ФЕДІР ЧЕШКО

Федір Чешко

Іржава доля

 

                  (фантастичне оповідання)

 

 

 

     Олесь ще  ніколи  в житті нічого так не чекав,  як цієї

 

ночі.  Весь нескінченний серпневий день, сповнений очманілої

 

спеки, в'їдливого пилу та нестерпно одноманітного вимахуван-

 

ня косою - весь цей з'їдений жнивами день хлопець мріяв лише

 

про те,  як дасть нарешті спокій здерев'янілим рукам,  нап'-

 

ється досхочу,  а потім заповзе кудись у холодок і буде спа-

 

ти,  спати,  спати... Довго-довго. Аж до світанку. Мов мерт-

 

вий.

 

     Нарешті нібито почали збуватися мрії.  Скотилося до об-

 

рію сонце;  на почорнілому небі налився прозорим сяйвом  Чу-

 

мацький Шлях;  і батько, похмуро зиркнувши на Петра та вкрай

 

знесиленого Олеся, махнув долонею: "Годі вже. Кидайте, нехай

 

йому..."

 

     Кинули. Допленталися до річечки, повмивалися. Відсапую-

 

чись,  посідали біля возів, із нетерпінням поглядаючи на жі-

 

нок:  де ж вечеря? Отут і гайнув кудись Олесів сон - гайнув,

 

мов сіромаха від раптового пострілу.  Бо там,  біля вогнища,

 

серед галасливого жіноцтва була й Олена.  Бо знову  довелося

 

побачити її задумливі,  немов богомазом писані очі, засмаглу

 

струнку шию,  вправні рухи напрочуд згарбних, ще по дитячому

 

тендітних рук... Ото було б краще одразу лягти де небудь по-

 

далі від інших та й спати собі - щоб і оком не кидати  в  її

 

бік,  щоб не чути її сміху, не шматувати серце марною тугою.

 

А йому, бач, вечеряти закортіло, дурневі! От і маєш тепер...

 

І їсти перехотілося, і сон гайнув...

 

     Намагаючись не привернути до себе увагу  Олесь потроху

 

відсовувався все далі й далі,  доки між ним та усіма іншими

 

не опинився завантажений снопами віз.

 

     Ось так.

 

     Нарешті випало-таки лишитися наодинці зі своїми тоскни-

 

ми думками,  зі своїм розпачем.  То що,  парубче, легше тобі

 

стало від того? Ой, ні...

 

     Поганий буде вечір,  і день був поганий,  і почався цей

 

день - гірше не вигадаєш.  Ще як їхали на поле, їхнього воза

 

наздогнали  двоє мандрівних козаків - чи то гінці якісь,  чи

 

ще хто - біс їх відає. Наздогнали і довго їхали поряд - такі

 

собі гоноровиті красені на баских конях, увішані поцяцькова-

 

ною турецькою зброєю. Чого це вони раптом вирішили плентати-

 

ся позаду неквапних напівсонних волів, то зрозуміло: звичай-

 

но ж на Олену кортіло подивитись подовше. А щоб та нескромна

 

цікавість  не  впадала в очі,  козаки причепилися до Петра з

 

Олесем:  чого, мовляв, такі добрі хлопці досі не подалися на

 

Січ?  Чи  від матусиної спідниці відчепитися не в змозі,  чи

 

так їм до смаку нікчемне життя граків-гречкосіїв? Олесь мов-

 

чав,  тільки  поглядав злостиво;  Петро намагався шуткувати,

 

але виходило в нього кепсько.  Врешті решт батько не  витри-

 

мав, визвірився:

 

     - Та хіба гречкосії вже й не люди,  не православної ві-

 

ри?  Жерти,  мабуть,  полюбляєте, он пики які пороз'їдали! А

 

хто ж вас годуватиме, як не ми?

 

     Але козаки тільки сміялися.

 

     - Гай-гай,  діду! Нащо нас годувати? Ось, бачиш, - один

 

з них вихопив шаблю, крутнув над головою сліпучим залізом. -

 

Ач,  яка рятівниця-годувальниця!  Та я ж нею за день  більше

 

намахаю, аніж ти своєю косою за цілий твій вік. Відпусти си-

 

нів на Січ, не силуй - і можеш хоч до скону з печі не злази-

 

ти. Прогодують, не бійся!

 

     Отак погарцювали,  похизувалися,  та й гайнули  собі  -

 

тільки  шлях закурився від шаленого чвалу.  Олесь спересердя

 

плюнув у ту куряву і бовкнув таке слівце,  що аж воли схара-

 

пудились,  а батько кулаком насварився: "Чекай у мене, щеня!

 

Ще раз почую..."

 

     Не хвилюйтеся,  батечку,  почуєте, і, мабуть, не раз. А

 

козаки  тії  все-таки  дурні.  "Життя до смаку..." "Материна

 

спідниця..." Та була б змога, Олесь щодуху втік би і від то-

 

го  життя,  і  від тієї спідниці,  і від надто владної бать-

 

ківської руки.  Просив же,  благав, мало чоботи не вилизував

 

старому: "Посватайте за мене Олену, інакше не житиму!" А той

 

чухав потилицю,  чухав і таки посватав. Але не за Олеся - за

 

Петра,  щоб  йому  добра не бачити!  Олесеві ж сказав: "Рано

 

тобі. Доживеш до нинішнього Петрового віку - зашлю старостів

 

до Чепуренків. Тобі ж, йолопе, краще буде: і садиба багатша,

 

і дівка в них жвавіша якась"...  Та бодай би  вона  вигоріла

 

синім полум'ям та садиба з тією дівкою і з усіма Чепуренками

 

разом! Називається, краще зробив... Мало того, що любов Оле-

 

севу іншому віддали,  так ще кожного дня перед очима і вона,

 

і Петро...  А Петрові ж на все плювати,  йому аби  лише  під

 

спідницею  усе на місці було - сам якось прохопився.  Тварю-

 

ка... Не був би він братом, так Олесь, мабуть, вже душогубом

 

би став. Ех, батьку, що ж ви наробили?! Нема тепер порятунку

 

від скаженної туги,  і час над нею не владний, і жити не хо-

 

четься...

 

     А інші на тугу Олесеву звертають не більше  уваги,  ніж

 

на самого  Олеся.  От  і  нині  вони навіть не помітили його

 

зникнення,  бо усі були вельми зайняті жуванням та ковтанням

 

(себто  вечерєю).  А після вечері хутко повлягалися,  і брат

 

Петро (от же чортяка невгамовний, ніяка втома його не бере!)

 

почав  розповідати  всілякі жахи - це щоб жінки вночі навіть

 

від жаб'ячого кумкання зойкали.

 

     Розповідач з  Петра  неабиякий  - навіть Олесь мимоволі

 

заслухався.  Про попа, що якось опівночі на кладовищі власну

 

голову ногами буцав, він вже чув; і про того лелеку з іклас-

 

тим дзьобом, що немовлят краде - також; а от про залізну ба-

 

бу - це Петро щось новеньке вигадав.

 

     Нібито  блукає степами невисока кремезна баба з іржавим

 

залізним обличчям, із залізними пазурами та в залізних чобо-

 

тях.  Де живе - біс її відає (а таки ж, певно, відає, бо без

 

бісової  допомоги подібне страхіття на світі не заводиться).

 

І така вона,  баба та, до людей привітна, лагідна - дуже лю-

 

бить допомагати тим, хто в біду потрапив.

 

     Ось, кажуть,  досить вже давно їхали кілька  подорожніх

 

степовим шляхом - здається,  на ярмарок.  І наскочили на них

 

серед чистого степу татари.  Що робити?  Втікати нема  куди,

 

боронитись  -  марна справа...  Одне слово - смерть прийшла.

 

Тож подорожні й почали молитися одразу і богу,  і чорту  про

 

порятунок.  Бачать,  аж раптом на шляху залізна баба стоїть.

 

Де тільки взялася - біс її знає (а  таки  ж,  певно,  знає).

 

Гиркнула вона на татар так,  що небо здригнулося, ногами за-

 

тупала,  дихнула гарячим димом, і степовики попадали мертви-

 

ми.  І сама зникла, мов не було її, тільки сліди чудернацькі

 

по собі залишила.

 

     Надвечір того ж дня додибали ті подорожні до якоїсь за-

 

чуханої  сільської корчми,  і почали там розповідати,  як їх

 

сатанинська сила від татар врятувала. Слухали люди їхню роз-

 

повідь,  дивувалися; здебільшого, звичайно, не вірили, однак

 

трапилася там свята людина, що застерігла: "Від нечистої до-

 

помоги добра не буде". Слівце за слівце - зчинилася супереч-

 

ка;  потім - сварка;  потім - мало не бійка...  А  коли  усі

 

сяк-так вгамувалися, корчмар нагримав на подорожніх-прийдеш-

 

ніх:

 

     - Нині, - начебто сказав корчмар отим приязникам заліз-

 

ної баби,  - дідько з вами,  ночуйте вже, але завтра на сві-

 

танку  щоб  духу  вашого не лишилось в моїй корчмі.  До моєї

 

корчми, - начебто ще сказав їм корчмар, - приходять люди бо-

 

гобоязкі; приходять їсти-пити та ніч перебути у спокої, а не

 

слухати, як вихваляють відьомську силу. У моїй корчмі, - на-

 

чебто повів він був далі, але хтось з подорожніх  вишкірився

 

злостиво, перебив:

 

     - От розспівався!  "Моя корчма, моя корчма..." Та нехай

 

вона горить синім полум'ям,  твоя дорогоцінна корчма разом з

 

тобою та з твоїми богобоязкими!..  Та хоч би навіть і з нами

 

разом - аби тільки згоріла!

 

     Так і вийшло.

 

     Коли полягали спати (як оце ми  зараз),  корчма  раптом

 

спалахнула з чотирьох кутів,  та так,  що усі,  хто там був,

 

живцем спеклися-засмажились. Вогонь - небачений, блакитнува-

 

тий,  радісний  - хутко перекинувся на довколишні садиби,  і

 

невдовзі димом-кіптявою пішло все село разом з млином, зеле-

 

ними садками та божою церквою. І разом з майже всіма людьми.

 

Тільки лише й врятувалося з тамтешніх сельчан, що п'ятеро чи

 

семеро  -  то по-різному кажуть.  А на світанку біля згарища

 

бачили дивовижні сліди - ніби й  людина  пройшла,  але  така

 

важка,  що на кожному кроці вгрузала в землю аж по кісточку.

 

А ще кажуть...

 

     Олесь вже не слухав, що там ще кажуть про ту страхітли-

 

ву бабу. Нащо слухати, коли все одно брехня? Звідки, наприк-

 

лад,  відомо  про всілякі розмови у корчмі - хто там на кого

 

гримав та хто і на кого вишкірявся - якщо геть усі ночуваль-

 

ники спеклися живцем?  Звичайнісінька побрехенька.  А шкода.

 

Хіба ж та залізна баба така вже страшна?  Ні. Навіть  скоріш

 

навпаки. Бо буває й так, що від кого завгодно згодишся прий-

 

няти допомогу, навіть коли знатимеш, що за якусь часину піс-

 

ля цього згориш живцем. Та подаруй йому, Олесеві, хоч янгол,

 

хоч нечиста сила бодай годину Оленчиної любові,  він  би  за

 

таке  щастя на будь-які тортури погодився,  ще б руки добро-

 

дійникові розцілував!

 

     Ох, Олена-Олена... Мабуть, з нею також без нечистої си-

 

ли не обійшлося - інакше чого ж так припала до душі ця смаг-

 

лява худенька дівчина?  Точніше - не дівчина вже,  але звати

 

її жінкою (чужою жінкою!) надто боляче.  Як спокійно розмір-

 

кувати,  то й нема в ній нічого особливого. Такий собі замі-

 

рок тендітний (дмухни - переломиться або по вітру полетить).

 

От хіба лише очі її...  Величезні, сірі, прозорі, але на дні

 

своєму заховали щось невимовне,  загадкове, для чого і назви

 

нема.

 

     Але ж причина,  мабуть, не в очах. Мабуть, усе набагато

 

простіше,  і  якби того пам'ятного вечора Олесь побачив біля

 

ставка не Олену, а іншу, то в іншу б і закохався.

 

     Сонце тоді  лише  крихітний  окраєць свій не встигло ще

 

сховати за далекими кручами;  в небі палала пожежа, і ставок

 

перетворився на величезну чару,  сповнену небесним вогнем. А

 

на березі,  виструнчившись,  стояла вона...  Перш, ніж Олена

 

його  помітила,  хлопець  встиг впасти в густу росну траву і

 

потім незліченні століття підкрадався, повз, страхаючись на-

 

віть дихати,  захлинаючись розпачем: не встигне, не побачити

 

йому більше тієї краси...

 

     Він встиг.  Олена навіть не ворухнулася - так і стояла,

 

підставляючи лагідному вітерцю своє пружнє засмагле тіло, по

 

якому повільно скочувались мокрі закатні відблиски.  І Олесь

 

довго-довго дивився  на  невеличкі  задерикуваті  груди,  на

 

тверді стегна - на все те,  чого ще ніколи в житті не бачив,

 

що тільки уявляти  собі міг у хлоп'ячих  напівснах-напівмрі-

 

ях...

 

     Вона так і не дізналася, чим стала в той вечір для Оле-

 

ся. Та хоч би й дізналася - це б нічого не змінило. Хіба міг

 

їй сподобатись отой непоказний  сусідський  хлопчина,  майже

 

підліток,  який  досі не позбувся щенячої непевності рухів?!

 

От Петро - то вже зовсім інша справа. За Петром сумують мало

 

не всі дівки їхнього села,  та й не тільки їхнього і, до ре-

 

чі, не тільки дівки.  Високий,  широкоплечий, з лиця гарний,

 

ще й балакучий,  ще й витівник - з таким не занудишся.  От і

 

крутяться коло нього, дурепи, немов ті мухи коло коров'ячого

 

коржа.  І Олена,  кажуть, як второпала, за кого сватають, то

 

аж засяяла з радощів. Така ж дурепа, як і усі: їй аби тільки

 

довбня повище та чуб погустіше, а що під тим чубом розуму не

 

більше, ніж у дірявій макитрі, то байдуже.

 

     Ну, нічого, нічого. Наплачеться ще, схаменеться, та вже

 

пізно буде. А Олесь справді роки через три побереться собі з

 

чепуренковою Настусею (теж гарна дівка,  конопата тільки  та

 

трошки капловуха, а так нічогенька) і буде з нею любитися. А

 

Олена нехай заздрить та ремствує,  що випросила собі у  бога

 

не  того  з братів,  котрого варто було.  І нехай - так їй і

 

треба.

 

     Але поки що ремствувати на долю приходилося Олесю. Оле-

 

на  ж і не збиралася сумувати - жваво вовтузилася,  хихотіла

 

поряд з Петром, який вже припинив свої залякування і шепотів

 

до неї щось дуже смішне.  Від того Оленчиного хихотіння Оле-

 

севі стало так прикро,  так захотілося плакати,  що він нев-

 

чувсь,  як  заснув  там,  де сидів:  просто неба та на голій

 

жорсткій землі,  біля воза, від якого гірко тягнуло дьогтем,

 

перестиглим житом та сивим пухнастим пилом.

 

     Наснилося йому щось химерне.  Власне,  то був не сон, а

 

якась хвороблива маячня. Ніби душа Олесева вивільнилась-таки

 

з-під  влади  стомленого розуму і заволала,  завила скаженим

 

вовком,  не в змозі стримати непереборний гнітючий розпач. І

 

хтось  почув її несамовите волання.  Хто?  Не зрозуміти,  не

 

роздивитися,  бо якийсь дивний повзучий  морок  насувається,

 

клубочиться,  топить  у  собі  пласкі невиразні тіні якихось

 

нікчемних видінь, і раптом...

 

     Та ні,  не раптом. Поступово, неквапно тьмяні невиразні

 

пасма сплелися у щось певне, тверде і... живе.

 

     Не людина,  не звір - мара, потвора якась, втілений жах

 

показав Олесеві своє обличчя.  Викуване з важкого сірого за-

 

ліза,  над'їдене іржею,  сліпе й безносе,  воно насувається,

 

кривить у мертвій посмішці ікласту щілину рота,  а  довкола,

 

наче скуйовджене вітром волосся, віється чи то морок,  чи то

 

дим, чи туман... Із раптовим пронизливим скреготом розчахну-

 

лися повіки,  що спершу здалися вмерлими безпомічними очами,

 

і справжні очі страховиська - несподівано  яскраві,  вологі,

 

сірі втупилися в Олесеву душу, немов випиваючи її аж до ден-

 

ця.  І зникли.  І все зникло.  Все, крім мороку та негучного

 

тужливого скреготіння: "Допоможу-у-у-у..."

 

     Хлопець підхопився з тихим зойком,  довго кліпав очима,

 

намагаючись  зрозуміти,  що ж то було.  А навколо наливалася

 

зоряним сяйвом лагідна, світла  ніч,  краплі роси прикрасили

 

кришталем та діамантами вози,  траву, снопи, і від того чис-

 

того росяного мерехтіння Олесеве сердце вгамувалося,  припи-

 

нило свої скажені стрибки.  Адже нічого не сталося. Засинаю-

 

чи, думав скорботні думки та мріяв хоч про яку допомогу - от

 

і наснилася дурість.  А тепер сон гайнув, і сонні жахи - та-

 

кож...

 

     Поряд із ним щось ледь чутно зашаруділо,  і хлопець від

 

несподіванки сахнувся, досить боляче забивши потилицю об ко-

 

лесо.  Він хотів озирнутися, глянути, хто ж це підкрадається

 

до нього,  та не встиг,  бо голови його торкнулася тепла ла-

 

гідна долоня, і тихий голос прошелестів:

 

     - Дурненький мій, бідолашненький... Дуже болить?

 

     Олесь тільки мугикнув - мовляв, ні, не дуже. Він просто

 

не  міг  присилувати себе вірити в те,  що сталося.  А Олена

 

злодійкувато озирнулась довкола;  потім присіла навпроти оч-

 

манілого хлопця,  і він побачив свої крихітні відображення в

 

сірих безоднях її очей.

 

     - Ну,  чого ж ти зблід,  чого налякався? - Оленчин сміх

 

був прозорий і чистий, немов радісне джерельце пробилося ме-

 

жи камені на божий світ. - Гадаєш, я дурна чи сліпа? Гадаєш,

 

не бачу, як ти худнеш та бліднеш, як часом позираєш на мене?

 

Бачу, все бачу. І того вечора, коли ти в очеретах ховався та

 

підглядав за мною - теж бачила...  Так чекала, що насмілишся

 

вийти, так чекала... А ти, дурник, злякався чогось. Шкода...

 

Вже тоді усе б твоє було... Ну, нічого, воно на краще зроби-

 

лося, бо коли без довгого чекання - то нецікаво...

 

     Олесь із чималим зусиллям розліпив засохлі губи, спитав

 

хрипко:

 

     - Навіщо ж ти за Петра пішла?

 

     - Батьки присилували,  - знизала плечима Олена.  - Та й

 

до тебе ближче хотіла бути,  - вона раптом стала навколішки,

 

рвучко наблизилася. - Ну, годі вже, не соромся. Ти ж мріяв -

 

то ось вона, мрія твоя. Хочеш, допоможу?

 

     Пальці її  знайшли  Олесеві  руки,  обхопили  зап'ястя,

 

владно потягнули на себе...  Хлопець відчув тоненьке полотно

 

біленої сорочки і мимоволі здивувався, як зручно лягли у до-

 

лоні дві ніжні округлості - наче були створені саме для ньо-

 

го. А руки ніби вирішили жити власною волею,  вони  обережно

 

торкалися Оленчиних колін, прокрадалися під сорочку, пестили

 

тугі гарячі стегна, пружний тендітний стан, що вже вигинався

 

у солодких судомах, хилився до землі...

 

     Все-таки, Олесь у найостаннішу мить  отямився,  відсах-

 

нувся.

 

     - Ти  що?!  -  голос Олени забринів невимовним подивом,

 

майже образою. - Боїшся?  Аж так боїшся?! Чи... Може, гребу-

 

єш мною?!

 

     Хлопець важко дихав,  дивився вбік, аби не бачити жада-

 

ного  тіла,  що так владно віддавало себе його пестощам.  Не

 

бачити, не трапити знову у лагідну пастку відьомських чар.

 

     - Не  можу.  Недобре  це,  наче  крадемо.  Петро ж мені

 

брат...

 

     - Петро?! - І знов ніби забриніло десь поряд кришталеве

 

джерельце.  -  Дурнику ти мій...  Ач,  кого пожалів - Петра!

 

Крадемо...  Та він же сам мало не півсела обікрав! Чи ти бо-

 

їшся його?  Не бійся. Ось подивись, - у її руці раптом сріб-

 

лясто зблиснув жниварський серп. - Я знаю, де у людини сонна

 

жила  проходить.  А ранком скажу,  ніби він спав неспокійно,

 

крутився,  перекочувався - от,  мабуть, і наштрикнувся шиєю.

 

Повірять!

 

     Олесь спершу не зрозумів,  про що йдеться, а коли збаг-

 

нув, то його аж пересмикнуло від остраху та відрази.

 

     - То он ти яка! - він позадкував, наштовхнувся на коле-

 

со,  вчавився в нього спиною. - Забирайся, гадюко! Геть! Все

 

батькові розповім, все!

 

     Олена неквапно підвелася,  наблизила до крейдяного Оле-

 

севого обличчя вологий блиск своїх якихось дивно помертвілих

 

очей. Великі очі, сірі, тьмяні, мов залізо, але десь у їхніх

 

глибинах  причаїлися  руді  плямки,  ніби   чистого   заліза

 

ледь-ледь торкнулась іржа.

 

     Зранку Олеся  ніяк не могли докликатися до сніданку,  і

 

батько мурмотів щось про  нікчемних  щенят,  які  після  дня

 

справжньої селянської праці вже ні до чого не здатні. А коли

 

Петро, втративши терпець, поліз торсати свого молодшого бра-

 

та,  то виявилось страшне. Мабуть, хлопець вночі спав неспо-

 

кійно,  перекочувався вві сні - от і  наштрикнувся  шиєю  на

 

вістряк серпа,  що хтось дурно покинув неподалік. От же лиха

 

доля дісталася - така собі малесенька ранка,  майже подряпи-

 

на, а людини не стало.

 

     Жнива, звичайно,  покинули.  Нехай сиплеться, нехай на-

 

віть  згорить  те жито,  якщо за нього треба платити синовим

 

життям! Воли не хотіли квапитися, і Петро, поганяючи, лаявся

 

страшними словами;  жінки голосили; батько час від часу зма-

 

хував сльози... І, звичайно,  ніхто  не звернув уваги на чу-

 

дернацький слід,  що незабаром перетнув шлях.  Дивний слід -

 

немов людина, яка його залишила, на кожному кроці мало не по

 

кісточку  вгрузала  у  землю,  до кам'яної твердості спечену

 

безжальним серпневим сонцем. І, звичайно ж  таки,  ніхто  не

 

розчув  потонулого у квилінні колес та жіночих зойках тихого

 

скреготливого стогону: