­гутні си­ли, які в жи­во­му ор­ганізмові пе­рет­во­рю­ють най­г­рубіший харч на смач­ний і по­жив­ний білок.

    Я не бу­ду роз­повіда­ти вам за­раз про ме­ханізм цього над­з­ви­чай­но склад­но­го про­це­су, як не роз­к­рию і фор­мул “зубів дра­ко­на”. Це бу­де пізніше, а мо­же ви й самі збаг­не­те все без моєї до­по­мо­ги, під час дослідів. Ми з ва­ми по­винні ство­ри­ти ще од­ну, а мо­же й кілька спо­лук, які да­дуть змо­гу здо­бу­ва­ти справжні, пов­ноцінні білки. Те, що ви ба­чи­те,- ста­ран­но очи­щені ре­чо­ви­ни но­во­го ти­пу. Це не вітаміни і не аміни, а певні ка­таліза­то­ри тва­рин­но­го по­ход­жен­ня, ду­же ак­тивні в наймізерніших кількос­тях. Во­ни прис­ко­рю­ють про­цес за­жив­лен­ня ран, і їм ви зо­бов’язані по­вер­нен­ням вам зо­ру. Од­нак це тільки перші спро­би, а дальші - прос­то ней­мовірні!

    Чи ви за­мис­лю­ва­ли­ся над тим, як са­ме з мікрос­копічної клітин­ки ви­рос­тає з ча­сом ве­ле­тен­сь­кий слон, нап­рик­лад, або лю­ди­на з її ди­во­виж­ни­ми ро­зу­мо­ви­ми якос­тя­ми?… Чи не спа­да­ло вам на дум­ку, що на­ука, зреш­тою, нав­чить­ся відро­щу­ва­ти калікам втра­чені ру­ки, но­ги та інші ор­га­ни? Дан­тис­ти, нап­рик­лад, ліку­ють лю­дей го­лов­ним чи­ном так, як і первісні зна­харі - ви­ри­ва­ють хво­ро­го зу­ба, ко­ли не вдаєть­ся за­ра­ди­ти бо­леві. Але ніхто досі не спро­бу­вав при­жи­ви­ти нові зу­би без­зу­бо­му, а це ж, без­пе­реч­но, цілком мож­ли­во!…

    Сатіапал підійшов до гнуч­кої тру­би, якою по­да­ва­ла­ся в цю мить до залізної ва­го­нет­ки неп­ри­ваб­ли­ва на виг­ляд, зе­ле­ну­ва­тосіра ка­ши­ця.

    - Оце ті ліки, які я вам да­вав. Але це та­кож і їжа. Пог­лянь­те, як виг­ля­да­ють тва­ри­ни, в ден­ний раціон яких вхо­дить те, що зви­чай­но вва­жаєть­ся за неїстівне.

    Професор од­к­рив ши­ро­ку бра­му і по­ка­зав Бер­то­нові на стійла свійських тва­рин.

    Шерсть на ко­нях, во­лах та ко­ро­вах ви­лис­ку­ва­ла. Во­ни нек­вап­ли­во їли з кор­му­шок си­ло­со­подібну ма­су, не звер­та­ючи ува­ги на дов­ко­лишнє.

    - “Їжа богів”! - за­хоп­ле­но про­ше­потів Бер­тон,

    - “Їжа богів”? - підхо­пив Сатіапал. - Влуч­но! Хай бу­де так.

    Протяг во­ру­шив сивіюче во­лос­ся ста­ро­го про­фе­со­ра. Сатіапал сто­яв, об­див­ля­ючись круг се­бе, як лю­ди­на, що дійшла вер­шин і ми­луєть­ся з прой­де­но­го шля­ху.

    А Чарлз Бер­тон ниш­ком по­зи­рав то на Сатіапа­ла, то на бар­висті крис­та­ли. В йо­го душі не во­рух­ну­ли­ся ви­сокі по­чут­тя. Він тільки зва­жу­вав, що мо­же да­ти це відкрит­тя та як швид­ко мож­на бу­де наз­ва­ти йо­го своїм.

    Протягом дов­гих років маєток Сатіапа­ла був од­ним з най­с­покійніших та най­без­печніших за­кутків Бен­галії, йо­го меш­канці, жи­ву­чи ос­то­ронь ме­туш­ли­вих міст та бруд­них се­лищ, не підля­га­ючи поліца­ям та ан­глійцям, май­же ніко­ли не хворіли, не заз­на­ва­ли прик­рих нес­подіва­нок і вза­галі відчу­ва­ли се­бе гро­ма­дя­на­ми ідилічної країни щас­тя. Тут пра­цю­ва­ло­ся привільно, їло­ся смач­но, спа­ло­ся міцно. Дов­ко­лишній світ го­ло­ду й нес­п­ра­вед­ли­вості з йо­го три­вож­ним і нап­ру­же­ним жит­тям існу­вав десь да­ле­ко, - май­же не­ре­аль­ний, як спо­гад.

    І ось в без­тур­бот­ну бла­го­дать, мов каміння в теп­ле й ти­хе болітце, об­ру­шив­ся цілий ряд нес­подіва­них, прик­рих подій.

    Поява в маєтку євро­пейців ста­ла ніби провісни­ком ли­ха.

    Перш за все вий­шов з ла­ду ди­зель елек­т­рос­танції. Це був зовсім но­вий дви­гун, який не поп­ра­цю­вав і де­ся­тої час­ти­ни на­леж­но­го ча­су. При­чи­на аварії ли­ши­лась невідо­мою,- ме­ханік роз­повів тільки, що со­ляр­ка, при­ве­зе­на ос­тан­нь­ого ра­зу, ма­ла тро­хи не та­кий колір і за­пах, як зви­чай­но. В циліндрах ди­зе­ля во­на ви­бух­ну­ла, мов нітрогліце­рин, і роз­т­ро­щи­ла дви­гун до­щен­ту. Доб­ре, що вцілів сла­бо­силь­ний ре­зер­в­ний дви­жок, а то не обібра­ли­ся б ли­ха.

    Професор Сатіапал аб­со­лют­но не ро­зумівся на техніці. Навіть ко­ли б йо­му ска­за­ли, що в при­ве­зеній со­лярці ви­яв­ле­но ве­ли­кий про­цент силь­нодіючої де­то­наційної ріди­ни, він не зміг би виріши­ти, доб­ре це чи зле. Але нас­тупні події пот­ре­бу­ва­ли вже й ме­дич­них знань: в маєтку спа­лах­ну­ла епідемія.

    Це бу­ло но­ве, досі невідо­ме зах­во­рю­ван­ня, схо­же на гібрид кількох хво­роб. У хво­рих нес­тер­п­но боліла го­ло­ва й кру­ти­ло м’язи, не­мов при грипі. Тем­пе­ра­ту­ра стри­ба­ла періодич­но, як у ма­ля­риків. Ви­сип на тілі ски­дав­ся на ти­фоз­ний. Роз­лад­на­не трав­лен­ня та різь у жи­воті мог­ли свідчи­ти про ди­зен­терію. А в ре­зуль­таті всього - па­раліч або навіть смерть.

    В маєток за­ра­за мог­ла пот­ра­пи­ти тільки зовні, че­рез лю­дей або про­дук­ти.

    Хоч як на­по­лег­ли­во до­ма­гав­ся Сатіапал пов­ної са­моізо­ляції, він її не до­сяг­нув. Влас­не гос­по­дар­с­т­во да­ва­ло ба­га­то чо­го, але все ж до­ве­лось де­що ку­пу­ва­ти. То нев­же ж отой цу­кор та бо­рош­но, що їх при­вез­ли кілька днів то­му, за­ра­жені?

    Дуже прос­тий дослід ствер­див, що са­ме так і бу­ло. Од­на з мав­по­чок, - втішне, ку­мед­не звірят­ко, - по­ла­су­ва­ла смач­ни­ми про­дук­та­ми з чис­ла щой­но при­ве­зе­них, зах­воріла і не­за­ба­ром за­ги­ну­ла.

    Збудника хво­ро­би знай­ти не вда­лось. Ліки, навіть все­мо­гутній пеніцилін, не до­по­ма­га­ли, то­му до­ве­ло­ся вда­ти­ся до па­сив­но­го ме­то­ду ізо­ляції хво­рих. Епідемія при­пи­ни­лась, але Сатіапал втра­тив трьох служ­ників.

    Не встиг­ли впо­ра­ти­ся з хво­ро­бою, як маєток спітка­ло но­ве ли­хо: на план­таціях з’яви­лась си­ла-си­лен­на над­з­ви­чай­но за­жер­ли­вих і пло­дю­чих ко­мах, яких ніхто з індійців досі не ба­чив. Ці ко­ма­хи з особ­ли­вим за­до­во­лен­ням зни­щу­ва­ли кар­топ­лю та помідо­ри, але не ми­на­ли й інших рос­лин, ли­ша­ючи після се­бе голі стов­бу­ри.

    Сатіапал зни­зу­вав пле­чи­ма. Він не міг збаг­ну­ти, що ста­ло­ся, чо­му йо­го маєток з та­кою послідовністю заз­нає не­щасть, про які раніше й гад­ки не бу­ло. По­де­ко­ли про­фе­сор навіть підоз­рю­вав, що тут пах­не ди­версією, але потім відки­дав цю дум­ку геть і об­ме­жу­вав­ся тим, що вжи­вав до­дат­ко­вих зас­те­реж­них за­ходів.

    І тільки од­на лю­ди­на в маєтку ро­зуміла, в чо­му річ.

    Чарлі Бер­тон сво­го ча­су вчив­ся ви­во­ди­ти з ла­ду ма­ши­ни й об­лад­нан­ня, от­ру­юва­ти во­ду, за­ра­жа­ти про­дук­ти. Він од­ра­зу ж збаг­нув, що то на­га­дує про се­бе Майкл Хінчінбрук. Ви­бух ди­зе­ля, епідемія но­вої хво­ро­би, на­ва­ла чис­лен­них ко­мах - це по­ча­ток. Над Сатіапа­лом, над Бер­то­ном, над усім маєтком на­вис­ла грізна не­без­пе­ка, од якої мож­на вря­ту­ва­ти­ся тільки вте­чею світ за очі.

    Як злос­тив­ся Чарлі на Сатіапа­ла за йо­го м’якотілість!

    Ні, не ви­пус­ка­ти слід бу­ло Хінчінбру­ка, а вби­ти, спа­ли­ти та ще й попіл розвіяти се­ред чис­то­го по­ля!… Рад­жа не знав, що, по­ми­лу­вав­ши шпи­гу­на, він підпи­сав смер­т­ний ви­рок са­мо­му собі.

    З втра­тою ди­зе­ля маєток поз­був­ся стру­му в за­хисній ме­режі. Ця об­с­та­ви­на, вигідна для Хінчінбру­ка, ду­же не­по­коїла Бер­то­на. Прав­да, Сатіапал по­си­лив охо­ро­ну, але те­пер Чарлі не роз­лу­чав­ся з пісто­ле­том, не ви­хо­див з кімна­ти ве­чо­ра­ми і пов­сяк­час прис­лу­хав­ся, чи не по­чуєть­ся ча­сом ша­рудіння обе­реж­них кроків за спи­ною.

    Нападаючому кра­ще. Він довільно ви­би­рає мо­мент і місце на­па­ду, мо­же зберіга­ти си­ли аж до вирішаль­ної хви­ли­ни. Той, хто обо­ро­няєть­ся, му­сить бу­ти зав­ж­ди на­по­го­тові, а нап­ру­же­не че­кан­ня зне­си­лює й нер­вує. Вдень Чарлі Бер­тон по­чу­вав се­бе доб­ре. Ніч при­но­си­ла йо­му без­сон­ня, кош­ма­ри, тва­рин­ний жах пе­ред тем­ря­вою і ти­шею.

    А од­но­го ве­чо­ра Бер­тон зро­зумів, що тре­ба тіка­ти, - тіка­ти не­гай­но, плю­нув­ши на все.

    Щойно зай­ш­ло сон­це. Чарлі сидів за сто­лом біля відчи­не­но­го вікна і ку­рив, відпо­чи­ва­ючи після ціло­ден­ної праці в ла­бо­ра­торії. На подвір’ї го­моніли лю­ди. Радіоприй­мач у вітальні гор­ла­нив якусь не­муд­ря­щу пісень­ку. На освітленій пло­щадці під вікном ле­жав ве­ли­чез­ний пес і тільки ко­ли-не-ко­ли підво­див го­ло­ву, щоб прис­лу­ха­тись, чи все га­разд.

    Все нав­ко­ло бу­ло та­ким зви­чай­ним і та­ким су­мир­ним, що Чарлі аж за­був про свою три­во­гу. Який там Майкл Хінчінбрук, яка там ди­версія!… Прос­то не­щас­ливі ви­пад­ки. Чи ма­ло де ви­бу­ха­ють дви­гу­ни і спа­ла­ху­ють епідемії! Е, тре­ба за­бу­ти про все та й по­да­ти­ся до Майї.

    Бертон встав і з на­со­ло­дою вип­рос­тав мус­ку­ли. Він со­лод­ко позіхнув, - не од ба­жан­ня спа­ти, а од приємної млості, яка інко­ли охоп­лює силь­не здо­ро­ве тіло, спов­не­не зай­ви­ни енергії, - і не по­чув тон­ко­го свис­ту, що про­лу­нав біля ву­ха. Од­нак він помітив, як об стінку, ко­пир­с­нув­ши шту­ка­тур­ку, вда­рив­ся якийсь не­ве­ли­кий пред­мет.

    Чарлі наг­нув­ся, щоб роз­ди­ви­ти­ся, що то та­ке, і по­по­лотнів. То бу­ла ку­ля. Ку­ля з пнев­ма­тич­ної руш­ниці або пісто­ле­та.

    Теплий шма­ток свин­цю при­летів зда­ле­ку і вже не зміг би за­подіяти ве­ли­кої шко­ди. Але Бер­тон зля­кав­ся так, не­мов нас­ту­пив на міну, яка ось-ось ви­бух­не. Він стриб­нув убік, вим­к­нув світло в кімнаті і, при­па­да­ючи до стіни, ви­зир­нув у вікно.

    Над му­ром маєтку да­ле­ко й ви­со­ко, ма­буть на де­реві, бли­мав тьмян­ку­ва­тий чер­во­ний вог­ник. Спа­ла­хи відрізня­ли­ся один від од­но­го своєю три­валістю, і мо­зок Бер­то­на звич­но фіксу­вав сиг­на­ли і роз­шиф­ро­ву­вав їх.

    - Д… р… а… к… о… н…

    Чарлі зап­лю­щив очі, ки­нув­ся до ка­на­пи й ліг, три­ма­ючи в руці пісто­лет.

    “Дракон”!… Шеф кли­че сво­го підлег­ло­го, і на зак­лик тре­ба відповісти не­гай­но. Та тільки не вря­туєш се­бе та­кою по­ко­рою: Хінчінбру­кові помічник потрібний, до­ки зав­дан­ня ще не ви­ко­на­но. А потім…

    Бертон у нес­тямі вибіг з кімна­ти. Він з радістю зрікся б сим­патії Сатіапа­ла, роз­п­ро­щав­ся б з при­над­ни­ми пер­с­пек­ти­ва­ми та й чкур­нув би геть звідси, ко­ли б вте­ча не зда­ва­лась йо­му ще страшнішою за май­бут­ню ка­ру.

    Він не бо­яв­ся нічних джунглів. Ма­ючи зброю в ру­ках, мож­на за­хис­ти­ти­ся від звірів… Але Майкл Хінчінбрук жор­с­токіший і хитріший за яко­го зав­год­но хи­жа­ка. Він вис­те­жить, ви­ню­хає, наз­до­же­не, за­ка­тує…

    Звичайно, Чарлі Бер­тон при­пи­су­вав Хінчінбру­кові над­людські якості, але та­ка вже влас­тивість стра­ху - гіпер­болізу­ва­ти не­без­пе­ку, обер­та­ти мож­ли­ве на не­ми­ну­че. Хінчінбрук зумів підко­ри­ти сво­го помічни­ка, зла­ма­ти йо­го во­лю, і відтоді Чарлі пе­рет­во­рив­ся на своєрідну по­до­бу кро­ли­ка, який пи­щить од жа­ху і ми­мохіть су­неть­ся до за­жер­ли­вої па­ще­ки піто­на.

    Бертон нер­во­во по­ход­жав попід му­ром маєтку, шу­ка­ючи по­ря­тун­ку, а не­пе­ре­бор­на си­ла тяг­ла йо­го по­зир­ну­ти ще раз ту­ди, у гу­ща­ви­ну лісу, звідки бли­мав сиг­наль­ний вог­ник. Тільки по­зир­ну­ти, щоб довіда­тись, чо­го ж тре­ба Хінчінбру­кові. А там вид­ко бу­де, що ро­би­ти…

    Отак умов­ля­ючи се­бе, Чарлі пос­ту­по­во од­хо­див од му­ру до па­ла­цу, а потім прис­ко­рив хо­ду і в свою кімна­ту влетів, на­че за ним хто гнав­ся.

    Ні, вог­ник блис­кає й досі!… Майкл Хінчінбрук був тон­ким пси­хо­ло­гом: він знав, що Бер­тон відповість ра­но чи пізно. Чарлі не міг навіть пос­ла­ти­ся, що не помічає сиг­налів: пок­вап­но вим­к­нув­ши світло після пос­трілу з пнев­ма­тич­ної руш­ниці, він тим са­мим пок­лав по­ча­ток мов­чазній роз­мові двох спільників.

    - “Дракон”… “Дра­кон”… - ше­потів Чарлі, тос­к­но по­зи­ра­ючи у вікно.

    Червонуватий вог­ник бли­мав. На­род­жу­ючись у по­тай­но­му ліхтарі, промінчик вільно пробігав кілька сот ярдів відстані, пот­рап­ляв у сітківку ока лю­ди­ни, вик­ли­кав складні фізи­ко-хімічні про­це­си і ври­вав­ся в її мо­зок вже як втілен­ня чу­жої волі, як ка­те­го­рич­ний на­каз. Цього промінця ніхто не пе­ре­хо­пить,- він та­кий вузь­кий, що йо­го мож­на ба­чи­ти тільки по прямій лінії. Але й пе­ре­хоп­ле­ний, він не­ба­га­то чо­го роз­повість сто­роннім: ну що там оте єди­не за­шиф­ро­ва­не сло­во з ар­се­на­лу міфо­логії?

    А Чарлі відчу­вав, що кож­ний спа­лах сиг­наль­ної лам­поч­ки відгу­куєть­ся йо­му гос­т­рим бо­лем у го­лові, спаз­ма­ми кро­во­нос­них су­дин, нер­во­вим дро­жем усь­ого тіла. Це бу­ло нес­тер­п­но. І Бер­тон прос­тяг­нув ру­ку до ви­ми­ка­ча настіль­ної лам­пи.

    Він хотів спо­чат­ку про­сиг­на­ли­ти тільки од­не сло­во: “йєс”, “так”, - але потім вирішив, що це зай­ве. До­сить ста­ти про­ти вікна і хит­ну­ти го­ло­вою. Ко­ли кімна­та освітлить­ся, Хінчінбрук од­ра­зу ж схо­пить­ся за бінокль. Що-що, а рух го­ло­ви він помітить.

    І справді: лед­ве-но спа­лах­ну­ло світло, як чер­во­ну­ва­тий вог­ник над лісом по­гас на кілька се­кунд, а потім заб­ли­мав з ве­ли­кою швидкістю.

    - П’ятнадцять дріб три… Сім дріб чо­ти­ри… - ше­потів Чарлі, пок­вап­но дря­па­ючи зла­ма­ним олівцем на об­к­ла­динці якоїсь книж­ки. - Один дріб три…

    Шифровка бу­ла ду­же ла­конічною: “Зав­т­ра за ме­жа­ми маєтку одер­жа­ти іграш­ки”.

    Чарлі дов­го сидів над цим папірцем, потім повільно розідрав і спа­лив йо­го і аж тоді підійшов до вікна. Як і пер­ше, він відповів мов­чаз­ним ру­хом го­ло­ви, за­яв­ля­ючи цим, що підлег­лий зно­ву ско­ряєть­ся своєму на­чаль­ни­кові.

    Як не див­но, але цієї ночі Бер­тон спав спокійно, а про­ки­нув­ся бадь­орим і навіть ве­се­лим. Він уже вирішив, що має ро­би­ти. Слід вес­ти подвійну гру з Хінчінбру­ком, став­кою якої бу­де жит­тя од­но­го з двох. Не до­по­ма­га­ти ше­фові, ні, а, нав­па­ки, по­тай пе­реш­код­жа­ти, щоб він не за­по­пав таємниць Сатіапа­ла… Зус­трітись з Май­к­лом? Що ж, мож­на й зус­трітись. Те­пер це цілком без­печ­но. Тільки як і де?

    Дивну зміну нас­т­рою Чарлі Бер­то­на од­ра­зу ж помітив Сатіапал. Од­нак ве­селість си­на не втіши­ла ста­ро­го, а пригніти­ла. І цьому бу­ли свої при­чи­ни.

    Учора вве­чері Сатіапал не­на­ро­ком помітив, як Ма­йя вий­ш­ла з своєї кімна­ти і дов­го ту­ди не по­вер­та­лась. Про­фе­сор од­ра­зу ж пос­лав до Бер­то­на ста­ро­го Джоші од­нес­ти книж­ку. Джоші до­повів, що книж­ку він пок­лав на стіл, а сагіба в кімнаті не­має.

    То нев­же Чарлі приз­на­чив по­ба­чен­ня Майї?… Брат сес­т­ри?! І чи не то­му в Майї сьогодні та­кий зас­му­че­ний виг­ляд і синці під очи­ма?

    Сатіапал ниш­ком зітхнув, підвів го­ло­ву і, вда­ючи з се­бе зак­ло­по­та­но­го, ска­зав:

    - Чарлі, чи не зго­ди­ли­ся б ви суп­ро­во­ди­ти Ма­йю в не­ве­ли­ку по­до­рож?… Я дав­но зби­рав­ся пос­ла­ти її з од­ним до­ру­чен­ням до па­на Лаптєва. Та й во­на, пев­не, хотіла б по­ди­ви­тись, як пра­цює ек­с­пе­диція. Це бу­де їй ко­рис­но… Але вас я не відпу­щу, ні. Ви тільки до­ве­зе­те її до На­ваб­ган­д­жа.

    Сатіапал уваж­но ди­вив­ся на Чарлі, че­ка­ючи по­яви на йо­го об­личчі по­чуттів, які мог­ли б роз­повісти ба­га­то чо­го. Про­те син аж з над­то ве­ли­кою радістю відгук­нув­ся:

    - А чо­му ж? З ве­ли­кою охо­тою… От тільки… тільки… - він зам’явся. - Мені кра­ще бу­ло б не по­ти­ка­ти­ся на лю­ди. Ад­же мою го­ло­ву оціни­ли в скількись там рупій…

    Майкл Хінчінбрук міг би пи­ша­ти­ся з уч­ня: той доб­ре за­тя­мив, що шпи­гун ніко­ли не по­ви­нен за­бу­ва­ти про свою роль. І ра­дий би, мов­ляв, але…

    Але і Сатіапал теж грав свою роль. Він не за­бу­вав, що Чарлі не мо­же виїха­ти за межі маєтку. То це й доб­ре! Ма­йя поїде са­ма, зус­трінеть­ся з Лаптєвим і… Навіть сам собі Сатіапал не приз­на­вав­ся, що хотів би ба­чи­ти свою доч­ку дру­жи­ною Лаптєва. Не то­му, що він так уже пал­ко лю­бив росіяни­на, ні! Та­кий варіант до­поміг би розв’яза­ти склад­ну ди­ле­му, та й Майї, пев­не, жи­ло­ся б не­по­га­но.

    - Ох, я й за­був… Справді, справді!… Ну, то я пош­лю Джоші.

    - Та ні, чо­му ж, - пок­вап­но ска­зав Бер­тон. - Я охо­че проїду кілька кіло­метрів, а потім по­вер­нусь. Мо­же, підстре­лю якусь ди­чи­ну… Не за­пе­ре­чуєте?

    - Звичайно, ні, - доб­ро­душ­но відповів Сатіапал. Ра­дий, що все скла­ло­ся доб­ре, він не­гай­но пішов до Майї і на­ка­зав їй зби­ра­ти­ся.

    - Куди? - за­пи­та­ла во­на зди­во­ва­но.

    - До Лаптєва. Бу­деш прак­ти­ку­ва­ти у нього. Їдь, моя лю­ба, їдь. У росіян теж мож­на пов­чи­ти­ся хо­ро­шо­му.

    - А ма­ма?

    Сатіапал підійшов до доч­ки, пок­лав її го­ло­ву собі на пле­че і ска­зав:

    - Майю, ти са­ма вже дав­но по­вин­на бу­ла б ста­ти ма­мою… Мо­же, я й пе­реш­ко­див цьому. Мені все зда­ва­ло­ся, що ти - крихітка, ди­тин­чат­ко, яке нез­дат­не пос­то­яти за се­бе. А ти зрос­та­ла тим ча­сом і ви­рос­ла. Пташ­ка має ви­пур­х­ну­ти з гнізда ра­но чи пізно… Як­що ти зус­трінеш та­ко­го, що до­по­мо­же тобі зви­ти влас­не гніздеч­ко, і як­що це бу­де справ­ж­ня, хо­ро­ша лю­ди­на - вирішуй свою до­лю са­ма… Доб­ре, як­що це бу­де індієць. Хай навіть євро­пеєць. Аби не англієць. Та зреш­тою…

    Сатіапал не докінчив, мах­нув ру­кою й вий­шов. Ма­йя ди­ви­лась вслід йо­му ши­ро­ко роз­к­ри­ти­ми очи­ма, не ро­зуміючи, що тра­пи­лось.

    Вперше в її житті бать­ко завів з нею роз­мо­ву про те, що зга­дуєть­ся по­шеп­ки, на вуш­ко ма­тері чи най­б­лижчій под­рузі. То нев­же ж во­на ста­ла та­кою ста­рою, що вже й бать­ко зневірив­ся в її мож­ли­вості вий­ти заміж і го­то­вий вип­х­ну­ти влас­ну доч­ку за пер­шо­го-ліпшо­го муж­чи­ну?!… “Хай навіть євро­пеєць…” Ко­го він мав на увазі?… Нев­же Лаптєва?

    У гру­дях дівчи­ни со­лод­ко обірва­лось і впа­ло ку­дись у без­меж­не про­вал­ля сер­це.

    - Ні, ні! - ше­потіла во­на га­ряч­ко­во. - Бать­ко ска­зав це то­му, що я вже ста­ра… Ста­ра.

    Майя підбігла до дзер­ка­ла, ски­ну­ла з пле­чей скром­не чор­не сарі і, май­же го­ла, в’їдли­вим пог­ля­дом нев­б­ла­ган­но­го ревізо­ра ог­ля­ну­ла своє зоб­ра­жен­ня.

    Груди бу­ли ви­сокі й пружні. Стан тон­кий. Но­ги зда­ва­ли­ся ви­то­че­ни­ми з чу­до­во­го зо­ло­та­во­го мар­му­ру. Пиш­не хви­ляс­те во­лос­ся дво­ма грай­ли­ви­ми по­то­ка­ми спа­да­ло на ок­руглі плечі, вигідно відтіню­ва­ло ніжну шкіру об­лич­чя й рук.

    Коли б це тіло на­ле­жа­ло якійсь іншій жінці, Ма­йя наз­ва­ла б йо­го кра­си­вим. А так - що ж, не­по­га­не. З нього мож­на пи­са­ти кар­ти­ну під наз­вою “Юність”… То нев­же ж оце тіло тре­ба ко­мусь нав’язу­ва­ти та ще й пла­ти­ти за те, що те­бе візьмуть?! Хіба по­саг, оті кілька ти­сяч рупій, які діста­ють­ся же­ни­хові, не пла­та за сумнівне щас­тя бу­ти чиєюсь “за­кон­ною дру­жи­ною”?… То ко­ли так, хай її візьме Лаптєв. Без­п­лат­но. У них, в Ра­дян­сь­ко­му Со­юзі, від на­ре­че­ної по­са­гу не ви­ма­га­ють!

    Коли б хто по­зир­нув збо­ку на цю напівго­лу кра­су­ню, він би був вра­же­ний див­ною зміною, яка ста­ла­ся з нею за яки­хось кілька хви­лин. Так, ма­буть, Пігмаліон ди­вив­ся на пе­рет­во­рен­ня хо­лод­ної й мер­т­вої ста­туї в пов­ну енергії жінку.

    Майя сто­яла в тій же позі, схрес­тив­ши ру­ки на гру­дях. Та ЇЇ тіло ми­мохіть нап­ру­жи­лось, на­бу­ло тієї грації і кра­си, яку не відтво­риш довільно і яка при­та­ман­на за­ко­ха­ним; чорні ок­са­ми­тові очі, такі за­дум­ливі й лагідні зви­чай­но, за­ся­яли три­вож­ним і радісним блис­ком, гу­би ми­мохіть роз­к­ри­ли­ся, а гру­ди ди­ха­ли гли­бо­ко й прис­ко­ре­но.

    - Лаптєв… Андрій…

    Так, во­на згод­на бу­ла піти до нього, навіть не пи­та­ючи се­бе, чи це надійшла справ­ж­ня лю­бов, чи ні. Во­на поїде за­раз, ки­не матір, яка щой­но зве­ла­ся на но­ги після хво­ро­би. І, мож­ли­во, са­ме так і тре­ба… Тільки хотіло­ся б, щоб ста­ло­ся все тро­хи по-іншо­му, якось не так… Ну, хо­ча б Андрій приїхав сю­ди, за­хо­пив би її тем­ної ночі, вик­рав би та й повіз геть аж на край світу… Кожній жінці трош­ки хо­четь­ся бу­ти вкра­де­ною,- хо­ча б від са­мої се­бе. Це ро­ман­ти­ка, да­ни­на ніжно­го й чут­ли­во­го енергійно­му і силь­но­му.

    Майя ки­ну­лась до че­мо­данів, нап­ха­ла ту­ди жуж­мом сякі-такі речі і аж тоді побігла до ма­тері.

    Та пла­ка­ла. Пев­не, Сатіапал уже по­пе­ре­див її про від’їзд доч­ки.

    Але матір на­сам­пе­ред піклуєть­ся про щас­тя своєї ди­ти­ни. Од рані Марії не схо­ва­ло­ся збуд­жен­ня Майї, її праг­нен­ня поїха­ти з до­му як­най­ш­вид­ше. Дочці зда­ва­ло­ся, що во­на ста­ран­но при­хо­ва­ла свої по­чут­тя. А матір зга­да­ла са­му се­бе в та­ко­му ж стані й зро­зуміла все.

    - Щасти тобі, до­ню!… Щас­ти!

    - До по­ба­чен­ня, ма­му­сю! Я приїду ско­ро, ско­ро!

    Рані Марія по­хи­та­ла го­ло­вою. Во­на зна­ла, що ко­ли доч­ка й по­вер­неть­ся, то вже зовсім не та­кою, як бу­ла-Хто знає, чи це дасть їй щас­тя, але та­ке вже жит­тя.

    - Їдь, до­ню!

    Рані Марія ма­ха­ла ру­кою вслід ав­то­ма­шині, а доч­ка тим ча­сом жадібни­ми очи­ма пог­ли­на­ла все дов­ко­ла.

    Звичайна до­ро­га, зви­чайні джунглі,- та во­ни бу­ли для Майї ат­ри­бу­та­ми фейєрич­но­го, каз­ко­во­го світу. Це ж упер­ше дівчи­на по­ки­ну­ла стіни маєтку, впер­ше по­чу­ла клич­ний пос­вист вітру в ву­хах. А по­пе­ре­ду бу­ло жит­тя - хви­лю­юче, пов­но­во­де. Ми­ну­ло­го не існу­ва­ло. Во­но зітер­ло­ся, схо­ва­ло­ся, як схо­вав­ся рідний маєток за по­во­ро­том до­ро­ги.

    Машина зу­пи­ни­лась біля мос­ту. З неї вий­шов і поп­ря­му­вав на­зад Чарлі Бер­тон. Він щось го­во­рив, Ма­йя йо­му відповіла і че­рез мить за­бу­ла, що са­ме. їй бу­ло не до цього.

    Аж під На­ваб­ган­д­жем, ко­ли шо­фер зу­пи­нив ма­ши­ну, щоб про­чис­ти­ти кар­бю­ра­тор, ста­рий Джоші тор­к­нув Ма­йю за ру­кав:

    - Рані, що оз­на­чає, ко­ли вночі в лісі бли­має чер­во­ний вог­ник? Ось так: блим-блим… блим-блим…

    Майя стріпну­лась, на­че звільня­ючись від сну, зди­во­ва­но по­ди­ви­лась на ста­ро­го і рап­том дзвінко засміялась:

    - Не знаю, Джоші!… Я нічо­го, ні-чо­го не знаю!… Це На­ваб­гандж, так?… Че­кай­те, а хто йде он там, повз бань­ян?

    І не встиг Джоші й отя­ми­тись, як Ма­йя, мов ви­хор, злетіла з ма­ши­ни й побігла впе­ред. Вир­вав­шись з йо­го рук, услід за ха­зяй­кою пом­чав і Са­мум.

    Джоші при­ди­вив­ся пильніше і впізнав: то був сагіб Лаптєв.

    Майя підбігла до нього, прос­тяг­ла обидві ру­ки. Росіянин при­тяг­нув її до се­бе. І потім во­ни з го­ди­ну, а то й більше, сто­яли на до­розі і про щось го­во­ри­ли й го­во­ри­ли. Про що са­ме, міг би роз­повісти хіба Са­мум. Але він був тва­ри­ною по­важ­ної вдачі і чу­жих сек­ретів не зрад­жу­вав.

    Даремно на­шо­ро­шу­вав ву­ха ста­рий Джоші,- в роз­мові двох на битій до­розі поб­ли­зу На­ваб­ган­д­жа не бу­ло нічо­го сек­рет­но­го. Навіть більше: ко­ли б її зас­те­ног­ра­фу­ва­ти, во­на нав­ряд чи й заціка­ви­ла б чи­та­ча.

    Справді, які по­чут­тя мо­жуть вик­ли­ка­ти у вас зви­чайнісінькі про­зові сло­ва на зра­зок: “Я приїха­ла до вас пов­чи­ти­ся” та “Ду­же ра­дий”?… Чи роз­к­риє вам ду­шев­ний стан пер­со­на­жа ста­ран­но про­ци­то­ва­ний мо­но­лог на те­му “До­сяг­нен­ня ра­дян­сь­кої ней­рохірургії?”

    Друковане сло­во - тільки блідий відби­ток сло­ва жи­во­го. Навіть ко­ли б з до­по­мо­гою най­хит­ро­мудріших значків уда­ло­ся б зафіксу­ва­ти, а потім відтво­ри­ти за тек­с­том інто­націю, тембр і си­лу кож­но­го зву­ку, ми не мог­ли б збаг­ну­ти, чо­му по­де­ко­ли най­бу­денніша фра­за на­бу­ває та­кої гли­би­ни і змісту, що для її роз­шиф­ру­ван­ня тре­ба на­пи­са­ти цілий ро­ман, а па­те­ти­ка й ліри­ка іноді наш­тов­ху­ють­ся на стіну бай­ду­жості і розліта­ють­ся на всі бо­ки блис­ку­чи­ми хо­лод­ни­ми ос­кол­ка­ми.

    Промовляє не тільки язик. Свою мо­ву ма­ють і очі, і ру­ки, і все тіло.

    Ось жма­кає дівчи­на краєчок “сарі” - не­ви­баг­ли­во­го одя­гу індійських жінок, - по­ту­пи­ла очі й го­во­рить ти­хо та лагідно, а мо­же навіть мов­чить і тільки зрідка кив­не го­ло­вою. На її ро­же­ве вуш­ко грай­ли­во спа­дає зо­ло­тий ку­че­рик, і вам ду­же хо­четь­ся тор­к­ну­ти­ся йо­го. Вібрує у цієї дівчи­ни жил­ка на білій шиї, - та­ка цнот­ли­ва й бо­яз­ка. Дівочі гру­ди чо­мусь ди­ха­ють знач­но глиб­ше, аніж зви­чай­но, - і во­ни теж уміють ви­ра­зис­то го­во­ри­ти: то зат­ри­ма­ють з собі по­дих, то зітхнуть з по­лег­шен­ням.

    Ви не ди­ви­тесь ні на що, а ба­чи­те все. Тільки ба­чи­те, не аналізу­ючи й не шу­ка­ючи при­чин. Та й навіщо їх шу­ка­ти? Лю­бов уни­кає руйнівно­го аналізу. Во­на син­те­зує, по­жад­ли­во зби­рає ок­ремі відчут­тя, щоб нат­х­нен­но прик­ра­си­ти й об’єдна­ти в чарівний об­раз най­к­ра­щої в світі лю­ди­ни.

    Ні, Андрій Лаптєв та Ма­йя не го­во­ри­ли про лю­бов, не співа­ли дифірамбів краєви­дам та по­годі, не зітха­ли, крадь­ко­ма по­зи­ра­ючи один на од­но­го. В їхній бесіді фігу­ру­ва­ли скаль­пелі та тре­па­ни, там­по­ни та всякі інші при­чин­да­ли, не­обхідні в хірургії, але над­то да­лекі від ліри­ки. І все од­но са­ме там, біля бань­яну, який що­ро­ку в пе­ред­день Азар­ха пра­вив за збірний пункт калікам з усієї Бен­галії, відбу­ло­ся пер­ше освідчен­ня, пер­ше збли­жен­ня двох лю­дей.

    Спочатку Лаптєв ще опи­рав­ся своїм по­чут­тям. Він з тос­к­ним нес­по­коєм ду­мав про те, з якою зловтіхою, з яким підкрес­ле­ним пре­зир­с­т­вом пос­тав­лять­ся до нього ті ли­цеміри й ханжі, які всі людські по­чут­тя й по­ри­ван­ня ладні за­ну­ме­ру­ва­ти, прош­тем­пе­лю­ва­ти і підши­ти до відповідної “спра­ви”. Во­ни на­ма­га­ти­муть­ся роз­топ­та­ти бруд­ни­ми чобітьми те най­чистіше, чо­го самі ніко­ли не заз­на­ли, от­ру­юва­ти­муть жит­тя і йо­му, і Майї.

    Краще бу­ло б не за­ко­ху­ва­тись. Але ко­ли вже так ста­ло­ся, тре­ба за­хи­ща­ти своє пра­во на щас­тя.

    Андрій нас­то­ро­же­но, не­тер­п­ля­че очіку­вав на що­най­мен­ший на­тяк з бо­ку яко­гось із співробітників, щоб з са­мо­го по­чат­ку гос­т­ро ур­ва­ти спро­би втру­ти­ти­ся в йо­го осо­бис­те жит­тя. Про­те в ек­с­пе­диції не бу­ло тих дрібних мер­зот­ників, що вва­жа­ють за свій со­лод­кий обов’язок нашіпту­ва­ти, під’юджу­ва­ти, сва­ри­ти. Цей не­ве­ли­кий ко­лек­тив борців за жит­тя прой­шов вог­нен­ну купіль фронтів Вітчиз­ня­ної війни, яка очис­ти­ла йо­го від пус­то­го шу­мо­вин­ня та бруд­но­го на­ки­пу, нав­чи­ла щи­рості відно­син та взаємної по­ва­ги. До­цент Лаптєв був у ек­с­пе­диції но­вач­ком; він ще не знав її тра­дицій, йо­му зда­ва­ло­ся, що про йо­го по­чут­тя до Майї прос­то ще ніхто не довідав­ся.

    Але всі ба­чи­ли, всі ро­зуміли, що коїть­ся з Андрієм Лаптєвим… і мов­ча­ли. Ко­ли лю­ди­на в та­ко­му стані, її кра­ще не чіпа­ти. Нас­та­не час, і во­на са­ма за­го­во­рить, поч­не діли­ти­ся радістю чи го­рем, поп­ро­сить по­ра­ди. А за­раз хай в ній пе­ре­кип­лять по­чут­тя, ви­па­руєть­ся зай­ви­на енергії, і май­бутнє пе­рет­во­рить­ся з роз­п­лив­час­то­го ма­ре­ва на чітке прос­то­ро­ве зоб­ра­жен­ня справ­ж­нь­ого жит­тя.

    Слід ска­за­ти пря­мо: Ма­йю в ек­с­пе­диції зус­тріли стри­ма­но. Ко­ли б во­на бу­ла зви­чай­ною індійською дівчи­ною з яко­гось се­ли­ща, до неї пос­та­ви­ли­ся б як до хо­ро­шо­го дру­га, як до уч­ня, здат­но­го ввібра­ти в се­бе най­к­ра­ще, що мо­же да­ти ра­дян­сь­ка лю­ди­на. Од­нак во­на з’яви­лась як доч­ка раджі, як пред­с­тав­ник чу­жо­го світу, то­му до неї при­див­ля­ли­ся пиль­но, оціню­ючи за най­су­воріши­ми кри­теріями, і до ча­су відго­род­жу­ва­ли­ся підкрес­ле­ною ввічливістю.

    А во­на нічо­го то­го й не поміча­ла. П’яна від щас­тя, впер­ше по-сп­рав­ж­нь­ому юна, во­на летіла десь у ви­со­кості на кри­лах, які міцніли з кож­ним її ру­хом. Де там бу­ло їй розрізня­ти ню­ан­си в став­ленні до неї кож­но­го з росіян, ко­ли один з них - най­к­ра­щий! - лю­бив її. їй хотіло­ся відповісти на цю лю­бов чи­мось ду­же хо­ро­шим, по­ка­за­ти се­бе гідною йо­го, муж­нь­ою, вит­ри­ва­лою. Дівчині зда­ва­лось, що ось-ось має тра­пи­тись щось над­з­ви­чай­не, ко­ли до­ве­деть­ся нап­ру­жи­ти всі си­ли і по­ка­за­ти Андрієві, на що во­на здат­на.

    Але нічо­го ви­дат­но­го не тра­пи­лось. Майї не до­ве­ло­ся навіть зіткну­ти­ся з чу­мою. Страш­на хво­ро­ба то­го ро­ку об­ми­ну­ла Бен­галію, - вірніше, з до­по­мо­гою новітніх за­собів уда­ло­ся за­побігти епідеміям ще до їхнього ви­ник­нен­ня. Ек­с­пе­диція, го­лов­ним чи­ном, про­ва­ди­ла ро­бо­ту ду­же про­зо­ву, хоч і важ­ли­ву.

    Чума в Індії - страш­не ли­хо. Во­на не зга­сає ніко­ли, жевріючи, як вуг­ли­на під по­пе­лом, скрізь, де па­ну­ють злидні та бруд, і мо­же в пер­шу-ліпшу мить спри­чи­ни­ти­ся до страш­ної по­жежі. Са­ме че­рез це навіть англійці сяк-так бо­ро­ли­ся про­ти чу­ми та ще й зап­ро­шу­ва­ли лікарів усь­ого світу до­по­мог­ти їм в цьому. Росія відгук­ну­лась на цей зак­лик пер­шою. З 1897 ро­ку, ко­ли до Індії бу­ло пос­ла­но про­ти­чум­ну ек­с­пе­дицію, в складі якої був слав­нозвісний ук­раїнсь­кий вче­ний За­бо­лот­ний, ця до­по­мо­га пе­рет­во­ри­ла­ся май­же на обов’язок.

    Але в Індії ліка­рям до­во­дить­ся сти­ка­ти­ся не тільки з чу­мою. Ко­ли б яко­мусь з уче­них за­ма­ну­ло­ся зібра­ти збуд­ників усіх хво­роб, по­чи­на­ючи з древ­ньої, як світ, про­ка­зи й кінча­ючи най­су­часніши­ми віру­са­ми, він би знай­шов їх тут ду­же лег­ко. Од­нак ця пер­с­пек­ти­ва нав­ряд чи при­па­ла б до сма­ку хоч будь-ко­му, не ка­жу­чи вже про членів ра­дян­сь­кої епідеміологічної ек­с­пе­диції, яким до­ве­ло­ся ста­ти універ­саль­ни­ми фахівця­ми з усіх га­лу­зей ме­ди­ци­ни.

    Минув той час, ко­ли на ра­дян­сь­ких лікарів ди­ви­ли­ся май­же як на провісників ли­ха. Не­ма де прав­ди діти, - Сатіапал та­ки до­поміг ек­с­пе­диції, розвіяв­ши нав­ко­ло неї ат­мос­фе­ру не­довір’я. Та навіть ко­ли б не це, кри­га скрес­ла б все од­но. До­сить бу­ло про­вес­ти дві-три вдалі опе­рації, виліку­ва­ти кількох тяж­кох­во­рих - і вже до­во­ди­ло­ся по­де­ко­ли навіть об­ме­жу­ва­ти при­йом, бо не­вис­та­ча­ло ні лікарів, ні ліків.

    Поки що ліку­ва­ли­ся тільки муж­чи­ни. Впер­ше по­до­лав­ши ос­т­рах, во­ни по­ча­ли звер­та­ти­ся до ра­дян­сь­ких лікарів охо­че. А жінки впер­то відмов­ля­ли­ся від ме­дич­ної до­по­мо­ги і, навіть вми­ра­ючи, тяг­ли­ся до невігласів-жерців.

    На жаль, у складі ек­с­пе­диції не бу­ло жод­ної жінки. Про­фе­сор Ка­линніков з дня на день че­кав приїзду своєї дру­жи­ни-те­ра­пев­та та її под­ру­ги-хірур­га, спра­вед­ли­во вва­жа­ючи, що жінкам лег­ше знай­ти шлях до сер­дець за­тур­ка­них, тем­них істот. Про­те приїзд жінок відкла­дав­ся че­рез ряд об­с­та­вин, то­му Ка­линніков зрадів, ко­ли з’яви­лась доч­ка Сатіапа­ла. йо­му зда­ва­ло­ся, що Ма­йя до­по­мо­же пе­ре­мог­ти не­довіру жіно­чої час­ти­ни на­се­лен­ня.

    Кілька пер­ших спроб нічо­го не да­ли. Хворі індійки не при­пус­ка­ли, що мо­ло­да дівчи­на мо­же за­ра­ди­ти ли­хові, вря­ту­ва­ти їх від хво­роб.

    Та ось до та­бо­ру прий­шов ста­рик-му­суль­ма­нин, яко­го не­за­дов­го пе­ред тим бу­ло виліку­ва­но від тропічної ма­лярії. Ста­рий бла­гав уря­ту­ва­ти йо­го дру­жи­ну або хоч до­по­мог­ти їй спокійно вмер­ти. Він пос­та­вив ли­ше єди­ну умо­ву: щоб йо­го дру­жи­ну ліку­ва­ли в нього вдо­ма, по­тай, і щоб ліка­рем бу­ла жінка.

    З роз­повіді ста­ро­го мож­на бу­ло га­да­ти, що у хво­рої гос­т­ре за­па­лен­ня апен­ди­ци­ту, а мо­же й щось гірше.

    Калинніков на мить за­ва­гав­ся. Од ре­зуль­та­ту пер­шої опе­рації за­ле­жить ду­же ба­га­то. Чи має ж він пра­во до­ру­чи­ти її нез­на­йомій, по суті, дівчині?… Про­фе­сор вик­ли­кав Лаптєва і поділив­ся з ним своїми сумніва­ми.

    Що міг відповісти Андрій?… Він вірив Майї не тільки як лю­бимій лю­дині, а й як хірур­гові. Він ба­чив ЇЇ “а опе­раціях і пе­ре­ко­нав­ся, що, нез­ва­жа­ючи на свою мо­лодість, во­на вже має не­аби­який досвід. Але тут не бу­ло місця для суб’єктив­ності. Не­щас­ли­вий ви­па­док, од­не з чис­лен­них нес­подіва­них ус­к­лад­нень - і смерть пацієнтки впа­де на всю ек­с­пе­дицію. До то­го ж, опе­ру­ва­ти до­ве­деть­ся в най­важ­чих, май­же не­мож­ли­вих умо­вах. Та все од­но зва­жи­ти­ся тре­ба.

    - Можна! - ска­зав Андрій і при­тис­нув ку­ла­ком стіл, ніби при­ду­шу­ючи реш­т­ки сумніву.

    - Гаразд, - відповів Ка­линніков. - Піде­те з нею. Мо­же, ви ста­не­те їй в при­годі хо­ча б по­ра­дою.

    І ось во­ни уд­вох з Майєю йдуть в аб­со­лютній тем­ряві слідом за ста­ри­ком-му­суль­ма­ни­ном. Навіть не йдуть, а скра­да­ють­ся, бо ста­рий на кож­ний не­обе­реж­ний крок відповідає бла­галь­ним зой­ком. Він хо­че об­ду­ри­ти не тільки Ал­ла­ха, а й своїх од­но­сель­чан, сподіва­ючись і жінку вря­ту­ва­ти, і осу­ду не стяг­ти на се­бе.

    Подорож важ­ка і неп­риємна - ста­рий нав­мис­не на­ки­дає га­ку, ви­би­ра­ючи най­г­лухіші стеж­ки.

    В ру­ках у Ан­дрія скринь­ка з хірургічни­ми інстру­мен­та­ми, на спині - важ­кий аку­му­ля­тор і ве­ли­ка пе­ре­нос­на лам­па. Повні ру­ки і в Майї: ад­же невідо­мо, які бу­дуть потрібні ліки та при­ла­ди. Про всяк ви­па­док до­во­дить­ся нес­ти з со­бою стільки, що вис­та­чи­ло б на об­лад­нан­ня не­ве­ли­кої ам­бу­ла­торії.

    Темна ніч. Вит­тя ша­калів. Таємни­чий ше­рех вітру в гу­ща­вині. Ле­гень­ке ша­рудіння кроків по сухій траві…

    Є не­ви­мов­на, не­пов­тор­на кра­са ота­кої по­до­рожі вночі по­руч ко­ха­ної лю­ди­ни. Мо­же, й доб­ре, що ста­рик-му­суль­ма­нин за­ва­жає про­мо­ви­ти бо­дай сло­во. Отак іти мов­ч­ки, відчу­ва­ти лікоть хо­ро­шо­го, силь­но­го, який мо­же за­хис­ти­ти в разі пот­ре­би, - хіба це не най­к­ра­ще в світі?!

    Ні, Ма­йя не хви­люєть­ся, - ні от стілеч­ки! Хай апен­ди­цит, хай навіть що-не­будь да­ле­ко складніше, - во­на впо­раєть­ся з зав­дан­ням і про­ве­де опе­рацію так, що їй ніхто нічо­го не за­ки­не. Во­на чу­до­во ро­зуміє, як хви­лю­ва­ти­меть­ся за неї Андрій, та й про­фе­сор Ка­линніков, цей су­во­рий зовні, але нас­п­равді ми­лий і лагідний чо­ловік, не спа­ти­ме, аж до­ки діста­не звістку, що все га­разд… Во­на му­сить вип­рав­да­ти йо­го довір’я і вип­рав­дає!

    І ось Ма­йя ли­ши­ла­ся од­на в ха­тині му­суль­ма­ни­на. Ста­рий доз­во­лив Лаптєву тільки вста­но­ви­ти аку­му­ля­тор та лам­пу, а потім поп­ро­сив йо­го геть. Дівчи­на не­уваж­но ози­ра­ла май­же по­рож­ню кімна­ту, - од­не з тих приміщень, які цілком ви­раз­но свідчать про скромні дос­тат­ки ха­зяїнів, - і прис­лу­ха­лась до сто­го­ну та урив­час­то­го ше­потіння, що до­ли­на­ли з сусідньої кімна­ти.

    - Баб eq \o (а;ґ), я хо­чу ба­чи­ти хво­ру! - го­лос­но про­мо­ви­ла дівчи­на, втра­ча­ючи тер­пець.

    - Зараз, мем-сагіб, за­раз! - по­чув­ся го­лос ста­ри­ка, а слідом за тим - глу­хий ля­пас і приг­лу­ше­ний зойк.

    На по­розі з’явив­ся му­суль­ма­нин. Він тяг­нув за ру­ку мо­ло­ду дівчи­ну, навіть дівчин­ку. Об­лич­чя в неї бу­ло пе­рек­рив­ле­не від бо­лю, чорні очі спов­ни­ли­ся смер­тель­ною тос­к­но­тою.

    - Іди, іди! - ста­рий ще раз смик­нув дру­жи­ну за ру­ку і підштов­х­нув зза­ду ку­ла­ком. - Мем-сагіб тобі до­по­мо­же!

    - Роздягайся, кхокі, - співчут­ли­во ска­за­ла Ма­йя. Во­на наз­ва­ла цю мо­ло­ду жінку пес­т­ли­во, але та й справді ски­да­лась на ди­ти­ну, на ма­лень­ку дівчин­ку - “кхокі”. Ох, не ви­ко­ну­вав­ся за­кон, що дівчи­на не мо­же вий­ти заміж раніше як у чо­тир­над­цять років! Та їй і за­раз, пев­не, ще не­має й два­над­ця­ти!

    - Не бійся, кхокі, я тобі до­по­мо­жу!

    Старанний ог­ляд хво­рої ствер­див, що в неї апен­ди­цит.

    - Треба ро­би­ти опе­рацію, - не­го­лос­но ска­за­ла Ма­йя. - Баб eq \o (а;ґ), не­гай­но роз­паліть во­гонь і за­кип’ятіть відро во­ди.

    Старий пох­ню­пив­ся й вий­шов. Зда­ва­лось, збігла ціла вічність, до­ки він по­вер­нув­ся, не­су­чи кип’яток.

    Майя як­най­с­та­ранніше ви­ми­ла ру­ки, при­го­ту­ва­ла хво­ру і виг­на­ла ста­ро­го геть. Те­пер во­на ли­ши­ла­ся на­одинці з хво­рою, на­одинці з хво­ро­бою, яку тре­ба по­до­ла­ти за вся­ку ціну.

    Хвора вже не пру­ча­ла­ся й не стог­на­ла. Тільки дрібні крап­лин­ки по­ту вис­ту­пи­ли в неї на кри­лах но­са та безвіль­но, в німо­му зой­кові, напівод­к­ри­ли­ся спраглі, ще по-ди­тя­чо­му пухлі гу­би.

    - Все бу­де га­разд, кхокі… - умов­ля­ла її Ма­йя, го­ту­ючи мас­ку для нар­ко­зу. - За­раз ти зас­неш і навіть не відчу­ва­ти­меш бо­лю…

    Але хво­ра не віри­ла, ні! Во­на го­ту­ва­ла­ся до смерті і мов­ча­ла, не зво­дя­чи не­на­вис­но­го пог­ля­ду з тієї, ко­го вва­жа­ла за свою гу­би­тель­ку. І цей пог­ляд врізав­ся в ду­шу Майї на­зав­ж­ди.

    За зви­чай­них умов навіть най­п­ростішу опе­рацію про­во­дять два а то й три чо­ловіки - хірург, асис­тент та нар­ко­ти­за­тор. А тут Майї до­ве­ло­ся все ро­би­ти самій.

    Операція бу­ла, як і вся­ка опе­рація, не ду­же склад­на, не ду­же лег­ка. Звісно, ко­ли б ста­рий не зволікав до ве­чо­ра, для хво­рої бу­ло б кра­ще: апен­ди­цит тре­ба ви­да­ля­ти як­най­ш­вид­ше. Але й те­пер ще не пізно.

    Майя чу­ла під вікном кро­ки Ан­дрія, йо­го нер­во­ве по­каш­лю­ван­ня. Лю­бий, він так хви­люєть­ся! А хви­лю­ва­ти­ся й не­ма чо­го. Яке щас­тя, що в цієї дівчин­ки апен­ди­цит, а не пе­ри­тоніт, нап­рик­лад!

    Майя бу­ла та­ка пев­на щас­ли­во­го кінця, що аж за­га­да­ла: як­що все скінчить­ся га­разд, во­на ста­не дру­жи­ною Ан­дрія. Дівчи­на хотіла цього, і це на­да­ва­ло їй но­вих сил, рішу­чості, впев­не­ності.

    Їй при­га­дав­ся інший вечір, - той, ко­ли Андрій зумів підко­ри­ти Са­му­ма і впер­ше пос­тав пе­ред нею втілен­ням си­ли й енергії. Во­на теж тоді за­га­ду­ва­ла - але хіба мож­на порівня­ти оці два ве­чо­ри? Тоді Ма­йя бу­ла прос­то ди­ти­ною, нез­ва­жа­ючи на свої двад­цять два ро­ки. Те­пер во­на по­ко­ха­ла і пізна­ла ціну са­мо­по­жер­т­ви в ім’я ко­хан­ня.

    “Ти по­вин­на оду­жа­ти, кхокі!” про­си­ла, пе­ре­ко­ну­ва­ла, на­ка­зу­ва­ла Ма­йя, а її пальці тим ча­сом звич­но ро­би­ли своє, ви­да­ля­ючи пош­код­же­не, за­ши­ва­ючи розріза­не. І ко­ли на шов ляг­ла ос­тан­ня скоб­ка, Ма­йя зітхну­ла з по­лег­шен­ням.

    - Заходьте, баб eq \o (а;ґ)! - гук­ну­ла во­на ста­ро­го. - Ва­ша дру­жи­на май­же здо­ро­ва. Во­на не­за­ба­ром про­ки­неть­ся. Я ли­ша­ти­мусь біля неї, аж до­ки її стан бу­де цілком за­довіль­ним.

    - Дякую, мем-сагіб, дя­кую! - ста­рий був роз­чу­ле­ний. - Не тре­ба, ні! Мем-сагіб вто­ми­лась, во­на по­вин­на спо­чи­ти…

    - Нічого, я спо­чи­ну зав­т­ра!

    Досі роз­мо­ва то­чи­лась на англійській мові, якою тільки й во­лоділи дех­то з росіян. Але індієць так пе­рек­ру­чу­вав сло­ва, що Ма­йя виріши­ла пе­рей­ти на рідну мо­ву.

    - О, - зди­ву­вав­ся ста­рий, - мем-сагіб знає хінді? Та ще й так доб­ре, ніби жи­ла в Бен­галії ба­га­то років?

    - Я й жи­ла тут, баб eq \o (а;ґ)! - з посмішкою відповіла Ма­йя. - Мій бать­ко - індієць. Я доч­ка раджі Сатіапа­ла.

    Ще не закінчив­ши фра­зу, во­на по­ба­чи­ла, як ста­рик заб­ли­мав очи­ма, відсах­нув­ся і, схо­пив­шись ру­ка­ми за го­ло­ву, схи­лив­ся до стінки.

    - Вам по­га­но, баб eq \o (а;ґ)? - стур­бо­ва­но за­пи­та­ла дівчи­на.

    А той у відповідь лю­то смик­нув­ся, прос­тяг­нув па­лець до две­рей і за­шипів:

    - Чому не ска­за­ла раніше?! Чо­му не ска­за­ла?!… Геть звідси! І знай, що кров моєї дру­жи­ни впа­де на го­ло­ву тобі, і твоїм дітям, і твоїм вну­кам, і прав­ну­кам, аж до де­ся­то­го коліна!

    Дівчина нічо­го не ро­зуміла. Во­на спро­бу­ва­ла ще раз зас­по­коїти ста­ро­го, але той са­хав­ся і все пов­то­рю­вав своє “геть!”.

    Ледве не пла­чу­чи, Ма­йя вибігла з кімна­ти. На ґанку її зустрів Андрій.

    - Що ста­ло­ся, Ма­йю?… Чо­му ха­зяїн ре­пе­тує?… Хво­ра по­мер­ла?

    В йо­го го­лосі бу­ло стільки тур­бо­ти, стільки три­во­ги, що Ма­йя лед­ве стри­ма­ла ба­жан­ня при­пас­ти до гру­дей ко­ха­но­му.

    - Ні, ні! Мені здаєть­ся, все га­разд. Але ста­рик… Я не знаю, чо­го він хо­че. Підіть до нього, умов­те… Тре­ба ж ко­мусь ли­ши­ти­ся біля хво­рої…

    Андрій поп­ря­му­вав до ха­лу­пи, але ста­рий зустрів йо­го на по­розі не­ви­раз­ни­ми ви­гу­ка­ми, пог­ро­за­ми, прок­ль­она­ми. Мож­на бу­ло зро­зуміти тільки од­не: му­суль­ма­нин на­ля­ка­ний тим, що опе­рацію йо­го дру­жині ро­би­ла зовсім не росіянка, як він га­дав, а індійка.

    Даремно Лаптєв до­во­див, що при­сутність ліка­ря прос­то не­обхідна і що хво­ра без кваліфіко­ва­но­го наг­ля­ду мо­же за­ги­ну­ти. Ста­рий був не­по­хит­ний, і до­ве­ло­ся піти ні з чим.

    Андрій з Майєю по­вер­та­ли­ся до та­бо­ру аж на світан­ку.

    Рожевіло не­бо. Про­ки­да­ли­ся пташ­ки. Нек­вап­но й по­туж­но ди­ха­ла зем­ля, вби­ра­ючи в се­бе життєдай­ну про­хо­ло­ду пе­ред за­душ­ли­вим днем.

    Потім спа­лах­ну­ли хмар­ки над обрієм. За­ся­яло, по­фар­бу­ва­ло­ся в зо­ло­таві життєрадісні коль­ори все дов­ко­ла: і ліс, і ріка, і вкри­та білою по­рох­ня­вою до­ро­га.

    В та­ку го­ди­ну тільки б радіти з жит­тя, мріяти й сподіва­ти­ся, упи­ва­ючись со­няч­ним промінням ран­ку, ніжно­го, як юність.

    Але Ма­йя і Андрій ішли мов­ч­ки, су­мо­ви­то, повні тос­к­них пе­ред­чуттів та то­го не­за­до­во­лен­ня, що зав­ж­ди йде в парі з нев­да­чею.

    Лаптєв од­ра­зу ж до­повів Ка­линніко­ву про опе­рацію та про див­ну по­ведінку ста­ри­ка-му­суль­ма­ни­на,

    Калинніков на­мор­щив ло­ба, зітхнув:

    - Кепсько!… Я за­був вас по­пе­ре­ди­ти, Ан­дрію: за­раз у Індії за­гос­т­ри­ла­ся бо­роть­ба між інду­са­ми, тоб­то брах­маніста­ми, і му­суль­ма­на­ми. Ми при­пус­ти­ли­ся ве­ли­кої по­мил­ки. Як­що хво­ра пом­ре, ніхто з му­суль­манів ніко­ли більш не прий­де до нас. А тут їх більше як шістде­сят про­центів.

    …Надвечір дру­го­го дня прибіг ста­рик-му­суль­ма­нин і, рву­чи на собі во­лос­ся, зак­ри­чав, що йо­го дру­жи­на по­ми­рає.

    То бу­ли пишні по­хо­ро­ни - най­пишніші на всю ок­ру­гу впер­ше за ба­га­то років. Усі - від ос­тан­нь­ого зо­ло­тарі з кас­ти шуд­ра аж до пи­ха­тих брах­манів - по­винні бу­ли по­ба­чи­ти, які стат­ки має П’яри­шон­г­кор Чат­то­пад­ха­йя, - син, внук і прав­нук пи­са­ря з кас­ти ка­йос­та, а те­пер - ба­га­тий зем­лев­лас­ник, заміндар.

    Над смер­т­ним ло­жем мо­ло­дої дру­жи­ни замінда­ра цілу до­бу мим­рив ман­т­ри з свя­щен­них книг най­го­ловніший жрець, пу­рохіт. Йо­му до­по­ма­га­ли п’ятде­сят брах­манів, які вва­жа­ли за свій обов’язок на­сам­пе­ред як­найбіль­ше з’їсти на честь по­мер­лої. По­хо­рон­не вог­ни­ще бу­ло скла­де­не тільки з сан­да­ло­во­го де­ре­ва, ра­зом з за­паш­ним ди­мом яко­го ма­ло розвіяти­ся й брен­не тіло дру­жи­ни замінда­ра, щоб її дух пізніше втілив­ся в іншій по­добі та пе­рей­шов до ви­щої кас­ти. Брах­ма­ни за­пев­ня­ли, що так і ста­неть­ся, бо П’яри­шон­г­кор Чат­то­пад­ха­йя всла­вив­ся своїм пра­вед­ним жит­тям та нев­си­пу­щим до­дер­жан­ням кас­то­вих зви­чаїв і за­конів.

    Зводиться до­го­ри за­паш­ний сан­да­ло­вий дим, не­се йо­го вітер ген да­ле­ко, - аж до На­ваб­ган­д­жа, до ха­лу­пи ста­ро­го му­суль­ма­ни­на Ойя­ма, про­со­чуєть­ся в кімна­ту, пот­рап­ляє в ніздрі мо­ло­дої жінки, май­же ди­ти­ни, яка, роз­ме­тав­шись, ле­жить на бла­гень­ко­му ки­лимі і, ма­ря­чи, кли­че ма­му, - ту, яка зав­ж­ди до­по­ма­гає…

    Але ні, не до­по­мо­же й матір! Во­на си­дить ось тут, по­руч, і з її за­па­ле­них очей уже не ллють­ся й сльози. А дим сан­да­ло­во­го де­ре­ва лос­ко­че їй ніздрі, дра­тує й ра­дує: ага, кляті інду­си, заз­на­ли й ви ли­ха!… Паліть, невірні, своїх дітей, паліть! Вог­нем розвіяне - не втілить­ся в жи­во­му, не сподівай­тесь!… Паліть, паліть, - ко­ли б не згоріли й ви самі!

    Так ду­має ста­ра жінка, яка май­же втра­ти­ла глузд з го­ря і лад­на прок­ляс­ти весь світ за те, що вми­рає її доч­ка. Так ду­має і ста­рий Ойям - пов­нов­лад­ний влас­ник своєї мо­ло­дої дру­жи­ни. А біля ліжка хво­рої си­дить тов­с­тий бруд­ний мул­ла, мим­рить вірші з ко­ра­ну і час од ча­су ви­гу­кує пис­к­ля­вим го­ло­сом скоп­ця:

    - Дивіться, лю­ди!… Дивіться, пра­вовірні!… Інду­си виріши­ли ви­ни­щи­ти усіх му­суль­ман!… Най­за­пашнішу квітку на­шо­го се­ли­ща підтя­то но­жем по­ган­сь­кої дівки!… Ли­хо нам, ли­хо!

    Мулла кри­чить так, щоб бу­ло чу­ти над­ворі, де під вікна­ми ха­лу­пи юр­м­лять­ся му­суль­ма­ни. І йо­го сло­ва па­да­ють на відповідний грунт: про­тя­гом ба­гать­ох сторіч три­ває глу­ха во­рож­не­ча між інду­са­ми та му­суль­ма­на­ми в Індії, і цю во­рож­не­чу пов­сяк­час хтось роз­д­му­хує.

    Жили- були в На­ваб­ганджі дві под­ру­ги -Кон­чон­ма­ла й Ку­шум. Пер­ша - ба­гат­ша, дру­га - бідніша. Та - індус­ка, ця - му­суль­ман­ка. Для них не існу­ва­ло спірних пи­тань релігії та еко­номіки; во­ни лю­би­ли од­на од­ну і зап­ри­сяг­ли­ся не роз­лу­ча­ти­ся ніко­ли.

    Їх роз­лу­чи­ли, ко­ли їм ми­ну­ло по два­над­цять років. Кон­чон­ма­ла вий­ш­ла заміж, - а вірніше, ії “відда­ли в дім свек­ра”, як ка­жуть в Бен­галії, - за ба­гатія П’яри­шон­г­ко­ра, а Ку­шум діста­ла­ся ста­ро­му Ойя­мові. І пішли под­ру­ги різни­ми шля­ха­ми.

    П’яришонгкор втов­к­ма­чу­вав дру­жині, що му­суль­ма­ни- лих­варі й мер­зот­ни­ки, огидні й брудні не­чес­тивці, які про­ли­ва­ють кров свя­щен­них корів і не вірять в пе­ре­се­лен­ня душ. Ста­рий Ойям до­во­див, що інду­си злодії й грабіжни­ки, по­ганці, що мо­жуть обо­жес­т­ви­ти навіть сви­ню. Що­най­мен­ша різни­ця в релігійних об­ря­дах та зви­ча­ях да­ва­ла обом привід для ціло­го ря­ду об­ви­ну­ва­чень та прок­ль­онів. І ні Ойям, ні П’яри­шо­иг­кор не бу­ли здатні про­аналізу­ва­ти, чо­му ж, влас­не, во­ни во­ро­гу­ють?

    Кілька сот років то­му, за імперії Ве­ли­ких Мо­голів, му­суль­ма­ни посіли в Індії панівне ста­но­ви­ще і та­ки й справді доб­ря­че на­со­ли­ли інду­сам. Ота імперія впа­ла пра­хом; вже дав­но Індію гра­бує Ан­глія, а індійці й досі не об’єдна­ли­ся про­ти спільно­го во­ро­га, бо їм не да­ють цього зро­би­ти.

    День при дні наць­ко­ву­ва­ли Ойям та П’яри­шон­г­кор своїх дру­жин од­ну про­ти од­ної, і хто знає, чи не ста­ли б з ча­сом любі под­ру­ги най­за­пекліши­ми во­ро­га­ми… Але їм су­ди­ла­ся інша до­ля.

    Подруги зах­воріли май­же од­но­час­но. Кон­чон­ма­ла за­ги­ну­ла: в неї був диф­те­рит, а доб­ро­чес­ний заміндар замість ліка­ря вик­ли­кав жер­ця. Ку­шум ма­ла всі шан­си на оду­жан­ня: опе­рацію бу­ло зроб­ле­но кваліфіко­ва­но, з дот­ри­ман­ням всіх за­побіжних за­ходів. Але, за­ли­ше­на з волі сво­го чо­ловіка нап­риз­во­ля­ще, хво­ра в мо­мент про­буд­жен­ня від нар­ко­зу пош­ко­ди­ла собі в нес­тямі ра­ну, а ка­шель та блю­ван­ня зірва­ли їй внутрішні шви. В жінки по­чав­ся сеп­сис, який не­ми­ну­че вів до трагічно­го кінця.

    Охопивши го­ло­ву ру­ка­ми, си­дить біля ліжка дру­жи­ни ста­рий Ойям і з ту­пим од­чаєм на­ма­гаєть­ся збаг­ну­ти, за що ж са­ме ка­рає йо­го Ал­лах?

    Може, за те, що звер­нув­ся до російських лікарів?… Але ж Ку­шум бу­ла хво­ра вже й тоді… Не один з му­суль­манів звер­тав­ся до них, і ніхто не вмер… Ли­хо нак­ли­ка­ла доч­ка Сатіапа­ла, яс­но… А що, як зап­ро­си­ти росіяни­на? Ал­лах про­ба­чить та­ку свавільність; ад­же лікарі тільки ви­ко­на­ють йо­го во­лю… Хай прий­де лікар, хай!

    Отак умов­ляв се­бе ста­рий Ойям і, на­решті, умо­вив. Він лю­бив свою дру­жи­ну гіркою й по­жад­ли­вою ос­тан­нь­ою лю­бов’ю ста­ри­ка і в ім’я цього мо­же й не ду­же ви­со­ко­го, але силь­но­го по­чут­тя міг зва­жи­тись на все.

    Не ка­жу­чи ніко­му ані сло­ва, він ти­хень­ко виб­рав­ся з ха­лу­пи та й по­дав­ся до та­бо­ру росіян.

    Вже з виг­ля­ду ста­ро­го Лаптєв зро­зумів, що тра­пи­лось ли­хо. Ка­линніко­ва не бу­ло; він мав ось-ось приїха­ти, але до­цент не став че­ка­ти. Че­рез яки­хось п’ять хви­лин він ра­зом з Ойя­мом вже пря­му­вав до­ро­гою че­рез ліс.

    Старий му­суль­ма­нин тро­хи зас­по­коївся. Те­пер, ко­ли він пок­лав тур­бо­ту про здо­ров’я своєї дру­жи­ни на ліка­ря і де­що прис­пав сумніви в пра­виль­ності об­ра­но­го рішен­ня, йо­му вже по­ча­ло зда­ва­ти­ся, що все скінчить­ся га­разд.

    Андрій Лаптєв та­му­вав у собі тос­к­ний нес­покій. Він не ба­чив у очі дру­жи­ни Ойя­ма, не знав, по суті, як про­во­ди­лась опе­рація та який стан у хво­рої за­раз. Смерть лю­ди­ни з ви­ни хірур­га неп­ри­пус­ти­ма вза­галі, а за цих об­с­та­вин приз­ве­де ще й до ду­же неп­риємних ус­к­лад­нень. Темні лю­ди не зро­зуміють, що лікар не вин­ний. Во­ни ви­ма­га­ти­муть од­но­го - вря­ту­ва­ти хво­ру. От­же, відповідальність за жит­тя лю­ди­ни ле­жить на ньому. Але хви­лю­ва­ти­ся зав­час­но - не вар­то. Надія ще не втра­че­на: є чу­дес­ний пре­па­рат, пеніцилін, який змо­же по­до­ла­ти страш­ну хво­ро­бу.

    Найгірше, що вся ця історія пов’яза­на з Майєю… Лю­ба, хо­ро­ша, во­на зовсім роз­чав­ле­на ли­хом…

    Кілька хви­лин то­му Андрій забіг повідо­ми­ти її, що йде ря­ту­ва­ти хво­ру. Дівчи­на не по­чу­ла йо­го кроків; во­на пла­ка­ла, схо­вав­ши го­ло­ву в по­душ­ку.

    Гострий біль про­ни­зав сер­це Андрієві. Хотіло­ся при­тис­ну­ти до гру­дей ко­ха­ну, осу­ши­ти її сльози поцілун­ком, втіши­ти. Але він тільки пос­то­яв на по­розі, та й пішов. А те­пер у нього пе­ред очи­ма сто­ять ву­зенькі дівочі плечі, які скор­бот­но здри­га­ють­ся в без­звуч­но­му ри­данні.

    Здавалося б, слаб­ко­духість та без­по­радність ніко­ли не вик­ли­чуть схи­лян­ня та по­ва­ги. А от чо­мусь са­ме у хви­ли­ни роз­губ­ле­ності й роз­па­чу Ма­йя ста­ла Андрієві ще ближ­чою, ще до­рож­чою.

    - Сагібе, не тре­ба йти далі… - по­чув­ся го­лос ста­ро­го Ойя­ма, і Лаптєв отя­мив­ся.

    Біля ха­лу­пи му­суль­ма­ни­на відбу­ва­ло­ся щось схо­же на мітинг. Кілька де­сятків лю­дей ви­ма­ху­ва­ли ру­ка­ми, га­ла­су­ва­ли, пе­ре­би­ва­ючи од­не од­но­го. Слів не бу­ло чу­ти,- все зли­ва­ло­ся в суцільне гудіння, пог­роз­ли­ве, як го­лос роз­бур­ха­но­го рою.

    - Чого тре­ба цим лю­дям?

    - Не знаю, сагібе… - тос­к­но відповів ста­рий. - Мо­же, Ку­шум по­мер­ла?

    - Ходімте швид­ше.

    До са­ди­би ста­ро­го Ойя­ма ли­ша­ло­ся кроків із сто, ко­ли на ґанок бу­дин­ку вибіг тов­с­тий без­бо­ро­дий чо­лов’яга. Він щось ви­гук­нув, мах­нув ру­кою, і весь на­товп мит­тю обер­нув­ся в бік до­ро­ги. За­па­ла ти­ша.

    Лаптєв ми­мохіть прис­ко­рив хо­ду. Як зав­ж­ди, він ішов на­зустріч не­без­пеці на­валь­но, не на­ма­га­ючись відтяг­ти неп­риємної хви­ли­ни. А в оць­ому наб­ли­женні оди­на­ка до юр­би й справді приємно­го бу­ло ма­ло. Зловісна мов­чан­ка лю­дей, які щой­но га­ла­су­ва­ли та роз­ма­ху­ва­ли ру­ка­ми, ски­да­ла­ся на без­мовність по­ро­хо­во­го скле­пу, до яко­го бікфор­до­вим шну­ром біжить вог­ник. Хто міг би по­ру­чи­ти­ся, що ек­заль­то­ва­ний на­товп не ки­неть­ся на чу­жин­ця-ліка­ря? Нег­ра­мот­ним, за­тур­ка­ним лю­дям, пев­не, здаєть­ся, що во­ни про­тис­то­ять ли­хові, і ця пе­ре­ко­наність на­дає їм од­нос­тай­ності, здат­ності за пер­шим зна­ком вчи­ни­ти зло­чин в ім’я уяв­ної спра­вед­ли­вості. Та­ко­му фа­на­тиз­мові мож­на про­ти­пос­та­ви­ти ли­ше віру в свою пра­во­ту,- пра­во­ту ліка­ря і ра­дян­сь­кої лю­ди­ни.

    Коли вже йти - то нап­ро­лом. Андрій виб­рав очи­ма од­но­го з му­суль­ман, який зир­кав на нього най­лютіше, і пішов пря­мо на нього. То був гідний про­тив­ник, мо­ло­дий, ви­со­кий, ши­ро­коп­ле­чий, з ку­ла­ка­ми, як мо­ло­ти.

    Величезна енергія м’язів ве­лет­ня, збуд­же­на моз­ком, ви­ру­ва­ла, шу­ка­ючи ви­хо­ду; на­литі кров’ю очі вп’яли­ся в чу­жин­ця. А той ішов на нього спокійно, не­мов не поміча­ючи не­без­пе­ки, і, зу­пи­нив­шись за крок, ска­зав:

    - Дайте прой­ти.

    Юнак не по­во­рух­нув­ся. Тоді Лаптєв глуз­ли­во по­хи­тав го­ло­вою:

    - Дурню, за­бе­ри геть ку­ла­ки. Ти мо­жеш ме­не за­би­ти не­на­ро­ком, а на ме­не че­кає хво­ра.

    Велетень не ро­зумів російської мо­ви. Він шу­кав в інто­націях го­ло­су про­тив­ни­ка пог­роз, лай­ки чи ще чо­гось, що да­ло б привід для нас­ту­пу, але російський лікар тільки усміхав­ся з співчут­ли­вою вищістю, як посміха­ють­ся до­рослі до пус­тунів-хлоп’ят. І ве­ле­тень чо­мусь відчув се­бе ота­ким пус­ту­ном, що на­ко­лоб­ро­див і лад­ний заг­ла­ди­ти свою про­ви­ну. Він навіть по­во­рух­нув­ся, щоб пос­ту­пи­ти­ся, але зза­ду, з ґанку, до­летіла пис­к­ля­ва ко­ман­да, а слідом за нею зчи­нив­ся стра­шен­ний гар­ми­дер.

    Коли б не втру­чан­ня мул­ли, все обійш­ло­ся б, ма­буть, га­разд. Лю­ди бу­ли при­го­лом­шені нес­подіва­ним по­во­ро­том подій, вра­жені рішучістю росіяни­на, який не по­бо­яв­ся піти один про­ти всіх. В ту мить, ко­ли най­сильніший з них виз­нав се­бе пе­ре­мо­же­ним, юр­ба втра­ти­ла пе­ре­ва­гу ви­щості над мужнім оди­на­ком. Те­пер йо­го ніхто не за­че­пив би й паль­цем. За­те гнів лю­дей упав на Ойя­ма.

    Юнак- мусульманин схо­пив ста­ро­го за комір і підняв ви­со­ко у повітря. Ойям щось кри­чав, але йо­го ле­мент то­нув у за­галь­но­му га­ласі.

    - Стійте! - ви­гук­нув ан­глійсь­кою мо­вою Андрій. Йо­го ніхто не по­чув. І тоді він, як ко­лись у ди­тинстві, зак­лав чо­ти­ри пальці в рот і свис­нув так, що аж у ву­хах за­ля­ща­ло. - Стійте, ка­жу вам! Ну?

    Люди обер­та­ли­ся на зух­ва­лий пос­вист, за­мов­кав гар­ми­дер, опус­ка­ли­ся ку­ла­ки.

    - Чого вам тре­ба від ста­ро­го?… Пустіть йо­го!… - Лаптєв підійшов до ве­лет­ня і пок­лав йо­му ру­ку на пле­че. - Ска­жи, ко­ли б це по­ми­ра­ла твоя дру­жи­на, чи не зро­бив би ти все, щоб її вря­ту­ва­ти?

    Зизим оком по­зир­нув на нього ве­ле­тень, але та­ки ви­пус­тив ста­ро­го. Потім ска­зав злісно:

    - Це моя сес­т­ра, сагібе!… Як­що во­на за­ги­не, слідом за нею піде й Ойям!

    - Вона жи­ти­ме! - твер­до ска­зав Андрій. - Я її вря­тую.

    - А як­що не вря­туєте?… - ти­хо, пог­роз­ли­во за­пи­тав ве­ле­тень.

    - Ну, тоді… я відповіда­ти­му за її смерть замість ста­ро­го Ойя­ма. Зго­да?

    Лаптєв прос­тяг­нув пра­ви­цю, але му­суль­ма­нин її не взяв, а тільки мов­ч­ки хит­нув го­ло­вою і поп­рос­ту­вав до ха­лу­пи.

    Розчепіривши ру­ки і за­го­ро­див­ши со­бою двері, щось за­ре­пе­ту­вав тов­с­тий мул­ла. Ве­ле­тень ле­гень­ким ру­хом од­су­нув йо­го вбік і про­пус­тив Лаптєва в сіни.

    - Зачекайте тро­хи, сагібе…

    Він пішов до кімна­ти; за­го­во­рив швид­ко й гнівно, відповіда­ючи на плач та ви­гу­ки якоїсь жінки, а потім гук­нув:

    - Заходьте, сагібе!

    Ледве стри­му­ючи нер­во­вий дрож, Лаптєв підбіг до хво­рої. Жи­ва!

    Дівчатко аж пашіло жа­ром. Спраглі чорні гу­би її роз­к­ри­ли­ся, гру­ди ди­ха­ли так, ніби в кімнаті не­вис­та­ча­ло повітря, сер­це ко­ло­ти­ло­ся з ос­танніх сил - ме­туш­ли­во й слаб­ко. Кеп­сь­ко, навіть ду­же кеп­сь­ко.

    Доцент ввів хворій пеніцилін і схи­лив­ся над нею, три­вож­но вдив­ля­ючись в ри­си її об­лич­чя. Тре­ба пиль­ну­ва­ти та пиль­ну­ва­ти: май­же кожні ліки - от­ру­та, яка ча­сом здат­на вби­ти не тільки збуд­ників хво­ро­би, а й хво­ро­го.

    Здавалося, на­че йдеть­ся до цього. З об­лич­чя хво­рої по­ча­ли збіга­ти фар­би, кон­вуль­сив­но зат­ремтіли м’язи, роз­к­ри­ли­ся й за­ко­ти­ли­ся не­ви­дющі очі.

    - Камфору!… - по­шеп­ки ско­ман­ду­вав сам собі до­цент.

    Камфора не до­по­ма­га­ла. Мар­ни­ми бу­ли й інші зви­чайні за­со­би: зне­си­ле­ний ор­ганізм не вит­ри­му­вав різко­го стру­су нер­во­вої сис­те­ми; наб­ли­жав­ся кінець.

    Майже в роз­пачі Андрій пок­лав шприц і відійшов до вікна, аби не ба­чи­ти не­на­вис­но­го пог­ля­ду бра­та по­ми­ра­ючої. Ні, Лаптєва не ля­ка­ли пог­ро­зи му­суль­ма­ни­на. Да­ле­ко страшніши­ми бу­ли до­ко­ри влас­но­го сумління, виз­нан­ня без­сил­ля пе­ред смер­тю. Лю­ди­на по­ми­рає, а він, лікар, нічим не мо­же за­ра­ди­ти.

    За вікном швид­ко су­теніло. Зап­ли­ва­ло кров’ю не­бо, віщу­ючи вітер. Кур­ною до­ро­гою нек­вап­но ча­пав буй­вол, ліни­во од­ма­ху­ючись хвос­том від ко­мах. За­ве­ре­ща­ли ци­ка­ди. Десь бряз­ну­ло щось ме­та­ле­ве.

    Зір Ан­дрія чіпляв­ся за не варті ува­ги дрібниці, ву­хо ло­ви­ло зву­ки, які вже ста­ли звич­ни­ми, і все це тільки для то­го, щоб відвер­ну­ти ува­гу від ду­же важ­ко­го, ду­же неп­риємно­го.

    Буйвол звер­нув пра­во­руч, смик­нув на хо­ду лис­тя з ку­ща і зу­пи­нив­ся біля ха­лу­пи, яка, ко­ли су­ди­ти з її розмірів, на­ле­жа­ла яко­мусь ба­гатієві.

    З ха­лу­пи вий­ш­ли двоє. Од­но­го Андрій впізнав од­ра­зу: то був тов­с­тий мул­ла. Дру­гий ду­же на­га­ду­вав ко­юсь зна­йо­мо­го, але пам’ять не мог­ла вста­но­ви­ти, ко­го са­ме.

    Відстань про­ков­т­ну­ла дрібні де­талі об­лич. Андрій тільки ба­чив, що мул­ла за­побігли­во ме­ту­шить­ся нав­ко­ло ни­зень­ко­го ху­дор­ля­во­го чо­ловіка в чалмі, а той по­важ­но відповідає, суп­ро­вод­жу­ючи сло­ва ску­пи­ми жес­та­ми. Ось він обер­нув­ся об­лич­чям до ха­лу­пи ста­ро­го Ойя­ма і ха­рак­тер­ним жес­том по­ка­зав, як роб­лять укол.

    - Хінчінбрук! - про­ше­потів Андрій.

    Це бу­ла тільки гад­ка, ней­мовірне, безпідс­тав­не при­пу­щен­ня, але са­ме ней­мовірність та­ко­го збігу зміцни­ла певність Лаптєва в то­му, що пе­ред ним стоїть той, хто од­но­го ра­зу вже тра­пив­ся на шля­ху.

    - Послухайте, лю­бий, що ото за лю­ди­на?

    Брат хво­рої зру­шив з місця і повільно підійшов до вікна. Му­суль­ма­нин ди­вив­ся не ту­ди, ку­ди вка­зу­вав Лаптєв, а на нього са­мо­го, і цей пог­ляд не віщу­вав доб­ра: Ку­шум по­ми­рає, а російський лікар, мов кум­ця-пле­ту­ха, по­зи­рає, що діється на ву­лиці.

    - Скажіть, а то не англієць ча­сом?

    Худорлявий пов­то­рив свій рух. Укол, потім різкий по­мах ру­ки, яка на­че пе­рек­рес­ли­ла і ви­ки­ну­ла геть чиєсь жит­тя. Так при­наймні зда­ло­ся Лаптєву, і він уже з цілко­ви­тою певністю пов­то­рив:

    - Майкл Хінчінбрук!

    Дивна влас­тивість люд­сь­кої пам’яті! Во­на інко­ли підсу­ває най­невідповідніші спо­га­ди тільки то­му, що яс­к­ра­во прос­ту­пи­ла якась неістот­на де­таль і на­га­да­ла ми­ну­ле. Ось і за­раз: Лаптєв, див­ля­чись на то­го, хто ски­дав­ся на ан­глійсь­ко­го шпи­гу­на, при­га­дав зовсім не маєток Сатіапа­ла, а звільне­не від япон­сь­ких оку­пантів містеч­ко в Мань­ч­журії во­се­ни ми­ну­ло­го ро­ку, напівзруй­но­ва­ну фан­зу і ста­ро­го ліка­ря-ки­тай­ця.

    Немилосердно пе­рек­ру­чу­ючи російські сло­ва, ки­таєць уро­чис­то з’ясо­вує Лаптєву ста­ро­вин­ну ме­то­ди­ку ліку­ван­ня уко­ла­ми та припікан­ня­ми, вка­зує на брон­зо­во­му му­ляжі тіла лю­ди­ни, де тре­ба шу­ка­ти “життєві точ­ки”, по­яс­нює, як та ко­ли ко­ло­ти, щоб виліку­ва­ти хво­ро­го від тієї чи іншої хво­ро­би.

    Розповідь ста­ро­го ки­тай­ця ду­же ски­даєть­ся на бай­ку для ма­лих діто­чок; після ціло­ден­но­го по­хо­ду Андрієві нес­тер­п­но хо­четь­ся спа­ти, але еле­мен­тар­на ввічливість зму­шує йо­го слу­ха­ти з підкрес­ле­ною ува­гою. І пам’ять де­що схоп­лює, - ми­мохіть, прос­то так, як за­пам’ято­ву­ють­ся об­лич­чя й циф­ри, зву­ки й відчут­тя. А потім лікар-ки­таєць до­по­ма­гає Лаптєву в госпіталі і тво­рить справжні чу­де­са своїми уко­ла­ми: нез’ясовні, без­г­лузді з точ­ки зо­ру су­час­ної ме­ди­ци­ни дії ря­ту­ють жит­тя тим, які бу­ли при­ре­чені на смерть…

    Думки блис­ка­вичні. Всі ці спо­га­ди пе­ребігли в моз­ку Ан­дрія Лаптєва за якусь мить і наш­тов­х­ну­ли на рішен­ня: тре­ба не­гай­но зро­би­ти по­ми­ра­ючій уко­ли. Мож­ли­вості на­уко­вої ме­ди­ци­ни ви­чер­пані, то чи не до­по­мо­жуть емпіричні ме­то­ди на­род­ної ме­ди­ци­ни Ки­таю?

    Андрій ки­нув­ся до хво­рої. За при­пи­сом ста­ро­го ліка­ря-ки­тай­ця, в разі шо­ку тре­ба ко­ло­ти срібною гол­кою. Та­кої, бе­зу­мов­но, не­має. Хай бу­де зви­чай­на, сте­риль­на, од шпри­ца. Але ку­ди ж ко­ло­ти?

    Лаптєв на мить зап­лю­щив очі, і пе­ред ним пос­тав брон­зо­вий му­ляж з чис­лен­ни­ми от­во­ра­ми. Лікар-ки­таєць роз­повідав, що той, хто скла­дає іспит на зван­ня ліка­ря, му­сить без­по­мил­ко­во прот­к­ну­ти гол­кою ко­жен з за­ма­за­них смо­лою от­ворів у му­ляжі, щоб звідти бриз­ну­ла чер­во­на ріди­на, яка імітує кров… Бо­ронь бо­же схи­би­ти хоч на міліметр!

    Ма­буть, з точ­ки зо­ру ки­тай­сь­ких на­род­них лікарів Андрій Лаптєв у ці се­кун­ди тво­рив щось ней­мовірне, неп­ри­пус­ти­ме. І гол­ка бу­ла не та­кою, як при­пи­су­ва­лось, і “життєві точ­ки” на брон­зо­во­му му­ляжі не збігли­ся б з ти­ми пля­ма­ми, які ли­ша­ла гол­ка шпри­ца на тілі хво­рої, і ру­хам до­цен­та бра­ку­ва­ло впев­не­ності. Од­нак за своїм наслідком ці дії да­ва­ли те, що потрібно: ме­та­ле­ва гол­ка под­раз­ню­ва­ла нер­вові вуз­ли, вик­ли­ка­ла зру­шен­ня в ор­ганізмі, на який ме­ди­ка­мен­ти вже не діяли.

    Лаптєв штри­кав і штри­кав гол­кою, а над ним, роз­зя­вив­ши ро­та, сто­яв брат хво­рої. Він по­зи­рав на ліка­ря з по­ва­гою і ос­т­ра­хом: нез­ро­зумілі дії росіяни­на, йо­го зак­ло­по­та­ний виг­ляд, ряс­ний піт на чолі да­ва­ли надію сподіва­ти­ся на не­мож­ли­ве, а вод­но­час при­му­шу­ва­ли за­мис­лю­ва­ти­ся, чи не збо­же­волів він ча­сом?

    Хвора на уко­ли не ре­агу­ва­ла. Навіть кров не хотіла ви­хо­ди­ти з шкіри, що ста­ла цуп­кою й су­хою. Сподіван­ня не справ­д­жу­ва­ли­ся.

    Начеб слід бу­ло вже й ки­ну­ти мар­ну спра­ву. Але Лаптєв усе ще чіпляв­ся за єди­ний шанс вря­ту­ва­ти жит­тя лю­ди­ни. І ось він по­чав поміча­ти, що в стані хво­рої ста­ло­ся якесь ще нечітко ви­ра­же­не зру­шен­ня.

    Легесенькими півтіня­ми на об­лич­чя по­ча­ли нап­ли­ва­ти фар­би. Ледь помітно здриг­нув­ся прот­к­ну­тий гол­кою м’яз. Хрип­кий стогін зірвав­ся з уст жінки.

    Стогін!… Цей ви­яв бо­лю й страж­дан­ня був за­раз схо­жий на пер­ший зойк не­мов­ля­ти: жит­тя всту­па­ло в свої пра­ва,- з йо­го бо­ля­ми й ра­до­ща­ми, відчут­тя­ми й по­ри­ван­ня­ми.

    Андрій вип­рос­тав­ся, ви­тер піт і ве­се­ли­ми за­де­ри­ку­ва­ти­ми очи­ма по­зир­нув на бра­та хво­рої:

    - Ну?

    Той знітив­ся, не зна­ючи, чи радіти, чи про­ба­чи­тись. До­ля Ку­шум ли­ша­ла­ся для нього ще не­яс­ною; він тільки ба­чив, що росіянин ду­же за­до­во­ле­ний.

    - Як те­бе звуть, дру­же? - Хакім, па­не ліка­рю.

    - Будеш ме­не вби­ва­ти?

    Хакім про­мов­чав, а Лаптєв зно­ву схи­лив­ся над хво­рою. Радіти ра­но; відби­то тільки пер­шу ата­ку смерті, а скільки ще бу­де та­ких нас­тупів?!

    - Сагібе, то був мул­ла і якийсь нез­на­йо­мий.

    - Незнайомий?… - Андрій підвів го­ло­ву і за­мис­лив­ся. - Слу­хай, Хакіме, чи ти не мо­жеш дізна­ти­ся, хто він та­кий?… Стри­вай, не за­раз… І - ще од­но. Як­що ти не хо­чеш, щоб за­ги­ну­ла твоя сес­т­ра - пиль­нуй! Не підпус­кай ніко­го до ха­ти, не бе­ри во­ди з ко­ло­дя­зя, плодів з го­ро­ду. Все це но­си­ти­меш з на­шо­го та­бо­ру, зро­зумів?

    - Зрозумів, сагібе. То… англієць?

    - Мені здаєть­ся, так… - обе­реж­но відповів Лаптєв. Лю­то спа­лах­ну­ли очі в Хакіма, стис­ну­ли­ся мо­гутні

    кулаки. Він вий­шов з ха­лу­пи і по­вер­нув­ся аж за го­ди­ну.

    - Його ніхто не знає, сагібе. Ка­жуть, що то - мо­улеві, вче­ний-бо­гос­лов. Він уже поїхав.

    Андрій нічо­го не ска­зав. Хакім по­туп­цю­вав і вий­шов геть.

    Цілу ніч він круж­ляв нав­ко­ло ха­лу­пи, при­див­ля­ючись до ме­рех­т­ли­вих нічних тіней та прис­лу­ха­ючись до ше­рехів у лісі. І всю ніч йо­го сер­це кра­яв стогін сес­т­ри, який долітав з ха­лу­пи ста­ро­го Ойя­ма.

    - Ні, ні, я вас не пу­щу. Зваж­те самі: фа­на­тич­на юр­ба, підбу­ре­на про­во­ка­то­ра­ми, мо­же на­ки­ну­ти­ся на вас і роз­тер­за­ти. Пос­т­раж­даєте не тільки ви. Ва­ша смерть спри­чи­нить­ся до страш­ної різа­ни­ни. Ви чу­ли сьогоднішнє повідом­лен­ня?… В Каль­кутті по­ча­ли­ся взаємні пог­ро­ми між му­суль­ма­на­ми й інду­са­ми; ги­нуть сотні лю­дей… Нев­же ви хо­че­те за­ги­ну­ти самі й по­тяг­ти за со­бою ще ба­гать­ох?

    - А як­що за­ги­не він?… - ти­хо за­пи­та­ла Ма­йя.

    - Андрій?… Ні, не за­ги­не! - гор­до відповів Ка­линніков. - Це та­ка лю­ди­на, що…

    - А ко­ли хво­ра пом­ре?

    - Ну, то… - Ка­линніков по­тер чо­ло і роз­д­ра­то­ва­но по­мор­щив­ся. - Навіщо такі пох­мурі прог­но­зи?

    - Пане про­фе­со­ре, я вва­жаю се­бе за ліка­ря, і ме­не вчи­ли ди­ви­ти­ся правді в вічі.

    - Міс Ма­йю, об­лиш­мо цю роз­мо­ву. Сло­во честі, це ні до чо­го! За­пев­няю вас, все закінчить­ся га­разд.

    - То дай­те мені ма­ши­ну, я поїду до­до­му. У мо­го бать­ка є ліки про­ти сеп­си­су, які діють кра­ще за пеніцилін.

    - Боронь бо­же! Вас мо­жуть пе­ре­хо­пи­ти. До то­го ж, вільної ма­ши­ни не­має.

    Майя докірли­во по­хи­та­ла го­ло­вою:

    - А ваш “вілліс”? йо­го відре­мон­то­ва­но тільки вчо­ра, а ви без нього об­хо­ди­лись цілком вільно.

    - Не мож­на, Ма­йю. Ні.

    - Пробачте.

    Дівчина гор­до піднес­ла го­ло­ву і вий­ш­ла з на­ме­ту. Ка­линніков зітхнув і сів до сто­лу.

    Побоювання дівчи­ни бу­ли не­безпідс­тав­ни­ми. Хто знає, що ста­неть­ся, ко­ли хво­ра й справді пом­ре?… В Індії назріва­ють ве­ликі й гіркі події, і невідо­мо, чим во­ни скінчать­ся.

    Кожному, хто хоч сяк-так міг мис­ли­ти, бу­ло яс­но, ко­му потрібна релігійна во­рож­не­ча се­ред індійців. Англійці доб­ре зас­воїли прин­цип “поділяй і во­ло­да­рюй”. Нині, після закінчен­ня дру­гої світо­вої війни, ко­ли Азія вип­рос­тує плечі, ски­да­ючи ко­лоніза­торів, індійці го­ту­ють­ся да­ти чо­бо­том під зад тим, хто ссав кров з країни про­тя­гом сторіч. Імперіалісти хо­чуть роз­би­ти мо­гутній потік на­род­но­го гніву на два, зіштов­х­ну­ти їх од­не з од­ним і вти­хо­ми­ри­ти, бо­дай ціною за­ги­белі со­тень ти­сяч лю­дей… Андрієві й справді мо­же бу­ти скрут­но. Але чим йо­му до­по­мог­ти?

    Вже кілька разів Ка­линніков по­ри­вав­ся на до­по­мо­гу то­му, ко­го по­лю­бив за неп­ри­ми­рен­ну відвертість, за гідну пох­ва­ли впертість та на­по­лег­ливість, од­нак усвідом­лю­вав, що це ні до чо­го, і зно­ву сідав за стіл, щоб по­зи­ра­ти щох­ви­ли­ни на го­дин­ник та че­ка­ти зве­день із “спос­те­реж­но­го пун­к­ту”.

    Немов на війні, один із санітарів з бінок­лем в ру­ках сидів на де­реві і до­повідав про все, що діялось на подвір’ї ста­ро­го Ойя­ма. Був мо­мент, ко­ли в та­борі зчи­ни­ли три­во­гу і вже ха­па­лись за зброю. Ка­линніков при­со­ро­мив над­то во­йов­ни­чих ме­диків. Те­пер ста­но­ви­ще на­чеб­то пок­ра­ща­ло: на­товп розійшов­ся, гар­ми­де­ру не чу­ти. І тільки Андрій Лаптєв ли­шив­ся віч-на-віч із смер­тю. Що ж то він ро­бить за­раз?…

    Роздум Ка­линніко­ва ур­ва­ло не­го­лос­не гур­чан­ня ав­то­мобіль­но­го мо­то­ра, а слідом за тим пе­ре­ля­ка­ний го­лос чер­го­во­го:

    - Товаришу про­фе­со­ре!… То­ва­ри­шу про­фе­со­ре!

    Калинніков вибіг з на­ме­ту:

    - Що ста­ло­ся?

    - Украли!… “Вілліс” ук­ра­ли!… Я стою, ко­ли це…

    - Заспокойтесь. Ніхто йо­го не крав. То міс Ма­йя з мо­го доз­во­лу поїха­ла до­до­му. Во­на прос­то за­бу­ла вас по­пе­ре­ди­ти.

    Калинніков гля­нув услід ма­шині. Во­на, підстри­бу­ючи на ви­бо­ях, з ша­ле­ною швидкістю мча­ла до­ро­гою до греблі. В сутінках проміння фар то чер­ка­ло по землі, то дер­ло­ся вго­ру, аж до хмар.

    - Розіб’ється бісо­ва дівчи­на! - за­хоп­ле­но ска­зав про­фе­сор. На мить йо­му на серці ста­ло теп­ло й гар­но, не­мов зус­трівся він зно­ву із своїми юни­ми ро­ка­ми та й привітав їх, як лю­бих друзів.

    Справді, хіба б йо­му, Ка­линніко­ву, ста­ла на пе­реш­коді чи­ясь за­бо­ро­на, ко­ли б ішло­ся про жит­тя ко­ха­ної лю­ди­ни?… За­раз, ко­ли по­сивіли скроні і тіло дійма­ють всілякі бо­ляч­ки, ли­чить мірку­ва­ти муд­ро й роз­суд­ли­во. Він це й зро­бив: умов­ляв дівчи­ну, до­во­див, за­бо­ро­няв. Ко­ли б во­на ско­ри­ла­ся, пох­ва­лив би її ро­зум. Але сер­це ска­за­ло б: ні, не лю­бить во­на Ан­дрія!

    А мо­же, так бу­ло б кра­ще?… Якась гірка ця лю­бов - ду­же пал­ка, здат­на на са­мо­по­жер­т­ви, але смут­на, при­ре­че­на до вічно­го нес­по­кою. Ох, Ан­дрію, Ан­дрію! Чо­му не стри­мав ти сво­го по­ри­ву в ті хви­ли­ни, ко­ли ще сер­це не спійма­лось в те­не­та?

    - Михайле Пет­ро­ви­чу, - по­чув­ся го­лос з де­ре­ва. - Мож­на зла­зи­ти? Вже нічо­го не вид­но. Спа­лах­ну­ла аку­му­ля­тор­на лам­поч­ка, але хтось од­ра­зу ж зап­нув вікна.

    - Гаразд, злазь­те. У Лаптєва, ма­буть, все га­разд.

    Ще дов­го сто­яв про­фе­сор біля сво­го на­ме­ту, бай­ду­же по­зи­ра­ючи на во­ло­хаті яс­к­раві зірки, на верхів’я де­рев, які прос­ту­па­ли про­ти не­ба трем­т­ли­ви­ми роз­п­лив­час­ти­ми си­лу­ета­ми, і ду­мав про те, як швид­ко збігає жит­тя і над­хо­дить старість. Якось не­помітно для са­мо­го се­бе за­де­ри­ку­ва­тий ко­че­гар Миш­ко Ка­линніков пе­рет­во­рив­ся на досвідче­но­го по­важ­но­го про­фе­со­ра, який, хва­ли­ти бо­га, че­ре­ва ще не на­жив, але вже по­сивів і поз­був­ся по­ло­ви­ни во­лос­ся з буй­ної чуп­ри­ни. Той Ка­линніков, Миш­ко, роз­ди­ма­ючи ніздрі, при­ню­ху­вав­ся б за­раз до не­пов­тор­них за­пахів нічних джунглів, по­ри­вав­ся б ку­дись у го­нит­ву за мрією, як чверть сторіччя то­му, ко­ли пе­ред ним у стам­буль­сь­ко­му ти­фоз­но­му ба­раці во­на прос­ту­пи­ла у сповіді вми­ра­ючо­го ака­деміка. Той Ка­линніков, за­паль­ний і не­тер­п­ля­чий, пом­чав би за­раз до хво­рої з твер­дим пе­ре­ко­нан­ням, що тільки йо­го при­сутність і вря­тує їй жит­тя.

    Любе, смішне хлоп’я! Во­но, як не­досвідче­ний лей­те­нан­тик на війні, пок­ла­да­ло­ся тільки на се­бе, на свою мужність та са­мовідданість і з ве­ли­кою не­охо­тою відда­ва­ло бо­дай час­ти­ну тя­га­ря, який об­важ­ню­вав ще неміцні плечі. Мо­же, са­ме то­му й не­вис­та­чи­ло йо­му на­по­лег­ли­вості здійсни­ти мрію Фе­до­ров­сь­ко­го про життєдайні білки з жор­с­т­кої тир­си та бур’яну.

    Ось те­пер, з досвідом і знан­ня­ми, і взя­ти­ся б за все спо­чат­ку. Але - пізно. І хто знає, що кра­ще: га­ря­чий по­рив сол­да­та, який пер­шим ври­ваєть­ся у во­ро­жий окоп, чи муд­ра роз­суд­ливість пол­ко­вод­ця, що, си­дя­чи в надійно­му бліндажі, час­то-гус­то вирішує до­лю бит­ви.

    І зно­ву дум­ка про­фе­со­ра звер­ну­лась до відкрит­тя ака­деміка Фе­до­ров­сь­ко­го та до Сатіапа­ла. Прик­ро бу­ло зна­ти, що ви­нахід, який по пра­ву на­ле­жить Ра­дян­сь­ко­му Со­юзу, нидіє в ру­ках лю­ди­ни, нес­п­ро­мож­ної до­вес­ти спра­ву до кінця.

    З дум­кою про те, що слід за вся­ку ціну при­му­си­ти Сатіапа­ла ви­ко­на­ти ос­тан­ню во­лю ака­деміка, Ка­линніков і зас­нув.

    Його збу­див не­го­лос­ний звук ав­то­мобіль­ної си­ре­ни.

    Професор од­ра­зу ж схо­пив­ся і вис­ко­чив з на­ме­ту, йо­му на­зустріч бігла Ма­йя, а з “вілліса” ви­ла­зив Сатіапал.

    - Михайле Пет­ро­ви­чу, лю­бий, як спра­ви?… Про­бач­те мені за свавільність, я прос­то не мог­ла… Де Андрій Іва­но­вич?

    Дівчина, пев­не, не зас­ну­ла й на хви­ли­ну. Її чорні очі бли­ща­ли га­ряч­ко­во, во­лос­ся роз­пат­ла­лось, на одязі й на об­личчі ле­жав шар сірої по­рох­ня­ви.

    - Доброго ран­ку, міс Ма­йя. Все га­разд. Я за­раз поїду до Лаптєва. Доб­ре, що ви при­вез­ли ма­ши­ну.

    - Добридень, па­не про­фе­со­ре, - привітав­ся Сатіапал, підхо­дя­чи. - Ми поїде­мо ра­зом.

    - Добридень. Я га­даю, вам кра­ще цього не ро­би­ти.

    - Ви по­ми­ляєтесь.

    - Можливо. Що ж - про­шу. Міс Ма­йя, ви за­ли­шаєтесь.

    Дівчина бла­галь­но по­зир­ну­ла на бать­ка, але той од­вер­нув­ся і пішов до ма­ши­ни. Че­рез хви­ли­ну “вілліс” виїхав за межі та­бо­ру.

    Майже весь час їха­ли мов­ч­ки, і тільки поб­ли­зу від ха­лу­пи ста­ро­го Ойя­ма Сатіапал ска­зав:

    - Я доб­ре знаю, що діється в Каль­кутті. І са­ме то­му, щоб кри­ва­ва різа­ни­на не пов­то­ри­лась тут, я й приїхав сю­ди.

    - Будьте обе­режні, па­не Сатіапал!

    Назустріч ма­шині поспішав ви­со­чез­ний ши­ро­коп­ле­чий юнак. Він за­го­ро­див шлях до ха­лу­пи і за­пи­тав пог­роз­ли­во, звер­та­ючись в ос­нов­но­му до Сатіапа­ла:

    - Хто такі?… Чо­го тре­ба?

    - Нам тре­ба ба­чи­ти російсько­го ліка­ря, - швид­ко відповів Ка­линніков, не ба­жа­ючи, щоб до роз­мо­ви встряв йо­го су­пут­ник. Але той знех­ту­вав обе­режністю:

    - Я - Сатіапал і хо­чу го­во­ри­ти з му­суль­ма­на­ми На­ваб­ган­д­жа. А на­сам­пе­ред мені тре­ба по­ба­чи­ти хво­ру.

    - Ні, Рад­жа, йди геть! Ти не пе­рес­ту­пиш по­ро­га цієї хижі! До­сить то­го, що на­коїла твоя доч­ка!

    - Схаменись, дур­ню!…

    Невідомо, як скінчив­ся б цей да­ле­кий од ми­ро­люб­но­го то­ну діалог, ко­ли б на ґанок не вий­шов Андрій Лаптєв. Він мов­ч­ки, втом­ле­но вкло­нив­ся Сатіапа­лові, по­тис­нув ру­ку Ка­линніко­ву і ти­хо ска­зав:

    - Хакіме, зас­по­кой­ся. Ти шу­каєш во­рогів не там, де тре­ба.

    - Як хво­ра?-хрипко за­пи­тав Сатіапал.

    - Трохи кра­ще. Зас­ну­ла.

    - Я привіз вам ліки. Ось во­ни.

    Андрій за­пе­реч­ли­во по­хи­тав го­ло­вою і не­помітним ру­хом очей по­ка­зав на Хакіма, який впив­ся пог­ля­дом у па­ку­нок в ру­ках Сатіапа­ла.

    - Ви пе­ре­ко­нані, що пеніцилін до­по­мо­же?

    - Так.

    - Гаразд. Про всяк ви­па­док знай­те, що я бу­ду тут. Сатіапал по­вер­нув­ся і кру­то пішов до ма­ши­ни. Ка­линніков друж­ньо посміхнув­ся.

    - Втомився, Ан­дрію?

    - Дуже.

    - Що пе­ре­да­ти міс Майї?

    - Та що ж… - Андрій вда­вав з се­бе бай­ду­жо­го - Скажіть, хай не тур­буєть­ся, хво­ра оду­жує.

    - І все?

    - Звичайно.

    Калинніков з усмішкою пог­ро­зив паль­цем і, вже по­вер­та­ючись, щоб іти, ска­зав:

    - Украла в ме­не ма­ши­ну, їзди­ла цілу ніч, при­вез­ла бать­ка. Хо­дить са­ма не своя… Вчо­ра хотіла бігти сю­ди, щоб її вби­ли замість те­бе… Ну, що ска­жеш?

    - Скажіть… Скажіть… - Андрій схо­пив ру­ку про­фе­со­ра і міцно по­тис­нув її. - Ні, я сам ска­жу!… Хакіме, вми­ва­тись!

    Хакім зди­во­ва­но кліпнув очи­ма. Да­лебі, він не міг збаг­ну­ти ха­рак­те­ру цього росіяни­на. Од од­но­го сло­ва лікар на­че ожив, ут­ра­тив пох­мурість і, не­мов хлоп’я, пир­хав, роз­б­риз­ку­ючи во­ду, аж рай­ду­га виг­ра­ва­ла в кра­пель­ках.

    - Ну, лю­бий, піди по­зир­ни на свою сес­т­ру. Тільки краєчком ока, а то нав­ро­чиш.

    Кушум спа­ла. Вид­но бу­ло, що їй ще ду­же по­га­но, але про­ти вчо­раш­нь­ого її стан і не порівня­ти.

    - Досить, до­сить!… Ну, то вби­ва­ти­меш ме­не, Хакіме?

    Велетень ніяко­во посміхнув­ся.

    З- за ку­ща ви­зир­нув Ойям. По­бо­ю­ючись ку­лаків Хакіма, ста­рий вчо­ра дре­ме­нув світ за очі і тільки те­пер несміли­во про­су­вав­ся до влас­ної ха­ти.

    - А, доб­ро­го ран­ку, ба­ба! - ви­гук­нув Лаптєв. - Ходіть, ходіть сю­ди! Сідай­те. Сідай і ти, Хакіме… Я хо­чу роз­повісти вам од­ну баєчку, хо­че­те?… Так от. Жи­ли-бу­ли собі дві праць­овиті бджо­ли. Ра­зом пра­цю­ва­ли, ра­зом хар­чу­ва­ли­ся, ра­зом обо­ро­ня­ли­ся. Ба­га­то хто зазіхав на їхній мед, та тільки ду­же гострі бу­ли жа­ла у тих бджіл… І ось од­но­го ра­зу при­хо­дить до ву­ли­ка ли­си­ця та й ка­же першій бджолі: “Дур­на, як ти ото тер­пиш: твоя сес­т­ри­ця за­пев­няє, що най­сильніше в світі - сон­це. Ад­же навіть ма­ля­там відо­мо, що най­сильніший - вітер. Він хмар­ку на­не­се, то й сон­це зак­риє!” Ска­за­ла отак та й пішла. А бджо­ла й ду­має: “Справді, не­до­лу­га в ме­не сес­т­ри­ця. Тре­ба нав­чи­ти її уму-ро­зу­му”. І по­ча­ла нав­ча­ти. А з то­го нав­чан­ня пішла та­ка свар­ка, що сес­т­риці не тільки про до­бу­ван­ня ме­ду за­бу­ли, а й жа­ли­ти по­ча­ли од­на од­ну… Аж тут ли­си­ця зно­ву за­хо­дить. “А, ка­же, сва­ри­тесь? Ну, сваріться, сваріться, а я мед­ком по­ла­сую!” Та й по­ча­ла во­на той мед по­ло­су­ва­ти, аж за ву­ха­ми ля­щить. Сес­т­риці-бд­жо­ли то­го й не ба­чать, кри­чать од­на одній: “Сон­це!” “Вітер!”, А ли­си­ця ще й під’юджує: “Так її, так! Дай її ду­ху!” Ну, що, зро­зуміла баєчка?

    - Зрозуміла!… Ох-хо-хо, зро­зуміла! - за­ре­го­тав ста­рий Ойям, вти­ра­ючи сльози. - Дурні бджо­ли! І сон­це, і вітер од­на­кові си­лою. Ох-хо-хо!

    - А ти зро­зумів, Хакіме?

    - Зрозумів, сагібе! - різко відповів той. - Та тільки ж пер­ша бджо­ла вин­на. Ко­ли б не во­на, діста­ла б ли­си­ця жа­ла в ніс!

    - Так ото й не будь отією пер­шою бджо­лою! Чи ти знаєш, що тра­пи­ло­ся б, ко­ли б ти за­бив учо­ра доч­ку Сатіапа­ла або йо­го са­мо­го - сьогодні?… А бу­ло б те, що і в Каль­кутті: там му­суль­ма­ни й інду­си ріжуть од­не од­но­го, а англійці - сміються!

    Старий Ойям роз­зя­вив ро­та: от так бай­ка! Річ не­мов про бджо­ли, а ви­хо­дить, що про лю­дей?… А Хакім, на­су­пив­ши чо­ло, мірку­вав над тим, що ска­зав росіянин. В байці все бу­ло прос­то і зро­зуміло, та тільки ж нас­п­равді між му­суль­ма­на­ми та інду­са­ми свар­ка гос­тріша й глиб­ша.

    Андрій Лаптєв більш нічо­го не ска­зав. Він не хотів, щоб йо­го хтось об­ви­ну­ва­тив у ко­муністичній про­па­ганді. Хай ця бай­ка са­ма го­во­рить за се­бе.

    Надвечір то­го ж дня за про­хан­ням Сатіапа­ла бу­ло скли­ка­но сход­ку всього на­се­лен­ня На­ваб­ган­д­жа. Лю­ди спо­чат­ку йшли не­охо­че; му­суль­ма­ни та інду­си юр­ми­ли­ся ок­ре­мо, не­доб­ро­зич­ли­во по­зи­ра­ли од­не на од­но­го. Але всі уни­ка­ли пог­роз та ла­йок; причіпка для свар­ки ми­ну­лась, бо Ку­шум по­чу­ва­ла се­бе знач­но кра­ще; та й те, що Сатіапал не по­бо­яв­ся приїха­ти сам до тих, хто не­що­дав­но прок­ли­нав йо­го, відігра­ло свою роль. Взаємне не­довір’я пос­ту­по­во зни­ка­ло.

    Сатіапала вис­лу­ха­ли уваж­но і навіть охо­че. Він го­во­рив влуч­но і прис­т­рас­но, по­си­лав­ся на Ал­ла­ха і на Брах­му, до­во­дя­чи, що не­ма гіршо­го ли­ха, аніж бра­тов­бив­с­т­во, на­га­ду­вав, що він сам ніко­ли не розрізняв індійців за релігійни­ми оз­на­ка­ми і да­вав зем­лю не тільки інду­сам, а й му­суль­ма­нам. То бу­ла прав­да, і на­товп відгук­нув­ся схваль­ним гудінням. А нап­рикінці про­мо­ви, ко­ли вда­ло­ся повністю ово­лодіти ува­гою на­ро­ду, Сатіапал підняв при­не­се­ну з со­бою скринь­ку, роз­к­рив її і ви­тяг жме­ню яс­к­ра­во­чер­во­них крис­талів.

    - Дивіться, лю­ди! Ко­жен з цих крис­та­ликів кош­тує більш як сто рупій. Сю­ди я вклав усі кош­ти, які я дістав у спад­щи­ну, і став лед­ве не жеб­ра­ком. Це я ро­бив для вас. Кож­на сім’я одер­жить від ме­не ота­кий крис­та­лик. Знай­те, що відте­пер жод­но­му з вас не заг­ро­жує го­лод! Я нав­чу вас пе­рет­во­рю­ва­ти на їжу бур’ян і тра­ву, ко­ру й де­ре­во. Цю їжу за­люб­ки їсти­муть тва­ри­ни. А в разі го­ло­ду…

    Сатіапал ур­вав мо­ву і три­вож­но по­ди­вив­ся на індійців. Ті мов­ч­ки зад­ку­ва­ли од нього, не­мов по­чу­ли щось ду­же страш­не. Очі, загіпно­ти­зо­вані чер­во­ним ме­рехтінням крис­талів, бли­ща­ли га­ряч­ко­во. Гу­би во­ру­ши­ли­ся, - чи то не спро­можні ви­мо­ви­ти, чи то сил­ку­ючись зат­ри­ма­ти ви­гук по­ди­ву. Го­лод!… Хто здат­ний ки­ну­ти вик­лик го­ло­дові у Індії?… Тільки бог або… або… бо­жевіль­ний!

    - Куди ви, лю­ди?… - гірко посміхнув­ся Сатіапал. - Я спов­на ро­зу­му і відповідаю за свої сло­ва… Мо­же, ко­ли-не­будь ви з по­божністю бу­де­те по­ми­на­ти моє ім’я. Але мені це бай­ду­же. Я за­раз про­шу вас зро­би­ти спро­бу. Ко­ли в ко­гось від но­вої їжі за­ги­не ху­до­би­на, я спла­чу її вартість. Я згод­ний куш­ту­ва­ти м’ясо з кож­ної за­би­тої тва­ри­ни, аби ви пе­ре­ко­на­ли­ся, що во­но не от­руй­не…

    Сатіапал в цю мить був гідний жа­лю. Він, пев­не, сподівав­ся на пов­ний тріумф, то­му й зап­ро­сив з со­бою на сход­ку про­фе­со­ра Ка­линніко­ва, не з’ясо­ву­ючи, навіщо са­ме. Але чу­да не вий­ш­ло. Чу­дот­во­рець був зму­ше­ний бла­га­ти лю­дей взя­ти те, що справді зас­лу­го­ву­ва­ло на схи­лян­ня, не­за­леж­но від то­го, ким і ко­ли во­но ство­ре­не.

    Калинніков не знав мо­ви, але зро­зумів май­же все. йо­му ста­ло шко­да, прос­то по-люд­сь­ко­му шко­да Сатіапа­ла

    - Бери! - шеп­нув про­фе­сор Хакімові, який сто­яв по­руч. - Бе­ри, не по­ми­лиш­ся!

    Той по­зир­нув на Ка­линніко­ва з ос­т­ра­хом і од­су­нув­ся на­зад.

    - Та бе­ри ж! - сер­ди­то про­ше­потів Ка­линніков. - На­ка­зую!

    І ось Хакім по­чав повільно про­су­ва­ти­ся крізь на­товп. Лю­ди ог­ля­да­ли­ся на нього так, на­че він ішов на стра­ту. А очі Сатіапа­ла враз спа­лах­ну­ли вдячністю. Він збіг з не­ви­со­ко­го по­мос­ту, на яко­му сто­яв, і прос­тяг­нув індійцеві три чер­во­них крис­та­ли­ки:

    - Щасти тобі, дру­же! Жи­ви, ба­гатій, і… - йо­му ур­ва­ло по­дих, і він од­вер­нув­ся.

    - Бери! - штов­х­нув Ка­линніков дру­го­го індійця, вже нез­на­йо­мо­го. Той, ба­ча­чи, що Хакім не спо­пелів на місці, не про­ва­лив­ся крізь зем­лю, пішов уже охочіше і одер­жав та­кож три крис­та­ли­ки. А потім, як зав­ж­ди бу­ває, кож­но­му з на­тов­пу зда­лось, що на йо­го до­лю по­да­рун­ка не діста­неть­ся, не­вис­та­чить. Лю­ди по­ча­ли повільно про­су­ва­ти­ся до Сатіапа­ла, одер­жу­ва­ли по крис­та­ли­ку і бо­яз­ко кру­ти­ли в ру­ках.

    - Схоже на зуб аку­ли… - про­мо­вив хтось ти­хо.

    - Зуб аку­ли?… - ра­до підхо­пив Сатіапал. Він вже огов­тав­ся і зно­ву став ко­лишнім са­мов­пев­не­ним рад­жею, який го­во­рить для історії. - Ні, дру­же! Назвіть їх кра­ще “зу­ба­ми дра­ко­на”. То­го дра­ко­на, який ви­же­не геть чу­жинців і до­по­мо­же звільни­ти­ся нашій прек­расній Індії!

    Запала ти­ша. Хтось по­шеп­ки пе­ре­пи­тав:

    - Що ска­зав рад­жа? Що?

    Алегорія ли­ши­лась не­роз­к­ри­тою. Ні Сатіапал не ро­зумів на­ро­ду, ні на­род не зро­зумів йо­го.

    Що ж мав на меті Джа­ган­натх Сатіапал, ко­ли так гор­до­ви­то ки­нув вик­лик ан­глійсь­ко­му імперіалізмові, підніма­ючи за зброю жмень­ку кри­ва­во­чер­во­них крис­талів?… Мо­же, цей пре­па­рат невідо­мо яким чи­ном був здат­ний зни­щу­ва­ти за­гар­б­ників і за­хи­ща­ти в бою сво­бо­до­люб­них? Чи, мо­же, Сатіапал ба­чив пе­ред со­бою довгі ро­ки виз­воль­ної війни, зруй­но­вані се­ли­ща, ви­топ­тані по­ля,- ті ча­си, ко­ли пре­па­рат ака­деміка Фе­до­ров­сь­ко­го пос­п­ри­яв би індійцям здо­бу­ти пе­ре­мо­гу над за­гар­б­ни­ка­ми?… Справді, яке ж ще приз­на­чен­ня міг ма­ти су­то мир­ний пре­па­рат, пок­ли­ка­ний тільки підтри­му­ва­ти, ствер­д­жу­ва­ти жит­тя?

    Е, за­ду­ми Сатіапа­ла бу­ли ве­личніши­ми й да­ле­ко­сяжніши­ми! По­де­ко­ли він аж сам ля­кав­ся влас­них мрій.

    На дум­ку про­фе­со­ра, пре­па­рат ака­деміка Фе­до­ров­сь­ко­го був здат­ний пос­та­ви­ти шке­ре­берть дип­ло­матію й еко­номіку, пе­рек­ра­яти ду­хов­ну суть люд­с­т­ва всієї пла­не­ти, раз і на­зав­ж­ди усу­ну­ти війни та на­силь­с­т­во.

    “Голод, тільки го­лод пра­вить світом! - то­ро­чив сам собі Сатіапал. - Це гру­бе, тва­рин­не по­чут­тя при­му­шує лю­ди­ну бре­ха­ти й уби­ва­ти, при­ни­жу­ва­ти­ся і вми­ва­ти­ся по­том. До­сить зни­щи­ти го­лод - і ніхто не за­хо­че ско­ря­ти­ся ек­с­п­лу­ата­то­рам і ко­лоніза­то­рам. Капіталізм ско­нає ти­хо й не­помітно, як му­ха во­се­ни… А історія на зо­ло­тих скри­жа­лях за­пи­ше ім’я то­го, хто дав люд­с­т­ву по-сп­рав­ж­нь­ому вільне жит­тя”.

    Може, Сатіапал і пе­ребіль­шу­вав. Мо­же, і не вра­хо­ву­вав то­го, що за капіталістич­них умов ви­го­тов­лен­ня “зубів дра­ко­на” теж ста­не бізне­сом і трудівни­ки пла­та­ти­муть за ер­зац-їжу своїм по­том і здо­ров’ям. Але пре­па­рат Фе­до­ров­сь­ко­го та­ки міг зав­да­ти де­ко­му ве­ли­кої прик­рості. І ан­глійсь­ка розвідка на це зва­жи­ла.

    Хтозна, звідки ста­ло відо­мо про нап­ря­мок досліджень Сатіапа­ла. Мож­ли­во, сам про­фе­сор про­хо­пив­ся пе­ред кимсь не­обе­реж­ним сло­вом або якийсь із агентів “Інтеллідженс Сервіс” ви­ню­хав щось від служ­ників, які вря­ди-го­ди виїзди­ли за межі маєтку в спра­вах, але за Сатіапа­лом уже кілька років то­му по­ча­ли на­зи­ра­ти сис­те­ма­тич­но. Пе­рег­ля­да­лась йо­го ко­рес­пон­денція, фіксу­ва­ли­ся не­чис­ленні при­йо­ми гос­тей, вра­хо­ву­ва­ли­ся за­куп­ки при­ладів та хімікатів. І ко­ли нап­ро­весні 1946 ро­ку Сатіапал, за да­ни­ми аген­тур­ної розвідки, роз­по­чав сек­ретні пе­ре­го­во­ри з про­мис­лов­ця­ми про по­бу­до­ву не­ве­ли­кої хімічної фаб­ри­ки для ви­го­тов­лен­ня невідо­мо­го пре­па­ра­ту, на сце­ну був ви­пу­ще­ний Майкл Хінчінбрук із своїм помічни­ком Чар­л­зом Бер­то­ном.

    Майкл Хінчінбрук, пе­ре­дос­таннє коліщат­ко ба­га­тос­туп­не­вої розвіду­валь­ної ма­ши­ни, знав про досліджен­ня про­фе­со­ра Сатіапа­ла рівно стільки, скільки на­ле­жить зна­ти шпи­гу­нові, щоб ви­яви­ти го­лов­не і не пог­на­ти­ся за дру­го­ряд­ним. Та, зреш­тою, йо­го ма­ло й ціка­ви­ло, що са­ме тре­ба вик­рас­ти. Мов вірний пес, який за на­ка­зом ха­зяїна мчить підня­ти чи відня­ти пер­шу-ліпшу річ, він сприй­няв зав­дан­ня охо­че і відтоді док­ла­дав усіх зу­силь, щоб до­сяг­ну­ти ме­ти.

    Чарлі Бер­тон лед­ве не вис­лиз­нув з рук Май­к­ла Хінчінбру­ка. Шпи­гу­нові до­ве­ло­ся пок­ли­ка­ти на до­по­мо­гу всю свою ви­нахідливість, аби при­бор­ка­ти не­покірно­го помічни­ка. І це вда­ло­ся зро­би­ти. Бер­тон та­ки вий­шов на по­ба­чен­ня, пе­реп­ро­шу­вав, вик­ру­чу­вав­ся і зап­ри­сяг­нув­ся ви­ко­ну­ва­ти всі на­ка­зи.

    Ні, Хінчінбрук те­пер уже не дав би об­ду­ри­ти се­бе! Він вда­вав, що повірив Чарлі, але за кри­терій щи­рості пос­та­вив ду­же ре­аль­ну умо­ву: вик­рас­ти не тільки крис­та­ли, а й усі па­пе­ри, що тор­ка­ють­ся цього пи­тан­ня. Для ви­ко­нан­ня зав­дан­ня Хінчінбрук обіцяв пе­ре­да­ти всі не­обхідні інстру­мен­ти, ко­рот­ко проінс­т­рук­ту­вав Бер­то­на і приз­на­чив час та місце нас­туп­но­го по­ба­чен­ня.

    Але зустріч не мог­ла відбу­тись. Майкл Хінчінбрук одер­жав по радіо на­каз не­гай­но ви­ру­ши­ти до На­ваб­ган­д­жа.

    Ох, ко­ли б про це знав Чарлі Бер­тон! Не га­ючи й хви­ли­ни, він на­ки­вав би п’ята­ми з маєтку Сатіапа­ла. Та він навіть не до­га­ду­вав­ся і покірно ви­ко­ну­вав во­лю Хінчінбру­ка, шу­ка­ючи для ко­гось те, що за­люб­ки схо­пив би сам.

    Нагода ви­па­ла ду­же слуш­на: якось вночі рад­жа нес­подіва­но виїхав з маєтку і пе­ре­дав че­рез служ­ників, що по­вер­неть­ся не раніше, як че­рез кілька днів. Він так поспішав, що аж за­був у ки­шені ста­ро­го кос­тю­ма ключі, не зам­к­нув две­рей кабіне­ту й своєї кімна­ти, - вза­галі, повівся так, на­че біг на по­же­жу.

    Коли Чарлі вста­но­вив усе це, йо­му спа­ло на дум­ку, що Сатіапал прос­то на­ла­го­див пас­т­ку, щоб спійма­ти на га­ря­чо­му сво­го не­надійно­го помічни­ка. Пер­шої ночі Бер­тон навіть не на­ва­жив­ся вит­к­ну­ти но­са з кімна­ти. Але нас­туп­но­го ран­ку він ви­пад­ко­во підслу­хав ури­вок роз­мо­ви рані Марії з уп­ра­ви­те­лем маєтку і дізнав­ся, що йшло­ся зовсім не про злий намір Сатіапа­ла, а про якусь прик­ру подію, яка, пев­не, зат­ри­має рад­жу в На­ваб­ганджі на­дов­го.

    Як тільки в па­лаці пос­ну­ли, Чарлі поліз по ниш­пор­ках. О ні, він не хотів спійма­ти­ся до пас­т­ки, як отой ру­дий па­цюк Майкл Хінчінбрук! Гу­мові чо­бо­ти на но­гах, гу­мові ру­ка­вич­ки на ру­ках, цуп­кий ха­лат на тілі, респіра­тор на об­личчі, - здаєть­ся, до­сить, щоб і за­хис­ти­ти се­бе від всіля­ких хит­ро­муд­рих пре­па­ратів, і не ли­ши­ти зрад­ли­вих слідів.

    В та­ко­му об­мун­ди­ру­ванні Чарлі Бер­тон ски­дав­ся на істо­ту з іншої пла­не­ти або при­наймні на працівни­ка про­ти­чум­ної ла­бо­ра­торії. Та й ру­хав­ся він так, на­че пот­ра­пив у не­без­печ­ну зо­ну і щох­ви­ли­ни че­кає на ви­бух.

    На час­т­ку се­кун­ди блис­кав ліхта­рик, йо­го промінчик ви­хоп­лю­вав з тем­ря­ви якийсь пред­мет, а потім уже Чарлі Бер­тон діяв по­мац­ки, йо­му не до­во­ди­ло­ся, як Хінчінбру­кові в свій час, га­ряч­ко­во ко­пир­са­ти­ся відмич­ка­ми в щіли­нах замків, кле­ну­чи ви­нахідли­вих слю­сарів. Ключі Сатіапа­ла відкри­ва­ли перші-ліпші двері та двер­ця­та. І все бу­ло б га­разд, та, на жаль, Чарлі ніяк не міг відшу­ка­ти потрібно­го.

    Кристаликів, - і чер­во­них, і синіх, - він гре­бо­нув чи­ма­ло, от ру­ко­писів та роз­ра­хунків не знай­шов. Хто знає, мо­же в отих чис­лен­них па­пе­рах, які за­пов­ню­ва­ли ша­фи га сей­фи, і відшу­ка­ло­ся б щось вар­те ува­ги, але Чарлі вирішив діяти тільки на певність.

    Перша розвідка скінчи­лась нев­да­чею. Мар­но збігла і дру­га ніч. Та ось на тре­тю Бер­тон ви­явив сейф, яко­го не мож­на бу­ло од­пер­ти клю­ча­ми з в’язки Сатіапа­ла. Та ще й який сейф! За­мас­ко­ва­ний, з тов­с­те­лез­ни­ми, як­що су­ди­ти з вис­ту­ку­ван­ня, двер­ця­та­ми, вму­ро­ва­ний в стіну. Чарлі нат­ра­пив на нього цілком ви­пад­ко­во, ко­ли заб­рав­ся під стіл у кабінеті про­фе­со­ра.

    Мов кіт на са­ло, по­зи­рав шпи­гун у бік ста­ле­вої зас­ло­ни. Він не мав ні інстру­мен­та, щоб од­к­ри­ти зам­ки, ні ви­бу­хо­вої ре­чо­ви­ни, щоб ви­са­ди­ти їх геть. Ли­ша­ла­ся єди­на надія на те, що Сатіапал ку­дись за­хо­вав ключі від сей­фа, і їх мож­на роз­шу­ка­ти.

    Кілька го­дин шпи­гун дюйм за дюй­мом досліджу­вав підло­гу кімна­ти, ко­пир­сав­ся в меб­лях, за­зи­рав у кож­ну шпар­ку. І, пев­не, тільки впертість од­чаю до­по­мог­ла йо­му поміти­ти тонісінькі лінії здви­гу за­сув­ки тай­ни­ка на одній з стінок ста­ро­вин­ної ма­сив­ної ша­фи.

    Так, там бу­ли ключі! Бер­тон схо­пив їх су­до­рож­ним ру­хом і озир­нув­ся, як вовк, що за­по­пав здо­бич і боїть­ся, як би її не ви­дер­ли в нього з ро­та.

    Навколо бу­ло ти­хо. Тільки виспіву­ва­ли десь да­ле­ке пе­ред­ран­кові пташ­ки. В щіли­ну за тем­ною завісою на вікні за­зи­рав ка­ла­мут­ний світа­нок.

    З ве­ли­чез­ною обе­режністю Бер­тон вста­вив ключ в сейф і, чуй­но прис­лу­ха­ючись, по­вер­нув йо­го. О, йо­му бу­ли доб­ре відомі ті хит­ро­мудрі сиг­налізаційні прис­т­рої, які за­на­пас­ти­ли не од­но­го шпи­гу­на! Не на­тис­неш якоїсь мікрос­копічної кно­поч­ки - і ось вже в кімнаті вар­ти роз­ди­раєть­ся дзвінок, те­бе фо­тог­ра­фу­ють апа­ра­ти, а то, ди­вись, ще й в об­лич­чя тобі плю­не свин­цем пісто­лет-ав­то­мат.

    Якщо су­ди­ти з зовнішніх, не цілком надійних оз­нак, цього ра­зу не­без­пе­ки не бу­ло. Сатіапал, пев­не, по­га­но знав технічну оз­б­роєність су­час­них ган­г­с­терів і, як ба­гатії ми­ну­ло­го сторіччя, пок­ла­дав­ся ли­ше на тов­щи­ну стінок сей­фа та на дос­ко­налість йо­го замків. Од­нак про всяк ви­па­док Чарлі од­су­нув­ся як­най­далі і од­чи­нив двер­ця­та як­на­йо­бе­режніше.

    Як він і сподівав­ся, в сейфі ле­жа­ла од­ним-однісінь­ка пап­ка, - зви­чай­на, не­по­каз­на пап­ка, в якій ли­чи­ло б три­ма­ти хіба ніко­му не потрібні чер­нет­ки, - та ще кілька слоїків з крис­та­ла­ми.

    Вже не стри­му­ючи се­бе, Чарлі схо­пив пап­ку і га­ряч­ко­во розв’язав стьож­ки.

    Сумніву не бу­ло - ру­ко­пис про­фе­со­ра Сатіапа­ла знай­де­но! Це не якась мо­ног­рафія в розкішних палітур­ках, а всього лиш по­хап­цем спи­сані ар­куші зви­чай­но­го па­пе­ру. Од­нак вартість та­ких ре­чей виз­на­чаєть­ся зовсім не аку­ратністю та охайністю пись­ма. Ру­ко­пи­сові Сатіапа­ла не склас­ти ціни.

    Подумав про це Чарлі Бер­тон, і рап­том за­щеміло у нього в гру­дях. Все закінче­но, здо­бу­то один з най­ви­датніших ви­на­ходів на­шо­го ча­су, засіб до­сяг­ти най­ви­що­го сту­пе­ня сла­ви й дос­тат­ку!… То нев­же ж відда­ти все це Хінчінбру­кові?!

    “А стри­вай, стри­вай… - Бер­тон схо­пив­ся. - А що, як…”

    Чарлі лед­ве стри­мав пе­ре­мож­ний сміх. Те­пер він знав, як пом­с­ти­тись Хінчінбру­кові. Не­дар­ма ж скніє в бам­бу­ковій трубці смер­то­нос­на змія-ефа. Ви­пус­ти­ти її в сейф. Повітря їй вис­та­чить, а без їжі во­на жи­ти­ме ще дов­го, тільки лютіша­ти­ме з кож­ним днем… Хай Хінчінбрук сам од­к­ри­ває стальні двер­ця­та. Хай радіє з удачі! Він одер­жить зовсім не те, на що сподівав­ся!…

    Вже роз­вид­ня­ло­ся. Ще кілька хви­лин - і про­ки­неть­ся че­лядь. Од­нак Бер­тон не зва­жав навіть на не­без­пе­ку зра­ди­ти се­бе, збігав до своєї кімна­ти, приніс і ви­пес­тив з бам­бу­ко­вої труб­ки в сейф га­дю­ку і аж тоді зітхнув з по­лег­шен­ням. Те­пер мож­на й спо­чи­ти. Сьогодні вве­чері відбу­деть­ся вирішаль­на зустріч з Хінчінбру­ком, тре­ба наб­ра­ти­ся си­ли.

    Бертона збу­ди­ли пос­тріли і ле­мент со­бак.

    “Що?… Що та­ке?…” Чарлі схо­пив­ся і за­ме­ту­шив­ся по кімнаті, лад­ний про­ва­ли­ти­ся крізь зем­лю.

    - Стріляй!… Всіх стріляй!… - кри­чав хтось над­ворі, а Бер­то­нові зда­ва­лось, що мо­ва йде про нього і у двері ось-ось вде­руть­ся оз­б­роєні лю­ди. Він ки­нув­ся до вікна, щоб вис­т­риб­ну­ти в разі не­без­пе­ки… і по­ба­чив, що страш­но­го не­ма нічо­го. Прос­то се­ред дво­ру гри­зеть­ся со­бач­ня, а уп­ра­ви­тель маєтку з дво­ма індійця­ми заб­ра­ли­ся на дах не­ви­со­кої повітки і стріля­ють.

    - Що ста­ло­ся? - за­пи­тав він, ви­хо­дя­чи на ґанок.

    - Тікайте, сагібе! - зля­ка­но за­ре­пе­ту­вав ста­рий Джоші. Він сидів на де­реві, міцно обійма­ючи ру­ка­ми стов­бур.

    Уже в нас­туп­ну мить Чарлі зро­зумів, що та­ки й слід тіка­ти: прос­то на нього мчав ве­ли­чез­ний пес. І цей пес був ска­же­ний.

    “Хінчінбрук! - блис­ну­ла дум­ка в Бер­то­на. - Це він влаш­ту­вав! Тільки він!”

    Чарлі не по­ми­лив­ся. Сатіапалівські пси ста­ли Хінчінбру­кові кісткою по­пе­рек гор­ла. Шпи­гун зумів пок­ви­та­ти­ся з ни­ми по-своєму: ки­нув че­рез мур напівза­ду­ше­не жа­люгідне ко­ше­ня, яке ще не ви­яв­ля­ло оз­нак ска­зу, але вже но­си­ло в собі мільяр­ди за­родків страш­ної хво­ро­би. Пси роз­тер­за­ли жа­люгідну зай­ду. А за місяць по то­му по­ча­ли тер­за­ти од­не од­но­го. їх до­ве­ло­ся пос­тріля­ти всіх. Не ска­зив­ся тільки Са­мум, та й то­го взя­ли під най­су­воріший наг­ляд. Відте­пер маєток ли­шив­ся май­же без жод­ної охо­ро­ни.

    Коли б це тра­пи­лось ще вчо­ра, Бер­то­на охо­пив би панічний страх: мож­на бу­ло сподіва­ти­ся від Хінчінбру­ка всього, але не та­кої са­та­нин­сь­кої ви­гад­ли­вості. А за­раз Чарлі ли­ше зловтішно посміхав­ся: не­хай, не­хай! Ру­да бестія са­ма собі ко­пає яму, то­рує шлях до влас­ної до­мо­ви­ни. Ну, то при­ходь же швид­ше!

    Та Хінчінбрук не прий­шов ні в приз­на­че­ну го­ди­ну, ні дру­го­го дня, ні треть­ого…

    Ніколи й ніко­го досі не че­кав Чарлі з та­кою не­тер­п­ляч­кою. Во­на бу­ла палкіша за че­кан­ня лю­бов­но­го по­ба­чен­ня, нес­т­римніша за ба­жан­ня вга­му­ва­ти спра­гу. Бер-тон знав, що ко­ли не пок­ви­таєть­ся з Хінчінбру­ком, не зни­щить йо­го, то бу­де му­чи­ти­ся ціле жит­тя.

    Та що ж ста­ло­ся з Хінчінбру­ком?… Нев­же під час блу­кань у джун­г­лях пот­ра­пив не­на­ро­ком до па­ще­ки тиг­ра?… Тільки б не це, тільки б не це! Він не зас­лу­жив та­кої лег­кої смерті!…

    …Але ні, такі, як Хінчінбрук, не ги­нуть від дур­но­го ви­пад­ку!

    В ті хви­ли­ни, ко­ли Чарлі Бер­тон, стис­ка­ючи ку­ла­ки в без­силій люті, бігав по своїй кімнаті, Майкл Хінчінбрук, підібгав­ши но­ги по-східно­му, нек­вап­но сьор­бав чор­ну ка­ву і по­важ­но хи­тав го­ло­вою у відповідь на сло­ва ха­зяї-на-мул­ли.

    Гість для му­суль­ма­ни­на - осо­ба свя­щен­на. А тим па­че, та­кий гість, - вче­ний мо­улеві, який по­бу­вав у Меккі, вкло­няв­ся труні Ал­ла­ха!… Та­ко­му гос­теві мож­на про­ба­чи­ти невміння три­ма­ти піалу, нез­нан­ня ціло­го ря­ду зви­чаїв, аж над­то ве­ли­ке не­ба­жан­ня го­во­ри­ти. Сла­вет­ний гість - це за­паш­на квітка в криш­та­ле­во­му ке­лесі, на яку мож­на ди­ви­тись, а ма­ца­ти паль­ця­ми - зась!… До­сить то­го, що мо­улеві вже роз­повів муллі Ібрагіму все, що слід, а те­пер ствер­д­жує йо­го сло­ва мов­чаз­ним ру­хом го­ло­ви.

    А втім, чи­ма­ло з при­сутніх на цій своєрідній на­раді доб­ре зна­ють, що ру­дий мир­ша­вий чо­лов’яга в чалмі має до ко­ра­на приб­лиз­но та­ке відно­шен­ня, як по­го­нич до віслю­ка. Ан­глійцям за­ма­ну­ло­ся до­по­ма­га­ти індійським му­суль­ма­нам; во­ни обіця­ють навіть ство­ри­ти ок­ре­му му­суль­ман­сь­ку дер­жа­ву на те­ри­торії Індії. Що ж - пер­с­пек­ти­ва при­ваб­ли­ва! Мож­на поз­бу­ти­ся неп­риємної кон­ку­ренції жерців-брах­манів, за­хо­пи­ти теп­ленькі місця в май­бутній дер­жаві. До то­го ж, англійці не скупі і тим, хто виз­нає їхню політи­ку, не­по­га­но пла­тять… То чи не все од­но, як воліє зва­ти­ся оцей, що нап’яв чал­му?… Мо­улеві?… То хай бу­де мо­улеві, да­руй ал­лах йо­му ти­ся­чу років жит­тя!

    - …Так зро­зуміло? - який раз пе­ре­пи­тує мул­ла Ібрагім, і ша­новні гості хи­та­ють по­важ­ни­ми бо­ро­да­ми. - В Каль­кутті інду­си виріза­ли по­ло­ви­ну всіх му­суль­манів і обіця­ють зни­щи­ти всіх. То хай же зги­нуть во­ни самі!

    І бо­ро­дані гу­дуть од­нос­тай­но:

    - Хай зги­нуть самі!

    Гості роз­хо­дять­ся. Ли­шаєть­ся тільки Хінчінбрук, ха­зяїн ха­ти - мул­ла Ібрагім, та мул­ла На­ваб­ган­д­жа, тов­с­тий чо­лов’яга з об­лич­чям скоп­ця.

    - Приніс? - за­пи­тує Хінчінбрук, відки­нув­ши геть уся­ку дип­ло­матію.

    - Приніс, вель­ми­ша­нов­ний мо­улєві! - улес­ли­во відповідає мул­ла На­ваб­ган­д­жа, прос­тя­га­ючи щось за­гор­ну­те в бруд­ну ганчіроч­ку.

    - Гаразд! - Хінчінбрук нек­вап­ли­во роз­гор­тає па­ку­но­чок і, не тор­ка­ючись паль­ця­ми, вка­зує на чер­во­ний крис­тал. - Ди­вись, мул­ла! Ти ба­чиш - чер­во­не!… Що має чер­во­ний колір?

    - Кров! - підка­зує Ібрагім нез­до­гад­ли­во­му тов­с­ту­нові.

    - Так, кров! - уро­чис­то ствер­д­жує Хінчінбрук. - Кров свя­щен­ної ко­ро­ви!… І плю­ва­ти б тобі на це, мул­ла: хай собі інду­си втра­ча­ють мож­ливість пе­ре­се­ля­ти­ся в іншу по­до­бу після смерті. Але ти пог­лянь, що ото ще бли­щить усе­ре­дині?… Що отак бли­щить?

    - Сало! - впев­не­но підка­зує Ібрагім.

    - Сало… - пе­ре­ля­ка­но шеп­че тов­с­тий мул­ла. Він і справді ла­ден по­ба­чи­ти в се­ре­дині чер­во­но­го крис­та­ла не тільки шма­ток са­ла, а й цілу сви­ню, - не­чис­ту тва­ри­ну, прок­ля­ту Ал­ла­хом.

    - То чи ро­зумієш ти те­пер, мул­ла, на які шту­ки вдав­ся підкуп­ле­ний росіяна­ми Сатіапал? - підступ­но про­ва­дить далі Хінчінбрук. - Ди­яволь­сь­кий намір: вчи­ни­ти найбіль­ше ли­хо і інду­сам, і му­суль­ма­нам. Ко­жен, хто тор­каєть­ся цих крис­та­ликів, спо­га­нить се­бе і своїх на­щадків, на­зав­ж­ди втра­ча­ючи лас­ку бо­жу… І поміркуй, лю­бий: ко­жен та­кий крис­та­лик кош­тує сто рупій! Чи став би хто за­дар­ма роз­да­ва­ти своє ба­гат­с­т­во, ко­ли б не мав яко­гось при­хо­ва­но­го наміру?… Ти, нап­рик­лад, по­да­ру­вав би ко­мусь сто рупій?

    Мулла пе­ре­ля­ка­но хи­тає го­ло­вою. Для нього ос­танній ар­гу­мент - най­до­ка­зовіший.

    - Ну, то ось що: ко­ли ти не хо­чеш да­ру­ва­ти, так цю су­му по­да­рую тобі я! - Хінчінбрук прос­тя­гає муллі кілька бан­к­нотів. - Іди, раб бо­жий, із сло­ва­ми ал­ла­ха на вус­тах! Про­буд­жуй в сер­цях пра­вовірних не­на­висть до не­чес­тивців, а особ­ли­во до Сатіапа­ла. Він - ди­явол в людській по­добі.

    Товстий мул­ла ви­хо­дить. І тоді Хінчінбрук ляс­кає по пле­чу ха­зяїна ха­ти.

    - Ну, місте­ре Крос­сман, гар­ний з ме­не мо­улеві?

    Той ре­го­че:

    - Цілком!… А те­пер, як ка­жуть росіяни, “пок­ла­де­мо зу­би дра­ко­на на по­ли­цю”. Хемфрі приїде тільки зав­т­ра.

    Шпигун у по­добі мул­ли лізе до по­лиці. Там, за тов­с­те­лез­ним ко­ра­ном, є схо­ван­ка з ре­ча­ми, ду­же да­ле­ки­ми від бо­гос­лов’я. Крос­сман, - він же мул­ла Ібрагім, - хо­ває крис­та­лик, ви­тя­гає не­ве­ли­ку радіостанцію і, по­зи­ра­ючи на го­дин­ник, вми­кає її. Він слу­хає да­лекі, не­чутні іншим сиг­на­ли, і йо­го чо­ло хмарнішає.

    - Майкл, я дістав про­чу­ха­на! Ми пог­на­ли­ся не за тим, що слід. Тре­ба зни­щи­ти або відібра­ти всі до од­но­го крис­та­ли. Потрібні тільки фор­му­ли. Не­гай­но їдь до маєтку, ту­ди щой­но поїхав Сатіапал з доч­кою.

    - Гаразд. Але за­че­кай­те: крис­та­ли тре­ба зібра­ти не пізніше як сьогодні. Мо­же, вик­ли­ка­ти поліцію і про­вес­ти за­галь­ний об­шук? Мов­ляв, Сатіапал по­ши­рює чу­му.

    - В жод­но­му разі! Цьому ніхто не повірить. Тре­ба зро­би­ти так, щоб індійці зневіри­ли­ся в цих крис­та­лах, зне­на­виділи їх… Гм, кров ко­ро­ви і са­ло свині!… Це та­ки доб­ре… Стри­вай, а що, ко­ли б…

    Певне, ре­зи­ден­тові спа­ла на дум­ку чу­до­ва ідея, бо він за­до­во­ле­но пог­лад­жує бо­ро­ду. Хінчінбру­кові теж хо­четь­ся вис­ло­ви­ти свої мірку­ван­ня з при­во­ду но­во­го зав­дан­ня, але йо­го про це не за­пи­ту­ють, а він, як лю­ди­на дис­ципліно­ва­на, вміє мов­ча­ти ко­ли слід.

    - Їдьте, Майкл! Без фор­мул не по­вер­тай­тесь.

    - Буде зроб­ле­но! - діло­ви­то відповідає Хінчінбрук.

    Резидент про­вод­жає шпи­гу­на аж ген за око­ли­цю, де під наг­ля­дом вірно­го служ­ни­ка в ку­щах стоїть бас­кий кінь.

    Хінчінбрук сідає на ко­ня і нек­вап­но ча­пає по напівзруй­но­ваній до­розі. А бла­го­чес­ти­вий мул­ла Ібрагім по­важ­но йде до­до­му, щоб пра­ви­ти вечірній на­маз.

    Спускається на Бен­галію ти­хий ве­рес­не­вий вечір. Сон­це вже сіло, а у ви­со­ко­му небі й досі ся­ють-виг­ра­ють пер­лис­то­ро­жеві хмар­ки, ніжно й м’яко оп­роміню­ючи зем­лю. Ані ше­лес­не, ні за­шу­мить. Ще десь да­ле­ко той про­хо­лод­ний віте­рець, який при­ле­тить сю­ди смер­ком, ви­же­не з-за обрію і за­гой­дає на синіх хви­лях чов­ник-місяць, ску­йов­дить ку­чері де­ре­вам і за­ше­по­че всім мо­ло­дим, що нас­та­ла по­ра ко­хан­ня.

    Хороша в Індії вес­на, ко­ли над зем­лею пли­вуть па­хощі брунь­ок ман­го, а в ку­щах за­ли­ваєть­ся пташ­ка не­ве­лич­ка, лю­бий папійяр, та, ма­буть, ще кра­ща ряс­на квітка­ми, щед­ра пло­да­ми, су­ха й теп­ла осінь. Не­дар­ма ж са­ме во­се­ни, нап­рикінці ве­рес­ня - на по­чат­ку жов­т­ня, справ­ляєть­ся од­не з найбіль­ших свят індусів - Каліпуд­жа, на честь бо­гині ко­хан­ня Калі.

    Земле моя, - да­ле­ка, нез­на­на країно! Чи не то­му за час ко­хан­ня об­ра­но в тобі про­хо­лод­ну осінь, що ти нез­на­йо­ма з лю­ти­ми мо­ро­за­ми і ніко­ли не чуєш пе­ре­мож­но­го дзюр­ко­ту бе­рез­не­вих струмків, які ри­ють бруд­ну кри­гу північної зи­ми?… Квіти й квіти, - і взим­ку, і нап­ро­весні! Це, ма­буть, нас­п­равді ми­ло. Але де ж та осіння хви­ща, яку прок­ли­наєш і яку лю­биш; де ті хур­то­ви­ни, що ки­да­ють в об­лич­чя пе­ку­чи­ми кри­жа­ни­ми гол­ка­ми, при­му­шу­ють не сто­яти на місці, а йти впе­ред, - де все те, що за­гар­то­вує во­лю лю­ди­ни, ро­бить праг­нен­ня сильніши­ми, а по­чут­тя яс­к­равіши­ми?… Да­лебі, вічне літо, як і жит­тя без бо­роть­би, мо­же й приємне, але швид­ко наб­ри­дає.

    Засумував Андрій Лаптєв у Індії, не про­жив­ши у ній і півро­ку. Зда­ва­ло­ся б, чо­го йо­му, оди­на­кові? Ні дру­жи­ни, ні ди­ти­ни; друзів за ро­ки війни по­роз­ки­да­ло по біло­му світі, чо­му ж йо­го тяг­не з країни вічно­го літа ту­ди, де за­раз мря­чить дощ?

    То бу­ло склад­не по­чут­тя, зовсім не схо­же на інстин­к­тив­не праг­нен­ня ле­ле­ки чи ластівки будь-що по­вер­ну­ти­ся до рідно­го краю з вирію. В цьому по­чутті поєдну­ва­лось і осо­бис­те, і гро­мад­сь­ке: гірко­та нез­ви­чай­но­го ко­хан­ня, свідомість без­сил­ля зміни­ти влас­ну до­лю та до­лю на­ро­ду країни, до якої пот­ра­пив.

    Поруч з Майєю Андрієві ос­таннім ча­сом бу­ло лег­ко. Не муд­р­с­т­ву­ючи лу­ка­во, він упи­вав­ся чис­тим повітрям за­кутків маль­ов­ни­чих джунглів і по­тай порівню­вав свою ко­ха­ну з са­мою Індією,- щи­рою й муд­рою, ніжною й наївною.

    Та ось Ма­йя поїха­ла, - якось нес­подіва­но, рап­то­во, - і на­че заб­ра­ла з со­бою все світле. Розвіяли­ся ілюзії; ре­альність пос­та­ва­ла з усією ви­разністю, і вже зовсім іншим, сумнішим і невідраднішим, пос­та­вав пе­ред Андрієм об­раз по­не­во­ле­ної ан­глійця­ми Індії.

    Лаптєву до­во­ди­лось пра­цю­ва­ти ба­га­то, нап­ру­же­но. Щод­ня він ро­бив по кілька склад­них опе­рацій. В зви­чайній об­с­та­новці не ду­ма­ло­ся про складні проб­ле­ми. Але до­сить бу­ло тільки вий­ти за межі та­бо­ру, як пе­ред очи­ма з’явля­ли­ся на­очні ілюс­т­рації до підруч­ни­ка політе­ко­номії, - кар­тин­ки, на які не мож­на бу­ло ди­ви­тись бай­ду­же.

    Ось би­тою до­ро­гою повз На­ваб­гандж плен­та­ють­ся двоє - жінка й ди­ти­на. Це не лю­ди, а ру­хомі ске­ле­ти: навіть най­нез­дарніший сту­дент-ме­дик міг би відшу­ка­ти кож­ну кісточ­ку на їхніх нуж­ден­них тілах.

    Скільки років цій жінці?… Сімде­сят?… Трид­цять?… Невідо­мо, її бруд­не си­ве во­лос­ся спа­дає мас­ни­ми пат­ла­ми на гострі мас­ла­ку­ваті плечі. Но­ги лед­ве пе­ре­су­ва­ють­ся. Тьмяні очі див­лять­ся ту­по, і в них на­зав­ж­ди зас­т­ряв го­лод­ний зойк… А ди­тин­ча ди­бає на то­нень­ких кри­вих ніжках, лед­ве во­ло­ча­чи пот­вор­не че­ре­во рахіти­ка, і мов­ч­ки прос­тя­гає ру­че­нят­ко: “Дай­те! Дай­те хоч будь-що!”

    Андрій га­ряч­ко­во ша­рить у ки­ше­нях і збен­те­же­но роз­во­дить ру­ка­ми - роз­дав усе, що бу­ло, йо­му ми­мохіть при­га­ду­ють­ся підкрес­лені ру­кою Сатіапа­ла ряд­ки з га­зе­ти “Таймс оф Індія” за 16 лис­то­па­да 1943 ро­ку: “…од­на кас­та робітників - на­ма­суд­ра - на­ра­хо­ву­ва­ла в Бен­галії 3 мільйо­ни чо­ловіків; цілком мож­ли­во, що тре­ти­на цієї кас­ти ви­мер­ла”.

    “Мільйон по­мер­лих з го­ло­ду! - гнівно ду­має Лаптєв. - Ціла армія! До­сить бу­ло б кож­но­му взя­ти в ру­ки дрю­чок - і англійці звідси б аж зас­вистіли!… Ех, роз­тов­к­ма­чи­ти б індійцям, що не стар­цю­ван­ням, а зброй­ною бо­роть­бою мож­на обо­ро­ни­ти своє жит­тя!”

    Але до­цент мов­чить. Він тільки лікар: йо­му невільно агіту­ва­ти за Ра­дян­сь­ку вла­ду. Та все од­но: індійці й самі до­бе­руть з ча­сом, що до чо­го.

    Андрій іде далі. Клап­ти­ки по­ля обабіч до­ро­ги об­роб­лені так, що не знай­деш жод­ної бур’янин­ки. Та й не див­но: ко­жен ота­кий клап­тик, хіба тро­хи більший за кімна­ту, має про­го­ду­ва­ти цілу сім’ю, йо­го ко­лу­па­ють древніми, як світ, со­ха­ми, - навіть у поміщиків не­ма залізних плугів.

    Вже су­теніє, але лю­ди й досі по­ра­ють­ся на полі. З ти­хим ше­ре­хом про­су­ва­ють­ся во­ни се­ред зо­ло­та­вих за­рос­тей ри­су, рвуть ко­ло­сок за ко­лос­ком. Ба­га­тий уро­жай, ней­мовірний уро­жай! Та тільки більша йо­го час­ти­на піде он то­му тов­с­ту­нові в оран­жо­во­му тюр­бані. Андрій вже зна­йо­мий з ним: то - заміндар П’яри­шон­г­кор Чат­то­пад­ха­йя. Всі по­ля на довгі го­ни йо­го. Він теж індієць, лю­то не­на­ви­дить англійців, але гра­бує своїх од­но­сель­чан не гірше за ко­лоніза­торів.

    Дивна країна, пов­на су­пе­реч­нос­тей!

    Щоб не зус­тріча­ти­ся з улес­ли­вим П’яри­шон­г­ко­ром, Лаптєв звер­тає пра­во­руч. Там, поб­ли­зу річки, біля во­до­чер­п­но­го ко­ле­са, з ран­ку до пізньої ночі круж­ляє ста­рий вер­б­люд. Ве­ре­щать де­рев’яні осі, со­пе й каш­ляє тва­ри­на, корці на­би­ра­ють і ску­по цідять у жо­лоб до­ро­гоцінну во­ду, яка потім те­че в арик. Ма­буть, так бу­ло і ти­ся­чу років то­му; здаєть­ся, ніко­ли не при­пи­нить­ся тос­к­ний ко­ло­вий, рух вер­б­лю­да і то­нень­кий пуль­су­ючий стру­мок во­ди, яким не на­поїш спраг­лу зем­лю, а тільки роз­д­раз­ниш її.

    Андрій при­га­дує без­межні по­ля своєї батьківщи­ни, по­туж­ний гуркіт трак­торів, ве­се­лий за­пал мо­лоть­би, і йо­му на душі ро­бить­ся ще тос­кніше. Він аж зрадів, по­ба­чив­ши Хакіма.

    Мусульманин їхав до­ро­гою, на візку, зап­ря­женім буй­во­лом, і гор­ла­нив не­муд­ря­щу пісень­ку. Два ве­ли­чез­них важ­ких ко­ле­са скрипіли, аж мо­ро­зом по спині прой­ма­ло, але це рипіння, ма­буть, зда­ва­ло­ся Хакімові найліпшим аком­па­не­мен­том.

    - Добривечір на будь лас­ка, то­ва­ри­шу сагіб! - кри­чить Хакім ще зда­ле­ку.

    Юнак не­що­дав­но по­ба­жав вив­ча­ти російську мо­ву і те­пер, гор­дий із своїх пер­ших успіхів, охо­че їх-де­мон­с­т­рує. Андрій Лаптєв, посміха­ючись, відповідає йо­му на хінді, - і, ма­буть, з та­ким же успіхом, бо роз­мо­ва од­ра­зу ж пе­ре­хо­дить на ан­глійсь­ку, яку обид­ва зна­ють більш-менш доб­ре.

    - Товаришу сагіб, - го­во­рить Хакім під’їжджа­ючи. - То та­ки спро­бу­ва­ти?

    - А чо­му ж, спро­буй, - по­год­жуєть­ся Лаптєв.

    - А як­що здох­не? - за­пи­тує юнак, по­зи­ра­ючи на буй­во­ла. - Він у ме­не ж один.

    Лаптєв гля­нув на Хакіма.

    - А хіба Сатіапал не по­ру­чив­ся за успіх?

    - Отже - спро­бу­ва­ти?

    Мова йде про крис­та­ли, одер­жані Хакімом від Сатіапа­ла. Ми­ну­ло вже кілька днів від тієї зна­мен­ної сход­ки в На­ваб­ганджі, а ніхто й досі не ско­рис­тав­ся з по­да­рун­ка раджі: ко­жен боїть­ся здійсни­ти пер­ший ек­с­пе­ри­мент.

    Але сьогодні, пев­не, Хакім зва­жить­ся. Це вид­но з йо­го рішу­че зве­де­них брів та збуд­жен­ня, яке не так лег­ко при­хо­ва­ти.

    Хакім по­вер­таєть­ся з ба­за­ру. Він ду­же вигідно про­дав рис, а те­пер вирішив підго­ту­ва­ти до про­да­жу сво­го хоч і не ста­ро­го, але над­то ху­до­го буй­во­ла. Хакімові потрібні гроші, - ду­же ба­га­то гро­шей, не менш як сто рупій!

    - А ко­ли во­на не по­го­дить­ся? - за­дум­ли­во за­пи­тує Хакім, і в йо­го очах спа­ла­ху­ють вог­ни­ки три­во­ги.

    - А во­на те­бе лю­бить? - лу­ка­во за­пи­тує Лаптєв.

    - Любить! - рішу­че відповідає ве­ле­тень.

    - Тоді - по­го­дить­ся! - за­пев­няє Лаптєв.

    Це ски­даєть­ся на роз­мо­ву двох спільників, які ро­зуміють од­не од­но­го з півсло­ва. Та це, ма­буть, так і є: тільки Андрієві й роз­повів Хакім про своє ли­хо і тільки від нього по­чув сло­во по­ра­ди.

    Закохався Хакім в дівчи­ну Гіріба­лу, кра­щої за яку, на йо­го дум­ку, не знай­деш в ціло­му світі. Гірі відповіла йо­му взаємністю. Та, ой ле­ле, - ста­ла на пе­реш­коді не­пе­ре­бор­на пе­ре­по­на: Хакім - му­суль­ма­нин, а Гіріба­ла - індус­ка. В них не­має надії зус­тріти­ся навіть після смерті,- хоч, прав­ду ка­жу­чи, та­ка пер­с­пек­ти­ва Хакіма не ціка­вить, - а на землі їх, зда­ва­ло­ся б, вже не поєднає жод­на си­ла. І ось сагіб по­ра­див од­ру­жи­ти­ся з Гіріба­лою на­пе­рекір усім, та й поїха­ти з нею до Бом­бея чи Каль­кут­ти. Звісно, важ­ко бу­де пра­цю­ва­ти на фаб­риці або тя­га­ти ван­тажі, але да­лебі ж не важ­че, ніж го­ло­ду­ва­ти на клап­ти­кові орен­до­ва­ної землі!… Дов­го мірку­вав над усім цим Хакім, але та­ки зва­жив­ся піти но­вим шля­хом, різко зміни­ти своє жит­тя в надії на кра­щу до­лю.

    - То спро­буємо, то­ва­ри­шу сагіб? - ще раз ка­же Хакім, але це вже не за­пи­тан­ня, а ствер­д­жен­ня. - Ви до­по­мо­же­те мені?

    - Охоче, - відповідає Лаптєв. - Тільки ти, Хакіме, не го­во­ри “то­ва­риш сагіб”. Сагіб - це пан: поміщик, фаб­ри­кант, офіцер. А то­ва­риш - це робітник, се­ля­нин, ремісник, - друг, який зав­ж­ди до­по­мо­же тобі в біді, поділить­ся ос­таннім шмат­ком. Зро­зумів?

    - Зрозумів, то­ва­ри­шу містер! - відповідає Хакім, і Лаптєв ми­мохіть посміхаєть­ся: по­га­ний з те­бе, Ан­дрію, агіта­тор!

    …Перший ек­с­пе­ри­мент роз­по­ча­ли пізно вве­чері.

    Власне, Ан­дрійо­ва до­по­мо­га бу­ла чис­то мо­раль­ною: він тільки сто­яв і ди­вив­ся, як Хакім, вправ­но ору­ду­ючи со­ки­рою, тро­щив на дрібнісінькі цур­ки жор­с­т­ке га­луз­зя та ко­ру де­ре­ва. Се­ля­ни, які з’юрми­ли­ся нав­ко­ло вог­ни­ща, на­пам’ять зна­ли ре­цепт, на­пи­са­ний Сатіапа­лом, і хо­ром ви­гу­ку­ва­ли, що тре­ба ро­би­ти далі. Хакім не звер­тав ува­ги на ви­гу­ки і мов­ч­ки ро­бив своє діло. У нього був виг­ляд грав­ця, який пос­та­вив на кар­ту все май­но і сподіваєть­ся на виг­раш хіба як на чу­до.

    Андрій сте­жив за цією про­це­ду­рою з підви­ще­ною ува­гою. Йо­му теж не віри­лось в успіх пер­шої спро­би.

    Власне, нічо­го неп­ри­род­но­го в про­цесі ство­рен­ня по­жив­но­го білка не бу­ло. Ко­жен жи­вий ор­ганізм, по­чи­на­ючи з най­п­ростішо­го, здійснює цей про­цес щод­ня й щох­ви­ли­ни. Тра­ва, зас­воєна ко­ро­вою, нап­рик­лад, пе­рет­во­рюєть­ся на смачні жи­ри мо­ло­ка, по­живні білки м’яса, на міцні кістки і пруж­ну м’яку шерсть. Так, це був най­п­ростіший про­цес, який тільки й за­без­пе­чу­вав існу­ван­ня та роз­ви­ток жи­вих ор­ганізмів, але на­ука й досі не нав­чи­лась йо­го відтво­рю­ва­ти. Вда­ло­ся син­те­зу­ва­ти ли­ше най­п­ростіші білки та жи­ри. Які ж ре­чо­ви­ни відкрив ака­демік Фе­до­ров­сь­кий, як­що во­ни за своїми ка­талітич­ни­ми влас­ти­вос­тя­ми пе­ре­вер­шу­ють усі відомі ка­таліза­то­ри та фер­мен­ти?

    Сатіапал досі нічо­го про це не ска­зав. Після сход­ки в На­ваб­ганджі він у при­сут­ності про­фе­со­ра Ка­линніко­ва уро­чис­то вру­чив Андрієві два крис­та­ли - чер­во­ний та синій і над­ру­ко­ва­ний на ма­шинці ре­цепт ви­го­тов­лен­ня “їжі богів”, як він вис­ло­вив­ся напівіронічно. Всю до­ку­мен­тацію для опубліку­ван­ня про­фе­сор обіцяв надісла­ти пізніше.

    Дослідження пре­па­ра­ту Фе­до­ров­сь­ко­го бу­ло роз­по­ча­то не­гай­но, але нічо­го більш-менш пев­но­го до­ки що вста­но­ви­ти не вда­ва­ло­ся. Проміжні аналізи ствер­ди­ли тільки, що в при­сут­ності пре­па­ра­ту Фе­до­ров­сь­ко­го по­чи­наєть­ся бур­х­ли­ва ре­акція роз­па­ду клітко­ви­ни і нас­туп­но­го син­те­зу різно­манітних цукрів та спиртів, жирів і білків. Ски­да­ло­ся на те, що пре­па­рат містить в собі суміш ціло­го ря­ду над­з­ви­чай­но ак­тив­них хімічних ре­чо­вин, які всту­па­ють в дію з цілко­ви­тою за­ко­номірністю, - приб­лиз­но та­кою ж, як у жи­во­му ор­ганізмі. Та зреш­тою мож­на бу­ло навіть відшу­ка­ти пев­ну ана­логію: ко­ли на по­чат­ку суміш тре­ба бу­ло підігріва­ти без­пе­рер­в­но, то че­рез три го­ди­ни во­на по­чи­на­ла розігріва­ти­ся са­ма, і її тем­пе­ра­ту­ра, три­ма­ючись про­тя­гом пев­них періодів ста­лою, рап­том зміню­ва­лась стриб­ка­ми в ме­жах од­но­го-двох гра­дусів ко­ло поділки плюс двад­цять п’ять. Си­ло­со­подібна ма­са на­че жи­ла най­п­ростішим жит­тям, бо са­ма підтри­му­ва­ла най­вигідніші для се­бе зовнішні та внутрішні умо­ви.

    Сатіапал повідо­мив, що по­да­ний ним ре­цепт є спро­ще­ний спеціально для індійських се­лян, які нес­п­ро­можні ку­пи­ти більш-менш складні хімічні спо­лу­ки. Тільки ку­хон­ну сіль, сірча­ний цвіт та су­пер­фос­фат не­обхідно бу­ло си­па­ти в чис­то­му виг­ляді. Реш­та потрібних еле­ментів вво­ди­лась з зо­лою ря­ду рос­лин, тов­че­ни­ми кістка­ми, шкар­лу­пин­ням плодів то­що. “Спро­щен­ня” ре­цеп­ту­ри, - мо­же, й доцільне з пог­ля­ду еко­номічно­го, -нас­п­равді ус­к­лад­ня­ло її так, що ро­би­ло ви­го­тов­лен­ня “їжі богів” та­ким склад­ним, як ви­до­бу­ван­ня радію: Хакім про­вов­ту­зив­ся аж до світан­ку, до­ки ви­ко­нав пер­шу час­ти­ну при­писів Сатіапа­ла і нак­рив кадіб з си­рою ма­сою ба­гать­ма ша­ра­ми ба­на­но­во­го лис­тя. На­ле­жа­ло ви­ко­на­ти ще кілька­над­цять опе­рацій, і тільки на сьомий день си­лос до­хо­див до на­леж­ної кон­диції.

    Зважив на все це Лаптєв і вжах­нув­ся: та хто ж змо­же вит­ра­ти­ти сім днів нев­си­пу­щої праці, щоб потім тільки тиж­день го­ду­ва­ти од­ну ху­до­би­ну?

    Але він не знав індійських се­лян, не вра­хо­ву­вав то­го, що во­ни, зреш­тою, май­же ніко­ли не роз­ги­на­ють спин тільки для то­го, щоб про­го­ду­ва­ти са­мих се­бе.

    Глядачі не роз­хо­ди­лись з Хакімо­во­го дво­ру. Во­ни навіть но­чу­ва­ли там, бо індійцеві, влас­не, все од­но де спа­ти теп­лої осені. Підібгав­ши під се­бе но­ги, во­ни сиділи нав­ко­ло ка­до­ба, див­ля­чись, як Хакім то підси­пає в нього при­гор­ща­ми зо­лу ман­г­ро­во­го де­ре­ва, то ха­паєть­ся за міх, щоб про­ду­ва­ти повітря че­рез суміш, од якої зовсім не пах­ло смач­ним.

    Це бу­ла не тільки цікавість сто­ронніх спос­терігачів. Ко­жен з індійців за­люб­ки б вми­вав­ся по­том, як вми­ваєть­ся Хакім, ко­ли б мав певність, що обіцян­ка Сатіапа­ла справ­дить­ся.

    Андрій Лаптєв, як і всі, не­тер­п­ля­че ждав вирішаль­но­го дня. йо­му, прав­да, вда­ва­ло­ся вир­ва­ти­ся тільки на ча­син­ку, але йо­го при­сутність ду­же до­по­ма­га­ла Хакімові.

    Тривале че­кан­ня роз­хо­лод­жує. Як зав­ж­ди, знай­ш­ли­ся невіри, які на­ма­га­ли­ся за­ро­ни­ти в ду­шу кож­но­го сумніви в доцільності затіяної спра­ви, і заздрі, яким не до сма­ку бу­ло те, що на Хакіма звер­не­на ува­га ціло­го се­ли­ща. А тут ще по­ча­ли сну­ва­ти­ся чут­ки, ніби Сатіапал ви­го­то­вив свої крис­та­ли з суміші сви­ня­чо­го са­ла та ко­ров’ячої крові.

    Андрій як міг на­ма­гав­ся розвіяти сумніви, йо­му хотіли віри­ти, бо після вря­ту­ван­ня дру­жи­ни ста­ро­го Ойя­ма та ще кількох хво­рих при­пус­ти­ти­ся дум­ки про лихі наміри з бо­ку росіяни­на бу­ло прос­то не­мож­ли­во. Од­нак Андрій до­га­ду­вав­ся, що про­ти пре­па­ра­ту Фе­до­ров­сь­ко­го бу­дуть ки­нуті всі си­ли ре­акції, то­му він по­пе­ре­див Хакіма, щоб той ані на мить не за­ли­шав ка­до­ба і не до­пус­кав до нього жод­ної лю­ди­ни.

    Аж ось нас­та­ла й ос­тан­ня ніч. Лаптєв вирішив по­жер­т­ву­ва­ти своїм сном.

    Біля ха­лу­пи Хакіма зібра­ли­ся май­же всі муж­чи­ни На­ваб­ган­д­жа. Хакім, який за цей тиж­день схуд і лед­ве три­мав­ся на но­гах, на­решті об­ли­шив ка­ча­ти повітря і ліг на кадіб, зак­ри­ва­ючи йо­го своїм тілом, йо­му ду­же кортіло за­зир­ну­ти, а що ж діється отам, все­ре­дині? Але він не зро­бив цього, бо од­к­ри­ти кадіб за ре­цеп­том мож­на тільки на світан­ку.

    Та й дов­го ж тяг­неть­ся час, ко­ли че­каєш!… Очі зап­лю­щу­ють­ся самі; го­ло­ва стає важ­кою-важ­кою, і в’язи не мо­жуть втри­ма­ти її. Так хо­четь­ся при­пас­ти що­кою до теп­ло­го ба­на­но­во­го лис­тя, яке вкри­ває кадіб, при­ню­ху­ва­ти­ся до нез­вич­но­го кис­лу­ва­то­го за­па­ху, яким тяг­не звідти, прис­лу­ха­ти­ся до не­го­лос­но­го буль­кан­ня ріди­ни і мріяти про Гіріба­лу, про Каль­кут­ту, про спокійне і радісне жит­тя.

    Злипаються в юна­ка очі, хи­лить­ся го­ло­ва… Не вит­ри­мав Хакім, зас­нув. А Лаптєв мов­ч­ки сидів біля вог­ни­ща і по­зи­рав то на спля­чо­го юна­ка-му­суль­ма­ни­на, то на йо­го од­но­сель­чан.

    Вони роз­та­шу­ва­ли­ся в не­ви­му­ше­них, по­зах: той жує “ча­патті” - пе­репічку з най­г­рубішо­го бо­рош­на, той пах­кає ди­мом з “ху­ки” - індійської люль­ки, з якої дим про­хо­дить че­рез во­ду; змор­ш­ку­ва­тий ста­рий задрімав, і йо­го “то­ка”, ко­ну­су­ва­тий бриль з ри­со­вої со­ло­ми, впав та й по­ко­тив­ся до вог­ни­ща. Здаєть­ся, ніхто навіть не ціка­вить­ся сатіапалівським “си­ло­сом”.

    Та ось за­ро­жевів не­бос­хил, спа­лах­ну­ли ви­сокі хмар­ки. Пос­ту­по­во за­мов­кав не­го­лос­ний гомін. А ко­ли пер­ший промінь сон­ця упав на верхів’я де­рев, рап­том з усіх боків про­лу­на­ло:

    - Хакіме, про­кинь­ся!

    - Хакіме, час по­чи­на­ти!

    - Хакіме, не­си тра­ви!

    Хакім схо­пив­ся з ка­до­ба й озир­нув­ся пов­ни­ми жа­ху очи­ма. Мо­же, йо­му прис­ни­ло­ся щось страш­не, а мо­же він спро­сон­ня не вто­ро­пає, що до чо­го. Але ось йо­го пог­ляд зус­трічаєть­ся з пог­ля­дом Лаптєва.

    - Час по­чи­на­ти, Хакіме!

    Юнак обе­реж­но піднімає ба­на­но­ве лис­тя, прис­лу­хаєть­ся, при­ню­хуєть­ся, потім за­су­ває ту­ди ру­ку, так, на­че в клітку до тиг­ра, і, на­решті, ви­тя­гає жме­ню сіро­зе­ле­ної лип­кої ма­си. Він не вірить у див­не пе­рет­во­рен­ня, як не вірить і в те, що тва­ри­ни їсти­муть цей си­лос.

    - Ойяме, - хрип­ко го­во­рить Хакім. - Ве­ди буй­во­ла.

    Починається на­йу­ро­чистіша час­ти­на це­ре­монії. По­руч сто­ять два ка­до­би: один - пов­ний свіжої за­паш­ної тра­ви, а дру­гий - чо­гось та­ко­го, що йо­му й наз­ви не до­бе­реш. Ку­ди ж по­су­не свій пи­сок тва­ри­на?

    Буйвол ча­пає нек­вап­но. Мо­же, йо­го й ди­вує збіго­вись­ко лю­дей, але він тільки ско­са по­зи­рає на них ка­ла­мут­ни­ми сум­ни­ми очи­ма та бай­ду­же мет­ляє хвос­том. Звісно, він тяг­неть­ся до тра­ви. І по на­тов­пу ко­тить­ся хви­ля роз­ча­ру­ван­ня.

    Аж ось тва­ри­ну при­ваб­лює нез­на­йо­мий кис­лу­ва­тий за­пах. Буй­вол по­вер­нув го­ло­ву ліво­руч, лиз­нув край ка­до­ба з си­ло­сом, потім за­хо­пив язи­ком скількись там сіро­зе­ле­ної ма­си, нев­до­во­ле­но мот­нув го­ло­вою і зно­ву взяв­ся до тра­ви.

    - Не їсть! - ви­гук­нув хтось. - Та й не див­но: не­дар­ма ж ка­жуть, що там є кров ко­ро­ви!

    Але буй­во­лові, пев­не, спо­до­ба­лась нез­вич­на їжа. Він хап­нув си­ло­су ще раз, а потім ще і ще…

    - Їсть! - од­нос­тай­но за­гув на­товп. - Їсть!

    Все тісніше й тісніше згур­то­ву­ва­лись лю­ди нав­ко­ло тва­ри­ни, не­мов ніко­ли не ба­чи­ли, як їдять буй­во­ли.

    А Хакім, за­був­ши про над­люд­сь­ку вто­му, про без­сонні ночі, гла­див шию тва­ри­ни і за­дум­ли­во ди­вив­ся вда­ли­ну. Те­пер він вірив, що в житті мож­на до­сяг­ти всього, чо­го за­ба­жаєш…

    Минув і день, і дру­гий, і третій - буй­вол Хакіма не зди­хав, а глад­шав та на­би­рав­ся си­ли. Мо­же, тут відігра­ло свою роль те, що ха­зяїн впер­ше за ба­га­то місяців по­мив йо­го і по­чис­тив, не при­му­шу­вав пра­цю­ва­ти і го­ду­вав дос­хо­чу, а мо­же, та­ка бу­ла дія пре­па­ра­ту Фе­до­ров­сь­ко­го, тільки очі у тва­ри­ни заб­ли­ща­ли, шерсть за­лисніла, за­го­юва­ли­ся ви­раз­ки, відрос­та­ли збиті, по­ре­пані ра­тиці. Не мар­но пок­ла­дав Хакім на цю тва­ри­ну стільки надій - та­ко­го буй­во­ла за­люб­ки ку­пить ко­жен, хто має гроші!

    Успіх пер­шо­го ек­с­пе­ри­мен­ту розвіяв сумніви більшості на­ваб­ганджців. На­йо­бе­режніші, прав­да, ще три­ма­ли­ся, але їх все мен­ша­ло й мен­ша­ло. Дех­то з індійців уже шко­ду­вав, що сво­го ча­су не відгук­нув­ся на зак­лик Сатіапа­ла пер­шим і не одер­жав три крис­та­ли. Пев­не, це та­ки й справді кош­товні речі, ко­ли навіть сам П’яри­шон­г­кор лад­ний ку­пи­ти один крис­та­лик за п’ятде­сят рупій.

    Виготовлення сатіапалівсько­го “си­ло­су” з ри­ту­аль­ної це­ре­монії пос­ту­по­во обер­та­ло­ся на зви­чай­ну тру­доміст­ку про­це­ду­ру. Вже се­ля­ни зви­ка­ли до то­го, що мож­на го­ду­ва­ти тва­рин ко­рою та хми­зом, і навіть ди­ву­ва­лись, чо­му цього не ро­би­ли раніше. Меш­канці око­лишніх сіл не мог­ли збаг­ну­ти, чо­му це рап­том у На­ваб­ганджі враз пог­лад­ша­ла ху­до­ба, але щас­ливі влас­ни­ки чу­дес­них крис­талів ніко­му не роз­повіда­ли про свою таємни­цю. То бу­ла мов­чаз­на зго­да всіх на­ваб­ганджців, і її су­во­ро до­дер­жу­вав­ся ко­жен.

    Тільки тов­с­тий мул­ла, чес­но відроб­ля­ючи ха­бар у сто рупій, не тільки не го­ту­вав “си­ло­су”, а й гу­див йо­го скрізь, де мож­на. Му­суль­ма­ни йо­го слу­ха­ли, підта­ку­ва­ли… і поспіша­ли до своїх ка­добів з міша­ни­ною, щоб ви­ко­на­ти чер­го­ву опе­рацію з при­писів Сатіапа­ла. Як зав­ж­ди бу­ває, го­ле базікан­ня не всто­яло про­ти на­оч­ної агітації фактів.

    Хоч який дур­ний був мул­ла На­ваб­ган­д­жа, але й він зро­зумів, що спра­ву прог­ра­но. З важ­ким сер­цем поп­лен­тав­ся він до мул­ли Ібрагіма, щоб до­повісти про не­успіх.

    На йо­го по­див, Ібрагім не роз­гнівав­ся. Він ска­зав, що ал­лах сам знає, як по­ка­ра­ти невірних, і, ма­буть, не відкла­да­ти­ме це на­дов­го. Хай собі мул­ла зас­по­коіть­ся до ча­су. Мо­улеві знає про все і, як влас­ник со­ле­варні, надіслав муллі На­ваб­ган­д­жа скром­ний по­да­ру­нок за йо­го тур­бо­ти - два чу­ва­ли чу­до­вої солі. Мул­ла мо­же заб­ра­ти її хоч і сьогодні.

    Звісно, тов­с­тий мул­ла не відмо­вив­ся і від цього ха­ба­ра. Сіль у На­ваб­ганджі ку­пу­ють те­пер у не­ба­че­них кількос­тях. Про­да­ти кра­ма­реві - ма­ти­меш не­аби­який зиск!

    Цю ко­мерційну опе­рацію мул­ла про­ро­бив то­го ж ве­чо­ра, і, ко­ли б не вдав­ся до надмірної зас­то­ро­ги, ніхто б і не запідоз­рив йо­го ні в чо­му. Але він інстин­к­тив­но відчу­вав, що тут пах­не чи­мось по­га­ним, то­му тя­гав сіль ма­лень­ки­ми ок­лун­ка­ми, об­ми­на­ючи зус­трічних де­ся­тою до­ро­гою. Під час од­но­го з та­ких рейсів мул­ла й пот­ра­пив до ла­бетів нев­си­пу­що­го Хакіма.

    Юнак дав­но вже сте­жив за див­ною по­ведінкою мул­ли. Мо­же, ко­ли б російський лікар сво­го ча­су не за­пи­тав про ху­дор­ля­во­го мо­улеві та не вис­ло­вив своїх по­бо­ювань, що то англієць, Хакім ніза­що б не звів ру­ку на сво­го “ду­хов­но­го пас­ти­ря”. А за­раз він так ухо­пив мул­лу за карк, що той аж за­ве­ре­щав.

    - Ти що не­сеш, мул­ла?

    - Я… я… Це сіль, зви­чай­на сіль…

    - Ану, пе­ревіри­мо! - Хакім вир­вав з йо­го рук ок­лу­нок і за­су­нув ту­ди но­са. - Гм… І справді - сіль. Так чо­го ж ти хо­ваєшся, мов той злодій?

    На га­лас збігав­ся на­род. Мул­ла, який уже тро­хи огов­тав­ся, зав­ба­чив у цьому підтрим­ку і за­ре­пе­ту­вав:

    - Людонькі добрі, про­женіть геть оць­ого бо­жевіль­но­го!… Гей ти, грабіжни­ку, хай пси вис­ку­буть твою пар­ши­ву бо­ро­ду, об­п­ль­ова­ний вер­б­лю­дом, хіба я тобі по­ви­нен до­повіда­ти, ку­ди та чо­го?! Ку­пив сіль, про­даю сіль, - тобі що, го­лод­ран­цю, си­ну віслю­ка і ря­бої мав­пи! Хіба не знаєш, що у кра­ма­ря засіки пусті, блаз­ню з ко­ко­со­вим горіхом замість го­ло­ви!

    О, мул­ла вмів ла­яти­ся! Хакімові не ли­ша­ло­ся нічо­го іншо­го, як ви­пус­ти­ти тов­с­ту­на. Справді, хіба мо­же бу­ти щось ли­хе в зви­чайнісінькій со­лоній солі?…

    Та все ж з дум­ки юна­ка не схо­ди­ло за­пи­тан­ня: а чо­му ж мул­ла ніс оту сіль по­тай? Чо­му про­ди­рав­ся крізь ча­гар­ник, замість іти до­ро­гою?

    Про все це Хакім зби­рав­ся роз­повісти російсько­му ліка­реві, і, ко­ли б він вчас­но ви­ко­нав свій за­дум, мож­ли­во, вда­ло­ся б за­побігти ве­ли­ко­му ли­хові. Але сагіба ніяк не мож­на бу­ло зас­та­ти в та­борі - він усе ку­дись їздив.

    Андрій і справді про­тя­гом кількох днів по­вер­тав­ся “до­до­му”, тільки щоб вис­па­тись, а ра­но-вранці уд­вох з асис­тен­том ви­ру­шав “на пе­ри­ферію”. Як хірург, він об­с­лу­го­ву­вав На­ваб­гандж ре­гу­ляр­но, але ж та­ких се­лищ у Бен­галії - ти­сячі. Не ко­жен з хво­рих на­ва­жить­ся звер­ну­ти­ся до ра­дян­сь­ких лікарів, та не ко­жен зду­жає і доп­лен­та­ти­ся до та­бо­ру ек­с­пе­диції. До­во­ди­ло­ся ви­ру­ша­ти в ман­д­ри са­мо­му.

    Це бу­ло доб­ровіль­но взя­те на се­бе об­тяж­ли­ве і ма­лоп­риємне зав­дан­ня. Го­ди­на­ми пе­ред Лаптєвим ми­готіли пот­ро­щені кістки, за­па­лені апен­дик­си, вик­ру­чені суг­ло­би, гнійні ра­ни. В яко­мусь га­ряч­ко­во­му за­палі до­цент ста­вав до бою з хво­ро­ба­ми. Він вирішив хоч цим до­по­мог­ти зне­до­леній країні в ос­танні дні пе­ре­бу­ван­ня в ній. Ще тижнів три-чо­ти­ри, та й поїде ек­с­пе­диція звідси. Чи ж до­че­ка­ють­ся тоді бідо­лашні хворі кваліфіко­ва­ної до­по­мо­ги?

    І ще зда­ва­ло­ся Андрієві, що важ­ка пра­ця до­по­мо­же за­бу­ти про свої кло­по­ти, про свою пе­чаль. Поїха­ла Ма­йя та й як у во­ду впа­ла. Ні лис­та від неї, ні звісточ­ки. І по­чи­на­ло ма­ри­ти­ся, що не бу­ло й на­тя­ку на ко­хан­ня з її бо­ку, - так тільки, зви­чай­на цікавість, бо не ви­мов­ле­не ж на цю те­му і сло­ва. А мо­же, ми­луєть­ся вже во­на кра­су­нем Бер­то­ном - хіба хто здат­ний збаг­ну­ти прим­х­ли­ву логіку діво­чо­го сер­ця?

    Гнав од се­бе лю­бий об­раз Андрій, на­ма­гав­ся вик­рес­ли­ти із сво­го жит­тя хви­ли­ни, які ста­ли зна­мен­ни­ми, про­бу­вав уга­му­ва­ти рев­нощі хо­лод­ним скеп­ти­циз­мом, та все мар­но. По­чут­тя - не папірець: не зіжма­каєш, не спа­лиш, не розвієш у чис­то­му полі.

    І ось ко­ли Андрієві зовсім ур­вав­ся тер­пець, нес­подіва­но приїхав Джоші і привіз не­ве­лич­кий ро­же­вий кон­верт з ла­конічною ад­ре­сою: “Андрієві Іва­но­ви­чу. Осо­бис­то”.

    Старий індієць, ра­дий з зустрічі, пус­тив­ся в довгі те­ре­вені, про­те Лаптєв не міг стри­ма­ти ба­жан­ня про­чи­та­ти лис­та отут же, не­гай­но.

    - Пробач, Джоші, мо­же тут якісь термінові спра­ви.

    Він з підкрес­ле­ною бай­дужістю розірвав кон­верт і пробіг очи­ма по сторінці, спи­саній рівним аку­рат­ним по­чер­ком.

    “Припадаю до ніг твоїх, во­ло­да­рю мій! - пи­са­ла Ма­йя. - Вас не вра­жає та­ке див­не звер­нен­ня?… Це за­галь­нов­жи­ва­ний по­ча­ток лис­та бен­галь­сь­кої жінки. Де­сят­ки разів я зус­тріча­ла та­кий зво­рот у книж­ках, приз­ви­чаїлась до нього і тільки те­пер, ко­ли впер­ше на­пи­са­ла йо­го са­ма, та ще й російською мо­вою, збаг­ну­ла жор­с­то­кий і при­низ­ли­вий зміст цих слів. Але я не зріка­юсь їх, ні! Мов­ни­ми вик­ру­та­са­ми не зміниш ста­но­ви­ща індійської жінки, а я сьогодні, як ніко­ли, відчу­ваю се­бе індійкою з глу­хо­го за­кут­ка країни.

    Є у нас ле­ген­да про ца­ря Три­шан­ку. Ро­зум­ний, але над­то за­ро­зумілий во­ло­дар за­хотів поміря­ти­ся си­лою з бо­га­ми і ви­дер­ся на не­бо. Од­нак роз­гнівані бо­ги штур­ну­ли йо­го звідти… І за­вис цар Три­шан­ку поміж не­бом і зем­лею та й пе­рет­во­рив­ся на не­яс­к­ра­ве хо­лод­не сузір’я…

    Немов Три­шан­ку, я рва­лась ку­дись у зах­мар’я. Пот­ра­пив­ши до ва­шо­го се­ре­до­ви­ща, я відчу­ла се­бе най­щас­ливішою лю­ди­ною в світі, здат­ною на ней­мовірні под­ви­ги. Тож яким бо­лю­чим бу­ло моє падіння!… Як той міфічний цар, я за­вис­ла поміж не­бом і зем­лею: не до­сяг­ла Ва­шо­го рівня, Ан­дрію, і відірва­лась від то­го, що ото­чу­ва­ло ме­не з ди­тин­с­т­ва. З хо­лод­ною бай­дужістю див­люсь я на стіни на­шо­го об­шар­па­но­го па­ла­цу і ду­маю про те, що оце й є сим­вол ста­рої Індії, яка не­за­ба­ром зруй­нуєть­ся, впа­де, і тільки де­які з міцних ка­менів, очи­ще­них від плісня­ви та бру­ду, ля­жуть у фун­да­мент но­вої світлої бу­до­ви.

    Не мені, сла­бо­си­ло­му дівчись­кові, підня­ти бо­дай один з ка­менів. Пер­ша нев­да­ча підтя­ла мені кри­ла. “Пар­ни­ко­ва рос­ли­на” не вит­ри­ма­ла по­ду­ву вітру.

    Сумно мені, Ан­дрію, тос­к­но!… Про­бач­те, що на­зи­ваю Вас без уся­ких ти­тулів. “Пан” чи “містер” Вас об­ра­зять. На “то­ва­риш” - я не зас­лу­го­вую. Єди­не, що я мо­жу на­пи­са­ти, це “дру­же мій”.

    Друже мій, приїздіть! Ви мені ду­же, ду­же потрібні! Я хо­чу ска­за­ти Вам те, чо­го не мо­жу довіри­ти навіть па­пе­рові. Зав­т­ра - шос­тий день міся­ця Аш­ши­на, пе­ред­день свя­та Каліпуд­жа на честь бо­гині ко­хан­ня Калі. Я по­ка­жу Вам наші на­родні зви­чаї, Ви по­ба­чи­те й по­чуєте чи­ма­ло ціка­во­го. Приїздіть обов’яз­ко­во!

     Ма­йя”.

    Отаким був той лист, який при­му­сив Ан­дрія за­бу­ти про все на світі і од­ра­зу ж по­да­ти­ся до маєтку Сатіапа­ла.

    Він їхав тією ж та­ки до­ро­гою, на тій же чор­топ­хайці по­руч із ста­рим Джоші та шо­фе­ром Рамі, і йо­му зда­ва­ло­ся чо­мусь, що ніко­ли й не бу­ло отих кількох місяців, ба­га­тих на події. Прос­то зах­воріла рані Марія, її тре­ба виліку­ва­ти, - от і ве­зуть ра­дян­сь­ко­го хірур­га до маєтку Сатіапа­ла. Тільки ве­зуть чо­мусь дов­го-дов­го: тоді бу­ла ніч і пе­ред­день до­що­во­го Азар­ха, а за­раз виг­рає сон­це в небі; і зо­ло­те лис­тя з дубів сип­леть­ся на квіти міся­ця ко­хан­ня, Аш­ши­на; тоді сло­во “Ма­йя” бу­ло зви­чай­ним зву­кос­по­лу­чен­ням, а за­раз во­но на­бу­ло жи­во­го, не­пов­тор­но­го змісту, - дзве­нить ніжним сміхом, бри­нить ніжною ме­лодією, за­зи­рає в сер­це ок­са­ми­то­во­чор­ни­ми гли­бо­ки­ми очи­ма… І зда­ва­ло­ся Андрієві: пер­шою в па­лаці він зус­тріне зно­ву-та­ки Ма­йю. Пам’ять відки­да­ла Сатіапа­ла, од­су­ва­ла йо­го на дру­гий план. Дівчи­на в скром­но­му чор­но­му “сарі” - ось що сто­яло пе­ред очи­ма.

    Але пер­шим зус­трівся Чарлі Бер­тон, ще кіло­метрів за два від маєтку. У Ан­дрія мит­тю розвіяв­ся підне­се­ний настрій: замість нього з’яви­ло­ся підсвідо­ме по­чут­тя нас­то­ро­же­ності й неп­ри­язні.

    З руш­ни­цею за пле­чи­ма, в хваць­ко зби­то­му на­ба­кир бе­реті Бер­тон чо­мусь на­га­дав од­но­го з тих гітлерівських мо­лод­чиків, яких не раз до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти в кад­рах тро­фей­ної кінох­роніки та на сторінках фа­шис­т­сь­ких жур­налів.

    - Пізно, пізно, містер Лаптєфф! - зак­ри­чав він, над­то вже га­ря­че тис­ну­чи ру­ку Андрієві. - На вас че­ка­ють вже дав­но. Як ба­чи­те, міс Ма­йя навіть пос­ла­ла ме­не слу­жи­ти вам за по­чес­ну вар­ту.

    - Дуже ра­дий по­чу­ти це з ва­ших уст! - посміхнув­ся Лаптєв. - Ну, як око?

    - О, чу­до­во! Тільки… тільки… - Чарлі по­ляс­кав ру­кою по ложі руш­ниці. - Я сьогодні вирішив по­по­лю­ва­ти. Уявіть собі, я не за­бив нічо­го, хоч оце щой­но за п’ятде­сят ярдів поцілив у кон­сер­в­ну бля­шан­ку, Я так га­даю, па­не ліка­рю: при­ши­те мені індійське око за­над­то мир­не і не хо­че ціли­ти­ся за­ра­ди вбив­с­т­ва. Ви зіпсу­ва­ли во­йов­ни­чо­го бри­тан­ця, сер!

    - Я са­ме це й мав на меті. Але ви, пев­не, по­ми­ляєтесь: пов­с­тан­ня си­паїв, а за ним дов­же­лез­ний ряд інших зброй­них вис­тупів по­ка­за­ли, що індійці теж мо­жуть чу­до­во стріля­ти.

    - Згодний з ва­ми, - охо­че по­го­див­ся Бер­тон. - Влас­не, з цих мірку­вань я й дре­ме­нув з ко­ролівсь­кої армії.

    Збоку мог­ло б ви­да­тись: двоє близь­ких зна­йо­мих вправ­ля­ють­ся у крас­но­мовстві, про­во­дя­чи пусті те­ре­вені. Од­нак і Лаптєв, і Бер­тон відчу­ва­ли за кож­ним сло­вом по­таємний зміст, ста­ран­но за­мас­ко­ва­ну не­доб­ро­зич­ливість. Біля воріт маєтку роз­мо­ва ур­ва­лась.

    Андрій сподівав­ся: на­зустріч вий­де Ма­йя. Во­ни ли­шать­ся уд­вох, підуть он тією паль­мо­вою алеєю, ся­дуть на бе­резі крихітно­го озер­ця, і там са­ма со­бою поч­неть­ся роз­мо­ва. А втім, чи потрібні сло­ва?… Своїм лис­том Ма­йя вже да­ла відповідь на ще не вис­лов­ле­не Андрієм за­пи­тан­ня. Про­тя­гом кількох най­б­лиж­чих го­дин він мав виз­на­чи­ти і влас­ну до­лю, і до­лю дівчи­ни, яка в ім’я ко­хан­ня зріка­ла­ся батьків та їхнього світог­ля­ду, го­то­ва бу­ла відда­ти спокійне ми­ну­ле за три­вож­не й не­пев­не май­бутнє. І Андрій вирішив: сьогодні він ска­же ко­ханій все, а зав­т­ра по­ве­зе її з батьківсь­ко­го до­му на­зав­ж­ди.

    Тільки пус­то, пус­то бу­ло на подвір’ї та на ґанку па­ла­цу! На­зустріч Андрієві поспіша­ли ли­ше служ­ни­ки. Во­ни з щи­рою радістю віта­ли­ся, скла­да­ючи ру­ки до­ло­ня­ми пе­ред грудь­ми в тра­диційно­му “на­масті”, і вва­жа­ли за свій обов’язок ска­за­ти російсько­му ліка­реві що-не­будь приємне.

    Йому од­ра­зу ж до­повіли, що рані Марія та рад­жа Сатіапал дов­го че­ка­ли на сагіба і тільки не­що­дав­но виїха­ли в спра­вах до сусіднього се­ли­ща Мо­ло­да гос­по­ди­ня про­ба­чаєть­ся, що не мо­же зус­тріти гос­тя, і про­сить йо­го роз­та­шо­ву­ва­ти­ся в тій кімнаті, де він жив раніше. До пос­луг сагіба пе­ру­кар та ку­харі, ван­на й чис­та білиз­на.

    Тепла зустріч індійців розвіяла Ан­дрійові по­чут­тя нев­до­во­ле­ності та нес­по­кою. А ко­ли він зай­шов до зна­йо­мої кімнат­ки, у нього на душі ста­ло яс­но й теп­ло.

    Все в цьому приміщенні ли­ши­ло­ся та­ким, як бу­ло в день від’їзду Ан­дрія, - навіть не до­чи­та­на ним мо­ног­рафія з па­то­логічної ана­томії ле­жа­ла роз­гор­ну­та на розділі “Експе­ри­мен­тальні кар­ци­но­ми”, - за­те скрізь сто­яли квіти; ба­га­то чер­во­них квітів. Але найбіль­ше вра­зив Ан­дрія йо­го влас­ний пор­т­рет над сто­лом.

    Хто ма­лю­вав цю кар­ти­ну? Ко­ли?

    Мабуть, ху­дож­ни­кові заб­рак­ло ча­су чи терпіння відшліфу­ва­ти її де­талі: тіні бу­ли ще над­то різки­ми, да­ли­на не на­бу­ла про­зо­рої прос­то­ро­вості, а дру­го­рядні пред­ме­ти прос­ту­па­ли нечітки­ми кон­ту­ра­ми. І все од­но це був справжній мис­тець­кий твір. Андрій за­ми­лу­вав­ся, - не со­бою, ні: він ба­чив, що ху­дож­ник на­дав пер­со­на­жеві над­то ба­га­то при­ваб­ли­во­го. Вра­жа­ло вміння виб­ра­ти нес­подівані спо­лу­чен­ня коль­орів, здатність схо­пи­ти й відоб­ра­зи­ти най­го­ловніше.

    Людина і пес сто­яли на ви­со­ко­му па­гор­ку нап­ру­жені й уро­чисті. Со­ба­ка на­шо­ро­шив ву­ха і при­див­ляєть­ся пиль­но до чо­гось.

    - Самум… - ти­хо про­мо­вив Лаптєв уго­лос. Од­вер­то ка­жу­чи, він тільки те­пер зга­дав, що має пса.

    І не­мов у відповідь на йо­го зак­лик по­чу­ло­ся ле­гень­ке шкря­бан­ня, двері од­чи­ни­ли­ся, і до кімна­ти зай­шов Са­мум. У нього був зо­се­ред­же­ний, діло­вий виг­ляд, і по­зи­рав пес на Ан­дрія так, ніби сумнівав­ся, чи це справді той, хто потрібний.

    - Ну, здрас­туй! - Лаптєв на­хи­лив­ся і сер­йоз­но прос­тяг­нув ру­ку. - Як се­бе по­чу­ваєш, дру­же?

    Самум про­мов­чав і тер­нув­ся шиєю об но­гу гос­по­да­ря, при­вер­та­ючи до се­бе ува­гу. З шкіря­ної тор­бин­ки на йо­го оший­ни­ку виднівся папірець. Андрій взяв за­пис­ку.

    “Друже мій! - чи­тав він по­шеп­ки. - Про­бач­те, що я Вас не зус­тріла. На це є важ­ливі при­чи­ни, я роз­повім Вам пізніше Ми зус­тріне­мось тільки вве­чері. Не ди­вуй­тесь ні з чо­го і не за­пе­ре­чуй­те, як­що по­чуєте з моїх уст щось неп­риємне. Так потрібно!… І знай­те: я бу­ду в чер­во­но­му челі. М.”.

    Чи хоч знав Андрій Лаптєв, що оз­на­чає для мо­ло­дої індійки надіти на се­бе лег­ке й кра­си­ве чер­во­не шов­ко­ве челі?… Чи хоч до­га­ду­вав­ся він, який гли­бо­кий, пов­ний скор­бо­ти зміст вкла­ла Ма­йя в ос­танній ря­док своєї за­пис­ки?

    Дівчина вдя­га­ла пиш­ний одяг, а з її очей ми­мохіть ко­ти­ли­ся сльози.

    Червоне челі, весільне вбран­ня на­ре­че­ної, - хіба ли­чить надіва­ти те­бе з смут­ком на серці, з гіркою свідомістю то­го, що об­ду­рюєш лю­дей і са­му се­бе?… Чер­во­не челі, - сим­вол пер­шо­го й ос­тан­нь­ого ко­хан­ня, бо індійська жінка не мо­же вий­ти заміж вдру­ге, - навіщо те­бе ши­ли-ви­ши­ва­ли дбай­ливі ру­ки?… Тільки один-єди­ний раз ти пок­ра­суєшся на пле­чах дівчи­ни, а зав­т­ра во­на спа­лить те­бе, як спа­лює все, що бу­ло досі, і ти обер­неш­ся на сірий, без­радісний попіл…

    Андрій Лаптєв вірно зро­зумів ду­шев­ний стан Майї, хоч і не знав її нинішніх намірів.

    Після всього, що скоїлось, дівчи­на по­вер­ну­лась до­до­му сум­ною, неп­ривітною. Про­тя­гом дов­гих го­дин во­на сиділа біля вікна і мов­ч­ки ди­ви­лась у прос­торінь, бай­ду­жа до нав­ко­лиш­нь­ого. її нер­во­ва сис­те­ма й справді не вит­ри­ма­ла різкої зміни умов, по­вер­нен­ня від пов­но­во­до­го й три­вож­но­го жит­тя до ос­то­гид­ло­го існу­ван­ня об­ме­же­ної в праг­нен­нях і мож­ли­вос­тях лю­ди­ни.

    Майя зне­на­виділа рідний маєток, відго­род­жу­ва­лась від бать­ко­вих тур­бот та ма­те­рин­сь­кої ніжності, са­ха­лась наб­рид­ли­во­го за­ли­цян­ня Чарлі Бер­то­на. її не ро­зумів і не зро­зумів би ніхто, бо во­на жи­ла не тут, а да­ле­ко-да­ле­ко звідси.

    Кілька разів Ма­йя по­ри­ва­лась на­пи­са­ти Андрієві, але зу­пи­ня­ла се­бе. Так, він би її зро­зумів! Тільки хто знає, чи не за­ро­дить­ся в ньому по­чут­тя зне­ва­ги та об­раз­ли­вої жа­лості до тієї, яка не мо­же да­ти собі ра­ди?… Це бу­ло б для Майї жах­ли­вим уда­ром. Андрій досі не ска­зав їй жод­но­го сло­ва ко­хан­ня, йо­го ува­га та щирість мог­ли бу­ти тільки ви­явом зви­чай­них хо­ро­ших люд­сь­ких якос­тей, але во­на сподіва­лась на взаємну лю­бов і свя­то оберіга­ла її.

    Збігали дні за дня­ми, а Ма­йя не мог­ла поз­бу­ти­ся ту­по­го од­чаю. Тре­ба бу­ло б роз­ру­ба­ти ву­зол су­пе­реч­нос­тей, до­корінно зла­ма­ти жит­тя - і од­ра­зу б про­яс­нив­ся не­бос­хил. Од­нак у Майї не­вис­та­ча­ло на це си­ли.

    І ось по­зав­чо­ра во­на рап­том ніби про­ки­ну­лась від важ­ко­го сну. Цьому пос­п­ри­яв, сам то­го не зна­ючи, Чарлі Бер­тон.

    Останнім ча­сом Чарлі зовсім зна­хабнів. Він, ма­буть, вирішив, ідо поз­був­ся су­пер­ни­ка, і, вже не кри­ючись, висміював Лаптєва. Майї ур­вав­ся тер­пець, і во­на по­ра­ди­ла Бер­то­нові не мар­ну­ва­ти за­пасів жовчі: Андрій Лаптєв - її на­ре­че­ний, а не­за­ба­ром зо­на ста­не йо­го дру­жи­ною!

    - Дружиною?! - зловтішно пе­ре­пи­тав Чарлі. -В кра­що­му разі - ко­хан­кою. Ви не знаєте спе­цифіки ра­дян­сь­ко­го жит­тя. Як­що містер Лаптєв од­ру­жить­ся з ва­ми, він на­зав­ж­ди зіпсує собі кар’єру і змо­же пра­цю­ва­ти хіба фель­д­ше­ром десь у Сибіру, на зас­ланні. Кла­со­ва бо­роть­ба, хіба не знаєте?… Містер Лаптєв без­кар­но од­ру­жив­ся б з ва­ми в то­му разі, ко­ли б ви бу­ли яко­юсь зад­ри­па­ною робітни­цею або се­лян­кою з по­ре­па­ни­ми п’ята­ми!

    Майя виг­на­ла геть за­ро­зуміло­го на­ха­бу, але йо­го ос­тан­ня фра­за вріза­лась в її мо­зок, як щой­но відкри­та істи­на, спа­лах­ну­ла яс­к­ра­вим до­ро­гов­ка­зом.

    Чарлі пов­то­рю­вав га­зетні ви­гад­ки, це яс­но. Але ефе­мер­ний ти­тул доч­ки раджі і справді відштов­ху­ва­ти­ме від Майї ра­дян­сь­ких лю­дей. То зна­чить, тре­ба пор­ва­ти з ми­ну­лим, виїха­ти до Росії, ста­ти на якийсь за­вод хай навіть при­би­раль­ни­цею. І аж тоді, ко­ли ру­ки вкри­ють­ся мо­зо­ля­ми і розвіють­ся спо­га­ди про без­тур­бот­не жит­тя, во­на бу­де гідною Ан­дрія Лаптєва.

    Любе, наївне дівчись­ко! Во­но ро­зуміло все над­то примітив­но, бо не зна­ло жит­тя вза­галі, а жит­тя ра­дян­сь­ких лю­дей - тим більш. І са­ме з кни­жок за­по­зи­чи­ла во­на ідею фіктив­но од­ру­жи­ти­ся з Лаптєвим, щоб здо­бу­ти пра­во в’їзду в Ра­дян­сь­кий Со­юз, а потім до ча­су по­ки­ну­ти то­го, хто най­до­рож­чий у світі.

    Нікому - ні ма­тері, ні навіть Андрієві - Ма­йя виріши­ла не роз­к­ри­ва­ти свій план зав­час­но. Поч­нуть відмов­ля­ти, ра­ди­ти щось інше, кра­ще та й зіб’ють на гірше. Ні, відте­пер во­на са­ма гос­по­дар своєї долі!

    В ста­ро­давній Індії існу­ва­ло вісім форм шлю­бу, і один з них, вільний, на­зи­вав­ся “шлю­бом ган­д­гарвів” - “шлю­бом не­бес­них му­зи­кантів”. В пра­ви­лах Аш­ва­ла­яни го­во­рить­ся, що вар­то про­мо­ви­ти: “будь мені за чо­ловіка” та “будь мені за дру­жи­ну” - і цього до­сить. Хай, крім двох за­ко­ха­них, не­ма ніко­го дов­ко­ла - в ту ж мить про­лу­нає чарівна му­зи­ка повітря­них бо­жеств - ган­д­гарвів, му­зи­ка щас­тя, чут­на тільки мо­ло­до­му под­руж­жю, і цим бу­де на­зав­ж­ди ос­вя­че­ний шлюб.

    Майя ви­мо­вить ці сло­ва че­рез кілька хви­лин. Ви­мо­вить пе­ред усіма, в при­сут­ності бать­ка й ма­тері. Нев­же ж не відповість на них Андрій?! Він му­сить, му­сить відповісти! Во­на потім роз­повість йо­му все, бла­га­ти­ме про­ба­чен­ня!…

    В двері пос­ту­ка­ли. То Енні, вірна Енні, яка га­дає, що її гос­по­ди­ня й справді ви­хо­дить заміж. Про­сять іти?… Га­разд, за­раз.

    - Енні, ти з’ясу­ва­ла сагібові, що він по­ви­нен надіти мені на шию вінок з квітів?

    - Так, пані. Він за­пи­тав: “Навіщо”? Я йо­му відповіла, що так го­дить­ся.

    - Гаразд, іди.

    Посутеніло. Спа­лах­ну­ли гірлян­ди ліхта­риків. За­го­моніли ве­селі го­ло­си. Ось вже й бать­ко з матір’ю пішли до “пуд­жа барі” - до бу­ди­ноч­ка, де свят­куєть­ся за ста­роіндійсь­ким зви­чаєм Каліпуд­жа, свя­то бо­гині ко­хан­ня Калі. Ма­йя вос­таннє гля­ну­ла на се­бе в дзер­ка­ло, поп­ра­ви­ла во­лос­ся, взя­ла в ру­ки весільний вінок квітів і вий­ш­ла з кімна­ти. Во­на йшла свят­ко­вою алеєю - мов­чаз­на й ве­лич­на, гор­до не­су­чи го­ло­ву. Ось на неї впа­ло світло, і враз по­чув­ся схвиль­ова­ний шепіт:

    - Червоне челі!… Чер­во­не челі!…

    Далі й далі… Кілька кроків ли­шаєть­ся до тих трьох, які сто­ять і про щось не­ви­му­ше­но роз­мов­ля­ють. Ось бать­ко обер­нув­ся в її бік і за­мовк, вра­же­ний… Ось Чарлі Бер­тон ур­вав сміх і зди­во­ва­но по­зир­нув на неї… А ось і ко­ха­ний підвів очі, посміхнув­ся і взяв гірлян­ду квітів з рук Енні. Лю­бий, він навіть не до­га­дуєть­ся, що це оз­на­чає!

    Серце у Майї лед­ве-лед­ве не вис­ка­ку­ва­ло з гру­дей. Але во­на нічим не зра­ди­ла сво­го хви­лю­ван­ня, не прис­ко­ри­ла хо­ди і, підійшов­ши до Ан­дрія, наділа йо­му на го­ло­ву квіту­чу гірлян­ду.

    - Я те­бе ко­хаю, лю­бий! Будь мені за чо­ловіка!

    Андрій сіпнув­ся, зблід. Він жма­кав свій вінок у ру­ках, не зна­ючи, ку­ди йо­го подіти, а Ма­йя сто­яла про­ти нього, бла­га­ла пог­ля­дом, без­мов­но во­ру­ши­ла гу­ба­ми, ба­жа­ючи підка­за­ти потрібні сло­ва. І він зро­зумів:

    - Я те­бе ко­хаю, лю­ба! Будь мені за дру­жи­ну!

    На плечі Майї м’яко лаг­ли па­хучі квітки. Її гу­би зус­тріли­ся з гу­ба­ми ко­ха­но­го. І в цю мить дівчи­на зро­зуміла: ні, це був не фаль­ши­вий шлюб, а те, що нас­п­равді з’єднає двох лю­дей навіки! Ніко­ли не за­ли­шить во­на ко­ха­но­го, ніко­му йо­го не віддасть, за­хи­ща­ти­ме, як за­хи­щає тиг­ри­ця своїх дітей! їх поєднав світлий і радісний “шлюб ган­д­гарвів”.

    Тільки де, де ж та не­чут­на іншим му­зи­ка щас­тя? Хай не існує жод­них богів, але ж му­сить хоч у пам’яті проз­ву­ча­ти якась ніжна й хви­лю­юча ме­лодія?

    Майя нап­ру­жу­ва­ла свій слух… Але ти­хо-ти­хо бу­ло нав­ко­ло.

    Та ось десь, да­ле­кий, - мо­же навіть не­чут­ний іншим, - по­чув­ся постріл, а слідом за тим - болісний крик.

    Може, при­ма­ри­лось. Мо­же, при­чу­лось. Тільки Ма­йя здриг­ну­лась і ще міцніше при­тис­ну­лась до ко­ха­но­го.

    Як гро­мом вра­же­ний, сто­яв Чарлі Бер­тон біля вхо­ду в “пуд­жа барі”. В нього пе­ред очи­ма плив­ли бар­висті ко­ла, ру­ки не­са­мохіть стис­ка­ли­ся в ку­ла­ки, а сер­це то зав­ми­ра­ло, то не­са­мо­ви­то би­ло­ся об груд­ну клітку.

    Він міг сподіва­ти­ся на все, тільки не на це. Ну, заціка­ви­лась Ма­йя Лаптєвим, ну, за­ко­ха­лась в нього. Росіянин був, та й поїхав, а Чарлі ли­шить­ся. Ра­но чи пізно Ма­йя ста­ла б йо­му за дру­жи­ну.

    І ось те­пер пішло нанівець. Руй­ну­ва­ло­ся те, за­ра­ди чо­го Чарлі ва­жив своїм жит­тям: Сатіапал без­дум­но роз­дав крис­та­ли, а ра­зом з ни­ми й таємни­цю пре­па­ра­ту; йо­го доч­ка вий­ш­ла заміж за іншо­го. Що ж ли­ши­ло­ся са­мо­му Бер­то­нові? Жа­люгідна роль по­пи­ха­ча Сатіапа­ла?… Не­дог­риз­ки чу­жої сла­ви?… Це був пов­ний крах надій і сподівань, і ко­ли б не Хінчінбрук, Бер­тон убив би в цю мить Ан­дрія Лаптєва і пос­та­вив би крап­ку в кінці влас­ної біографії.

    Однак са­ма дум­ка про те, що ру­да бестія бу­де жи­ти й ди­ха­ти, зловтіша­ти­ся й па­кос­ти­ти, зда­ва­ла­ся Бер­то­нові нес­тер­п­ною. Ні, пер­шим має за­ги­ну­ти Майкл Хінчінбрук, а цього вже не­дов­го че­ка­ти!

    Чарлі по­ди­вив­ся на го­дин­ник. Бу­ло чверть на вось­му. Рівно о дев’ятій тре­ба зус­тріти Май­к­ла за ме­жа­ми маєтку і про­вес­ти сю­ди - чи че­рез во­ро­та, чи заз­да­легідь при­го­то­ва­ною лазівкою. Свя­то бу­де в роз­палі, ніхто нічо­го не помітить.

    Вже вляг­ло­ся збуд­жен­ня лю­дей, вик­ли­ка­не нес­подіва­ною подією. І в рані Марії вже ви­сох­ли сльози на очах, і Сатіапал вже мен­ше хму­рив­ся. А Лаптєв і Ма­йя то по-дур­но­му ре­го­та­ли з кож­ної дрібниці, то за­мов­ка­ли, див­ля­чись од­не на од­но­го.

    Ніхто не звер­тав на Бер­то­на ува­ги. Мо­же б, іншим ра­зом і Чарлі з цікавістю по­зи­рав би на тан­цю­ристів у хи­мер­них мас­ках, прис­лу­хав­ся б до ек­зо­тич­них ме­лодій ста­ро­вин­них пісень, сміявся б з ку­мед­но­го крив­лян­ня ца­ря мавп Ха­ну­ма­на - пер­со­на­жа древ­ньоіндійсь­кої епічної по­еми “Ра­ма­яна”. А те­пер він тільки кипів лют­тю про­ти усь­ого й усіх та по­зи­рав на го­дин­ник, прок­ли­на­ючи йо­го повільний хід.

    Та ось по­гас­ло світло на алеї. По­чи­на­ла­ся вис­та­ва улюб­ле­но­го в Бен­галії те­ат­ру тіней. В ньому гра­ють справжні ак­то­ри, але гля­дач ба­чить на біло­му ек­рані ли­ше їхні си­лу­ети.

    Слушна хви­ли­на!… Чарлі од­су­нув­ся вбік, у тінь, потім далі, за кущі, а вже звідти манівця­ми по­дав­ся до па­ла­цу. Він ішов лег­ким, обе­реж­ним кро­ком, час­то ози­рав­ся і не помічав, що услід за ним з та­кою ж обе­режністю по­су­ваєть­ся ще хтось.

    В ку­щах біля ґанку Бер­тон зу­пи­нив­ся. Зустріч з Хінчінбру­ком - не по­ба­чен­ня з ко­ха­ною. Слід при­го­ту­ва­ти­ся до всього, мо­же навіть до найгіршо­го.

    Чарлі пе­ревірив пісто­лет та за­пас­ну обой­му, ви­тяг з-за па­зу­хи ту­го об­мо­та­ний згор­ток - ру­ко­пис про­фе­со­ра Сатіапа­ла - і після ко­рот­ко­го роз­ду­му пок­лав йо­го на зем­лю, за­гор­нув­ши лис­тям. Те­пер мож­на бу­ло всту­па­ти у двобій з Хінчінбру­ком.

    Бертон прис­лу­хав­ся: на­че десь дзво­нить дзвінок… Так так! У вітальні ве­ре­щить те­ле­фон. Пев­не, те­ле­фоніст вже од­ча­яв­ся вик­ли­ка­ти або­нен­та, бо сиг­на­лить по-вся­ко­му - і ко­рот­ко, і дов­го, і без­пе­рер­в­но про­тя­гом хви­лин.

    - Сто чортів! - по­шеп­ки ви­ла­яв­ся Бер­тон. Тре­ба бу­ло зби­ра­ти­ся геть звідси - ще хтось по­чує дзвінок та прибіжить сю­ди.

    І справді: про­ло­потіли чиїсь босі но­ги, а слідом за тим з вітальні по­чув­ся го­лос служ­ниці:

    - Що?… Ко­го? Російсько­го сагіба?… За­раз!

    Бертон нас­то­ро­жив­ся: щось тра­пи­лось. Що са­ме?

    До те­ле­фо­ну прибіг Лаптєв. З йо­го відповідей не мож­на бу­ло до­га­да­ти­ся, про що йде мо­ва, але свої “так”, “так” і “га­разд” він що­ра­зу ви­мов­ляв сер­йозніше і три­вожніше. Скінчив­ши роз­мо­ву, росіянин вий­шов на ве­ран­ду і зу­пи­нив­ся, по­ти­ра­ючи ру­кою ло­ба.

    - Що ста­лось, мій лю­бий? - до нього підійшла й ніжно при­гор­ну­лась Ма­йя.

    - Нещастя, Ма­йю… В На­ваб­ганджі спа­лах­ну­ла епізо­отія невідо­мої хво­ро­би. Зди­ха­ють тва­ри­ни. Нам тре­ба не­гай­но їха­ти; зби­рай­ся, лю­ба.

    - Але ж то тва­ри­ни, Ан­дрію… Не лю­ди… І ти не зо­отехнік і не ве­те­ри­нар.

    - Ой Ма­йю, ти собі не уяв­ляєш, що ста­ло­ся! Зди­хає ху­до­ба, яка… яку го­ду­ва­ли “їжею богів!”

    Зойкнула і за­мов­к­ла Ма­йя. За­па­ла ти­ша.

    “Хінчінбрук! Зно­ву Хінчінбрук!” лед­ве не ви­гук­нув Бер­тон. Він зловтішав­ся за­раз, що за­ду­ми Сатіапа­ла заз­на­ли кра­ху, - чи мож­на ще чо­гось ба­жа­ти! - а вод­но­час відчув ще гос­трішу не­на­висть до сво­го ко­лиш­нь­ого ше­фа.

    - Не го­во­ри бать­кові нічо­го, йо­го по­ява в На­ваб­ганджі за­раз не­ба­жа­на.

    - Добре, лю­бий. Ти ска­жеш йо­му сам, що тре­ба. Я піду зби­ра­ти речі. Ми сю­ди більш не по­вер­не­мось?

    - Ні.

    Поцілунок. Млос­ний стогін, - та­кий, аж Бер­то­нові зве­ло кор­ча­ми об­лич­чя, - і кро­ки: чо­ловічі в нап­рям­ку до “пуд­жа барі”, а жіночі - до па­ла­цу. Чарлі про­вод­жав очи­ма струн­кий си­лу­ет і сам ма­ло не стог­нав з роз­па­чу і злості.

    Ось во­на про­хо­дить кімна­та­ми,- од­не по од­но­му спа­ла­ху­ють вікна, то Ма­йя вми­кає світло. За­раз за­ся­ють суцільнос­к­ляні двері за­лу з бал­ко­ном, потім сусідні з ни­ми, ліво­руч… Ще кілька кімнат, і Ма­йя зай­де до своєї стальні, жуж­мом шпур­ля­ти­ме в че­мо­да­ни все, що тра­пить­ся під ру­ку, бо їй нічо­го за­раз не тре­ба, нічо­го не жаль. Х-ха, її гріти­ме ко­хан­ня!

    Тільки що це? Чо­му за­ся­яло не ліве, а пра­ве вікно за скля­ни­ми две­ри­ма?… І далі - пра­во­руч і пра­во­руч, до баш­ти, до кабіне­ту… Ку­ди во­на йде? Чо­го?

    І рап­том Бер­тон схо­пив­ся з землі, мов опе­че­ний. Та хіба ж не яс­но: дру­жи­на хо­че при­нес­ти по­саг чо­ловікові - ук­ра­дені в бать­ка сек­ре­ти!… Ду­же втішно!… Йди, лю­ба, йди!… Ти знай­деш у сейфі зовсім не те, чо­го сподіваєшся!

    Та враз при­га­да­лось: а Хінчінбрук?! Ма­йю мож­на не­на­видіти і ба­жа­ти їй смерті, але що ота не­на­висть про­ти не­са­мо­ви­тої жа­до­би пом­с­ти­ти­ся мир­ша­во­му ру­до­му па­цю­кові, який вчи­нив стільки зла?!

    Тепер уже з три­во­гою Чарлі сте­жив за скач­ку­ва­ти­ми спа­ла­ха­ми світла у вікнах па­ла­цу. Ще три кімна­ти… Ні, вже дві…

    І Чарлі не вит­ри­мав. Він вис­ко­чив з кущів і по­дав­ся нав­з­догін Майї. Швид­ше, швид­ше! За­раз спра­ву вирішу­ють се­кун­ди!

    До кабіне­ту Сатіапа­ла він забіг в ту мить, ко­ли дівчи­на взя­ла­ся ру­кою за за­сув­ку тай­ни­ка. По­чув­ши тупіт, во­на швид­ко обер­ну­лась і хо­лод­но за­пи­та­ла:

    - Вам чо­го?

    - Я хотів це са­ме за­пи­та­ти у вас… - важ­ко ди­ха­ючи, Бер­тон за­го­ро­див шлях до сей­фа і схрес­тив ру­ки на гру­дях. - Містер Лаптєв не одер­жить па­перів про­фе­со­ра Сатіапа­ла, ні!

    - О, - глуз­ли­во засміялась Ма­йя, - чи не за­над­то ба­га­то ви бе­ре­те на се­бе? І звідки ви дізна­ли­ся про ці па­пе­ри вза­галі?

    - Дізнався. І за­хи­щаю їх то­му, що не ба­жаю діли­ти­ся з інши­ми. Сатіапал обіцяв їх мені.

    - Мерзотник!… Геть з до­ро­ги!

    - Майю! Я ко­хаю вас і не ба­жаю ва­шої за­ги­белі. Ідіть звідси, ідіть не­гай­но, бо я вжи­ву си­ли і пок­ли­чу сю­ди про­фе­со­ра. Ви не посмієте навіть тор­к­ну­ти­ся сей­фа!

    Вона мов­ч­ки, глуз­ли­во ди­ви­лась на нього, а він відчу­вав, як па­леніє у нього об­лич­чя, і со­ром, справжній, дав­но не відчу­ва­ний со­ром пригнічує йо­го, ро­бить у влас­них очах ма­лень­ким і жа­люгідним, зай­вим і вар­тим пре­зир­с­т­ва. А Ма­йя в своїй хо­лодній ве­личі ви­рос­тає в щось та­ке світле, та­ке при­ваб­ли­ве, чо­го не до­во­ди­ло­ся зус­тріча­ти в житті.

    Вона не ска­за­ла більше нічо­го, кру­то по­вер­ну­лась і пішла. Чарлі втер піт, зам­к­нув кабінет і за­су­нув собі ключ до ки­шені, йшов анфіла­дою кімнат, ви­ми­ка­ючи за со­бою світло, і сам се­бе за­пи­ту­вав: навіщо він це ро­бить? Зда­ва­лось, усе втра­ти­ло ціну за оцих кілька хви­лин.

    Та ось з бо­ку Майїних по­коїв по­чу­ли­ся го­ло­си.

    - Ні, ні, Ан­дрію, я сьогодні поїха­ти не мо­жу. Я приїду зав­т­ра, обов’яз­ко­во приїду!… Зро­зумій: є ду­же важ­ли­ва при­чи­на. Я роз­повім тобі пізніше. І знай: як вірна дру­жи­на в роз­луці з чо­ловіком, я зап­ле­ту собі во­лос­ся в од­ну ко­су, і роз­п­лес­ти її змо­жеш тільки ти один… Ну, не при­му­шуй же ме­не, лю­бий.

    І зно­ву гос­т­ра не­на­висть про­ни­за­ла сер­це Бер­то­нові. Тре­ба кінча­ти. Чверть на де­ся­ту, Хінчінбрук вже лю­тує.

    На подвір’ї ме­ту­ши­лись лю­ди, го­ту­ючи ав­то­ма­ши­ну до поїзд­ки. Ніхто не помітив, як Бер­тон ти­хень­ко вис­лиз­нув з воріт маєтку, ніхто не помітив, як че­рез кілька хви­лин по то­му на розі напівзруй­но­ва­но­го му­ру ви­ри­су­вав­ся спо­чат­ку один си­лу­ет, а потім дру­гий. А ко­ли ста­рень­кий фор­дик, гуч­но од­с­трілю­ючись, поїхав з дво­ру і услід йо­му за­ма­ха­ли ба­га­то рук, два шпи­гу­ни вже за­хо­ди­ли до кабіне­ту Сатіапа­ла.

    - Тут?… - Хінчінбрук, три­ма­ючи на­по­го­тові пісто­лет, свер­д­лив гос­т­рим пог­ля­дом при­мар­ну напівтем­ря­ву. - Зас­ло­ни вікно! Засвічуй ліхта­рик!… По­ка­зуй, де?

    Чарлі Бер­тон покірно ви­ко­ну­вав ко­ман­ди. Він не зрад­жу­вав се­бе ані пог­ля­дом, ані жес­том. Хай Хінчінбрук ба­чить пе­ред со­бою ко­лиш­нь­ого підлег­ло­го, який, мо­же, й по­бур­чить, але зро­бить все, що йо­му на­ка­жуть.

    - Бери відмич­ку, відчи­няй!

    - Майкл, у нас об­маль ча­су. Мо­же б…

    - Бери!

    Бертон зни­зав пле­чи­ма і поліз під стіл. Він знав, що на нього за­раз націле­но пісто­лет, але не бо­яв­ся цього: до­ки сейф не од­к­ри­то, Хінчінбрук не вис­трілить. А од­мич­кою мож­на ору­ду­ва­ти скільки зав­год­но - хоч і до ран­ку.

    Тихо бряз­ка­ла сталь об сталь. Чарлі ста­ран­но міняв од­мич­ки, про­бу­вав різно­манітні ключі і по­шеп­ки ла­яв­ся.

    Нарешті, виліз з-під сто­лу:

    - Нічорта! Тре­ба ви­сад­жу­ва­ти в повітря.

    - Хлоп’я!… Відійди геть! Ні, далі, он ту­ди. І дай мені, будь лас­ка, твій пісто­лет!

    Чарлі віддав зброю. Він, звісно, міг би вис­тріли­ти за­раз, але це не бу­ла б пом­с­та.

    Тепер нас­та­ла йо­го чер­га хви­лю­ва­ти­ся.

    - Ну швид­ше ж, швид­ше, Майкл! - підга­няв він Хінчінбру­ка. - Нас мо­жуть зас­ту­ка­ти!

    Бертон і справді цього бо­яв­ся: зірветь­ся ж усе, обмірко­ва­не до най­мен­шої под­ро­биці!

    Та ось Хінчінбрук нап­ру­жив­ся, йо­го ру­хи ста­ли м’яки­ми, вкрад­ли­ви­ми. Він, як хірург, на­ма­цу­вав слаб­ке місце зам­ка.

    Ще тро­хи вниз… вго­ру… вбік… Зна­йо­мо дзень­к­ну­ли пру­жи­ни. Повільно по­ча­ли відчи­ня­ти­ся двер­ця­та сей­фа.

    І са­ме в ту мить, ко­ли з ста­ле­вої ка­ме­ри пруж­ною тем­ною стрічкою прос­то в об­лич­чя Май­к­ла Хінчінбру­ка ви­летіла смер­то­нос­на ефа, Чарлі Бер­тон точ­ним, заз­да­легідь роз­ра­хо­ва­ним ру­хом схо­пив обид­ва пісто­ле­ти, в два стриб­ки ско­чив до две­рей, відімкнув їх і зам­к­нув уже по той бік.

    Важко ди­ха­ючи, він при­пав ву­хом до щіли­ни. Хінчінбрук гу­пав що­си­ли, - мо­же, в нес­тямі ко­лош­ма­тив га­дю­ку, - а потім прос­тог­нав:

    - Прокляття!

    І в то­му ви­гу­кові бу­ло стільки не­на­висті й бо­лю, та­ка нев­га­мов­на жа­до­ба жи­ти, що Чарлі не втри­мав­ся і нав­мис­не го­лос­но за­ре­го­тав.

    Він те­пер уже не бо­яв­ся нічо­го й ніко­го.

    Помститися Майї?… Лаптєву?… Зни­щи­ти увесь маєток?

    Він упи­вав­ся своєю все­мо­гутністю, мож­ливістю без­кар­но за­подіяти шко­ду ко­му зав­год­но.

    Ні, вби­ва­ти не тре­ба. Слід пог­лу­ми­ти­ся, і на­сам­пе­ред з Майї. Тре­ба по­ба­чи­ти, яке в неї ста­не об­лич­чя, ко­ли ви­явить­ся, що сейф - пус­тий.

    Бертон по­дав­ся на роз­шу­ки Майї. Во­на сиділа по­руч бать­ка на лаві в кінці однієї з алей і щось го­во­ри­ла.

    - А чо­му ж, - доб­ро­душ­но відповів Сатіапал. - Не тільки мож­на, а й потрібно… А, Чарлі! йдіть-но сю­ди. Знаю: ви об­ра­зи­лись на ме­не за те, що я не повідо­мив вас про ши­ро­кий ек­с­пе­ри­мент з “зу­ба­ми дра­ко­на”. Так ось, знай­те: я пе­ре­даю для опубліку­ван­ня час­ти­ну своїх ма­теріалів у ра­дянській пресі. Не за­пе­ре­чуєте?

    - Аж ніяк! - відповів Бер­тон з ве­се­лою без­тур­ботністю.

    Майя по­ди­ви­лась на нього з зне­важ­ли­вим по­ди­вом, але він вит­ри­мав її пог­ляд, та ще й мор­г­нув зух­ва­ло.

    - Шкода тільки, - вів далі Сатіапал, - що я не встиг впо­ряд­ку­ва­ти свої за­пи­си. Та нічо­го: за два-три дні я де­що зроб­лю.

    - Я поїду зав­т­ра, та­ту! - ти­хо на­га­да­ла Ма­йя. - На світан­ку.

    - Ну, що ж - тоді до­ве­деть­ся тобі кінча­ти самій. Ходімте.

    Ішли мов­ч­ки, і ко­жен ду­мав про своє. Сатіапа­лові чо­мусь бу­ло стра­шен­но сум­но, ніби він на­зав­ж­ди про­щав­ся з своїми мріями й надіями. Ма­йя, па­ла­ючи з со­ро­му, до­ко­ря­ла са­ма собі і ки­да­ла нищівні пог­ля­ди на Бер­то­на. А той ішов собі, сти­ха нас­вис­ту­ючи фок­с­т­рот, і лед­ве стри­му­вав сміх: х-ха! уро­чис­та про­цесія! зна­мен­на пе­ре­да­ча ру­ко­пи­су май­бутній пред­с­тав­ниці Ра­дян­сь­ко­го Со­юзу.

    Біля две­рей сво­го кабіне­ту Сатіапал зу­пи­нив­ся і ви­тяг з ки­шені ключ. Але тут йо­го пог­ляд упав на щіли­ну зам­ка. З неї стир­ча­ло залізне кілеч­ко.

    - Дивно! Я, здаєть­ся, не ко­рис­ту­вав­ся з за­пас­но­го клю­ча.

    Сатіапал ле­гень­ко штов­х­нув двері, і во­ни лег­ко відчи­ни­ли­ся. Чарлі інстин­к­тив­но на­ма­цав пісто­лет у ки­шені: хто знає, чи не ки­неть­ся на­зустріч Хінчінбрук?

    Минуло кілька дов­гих се­кунд, до­ки Сатіапал на­ма­цав ви­ми­кач. А ко­ли спа­лах­ну­ло світло, воєди­но зли­ло­ся три зди­во­ва­них ви­гу­ки.

    Кімната бу­ла по­рож­ня. Біля сто­лу ва­ля­лась роз­чав­ле­на га­дю­ка. З-під ска­тер­ти­ни видніли­ся тов­с­те­лезні двер­ця­та відкри­то­го сей­фа.

    Сатіапал по­по­лотнів, ки­нув­ся до схо­ви­ща і од­ра­зу ж вип­рос­тав­ся.

    - Хто?… - він за­пи­ту­вав са­мо­го се­бе, без гніву, а з по­ди­вом. - І навіщо тут оця га­дю­ка?

    - Це зро­бив Чарлз Бер­тон, та­ту! - ви­гук­ну­ла Ма­йя. - Ти обіцяв йо­му відда­ти свої сек­ре­ти - ось він і схо­пив їх зав­час­но!

    Чарлі пре­зир­ли­во зни­зав пле­чи­ма, не ба­жа­ючи навіть відповіда­ти. Хай лю­тує, хай ска­женіє на са­му дум­ку про те, що ніко­ли в ра­дянській пресі не бу­де опубліко­ва­на пра­ця про­фе­со­ра Сатіапа­ла,- мов­чаз­на зверхність Чарлі тільки роз’ятрю­ва­ти­ме Майїну ду­шу. Ось тобі за всі об­ра­зи, за всі зну­щан­ня! Час роз­п­ла­ти нас­тав!

    - Чарлз Бер­тон?… - за­дум­ли­во пе­ре­пи­тав Сатіапал. - Ні, він цього не зро­бить. Це йо­му ні до чо­го, бо він і за­раз уже знає чи­ма­ло, а не­за­ба­ром зна­ти­ме все… То хто ж?… Мо­же, зно­ву отой ру­дий, смер­дю­чий тхір?

    Професор рап­том засміяв­ся І пок­лав ру­ки на плечі Бер­то­на й Майї.

    - Ну, любі мої, чо­му зас­му­ти­лись?… Що ста­ло­ся?… Ук­ра­ли ру­ко­пис? Все про­па­ло?… Злодій глу­зує з нас?… Ні, пог­лу­зуємо з нього ми!… Те, що на­пи­са­но там, я змо­жу по­но­ви­ти про­тя­гом кількох днів і та­ки над­ру­кую, чор­ти б йо­го взя­ли! Оцей ру­ко­пис пе­рес­тав бу­ти сек­рет­ним в ту мить, ко­ли я виніс крис­та­ли за межі маєтку. Але в ньому не­ма й не мо­же бу­ти най­го­ловнішо­го, най­важ­ливішо­го: ре­цеп­ту­ри ви­го­тов­лен­ня біока­таліза­торів Сатіапа­ла-Фе­до­ров­сь­ко­го. Най­ви­датніші вчені ціло­го світу мо­жуть би­ти­ся в по­шу­ках роз­гад­ки таємниці про­тя­гом дов­гих років, так са­мо, як во­ни б’ються те­пер над проб­ле­мою ліку­ван­ня ра­ка, і тільки сліпий ви­па­док або геніальне нат­х­нен­ня змо­же підка­за­ти їм вірний шлях.

    Сатіапал ви­тяг з ки­шені зви­чай­ний по­тер­тий бу­маж­ник, роз­к­рив йо­го і ви­тяг з по­тай­но­го відділу чор­ний па­ку­но­чок. Пот­ру­сив за ріжок. На до­ло­ню вис­лиз­ну­ло кілька відтинків за­фо­тог­ра­фо­ва­ної плівки.

    - Ось тут - справді те, що вар­те ува­ги і шпи­гунів, і най­ви­датніших уче­них. Ще років зо два я не ого­ло­шу­ва­ти­му ос­нов­но­го сек­ре­ту, - нам з ва­ми, Чарлі, до­ве­деть­ся поп­ра­цю­ва­ти чи­ма­ло! Але ми й за­раз не втра­ча­ти­ме­мо ча­су мар­но: “си­лос” Сатіапа­ла, “їжа богів”, уже пішла в ши­ро­кий світ. Хай “зу­би дра­ко­на” ви­го­тов­ля­ють­ся на фаб­ри­ках усіх країн: тільки один “ком­по­нент суміші, мікрос­копічні кількості біока­таліза­торів їм пос­та­ча­ти­ме Джа­ган­натх Сатіапал!

    З мов­чаз­ною по­божністю слу­ха­ла бать­ка Ма­йя. Лед­ве не скрипів зу­ба­ми од люті Чарлі Бер­тон: об­ду­ре­ний! Ще раз об­ду­ре­ний, об­п­ль­ова­ний, висміяний!

    Та він стри­мав се­бе. От­же - гра не скінче­на. От­же - слід жи­ти й бо­ро­ти­ся. А там по­ба­чи­мо, хто сміяти­меть­ся ос­танній!

    Чарлі на­си­лу до­че­кав­ся кінця са­мо­за­хоп­ле­но­го діало­га Сатіапа­ла і, ви­ко­рис­тав­ши при­нагідний мо­мент, вис­лиз­нув у парк. Тре­ба не­гай­но зни­щи­ти вкра­де­ний ру­ко­пис або хоч за­хо­ва­ти йо­го в надійніше місце!

    Ось і зна­йо­мий кущ. Але де ж, де згор­ток?… Він був ось тут, у ямці, ста­ран­но за­си­па­ний су­хим лис­тям. То хто ж йо­го заб­рав? Нев­же Хінчінбрук?!

    - Хінчінбрук!! - Чарлі втяг­нув го­ло­ву в плечі, ози­ра­ючись нав­ко­ло се­бе в тем­ряві. - Хінчінбрук!… Він ви­жив, йо­го не бе­ре ні ку­ля, ні от­ру­та га­дю­ки - ніщо!… Ось мо­же й за­раз він підкра­даєть­ся ти­хо-ти­хе­сень­ко… Все ближ­че… ближ­че…

    Чарлі зак­ляк у тос­к­но­му че­канні. Йо­го очі ви­ла­зи­ли з орбіт, на­ма­га­ючись роз­г­лядіти те, чо­го б не по­ба­чи­ла й кішка; йо­го слух нап­ру­жив­ся до бо­лю, до тос­к­но­го дзво­ну у ву­хах.

    Тихо бу­ло нав­ко­ло. Мер­т­во.

    Аж ось десь да­ле­ко по­чу­ли­ся пос­тріли, од­чай­душ­ний ле­мент. За­ро­жевіла заг­ра­ва в небі.

    - Хінчінбрук!!! - зой­к­нув Бер­тон і про­жо­гом ки­нув­ся до па­ла­цу.

    Ні, то вже був не Хінчінбрук! То по­чи­на­ла­ся страш­на по­же­жа, яка охо­пи­ла Індію нап­рикінці 1946 ро­ку, - бе­зум­с­т­во, спро­во­ко­ва­не ко­лоніза­то­ра­ми; суцільна низ­ка зло­чинів, вчи­не­них людь­ми, до­ве­де­ни­ми за­галь­ним бо­жевіллям до ос­тан­ньої межі люд­сь­ко­го.

    Криваві події 16 сер­п­ня 1946 ро­ку в Каль­кутті пізніше по­ши­ри­ли­ся на сільські ок­ру­ги Бен­галії і на провінцію Біхар. Інду­си ни­щи­ли му­суль­манів, му­суль­ма­ни - індусів. Сусід пос­та­вав на сусіда, при­ятель на при­яте­ля. В ім’я чо­го?… Що не поділи­ли біда­ки, яким од­на­ко­во не-вис­та­ча­ло їжі про­го­ду­ва­тись і яких од­на­ко­во крив­ди­ли і власні поміщи­ки-замінда­ри, і ко­лоніза­то­ри-англійці?

    У тому- то й річ, що са­ме злидні, го­лод, над­люд­сь­ка вто­ма й до­ве­ли лю­дей до од­чаю, а не знай­ш­ло­ся потрібної кількості ро­зум­них та хо­роб­рих, які мог­ли б спря­му­ва­ти на­род­ний гнів у потрібне рус­ло. Ги­ну­ли лю­ди в су­тич­ках, які по­чи­на­ли­ся іноді з наймізернішо­го при­во­ду, і ніко­ли не вда­ва­ло­ся знай­ти за­водіяк, бо ко­жен ви­ну­ва­тив іншо­го. Ні, то не Хінчінбрук вик­ли­кав індусь­ко-му­суль­ман­сь­ку різа­ни­ну. Навіть йо­го не­ви­чер­п­ної здат­ності чи­ни­ти ли­хе не­вис­та­чи­ло б на це. Та­ких, як він. у Індії бу­ло сотні й ти­сячі, і тільки в своєму за­галі всі во­ни, слух­няні гвин­ти­ки, скла­да­ли ту ма­ши­ну приг­ноб­лен­ня й ни­щен­ня, якою ке­ру­ва­ли ви­пе­щені ру­ки лордів за ти­сячі миль звідси.

    А Майкл Хінчінбрук на світан­ку дру­го­го дня Каліпуджі вже до­жи­вав свої ос­танні хви­ли­ни.

    Укушений змією, він оса­танів у пер­шу мить. Ко­ли б от­руйні зу­би ефи вп’ялись йо­му в ру­ку, в но­гу, він відтяв би їх, не ва­га­ючись. Але укус при­пав на шию, ко­ло ву­ха.

    Хінчінбрук міг би за­во­ла­ти “пробі”, ки­ну­ти­ся в но­ги Сатіапа­лові, бла­га­ючи про по­ря­ту­нок, про­те не зро­бив цього. Навіть ги­ну­чи, цей не­до­лю­док не хотів виз­на­ти се­бе пе­ре­мо­же­ним. Та, зреш­тою, він ще сподівав­ся на свою щас­ли­ву до­лю, бо від уку­су от­руй­ної га­дю­ки по­ми­ра­ють не всі.

    Спеціальним за­тис­ка­чем з чис­ла інстру­ментів злодія-злом­щи­ка Хінчінбрук спіймав кінчик клю­ча в щілині зам­ка, відчи­нив двері і виб­рав­ся з кабіне­ту. Без­зброй­ний, він не на­ва­жив­ся пок­ви­та­ти­ся з Бер­то­ном і по­дав­ся зна­йо­мою до­ро­гою нав­п­рос­тець до то­го бар­ло­га в джун­г­лях, де про­жив чи­ма­ло днів про­тя­гом ос­танніх місяців.

    При світлі ки­шень­ко­во­го ліхта­ри­ка Хінчінбрук за­зир­нув у дзер­каль­це.

    Ранка під ву­хом ски­да­лась на дря­пи­ну, зроб­ле­ну гол­кою. Навіть не віри­лось, що це укус. Але нав­ко­ло ран­ки вже по­синіла і вкри­лась чер­во­ни­ми цят­ка­ми шкіра; наб­ряк­ло об­лич­чя, за­пу­ха­ли очі.

    - Прокляття! - прох­рипів Хінчінбрук.

    Він був один у джун­г­лях. Вий вов­ком, бий­ся го­ло­вою об стов­бу­ри - ніхто не обізветь­ся, ніхто не до­по­мо­же.

    А вже не мож­на бу­ло ні сидіти, ні ле­жа­ти. Нес­тер­п­но за­боліла шия. Уз­довж хреб­та по­ча­ла сну­ва­ти роз­пе­че­на гол­ка, штри­ка­ючи в по­ти­ли­цю. Не­вис­та­ча­ло повітря, і у ву­хах аж гу­ло, на­че від надмірної до­зи хініну.

    Треба ру­ха­ти­ся, - ку­ди зав­год­но, як зав­год­но, тільки б поз­бу­ти­ся не­ми­ло­сер­д­но­го бо­лю, зас­по­коїти се­бе ілюзією щас­ли­во­го ви­пад­ку!

    Хінчінбрук ішов дов­го, не­ви­мов­но дов­го, - спо­чат­ку джун­г­ля­ми, потім по шо­се, - втра­чав по­де­ко­ли свідомість, па­дав, але підво­див­ся зно­ву, йо­му вже ніде не боліло, тільки м’язи сіпа­ли­ся кон­вуль­сив­но та все тіло бу­ло нес­лух­ня­ним, чу­жим.

    На світан­ку, поб­ли­зу яко­гось се­ли­ща, він упав і не зміг підня­ти­ся. До нього, напівглу­хо­го і май­же сліпо­го, до­летіли зой­ки й стогін, гу­готіння по­жежі, за­пах сма­ле­но­го.

    Радуйтесь, святі отці-єзуїти! Навіть по­ми­ра­ючи, Майкл Хінчінбрук з роз­па­чем ду­мав тільки про те, що не ви­ко­нав зав­дан­ня і не по­ка­рав зрад­ни­ка-помічни­ка.

    Він не до­жив ли­ше кількох хви­лин, щоб по­ба­чи­ти бо­жевіль­ний на­товп, який су­нув до­ро­гою на маєток Сатіапа­ла.

    Палахкотіла по­же­жа. Ме­ту­ши­лись по до­розі кри­ваві бліки. У ка­наві над до­ро­гою, вис­ка­лив­ши зу­би, без­звуч­но ре­го­тав мер­т­вий Майкл Хінчінбрук.

    З кущів ви­повз ху­дий, за­пар­шивілий ша­кал, йо­го тьмяні очиці блуд­ли­во ози­ра­ли­ся на всі бо­ки, поїдені бо­ляч­ка­ми ву­ха стриг­ли повітря. І без то­го по­лох­ли­во­му бу­ло страш­но: в джун­г­лях коїлось щось нез­вич­не. Про­те го­лод узяв го­ру над стра­хом, і тва­ри­на поп­ря­му­ва­ла до тру­па.

    Та ось з- за по­во­ро­ту до­ро­ги по­чув­ся гуркіт, поміж де­рев блис­ну­ло світло, і од­ра­зу ж на ве­ликій швид­кості вис­ко­чи­ла ван­таж­на ав­то­ма­ши­на. Ша­кал мит­тю шуг­нув у кущі.

    Заскрипіли тор­мо­зи. З ма­ши­ни вис­ко­чив Чарлі Бер­тон. Він схи­лив­ся над тру­пом, од­сах­нув­ся і, схо­пив­шись ру­кою за чо­ло, про­ше­потів:

    - Хінчінбрук… - а потім на всі ле­гені: - Па­не про­фе­со­ре! Дивіться - Хінчінбрук!

    Сатіапал виліз із кабіни, кілька се­кунд ди­вив­ся мов­ч­ки на мер­т­во­го шпи­гу­на, а тоді хит­нув го­ло­вою:

    - Поїхали, Чарлі. У нас не­має ча­су.

    - Зараз. Я пе­ревірю, чи не… - Бер­тон на­хи­лив­ся зно­ву, щоб об­ма­ца­ти ки­шені Хінчінбру­ка.

    - Облиште! - гид­ли­во по­мор­щив­ся Сатіапал. - Чи до цього за­раз? Хіба ви не ба­чи­те, що діється в се­лищі?

    Він прис­лу­хав­ся до чо­гось, ки­нув­ся до ма­ши­ни, вим­к­нув світло і по­тяг­нув Бер­то­на у кущі.

    Це бу­ло зроб­ле­но вчас­но. Хви­ли­ну по то­му до ав­то­ма­ши­ни підско­чив здо­ро­вен­ний чо­лов’яга з за­юше­ним кров’ю об­лич­чям. Він зу­пи­нив­ся на мить, за­зир­нув до кабіни, лю­то бряз­нув яко­юсь залізя­кою по вітро­во­му склу, свис­нув і пом­чав далі.

    Услід за ним пробігли ще двоє. А потім з бо­ку па­ла­ючо­го се­ли­ща по­чув­ся якийсь не­ви­раз­ний шум - гуркіт, шаркіт, ба­со­ви­те гудіння. Та­кий відгомін стоїть над на­тов­пом, ко­ли, здаєть­ся, ніхто навіть не во­ру­шить­ся.

    А це й справді бу­ла юр­ба,- та ще й збуд­же­на, роз­па­ле­на. Із смо­лос­ки­па­ми в ру­ках, хоч уже роз­вид­ня­ло­ся, з кий­ка­ми, со­ки­ра­ми, мо­ти­ка­ми до­ро­гою бігли лю­ди. За­литі своєю і чу­жою кров’ю, з бо­жевіль­ни­ми очи­ма, во­ни поспіша­ли, щоб тро­щи­ти й ни­щи­ти, кри­ча­ли од­не од­но­му:

    - Швидше! Швид­ше!… Поспішай на “пра­сад” до Сатіапа­ла!

    - Га-га-га!… Прий­май, рад­жа, гос­тей!

    - Хо-хо-хо!… Чи не за­ма­лий бу­де для нас “пуд­жа барі”?

    Їм ще бу­ло й ве­се­ло!

    Сатіапал сто­яв у ку­щах, за­тис­нув­ши мер­т­вою хват­кою ру­ку Бер­то­на, ди­вив­ся су­хи­ми гнівни­ми очи­ма на тих, що про­хо­ди­ли повз них, і без­звуч­но ше­потів:

    - Пізно… Пізно…

    Він рап­том сха­ме­нув­ся:

    - Чарлі, тре­ба не­гай­но бігти до маєтку! Тре­ба по­пе­ре­ди­ти усіх - жод­но­го пос­трілу. Ки­ну­ти все к бісу, хай ни­щать, руй­ну­ють. Втек­ти в джунглі, так, втек­ти.

    Він ви­тяг з ки­шені крихітну пля­шеч­ку, хлюп­нув з неї ріди­ну спо­чат­ку на Бер­то­на, потім на се­бе:

    - Тепер нам не страшні га­дю­ки. Біжімо. Швид­ше!

    Тільки де вже там бігти в джун­г­лях! Чіпке га­луз­зя спле­ло­ся в суцільні те­не­та, коріння пос­ну­ва­ло зем­лю, стов­бу­ри по­наїжа­чу­ва­лись гос­т­ри­ми суч­ка­ми. А на до­ро­гу не вий­деш: по ній плен­та­ють­ся ті, хто відстав.

    - Швидше, Чарлі, швид­ше!… - Сатіапал рап­том по­мор­щив­ся і зу­пи­нив­ся. Кля­тий корінець! Но­га підвер­ну­лась, і те­пер вже чор­та з два підеш швид­ко.

    Зціпивши зу­би, та­му­ючи нес­тер­п­ний біль си­лою волі, ста­рий прой­шов ще кілька сот ярдів, а потім сів.

    - Чарлі, я звих­нув но­гу, ідіть самі. Вря­туй­те рані Марію і Ма­йю.

    - Ну, що ви, про­фе­со­ре! Я не мо­жу вас ли­ши­ти!

    - Ідіть! - грим­нув Сатіапал. - Ех, чо­му ви так пізно роз­повіли мені, що скоїлось у На­ваб­ганджі?!

    Професор скрип­нув зу­ба­ми і на­хи­лив­ся, розв’язу­ючи шну­рок. При цьому він по­вер­нув­ся до Бер­то­на май­же спи­ною.

    “Чому так пізно?! - Чарлі ви­хо­пив пісто­лет і, не ціля­чись, вис­трілив у ши­ро­ку спи­ну. - То­му!… То­му!”

    Сатіапал упав. Схо­пив­ся ру­кою за гру­ди. Крик­нув з од­чаєм, з бо­лем:

    - Чарлі!… Мій лю­бий!… Що ти на­ро­бив?!. Ти ж мій син!

    - А, навіть син?! - Бер­то­на охо­пи­ла ша­ле­на лють. - До­сить об­ду­рю­ва­ти!… До­сить!… До­сить!… До­сить!…

    Він стріляв, до­ки ви­летіла ос­тан­ня гільза, за­зир­нув чо­мусь у ствол, плю­нув і ки­нув пісто­лет у кущі. Підійшов до за­би­то­го, ви­тяг з йо­го ки­шені ста­рень­кий об­шар­па­ний бу­маж­ник та пач­ку гро­шей. Сів не­по­далік і за­ку­рив. От те­пер справді все. Це бу­ла ос­тан­ня жер­т­ва на шля­ху. Зник­ни з пам’яті те, що тра­пи­лось досі! Віднині Чарлз Бер­тон, май­бутній про­фе­сор і член ба­гать­ох ака­демій світу, ста­не чес­ною лю­ди­ною.

    Навіть отут, по­руч з тру­пом за­би­то­го, Чарлі не стри­мав ба­жан­ня хоч краєчком ока по­зир­ну­ти на ті скар­би, влас­ни­ком яких став. Він повільно, з на­со­ло­дою роз­к­рив бу­маж­ник Сатіапа­ла.

    Тільки що це?… Де ж чор­ний па­пе­ро­вий кон­вер­тик з відтин­ка­ми за­фо­тог­ра­фо­ва­ної плівки?… Все, що зав­год­но, - че­ко­ва книж­ка, лис­ти, фо­тог­рафії, а кон­вер­ти­ка не­має… Мо­же, він ви­пав?… А мо­же, в ки­шені?

    Ще і ще об­ма­цу­вав Чарлі Бер­тон то­го, хто справді був йо­го бать­ком, і ма­ло не кри­чав з роз­па­чу: ста­рий об­ду­рив йо­го зно­ву!

    Стривай, а чи не по­тяг­ла оцей кон­вер­тик Ма­йя?!… Так, так,- тільки во­на!… Це ж їй хотіло­ся при­нес­ти своєму чо­ловікові по­саг, гідний доч­ки раджі!

    Ну, то на­чу­вай­ся ж! Чарлі Бер­тон знай­де те­бе скрізь, а та­ки одер­жить своє!

    Він ще раз гля­нув на Сатіапа­ла і швид­ко, - да­ле­ко швид­ше, аніж до то­го, - пішов уз­довж шо­се.

    Котилося ли­хо по до­розі до маєтку Сатіапа­ла, - ба­га­то­оке, ба­га­то­ру­ке, грізне. Був у ньому і спра­вед­ли­вий гнів про­ти всіх ба­гатіїв уся­кої масті, і фа­на­тич­ний шал за­дур­ма­не­них, праг­нен­ня до спра­вед­ли­вості, і чор­на сліпа зло­ба.

    А по­ча­ло­ся все з нез­нач­но­го. Поз­ди­ха­ла в На­ваб­ганджі ху­до­ба, яка хар­чу­ва­лась “си­ло­сом” Сатіапа­ла, Зас­му­ти­лись, зах­ви­лю­ва­лись біда­ки. А потім зга­да­ли, що рад­жа по­ру­чив­ся своїм май­ном за кож­ну тва­ри­ну, та її виріши­ли одер­жа­ти свої нуж­денні гро­ши­ки. По­за­би­ра­ли ціпки в ру­ки - не близь­кий-бо світ, - ру­ши­ли би­тою до­ро­гою й інду­си, і му­суль­ма­ни. Сподіва­ли­ся мир­но по­го­во­ри­ти з рад­жею, та ще й “пра­са­дом” на честь Каліпуджі по­час­ту­ва­ти­ся.

    От тільки нуд­но до­ро­гою,- то й по­ча­ли роз­би­ра­ти, а хто ж вин­ний, що ху­до­ба за­ги­ну­ла? Та й до­роз­би­ра­ли­ся до то­го, що за ціпки поб­ра­ли­ся. Му­суль­манів бу­ло більше, і нам’яли во­ни бо­ки інду­сам. А ті побігли по до­по­мо­гу до ближ­чо­го се­ла. Зім’яли й до­по­мо­гу, бо чужі му­суль­ма­ни до­по­мог­ли.

    І пішло отак від се­ли­ща до се­ли­ща!… Вже й на­ваб­ганджців тих у юрбі ли­ши­лась де­ся­та, а мо­же й со­та час­ти­на, вже й не зна­ли, влас­не, чо­го тре­ба від Сатіапа­ла, та тільки по­то­ку вже не мож­на бу­ло зу­пи­ни­ти.

    Котилося ли­хо по до­розі че­рез джунглі, заг­ро­жу­ва­ло дос­ко­на­лим ла­бо­ра­торіям, чу­дес­ним пре­па­ра­там, ба­гатій бібліотеці, хо­ро­шим ма­ши­нам - усь­ому то­му, що не­за­ба­ром ста­ло б та­ким потрібним індійсько­му на­ро­дові, - а в пас­т­ку цього й не зна­ли. Те­ле­фон­ний зв’язок ур­вав­ся ще з ве­чо­ра, - але та­ке трап­ля­ло­ся час­то. Сатіапал з Бер­то­ном виїха­ли ниш­ком і нічо­го не зга­да­ли про події в На­ваб­ганджі. Па­ла­ли да­лекі заг­ра­ви, - так хіба ж не го­рять су­хої по­ри ро­ку се­ли­ща в Індії?

    Спав маєток. Спа­ла Ма­йя в своїй не­ве­ликій за­тишній кімнаті, і їй навіть не снив­ся чор­ний па­ке­тик з фо­то­копіями фор­мул Сатіапа­ла, той па­ке­тик, що йо­го, сам не зна­ючи чо­му, про­фе­сор пе­ред від’їздом ви­тяг­нув з бу­маж­ни­ка й зап­х­нув у ку­ток книж­ко­вої ша­фи.

    Майї сни­ло­ся мо­ре, - синє, ве­се­ле мо­ре. Во­на не ба­чи­ла йо­го ніко­ли і тільки мріяла про це, а ось за­раз стоїть на ви­сокій скелі, ди­хає на повні гру­ди, і їй так лег­ко-лег­ко на серці.

    Море шу­мить, шу­мить… Див­но. Ка­за­ли, що во­но гур­ко­че ритмічно, б’ючи ва­ла­ми об бе­рег, а нас­п­равді ж - гу­де мо­но­тон­но, зас­покійли­во.

    Мчать білі чай­ки над мо­рем, ку­па­ють­ся в про­ме­нях ран­ко­во­го сон­ця… Ма­йя про­вод­жає пог­ля­дом пта­шок і рап­том зга­дує: їй тре­ба щось зро­би­ти… ку­дись поїха­ти… А, до Ан­дрія!… Тільки ні: ось він іде, та­кий хо­ро­ший, лю­бий!… Смішний: він га­дає, що Ма­йя спить - тур­сає її за плечі та ще й при­мов­ляє: “Вста­вай!”, “Вста­вай!”

    - Вставай!… Вста­вай!… - чує Ма­йя, про­ки­да­ючись. - Ли­хо!

    Це ма­ти. Во­на мов­ч­ки по­ка­зує ру­кою за вікно, і Ма­йя ро­зуміє од­ра­зу все. Це - кінець. То не гуркіт мо­ря, а га­лас юр­би; то не хвилі б’ються об бе­рег, а гри­має каміння об залізну бра­му

    - Тато поїхав. Я на­ка­за­ла охо­рон­ни­кам не стріля­ти. Одя­гай­ся швид­ше - тре­ба не­гай­но за­ли­ши­ти маєток.

    - Гаразд, ма­ту­сю…

    Майя ско­чи­ла з ліжка. Де сарі?… Тьху ти на­пасть!… Ну, то хай бу­де челі, - чер­во­не челі на­ре­че­ної. Ти при­нес­ло щас­тя, те­бе тре­ба збе­рег­ти.

    І враз дум­ка пе­рес­ко­чи­ла до Ан­дрія: де ти, лю­бий?… Як доб­ре, що ти поїхав звідси вчас­но!… Ти обов’яз­ко­во спро­бу­вав би зу­пи­ни­ти лю­дей, які втра­ти­ли роз­суд… І зу­пи­нив би!

    Стривай, а хіба во­на, Ан­дрійо­ва дру­жи­на, не гідна сво­го чо­ловіка?… І хіба мож­на відда­ти на по­та­лу сліпій не­на­висті най­вищі до­сяг­нен­ня люд­сь­ко­го ро­зу­му?!

    Майя зу­пи­ни­лась на мить, за­зир­ну­ла у дзер­ка­ло, посміхну­лась са­ма до се­бе пе­ре­мож­но і вибігла з кімна­ти.

    - Куди ти, Ма­йю? - скрик­ну­ла ма­ти.

    - Я за­раз.

    Дівчина бігла що­ду­ху. Їй зда­ва­ло­ся, що за­раз відіграє роль кож­на се­кун­да.

    Так во­но й бу­ло нас­п­равді. Дов­гий путь до маєтку Сатіапа­ла де­що охо­ло­див во­йов­ни­чий за­пал на­тов­пу. Той - ох­ляв, а той - по­чав отям­лю­ва­тись. Та на шля­ху пос­та­ла пе­ре­по­на: ви­сокі му­ри, залізна бра­ма. Тож геть пе­ре­по­ну! Од­чи­няй­те, бо бу­де гірше!

    І ось на вер­шині му­ру з’яви­лась лю­ди­на. Ко­ли б то був оз­б­роєний охо­ро­нець, Сатіапал, Бер­тон, Лаптєв чи вза­галі будь-хто з муж­чин, на нього б за­тю­ка­ли, за­ги­ка­ли, за­си­па­ли б камінням та ку­ля­ми.

    Але ні, на­товп по­ба­чив струн­ку кра­си­ву дівчи­ну. В чер­во­но­му челі, за­ли­та промінням ран­ко­во­го сон­ця, во­на бу­ла, як квітка, що про­би­ла цег­лу і це­мент і підня­ла­ся над му­ром ви­со­ко в не­бо.

    Замовкали гор­ла­ни. Не гу­па­ло каміння в бра­му. Ти­ша, бла­го­дат­на ти­ша ко­ти­ла­ся хви­ля­ми по на­тов­пу,

    - Люди!… - Ма­йя підійшла аж до краю стіни. - Індійці!… Чо­го ви хо­че­те?… Мій бать­ко за­ви­нив вам? Він віддасть все. Я відкрию вам всі ко­мо­ри, всі шух­ля­ди. Беріть, що хо­че­те. Не чіпай­те тільки ла­бо­ра­торій. Мож­на відно­ви­ти все: бу­дин­ки, ма­ши­ни, одяг і об­с­та­нов­ку,- але люд­сь­кої дум­ки не відно­виш. Зап­ри­ся­га­юсь вам, що рад­жа Сатіапал не вчи­нив жод­но­му з вас нічо­го ли­хо­го і праг­нув при­нес­ти тільки хо­ро­ше. Зап­ри­ся­га­юсь усім, що є най­с­вятішо­го в світі!… Дивіться: на мені чер­во­не челі. Я ще не знаю навіть обіймів мо­го чо­ловіка, але я зап­ри­ся­га­юсь моїм ко­хан­ням і моїм жит­тям, що я ка­жу прав­ду!… І ко­ли жо­ден з вас ніко­ли не ко­хав, убий­те ме­не!… Я за­раз спу­щусь і од­чи­ню во­ро­та. За­ходь­те як друзі. Будь­те гос­тя­ми.

    В її го­лосі бу­ло стільки прис­т­расті, стільки чис­тої віри в спра­вед­ливість, що сотні лю­дей по­ну­ри­лись, обм’як­ли і вже ладні бу­ли ста­ти справді людь­ми. Ще од­на се­кун­да… Ще од­на мить…

    Та се­ред со­тень знай­шов­ся один, яко­му нач­ха­ти бу­ло на чер­во­не челі, на діво­че ко­хан­ня, на всі людські прин­ци­пи.

    Мулла Ібрагім, - він же містер Крос­сман, він же Поль Куртьє, він же ще де­сят­ки прізвищ, - повільно підвів руш­ни­цю і ста­ран­но націлив­ся.

    І Ма­йя зро­зуміла: оце й справді кінець. Про­щай, яс­не со­неч­ко, про­щай­те, любі мрії, про­щай, ко­ха­ний, хай щас­тить тобі зав­ж­ди!

    Гримнув постріл. Схит­ну­лась, впа­ла дівчи­на. За­ве­ре­щав хтось: “Впе­ред, в ім’я Ал­ла­ха!”

    І за­гур­котіло, за­шуміло, заг­риміло…

    Криваве по­лум’я, чор­ний дим… Поть­ма­рив­ся білий світ, зап­ну­ло йо­го тра­ур­ною бин­дою.

    Мотор каш­ля­нув у ос­танній раз і за­мовк. Шо­фер ки­нув­ся до кар­бю­ра­то­ра, щось кру­тив, штри­кав, а потім плю­нув і лю­то по­чу­хав по­ти­ли­цю:

    - Нема бен­зи­ну. За­був до­ли­ти.

    Нема бен­зи­ну! І це - за трид­цять кіло­метрів від маєтку Сатіапа­ла, тоді, ко­ли до­ро­га кож­на хви­ли­на!

    Сліпий, дур­ний ви­па­док! Та вже кра­ще бу­ло б їха­ти на сатіапалівській чор­топ­хайці. Так ні ж - га­дав, що доїде швид­ше.

    - Самум!…

    Пес підняв го­ло­ву і по­ди­вив­ся прос­то в очі Андрієві ро­зум­ним, май­же люд­сь­ким пог­ля­дом.

    - Самум, ходімо!… А на вас, Іва­не Іва­но­ви­чу, я на кла­ду стяг­нен­ня.

    - Єсть одер­жа­ти стяг­нен­ня! - ко­ноп­ляс­тий хлоп­чи­на шмиг­нув но­сом і нах­ню­пив­ся.

    Ой, як боліло сер­це у Ан­дрія!… Не пе­ред­чут­тя, ні, - к бісу вся­ку магію: і чор­ну, і білу, і сму­гас­ту! Власні очі ба­чи­ли па­ла­ючі се­ли­ща, власні ву­ха чу­ли стогін по­ми­ра­ючих по то­му шля­ху, де прой­ш­ла бо­жевіль­на юр­ба.

    Він зіткнув­ся з цією юр­бою уве­чері, ко­ли їхав з маєтку Сатіапа­ла. Тоді це був мир­ний гурт лю­дей, які йшли ку­дись у своїх спра­вах. Ніхто навіть не знав, що це на­ваб­ганджці.

    Коли по­ча­ла зди­ха­ти ху­до­ба в На­ваб­ганджі, пе­ре­ля­кані се­ля­ни звер­ну­ли­ся до ра­дян­сь­ких лікарів, а самі, доб­ре пам’ята­ючи епідемії чу­ми, го­тові бу­ли по­да­ти­ся навтіки.

    Члени ек­с­пе­диції са­мо­туж­ки зга­ня­ли ху­до­бу до за­гонів, відділя­ли хво­рих тва­рин від здо­ро­вих, на­ма­га­ли­ся ліку­ва­ти.

    Несподіваний роз­мах епізо­отії, од­но­часність зах­во­рю­ван­ня ба­гать­ох тва­рин на­во­ди­ли на дум­ку, що тут пах­не ди­версією, але, зреш­тою, не бу­ло ча­су до­шу­ку­ва­ти­ся при­чин. Всі - від епідеміологів до хірур­га - обер­ну­ли­ся на ве­те­ри­нарів. Про­тя­гом цілої ночі ніхто з членів ек­с­пе­диції не зап­лю­щив очей.

    А раннім ран­ком до та­бо­ру при­повз важ­ко по­ра­не­ний на­ваб­ган­д­жець і роз­повів, що ста­ло­ся вночі по до­розі до маєтку Сатіапа­ла.

    - Їдь! - на­ка­зав Ка­линніков. - Не­гай­но їдь! Ря­туй Ма­йю і не встря­вай до інших справ.

    І ось він “їде”. На своїх двох. Доб­ре, що хоч по­руч вірний Са­мум. Як він скиг­лив учо­ра, ко­ли Ма­йя на­ка­за­ла йо­му сіда­ти в ма­ши­ну! На­че бла­гав: сідай і ти… Ну, навіщо ж ти, лю­ба, не за­хотіла поїха­ти?

    Все ви­ще підби­ва­ло­ся сон­це, а до­ро­га усе пет­ля­ла поміж джунглів, і зда­ва­лось, не бу­де їй кінця-краю. Та ось рап­том Андрій помітив по­пе­ре­ду ван­таж­ну ав­то­ма­ши­ну. Во­на бу­ла зовсім ціла, тільки з ви­би­тим пе­реднім склом.

    “А мо­же, й тут не­має бен­зи­ну?”

    Андрій підбіг до гру­зо­ви­ка, заліз до кабіни, по­вер­нув ви­ми­кач і невміло на­тис­нув на стар­тер. Гуч­но, по­туж­но за­ревів мо­тор.

    Лише кілька разів за своє жит­тя, зад­ля за­бав­ки, сідав Андрій за руль ав­то­ма­ши­ни. Він ніко­ли не за­хоп­лю­вав­ся технікою і навіть не сподівав­ся, що, мож­ли­во, ко­лись до­ве­деть­ся гірко ка­ятись в цьому.

    Ех, ко­ли б уміння!… Роз­вер­нув­ся б хваць­ко на шо­се, га­зо­нув би та й опи­нив­ся б за чверть го­ди­ни аж у маєтку!

    А мо­же, спро­бу­ва­ти?… Як там… на­тис­ну­ти на пе­даль зчеп­лен­ня… ввімкну­ти швидкість… да­ти газ…

    Він дав газ. Він ввімкнув швидкість. За­гур­котіло, за­ве­ре­ща­ло, грим­ну­ло… Біс йо­го знає,- мо­же, в цю мить щось руй­ну­ва­ло­ся, тро­щи­ло­ся, го­то­ве бу­ло ви­бух­ну­ти, але ж ма­ши­на та­ки зру­ши­ла з місця і полізла прос­то в кущі, - упер­та, силь­на, зла.

    Андрій га­ряч­ко­во пе­ре­би­рав прут­ки ба­ран­ки: та ніж, кля­та, ліво­руч, ліво­руч! Скре­готіло дрюч­чя по бор­тах, ревів, аж зах­ли­нав­ся мо­тор. По­дер­лась ма­ши­на уз­довж ка­на­ви, ста­ла май­же стор­ч­ма.

    І в цю мить прос­то пе­ред се­бе Андрій по­ба­чив мер­т­во­го Хінчінбру­ка. Тільки по­ба­чив, бо мо­зок, зо­се­ред­же­ний на од­но­му, був нес­п­ро­мож­ний фіксу­ва­ти й аналізу­ва­ти. Гру­зо­вик ще раз хит­нув­ся, підстриб­нув і вис­ко­чив на шо­се, роз­вер­нув­шись у нап­рям­ку до маєтку Сатіапа­ла.

    За яки­ми пра­ви­ла­ми ву­лич­но­го ру­ху їхав Андрій, як йо­му вда­ло­ся не вріза­ти­ся в де­ре­во чи стовп на по­во­роті, не зва­ли­ти­ся з мос­ту в во­ду, не пе­ре­вер­ну­ти­ся, не зас­ко­чи­ти ку­дись в бо­ло­то - він так ніко­ли й не міг зро­зуміти. Кож­на ма­ши­на має цілком виз­на­чені мож­ли­вості і за межі своїх кінських сил не пе­рес­ту­пить. А людські си­ли не­ви­черпні. В найвідповідальніші хви­ли­ни сво­го жит­тя лю­ди­на здат­на тво­ри­ти чу­де­са.

    З гур­ко­том, з де­рен­чан­ням, пет­ля­ючи від кю­ве­та до кю­ве­та, мча­ла ма­ши­на по шо­се, і її бу­ло чу­ти ду­же да­ле­ко.

    Зачувши той гуркіт, зустрічні про­жо­гом втіка­ли в кущі. Мо­же, поліція?… Мо­же, військо?… Тікай, хо­вай­ся, - наб­ли­жаєть­ся роз­п­ла­та!

    Маєток Сатіапа­ла був ос­тан­нь­ою жер­т­вою кри­ва­во­го ша­лу. Ви­чер­па­лась енергія, вти­хо­ми­ри­лись підбу­рю­вачі. Важ­ке похмілля спа­да­ло на лю­дей, роз­чав­лю­ва­ло їх, при­му­шу­ва­ло сто­ро­ни­ти­ся од­не од­но­го і вба­ча­ти нед­ругів у ко­лишніх спільни­ках.

    Жодна лю­ди­на не спи­ни­ла ма­ши­ни, жод­на лю­ди­на не ви­зир­ну­ла на шо­се.

    А для Ан­дрія оце без­люд­дя бу­ло страшнішим за зустріч з оз­б­роєним на­тов­пом. Нев­же пізно? Нев­же за­ги­ну­ло все?

    Через роз­би­те пе­реднє скло по­тяг­ну­ло їдким ди­мом, між де­ре­ва­ми тріпнув­ся кри­ва­во­чор­ний фа­кел вог­ню.

    Андрій ще дуж­че на­тис­нув на пе­даль. Він лад­ний був од­да­ти і свої си­ли ма­шині, пус­ти­ти струмінь влас­ної крові в кар­бю­ра­тор, аби тільки швид­ше сно­ви­га­ли поршні, та тільки це б уже не до­по­мог­ло.

    Аж ось і стіна маєтку. Ось і роз­к­ри­та навстіж бра­ма. За нею ви­сить неп­ро­ник­на за­по­на бруд­но­ро­же­во­го ди­му.

    Андрій різко за­галь­му­вав гру­зо­вик і, ухо­пив­ши Са­му­ма за оший­ник, пом­чав ту­ди, де ко­лись сто­яв па­лац, а за­раз тріща­ло, гу­готіло по­лум’я.

    Здавалося б, що тут мо­же горіти?… Цег­ла? Каміння? Бе­тон?… Ма­буть, і во­ни го­рять, ко­ли за­ви­рує роз­бур­ха­на стихія. То тим більш яс­но, що отут вже не мо­же бу­ти жод­ної жи­вої істо­ти.

    - Самум, шу­кай!… - за­ту­ля­ючи но­са ру­ка­вом піджа­ка, Андрій побіг че­рез ди­мо­ву завісу до пар­ку. Але со­ба­ка опи­рав­ся, жалібно по­вис­ку­ючи, і тяг­нув Ан­дрія на­зад, до воріт.

    - Ну, шу­кай же, мій лю­бий, шу­кай! - бла­галь­но ви­гу­ку­вав Андрій. - Шу­кай Ма­йю!

    Здавалось, Са­мум зро­зумів йо­го. Він рво­нув­ся так, що Андрій лед­ве втри­мав­ся на но­гах, і пом­чав на­зад, до воріт. Але там, пев­не, слід гу­бив­ся, за­топ­та­ний безліччю інших. Со­ба­ка за­ме­ту­шив­ся, тяг­нув Ан­дрія то на шо­се, то знов у двір, рвав­ся прос­то че­рез во­гонь до ву­зень­ких східців, які ве­ли на­верх, до ши­ро­ко­го се­ред­нь­овічно­го му­ру. Де-де, а там Майї, звісно, не мо­же бу­ти, од­нак Андрій все-та­ки гук­нув що­си­ли:

    - Майю!… Ма­йю!…

    Він прис­лу­хав­ся. Мо­же, обізветь­ся лю­бий го­лос; хай навіть про­ше­по­чуть рідні вус­та хоч єди­не сло­во…

    Та у відповідь по­чу­ло­ся тільки страш­не, тос­к­не за­ви­ван­ня. Са­мум сидів, підняв­ши мор­ду, і тос­к­но, по-вов­чо­му, вив.

    Морозом прой­ня­ло Ан­дрія.

    - Мовчи, Са­му­ме!… Мов­чи!… Шу­кай! Шу­кай!

    Він си­ломіць ви­тяг­нув пса за межі маєтку, по­дав­ся по­над му­ром, чуй­но прис­лу­ха­ючись до звуків та час од ча­су гу­ка­ючи свою дру­жи­ну.

    Ні, жод­них слів! Довгі го­ни прой­шов Андрій услід за со­ба­кою, а той навіть не вткнув­ся й ра­зу но­сом у зем­лю. На­решті, ко­ло зам­к­ну­лось.’Він зно­ву опи­нив­ся пе­ред бра­мою.

    Куди ж те­пер?… Мо­же, ліво­руч по шо­се?… Ймовірно, що меш­канці маєтку втіка­ли са­ме у про­ти­леж­ний до На­ваб­ган­д­жа бік.

    - Вперед, Са­му­ме! Шу­кай!

    І зно­ву со­ба­ка смик­нув­ся на­зад, до воріт. Зно­ву тоск-ко за­вив, по­зи­ра­ючи на вер­ши­ну му­ру. Але Андрій йо­го не зро­зумів, не помітив між зуб­ця­ми ста­ро­вин­но­го му­ру чер­во­ної цят­ки, краєчка чер­во­но­го челі своєї на­ре­че­ної.

    - Шукай!

    І во­ни пішли по битій до­розі, - впе­ред, впе­ред і впе­ред. Андрій не вірив, не при­пус­кав то­го, що йо­го Майї вже не­ма.

    Ще один муж­чи­на блу­кав джун­г­ля­ми поб­ли­зу маєтку Сатіапа­ла. Ще один прис­лу­хав­ся до кож­но­го ше­ре­ху, при­див­ляв­ся до кож­но­го ку­ща. Ще один шу­кав зо­ло­то­ко­су дівчи­ну з очи­ма гли­бо­ки­ми й за­гад­ко­ви­ми, як ве­рес­неві ночі Індії. Та тільки у цього в гру­дях не зав­ми­ра­ло від бо­лю сер­це. Во­но ко­ло­ти­ло­ся рівно, силь­но, злісно.

    Імператор ско­нав, - хай жи­ве імпе­ра­тор! Вже не ста­ло Май­к­ла Хінчінбру­ка, але на йо­го місце пнув­ся Чарлз Бер­тон… Де во­но, оте ку­че­ря­ве хлоп’я, що ба­ви­ло­ся з матір’ю в ста­ро­вин­но­му пар­ку Кем­бріджа?… Крок за кро­ком во­но йшло стрімкос­пад­ною стеж­кою по прірви і ста­ло на її краю мо­ло­дим і кра­си­вим зовні, без­меж­но ста­рим і гни­лим все­ре­дині.

    Хис­т­кий місто­чок проліг над отією прірвою: Бер­тон сподівав­ся ста­ти чес­ною лю­ди­ною, здо­був­ши сатіапалівські па­пе­ри. Гай-гай, то бу­ли марні сподіван­ня! Не вит­ри­мав би йо­го той місто­чок, зло­мив­ся б під тя­га­рем бер­тонівсь­ких зло­чинів.

    І ось на цьому місточ­кові й зіткнув­ся Чарлз Бер­тон ве­рес­не­во­го над­вечір’я з Андрієм Лаптєвим. Зіткнув­ся, скипів ша­ле­ним гнівом, вва­жа­ючи, що сам росіянин за­ва­жає йо­му прой­ти впе­ред. І ки­нув­ся, щоб зни­щи­ти то­го, хто в цю мить зда­вав­ся найбіль­шим во­ро­гом у світі.

    …Чарлі Бер­тон по­ба­чив Ан­дрія Лаптєва на ви­со­ко­му бе­резі річки, за­ли­то­го про­ме­ня­ми при­західно­го сон­ця. Три­ма­ючи пса за оший­ник, росіянин зу­пи­нив­ся, на­че розмірко­ву­вав, ку­ди сту­пи­ти. Ко­рич­нь­овий пес, на­шо­ро­шив­ши ву­ха, по­зи­рав у той бік, де над лісом повільно та­ну­ли по­пе­лясті хма­ри ди­му над маєтком Сатіапа­ла.

    І враз Чарлі при­га­дав не­закінче­ну кар­ти­ну в Майїній вітальні. Це ски­да­ло­ся на здійсне­не про­ро­ку­ван­ня.

    Ні, ні, все бу­ло не те, пей­заж, за­бар­в­лен­ня, роз­та­шу­ван­ня лю­ди­ни і пса. Та ли­ши­ло­ся най­го­ловніше, май­с­тер­но схоп­ле­не Майєю,- су­во­ра мужність цієї груп­ки.

    Бертон схо­пив­ся за ки­ше­ню… Прок­лят­тя! Пісто­лет ли­шив­ся там, біля за­би­то­го Сатіапа­ла. Є ніж, але що зро­биш, ко­ли їх двоє - росіянин і со­ба­ка?

    Він скрип­нув зу­ба­ми і відсту­пив далі в кущі. Нічо­го, за­че­каємо! Ви­па­де зруч­на на­го­да, ви­па­де!

    Бертон навіть не за­пи­ту­вав се­бе, чо­му Лаптєв сам-один, се­ред джунглів. На­ма­га­ючись при­ни­зи­ти росіяни­на у влас­них очах, він підсвідо­мо виз­на­вав йо­го вищість, бо од­ра­зу ж уявив: як­що Лаптєв жи­вий - жи­ва і Ма­йя. А ко­ли так, то чор­ний кон­вер­тин з фо­топлівкою вже у Лаптєва.

    Довго сто­яв росіянин на бе­резі річки, а потім щось ска­зав і мах­нув ру­кою.

    Зірвався з місця і ко­рич­нь­овий пес. Од­ним стриб­ком дос­ко­чив шо­се. Зри­ва­ючи ла­па­ми пил, пом­чав до­ро­гою.

    Чарлі зловтішно посміхнув­ся: все йшло на доб­ре! Тільки тре­ба вже діяти на певність.

    Тихесенько, по-зміїно­му, він пла­зу­вав до то­го па­гор­ка. Зу­пи­няв­ся. Прис­лу­хав­ся. І зно­ву повз.

    Мабуть, у росіяни­на за­боліли но­ги. Він спо­чат­ку сів, а потім і ліг горілиць.

    Останній промінь сон­ця крес­нув по йо­го об­лич­чю і пішов пла­зом до­ни­зу, зап­лу­тав­ся в ча­гар­ни­ку та й ско­нав.

    Чарлі нап­ру­жив­ся, стриб­нув упе­ред… і встро­мив ніж у пруж­не тіло…

    Тільки що це?… Від та­ко­го уда­ру мер­т­вим па­дав ко­жен. А цей росіянин - схо­пив­ся. Він так стис­нув Бер­то­нові шию, аж то­му за­па­мо­ро­чи­лась го­ло­ва.

    …І по­ча­лась ос­тан­ня, не­ви­мов­но страш­на бо­роть­ба двох лю­дей - здо­ро­во­го й по­ра­не­но­го. Скільки во­на три­ва­ла - Бер­тон не знав, бо й сам по­де­ко­ли лед­ве не втра­чав свідомість.

    Та ось на йо­го шиї пос­лаб­шав заш­морг. Бер­тон з си­лою од­ш­тов­х­нув Лаптєва і на­хи­лив­ся, щоб підня­ти ніж.

    Він не ба­чив, що сю­ди, нав­п­рос­тець, мов­ч­ки, у сіро­му прис­мер­ку біжить ко­рич­нь­овий пес. В йо­го зу­бах, як вог­ник, жеврів шма­ток чер­во­ної шов­ко­вої тка­ни­ни.

    Бертон за­мах­нув­ся но­жем… і рап­том відчув, як у йо­го в’язи зза­ду вп’яли­ся гострі зу­би. Він по­хит­нув­ся, упав. Ку­дись штри­кав но­жем, кри­чав, бор­сав­ся, а потім при­тих і за­мовк.

    Вони ле­жа­ли по­руч - мер­т­вий Бер­тон і важ­ко по­ра­не­ний ко­рич­нь­овий пес.

    Індіє моя, да­ле­кий со­няч­ний краю! Я хотів би пи­са­ти про світле та хо­ро­ше: оспіву­ва­ти твоє без­меж­но ви­со­ке не­бо і уси­па­ну квіта­ми зем­лю, змаль­ову­ва­ти мар­му­ро­ве ме­ре­жи­во ста­ро­вин­них па­лаців і бе­то­но­вані греблі но­во-бу­дов-гідрос­танцій, го­во­ри­ти про щас­ли­вих лю­дей, які мир­но пра­цю­ють у своїй мирній країні…

    Тільки ні, про це на­пи­ше хтось інший. Я не мо­жу за­бу­ва­ти страш­ної хро­но­логії го­ло­ду в Індії; у ме­не в ву­хах досі лу­нає стогін жертв му­суль­ман­сь­ко-індусь­кої різа­ни­ни, а пе­ред очи­ма невідступ­но стоїть дівчи­на в чер­во­но­му челі, - лю­ба, ніжна пташ­ка, яка вир­ва­лась із клітки, злетіла ви­со­ко в не­бо та й упа­ла, підтя­та ку­лею най­ма­но­го вбивці.

    Я люб­лю її, оту дівчи­ну, за сер­йоз­ну наївність, нез­рад­ли­ву вірність, сильні по­ри­ван­ня, - люб­лю, як свою мрію, як втілен­ня вічної юності.

    Ні, Ма­йя не бу­ла про­об­ра­зом май­бут­ньої Індії. Се­ред чис­лен­них мо­ло­дих пагінців, які тяг­ли­ся до світла, во­на ви­яви­лась най­с­лабкішим,- за­ги­ну­ла, впа­ла… І вже про неї за­бу­ли, так на­че й не жи­ла во­на на світі.

    Розсипаються на по­рох руїни ко­лиш­нь­ого па­ла­цу Сатіапа­ла. По­роз­би­ра­ли меш­канці дов­ко­лишніх се­лищ каміння з се­ред­нь­овічних мурів маєтку. Там, де сто­яла ко­лись ве­лич­на бра­ма, те­пер ли­шив­ся кру­тий горб, що заріс ряс­ни­ми чер­во­ни­ми квітка­ми. На­зи­ва­ють той горб “гор­бом чер­во­но­го челі”, а звідки пішла та наз­ва, вже не ко­жен і знає. Свідків ве­рес­не­вих подій 1946 ро­ку май­же не ли­ши­лось: На­ваб­гандж і ще кілька се­лищ спа­лені і зруй­но­вані до­щен­ту; інду­си з них повтіка­ли до, влас­не, Індії, а тут, у Східній Бен­галії, нині інша дер­жа­ва - Па­кис­тан.

    Складними, плу­та­ни­ми й кри­ва­ви­ми шля­ха­ми ішла Індія до сво­го виз­во­лен­ня. Навіть після 15 сер­п­ня 1947 ро­ку, ко­ли бу­ло уро­чис­то про­го­ло­ше­но про поділ країни на два домініони, англійці спро­во­ку­ва­ли в Пен­д­жабі та­ку різа­ни­ну між інду­са­ми, му­суль­ма­на­ми та сікха­ми, якої досі не зна­ла історія. За­ги­ну­ло по­над п’ятсот ти­сяч чо­ловік, розвіялось ди­мом сотні сіл і де­сят­ки міст. Та­кий був ос­танній акт ко­лоніза­торів-англійців, по­дя­ка ба­га­тос­т­раж­дальній Індії за все те, що во­на да­ла Англії.

    …Розсипаються на по­рох руїни ко­лиш­нь­ого па­ла­цу Сатіапа­ла, буй­ним ча­гар­ни­ком за­рос­тає місце, де ко­лись сто­яв На­ваб­гандж, а ста­рий Джоші не мо­же навіть по­вер­ну­ти­ся до рідно­го краю, щоб спокійно там по­мер­ти. Джоші втік із Східної Бен­галії, тоб­то з Па­кис­та­ну, до Індійської рес­публіки. І, мо­же, все бу­ло б га­разд, ко­ли б не старість.

    Велике місто Каль­кут­та. Кра­си­ве. Ба­га­те… Але ста­ро­му та немічно­му скрізь скрут­но.

    Чим жи­ве ста­рий Джоші, як досі не по­мер з го­ло­ду, він і сам не знає. Але та­ки жи­ве і жи­ти­ме, бо є в нього ме­та, яка підтри­мує йо­го на світі.

    Щодня ви­хо­дить Джоші до при­чалів каль­кут­тсь­ко­го пор­ту і тос­к­но по­зи­рає в да­лечінь. Він че­кає, що ось-ось із-за по­во­ро­ту ріки Хуглі вит­к­неть­ся білий-білий оке­ан­сь­кий па­роп­лав, на яко­му приїде той, хто за­раз най­потрібніший.

    За па­зу­хою в Джоші ле­жить дбай­ли­во за­гор­ну­тий у ганчірку па­ку­нок з ру­ко­пи­сом про­фе­со­ра Сатіапа­ла та кілька чер­во­них і синіх крис­та­ликів у гер­ме­тичній ко­робці. Це те, що за­хо­вав і не знай­шов Чарлз Бер­тон.

    Довго сте­жив ста­рий Джоші за мо­ло­дим ан­глійцем. Сте­жив на свій страх і риск, пос­ту­по­во пе­ре­ко­ну­ючись, що Чарлі - не друг, а лю­тий во­рог Сатіапа­ла, рані Марії, Майї. Але ніхто не підтри­мав ста­ро­го; Сатіапал навіть не дос­лу­хав до кінця, ко­ли Джоші по­чав роз­повіда­ти йо­му про свої підоз­ри.

    І ось те­пер за­ги­ну­ла вся сім’я Сатіапалів. Ли­шив­ся ста­рий Джоші та кілька­над­цять сторінок, зме­ре­жа­них нез­ро­зуміли­ми знач­ка­ми.

    Певне, за ци­ми знач­ка­ми криєть­ся най­г­либ­ша люд­сь­ка мудрість, сек­рет вічно­го жит­тя, ре­цеп­ти чу­дес­них крис­талів, які да­ють лю­дині їжу й здо­ров’я… Ма­буть, ба­га­то ти­сяч рупій дістав би Джоші за ці папірці, ко­ли б на­ду­мав їх про­да­ти.

    Але ста­рий цього ніко­ли не зро­бить. Це чу­же. Во­но на­ле­жить лю­дині, яку він по­ва­жає найбіль­ше в світі, - Ан­дрію Лаптєву.

    “Де ви, сагібе?… - за­пи­тує Джоші чи то у са­мо­го се­бе, чи у вітру, що ши­ряє над прос­то­ра­ми Хуглі, - Де ви?!”

    У відповідь долітає бряз­кан­ня заліза, си­чан­ня па­ро­виків, пе­ре­гук си­рен - увесь той ба­га­то­го­ло­сий гомін, який ха­рак­тер­ний для ве­ли­ко­го мор­сь­ко­го пор­ту.

    Мовчить російський сагіб. Не відповідає на лис­ти.

    Але ста­рий Джоші не скла­дає зброї. Що­су­бо­ти над­вечір він іде до пош­то­во­го відділку, од­дає вих­ряс­то­му клер­кові кілька дрібних мо­нет, здо­бу­тих ціною при­ни­жен­ня та не­доїдан­ня, і по­важ­но дик­тує:

    - Пиши!… Мос­к­ва… Лікар­ня, де вря­то­ву­ють всіх лю­дей від смерті… Сагібу Ан­дрію Лаптєву, який був у На­ваб­ганджі… На­пи­сав?… Те­пер пи­ши на ок­ре­мо­му ар­ку­ши­ку… Приїжд­жай­те, сагібе, ви мені ду­же потрібні. Це пи­ше ста­рий Джоші, я те­пер жи­ву в Каль­кутті…

    Вихрястий клерк ви­во­дить на па­пері: “Ду­рень! Ста­рий ду­рень!”, але Джоші схваль­но хи­тає го­ло­вою і пиль­нує, щоб кон­верт зак­леївся доб­ре. Джоші пе­ре­ко­на­ний, що сагіб та­ки одер­жить хоч од­но­го йо­го лис­та і обов’яз­ко­во приїде…

    “Де ви, сагібе?…” за­пи­тує ста­рий Джоші, по­зи­ра­ючи ка­ла­мут­ни­ми очи­ма на нек­вап­ливі хвилі Хуглі.

    А зовсім близь­ко звідти, уго­ру річкою, до міста Каль­кут­ти йде білий-білий па­роп­лав “Ака­демік Пав­лов”. І на йо­го па­лубі, схи­лив­шись на по­ручні, стоїть Андрій Лаптєв - про­фе­сор, член-ко­рес­пон­дент Ака­демії ме­дич­них на­ук, керівник ра­дян­сь­кої де­ле­гації на кон­г­рес хірургів у Індії.

    Пливуть нек­вап­ливі хвилі Хуглі, од­но­го з ру­кавів мо­гут­нь­ого Ган­гу. Ви­рує за кор­мою ко­раб­ля во­да, розбігаєть­ся буй­ни­ми чор­то­ри­ями. А потім зас­по­коюєть­ся, зглад­жуєть­ся, та й не ли­шаєть­ся й сліду…

    Чи не отак збігає й ми­ну­ле?… Мов бу­ру­ни за кор­мою, пром­ча­ли ро­ки. Вже посрібли­ло пер­шим інеєм Ан­дрійові скроні. Вже зрос­тає в нього чу­до­ва доч­ка Вже на­чеб час і за­бу­ти про ми­ну­ле. Та тільки цього не за­бу­деш ніко­ли, як мо­лодість, як най­к­ращі по­ри­ван­ня душі; і час­то-час­то уві сні кли­че Андрій жа­гу­че: “Ма­йю!… Ма­йю!…” і йо­го дру­жи­на тоді мов­ч­ки пла­че.

    - Майю!… - ше­по­че Андрій, по­зи­ра­ючи впе­ред, - ту­ди, де за кілька хви­лин пос­та­не Каль­кут­та, - “меш­кан­ня бо­гині ко­хан­ня Калі”.

    Він ви­тя­гає з ки­шені не­ве­лич­кий чор­ний фут­ляр­чик, кла­де собі на до­ло­ню дбай­ли­во відшліфо­ва­ний крис­тал гірсько­го криш­та­лю.

    - “Кристал са­мо­за­бут­тя”…

    Де ти, лю­бий об­раз?… З’явись хоч на мить, дай по­ди­ви­тись на те­бе ще хоч раз!

    Але не згу­ща­ють­ся тіні за бла­кит­ни­ми гра­ня­ми. Крис­тал виб­лис­кує ве­се­ло й грай­ли­во: він наб­рав у се­бе пов­но не­бес­ної бла­киті, схо­пив со­няч­ний промінчик і те­пер граєть­ся ним, сміється, щед­ро роз­б­риз­ку­ючи нав­ко­ло зо­лоті цят­ки. Він не­мов ка­же: жи­вим - жи­ти і сміяти­ся… Навіщо зга­ду­ва­ти тос­к­не та скор­бот­не?

    Професор Лаптєв спус­каєть­ся до ка­юти і по­чи­нає скла­да­ти речі, йо­го пог­ляд зу­пи­няєть­ся на то­ненькій кни­жечці з дов­гою, нуд­ною наз­вою: “Біока­таліза­то­ри Фе­до­ров­сь­ко­го-Сатіапа­ла та їхнє ви­ко­рис­тан­ня з ме­тою прис­ко­рен­ня після­опе­раційних про­цесів”. Це сиг­наль­ний примірник, ніхто з уче­них ще не знає про вихід з дру­ку цієї кни­ги.

    Андрій за­до­во­ле­но посміхаєть­ся. Він уяв­ляє собі ре­акцію де­яких ан­глійсь­ких хірургів,- тих, що, ско­рис­тав­шись з відібра­них у індійців крис­талів, по­ча­ли тво­ри­ти “чу­де­са” в ме­ди­цині. Пре­па­рат Фе­до­ров­сь­ко­го, як і пе­ред­ба­чав Сатіапал, у Англії за­сек­ре­ти­ли, не­мов атом­ну бом­бу сво­го ча­су. Так, у Лон­доні мо­жуть відно­ви­ти лю­дині втра­че­ний зір, при­ши­ти но­ву ру­ку, но­гу, але це кош­тує де­сят­ки ти­сяч до­ларів. По­ява ось цієї кни­жеч­ки вик­ли­че у світі ефект, схо­жий на той, ко­ли ви­бух­ну­ла пер­ша атом­на бом­ба. І так са­мо, як і атом­на енергія, од­не з най­ви­датніших відкриттів на­шо­го ча­су, біока­таліза­то­ри Фе­до­ров­сь­ко­го-Сатіапа­ла, ста­нуть здо­бут­ком всього люд­с­т­ва.

    Андрій бе­реть­ся за відби­ток на­бо­ру іншої статті для “Вісни­ка Ака­демії на­ук”. Йдеть­ся про ви­ко­рис­тан­ня біока­таліза­торів для ви­го­тов­лен­ня “си­ло­су Сатіапа­ла” з най­г­рубіших кормів. Цей спосіб еко­номічно досі був не­вигідний: над­то до­ро­го кош­ту­ва­ли “зу­би дра­ко­на” та над­то склад­ною й тру­доміст­кою бу­ла опе­рація ви­го­тов­лен­ня си­ло­су. Але в цій статті на­ве­де­но най­новіші дані. Один з тва­рин­ниць­ких рад­госпів для ек­с­пе­ри­мен­ту повністю пе­ре­ве­де­ний на штуч­не хар­чу­ван­ня, і ре­зуль­та­ти ви­яви­лись цілком за­довіль­ни­ми.

    Обидві статті приз­на­чені як по­да­ру­нок індійським вче­ним, індійсько­му на­ро­дові.

    Андрій рішу­че бе­ре че­мо­дан ї ви­хо­дить на горішню па­лу­бу.

    Перед ним со­няч­на да­ли­на, пов­но­во­да ріка і Каль­кут­та, яка білою чай­кою вип­ли­ває з-за про­зо­ро­го сер­пан­ку зо­ло­тої індійської осені.