*

Василь Бережний

В ЗОРЯНІ СВІТИ

Науково-фантастична повість

“Людство не залишиться вічно на Землі, а, в го­нитві за світлом і простором, спочатку не­смі­ли­во сягне за межі атмосфери, а потім завоює собі весь простір навколо сонця”.

К.Е.ЦІОЛКОВСЬКИЙ.

Напередодні вильоту

Іван Макаровим Плугар — чоловік середній на зріст — стояв біля розчиненого вікна і ми­лувався са­дом. На його худорлявому обличчі лежали сліди втоми, тільки сірі очі блищали нестримною енергією.

Сад був ще зовсім молодий — його посадили років сім чи вісім тому самі працівники Інституту Міжпла­нетних сполучень. Іван Макарович теж брав участь у суботнику. І от вже перед ним на тонких стовбурах тендітні крони яблуньок. А як дружно вони зацвіли! Іван Макарович, увесь час зайнятий своїм космічним кораблем, навіть не помітив, коли вони виросли! Та що там цвітіння, сьогодні для нього сад взагалі несподі­ванка. Коли він виріс? Невже так швидко пролетіли ці роки?

Сад, увесь пройнятий сонцем, нагадує казковий ко­рабель з блідорожевими вітрилами.

— Іване Макаровичу!

Він повертає голову. Посеред кабінету стоїть се­кретарка Муся — трохи схилена вперед постать, сумне обличчя. З того часу, як ухвалено космічний рейс, вона дивиться на свого начальника, як на засудженого до страти.

— Що таке, Мусю?

Іван Макарович нехотя відійшов од вікна.

— До вас прийшли.

— Хто?

— Вчений, каже, спеціаліст… з географії Місяця.

В цей час двері відчинились і до кабінету нетерпе­ливою ходою зайшов огрядний чоловік у сірому костю­мі з товстою папкою в руці.

— Так, так, — гукнув він на ходу, — я селенограф.

— Сідайте, будь ласка, — Іван Макарович кивнув на жовті шкіряні крісла біля письмового столу.

Посідали.

Муся вийшла і нечутно причинила двері. Чоловік у сірому розв’язав папку, вийняв розкішно переплетений альбом.

— Ви летите у зоряні світи! — патетично вигукнув він. — Робите перший крок у космос… Дізнавшись про вашу експедицію, я вважав своїм обов’язком… — Він подав Івану Макаровичу свій альбом, вийняв хусточку і почав притуляти її до скронь. — Це — найдетальніші карти поверхні Місяця!

— Дякую, — сказав Плугар, зважуючи на руці аль­бом.

— Що, важкий? — Селенограф тривожно подався вперед. М’ясисте обличчя його розчервонілося від хви­лювання.

— Порівняно з тим, який ми виготовили з мікроплівки, — усміхнувся Іван Макарович, — важкуватий.

Селенограф ніяково нагнув голову, мнучи в руках хусточку.

— Та я, власне… Це, зрештою, не головне… Я хотів би, шановний Іване Макаровичу, сам полетіти з вами на Місяць! Сподіваюся, селенограф, який десятки років вивчав поверхню нашого супутника… Та я ж усі кра­тери, всі тріщини, які не є…

Іван Макарови подивився на його огрядну постать, і селенограф зніяковів ще дужче.

— Що, важкий, думаєте?

— Та ні, — Іван Макарович підвівся, встав і його співрозмовник. — Не про те йдеться. Послужити науці знайшлося тисячі ентузіастів… Ми одержали багато лис­тів і з Москви, і з Одеси, Ленінграда, Києва, Хабаров­ська… Не ви перший, не ви, мабуть, будете й останній. За ту добу, яка лишилась до старту, нас, треба споді­ватися, ще штурмуватимуть… А склад експедиції вже давно затверджений, ви ж самі розумієте…

Селенограф стояв розгублений. Здавалось, він зов­сім не чекав відмови.

Іван Макарович подивився на нього, ніби щось зва­жуючи, а тоді продовжував:

— Розкрию вам одну таємницю… Зараз проходять випробування ще одної космічної ракети. Не за горами той час, коли й вона полетить, як ви кажете, в зоряні світи… Екіпаж її, наскільки мені відомо, повністю ще не вкомплектований.

Селенограф просяяв.

— Ну, що ж! — осміліло вигукнув він, розводячи руками. — Розумію, це таке діло… Тоді дозвольте… — він несподівано рвучко обняв і поцілував Плугаря. — Бажаю вам щастя!

Іван Макарович не встиг і подякувати, як той уже був за дверима.

Цей візит схвилював ученого. Якось гостріше усві­домив, що прощається з Землею… Прощається? Іван Макарович знову сів у крісло, замислився. Звичай­но, може трапитись, що сліпий випадок зруйнує най­точніші розрахунки, зроблені колективом науковців. Але Плугар готовий до всього. Хіба це не найви­ще щастя — віддати своє життя в ім’я вітчизняної науки?

Підійшов до книжкових стелажів, Що займали всю стіну. Тисячі книжок — людські думки покладені на папір! Галілей, Джордано Бруно, Копернік, Ломоносов, Ціолковський… Які великі уми мріяли про міжпла­нетні подорожі! А скільки написано про це фантастич­них романів… Час ішов, наука розвивалася, і тепер ось фантазія стає дійсністю. Людина справді вирушає в зо­ряні світи!

До кабінету швидко зайшла дівчина. її некрасиве обличчя, всіяне веснянками, зашарілося, густе русяве волосся, що спадало на плечі, розсипалося. Раз у раз різ­ким рухом голови вона закидала його назад. Легенька біла сукня м’яко спадала їй на міцний стан.

Іван Макарович, посміхаючись, пішов їй назустріч.

— Ну що, все гаразд, Олю?

— Все, тату! Як бачите, я вже встигла й пере­одягтися.

— Медикаменти перевірила за списком?

— Так.

— Інструментарій?

— Теж.

— Добре, — задумливо промовив Плугар. — Я тобі вірю. Прошу тільки врахувати свої емоції… Контролюй себе, Олю. Момент дуже важливий.

— Тату, я цілком усвідомлюю важливість момен­ту… — вона злегка взяла його під руку і повела до вік­на. — Не хвилюйтесь за мене. Подивіться краще, як чу­дово розцвів сад!

— Уяви собі, що я вже звернув на це увагу!

— Оце здорово! — засміялася дівчина. — Значить, усі турботи приготування лишилися позаду?

— Майже так.

Іван Макарович підійшов до великого глобуса, що стояв на тумбочці біля вікна, знічев’я покрутив і за­мислено подивився на його зовсім чисту — без єдиної позначки — сторону. Місяць завжди повернутий до Землі одним боком, і ще жодна людина не бачила, що там, на його другій півкулі, на оцій білій плямі.

— Хотілося б і мені побачити цю білу півкулю, — сказала Ольга.

— Це добре, дочко, що тобі хочеться якомога глиб­ше пізнати світ… Але я ще й досі не можу заспокоїтись, що ти летиш на Троянду!

— Не треба, тату… Ви ж самі казали, що Троянда — це околиця Землі! За два роки її існування була всьо­го одна аварія! Та й то ж через випадок… А тепер я лечу з вами, так що… я цілком спокійна.

І все-таки у глибині душі Плугар тривожився за дочку. Правда, відрядження, на штучний супутник Зем­лі, поетично названий Трояндою космосу, Ольга доби­лася сама. Туди потрібен ще один лікар, і вона пройшла по конкурсу. Одно непокоїло Івана Макаровича: а що як комісія потурала їй, зважаючи на авторитет батька? Наче здогадуючись про ці думки, Ольга підкре­слювала йому суворість і об’єктивність членів комісії.

— І чого ти так рвешся із Землі, Олю?

Ольга тільки зітхнула. Запізно батько цікавиться доччиними справами. Ракета заступила йому не те що сім’ю — цілий світ! І це зрозуміло. Але не буде ж вона тепер розповідати про своє невдале кохання, про те, що ЇЇ збуджена енергія шукає виходу, що душа її прагне якихось незвичайних подвигів! Хай говорить про неї радіо, нехай пишуть газети, фотографують кіноопе­ратори… Хай звучить її ім’я!

— Та що ж, на Троянду багато хто літав, — сказала після паузи. — От політ на Місяць — це інша справа. Це ж вперше в моєму житті!

Батько усміхнувся:

— Цей політ перший не тільки в твоєму житті, Олю, а навіть у житті всього людства! Мабуть, через це до­ведеться виступати на прес-конференції, а я страх, як не люблю.

Ольга подивилася на годинника.

— Та нам, власне, пора йти. Кореспонденти, напев­не, вже зібралися.

— Вгамуй своє честолюбство, Олю, — усміхнувся Іван Макарович. — Ще ж маємо цілих три хвилини!

Вони неквапно пішли до конференц-залу.

Секретарка Муся проводжала їх здивованим погля­дом. Ідуть собі, жартують! Неначе не їх завтра понесе страшна ракета, кине в небесне провалля…

Як Ольга стала спецкором

Справді, конференц-зал був уже переповнений. Тут зібралися не лише радянські, а й іноземні журналісти. Рогові окуляри, блискучі пенсне, лисі і чубаті голови.

Все, що тут говоритиметься, буде записано на ма­гнітофонну стрічку і негайно передано в усі кінці Землі.

Коли місця в президії зайняли голова Урядового комітету по організації перельоту Земля–Місяць, чле­ни екіпажу “Комети”, у залі стало тихо. Голова Комітету — невисокий лисий чоловік у білому літньому костюмі — підійшов до мікрофона і коротко поінформував присутніх про переліт. Закрутилися барабани магніто­фонів, на сотні стрічок лягли слова:

— Я радий повідомити вас, що кількарічну підго­товку до першого космічного польоту завершено. Між­планетний корабель готовий до старту. Важливими ета­пами в підготуванні цього рейсу були польоти ракет, керованих по радіо, і особливо створення штучного супутника Землі — Троянди космосу. Ця мініатюрна планетка, виготовлена руками радянських людей, є за­атмосферною науковою базою і міжпланетним вокза­лом… Колектив наукових працівників Троянди уже від­крив стільки нового, надзвичайно важливого, що тепер стає дивно: як могли ми раніше обходитися без штуч­ного супутника? Докладно про ракету, яка завтра ви­рушає в подорож на Місяць, розкажуть вам члени екі­пажу. Дозвольте рекомендувати їх. Начальник експе­диції професор Іван Макарович Плугар…

Ольга сиділа, поклавши руки на стіл, і задумливо дивилася в залу. На неї націлювалось багато об’єктивів, спалахи фотолампочок хльоскали по очах, але це її не зворушувало. На “Кометі” вона лише пасажир — з чого ж тут радіти? Інше діло — геолог Петров, інженери Мілько та Загорський… Вони побувають на Місяці! “Невже я заздрю? — подумала Ольга. — Це погане по­чуття”. І вона почала дослухатись, про що говорив пе­ред мікрофоном батько.

— …Для того, щоб долетіти до Троянди, нам потріб­на швидкість набагато менша, ніж коли б ми стартува­ли відразу на Місяць. Ця швидкість становить вісім кі­лометрів на секунду. Решту — чотири кілометри ми на­долужимо, відлітаючи з Троянди. Тим більше, що там ми поповнимо свої баки. Отже, нам легше буде пере­нести пришвидшення, а нашій “Кометі” — безпечніше пробиватися крізь атмосферу. Через шістнадцять годин після старту із Землі ми вже будемо на Місяці. Наша мета — з’ясувати можливість використання Місяця для науки, для прогресу людства. Ми хочемо зробити Мі­сяць форпостом передової науки, а не воєнною базою, як це планують магнати імперіалізму!

Первісна людина, підвівшись на ноги, вивільнила руки для роботи, підвела голову… Це була революція.

Але все-таки ще мусили пройти сотні тисяч років, щоб людина переросла масштаби Землі і підвела свою го­лову до зір, у космос… Тільки великий, високоорганізований колектив, яким є сучасне людство, може зро­бити крок у космос! І ми безмірно щасливі, що рідна Вітчизна доручила нам здійснити перший політ у зо­ряні світи!

Коли Іван Макарович закінчив, посипалися запи­тання. Хоча в газетах і журналах не бракувало статей на теми космічних перельотів, кореспонденти допиту­вались про все, ніби вони нічого не знали. Це вже було для Ольги не цікаво, але мусила сидіти, слухати.

— Розкажіть про двигун “Комети”.

До мікрофона підходить механік ракети Михайло Мілько — невисокий широкоплечий юнак. Поблискує до зали чорними очима.

— Наша “Комета” має потужний атомно-реактивний двигун. Реактор займає порівняно мало місця, зате “пального”, тобто робочої речовини, ми змушені взя­ти двісті тонн! Цією робочою речовиною є вода… Так, саме вода! Вона охолоджує реактор і під впливом його високої температури перетворюється на газ — ки­сень і водень. З величезною силою виривається цей потік розпеченого газу із сопла ракети і кидає її все вперед і вперед. За кілька хвилин роботи реактор ви­порожнить половину баків. їх ми наповнимо на Тро­янді, бо нам потрібна вода для дальшого розгону, для посадки на Місяць, для старту з нього. На зворотному шляху ми знову зарядимось на Троянді, щоб було чим загальмувати спуск на Землю…

Ольга відчула на собі чийсь погляд. Придивилася. За першим столиком біля сцени сидів досить-таки повний лисий чоловік. Це він свердлив Ольгу своїми го­стрими очицями, а коли дівчина глянула на нього, зо­бразив посмішку, підійшов до сцени і жестами попро­сив її зійти. На вигляд йому було, може, років п’ятдесят, хоча бороди й вусів не мав. “Що йому по­трібно? — думала Ольга, підходячи. — Невже хто з на­ших знайомих?”

— Я кореспондент молодіжної газети “Дзвени, наша пісне!”, — зашамкотів товстун. — Просимо вас, Ольго Іванівно, бути нашим спецкором на Троянді кос­мосу…

Ольга хотіла відмовитись, але не встигла й слова сказати, як він забубонів ще швидше:

— Ви, звичайно, не заперечуєте, я так і знав. Ось ми вам і посвідчення заготували… Беріть, беріть.

Ольга засміялася. Товстун, вважаючи, що справу залагоджено, потиснув їй руку і не по літах швидко шмигнув на своє місце. Щойно Ольга зійшла на поміст, як її покликав чийсь дзвінкий молодий голос. Верну­лася. Цього разу до неї підійшов юнак. Обличчя його зашарілося, як у дівчини.

— Пробачте, я хотів попросити вас… Будьте нашим спецкором на штучному супутнику. Знаєте, наші ста­ренькі читачі — дідусі та бабусі дуже цікавляться… У молодості вони мріяли про такі перельоти!

Ользі ставало весело! Стримуючись, щоб не розре­готатися, вона спитала:

— А як зветься ваша газета?

— Пробачте, я й не відрекомендувався. У нас жур­нал “Бадьора старість”. Для стареньких, пенсіонерів… Ось і посвідчення для вас…

Ольга взяла посвідчення і кинулась на сцену. Але шлях їй заступила пишна дама.

— Впіймалася, дорогенька, — вона фамільярно взя­ла Ольгу під руку і повела по сцені. — Я із радіожур­налу для немовлят, “Агу”. Агукніть нам із Троянди хоч раз на тиждень! Малюки щасливо засміються… Так, знаєте: “А-гу-у!”

— Добре… Посвідчення не треба.

— Значить, агукнете?

— Обов’язково.

Ольга ледве дісталася до свого місця. Хтось іще кликав — не звертала уваги. Слухала, як відповідав Мілько. Він од природи якийсь небалакучий і тепер з трудом видобував із себе слова.

Кореспондентів цікавило буквально все — і запаси води на штучному супутнику, і управління роботою дви­гуна та напрямок руху “Комети”, що його здійснюва­тимуть швидкодіючі електронні автомати, і радіолока­ційна установка, і товщина броні на випадок зустрічі з дрібними метеоритами, і дія пришвидшення та втрати ваги, і конструкція скафандрів, і запаси їжі та рідкого кисню, і вплив космічного проміння… А один іноземець почав допитуватись, чи має завдання експедиція шука­ти на Місяці уран.

Біля мікрофона став геолог Петров. Розстебнув ко­мір білої косоворотки.

— Спеціально такого завдання експедиція не одер­жала. Уран цікавить нас найменше, бо, як відомо, ми маємо достатні запаси його тут, на Землі. На Місяці ж ми сподіваємось визначити запаси мінералів, що мають у собі кисень і водень. А взагалі, мусимо скла­сти уявлення про геологічний розвиток планети…

Інший, теж іноземний кореспондент, спитав, чому ракету назвали “Кометою”, а не якось інакше, наприк­лад по імені конструктора. Мабуть, знав, що Плугар — головний конструктор “Комети”.

Ольга з прихованим захопленням поглядала на батька, коли він підвівся, щоб відповісти на це запи­тання. Легкий вітерець від вентилятора ворушив йому ледь посивіле волосся, високе чоло золотило проміння надвечірнього сонця, що лилося крізь скляну стіну.

— …У безперервній боротьбі із силою тяжіння лю­дина збільшувала швидкість польоту спочатку на де­сятки, сотні метрів, а потім і на десятки й сотні кіло­метрів. І коли в кінці першої половини нашого, двадцятого століття був подоланий звуковий бар’єр і людина помчала швидше, ніж звук, — тоді, можна ска­зати, повітряний океан був підкорений. І як тільки не сталося, людина одразу ж відчула, що навіть цей без­межний океан для неї тісний! І вона взяла розгін для нового, ще грандіознішого стрибка — в світовий про­стір… У конструюванні “Комети” брав участь весь ко­лектив нашого інституту. Але нам допомагали Архімед і Ньютон, Ломоносов і Ціолковський… Бо, щоб ство­рити отаку ракету, людство мусило пройти в своєму розвитку тисячі років! Треба було відкрити механіку, створити металургію, побудувати величезні заводи, електростанції… Потрібно було винайти радіо… Так що навіть той далекий наш предок, який покинув кам’яну сокиру і використав метал, навіть він є учасником створення нашого космічного корабля. На голому місці нічого не виникає. Сучасна наука і техніка ввібрала в себе досвід усіх попередніх поколінь…

Зала була глибоко вражена цією відповіддю Плуга­ря. Кілька хвилин панувала тиша, тільки чути було характерне цокання фотоапаратів. Ольга від радості аж світилася: це ж вона дала назву “Комета”! Довгими ве­чорами підбирала слово, скільки паперу описала, і, на­решті, знайшла! Батько підтримав, і незабаром на чорному металевому тілі космічного корабля художник, піднятий автокраном, вивів білими сяючими літерами: “СРСР — “Комета”.

Той, хто запитував, мабуть, не розуміє, Скільки в цій назві романтики! їхня “Комета” рине в світовий про­стір, відкидаючи вогненний хвіст. Дивовижне небесне тіло, створене руками і розумом людини!

“Щасти вам, друзі”

Ракетодром Інституту Міжпланетних Сполучень по­чинався тут же, за садом, за густою стіною підстриже­них акацій. Отож Плугар, Мілько, Загорський, Петров і Ольга, а з ними їхні близькі та рідні, рушили до “Комети” пішки. Сонце ще не зійшло. Величезне, на кілька кілометрів довжиною зелене поле ракетодрому курилося туманом. Темніючі ангари, стартові естакади, схожі на ферми залізничних мостів, здавалося, плавали в повітрі.

Ольга завжди з захопленням дивилася на цей “ак­варіум залізних риб”, як вона жартома називала ра­кети. Звідси робилися польоти в стратосферу, польоти навколо земної кулі по меридіану через обидва полюси. Звідси запускалися ракети з деталями штучного супут­ника. Тепер — політ на Місяць… Це ж тільки сказати — на Місяць! Ольга цілий рік буде на Троянді космосу. Як там цікаво! Але на Місяці цікавіше… Онде вона — “Комета”!

Посередині ракетодрому з туману високо здіймався довжелезний трамплін. Його металевий каркас трима­ли на залізних плечах щогли-трапеції,— спочатку ни­зенькі, а далі вищі й вищі. В нижньому кінці каркаса темнів величезний снаряд, націлений у небо. Це при­чаїлась “Комета”—складний комплекс могутніх сило­вих установок і найніжніших приладів, броньований міжпланетний крейсер.

Як то він понесе людей? Як справдить їхні надії?

Чоловіки йшли попереду, жваво розмовляючи; жінки — задумані, притихлі — ледве встигали за ними.

— А мій Костя схопився з ліжка, підбіг і питає: “Тату, а чи ви не забули свого топірця?” Виросте й буде, видно, теж геологом! — сміється Петров, міцний, рухливий чоловік. — Він уже полетить на Марс…

— Подивіться, яка гарна травичка! — говорить Плу­гар.

А трава й справді чудова — тисячі, мільйони зелених стебелець здіймаються вгору; в них стільки сили, стіль­ки енергії, що, здається, вони піднімуть і цю бетонова­ну доріжку, по якій ідуть невгамовні люди, і ангари, і естакади. Ольга пустотливо сходить з кам’яної смуги, збиває ногами росу, сміється. А мати дивиться на по­темнілий слід у траві, і серце її стискується, щемить. Чоловік і донька ось зараз полетять, а слід оцей візьме собі сонце…

— Бережися там, доню, — каже вона стиха ї все ди­виться на її слід у траві. А на сході палає все дужче і дужче, ніби якась беззвучна музика розливається по землі…

Мільйони людей, слухаючи по радіо урядове пові­домлення, дивувались: чому старт космічної ракети призначено на 6 годину ранку? Багато хто гадав так: зійде ввечері Місяць, отоді й взяти курс просто на ньо­го, це ж бо найкоротший шлях! Лише люди, знайомі з астрономією, знали, що для спостерігачів, які підні­муться за межі атмосфери, такі поняття, як “схід” і “захід” світил не мають ніякісінького значення.

Вранці, ще до схід сонця, тисячі людей зійшлося і з’їхалося до ракетодрому. Всі шляхи і стежки навколо були запруджені автомашинами, а біля підстрижених акацій, що обрамляли льотне поле, стала жива загоро­да з людей. Кожен хотів протиснутися якомога ближ­че, щоб на власні очі побачити сам момент зльоту.

Зійшло сонце, радісні промені полинули на землю, лягли на схвильовані обличчя людей.

Потужні радіорепродуктори повідомляли про все, що відбувалось:

— Космічний корабель готовий до відльоту… Тех­ніки закінчують останній огляд і перевірку спорядження “Комети”, Механік Михайло Мілько доповідає коман­дирові експедиції, заслуженому діячеві науки Івану Макаровичу Плугарю про готовність до старту. З ра­портом підходить радіоінженер Микола Загорський. Ми­нають останні хвилини… Увага, товариші, біля нашого мі­крофона Іван Макарович Плугар. Слухайте, слухайте!

Здавалося, зупинився час. Урочиста, хвилююча мить примусила частіше забитись тисячі сердець. Почувся глухуватий, стриманий голос вченого.

— Дорогі товариші! — говорив Іван Макарович. — Ще в сиву давнину людина почала штурм неба. Люди­на помітила планети — блукаючі зорі, простежила їхні шляхи; людина визначила місце Землі в просторі, роз­гадала і відтворила в своєму мозкові будову Сонячної системи… Прагнучи все далі проникнути в глибини Все­світу, людина винайшла оптичну трубу і спрямувала її на небо. Невтомна праця людської думки наближала сьогоднішній знаменний день. Могутніми зусиллями лю­дина спочатку опанувала повітряний океан, а тепер на­став час опанувати і безповітряний міжпланетний про­стір! Наша рідна радянська наука відкриває людству шлях до планет, шлях до невідомих таємниць природи в ім’я миру, в ім’я процвітання культури і добробуту всіх народів і рас: білих, чорних, червоних, жовтих. У нас чесна благородна мета, ось чому ми віримо в успіх, то­вариші!

В бурі оплесків потонули останні слова вченого.

Потім до мікрофона підійшов голова Комітету по організації перельоту і зачитав постанову уряду про експедицію. А тоді, забувши офіціальність, кинувся об­німати і цілувати астронавтів. Схвильовано вигукував:

— Щасти вам, друзі!

Останні хвилини на Землі. Гарячкові поцілунки, нер­вові потиски рук, обійми. І сльози, звичайно…

— Щасливого польоту!

Нарешті, екіпаж рушив до “Комети”. Ольгу наздо­ганяє заплакана мати, мокрими щоками притуляється до її обличчя.

— Це я так, Оленько, ти не зважай, будь весела, бадьора!

Автокран легко підняв їх до люка ракети. Прощаль­ні помахи рук, і люк за ними зачинився.

— Увага, товариші! — пролунав із репродуктора чийсь владний голос. — Незабаром ракета стартує. Про­понуємо негайно відійти від огорожі!

Люди неохоче почали відходити. Але всі голови були повернені туди, де в металевих фермах виблискувала проти сонця ракета. Голос із репродукторів усе вима­гав і вимагав одійти в “безпечні місця”. Зрештою на­товп одхлинув.

А біля центрального входу на ракетодром зчинився галас.

— Негайно пропустіть! — гукав до вартового чоловік у клітчастому костюмі. Він тримав на плечі кіноапа­рат. — Ви зриваєте нам зйомку!

— Запізнилися, наказано нікого не пропускати, — спокійно відповів вартовий.

Чоловік у клітчастому костюмі безпорадно оглядав­ся навколо, ніби шукаючи підтримки і співчуття. Очі його повеселішали, коли він побачив присадкуватого товстуна, що наближався сюди неквапливою ходою.

— Товаришу режисер! — гукнув до товстуна кіно­оператор. — Не пускає!

Режисер на диво спокійно відповів:

— Ну що ж, доведеться робити зйомки в павіль­йоні. Замовимо сценарій, вийде ще краще…

В цю мить загриміло, загуркотіло, наче обвалилися гори. Пружний гарячий вітер пригнув аж до землі гу­сту стіну акацій, вдарив по обличчях людей, здійняв хмару куряви.

Власне, самого старту ніхто з присутніх не помітив: то була коротка мить. Ракету побачили вже в голубій високості — швидка стріла заглиблювалась у небо. Гуркіт віддалявся, згасав, стріла зробилася рисочкою, цяточкою, і… зовсім зникла. її поглинув безмежний простір.

— Нічого, — спокійно сказав товстун до клітчастого, підводячись із землі і обтрушуючи костюм. — Це ми в павільйоні зробимо ще ефектніше!

Голосно перемовляючись, збуджені, схвильовані роз­ходились люди.

В польоті

В перші хвилини після старту члени екіпажу “Ко­мети” відчували себе так, як і в звичайній, не косміч­ній ракеті. “Комета” пронизала атмосферу з швидкістю 2000 кілометрів на годину — дуже повільно, порівню­ючи з космічною швидкістю і досить-таки швидко су­проти літака. А головне, що ця швидкість була цілком безпечна і для людей, і для самого літального апара­та. Людям не важко було переносити пришвидшення, а ракета не розігрілася від тертя об повітря.

Перед очима відважних мандрівників розгорнулась велична картина. Земля спочатку показалась грандіоз­ною таріллю, вінця якої все здіймались і здіймались угору. Потім вона ніби повернулась, стала на ребро — і вже не таріль, а безкрая сіра стіна здіймалася з боку ракети.

Іван Макарович, Микола Загорський, Ольга і Пет­ров, повернувши крісла до ілюмінаторів, спостерігали Землю, Михайло Мілько не зводив очей з приладів. Швидкість витікання газу, температура, тиск… — про все сповіщали йому стрілки, зелені лампочки.

Загорський час від часу крутив ручку кіноапарата.

— О, це — Індійський океан! — вигукнув він.

— А он бачу Індонезійські острови, Австралію, — кивнула головою Ольга, — ну точно, як на карті!

Могутні шари атмосфери вкривали Землю — голу­бий повітряний океан. Тільки звідси, за його межами видно, як обмиває він усю земну кулю. Срібляста, за­лита сонцем поверхня його спокійна, здавалось, непо­рушна. А там, в глибині, плавають густі масиви хмар, а ще нижче, на самому дні повітряного океану, — міста і села. Там живуть, працюють і мріють люди… Які вони маленькі супроти грандіозності стихій природи і які вони грандіозні, якщо підкорили собі Землю з усіма її океанами — водяними і повітряним!

Професор Плугар сидів, підперши щоку долонею, і мовчки дивився в ілюмінатор. Він і сам не знав чому, але на душі в нього було тоскно. Крізь прозору пелену атмосфери бачив чудові земні материки, дивовижні моря і океани, що сяяли під сонцем, неначе велетенські дзер­кала, і серце його стискалося. Мабуть, дуже любив Землю Іван Макарович!

А стіна земної поверхні, все віддаляючись від раке­ти, непомітно для ока почала перетворюватися в коло, і, нарешті, можна було охопити поглядом її всю — веле­тенський сяючий диск.

Михайло Мілько насупив брови: обчислювальна машина попередила, що через п’ять хвилин реактор за­працює на всю потужність, і тоді “Комета” помчить з космічною швидкістю.

— Іване Макаровичу! П’ять хвилин.

— По місцях! — скомандував Плугар.

Спинки крісел відхилилися, і ось це вже не крісла, а зручні ліжка. Вони щільно обхоплюють тіло з трьох боків, мандрівники затиснуті в них, як у великих фут­лярах. Так їм легше буде переносити наростання швид­кості… Раптом ракету неначе сіпнуло. Все її металеве тіло здригнулося, наповнилося звуковими хвилями, за­гриміло, загуло несамовито, ледве витримуючи натиск розпеченої стихії газів. З пришвидшенням руху наро­стало відчуття страшної ваги. На людей неначе нава­лився невидимий вантаж, вони лежали ніби налиті оло­вом. Усе меркло, туманилось перед очима.

“Невже не витримаю? — з острахом подумав Плу­гар. — Невже не витримаю?”

Микола Загорський поринув у забуття, йому зда­лося, що він веде передачу, і пошерхлі губи його ше­потіли: “Я — “Комета”. Ідемо по курсу, почуваємо себе добре!”

Ольга дивилася на ілюмінатор і чомусь пригадала зелену траву ракетодрому.

А за ракетою було чорне небо, всіяне зорями. Сяяв усе ще великий диск Землі, палахкотіло Сонце і яс­крів Місяць.

Ракета мчала все швидше і швидше. Тут, у безпо­вітряному просторі, можна було не боятися розігріван­ня її стін.

Коли стрілка тахометра — приладу, що показує швидкість, — дійшла до цифри “8”, електронна машина блискавично послала імпульс на автоматику, і рокіт двигуна обірвався. У кожного в голові неначе джмелі гули, але тиша вже брала верх.

Всі відчули себе зовсім легко, навіть занадто легко. Тепер, коли не було пришвидшення і ракета за інер­цією мчала з постійною швидкістю — 8 кілометрів на секунду, люди зовсім втратили вагу. Це вони відчули Ще й не встаючи із своїх ліжок. Першим підвівся Петров.

— Обережно, товариші,— попередив Плугар. Професорове попередження про обережність Петров почув уже під стелею — він висів у повітрі, не­зграбно дригаючи ногами і розмахуючи руками. На його обличчі було здивування і розгубленість. Загорський голосно засміявся:

— Та ти, я бачу, добрий акробат!

Ольга теж розсміялася, побачивши геолога в тако­му кумедному положенні.

Та Петров зметикував, штовхнув ногою об стелю і, описавши складну траєкторію, став на підлозі. Вона відштовхнула його, мов пружина, але Петров мит­тю вхопився за поручні. М’язи в нього, видно, так і грали, здається, стукни він кулаком — і стіна проло­миться.

— Тут, брат, мимоволі станеш акробатом! — усміх­нувся Петров.

— Не робіть різких рухів, товариші, — порадив Іван Макарович. — Не забувайте, що пересуватись по кабіні треба, тримаючись за поручні.

— Ось так! — весело вигукнув Загорський, стукнув­ши обома руками по товстій спинці свого крісла. І від­разу ж опинився під стелею.

— Ого! — вигукнув Петров. — Ти, брат, спритний. Ні­який канатоходець не зрівняється з тобою! Та не бор­сайся, я тобі допоможу.

Однією рукою тримаючись за поручні, прикріплені до стінки ракети, другою він впіймав Загорського за ногу і майже без ніякого зусилля опустив його на під­логу.

— Оце так штука! — бурмотів радист. — Тільки по­думати…

Ще під час підготовки до польоту всі знали про це явище, навіть робили експерименти з падаючою кабі­ною, в якій на коротку мить зникало відчуття ваги. Але тепер цілковите зникнення ваги практично було для всіх несподіванкою.

…“Комета” мчала в міжпланетному просторі із швид­кістю 8 кілометрів на секунду. Так показували прила­ди, але члени екіпажу не відчували цієї швидкості. Навпаки, здавалося, що ракета стоїть, вірніше — ви­сить на одному місці! З правого боку весь час палах­котіло Сонце, увінчане вогненною короною, поблизу нього і по всьому чорному небі сяяли зорі та планети. Віддалі до них були такі великі, що переміщення ракети не вносило ніяких змін в конфігурацію неба. Хіба що зменшувався диск Землі і одночасно виростав Мі­сяць. Але око не могло цього вловити.

З кожною хвилиною космічний корабель наближав­ся до Троянди космосу. Розумні чутливі автомати вели його по заздалегідь обчисленій траєкторії, яка в певній точці перетинається з орбітою штучного супутника. Що ж до Сонця, то з його притягальною силою кора­бель Івана Плугаря не боровся: “Комета”, рухаючись у системі Земля–Місяць, ішла фактично по земній ор­біті. Відхилити рух ракети Сонце не могло, бо, крім власної швидкості, вона зберігала і ту швидкість, з якою мчить Земля, — 30 кілометрів на секунду. Цих складених швидкостей було досить, щоб раке­та могла вільно рухатись у межах системи Земля–Місяць.

Причалити до Троянди — це вже буде робота меха­ніка. А поки що він замріяно дивиться в ілюмінатор на чорне небо. Зорі на ньому різноколірні: одні жевріють, неначе вугілля в каміні, інші скидаються на фіолетові чорнильні плями, ще інші — на розплавлене срібло… Загорський передає і одержує радіограми і час від часу робить зйомки Сонця. Іван Макарович, поклавши на коліна товстий зошит, записує свої спостереження і поглядає на прилади. Електронна обчислювальна ма­шина весь час показує віддаль до Троянди — в кіло­метрах і хвилинах. Цифри тануть, меншають з кожною секундою… Іван Макарович подає команду:

— Мілько! За локатор.

Михайло відразу зайняв місце біля екрана радіо­локатора, уп’явся в нього своїми чорними очима. Не­забаром він побачив те, чого чекав. Справа на екрані з’явилася маленька зірочка. Вона досить енергійно ру­халась до лінії, яка означає напрям польоту “Комети”.

— Троянда на екрані! — урочисто вигукнув Мілько.

Троянда космосу

Своїми обрисами радянський супутник Землі і справ­ді нагадує троянду, особливо здалеку. Трохи нахилене “стебло”, на верхньому кінці якого — “квітка”. Чим ближче, тим видніші стають елементи конструкції. “Квітка” — це величезне колесо, змонтоване із контей­нерів. Сонячним блиском спалахують на ньому ілюмінатори-вікна. В центрі, на ажурному плетиві радіаль­них ферм, здіймається кілька овальних щитів, зробле­них із напівпровідникових елементів. Це — енергетичне серце міжпланетної станції. Сонячні промені, впавши на ці чудодійні пелюстки, тут же перетворюються г електричний струм і проводами-артеріями течуть по складному організму Троянди. Вони опалюють кают, гріють воду у ваннах, варять їжу, вони живлять лока­тори, потужну радіостанцію, підтримують постійну тем­пературу в оранжереї… А сонячного сяйва тут же океан!

Троянда космосу — найбільший із трьох супутників, споруджених трьома великими державами. По різних ор­бітах обертаються вони навколо Землі, що, звичайно, утруднює астронавігацію, яка робить тільки перші, можна сказати, дитячі кроки. В багатьох країнах роз­гортається рух за об’єднання цих трьох супутників і створення єдиного науково-дослідного заатмосферного інституту під егідою ООН. Технічно цей задум здій­снити легка — досить включити двигуни і вийти на умовлену орбіту. Та на перешкоді, як відомо, стоять інші причини…

В довгій трубі “стебла” влаштовано склади, май­стерні. Там же, в самому низу — реактивний двигун, потрібний на випадок зміни швидкості обертання. А по своїй орбіті Троянда мчить за інерцією, зберігаючи ту швидкість, яку одержала спочатку. І не дивно: ніщо не гальмує її руху, тут же немає жодної молекули по­вітря! В холодній мертвій тиші міжпланетного простору мандрує наша Троянда навколо Землі, а разом з нею і навколо Сонця. Всередині в ній лунають голо­си, там — атмосфера, тепло, там — життя.

…Мілько не відривав очей од екрана локатора. Від­даль до Троянди швидко зменшувалась. Тепер уже не зірка, а мініатюрна квіточка пливла по матовій по­верхні екрана. Незабаром її стало видно і простим оком. Усі скупчилися бі­ля великого лобового ілюмі­натора.

Троянда більшала, буквально виростала на очах.

— По місцях! — наказав Іван Макарович.

Як тільки Троянда наблизилась до орбіти “Комети”, Мілько всього на дві секунди включив двигун. “Ко­мета”, описавши криву, наздогнала Троянду. їх відді­ляла відстань в кілька десятків метрів.

Це було цікаве видовище! Над “Кометою” високо здій­мався, поволі обертаючись, велетенський корпус Тро­ян­ди.

Мілько витирав із чола піт, Загорський стежив за ро­бо­тою радіоапаратури, що підтримувала двосторон­ній зв’язок із сусідами.

— З благополучним прибуттям вас, дорогі товари­ші! — пробасила Троянда.

— Дякуємо, — відказав у мікрофон Іван Макаро­вим. — Ми готові шлюзуватись.

— Ми готові до прийому, — прогримів бас.

Усі наділи скафандри, припасували запасні кисне­ві прилади і ранці з невеликими “ракетними” балона­ми. Адже діставатися на Троянду треба через безпо­вітряний простір.

Мілько і Загорський знали, що їм робити. Вони му­сять забезпечити зарядку порожніх баків водою. Гео­лог Петров горів бажанням ознайомитися з будовою штучного супутника. Ну, а Ольга — спецкор газети “Дзвени, наша пісне!”, журналів “Бадьора старість” та “Агу!” — мала зов­сім залишити космічний корабель, щоб стати членом колективу Троянди.

Першим через герметичну камеру біля люка ви­йшли з ракети Загорський і Мілько. За ними кинувся Петров. Іван Макарович припасовував ранець і крізь окуляри в шоломі поглядав на дочку. Чи часом не боїть­ся? Щось довго возиться…

— Ольго!

— Готово!

Удвох з батьком Ольга зайшла до камери. Щільно засунулись двері. Іван Макарович включив насос. Коли він перекачав повітря в ракету, відкрився зовнішній люк, Ольга стала на порозі і з жахом побачила чорну безодню, що відділяла їх від Троянди. Як туди стри­бати? Знала, що тіла тут не мають ваги, що впасти нікуди не можна, але ж… Неймовірне провалля, в якому рояться зорі, паморочить і… тягне до себе! Треба злег­ка натиснути кнопку, з балончика на спині вирветься струмінь газу і штовхне вперед… А там — ухопитися за поручні… Все це Ольга добре знає…

— Чому ти зупинилась? — почула батьків голос у навушниках шолома.

— Любуюсь! — іронічно відповіла Ольга і, прикусив­ши губу, наважилась — торкнула кнопку. Здалося, наче хтось легенько штовхнув у спину, і вона попливла, по­пливла, нікуди не падаючи! Ось і поручні шлюзу Тро­янди. Вхопилась, легко зайшла в досить просторе кругле приміщення. Не встигла й оглянутися, як біля неї вже стояв батько.

— Ну як, Олю?

— Неймовірно!

— Боялася?

— Дуже! — голос її бринів збуджено і… весело.

Герметичні двері за ними зачинилися. Шлюз напов­нився повітрям. Знявши скафандри і тримаючи їх на руках, наче плащі, Ольга та Іван Макарович потрапи­ли в шахту з ліфтом. У ліфті їх чекав Петров. Геолог ¹ мусь не скинув скафандра, а лише відхилив шолом. Сидів, ухопившись за ліве коліно. Обличчя його пере­косила болісна гримаса.

— Що з вами? — стривожився Плугар.

— Та, розумієте, Іване Макаровичу… Коліно… Не розрахував стрибка і стукнувся.

Плугар спохмурнів. Це ж надзвичайний випадок! І скільки разів нагадував він про обережність… Повер­нувся до мікрофона, вмонтованого в стінці ліфта. На­тиснув кнопку.

— Товаришу директор! Трапилось нещастя. Петров ушкодив собі коліно.

— Єрмил Єрмилович? — обізвався бас. — Шкода. Підніметесь — я накажу зменшити обертання, щоб йому легше було дістатися в санчастину. Наша астромедицина підремонтує його!

Петров, перемагаючи біль, усміхнувся.

— Може у вас звичайний вивих, Єрмиле Єрмиловичу, — заспокоювала його Ольга, — то це не страшно.

— Та воно то нічого не страшно… От тільки невчас­но все це…

Ліфт підняв їх по “стеблу”, і вони вийшли в дуго­вий коридор самої “квітки”. Тут їх зустрів засмаглий чоловік у білому халаті. Привітавшись, він легко взяв Петрова попідруки і майже поніс по коридору. Ользі було жаль Петрова. Такий жвавий, рухливий, міцний чоловік — і на тобі… Бідний, він не може стати на ногу.

Зліва в ілюмінатори виднілися високі овальні щити, справа — до коридору виходили двері службових при­міщень, лабораторій, житлових кімнат. Всі приміщення, очевидно, були зовсім ізольовані на випадок попадан­ня метеорита. Замість вогнегасників у коридорі чер­воніли запасні балони з киснем. Висіли також ска­фандри.

Двері директорського кабінету відчинилися всере­дину, і назустріч Івану Макаровичу та Ользі вийшов на диво маленький чоловік з великою гривою вогнен­ного волосся. Чувши директорський бас по радіо, Оль­га уявляла собі велетня. Тепер, побачивши цього щуп­ленького, подумала, що це хтось із лаборантів, але ні в якому разі не директор.

— Прошу, любі мої космонавти! — прогримів добро­зичливим басом чоловічок, трохи схилившись і пока­зуючи рукою в приміщення.

Це був директор!

Іван Макарович привітався з ним, як з давнім зна­йомим, і відрекомендував Ольгу.

Директорський кабінет був, очевидно, і лаборато­рією. Більшу його частину займали довгі столи і сте­лажі з різноманітними приладами, що поблискували нікелем і склом. Посередині у великій кадужці стояла широколиста пальма. Ольга завважила, що над нею в стелі є ілюмінатор, крізь який ллються потоки сонячного світла. В кутку до стіни прироблене ліжко — гамак на металевих кронштейнах. Видно, кожен кубічний метр тут використовують максимально…

Директор сів до свого робочого столу, щось там поворожив, і на стіні спалахнув екран телевізора. Ста­ло видно нижню частину “Комети” і дві постаті в ска­фандрах— вони припасовували товстелезний шланг до круглого люка ракети.

— Ваші баки наповнять вчасно, — пробасив дирек­тор, — так що не доведеться разом з нами облетіти навколо матінки-Землі…

— Так, часу не хочеться втрачати, — сказав Іван Макарович, — хоча у вас тут і дуже цікаво, Я поки що хотів би побувати в обсерваторії і подивитися на нашу прекрасну Селену[1].

— Прошу! Тут вам не заважатиме атмосфера. А коли повернетеся — покажу щось таке, що ви ахне­те!— засміявся директор, трясучи своєю рудою шеве­люрою.

Він розповів, як дістатися в обсерваторію, і, зачи­нивши за Плугарем двері, звернувся до Ольги:

— Сподіваюся, що ви влаштуєтесь у нас добре. Ви, здається, працюєте над кандидатською дисертацією? (Ольга кивнула). Ну, от і чудово. Тут є над чим зами­слитись. Раджу вам дослідити нову хворобу, яку ми умовно назвали “Страх простору”. Виявляється, що на нервову систему людини негативно впливає безмежжя космічного простору. Вона звикла до Землі…

Ольга сиділа, поклавши руки на коліна, і з цікавістю слухала міркування директора. Вона відчула, як ця непо­казна собою людина захоплює її широтою свого мис­лення, багатогранністю світосприймання.

— Бачите, — гудів директорський бас, — умовності земного життя склалися історично. Відчуття ваги, об­меженість горизонту… А тут — усе незвичне, все не таке! Та от побудете — самі відчуєте, Ольго Іванівно. Це я, так би мовити, в порядку профілактики.

О, коли б він знав, які думки снували зараз в Ольжиній голові! Не змальовував би, напевне, наукових можливостей Троянди космосу. Краска залила Ользі обличчя так, що й веснянок було не видно. Кілька разів починала говорити, але ніяк не наважувалась! А час ішов, скоро повернеться батько — і тоді буде пізно…

— Я хотіла попросити вас, товаришу директор, до­помогти мені в одній справі…

І вона розповіла про свій задум.

Сюрпризи директора Троянди

— Ну, що ви скажете про наш інструмент? — спитав директор Івана Макаровича, коли той повернувся з об­серваторії.

— Це якесь чудо! — у захваті промовив космонавт. — Сила його надзвичайна. Я сподівався, звичайно, що тут застосовуються збільшення в тисячі разів, але такого… Скажу відверто: такого збільшення і такої чіткості я не чекав.

Директор усміхнувся:

— Так, умови спостережень за планетами і навіть зорями перевершили наші сподівання. Сідайте, будь ласка.

— Вже тільки заради цієї обсерваторії варто було спорудити супутника,— продовжував Іван Макаровим, сідаючи на металевий стілець, який був прикріплений до підлоги біля столу.— Я розглядав місце нашої по­садки. Видно, як на долоні! Вважаю, що вибір наш правильний.

Вони заговорили про дозволяючу силу телескопа, посадку на Місяць; уточнили порядок радіозв’язку з Трояндою, яка буде ретрансляційною станцією між Мі­сяцем і Землею. Радіохвилі з “Комети” линутимуть до її антен і, посилені в багато разів, штурмуватимуть повітряний панцир Землі, щоб там потекти в репро­дуктори…

— Ох, і господар же з мене! — підвівся директор. — Гостей же, здається треба пригощати? — Він зняв салфетку, і Плугар побачив на столі купу… бананів. — Прошу, це в наших тропіках… Скоро будуть і ананаси!

Іван Макарович із задоволенням їв банани. Соко­виті ніжні плоди приємно освіжали йому горло.

— А тепер я вам зроблю сюрприз. — Директор ви­йняв із шухляди пачку фотографій і подав їх Івану Ма­ка­ровичу. Плугар почав розглядати. Це були фотогра­фії неба. На фоні далеких зірок біліли більші й менші кружечки, о, та вони групуються навколо центрального тіла!

— Це що — Юпітерова сім’я? — міркував уголос Плугар. — Але ж я не бачу на його диску характерних смуг!

— У тому не то й справа, Іване Макаровичу, що це не Юпітер. Це фотографія зовсім іншої планетної си­стеми. В інфрачервоних променях.

— Що ви кажете! Яка ж це зірка?

— Проксіма Центавра із своїми чотирма планета­ми. Тепер ми закінчуємо обчислення їхніх орбіт…

Очі в них сяяли від захоплення. Плугар кинувся тис­нути директорові руку:

— Це таке відкриття, таке відкриття!.. Вітаю, щиро вітаю вас…

— Дякую, Іване Макаровичу.

Ні, закоханий не з таким хвилюванням дивиться на портрет омріяної дівчини, як оці двоє — на фото да­лекої планетної системи! Про існування інших соняч­них систем давно висловлювали різні міркування, при­пущення, але все ж таки наша лишалася в одному екземплярі… А тепер, ось вони, сусіди! Світло, що лине з швидкістю майже триста тисяч кілометрів на секун­ду, доходить до нас від Проксіми більше як за чотири роки. Таку віддаль, таку безодню важко навіть уяви­ти, але там є рій планет, що обертаються навколо сво­го “сонця”… Може, на них і життя є? Може, там ро­зумні істоти впіймали промінь нашого Сонця?

Замислені, сиділи вчені в цьому металевому ящику на маленькій штучній планетці. Променем далекої зір­ки велич Всесвіту заглянула їм у душу і на якусь мить ніби загіпнотизувала їх. Але справ багато, а життя таке коротке — треба діяти!

— Будете летіти назад — відвезете ці фотографії в Академію.

— Охоче!

За допомогою телевізора перевірили готовність екі­пажу “Комети” до відльоту. Мілько і Загорський саме закінчили заряджати баки. Іван Макарович наказав їм зайняти свої місця в ракеті. Ольга сиділа в санчасти­ні: там лежав Петров, нога його вже була в гіпсі,

— Як ви себе почуваєте, Єрмиле Єрмиловичу? — спитав по радіотелефону Плугар.

Петров повернувся обличчям до екрана:

— Дякую, Іване Макаровичу. Щастить мені, як утопленику. Доведеться з місяць лежати…

— Ну що ж… Бажаю вам одужання і… обачності! Екран погас.

— А тепер, так би мовити, організаційне питання, — звернувся Іван Макарович до директора. — Чи не могли б ви відпустити з нами когось із добровольців?

Директор п’ятірнею розчесав своє огнисте волосся, і воно ніби спалахнуло в проміннях сонця.

— Тут уже була розмова на цю тему. Доброво­лець є.

— Хто?

— Ольга Плугар.

— Ви подумайте, яка дипломатка! — Іван Макарович сплеснув руками. — Ні, ні, на Місяць я її не візьму. Категорично! Вона мене обійшла з оцим призначенням до вас, а тепер… Ні! Прошу послати когось іншого. — Плугар втомлено сів на стілець.— І що за проява! їй би треба було народитися хлопцем…

Директор усміхнувся.

— А я не бачу причини їй відмовити. Послати з вами когось іншого — це значить відірвати від робо­ти, порушити її ритм. А Ольга Плугар ще не включи­лася… Це не позначиться на програмі наших дослі­джень. І потім, хоч ви й пройшли медичну підготовку, але лікар може стати вам у пригоді…

Іван Макарович подивився на годинника.

— Де вона?

Директор викликав Ольгу. Вона стала коло батька зосереджена, трохи насуплена. Плугар подивився на неї сердитим оком. Дівчина зблідла, веснянки виступили ще дужче. Запала тиша. Губи в Івана Макаровича сіп­нулися, він хотів щось сказати, але тільки махнув рукою.

— Тут у вас самі сюрпризи, — Плугар подав дирек­торові руку, обличчя його проясніло. — Бувайте здорові!

— Щасливої подорожі!

Ольга з жаром потиснула руку директорові. Некра­сиве її обличчя стало привабливим, очі світилися три­вожним щастям.

Ліфт опустив їх униз, до повітряного шлюзу,

Надіваючи скафандр, Іван Макарович примирливо спитав:

— А ти хоч трохи з геологією знайома?

— Не турбуйтеся, тату, я вас не підведу!

Цього разу Ольга без вагань зробила стрибок че­рез безодню.

Подорож “Комети” триває

Знову гуркіт двигуна… Затиснута в своєму пружно­му ліжку, Ольга не бачила, як швидко віддалялась од них гостинна Троянда. Коли гази в соплі перестали бу­шувати, і всі підвелися, міжпланетна станція виднілася на екрану квіточкою, нарешті, зовсім зникла.

Тепер локатор обмацував уже Місяць, Ольга наділа захисні окуляри і припала до Ілюмі­натора, в який било сонце. Гігантські вогненні вихори здіймалися на ньому. А поряд, на чорному фоні, яскра­во світили зірки..,

— Подивіться! — вигукнула Ольга. — Он комета. Біля самісінького Сонця. А хвіст який пишний!

Іван Макарович повернув голову, ствердно кивнув:

— Так, це комета, але яка?

Він підвівся з крісла, відхилив його сидіння — там була складена спеціальна бібліотечка — і дістав каталог-довідник. Пильно шукав, але ніяк не міг знайти поміче­ної Ольгою комети. Обличчя його повеселішало, він подивився на дочку потеплілими очима;

— Схоже, що ти відкрила нову комету! В каталогах її немає.

Загорський навів на Сонце і на невідому мандрів­ницю об’єктив кіноапарата.

— Нова комета “Ольга Плугар” зафіксована!

— Передайте радіограму, — сказав Іван Макарович, — а назву кометі дасть вчена рада Пулковської обсерва­торії.

Загорський радирував координати поміченої комети, Ольга дивилася на неї і дивувалася, що комету не за­топлює сонячне проміння.

Михайло Мілько сидів у своєму кріслі, згорбившись, уп’явшись очима в щит з різноманітними приладами. Це ж уже й посадка скоро — посадка на іншу планету… Небезпечна, рискована посадка.

Загорський поправив на грудях мікрофон з чорною ебонітовою трубкою: приготувався передати на Землю радіограму.

Та ось обличчя його чомусь стало заклопотано-тривожним, насупилися брови. Він повернувся до Івана Макаровича:

— Передавач не працює.

— Причина? — Іван Макарович відхилився від ілюмінатора і пильними очима подивився на ра­диста.

— Вийшла з ладу зовнішня антена,

— Можете полагодити зараз?

— Спробую.

— Гаразд. Спробуйте, товаришу Загорський,

Радист підвівся з свого крісла, узяв скафандр і по­чав одягатися. Ольга з цікавістю, навіть із прихованою тривогою дивилася на юнака. Невже він вийде з ракети? Вони ж мчать з такою величезною швидкістю! І навіщо батько дозволив йому?

Коли Загорський одягся, Іван Макарович перевірив електричну обігрівальну сіть скафандра і спитав:

— Як ви дихаєте, Загорський?

— Добре, кисень подається в достатній кількості, — почувся приглушений голос радиста.

— Беріть, що треба, зараз вийдете.

В Ольги аж мороз пробіг поза шкірою. “Зараз ви­йдете…” Куди? У простір між Місяцем і Землею? Це ж безодня!..

Взявши запасні штирки антени і схожі на фари рефлектори з їжачками тонких дротиків усередині та потрібні інструменти, радист зайшов у повітряний шлюз.

— Знаєте, Загорський, — радив Іван Макарович, — я думаю, що краще там не дивитися нікуди, окрім ракети… Головне — обережність!

Микола закрив за собою двері шлюзу…

В безодні

Відсунувши люк, Микола Загорський став на його порозі. А через те, що отвір був невеликий і не можна було випростатись, Микола вхопився лівою рукою за верхній його обід і відхилився. Тепер він стояв увесь назовні, лише ногами обпирався об поріг люка.

Диво-дивне! Йому здавалося, що ракета висить на одному місці, висить зовсім непорушно! Він, звичайно, добре знав, що раз навколо безповітряний простір, то ніякого вітру бути не може, але все ж свідомість не могла примиритися з цим. Ну, як же це так — ракета мчить із швидкістю 12 кілометрів на секунду — тільки подумати! — а руху не помітно! Нема ж нічого — двиг­тіння, вітру, ніяких предметів поблизу. Ні слух, ні зір, ні дотик не сигналізують мозкові про рух!

Тут, зовні, небо було ще чорнішим, а зорі та Сонце ще прекраснішими. Зорі — червонуваті, жовті, білі, голубі… Здавалося, тисячами здивованих сяючих очей дивиться Всесвіт на оцих синів Землі. Микола стояв, як зачарований, навіть забув чого вийшов, йому лячно стало перед величчю природи космосу, неприкритою від очей голубим шовком неба…

Та якщо відчуття нічого не говорили юнакові про рух, то про температурні умови повідомили швидко Правий бік припекло. Спочатку Микола подумав, що, може, лопнув ізолятор на його електричній “плитці”, а потім догадався, що то припекло Сонце. І він повер­нувся лицем до хвоста ракети, підставляючи Сонцю лівий бік. Повернувся — і ледве не скрикнув від зди­вування: так чудесно сяяла на чорному небі рідна Земля! Великий сріблястоголубий диск. Видно обриси материків, правда, не чітко, бо атмосфера, хоч вона й прозорим шаром укутує Землю, а все ж розмиває для ока різкі лінії. Якийсь дивний настрій охопив Загорського.

Земля, Земля… Вона мчить в одвічному леті, повер­таючи до Сонця свої боки. День і ніч, як брат і сестра, тримають її в своїх обіймах. Відбувається кругообіг живої і неживої матерії — невпинний, могутній. І хто вкаже між ними грань? От все проходить там під голу­бим атмосферним склепінням: народжуються і вмирають цілі покоління, але мозок людський працює й удоско­налюється. Добрі умови створила природа для його розвитку! І не даремно: через людський мозок вона осмислила сама себе.

Загорський задуманими очима дивився на свою пла­нету.

“Повітряного шлейфа” — видовження атмосферної оболонки Землі, про яке говорять деякі вчені,— він не помітив. Може тому, що “шлейф” той дуже розрідже­ний, а може, він взагалі не існує. А Загорський якраз і не вірив у його існування, бо жоден з астрономів не помітив такого “шлейфа” у Венери, при спостереженні її проходження по диску Сонця. Срібний ободок її ат­мосфери має кругом однакову товщину. А якщо Венера не придбала “шлейфа”, то чому накидають його Землі?

Так думав Микола Загорський, стоячи на космічній ракеті. Полюбувавшись матір’ю-Землею, він подивився вниз… і ніякого “низу” не відчув, йому здалося, що він дивиться вгору. Повертав голову і туди й сюди, а відчуття “низу” не з’являлося. Тоді він глянув собі під ноги — отам “низ”! Те, на чому стоїш, і є “низом”.

Він спробував пустити руку і.., нікуди не впав. Але наступної миті все ж ухопився за скобу. Зусиллям волі перемагаючи страх, що сковував рухи, почав пересу­ватись по обшивці од люка до носової частини ракети — від скоби до скоби. Ось просто під ногами біліють лі­тери — назва їхнього корабля. Але чому внизу? Микола ж знає — напис зроблено збоку… А от і боковий ілюмінатор, теж під ногами. Побачив — професор щось говорить Мількові…

Потроху звикнувши до обстановки, Загорський зро­зумів, що тепер цілою планетою для нього є ракета, і він, справді, може пересуватись по ній як завгодно, може обійти її кругом!

Усі ці міркування якось ніби “унормували” обста­новку, уподібнили її до звичайної, а головне — надали бадьорості і сміливості. Та й справді, чого Миколі боя­тися? Хіба тут діють не такі самі фізичні закони, як і на Землі? Він пригадав свої альпіністські походи… Але ні, навіть на високих гірських вершинах його не охоплю­вало таке дивовижне почуття. Там, скільки не глянь, розстилалася перед тобою земля. А тут… Навколо — чорна безодня. Вона оточує тебе зі всіх боків — безмеж­на, таємнича. Заглядає тобі в душу міріадами немигаючих різноколірних зірок.., Мурашки пробігають по тілу…

Діставшись до носової частини ракети, Микола по­дивився в радіорефлектор — він був посічений, неначе по ньому стріляли густою шрапнеллю. Помітив і на обшивці густі подряпини. Значить, на ракету натрапив рій дрібних метеоритиків…

Замінити радіофару Загорському було неважко. Та коли він повертався назад, до люка, з ним трапилась пригода. Микола осмілів і звівся на рівні ноги, навіть не здогадуючись, яка несподіванка чекає на нього. Все сталося блискавично. Тільки він зробив крок по ракеті, як у ту ж мить відштовхнувся, відлетів од неї, як м’яч. Морозом сипнуло йому поза шкірою: сила притягання ракети мізерна, і він падає в безодню!

— Рятуйте! — гукнув щосили в мікрофон. — Падаю, падаю!

Безпорадно махав руками, дригав ногами, ніби шу­каючи точку опори.

У навушниках йому почувся голос Івана Макаровича:

— А про балон забули?

— Ах, так, — ракетний балон!..

Натиснув на кнопку — його різко штовхнуло до “Комети”. Але, видно, він не розрахував напрямку, бо пролетів мимо металевого тіла своєї “планети”. З жахом побачив, що вона віддаляється в протилежний бік…

— Спокійно, товаришу Загорський! — знову пролу­нав голос Івана Макаровича.— Чого ви так розгубились? Я вам допоможу!

“Справді, — подумав Микола,— спокій і витримка! Моє ж тіло зберігає ту саму швидкість, що й ракета, отже, від неї не відстане… А кисень? Кисню є на кілька годин. От наближення до Місяця — це загроза!” Три­вога пройняла кожну його клітину. Космічний корабель наближається до афелія своєї орбіти — точки, в якій швидкість ракети зменшується, і вона почне поворот на другу дугу еліпса. Поблизу афелія Мілько включить мотор, поверне ракету, щоб зовсім нейтралізувати її швидкість, і тоді вона потрапить під вплив тяжіння Місяця. Почнеться спуск… “Скільки ж лишається часу? — тривожно думав Загорський.— Невже я не встигну…” Почуття небезпеки холодом проймало душу. Але внутрішній голос говорив йому: правильно кори­стуйся своїм ракетним балоном!

Гігантським осяйним поясом змикався Чумацький шлях — він був усюди, куди б Микола не кинув тривож­ний погляд: угорі, внизу. На Землі можна бачити тільки частину Чумацького шляху — ту, що над головою. А тут — суцільне коло його, бо під ногами немає нічого, ніщо не закриває безмежного простору!

А може, все це сниться Миколі — і чорне, всіяне різ­но­бар­вними зорями небо, і корпус ракети, що ніби висить не­по­рушно, і взагалі вся оця неймовірна, фан­тастична експедиція — може, це якесь марення? Холод­ний піт виступив на скро­нях: “Ні, ні, що це я…— поду­мав Микола.— Таке дурне в го­ло­ву лізе… Нерви, нерви…” Він заплющив очі і чомусь від­разу уявив себе малень­ким хлопчиком у бабусиному саду. Со­нячно так, гарно. Він хоче дістати червонобоке яблуко — онде во­но висить на тонюсінькій вершині! Спритно лізе він угору по слизьких гілках, і лячно, і зірвати ж кортить. Та хтось уже гу­кає його — здалека, здалека: “Миколо! Миколо! Чи у вас ра­діо зіпсувалось?” Яке радіо? Ах так… Це в навушниках — го­лос Івана Макаровича.

Загорський ніби прокидається від сну, до нього по­вер­та­ється свідомість.

— Ви чуєте, Миколо? Наближайтеся сюди, а я кину вам трос!

Тепер Загорський побачив професора. Він стояв на по­ро­зі люка, тримаючись за скобу.

Загорський натиснув кнопку. Коли він пропливав повз ра­кету, Іван Макаровим кинув трос, але кінець його пролетів за кілька метрів од Миколи. Тоді робили нову спробу. Микола зно­ву випускав із балончика газ, щоб його штовхнуло до ра­кети… Нарешті, впіймав трос. Іван Макарович легко підтягнув його до люка.

— Жахлива недбалість! — відчитував він радиста вже все­редині корабля. — Не прив’язатися до ракети!

Ольга і Михайло дивилися на Миколу неначе після довгої розлуки. А він, поглядаючи в ілюмінатор і, ма­буть, не вірячи самому собі, запитував:

— Невже я був у безодні?

Там, де не ступала нога людини

Минуло ще години дві польоту. Космічний корабель з гербом Радянського Союзу на металевій обшивці на­ближався до того місця в просторі, в якому починає переважати сила тяжіння Місяця. Якийсь час екіпаж обговорював пригоду з Миколою Загорським. Оля стрі­пувала своїм русявим волоссям і весело блискала очима. Михайло Мілько сміявся, поплескуючи Загорського по плечу. Один лише Іван Макарович сидів мовчазний. На високому лобі в нього збіглися зморшки. Він стежив за приладами і час від часу кидав погляди на своїх супутників. “Ви ще зовсім діти! — говорив його погляд.— Жартуєте над краєм безодні”.

Час ніби зупинився, але цифри на стрічці обчислю­вальної машини показували, що він мчить нестримно.

Місяць почав притягувати “Комету”. Треба було гальмувати її наростаючий рух. Всі наділи скафандри. Запрацював двигун. Металеве тіло ракети задрижало, шумливий вир звуків наповнив кабіну. Потік газу вихоп­лювався з бокового сопла, і величезний космічний кора­бель повернувся хвостом наперед. “Комета” падала на Місяць. Спочатку помалу, а далі швидше й швидше. Сила тяжіння Місяця захопила корабель у свої невидимі сіті, і він мчав до нічного світила з наростаючою швид­кістю.

Поверхня Місяця вже займала півнеба, і, так само, як раніше, Земля здавалася грандіозною таріллю.

Знову заревів двигун. “Комета”, стримувана газовим стовпом, плавно, немов на парашуті, опускалася на по­верхню Місяця.

Напружене чекання, урочистість запанували в кабі­ні. Всі знали, що їхня доля залежить тепер від механіка, від його вміння, його витримки, його точності. Це, зви­чайно, розумів і сам водій ракети Михайло Мілько. Він припав до пульта управління грудьми і, тримаючи паль­ці на білих кнопках, не відривав погляду від круглого екрана, На якому вимальовувались гостроребрі гори, чорні провалля, кратери…

Корабель опускався в районі південного полюса Місяця. Нежаркий полярний день — це ж найкращі умо­ви для роботи експедиції!

Завдання полягало в тому, щоб посадити корабель якщо не на самісінькому полюсі, то якомога ближче до нього. Так парашутисти спускаються в намічене коло.

— Земля, Земля! Я — “Комета”! йдемо на спуск, йдемо на спуск! — увесь час говорив Загорський у мікрофон.

Ольга дивилася на батька, на Мілька, і тисячі три­вожних думок шугало в її голові. Ось воно — сталося! Перші люди наближаються до поверхні супутника Землі! Наближаються… Чи не буде аварії? Михайло так спокійно, так упевнено сидить біля свого пульта… Все обійдеться гаразд, цей посадить! А як тоді назад, як стартуватиме на Землю? Тут же немає ракетодрому, немає естакади…

— Останні кілометри! — піднесено-тривожно вигу­кував Загорський у мікрофон. — За кілька хвилин…

Раптом ракета стукнулась, струсонулася, обірвалося ревіння реактора, і Ольга інстинктивно заплющила очі. Щось тверде ударило її по плечу, в голові блискавкою спалахнула думка: “Кінець”. І все поглинула темрява. Коли вона опритомніла, то побачила біля свого об­личчя флакон, що його тримала чиясь рука. Ця рука помітно дрижала. Потім почувся голос:

— Треба медицину рятувати!

“О, та це ж Загорський, — впізнала Ольга. — Ще й жартує”. Підвелася, перемагаючи біль. Міцною рукою Загорський підтримує її. Батько і Мілько, неначе заво­рожені, стоять біля ілюмінатора.

Загорський підвів її до другого ілюмінатора.

— Дивіться, Олю! — патетично вигукнув він, — і за­пам’ятайте цю мить!

Ольга подивилася і, крім чорної хмари, нічого не по­бачила.

— Що — на Місяці хмари? — здивувалася вона.

— Заспокойтеся, це — робота нашого Михайла, оця густа хмара.

— Як-то?

— Це він своїм двигуном розтривожив мільйоннолітній пил нашого супутника. Як ви гадаєте, Іване Макаровичу, оцю хмару видно… там, на Землі?

— В потужні телескопи, мабуть, видно… — задумливо промовив Плугар і підійшов до Загорського та дочки. — А ви придивіться до цієї хмари пилу — вона дуже ці­кава. Помічаєте — не клубочиться, осідає рівномірно, бачите — он камінь, а падає гак само, як пилинка!

Справді, в пронизаній сонячним промінням куряві не було клубочіння, такого характерного на Землі. По­тужні струмені газу, які ще кілька хвилин тому вири­валися з реактора, зняли вгору не тільки дрібний пил, а й чимало каміння. Тепер усе це повільно осідало.

— Так, атмосфери тут нема, навіть ріденької, — про­мовив Мілько.

— Не журіться, Михайле! — професор поклав руку на його плече. — Ми з собою привезли земної, радян­ської атмосфери!

Усім стало відразу веселіше на душі.

— Еге, без своєї атмосфери не потикайся нікуди: ні на Місяць, ні на Марс, ні на Венеру, — усміхнувся Загорський, весело поглядаючи на Ольгу.

Курява поволі осідала, і перед очима наших мандрівників поставав таємничий, загадковий краєвид.

Мілько посадив ракету на високе плато, що посту­пово переходило у велику долину, сточену горами. Вони здіймалися навколо зубчастою стіною. Від численних виступів, шпилів, схожих на руїни старовинних замків, падали чорні тіні, і, може, від цього гірський пояс вида­вався ще більшим.

— А що ото — чи не шляхи часом? — запитала Ольга, вказуючи на темні звивисті лінії, що перетинали долину в різних напрямах.

— То тріщини, — відповів Іван Макарович. — Отже, прибули! Зараз, товариші, почнемо нашу роботу.

Всі повернулись обличчями до командира експедиції. Іван Макарович продовжував:

— Ви, товаришу Мілько, огляньте моторну групу і всі механізми. Особливо перевірте кисневі прилади.

— Єсть!

— Ви, товаришу Загорський, негайно встановіть зв’язок із Землею.

— Єсть!

— А ти, Ольго, приготуй аптечку. На кожного з нас заведи картку — записуватимеш стан організму, як він реагуватиме на незвичну обстановку. Це дуже важливо. Все треба знати — температуру, пульс, кров’яний тиск, перевіряти зір, слух… Словом, як у хорошій поліклі­ніці. Ясно?

— Ясно!

— Без мого дозволу з корабля не виходити. Я пере­вірю дію космічного проміння — воно згубне для орга­нізму, а тут потоки його, цілі зливи, бо їх не затримує атмосфера. Виконуйте.

Кожен член екіпажу зайнявся дорученою справою. Мілько відкрив люк до енергетичного відділу, Іван Ма­карович дістав із шафи, вмонтованої в стіну, якісь при­лади і почав одягатися до виходу назовні. Ольга, роз­паковуючи медикаменти, з тривогою поглядала на батька. Ось він, старанно припасувавши скафандр із товстими свинцевими підошвами, зайшов до повітря­ного шлюзу. Двері зачинилися. Він вийшов!

Загорський урочисто кидав у мікрофон:

— Іван Макарович Плугар вийшов з корабля… Він уже там, де споконвіку не ступала нога людини!

Радіофара була спрямована на Землю, що величез­ним диском сріблилася на чорному небі, і хвилі, підсилені на Троянді, досягали старої планети трохи біль­ше, як за півтори секунди. Вони пробивали верхні шари земної атмосфери, несли на жадібні антени слова:

— …уже там, де споконвіку не ступала нога людини!

Із щоденника Ольги Плугар

“Батько звелів мені робити лікарські записи. А чо­му б не завести щоденника? Я ж зможу з ньому запи­сувати все-все: і події, і настрій, і розмови на Місяці… Ах, як шкода, що я не захопила магнітофона! А втім, не біда: Місяць — царство німе, немає повітря — не­має і звуків. Тут не запишеш на плівку тьохкання со­ловейка, бо навіть шуму вітру немає… Ось я бачила в ілюмінатор величезний камінь, а за ним цілий потік дрібніших зірвався з високої скелі (мабуть, сонце роз­жарило, ну й потріскались), не те що гуркоту — і гро­му не було, хоч би шарудіння! Беззвучно, зовсім без­звучно працює сонячна каменоломня. Я пишу, сидячи біля ілюмінатора. Мені добре видно батька. Обережно ступаючи, він пішов до краю оцього підвищення чи гори, де ми приземлились, вірніше сказати — примісячнились, бо ми ж на Місяці! Аж не віриться. Невже це не сон, а дійсність? А батько в скафандрі — ох і ку­медний! О, нахилився, щось підняв і розглядає… Пішов далі, за кучугуру каміння. Хоч би вже не заходив дале­ко, все-таки небезпечно. Хтозна, що воно там таке…

Хлопці займаються своїм ділом, зрідка перекидаю­чись короткими фразами. Помітно, що й Микола, і Ми­хайло намагаються приховати хвилювання і діяти так, ніби вони на Землі. Але очі, очі — швидкі, блискучі та ще нервові рухи виказують інше. Обличчя стомлені О, в мене теж. І легке головокружіння. Чого б воно? Треба взятися за свою аптеку, а то батько повернеть­ся, а я ще нічого не зробила…

Продовжую писати. Всі відпочивають, зараз і я за­сну.

Тільки-но я “розгорнула” свою поліклініку, як по­вернувся батько. Скинув скафандр, і я аж злякалась, побачивши його змучене обличчя.

— Ну як, товариші? — спитав батько.

— Добре! — вигукнув Мілько. — Все гаразд.

— А слабість відчуваєте? — продовжував батько. Микола зітхнув:

— Трохи є… А чому воно?

— А що скаже медицина? — батько звернувся до мене. Він поклав скафандр і сів у крісло.

— Та що ж… — відповіла я, — переліт, незвичка…

— Ех ти, незвичка! — батько весело поплескав мене по плечу. — Знаєте, в чому причина, хлопці?

— А в чому? — спитав Микола.

— Та ми ж забули попоїсти!

Всі розсміялись. І справді — ми ж не їли майже добу. Хлопці вечеряли перед відльотом, вранці було не до сніданку… А я ж і не вечеряла!

Швидко поставили розкладного столика, дістали суху, заморожену провізію, підігріли на високочастот­ній сковорідці. Заїли, звичайно, шоколадом. Хлопці жартували — підносили склянки згущеного молока і проголошували тости за процвітання супутника Землі.

Після обіду батько наказав спочити, і всі полягали на своїх зручних місцях. Зараз і я….

Сонце тут не заходить, а тільки спускається до го­ризонту і немов котиться по далеких гірських маси­вах. Яке сьогодні число? Треба спитати батька…”

Земляни

Першим розплющив очі Іван Макарович. Якийсь час, доки зовсім не прокинувся, він здивовано дивив­ся вгору — там сяяли численні прилади, неначе якісь великі, загадкові очі. Де це він і що з ним?

Але світло відбивалося від кожного предмета, ли­лося від приладів, від усяких — великих і малих нікельованих ручок та кнопок, від стін, оббитих жовтою шкірою, від крісел, від усього, що було навколо. Відби­валося і линуло до очей, кладучи на сітчатку різнома­нітні зображення. Це поступово збуджувало мозок, і Плугар прокинувся зовсім. Так, це не сон, це дійс­ність! Вони на Місяці, і треба, треба діяти.

Він сів, поглянув на дочку, що лежала боком, ніби до чогось прислухаючись, на хлопців, що спали, розкинувши руки, і йому стало шкода їх будити. Але про­грама досліджень величезна, запаси кисню та харчів обмежені, то хіба можна прогаяти хоч годину? Іван Макарович, підвівшись, торкнув Ольжине плече, і вона враз прокинулась.

— Вставай, — чомусь притишено сказав до неї бать­ко, — буди хлопців.

Оля протерла кулаками очі. “Точнісінько, як ди­тина!” подумав, усміхаючись, Іван Макарович і піді­йшов до ілюмінатора. А вона тимчасом схопилася на рівні ноги — опецькувата в своєму вовняному костюмі — та як гукне:

— Земляки! Підйом!

Хлопців неначе пружиною підкинуло. Схопилися, потягаються — відпочилі, дужі.

— Еге, ми тут справді земляки! — засміявся Загорський. — Нічого не скажеш, хоч на Землі й народилися за тисячі кілометрів одне від одного.

— Де народилися — то байдуже. Головне, що ми з Землі, от і земляки, — вставив Мілько.

— Е, ні, — заперечила Ольга. — Якщо міркувати з цього погляду, то правильніше було б сказати про нас “земляни”, так само як про жителів Марса — “мар­сіани”…

— Ну добре, земляки чи земляни, — втрутився Плу­гар, — відпочили?

— Так, Іване Макаровичу! — в один голос гукнули Мілько і Загорський.

— Ну, от і гаразд. Тепер, значить, за роботу. Сьо­годні мусимо скласти і випробувати наш всюдихід.

— Зараз ми вдихнемо в нього душу, — кивнув голо­вою Мілько і кинувся відкривати багажники, в яких були складені численні частини і деталі всюдихода: вони везли його в розібраному вигляді. Загорський до­помагав товаришеві, а коли ящики і пакунки були ви­тягнуті, до роботи став і Іван Макарович.

— Та ми й самі впораємось! — сказав Загорський. І він говорив щиро. Юнаки вважали, що скласти всю­дихід— діло зовсім легке. Але вони не врахували од­ного: умови на Місяці дуже відрізнялися від земних… І скоро вони це відчули, як тільки почали знімати всі оці ящики і пакунки з корабля на поверхню Місяця. Всім довелося надіти скафандри, обвішатися кисневими балонами. Це, звичайно, дуже утруднювало і уповіль­нювало роботу.

Працювали так. Клали ящик у повітряний шлюз, викачували повітря. Потім відкривали люк і за допо­могою міцного троса спускали вантаж униз. Це було набагато легше, ніж на Землі, бо мускульна сила лю­дей залишалась однаковою, а вага всіх тіл на Місяці зменшилась аж у шість разів! Тут навіть професор, чо­ловік не звиклий до фізичної праці, міг підняти наба­гато більше, ніж важкоатлет на Землі! Але знімати з ракети, що велетенською сигарою височіла над поверх­нею Місяця, численні деталі машини, а потім складати, монтувати їх — “вдихати душу”, як сказав Михайло Мілько, — справа морочлива.

Та робота не припинялася й на хвилину.

Коли б на Місяці були жителі, то вони побачили б таку картину. З люка височенної ракети, яка метале­вими триногами обіперлася об кам’янисту поверхню Місяця, спускався на тросі ящик. Внизу його відв’я­зувала і відсувала вбік висока істота з великою круг­лою головою (то був Загорський). Трос, теліпаючись кінцем, піднімався і зникав у череві ракети, щоб не­забаром знову спустити ящик чи якусь частину. А коли вивантаження було закінчено, із люка спочатку по ме­талевих скобах, а потім по драбині спустилося ще дві такі ж головаті істоти — Мілько і професор. Сходили по одному, обережно, тримаючись за верхній щабель і намацуючи ногою нижній, хоча могли б просто стриб­нути.

Незабаром біля підніжжя ракети розкинувся справ­жній будівельний майданчик. І селеніти змогли б вигук­нути: “О сини Землі! Завжди ви щось будуєте!”

Спочатку Мілько розкрив ящики, в яких лежали стальні гусениці. Розіслали їх на “землі” — дві блис­кучі стрічки. Потім почали монтувати на них скати і раму. А впоравшись із ходовою частиною, взялися за моторну групу і трансмісію. Дах кузова машини висте­лили кремнійовими плитами — вони перетворюватимуть сонячні промені в струм і живитимуть електромотор. Управління всюдихода подібне до того, яке мають гусе­ничні трактори: бортові фрикціони.

Сонце черкнулося ламаної лінії високих гірських вершин, на деякий час ховаючись за гостроребрими шпилями, то знову бризкаючи променями з-за них, а робота ще не була закінчена. Всі троє утомилися, зго­лодніли. Та й те сказати: потрібно було припасувати сотні деталей, закріпити їх чи то шпильками, чи то хомутками, а чи й просто шурупами — скільки кропіткої праці!

Іван Макарович захоплено дивився, як юнаки ору­дують ключами, особливо Михайло. “Люди розумової праці, як вони добре призвичаїлись до фізичної! — ду­мав професор. — Любо глянути!”

А коли машина була складена повністю, Іван Ма­карович потис хлопцям руки, хоч зробити це як слід заважав скафандр.

— Дякую, дуже дякую, товариші! — говорив він че­рез свою портативну рацію. — А тепер — відпочинок!

Але Мілько спочатку жестами, а потім через свій передавач попросив дозволу випробувати машину. Івану Макаровичу самому кортіло переконатися, чи працюва­тиме мотор, отож довго умовляти його не довелося. На знак згоди він махнув рукою.

Мілько сів за важелі, Загорський поруч. Іван Ма­карович з цікавістю дивився на Мілька — механік по­рався біля щитка та важелів управління. Хвилина, дру­га… Враз корпус машини здригнувся, і вона зовсім без­звучно рушила.

Чудно було дивитися, як з-під гусениць летіла пи­люка і дрібне каміння, — дивитися, а звуків не чути.

Ніщо не могло порушити віковічну тишу цієї мерт­вої планети.

Мілько зробив велике коло і, зупинившись біля про­фесора, вимкнув мотор. Через скельця скафандра Плу­гар бачив його осяяні очі.

Радісні, щасливі, підіймалися вони в кабіну свого космічного корабля, де їх уже давно чекав обід.

— Ого! — вигукнув Загорський, знявши скафандр.

— Чи ви, Олю, встигли збігати в “місцевий га­строном”?

— Їжте, їжте, — посміхалася Ольга. — Ви всі заро­били. Це тільки я одна ледарювала!

— Це було б просто, як кажуть, щастя, — промовив Мілько, — якби весь час медицині довелось відпочивати!

Весело перемовляючись, насолоджуючись звуками своїх голосів, вони сіли обідати — одна дружна сім’я.

Всюдихід вирушає в путь

Доки Іван Макаровим сидів, замислений, над кар­тою Місяця, Мілько, Загорський і Ольга не зводили з нього очей. Кого з них візьме він у першу подорож?

А вчений зовсім не помічав їхнього настороженого чекання. Він визначав маршрут. Безперечно, міркував Іван Макарович: одне з найбільш загадкових для на­уки явищ на Місяці є радіальні промені цирка Тихо. Куди ж і взяти курс, якщо не туди? Ось воно — світле проміння величного кратера — добре видне на фото. Неначе застиглий образ Сонця, грандіозний його ма­люнок, зроблений самою природою…

Іван Макарович міряє віддаль. Виходить чимала цифра — близько двохсот кілометрів. А з якою швид­кістю можуть вони рухатись по зовсім, зовсім незнайо­мій поверхні та ще й без доріг?

— Яка швидкість нашої машини? — повертає про­фесор голову до Мілька.

— По хорошій дорозі — до ста двадцяти кілометрів.

— По хорошій дорозі… — повторив Плугар. — Ви ще скажете по асфальту. А тут, — він показав олівцем на ілюмінатор, — скільки тут?

Мілько відповів не зразу.

— Та що ж… — почав він після хвилинного роздуму­вання, — гальма хороші, так що на відкритій місце­вості можна давати середню швидкість — кілометрів сто на годину.

— А ви як думаєте, Миколо? — звернувся професор до Загорського.

— Бачите, Іване Макаровичу, умови, в яких випро­бовувався всюдихід на Землі, були все ж таки інші…

— Це ясно.

— Я думаю, що тут ми не зможемо давати навіть сто. Та це, зрештою, і не потрібно. Якщо машина дозво­лить нам охопити місцевість хоча б у радіусі п’ятнадцяти-двадцяти кілометрів, го й цього, я думаю, буде ціл­ком досить. Тут для нас нове — на кожному кроці!

Іван Макарович мовчки подивився на Загорського, підвівся і підійшов до ілюмінатора.

— Ні, — сказав тихо, ніби сам до себе, — в науці не можна обмежуватись малим, не можна вдовольнятись тільки тим, що лежить поруч. П’ятнадцять кілометрів? — обернувся до екіпажу. — Та хіба для цього варто було б конструювати, будувати і брати в таку подорож всюди­хід? Ми б і пішки сходили, підстрибом!

І він розповів про свої плани. Перше — кратер Тихо Браге; друге — побувати на білій плямі, півкулі, невид­ній із Землі. Визначали віддаль, швидкість… Намага­лися передбачити й несподіванки, що можуть зустріти їх у дорозі.

Ольга слухала цю розмову з якимось тривожним по­чуттям, її, звичайно, не візьмуть. Але справді, чи варто батькові так рискувати? Тепер, коли експедиція досягла Місяця, коли їхня ракета стоїть на кам’янистому його грунті, що вже само по собі є величезним досягненням науки, — чи потрібно зараз іти на який би то не було риск?

Такої думки, мабуть, і Загорський. Тихо, але досить твердо він сказав:

— Це правда, Іване Макаровичу, наука не може вдовольнятись тим, що лежить поруч. І наш переліт — крас­номовний тому доказ…

Ольга бачила, як підвів брови батько, дивлячись то на Загорського, то на Мілька, що сиділи за круглим сто­лом.

— Хіба це мало буде, — продовжував Загорський, опу­стивши голову і вдивляючись у карту, розіслану на сто­лі, — коли ми дослідимо оцей грунт, що під нами, оці скелі, що обступають котловину?

— Так, цього замало, товаришу Загорський! — Іван Макарович підійшов і поклав руку на його дуже плече. — Треба завжди прагнути до великого, і хоч воно най­тяжче, це не злякає нас. Хто поведе машину?

— Я хочу проїхатись! — підвівся Мілько.

— Якщо дозволите, я з охотою, — сказав і Загорський.

Іван Макарович стояв замислений. Він вагався, кого призначити водієм всюдихода. Мілько — механік, напев­не, він краще повів би, але в дорозі справді хтозна-що може статися… Хто тоді підійме ракету?

— Поїдете ви, товаришу Загорський.

І знову в Ольги защеміло серце. В ній боролося два почуття: гордість за батька і страх за його життя. Дів­чина дивилася в ілюмінатор на стрімкі сиві скелі і ду­мала: “Що там, за ними? Чи вистачить кисню?” А гори стояли мовчазні, посивілі від часу і, здавалось, байдужі до всього на світі: до сонця, що нагрівало їх, до холоду, що стискував і невтомно колупав їх, до цих ось людей, що примчали сюди з далекої Землі…

Іван Макарович сказав:

— Нам пора.

Втрьох вони швидко приготували машину, взяли ба­лони стисненого кисню, всякі інструменти і припаси. Ольга побачила, як всюдихід, немов намацуючи шлях, поповз до міжгір’я.

Загадка Голубої долини

Хоча Загорський і був проти цієї далекої експедиції, але коли Іван Макарович доручив йому вести машину, він сказав собі, що зробить все для досягнення мети. Міц­ні юнакові руки лежали на важелях, готові в кожну мить змінити напрямок руху. Спочатку було незвично вести машину, особливо на підйоми, не чуючи звуку. На Землі Микола звик по гудінню мотора визначати — легко чи важко машині, а тут доводилось орієнтуватися виключно по приладах.

До гір, що велетенськими шпилями здіймались нав­коло плато, на якому стояла ракета, було може зо три кілометри. Поверхня грунту простилалась перед ма­шиною рівна, майже вся вкрита дрібним камінням і по­рохом. Інколи гусениці всюдихода поринали в товстий шар пороху, і тоді позаду машини здіймалася сіра заві­са пилюки, здіймалася, та так і стояла — не клубочачись, а поволі опускаючись.

Сонце щедро поливало гори своїм білим промінням, і це сліпило очі мандрівникам. Та Микола призвичаїв­ся — сидів, схилившись уперед, рішуче прокладаючи шлях у невідомість. Траплялось проїжджати по такому щебеню, що здавалось — це шосе, прокладене кимось у давнину!

Івана Макаровича похитувало, він дивився на грізні гори, що заступали півнеба, а бачив чомусь очі дочки. Такі рідні, дорогі. Вона дивиться на нього з тривогою, а крізь тривогу, неначе світло крізь воду, пробиваються промені радості. На якусь коротку мить у голові Івана Макаровича з’являється думка: “А може, й справді не слід так далеко забиватися?” Та він одразу відганяє її, дивиться на зубчастий гірський мур, що насувається на них, і думає: “Які багатства сховала тут природа?”

Всюдихід набирав швидкість. Микола з подивом по­мічав, що тут можна легко розвинути швидкість не то що 70–80 кілометрів, а 150–200. І тільки побоювання несподіванок, що їх, можливо, приховує оця бугриста незаймана поверхня, стримувало його від надмірно пруд­кої їзди. Назад по своїх слідах він їхатиме трохи швидше.

В одному місці гори розступалися — їх прорізувала ущелина шириною може метрів 50–60. Біля неї Іван Макарович наказав зупинитися.

Вийшовши з машини, вони почали оглядати міжгір’я. Ущелина, що розділяла гори, дуже нагадувала русло висохлої ріки із стрімкими берегами. Іван Макарович дивився на її дно, і йому здавалось, що бачить там че­репашки. Машиною спуститися вниз було неможливо, і Микола запропонував проїхати вузьким карнизом по­під самісінькою горою. Іван Макарович не заперечував. Загорський сів за важелі і, коли поруч зайняв місце професор, включив мотор. Незважаючи на те, що нав­коло було море сонячного світла, в міжгір’ї панувала цілковита темрява. І карниз, і глибока ущелина внизу — все було вкрите густою чорною тінню. Довелося вклю­чити фари. Бліде світло вихоплювало з темряви досить-таки вузький прохід і крутий схил гори зліва. Загорський вів машину обережно, притискуючись лівим бортом до скелі.

Враз Іван Макарович різко штовхнув його в плече і показав рукою вгору. Там, трохи попереду машини спов­зав зі скелі величезний плаский камінь. Він загрожував розчавити машину, як сірникову коробку.

— Вперед! — скомандував по радіо професор, і Ми­кола, не роздумуючи, дав швидкість.

Проскочили!

Полегшене зітхання пролунало під скафандрами на­ших мандрівників.

Та ось тінь різко обірвалася, і перед очима Плугаря та Загорського розкинувся дивовижний краєвид. Вони зупинилися, вражені незнаною красою. Гори розступи­лися, і перед мандрівниками, переливаючись самоцвіта­ми, голубіла велика рівнина, неначе море, коли воно, ус­міхаючись блискітками, синіє під прозорим небом. Тільки тут небо над головою було чорне, а долина сяяла під сонцем міріадами голубих вогнів. Посередині її виднілося невелике підвищення і зубчасті рештки скелі та­кого ж самого голубого кольору.

— Що це, Іване Макаровичу? — спитав Загорський, повертаючи свій шолом то на професора, то на голубу долину.

— Зупиніться, — сказав Плугар. — Сфотографуйте.

Професор вийшов з машини, і Загорському здалося, що він іде по воді, по хвилях, і не тоне! Микола дістав із багажника свій кіноапарат і почав крутити ручку.

Іван Макарович нагнувся, підняв кілька каменів, якими була всіяна вся рівнина. Поклав їх на долоню, з них так і бризнуло голубе проміння. Сапфір?

— Навіть у каліфів із казок Шехеразади не було такого багатства! — захоплено сказав Загорський, під­ходячи до професора з кіноапаратом на плечі. — Цікаве явище природи!

— Так… Дуже цікаве, — задумливо відповів Іван Ма­карович. — Очевидно, тут виріс величезний моноліт… Он що від нього лишилося, — він указав на кам’яний пагорб, на якому стирчав голубий зуб розчахнутої скелі. — Може, це робота сонця і холоду, а може, на неї впав мете­орит… Повертаючись, дослідимо цю долину. їдьмо!

Коли б хто міг сфотографувати на кіноплівку, як всю­дихід переїжджав долину, всіяну сапфірами, — це були б чудові кадри документального фільму. Гусениці маши­ни відкидали цілий дощ камінців, а вони виблискували в променях сонця, неначе голуба вода. На шляху всюди­хода дивовижне каміння здіймало тисячі тремтливих ві­ял голубого світла, ніби хотіло зачарувати цю машину, зупинити її залізну ходу. Але марно! Метал підминав каміння, несучи далі й далі своїх неспокійних господа­рів.

Селеніти

Чим довше їхали Іван Макарович та Загорський, тим різноманітнішими були краєвиди. То перед ними здійма­лися червонясті гори, то простелялися вкриті сірим по­рохом рівнини. Інколи далина синіла — точнісінько, як ліси, оповиті серпанком! Але лісів не було, навколо ле­жали всякі мінерали — може й такі, які лише сняться геологам.

Всюдихід ішов зигзагами, йому доводилось часто петляти, обминаючи то кучугури жовтого піску, то сиве, поколоте каміння. Та ось шлях перетнуло вже знайоме Загорському висохле річище. Обходячи гірський кряж, воно звивалося біля його підніжжя широким обривистим каналом, відділяючи рівнину.

Микола потягнув на себе лівий важіль бортового фрикціона, повернув машину вздовж крутого берега, розраховуючи обійти перепону. Але руслу тому не було кінця. Зупинились. Загорський зійшов на пагорб. Звід­си він побачив, що канал не тільки не відходить убік, а навпаки — величезною дугою тягнеться із сходу на за­хід. Як тут поїдеш на північ?

Професор у задумі стояв на крутому березі. Ні, не легко дістатися до величного кратера Тихо Браге! На­віть далекі підступи до себе він завалив скелями, покра­яв ущелинами-каналами…

Широко ступаючи, Загорський підійшов до професо­ра, і вони почали перемовлятися через свої рації.

— Іване Макаровичу! — сказав Загорський. — Нічо­го втішного нема. Це русло пішло на захід.

— Що ж ви пропонуєте? Повертатись ні з чим?

— Ні… Може попробуємо кирками прокласти спуск у канал? Тут небагато треба: мотор сильний, витягне.

— Оце ідея! — підтримав професор. — Але спочатку давайте обслідуємо канал, знайдемо зручне місце. Зна­чить, зробимо невеликі обвали берегів і переберемося?

Загорський дістав з багажника змотаний трос, роз­мотав його, закріпив один кінець за гусеницю всюдихо­да, другий — кинув з крутого берега. Вхопившись рука­ми за трос, а ногами впираючись у прямовисну стіну урвища, він легко дістався дна. Іван Макарович захоп­лено стежив за його рухами. Загорський, вийнявши з-за пояса молоток, постукав по стіні.

— Спуск зовсім не важкий, Іване Макаровичу, — радирував Микола. — А порода тут міцна — граніти і базальти. Пройду далі.

— Ідіть, але часу не гайте.

Професорові було добре видно, як Микола йшов, тро­хи похитуючись з боку на бік, і час від часу підходив до стіни, щоб постукати молотком. Інколи він зупинявся, розгортав ногами порох і щебінь та стукав молотком по дну.

Іван Макаровим подивився в далину — вершини ви­соких гір біліли, неначе в снігу. “Ех, — думав Плугар, — коли б то справді був сніг! Якби була тут вода. Оце не ле­жало б сухе річище… О, а де ж це Загорський?” Профе­сор ступнув на самісінький край, заглянув униз —Мико­ли не видно, наче крізь землю провалився!

— Миколо! Миколо! — вже з тривогою радирував Іван Макарович, не розуміючи, що могло трапитись.

— Я тут! — почулося в навушниках, і в ту ж мить Плугар побачив унизу Загорського. Юнак одділився від стіни, ніби вийшов з неї. — Тут таке, Іване Макаровичу… Тунель!

— Печера?

— Та ні, тунель. Склепіння з каменів правильної фор­ми… Мені здається… Може, це сліди селенітів, Іване Ма­каровичу? І дно річища якесь підозріле — неначе шосе!

— Може у вас галюцинації, Миколо? Як ви себе по­чуваєте?

— Ну що ви, Іване Макаровичу! Спускайтесь, і ви самі переконаєтесь. Та захопіть свого ліхтарика — там зовсім темно.

Не без вагання взявся Іван Макарович за трос. Але спустився на диво легко — очевидно, допомагала неве­лика сила тяжіння. Діткнувшись дна “річища”, профе­сор швидко підійшов до Загорського. Юнак стояв біля чорного отвору в стіні. Отвір був досить високий — мет­рів 10, у ньому могли вільно розминутися дві вантажні машини.

— Ось погляньте, Іване Макаровичу!

Вони ввімкнули свої ліхтарі і почали мацати світлом стіни, склепіння. Так, сумніву не було: каміння мало форму продовгуватих шестикутників, які могли створити лише розумні істоти!

Зайшли в тунель. Микола постукував молотком по стінах — камінь навіть не облущувався. Несподіване відкриття викликало рій думок і в молодого науковця, і в професора. Життя на Місяці? Це могли припускати лише автори фантастичних романів… Але ж це дійс­ність — еони йдуть тунелем! Природа створила багато дивовижних гротів і печер, та це, без сумніву, не її ро­бота… Ясно видно — рівними рядами припасовані один до одного шестигранні камені. Так припасувати їх мог­ла тільки жива рука, дії якої освітлені розумом!

— Що ви скажете, Іване Макаровичу?

— Я скажу те, що й ви думаєте: ми натрапили на сліди селенітів, останки неземної, самобутньої цивіліза­ції.

— Чому останки? А що як… що як вони ще живуть у надрах планети?

— Оце вже фантастика, друже мій.

Хвилин десять обидва йшли мовчки, користуючись одним ліхтарем. Велике сонячне коло пливло перед ни­ми по підлозі, вкритій товстим шаром віковічного поро­ху. Розгорнувши пил, вони побачили такі самі шести­гранні плити, тільки далеко більшого розміру.

Минуло ще з півгодини, тунель потроху завертав то в один, то в інший бік, і вже важко було визначити, де вони перебувають: під рівниною, на якій лишили всюди­хід, чи під горами по той бік “русла”.

Раптом на віддалі метрів п’ятнадцяти-двадцяти під­лога обірвалася — світло ліхтаря вільно падало кудись униз. Обережно ступаючи, Іван Макарович і Загорський підійшли до краю і побачили, що в урвище ведуть східці. В глибині, скільки сягали електричні промені, виднілися сходи. Вони здавалися сходами гігантів — такі бу­ли високі і масивні. Наші мандрівники не могли ними йти, як звичайно, а тільки зістрибувати: кожен сходень мав приблизно метрову висоту.

Так вони й ішли — Загорський зіскакував попереду, а за ним — Іван Макарович, обпираючись правою ру­кою за його плече, а лівою тримаючись просто за кар­низ.

— От і я стану спортсменом! — пожартував профе­сор. Підземний хід, в якому кожен сантиметр поверхні був покритий може тисячолітньою таємницею, густа тем­рява, що обступала їх з усіх боків, невідомість, яка чи­гала на них, нарешті, незвичні скафандри і безповітря­ний простір навколо — від усього цього ставало мото­рошно, і професор хотів “нормалізувати” обстановку розмовою. — Мабуть, селеніти були нівроку собі, — про­довжував він,— якщо ходили по таких сходах… А взага­лі, тут не завадив би ліфт чи ескалатор.

— Видно, їхні інженери не додумались, — відгукнув­ся Загорський. — А правда, Іване Макаровичу, все це дуже дивне, ніби сон?

— Дивне… Це не те слово. Що дивного в тому, що життя таке різноманітне в своїх проявах? Тут краще сказати: цікаво! От обслідуємо Місяць, полетимо на Марс, там побачимо щось інше…

— Теоретично це, звичайно, так, Іване Макаровичу. Але ми змалечку, тисячоліттями звикали до всього зем­ного… О, ми вже й спустились!

Східці закінчились, і вони потрапили до просторої зали. Високе склепіння підтримували масивні шестигран­ні колони з якогось блискучого полірованого каменю. Цим колонам не було ліку — вони стояли як гігантський кам’яний ліс. Знизу товщі, вгорі тонші, може вони й зо­бражали собою ліс? Ковзнувши ліхтарями по склепін­ню Загорський і Плугар побачили на ньому відтворене небо! На темноголубому фоні зненацька спалахували в проміннях ліхтарів знайомі сузір’я, викладені з яко­гось, дорогоцінного каміння, спалахували і гасли як тільки світло посувалось далі.

Іван Макарович і Микола пробиралися між колона­ми, сподіваючись, нарешті, дістатися до самого центра цієї дивовижної споруди. Прискорено билися їхні сер­ця. Ніби подих незнаної історії проникав під скафандри. Вдалині між колонами сяйнуло світло. Можна було йти, вимкнувши ліхтарі. Колони розступилися, і Загорський та Іван Макарович стали, неначе вкопані. Просто перед ними засяяло величезне провалля, неначе обернена ча­ша неба. Зверху, крізь вузенький отвір, сюди проникало сонячне проміння і, впавши на вігнуту сферичну поверх­ню “чаші”, викрешувало безліч голубих вогнів. А знизу, із самісінького дна, здіймалося багряне сяйво. Там з якогось дивовижного каменю були викладені гігантські вогненні язики. Здавалося, тепло і світло вириваються аж із серця оцієї охололої планети. А над головами виднілися зроблені з мозаїки сузір’я, сріблився якийсь ве­ликий диск (Микола догадався, що то — Земля).

Невтомні в пошуках невідомого, сини Землі стояли, вражені витвором чиїхось вмілих рук. Але що все це означає? Хоча підземелля було напівосвітлене різноко­лірним промінням, що, відбиваючись із каменя на ка­мінь, створювало дивовижний світловий ефект, Загор­ський натиснув кнопку ліхтаря. Спалахнули нові міріа­ди вогнів, заворушилися, кинувшись в усі боки, чорні тіні, і здавалося, що то пробігли якісь живі істоти. Не­мов здоганяючи їх, Микола спрямував променистий сніп на підніжжя колон, що оточували “чашу”. Вигук здиву­вання вирвався у нього з грудей:

— Гляньте! Селеніти!

Іван Макарович повернувся в той бік, де лягло світ­ляне коло. Над самим краєм провалля, немов повзучи до нього, лежали якісь довгі істоти, ніби грілися біля того холодного вогню, що жеврів унизу…

— Так, так, це, мабуть, селеніти, — радирував профе­сор, ледве стримуючи хвилювання, його тіло аж моро­зом обсипало.

Присвітили ліхтарями ще — нерухомі істоти бовва­ніли скрізь, по всьому ободу провалля, наче не в силі одірватися від споглядання його сяйва. Професор пі­дійшов ближче, і йому здалося, що то купки попелу чи якогось пороху, що зберегли форму живих істот. Справ­ді, це були майже зотлілі останки селенітів. Коли про­фесор торкнувся однієї постаті, вона розсипалась, ли­шився тільки кістяк. Він був надзвичайно схожий на кістяк людини, але вражав своїми розмірами — довжина його сягала семи-восьми метрів.

— Недаремно вони побудували такі сходи! — сказав Загорський, міряючи кроками довжину кістяка.— Сім з половиною!

— Очевидно, сила тяжіння впливає на ріст верти­кальних живих організмів, — сказав професор. — Он далі лежать ще більші.

Вони пішли поміж колонами навколо заглибини, і всюди в примарному світлі, що відбивалось од каменів, бачили зотлілі постаті. Селеніти спали вічним сном, і ні­що їх тут не тривожило: ні спека довгих днів, ні холод ночей, ні дощі, ні вітри, яких вони, звичайно, не знали і за свого життя.

У глибокій задумі брели наші мандрівники. Крім ве­личезного наукового інтересу, видовище мертвого храму збуджувало і звичайне людське почуття жалю до цих дивовижних істот.

Стомившись, Плугар і Загорський сіли на підлозі, обіпершись спинами об колону. І як тільки погасили ліх­тарі, сутінки огорнули все. Через кілька хвилин очі їх­ні почали помічати блиск сузір’їв над головою і жеврію­че сяйво, що линуло знизу.

— Що ви думаєте про все це, Іване Макаровичу? — не втерпів Загорський.

Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію матеріальної культури Місяця, призначення споруд, а може, навіть і звичаї се­ленітів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що це грандіозне підземелля — храм. Життя на планеті ги­нуло від втрати атмосфери і вічного холоду, що стискав її в своїх лабетах. Мабуть, селеніти шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє власне тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у гли­бину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, всі свої надії, всі сподівання селеніти черпали не з неба, яке ставало все холоднішим, а з надр своєї планети. їхні по­гляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.

— Подивіться на їхні пози, Миколо. Всі вони лежать ниць, заглядають на дно цієї магічної чаші. Та ніщо їм не допомогло…

— Ех, якби вони потримались до нашого приїзду! Ми б їм допомогли!

— Треба все це на кіноплівку, Миколо,

— Апарат же в машині!

Тільки тепер вони згадали про всюдихід, залишений на залитій сонцем рівнині, про свій дім на Місяці — си­гароподібну ракету, яка височить десь за горами. Як там Ольга і Мілько?

— Я піду візьму апарат, Іване Макаровичу.

— Ідіть, — якось неохоче погодився професор. — Та не баріться.

— Скільки ми сюди йшли? — міркував Микола, див­лячись на годинника, що світився на ліхтарі. — Здаєть­ся, години півтори. Ну, а тепер я швидше, за годину справлюся!

— Гаразд!

Микола встав і швидко пішов. Кілька хвилин Іван Макарович бачив, як перескакувало по колонах світло його ліхтаря.

“Камінь, навколо тільки камінь, — подумав профе­сор. — Немає ніяких слідів металу… Це кам’яна цивілі­зація…” Потім чомусь згадалося рідне місто, сонячні лу­ки за Дніпром і прозоросині хвилі ріки. Захотілося пити. Але от, неначе кадр з кінофільму, — перед очима захиталася яхта, і Плугар побачив на фоні білого паруса бронзову постать своєї дочки. Він стоїть, схилившись на балюстраду набережної, яхта летить, мов птах. Оль­га махає до нього рукою, гукає, але слів не чути. Він біжить вздовж набережної — хоче не відстати од яхти, але втома підкошує йому ноги, він падає і… прокидаєть­ся.

Коли Іван Макарович подивився на годинника, сон­ливість у нього як рукою зняло: минуло дві години, а Микола не повернувся! Може він десь поблизу заблу­дився?

— Миколо! Миколо! — загукав Плугар у мікрофон. — Я тут!

Короткі радіохвилі шугали поміж колонами, кида­лись у кам’яні проходи, під склепіння і згасали десь унизу. Відповіді не було, навушники мовчали.

— Миколо! Миколо! Відповіді не було.

Перервана розмова

Ольга і Мілько дивилися в ілюмінатор доти, доки всю­дихід не зник з очей. А тоді поглянули одне на одного і… зітхнули. Це розсмішило дівчину.

— От і зітхання почались! — сказала вона, погляда­ючи на Михайла.

— Це перші зітхання на Місяці! — серйозно сказав юнак.

— Ви дотепний, а я й не знала!

Михайлове обличчя стало враз похмурим. Ольга не здивувалась. Ще там, на Землі, вона чула, що інженер Мілько — відлюдкуватий, замкнутий. Ніколи його не ба­чили в товаристві дівчат, все він мав справу з механіз­мами. Ось і зараз, ніби пошкодувавши, що дозволив со­бі жарт з дівчиною, він сів до столу і почав писати. Оль­га сіла навпроти, підперла долонею щоку і якийсь час мовчки дивилася на густі Михайлові брови, на все його обличчя.

— Скажіть, що це ви пишете?

Мілько підвів голову, їхні погляди зустрілися.

— Це я для машини… завдання. Треба зробити роз­рахунок старту, вірніше — перевірити… Бачите, дуже важливо точно визначити початкову швидкість. Треба врахувати місцеві умови…

— Я вже сама думала — як ми вилетимо звідси? Тут же немає ракетодрому!

— Зате тут немає і такої великої сили тяжіння, як на Землі. Вона в шість разів менша. Для того, щоб за­лишити Місяць, потрібна швидкість всього два з поло виною кілометри на секунду.

— Так… — роздумливо промовила Ольга. — А все ж таки небезпечно.

Мілько нічого на це не відповів — продовжував свої розрахунки. Ольга дивилася на його міцну руку, що ору­дувала олівцем, і думала про витримку цього скупого на слова юнака. Він не такий показний, як Загорський, але у ньому є щось цікаве.

— Чи ви коли-небудь мрієте, Михайле? — несподіва­но спитала Ольга.

Мілько підвів голову і просто сказав:

— Мрію.

Ольга не сподівалась на таку відповідь, очі її забли­щали цікавістю.

— Мрієте? Та невже? Ви такий… — вона не догово­рила.

— Який?

— А ви не образитесь?

— За відвертість не ображаються. Який же я?

— Ну, такий… сухар! — випалила дівчина, і рум’я­нець залив їй веснянкуваті щоки.

Мілько добродушно засміявся.

— Отаке! Сухар? Здорово! А я вважав себе менше реалістом, а більше мрійником.

— Справді? Про що ж ви мріяли?

— Мріяв про цей політ на Місяць…

— Я знаю, що не тільки мріяли.

— Звичайно. Я не Манілов. Мрії треба підкріплюва­ти роботою.

— Ну, добре, ця ваша мрія здійснилась. А тепер?

— Тепер я мрію про політ на Марс… Знаєте, Олю…

Михайло не договорив. У кабінеті раптом стало тем­но, неначе густа непроникна хмара заступила сонце. Во­ни кинулись до ілюмінатора. І справді, ракету окутала чорна запона пилюки. Крізь її товщу не могли пробити­ся сонячні промені.

— Що це таке? — тривожно запитала Оля.

— Не знаю, — відповів Михайло.

— Може, це вибух вулкана?

— Не схоже. По-перше, поблизу немає кратера, по-друге, ми відчули б поштовхи.

— А може, то метеорит?

— Ні, від такого удару задрижала б поверхня…

Довго вони дивилися, як поволі осідав пил і камін­ня, підняті з поверхні Місяця невідомою силою. Ольга зробила припущення, що, може, повернувся всюдихід, але Михайло пояснив їй, що всюдихід не підняв би ку­ряви стільки і так високо. Та, зрештою, минуло чима­ло часу, а ніхто не піднімався в ракету. Курява потроху осідала, вже крізь неї почало пробиватися сонячне про­міння, а причина цього явища була незрозумілою.

— Ну точнісінько так, як було при посадці! — ска­зала Ольга.

— Дуже схоже, дуже схоже, — погодився Мілько і почав одягати скафандр. Ольга хотіла не пустити його, але він твердо сказав, що мусить вийти і подивитись.

Хвилин через п’ятнадцять він повернувся, його об­личчя було так само заклопотане, як і перед тим.

— Нічого не розумію! Треба зв’язатися з нашими. Спробуємо?

Оля охоче погодилася. Вони сіли до рації.

— Я — “Комета”, я — “Комета”, — загукала Ольга в мікрофон. — Доповідаємо: несподівано знялася стіна пи­лу, несподівано знялася стіна пилу.

Кілька разів передавала вона і кілька разів перехо­дила на прийом, але всюдихід мовчав.

Тоді взявся передавати Мілько, та результат був та­кий самий. Щоб не тривожити дівчину, Михайло пояснив це тим, що на всюдиході просто не включена рація. А в самого скребло на душі: чому знялася така пилюка? Чому не відповідає всюдихід?

Непрохані гості

Ольга писала свій щоденник, коли почулося цокан­ня біля вхідного люка ракети. Насторожено підняла го­лову, торкнула за плече Мілька:

— Чуєте?

Михайло прислухався. Справді, щось наче шкребло по металу. Чи не повернувся Іван Макарович і Загорський?

Мабуть це саме подумала й Ольга, бо підійшла до ілюмінатора. Михайло подивився в другий, Всюдихода не було. Але все ж таки біля люка хтось є!

— Наші так швидко не могли повернутись… — заше­потіла Ольга. — Минуло всього три години. — Її обличчя було збентежене, а може, й злякане. Вона стиснула Михайла за лікоть: — А що як… що як це прийшли селе­ніти?

— Дурниці!

— А що ж ви думаєте? Все може бути… можливо, селеніти — анаеробні істоти[2]…

Мілько швидко підійшов до рації і заговорив у мік­рофон:

— Що сталося? Ви не можете відчинити люка, Іване Макаровичу? Чи це ти, Колю?

Відповіді не було. Але шкрябання і цокання по ме­талу чулося виразно.

— Це вони добиваються, селеніти! — пополотніла Ольга. — Ти смієшся, а мені страшно…

— Без дурниць, Олю! — суворо глянув на неї Міль­ко. — Візьміть себе в руки. Зараз дізнаємось, що там та­ке… — і він, почав одягати скафандр.

Ольга мовчки припала до ілюмінатора.

— Нічого надприродного в природі не може бути, — говорив Михайло. —Анаеробні істоти, кварцові страхо­виська… Все це вигадки фантастів, ясно? А якщо ви бої­теся, то… сховайтеся в коридорчик! Їй-богу, там вас і селеніти не знайдуть! — Він засміявся, показуючи білі зуби.

Ольга зиркнула на нього тривожними очима. В цьо­му короткому погляді був і острах, і надія, і довіра. Ще б одно Михайлове слово — і вона б усміхнулась! Але юнак уже надівав шолом. Тоді Ольга обернулася і швид­ко пішла до люка, що вів у “коридорчик” — шахту, в якій розташовані допоміжні установки. Щільно закрив­шись, присіла на металевих поручнях. Стало соромно свого переляку. Ну. звичайно, Мілько правий! Селені­ти… Планета ж мертва! Хотіла вже вилізти зі своєї схованки, але, почувши кроки в кабіні, стрималася. На­шорошила вуха. Зараз їй хотілося, щоб це таки справді були селеніти — якісь таємничі, але доброзичливі істо­ти… Хай би тоді Мілько із своїм раціоналізмом…

Почулися голоси. Крім Михайла, в кабіні було ще двоє: один заговорив чисто по-англійському, другий — з помітним німецьким акцентом. Все виявилося дуже про­стим, навіть прозаїчним: прибула ще одна ракета із Зем­лі, члени її екіпажу прийшли, щоб познайомитися з ра­дянськими астронавтами і встановити “наукові контак­ти”. Замість скрипіння селенітських страховиськ, Ольга почула добірну англійську мову, Михайло, правда, не­милосердно перекручував слова, але все ж таки підтри­мував розмову.

Експедиція західних колег підготовлена і спорядже­на не урядом якоїсь держави, а могутньою урановою мо­нополією, яка захопила під свій контроль майже всі ро­довища цього елемента в західному світі. На Місяць прибула, як вони сказали “оперативна група геологів і фізиків-атомників”. Очолює експедицію містер Дік — ві­домий захисник ідеї “чистої” атомної бомби.

Прибулі розповіли про свою ракету, поцікавилися конструкцією радянської, запитували про роботу атом­ного двигуна, радіолокаторів, про систему керуван­ня, їх також цікавили запаси рідкого кисню, води. Мілько відповідав дуже загально, торкаючись не са­мої конструкції корабля, а лише її принципів, про що вже писалося в пресі. Щождо запасів, то тільки й сказав:

— Нам вистачить!

“Молодець Михайло! — подумала Ольга. — Дипло­мат!”

Гості вихваляли своє устаткування, особливо фізич­ну лабораторію, придатну для розщеплення ядер ціло­го ряду елементів і виготовлення “портативних атомок”. Ольга відчула в їхніх словах приховане бажання заля­кати Мілька. “І чого їм треба? — подумала. — Хіба ми заважаємо їм вести дослідницьку роботу? Прилетіли — ну й працюйте собі на здоров’я! А то й тут з атомками носяться…”

— Ми хотіли порушити питання про вашу воєнну ба­зу… — сказав один із прибулих.

— Яку базу? — щиро здивувався Мілько,

— Не вдавайте із себе наївного, колего. Ми прекрас­но знаємо, що ви так поспішали крізь холодний світовий простір не для прогулянки… Подивіться — он Земля! Яка чудова мішень! Вона повертається до Місяця кожною стороною, всі пункти цивілізованого світу видно, як на долоні. Встановлюй атомну катапульту і роби контроль над всякою країною. — Він ляснув пальцями, неначе ба­тогом. — Хто тримає Місяць, той володіє Землею!

— Он воно що… — вставив Мілько. — А ми, призна­тися, й не думали про цю сторону справи…

— Ви нас випередили, але — дозвольте вам нагада­ти — ви посадили свою ракету на нашу територію. Так, так, північна частина видимої півкулі Місяця давно при­дбана нашою монополією, і бос…

— Я не можу вести переговорів про це, — засміявся Мілько. — Просто некомпетентний… Ми ніяк не сподіва­лися, що хтось може заявити права власності на терито­рію Місяця. Та ще й авансом! Зайве, мабуть, нагадува­ти вам, що наша експедиція має суто наукові завдання, виконанням яких ми хочемо зробити свій скромний внесок до скарбниці людських знань.

— Гаразд, пане Мілько, ми зустрінемось з вашим ко­мандиром. Але ви зовсім даремно повторюєте нам те, що твердить ваша пропаганда…

Розмова пішла про цивілізацію, культуру, прогрес, добробут… О, вони вже наслухалися подібних тирад. Але чи такий уже гарний добробут у колеги Мілька — ви­датного інженера? Який особняк він має в Москві? Скільки машин і шоферів налічує його власний гараж? Чи, може, він має автожир? Та, зрештою — чи товста йо­го чекова книжка?

Все це було сказано вкрадливим голосом, пройнятим доброзичливою іронією.

“Яка страшна обмеженість! — подумала Ольга. — Ну, вона б задала їм перцю!” А Мілько, видно, стримуючись, каже:

— Нам ні про що говорити, панове.

— О, ми тільки починаємо нашу розмову!

І далі Ольга почула таке, що мурашки забігали по її тілу. “Гості” пропонували Мількові “порвати з кому­ністами”, тобто зрадити Батьківщину і перейти на служ­бу до них! Він стане мільйонером, бо йому ж буде спов­на виплачено вартість космічного корабля, ну, і гонорар за роботу на них. Від боса фірми вони мають повнова­ження…

— Покажіть. Які повноваження?

— Ми можемо принести підписаний чек!

Мілько криво усміхнувся:

— На скільки?

— На… на п’ятсот тисяч!..

— Малувато. Але шкода, що зараз його при вас не­ма… — В чорних Михайлових очах стрибали бісики. — Пуста розмова, панове.

Гості були задоволені з свого візиту. Дивилися на Мілька як на засватаного. Вони шкодують, що не мо­жуть відразу вручити чек. Але за цим діло не стане… Незабаром принесуть.

Це вже вони говорили із скафандрів. Замкнувши за ними люк, Михайло допоміг вибратися Ользі.

— Чули, які остолопи? — засміявся, блискаючи бі­лими зубами.

— А навіщо вам було комедію розігрувати?

— Їх двоє, та, може, й озброєні… Ох, і остолопи ж!

— Треба наших попередити.

Ольга сіла за рацію.

— Я — “Комета”, я — “Комета”…

Зв’язку встановити не вдалося. Спробувала посилити живлення — щось тріснуло, лампи погасли. Мілько по­ставив запасні. Але знову ніякого результату. Ольга во­рожила біля важельків, аж поки й ці лампи не перегорі­ли. Повернула розгублене обличчя до Михайла:

— Я піду назустріч всюдиходу — попереджу. Прав­да ж, вони вертатимуть тим самим шляхом?

— Треба сподіватися. Можна попередити їх запис­кою…

— Вірно! — зраділа Ольга.— Складу купу каміння, а зверху — записку.

Сіла до столика, почала писати.

— Напиши ще таку записку: “Небезпечна зона. Смертельно”.

Він і не помітив, як перейшов на “ти”.

— Навіщо?

— Це для “гостей”. Покладеш на їхньому шляху мет­рів за п’ятсот від нас. Побояться чек нести.

— Здорово! Ідея!

Вона старанно виводила літери.

Сліди па поросі

Стривожений, сидів професор Плугар біля величез­ної колони підземного храму. Десь у глибині “магічної чаші”, як він назвав конусну виїмку, жевріло холодне каміння. Отак в ньому самому жевріла тривога. “Що сталося з Миколою? Де він затримався?” пекли думки. З’явилися різні догадки, звичайно, невеселі. А що ж, все могло трапитись. Юнак міг упасти і пошкодити кисне­вий балон… Або рація. Теж могла розбитися…

Іван Макарович підвівся, ввімкнув ліхтарика і тіль­ки тепер звернув увагу на сліди в поросі. Вони ж пове­дуть його туди, де, можливо зараз, лежить Загорський!

Професор швидко пішов по слідах. Спочатку йому важко було розрізнити Миколині — і саме ті, що він відпечатав, ідучи до виходу. Адже вони вдвох обійшли увесь храм, роздивляючись зотлілих селенітів. Тільки вдвох— а скільки відбитків підошов у цьому віковічному поросі! Вони помережали всю підлогу навколо “чаші”, і ось Іван Макарович здивовано помітив, що знову прийшов на те саме місце, де сидів щойно. “Еге, — подумав він, — починаю блудити… Це негаразд. І чого я пішов навколо чаші? Треба шукати тунельного отвору, а головне — спо­кій, спокій!”

У тонкому мистецтві слідопита Іван Макарович аж ніяк не був професором, йому довелося одночасно опа­новувати цю науку і застосовувати її на практиці. Прига­давши досить заплутану криву свого руху від тунельно­го отвору, Іван Макарович, пробираючись поміж коло­нами, все ж таки дістався туди. Присвітивши ліхтарем, він побачив при виході з тунелю чотири переплутані слі­ди. “Два — це ми йшли сюди, — міркував Іван Макаро­вич, — третій — Загорський ішов до виходу за апаратом, а четвертий… значить, він повернувся!” Так, сумніву не було: Загорський повернувся. Іван Макарович рушив по його слідах. Спочатку широкі Миколині кроки йшли так, як і треба, — до колонади. Але тут він чомусь звернув не вправо, а вліво…

Пройшовши хвилин п’ять, професор і незчувся, як потрапив у якийсь інший тунель. Власне, це була широ­ка підземна вулиця. Вона то йшла прямо, то повертала під тупим кутом. Іван Макарович ступав обережно, нена­че по тонкому льоду. Сліди Загорського вели все далі й далі. Тепер професор уже не мав сумніву, що знайде юнака. Чіткі сліди в поросі вели безпомилково, і триво­га почала помалу розвіюватись. Але все ж таки якесь неприємне почуття самотності, може навіть страху ні на мить не залишало Івана Макаровича. Це ж тільки подумати — на такій віддалі від Землі (майже 400 000 кілометрів) та ще й забратися в залиті темінню надра Місяця! Ні, така подорож на планету, екскурсія по ній — не під силу одній людині. Тут не витримають найміцніші нерви!

У цих підземних анфіладах темрява була така густа, така непроникна, що сніп електричного світла, який па­дав з ліхтаря, здавався справжнім чудом.

“А що, коли ліхтар зіпсується? — несподівано про­майнула думка. — Що тоді?” Іван Макарович інстинк­тивно стиснув ребристу поверхню футляра. На мить йо­му стало моторошно, але тільки на мить. Зусиллям волі він відігнав од себе чорні думки. “Ну, що за дурниці! — підбадьорив себе. — Десь же тут Загорський”. І він зно­ву почав гукати Миколу в мікрофон.

Та ось сліди в поросі вивели професора на великий майдан. Так, це справді був просторий підземний май­дан. Промінь ліхтаря ледве сягав протилежної стіни. В кількох місцях зяяли широкі тунельні отвори, а між ними — менші, неначе двері. Сліди Загорського повер­нули в один з менших отворів, і тут Іван Макарович по­бачив Миколу. Юнак стояв, розглядаючи щось на стіні і обернувся лише тоді, коли побачив світло професоро­вого ліхтаря.

— Іване Макаровичу! — зазвучало в професорових навушниках. — Та це ж… це ж підземне… глибинне міс­то! Я знайшов ось на стіні (він присвітив ліхтарем), по­дивіться — письмена чи, може, їхній живопис…

— Товаришу Загорський! — суворо сказав у мікрофон Плугар. — Оце так виконуєте ви доручення начальника експедиції? Чому ви не повернулися відразу до мене, так, як я вам наказав, а пішли зовсім в інший бік?

— Та я, Іване Макаровичу, думав — подивлюся од­ним оком і миттю, — виправдовувався Микола.

— Навіть найменша недисциплінованість, товаришу Загорський, неприпустима! Оголошую вам зауваження!

Вони стояли один проти одного, опустивши ліхтарі вниз, і віковічна темрява селенітського житла огортала їхні постаті. Загорський відчув, як він червоніє від со­рому.

— Даю слово… — пробурмотів він, — обіцяю…

— Ну, добре, — вже трохи лагідніше проговорив про­фесор. — А тепер давайте познайомимось із глибинним, як ви кажете, містом. Може, це була столиця селенітів?..

— Ви ось тільки гляньте… — Загорський освітив сті­ну.

— Ага, а чому ви не відповідали, коли я вас викли­кав?

— Я нічого не чув.

— Цікаво, це треба перевірити. Зачекайте тут.

Іван Макарович вийшов на майдан (їх відділяла сті­на) і почав говорити до Миколи. Але відповіді не почув. Так само Микола не чув його рації. Вони швидко вста­новили, що порода, яка залягає навколо, не тільки не пропускає, але й не екранує радіохвилі, тобто не відби­ває їх. Вона їх поглинає. Микола уявив собі, як радіо­хвилі проникають у верхні шари цієї незнаної породи і тут же починають втрачати свою пружність, поступово згасають і зовсім завмирають в лабіринті незнайомих атомів, безсилі пробити їхні електронні оболонки.

— Цікаво, що зовсім не екранує, анітрохи, — вигук­нув юнак.

— Відбийте шматок, — попросив Іван Макарович.

Загорському з великим зусиллям удалося відколупа­ти осколок породи. Він ледве не зламав і страшенно за­тупив свій топірець.

— Тепер продовжимо огляд підземного поселення, — сказав професор, крокуючи далі.

“Поселення… — подумав Загорський, ідучи поруч. — Воно й правильно, що поселення, а не місто. З одного боку всяке місто є поселенням, а з другого — тут немає нічого схожого з нашими містами”. Він мав на увазі бу­динки з сяючими вікнами, залізниці, дроти, сади і скве­ри…

Подорож у минуле

Саме в той час, коли в ракеті були непрохані гості і Ольга сиділа в “коридорчику”, Іван Макарович та За­горський ходили вулицями величезного глибинного поселення селенітів, прорізуючи темряву снопами елек­тричного світла, що били з їх ліхтарів. З вулиць, що пе­рехрещувалися і розбігалися в різні боки, вони заходили до житлових і всяких інших приміщень, натрапляли на останки зотлілих їхніх мешканців, на всякі речі, при­значення яких було невідоме.

Тисячі загадок оточували наших мандрівників.

Як селеніти змогли збудувати отаке грандіозне під­земелля? Може вони використали природні печери? Ні в будові, ні в різноманітних речах професор поки що не знайшов ні найменшого сліду металів. Камінь і камінь. Є теракота — випалена глина. Трапляється скло — в інк­рустаціях на округлих скелях, у формі великих куль, що стоять на камінних підставках на вулицях і в житлах. Коли на ці кулі падає промінь ліхтаря, вони починають яскраво світитися, а потім поволі згасають, знеможені в сутичці з цілковитою темрявою.

А чи мали селеніти зір? Мабуть, мали, бо інакше не було б кольорових зображень, вмонтованих у стіни й стелі з різноманітних мінералів. Значить, вони якось ос­вітлювали своє місто? Але як? Про електрику нічого й говорити: вони, мабуть, і не здогадувались про неї; а смолоскипи чи якісь інші світильники поглинули б увесь кисень…

А вода? А повітря — як була влаштована їх циркуля­ція?

Якою була суспільна організація селенітів? Що схо­жого в неї з нашими земними суспільствами? Може, тут був устрій, подібний до тих, що їх виплекали в своїх серцях Томмазо Кампанелла і Томас Мор? Чи це була родова община? Чи, може, рабовласницька монархія? Плугар і Загорський бачили багато статуй, що зобража­ли велетенських жінок, образи селеніток проглядали то з мозаїчних панно, то з барельєфів. Може, тут був ма­тріархат?

— Уявляєте, Миколо, — звернувся професор до Загорського, — скільки тут буде роботи нашим археологам, історикам, лінгвістам, інженерам, архітекторам?

— А лінгвісти що тут робитимуть? — здивувався юнак.

— Як що? Ось подивіться, — промінням прожектора професор помацав стіну великої зали, в якій вони стояли. — Зверніть увагу на оці складні геометричні фігури. Ви думаєте, навіщо вони вибиті на камені? А ба­чите, вони розташовані за певною системою, і в них мож­на розрізнити трикутники, чотирикутники, ромби, шес­тикутники…

— Орнамент.

— А мені здається, що це селенітське письмо. І лін­гвісти його розшифрують, так само, як розшифрували вони вавілонський клинопис.

— Цікаво!

— І цікаво, і важливо для вивчення матеріальної та духовної культури Місяця.

— А як ви думаєте, Іване Макаровичу, скільки ча­су пройшло з тих пір, як рука селеніта вибила оці значки?

— Думаю, що багато… — розмірковуючи відповів про­фесор. Він водив ліхтарем по стінах, виступах, карнизах. Постать Загорського в скафандрі то з’являлася в сяйві проміння, то зникала в темряві. — Може, навіть більше, ніж ми сподіваємось. Селеніти жили й працювали тут уже, мабуть, тоді, коли на Землі бродили іхтіозаври, їхній мозок породжував думки вже в той час, коли на Землі не тільки не було людини, а навіть її предків. Це, можливо, найстародавніша культура в усій нашій Сонячній системі, якщо до страшенної, неймовірно ве­ликої віддалі в мільярди років можна застосувати тер­мін “стародавня”. Ми зараз подорожуємо в далеке ми­нуле, друже.

— Чому ви так думаєте, Іване Макаровичу? — спи­тав Микола, фотографуючи рельєф, який потрапив у світляне коло.

— Враховуючи те, що маса Місяця разів у вісімде­сят менша від маси Землі, і, значить, він охолонув ра­ніше, можна припустити, що й умови для виникнення життя тут створилися набагато раніше. В той час, коли з втратою води і атмосфери життя на Місяці поступово згасало, на Землі воно тільки почало розцвітати…

Розмовляючи, Плугар і Загорський заходили до все інших і інших приміщень. В одній великій круглій залі вони затрималися довше, ніж в інших. Тут, куди не глянь,— під електричним промінням зблискували, ніби оживали, зображення з різноколірних камінців. Іван Макарович присвічував обома ліхтарями, а Загорський пус­тив у хід кіноапарат.

Невідомо, яке призначення мала ця простора зала? Може, тут жив учений-селеніт, можливо, містилася шко­ла, музей чи якийсь інший освітній заклад, — але вся стіна його, що утворювала собою правильне коло, була вкрита картинами з кольорових мінералів. Картини бу­ли обведені стрічками різноманітних геометричних фі­гур, які професор Плугар назвав селенітським пись­мом.

Ось підряд кілька пейзажів Місяця. Художник-селеніт досить майстерно зобразив діючий вулкан — з кра­тера виривається лава і вогненним потоком суне до си­нього лісу. Тут же звивається якась чорна стрічка, оче­видно, ріка.

— Значить, все тут було — і ліси, і річки, — каже Іван Макарович. — Економте плівку.

Плугар пересуває світляне коло ліхтаря, і перед ним постає безмежна рівнина, вкрита якоюсь рослинністю, в небі — хмара із стрілою блискавки, і косі струмені дощу.

— Для мешканців підземного поселення це вже, ма­буть, звучало казкою… — задумливо говорить профе­сор. — Бо коли вони закопалися сюди, таких атмосфер­них явищ на Місяці вже давно не було.

На іншій картині вони побачили велетенського звіра, що перестрибував через річку. Він скидався на оленя, але величезні гіллясті роги були в нього не лише на го­лові, а й по всій спині.

Довго стояли Плугар і Загорський перед однією за­гадковою мозаїкою. На чорному фоні було зображено розпечене світило, очевидно Сонце, на якому стався грандіозний вибух. Добре показано, як звідти розліта­ються в різні боки золоті згустки речовини, і ось уже йдуть по своїх орбітах планети. На деяких з них, видно, в свою чергу сталися вибухи, і від них також відірвали­ся згустки — вже набагато-менші.

— Та це ж зображена селенітська теорія походжен­ня Со­нячної системи! — вигукнув професор. — Цікаво, цікаво…

— В чому ж вона полягає, ця теорія? — спитав За­гор­ський.

— Коли буде розшифровано селенітське письмо, то­ді ма­тимемо про неї повне уявлення. А зараз можна ска­зати одне: селеніти-космогоністи, очевидно, вважали, що планети створилися з речовини Сонця і що ця речовина була викинута з нього завдяки вибуху, тобто внаслідок внутрішніх процесів. Так само виникли й супутники пла­нет. Досить-таки цікава теорія… Подібні, хоча й не зов­сім такі, припущення робили й земні астрономи. Але тут маємо струнку, мабуть, грунтовно розроблену теорію. Іван Макарович повів прожектором, і рап­том у світлі з’явилася голова селеніта. Нашим мандрівникам на мить здалося, що селеніт іронічно посміхається. Освітили всю його постать — він сидів на колінах під зображенням кос­­могонічної теорії спиною до стіни. Окремі деталі його великого тіла — обличчя, руки можна було уявити ли­ше при деякій фантазії. Це була наче тінь колись живої істоти.

— Може, це автор космогонічної теорії? — спитав За­горський.

— А бачите — він зотлів, а думка його живе!

Світлом намацавши вихід, Плугар і Загорський за­лишили округлу залу. У них був хороший настрій: мо­же це була просто радість нововідкрить, а може, при­ємно було дізнатися, що селеніти жили тут не як кроти, що це були істоти, здатні до абстрактного мислення. Од­не тільки якось гірко вражало синів Землі — і на зобра­женнях, і в натурі вони бачили селенітів усе в одних по­зах — або стоячими на ко­лі­нах, або лежачими ниць. “Що, яка темна сила не давала їм випростатись? — мір­кував Плугар. — Мабуть, було щось таке, що сковувало їхній прогрес, інакше вони б не загинули, а врятували б свою планету або дісталися б на Землю. Ясно, що це суспільні відносини і відповідна ідеологія…”

— О, а це що? — присвітив Микола в закуток. — По­дивіться, Іване Макаровичу!

Професор підійшов, нахилився і в яскравому світлі ліхтаря побачив цілу колонію грибів!

— Виходить, що тут можна поповнити запас прові­зії, — пожартував він. — Як же ви тут виросли без повіт­ря і без води?

Ця, здавалося б незначна знахідка, глибоко вразила Плугаря. Яка незламна, яка могутня сила життя! Не­має грунту — хапається корінням за камінь, нема чим дихати — а таки проростає! Ніякі сліпі сили не можуть його вбити, не можуть. Життя — безсмертне!

Після того, як Загорський зафотографував стійких представників загиблої флори Місяця, Іван Макарович зірвав кілька грибів і поклав до сумки.

Далі пішли якимись крутими спусками, вузькими га­лереями, широкими майданами. То піднімалися сходами вгору то стрибали вниз, то, не вагаючись, спускалися в якісь колодязі-шахти. І скрізь були приміщення, нена­че соти в стільнику, і стільник той мав, очевидно, безліч поверхів. Було тепло, Іван Макарович думав, що то від­чувається тепло планети, а Загорський пояснював це собі виключно їхньою ходьбою, хоч вона і не втомлюва­ла їх. Заблудитись вони не боялися: за ними тягся доб­ре видний при світлі слід у поросі. Сумки вже були повні всяких зразків чудернацьких кам’яних речей, ви­робів із скла і теракоти. Але бажання побачити, уз­нати ще більше, ця ненаситна жадоба, якою, на щастя, пройняте людство, гнала і гнала їх уперед. їм хотілося ще знайти сліди металів. Ішли, перемов­ляючись через свої рації, водячи перед собою снопами електричного сяйва.

На одному великому перехресті зупинилися. Посе­редині тут чорнів круглий отвір, у який ледве не поле­тів професор Плугар. Присвітивши вгору, він побачив такий отвір і на стелі — схоже було, що це якийсь нас­крізний колодязь. І вгорі, і в низу біля отворів було по кілька великих куль, які відразу спалахнули, коли на них упало проміння ліхтарів. Перед очима наших мандрів­ників постала чудова картина. Поблизу отвору, що вів униз, спиною до нього обличчям до вулиць стояло чо­тири величезних скульптури з якогось світлого каменю, надзвичайно схожого на мармур. Кам’яні постаті в про­стягнутих руках тримали такі самі прозорі кулі, які бу­ли встановлені біля отворів.

— О, це треба обов’язково сфотографувати! — за­хоплено сказав Загорський. — Нате й мій ліхтар, Іване Макаровичу, світіть, бачите — світло неначе посилюється!

Справді, стало зовсім видно, кулі відбивали світло одна від одної, створюючи цілу сітку променів. Поба­чивши якийсь кам’яний стовпчик, Микола став на нього і почав крутити ручкою кіноапарата. Націлюючи об’єк­тив то в той, то в інший бік, він утратив рівновагу і, зіскакуючи з підвищення, штовхнув Івана Макаровича.

— Що ви зробили! — зойкнув професор.

Микола подумав, що завдав йому болю, але тут же побачив якісь зблиски в отворі і з жахом зрозумів: упали ліхтарі. Від несподіваного поштовху Іван Макарович зненацька впустив їх.

Зляканими очима дивилися Плугар і Загорський в безкінечно глибокий колодязь, в якому, неначе два світ­лячки, мигтіли ліхтарі. Раз по раз у глибині спалаху­вало сяйво — то, мабуть, відбивали світло скляні кулі, встановлені на перехрестях в нижчих ярусах цього дивовижного міста. Нарешті, все внизу погасло — ліхтарі або розбилися, або потонули в поросі. Тут, де непорушно стояли Плугар і Загорський, було ще видно.

— Дивіться, дивіться, Іване Макаровичу! Ці кулі ще світять!.. — в нервовому збудженні вигукнув Микола. — Вони, мабуть, здатні зберігати, втримувати світлову енергію… Біжімо! Іване Макаровичу! Може, ми ще встигнемо…

Професор Плугар мовчав. Темрява швидко клала ті­ні на його обличчя, він стиснув Миколину руку, наче бажаючи передати юнакові свою витримку. Юпітери, які були біля отвору вгорі, і ті, що в руках кам’яних жі­нок, гасли з кожною секундою. Темрява, густа, непро­никна темрява насувалася з усіх боків. Чорним зловіс­ним крилом закрила вона далину тунелів, махнула на скульптури… І враз Миколі здалося, що він осліп: не видно було зовсім нічого. Нічогісінько!

— Що ж тепер буде, Іване Макаровичу? — сказав він у розпачі.

— Найперше — це витримка, товаришу Загорський, витримка і спокій. Ми потрапили в тяжке становище, от і давайте поміркуємо, як нам з нього вийти… Спочатку треба пригадати весь шлях, а потім рушати. Як добе­ремося до храму — там уже рукою подати.

Іван Макарович говорив, переборюючи тривогу, яка смертельним холодком охоплювала його. Він знав, що ситуації не зміниш докорами, і все ж дорікав собі, що так далеко зайшов у цей лабіринт. Чому було не повер­нутись? Адже однаково всього міста за раз дослідити не можна! Важливо було встановити сам факт його існу­вання…

— Ви, Миколо, здається, шахіст?

— А хіба що?

— Ви, звичайно, знаєте цілі партії напам’ять, можете відновити послідовність ходів…

— Це так, Іване Макаровичу, але в шахах вся увага на ходи, а тут..,

— Пригадуйте.

— Коли ви знайшли мене, ми пішли прямо, потім на перехрестку повернули вліво, заходили до приміщень, пізніше знову повернули, здається, вже вправо, потім спу­стилися в нижчий ярус, тоді знову йшли вулицею…

Так, вони пройшли дуже багато — цілі кілометри підземних шляхів і спустилися в глибину, не менше, як на кілометр. Кисню в них лишалося може на годину–дві — запас його був на всюдиході.

“Якщо не вдасться вибратись, — подумав Плугар, — то Мілько з Ольгою все ж таки повернуться на Землю… А потім нас знайдуть. І добре, що ми тут побували… Людство подивилось на все це нашими очима”.

— А коли ми зайшли в круглу залу? — спитав Ми­кола.

— Знаєте що, Миколо, давайте пригадувати з цьо­го кінця. Перші метрів п’ятдесят звідси я добре бачив в останню мить, підемо навпомацки, а там знову пригада­ємо…

Тримаючись за руки, вони рушили. Страшна темрява щільно облягала їх з усіх боків. І Микола, й Іван Макарович то заплющували, то розплющували очі. Були мо­менти, коли перед ними спливали якісь невиразні пля­ми: ще працювала сітчатка. А потім темрява залила все.

Ольжина мандрівка

Надівши скафандр, Ольга спустилася з ракети. Бу­ла дуже стривожена, навіть не звернула уваги на те, що це ж вона вперше ступила на поверхню Місяця! Хвилю­вало одне — як оберегти експедицію від небезпеки. Кисневий прилад працював бездоганно, і Ольга зовсім не відчувала, що перебуває в безповітряному просторі. Побачивши в сивому поросі сліди, які вели в протилеж­ний бік, ніж ті, що їх проклав всюдихід, вона дійшла до самого краю невеликого плато, на якому височіла їхня ракета. Сліди спускалися вниз і далі зникали за пагорбами. Саме тут, на краю гірського п’ятачка, Ольга вирі­шила поставити грізну картку. Зсунувши ногою купку пилюки, встромила білий аркушик. Російською і англій­ською мовами на ньому було виведено: “Небезпечна зо­на. Смертельно!”

“Нехай поламають голови, чортові гангстери! — ду­мала Ольга. — Це для них буде справжній сюрприз! А те­пер попередити батька і Миколу…”

І вона легко, енергійно повернулася до ракети і пі­шла далі по сліду всюдихода.

Все складалося добре. Ольга пройде аж до тих гір, а може, й далі — іти ж бо зовсім, зовсім легко! — там по­ставить три білі карточки і назад. їхатиме батько з Ми­колою, побачать. “Ану, скаже, зупини. Що воно таке?” Прочитають і тоді… Романтика пригод охопила Ольжине єство. Дівчина з захватом подивилася на чорне ок­самитове небо, всіяне зорями. Вони палали разом із Сон­цем, подаючи звістки з далеких-далеких світів. Маяки серед безмежної темряви, невтомні гарячі маяки — вони проймають увесь Всесвіт своїм золотим промінням, обі­грівають безліч планет, сіючи на них життя… І чому ж усім людям не жити мирно і по справедливості? А то й тут ось, на Місяці, хочуть воєнні бази…

Ольга окинула поглядом мовчазні місячні гори. Не­має на них ні травинки, ні деревця. Може їх опалив ко­лись вогонь війни? В розпаленій уяві дівчини постали картини страшних вибухів — язики вогню, сліпучі спа­лахи атомних бомб… Потім згадала батька і Загорського. Де вони? Чи з ними не трапилося чого? Хоча б же її карточки… Враз Ользі ніби почувся чужий голос:

— Алло! Колего!

Оглянулася і завмерла: за нею трухикало дві поста­ті — одна висока, друга присадкувата. Сумніву не бу­ло: це вони!

— Зачекайте, колего!

Віддаль між ними скорочувалась. Розмахуючи рука­ми, двоє не йшли, а широкими стрибками бігли до Оль­ги. Якусь мить дівчина розгублено переступала з ноги на ногу Що їй робити? Тікати? Куди?

— Чого вам треба? — спитала Ольга по-англійськи.

Ті стали як укопані. Вони, мабуть, менше здивува­лися, коли б чорне небо Місяця раптом прорізали вог­ненні залпи “Катюш”. Дівчина! Звідки вона? Який же тоді склад експедиції? І що в них за зброя, що встановили небезпечну зону?

— Це обман! — вигукнув високий.

— Так! — розвів руками кремезний. — В їхньому екі­пажі не було дівчат!

Вони стояли, не зводячи очей з Ольги. Вона їм ки­нула:

— Ви помилилися!

— Ну, так чого ж ви біжите? Зачекайте! Чи ми не маємо права тут ходити? Це теж небезпечна зона? І чо­му б вам не познайомитися з нами?

Вони рушили до неї. Що робити? Шлях до ракети відрізаний, а йти до гір… Поклала надії на кисень: мо­же, в них менше, то скоріше повернуться. І Ольга кину­лась бігти. Мчала по сліду всюдихода, роблячи гігант­ські кроки молодими, міцними ногами.

І коли оглянулася, то помітила, що віддаль між ни­ми збільшилась.

Ось уже й гори починаються. В ущелині — тінь, не­наче чорний тунель. У тіні Ольга налетіла на розколоте каміння, і свинцеві її підошви сковзнули, як на льоду. Вискочила з тіні, в очі їй бризнуло синім, голубим сяй­вом — мерехтіла долина, вкрита самоцвітами. Посере­дині її на пагорбі голубим полум’ям палахкотів гостро­зубий уламок самоцвітної скелі.

Ольга оглянулася — помітила, що “колеги” нагина­ються над камінням, спіткнулася, впала і з жахом від­чула, що кудись провалюється.

Хай живе світло!

Іван Макарович і Загорський пробиралися, обереж­но ступаючи, і все ж таки натикалися на стіни, на якісь несподівані кам’яні виступи, колони, статуї. Правою ру­кою Микола підтримував Івана Макаровича за лікоть щоб не збитися з дороги. На ремені через плече висів кі­ноапарат.

— Хоч би була палиця, — скрушно промовив він, — і то легше було б намацувати шлях.

— Останні селеніти, мабуть, знали про деревину ли­ше з розкопок абощо, — сказав професор. — Так, як ми-про іхтіозаврів.

Деякий час ішли мовчки, але так було важче. В го­лові здіймалися розпачливі думки, жаль стискував сер­це. Іван Макаровим подумав про єгипетський лабіринт, йому чомусь уявились палаючі смолоскипи — оце б під­няти над головою!..

А Микола думав про кисень. Скільки його ще лиши­лося у балонах? Може, на дні? Шкали не побачиш, а він може скінчитися кожної миті. Тоді… Як це все-таки по-дурному лежати мертвим, хоча б і всередині Мі­сяця!

— Скільки часу ми вже йдемо? — спитав Микола.

— Мені здається, небагато. А втім, хто його знає…

І справді, відчуття часу зникло. Інколи здавалося, що вони й не йдуть, а тільки топчуться на місці, не в силі пробити темряву.

Микола пустив руку Івана Макаровича.

— Що ви робите? — спитав професор.

— Я хочу зняти з плеча кіноапарат.

— Навіщо?

— Кину.

— Кинете?

— А що ж… Непотрібен…

Миколин голос, що проривався в навушники Івана Макаровича, видався йому якимсь чужим. Розпач, роз­чарування, приреченість — усе звучало в ньому.

— Ви що… втратили надію, Миколо?

Ці слова професор вимовив лагідно, з болем. Він боявся почути ствердну відповідь.

— Знаєте, Іване Макаровичу… Коли б у нас було ще хоч по балончику кисню… А так, що ж… Ну, пройде­мо ще з кілометр, і закінчиться.

Доки не говорили про кисень, доти наче й дихати було легше. А як тільки зайшла про нього мова — обоє відчули, що їм уже невистачає! Якийсь час пробиралися мовчки.

— І все ж таки, юначе, надії втрачати не слід! — заговорив знову професор. — Пам’ятаєте Лесю Українку: “Без надії таки сподіваюсь!” Доки горить вогник надії — не все втрачено. А пригадайте Леніна. І тюрми, і заслан­ня, і замахи на життя — ніщо не змогло його зламати. Віра в перемогу горіла в його грудях полум’ям! Ні, ні, і ще раз ні! Ми вийдемо звідси — чуєш, Миколо? Мусимо вийти.

— Ви певні цього, Іване Макаровичу? — спитав Ми­кола, і крізь тривогу в голосі його пробився промін­чик надії. — Невже це можливо?

— Коли б я мав сумнів, то не зробив би й кроку, не натикався б отут на оці селенітські стіни.

Загорський важко зітхнув, ніби вітер дмухнув у вуха професора. “Все ж таки апарата не кинув”, поду­мав Іван Макарович, відчуваючи міцну Миколину руку, що тримала його за лікоть.

Ішли мовчки. Тільки тоді, коли навпомацки виявляли перехрестя, перекидалися кількома фразами, радячись, куди податись. Пригадували, звідки вони йшли сюди, намагалися навіть намацувати свої сліди в поросі, але кожного разу доводилось покладатися лише на пам’ять. Вона підказувала їм шлях. А на одній розвилці заспере­чалися — Микола твердив, що треба йти ліворуч, а про­фесор наполягав — праворуч.

— Мені здається, Іване Макаровичу, — сказав Загор­ський, — що коли ми йшли туди, то тут повертали вправо, значить зараз нам — вліво.

— Давайте ще раз обмацаємо ріг. Ось статуя селенітки з кулею в руках… Так?

— Правильно.

— Значить, нам праворуч. Я тоді звернув увагу на цю статую.

— А мені здається…

— Нехай вам не здається, товаришу Загорський, бо я це місце добре запам’ятав. Ви ж знаєте, що я люби­тель скульптури. Ходімо сюди!

Іван Макарович рушив праворуч, Микола пішов не­охоче. Професор був стурбований тим, що Миколина па­м’ять почала слабнути. А Микола мовчав, був як німий. У навушниках професор чув його важке дихання і скруш­ні зітхання. Раптом пальці Загорського до болю стисну­ли лікоть професора.

— Іване Макаровичу! — почувся його шепіт під ска­фандром. — Бачите, бачите?

— Що?

— Та он же селеніти! Он вони перебігли тунель і стали попід стінами… Один, два, три… їх багато, стійте, Іване Макаровичу!

— Заспокойся, Колю, це в тебе галюцинації… — Про­фесор сам узяв його під руку.

— Галюцинації… Ви й тоді говорили так, коли я зна­йшов у каналі вхід до тунелю… Селенітів приховує тем­рява, але я їх добре бачу — височенні… А очі, помічаєте блиск їхніх очей? Якщо вони… Що ж нам робити?

Професор стривожився. Боявся, що Микола під вра­женням утне якусь непоправну дурницю — побіжить і остаточно заблудиться ще й у колодязь впаде. Справді, що робити? І він швидко зорієнтувався. Щоб заспокоїти юнака, він не говорив йому про галюцинації, не розвію­вав їх, бо то була б, звичайно, марна справа.

— О, бачиш, Миколо, — сказав притишено, — вони ж пішли собі!

— Ай справді, — зрадів юнак, — пішли!

— Тепер ми спокійно пройдемо, ходім.

Інколи Загорський здригався, але все ж ішов твердо. Плугар намагався розважити його розмовою. Нагадав, як диспетчер ракетодрому виписував маршрутний лист, як водії земних ракет сміялися з нього, а він все ж таки оформив путівку — таку саму, як і тим, що летять у Вла­дивосток, Пекін чи Ханой. У графі “Найменування тран­спорту” поставив: “Космічна ракета”, “Маршрут” — “Земля–Троянда–Місяць–Троянда–Земля”. “А хто там спитає? — жартували механіки. — Що, може не ви­дадуть пального?” Але диспетчер був непохитний: раке­та без путівки — це все одно, що людина без паспорта. На космічних трасах теж потрібен порядок! Ну, хлопці йому й ка…

Іван Макарович зупинився на півслові.

— Ти бачиш, Миколо, — видніє! — вигукнув він, а сам подумав про себе: “Може, й у мене галюцинації?”

— Справді видніє, Іване Макаровичу! Я вже бачу сліди, ми правильно йдемо!

Світло почало заливати безкінечний тунель. Воно ви­промінювалось із тих куль, що були встановлені тут на кожному повороті — їх тримали статуї в своїх кам’яних руках. Ось падають тіні, ось чітко видно сліди… Ні, це не видіння, це дійсність!

Микола запитливо глянув на професора, але той і сам нічого не розумів. Бачив, що стало ще видніше,— ну точнісінько, як на поверхні! — а від чого — не знав.

Підземне місто немов ожило. Тепер, при яскравому освітленні, воно здавалося зовсім інакшим — скільки виступило такого чудесного, незвичайного!

Але, може, воно як несподівано з’явилось, так враз і погасне, оце загадкове світло?

— Як у нас із киснем? — спитав Іван Макарович.

Микола подивився спочатку на його прилад, потім на свій:

— У вас — на півгодини, в мене — на десять хви­лин.

— Ідіть швидше, зарядіться на машині.

— Я вас не залишу, — сказав Микола.

— Товаришу Загорський! Наказую — ідіть швидше, негайно, без розмов!

Це було сказано таким тоном, що Загорський не по­смів перечити. Рвонув з місця, не пішов, а просто кинув­ся саженними кроками. А професор ішов зачудований, сам собі не вірячи. Він бачив: ожила освітлювальна сітка міста, промені передаються від кулі до кулі. Але де джерело світла? Яка сила пустила його в дію? Хоті­лося вернутися, іти в центр, щоб розгадати таємницю, але тепер Іван Макарович не давав волі своїм бажан­ням. Кисень кінчався, треба поспішати.

Він пішов швидше, не звертаючи уваги на орнамен­ти, що вкривали стіни, на безліч усяких предметів, що валялися і на вулицях, і в приміщеннях. Мертві, струхлі селеніти, що сиділи там і сям, ніби проводжали його за­мисленими поглядами.

Скінчилось місто, Плугар зайшов до храму. Тут панувала темрява, лише знизу, в глибині “чаші” жев­ріло холодне, ніколи невгасиме полум’я.

Не зупиняючись, Іван Макарович пройшов повз ма­сивну колонаду і завернув у тунель, що вів до виходу. Тунель був освітлений, і старому професорові зручніше було подолати його великі сходи.

— Нарешті — вихід!

Іван Макарович полегшено зітхнув, коли ступив у русло ріки. Тут принаймні не страшно темряви — сяє мі­сячний день: палахкотить оточене короною Сонце, бли­щать далекі зорі.

Загорський уже стояв над урвищем, узявши в руки канат.

— Не гайтеся, Іване Макаровичу! — гукнув він, ви­махуючи рукою.— Беріться, допоможу.

Хоч і не зовсім вправно, але з допомогою Миколи Плугар легко вибрався на гору. Коли вони підійшли до всюдихода, в професора лишалося кисню на дві–три хвилини. Микола швидко замінив йому балон і тільки тоді розповів, що він сам видирався на гору і біг до ма­шини вже зовсім не дихаючи; кисень у нього скінчився ще на дні русла.

— Ну добре, — перебив його професор. — Їдьмо до “Комети”. Треба негайно передати на Землю про наше відкриття та й відпочити необхідно.

Микола подумав, що професор натякає на нього.

— Та, бачите, Іване Макаровичу, я й сам не знаю, як воно зі мною сталося… Ну, от — привиділось…

— Нічого страшного, Миколо, — Плугар поклав йому руку на плече. — В таких умовах з кожним може трапи­тись. Ну, їдьмо!

Коли запрацював мотор, — а це можна було поміти­ти лише по приладах і дрижанню машини, — вони вирі­шили їхати не по старому сліду.

— Беріть он… туди! — вказав професор на інше між­гір’я. — Спробуємо знайти новий прохід до нашого плато.

Загорський поклав руки на важелі, і всюдихід рушив…

Сонячний колодязь

Все-таки Ольга була спортсменкою. Руками вхопи­лася за край кам’яного колодязя, коліньми обіперлась об його стінки і затримала падіння. Тоді, не гаючи й хви­лини, почала обережно підтягуватись. Коли голова її виткнулась на поверхню, вдалині дівчина побачила “су­сідів”: не звертаючи на неї уваги, вони розглядали само­цвіти. Видно, дорогоцінне каміння зацікавило їх не на жарт. Ольга бачила, як вони старанно відбирали його і наповнювали свої сумки. “Треба буде й собі взяти, на спогад”, подумала дівчина.

Вихопилась на поверхню, лягла ниць і зазирнула в колодязь. У неї аж дух перехопило: відполірованій, за­литій сонячним світлом трубі не було кінця й краю. Здавалося, що цей отвір веде до самого центра плане­ти. Глибоко-глибоко там щось сяє, неначе сонце… Що воно таке? І взагалі — це витвір природи, чи, може… мо­же, інженерна споруда! Ольга дуже хотіла, щоб це таки була інженерна споруда! В своїй уяві вона завжди населяла небесні тіла живими, розумними істотами. І коли хто-небудь твердив, що отруйливі атмосфери на планетах-гігантах свідчать про відсутність там життя, Ольга спри­ймала це як особисту образу.

Кілька хвилин вона дивилася в отвір. Сумніву не було — цей колодязь просвердлили селеніти. Може, ко­лись вони брали з нього воду?

Взяла невеличкий камінчик і не кинула, а легенько впустила його в колодязь. Він пролетів метрів зо три і… зупинився! Неначе повис! Кинула ще — такий самий ефект. І Ольга догадалася — колодязь закритий яки­мось прозорим диском. Він і затримував камінці. Що це все означає? Може, там, у глибині, живуть се­леніти?

Дивлячись у бездонний сяючий колодязь, Ольга ду­мала про селенітські міста, які сполучаються з поверх­нею ось такими шурфами. Хотілося побачити хоч одну живу істоту, схожу, чи не схожу на людину, але наді­лену розумом і… не хижу. Ольга, сама того не помічаю­чи, приписувала своїм уявним селенітам лише те хоро­ше, що є в людях: розум, доброту, почуття справедли­вості, щирість, відвертість і багато інших чудових рис. Це були ті самі земні люди, тільки без їхніх недоліків. Ех, як би добре на світі жилося!..

Але скільки вона не дивилася в циліндр, що вів углиб планети, а селеніти не з’являлися. Не помічала навіть найменших ознак їхньої присутності. Засміялася з себе: вона таки ще дівчисько! Та це, мабуть, природа зробила цей колодязь, а сонце відшліфувало за тисячі років… Зітхнула. Підвелася і, зовсім не боячись “колег”, що паслися в долині багатства, пішла далі — по сліду всю­дихода. Перед очима розстелялася піскувата рівнина, там і сям обставлена червонястими горами. На піщаному пагорбі, де гусениці машини залишили глибокий слід, Ольга поставила свою застережну картку. Через про­міжки метрів у п’ятдесят — ще дві. Тепер треба було піти в обхід тієї долини і якнайскоріше повернутися до­дому, щоб вистачило повітря.

Зійшовши на велику гірку, схожу на купу зерна, Ольга глянула навколо і скрикнула від здивування: вліво, на віддалі може з кілометр чи півтора, швидко помчав всюдихід. Дивно було бачити цю рухому риску серед мертвого пейзажу.

Кинулась навпереріз. Спіткнулась і впала. Схопи­лась — і знову бігти. Всюдихід уже проминув її, він то виринав із-за пагорбів, то зникав за ними, наче човен серед окам’янілих хвиль.

Ольга пробігла може кілометрів два чи три і зупи­нилась, важко дихаючи. Хоч і легко бігати на Місяці, але все ж таки стомлюєшся. Та ще цей скафандр…

— Миколо! Тату! Куди ж ви? — в розпачі гукнула в мікрофон, зовсім не сподіваючись, що її почують. — Підождіть!..

Втомлена, розчарована невдачею, вона тупо ди­вилась униз, механічно шукаючи слідів машини. Рап­том у її навушниках зазвучав такий рідний батьків голос:

— Олю! Олю!

Земля кличе!

Запасів кисню і води на “Кометі” було ще днів на дев’ять–десять. Іван Макарович вирішив використати ці дні для інтенсивної наукової роботи. Віддалятись од ра­кети на велику відстань було рисковано, отож він про­вадив дослідження поверхні Місяця поблизу. Він по­ставив завдання: проникнути в світ мінералів, зібрати якомога більше зразків і відхилити завісу над таємни­цею утворення місячного рельєфу.

Працювали всі: Іван Макарович, Загорський, Ольга. Один тільки Михайло Мілько “байдикував” у ракеті.

Загорський годин десять просидів, ремонтуючи ра­діостанцію, а потім супроводжував професора в гори. Шукав там якогось мінералу, що ним збирався замінити лампу, якої невистачало.

Колекція мінералів збільшувалася. І кожного разу, уважно дослідивши якийсь камінець, Іван Макарович вигукував:

— І це давній знайомий!

Ольга не знала, чи батько відзначає це з задоволен­ням, чи, може, з жалем. їй вчувалось і те й інше. А мо­же, воно так і було? Може, професорові приємно було знаходити підтвердження спільного походження Землі та Місяця і разом з тим хотілося відшукати щось зовсім нове, незнане на Землі?

“Сусіди” поки що не турбували їх, але хто його зна, що в них на думці? Івана Макаровича дуже непокоїла втрата зв’язку з Землею.

— Працюйте, працюйте, Миколо, — казав він Загорському, коли той залишав свою мовчазну рацію і мовчки ставав біля ілюмінатора. — Це, потрібно, як повітря!

І Микола знову брався за роботу. Минали години втомливого чекання. Та ось щось зашипіло, зашуміло, і в каюту прорвалися звуки!

Всі були так вражені, що ніхто не промовив і слова. Ольга одвернулася від ілюмінатора і дивилася на при­ймач. Михайло не зводив очей із Загорського, Іван Макарович поклав на стіл якийсь кристал, що його щойно розглядав, і задумливо підпер голову рукою.

А з репродуктора лилася музика — віолончель ту­жила за чимось таким дорогим, бажаним і нездій­сненним… Ольга пригадала матір. Може й вона слухає зараз…

— Та це ж “Мрії” Шумана! — тихо сказала Оль­га. — Хотіла б я знати, чи була музика в селенітів?

— Ось прибудуть сюди археологи, історики — усе взнають,— кинув Загорський.

— Я хочу побачити підземне місто, — обізвався Ми­хайло. — А то скажуть: побував на Місяці, а міста й не бачив. Як ви його назвали?

— Поки що ніяк, — відповів професор.

— Оце вже нерозважливо. Треба назвати, обов’яз­ково.

— Ай справді, тату! — стріпнула волоссям Ольга. — Якби я побувала в ньому — відразу б назвала…

— Назвіть його, Іване Макаровичу, Ольгопіль або Ольгоград…

— Хай краще буде Михайлівка або Мишковичі! — засміялась Ольга.

Загорський обернувся від приймача:

— То місто смерті, товариші, місто вічного мовчання.

— Але ж у ньому найдовше затрималось життя, — заперечив професор. — Це — притулок життя!

— Бухта життя! — вигукнула Ольга.

— Лабіринт життя! — сказав Михайло.

Покриваючи шум приймача, Микола кинув:

— Ось підете — побачите, що там за життя. То — місто агонії!

— Чого це у вас такі похмурі думки? — спитала Ольга.

Микола не відповів. Крутив ручки приймача, і шуми Землі заповнювали кабіну. Нарешті крізь них, наче крізь хуртовину, прорвався далекий голос:

— Комета, Комета, я — Земля, я — Земля…

Скільки тривоги було в цьому голосі! Земля, рідна Вітчизна скликала своїх синів, ніби чайка чаєнят. Вони чули її голос, а відповісти не могли,

Пік Вітчизни

Коли на Місяць дивитися в телескоп, його сяючий диск дуже скидається на ніздрюватий торт. На ньому неначе застигли безладно кинуті шматочки крему. Інша справа — стояти на цих самих “шматочках”. Це — ве­личезні гори, здебільшого круті, обривисті. Кожного ра­зу, коли наші мандрівники дивилися на них, уява дома­льовувала ліси, снігові шапки і шлейфи хмар. Але ні лісів, ні снігу, ні хмар тут не було. Голі, суворі, мовчазні гори здіймалися до зір.

Плугар і Загорський сходили на одну з найвищих вершин. Іти було легко, не так, як на Землі. Тут їхні тіла важили по 12–14 кілограмів, а мускульна сила за­лишалася такою ж, як і була.

Спритний, міцний Микола ішов попереду, видирав­ся на уступи, перестрибував через тріщини. За ним — Іван Макарович. їх з’єднував альпіністський трос, кінці якого були прикріплені до поясів.

— От і я стану альпіністом! — жартував професор. Чим вище вони підіймалися, тим ширшав горизонт.

Скільки не кинеш оком — всюди гори і гори, неначе по­залягали якісь дивовижні страховиська. Незвичайного вигляду їм надавали чорні різкі тіні, що мережили весь масив.

— Тримайтеся, Іване Макаровичу! — обернувся Ми­кола. За скельцями скафандра в нього блищали очі. — Штурмуємо саму вершину!

Вершина була дуже крута, а з деяких боків — просто прямовисна. Довелося багато разів обходити її навколо, щоб відшукати більш-менш зручний підхід. Микола топірцем пробував міцність верхніх шарів, і вони часто осипалися під його ударами.

Нарешті підйом закінчено! Микола підняв топірець і потряс ним над головою, ніби салютуючи. А потім ви­йняв із сумки червоне полотнище прапора, прикріпив його до топірця і поставив між камінням посеред вер­шини. Прапор поволі звис, і складки його застигли. Зда­валося, він був висічений із якогось яскравочервоного каменю.

— Віднині — це пік Вітчизни, — сказав Іван Макарович, дивлячись на прапор, що квіткою полум’янів над суворим камінням.

— Пік Вітчизни… — промовив Микола, оглядаючи го­ризонт. — Але ж і високо!

Вдалині, неначе на рельєфній карті, виднівся вели­чезний цирк: гірське кільце оточувало сопку — кра­тер.

— Може, то Курцій? — спитав Загорський. — Чи Лейбніц?

— Мабуть, Курцій… Наша ракета стоїть на плато між цирками: Ньютона, Лейбніца і Курція. Останній розташований на сімдесятій паралелі… Напевно, то він і є.

— Еге, рельєф оригінальний, що й казати. Ви при­хильник якої теорії — вулканічної чи метеорної?

— Бачите, Миколо, остаточний висновок можна зробити після багатьох геологічних експедицій, які де­тально дослідять цирки і кратери. З тих даних, які зі­брали ми з вами, я гадаю, можна зробити попередній висновок про вулканічне походження величезної біль­шості цирків…

— Але ж вони мають у діаметрі сотні кілометрів!

— Деякі досягають і трьохсот.

— Я ж і кажу, Іване Макаровичу, неможливо уяви­ти собі такі величезні вулкани!

— А метеори такі можна уявити? Якого це треба метеорита, щоб вибив западину діаметром в сотні кіло­метрів?

— Навіть на Землі є досить великі кратери…

— Ви маєте на увазі Арізонський?

— Так, Іване Макаровичу.

— Справді, він величезний, але ж діаметр кратера, який він вибив у земній корі, всього-на-всього тисяча двісті сім метрів! І потім зверніть увагу, там метеорит зробив западину глибиною 171 метри, але ж не створив навколо гірського кільця. А тут навколо кратера — справжні гори, та ще й на величезній віддалі від нього.

— Як же пояснити їхнє походження?

— Насамперед треба визначити епоху їхнього виник­нення. Це можна буде зробити, вивчивши поклади свин­цю, що утворюється внаслідок розпаду радію. Зараз я схильний припустити, що великі цирки виникли тут в епоху застигання кори Місяця. Кора тоді була така, що вибух вулкана міг викликати на ній кільцевидну хвилю, яка відкочувалась від центра вибуху на десятки і сотні кілометрів, одкочувалась і застигала. Інколи ви­бухи були такі сильні, що в’язкість кори не могла за­гальмували хвиль, і вони розпадались.

— А білі смуги, що радіально йдуть від багатьох кратерів?

— Таких утворень, як навколо кратерів Тихо, Коперніка і Кеплера, не так уже й багато. Думка про їхнє вулканічне походження виникла ще в дев’ятнадцятому столітті. Тепер ми з вами переконалися, що світлі сму­ги, сяйво навколо кратерів є, справді, не що інше, як вулканічний попіл.

— З цим я згоден; мені тільки неясно, як попіл міг пролягти на такі грандіозні віддалі! Світлі сму­ги, що йдуть від Тихо, перетинають майже весь диск Місяця!

— Щодо цього, то мусимо припустити, що світлі смуги — сліди порівняно недавніх вивержень. Ці вивер­ження сталися, звичайно, ще тоді, коли на Землі не було не тільки телескопів, а навіть і людей. Може, саме завдяки розігріванню кори розплавленою магмою Мі­сяць на той час був уже втратив атмосферу, загинули селеніти. Повітряна оболонка, звичайно, загальмувала б рух вивержених газів, атмосферні течії завихрили б по­піл, а згодом і зовсім би його розвіяли чи розмили… Ну, а якщо повітря не було, то він і ліг такими радіаль­ними лініями. Тисячоліття минали одне за одним, а тут ні дощу, ні вітру… Така, мені здається, в загальних ри­сах історія цих утворень.

— Ви гадаєте, що атмосферу Місяць втратив тому, що розігрілася кора?

— Не інакше. Розрахунки показують, що Місяць може втримати газову оболонку. Тільки висока темпе­ратура призвела до її втрати. Моря розплавленої лави

— Погляньте! — гукнув Загорський, вказуючи на да­леку долину.

Там раз у раз здіймався пил, наче хтось безладно бомбардував рівнину. Розриви наближалися в бік пла­то, на якому маячила “Комета”. Що як влучить? Плу­гар і Загорський заціпеніли. Рвонуло на схилах горн, далі й далі… Зір ловив гострі високі фонтани пилюки, в грудях тенькало. Небезпека була така очевидна, така страшна, що спинялося дихання. Все ближче до ракети, ближче… Пронесло!

Піт стікав у Плугаря з чола, але професор подивився на Загорського, на кіноапарат, що висів у нього через плече, і, тамуючи хвилювання, спитав:

— Хіба ви не знімали? Яке це чудове явище — ме­теорний рій бомбардує Місяць!

— Та я… Я боявся за “Комету”.

— Вдруге не зівайте, — вже рівнішим голосом про­довжував Плугар. — Якщо трапиться нагода, обов’язко­во сфотографуйте зіткнення метеоритів з Місяцем.

Промчав метеорний дощ — і знову непорушність. Ніби й “Комета” заціпеніла серед мертвого пейзажу…

Ультиматум Діка

На екрані локатора з’явилася постать. Тупцювала біля Ольжиної картки, подаючи руками якісь сигнали.

— Кличе, — сказав Іван Макарович, відхиляючись від екрана. — Видно, настав час переговорів.

Професор почав одягатися, всі дивилися на нього запитливо. Мілько не втерпів:

— Невже ви підете, Іване Макаровичу? Та плюньте…

Ольга мовчала. Вона добре знала, що коли батько щось вирішив, то відговорити його неможливо.

Іван Макарович мовчки надів скафандр і вийшов.

Ольга підійшла до Загорського і подивилась через його плече на екран. Ось батькова постать наближаєть­ся до незнайомого. Зійшлися, зупинились. Про що вони розмовляють?

Коли б локатор міг передати не лише зображення, а й звуки, то в “Кометі” почули б таку розмову:

— Я єсть директор і представник фірми “Атомік-Вельт”, — відрекомендувався по радіо чужий ска­фандр. — Я єсть командир експедиції Дік. Сподіваюсь, ви єсть Плугар?

— Так, — сказав Іван Макарович.

— Нам треба встановити добросусідські відносини, — продовжував Дік, мова його ставала частішою. — Я вже посилав до вас. Але, на жаль, ваш механік…

— Відмовився зрадити Батьківщину…

— Навіщо такі вислови, містер Плугар? Щоб у дальшому не було ніяких ексцесів, давайте встановимо зони діяльності.

— Тобто?

— Як довго ви тут пробудете?

— Ми будемо тут доти, доки цього вимагатимуть ін­тереси науки, доки не виконаємо своєї програми науко­вих досліджень.

— Чудово! А чи не вважаєте ви, професоре, що для науки великою загадкою є друга півкуля Місяця, та, якої ніколи не видно з Землі?

— Охопимо й ту півкулю, на все свій час.

— А чи не вважаєте ви, що нам на цій півкулі тісно? Я пропоную вам — саме в інтересах науки — перебазу­ватись на той бік…

— Це що — ультиматум?

— Облишмо гучні слова, професоре. Мою добросу­сідську пораду можете розцінювати, як хочете. Ви ж самі кажете: ваша мета — наука. От і перебирайтесь на ту півкулю. Для спостережень за зорями там ідеальні умови. Не заважатиме диск Землі…

— Ми самі знаємо, де нам краще працювати.

— Ага, не хочете? Під ширмою науки ви тут закла­даєте воєнну базу! А ми цього не стерпимо. Тим більше, що ця територія належить нашій фірмі.

— Чи дісталася в спадок?

— Я говорю офіційно: оця територія і все, що на ній, під нею і над нею — все це власність нашої фірми. У нас є документи!

— Як же ви придбали цю “власність”?

— Ми купили в іншої фірми.

— А та де взяла?

— Де?.. — Дік зам’явся. — Та… просто відкрила продаж території Місяця… Але це, зрештою, нас не сто­сується. Ми купили — ось головне!

— Якщо вас не стосується, то нас тим більше. Може, ваші фірми оптом і вроздріб продають зорі Чумацького шляху, може, ви придбали кільця Сатурна або Великий віз, — це ваша внутрішня справа.

— Значить, не визнаєте?

— Не визнаємо.

— Ну, гаразд. Я не маю сумніву, що міжнародний суд захистить інтереси фірми. До речі, що означає цей напис? — Дік підсунув ногу до Ольжиної картки.

— Ви ж грамотний?

— Це що — погроза використати атомний реактор? Оце атомна енергія в мирних цілях? Ми вже зафотографували цей документ, про нього знатиме весь світ!

— Ви багатослівний. У нас мало часу.

— Значить, відкидаєте пропозицію про перебазу­вання?

— З усією рішучістю.

— Ви, очевидно, не оцінили становища, професоре. Я вам допоможу в цьому. Наш політ готувала атомна фірма, а не Академія наук, як у вас, отже, незабаром прибуде ще одна ракета. Це буде не тільки демонстра­ція могутності…

— Ми не боїмося погроз, — перебив його Іван Макарович.

— Вас тут приваблюють стратегічні поклади?

— Мир, праця, наука — ось що нас приваблює!

— Поклади нового радіоактивного елемента, який ми назвали “Селеніт-1”, відкрили ми і не поступимось нікому! — підвищив голос Дік. — Саме в цей час, коли ми з вами так чемно розмовляємо, наші лаборанти про­вадять дослідження над ним. І хто поручиться…

— Ви все сказали?

Плугар повернувся і рівним кроком, не поспішаючи, пішов до ракети.

Катастрофа

— Отже, продовжимо свою роботу, товариші? До настання ночі лишилося, за моїми підрахунками, сімде­сят годин і… тридцять вісім хвилин, о, вже одна хвилина зникла… За цей час можна багато дечого зробити. Нам необхідно поповнити колекцію мінералів, перенести екс­понати з селенітського міста… Астрономічні спостере­ження доведеться, на жаль, відкласти. Треба провести систематичні зйомки, щоб вийшов повноцінний фільм, а не окремі фрагменти. Ясно, товаришу Загорський?

— Ясно.

Ольга схилилась над екраном. Поверхня його була чистісінька, як літнє безхмарне небо.

Раптом очі її різонув гострий блиск. Відсахнулася, закрила обличчя долонями. Подумала, що це в приладі стався якийсь електричний розряд.

— Миколо… — хотіла звернутися до Загорського, але не встигла. Страшний поштовх струсонув ракету, вона почала хилитися, падати… Що сталося? Все пішло шке­реберть , у всіх закрутилося в очах, Мілько схопився, кинувся до пульта управління, мабуть, думав, що встиг­не запустити реактор і піднятися вгору… Але де там! Удар, ще удар, тріск і гудіння, може, то у вухах? Ми­хайло не втримався на ногах — його неначе молотом ударило по голові. Останнє, що він бачив провалюючись в якусь чорну безодню, — були перелякані Ольжині очі… А коли ракета вже нерухомо лежала на боці, Ольга скрикнула:

— Михайле! Що з тобою, Михайле!

Схопила його зів’ялу руку — довго не могла нама­цати пульс. І, мабуть, хтось інший-таки і не намацав би, а її ніжні, чутливі пальці сприйняли ледве вловимі по­штовхи.

Наче помаленьку сіпалась тоненька нитка. “Зупи­няється серце, — подумала Ольга. — Глибока травма…”

Мілько лежав горілиць, яскраве сонячне проміння падало на його бліде обличчя. Ольга відкрила йому очі й побачила розширені зіниці. “Він зовсім не реагує на світло!” промайнула думка.

Швидко скинула з себе кофту, згорнула і підклала під закривавлену голову. Думки обганяли одна одну. “Спочатку обробити рану — припинити кровотечу, запо­бігти інфекції… А серце? Воно ж от-от зупиниться! Ні, спочатку ін’єкція камфори…”

Схвильована, перелякана, Ольга все ж таки діяла швидко, рухи були точні. Вихопила спиртовий стерилі­затор (навіть не помилилася відкрутити кришку), набрала в шприц два кубики золотистої густуватої рідини і, відсунувши Михайлів рук їв вище ліктя, вправно зро­била укол. Навіть не перевіряючи пульсу, кинулась об­робляти рану. Пішли в хід тампони, йод… Ольга переве­ла подих лише тоді, коли наклала пов’язку.

Пульс покращав, стало помітним дихання. В могут­ній Михайлів організм поверталося життя! Це виклика­ло надію на хороші наслідки, але Ольга добре знала, що в цей гострий, хаотичний період протікання хвороби, як його назвав колись Бурденко, можна сподіватися вся­ких ускладнень.

Мілько розплющив очі. “Шокові явища поступово згасають”, подумала Ольга.

— Михайле! — гукнула.

Губи його заворушилися, але слів не було чути.

— Мишко, любий, тобі краще?

А він то розкривав, то закривав очі і… мовчав.

— Ось покладемо тебе зручніше… — говорила, підні­маючи Михайлову голову собі на коліна й обхоплюючи його руками під пахви.

— Правда ж, тобі вже набагато краще?

Легко, без напруження поклала кремезного юнака на його лежак. Повернула в правий бік, приговорюючи:

— Отак полеж, на випадок нудоти.

Іван Макарович і Загорський теж добре стукнулися, але вони цього й не помічали, стривожені пораненням Мілька. Мовчки дивилися, як порається біля нього Ольга, подавали потрібні їй речі. Але що сталося? Яка причина такого сильного струсу? Може здвиг кори Місяця?

— Загадково, просто загадково! — заговорив профе­сор, ходячи взад і вперед.

— Ми не тільки не можемо стартувати з такого по­ложення, — промовив Загорський, — навіть вийти з раке­ти неможливо!

Тільки тепер Іван Макарович і Ольга звернули увагу, що вихідний люк притиснутий до поверхні Місяця.

— Так, ми закупорені, — сказав Плугар, — але хіба назавжди? Як ви гадаєте, Загорський?

— Треба знайти вихід…

В ілюмінатор побачили — неподалеку над горами та­нула чорна хмара газу і пилу.

— Вибух вулкана, — сказав Загорський. — От вам і розгадка. Нас ударило камінням, хвилями газу, ну, І струс поверхні…

— Вибух то вибух, але там немає ніякого вулкана! Ми ж маємо докладну карту…

Ще раз передивилися карту. Професор мав рацію: в тому місці, в радіусі кількох кілометрів не було навіть невеликого вулкана.

— Мені здається, що це атомний вибух, товариші, — підсумував професор.

— Це можливо, але навіщо їм було робити такий експеримент? — сказав Загорський, маючи на увазі “су­сідів”.

— Мабуть, догралися з новим радіоактивним еле­ментом…

— “Селеніт-1”?

— Так.

Тяжке, гнітюче почуття стиснуло професорові груди. Як нещасливо склалися обставини для його експедиції! “Комета” впала. Радіопередавач пошкоджено, Мілько поранений. А на скільки вистачить їм повітря — годин на двісті? Невже ракета стане їм домовиною?

Іван Макарович дивиться на Ольгу та Загорського. Приголомшені катастрофою, вони стоять біля ілю­мінатора і, мабуть, стежать за тією зловісною газо­вою стіною. В Ольги зосереджений вираз обличчя, Ми­кола насуплений. Стоять, ніби коло вікна вагона, див­ляться на пропливаючий краєвид і кожен думає про своє.

Враз Ольга повертається і швидко підходить до батька.

— Тату! — вигукує, припадаючи йому до грудей.

— Чого ти?

Іван Макарович почав механічно куйовдити їй волос­ся — так він заспокоював її, коли вона була маленькою, А вона відхилилася, приклала йому долоні до щік:

— Чого у вас така байдужість? І в Миколи… Ска­жіть, невже…

— Це тобі здалося, Олю! — заговорив Плугар твер­дим голосом. — Просто — я міркую…

— Але ж треба щось робити — чуєте? — робити!

— Вірно, дочко! Доки не зробимо всього, що в наших силах і навіть більше, — не відступимо. Так, Загорський?

— Так, Іване Макаровичу.

Пригнічений стан експедиції змінився активним. І це не був відчай, ні. Живі люди боролися за життя.

Найперше — це треба було прокласти шлях назовні, а потім підготувати ракету до зльоту. Іван Макарович, і Микола, й Ольга, пропонували на загальний розсуд багато проектів. Загорський висував таку думку. Вони включать реактор і просунуться на деяку відстань по грунту. Можливо, сам рельєф допоможе хоч трохи по­вернути ракету. Проти цього заперечував професор. Ві­рогідність користі від цього мізерна, говорив він, зате ракета буде пошкоджена напевне. Тертя об грунт про­дере обшивку, а то й зовсім провалить бік.

Ольга пропонувала вибити ілюмінатор. Але це за­грожувало втратою повітря. Не встигли б вони закрити його, як уся “атмосфера” ракети вилетіла б з неї. Цим рискувати не зважувались.

Що ж робити? — тривожно билася думка. Здавалося, не було виходу. Але вилетівши в пошуки, вона не скла­дала крил.

— А що порадив би Михайло? — спитала Ольга.

Всі глянули на свого товариша, що лежав у забутті.

— Моторна група… — пригадав Загорський. — Там є глухий люк.

Іван Макарович дістав схему силового відсіку і зна­йшов люк. Конструктори зробили його, щоб полегшити доступ до вузлів моторної групи.

Ольга в нервовому пориві обхопила Загорського за шию і поцілувала в щоку, потім підбігла до батька і вкрила поцілунками його колюче обличчя.

— Ми врятовані! — гукала вона. — Ми врятовані!

— Так, так, Олю, — говорив Плугар, думаючи про те, чи вдасться якось поставити величезну ракету верти­кально, щоб можна було стартувати.

Загорський узяв інструменти і не без труднощів про­брався до рятівного люка. Лежачи на спині, повідкру­чував гайки. Потім вернувся в кабіну і, обміркувавши все з професором, підготувався до виходу — надів ска­фандр, узяв лопату, кайло. Хотіли викачати з коридор­чика повітря, але це не вдавалося. Микола зайшов ту­ди, і за ним щільно прикрилися дверці. По-альпіністському прикріпив себе тросом. Зняв з корпуса овальну металеву плиту. Повітря так і шурхнуло зсередини, на якусь мить Микола відчув вітер! Викинув назовні інструменти, взявся руками за краї отвору, стиснув плечі.

Просунути свою кремезну постать у люк Миколі було не легко, та ще в скафандрі. Намагався стис­нутись, зіщулитись. Аж тут пошкодував, що виріс такий великий!

Нарешті видерся наверх. Навколо, як і раніше, було мертво й пустельно. Спустився по гладенькому боці ра­кети, відв’язав трос і, взявши лопату, почав швидко ко­пати, щоб дістатись до вхідного люка. Працювати було не важко, каміння не траплялось, лопата легко входила в піскуватий сірий грунт.

Росла купа викопаної місячної “землі”, а з нею росла й тривога. До люка він, безперечно, докопається, а тоді що? Копати яму, щоб ракета посунулась у неї хвостом і стала хоча б під кутом 45°? Та це ж не яма потрібна, а ціла шахта! За скільки ж її можна викопати? Чи виста­чить у них повітря?

Микола в деталях обдумував план, але кожного разу натрапляв на непереборні труднощі. Тільки він подумав про використання всюдихода, як тягача, — відразу поста­ло запитання: “А чим його чіпляти за ракету?” Або за­глибина. Чим витягати землю? Навіть відер немає… От коли б копати вдовжину — було б легше, хоча б довелося вийняти вдвоє більше грунту!

Нарешті Микола підвів траншею під самий люк. Відкрив його і дістався всередину ракети. Іван Макарович і Ольга нетерпляче чекали його. Значить, вихід є! Хоча з великими незручностями, але можна заходити і виходити з ракети. І цим відразу ж скористався Плу­гар— разом із Загорським вийшов.

Ольга лишилася біля Михайла. То рахувала пульс, то перевіряла неврологічний статус хворого: рухові фун­кції, чутливість, стан свідомості, орієнтування його що­до самого себе, місця і часу… Настрій у неї покращав: різких відхилень од норми не було. Стан Михайла по­мітно поліпшувався. Тепер йому потрібен був спокій і спокій. Голова його, охоплена білою пов’язкою, золоти­лася в сонячному промінні. “Сонце, — подумала Ольга, — може, воно тут допоможе? Воно ж посилає найрізнома­нітніші промені! До земної поверхні багато з них не доходить: їх затримує товща атмосфери. А тут, на Місяці… Оцей промінь проходить лише нашу, ракетівську атмо­сферу всього метрів два до Михайлової голови… Може, спробувати?”

— Пити… — приглушено сказав Михайло.

— Хочеш пити? — кинулась Ольга до термоса з во­дою, але передумала, зупинилася. — Потерпи трохи.

Намочила хусточку і кілька разів провела по спраг­лих юнакових губах.

Підійшла до ілюмінатора. Та ж сувора картина. Мов­чазно здіймаються гірські шпилі, а над ними — чорне ок­самитове небо. Серед зоряних роїв велично сяє Сонце — незвичне, зовсім незнайоме. З нього вихоплюються гі­гантські вогненні пелюстки, рвуться на всі боки, диво­вижна корона оточує диск.

“Що несуть потоки твого проміння? — подумала Оль­га, звертаючись до Сонця. І сама ж відповіла: — Безпе­речно, життя! Але ж як розгадати таємницю твоїх не­видимих хвиль?”

Сонце беззвучно палахкотіло, щедро ллючи проміння на вкутану голубим шарфом Землю, на кам’янистий Мі­сяць, на Венеру, Марс, на всю свою планетну сім’ю, йо­го сяйво пестило і гостроносу ракету, в якій біля ілю­мінатора стояла замислена дівчина, а на матраці лежав нерухомий юнак.

Нарешті, вона зважилась: треба підставити рану під проміння! Коли б у ньому були руйнівні хвилі, вони б уже дали себе відчути… Зрештою, й рентгенів­ське проміння в своїй суті шкідливе, але відповідні порції його дають позитивний ефект. Отже, малень­кими дозами…

Ольга розв’язала пов’язку, і на рану впав пучок со­нячних променів. “Раз, два, три, чотири…” рахувала Ольга до шістдесяти. Потім заступила сонце. Через хвилин п’ять знову відійшла…

— Ну, на перший раз досить, — сказала, кладучи по­в’язку. — Стишується біль? Тобі легше? — спитала три­вожно.

— Легше, — прошепотів Михайло. — Ласкава ти, Олю, хороша.

Веснянкувате її обличчя вкрилося рум’янцем радос­ті — чи тому, що Михайлові стало краще, чи тому, що він сказав теплі слова…

Новий візит Діка

Плугар і Загорський обійшли величезне тіло ракети, в багатьох місцях подзьобане камінням. Одна вм’ятина була особливо велика. Видно удар був дуже сильний — як тільки витримала його стінка?

Зупинилися біля траншеї, що вела до люка.

— Які у вас пропозиції, Миколо? — спитав Плугар.

— Я вже все продумав, Іване Макаровичу. Нам тре­ба викопати таку яму, щоб ракета зсунулась у неї хвос­том. Якщо нахил її буде хоч градусів сорок п’ять, то ми зможемо стартувати…

— Припустімо, що яма може замінити стартову кон­струкцію, — скептично сказав Плугар, — але чи виста­чить у нас часу і… Що ж можна зробити однією лопа­тою? До того ж скоро настане ніч, бачите як низько хо­дить Сонце? Температура впаде принаймні на сто гра­дусів нижче нуля… Все це треба врахувати, зважити. Ми не можемо діяти всліпу.

Загорський деякий час мовчав. Дивився на триноги, що стирчали з хвоста ракети, і думав: “Тут би мені па­ру звичайних лебідок і тросів, і я б її поставив швидко!” А вголос промовив:

— Але ж іншого виходу немає, Іване Макаровичу, — В його голосі вже чулася безнадія. — Я й сам бачу, що викопати таку шахту нам буде, мабуть, не під силу… Та щось же робити треба?

— Знаючи наперед, що це не вдасться, не треба, ме­ні здається, й починати.

— А що ж ви пропонуєте? — з тривогою спитав Ми­кола. — Скласти руки і чекати кінця?

— Поганої ви думки про свого керівника, Загор­ський, — спокійно сказав Плугар. — По-перше, даю вам-завдання: обчисліть, скільки кубометрів грунту потріб­но вийняти скільки часу відбере ця робота, словом, під­готуйте усі технічні дані. По-друге, чи в цілковитому по­рядку наша атомна “батарея”?

— Так, але що це нам дасть?

— О, це нам дасть багато! — сказав професор. — Як­що в нас такі енергетичні ресурси, то можна… А то що за привид?

Справді, до них наближалася постать у скафандрі, неначе привид.

“Хто це? — думав Плугар, дивлячись на присадкува­ту фігуру в скафандрі. — Невже Дік?”

Так, це наближався він. Вигляд у нього був жалюгід­ний. Ішов, неначе п’яний, ледве переставляв ноги, руки звисали, як перебиті.

— Містер Плугар! — заволав він у мікрофон.— Мі­стер Плугар! Я звертаюсь до вашої людяності…

— Що сталося?

— Катастрофа! — прохрипів Дік, вказуючи на зло­вісну чорну стіну. — Моєї ракети більше немає. Ви, тіль­ки ви, можете врятувати мене від загибелі. Не відвер­тайтесь од мене… Я… я…— і він упав на коліна — В ме­не лишилося зовсім мало кисню… Я задихнуся!

— Його неначе хто підмінив, — сказав Загорський. А Плугар звернувся до Діка:

— Встаньте, це не личить людині! — І, коли той під­вівся, струшуючи порох з колін, професор сказав: — Роз­кажіть, як це сталося.

— Після розмови з вами, професоре, я повертався до своєї бази. Коли це раптом — вибух! Спочатку світ­ловий ефект, потім знялися гази і пилюка. І я зрозумів, що вря­ту­вати мене можете лише ви…

— Так-таки зразу й зрозуміли?

— Спочатку я не повірив сам собі. Мої лаборанти — досвідчені хіміки і фізики, я запевняю вас, що вибух стався не через їхню неакуратність, а, очевидно, через несподівані властивості нового елемента. Мабуть, його кри­тич­на маса набагато менша, ніж в урані. Коли б не це, то… Я вас благаю, професоре!

— А як же вціліли ви самі?

— На щастя, я ще був за горою. Мене, правда, щось стукнуло, аж потемніло в очах, і я втратив свідомість. Може камінням — воно ж сипалося як град — а може, просто нервовий шок. Скільки я лежав — не пам’ятаю, але, як тільки отямився, відразу подумав про вас, ви можете дати мені життя!

— Де ж ви так довго були?

— Я кинувся бігти, але не в той бік. Блудив у горах, думав, пропаду. І вже з гори побачив вашу базу…

— Але ж ви бачите, що струс поверхні, завдяки ва­шим “експериментам”, призвів і нас до аварії, і ми самі в критичному становищі?

— Не відмовляйте, професоре! Ви вважаєте мене во­рогом? Не заперечую, вважайте, але ж принципи гуман­ності…

— Так, так, — в задумі промовив професор, — прин­ципи гуманності… У нас самих катастрофічне станови­ще… Як ви гадаєте, Миколо? — спитав Плугар. — Чи зможемо ми поділитися з ним нашими і без того невели­кими запасами кисню, води і їжі?

— Та нехай йому чорт! — вигукнув Загорський.— Де він на нашу голову взявся?

— Значить, ви — проти?

— Хто, я? — перепитав Микола. — Я проти, звичайно, але що ж… Доведеться його прийняти. Я тільки ка­жу, що…

— Та не пропадати ж йому… Він допоможе копати…

— В мене гуляти не буде! — погодився Загорський.

— Отже, ви не заперечуєте? Я радий за вас.

Коли Іван Макарович сказав Дікові, що вони вирі­шили поділитися з ним своїми невеличкими запасами, той дякував урочисто-пишними виразами, згадавши ї великодушність і гуманність, і ще багато всяких чеснот.

— Увесь світ буде в захопленні від вашого благо­родного вчинку! — вигукнув наприкінці він. — А зараз прошу вас — дайте кисню, бо в мене тут лишилося… — він подивився на шкалу свого балончика, — лишилося хвилин на п’ять! Ой, скоріше, я задихнуся!

Йому дали кисню, нагодували, налили склянку води. Доки гість підкріплявся, Плугар і Загорський обмірку­вали детальний план робіт по врятуванню експедиції. План Загорського залежав тільки від фізичних зусиль і технічних можливостей. Якщо встигнути до настання но­чі викопати — однією лопатою! — “стартову яму” і якщо ракета стане в неї, то, безперечно, вдасться стартувати. План Івана Макаровича залежав від успішності наміче­них ним фізико-хімічних дослідів. Цілковитої впевнено­сті здійснити ці плани не було. Була тільки тверда воля, непохитна рішучість боротися до кінця. Або перемогти, або загинути. Третього шляху в них не могло бути.

Вирішили одночасно працювати в цих двох напрям­ках: Іван Макарович провадитиме досліди, йому допома­гатиме Ольга; Загорський навперемінку з Діком підко­пуватиме ракету.

— Ну що ж, тоді ви тут починайте, — сказав Іван Макарович, — а ми з Ольгою поїдемо…

— Єсть починати! Ану, бос, ходімо! Берись копати з хвоста.

Доки Загорський розмірював і прикидав, де приблиз­но центр ваги ракети, Ольга і Плугар виносили на всю­дихід всілякі прилади і пристосування. Коли вже зібра­лися їхати, Мілько попросив узяти і його з собою. Він уже підвівся і ходив по кабіні. Плугар подивився на йо­го перев’язану голову, помовчав.

— Нехай їде, — обізвалася Ольга. — Небезпека вже минула.

— Добре, хай буде по-вашому.

Все — і непорушну ракету, і мовчазні гори, і невелич­кий всюдихід, що пробирався між ними, — все огортала тиша — важка, мертва. А люди діяли, їхній мозок, їхня свідомість повставали проти цієї свинцевої тиші.

“З ким ви хочете мірятися силою?” ніби говорили співчутливі зорі, що великими очима дивилися з чорно­го неба.

“Даремні ваші потуги!” всім своїм виглядом показу­вали байдужі гори, що цілою юрмою обступили земних гостей.

А Сонце… Сонце беззвучно сміялося і над зорями, і над гірськими хребтами, і над людьми,

Таємниця верховного жерця

Плугар вів машину обережно. Видно було, що він все ж таки більше звик орудувати авторучкою, а не ва­желями. Та й не диво: керувати всюдиходом йому пока­зали незадовго перед відльотом на Місяць. Автомашину він водив добре — швидкості на ній переключаються ав­томатично від збільшення обертів мотора, тільки повер­тай руля. А от з важелями кепсько: треба докладати чи­мало фізичних зусиль.

Їхали вже знайомою дорогою — через ущелину, за­валену густою тінню, і по голубій сяючій долині. Мілько повертався на всі боки, жадібно розглядаючи незнайо­мий краєвид.

Професор був зосереджений, мовчазний. Ольга по­глядала на його скафандр, не наважуючись порушити хід батькових думок. Нарешті не втерпіла:

— Тату! Скажіть мені — що будемо робити?

Іван Макарович неначе не почув запитання. Голуба долина здіймала перед ним тремтливі віяла, і, здава­лось, професор був загіпнотизований цим чарівним видо­вищем. Та ось він зупинив машину.

— Треба набрати цих самоцвітів.

— Великих чи малих? — спитала Ольга.

— Однаково, — сказав Іван Макарович, пригорщами кидаючи камінці в кузов. — Ти запитувала, що будемо робити, Олю? — згадав він. — Боротимемось за життя… Я от дивлюсь на оці гори, долини — чудовий краєвид, правда? Ви як, Михайле, вважаєте?

— Чудовий, але дикий.

— Що з того… — невесело промовила Ольга.

— Та ти поглянь!

Ольга випросталась, подивилась навколо — яке мо­гуття!

— Мені страшно, тату! Ці гори задавлять нас…

— А чи знаєш ти, чого в цій панорамі невистачає?

— А чого?

— Людини! Я от дивлюсь і думаю: природа без лю­дини мертва. Уявіть собі — поміж горами білокам’яні селища, лінії електропередач, машини на шосе… От грандіозне, справді історичне завдання людства — ожи­вити цю мертву планету! І ми робимо перший крок у здійсненні цього завдання. Ясно? А ти — “гори задав­лять”… Ні, вони не вороги наші, а друзі!

І вже їдучи, Іван Макарович продовжував:

— Ви думаєте, що там лежить, у тих горах? Ага, мовчите! То ж кисень, уявляєте, — кисень!

— Як же це? — прохопилась Ольга.

— А так, у різних сполуках. Є такі мінерали, що більш як наполовину складаються… з кисню. От наше з вами завдання — видобути кисень, багато кисню! І, зви­чайно, азоту. Створити повітряний океан.

Батьків настрій передався й Ользі. їй стало легше на серці. Значить, батько не розгубився в смертельній небезпеці!

— А це… здорово, тату!

— Буде атмосфера на Місяці — забуяє життя! — продовжував Плугар. Він говорив таким тоном, неначе міг тут працювати безкінечно довго, неначе попереду ці­лі роки, а не години. — У висохлих руслах потечуть ріки, а на них побіжать кораблі. Отак, як на Дніпрі чи на Волзі, уявляєте?

Іван Макарович малював казкову картину оживлен­ня планети. Ольга слухала і думала: “Чи це тато мене забавляє? Хіба я не знаю, в якому становищі ми опини­лися?” Настрій у неї все ж був тяжкий. Але, потрапив­ши в селенітське місто, Ольга забула про все — таке чудове видовище постало перед очима! Яскраве сонячне світло заливало тунелі, переходи, всілякі приміщення: круглі, шестигранні зали, ромбовидні і трикутні кімнати. Михайло розглядав ці величні рештки селенітської ци­вілізації мовчки. Зате Ольга не могла стримати своїх почуттів.

— Це ж казка, тату! Неймовірно!

— Неймовірно, але факт, — пробував жартувати Іван Макарович. — А освітлення — це ж ти відкрила! Видно, сонячний колодязь випадково завалило, а ти спіткнулася і розчистила дорогу світлу… Он як буває!

Ольгу особливо вразив храм. Монументальні колони, ліс колон! Жевріюча кам’яна чаша, над нею — кам’яне, всіяне зорями небо — все це викликало захоплення і по­див. А зотлілі рештки селенітів лякали. Коли вона диви­лася на них, морозом осипало спину.

— Побачивши таке диво, можна й помирати, — зітхну­ла дівчина.

— Що ти, дочко! — Іван Макарович поклав їй руку на скафандр, мабуть, хотів погладити по голові. — Про життя треба думати, а не про смерть. Ми ще побачимо і не такі дива!

— Я не шкодую, тату, що полетіла з вами!

— Я зворушений, — іронічно промовив Плугар. — От ти тільки не цікавишся, чи я не шкодую…

Вони спустилися ярусів, може, на п’ять. Іван Ма­карович обрав просторе, майже порожнє приміщення в глибині міста. Його привабив невеликий вхід, а най­головніше — кам’яні “двері”, об які спіткнувся Михай­ло. Власне, це були зовсім не двері, а чимала від­полірована кам’яна “дошка”, якою можна закрити вхід.

— Отут до нас не добереться холод, — пояснив Іван Макарович. — Ви ж знаєте, що коли настане ніч, на поверхні буде температура мінус сто–мінус сто два­дцять градусів. А ніч тут довга — чотирнадцять з по­ловиною земних діб, отже, влаштуватись треба сер­йозно.

— Ви вважаєте, що полетіти не вдасться? — спитав Мілько.

— Хто його знає. Відверто кажучи, на це я покла­даю мало надій. Місячну ніч нам треба перебути тут, на­лагодити зв’язок із Землею. А там прибуде друга раке­та…

— Схаменіться, тату! — скрикнула Ольга. — Ми ж тут задихнемося! Хіба ж у нас вистачить кисню на півмі­сяця? Краще всім узятися копати…

— Не хвилюйся. Там робота іде. А всім однією ло­патою робити нічого…

— Руками треба вигрібати!

— Оце вже паніка. Не люблю.

Ольга нічого більше не сказала. Хоч і неохоче, але взялася допомагати батькові в підготовці його дослідів з мінералами. Встановили апаратуру — атомну “батарею”, за допомогою якої професор збирався добувати кисень і азот. Наносили мінералів, зсипали їх у купу по­серед приміщення, тут же поставили запасний балон кисню і т.д.

— Тепер, товариші, я зможу працювати й сам. А ви повинні знайти в цьому місті кварц і аміачну селітру.

— А навіщо?

— Кварц має багато кисню. Кварц є в граніті, в піс­ку. Гірський кришталь — це прозорий кварц, аметист — це фіолетовий кварц. Буває й такий, ознайомся, — Іван Макарович дав Ользі темнуватий лискучий камінець.— Аміачна селітра, ось її білі кристали, має і кисень і азот, саме те, що потрібне для дихання. А щоб не за­блудилася — візьми ось це, воно пише червоно. Позна­чай свій шлях стрілками. Та не барися. Топірцем відко­люй камінь і носи мені. Все ясно?

— Так.

— Іди. Не заблудиш?

— Не хвилюйтеся, тату. Я буду обачною.

— Гляди мені!

Ольга взяла топірець, червоний камінь, брезентову сумку і подалася. Іван Макарович довго дивився їй услід, аж поки вона не зникла за поворотом. Вона кіль­ка разів черкнула червоним каменем по стіні. Михайло рушив у другий бік, але Плугар затримав його. Треба було закрити вхід до приміщення кам’яною плитою. Удвох вони легко поставили її, а витерли пилюку — за­блищала, як дзеркало!

— Як ті селеніти жили без дверей? — говорив Ми­хайло. — Чи, може, були дерев’яні, та зотліли?

Професор клопотався біля апаратури і нічого не від­повів.

Кам’яна “дошка” була ширша за вхідний отвір і доб­ре закривала його. Треба тільки так притерти її, так припасувати, щоб жодної щілини!

Михайло дістав інструменти і вправно почав ро­боту.

А Ольга тимчасом ішла все далі й далі. Правду ка­жучи, їй було лячно блукати самій по такому грандіоз­ному підземеллю. Часті тіні перегороджували їй шлях, привидами поглядали на неї зотлілі селеніти. Інколи на­віть коліна тремтіли! Та дівчина відганяла страх і йшла. Вона вирішила дослідити храм — у ньому, за всіма ознаками, є чимало різних мінералів, а між ними, може, зна­йдеться і кварц.

Храм зустрів її урочистою напівтемрявою. Ольга в захопленні дивилася на конусну виїмку, виставлену, ма­буть, з різноманітних каменів. А що коли спуститися в цю кам’яну лійку? Скільки тут всіляких кам’яних плит!

Не довго думаючи, Ольга стала на край, посунула праву ногу вперед, ніби мацаючи міцність схилу, і… зсковзнула вниз. Поверхня “чаші” була така гладенька, як дзеркало, — хто б міг сподіватись! Ольга втратила рівновагу і вітала на спину. Трохи запаморочилась голо­ва, але крізь окуляри шолома їй мигнули зорі, викла­дені на склепінні. На якусь мить ілюзія була цілкови­тою. Легко стукнувшись ногами об дно, Ольга зупини­лася. Підвелась. Тепер вона стояла посередині цієї див­ної кам’яної квітки. Велетенські червоні пелюстки зді­ймалися набагато вище від неї, яскріли холодними іскор­ками. А коли Ольга ввімкнула ліхтар, вони спалахнули негріючим полум’ям! Угорі заворушилися тіні, можна було подумати, що прокинулися селеніти і з гнівом зазирають у цей священний кратер, куди посміла стати ногою невідома їм істота. “А чому б їм гні­ватись? — подумала Ольга. — Вони могли б вважати мене якоюсь богинею!” Погасила ліхтарик, тіні вляг­лися, напівтемрява огорнула храм. Тільки під ногами жевріло.

Енергійним ривком Ольга кинулася вгору — і відра­зу ж з’їхала вниз, ледве втримавши рівновагу. Дальші спроби так само закінчилися невдачею. Холодок триво­ги заповзав у душу: батько й Михайло її не почують, а хто ж допоможе?

Почала цюкати топірцем — відскакував, навіть не зробивши подряпини. “Стики, треба шукати стики! — промайнуло в голові. — Не суцільна ж тут плита”. І їй таки вдалося намацати стики. Чіплялася за них гострим ріжком топірця, обережно підтягувалася, швидко про­стягала топірець вище, і знову… Ось і до краю близь­ко — метрів два… Ну, ще раз!

Топірець не потрапив у щілину, і вона зсунулась униз.

Невдача не злякала її. Бачила, що вибратись можна, треба тільки спритніше орудувати топірцем.

Пробувала ще раз і ще… Діставалася майже до обо­да “чаші” і знову зривалась. Нарешті таки підтяглася на довжину руки й топірця. Ривок — і топірець цюк­нув об колону. Тут камінь був податливішим: заче­пилася!

Тепер уже не важко було вибратись. Стала на ноги, оглянулась. Але що це — з колони, там, де вона цюкнула топірцем, цівкою бризнула рідина! Масло якесь, чи вода? Від несподіванки Ольга відскочила вбік, а струмінь рі­дини, неначе з пожежного шланга, полився паруючи на дно виїмки. Крізь густу пару Ольга бачила, як летіли бризки від удару об камінь, як унизу заблищало, заря­біло хвильками. Вона не знала, що й подумати. Може, це якесь селенітське пальне? Може, верховний жрець храму використовував його для підтримування вогню в якихось світильниках?

Побігла на другий бік і там почала цюкати по колоні. Сипались осколки, вона не збирала їх, а била й била топірцем в одну місцину. Удар, ще удар! І тут полилося!

Ольга хотіла набрати цієї рідини, але не було в що. Тоді підставила сумку, — нехай намокне брезент, — бать­ко розпізнає, що воно таке. І кинулась із храму,

Філософія Діка

— Містер Загорські! — вигукнув Дік, ставлячи ло­пату. — Як все це глюпо!

— Що? — Микола вхопив лопату і почав сердито ви­кидати “землю”. Власне, це була не земля, а пилюка, злежана пилюка. Доводилося часто протирати скельця скафандра. Це сердило радиста, а тут іще цей бос із своїм патяканням. — Що глупо? — перепитав Загорський. — Не хочеться копати, га?

Розмовляли німецькою, бо Микола краще знав її, ніж англійську.

— Глупо сидіти на цьому безлюдному світилі, коли там, над самісіньким морем — розкішна вілла… Шикар­не авто. Яхта. І елегантні, готові до веселощів жінки!.. Ви яких любите — товстих чи тоненьких?

— Ху, гидко слухати. І як вас, отаких циніків, но­сить Земля? — щиросердо дивувався Микола, працюючи за двох. Рів уже був викопаний по коліна. — Ну, ска­жіть: нащо ви потрібні? Адже ні матеріальних, ні духов­них цінностей ви не створюєте!

Дік ходив, як на розпеченій сковорідці. З одного боку йому припікало сонце, з другого — дошкуляв хо­лод. Видно, в його скафандрі зіпсувався обігрівач. От і доводиться увесь час повертатися то сюди, то туди.

— Суть життя, містер Загорські, не в тому, щоб створювати, як ви кажете, матеріальні цінності. Для цього є інші, багато інших. Суть у тому, щоб цими мате­ріальними цінностями користуватись! Не заперечуйте: я знаю, що ви скажете. “Експлуатація людини людиною! Визиск” і ще подібні гучні слова. Та коли б ви серйозно вдумалися в історію людства, то побачили б, що вся вона — боротьба за перерозподіл матеріальних благ. Візьміть усі повстання, революції і війни з часів Рим­ської імперії. Хіба раби повставали не для того, щоб захопити собі багатство? А французька революція, хіба вона мала інші ідеали? А що говорить ваша, комуністич­на біблія? — “Пролетаріату нічого втрачати, а придбати він може все”. Придбати!

— Ви, як я бачу, теоретик! — перебив Загорський. — Шкода тільки, що “філософія” ваша вовча. Homo homini lupus est[3] — ось ваше кредо. І де вже вам зрозуміти марксизм та ідеали соціалістичної революції, яка не за­мінює одного експлуататора іншим, а знищує всяку екс­плуатацію!

— Ах, що ви, комуністи, не кажіть, а багатим бути краще, ніж бідним! І патриції, і плебеї, і раби — всі повмирали, але патриції їли із срібних та золотих блюд і купалися в мармурових басейнах, а плебеї та раби гнулися під важкою ношею життя…

Загорському, видно, набридло слухати це філософствування, і він перестав відповідати, а мовчки налягав на лопату. “Сонце ходить все нижче, — тривожився він, — чи вдасться стартувати до ночі?” Тепер шкодував, що ракета їхня така величезна…

— І все-таки глюпо, містер Загорські…

— Ідіть краще ось покопайте, Дік!

— Не хочу.

— Що? — випростався Загорський. — Відмовляєтесь?

— Так.

— Що ж ви пропонуєте? — стримуючись запитав Микола. — Може є якийсь інший спосіб потрапити на приморську віллу?

— Звичайно, є! Тільки вислухайте мене спокійно… — швидко заговорив Дік. — Справа в тому, що нашу ава­рію, безперечно, помітили спостережні пункти. І я пе­вен, що сюди прибуде друга наша ракета. Вона вже го­това. Незабаром треба ждати.

— Ну, то й добре!

— Але чи вистачить нам кисню… на всіх?

— Оце вже запитання! — простодушно сказав Ми­кола. — Через скільки годин може прилетіти ваша ра­кета?

— Хто ж його знає.

— Ну, то нічого на неї покладатись, треба копати!

— Дурниці, містер Загорські. Я бачу, що нічого з цього не буде! Але я знаю й інше: коли б нас було не п’ятеро, а двоє, то кисню вистачило б…

— Якби ж!

— А раз нас п’ятеро, то всім, очевидно, доведеться загинути. Хіба не глюпо? А цьому ж можна запобігти…

— Як? — здивувався Микола.

— А так… Плугар поїхав собі… Вони можуть і не повернутись… Тобто, я хотів сказати… — Дік говорив паузами, ніби зважуючи кожне слово.

Загорський поставив лопату.

— Що-що?

— Ми переживаємо з вами, містер Загорські, дуже важливий, я б сказав фатальний момент… — вкрадливо зазвучав голос Діка. — Ви маєте рацію: вілли, жінки і все таке інше — це, звичайно, дурниці. Є матерії ви­щого порядку! Ми стоїмо над краєм загибелі — ось чому я буду відвертим і розповім вам те, чого за інших обста­вин не розказав би… Так ось, найвище, найважливіше на землі — організація суспільства, його існування і ви­робнича діяльність. А для цього потрібна міцна, стальна влада над людьми!

Радист насторожився. Виявляється, що його співроз­мовник не такий уже наївний буржуа, яким хотів спо­чатку здаватися. В його словах, у тоні, яким вони були сказані, вчувалася якась зла сила, зловісний заряд енер­гії.

— А при сучасному розвитку науки й техніки, — хо­лодно говорив Дік, — влада помножується, посилюється У сто, в тисячу крат! Уявіть собі — коли б у Цезаря було радіо, реактивні літаки… Коли б у нього була вся техніка, що служить зараз для підтримання порядку в суспільстві… Ви мене розумієте?

— Не дуже, — відповів Загорський.

— Так ось. Я очолюю наймогутнішу в світі монопо­лію. Капітал її перевищує бюджети деяких великих дер­жав… Я встановлюю погоду на біржах, знищую, по­глинаю конкурентів, доручаю формувати уряди і, якщо вони не задовольняють нас, я їх проганяю. Моя моно­полія — це справжня імперія, яка захопила в свою орбі­ту півсвіту. Але…

— Але що, не можете проковтнути? — перебив Ми­кола.

Дік махнув рукою, стиснутою в кулак.

— Не те, Загорські. Я не акула, щоб тільки ковта­ти. Це примітивно. Мені набридло бути залаштунковим режисером… Я хочу вийти на авансцену, вийти і.., пока­зати себе!

Загорський дивився на боса з настороженою цікавіс­тю. Цього невеличкого чоловічка, схованого у скафандр, видно розпирало фанатичне бажання влади — відкритої, нічим не замаскованої. Щось у ньому було небезпечне і разом з тим жалюгідне. На фоні благородного тіла “Комети” і суворого місячного пейзажу ця рухлива по­стать у скафандрі, що розмахувала кулаком і сипала короткими радіохвилями, видавалася до смішного мізер­ною, дрібною. Але як хижо поблискують окуляри його шолома! Як він свариться на Землю!

— Моя експедиція на Місяць — це завершальний етап здійснення великого плану… Ми встановимо тут атомні батареї, і Земля заблищить на перехресті при­цілу!

— А що коли вона все ж таки не злякається?

— Досить буде полоснути пару разів… і непокірні покоряться. Не подумайте, Загорські, що це примха окремої людини. Зовсім ні! Це підготовлено розвитком історичного процесу. Сучасному капіталові тісно в на­ціональних рамках, він давно їх проточив і тепер лишається тільки юридично закріпити те, що вже є на ділі: створити наднаціональну владу…

— Дехто вже добивався світового панування… — іро­нічно вставив Загорський.

— То були дитячі спроби! — вигукнув Дік. — А зараз, коли ми зробили крок у космос, моя монополія опрацю­вала великий план… Чому я говорю вам про це? Тому що, власне, від вас, Загорські, залежить… багато що. Нам з вами не можна гинути… розумієте… кисню на всіх невистачить… Звичайно, не хотілося б, але що ж… мета виправдовує засоби. Катастрофа порушила мій план, але ви… О, ви багато можете! Нам удвох, розуміє­те — удвох, треба протриматися тут ніч, встановити зв’язок… І тоді ви заживете так, як заслуговуєте цього! Необмежені можливості…

— Годі! — різко обірвав його Загорський. Коли б на голові радиста не було шолома, то Дік побачив би охоп­лене гнівом обличчя. Загорський так ще ніколи не сер­дився. Цей негідник пропонує йому стати зрадником, убивцею своїх товаришів.

Загорський рушив до Діка, підносячи лопату.

— Стій! — вигукнув той. — Не згоден, то чорт з то­бою! — він вихопив невеличкий лискучий пістолет і ви­стрілив, Кулька цокнула по Миколиному шолому, але не пробила. Розрядивши всю обойму, Дік побіг за ра­кету. Микола кинувся навздогін, але той наче провалив­ся. “Невже сховався в тіні? Ну, там довго не всидиш, брешеш, вийдеш!” подумав Микола, сторожко стежачи за тінню.

Заглянув у траншею, що вела до вхідного люка.

“А що як… що як він вскочив у ракету?” холодом пройняла думка.

Згинаючись, пробрався до люка. Натиснув кнопку, ще і ще. Люк не відсувався: він був застопорений зсе­редини.

Микола аж зубами заскреготав од безсилої люті, сту­кав лопатою по обшивці — все даремно!

“А може, його там немає? — блиснула думка. — Мо­же просто замок зіпсувався…” Микола кинувся до ілю­мінатора — можна ж заглянути всередину! Ілюмінатор був невисоко, Загорському не довелось навіть ставати навшпиньки. Притулився скельцями скафандра до тов­стого прозорого “ока” ракети. Те, що він побачив, оси­пало його і жаром і холодом. По каюті нишпорив Дік. Очевидно, вишукував схеми управління апаратурою. Скафандр він уже скинув. Побачив Загорського і несамовито зареготав — рот у нього розкрився до самих вух. Микола відсахнувся. Хижак у ракеті, бездушний, без­сердечний хижак! Що робити?

“Життя прискорює наші плани”

Ольга йшла швидко, але їй здавалося, що вона туп­цює на місці. Коли б уже дістатись до татової “лабора­торії!” Але що це — скінчилися стрілки, а її нема! Ольга заглянула до однієї зали, до другої… Ні, не те. Знову повернулася до останньої стрілки і, нарешті, здогадала­ся: батько “зачинився”! І як вона відразу не помітила! Гукнула — ніякої відповіді. Постукала топірцем — тиша. Що трапилось? Дівчина почала тривожитись, налягла плечем, але кам’яні двері не піддавались. Минуло може хвилин п’ять. Нарешті Мілько відхилив плиту.

— Морока з цими дверима, — пробурмотів він. — Ска­жений же тиск на них — кілька тонн!

— Який тиск? — здивувалась Ольга.

— Ми ж тут атмосферу вже створили, наповнили кімнату повітрям. Навіть скафандри були поскидали.

— А щоб тебе впустити, довелося загнати повітря в балони, — додав Іван Макарович, — інакше б не відчи­нили.

— Тату! — вигукнула Ольга. — Ви… ви… здобули ки­сень?

— Так, дівчинко, так! Тут цілі поклади кисню і азо­ту!

— А я, ось дивіться, здається, знайшла… воду!

— Та що ти?

— Там її багато, десятки тонн… — схвильовано за­говорила Ольга. — Але ж нема у що взяти, так я той… намочила сумку.

Іван Макарович подивився на сумку — вона була вкрита льодяною кіркою. Не вірячи своїм очам, він від­колупував кусочки льоду, нарешті, вигукнув:

— Так це ж вода! Вода на Місяці! Ви бачите, Михайле?

Мілько й собі відколупнув льодинку.

— Так, це вода.

— Де вона? Веди! — гарячкував професор. — Ви, Мілько, залишайтесь тут, біля апаратури. Ходімо!

Коли вони зайшли до храму, вода в чаші замерзла. Під блідим промінням іскрилася величезна округла бри­ла льоду.

— Знаєш, Ольго, це те, чого нам невистачало! Тепер я ніскільки не боюся за довгу місячну ніч…

— Хіба ми… — стривожилась Ольга, — причому тут ніч? Микола підкопає ракету, і я впевнена…

— Микола підкопає! — почувся вигук, і Плугар та Ольга побачили Загорського. Він підійшов до них стом­лений, захеканий.

— Що сталося? — запитав Іван Макарович.

Микола з хвилину байдуже дивився на лід і не знав, що казати.

— Чого ви мовчите, Миколо? — Ольга торкнула його плече. — Бачите — ми ось воду знайшли. Скільки льоду!

— Ет, що тепер ця крига… — махнув рукою радист. — Хоч би тут її було, як в Антарктиці, то що з того? Ми пропали!

— Товаришу Загорський! — сухо звернувся Плу­гар. — Негайно доповідайте, в чому справа. Ракета осу­нулась?

— Гірше, Іване Макаровичу! В ракету вскочив вовк.

— Пробачте, Загорський, як ви себе почуваєте?

— Не думайте, що я з глузду з’їхав. Ракетою за­володів Дік.

Вигук подиву вирвався з грудей Ольги й Івана Макаровича. Перебиваючи одне одного, розпитували, як це сталося. Микола розповів про далекосяжні плани моно­полії “Атомік-Вельт”, про честолюбні наміри її боса, про свою сутичку з ним. Плугар слухав мовчки, а Ольга все вигукувала: “Ну, ви подумайте!”

Пішли до “кисневого залу”.

— Значить, Іване Макаровичу, створили трохи атмо­сфери? — повеселішав Микола.

— Значить, створили.

— Повітрям і водою ми забезпечені, а їсти що будемо?

— Відносно цього дикого бізнесмена ми подумаємо, товариші, — промовив Іван Макарович, ходячи по залі. Загорський, Ольга і Мілько сиділи на підлозі. — Зараз я хочу розповісти важливіше. В таку далеку і таку небез­печну мандрівку, як експедиція на Місяць, мене особи­сто штовхала не проста цікавість. Хоча, мушу визнати, і цікавість у людському житті відіграє величезну роль. Так от, я поставив собі завдання вивчити, розві­дати — чи є можливість оживити цю планету? По-перше, треба було встановити, чи було тут взагалі життя. Це ми з вами встановили незаперечно: було. По-друге, тре­ба було вияснити, чи є тут джерела для створення ат­мосфери. Ви бачите — є! В місячних мінералах — безліч кисню! А маючи в своїх руках такі невичерпні джерела енергії, як атомні ядра, ми можемо практично, підкрес­люю практично, ставити питання про створення атмо­сфери на нашому супутнику… Передбачалось, що ми зберемо всі ці відомості, повернемося на Землю і потім буде підготовлена велика експедиція з потужними при­ладами для видобування кисню й азоту, експедиція, роз­рахована на роки інтенсивної праці. Але, як бачимо, ми змушені лишитися тут. Життя прискорює наші пла­ни! Ми починаємо велику, історичну справу — створення атмосфери Місяця. Закриємо вхід до цього підземелля, наповнимо його повітрям. Але от завдання — зв’язатись з Землею. Щоб, як тільки закінчиться ніч, до нас прибу­ла підмога. — Іван Макарович зупинився біля Загорського. — Коли ви налагодите передавач?

Загорський деякий час мовчав. Може, грандіозна перспектива оживлення планети захопила його думки, а може, труднощі з передавачем. Івану Макаровичу дове­лося повторити своє запитання.

— Передавач? — неначе прокинувся Микола. — Мож­на використати локатор! І як я раніше про це не поду­мав! Азбукою ж Морзе можна розмовляти, посилаючи то більші, то менші порції хвиль…

— Правильно!

— Але ж Дік…

— Ага, тепер про цього невдячного суб’єкта, — Іван Макарович знову заходив по залі. — Він діє як картяр, думаючи, що кабіна ракети — козир. Ніякий дідько за ним не прибуде, це ясно. Втриматися в ракеті вночі — неможливо, страшний холод швидко добереться крізь її металеве тіло. Це не те, що тут, у глибині, яка не встигне значно охолонути. І потім, я думаю, що є принаймні не один спосіб викурити його звідти!

— Та що ви! — схопився Микола.

— А ось давайте поміркуємо…

І Плугар почав розповідати свій намір.

“Еврика!”

Коли екіпаж підійшов до “Комети”, Ольга не могла стримати вигуку:

— Тільки подумати — тут засів ворог!

— Нічого, він довго не всидить, Олю, — сказав Загорський, ухопившись за той трос, що звисав із “кори­дорчика”, — спочатку ми його “осліпимо”…

— Як?

— А ось так!

Микола за допомогою троса спритно вискочив на ракету і швидко зняв антену локатора. Ольга з захоп­ленням дивилася на юнака.

— Тепер давайте побачимо, що робить претендент на світове панування, — сказав Іван Макаровим, ідучи до ілюмінатора. Ольга та Михайло й собі підійшли.

Дік стояв, заклавши руки в кишені, і блискав мета­левими зубами.

Іван Макаровим приклав до ілюмінатора аркушик паперу, на якому великими літерами було написано:

“Вгамуйтеся. Припасів вистачить на всіх”.

Дік махнув рукою, одвернувся. “Ну, почекай же, су­чий сину, — думав Плугар. — Ось Микола тобі покаже!” Він дивився в кабіну з наростаючим хвилюванням і на­пруженням: от-от туди прорветься Загорський! Але ми­нала хвилина за хвилиною, а Микола всередині не з’яв­лявся. А через деякий час він виліз наверх і коротко кинув:

— Догадався, гадюка, замкнув. Одійшли до всюдиходи.

— Що ж тепер буде? — стривожилась Ольга.

— Та що ж… — похилив голову в скафандрі Плугар, — доведеться підірвати люк. Добре, що в машині вибухівка є. Шкода карьожити ракету, але що ж поробиш — нам потрібна провізія, нам потрі­бен локатор, щоб зв’язатися з Землею. Інакше — за­гинемо.

Помовчали. Всі четверо позгинались, неначе під важ­кою ношею.

— Треба під’їхати до хвоста, вибухівку носити так, щоб не побачив, — міркував Загорський. — Не встигне він і костюма свого надіти, як повітря вирветься з ка­біни.

— Так йому й треба, диверсанту! — підтримала Ольга.

— Але все-таки шкода “Комету”, — обізвався Мілько.

— Мені й самому шкода, Михайле, але іншого ви­ходу нема.

Вони дивилися на красуню-ракету, що величезною сигарою лежала на віковічному поросі Місяця, і в дум­ці вже прощалися з нею. Скісні промені сонця вкрили її блискучим сріблом, вся вона видавалась якоюсь уро­чистою, святковою, живою. “Невже ж доведеться її по­ранити?” думала Ольга. А в мікрофон сказала.

— А що, потім не можна буде її полагодити?

— Мабуть, ні, Олю, — відповів Іван Макарович.

— Що, хіба немає інструментів?

— Та інструменти є, навіть матеріал є для залату­вання пробоїн.

— Ну, так у чому ж річ?

— А в тому, що ми не знаємо, який пролом зробить вибухівка. Якщо невеликий, то звичайно…

— Еврика! — раптом вигукнув Микола. — Еврика! Я знайшов інший спосіб!

— Який? — в один голос запитали Ольга, Михайло і Плугар.

— Найпростіший! І як тільки я відразу про це не подумав! — Микола схопився і кинувся до ракети.

— Що він надумав? — пробурмотів спантеличений професор.

А Микола вже видерся на ракету, потім обернувся і гукнув у мікрофон:

— Олю, принесіть мені сумку з інструментами! Під сидінням, брезентова. Вона, вона, давайте!

Ольга бігцем принесла сумку, легко кинула її Ми­колі.

— Що ви хочете робити? — спитав Іван Макарович. Але Микола вже спустився в “коридорчик”.

— Не хвилюйтесь, тату! — підійшла до нього Ольга.

— А що як він одімкне люк, чи якось його відкру­тить, а той вистрілить? Ходімо до ілюмінатора!

Заглянули в ракету. Ольга стала навшпиньки і собі притулилася до ілюмінатора скельцями скафандра.

Дік сидів за столиком і апетитно їв якісь консерви. На високочастотній плиті, мабуть, грілося кофе. Дік час від часу, не встаючи з-за столика, простягав руку і помішував його ложечкою. На господарів, що дивилися на кабіну, не звертав ніякісінької уваги. Але і в бік люка не поглядав, і це трохи заспокоювало Івана Макаровича. Та ось Дік підвівся, підійшов до плитки, почав по­вертати вмикач.

— Мабуть, немає струму, — промовив Іван Макарович.

— І не буде! — гукнув Микола. Він уже стояв звер­ху. — Що, його величність диктатор втрачає спокій?

— Ага! — радісно обернулася до нього Ольга. — Шастає по каюті, як несамовитий.

— Почекайте ось, він зашастає ще не так!

Микола, тримаючись за трос, зіскочив униз.

— Розкажіть, зрештою, що ви зробили? — спитав професор.

— Та що ж я зробив, Іване Макаровичу, — весело бринів Миколин голос. — Апаратура ж уся в цьому від­сіку? І електричні батареї, і кисневі прилади… От я й повідключав! Шах і мат!

— Ви прекрасний шахіст, Миколо! — не могла стри­мати своєї радості Ольга.

Іван Макарович потиснув Загорському руку. Віді­йшли до всюдихода.

— На скільки вистачить в кабіні повітря? — спитав Загорський.

— Якщо б можна було спожити його все до краплі, то, я думаю, на кілька годин. В усякому разі він швидко відчує…

— І вискочить з ракети, як пробка! — додав Микола.

— А що як він все-таки не вийде? — стривожилася Ольга. — Загине, але не вийде, щоб і нас не впустити?

Мілько заперечив:

— Ого! Це така шкура, що шукатиме рятунку! Ось побачите, проситиме в Івана Макаровича пощади і, ду­маєте, не випросить?

— Ну а що ж з ним робити? — проговорив Плугар. — От доставимо його на Землю — там можна буде судити.

— А що, неправду я сказав?

— Ну хай йому біс, — Микола взяв лопату. — Поки він там надумається, я працюватиму.

Копали навперемінки з Ольгою, Михайло мусив від­почивати. Іван Макарович походжав біля них і розпові­дав про майбутнє цього “оригінального краю”.

— Отут людина створить спочатку не другу приро­ду, а просто природу: атмосферу, ріки, може, навіть мо­ря, рослинність…

— А хіба рослини зможуть витримувати такі довгі і холодні ночі? — спитала Ольга.

— А ми виведемо такі, щоб достигали за довгий день. Вранці посіяти, а ввечері, тобто через чотирнадцять на­ших діб, збирати врожай.

— Невже це можливо? — зацікавився Мілько.

— А чому ж, в пригоді стануть біологічні каталіза­тори, які посилюють розвиток рослин… Одне слово — перспективи прекрасні, захоплюючі.

— От цікаво буде! — вигукнула Ольга.

— Приїдемо сюди у відпустку.

— Ну, що ти… що ви, Миколо! — заперечила Ольга. — Ми ж будемо докорінними селенітами! У відпустку про­ситимемось на Землю.

Всі весело засміялися.

— А знаєте, мені здається, тут нема бактерій… — обі­звалась Ольга.

— Не турбуйтеся, люди занесуть!

— А я думала, що тут не буде хвороб…

— Настане, товариші, такий час, коли й на Землі не буде хвороб, — вставив Іван Макарович.

— Що ж робитимуть лікарі? — Михайло глянув на Ольгу.

— Та що ж… — не розгубилась дівчина. — Займати­муться профілактикою.

— Вірно, дочко! — підтримав її Іван Макарович.

Ольга випросила в Миколи лопату і взялась копати. Сонце помітно знизилось. Величезні тіні від навколиш­ніх гір майже сягали ракети. “Чорні язики холоду… — думав про них Плугар. — У ракеті їх не витримати…”

— Увага! — раптом вигукнув Микола. — Пан всесвіт­ній повелитель зволили вийти провітритись.

Всі дивилися на Діка — він ішов неначе хижак на арені цирку. Спочатку ступав обережно, а тоді величез­ними стрибками кинувся до всюдихода, вхопив кисне­вий балон. Загорський тимчасом став біля входу в ра­кету.

— Ха-ха-ха! — раптом почулося в навушниках. — Кисень! У мене є кисень, ха-ха-ха! — Дік, високо під­стрибуючи, кинувся геть.

— Маніакальний психоз, — сказала Ольга, коли Дік гігантськими стрибками наближався до гір. — Але ж і підскакує!

— Не забувайте про тяжіння, Олю. Тут у шість разів менше тяжіння! — сказав Михайло. — Значить, який ді­агноз? Просто здурів? Та він маніаком став уже давно, ще тоді, коли строїв плани панування над світом.

Іван Макарович мовчки дивився на даленіючу по­стать бізнесмена, доки той не зник у горах.

— Тепер за роботу, друзі, час не жде! — сказав Загорському і Ользі.

— Єсть — за роботу! — дружно відповіли вони.

Микола кинувся в ракету. Відкрив зсередини люк до “коридорчика” і добре прикрутив гайками зовнішній люк. Включив акумулятори і кисневий прилад.

Іван Макарович і Ольга виносили потрібні запаси і складали їх на всюдихід. їм потроху допомагав Мілько. Ольга не забула і про аптечку. До ночівлі в глибинно­му місті треба було підготуватися старанно, бо коли сон­це сховається за горизонт, з міста й носа не виткнеш: лютуватиме страшний холод.

Загорський, поставивши зверху антену, сів за лока­тор. Апарат діяв бездоганно.

Іван Макарович наказав:

— Передайте, Миколо, таку радіограму: “Ракета впала, не можемо стартувати. Вимушені лишитися на ніч. Продовжуємо виконувати свою програму. Запасів їжі і води досить, кисень добуваємо. Чекаємо підмоги”. Встановлюйте зв’язок, а ми відвезем оце і швидко по­вернемося. Треба ж і апаратуру перевезти.

— Добре, Іване Макаровичу, їдьте! Але пильнуйте, щоб той маніяк на вас не напав.

— Він уже не вернеться, — сказала Ольга. — Схопив же порожній балон!

— Порожній? — жахнувся Іван Макарович. — Це не годиться… Я гадав, що він згодом повернеться, а так що ж… пропаде.

— Так йому й треба! — махнув рукою Загорський.

— Ні, ні, — підвів на нього очі Плугар. — Не гаряч­куйте. За свої злочини він відповість перед судом, а наш обов’язок… Негайно знайдіть його, Загорський! Чого ви так дивитесь? його треба обов’язково врятувати. Візь­міть запасний балон і — по сліду! Передачу вестиме Мілько.

Загорський нехотя підвівся, але побачивши рішучий вираз професорового обличчя, заспішив. Узяв усе, що треба, і мовчки вийшов з ракети.

Іван Макарович і Ольга незабаром поїхали, а Міль­ко сів за радар. Спочатку невпевнено, а потім все чіткі­ше працювала його рука, кожним порухом він посилав на Землю то більші, то менші порції радіохвиль, що ма­ли означати крапки і тире. “Чи догадаються? — думав він.— Чи розшифрують?”

Передавав знову і знову:

— Продовжуємо виконувати свою програму… Жде­мо підмоги…

Зелена скеля

Сліди вели в гори. Відбитки великих Дікових ніг до­сить чітко виднілися в поросі, навіть у тих місцях, де на поверхню виступали скельні площадки. Бо порох по­кривав усе: і рівнину, і схили гір, і дно цирків. Спочат­ку відбитки лягали на чималій відстані один від одного, і по цьому можна було визначити, що Дік деякий час біг, роблячи гігантські стрибки — метрів по десять у довжину. Але далі крок його ставав усе коротшим, і, на­решті, перейшов у звичайну ходу. Тепер Загорському легше було стежити за плетивом відбитків, які вели йо­го все далі й далі в той бік, де ще зовсім недавно стоя­ла сусідська ракета.

“І де він на мою голову взявся? — думав Микола. — Неначе мені тут нічого робити… Хоч би знайти чорта, а то Іван Макарович подумає, чого доброго, що я не схо­тів…”

Зійшовши на довгастий пагорб, що нагадував спину казкового кита, Микола глянув уперед. Темні плями сліду бігли просто до гір.

— Дік! Алло, Дік! Вертайтеся, негайно вертайтеся! — погукав у мікрофон по-німецькому.

Але навушники мовчали. Німі гори вигрівали під скісними променями сонця свої кістляві спини. За­горський подивився на них, і холодок заповз йому під скафандр: а що коли в нього скінчився ки­сень? Що коли він десь упав на гарячий пісок і врі­зав дуба?

Микола кинувся бігти. Тепер він робив гігантські стрибки — біг швидше, ніж спочатку Дік. “Комети” вже давно не було видно — сховалася за горами. Проско­чивши довге плато, Микола опинився перед великим гірським масивом. Гори тут ніби розсунулися, творячи широку улоговину, наполовину завалену густою тінню. Окинувши її швидким поглядом, Загорський помітив — улоговина має незвичайний вигляд. Освітлена сонцем частина її поблискувала, ніби вкрита застиглими пото­ками слюди чи скла. Ніякого пороху на поверхні не бу­ло, сліди губилися. “А… Це ж тут сталася катастрофа… — здогадався Микола. — “Селеніт-1” вирвався з рук…” Він пригадав тих двох, про яких розповідав Мілько, бу­ли ж, мабуть, ще й інші. Були… А де вони тепер? Нічо­го, нічогісінько не лишилося від них в оцій опаленій ви­бухом улоговині. І заради чого?

Щось стиснуло Миколі груди, він зітхнув і рушив да­лі. Пішов понад краєм, сподіваючись відшукати слід. Час від часу гукав Діка у мікрофон, але безрезультат­но. Не чує чи загинув?

Обійшов майже весь освітлений бік улоговини і, на­решті, знову побачив слід. Він вів далі в гори: то пірнав у чорну тінь, то знову вихоплювався на світло, минаючи скелі, піднімався все вище.

Перед Миколиними очима розгорталася чудова па­норама. Інколи попереду височіли скелі, разюче схожі на башти старовинних фортець або на шпилі готичних соборів, здавалося, кидали тінь ажурні висячі мости. Загорський знав, що це його уява “домальовує” ці дикі форми, але все ж ілюзія живою картиною стояла перед очима.

А слід вів усе далі й далі. Микола вже почав утрача­ти надію, байдуже поглядаючи на сірі гори. Та ось ува­гу його привернув гострий блиск зліва. Пройшовши ще по сліду і завернувши за велику чорну брилу, Загор­ський побачив дивовижну скелю, таку несхожу на нав­колишні гори, що її можна порівняти хіба що з веле­тенським айсбергом. Юнак зупинився, захоплений її красою. Скеля здіймалася може метрів на п’ятсот у ви­шину і вся світилася зеленкуватим світлом. Основа її мала, мабуть, не менше кілометра; поверхня була то гладенька, як дзеркало, з нестерпним блиском, то посі­чена і вкрита немовби рубцями. Здавалося, хтось хотів вирізьбити із льоду гігантський трос, попрацював тро­хи, а потім облишив.

Унизу на світлому зеленавому фоні Загорський помі­тив темну цятку.

— Алло, Дік! — зраділо вигукнув у мікрофон. Цят­ка зупинилася. — Чого ви мовчите, Дік?

— А що вам потрібно? — почулося в навушниках.

— Ходіть сюди, мені треба з вами поговорити.

— Я й так чую, — недоброзичливо кинув Дік. — Ви хо­чете помститися?

— Зовсім ні! — щиро гукнув Микола. — Ви ж ухопи­ли порожній балон…

Коротке замішання, невиразне бубоніння в мікро­фон, а потім енергійне:

— Іду, іду!

Цятка почала збільшуватись, і незабаром уже можна було виразно бачити невисоку постать Діка. Він то зни­кав у складках місцевості, то вибирався на пагорби — поспішав, неначе хто гнався за ним.

“На що він надіявся? — думав Микола. — Адже хоча б і заряджений був у нього балон, то однаково… А за­раз, бач, як злякався!”

Не добігши метрів п’ятдесят, Дік зупинився.

— Дайте слово джентльмена, що нічого лихого не вчините! — прохрипів, ковтаючи слова.

— Даю, даю, на жаль… — запевнив Микола. — Про­фесор наказав… Ось вам заряджений балон, та швидше!

Дік підійшов. Стан афекту давно в нього минув, він зберіг витримку і навіть поважність. Кисень у нього ще лишався, тому Дік взяв новий балон не хапаючись, при­чепив його до широкого ременя попереду, спитав:

— А тепер що?

“Ти диви, яка чортула! — подумав Загорський. — По­казав би я тобі, що…” Вголос сказав:

— А тепер, якщо не хочеться скацюбнути отут, то можете повернутись до людей, на життя яких ви зазіха­ли.

Дік стояв, як укопаний, якусь хвилину мовчав.

— Ви даєте мені притулок? — нарешті запитав він з недовірою і страхом. Видно побоювався, що це йому лише вчулося.

— Так, даємо притулок, — холодно підтвердив Загор­ський. — Але за свої злочини ви будете відповідати…

— Гаразд, гаразд! — зрадів Дік. — Буду відповідати, цілком згоден! Я, звичайно, вчинив нерозумно… споді­ваючись, що ви…

Швидким рухом він підключив принесений Загорським балон, а порожній кинув під ноги.

— Балонами не слід розкидатись, — зауважив Мико­ла. — Вони ще пригодяться.

Дік підняв, притиснув ліктем під пахвою.

— Бач, Загорські, близькість мети гарячить людей, і тоді вони втрачають самоконтроль… Не подумайте, що я виправдовуюсь. Я дошукуюсь причини, щоб удруге не зірватись… Так ось. Втрачається самоконтроль, твереза орієнтація. Мабуть, це призвело моїх фізиків до катаст­рофи… Один момент, Загорські, не спішіть, я хочу ска­зати вам…

Микола насторожено подивився на Діка. Той продовжував:

— Бачите оту зеленаву скелю?

— Ну, бачу.

— Так от, вона цілком належить моїй монополії.

— Тільки тому, що ви її обнюхували?

— О, вона має приємний запах: у ній високий про­цент “Селеніту-1”. Внаслідок тектонічних процесів во­на виринула на поверхню, а жила її тягнеться, за наши­ми дослідженнями, на велику глибину… Ми взяли цієї руди… скільки б ви думали?.. всього двісті грамів! І, як бачите, ці грами розметали нашу базу! — В голосі його чулося захоплення. Він дивився на зелену скелю, як за­ворожений. — Сила, там дрімає демонічна сила… І ми її розбудимо! Вона служитиме нам, чуєте, Загорські, нам. Я ще повернуся сюди, чорт візьми!

— Не кажи гоп… — засміявся Микола. — Знаєте це слов’янське прислів’я?

Дік не відповів. Мовчки обернувся і пішов по сліду до опаленої улоговини. Загорський за ним. Так і йшли весь час аж до “Комети”, не промовивши й слова.

Із щоденника Ольги Плугар

“Тепер я можу продовжувати свої записи. Ми непо­гано влаштувалися в селенітському житлі. Встигли до заходу сонця перевезти запас харчів, всіляке устаткування, навіть постелі-матраци і ковдри. В місті тепло і світло. Аж не віриться, що там, зверху, стоїть чорна хо­лодна ніч. Більше ста градусів морозу! Мерзне бідна наша ракета. Мені її шкода, неначе живу істоту. Остан­нім її залишив Мілько — він розмовляв за допомогою сигналів локатора з нашою земною станцією. Таки дога­далися! А ми, як ми зраділи, коли встановили зв’язок! Мені здалося, що я поговорила з рідною мамою… Бідна, як вона там себе почуває? Певне, дуже переживає за нами і може цілими ночами дивиться на сяючий диск Місяця. Але ж тепер його не видно, мама жде серпика… Люба моя мамусю! Як я скучила за тобою…”

“Батько невтомний. Наче алхімік священнодійствує серед всілякої апаратури, — розкладає воду, мінерали, створюючи атмосферу міста”.

“Усім нам довелося таки добре “погріти чуби”, щоб щільними переборками відгородити наш ярус. Для цьо­го батько розробив цілу систему кесонів — камер, тиск повітря в яких поступово спадає. Тепер ми герметично закупорені, принаймні так думає тато, він не припускає, щоб селенітські будівники зробили ще десь вихід: був би протяг. Кілька разів повітря все ж таки тікало крізь переборки. Доводилося знову і знову “підганяти” їх, за­кладаючи кам’яними плитами. Зрештою людська напо­легливість таки домоглася свого!

Микола сказав:

— Це підземелля ми, можливо, і наповнимо повіт­рям, а от створити атмосферу для всієї планети не вдасться.

Батько гаряче заперечував. Взагалі, я помічаю, що в нього дуже збуджені нерви. Боюсь, що як повернемо­ся на Землю, він зляже від нервового виснаження.

А Загорський стоїть на своєму:

— Природа все-таки поставила людині певні межі через які не можна переступити.

— Треба вірити в силу людського розуму, в силу на­уки! — збуджено вигукнув батько. — І коли вже з нас облущиться ота віковічна шкаралупа! Сам же одну “не­переборну” межу переступив — перелетів з однієї пла­нети на іншу, а про другу говорить… Немає для науки меж!

Може, воно й так, але все ж таки створення атмосфе­ри Місяця дуже… важко уявити.

— Та це треба половину речовини Місяця перетво­рити на газ! — не відступав Микола. — А може, й біль­ше!

Батько доводить, що ні. Співставляє щільність міне­ралів і газів, “планує” атмосферу висотою не більше трьох-чотирьох кілометрів. Невже його задум здійснить­ся?..”

“У нас дискусії за дискусіями. Що ми не робимо — чи шукаємо селенітські поховання, чи намагаємось відкри­ти сліди металів, завжди якось непомітно зав’язується суперечка. Микола переконаний, що селеніти не знали металів. Батько твердить, що хоч селеніти може й не знали міді, бронзи і заліза, але метали тут, безперечно, є. Вони зосередилися в ядрі планети. Тільки про похо­вання вони й не сперечалися, зійшлися на тому, що се­леніти, видно, спалювали померлих.

— А оці, що лишилися? — спитала я.

— Цих уже нікому було спалити, це останні… — пояс­нив батько”.

“Загорський розкритикував тутешню добу, яка триває місяць.

— Які рослини витримають двотижневу ніч? А тва­рини?

Батько нагадав йому про кількамісячні полярні ночі на Землі, про рослин і тварин Заполяр’я.

— Життя всесильне! — захоплено проголосив він”.

“Вони ходять без скафандрів! Аж тепер пригодився барометр! Показує “ясно”… Значить, атмосфера Місяця вже народжується! Можна вже й розмовляти без мікро­фонів, просто так. Повітря передає звук”.

“Дуже неприємне враження справляє похмура по­стать Діка. Бродить, як примара, не скидаючи скафан­дра. Щось носить у собі недобре, зле. Зайняв собі окрему кімнату неподалеку від нашої зали”.

“Але ж і довго тягнеться ніч. Хоч тут у нас і світло, як удень, але вона все ж якось давить на нас.

Микола добився свого: тато вивчився грати в шахи і вже “вліпив” йому один мат.

Зараз вони всі троє сплять, розкинувшись на матра­цах, а я чергую. Сиджу і пишу на колінах. Різні чудер­нацькі думки лізуть у голову. Інколи мені здається, що все це сон… Хоча б скоріше сходило сонце і починався великий день!”

Невидимий ворог

Ольга блукала поміж колонами храму — настороже­на й тривожна. І хоча цей ярус глибинного міста вже був заповнений атмосферою, вона ходила в скафандрі. Правда, кисневий балончик був у неї відключений, але на випадок потреби його можна включити негайно — до­сить лише повернути краник. “Тут на нас чигають неспо­діванки, — говорив Ользі батько. — Треба бути завжди насторожі”. А їй хіба що? Скафандр зовсім легкий. Тут ходиш — неначе тебе на крилах носить.

За порогом храму — в широких вулицях-тунелях, в залах і на майданах сяє яскраве сонячне світло, яке ллється і ллється з чудесних прозорих куль, що акуму­люють, як гадає Загорський, світлову енергію. А тут су­тінки. Жевріє холодним вогнем крижана глиба в “чаші”, а вгорі, на кам’яному склепінні, сяють зображення су­зір’їв.

Ольга ходить, не поспішаючи, присвічує собі ліхта­рем. Яскравий сніп електричного світла вихоплює то масивні підніжжя колон, то шестигранне каміння об­лицювання стін. Знічев’я Ольга постукує топірцем по стінах, колонах. Невже тут немає ніяких таємниць? Особливо цікавите Ольгу медицина — от якби знайти які-небудь селенітські ліки! Чи, може, селеніти зовсім і не хворіли?

Нараз Ольга зупинилася і помітила мерехтіння. До її слуху виразно доносився якийсь приглушений шум. Обернулася до “чаші” — крізь тріщину пробивається цівка якогось сивого газу, кидає тремтливу тінь. На якусь мить Ользі здалося, ніби заворушились зотлілі селені­ти. Але то була тільки мить. “Чого тут лякатися? — по­думала Ольга. — Геологічне явище. Може, колись тут був вулкан…” Струмінь газу досяг склепіння і черкнув­ся зір.

Минуло може хвилин п’ять чи десять, і газ перестав іти, розвіявся по храму, неначе фіміам під час богослу­жіння. Побігти і розповісти про все батькові, що він ска­же?

Ольга кинулася бігти. її “крок” становив не менше десяти метрів, тільки стіни миготіли! От коли б вона отак бігала на Землі! Це ж був би нечуваний, неймовір­ний рекорд!

Ось і їхня кают-компанія, сяюча, залита світлом про­стора кімната. Працює “апаратна” — безперервно по­повнює і “фільтрує” атмосферу. Батько і Загорський си­дять біля шахової дошки, склавши руки на колінах. Чи обмірковують ходи? Біля них лежить на матраці Міль­ко.

— Ви тут шахами займаєтесь, — швидко заговорила Ольга, відхиливши шолом скафандра, — а там таке ста­лось…

— А що там сталось? — тривожно спитав Плугар. — Чому світло погасло?

— Яке світло?

— Ну, яке… Ти ж бачиш, що ми сидимо в тем­ряві. І партії не дограли… Спочатку трохи погасло, а по­тім…

Ольга ледве не скрикнула, але закусила губу і стри­малась. Світло ж заливало кімнату, пронизувало усе грандіозне “підземелля”, а вони… вони його не ба­чать!

— Чому ж ти мовчиш, Олю? — спитав батько. — За­світи нарешті свого ліхтаря!

— Наші чомусь не працюють, — додав Загорський.

— Заспокойтесь, тату, — ледве стримуючи сльози промовила Ольга. Клубок підкочувався їй до горла. — Зараз ми все з’ясуємо.

“Вони осліпли! Вони зовсім осліпли!” думала Ольга, дивлячись на їхні обличчя. У широко відкриті очі Плу­гаря і Загорського било світло, але вони не реагували на нього. Та й ліхтар біля Мілька лежить увімкнутий. Він підвівся і почав навпомацки розбирати його.

— Ви розумієте, тату, — почала Ольга якомога спо­кійніше, — я спостерігала струмінь газу…

— Ну, а світло?

— Світло… є.

— Там є світло? — зрадів Плугар. — Чудово! Тоді давай твого ліхтаря, Михайло налагодить наші та буде­мо перебазовуватись. А може, нам удасться його повер­нути й сюди…

Ольга не витримала, схлипнула, закриваючи рот до­лонею, а тоді, наче її прорвало, заридала.

— Що з тобою? — підвівся Плугар. —Ходи до мене! — він встав і простяг руки. Крізь сльози Ольга бачила, що то жести сліпця. І вона заплакала ще дужче.

— Та що з вами, Олю? — підвівся й Загорський.

Вони стояли такі безпорадні, і Ольга притиснулась до батька.

— Я скажу вам відверто, — заговорила Ольга, — бо не можна гаяти й хвилини: у вас пошкоджено зір!..

— Тобто як це пошкоджено? — спитав Мілько.

— Що ти маєш на увазі? — стиснув її лікоть Плу­гар.

— У вас тимчасова втрата зору. Світло тут є, і скрізь є, ліхтарі діють, а ви не бачите, — випалила Ольга. — Не хвилюйтесь, це на нервовому грунті, медицина знає ба­гато таких випадків…

Плугар, Загорський і Мілько немов остовпіли. Мов­чали, тільки важко дихали. На скронях у них заблищали краплинки поту.

— Сядьмо,— нарешті сказав Плугар.— Обміркуємо.

Збуджена, знервована Ольга приступила до збирання анамнестичних[4] даних.

— Скажіть, як це сталося — відразу чи поступово?

— Я ж тобі вже казав, Олю, що світло згасало по­ступово…

— А мені здавалося,— вставив Загорський,— що бу­ли й спалахи. Пригасало-пригасало, а тоді й спалаху­вало на коротку мить.

— А я спав, — сказав Михайло. — Прокинувся — темно.

— Головні болі є?

— Та ніби є… — невпевнено сказав Плугар.

— А у вас, Загорський?

— Наче немає.

Він почав обмацувати свою голову, втоплюючи паль­ці в густу шевелюру. Ольга замислилась. А що коли це якісь незнані селенітські мікроби? А може, це світло шкідливе? Тоді чому ж на неї воно не подіяло, адже вона не менше за них дивилася на нього?

— Очі болять?

— Ні, — сказав Загорський.

— І в мене не болять, — підтвердив Плугар.

У Мілька теж не боліли.

Ольга болісно збирала думки. Ясно одне: і на батька, і на Миколу, і на Михайла діяв той самий фактор. А хіба вона не в цих же умовах? У всіх же спільне, однакове становище! А чи зовсім однакове?

Загорський протирав очі кулаками.

— Не треба, Колю, — з ніжною співчутливістю торк­нулася його руки Ольга. — Це не допоможе. Тут щось інше… інше…

Погляд її знову впав на відкриту батькову голову.

“Вони ж без скафандрів!.. Так, тільки в цьому й різ­ниця, вони без ніякого захисту, а я захищена!” Ця думка мигнула, неначе блискавка.

— Скафандри! — вигукнула Ольга. — Зараз же надіньте скафандри!

Схопилася, піднесла їм скафандри.

— А що таке? Навіщо? — спитав Плугар.

— Я думаю, тату, що це… від якогось шкідливого випромінювання. Я була майже весь час у скафандрі — от мені й нічого. А ви… Одягайтесь, швидше одягайтесь!

За якусь хвилину Плугар, Загорський і Мілько одяглися. Ольга теж щільно приладнала свій шолом. Пере­мовлялися за допомогою рацій.

— Може це й так, — замислено промовив Плугар. — Та напевне, що так! Скинувши свої захисні костюми, ми підставили себе під потоки космічного проміння…

— Невже воно проникає сюди? — тривожно спитав Загорський.

— Виходить, проникає. Це зливи часточок величез­них енергій, — замислено сказав професор. — До того ж на їх інтенсивність, мабуть, впливає сильне магнітне по­ле Землі — розганяє до великих швидкостей… Ех, яка злочинна недбалість — не захопити з собою лічильни­ка! — скрушно промовив професор. — Він би нам відра­зу… А як ти гадаєш, Олю, в наших зорових центрах ста­лися непоправні зміни?

— Що ви, тату! Ви будете бачити, обов’язково! При­чину, я думаю, ми вже усунули…

— Та ще для певності перебазуємося углиб… Голов­не — не втратити надію.

Плугар вирішив одразу збиратися в подорож углиб планети. Наказав узяти з собою воду, провізію та апа­ратуру для добування кисню. Зробили з усього три ве­ликі тюки. Нести мали чоловіки. Ользі припала роль провідника. Вона ж, хоч і з великими труднощами, розі­брала кесони, щоб відкрити шлях.

Дік залишився в своєму лігві, йому виділили достат­ню кількість всього необхідного. Коли чоловіки підня­ли й поклали собі на плечі тюки, Оля спитала:

— А як же шахи, лишаються для Діка?

— Ні, ні, — гукнув Іван Макарович, — візьми їх! Ми ще дограємо партію. Правда, Миколо?

— Це залежить бід Ольги… — невесело сказав Загорський.

— Значить, буде все в порядку! — промовила дів­чина якомога бадьоріше. Тримаючи під рукою шахи, по­вела їх по залитому світлом тунелю.

Таємничий люк

Там, на поверхні Місяця, була холодна ніч, а в яру­сах глибинного міста сяяв непогасний день.

Кілька годин спускалися наші мандрівники з “поверха” на “поверх”. Перехід зовсім не втомливий для м’я­зів, але нерви були весь час у напрузі, і саме це стомлю­вало. Які ще несподіванки чекають їх у цьому дивовиж­ному місті?

Поки що нічого нового Ольга не помітила: понад тунелем тяглися такі самі приміщення, як і в районі храму; в них може і є щось інакше, та розглядати було ніколи.

В кількох місцях натрапили на обвали — із тунель­ного склепіння повипадало каміння, великі кучугури його перепиняли шлях. Але освітлювальна система була, на щастя, неушкоджена, і Ольга вела батька, Загорського та Мілька все далі й далі. Спочатку спускалися східцями, а потім вони потрапили в такий тунель, що великими закрутами вів, здавалося, до самісінького центра планети.

Нарешті Іван Макарович наказав зупинитись.

— Гадаю, що досить. Ми вже на великій глибині… Хлопці не заперечували.

Ольга облюбувала простору залу.

— Ого, та тут цілі штабелі якихось кам’яних пли­ток! — вигукнула вона. — Буде з чого добувати кисень. Та кладіть уже свої тюки.

Вона старалася говорити так, ніби нічого особливого й не сталося, хоча тривога наповнювала її душу, як на­повнюють зимове небо колючі зорі.

— Щодо плиток, то ти не поспішай, — обізвався Плу­гар, обережно опускаючи свій тюк на підлогу, встелену шаром м’якого пилу. — Вони що — спеціально оброб­лені? Складені в якомусь порядку?

— Так, тату! Вони складені, неначе в стелажі…

— Може це селенітська бібліотека? — обізвався Загорський. Він стояв біля своєї ноші, безпорадно опустив­ши руки.

— Оце й я так думаю, — підтримав Іван Макарович,— може бібліотека, може архів документів. Ану дай, Олю.

Ольга подала їм по плитці. Обмацали їх пальцями. Легенькі, шліфовані, плитки не мали ніяких рельєфних виступів чи заглибин.

— Який їхній колір? — спитав Іван Макарович.

Ольга витерла, придивилась.

— Вони різноколірні. Якась мозаїка кольорових плям…

— Штучна?

— Ні, наче природна.

— Ну добре, розберемося потім. Але для кисню до­ведеться шукати каміння деінде. Давайте розташову­ватись.

Ольга все-таки пустила плитки в роботу — вигорнула ними пилюку з приміщення.

— Ах, тату, чому ви не захопили з дому пилосос! — жартувала вона.

Увесь час допомагаючи розв’язувати тюки, розкла­даючи постелі, Ольга намагалася розважити осліплих. Спочатку може в цьому відчувалася і нарочитість, але зрештою встановилася нормальна атмосфера людського співтовариства. Коли ж Ольга приступила до лікування, то навіть у Загорського помітно покращав настрій.

Молода лікарка мала намір дати їм уколи синтетич­ного вітаміну і снотворних, щоб спали не менше двадця­ти годин підряд.

За допомогою Ольги встановили і запустили кисневу апаратуру. Хотілося швидше наповнити приміщення по­вітрям, щоб скинути скафандри, бо лежати в них було страшенно незручно, а головне — Ольга ж не могла ро­бити уколи. За кілька разів вона нанесла цілу кучугуру каміння, з якого почала видобувати “атмосферу”.

Як тільки прохід щільно заладнали кам’яними “дзер­калами”, скляні кулі, що освітлювали залу, погасли.

— Цікаво, цікаво, — промовив Плугар, коли Ольга сказала йому про це. — Світи ліхтарем, електрики ще в нас вистачить.

Ольга включила ліхтар, провела ним по залі, і, коли проміння випадково впало на одну з куль (а їх тут було п’ять: одна в центрі склепіння, а чотири — по кут­ках), вони всі засяяли.

Розповідаючи про це, Ольга повторювала свій дослід.

— От я виключаю ліхтар. Кулі гаснуть. Включаю — світяться.

— Ольжин світловий ефект, — пожартував Мілько, — або краще — світловий ефект Ольги. Що ж він означає?

— А те, що одне чудо Місяця ми розшифрували, — відповів Іван Макарович. — Виходить, що ці кулі не акумулюють світло, а тільки передають його. Хоч деякі з них, мабуть, зроблені з такого мінералу, що має і влас­не світіння. В попередню нашу “квартиру” світло якось проникало… Не обов’язково ж через вхід… Тут, мабуть, якась складна система.

— Де ж тоді джерело?

— Хто його зна, це ми ще дослідимо… Може селенітські будівничі пробили світні колодязі з іншої півкулі? От і виходить, що Сонце весь час живить усю освітлю­вальну сітку.

— Якщо це так, Іване Макаровичу, то й нам є що за­позичити в селенітів.

— А що ж ви думаєте.

Через кілька годин роботи кисневої апаратури Іван Макарович спитав:

— Ну, що там показує барометр, Олю?

— А я й забула про нього! — схопилася дівчина. — Працює! “Ясно” показує — дощу можна не боятись!

— Тоді скидаймо свої чохли.

Без скафандрів стало набагато зручніше. Вони змог­ли підкріпитися їжею; Ольга розпочала лікування.

Іван Макарович тримався, немов легендарний філо­соф, його спокійне обличчя ніби говорило: “Мені відомо те, про що багато хто і не здогадується… Не очима, а розумом треба проникати в суть речей”. Він під­бадьорював не лише Загорського і Мілька, а навіть і Ольгу, яка тепер вважала себе єдиним джерелом оптимізму — вона ж бо одна лишилася здоровою і неушкодженою.

Мабуть, під впливом Ольжиної психотерапії і ви­тримки Плугаря добре тримався і Микола Загорський.

— У старі часи, — говорив Мілько, — церковники про­голосили б: “Світ їм потьмарився, бо переступили межу дозволеного”. А хіба є межа для людського розуму? Правда ж, Іване Макаровичу, що й тепер — в епоху ядерної енергії — ми навіть уявити не можемо, чого досягло людство в далекому майбутньому?..

…Минали довгі втомливі години. Беззвучно працю­вала киснева апаратура, роз’єднуючи міцно спаяні еле­менти і наповнюючи приміщення життєдайними газами. Жадібно вбирали їх легені оцих посланців людства, та не тільки це підтримувало в них вогонь життя. Думки, свідомість, воля, тобто все, що різко відрізняє людину від тварини, відігравало не меншу роль, ніж кисень. Іван Макарович і Загорський сиділи на своїх матрацах. Ольга ходила й ходила по залі; а поруч, в штабелях кам’яних плиток, дрімала селенітська мудрість. Розмовляли на філософські теми, аж поки Ольга, подивившись на го­динника, не наказувала приймати снотворне.

— Пацієнти мусять слухатись лікаря! — удавано су­воро говорила вона, поправляючи постелі.

Коли “пацієнти” засинали, Ольга лишалась наодинці зі своїми думками. Чи вірила вона, що батько, Михайло і Микола одужають? Так, вірила! Дія шкідливого про­міння була недовгою, клітини зорових нервів, мабуть, тільки пригнічені. Препарат синтевітамін — чудовий, надзвичайно ефективний засіб. Ну, і регенерація[5] орга­нізму… Все це — Ольга сподівалася — дасть хороші на­слідки. Вони будуть, будуть бачити!

Минав час. Місяць, як зачарований, обходив Землю, не зводячи з неї очей; і хоч як повільно він обертався, але до темряви, що вкривала знайому людям його пів­кулю, вже наближалося сонячне світло. Незабаром воно блисне на високих вершинах гір, що обступили повалену ракету, потече вниз, і золотий серпик ростиме й ростиме!

350-годинна місячна ніч кінчалася. Вже більше тижня, якщо міряти земними добами, Ольга лікувала батька, Миколу і Михайла.

…Нарешті сталося!

— Олю, Олю, — Мілько торкнув сонну дівчину за плече. — Олю! — шепотів Михайло. Дівчина розплющила очі і, побачивши збуджене, радісне обличчя Михайла, зрозуміла все. Схопилася, мовчки повернула Михайла спиною до світла, щоб не було різких подразнень, вка­зала на сонного батька і Загорського:

— Бачиш?

— Бачу, — шепотів Михайло.

Ольга показала йому кам’яну плитку.

— Бачу! Все бачу, Оленько!

Михайло рвучко вхопив її на руки, закружляв по залі.

— Тс-с, — посварилася пальцем Ольга. — Нехай сплять.

Вони одійшли до стелажів з плитками, зашепотіли.

— Розумієш, Олю, прокинувся — темно, але відчув, що бачу… Намацав ліхтаря…

Вони розмовляли так, неначе не бачилися роки. Спіль­но пережите горе якось ще більше зблизило їх, і коли б Михайло був поцілував Ольгу, це її аніскільки не здиву­вало б. Але юнак не наважився. Дивився на неї зачудо­вано, пошепки розповідав про те, як відчув, що повер­нувся зір.

Загорський і Плугар одужали пізніше. Коли світ від­крився Плугаревим очам, де й дівся отой філософський спокій! Ольга і Михайло посміхалися, спостерігаючи, як Іван Макарович підносив до обличчя руки, ворушив пальцями, не зводячи з них очей. Він не бігав, не вигуку­вав, а тільки дивився і дивився на свої руки. На віях у професора блиснули сльози.

— Ну що ж, товариші, — схвильовано проговорив він, ховаючи руки за спину, — тепер будемо обачнішими. Матінка-природа не люблять жартувати!

Допомоги з Землі Плугар сподівався з настанням дня на Місяці. За його підрахунками, до прибуття другої ракети лишалося може один–два земні дні,

— А як вони нас відшукають? — спитала Ольга.

— Відшукають! — відповів Іван Макарович, розгля­даючи кам’яну плитку. — Розташування нашої ракети ві­доме. Сліди доведуть до всюдихода, а тут уже…

— Тут теж сліди їх поведуть! — перебив Загорський,

— А ми хіба не вийдемо назустріч?

— Чому ж не вийдемо? — Іван Макарович розглядав усе нові й нові плитки. — От заготуємо кисню — будемо навідуватись до виходу. А підніметься сонце — то пере­йдемо в ракету, там зручніше, правда?

— Авжеж! —зраділа Ольга. — Тим часом, тату, до­звольте нам з Михайлом розім’ятися в цьому селенітському Вавілоні. Не бійтеся, далеко заходити не будемо. Ви ж із Миколою тут корінні мешканці, а нам…

Івану Макаровичу не хотілось пускати Ольгу в ман­дри по цьому лабіринту. Професор ніби передчував не­безпеку.

— А може, не треба, Оленько? — говорив він. — Скоро настане час, ми наповнимо все місто атмосферою, отоді ходи, вивчай!

Та Ольга наполягала, знову доводила, що вона “не теплична” і т.д. До того ж тут не можна заблудитися: порох зберігає сліди, а світло заливає всі проходи!

І професор, зрештою, погодився. Порадив узяти про всяк випадок запасні кисневі балони.

— Далеко не йдіть. Вас, Михайле, призначаю стар­шим.

— Єсть, Іване Макаровичу!

І вони пішли.

Професор разом з Миколою заладнав двері, переві­рив роботу апаратури і знову взявся розглядати “біб­ліотеку”. Але якесь невиразне, тривожне передчуття не залишало його.

Не минуло й півгодини, як повернувся Мілько. Мико­ла та Іван Макарович швидко наділи скафандри, відка­чали повітря. У навушниках зазвучали розпачливі сло­ва юнака:

— Ольга десь ділася, Іване Макаровичу! Просто ска­зати — зникла. Слід обривається на рівному місці, а її ніде нема… Пішла вбік метрів на двадцять і от…

— Ведіть мене туди!

Ішли швидко і мовчки. Нікуди не спускалися, все на цьому ярусі. За рогом тунелю в стіні — пролом.

— Вона звернула сюди, ось її слід…

Ольжин слід вів через купу каміння в якесь тісне приміщення, схоже на каземат. Освітлювальної кулі там не було, довелося світити ліхтарями. Слід у поросі був лише до середини підлоги, викладеної масивними чотиригранними плитами. На одній з плит пилюка зовсім стерта, наче там сиділа Ольга. І більш ніде нічого, ні­яких інших ознак.

— Олю!

— Олю!

Дівчина не відгукувалась. Мацали промінням ліхта­рів німі стіни…

— Очевидно, вона ішла так… — Мілько перескочив обвалене каміння і побіг по її сліду. І тут сталося не­сподіване: як тільки Михайло ступнув на ту “стерту” плиту, одним кінцем вона втопилася в підлогу, другим піднялася, і юнак миттю зник унизу. Його ковтнув ка­м’яний люк!

Професор скрикнув од жаху. Поки підійшов до злополучної плити, вона вже врівноважилась і щільно за­кривала отвір. Ставши біля неї на коліна, натиснув на край плити. Камінь подався, відкриваючи темний отвір. Спрямував туди світло ліхтаря — скільки сягав зір — зяяв бездонний круглий колодязь! Здалося, ніби вітер дмухнув з його глибини.

— Михайле! Ольго! Михайле, Олю! — в розпачі гу­кав професор. Але відповіді не було.

День другий

Іван Макарович вийшов із страшного “каземату” і кинувся на нижчий ярус. Забувши про всяку обереж­ність, він біг величезними кроками — то перескакуючи через купи каміння на пологих спусках, то швидко дола­ючи круті сходи. Вибирав шлях так, щоб спускатися углиб поблизу колодязя, в який упали Ольга і Михай­ло. “Адже він не безкінечний! — тривожно шугала дум­ка. — Може… може вони ще живі…”

Поворот, ще поворот… Куди веде цей кам’яний жо­лоб? Іван Макарович відчув, як його скроні під скафан­дром покрилися потом. “Не треба гарячкувати, — гово­рив йому внутрішній голос. — Тут потрібно все зважи­ти, обміркувати…”

Зупинився, обіперся плечем об холодний німий мур. Звичайно, гарячитись не треба, але що ж робити? Рап­том його погляд ковзнув по шкалі кисневого балончика. В першу мить він якось і уваги не звернув на показан­ня шкали. А коли глянув на неї вдруге — його неначе жаром обсипало. Кисню залишалось зовсім мало. Якщо стояти тут і роздумувати, то на зворотний шлях його невистачить.

Глибоко зітхнувши, Іван Макаровим рушив назад, угору. Тепер уже часто поглядав на шкалу. Ішов розмі­рено, намагався вгамувати тривогу, але марно. В уяві поставали такі милі, рідні обличчя, а болючі думки спа­лахували, неначе блискавки. “Ну, звичайно, вони заги­нули!.. Не вберіг, не вберіг!”

Діставшись до “бібліотеки” з останніми краплями кисню, Плугар зарядив балон і відразу ж рушив на по­шуки… Загорського не пустив.

…Мабуть легше було титану Атланту[6] тримати небо­схил, ніж Плугареві зносити тяжке горе, що випало на його долю. Але зносив. Неначе скам’янів, ходив зці­пивши зуби, але ходив! Скільки разів кидався він на розшуки Ольги і Мілька! Селенітське місто здалося йо­му кам’яним мішком. Іван Макарович то спускався гли­боко вниз, намагаючись відшукати боковий вхід у той колодязь, то повертався до “бібліотеки”, щоб наповнити свій кисневий балон. Розпач і туга шматували йому серце. Незабаром, буквально через кілька годин може прибути друга ракета, прилетять його друзі по роботі… Не радісною буде зустріч!

…Народжувався новий день — другий великий день перебування людей на Місяці. Довжелезна місячна ніч відступала перед сонячним промінням. Спочатку воно виблискувало на вершинах високих гір, потім поступово спускалося вниз і, зрештою, заливало все більший і більший простір планети. “Серпик” ріс. Ось його пів­нічний ріжок черкнувся поваленої “Комети” — великий блискучий ілюмінатор її не то що засяяв — спалахнув! Загорському, який вибрався з “підземелля” на поверхню і самотньо порався біля всюдихода, цього радісного блиску не видно було: адже ракету заступали гори. А от екіпаж другого астроплана, що з величезною швидкістю наближався до Місяця, може й помітив цей гострий блиск!

Настроївши радіостанцію всюдихода, Загорський си­дів, підставивши плечі ласкавим сонячним променям, Раптом його ніби штовхнуло, схопився на ноги. В на­вушниках чувся якийсь шум! Може це просто в голові шумить? Чи, може… Кинувся до пульта рації. В захис­них рукавицях все ж таки було незручно працювати на ній, і Загорському здавалося, що він занадто дов­го возиться з важелями. Нарешті — тріск і уривок фрази:

— …Та …та …ку!

Ще кілька поворотів маленького важелька, і в на­вушниках зазвучало зовсім чітко:

— Комета, Комета… Ідемо на посадку!

Незабаром Загорський побачив і саму ракету. Наче велике срібне веретено поволі спускалося з чорного не­ба. З нижнього кінця його вихоплювався золотий сніп. Ось “веретено” сховалося за гірськими шпилями. “Чи вдало сіли?” тенькнуло Миколине серце. Він почав швидко працювати на передатчику.

— Вітаємо з прибуттям, товариші! Наше місцезна­ходження…

Зв’язок встановлено. “Комета-2” сіла благополучно поблизу першої ракети. Загорський хотів під’їхати до них всюдиходом, але мотор не працював: мабуть від різкої зміни температури щось у ньому зіпсувалося. Тоді він попросив прибути сюди якомога скоріше.

Нервово походжав біля всюдихода. Здавалося — їх довго немає. А коли вони прибігли — троє дужих, швид­ких, як вітер, — від хвилювання він не міг вимовити й слова.

— А де ж ваш екіпаж?

— Ходімо, ходімо, не можна гаяти й хвилини! — ви­гукнув Загорський і першим спустився до входу в ту­нель. Цього разу він просто стрибнув у глибоке річище. А за ним і прибулі товариші. В тунелі, спускаючись гі­гантськими сходами до храму, Загорський розповів про нещастя. Ішли не зупиняючись ні на мить. Навіть зотлі­лі селеніти не звернули на себе їхньої уваги. Вони тут пролежали довгі тисячоліття — почекають і ще, а Оль­га та Михайло…

Сходили з яруса на ярус.

Нарешті, “бібліотека”. Ось і той злощасний кам’я­ний люк.

Тепер, коли далека Земля надіслала допомогу, коли поруч були товариші, в серці Івана Макаровича з’яви­лася надія. Йому хотілось вірити, що Михайла й Оль­гу все-таки вдасться врятувати.

— Якщо вони не розбилися, то чи вистачить у них кисню?

— Повинно вистачити… — невпевнено відповів Плу­гар. — У них запасні балони…

Швидко склали план розшуків. Найголовніше — це взяти якомога більше кисню. Зійшовши вглиб, обстежи­ти не один тунель… Плугареві лишатися біля кисневої апаратури. Загорський, на випадок потреби вертатиметь­ся і підноситиме нові балони.

— Ех, був би оце канат! — сказав один. — Можна б просто в колодязь…

Вони пішли і швидко зникли за поворотом.

Селенітське море

Цілковита темрява засліпила Ольжині очі, у вухах, наче вітер зашумів. Зіщулилась, очікуючи удару. А в голові — цілий рій думок. Як по-дурному вийшло! Чи хоч Михайло спостеріг? Хоча б з татом чого не сталося. І завжди вона провалюється… Це ж уже вдруге на цьому дивовижному Місяці, вдруге та й…

Раптом Ольга вдарилася об якусь м’яку масу, у ву­хах зашуміло, перед очима посипалися іскри, і вона знепритомніла. Скільки минуло часу — не знала. Та ось поволі до неї почала вертатися свідомість. Неначе її єство виринало з якоїсь темної глибини на світло. Воно ледь пробивається… Що таке? Невже вона лежить на воді?

Так, Ольга стиха погойдувалась на хвилях, видно, розбурканих падінням. її підтримував наповнений повіт­рям скафандр. Але яка чудернацька вода — синя-синя, аж чорна! Ніби разом з водою в цю величезну печеру, куди ледь проникає світло, стекла і синява місячного неба. Ольга лежала горілиць, але як тільки зробила спробу перевернутися на живіт — гострий біль обпік їй ліву ногу. Вивих? Тріщина чи розтяг сухожиль? Ой ли­шенько, що ж вона тепер робитиме?

Все-таки перевернулась. Подивилася крізь забризка­ні окуляри шолома — ой леле! — тьмяніє і тьмяніє во­да. Та це ж море! В надрах Місяця — море! І як це добре, що відкрила його вона. Розповість батькові… Як він назве?

І тут Ольга подумала про повернення до “бібліоте­ки”. Як вибратися з цього моря? З одного боку суціль­на кам’яна стіна, видно, відшліфована водою, а з дру­гого — вода й вода. Мабуть, мільйони років тому селені­ти спустили в цей природний резервуар воду із своїх умираючих річок та морів… Невже звідси немає…

Несподівано її хитнуло, а на скафандр сипнули густі бризки. Оглянулась. Неподалік од неї колами розходи­лись хвилі, неначе там упав камінь. Та ось через якийсь час на поверхню води виринув… Михайло! Ольга відра­зу впізнала його. І, сказати правду, в першу мить зра­діла.

— Михайле! — гукнула в мікрофон.

Мовчанка.

— Михайле!

Знову у навушниках ні звуку.

Тоді вона легко підпливла до юнака і торкнулася його плеча. Та розмовляти не вдалося. Крізь окуляри шоломів бачили, що говорять, але звуків не чули. Інко­ли в навушниках з’являлися якісь невиразні шуми і відразу згасали. Почали перемовлятися жестами. Ра­ції — то не біда, головне, що скафандри втримали!

Михайло показав рукою вбік, Ольга помітила на во­ді якийсь предмет. Що б то могло бути? Обережно під­пливла і ледве не скрикнула: то гойдався її кисневий ба­лон. А якби вони не помітили?

Похапцем, наче боячися, що балон десь дінеться, во­на схопила його і притиснула до себе. Так і є — обірва­лися лямки. “А в тебе?” кивнула Михайлові. “Все гаразд”, так само кивком відповів він. При падінні Ми­хайло теж забився — нестерпний біль шпигав аж у са­ме серце.

Гребучи руками, попливли поруч. Скафандри, напов­нені по­віт­рям, допомагали їм триматися на воді, а поза цим плавати тут було так само, як і в морі на Землі. Ко­ли б ще можна було працювати ногами — було б зов­сім добре. “Підземелля”, налите синьою водою, освітлю­валось зовсім слабо. “Світло потрапляє сюди з тунелів, — думав Ми­хайло. — Треба знайти, не гаючи й хвилини…” Тривожними очима обоє мацали кам’яний “берег”, що, підносячись на кілька десятків метрів, переходив у та­ке ж сіре, важке склепіння. Помітили ще один от­вір колодязя вгорі, але що з того?

Страх поволі закрадався в Ольжину душу, страх і безнадія. Дів­чи­ні здалося, що вже й час зупинився, що вони тут плавають без­кі­неч­но довго і ось-ось невистачить кисню. В уяві вона бачила то стри­во­же­ного бать­ка, який біжить сюди тунелями, то себе з Михайлом — вже мер­твих на воді. А скоро ж має прибути допомога з Землі… Коли то їх знайдуть?..

Михайло теж бачив, що шансів на порятунок май­же нема. І це його злило. Хотілося кинутись на осору­жний кам’яний мур, трощити, ла­мати його дужою ру­кою…

Отвір!

“Бачиш, Олю, отвір!” гукнув у мікрофон, забув­ши, що радіо не працює. Шум і тріск наповнив йому ву­ха. Тоді показав рукою, і вони по­пливли швидше. Тіль­ки б вибратись, тільки б вибратись із цього се­ле­нітського моря!

Але отвір, видно проточений водою, зяяв зависоко. Наче дельфін, підкинувся Михайло вгору. Ще раз, ще… Хапався руками за стіну, слизьку, вкриту мохом, але то були жести відчаю. Інколи йому вдавалося вискочити Із води з коліньми, та до пролому було ще високо. Ні за що схопитися! І кожного разу Михайло падав униз, гли­боко, з головою поринаючи у синю воду.

Ольга теж підпливла до стіни, помацала її долоня­ми: а може, знайдеться хоча б маленька зазубрина!

“Спробую висадити її, — надумався Михайло, — може, хоч вона врятується”. Але з цього нічого не вийшло. Ко­ли він піднімав дівчину, то сам поринав. Кидок підно­сив її не набагато вище, ніж Михайло викидався сам.

Потомилися, лягли на воду горілиць. “Невже біль­ше немає отворів? — подумав Михайло. — Мабуть, не­має, бо вода випарувалась би. А так — вона ж тут май­же герметично закрита… Цей пролом, видно, не такий давній, та й то скільки води випив, бач, як високо! А може, й ще десь є?” Попливли. Враз Ольга шарпнула його бік і, коли він оглянувся, показала назад. Те, що вони побачили, було таким несподіваним, таким неймо­вірним! Вдалині котилася висока хвиля! Що це має означати?

Михайло щось кричав, показував руками то на хви­лю, то на пролом. Нарешті вхопив дівчину за пояс і по­чав одгрібатися від стіни. Ольга здогадалася: хвиля може вдарити їх об камінь… Енергійніше запрацювала ру­ками. Та ось Михайло зупинився, вони обернулися го­ловами до пролому. Знову жестами юнак показував то на отвір, то на хвилю. А вона наближалася, миготіла крутим боком, неначе синім склом. “І що цей Михайло хоче?” подумала Ольга. Враз догадка блискавкою про­низала їй мозок — хвиля ж може викинути їх у пролом!

Приготувались. Затамувавши подих, лічили секун­ди… Ось вона, ось!

Все сталося так швидко, що Ольга й оком не морг­нула. Опам’яталася на тунельних плитах, оглянулась — який жах! — вони лежать над самісіньким краєм… Від­ступаючи вода ледве не винесла їх назад. Що ж це бу­ло — таке сильне, могутнє і… таке добре? Вони не знали. Та й де їм зараз міркувати над такими питаннями? Оль­га спробувала підвестись — біль обпік їй усе тіло. Упа­ла. Зціпивши зуби від власного болю, Михайло взяв її на руки і, кульгаючи, пішов у глибину тунелю.

Останні кроки Михайла Мілька

Тунель і тунель. Довгий, безкінечний і, як почало здаватися Михайлові, — одноманітний. Знервований усією цією пригодою з падінням, заклопотаний здоров’ям Ольги, він зовсім не звертав уваги на такі речі, повз які раніше байдуже не пройшов би. В одній з величез­них печер, через яку вів тунель, лежало щось подібне до кістяка гігантської, мабуть, морської тварини. Ми­хайло не став розглядати цих решток якого-небудь мі­сячного бронтозавра. Ступаючи так, щоб не зачепити їх, він швидко проніс Ольгу через печеру і знову по­трапив у тунель. Часто попадались обвали, інколи трап­лялись і неосвітлені квартали, доводилось пробиватись крізь темряву навпомацки. Старався йти весь час уліво: йому здавалося, що саме в цей бік той колодязь, у який вони впали. А поблизу нього він зійде вгору — там “біб­ліотека”! Нишпорив очима по пилюці, що вкривала під­логу тунелю, хотів, ой, як хотів побачити сліди Івана Макаровича. Адже професор, шукаючи їх, міг спустити­ся сюди… Але ніяких слідів не було. Тисячі, сотні тисяч років тут не ступала жива нога — непорушним, незай­маним лежить віковічний пил… Михайлова ступня тоне в ньому, і юнакові здається, що він іде по пругкому ша­ру днів, століть, епох… Вони тут осипалися і лягали, як жертви в боротьбі живого і неживого. На довгий час неживе перемогло. Та ось на спустілу арену бою прибу­ли вони — радянські люди, і планета починає оживати! “Не журися, Олю! — гукає Михайло в мікрофон. — Жит­тя невмируще, непереборне!”

Дівчина не чує його слів, але крізь окуляри бачить, що він говорить до неї щось підбадьорююче, хороше. Усмішка освітлює їй обличчя. Молодець Михайло, з та­ким не пропадеш!

А тунель тягнеться без кінця-краю, повертає то вліво, то вправо, перетинає інші тунелі. На одному перехресті Михайло на хвилинку зупинився. Куди йти? Присів, три­маючи Ольгу на руках, біля якоїсь чудернацької кам’я­ної фігури. Це було, мабуть, зображення морської тва­рини, бо ні рук, ні лап, а щось схоже на плавники. “На верхніх ярусах — статуї жінок, — подумав Михайло. — Вже, мабуть, недалеко”. Підключив запасні кисневі ба­лони. Жестами спитав Ольгу, куди, на її думку, треба йти. Вона обвела поглядом три виходи з перехрестя і показала на той, про який думав і Михайло. Там виднілися сходи вгору — це головне! І він рушив, притиску­ючи Ольгу до грудей.

Ех, коли б то вони знали, що треба було піти лівіше! Хвилин через п’ять — не більше — натрапили б на пошу­кову групу і екіпажу другої ракети. Та Михайла прива­били сходи, і він чимдуж кинувся по них угору. А там знову натрапили на перехрестя і повернули в такий ту­нель, що повів їх униз. Вернулися. Блудили за якийсь квартал від партії рятівників. В одному місці Михайло пройшов над ними — їх відділяла кам’яна товща метрів у двадцять п’ять. Варто було лише спуститися… Але спуски він вважав відступом. Тільки вгору!

Відчувалася втома, почастішало дихання. “Скоро скінчиться кисень, скінчиться кисень…” застукало в го­лові. Михайло зрозумів, що вони заблудили в цьому пле­тиві продовбаних у камені ходів, б’ються як у гігант­ському павутинні.

Помітивши, що Михайло втомлюється, Ольга почала пручатись. Вона піде сама!

Михайло зупинився, обережно поставив її. Тримаю­чись за його плече, Ольга ступнула на ліву ногу і коли б юнак не підхопив її — упала б. Іти вона все-таки не мог­ла. “Іди, іди сам! — гукала вона. — Може, хоч ти вряту­єшся!” Михайло зрозумів ці жести, похитав заперечливо головою і ще міцніше притиснув її до себе. Та коли б хто з боку побачив, як він ішов, то, не знаючи, що ста­лось, міг би подумати, що він п’яний. Михайло хитався. Відстібнув порожній запасний балон, і, коли він упав у пил, сердито штовхнув його ногою. Балон, прокреслю­ючи слід, покотився по схилу. За ним полетів і Ольжин.

Ноги в Мілька налилися свинцем, іти стало важко. В голові туманилось. Щось давило його, хотіло зупини­ти, кинути в оцей віковічний порох. “А хіба ти не така ж пилинка? — шепотіло йому каміння. — Сядь, зупинися, і ти знайдеш вічний спокій, вічний спокій…” — “Не хочу спокою! — щось бунтувало в душі, якийсь невгасимий во­гонь. — Я живий, і раз я можу пройти ще хоч кілька кро­ків, то я їх пройду!”

Михайло ступав уперед, і знесиленій, напівнепритом­ній Ользі марилось, ніби вона чує, як б’ється його непо­кірне серце…

Сльози Івана Макаровича

Здавалося б, що відправивши пошукову партію, Плу­гар мусив би хоч трохи заспокоїтись. Але де там! Три­вога наростала в ньому з кожною хвилиною. Коли-то вони знайдуть, де кінчається той бездонний колодязь… Упавши, Ольга і Михайло могли лишитися живими, бо тяжіння тут в шість разів менше, ніж на Землі, міркував професор, але без кисню вони задихнуться… Та ще пора­нення або переломи…

Іван Макарович вхопив заряджений киснем балон і побіг до того проклятого люка. “Спущу їм! Це їх вря­тує!” Став навколішки біля плити, повернув її і зазирнув у чорний отвір колодязя. Страшна глибина холодом об­сипала йому тіло. Руки в професора дрижали, коли він підносив балон. “Олю! Михайле! Я кидаю вам балон… Стережіться”. Промовивши “стережіться”, Іван Макаро­вич стиснув балон… щоб не впустити, поклав його поруч. “Що я роблю? — подумав. — Якщо вони не вбились, упа­вши, то цей балон їх може добити…”

Повернувся в “бібліотеку”, перевірив роботу кисневої апаратури, нервово заходив між стелажами кам’яних плиток.

Минула година, друга — ніхто не повертався. Плугар ще дужче стривожився: може й з цими щось трапилось? Але не може бути…

Ходячи по “бібліотеці”, Іван Макарович запримітив на стіні навпроти дверей виступ метрів три висотою. Це чомусь зацікавило його. Може тому, що і думка й руки шукали роботи? Професор підійшов, пильно оглянув ви­ступ. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітек­тури. Стер пилюку — плитки з мозаїчними письменами! Взяв сталевий топірець, обережно підколов їх. Під ними були камені у вигляді шестигранних брусків. Коли Іван Макарович вийняв і їх, перед ним одкрилася ніша, а в ній виднілася в прозорій кам’яній плівці постать селеніта. “Мумія засновника бібліотеки або творця селенітського письма! — зрадів професор. — О, та тут і деякі речі збереглися…”

Перебирав різноколірні кам’яні знаряддя, знову складав їх на місце, фотографував, а думка невідступно поверталася до Михайла та Ольги. Що з ними? Чому досі немає звістки від товаришів?

Лишивши мумію, нетерпляче вибігав до тунелю, кож­ної миті сподіваючись побачити вдалині постаті.

І ця мить настала! Ідуть! Плугар кинувся назустріч, але, побачивши, що йдуть четверо, зупинився як вкопа­ний, схилив обтяжену шоломом голову. Потім поволі по­вернувся і рушив до “бібліотеки”.

— Іване Макаровичу!

— “Вони ще гукають… — з болем подумав профе­сор. — Хіба мені не ясно…”

— Іване Макаровичу!

— Все в порядку!

“Що? Невже втішають? Невже вони думають, що я можу заплакати, як дитина?” Різко обернувся. Що це? Підходять четверо, але двоє з них несуть на руках — так як носять дітей — Ольгу і Михайла. Живі! Вони живі!

І професор Плугар заплакав. За шоломом ніхто не помітив його сліз, але він таки плакав, як дитина.

…Пошукова партія заглиблювалась у надра Місяця так, щоб колодязь, в який упали Ольга і Мілько, був віссю їхнього спуску. Орієнтуватися, звичайно, було важко. На кожному повороті чи на перехресті зупинялися, обираючи напрям. В одному місці хотіли навіть довбати топірцями стіну, але тривалість цієї роботи зупинила їх. Можна й не натрапити на той колодязь, а час буде згая­но. Та й взагалі, коли вони пройшли з кілометр чи два вглиб, сподівання на успіх почали розвіюватися. Коло­дязь, наче гільза, увігнаний у товщу порід — спробуй, до­берись до нього!

І несподівано до них скотився балон, а за ним і дру­гий! Не говорячи й слова, всі кинулись по сліду…

“Говорить Місяць!”

Після великого нервового напруження Іван Макаро­вим відчував себе зовсім розбитим. Він не мав сили на­віть розмовляти.

— Іване Макаровичу! — зверталися до нього ново­прибулі. — Скажіть, як ви знайшли оці катакомби? Ви ж тутешні старожили…

— Потім, потім, товариші, — втомлено кидав профе­сор. Так він відповідав на всі запитання. Ольга робила Михайлові перев’язку. Він сидів на матраці і мовчки стежив за її рухами. Дотики дівочих рук були такі ніж­ні, милі… Михайлові хотілося притулитися щокою до Ольжиної вузької долоні і так сидіти й сидіти. А які симпатичні веснянки на її обличчі! Щось у ній є таке… “Невже закохуюсь? — з острахом подумав Михайло. — Ще почну гут переживати… Ні, я нюні розпускати не бу­ду. Поговорю з нею на Землі…”

Ольга відчувала, що діється з Михайлом,— стрима­ним, відлюдкуватим Михайлом! Серце її співало.

Новоприбулі з захопленням оглядали “бібліотеку”. Загорський тимчасом налагодив пошкоджені рації в Ольжиному та Михайловому скафандрах.

— О, я й забула! — вигукнула Ольга. — Що ж то за хвиля, тату, що викинула нас на берег? Чи ви чуєте, тату!

— Що?

— Про хвилю питаю…

— А… То вам Земля допомогла. То хвиля морського припливу. — Іван Макарович підвівся. — Пора, товариші, рушати. Нам ще багато невідкладної роботи. А найперше — підвести ракету. Ага, запросіть і “сусіда”… — він коротко розповів про Діка.

Швидко зібралися. Захопили з собою і мумію.

— Цей селеніт, Іване Макаровичу, буде дійовою осо­бою нашої першої передачі!

— Тобто?

— Ми ж привезли телевізійну апаратуру! Телевізійна передача з Місяця…

— Оце даремно, — сказав професор. — Тут треба за­йматися дослідженням, а не спектаклями… Ну гаразд, ходімо.

Мілько ішов, спираючись на плече Загорського, а Ольгу ніс на руках Іван Макарович. Новоприбулі взяли апаратуру, інструмент, постелі. Позаду плентався Дік.

Коли вибралися з кам’яного лабіринта до всюдихода, в кожного полегшало на серці. Якось краще почуває се­бе людина під сонцем! А тут ще ж і небо незвичайне: на темному оксамиті сяє Сонце, величезний голубуватий диск Землі і зорі, зорі… Люди дивилися крізь скельця шоломів на рідну Землю, і звідси вона здавалася ще ріднішою!

Навантажили всюдихід, самі вмостилися в його ку­зові.

— Еге, — згадав Загорський. — А машина ж несправ­на! Не заводиться.

— Це, видно, напівпровідники не витримали холо­ду, — почав міркувати Михайло. — Відкрий он ту криш­ку, так, там зліва…

Справді, виявилось, що місячний мороз наче зубами перекусив напівпровідники. Як тільки їх замінили, мо­тор одразу запрацював. На місце водія сів Іван Макаро­вич. Обернувся, перерахував скафандри і включив швид­кість. Машина рушила, прокладаючи слід у поросі…

Настрій у професора покращав. Тепер він сам почав розмову:

— Уявляєте, друзі, яке це буде велике і справді істо­ричне звершення, коли людство оживить цю планету!

— Так, Іване Макаровичу! Це буде величезна лабо­раторія Землі…

— І не тільки лабораторія! — гукає професор у мік­рофон. — А й велика скарбниця. Тут же стільки мінера­лів… Та й метали, мабуть, є, хоча селеніти їх і не знали. От внесемо в Організацію Об’єднаних Націй проект плану оживлення Місяця — побачите, яке тут будівництво закипить! — Він кинув погляд на Діка, але той сидів, наче кам’яний, не обізвався й словом.

Машина мчала беззвучно, то вихоплюючись на пагор­би, то обминаючи гори, що лежали, неначе скам’янілі гі­гантські бронтозаври, а пасажири вели розмову про перспективи опанування Місяця, про корисні копалини і астрономічні обсерваторії, археологічні розкопки і ка­м’яні книги.

Проскочили чорну густу тінь в межигір’ї, перед очи­ма розкинувся вже не такий дикий краєвид: око милу­вала космічна ракета, що срібною голкою вганялася в чорне небо. Трохи лівіше виблискувала й друга, повале­на вибухом.

— Гарна-таки штука, цей всюдихід! — не втерпів один із прибулих, зіскакуючи з кузова біля ракети.

— А ви взяли? — спитав Загорський.

— Ні. Вистачить і цього. А натомість ми взяли ще двох чоловік.

— Значить, вас прибуло…

— …Шестеро!

— Оце добре, — похвалив Іван Макарович.

Один за одним піднялися по металевих щабелях у кабіну. Поскидали скафандри.

— Отепер здрастуйте, товариші! — Іван Макарович обнімав і цілував кожного. — Поздоровляю вас з успіш­ним перельотом!

П’ятьох Плугар добре знав: це були працівники їх­нього інституту, а шостий…

— Де я вас бачив? — зупинився він біля нього. — Мені здається, що ми десь зустрічались…

У веселих очах огрядного чоловіка заграв усміх:

— Так, ми зустрічалися з вами, Іване Макаровичу, напередодні вашого вильоту… Пам’ятаєте? Я — селено­граф… Приносив топографічний альбом — детальні кар­ти поверхні Місяця…

— А… пригадую! Так вам таки вдалося?..

— Як бачите — прорвався!

— Радий вас вітати тут, на Місяці! — Іван Макаро­вич потиснув селенографу руку.

Радисти настроїли телевізійний передавач, інші чле­ни екіпажу поралися біля мумії.

— А ви ставляйте її перед екраном, — порадив Плу­гар. — Включайте, Миколо!

— Готово! Увага, увага! Говорить Місяць. Починає­мо телевізійну передачу… Ось професор Плугар…

Іван Макарович підійшов до мікрофона і, тамуючи хвилювання, заговорив:

— Здрастуйте, дорогі друзі в усьому світі! Разом з усіма вами зараз ми переживаємо історичний момент: на Місяці розпочалася ера людської цивілізації…

І він розповів про роботу експедиції, глибинне місто, Діка, плани дальших досліджень. Половина експедиції знову лишиться на довгу ніч на Місяці, а одна ракета повернеться на Землю, щоб доставити сюди все необхід­не для досліджень, нову апаратуру для добування кисню.

Тим часом товариші підсунули мумію. Широке об­личчя селеніта мало серйозний вигляд, тільки колір його був невиразний, але це, очевидно, пояснювалось баль­замуванням.

— Чи ви бачите цю істоту, друзі? Хто ж тепер вага­тиметься, що тут не може розквітнути життя? І воно роз­квітне, якщо народи візьмуться за це, якщо вони рішуче приборкають бізнесменів війни!

Через безодню, що відділяє Місяць од Землі, посилав передавач радіохвилі, а вони ніби на крилах несли хви­люючі Плугареві слова, кидали на мільйони екранів образ селеніта — тремтливий і від того наче живий.