СЕРІЯ “ПРИГОДИ. ФАНТАСТИКА”

ВАСИЛЬ БЕРЕЖНИЙ

ПОВЕРНЕННЯ “ГАЛАКТИКИ”

Науково-фантастичні оповідання та повість-казка

Для молодшого й середнього шкільного віку 

А ВИ ЩЕ НЕ БУЛИ НА МАРСІ?

І

Щоразу, коли Андрій Розу­мець заходить на подвір’я об­серваторії, його заполоняє дивний настрій. А особливо увечері. Все тут таке знайоме і заразом якесь незвичайне. Навіть гінкі клени, що натовпом стоять коло входу, здаю­ться ближчими до неба, ніби й вони тягнуться до зірок, прагнуть зазир­нути в таємницю Всесвіту. А круг­лі павільйони із шоломами зверху? Урочисто бовваніють у срібному присмерку ночі, ховаючи в собі щось потаємне, важливе й велике.

Розумець іде доріжкою, притис­куючи до себе довгастого ящичка. Задерши голову — і як та кепка не впаде? — хлопець дивиться на не­бо, швидко відшукує Марс. Дарма що Андрійко ще тільки піонер. Зо­ряне небо він вивчив добре, і за це його дуже любить дідусь-астроном. “Закінчиш школу, — не раз казав він, — підеш вчитися на астроно­мічний відділ…” О, коли б то вже скоріше скінчити школу!

Андрійко дуже хоче стати астро­номом і мріє… про міжпланетні по­дорожі. От хоча б і на Марс. Онде він видніється у небі. Ця загадко­ва планета різко виділяється на темно-синьому тлі — наче бризка розплавле­ного металу.

З кожним днем Марс наближається до Землі: надходить час великого протистоян­ня, коли віддаль між ними зменшиться до мінімуму.

Чути приглушене гудіння моторчика. Шо­лом павільйону, де встановлено найпотужні­ший телескоп, почав розкриватися. “Дідусь уже прийшов, — подумав Андрійко. — Ну, я ж його сьогодні здивую!”

Хлопець прискорює ходу. Хочеться швид­ше припасти до окуляра, глянути на загадко­ву планету. Скільки цікавого бачив на ньому Андрій! Білі яскраві смуги через увесь диск, величезні світлі плями… Але професор невід­ступно твердить, що Марс — мертве небесне тіло, що його вкривають піски, на яких навіть мох не росте. Та й звідки, мовляв, взятися на Марсі рослинності, коли там майже немає во­ди? Андрійко нагадував дідусеві про поляр­ні “шапки”. Професор, у свою чергу, довго пояснював, що “шапки” ті зовсім не снігові. Легесенька намітка з інею, та й тільки. Про це свідчить швидкість її танення. Як тільки починається марсіанська весна, шапка спов­зає з планети із швидкістю сорока п’яти кіло­метрів на добу. А яка атмосфера на Марсі? Приблизно дев’яносто вісім процентів її ста­новить азот; решту — два проценти — скла­дає аргон, вуглекислота і невеликі домішки інших елементів. Серед цих домішок є й слі­ди кисню, але тільки сліди…

Андрійко не погоджується з таким виснов­ком. Можливо, прилади, які показують склад атмосфери, неточні — може ж таке бути? А найменша похибка призводить до неаби­яких перекручень; тим паче, що ми спосте­рігаємо планету із дна глибокого повітряно­го океану. Насправді на Марсі, мабуть, кис­ню багато, і є чим дихати… Але все це — зов­сім не обгрунтовані припущення, як каже професор. Така наукова суперечка розго­ралася мало що не кожного вечора, коли Андрійко приходив провідати дідуся в обсер­ваторію. Нарешті юний астроном дійшов вис­новку, що достеменно дізнатися про життя на Марсі можна, тільки здійснивши політ на планету. Треба лише перейти від слів до діла. Сьогодні він покаже дідусеві свій винахід…

Хлопець заходить до павільйону схвильо­ваний, ніби ступає на борт космічного ко­рабля.

— А-а… ласкаво прошу, юний астроно­ме! — долинає з темряви голос професора. — Нам час рушати в далеку мандрівку!

— Я завжди готовий, дідусю! — бадьоро відповідає Андрійко, зачиняючи за собою двері. — А гляньте, що я вам приніс!

Професор вмикає світло й підходить до Ро­зумця.

— Ось, — той подає йому довгастого ящи­ка і блискучими очима стежить, як професор неквапно піднімає кришку.

— Космічний корабель!.. Молодець! — ви­гукує дідусь. — А як ти його назвав?

— “Піонер”, — тамуючи хвилювання, ка­же Андрійко. — Там он на корпусі написано.

— Ага, бачу, бачу…

Професор уважно розглядає сріблясту модель. Вона й справді гарна. З боків її видніються ілюмінатори, крізь які можна бачити астронавтів, що сидять усередині в добре устаткованій кабіні.

— А ти все передбачив? — питає про­фесор.

— Ну, аякже! Я ж прочитав багато описів ракет в науково-фантастичних творах, — по­яснює Андрійко. — І твори Ціолковського чи­тав… Крім каюти для екіпажу, тут є відділ для продуктів і води, інакше кажучи, їхня комора, відсік для пального і моторна група…

— Ну, тоді все гаразд, можна вирушати в мандри, — урочисто промовив професор і лу­каво посміхнувся. — Вже не за горами той день, коли людина полетить у космос.

— Спочатку на Марс?

— Звичайно!

— От побачите, дідусю, там є життя!

— Гаразд, гаразд. Давай краще подиви­мось на Марс у телескоп.

Професор вимкнув світло. В павільйоні ста­ло темно, тільки крізь щілину в його бані про­бивалося примарне світло далеких зірок.

II

Хоч як далеко попереду був цей день, але він таки настав! Андрій уже дорослий, сам став астрономом. Дідуся називає Данилом Івано­вичем, і розмовляють вони на “ви”. Але який чудний дідусь! Навіть тепер, коли ракета мчить їх до Марса, він бубонить своє: мертва пустеля, іній, брак атмосферного кисню… “Зачекайте ж, шановний! — думає Андрій. — Я ось устругну вам штуку! Я вам до­веду…”

Він дивиться в об’єктив телескопа. Диск Марса росте з кожною хвилиною.

— Дивіться, Даниле Івановичу, — канали! Ціла сітка!

Професор шамкає щось нерозбірливе, але сідає до телескопа, щоб перевірити.

Андрій тим часом іде вздовж стіни кабіни, тримаючись за поручні. Як добре, що профе­сор вибрав саме його, Андрія Розумця! Адже полетіти на Марс було багато охочих… Влас­не, не на Марс, а до Марса, бо ракета не сіда­тиме на планету, вона лише облетить навколо неї. Фотокамери зафіксують на плівку її ландшафт. Керують ракетою по радіо з Зем­лі. Тут є тільки один пристрій. Якщо, повер­таючись на ракетодром, космічний корабель зазнає якої-небудь аварії, треба натиснути аварійну кнопку — червоного ґудзика, втоп­леного в стіну. Варто лише доторкнутися до нього, як кабіна з екіпажем відокремиться од тіла ракети і плавно спуститься на Землю.

Андрій, як заворожений, дивиться на чер­вону кнопку, а в голові в нього рояться думки…

— Які ж це канали! — нарешті озивається Данило Іванович. — Придивіться уважніше, Андрію, і ви переконаєтесь, що ці плями ви­кликані якимись структурними особливостя­ми марсіанської поверхні. Оптичний обман, так би мовити.

Розумець відриває погляд від червоної ава­рійної кнопки, обертається і йде до телеско­па. На обличчі в професора — іронічна усмішка. Здається, навіть срібна борода його посміхається. “Ну, гаразд, шановний учите­лю, — незлобно думає Андрій, — ще побачи­мо, на чиєму боці правда!”

Диск Марса займає величезну частину не­ба. Крізь рідку пелену марсіанських хмар Андрій бачить-таки канали! Вони тягнуться аж від сліпучо-білої полярної шапки…

— Це хмари вам заважають, Даниле Іва­новичу, хмари! Ну, звичайно, і невір’я. От ви­рішили ви, що життя на Марсі немає, а тепер і не хочете відступитися…

Професор кладе на Андрієве плече руку.

— Це ви, юний астрономе, вбили собі в го­лову, що там життя, канали, міста, а зараз кожну пляму бгаєте у свою схему. Ні, доро­гий, в науці так не можна…

Андрій важко зітхнув. Скільки разів дово­дилось йому вислуховувати ці промови про науку і фантазію, про сувору перевірку здога­дів! Ну, нехай раніше, на Землі, це, може, й було виправдано. А тепер, коли вони вже в сфері тяжіння Марса? Та треба бути сліпим, щоб не бачити… або не вірити баченому! Зрештою, це починає дратувати Андрія. В ньому наростає протест.

— А що — впевнилися, дорогий? — схи­ляється до нього професор, та так близько, що торкається бородою його обличчя. — Я ба­чу, що вас переконають хіба що телевики. Фотографія — то вже доказ незаперечний. Та це ми розглянемо, коли повернемось на Зем­лю. А зараз дозвольте мені сісти за інстру­мент.

“Ото ж бо й є: коли повернемось… — думає Андрій, встаючи. А може статися й таке, що ми не повернемось!”

Не відриваючись від окуляра, професор за­говорив знову:

— Де ви тут бачили хмари, друже? Це по­верхневі утворення вводять вас в оману. Не­рівномірність освітлення… Ось погляньте ще раз.

Андрій знову дивиться в телескоп.

— Даниле Івановичу… Якраз супутник пі­дійшов — Фобос! Ой, що я бачу! Поверхня його наче відполірована… Ілюмінатори… Та він же штучний, цей супутник! Не вірите! По­дивіться.

Старий сідає і мовчки дивиться. А тоді каже:

— Фобос — штучний супутник? Я цього не бачу.

— Але не поверхня, поверхня відполірова­на! Ще й ілюмінатори величезні…

— Це так лише здається. То гра світла.

— Але ж Фобос дуже близько до поверхні Марса, — не відступає Андрій. — Яка від­даль?

— Шість тисяч кілометрів.

— От бачите! Хіба є ще біля якоїсь плане­ти такий близький природний супутник?

— Нема, — невдоволено відповідає профе­сор, — але це не означає… Ну, та я знаю вас, юначе, ви завжди фантазували.

“Гаразд! — спохмурнів Андрій. — Поба­чимо”.

Хапаючись за поручні, він обережно набли­зився до аварійної кнопки.

Вона здавалася йому гарячою-гарячою. Аж пашіла. Припече палець? Нехай, він все одно натисне! От буде ракета над полярною шапкою, тоді й… Чи, може, не треба? Про­фесор образиться… Окрім того, залишатися на Марсі назавжди немає бажання. Але чому назавжди? Незабаром прибуде інша ракета. Через рік–два. Невже марсіани зустрінуть нас вороже?

— Легенда про існування марсіан, — ніби вгадавши хлопцеві думки, заговорив профе­сор, — це плід людської фантазії. На те вона й фантазія, щоб фантазувати. Ага, от вам і “шапка”, дивіться!

В цю мить Андрій здійняв руку і з силою натиснув кнопку. Кабіна схитнулася, за­кружляла…

— Що ви зробили? — вигукнув профе­сор. — Що ви накоїли?!

Кабіну хитало, мов парусник під час штор­му. Андрій і Данило Іванович попадали на підлогу. “Чи далеко ще до поверхні? — лихоманила хлопця думка. — Хоча б дідусь ви­тримав удар! А що коли справді не сніг, а іній, тоді кабіна розлетиться на друзки. Атмосфера як не як — розріджена, спуск не такий, як на Землі. Невже не витри­має?..”

Падіння тягнеться цілу вічність. Хлопець хоче підвестися, глянути в ілюмінатор, але не може. Все тіло пройняла лоскітлива млість, не можна поворухнути ні рукою, ні ногою. Всі думки витіснило тривожне передчуття удару. Андрієві чомусь здається, що від силь­ного зіткнення з планетою він розлетиться снопом іскор.

Нарешті поштовх, м’який, плавний. Ти­ша — аж у вухах дзвенить. Уже?

Андрій боязко підводиться, чапає до ілю­мінатора.

— Даниле Івановичу! — гукає до профе­сора. Старий лежить на підлозі, мабуть, “слухає джмелів”. — Даниле Івановичу — сніг! Ось подивіться — сніг!

Професор розплющує очі, мацає голову.

Андрій допомагає йому звестись на ноги, бере за лікоть і підводить до люка.

Вони стрибають униз і по пояс загрузають у снігу.

Андрій переможно поглядає на Данила Івановича: “А що я казав?”

Навколо пустельно. Тільки десь на самому обрії чорніє малесенька цятка. Що воно?

Глибоко загрузаючи в сніг, мандрівники пробираються вперед. Цятка росте, стає чіт­кішою.

— Залишок невивітреної скелі, — каже професор.

Хлопець заперечує.

Ну, звичайно, Андрій має рацію. Коли во­ни підійшли ближче, то побачили високу ка­м’яну споруду з масивними дверима, до яких вели широкі сходи. Андрій запитливо погля­дає на Данила Івановича, але той, розгубле­ний, мовчить.

“Іній! Мертва планета!” — пригадались Андрієві його слова.

Двері самі відчинилися і пропустили кос­монавтів до просторої, залитої червонуватим світлом зали. Там було повно марсіан: вони сиділи на зручних стільцях і мовчки слухали промовців, що по черзі говорили з двох три­бун.

Марсіани, як і передбачав Андрій, дуже скидалися на людей. Вони не помітили по­сланців Землі і продовжували засідання.

— Шановні колеги, — урочисто казав про­мовець, що стояв на правій трибуні, — всі ви були свідками наших грандіозних заходів по налагодженню зв’язків із Землею. Ми збуду­вали колосальну за своїми розмірами систе­му рефлекторів і підключили до неї всі паші енергетичні джерела.

“Он, значить, що! — радісно посміхнувся Андрій. — Світлі смуги, які я спостерігав, бу­ли сигналами з Марса!”

А промовець вів далі:

— Пройшло вже чимало часу. Якби Зем­лю населяли розумні істоти, вони дали б від­повідь! Або візьмімо наші штучні супутни­ки. Коли б із Землі велося спостереження неба, ці геніальні витвори давно були б помі­чені. Земляни здогадалися б, що з такою не­значною масою, з таким великим об’ємом і в такій близькості від планети природних су­путників не буває. Здогадалися б і якось да­ли про себе знати. Висновок напрошується сам собою: Земля — мертве небесне тіло.

Професор підняв руку і вже розкрив було рота, щоб заперечити це безпідставне твер­дження, але Андрій вчасно зупинив його, вхопивши за лікоть.

— Послухаємо ще, — прошепотів він на вухо Данилові Івановичу. — Бачте, і тут є та­кі, що не вірять в можливість життя на інших планетах.

Тим часом заговорив другий промовець, з лівої трибуни.

— Вельмишановні друзі добре знають, скільки довгих років ішла підготовка до пе­редачі світлових сигналів на Землю. І це в нас, де наука набула такого грандіозного розвитку. Що ж говорити про Землю, розви­ток якої, як можна припустити, набагато від­став? Безперечно, в наступне велике проти­стояння ми одержимо відповідь на наші сиг­нали, бо — я певен — планета ця заселена розумними істотами!

— Ні! З цим погодитись не можна, — за­перечив перший. — Доказів про наявність життя на Землі нема!

— Але ж немає доказів, які свідчили б і про відсутність життя! — вигукнув другий.

— Доказом є те, що немає доказів…

Промовці сперечалися довго й запально.

Андрій і професор, що принишкли в кінці залу за товстою колоною, вражено слухали цей диспут і не знали, що їм робити. Чи до­речно втручатися? Андрія наче за язик хто сіпав — так хотілося гукнути: “І в нас є такі, що не вірять у життя на Марсі!” Але, глянув­ши на Данила Івановича, стримався. Незруч­но виставляти шановного професора на по­сміховисько.

Опоненти сперечалися, а зал мовчав. Ні оплесків, ні вигуків. Мовчанка. Це здивувало мандрівників, і вони почали придивлятися до похилених кудлатих голів.

— Сплять! — прошепотів професор. — Усі сплять! Ходімо звідси, бо й нам треба відпо­чити. Чуєте, дорогий? Чи ви теж спите?

Щось шарпнуло Андрія, і він… прокинув­ся. Професор торсав його за плече:

— Задрімав, Андрійку? Ну, й що тобі при­снилось?

— Ех, дідусю, — промовив Андрій, потягу­ючись. — Я побував на Марсі…

ЧУДОДІЙНИЙ ЕКСТРАКТ

I

На старенькому дивані лежить горілиць товстий чоловік у полотняному костюмі й парусинових черевиках. В піднятій руці затиснута книжка. Думаєте, читає? Зовсім ні. Спить. Очі заплющені, живіт рівномірно здій­мається й опускається від глибокого дихання, рука з книжкою хилиться, хилиться, потім рвучко повертається в попереднє положення. І знову починає хилитися…

Це смішить Мар’янку. Вона раз у раз від­ривається від своїх уроків, поглядає на діду­ся і беззвучно сміється. От уже любить поспа­ти її дідусь! І не набридне! Бабуся вже не раз йому дорікала: “Диван пролежав, пішов би хоч у парк посидів!” Нічого не допомагає. Після сніданку — на диван, після обіду — знову на диван. Увечері, правда, виходить з своїм улюбленим собачкою надвір, та й то не надовго. Посвистить якусь хвилину біля ган­ку і — як тільки Мурзик повернеться — зно­ву простує до дивана. Але лягає обов’язково з книжкою. На всі зауваження добродушно відповідає: “Не заважайте пенсіонерові чи­тати!..”

Мар’янка скінчила готувати уроки. Склала зошити, підручники, сховала ручку й олівець.

— Дідусю! — гукнула, встаючи з-за сто­лу. — Ходімо до Дніпра!

Книжка хилиться…

— Дідусю!

Книжка зупиняється. Розплющуються очі.

— Поведіть мене до Дніпра!

Не повертаючи голови, дідусь невдоволено бурмоче:

— От не дасть почитати… Веди її до Дніп­ра, ніби мені більше й робити нічого.

— Але ж ви спите!

— Спите, спите… Я чи-и-таю… — І знову склепилися повіки. — Не той… не заважай…

А Мар’янці страх як хочеться до Дніпра! Самої ж не пускають.

Вона відриває невеличкий клаптик газети й легенько торкається ним дідусевого вуха. Тихе хропіння припиняється. Дідусь крутить головою.

— От капосна муха! — каже він. — Напосілась.

Побачивши біля себе лукаво усміхнену Мар’янку, здогадується:

— А, це ти, пустунко! Ну, чого ти заважа­єш читати? Встигнемо ще до твого Дніпра…

— Ви і вчора, і позавчора казали “встиг­немо”. А повінь не жде. Я по радіо чула — вже починає спадати.

— Ця спаде, інша буде…

— То що, чекати наступного року? — вжах­нулася дів­чинка. — Та такої повені скоро й не ждіть. Диктор казав, що Дніпро не розливав­ся так уже дванадцять років…

— Краще принеси мені води.

Випивши склянку води, дідусь позіхнув, зручніше вмостився і знову підвів руку з книжкою, збираючись “читати”. Але сьогод­ні, видно, всі змовились проти нього. Не встиг за­плю­щити очей, як задзеленчав дзвінок. З-під ліжка, оглушливо гав­каючи вискочив кудлатий песик, підбіг до дивана й кинув­ся дряпати старого передніми лапами по животі.

Мар’янка побігла відчиняти. Через хвили­ну вона повернулася до кімнати й весело гук­нула:

— А до нас гості, дідусю!

Старий насилу підвівся, спустив ноги з ди­вана.

— Угадайте хто? — нетерпляче спитала Мар’янка. Та поки дідусь чухав потилицю, збираючись з думками, гість — високий мо­лодий чоловік в синьому костюмі — пересту­пив поріг вітальні. Очі його випромінювали радість.

— Добрий день, Іване Йосиповичу!

— А, здрастуйте, Ломоносов! — господар обійшов стіл і привітався з гостем за руку. Це він робив дуже рідко, і вже по цьому колиш­ній студент-квартирант побачив, що Іван Йо­сипович задоволений з його візиту. Потиски рук старий вважав негігієнічним звичаєм і робив винятки тільки у виключних випадках. Після того мив руки з милом.

Це повторилося й зараз. “Ломоносов” — так господар прозвав Віктора Вікторовича за наполегливість у вивченні наук — з усміхом спостерігав, як Іван Йосипович подався до вмивальника і почав старанно мити руки. “Майже не змінився старий…— подумав Вік­тор Вікторович.— Волосся тільки наче побі­ліло й очі вицвіли”.

— Ну, як поживає наука? — питав Іван Йосипович, витираючи руки білим рушни­ком. — Надовго в Київ?

— Та от привіз дещо в інститут біохімії… Захищатиму докторську дисертацію.

Вони посідали за стіл, Мар’янка притули­лася до дідуся.

— Докторську? Оце так так. Недавно був студентом, наче вчора став кандидатом, а вже… Та ви скоро й до академіка доскочите, га? — Іван Йосипович з захопленням погля­дав на вченого. — Може, щось проти старості вигадали? От у газетах пишуть, що уколи но­вокаїну омолоджують. А мені не віриться…

Мар’янка хоч і ходила вже в п’ятий клас, мало що розуміла з цієї розмови. її тільки дуже здивувало, що дядя Віктор відмовився відпочивати з дороги. їхав поїздом цілу ніч і ранок, до того не каже, що не спав, а тепер на запрошення дідуся відповів:

— Дякую, я зовсім не стомився.

От коли б дідусь отак! Він би її скрізь по­водив — і до Дніпра, і в зоопарк, і в пано­рамне кіно… А то так уже любить поспати!

— А як ваше життя-буття? — почав роз­питувати майбутній доктор. — Де це Катери­на Митрофанівна?

— Вона пішла на базар. А живемо собі по­маленьку. Я оце як пішов на пенсію, то біль­ше читаю (Мар’янка засміялася) та міжна­родними проблемами цікавлюся… — старий примружився. — А ви, як станете доктором, не забудете про наш дім?

— Постараюсь не забути, — сказав з ус­мішкою докторант. — Студентські літа не за­буваються.

— Ну, глядіть. Ідіть уже розташовуйтесь, ваша кімната вільна, а то я заговорив вас.

“Ломоносов” узяв у передній чемодана і в супроводі цікавої Мар’янки зайшов до неве­личкої, обклеєної шпалерами кімнати, де він жив, коли був студентом.

II

Дівчинка щебетала до гостя, наче пташка. Розповідала, як вона вчиться гарно, які нови­ни у дворі, а найбільше — про дідуся. Так трудно, так трудно з ним, наче з маленькою дитинкою: все на дивані — якщо не лежить, то сидячи дрімає.

Вручивши їй гостинці, Віктор Вікторович вийняв із чемодана невеличку пляшечку, на­повнену золотистою рідиною.

— Бачиш?

— Що це? — Мар’янка широко розкрила очі.

— Це… як би тобі простіше пояснити… біо­логічний екстракт “Сомнус моментаріум”, що означає миттєвий сон. Виготовлений він із кількох ферментів і вітамінів. Можливо, ти чула, що сон людини пов’язаний з роботою кори великих півкуль мозку. Під впливом різ­них рецепторів у корі виникають нервові про­цеси збудження і гальмування. Коли процес гальмування охоплює масу клітин головного мозку — людина засинає. В цьому стані спо­кою відновлюється хімічний склад нервових клітин, вони знову стають працездатними. Отже, сон — це захисна реакція організму. Доросла людина спить сім-вісім годин на до­бу — третину свого життя. Уявляєш — тре­тину! І це необхідно, бо інакше організм загине від виснаження нервової системи. Павлов довів, що в корі головного мозку…

— А я думала, що кора тільки на дере­вах, — вставила Мар’янка.

Вчений розсміявся.

— Усе це ти зрозумієш, коли вивчатимеш фізіологію. А зараз хтозна, як тобі пояснити. Можу тільки сказати одно: дві-три крапель­ки цієї рідини досить, щоб людина не спала цілу добу і була бадьорою, здоровою, праце­здатною. Уявляєш, цей фізіологічний розчин за якусь хвилину дає організмові те, що вось­мигодинний сон. Я, наприклад, не сплю зов­сім. Ось принеси мені півстакана води.

Мар’янка вийшла і швидко повернулася із склянкою в руках. Не відриваючи погляду стежила, як дядя Віктор набрав у піпетку рі­дини і двічі капнув у воду. Крапельки зра­зу ж розчинилися, і вода, якою була, такою й лишилася. Він випив її, витер хусточкою губи.

— От і все, Мар’яночко. Тепер мені до зав­трашнього ранку спати не захочеться.

Дівчинка подивилася на нього недовір­ливо :

— Ніскілечки?

— І на макове зерно. Оце піду в своїх справах, а вночі читатиму, писатиму.

— Дурите.

— Ось побачиш.

— А мені можна?

— От чи можна дітям — цього не знаю. Це ще медики мусять перевірити. Та воно й несмачне.

— А… пенсіонерам?

— Дорослим усім корисно. Я вже пересвід­чився. Ну, гаразд, Мар’яночко, поговоримо з тобою потім, бо мені треба збиратися і йти в невідкладних справах.

Мар’янка вийшла з кімнати якась замис­лена, подивилася на годинник, що висів у кухні на стіні. “Скоро обід”, — радісно і вод­ночас із тривогою подумала дівчинка.

III

Після обіду Іван Йосипович за звичкою по­чвалав до дивана. Катерина Митрофанівна сі­ла в кухні штопати панчохи, а Мар’янка все товклася біля неї, зовсім не поспішаючи на­двір до подруг. Час від часу дівчинка прохиляла двері до кімнати й нишком позирала на дідуся.

З Іваном Йосиповичем робилося щось не­зрозуміле. Він ніяк не міг заснути! І ліг так само, як завжди: голова на одній качалці, ноги на другій, і книжку взяв — не спиться, та й годі. Заплющив очі й навмисне почав хи­лити руку з книжкою — сон не з’являвся. Ліг боком, уткнувшись носом у саму клейончату спинку, почав сопіти. Не бере. Повернувся на другій бік — марно!

“Що це зі мною? — подумав старий. — Не­вже захворів?”

Зайшла Мар’янка. Ледве стримуючи сміх, сказала:

— То що, підемо, дідусю, до Дніпра?

— Відчепися ти зі своїм Дніпром! — роз­дратовано вигукнув Іван Йосипович. — Ба­чиш, я ліг відпочивати.

— Ви ж не спите!

— Коли б же не заважали, а то… Біжи по­грайся у дворі, я годинку подрімаю, а тоді вже підемо, хай йому всячина.

Мар’янка побігла вистрибом. Тепер вона добре знала, що дідусь не спатиме. Адже ко­ли Іван Йосипович попросив після обіду во­ди, дівчинка заскочила до кімнати й капну­ла у склянку крапель п’ять золотистої ріди­ни — для певності. Спочатку їй не вірилось, що від тих крапель дідусь не спатиме, дума­ла, що дядя Віктор жартував. Дорослі ж час­то говорять дітям таке, що аж смішно. Га­дають, що діти всьому вірять. Але цього разу їй розповіли правду — дідусь не спить!

Через годину Мар’янка таки умовила Іва­на Йосиповича піти на Володимирську гір­ку — звідти ж так далеко видно Дніпро. Дідусь погодився, сподіваючись, що прогу­лянка на свіжому повітрі допоможе йому позбавитись безсоння. В легкому плащі, в со­лом’яному брилі він скидався на дачника. Почував себе добре, навіть бадьоро. Тривожив­ся тільки, ще не вдалося поспати. “Ну, нічо­го, — заспокоював себе, — вночі надолужу”.

IV

Іван Йосипович лежить горілиць і намагає­ться заснути. Вікно відчинене, стиха шелес­тить листям горіх, наче сіє дощем. Ніч спо­кійна, тиха, замріяна. Вже давно не ходять трамваї, погасли вогні в будинках, змовкли пташині хори в садах і парках. Всі сплять. Один тільки Іван Йосипович не може заснути. Рахував про себе, дійшов щось до двадцяти тисяч, набридло вже, а сон як рукою зняло. Десь він читав, що для того, щоб заснути, є й інші способи. Наприклад, уявити малесень­кого слона чи верблюда, який все збільшує­ться і збільшується до грандіозних розмірів, аж поки його контури не розпливуться,— са­ме тоді людина й засне. Уявляв. Спочатку слона, вірніше, слоненя — Раві чи Шаші. Роз­дував його в уяві до космічних розмірів. Не допомогло. Тоді таку ж операцію проро­бив і з верблюдом, бегемотом… Спати не хо­тілося.

“Треба вийти з Мурзиком на ганок, — вирі­шив старий. — Може, свіже повітря…”

Собачка зрадів цій оказії. Стиха повискую­чи, плутався під ногами, наче підштовхуючи господаря до виходу. Іван Йосипович чалап­кав, щоб нікого не розбудити: глупа ж ніч, усі солодко сплять.

Та виявилось, що спали не всі. З прочине­них дверей кімнатки Віктора Вікторовича пробивалося світло. “Заснув і забув виклю­чити”, — подумав старий і прохилив двері. Вчений сидів за столиком і щось занотовував на окремих аркушиках паперу.

Іван Йосипович злегка кашлянув, щоб звернути на себе увагу. Вчений обернувся і пильно подивився на господаря, ніби ви­вчаючи його обличчя. Потім усміхнувся і за­просив заходити.

— Чого це ви не спите, добродію? — спитав Іван Йосипович, сідаючи біля відчине­ного вікна. Здавалося, йому було приємно, що не тільки він загубив сон.

— А ви? — посміхнувшись, спитав Віктор Вікторович.

— Та що не я… Старим людям часто не спиться.

— Ну, а я тепер зовсім не сплю!

— Що? — Іван Йосипович подався впе­ред. — Що ви сказали?

— Кажу, що я ось уже з широку не спав і п’яти хвилин.

— Ну, це вже ви той… — старий з остра­хом глянув на вченого. — Не жартуйте. Без сну людна й тижня не проживе.

— Це вірно. Але в мене є засіб для миттє­вого сну. Я його так і назвав “Сомнус моментаріум”. Ось подивіться, — Віктор Вікторович вказав на пляшечку золотистої рідини, що стояла тут же, на столику, — оце він і є. До­сить випити кілька краплин цього екстракту, щоб організм людини відпочив краще, ніж за сім–вісім годин сну.

— Так-так… — заговорив Іван Йосипович, з острахом поглядаючи на пляшечку. — Я за­вжди казав, що ви щось вигадаєте таке, що… Але цього не сподівався. Значить, геть сон?

— Геть.

— А… а що ж тоді вночі робити?

— Працювати, навчатися, займатися спор­том, мистецтвом… Усе, що й удень. — Віктор Вікторович помовчав, а тоді заговорив із за­палом: — Уявляєте, Іване Йосиповичу, люди­на спить третину свого життя. От скажімо, ви. Скільки вам — шістдесят п’ять?

— Шостий уже…

— Значить, двадцять два роки ви проспа­ли. Не жили, а спали!

— Та воно то так…

— А уявляєте, скільки б ви могли зробити корисного за ті двадцять два роки?

— Але ж і поспати приємно… — старий за звичкою розкрив рота, щоб позіхнути, та на­віть і позіхати не хотілося!

— А тим, що працюють на нічних змінах, що водять кораблі, літаки, автомашини, — знаєте, як їм важко боротися зі сном? А то прийняв кілька крапель цього екстракту — і ти бадьорий, сповнений сил…

— І довго так можна протягнути?

— Хоч і сто років. Це ж не збудник, що виснажує нерви, це екстракт, який сприяє їхньому зміцненню. Я ось почуваю себе на­багато краще, ніж раніше, коли ночами ва­лявся в постелі.

— Що ж ви з ним далі робитимете… з оцим екстрактом?

— Потрібні ще дослідження, перевірка. Якщо медики підтримають мене, то, гадаю, він знайде широке застосування.

— І що — приймати ці краплі треба буде обов’язково? — на обличчі старого з’явився острах.

Це розсмішило вченого.

— Зовсім ні! Якщо ви хочете й надалі про­сипати третину свого життя — спіть собі на здоров’я. Але я певен, що ви самі в мене по­просите цих крапель…

— Довго прийдеться ждати! — усміхнувся Іван Йосипович.

— А як ви зараз себе почуваєте?

— Та почуваю себе непогано, от тільки безсоння.

— Це подіяв “Сомнус моментаріум”. Вас, мабуть, почастувала Мар’янка…

— Та що ви? — злякано підвівся ста­рий. — Значить… А довго він не даватиме спати?

— Не бійтесь, Іване Йосиповичу, це не за­шкодить вашому здоров’ю. А діє один прийом лише добу, незалежно від дози.

— Ну, слава богу, значить, завтра я по­сплю? Чудово, бо це ж просто мука…

Іван Йосипович заспокоївся і знову сів.

— Бачите, Вікторе Вікторовичу, — казав він далі, — відкриття ваше — геніальне, але… я так люблю поспати! От пустунка… Ну, га­разд. Надалі ви заховайте, щоб вона не той…

— Завтра несу в інститут біохімії.

— Правильно. Хай йому грець. А взага­лі — поздоровляю, а чого не… — Іван Йоси­пович потиснув руку вченому, примружив очі: — І все-таки ви не розумієте, що то зна­чить добре поспати! Лежиш, заплющивши очі, відключившись, так би мовити, від усьо­го навколишнього, приємна млость починає охоплювати тіло, а потім поринаєш, пори­наєш…

— Ні! — гаряче заперечив учений. — Сон — це вимушений простій організму. По­боровши сон, ми продовжимо життя. Уяв­ляєте?..

ПОВЕРНЕННЯ “ГАЛАКТИКИ”

І

З усієї сім’ї Петренків найбільше люблять цю кімнату дідусь і його найменший онук — Романко. Кімната справді-таки не­звичайна. Прозорі голубуваті стіни її розсію­ють сонячне світло, роблять його м’яким, ніж­ним, дуже приємним для ока. Спеціальне устаткування регулює температуру, кондиціонує повітря. Окрім того, тут затишно і спо­кійно. Після обіду дідусь із онуком заходять сюди відпочити, Романко поспішає до шахо­вого столика, а дідусь сідає у м’яке крісло перед голубою панеллю АЗМІЛу (так скоро­чено зветься Апарат зносин між людьми, який замінює і радіоприймач, і телевізор, і телефон, і телеграф, і магнітофон).

— Зараз ми дізнаємось, що діється на бі­лому світі, — щоразу казав дідусь, вмикаю­чи магнітофонний запис.

— А ми зараз поміркуємо над шаховою задачею п’ятдесятих років двадцятого століт­тя, — усміхався Романко, виймаючи шухляд­ку з фігурами.

І потім кожен заглиблювався у своє. Ді­дусь слухав стислий запис важливих пові­домлень, переданих за час його відсутності, а онук, розставивши фігурки, починав аналіз давно зіграних партій. Це повторювалось день у день. А сьогодні…

Тільки-но хлопець висипав фігурки па дош­ку, як дідусь вигукнув:

— А послухай-но, Романку! — І ввімкнув магнітофон. Романко неохоче підійшов до апарата. Пролунав густий басовитий голос:

“Одержано радіограму з мезонної ракети “Галактика”, яка вирушила в космічний рейс сімдесят років тому. Ракета наближається до нашої Сонячної системи і прибуде на супут­ник “Міжпланетний вокзал” завтра о 10-їй годині”.

Дідусеве обличчя пашіло, тремтячі пальці м’яли білу бороду.

— Заспокойтеся, дідусю… — Романко взяв старого га руку.

Клацнув автоматичний вимикач, голос змовк.

— Легко сказати, Романку, “заспокойте­ся”… Це ж та сама ракета, що на ній…

— …полетів ваш батько, а мій прадід? — стрепенувся хлопець. — Невже вона?

— Так, хлопче. Три роки мені було, коли батько вирушив у цю далеку експедицію. Я виріс, одружився, мої діти повиростали, те­пер ось ви вже великі, діти моїх дітей, а ра­кета “Галактика” весь час мандрувала кос­мічним океаном. Минали десятиліття, обі­рвався зв’язок, думали, що вона зазнала аварії…

— Заждіть, дідусю, — Романко замислив­ся. — В час відльоту вашого тата вам було, кажете, три роки. А йому ж скільки?

— Тридцять три. Хотів був мене взяти з собою, та моя мати не погодилась. Як же, су­мувала, я сама лишуся?..

— Отож, — міркував Романко, — сімдесят плюс тридцять три, виходить сто три. Ста­ренький уже ваш тато. Як вони там і витримали сімдесят років! Скільки ж це продуктів треба було взяти з собою, щоб екіпаж…

— В тому то й справа, що продуктів вони брали всього на рік. — Дідусь погладив боро­ду, і Романкові здалося, що в очах у нього промайнула усмішка. — Правда, ще був неве­ликий аварійний запас — здається на чверть року.

— То хіба ж вони могли протриматись сімдесят років? — жахнувся Романко. — Мо­же, це повідомлення передала їхня автома­тична станція? А вони… вони давно вже за­гинули?

— Ні, любий хлопчику, — заспокійливо промовив дідусь, — вони живі й здорові. Ти ж не всі повідомлення прослухав. Ось… — він знову ввімкнув АЗМІЛ.

Засвітився екран, пролунав голос: “Зв’язок із ракетою “Галактика” підтри­мується регулярно. Самопочуття екіпажу хо­роше”.

— Хороше самопочуття, чуєш? — промо­вив дідусь.

— Як же це… — хлопець здивовано погля­нув на апарат. — Як же це вони витримали? Героїчні дідусі!

— Прадіди, — поправив старенький.

— А раз прадіди — значить ще героїч­ніші.

— Еге, прадіди, — задумливо промовив ді­дусь, — і прибувають вони до правнуків… Крізь простір і час.

Дідусь підвівся і почав ходити по кімнаті.

“Старенький уже мій дідусь,— подумав Романко. — А який же прадід?.. Якщо вони там у ракеті не стриглися, то бороди, мабуть, повиростали аж до п’ят…”

— Ну, що ж, Романку, — дідусь підійшов до хлопця і взяв його за плечі, — давай ще раз переглянемо кіноплівку, на яку знято проводи експедиції, та будемо готуватися до зустрічі дорогого гостя.

— Давайте! — зрадів онук. — Зараз я за­пущу апарат.

— А ти ж не забув, у якій касеті стрічка?

— Хто, я? — Романко обернувся до діду­ся. — Ну, й вигадаєте. Та я ж усі кадри напа­м’ять знаю!.. А стрічка — в сріблястій ко­робці.

— Напам’ять? — перепитав дідусь. — Ану, скажи, що примітного на обличчі в мого батька, а твого прадіда?

— Що? Ну, чоло, очі, ніс… Обличчя, як обличчя.

— Оце-то примітне! — засміявся дідусь. — А вуса в нього є?

— Тоді не було, а тепер, мабуть, такі ву­сища, що ого! За сімдесят років, звичайно, відросли.

— Відросли чи не відросли — це ми поба­чимо, а ти бородавку пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Але ж вона збоку на бороді, і тепер, звичайно, сховалася в сивому волоссі.

— Ну, гаразд, Романку, пускай кіноапа­рат.

Часто, дуже часто старий переглядав цей кіножурнал, показував його своїм дітям, а тепер і онукам. І кожного разу неабияк хви­лювався. Він бачив рідного батька, себе в ма­тері на руках… Гай, гай, як давно це було — сімдесят років тому… Інколи йому хотілося гукнути: “Де ж ти тепер, тату? Не діждала­ся тебе мати, а чи я діждуся?”

Тим часом запрацював вмонтований у сті­ну моторчик. Блимнула сигнальна лампоч­ка. Перед дідусем і онуком воскресли події сімдесятилітньої давності.

Зображення проектувалося не на екран, а просто на середину кімнати. Глядачі могли підійти до героїв фільму, навіть злитися з на­товпом. Романко раніше так і робив: огля­даючись на дідуся, підбігав до кремезного чоловіка, що прощався із своєю дружиною, і, стараючись перекричати гамір, гукав:

— Дідусю, оце ваш тато!

Хлопець хотів доторкнутися до космонав­та, але руки хапали одне повітря. Ні, не жи­ві люди заповнювали демонстраційний май­данчик, а їхні безтілесні копії. Вони ходили, говорили, сміялися. Звук їхніх голосів стря­сав повітря. Але це було тільки їхнє об’ємне зображення… Романко бродив у натовпі, вільно проникав крізь автомобілі, наближався до самісінької ракети, яка чорним списом здіймалася в небо. Він уявляв себе повноправ­ним учасником експедиції, космічним манд­рівником, розвідником Всесвіту.

Проте сьогодні онук сидів поряд з дідусем принишклий і замріяний. Кожен кадр нині здавався йому сповненим особливого змісту.

Коли кіножурнал скінчився, хлопець при­пав до дідусевого плеча й зашепотів схвильо­вано:

— Значить, завтра прибувають… Дідусю, візьміть мене з собою.

Старий напівзаплющив очі, тихо промо­вив:

— Ні, хлопчику мій, я не полечу до супут­ника.

— Чому? — здивувався Романко.

— Почуваю себе не… в спортивній фор­мі, — пожартував дідусь і додав: — Будемо біля АЗМІЛу чергувати, гаразд?

— Гаразд, — без ентузіазму погодився хло­пець. Звичайно, йому в тисячу разів цікавіше було б побувати на “Міжпланетному вокза­лі”, але туди без дорослих не беруть підліт­ків.

Романко сів біля шахового столика й за­мислився.

II

Наступного дня Романко прокинувся разом із птахами. Хлопець майже не спав. Усю ніч він обмірковував план зустрічі прадіда. І що його придумати? На ракету, яка літає по маршруту Земля — “Міжпланетний вокзал”, його, звичайно, ніхто не візьме. Малий ще, скажуть, шкідливо для здоров’я. А який він малий? Ростом трохи нижчий за дідуся, але ж він фізкультурник! Класний керівник часто говорить: “Петренко Роман — міцний, наче кремінь”…

Думки роїлися в голові, немов бджоли у ву­лику. А що коли таємно пробратися на ра­кету? Отак собі прошмигнути всередину та й сховатися, га? Не прошмигнеш, не про­пустять… Хотів був серед ночі податися на ракетодром, але передумав: до ракети не можна підійти, та й хто його знає, котра по­летить. А спитаєш — все пропало.

Нараз Романко схопився з ліжка, підско­чив, наче пружина, і кинувся до шафи. Як він раніше цього не згадав? Адже він грав Лісовика, коли їхній драмгурток показував на сцені казку. Ось на кого він перетворить­ся — на старого бородатого діда! Борода в нього, правда, завелика, але ж можна підрі­зати…

Світало. З котеджу, де мешкали Петренки, вийшов жвавий, трохи кумедний дідок. Не по літах спритно він скочив на тротуар і під­тюпцем побіг вулицею. Розкішна борода за­кривала йому груди, під пахвою пломенів ве­личезний букет квітів.

На ракетодром Романко дістався задовго до відльоту ракети. На запитання чергового відповів, що він правнук члена екіпажу “Га­лактика” Петренка. Черговий дуже здивував­ся, що правнук такий старий.

— Час іде… — намагаючись вимовляти слова по-старечому, промовив Романко. — Мій прадід відлетів із Землі майже століття тому!

Черговий, уже літній чоловік, співчутливо зітхнув і запропонував зайти в зал, де мали збиратися зустрічаючі.

— Шпасибі, шпасибі, — прошамкав Ро­манко, — я погуляю на швіжому повітрі.

Чемне запрошення чергового злякало “дід­ка”. “А що як там буде батько? Звичайно ж, буде!” І він заходив по веранді. Ні, ні, до залу він не загляне.

А черговий, як на те, все намагався завести розмову, розпитував про прадіда, про сі­м’ю… Романко ж так шамкав у відповідь, що здався йому занадто ветхим.

— А знаєте, — заговорив черговий, при­мружуючи очі, — я б не радив вам летіти ту­ди… У ваші літа, знаєте, небезпечно…

От халепа! То дуже молодий, то занадто старий.

Промимривши щось під ніс про загартова­ність теперішніх дідів, Романко відійшов у скверик, сів на лавочці і, вийнявши ножика, підкоротив бороду.

Вирішив надалі так не шамкати і не суту­литись.

Йому не сиділося. Включив наручного ра­діоприймача, але й це не допомагало. Час ішов нестерпно повільно. Здавалося, що сон­це ото як піднялося над обрієм, то так і стоїть непорушно, а довгі тіні ракет, пролягаючи через усе поле ракетодрому, і не збираються коротшати.

Мабуть, нічого немає гіршого, як отаке че­кання!

Та всьому настає кінець. Минула година, друга, прибули зустрічаючі, а серед них і… батько. Романка він не впізнав, та й хто міг подумати, що оцей похилого віку чоловік — загримований підліток?

Ох і калатало ж у Романка серце, коли вони заходили в ракету! Ось і крісло. Сів і на­че потонув у ньому…

Коли загуркотіли двигуни і ракета зняла­ся, Романка сильно притиснуло до сидіння, але через кілька хвилин він відчув полег­кість. Хлопець принишк у своєму кріслі, боячись злетіти вгору, бо тепер, коли косміч­ний корабель мчав за інерцією, всі втратили вагу. Хотілося подивитися в ілюмінатор: яка воно з такої висоти Земля? Але не наважу­вався встати. “Нехай уже, як повертатимемо назад, отоді…”

III

Величезне герметично ізольоване приміщен­ня “Міжпланетного вокзалу”. Зустрічаючі пробралися через спеціальні шлюзи.

Походжаючи попід пальмами, що довгими рядами стояли вздовж стін залу, Романко ду­мав: “Цікаво, чи бачить мене дідусь на екра­ні АЗМІЛу? Хоча б прочитав записку, а то ще кинеться шукати”.

До прибуття “Галактики” лишилося, мо­же, з півгодини. Диспетчерський пункт через кожні п’ять хвилин повідомляв про набли­ження космічного корабля. В залі відчува­лося хвилювання десятків людей. Романко спостерігав за батьком. Зовні той був спокій­ний, зібраний, зосереджений. Тільки тремтін­ня газети, яку він тримав поперед себе, вида­вало його хвилювання.

— Увага, увага, товариші! — заговорили репродуктори. — “Галактика” підходить до головної палуби.

Нарешті!

Всі кинулися до прозорої стіни. Романко заніміло дивився в небесну глибочінь, освіт­лену голубим диском Землі. Далеко-далеко сяяли зорі. Це ж звідти повертається “Галак­тика”. Та ось і вона.

Спочатку з’явився овальний ніс ракети, по­тім і весь корпус. Обшивка посічена, з багать-вм’ятинами. Від літер, що складали її назву, лишилися тільки чотири перші — ГАЛА, та й ті дуже потемнілі.

Романко дивився на “Галактику” з розчаруваням: замість ракети-красуні, яку він спо­дівався уздріти, до палуби “Міжпланетного вокзалу” пристала обшарпана, подзьобана споруда.

Та найбільше розчарування спіткало його згодом, коли з повітряного шлюзу до зали почали один за одним входити прибулі кос­монавти, їх було четверо, і всі молоді. Мо­лодші за його тата!

“Може, я сплю? — подумав Романко. — Можливо, це мені просто сниться? Адже “Га­лактика” мандрувала в космічних просторах сімдесят років! Значить, моєму прадідові те­пер має бути сто три… А…”

В цю мить він упізнав прадіда. Такий же кремезний, засмаглий чоловік, як і в кіно­журналі. Може, тільки трохи стомлений, але зовсім, зовсім молодий!

Що ж це таке? Треба спитати в тата…

Хлопець пробирається крізь натовп. Уже почався мітинг, всі слухають виступ якогось ученого, а Романко завзято працює ліктями. На жвавого “дідка” поглядають із подивом, але пропускають наперед.

— Подорож “Галактики” — це наочний приклад відносності часу, — говорив учений з трибуни, на якій стояли і мандрівники. — Плин часу в різних інерціальних системах різний…

Романко не дослухався. Пробравшись на­решті до батька, легенько торкнув його за рукав:

— Тату, невже все це правда?

Батько здивовано глянув на “старого”.

— Пробачте, але я…

Романко зірвав бороду й парика і сховав у кишеню. Батько звів брови:

— Це ти, артисте?

— Скажи, — зашепотів хлопець, — це все насправді…

— Насправді, — перебив його батько, — але твоя поведінка…

— Хіба можуть бути батьки молодші за своїх дітей?

— Ти ж бачиш, — стиха промовив бать­ко, — ці люди не тільки молодші за своїх ді­тей, а й за своїх онуків. Я ж онук он тому космонавтові.

Романко поглянув на трибуну:

— Бачу, я його відразу впізнав!

— Так ось, йому тридцять чотири, а йо­го синові сімдесят три. Виходить, що діти мо­жуть бути старшими за своїх батьків, але це в тому випадку, коли ці діти лишаються на Землі, а батьки літають у космічних раке­тах. Зрозуміло?

— Н-не дуже…

— Виростеш — зрозумієш. Час іде по-різ­ному на різних небесних тілах. І це залежить від швидкості їхнього руху. Що швидше ле­тить ракета — то більше “гальмується” на ній час, то повільніше він протікає. За сім­десят земних років на ракеті “Галактика” минув усього один рік! На Землі всі постаріли на сімдесят років, а екіпаж ракети — ли­ше на рік.

— Дорогі товариші! Наша експедиція до­була надзвичайно цінні для науки відомості…

Де й ділося Романове розчарування! Не відриваючи очей, дивився він на мужніх мандрівників, які подолали час. Дивовижна, просто казкова подія!

Коли закінчився мітинг і космонавти зі­йшли з трибуни, він кинувся до свого праді­да — так, як робив це під час перегляду кіно­журналу. Але тепер він відчув тепло праді­дової руки, почув слова, звернені до нього:

— Ти дуже схожий на мого сина, хлопчи­ку! — сказав космонавт, пригортаючи Романка. — Ти, мабуть, його внук?

— Так… Я… — запинаючись почав підлі­ток, — я — Романко! А ось і мій тато…

Космонавт міцно обнявся із внуком, на дванадцять років старшим за нього.

— А де ж мій… син? — з тривогою в голо­сі спитав гість.

— Він дома, — поспішив заспокоїти кос­мічного мандрівника Романко. — Старенький уже, сімдесят три роки має!

Заговорив репродуктор. Космонавтів і зуст­річаючих запрошували до ракети, щоб леті­ти на Землю.

— Значить, додому? — стрепенувся моло­дий прадід.

— Так, — усміхнувся Романків батько.

— Додому, додому! — аж підскочив Ро­манко. Згадав про дідуся — це ж він самот­ній біля апарата. А як він зрадіє, побачивши свого батька!..

Так, ця мить була незвичайна. Із сльоза­ми на очах Романків дідусь — сивий, ста­ренький — пішов назустріч молодому, безву­сому чоловікові і, простягаючи руки, мовив схвильовано:

— Нарешті діждався тебе, тату!

Вони сплелися в обіймах.

ЧОГО НЕ ПОБАЧИЛО СКЛЯНЕ ОКО

І

Вікторія — невисока русява дівчина — вийшла з величезного Турбінного залу і, не кваплячись, попрямувала на Греблю. їй хотілося бездумно постояти біля перил, по­любуватись безперервним потоком зеленавої води, сонячними зайчиками на хвилях. Але Павлик — ну й упертий хлопчисько! — не дає їй спокою. Ходить за нею, мов тінь, на­цілюється своїм апаратом… Вікторія переві­ряла, як працює пульт управління Фабрики клімату,— він спрямував на неї скляне око кінооб’єктива. Вона вийшла на веранду, по­тім у сад,— хлопець і там її сфотографував. А зараз плететься за нею на Греблю.

— Павлику! — вона суворо глянула на нього. — Перестань, нарешті!

— Ну й здорово! — вигукнув юнак, пус­каючи апарат. — У тебе зараз такий вираз обличчя, ніби ти не тільки робиш тут погоду, а й керуєш обертанням Землі.

Вікторія не відповіла на братів жарт. її увагу привернув океан. Безмежний і таєм­ничий, він, здавалося, починав сердитись.

— Ну, Віточко, голубонько, не ображай­ся! — посміхаючись мовив Павлик. — Більше не буду, фільм уже майже готовий.

— А навіщо він? — кинула Вікторія, не обертаючись.

— Знову за рибу гроші. Здається, на сімей­ній нараді ми тобі все розтлумачили… Тобі ж після інституту випало чергування на Фаб­риці клімату першою. Окрім того, ми в на­шій шкільній майстерні виготовили кіно­апарат…

— Знаю, все це я чула, — перебила Вікто­рія. — Далі ти скажеш, що коли я стану ста­ренькою, то й самій цікаво буде подивитися фільм про юнацькі роки.

— Авжеж! Мине певний час, забудеться оцей вечір…

— Облиш, упертий хлопчиську! І в кого ти такий вдався?

— Тато розповідав, що дід наш був напо­легливий!

— Дід… — задумливо промовила Вікто­рія. — О, тоді було що фотографувати! По­глянь, — вона вказала рукою на безконечний водний простір, — цей океан справді був Льо­довитим. Наші предки зробили його теплим! Скільки праці вклали вони в побудову оцієї Фабрики клімату! Ні, ти не можеш усвідо­мити, наскільки це грандіозно й героїчно! Ти ще учень, тобі здається усе звичним — і Греб­ля, яка з’єднує Азію з Америкою, і потужні атомні реактори, що забезпечують енергією насосні станції, і перекачування теплої води з Тихого в Льодовитий океан! Тільки титани могли це створити…

— І зараз ти цим керуєш, робиш погоду майже для цілого континенту!

— “Робиш погоду”… — Вікторія іронічно посміхнулася. — Я тут лише спостерігач, мій любий, упертий братику. Ти ж добре знаєш, що все тут виконують розумні Механізми, ав­томати…

— А все-таки… — не хотів здаватися Павлик, проте не знав, що й сказати. — Все-таки, знаєш…

— От тобі й “усе-таки”! — засміялася Вік­торія.— Героїчні часи мргаули!

— Минули? — аж присів Павлик. — Ну, це ти вже знаєш… той… Ось я читав…

— Ото хіба що в книжках, — зітхнула дів­чина. — А в житті… Людина так уже підко­рила природу, що навіть стихії стали приру­ченими. Який же це героїзм — поглядати, як увесь робочий цикл виконують машини та установки, що ними керують. От колись було…

Вікторія розповіла про мореплавців, які прокладали шляхи через вічну кригу, про космонавтів, що штурмували глибини небес­ного океану, про вчених — покорителів атома.

Павлик слухав, слухав, а потім і голову похилив. Піднесеного, веселого настрою як не було. Це ж тільки подумати — доба героїв давно пройшла! І чому він не народився років на сто, на двісті раніше? Ех, він би себе по­казав! А тепер, справді, ну, як тут відзна­чишся, коли скрізь діють безвідмовні меха­нізми, коли все вже передбачено, вивірено, підраховано…

А Вікторія наче заповзялася зіпсувати хлопцеві настрій. її слова руйнували юнацькі ілюзії. Павликові хотілось заперечувати їй, але знайти переконливі докази він не міг. На­решті ця розмова йому набридла.

— Ну, добре, нехай і так, — спроквола мо­вив він. — Але фільм я мушу скінчити, хоч і не героїчна твоя робота…

І він знову, правда, вже не з таким завзят­тям, націлив на сестру кіноапарат.

Вікторія повернулася до пульта управлін­ня. Спокійно горіли сигнальні лампочки. Пульсували різноколірні індикатори. Дівчи­на сіла в крісло, задумалась. Здавалося, во­на прислухається до дихання Фабрики клі­мату.

Раптом пролунав сигнал. Вікторія натис­нула кнопку — з телефонного апарата почув­ся голос головного диспетчера.

— Добрий день! Як іде чергування?

— Дякую, все гаразд.

— Прошу стежити за океаном. Надійшло повідомлення, що з полюса насувається кри­га. Скупчення її небезпечне для греблі.

— Зрозуміло.

Як тільки голос диспетчера змовк, Вікторія ввімкнула великий телевізор. Перед очима з’явився океан.

— Що то біліє? — Підійшовши до сестри, запитав Павлик.

— Корабель. Вгадай, скільки до нього?

— Може, кілометрів три? — непевно від­повів хлопець.

Вікторія подивилася на шкалу, встановле­ну біля рами екрана.

— До нього майже двадцять кілометрів.

— Ого!

Поступово корабель зник за горизонтом. Але поверхня океану недовго залишалася пустельною. Над хвилями з’явилася якась цятка. Вона наближалася, росла. На океан­ський лайнер це не було схоже. Що ж воно таке? Вікторія і Павлик не відривали очей від загадкового предмета. Через деякий час вже можна було розрізнити його обриси. Зда­валося, до гідростанції пливе якийсь острі­вець.

— Побіжу на Греблю, — схопився Павлик, — сфотографую!

— Він ще далеко,— якомога спокійніше сказала Вікторія, не відриваючись од екрана.

Але в її голосі, в навмисне байдужому тоні хлопець зразу відчув тривогу. Ця тривога пе­редалась і йому. Схопивши свій апарат, він ви­біг із Турбінного залу і подався до Греблі. З півночі дув сильний вітер. Павлик, зу­пинившись біля перил, втупив погляд у далечінь. Нічого не видно, тільки піняві хвилі набігають на дамбу. Хлопець прикрі­пив кі­но­апарат до перил і повернув стрічку автоматичного регулятора вліво до відказу. Тепер скляне око зафіксує всі події самостійно.

Повернувшись до Турбінного залу, Павлик застав Вікторію в тій самій позі. Сестра на­пружено стежила за океаном. Хлопець і со­бі глянув на екран. Таємниче тіло стало на­багато більшим.

— Що воно таке? — нетерпляче спитав Павлик.

— Айсберг! — коротко відповіла дівчина.

— Ти глянь! — здивувався брат. — Давно вже їх не було…

— Так, давненько.

— Де ж він узявся?

— Це дослідимо згодом, Павлику. А зараз треба його знищити. Він такий величезний, що може пошкодити Греблю.

— Що ж робити? — з острахом спитав хлопець.

— Не хвилюйся. Автори Греблі все враху­вали. Он бачиш металеву шафу біля вікна? Там пусковий пристрій торпедних апаратів. Досить натиснути кнопку, і не мине й кіль­кох секунд, як айсберг розлетиться на скалки.

— Однак чому ти не поспішаєш?

— Краще зачекати, поки вітер піджене льодову скелю ближче.

У тривожному чеканні спливло кілька го­дин.

Вікторія і Павлик невідступно стежили за океаном. Коли айсберг наблизився і до греб­лі залишилось кілометрів дев’ять, дівчина відчинила металеву шафу. На невеличкому щиті серед різних приладів вирізнялася чер­вона кнопка.

— Час уже зустрічати непроханого гос­тя, — сказала Вікторія і в урочистому мов­чанні підняла руку…

Але що це? Апарати не підкоряються їй. Дівчина зблідла. “Мабуть, щось зіпсувало­ся, — майнула думка. — Що робити? Повідо­мити товаришів?.. Не встигнуть…”

Раптом Вікторія згадала, що невеликі кри­жини дробили тринітротолуоловими шашка­ми. Запас вибухівки лишився.

“Впораюся сама”, — вирішила дівчина.

— Будь тут! — сказала вона братові. — Чергуватимеш бі­ля екрана. Я полечу вер­тольотом і підірву айсберг. Коли зі мною щось станеться, сповістиш головного диспет­чера…

— Значить, це небезпечно? — стривожив­ся Павлик.

— Та нічого особливого, це я кажу про всяк випадок… — Вікторія поцілувала брата і побігла до виходу.

Залишившись у величезному залі, куди сходились ме­та­леві нерви усієї Фабрики клі­мату, Павлик у першу мить роз­гу­бив­ся. А раптом щось зіпсується — що тоді?

Але поступово він заспокоївся, сів навпро­ти телевізійного ек­рана, вдивляючись в обри­си айсберга. Крижаний острів по­мітно набли­зився. Та його розмірів хлопець не міг уяви­ти, аж поки не побачив вертольота, на якому полетіла Вікторія. Хвилин через шість–сім вертоліт повис над айсбергом, очевидно, ви­бираючи місце для посадки. Він був такий маленький, що супроти крижаної скелі зда­вався метеликом.

“Хоч би вона добре посадила машину, — подумав про сестру Павлик. — І чого я не полетів з нею! Міг би допомогти де в чому. А які там цікаві кадри можна було б зняти!”

Айсберг, як і раніше, плив собі до Греблі, немов на ньому нікого й не було. Над поверх­нею води здіймався цілий острів.

“Де ж Вікторія? Чому вона не летить назад? — з тривогою думав хлопець. — Адже минуло багато часу. Цілком досить, щоб за­класти вибухівку…”

Він уявив, як сестра пробирається між то­росами, і похолов. А що, як вона посковзну­лася і впала в яку-небудь тріщину… або в мо­ре? Тоді кінець.

“Треба негайно повідомити головного диспетчера! — вирішив Павлик. Він підніс руку до зеленої кнопки, мить подумав: — Лічити­му до десяти. Якщо за цей час нічого не змі­ниться, здійму тривогу”.

Айсберг невмолимо наближався до Греблі, а Павлик, ледь помітно ворушачи губами, рахував:

— Один… два… п’ять… сім…

Здавалось, час зупинився. Усе завмерло в тривожному чеканні. Тільки крижана ске­ля грізно посувалася вперед.

— Дев’ять… десять.

Хлопець натиснув кнопку.

Коли з телефонного апарата почувся голос головного диспетчера, Павлик, збиваючись, розповів про небезпеку, яка загрожувала і йо­го сестрі, і Греблі. Після цього він знову при­пав до екрана.

Раптом у багатьох місцях — по всьому ай­сбергу блиснули снопи сліпучого проміння — і крижаний острів розвалився на шматки. Наступної миті до неба здійнялася хмара жовтаво-брудного диму.

— Вікторіє?! — несамовито крикнув Пав­лик і кулею вилетів із залу.

II

…Як тільки в аудиторії вимкнули світло — ожив кіноекран. Школярі побачили знайомі їм споруди Фабрики клімату: осяяний сон­цем Турбінний зал, ажурну Греблю, що з’єд­нує два материки — Азію та Америку, обри­си Реакторного острова. Із Турбінного залу вийшла дівчина і попрямувала на Греблю. Обличчя її спокійне, навіть байдуже. Такі ж і її слова:

— Все тут виконують розумні механізми, автомати… Героїчні часи минули…

Так починався Павликів фільм “Що по­бачило скляне око” — про перше чергуван­ня на Фабриці клімату його старшої сестри Вікторії. Павлик демонстрував його своїм то­варишам на занятті гуртка кіноаматорів. Сти­ха перемовляючись, хлопці й дівчата стежи­ли за подіями, що відбувалися на екрані. А там не було нічого особливого.

Постоявши на Греблі, Вікторія пішла зно­ву до Турбінного залу, сіла за пульт, замис­лилась. І раптом на екрані телевізора з’явив­ся айсберг.

Учні принишкли, затамували подих.

— Ну й страховисько, — прошепотіла якась дівчинка.

— Боягузка, — зневажливо кинув її сусі­да, стрижений хлопчина в ковбойці. — Зараз від цього нахаби залишаться ніжки та ріжки.

Тим часом у небо піднявсь вертоліт. Він наблизився до крижаної скелі, покружляв над нею кілька хвилин і сів.

Глядачів охопила тривога. Що сталося з вертольотом і Вікторією? Айсберг суне і суне до Греблі, а її…

Нараз величезна брила льоду здригнулася, осіла й розсипалась на скалки.

А де ж Вікторія? Невже загинула? Із ту­манної далечіні виринув гідроплан. Він летів низько, понад самісінькими хвилями. “Ага, шукають!” — майнула у всіх радісна думка.

Ось літак сів на воду. Він довго гойдався на хвилях. Через деякий час гідроплан віді­рвався від води і втомлено полетів до берега. Йому навздогін побігли сиві баранці.

— Чи знайшли дівчину?

— Чого ти мовчиш?

— Кажи швидше! — навперебій запитува­ли в Павлика його друзі.

Почувши, що Вікторія жива, вони знову за­гомоніли:

— Як вона почуває себе?

— Що завадило їй скористатися верто­льотом?

— Де вона була під час вибуху?..

Павлик, звичайно, не міг відповісти зразу на всі запитання. Він підняв руку і, коли гамір стих, промовив:

— Виходить, що вас більше цікавить те, чого не побачило скляне око… Ходімо, друзі, до нас. Віта почуває себе добре. Вона сама розповість вам про все. Скажу тільки, що вертоліт під час посадки зазнав пошкоджен­ня, тому Вікторія кинулася вплав…

— Ми хочемо почути про все з вуст герої­ні! — загукали школярі і ватагою попряму­вали до дверей.

СОНЯЧНЕ ОЗЕРО

І

— А знаєш що, Світлано? Хоча і з великим запізненням, але в мене з’явилась геніальна думка.

— Яка, Геню?

— Дуже проста: давай поставимо крапку. Нічого з наших старань не вийде. Химери все це.

Дівчина в легкому комбінезоні підвела го­лову від колбочок та пробірок і вражено по­дивилась на юнака, що, закинувши ногу на ногу, сидів на плетеному стільці біля розчи­неного вікна.

— Що ти сказав? — Рвучко встала, підбіг­ла до нього і торкнулася до плеча, немов бу­дячи сонного: — Що сталося, Геню? Я не впі­знаю тебе!

Дивлячись у вікно, він процідив крізь зуби:

— Треба мати мужність визнати себе пе­реможеними: незаперечні факти говорять про те, що наші пошуки — це фантастика…

— Фантастика? Ти зневірився?

— До чого тут “зневірився”? — Юнак під­вівся, заходив по кімнаті. — Просто я пере­конався, що нічого спільного з наукою наші експерименти не мають. Набридло, зрозумій, що набридло товкти воду в ступі!

— Ну, знаєш… Тебе ніхто не примушує! Коли я виступила на засіданні відділу, ти ж сам…

— Але зрозумій же, Світлано… — Геннадій показав рукою у вікно. — Глянь, заходить сонце — і безмежне море залите світлом! Але як тільки вогненний диск пірне за обрій, все затоплює пітьма. Збирати сонячне промін­ня — це те саме, що… ну, скажімо, складати в копиці вітер!

Дівчина була так приголомшена, що не могла й слова сказати. Широко розплющени­ми очима дивилася на юнака, ніби вперше бачила його.

Геннадій лагідно взяв її за плечі, повер­нув до вікна. Звідси відкривався чудовий краєвид. Сонце поринало в море, і над водя­ним простором здіймалася кармінна стіна. Щодалі на південь вона ставала темнішою і, нарешті, непомітно переходила в синь.

На прозорому небі сяяв, неначе прокресле­ний на шовку, серпик молодика. Неподалік, зліва од нього, мерехтіла весела зіронька.

— Поглянь, Світлано, — притишеним го­лосом заговорив Геннадій, — яка краса! А ми її не помічаємо, все в лабораторії товчемо­ся… І нема такої сили, щоб повернула нам втрачені вечори! Та ти не хмурся. Ми чесно попрацювали, і не наша вина, що нічого не вийшло…

— Вийде!

— Це дитяча впертість. Усі наші спроби переконали мене, що акумулювати світло не­можливо. Зрозумій, що й для науки є межі, через які вона безсила переступити… Ну, ми експериментували, витратили чимало народ­них коштів, власного часу. Але що ж подієш, коли… Треба мати сміливість вчасно зупини­тися, Світлано!

— Сміливість, мужність — щоб дезертиру­вати? Дивне ж у тебе уявлення про сміли­вість, Геннадію. Це боягузтво, лінощі, розу­мовий тупик.

— Ти мене не зрозуміла!

— Ні, чого ж, усе ясно. Шкодую, що це сталося занадто пізно.

Одвернулася, пішла до дверей.

— Світлано!

— Гаразд, обійдемося без тебе! — гукнула вже на порозі і швидко вийшла з лабораторії.

Геннадій не дуже збентежився. “Нічого, по­кипить та й осядеться, — думав він, ходячи вздовж стола, заставленого скляними колбоч­ками, пробірками, пляшечками. — А з цими дитячими забавками треба кінчати. І як я по­вірив спочатку?”

Правду кажучи, Геннадій і спочатку не ду­же вірив в успіх. Але про ідею, висунуту Світ­ланою, заговорив увесь колектив. Нове! Смі­ливе! “А що як і справді?” — подумав тоді юнак. І коли дівчина запропонувала на засі­данні відділу свою неймовірну тему, він по­спішив підтримати її.

— Сама доля готувала тебе для роботи над проблемою світла, — казав їй Геннадій, ідучи з того засідання, — ти ж — Світлана!

І їй було радісно, сонячно на душі.

Вона експериментувала з такою вірою у свою справу, з таким переконанням, що інко­ли й Геннадій починав думати: “А що коли вийде? Це було б геніально!”

Проте невдачі йшли за невдачами, як сірі хвилі на морі — одна за одною. Минула зи­ма, весна, вже почалося літо, а реальних наслідків як не було, так і нема. І ось він вирі­шив припинити марну працю. Почував себе так, ніби його ошукано. Такі були сподіван­ня, і на тобі… Вперте, примхливе дівчисько!

Він глянув на колби і пробірки. Скільки ра­зів підбирали вони екранізуюче покриття внутрішніх стінок. Якими газами тільки не наповнювали посудини! І все даремно. Світло не затримувалось у них і на секунду.

І він змів усі склянки в урну. Кінець. Не­хай вона сама шкутильгає непевною дорогою відкриттів, а він візьметься за щось практич­ніше!

II

Дивовижне почуття викликають у людини гори. Стрімкі верховини, урвища, безладно розкидане бескеття нікого не залишають бай­дужим. Дика, неймовірна могутність при­роди!

Світлана і її подруга Роксана йдуть крутою кам’янистою стежиною. Звиваючись поміж деревами, вона веде їх усе вище й вище. Вер­ховіття дерев похитуються над головами і сти­ха, приглушено шумлять. Роксана спритно, як дика кізка, перескакує з каменя на ка­мінь, раз по раз озирається на Світлану. Очі її блищать радістю.

— І як ти надумала приїхати? Правда, в нас тут чудово?

— Так. Я й не сподівалася, що Карпати такі красиві,— каже, переводячи подих, Світ­лана.

Коли вони зійшли на одну із скель — сліпуче сонце бризнуло їм у вічі. Під ними ви­сіла нерухома хмара. Одним своїм крилом вона сягала лісу.

Як заворожена, дивилася Світлана на цей чудовий краєвид. Хо­ті­лося розігнатися і… по­бігти просто по хмарі — он аж до того золото­го крила! Як цікаво було б глянути звідти вниз, на далеку землю!

Дівчата сідають на великий плоский ка­мінь.

— Ти питаєш, як я надумала приїхати до тебе в гості? — каже Світлана.— А сталося це випадково.

…Через невдачі по роботі Світлана ходила зажурена. То була така весела, жвава, бала­куча, а то стала мовчазною, замкненою. Об­личчя посіріло, погляд очей ніби згас. Часто виходила вона з лабораторії, блукала доріж­ками інститутського парку. Під ногами ша­рудів гравій…

Якось у вестибюлі її зустрів директор — суворий і, як говорив про нього Геннадій, черствий чоловік.

— А заждіть-но, — зупинив він Світлану. Поглянув на змарніле обличчя. — Ви що — нездужаєте? — спитав.

— Ні, дякую.

— Одне слово, вам слід відпочити. Ще не були у відпустці? Ну от, значить, їдьте. Вам треба… набратися бадьорості.

Наступного дня, одержавши відпускні, Світлана стояла в порту, дивилась на кораб­лі, що біліли в синьому морі і думала: “Ку­ди ж податися?” Додому чогось не хотілося (ще й матір засмутити?), велелюдні пляжі теж не приваблювали. Світ навколо нескін­ченний, а податися нікуди!..

— Отоді я й подумала про тебе, Росю! Ді­сталася до Одеси…

— Давно пора! Ми ж після університету жодного разу не бачилися з тобою… А які ж то в тебе неприємності, що ти так пережива­ла? — Роксана кладе руку подрузі на плече, усміхається.

— Така вже в мене вдача… — задумливо промовила Світлана. — Розумієш, я вже як візьмуся за щось, то поки не доведу до кінця, не можу заспокоїтись. Ну, як його зупинити­ся напівдорозі? Є ще такі, що кидаються гуч­ними словами: “Дерзати! Прокладати нові шляхи в науці!” А самі бояться нового, як чорт ладану. Коли я почала роботу над аку­мулюванням сонячного світла, знайшлись отакі базіки. А як тільки мене спіткали пер­ші невдачі — я лишилася сама…

Довгенько гомоніли подруги, сидячи на темному камені і любуючись гірським крає­видом. Навколо височіли задумливі й уро­чисті гори. Ліси вдалині то спалахували під сонцем, то вкривалися сивим серпанком.

— А знаєш що, — обняла подругу за стан Роксана, — тут неподалік озеро…

Дівчата схоплюються з каменя і, взявшись за руки, як маленькі, рушають далі. Тут уже йти легше — почалася сідловина. Ліс рідший, увесь пройнятий сонцем.

— А знаєш, як воно називається? — питає Роксана і відповідає: — Гірське око! Правда красиво?

— Надзвичайно!

Нарешті — озеро. Воно й справді нагадує величезне око. Його темно-синя поверхня спо­кійна. В цю глибоку кам’яну чашу, мабуть, рідко залітають вітри.

Дівчата з урвища мовчки любуються Гір­ським оком. Потім, відшукавши спуск, схо­дять до самісінької води. Світлана починас роздягатися.

— Не треба, Світланко! Застудишся: тут дуже холодна вода,— зупиняє її Роксана.

— Ну і що? Середина ж літа! Роксана вагається.

— Тут альпіністи інколи купаються. їхня база поблизу… Але то люди загартовані. Ой, Світлано!..

Гнучке тіло описало в повітрі дугу і шу­бовснуло у воду. Тільки буруни розійшлися. Але вода, очевидно, була таки дуже холодна, бо Світлана плавала недовго, через кілька хвилин вона видерлась на теплий камінь.

— Бр-р!..

— А що — змерзла?

— Зате приємно!

Вони сиділи біля озера, поки сонце не схо­валося за гори. Світлана розповіла подрузі про свою наукову роботу. Збирати, акуму­лювати сонячну енергію, надовго наповнити якесь середовище її носіями — фотонами, — це й Роксані здалось неймовірним.

— Але ж ми навчилися керувати рухом електронів! — гаряче доводила Світлана. — Чому ж не спробувати підкорити фотони — носії світла? Скільки я передумала, скільки зробила дослідів! І невдачі переконали мене в одному: треба знайти такий матеріал, який би не взаємодіяв з фотонами. Бо при взаємодії з речовиною фотони поглинаються, перетворюються в інші форми матерії… А ти уявляєш, щоб це було? Сонце зайшло, наста­ла ніч, а озеро світиться! І міста можна б освітлювати великими сонячними кулями!

Дівчата мріяли. В їхній уяві вимальовува­лись осяяні міста, сонячні ріки, сонячні моря, озера… Світло, світло — із такого бездонно­го джерела, як сонце!

— А знаєш що? — раптом стрепенулась Роксана. — Про це озеро легенди ходять! Ніби воно колись сяяло вночі. Я сама чула від ста­рих людей…

— Це дуже цікаво.

— Ось послухай… Легенди розповідають, що колись тут був табір повстанців. Звідси народні месники, ніби гірські орли, налітали на замки магнатів. Ночами озеро почи­нало світитися. Його яскраве проміння сягало хмар. Здавалося, між гір упало сон­це, щоб освітлювати борцям шлях до пере­моги…

— Можна лише гадати про джерело світ­ла, — вела далі Роксана. — На мою думку, це було світіння від вулкана. Адже Гірське око — вулканічного походження. Ми не раз приходили сюди на екскурсію, щоб дослідити залягання лави… Між учнів є такі заповзяті геологи! Хотіли навіть у кратер спуститися. Подружили з альпіністами, умовляли їх по­дати допомогу. Та начальник загону не до­зволив… Вулкан давно погас, а Гірське око дивиться в небо і сьогодні.

— Але я не бачу вулкана.

— Та ось же, — Роксана вказала на округ­лу вершину, що здіймалась над соснами.

— Оця лиса гора? — здивувалася Світла­на. Дівчина схопилась на ноги. — А що як… що як і справді в ній ховаються матеріали, здатні акумулювати фотони? Як ти гадаєш, Роксано?

— Можливо. У природи ще стільки таєм­ниць!

— І одна з них пов’язана з цим крате­ром! — вигукнула Світлана. — Треба його до­слідити.

Вулкан мовчав. Здавалося, він прислухав­ся до розмови дівчат.

III

Біля озера — гомін: веселі перегуки, сміх, жарти. А Світлана тривожна. Що як нічого не вийде? Були такі моменти, коли зневіра охоплювала все її єство. Дівчині хотілося ку­дись втекти, зникнути… Але навколо — дру­зі, які вірять їй, підтримують, допомагають. Хіба ж можна… Ні, експеримент мусить вда­тися!

Світлана ще раз обходить кам’янисті бере­ги озера. Понад самою водою лежать купи золотистої речовини, яку вона жартома на­звала “Вулканітом”. Адже цей конгломерат мінералів видобуто з кратера вулкана. Зви­чайно, коли б не допомогли альпіністи, вони вдвох із Роксаною не те що за рік, а й за де­сять не змогли б виконати таку титанічну ро­боту.

Тепер усе позаду. Навколо озера стоять з лопатами альпіністи. Через хвилин десять вони почнуть кидати “Вулканіт” у воду… Світлана йде повз них радісно-тривожна, від­повідає на жарти, сміється, а в самої нерви натягнуті, наче струни.

“І чого б ото так хвилюватися? — думає вона. — Адже в пробірках, у пляшках — вда­лося! Навіть люди далекі від науки повірили в успіх…”

— Світлано!

Вона озирається. До неї, обминаючи камін­ня, біжить Роксана. Що сталося?

— Світланочко! Ти знаєш…

— Що?

— Він приїхав… Той… Геннадій.

Світлана зблідла. Видно, її неприємно вра­зила ця звістка.

— Ніякого Геннадія я не знаю.

І пішла. Роксана не то з подивом, не то з острахом дивилася на подругу. Ні, вона б так не змогла. Ну, нехай собі як хоче!..

І все ж таки він став їй на дорозі.

— Світлано!

— Я поспішаю.

— По-перше, здрастуй. А по-друге… наві­що ти все це затіяла? — Геннадій заговорив швидко, неначе боявся втратити хоч хвили­ну. — Ми б усе перевірили…

— Хто це “ми”?

— Ну, ми з тобою… Адже ми разом працю­вали.

— А хто казав про непевну дорогу від­криттів? Хто доводив, що треба мати муж­ність визнати себе переможеними?

— Я все тобі поясню, Світлано, — зашепотів Геннадій. — Тільки вислухай. Присядьмо ось тут… Або ні, відійдімо трохи…

Майже силоміць він одвів дівчину вбік, за­говорив благально:

— Пробач мені, Світлано. Адже стільки часу ми змарнували — і ніяких наслідків. Я втратив віру в успіх… І ось тепер, коли ди­ректор розповів нам про твого листа, я вирі­шив приїхати сюди. Можливо, зможу чимось зарадити…

Його зіщулена постать викликала в Світла­ни неприємне почуття. Вона примружила очі і сказала:

— Колись це справді було потрібно, дуже потрібно. А тепер… Подивись, скільки в мене друзів…

І пішла. Їй ще треба було перевірити, чи готові човнярі і чи добре зрозуміли вони своє завдання.

Озеро сріблилося під ласкавим промінням сонця. Так було і вчора й позавчора, так було десять і сто років тому. Коли сонце ховалося за гори, на озеро лягали густі тіні. А сьогодні мусить бути інакше! Як тільки сонячний диск торкнеться обрію, Світлана гукне до своїх друзів, і вони почнуть сонячний засів — ки­нуть в озеро заготовлений “Вулканіт”… Ос­новна його маса має осісти біля берегів. Спортсмени на човнах засіють середину.

Дівчина видерлась на великий камінь — звідси видно все озеро. Окинула оком його спокійну поверхню, піднесла руку…

— Починайте!

Геннадій дивився, як дружно працювали юнаки й дівчата, і його охоплювала злість. “От якби не вдалося! — сердито думав він. — Хай би тоді червоніла від сорому”. Але інтуї­тивне почуття підказувало, що експеримент вдасться, і це його сердило ще більше.

Золотий пісок безперервно сипався у воду.

Нарешті скінчили. Мовчки обіперлися на лопати, вдивляючись у дзеркальну гладінь озера.

“На що вони ще сподіваються? — засміяв­ся в душі Геннадій. — Нічого ж не вийшло!”

— Вода горить! — раптом почувся схви­льований голос.

Всі подалися вперед. Геннадій похолов: сонце зайшло за гори, скрізь запали густі ті­ні. А озеро випромінювало дивовижне світло. Він протер очі — може, це йому ввижається? Ні — озеро сяє! Від прибережних скель, від сосен падають тіні, а озеро палас…

— Світлано! Світлано! — кинувся він до гурту. — Я все тобі поясню!

Та його ніхто не слухав. Кожен щось вигу­кував, усі навперебій поздоровляли Світлану. А в озері хлюпотіла “сонячна” вода.

ОСТАННІЙ РЕЙС “БУРАНА”

І

Сніг скрипів тонко, ну просто вигравав під ногами, наче Борисьо торкався смичком своєї скрипки. Повітря таке холодне, що ніби осколки скла впиваються в щоки. На віях осідає іній, а Борисьові хоч би що — іде собі, розмахує руками, дослухається, як витьох­кує під ногами сніг.

Он і котедж, в якому мешкає Владлен. З ві­кон падає яскраве світло. Від нього іскриться припушений інеєм сад, наче викуваний із чи­стого срібла. От, здається, цокни металевою паличкою по стовбуру яблуньки, і весь сад задзвенить, забринить музикою.

Борисьо сходить на ганок і чує дзвінок. Над дверима спалахують літери: “Просимо!”

Двері відчиняються самі, й Борисьо захо­дить.

Хлопця зустріла Владленова мати — чор­нява жінка в білому спортивному костюмі.

— Добрий вечір.

— Здрастуй.

— Владлен обіцяв мені допомогти з астро­номії.

— Гаразд, тоді не роздягайся, а йди до об­серваторії, він уже там.

Владленова обсерваторія — невелика круг­ла башта — містилася посеред плаского даху. Вибравшись наверх, Борисьо відразу побачив, що купол башти розсунутий — значить, теле­скоп дивиться на небо.

— Ти запізнився на сім хвилин. Чому? — сухо спитав Владлен, як тільки Борисьо за­йшов до башти.

Борисьо похнюпився.

Владлен примирливо поклав хлопцеві руку на плече.

— Ну, гаразд. Сьогодні ж у нас почалися зимові канікули, друже…

У Владленовому голосі хлопець відчув щось незвичайне.

— …Я гадаю, що під час канікул нам слід помандрувати. Якщо, звичайно, в тебе є ба­жання.

Ворисьо усміхнувся. Чи є в нього бажання! Ну, а хто, скажіть, не хоче мандрувати? Шкода тільки, що мандрівники минулого уже повідкривали все, усе на Землі. На полюсах давно побудовано наукові станції, туристи, альпіністи і просто мандрівники побували на всіх гірських вершинах. А в другій поло­вині XX сторіччя і в Антарктиці не лиши­лося жодного місця, де не побувала б люди­на.

— А… куди ж ми вирушимо? — спитав Борисьо. — Може, спустимось як-небудь на дно океану?

Владлен з цікавістю поглянув на свого мен­шого товариша.

— Це — ідея… Але ж до океану дуже да­леко, та й ніхто не дасть нам батисфери. Зро­зумів? А на аеросанях можна рушати хоч зараз.

— А куди ж…

— Давай поїдемо до наших батьків!

— І побачимо космічні ракети? — від ра­дості Борисьо аж підскочив.

— Еге, ракети. Через днів два вони стар­тують, і тоді…

— Що тоді? — Борисьо вчепився руками у Владленову шубу. — А чи не можна й нам у ракету?..

Владлен усміхнувся:

— Бач, я ж казав, що ти несерйозний чо­ловік, ти ще дитина. То на дно океану йому хочеться, то в ракету. Хіба ж ти не зна­єш, що ці ракети не пасажирські, а ван­тажні? Мій тато запустить їх на потрібну орбіту…

— І мій тато! — додав Борисьо.

— Правильно, вони разом працюють, — по­годився Владлен. — Ракети вийдуть одна за одною на орбіту і почнуть там вибухати.

— Вибухати? А навіщо?

— А хіба тобі тато не розповідав? Ходи ось до телескопа. Сідай.

Борисьо вмостився на стільчику перед не­великим телескопом і, прихилившись до оку­ляра, почав дивитися на небо.

Владлен спитав:

— Ну, що ти там бачиш? Ех, ти вже збив. Наведи на планету!

— Це я можу, що тут… — бубонів Борисьо, зазираючи у візир і крутячи ручки. Але пла­нета ніяк не потрапляла в поле зору.

— Все ще не навів? — дивувався Влад­лен. — Завжди ти кажеш “можу”, а як дохо­дить до діла… Давай я тобі наведу!

Владлен швидко навів трубу, посадив хлопця.

— Ну, яка там планета?

— Наче Сатурн…

— Він і є. А чим ця планета відрізняється від інших?

— Сатурн має десять супутників.

— А ще що він має?! — Владлену почав уриватися терпець.

— Густу газову оболонку, яка склада­ється…

— А кільце, кільце він має? — сердито перебив Владлен.

— Ну, звичайно, — спокійно відповів Борисьо. — Хіба ж ти забув?

Владлен не знав, чи йому сердитись, чи сміятись. Поглянув на серйозне обличчя сво­го друга й усміхнувся.

— Ну, а може, ти скажеш, із чого воно складається?

— Воно складається з дрібненьких пи­линок…

— А що, якби навколо Землі отаке кільце?

— Та що ж… — зам’явся Борисьо. — Було б дуже красиво…

Борисьо дивився на Владлена й кліпав очима.

— А що… буде і в нас кільце?

— Ну, аякже! — вигукнув Владлен.

— Тану?

— Мені тато все розповів. Ракети начинені пилом: на заздалегідь визначеній орбіті вони одна за одною вибухають, і з того пилу буде кільце. Тільки не думай, що воно для краси. Це щоб більше вловлювати сонячної енергії.

Вони тут же, в тісній астрономічній башті, почали малювати кільце навколо Землі.

— Отакий проект і схвалено, — Владлен підняв угору свого аркушика.

— А той пил… не розлетиться? — спитав Борисьо.

— Не хвилюйся. Все точно розраховано. Так от я й думаю: давай, Борисьо, помчимо на аеросанях до космодрому? До батьків у гості! Побачимо, як стартують ракети.

— А… нас пустять мами? — тривожно спитав Борисьо.

— Я вже дорослий. А от ти мусиш спитати дозволу в мами, зрозумів?

II

Сніг так сліпуче сяяв проти сонця, що хлопцям довелося надіти захисні оку­ляри.

Дружно взявшись за опорні лапи, вони ви­вели сани із гаража, легко попхали їх по снігу поміж яблунями й поставили за садом. Тут починалися засніжені поля. Сонце сяяло у вікнах затишної кабіни, бризкало промін­ням із фари — Борисьо подумав, що вона ввімкнена! Золоті літери полум’яніли на го­лубому тлі — “Буран”.

— Ну, пора, — стримано сказав Владлен. Став на приступку, відчинив дверцята. — По місцях!

Борисьо моторно кинувся до кабіни й сів на зручне сидіння зліва від місця водія. Но­ги, правда, не діставали до підлоги, але то нічого. Зате добре видно було, бо кабіна май­же вся з прозорого пластика. На місце водія, не кваплячись, сів Владлен. Поклав руку на стерно… Борисьо обернувся назад, щоб вло­вити момент, коли почнуть свій обертовий рух лопаті. Але Владлен не поспішав. Борисьо повернув голову до нього:

— Чого ти ждеш? Щоб мама передумала та завернула?

— Опусти сидіння. Там збоку є ручка, по­тягни її вгору.

Борисьо ледве намацав ту ручку, потягнув її, сидіння плавно опустилося. Тепер його ноги діставали підлоги.

— А чи ми нічого не забули? Великий термос ти приніс?

— Усе в багажнику — і термос, і паке­ти, — швидко заговорив Борисьо, — усе, все! Хіба ти не знаєш, який я акуратний?

— Гляди, бо нам далеко, і все полями та лісами. Я відповідаю за машину, а ти — за харчування.

— Харчів нам надавали не менше як на тиждень.

Борисьо не встиг упіймати поглядом ту мить, коли закрутився гвинт. Він побачив позад кабіни темне коло. Електромотор пра­цював безшумно. Владлен збільшив оберти пропелера, й сани плавно рушили. Тепер Борисьо не міг побачити й кола — там, де були лопасті, тремтіла ледь помітна серпанкова намітка.

Здавалося, що сани не ковзали широкими лижами по снігу, а таки летіли, летіли. Чути було свист звихреного, збуреного повітря, по­заду клубочився білий пил, а сани мчали нестримно, і синя смужечка на обрії почала враз виростати, і через кілька хвилин уже добре видно було, що то стіною встає ліс. Хло­пець злякано подивився на товариша:

— Це ти вже дуже розігнав!

— Дуже? — усміхнувся Владлен. — То то­бі з незвички так здається. Та тут можна ще більшу швидкість дати: рівно, ніяких пере­пон! Ось у лісі доведеться збавити…

В кабіні зробилося зовсім тепло: працюва­ла опалювальна система. Владлен перший скинув свою шубку — спочатку з одного пле­ча, а потім з другого, так що стерна не випу­стив і на мить. Роздягся й Борисьо. Було при­ємно сидіти в теплі, коли за тонкими стінка­ми аж пищав мороз і шугав гострий вітер. Борися розморило, на нього почала налягати дрімота. Плавний рух саней заколисував, хлопець не хотів заплющувати очей, але по­віки зробились такі важкі, що не можна було їх втримати. І Борисьо опустив голову на груди. При поштовхах чи поворотах вона в нього хилиталася. Владлен збавив хід і, пра­вою рукою тримаючи стерно, лівою відхилив спинку Борисьового сидіння — хлопець тепер напівлежав. “Нехай поспить!” — думав Владлен.

Він розбудив його через кілька годин:

— Уже заповідник.

Хлопець схопився. Сани рухались по узбіч­чю широкої лісової дороги. Праворуч ліс був одгороджений високою металевою сіткою, по якій ішов струм. Звірі добре затямили, як б’ється ця сітка, і не доторкалися до неї. Хіба що молоді, недосвідчені звірята інколи тицялись мордами і відразу ж відскакували. А на тисячах квадратних кілометрів цього незай­маного лісу мешкало дуже багато тварин. Ведмеді, вовки, лисиці, зайці, олені, лосі, зубри, тигри, ондатри, куниці — та всіх і не перелічиш. Навіть дикі кози були.

— Бачив кого-небудь? — спитав Борисьо, поринувши поглядом у лісові хащі.

— Дядько Бурмило передавав тобі вітан­ня, — засміявся Владлен. — Ще побачимо! А зараз давай попоїмо, бо я, здається, і вовка б з’їв — так виголодався.

Він вимкнув мотор, і сани плавно зупини­лися. Лісова тиша ніби просочувалась і в ка­біну. Товсті золотаві сосни обабіч дороги стояли непорушно, немов дослухаючись до чогось.

Зимовий день короткий. Після обіду хлоп­ці проїхали, може, кілометрів з п’ятдесят, як почало сутеніти.

В полі, мабуть, ще було світло, а тут, в гу­щавині лісу, темніло з кожною хвилиною. До того ж понад лісом посунули важкі хма­ри. Владлен ввімкнув рефлектор, і деякий час їхали, мацаючи дорогу золотистим снопом електричного світла. Ліс насувався з боків чорними стінами, і хлопцям здавалося, що вони рухаються в тунелі.

Владлен втомився, підкрадалася дрімота. Дорога наче хотіла втекти кудись убік, і він кілька разів мало не зачепився за де­рева.

— Ех, коли б оце й ти міг… — сказав він, позіхаючи.

Борисьо рвучко повернувся до нього:

— А хіба я не можу, чи що? Ану ж дай стерно!

— Е, це тобі не в полі! Там куди б не по­вели тебе сани, нічого не трапиться, А тут, брат, розіб’ємось. Мабуть, зупинимось і зано­чуємо. Завтра до обіду будемо там.

Він вимкнув мотор, сани зупинилися, світ­ляний сніп розтав, і навколо зробилося тихо й темно.

Зобиджений Борисьо невдоволено сопів, поглядаючи на стерно. А Владлен умостився на задньому сидінні й незабаром заснув.

З глибини лісу долинало то протяжне зави­вання, то якийсь гавкіт або кугукання. Аж не вірилось Борисьові, що десь там сяють за­раз міста й селища, двиготять фабрики і за­води, націлились у небо гостроносі космічні ракети. Ех, коли б оце не ночувати отут, у лі­сі, то на ранок були б уже на космодромі! Ох і Владлен — “розі­б’ємось”! Хіба Борисьо не може повертати стерно?

Борисьо пересів на місце водія, увімкнув фару. Чудно було дивитися, як у світлі клубочились сніжинки, м’яким пухом устилаючи дорогу. Оглянувся на Владлена — спить як убитий. Може, таки спробувати? Ну, що тут, проїхати кілька кілометрів і зупинитися — він і не взнає.

Рука сама потягнулася до вмикача. Задзижчав мотор, але Владлен не почув. Сани рушили. Борисьо в першу мить розгубився, а тоді оговтався й повів “Буран” серединою дороги. Він може!

І яке ж то приємне почуття — вести маши­ну! Не пасажиром їхати, а кермувати! Хо­чеш — зменшуй швидкість, хочеш — мчи швидше вітру. “Буран” слухняно підкоряєть­ся, ковзає по молоденькому сніжку безшум­но, тихо, скрадається, наче нічний птах. От тільки метелиця все дужчає, і попереду ко­лишеться суцільна снігова завіса. Борисьо міцно стискує стерно і все додає обертів про­пелерові.

Раптом серед сніговиці Борисьо побачив величезного ведмедя. Звір біг просто на ма­шину. Хлопця обсипало жаром. Що робити? Звертати ж нікуди, а якщо він стрибне — проламає кабіну… Та невже він не зляка­ється?! Борисьо править мимо, на секунду бачить велетенську лапу, занесену для удару.

Різкий струс, тріск. Сани падають набік, зупиняються.

— Що таке? — схопився Владлен. — Що трапилось?

— Ведмідь! На нас напав ведмідь!

Поштовхом хлопця викинуло із сидіння, і він тепер стояв на колінах, сповзаючи до дверцят.

Владлен ввімкнув рефлектора, повернув його спочатку вліво, потім управо. В яскра­вому світлі він справді побачив здоровенного ведмедя. Звір високо підніс лапу та так і за­стиг. І на лапі, і на морді в нього лежить сніг. Ведмідь кам’яний, він просто прикрашає до­рогу через заповідник.

— Ех, ти! — хитав головою Владлен, від­криваючи дверцята. — Я ж тобі казав… Зада­вака! Базікало! Не вміє, а береться…

III

Цілий день прововтузилися хлопці, доки за­мінили поламану лижу. Термос випорожнили за сніданком, в обід знищили рештки харчів, а надвечір їсти захотілося страшенно, аж пекло в животі.

Вирішили трохи перепочити в теплій кабі­ні, а вдосвіта рушити далі.

Борисьо довго не міг заснути, а коли за­снув — наснилося, ніби він сидить дома за столом, їсть гарячі сардельки.

Коли його розбудив Владлен, він саме пив каву…

— Світає! — штурхав його Владлен. — Пора!

Борисьо прочумався, бачить, а Владлен уже розіклав сніданок! Хліб, масло, сир…

— Це мені сниться, чи справді?

— Їж скоріше. Та знай, що мандрівники беруть із собою НЗ.

— Недоторканий запас? От здорово!

А в лісі зовсім розвиднілось. Попоївши, хлопці вирушили далі. І тільки тепер Влад­лен звернув увагу, що годинник на панелі показував другу ночі.

— Що таке? Чи годинник стояв? — здиву­вався він. — Надворі білий день, а він пока­зує другу…

“Буран” мчав, як ракета. Нарешті він ви­ніс наших мандрівників із лісу.

— Може, то Місяць зійшов? — невпевнено спитав Борисьо.

— Тепер Місяця не видно… Недавно не була остання чверть…

Владлен наморщив лоба, ніби розв’язував якусь складну задачу. Потім різко загальму­вав і зупинив “Буран”. Прожогом вискочив на сніг.

— Ой, Борисю! Скоріше, скоріше!

Він кричав, задерши голову вгору. Борисьо миттю вистрибнув з кабіни і собі поди­вився на небо. Подивився, та так і закляк, не в силі відірвати очей від величного видо­вища.

Через усе небо від обрію до обрію просту­пала широка золотава смуга. Вона все яскра­вішала і ось уже стала схожа на велетенську веселку, тільки що не різноколірну, а таку, як сонце.

— Це ж кільце!.. Навколо Землі!.. — Кільце! Ох і світить же здорово!

На радощах вони кинулись обнімати один одного. А коли перша хвиля радості пройшла, Владлен похитав головою:

— Спізнились… Таку історичну мить прогавили…

Він настроїв приймач, і з динаміка залунав дівочий голос:

— …Кільце навколо Землі створено! Особ­ливо багато додаткового сонячного тепла одержать північні області. Сніжний покрив розтане, ночі будуть зовсім світлі…

Коли заграла музика, Владлен сказав:

— Чув? Сніг розтане… Треба поспішити назад, а то вже й зараз почувається — мороз ослаб. А там гляди і струмки потечуть… Більше не доведеться кататись.

Очі його пойнялися сумом. Завів мотор, сани неквапно розвернулися й почали розгін.

“Буран” мчав до лісу. Це був його останній рейс.

А над полями, містами, горами й річками, над всією Землею сяяло широке золотаве кільце.

ТАЄМНИЧА СТАТУЯ

Михайло прокинувся дуже рано — ще на­віть ма­ма не встала. Прокинувся раптово, одра­зу, так, наче йо­го хтось голкою вколов. Схо­пився, підбіг до роз­чи­не­ного вікна і відсунув штору.

В світанковому небі сріблився серп Місяця. Ми­хайло обіперся об лутку. Він не помічав, як виринає із ту­ману гай, що обступив їхнє селище, не чув радісного ще­бету птахів. Перед ним голубів шовк неба і яскрів Мі­сяць. Хлоп­цеві навіть здалося, що тепер Місяць і сві­тить якось інакше, ну, сказати б, дужче, яскравіше.

З яким нетерпінням ждав він цього ран­ку! Наче й не спав — так йому хотілося, щоб скоріше минула ніч. Але земна куля зовсім не зва­жає на хлопцеві бажання: обертається повільно, так, як і завжди. І все-таки небо з кожною хви­линою бліднішає, серп Місяця гу­бить свою яскравість. Там, десь далеко за гая­ми і ріками, за міс­тами і селами, розкинув бі­лі крила світанок…

Хлопець одійшов од вікна і, схопивши руш­ника, вискочив надвір умиватися. Ох і приєм­но ж освіжитися!

Вийшла мати.

— Чого це ти так рано сьогодні?

Михайло випростався, узяв рушника за кін­ці і, витираючи спину, усміхнувся:

— До дяді Віктора хочу!

— Отакої! — сплеснула руками мати. — Не дадуть бідному чоловікові й відпочити.

— Та я до Дмитрика…

— І Дмитрик такий самий… Вам хоч їсти не давай, аби про космос поговорити.

Мати махнула рукою та й пішла собі по­ратись.

Коли Михайло вийшов на вулицю — гай уже просвічувало сонце. Хлопець жмурився, поглядаючи на залите світлом небо, “А де ж Місяць? О, його важко й відшукати, бач, як замаскувався! Але тепер уже маскуйся чи не маскуйся, а від людини не сховаєш своїх таєм­ниць!” І ось поруч, в оцьому невеликому бу­динку, живе чоловік, що побував на Місяці. Це ж тільки подумати — на Місяці! І він доб­ре знає Михайла… А його самого тепер знає весь світ!

Михайло пригадав дні польоту. Затамував­ши подих, слухали вони і в школі, і вдома уро­чистий голос радіо, не дожидаючи листоноші, бігали на пошту за газетами, вирізували порт­рети космонавтів… Аж не вірилось, що на Мі­сяць полетів і дядя Віктор — сусіда, який, правда, тільки на літо приїжджав до батька відпочити “на лоні природи”, як він казав, але все-таки — сусіда!

А вчора їхнє селище завирувало, вулиці за­топили юрби людей, безліч блискучих легко­вих машин — космонавт приїхав додому, щоб відпочити після польоту. Михайло так і не зміг протовпитись до дяді Віктора. Щоб усе добре бачити, він виліз на свій голубник, і Дмитрик гукнув йому:

— Приходь уранці!

Вийшовши з двору, Михайло побачив, що на вулиці вже стоїть нікельований лімузин “Дніпро” і низенька, довга, як щука, “Раке­та”. “Мабуть, кореспонденти вже приїхали”, — подумав і без вагання відчинив хвіртку. У дво­рику, збиваючи росу із споришу, ходило сю­ди-туди кілька чоловік, обвішаних фотоапара­тами. Видно, ждали космонавта.

Михайло, як свій, пішов просто на ганок. Навстріч йому вибіг Дмитрик, гукнув:

— Чого ти так довго? Спав?

— Та не хотілось так рано турбувати…

— Кого, — засміявся Дмитрик, — тата? Він, знаєш… — Дмитрик прихилився до Ми­хайла і зашепотів щось на вухо. Потім уже го­лосніше: — Я проспав. Зараз ось покажу тобі одну штуку, а тоді побіжимо… — і він за руку потягнув товариша до хати.

На письмовому столі посеред уламків різ­ноколірного каміння стояла якась статуя. Спо­чатку Михайло не звернув на неї уваги, він розглядав камінці. Одні тьмяніли, інші по­блискували зеленкуватим світлом, був і такий, що жеврів, як жар. Михайло простягнув до нього руку, але доторкнутися не наваживсь.

— Та полапай, не бійся!—засміявся Дмит­рик. — Він не гарячий.

Михайло доторкнувся пальцем і відчув хо­лодок.

— І оце… з Місяця?

— Звичайно! — Дмитрик згріб долонею камінці, відсунув од статуї. — Це все й на Землі, брат, є. А ти ось зверни увагу…

Тільки тепер Михайло подивився на ста­тую. Заввишки з півметра. Одразу не можна збагнути, чи вона витесана з якогось голубува­того каменю, чи одлита з металу. Постать стоїть вільно, без напруження. Витягнуті впе­ред обидві руки, в пригорщі — крупна зернина.

— Статуя так собі, нівроку, — сказав Ми­хайло і схилився над мінералами. — Тут ось що головне, оці кусочки Місяця!

— А статуя теж із Місяця! — випалив Дмитрик.

— Жартуєш?!

— Ні, я не жартую. Батько привіз її ра­зом з оцими мінералами. Ти візьми, розди­вися.

Михайло вхопив статую, але чи не розраху­вав зусилля, чи, може, від хвилювання — впус­тив її під ноги. Хлопці з остраху завмерли, не встигли й скрикнути, як вона вдарилась об під­логу, впала на бік і, перекидаючись на спину, як жива, схитнула пригорщами та так уже й лежала, немов просила порятунку.

Дмитрик нахилився, обережно взяв — ціла! Тільки підлогу подзьобала.

— Слухай, — винувато прошепотів Михайло, — вона така легенька… Думав, так і хряпне…

— Думав, думав, — буркнув Дмитрик. — Це ж для музею, а він…

— Та хіба ж я навмисне? — виправдувався Михайло. — Ти ж почав: з Місяця, з Місяця, так я й той…

— Значить, не віриш, що з Місяця? Ну, га­разд, біжімо в гай, батько тобі розкаже.

У дворі вже було чимало людей, а на ву­лиці — машини. І ніхто з прибулих не знав, де зараз космонавт. Вони, мабуть, гадали, що він ще спить, бо, поглядаючи на розчинені вік­на, розмовляли неголосно.

Хлопці усміхалися про себе: вони-бо добре знають, де космонавт робить ранкову зарядку!

Михайло ішов і думав про статую. Таке й скаже Дмитрик — з Місяця! Хіба ж він не знає, що на Місяці немає життя? Адже там ні води, ні атмосфери…

Ось і гай. Не змовляючись, хлопці рвону­ли бігти. Михайло вирвався уперед, але й Дмитрик не відставав. Помітивши на галяви­ні Віктора Вікторовича, хлопці уповільнили біг і пішли гінким кроком.

— А… Михайлик! — вигукнув космонавт. — Здоров! Здоров! — і міцно потиснув хлопцеві руку. — І ти вже встав? — поплескав сина по плечу.

— Та я одразу за тобою, — вигукнув Дмитрик. — Хотів бігти, та мама не пустила. До­помагав поратись.

Михайло поглядав на дядю Віктора так, наче вперше його побачив, А космонавт сміяв­ся, жартував, як і колись, був такий же простий і привітний.

Михайло хотів спитати про статую, але Віктор Вікторович поклав хлопцям руки на плечі, скомандував:

— Приготуватися… Старт!

Хлопці кинулись щодуху, але відразу ж відстали від космонавта. Довелося Віктору Вікторовичу підождати, поки вони дотрухикали дистанцію.

— Ех, ви, спортсмени! — засміявся космо­навт. — Щоб під­тяг­нулися, обов’язково.

Кореспонденти зустріли Віктора Вікторо­вича кла­цан­ням фо­тоапаратів. Космонавт при­вітався, вибачився за за­тримку і по­обіцяв за­раз же поговорити з ними. Хлопці, зви­чайно, пішли за ним до хати. І тут Дмитрик, пока­зуючи на статую, сказав:

— Тату, Михайло не вірить, що це ти при­віз… Роз­ка­жи, будь ласка, сам…

— Що, зацікавила? — Космонавт узяв ста­тую в руки, оки­­нув її ніжним поглядом. — По­дивіться, що в пригорщі сяє.

— Зернина! — в один голос вигукнули хлопці.

— Так, це — зернина. І постать ніби про­мовляє до лю­дей: ось, мовляв, найдорожчий скарб на світі — зерно, бо це згусток життя.

— Я багато читав про Місяць… — пере­бив Михайло. — Хі­ба, може, в далекому мину­лому там була атмосфера…

Космонавт усміхнувся:

— Ну, гаразд. Зараз я розповім історію цієї статуї…

Саме в цю мить у двері постукали. На по­розі став по­ш­тар:

— Вам телеграма-блискавка.

Віктор Вікторович пробіг очима рядки те­леграми, обернувся до хлопців:

— Ну, от що, зараз за мною прибуде вер­толіт. А ще треба і з кореспондентами погово­рити. Я вам розкажу про статую десь так че­рез тиждень, як тільки повернуся з Києва.

***

Минуло десять днів, доки повернувся Вік­тор Вікторович. Михайло одразу ж пішов до нього. І ось вони сидять з Дмитриком біля столу, на якому стоїть статуя із сяючим зер­ням у пригорщі. Скільки було суперечок, скільки вони обговорили можливих і неможли­вих варіантів! І ось зараз таємниця розкри­вається…

— Я вже, тату, здогадався, — каже Дмитрик. — Видно, що постать ця трохи відрізня­ється від людини. Це місячанин. Колись на Місяці було життя. Може, ви натрапили там на музей або знайшли, коли робили розкопки…

— А як по-твоєму, Михайлику? — спитав космонавт.

— Я також бачу, що статуя стародавня, — проговорив хлопець. — Мабуть, її таки викопали, тільки не на Місяці, а в Криму. Вам подарували археологи при зустрічі в Севастополі, правда?

Хлопці очікуюче подивилися на космонав­та. Він сказав ось що:

— На Місяці ми знайшли… зореліт диво­вижної конструкції. Він схожий на спіраль і зроблений з якогось невідомого нам матеріа­лу. Скільки він там лежить? Може, мільйон років — це ще визначать учені. Мабуть, зоре­плавці з якоїсь іншої планети зазнали аварії і не могли продовжувати подорожі… І от у цьому зорельоті, серед багатьох цікавих ре­чей, ми й знайшли статую Сівача…

Довго ще розповідав космонавт про того зорельота, що виринув із глибини Всесвіту, а перед юнаками стояв Сівач і сяяла в його до­лонях зернина.

ЕКСПЕДИЦІЯ В ПРИРОДУ

— Лежи, лежи, синку, тобі ще не можна рухатись. Отак. А тепер порозмовляємо. Скажи, синку, поясни мені: навіщо ви це зробили?

— Навіщо? А хто його зна… Хотілося до природи, кортіло дихнути тією… дикою атмосферою…

— Невже ви не розумієте, що півсфера над містом захищає усіх мешканців…

— …від грізних явищ природи — це ви хочете сказати?

— Авжеж, синку. Півсфера дає…

— …можливість підтримувати оптимальний стан повітря — найкращі фізико-хімічні й температурні характеристики. А це в свою чергу…

— Ну от, бач, ти все добре розумієш, синку, в тебе ж середня освіта, і все-таки ви наважились пошкодити цю півсферу. Це… ну, як би тобі пояснити… наче маленька дитина штрикає в долоні матері, теплі долоні, які її зігрівають. Де ваш здоровий глузд?

— Здоровий глузд… Набридло нам жити під ковпаком! Від міста до міста довжелезні тунелі.

— Так усе ж видно! І півсфера прозора, і труби-тунелі прозорі, їх просто непомітно. Хіба ми не милуємося хмарами, річками, плантаціями?

— Та воно-то видно… Але ж хочеться дихнути тією атмосферою! Відчути її в роті і в носі, обличчям і руками! Як ви, дорослі, не розумієте, що в теплиці, в оранжереї, хоч і обладнаній ідеально…

— І звідки це у вас взялося? Диво та й годі. Бач, він ще й посміхається. Добре, що нагодилися аварійники!

— Добре… Зірвався задум.

— Невже ви хотіли вискочити… туди?!

— А що ж? Для того й розплавили шмат ковпака, чи то пак півсфери. Якби Юрко не зачепив своєю лінзою так багато — не зразу б помітили!

— І ви… хотіли в пролом… у ту крижану завію? Ви ж бачите, що там водяна пара замерзає і падає, наче вата! Ваші дихальні шляхи одразу б замерзли! Який жах!

— Але ж, мамо, колись люди жили віч-на-віч з природою.

— Колись!.. На світанку цивілізації. А тепер… Хіба ти, синку, не розумієш, що там — стихія?!

— Отож і цікаво!

— Їм цікаво! Там же не контрольовані сили природи — вітри, бурі, дощі, снігопади, електричні розряди — усе ж це вороже людині, вороже життю. Хаос, буяння страхітливих сил, руйнація.

— Ми хотіли хоч трохи побути віч-на-віч із стихією, хотіли здійснити експедицію в природу…

— Зрозумій, сипку, що вся історія людства — це боротьба з природою, невтомна, невщухаюча боротьба. Хоч це коштувало величезної витрати енергії незчисленним по колінням, та все-таки людство свого досягло. Людина таки виділилася з природи, ізолювалась од неї, створила собі нову, другу природу, в якій виключено всякі випадковості. А ви пориваєтесь до стихії, надумали “експедицію в природу”… Ну, скажи, хіба це не хлоп’яцтво?

— Те, що ми зробили, може й хлоп’яцтво… Та певно, що хлоп’яцтво. Треба було все обміркувати серйозніше, зважити не тільки на міцність матеріалу півсфери, а й на міцність… опору дорослих. А ми експромтом. Згоден: погарячкували.

— Е, ні, синку, не цієї згоди я хочу від тебе, мене зовсім не цікавить, як ви це вчинили — добре чи ні. Я волію, щоб ти усвідомив шкідливість, абсурдність самого наміру. Чому ж ти мовчиш?

— Думаю.

— Подумай, подумай. Хоча з того, що я тобі сказала..

— Мені невтямки: чому це природа ворожа людині? Адже вона створила людину, вона виплекала її на своєму лоні? Хіба людський рід виріс не в буянні тих самих стихій?

— То був первісний етап. Він закінчився дуже давно, сотні тисяч років тому.

— А хіба зараз людство не черпає в природи необхідну сировину?

— Черпаємо, беремо скільки треба, перемагаючи її опір. Ми не можемо обійтися без природи, це очевидно. Але єдність людини з природою здійснюється через протиріччя. Це єдність протилежностей. Коли ви, юнаки, усвідомите це, то в ваших головах не виникатимуть отакі химерні потяги.

— Хтозна. Все незвідане вабить, дуже хвилює… Ех, коли б ви знали, мамо, як на нас війнуло! Як перехопило нам подих!

— Просто дія низької температури.

— “Просто дія…” Коли б то! Тут щось інше…

— Заспокойся, синку. Вам, юнакам, на кожному кроці “щось інше”. А подорослішаєте, і світ ніби зміниться для вас. Ось і батько прибув! Може, ти краще послухаєшся його. Добре, синку? Одужуй!

— До побачення, мамо. Драстуйте, тату.

— Драстуй, сину.

— Ви теж будете говорити про хлоп’яцтво, абсурдність і здоровий глузд?

— Не треба одразу наелектризовуватись. Ти ж хлопець уже не маленький і мусиш розуміти, що для мами все це…

— Я розумію. Мама хоч і філософствувала, та весь час…

— …залишалась насамперед мамою, правда?

— Так. А ви?..

— А я був і буду батьком. І теж скажу, що отакі вибрики — це навіть не хлоп’яцтво, а дитячість. Хто ж так готується до важкої експедиції?

— Що не одягли скафандрів? Так це ж та сама оранжерея…

— Треба виготовити теплий одяг. Розумієш, колись, у сиву давнину, люди взимку носили теплий одяг. Не закривали облич, навіть очей, дихали первісним повітрям.

— Невже обходилися без скафандрів?

— Звичайно. Вже мали моря електроенергії, почали застосовувати ядерну і… виробляли зимовий одяг. А ми, точніше, наші предки, одягли місто.

— Зимовий одяг… От цікаво! А який він був?

— Одужаєш — підеш по музеях і дізнаєшся. Чого ти насупився?

— А коли ми все це вивчимо, то ви…

— Тоді я перевірю вашу екіпіровку, обміркуємо разом план експедиції, зв’язок — усе, все треба врахувати!

— І не будете відраджувати нас?!

— Робити пролом у півсфері відговорю.

— А як же ми…

— Я вас випущу через запасний вентиляційний тунель. Отам за монументом Невідомого космонавта.

— Ой, тату!

— Тільки тихо: не треба хвилювати маму…

ДЕМ’ЯНКО ДЕРЕВ’ЯНКО, АБО ПРИГОДИ ЕЛЕКТРОННОГО ХЛОПЧИКА

ЩО ЗАДУМАВ ГОЛОВАНЬ

Одного жаркого літнього дня учні Непитайлівської школи Невідо­мого району — Головань і Рукань — приїхали до Києва на екскурсію. Вони найкраще вчилися, і зрозумі­ло, що саме їх, а не кого іншого преміювали путівками до столиці.

Вставши з електрички, хлопці попрямували до виходу в місто. Спустилися в тунель, пройшли по­під коліями, на яких стояли паса­жирські поїзди, і вийшли на при­вокзальний майдан. А на тому май­дані таке твориться! Люду видимо-невидимо. Фуркають машини, ви­стукують колесами трамваї, м’яко, неначе крадучись, під’їжджають тролейбуси. І все підхоплюють лю­дей і везуть у місто. А людей не меншає. Плавом пливуть вони з по­їздів.

Хлопці, не розбираючи дороги, подалися на майдан. А посередині, якраз на проїжджій частині, стали, роздивляються.

— Ох і машин! — захоплено ви­гукнув Головань.

— Угу, — буркнув Рукань.

Вони й не помітили, як позаду них збилися машини.

Спочатку зупинилася “Волга”, щоб не на­їхати на роззяв, потім “Жигули”, а за ними й “Москвичи” та “Запорожци”.

— То що, шукатимемо нашу екскурсійну базу чи поблукаємо по місту? — спитав Голо­вань.

— Краще поблукаємо, — запропонував Ру­кань.

У цей час до гурту автомашин підкотив ще й тролейбус.

Фари його, як великі очі, сердито спалах­нули проти сонця.

Ш-ш-ш-ш — зашипіло щось у тролейбусі. “Чого стоїш-ш?” — неначе запитував вагон. Це водій випускав стиснене повітря, сигналив хлопцям.

Та вони нічого не чули. І коли б не сюрчок міліціонера, хтозна-скільки затримували б рух.

Сюрчок пролунав погрозливо. Друзі огля­нулися й аж присіли — позаду них машин видимо-невидимо. Що тут робити? Так і в ха­лепу можна вскочити! Затримають як поруш­ників порядку та ще й додому відправлять. А дома сорому не обберешся.

Недалечко пропливав потік людей, і хлоп­ці, не роздумуючи, шаснули між пішоходів. Ще хвилина, і вони опинилися біля привок­зальної станції метро. Тепер їм уже не страш­ні були сюрчки міліціонера, що лунали десь позаду.

Ескалатором вони спустились униз, а там сіли у вагон підземної електрички. Двері щільно зсунулися, і поїзд рушив.

— Ех ти, роззява! — обернувся Головань до товариша. — Став посеред майдану і гав ловить!

— А ти?

Голованеві нічого було заперечити, і він за­говорив про інше:

— А знаєш що, давай чкурнемо на Вистав­ку передового досвіду!

— Давай.

— Там є одна дуже цікава штука. Я читав у журналі.

— Одна? — засміявся Рукань. — Там бага­то чого цікавого…

На станції “Хрещатик” вони встали, еска­латор виніс хлопців на поверхню. Розпита­лись, як утрапити до Виставки, сіли в тролей­бус і поїхали. Головань усю дорогу дивився у вікно і все намагався рахувати поверхи ви­соких будинків, а Рукань пробував читати вивіски. Незчулися, коли й до Виставки доко­тили. Тут уже гав не ловили.

Головань повагом підійшов до чергової і чемно спитав:

— Скажіть, будь ласка, в якому павільйо­ні кібернетична черепаха?

Жінка показала, і друзі подалися.

…На низенькому столику з невисоким бор­тиком, обтягнутому матерією, рухається на трьох коліщатках невеликий пристрій, більше схожий на праску, аніж на черепаху. Крізь прозорі плексигласові стінки видно всякі котушки, моторчик. Підкотилась черепаха до бортика. Далі їхати нікуди, і вона дає задній хід. Повертається і їде в іншому напрямку — де вільно. Та ось дівчина-лаборантка перего­родила їй дорогу указкою, і тієї ж миті, коли черепаха тицьнулася в перепону, засвистіла. Повторила це кілька разів — двічі або тричі. Потім уже не ставила перепон, а лише свисті­ла. І тепер черепаха тільки-но зачує сви­сток — одразу зупиниться, постоїть нашоро­шено, неначе щось обмірковуючи, а потім обережно рушає далі. У неї виробився умов­ний рефлекс.

Довгенько кружляла черепаха по столу, і наші хлопці не зводили з неї очей. Нарешті повернула до бортика, на якому вилискувала металева стрічка, уперлася в неї буфером і заклякла.

— Заряджається, — пояснила дівчина-ла­борантка. — Туди підведено струм, і вона са­ма стає на зарядку…

Рукань тільки потилицю чухав з того дива, а Головань не зводив очей з черепахи.

— Чи це не Тортіла часом? — пожартував Рукань.

Його товариш наче прокинувся зі сну:

— Тортіла, кажеш? Яка Тортіла?

— Аз казки про Буратіно. Хіба забув? Це ж вона дістала з дна озера золотого клю­чика й дала його дерев’яному хлопчикові. Добра була черепаха.

— Тортіла… Тортіла… — бубонів Голо­вань. — Це, брат, електроніка… І дерев’яний хлопчик, значить…

Більше він не сказав ні слова. Тільки за­мислився чогось.

— Чого це ти все мовчиш? Чи тобі заціпило? — спитав Рукань, коли вони виходили з Виставки.

Головань не відповів нічого: він щось об­мірковував і просто не почув запитання.

РОБОТ ЗАГОВОРИВ

З Києва до своєї рідної Непитайлівки хлопці повернулися навантажені найрізноманітні­шим електро- і радіоначинням. Маленькі аку­мулятори, котушки, всякі там електромоторчики, трансформатори, лампочки, напівпро­відники, транзистори… Та хіба все перелі­чиш?

Хлопцям допомогли київські піонери. Як тільки Головань і Рукань розповіли в Палаці піонерів про свій задум, юні київські радисти й електротехніки поділилися з ними всім, що мали.

Голованева хата перетворилась на майстер­ню. Хлопцям, правда, дуже заважав малий Головань — Андрійко. Він скрізь тицяв свого цікавого носа, а руки йому аж свербіли — не могли втриматись, щоб не поцупити якусь де­таль. Старший брат погрожував Андрійкові наскубти вуха, але той не боявся. Цілими днями товкся біля винахідників.

— Найперше нам треба зробити дерев’я­ний тулуб, — сказав Головань, малюючи на аркуші паперу хлопчика. — А тоді вже мон­туватимемо все інше. Наш робот буде як жи­вий! Він говоритиме, бачитиме і чутиме…

— Ну аякже! — підтримав Рукань.

Так он воно що! Хлопці задумали зробити електронного робота! Це кібернетична черепаха навела Голованя на таку думку. А й справді, чому б не спробувати? Хлопці добре знають фізику, математику, люблять май­струвати. Сконструювали вже вітряну елек­тростанцію, склали телевізора… Тепер і в Го­лованя, і в Руканя електрифіковані не тільки хати, а навіть голубники. Звичайно, елек­тронний робот це не телевізор, його куди важ­че зробити. Але спробувати можна.

— З чого ж ми витешемо тулуб? — спитав Головань.

— А знаєш, — почухав потилицю Рукань, — у нас у повітці лежить добряча дубо­ва дошка… Дідусь приховав на тряму. Труну збирається робити…

— Отаке! — здивувався Головань. —Такий міцний дід… Рано ще йому про смерть ду­мати.

— Та я теж так гадаю.

І хлопці, бажаючи дідові прожити ще хоч сотню літ, крадькома витягли дошку і того ж вечора любенько розпиляли її на шматки. А потім взялися за рубанки, свердельця, струганки… Тільки стружки та тирса летіли.

Дерев’яне “тіло” змайстрували за кілька днів і навіть без труднощів. Та ще й подбали, щоб робот ні вогню, ні води не боявся. Діста­ли вогнетривкого розчину і просочили ним кожну цурочку, кожну дощечку. А деталі припасували так, щоб жодна крапля води не могла потрапити всередину.

Ось тільки з механізмами довелось довгень­ко поморочитись. Та й електронної схеми ніяк не могли налагодити. В голові дерев’я­ного чоловічка хлопці розмістили електронну апаратуру, а в животі — батарею акумулято­рів; та ще прилаштували й сонячну, тобто таку, що заряджається від сонячного промін­ня. Це про всяк випадок. Батареї мали живи­ти увесь складний організм робота.

Все ніби передбачили, а дерев’яний чоло­вічок не оживав. Стояв, прихилений до стіни, втупивши у хлопців свої невидющі очі-фотоелементи та наставивши глухі вуха-мікрофони. Вигляд мав жалюгідний.

Тиждень минув.

Другий.

Третій.

А він не оживав.

— От нікуди вам час тратити! — дорікала Голованева мати. — Зовсім з глузду з’їхали.

Андрійко застрибав на одній нозі:

— Зовсім з глузду з’їхали!

Головань дав йому щигля. Малий замовк. А потім відійшов убік і став нахвалятися:

— Заждіть, я вам віддячу! Пам’ятатимете, як мене кривдити!

Хлопці разів сто розбирали й складали сво­го робота. Один раз, правда, він задриґав но­гами. Руканеві навіть по лобі дісталось. А по­тім знову закляк.

— Добре було татові Карлу, — бубонів Рукань, потираючи лоба. — Йому, бач, попалось балакуче поліно. Там усередині вже сидів Буратіно, треба було тільки обстругати зай­вину…

— Що ти про казку торочиш, — невдоволено обізвався Головань. — Тут треба діло ро­бити, а він…

Хлопці мало не посварилися.

Минали дні, а в них нічого не виходило. У друзів опустилися руки. Ні, не здивують вони своїх однокласників! їхній робот не змо­же піти разом з ними до школи. А як хоті­лося, щоб він сам прийшов та ще й привітав­ся: “Доброго ранку!” Ото було б здорово!

Коли з відпустки повернувся вчитель фізи­ки, Головань і Рукань наважилися розповісти йому про свою невдачу. Михайло Васильович попросив принести робота на заняття гуртка фізиків. Гуртом почали дошукуватись — чо­му він не “оживає”. Перевірили всі вузли, всі контакти, простежили по схемі. Склали. Увімкнули живлення — ура! — запрацювали руки й ноги. Але рухались вони безладно — лише насмішили гуртківців.

Тоді Михайло Васильович подав таку думку:

— А давайте перевіримо програму.

І виявилось, що програма, яку заклали в мозок робота Рукань з Голеванем, нікуди не годилась.

Михайло Васильович добре розумівся на кібернетиці, тому діло у гуртківців пішло на лад.

І невдовзі вони так запрограмували робота, що тепер він міг не тільки ходити й говорити, а навіть міркувати… Так, так! Міркувати! Та ще й до навчання охоту матиме, хоч у його пам’ять дещо вже й записано із шкільних підручників та читанок для різних класів.

Окрім того, всі погодились, що робот пови­нен мати веселу вдачу, та щоб міг розуміти мову усіх живих створінь, які є на Землі.

Багато ще всяких здібностей записали гуртківці роботові в програмі! Всіх не перелі­чиш… Вмонтували й крихітну радіостанцію — приймач з передавачем.

Нарешті все готово!

Це було увечері в суботу. Подивитися, як пускатимуть робота, прибіг і малий Андрій­ко. Але старший брат вивів його за вухо в коридор і наказав іти додому. Мовляв, пізно вже. Воно, може, й правильно, хлопчикові пора в ліжко… Але краще було б не кривди­ти малого…

Гуртківці, а серед них Головань і Рукань, оточили стола, на якому красувався дерев’я­ний хлопчик, і не зводили з нього очей. Аж не вірилося, що він зможе рухатись, ось-ось заговорить. Всі принишкли. Дерев’яний хлоп­чик теж, здавалося, чекав урочистої миті. Він стояв з піднятою головою, наче до чогось при­слухався. Дівчата пошили йому гарний ко­стюмчик, ще й киптарика надягли. На круглі вуха-звуковловлювачі з-під беретика спадало біле лляне “волосся”.

— Ну, що ж, — звернувся до гуртківців Михайло Васильович, беручи кінець прово­ду. —Зараз підзарядимо акумулятори, і тоді…

Видно, він теж хвилювався, бо все не міг встромити штепселя в розетку, що була під пахвою робота.

Нарешті… Вилка у гнізді. Але що це? Світ­ло в кабінеті раптом погасло.

— Оцього тільки бракувало! — здивувався Михайло Васильович. — І час уже пізній… Що ж робитимемо? Я гадаю, що на сьогодні досить. Перенесемо випробування робота, ма­буть, на понеділок.

Нікому з гуртківців не хотілося йти додо­му. А Головань і Рукань мало не заплакали. Це ж тільки подумати — жди аж до поне­ділка!

Мовчки погупали темним коридором до ви­ходу. Учитель ще й сірником присвітив, щоб замкнути двері до кабінету… Але ніхто не помітив маленької постаті, що причаїлась у кутку під коробкою з електрорубильником.

А й справді, хто ж то принишк у темному коридорі? Так і є! Та це ж Андрійко… І не боїться, що його замкнули в школі! Ось він підкрався до вікна. Подивився, переждав якийсь час. Напевне, очікуючи, коли учні розійдуться. Потім швиденько увімкнув ру­бильника. Вискочив через вікно на ґанок, відчинив вікно до фізкабінету і поліз у нього. У кабінеті підійшов до нерухомого робота.

В сутінках електронний чоловічок якось дивно блимав очима. Андрійко глянув і спо­чатку аж злякався. Думав уже дременути. Навіть на підвіконня вистрибнув…

Але спохватився:

— Ех ти, герой… Та це ж лялька! Подума­єш! От візьму та й сховаю її в крільчатнику. Щоб знали, як кривдити Андрійка!

І став уголос міркувати, який-то переполох зчинять хлопці, коли довідаються, що робот пропав.

Сміхота буде!

А тим часом щось настирливо дзижчало, як ото комар.

З-з-з-з…

Що б воно могло бути? Та Андрійкові бай­дуже, він і не дослухається. Звідкіль йому знати, що Михайло Васильович залишив вил­ку в розетці і що тепер, коли він, Андрійко, увімкнув рубильника, робот почав заряджа­тися.

Час спливав хвилина за хвилиною. Малий пустун сидів на підвіконні й похвалявся.

— Хай тоді шукають свою ляльку. А я мовчатиму… Хіба пообіцяють, що ніколи не кривдитимуть мене. Тоді…

І не докінчив. У кабінеті щось голосно клацнуло, і дзижчання припинилося.

Це дозарядились батареї.

— О, тут зовсім темно… — пролунав май­же тієї миті чийсь скрипучий голос. — Тут хтось є! Добрий вечір!

Це заговорив робот. Андрійко з переляку сторчака полетів за вікно.

— Прошу не боятися, — скрипів робот. — Я… я… А, власне, хто ж я такий? Усі мають назви, тобто імена. Як же собі назватися? В моїй пам’яті багато імен. О, так буде доб­ре — Дем’янко Дерев’янко. Чим погано? Чуєш, хлопчику, я — Дем’янко Дерев’янко!

Але Андрійко нічого того не чув. Він так чкурнув, що п’ятами до потилиці діставав.

ДО ПАЛАЦУ НАУКИ

А Дем’янко Дерев’янко? Він теж здерся на підвіконня. Провід висмикнувся з розетки, і за мить жвавий робот уже був надворі. Елек­тричний струм розтікався по дротиках-жилах і не давав йому спокою. Дем’янко підстрибу­вав, брикав, наче теля, і навіть пробував смія­тися. Правда, сміх у нього не виходив — з рота вилітало тільки неприємне деренчання. Усе йому здавалося таким цікавим: і освіт­лені будинки, і темні дерева, і небо, всіяне зорями. Забажалося Дем’янкові дістати зі­рочку. Стрибнув угору. Але де там, зірки були дуже високо. Гепнувся на шлях у пилю­ку. Підвівся, коли бачить: щось до нього під­бігає, таке кудлате, вухате і хвостате, ще й на чотирьох лапках. Дем’янко став, не вору­шиться. А воно тицьнуло його мордою, поню­хало… Дем’янко скік йому на спину! Ех, як заскавчить оте вухате створіння та як дреме­не уздовж вулиці! Щоб не впасти, наш верхі­вець ухопився за м’які вуха, а дерев’яними ніжками затиснув живіт. Та так хвацько, на­че його хто вчив їздити верхи.

— Добр-ре біж-жить… — бубонів Дем’янко, а створіння бігло ще дужче. — Я Дем’янко Дерев’янко. А ти хто? Чому не говор-риш?

А те бідолашне бігло щодуху й злякано скавчало.

Дем’янко почав шукати в своїй електрон­ній пам’яті наймення істоти і нарешті зна­йшов. Це був собака. Дем’янко промчав отак верхи через усе село, потім поза городами, якимись покрученими стежками вихопився у степ.

Довго біг собака степом. Аж набридло Де­м’янкові. А тим часом навкруги почало сіріти.

“Ага, це, напевне, світає”, — збагнув своїм електронним мозком Дем’янко.

Скачуть далі, а воно зовсім розвиднілось. Далеко-далеко на обрії неначе хто жар розси­пав, і від того жару ось-ось мало спалахнути небо. Воно все червонішало, червонішало. І ось… Що це? Повільно, не поспішаючи, в небо з-за обрію випливло велике золоте коло.

— Сонце! — здогадався Дем’янко і випро­стався, щоб краще роздивитися його.

А собака цієї миті, дарма що язик від утоми висолопив, сіпнувся, вихнув спиною, і наш верхівець гепнув на землю. Встав шви­денько, кинувся до собаки, а той хвостом мелькнув. Що ж тепер робити? Куди пода­тися?

Пішов Дем’янко стежиною навмання і не­забаром прибився до якогось селища.

На крайньому від степу подвір’ї стояло ба­гато ящиків на колесах. Це були автомобілі. Один вже підкотив до воріт, певне, мав ку­дись їхати.

В кабіні сиділо двоє. А літній чоловік стояв біля відчинених дверцят і лагідно казав од­ному з них:

— Бачиш, синку, велика честь потрапити до Палацу науки. Це ж там виросли люди, що створили ракету й супутника. Виросли вони справжніми, великими людьми. Мине зовсім небагато часу, і вони полетять на інші планети, помандрують відкривати нові світи. Без науки все це неможливе… Наука робить чудеса. Вона й тебе зробить справжньою лю­диною.

“Супутники, ракети, інші світи, справжня людина, — одразу занотував у свою електрон­ну пам’ять Дем’янко Дерев’янко. — Ти диви, які люди розумні… От цікаво! А що, коли я теж поїду до Палацу науки? І я стану справ­жньою людиною!”

Йому раптом дуже заманулось потрапити до того загадкового Палацу, де люди вироста­ють справжніми, великими.

Автомобіль рушив, і Дем’янко насилу встиг ухопитися за борт і видертись у кузов.

— Бувай здоровий! — гукнув старий. — Пиши!

— Всього кр-ращого! — відповів Дем’янко, хоч чоловік і не до нього звертався. — Напи­шу із Палацу науки!

ПРИГОДИ В МІСТІ

Коли сонце підбилося високо вгору, наші по­дорожні вже їхали вулицями якогось вели­кого міста. І стільки тут було цікавого, що Дем’янко аж рота роззявив. Для нього були дивиною і багатоповерхові будинки, і безшум­ні тролейбуси, і трамваї, переповнені людь­ми. Його вабив до себе і людський потік, що вирував по обидва боки вулиці.

Ось на одному перехресті спалахнуло чер­воне око світлофора. Це означало: їхати не можна, і машина зупинилася. Дем’янко, ско­риставшися з цього, вистрибнув і миттю опи­нився на тротуарі.

Люди так поспішали, що ніхто навіть уваги не звернув на маленького хлопчика в кепта­рику. Тільки двоє хлоп’ят, побачивши його, розсміялися:

— Ти диви, який карапуз! А йди-но сюди!

Дем’янко нічого не відповів, тільки наддав ходу. Роздивився — і справді, супроти інших він зовсім маленький. “Нічого, — заспокоїв себе, — стану людиною, то підросту!” Тільки подумав про це — і раптом зупинився. По­стукав себе дерев’яним пальчиком по дерев’я­ному лобі. Що ж це він наробив?! Тільки нау­ка може зробити його людиною, а він утік з машини. Вона ж їхала до Палацу науки!

Дуже засмутився Дем’янко, похнюпився. Але подумав трохи і так собі вирішив: схи­бив — надолужуй. А що ж, хіба пхикання допоможе?

І почав діяти. Він чув, як ото літній чоло­вік говорив синові про швидкісні ракети. Вид­но, до Палацу науки найшвидше можна ді­статися на ракеті. Але де її знайти?

Дем’янко Дерев’янко сміливо підійшов до дядька, що стояв посеред вулиці і так гарно вимахував паличкою: куди покаже нею, туди і їдуть машини. Певно, цей дядько всі дороги знає. Отож підійшов до нього Дем’янко та й питає (а то був міліціонер):

— Скажіть, будьте ласкаві, як потрапити до р-ракети?

Міліціонер подивився на нього, засміявся:

— Ич, куди схотів. Як тебе звати?

— Дем’янко Дерев’янко.

— А де ти живеш?

— Звідціля не видно.

— Що? З якої вулиці, питаю!

— З Непитайлівки.

— Чи ти ба, який дотепник! — підморгнув міліціонер. — Не хочеш признатися — спро­ваджу до дитячої кімнати.

Хоч Дем’янко і не знав, що то таке — дитяча кімната, але подумав, що широкий світ кращий за всяку кімнату. І чкурнув через вулицю напереріз машинам. Був би загинув, коли б не міліціонер. Добре, що той махнув своєю паличкою і засюрчав. Машини зупи­нилися, так і заклякли.

Дем’янко вискочив з отого виру. Дивить­ся — трамвай рушає! Він скік у двері. А вони якісь сердиті — гаркнули і защемили Дем’янка.

— Ногу, пустіть ногу! — заверещав Де­м’янко.

Трамвай зупинився, двері розчинились.

“Хай йому грець!” — подумав Дем’янко і плиг з трамвая, та просто під автомобіль… На щастя, машина була величезна, а він ма­ленький. Припав до асфальту і машина про­гуркотіла над ним. А то розтрощило б на цурки, і на цьому скінчилися б мандри нашого дерев’яного хлопчика.

Довго блукав Дем’янко по місту. Вулиці і перехрестя тримали його, наче величезна сіть. Нарешті він зупинився на майдані по­близу набережної. Посеред майдану — клум­ба. Навколо неї завертають автомашини, ко­тяться трамваї. З річки долинають гудки па­роплавів і катерів.

Дем’янкову увагу привернув великий бу­динок, що стояв над самісінькою річкою. До нього час від часу заходили люди, і в кожного якась ноша в руках.

“Чого вони туди йдуть?” — подумав Де­м’янко.

Цікавість не давала спокою.

“Ану зайду і я, подивлюся, що то за бу­динок”, — вирішив він. І подався до дверей.

Тільки-но зайшов до залу, як над самі­сінькою його головою пролунало;

— Починається посадка на “Ракету”…

Ох і зрадів наш халамидник! Разом із па­сажирами він увійшов у широкі двері, а там через місточок — і опинився на палубі “Ра­кети”…

Коли пасажири зайшли в салон, а дехто зручно усівся на лавочках, що стояли на кор­мі, — пролунала сирена. Потому “Ракета” рушила, ледь погойдуючись на воді. Місто, в якому Дем’янко цілий день блукав, почало відпливати назад. Пливло все — і кучугури зелених парків, і будинки, і труби, і вишки. І дедалі швидше, швидше… Ось Дем’янко по­мітив, що “Ракета” піднімається над водою, і міцніше вхопився за поручні. Зараз вона злетить. Але минав час, а під ними все виру­вала й пінилась вода. Що скоїлося? “Ракета” чомусь не злітала.

Дем’янко підійшов до одних людей, що сиділи на лавочці, і чемненько запитав:

— Скажіть, будьте ласкаві, чи скоро ця ракета зніметься в небо?

— В яке небо? — щиро здивувався дядеч­ко, до якого звернувся Дем’янко. — Ти щось наплутав, хлопчику. Це ж не космічна раке­та, це річковий корабель так зветься. Він трохи піднімається над водою, але в небо не летить, тримається на підводних крилах…

Дем’янко розгубився. От тобі й маєш! Ви­ходить, що це не та ракета… На ній до Пала­цу науки не потрапиш… Що ж робити? І він, зажурений, одійшов до борту.

За бортом миготіла вода. Так неначе синій шовк на вітрі. А де ж оті підводні крила? Дем’янкові дуже закортіло побачити їх. Та як їх побачиш, коли вони аж там, під низом? Дем’янко здерся на поручні…

А вздовж річки на обох берегах темніли гаї, стіною підступали до самісінької води. Коли ж ця стіна обривалася, видно було луки і мочарі, повиті сизим туманом.

Дем’янко перехилився через поручні, за­глядаючи вниз, і — мельк! — упав у річку. Упав з розгону — так що мало не дістав дна. А коли випірнув — “Ракета” вже була дале­ченько. Про те, щоб догнати її, нічого було й думати.

Вибрався Дем’янко на берег та й замислив­ся. Куди йому йти? Де знайти оту ракету, яка доправить його до Палацу науки? Побрів навмання. Йшов дубнячками, березнячками, густими гаями, глибокими ярами — насилу продирався. Колючі кущі хапали його за ру­ки й за ноги — виплутувався, простував далі. Через галявини кидався бігти, вихвицуючи, наче лошатко.

Та от якось несподівано місцевість понизи­лася, і під ногами у Дем’янка захлюпала во­да. То там, то тут чорніли невеликі купини. Дем’янко розігнався, хотів скочити на одну і — шубовсть у трясовину! Загруз по самі­сінькі пахви. Ні туди ні сюди.

А тим часом закрадалася ніч.

ЯК ДЕМ’ЯНКО НАВЧИВСЯ СМІЯТИСЯ

Розпростав Дем’янко руки, щоб не втонути, та й роздивляється навколо. Коли це зовсім поряд на одній купині помітив якогось вели­кого птаха. Очі у птаха то блиснуть, то згаснуть. Мабуть, дрімає. Дем’янко зрадів: зна­чить, не пустельне це болото, є тут мешканці!

— Здрастуйте, дядьку! — звернувся Де­м’янко до птаха.

Той щось почав невдоволено буркотіти. Спочатку Дем’янко не міг второпати того бур­котіння, бо, знаєте, кожен птах, кожен звір по-своєму белькоче. Але ж у Дем’янка голова електронна, і він може навчитися першої-ліпшої мови. Йому варт лише уважно прислу­хатися — й він одразу почне розуміти не те що мову птаха чи якоїсь тварини, а навіть шелест листя на дереві.

Отож, затямивши буркотіння птаха, Де­м’янко гукнув уже пташиною мовою:

— Чуєте, дядьку!

Птах обурився.

— Який я тобі дядько? Я — вчений Сич.

— Шановний учений Сичу! — заволав Де­м’янко. Очі птаха в темряві швидко-швидко закліпали. — Допоможіть вибратися з боло­та! — Сич навіть не ворухнувся. — Чи чуєте? Виручіть з біди!!

— А ти хто такий?

— Я Дем’янко Дерев’янко.

— А звідкіля ти?

— З Непитайлівки.

— А куди прямуєш?

— До Палацу науки.

— Ну, так що тобі від мене треба?

— Допоможіть вибратися з болота!

— А чого ти сюди забрався?

— Та випадково. Я впав з “Ракети”.

— Ще й вигадує. З якої ракети?

— З річкової.

— Тьху! — розсердився учений Сич. — Вер­зеш дурниці! Краще не заважай мені, я не маю часу правити з тобою теревені. Можу тільки порадити: треба мати крила і треба навчитися літати.

Як не благав Дем’янко допомогти, Сич більше й пари з дзьоба не пустив. Натомість над Дем’янковим вухом задзижчала муха:

— Дз-з-з… Цить! Перестань докучати!

— Так я ж утоплюся в цьому болоті, — виправдувався Дем’янко.

— Хоч і втопишся — невелика біда. У Си­ча важливіші справи! Це кажу тобі я, муха Росяниця.

— Він же сидить і нічого не робить.

— Він думає! — джеркотіла муха. — Ду­має, думає!..

— Про що?

— Він думає про те, як нас, мух Росяниць, перетворити на слонів.

— Ха-ха-ха! — засміявся Дем’янко. — Оце так… Ха-ха-ха! А нащо це треба?

— Чого ти, дурню, смієшся? — пропищала муха, сіла на Дем’янків ніс і вже мацала його своїм хоботком. — Коли ми станемо сло­нами, уявляєш, які в нас будуть хоботи?!

Дем’янко знову розсміявся. Та так сильно, що його аж затіпало зо сміху і виштовхнуло з багнюки.

Все ще сміючись, він підповз до Сича і вхо­пився за купину, на якій той сидів. Купина була така трухлява, що враз розвалилася.

— Що ти робиш, зухвальцю? — просичав Сич, падаючи в болото. Він широко розкинув крила, та чомусь не знявся в повітря.

Тривожно задзижчали мухи:

— Що ти наробив?!

— Що накоїв!

— Що заподіяв!..

“Ти диви, яка кумедія, — подумав Дем’янко, — іншим він дає поради, а сам крильми й не ворухнув”.

І глузливо зареготав:

— Можу дати йому пораду: хай навчить­ся літати!

— Літати… літати… — бурчав Сич. — Об­важнів я, гладкий став, хіба не бачиш?

От уже халамидник, оцей Дем’янко! Сич, розпластавши крила, лежить у болоті, навко­ло заклопотано гудуть мухи, а він аж тря­сеться од сміху.

Нарешті Дем’янко вибрався на тверде.

— Спасибі, дядьку Сич! — гукнув.

— За таку мудру пораду — і тільки “спа­сибі”? — сердито обізвався з болота Сич.

— Та ні, я не за пораду!

— А за щ-що ж?

— За те, що навчили сміятися! Х-ха-ха!..

І, регочучи, Дем’янко подався геть.

Ішов він довгенько, не розбираючи дороги. Аж ось і сонце зійшло, настав погожий ра­нок. Защебетали пташки, засюрчали, засви­стіли, задеренчали. Шугають у небі, перестри­бують з гілки на гілку — все щось своє роб­лять, стараються: та хробачків собі визбирує, інша розучує пісеньку, а та он несе в дзьоби­ку галузочку — мабуть, гніздо ремонтує… Захопився птаством Дем’янко — роздивля­ється, слухає. От гарно бути птахом! їм і зем­ля належить, і небо!..

І тут наш маленький мандрівник почув тривожне щебетання. Пташки заметушили­ся: то вниз шугали, то знову злітали вгору. Зчинився такий лемент! На одній з гілок густого куща гойдалася Чубата Птиця.

— Що тут за гармидер? — спитав у неї Дем’янко.

— Біда-а… — пропищала Птиця. — Мій друг Кучерявий Канарок… Стривай, а це не ти сильце тут наставив? Геть, геть, не під­ходь!

Вся пташина зграя накинулася на Дем’янка — дзьобають його, сердито цвірінчать!

— Чи ви показилися? — вигукнув Дем’ян­ко, затуляючи обличчя руками. — Що я вам зробив?

— Він ще й питає! — запищала Чубата Птиця. — Ви, шкодливі хлопчиська, тільки те й знаєте, що ловити пташок та видирати гнізда.

— Та мені таке й на думку на спадало, — заперечив Дем’янко.

— А чого ж ти сюди припхався? Не по нашого Кучерявого Канарика?

— Та ні. Я йду своєю дорогою, коли чую — ви тут лементуєте. От я й завернув — може, думаю, в пригоді стану… Я птахів не ловлю.

— Це добре, хлопчику, — проспівала Чуба­та. — Тоді зарадь нашому горю: визволи Ку­черявого Канарика із сильця!.. Поглянь, як він мучиться…

Дем’янко підійшов до куща і одразу поба­чив прив’язану до гілки коноплину, на якій безпорадно бився Кучерявий Канарок.

Бідолаха жалібно попискував, коли Дем’янко розривав петлю, що міцно тримала його тоненькі лапки. А коли пурхнув на де­рево, то так радісно, так весело защебетав, що наш мандрівець аж усміхнувся.

— Ой, спасибі тобі, хлопчику, спасибі! — запищали пташки. — Ти справді добрий! А як же тебе звати?

— Дем’янко Дерев’янко.

— І куди ж це ти чимчикуєш? — поціка­вилася Чубата.

— Та далеко — аж до Палацу науки. Там, я чув, людиною можна стати… Але…

— Але що — стомився?

— Та ні, я з міцнющої деревини та ще й електронний — мене втома не бере. Але по­бачив, як ви, птахи, гарно живете, та й по­думав собі: чого мені теліпатися хтозна-ку­ди! Зроблюся і я птахом. Та й Сич радив…

— А я не раджу, — похитала голівкою Чу­бата.

— Чому?

— Бо людиною бути краще. Люди розум­ні… Людина і ходить і бігає, і літає, і їздить, і плаває, і пірнає. І все те робить краще за тварин, звірів, риб і птахів. А хто вміє так будувати, як людина! Вона все здужає. Бачу я, що й ти можеш стати людиною… Тільки для цього треба навчитися робити добро.

— А що воно таке, оте “добро”?

— Ну, ось ти порятував Кучерявого Канарика, — значить, зробив добро. Допомагай ін­шим — це й буде добро.

БАРАНОВЕ УРОЧИЩЕ

Розпрощався Дем’янко з птахами і помандру­вав далі. А йдучи, міркував над словами Пти­ці. Поминув луки, перейшов через ліс, а ска­зане Чубатою не виходило йому з голови.

За лісом — перелісок, а далі — густий ча­гарник. Усе навколо заросло терном — важко й продертися. Але Дем’янко все-таки проби­рався. Раптом до нього долинули дивні звуки. Дем’янко прислухався. Десь попереду щось хропло, сопіло, неначе ковальський міх.

Дем’янко Дерев’янко пришвидшив крок. Нарешті чагарник розступився, і він побачив сад. Яблуні, груші, вишні, сливи, абрикоси… Найрізноманітніші плодові дерева розбрели­ся по зеленому видолинку. Деякі повсихали, в багатьох стирчали сухі, вибілені дощами гілки. Поміж деревами розкошував бур’ян. Висока сердита кропива, колюче будяччя за­ступило стежки, а решту площі захопили сви­ріпа й молочай. Видно, давно тут не було господаря. Забули про цей сад люди.

Але хто ж ото хропе?

Придивився Дем’янко — а в бур’яні щось темніє. Сказати б якийсь окоренок, так ні, потроху ворушиться. І таких окоренків тут чимало.

“Ану погукаю, — думає Дем’янко, — може, хтось озоветься”.

— Агов! Чи с тут хто живий?

Ніхто не обізвався, тільки якесь зітхання долинуло з бур’янів. Тоді Дем’янко підійшов до окоренка, що лежав найближче. То був сонні їй хлопець. Увесь обснований павутинням, брудний, в старому потертому одязі. Дем’янко штовхнув хлопця в бік.

— Кого це принесло? — промимрив той невдоволено і навіть очей не розплющив.

— Це я, Дем’янко Дерев’янко!

Хлопець розплющив одне око:

— Хі! Що ж ти за один?

— Я електронний хлопчик, шукаю дороги до Палацу науки. Щоб справжньою людиною стати.

— Хі! — пропищав хлопець у бур’яні. — Нащо тобі тюпати кудись? Нема кращої нау­ки, як у нас!

— А що ви робите? — поцікавився Де­м’янко.

— Заощаджуємо час.

— Як же ви його заощаджуєте? — вигук­нув хлопчик. — Розкажи.

— Гаразд, я розкажу, — погодився незна­йомець. Другого ока він так і не розплю­щив. — Тільки ти ляж біля мене.

Дем’янко ліг поруч, горілиць. Сусід заплю­щив око і почав неквапно розповідати. Він та інші такі, як він, раніше вчилися у школі, але це їм набридло. Треба було і читати, і пи­сати, і задачі розв’язувати. А це ж так ма­рудно… І от якось забрели вони в цей сад та й розташувалися тут. Хоч дерева й старі, ро­дять не щедро, та їм вистачає. Вилежуйся в траві, бережи години, дні, не витрачай часу ні на яку тобі мотанину. А яблука й груші самі падають у рот, тільки хру­май. Удень пригрівав сонечко, вночі від землі струмує тепло. Качайся собі, а наука йде.

— А яка ж це наука? — поцікавився Дем’янко.

— Ми вчимося розрізняти плоди — які яблука, а які груші, сливи, абрикоси. Я вже зараз можу яблуко від груші відрізнити, он як! Та ще навчаємось…

Раптом здоровенне яблуко — чвок! — нахромилось Дем’янкові на ніс. Електронний хлопчик узяв його і подав своєму новому то­варишеві:

— Бери! Бо мені їсти не треба, я живлюся електрикою.

— Давай, — зрадів той і роззявив рота. Схрумавши, заплямкав:

— Смачна груша!

— І зовсім це не груша, — сказав Дем’янко.

— Груша чи яблуко — хіба не все одно? — обізвався хлопець і важко зітхнув: — Ех, як­би тут росли вареничні або хоч млинцеві де­рева…

— Які дерева? — перепитав Дем’янко.

— Ну, такі, щоб на них росли вареники з сиром, чи млинці, або хоча б пампушки. Ото було б здорово — лежиш собі під таким дере­вом, а з нього вареники падають, га?

Хлопець аж облизався. І Дем’янко вловив тихе зітхання, що прокотилося по всьому саду — мабуть, усі тут марили про вареничні гаї та млинцеві діброви.

— Я знаю, що хлібне дерево є, — сказав Дем’янко, — а про такі, як ти кажеш, не чув!

Хлопець знову зітхнув:

— Ет, що там те хлібне… Вареників хо­четься. У сметані…

— Ну, так подався б куди-небудь — невже не нагодують?

— Не хочеться йти, це раз. І потім ска­жуть — або вчися, або працюй, це два.

— Ну й що? — здивувався Дем’янко. — Навчишся!

— Ет, не розумієш ти нічого, — сонно бур­мотів хлопець. — На все треба витрачати час, а я хочу зберігати його. І ти теж… того… як його…

Співрозмовник засопів, захарчав і нарешті захропів.

Дем’янко лежав горілиць, над ним похиту­вався бур’ян, а високо на тлі блакитного неба зеленіло яблуневе віття. Було тихо й тепло, спокійно і хороше в усіх його електронних блоках і вузлах. Справді, куди йому тарганитись? Ще впіймають та спровадять назад у Непитайлівку… А тут лежи собі, зберігай час, а наука сама в голову зайде. От тільки не зовсім ясно, яка це наука…

Якось надвечір, коли сонце сховалося за дерева і в саду пролягли довгі тіні, тишу ско­лихнуло веселе бекання.

— Бе-е-е-е! Бе-е-е!

Дем’янко підвівся й побачив, як з густих заростей вийшов здоровенний Баран. Голова піднята гордовито, роги бубликом, пухка шуба уся в реп’яхах. Гарний Баран, хоч ку­ди! І позирає навсебіч, наче це його сад. Від баранового бекання попрокидалися ледарі, нечупари і замазури, що дрімали в бур’янах.

Дем’янко спитав у свого сусіда, що це за Баран і звідки він тут узявся.

— О, він ще раніше від нас облюбував це урочище. Тому воно й зветься Баранове, хіба ти не знав? — хлопець почухав потилицю і шморгнув носом.

Дем’янко з цікавістю дивився на Барана. Звичайно, електронному хлопчикові не важ­ко було втямити його бекання і мекання, бо, як відомо, вівці мають не такий уже й вели­кий запас звуків.

— Бе-е-ме, — зупинився Баран коло одного з ледацюг, і це означало: вставай, почнемо-о!

Той звівся, став рачки й трусонув своєю кошлатою гривою. Баран вирячив очі і, хит­нувшись уперед, як буцне хлопця по лобу! А той Барана. І пішло, і пішло — крешуть лобами, аж гуде! Ледарі лежать навколо, див­ляться, гагакають.

Баран буцався з хлопцями і все при­мовляв:

— Бе-ме — молодці, скоро зовсім збаранієте!..

“Але ж і міцні в них лоби, — думає Дем’ян­ко. — Баран б’є, наче довбнею. А їм хоч би що”.

Та під кінець рогатий баранисько зморив­ся, бекнув щось нерозбірливе і пішов попа­стись. А хлопці, весело мекаючи, почали сту­катись лобами один з одним. Аж гуло!

Отакі “культурні розваги” повторювались щодня. Дем’янко, ясна річ, участі у них не брав. Хлопчик він зовсім невеличкий — нащо йому буцатися з тим Бараниськом? У того ж роги он які — ударить, то й лінзи поб’ються, і транзистори в голові розсипляться…

ЧОГО ЗЛЯКАВСЯ БАРАН

Одного разу Дем’янко лежав горілиць, ви­стромивши свого носа з бур’яну. Лежав і роз­мірковував, чи й справді йому хороше жи­веться і що воно за наука в Барановому уро­чищі.

Коли це щось зненацька як дзьобне його по носі! Схопився, оглянувся навколо — ні­кого нема. “Дивина! Що б то могло бути?” — подумав Дем’янко і знову вклався у бур’ян. Почав пригадувати свою Непитайлівку… Ко­ли це знову — бу-бух! — у нього аж в голові задзвеніло, так хтось по лобі тріснув! Аж підскочив Дем’янко, — невже Баранисько? Повів своїми очима навколо — знову нікого! Жодна стеблинка не похитнеться. Але щось наче пурхнуло. Стоїть Дем’янко, роззираєть­ся. Раптом почувся тихесенький писк, погля­нув угору — на гілці похитується Чубата Птиця, надула воло — мабуть, хотіла втри­матися від сміху, та не змогла.

— Нарешті прочумався! — обізвалася во­на дзвінко. — Чого се ти барложишся в цьому саду?

— Я тут науки набираюсь, — поважно від­повів Дем’янко.

— Науки набираєшся? — похитала чубчи­ком Птиця. —Тю-тю, дурний! Та навіть гороб­чики знають, що, байдикуючи, нічого не на­вчишся. І ніколи людиною не станеш! Гай-гай, який ти нерозважливий… Ви ж тут усі, як баранці, скоро й мекати почнете.

— А Баран заохочує хлопців до спорту…

— Ех, немає на того Бараниська великих ножиць, щоб його остригти! — сказала смію­чися Птиця. — А ти мерщій утікай звідси, щоб і тебе не приборкала та огидна потвора…

— Яка потвора? — оглянувся навколо Дем’янко. — Я нічого такого не бачу.

— Поглянь на цих лежнів — то ж лінощі поваляли їх у бур’ян…

— Бідолашні хлопці…

— Бідолашні? — обурилася Чубата. — Са­мі винні!.. Тікай звідси, щоб і ти ледацюгою не став. Ледарство — гірше хвороби. Пропа­ща та людина, яка піддалася лінощам. Мер­щій забирайся звідси!

— А вони? — Дем’янко показав рукою на бур’яни. — Мені їх шкода.

Птиця повела дзьобиком, чи то озираючи зарослий травою сад, чи збираючись з дум­ками. А тоді наставила блискуче око на Дем’янка і пропищала:

— Спробуй утовкмачити їм. Розбуркай, і гайда в дорогу!

Дем’янко хотів ще спитати, де ростуть ва­реничні та млинцеві дерева, але Чубата зня­лася й полетіла.

Тоді він подивився на сад і здивувався: як він міг йому сподобатись? Дерева всихають, все позаростало бур’яном. Де ж тут і справді ота наука?..

Почав розбуркувати хлопців — штурхав їх під боки, тряс за плечі. Але ті й не ворухну­лися. Міцно обснували їх лінощі.

Бачить Дем’янко, що діла не буде, дай, ду­має, бодай одного врятую від лінощів! І почав штурхати того, що з ним найперше познайо­мився.

— Вставай, Лежню!

Той розплющив одне око, хотів розсерди­тись, але так уже розледачів, що й сердитись лінувався, сказано — лежень.

— Що таке? — знехотя обізвався до Дем’янка. — Чого тебе судомить?

— Тікаймо з цього саду! Бо тут така нау­ка, що скоро замекаєш! Бараном станеш!

Лежень продер очі, сів.

— А ти, мабуть, правду кажеш… А куди ж ми гайнемо?

— До Палацу справжньої науки!

— А нехай йому грець! Не хочу.

— А що ти хочеш — щоб у тебе справді баранячі роги виросли? — залякував хлопця Дем’янко.

Лежень довгенько мовчав. Мабуть, ще він не зовсім був пропащий, бо, подумавши, сказав:

— Ну, гаразд, ходімо.

Дем’янко Дерев’янко так зрадів, що ви­стрибом кинувся із бур’яну. Вибіг за сад, оглянувся, а Лежень ледве суне.

— Хутчій, хутчій, друже!

— Ой, не можу, одвик ходити… — запхи­кав Лежень. — Щось мене тримає за ноги, ох, і важкі…

І він почав стогнати, схлипувати і ойкати.

Дем’янко аж присів від несподіванки. Здо­гадався: то потвора хапає Лежня, не пускає із бур’янів.

— Ну, підбіжи хоч трохи! — благав він. — Сховаємось у лісі.

— Не можу я, Дем’янку…

І ледве переставляє ноги.

— Та відкинь ти її, цю огидну потвору! — гукнув Дем’янко.

— Кого? — не второпав Лежень.

— Та ж Лінощі!

— Ой, не здолаю… — зітхнув хлопець і по­чвалав назад.

Що ж робити? Тяжко зітхнувши, Дем’янко почовгав за Лежнем назад — не кидати ж товариша в біді!

Цілий день і цілу ніч метикував наш елек­тронний хлопчик, що його втнути, щоб ці ледарі не зовсім збараніли… І надумав про­гнати рогатого!

Як тільки забекав і продерся крізь кущі Баран, Дем’янко пішов йому навстріч.

— Бе-е-е, хіба ти встоїш проти мене? — Баран уперся передніми ногами і нагнув го­лову. Хотів уже буцатись із Дем’янком.

— Та ні, я ножиці шукаю, — сказав Де­м’янко.

— Ме-ме-ні вони ні до чого, — замекав Ба­ран зовсім іншим голосом. Видно, боявся но­жиць.

— А вони ж такі гострі та великі! — лякав Дем’янко. — Самі стрижуть.

— Що ж ме-ме-ні ро-би-ти? — почав проситися Баран.

— Можу порадити, — стиха сказав Дем’ян­ко, — тільки по секрету.

Баран підставив йому вухо, і Дем’янко по­чав шепотіти свої поради. Що там він казав— хто його знає, але незабаром усівся верхи на Барана, взявся за міцні закручені роги і — чкурнув із саду. Лише бур’ян зашелестів та кущі захиталися. Ну, звичайно, Дем’янко настрахав рогатого, щоб той більше не потикав­ся до лежнів. А що ж їм тоді залишиться ро­бити, як не розійтися по домівках?

Довго їхав на Баранові Дем’янко, аж поки перед ними не сяйнули чиїсь очі. Баран наля­кано сахнувся убік, в гущавину. А верхівець зачепився за гілляку •— та беркиць під кущ, аж ноги задер! Схопився — а Барана й сліду нема. Тоді Дем’янко обтрусив свого костюм­чика, вийшов на стежку та й подався нав­мання.

МУХА ТЕЖ ДЕЩО МОЖЕ…

Іде Дем’янко лісом, роздивляється. У лісі так хороше! Сонце сіється крізь віття. Тиша. Ли­ше коли-не-коли щось шелесне в гущавині. Іде і не знає, яка на нього чигає халепа. Та ось де не взялася муха — дзижчить, круж­ляє над головою. Сіла на кінчик Дем’янкового носа, заджеркотіла:

— Це ти, Дем’янку? А я дивлюсь, ду­маю — він чи не він? Куди ж це ти мандру­єш, голубе?

То була муха Росяниця. Дем’янко розповів їй про все. Признався, що заблукав у лісі.

— Ох, ж-жаль тебе, ж-жаль!.. — джерко­тіла муха. — Ніхто тобі не допомож-же, крім мене. Хоча через тебе наш мудрий Сич ще й досі борсається в болоті, але я тобі допомож-жу. Аяк-ж-же!.. Я тобі покаж-жу сте-ж-жку до твого Палацу науки. Іди туди, куди я леті­тиму.

Послухався її Дем’янко. Хіба ж він знав, що вона така підступна?..

Росяниця знялася з його носа й полетіла. Куди вона завертала — туди завертав і Дем’янко. Нарешті вивела-таки на стежку. Дем’янко вихвицом побіг по тій стежці…

Раптом зачепився ногами за якийсь мотуз і впав. Схопився, сіпнувся і потрапив у силь­це. Чим більше борсався, тим дужче стягу­вало його мотузяччя. Попався наш електрон­ний хлопчик у хитро сплетену сітку, мов комаха в павутиння. Певно, якісь мисливці розставили…

— Що, піймався?! — загула муха Росяни­ця. — Так тобі й треба!

В’їдлива муха літала навколо Дем’янкової голови та все кепкувала з нього. Пробувала навіть кусати.

— Отут і набирайся науки! Діз-з-наєшся, де раки з-зимують!

Певне, ця злощасна муха не знала, що най­краще сміється той, хто сміється останній. Тут налетіла Чубата Птиця і склюнула підступну джеркотуху. Дем’янко засміявся з радості. Потім розповів Птиці про свою пригоду.

— Не журися, хлопчику, — сказала Чуба­та, — ми тобі допоможемо.

Та як защебетала, як почала скликати сво­їх друзів! Шугнули вони вниз — аж вітер знявся! Маленькі в них дзьобики, але пташки так дружно взялися за діло, що не встиг Де­м’янко й оглянутися, як мотузяччя уже було посічено, пошматовано. Вхопили пташки по жмутку волоконець та й полетіли. А Дем’янкові аж не вірилось, що зараз він може йти куди захоче.

— Дякую тобі, люба Пташечко! — гукнув він до своєї рятівниці…

— Іди, та більше не попадайся в сіті! — пропищала Птиця. — Набирайся розуму, роби добро — і ти станеш людиною.

Чубата Птиця полетіла, а Дем’янко скоком-боком, скоком-боком подався в ліс. Раптом зупинився, постояв-постояв і… почав проби­ратися до Баранового урочища. Довгенько йшов, а таки втрапив. Підійшов до Лежня і почав його розбуркувати. Хотілося зробити добро. Ледве прочумався Лежень.

— Та? Що?

— Потім розкажу. Гайда!

І Дем’янко силоміць потяг Лежня з бур’я­ну — щоб не встигли вчепитися Лінощі.

У ЛІСОВИЧАХ

Довгенько йшли нетрями. Лежень ледве плен­тався. Не звик він до таких мандрівок. Та й зголоднів дуже. У лісі траплялися кислиці, але він кривився від них, плював. Хотів чогось смачнішого — вареників у сметані, пампушок з часником, ковбаси та чимало іншої смакоти. А як йому міг зарадити Де­м’янко?

На другий день Лежень почав невдоволено бурчати, нарікати на Дем’янка. Мовляв, ко­ли б не Дем’янко, то він вилежувався б оце в бур’яні, хрумав груші та яблука і горя не знав.

— Лежиш собі чи качаєшся, — просторіку­вав він, — живіт повний, сонце пригріває — от щастя!..

— Мудрі слова! — обізвався хтось із гуща­вини.

Дем’янко Дерев’янко подивився навколо і побачив між кущами якогось рудого хвоста­того звіра. Його круглі очиці блищали, мов два гудзички.

— Любі мої хлопчики! — швидко загово­рив звір. — Чую — ви так розумно балакає­те… Дуже… дуже радий познайомитися з ва­ми. Я — Лис Микита. Живу тут, поблизу. Лисовичі — мій замок, може, чули.

Хлопці розповіли Микиті про себе, про свої пригоди. Сказали й про те, що Лежень дуже зголоднів. Микита співчутливо зітхав. О, він добре знає, що то є голод, і охоче зарадить справі.

— Допоможіть, будьте ласкаві, — благав Лежень, — у мене аж судомить у животі.

— Не хвилюйся, — промовив Лис Мики­та, — виручу. — Ось покажу тобі стежку в одне місце. Там ти досхочу наїсися і ще й на дорогу запасешся. А Дем’янко тим часом по­буде в моєму замку. Як друг, як дорогий гість.

— Згода! — вигукнув Лежень.

Дем’янко заперечив:

— А я не згоден. Ніколи мені гостювати, я поспішаю до Палацу науки.

— Гай-гай, Дем’яночку! — похитав голо­вою Лис Микита. — Який-бо ти незгідливий, не хочеш заради свого друга навіть погостю­вати. Він набере харчів, повернеться, та й пі­дете собі далі.

— Та зайди, — наполягав Лежень, — і по­чекай, поки я вернусь!

— А я не хочу!

— Ні, підеш.

— Ба ні, не піду.

Отак сперечаючись, вони непомітно ді­йшли до Микитиного замку — великої, добре замаскованої нори. З неї визирала огрядна Лисиця.

— Та що з ним панькатись? — обурився Лежень. — Хапайте його!

Лис ухопив дерев’яного хлопчика за попе­рек і поволік до нори. Дем’янко пручався, але вирватись не зміг. Хоч йому й не боліло, та він з жахом відчув, як Лисові зуби вгрузли в його дерев’яне тіло.

У просторій норі Лис випустив Дем’янка і сказав, облизуючись:

— Твоє щастя, що ти дерев’яний…

— Ой, яка гарна лялька! — застрибали малі лисенята — Мицько й Міна. Поважна Л,исиця погордливо дивилася на Дем’янка й нічого не казала.

— Ну, бавтеся тут, я незабаром поверну­ся, — сказав Микита, по-змовницьки підморг­нувши господині, і шаснув мерщій із нори надвір.

Дем’янко побачив через вихід, як Микита привітно махнув хвостом перед Лежнем і по­вів його на стежку. Незабаром обоє зникли в гущавині.

Сів Дем’янко та й зажурився. Бач, який друг із цього Лежня. Зрадив! Оддав на пота­лу гостромордому Лисові. Хоча б уже швид­ше там наївся та й повертався.

Лис Микита причвалав сам — радий та веселий.

— Ну як, Дем’яночку, гарно в нас? О, та ти, я бачу, засумував. Чого б то?

А тим часом господиня питала в чоловіка:

— А де це ти таку гарну ляльку здибав?

— Та йду собі, коли чую — гомонять. При­слухаюся, аж воно оцей Дем’янко і Лежень. Дем’янко, думаю, стане нам у пригоді! Він, я чував, розумний, кмітливий. Та що там казати, отакі, як Дем’янко Дерев’янко, на­віть у лісі потрібні. Правда, друже? Та ти не бійся, ну, трохи допоможеш Мицюні й Міні готувати домашні завдання. Вони здібні діти…

— Не те, що дурні вовченята! — докинула своє Лисиця.

— Еге, мудрі голови! — вів далі Лис, по­гладжуючи лапою своїх лисенят. — Але ми з мамою вже втомилися виконувати за них домашні завдання і бігати сваритися з учите­лями. Та й задачі пішли якісь дуже складні. А наші дітки — це таки наші дітки, і кожна лісова тварина мусить знати, що вони тала­новиті!

— Уже ж не такі, як ті бовдури — ведме­жата, — знову подала голос Лисиця.

— Нумо, до діла! — гукнув господар. — Ану, Мицюню, де твої зошити?

І став Дем’янко навчати лисенят. Він рані­ше й сам не знав, що здатний розв’язувати всякі там задачі.

— Ну, от бачиш, — втішався Лис Мики­та, — хіба в нас гірше, як у якомусь там Па­лаці науки?

А стара Лисиця звелась на задні лапи, за­копилила губу і, недбало поклавши хвоста на ліву передню лапу, поважно подибала до школи. Там вона всім задала перцю — і ди­ректорові, і вчителям. “Мої лисенята здібні діти! — репетувала вона. — Я не допущу, щоб їх кривдили!”

Після цього Мицько й Міна стали прино­сити самі п’ятірки. Всі тішились, невесело було тільки Дем’янкові.

Тим часом у лісі по всіх усюдах линула слава про Лисових дітей. Вони, мовляв, хоч і пустотливі, але такі здібні, такі талановиті, що й годі казати. Учитель — бородатий Цап — аж мекає від задоволення, хвалить не нахвалиться. Усі пророкують лисенятам ве­лике майбутнє. Мицько навіть почав надси­лати до “Лісової газети” вірші. Один з них таки видрукували. Назвали його “Привіт курям!”

Любі кури, миле браття!

Як ви поживаєте?

Чом до нас хоч на часину

Ви не завітаєте?

Тато люблять вас і мама.

Хто ж вам на заваді?

Просимо, хутчій приходьте,

Будемо вам раді!

І жодний звір, жодна птиця не знали, що вірша склав Дем’янко Дерев’янко і що його змусив до того Лис Микита. А вірш цей по­любився багатьом звірам. Вовки співали його хором на узліссі. Вони теж хотіли подружи­тися з курми.

Дні йшли за днями, а Лежень не повертався. Одного разу Дем’янко випадково почув, як Лисиця спитала свого чоловіка:

— А що ми робитимемо, коли той Лежень прийде?..

— Не журися, люба, — заспокоїв її Мики­та. — Дем’янкові доведеться довго ждати. Знаєш, куди я одвів того Лежня? Він знов у Барановому урочищі!

Обоє захихикали. А Дем’янко ледве на ногах устояв, дізнавшись про таку підступ­ність. Проте нічого не сказав. Він усе грався з лисенятами, а сам думав, як його вирватися з оцього лисячого “замку”.

ЯК ДЕМ’ЯНКО ПЕРЕХИТРИВ ЛИСА

Та як втечеш, коли хитрий Лис не спускає з нього ока, не дозволяє виходити з дому? “А чого ти там не бачив, — казав він, крутя­чи пухнастим хвостом. — Звірі на тобі одежу пошматують і скалічити можуть… Гуляти в лісі — то небезпечна річ, ой-ой, яка небез­печна! ”

Тільки тоді, коли треба було зарядити со­нячну батарею, Лис виводив Дем’янка на лісову галявину.

Коли Лиса не було вдома, то Дем’янка сте­регла Лисиця. Що його робити?

Думав-думав Дем’янко та й надумав. Він почав Мицька вихваляти:

— От уже здібна дитина! Особливо по арифметиці він добре тямить…

— А так, — озвався вдоволений Микита. — Він у мене на ферму як прибіжить, то так уже курочок лічить, що аж пір’я летить!

— Еге, це в нього виходить, — кивнув Дем’янко. — Але чи зуміє він порахувати всі дерева в лісі?

— Авжеж, зуміє! — обізвалася Лисиця. — Він же не те, що сірі вовченята!

— Я думаю, — поважно сказав Лис, — що коли ти допоможеш, то полічить.

— А навіщо їх лічити? — запхикав Мицько.

— Чи бач, він ще питає! — обурився бать­ко Лис. — Ти знаєш, дурню, яка слава про тебе піде між звірами? Та й те сказати, — якщо всі дерева полічиш, значить, у цьому лісі господарями будемо ми.

— Авжеж, авжеж, — заскавуліла Лисиця. Та жвава така зробилася — писок задерла вгору, хвоста наструнчила. — Тоді поганим вовчиськам зась до нашого лісу!

— Та я й ведмедям не потуратиму, — хра­брував Лис. — А то швендяють та тільки кущі ламають. Хай тут привільно живеться тій зві­рині, яка за це м’ясцем віддячуватиме. От хоча б зайчики…

— Нехай і кролики живуть тут, — додала Лисиця. — Якщо ми від них одцураємось, то хто ж подбає про бідолашних?

— Авжеж, авжеж. Я піду до самого Лева і таки доб’юся, щоб у мене в лісі жили тільки звірі, що пасуться й нагулюють м’ясо.

— Кроликів! Курочок! — затанцювали Мицько й Міна.

Ох, розпалився ж апетит у цього виводка! Дем’янко слухав, слухав та й одвернувся до стіни, щоб не помітили, як його душить сміх.

— Ну, добре, — нарешті отямився Лис, поклав лапу на Дем’янкове плече. — Ніколи, кажуть, не відкладай на завтра того, що мож­на зробити сьогодні.

— І я такої гадки! — весело сказав Дем’янко, маючи на думці, звичайно, своє.

— Отож ідіть і розпочинайте!

А Дем’янкові цього й треба було. Ось він з Мицьком вибрався з нори в ліс. Мицько за­дер мордочку, понюхав повітря.

Потім почав нюхати землю.

— Тут пройшла куріпочка. Оце запах!..

Дем’янко відразу змикитив:

— То біжи по сліду, а я тут почекаю.

А сам думає: “Хай тільки побіжить, то бачитиме він мене, як свої вуха”. Мицько сіпнувся бігти, але зупинився.

— Еге, батько наказував, щоб я не зали­шав тебе самого… Бо тоді й шерсть на мені обскубе.

— Ну, гаразд, розумнику,—сказав Дем’ян­ко.— Тоді давай починати. Лічи!

Молодий Лис заметляв хвостом. Подивився на дерева, забубонів:

— Один, двоє, троє, вісім, дванадцять…

Бачте, Мицько вмів добре рахувати тільки до трьох. Дем’янко зупинив його:

— Еге, так діла не буде. Починай нано­во.

Та скільки не починав бідолаха, виходило одне й те ж: “Один, два, три, вісім…”

Отак вони рахували, коли це щось зашеле­стіло, і на стежку виповзла старезна-престарезна Черепаха. Вона ледве переставляла свої криві ноги.

— Ждорові були, хлопчі-молодчі, — прошамкотіла вона. — Штара вже я штала, жбилашя ж дороги…

— А куди це ви плентаєтесь? — єхидно спитав Мицько.

— Я шукаю влашника цього лішу.

— Це наш ліс! — прогарчав Мицько. — Моєму батькові він належить! А палац наш — у Лисовичах.

— Я нешу йому термінові повідомлення. Покажи, шинашу, дорогу в Лишовичі.

Мицько запитливо глянув на Дем’янка. Той кивнув:

— Звичайно, треба провести! У неї, певно, якісь важливі повідомлення. Ти йди, а я поч­ну сам рахувати. Тільки швидше вертайся!

— Гаразд. Я швидко, — сказав Мицько. — Ходімо, стара!

І вони рушили.

Подивився Дем’янко, як повільно сунеться Черепаха, і аж засміявся: так вони й до ве­чора не допхаються!

Десь за годину Черепаха й Мицько зайшли за калиновий кущ, а до нього можна було палицею докинути. Дем’янко перечекав ще трохи, а тоді як дременув — тільки листя залопотіло.

Тепер він був на волі.

ДЕМ’ЯНКО У ВЕДМЕДЯ НЕЇЖМЕДА

Довго біг Дем’янко лісом. Височенні гіллясті дерева обступали нашого дерев’яного хлопчи­ну суцільною стіною. Здавалося, що цій стіні кінця-краю не буде — вона йшла разом з ним.

Продирався Дем’янко крізь гущавину і думав свою думу. Як-то йому хочеться стати людиною! Птиця говорила, що для цього тре­ба завжди робити добро.

А він, коли жив у Лисовичах, чи ж робив добро? Ну, виконував за Мицька домашні завдання, писав за нього вірші… Малого лиса стали вважати у лісовій школі за кращого учня. Добре це чи ні? Так і не вирішив цього Дем’янко.

Продираючись крізь гущавину, обминаючи вкриті мохом скелі, мугикав пісеньку.

Коли це хтось як ревне з гіллястого бука:

— Та що воно за проява тут вештається, ще й виспівує? Я ось ніяк меду не добуду, а йому, бач, весело!

Дем’янко замовк, скерував свої очі-лінзи угору й побачив серед гілля вуйка Ведмедя. Досі він не знав, що такі великі звірі можуть здиратися високо на дерева. Вуйко намагався залізти лапою в дупло, з якого долинав ло­скітливий, такий приємний аромат меду. А неподалік дзижчала бджола.

— Дар-ремна спр-рава… — жебоніла во­на. — Марно тратите ч-час, вуйку, хіба ж така лапища пролізе?

— То чого ж ви наносили меду в таке вузь­ке дупло?

— Бо баг-гато лас-сих до наш-шого меду, — прогула бджола.

Ведмедеві, мабуть, не дуже припала до ду­ші така відповідь, бо він невдоволено чмих­нув. А потім муркнув:

— А ну, Бджолівно, подивися, хто отам під деревом щойно виспівував…

— А ви злазьте, вуйку, то самі й побачите.

— Бач, яка… — бубонів Ведмідь. — Ну, добре вже, злізу… Бо ж хоч і близько лікоть, та не вкусиш…

Спускатися з дерева Ведмедеві було нелег­ко. Він обережно перебирав лапами і все по­зирав униз. Нарешті став на землю — спочат­ку двома задніми, а потів уже всіма чотирма лапами. Гучно зітхнув, а вздрівши Дем’янка, облизався.

— Ну, то хто ж ти такий? — спитав, як у трубу загув.

— Я — Дем’янко Дерев’янко, електронний хлопчик, — відповів Дем’янко.

— А про бджіл ти що-небудь знаєш?

— Я не вчив. Але я б охоче взявся.

— А “Порадник пасічника” утнеш? — з надією спитав вуйко.

— Я все можу вивчити, — хвалькувато ви­гукнув Дем’янко. — Один раз прочитаю — і знатиму напам’ять!

— Та тут таке діло… — статечно провадив вуйко. — Тільки ж ти, той, не здумай тікати. Бо ми, ведмеді, знаєш, які прудкі? А лапа в мене важка… Еге, так я й кажу —от добре, що ти нагодився, Іванку!

— Це не Йванко, а Дем’янко, — поправила бджола.

— А ти не дзижчи, — огризнувся вуйко, — сам знаю. Так от, Степанку…

Бджолівна одразу ж перебила:

— Це не Степанко, а…

— Та чого ти прискіпуєшся? Наче не одна­ково — Іванко чи Степанко… Він у мене діло­водом буде!

— А які ж він вестиме діла?

— Ого… діла буде багато. Треба взяти на облік усі рої, усі вулики…

— А це з якої речі? — здивувалась Бджолівна.

— А з такої, що я пасічником стану! Увесь наш рід Неїжмедів — природжені пасічники. І я давно мрію доглядати вас, бджіл, обороня­ти від шершнів, ос і таке інше. А ви за те віддячуватимете мені медком. Тоді вже не доведеться здиратися на дерева та пазурі собі ламати. Носитимете в мою барлогу.

Бджолівна продзижчала щось нерозбірли­ве, а вуйко повернувся до Дем’янка:

— Так-от, хлопче, як тебе… Данилко, чи що, зараз ходімо до мене та й приступимо. А коли я стану пасічником — і тебе медом почастую.

— А мені не треба, — сказав Дем’янко, ледве встигаючи за вуйком. — Я меду не вживаю.

— Не вживаєш меду?! — Вуйко так зди­вувався, що зупинився і став як укопаний. — Дивак! Та чи є на світі щось смачніше за мед? Мій давній предок так був об’ївся меду, що занедужав. З тих пір нас і прозвали — Неїжмедами. А як його не їсти, коли він та­кий солодкий!

— Та я зовсім нічого не їм, — сказав Де­м’янко. — Я електронний, дерев’яний.

— Ага, ну, це ще краще, — кивнув вуйко, начебто щось тямив у тій електроніці, і ру­шив стежкою.

Дем’янко йшов слідом, а бджола летіла зигзагами, інколи сідаючи на вершечки кущів.

— Так-от, Бджолівно, — розважливо гово­рив Ведмідь, — незабаром працюватимемо разом. Складу іспит, одержу свідоцтво та й стану пасічником… Ех, мені мед навіть у зи­мову сплячку сниться. Ми, ведмеді, дуже цінуємо мед. Якби ти знала, який він запаш­ний та цілющий!

— А ми трохи знаємо про мед, — ущипли­во сказала бджола. — Відомо нам і те, що ви до нього ласі.

— А ласі, — погодився вуйко. — Ех, коли б швидше стати господарем усіх пасік! А тобі хіба не радісно, що у вас буде такий пасіч­ник, як я? Побалакай, прошу тебе, з оцим… як його… хлопчиком, щоб він постарався.

— Аякже, поговорю, щоб він постарав­ся, — згодилася бджола.

І тут, сівши на Дем’янкового носа, тихень­ко звернулася до електронного хлопчика:

— Ми всі чули, що ти, Дем’янку, прагнеш робити добро, от і стань у пригоді нам, бджо­лам. Вуйко надумав стати пасічником і хоче, щоб ти допоміг йому…

— А чого ж, це можна, — погодився Дем’янко.

— Ти тільки так допоможи йому, щоб він на іспитах провалився, щоб не склав!

Дем’янко заперечив:

— Е, ні, я хлопчик правдивий, я так не можу!

— Ну, подумай, Дем’янку, який з Ведмедя пасічник? Він же усі вулики, усі гнізда ро­зорить!

— Я йому поясню, що цього робити не слід, — сказав Дем’янко.

— “Поясню”… Так він тебе й послухає!.. Ну, Дем’яночку…

— Ні, ні, Бджолівно, не просіть мене бре­хати…

Сумно задзижчала бджола:

— Ой, леле!.. Дурненький ти ще, Дем’янку… Ну, гаразд, я сама поговорю з вуйком…

Довгенько дзижчала бджола ведмедеві на вухо, все давала пораду. Бурий зрадів:

— Купатимусь у меду!

А бджола вела далі:

— Якщо хочете одержати свідоцтво пасіч­ника, то не забудьте ж того, що я казала. Цей Дем’янко хороший, розумний хлопчик, але дивна звичка говорити все навпаки може збити хоч кого з пантелику.

— Тільки не мене! — ревнув Ведмідь. — Це я твердо запам’ятаю: раз він навпаки, то і я буду навпаки, і вийде те, що треба!

Бджолівна чемненько попрощалася з ним та й полетіла до своєї трудової бджолиної сім’ї, а Неїжмед повів Дем’янка до теплої берлоги, де в нього був просторий кабінет.

Засадивши електронного хлопця за вели­чезний дубовий окоренок, вуйко загадав про­читати “Порадник пасічника” й написати контрольну роботу — йому, бачте, треба було відіслати її на заочні курси пасічників. А сам посадив свою Ведмедиху на багажник ста­ренького велосипеда та й поїхав у гості до борсуків. По тому, як вправно рулював Не­їжмед по стежці поміж деревами, видно було, що він не вперше тримає велосипед у ла­пах, — мабуть, їздив колись на цирковій арені.

Дем’янко попрацював старанно, написав про велику користь бджільництва для сіль­ського господарства, про розведення та утри­мання бджіл, розповів про медоносні лісові дерева та кущі. Гарну контрольну написав!

Наступного дня Неїжмед переглянув Дем’янкову роботу і дуже зрадів — аж лапу об лапу потер.

— Добре! Молодець. Трохи тільки підправ­лю та й відішлю.

Кілька днів “підправляв”, і все переробив навпаки. Дем’янко написав, що користь від бджільництва велика, вуйко закреслив і по­ставив — мала; Дем’янко написав, що необ­хідно піклуватися про корм для бджіл, Вуй­ко переінакшив по-своєму: нічого цього не треба — бджоли такі пронирливі, що самі знайдуть корм. А прочитавши, що необхід­но залишати у вулику мед на зиму, вуйко аж розсердився. Ще чого захотіли! Нехай собі сплять цілу зиму, як це роблять усі чесні Ведмеді, та лапу смокчуть, а не переводять мед. І отак усю контрольну переінакшив: де було “так” — поставив “ні” і навпаки.

Підкликав до себе Дем’янка і поважно за­говорив :

— Посвідчення, певно, скоро пришлють, так що ти той… виріж на блясі моє ім’я — “Неїжмед”. Приб’ємо при вході. Щоб так, як в осла Буридановича.

Хоч Дем’янко й не знав, як там у того осла, бо й не чув про нього, але зробив з бляшанки з-під консервів пластинку і почав на ній ви­різувати літери…

Минуло кілька тижнів, і нарешті молоденька Черепаха, мабуть, родичка тієї старої, що чимчикувала до Лисовичів, принесла вуйкові пакет. Сонце вже сховалося за високою го­рою, ліс облягли сизі тіні, а в небі жевріла хмара. Узявши того пакета в лапи, вуйко аж затанцював. Та коли роздер і почав читати — радісного настрою як не було, наче корова язиком злизала. У невеличкому папірці гово­рилося, що Неїжмед — нічого не тямить у бджільництві і до пасіки його не можна під­пускати й близько!

Ведмідь розлютився, зіжмакав папірця й вишкірився на Дем’янка:

— Отак ти мені допоміг?! Ах ти, халамид­нику! Та я тебе за-р-раз потрощу!

Дем’янко позадкував до виходу, виправ­дуючись, що він не винуватий, що він старав­ся… Та Неїжмед не хотів і слухати, кинувся за Дем’янком, наздогнав його за порогом та як замахнеться лапою! На щастя, Дем’янко відскочив убік, і тяжка ведмежа лапа уда­рилася об гострий пеньок, що стирчав тут із землі. Від болю Неїжмед заревів, закрутився на місці, пхаючи в пащу забиту лапу. Виско­чила Ведмедиха, за нею Ведмежата — що там зчинилося!

— Хуліган! Бандит! — ревіла ведмедиха, а малі наздогнали Дем’янка, учепилися — те лапами, те зубами — та й давай тягнути його назад. Бідолашний Дем’янко ледве випру­чався.

Тим часом, похукавши та посмоктавши лапу, Неїжмед знову кинувся за Дем’янком. Ось він уже майже наздоганяв утікача.

— Ага, попався, навпакикало!.. — ревнув Неїжмед, націлившись стрибнути просто на Дем’янка. А тому й тікати нікуди — перед ним темніє урвище, присів, припав до землі над самісіньким краєм яруги. Ведмідь з роз­гону перелетів через нього і, хапаючи лапами повітря, мелькнув униз. А урвище — глибо­ке, поросле чагарником, усіяне камінням, десь там унизу шуміла річечка. Навіть важ­ко було збагнути, де скінчив свій політ вуйко. Урвище ніби ковтнуло ведмедя.

Дем’янко підвівся і помалу почвалав у глиб лісу. Його не залишала думка, чим же він завинив перед вуйком? Зробив йому добро, а, бач, яка відплата…

Задумався Дем’янко і не помітив, що за ним гналася Ведмедиха. Уздрів, коли та ви­гулькнула з сусідніх кущів. Дем’янко навті­кача, Ведмедиха за ним.

“Куди бігти — знову до урвища? — пуль­сували електрони в Дем’янковій голові. — Е, ні, вдруге номер не пройде”. І почав види­ратися на сосну. Мабуть, щось сталося з його електронною пам’яттю, бо він забув, що Вед­меді також лазять по деревах…

— Отепер ти в моїх пазурах! — ревнула Ведмедиха й собі подерлася по сосні.

Дем’янко ліз вище, вище, а вона за ним — от-от наздожене… Відстань між ними скоро­чується, вже не більше метра… І тут Дем’ян­ко дістався до першої товстої гілляки — це був порятунок. Легенький, він побіг по ній далі й далі від стовбура. Коли це гілка під ним задрижала, Дем’янко оглянувся — Неїжмедиха суне за ним! Дем’янко скік на гілку сусідньої сосни! Майже тієї миті та, на якій він щойно був, одчахнудася і… Неїжмедиха шугнула вниз, як мішок з глиною.

Дем’янко поглянув — Ведмедиха лежала, постогнуючи та проклинаючи “шкодливого халамидника”. Звичайно, йому було жаль Неїжмедихи, але хіба ж він винен? І чого це він “шкодливий”? Що рятувався од нападу? Здається, й не дурні звірі Ведмеді, а бач — несправедливі…

Дем’янко зліз із сосни та й подався від Неїжмедової берлоги.

В лісі — це вам не в місті, де асфальтовані вулиці та ще й з назвами. Тут на кожному кроці — то кущ, то густа орішина перепиняє тобі шлях, не кажучи вже про величезні буки або високі модрини. Енергії он скільки треба витрачати! І Дем’янко відчув, що непогано приберегти її до ранку, коли зійде сонце й можна буде зарядити сонячні батареї. При­мостився під розлогим кущем калини і змен­шив споживання струму.

ЩЕ ОДНА ХАЛЕПА

Уранці, коли сонячні промені визолотили го­ри, пронизали ліс, Дем’янко весело схопився, промив росою свої лінзи і пішов далі, муги­каючи щось собі під ніс.

Та ось раптом почув якийсь гомін і став наче вкопаний: він знов опинився біля тих сосен, де вчора впала Ведмедиха. Видно, за­блукав звечора між деревами.

Але що тут відбувається? Стоять два вухаті молоді зайці з пов’язками на лапах, начебто на варті, біля Неїжмедихи порається Борсук у білому халаті й чепчику — швидка допо­мога. Тут же товчуться Ведмежата. Уздрівши Дем’янка, вони закричали в один голос:

— Осьдечки він! Ловіть його, держіть!

Зайченки вмить стрибнули до Дем’янка.

— Я ні в чому не винен, — сказав Дем’янко.

— Ходімо з нами! Там розберемося. По всьому лісу тебе розшукують.

— Це якесь непорозуміння… — почав Дем’янко, та йому не дали договорити.

— Не прикидайся дурником! — гукнув Зайченко. — Скалічив обох Неїжмедів та ще й виправдується…

— Ходім, ходім, там розберемося.

Що було робити Дем’янкові? Зайченки ду­же прудкі — від них не втечеш. Пішов, сердега.

Десь так у полудень дочимчикували вони до великої галявини, на якій стояв дерев’я­ний будинок, оздоблений різьбою. Дашок ган­ку підтримували чотири красиво обточені сос­нові стоячки. Тут же, праворуч і ліворуч — високі копиці запашного сіна і біля кожної криниця, повна води.

— Ти диви — цілі… — тихо сказав один Зайченко.

— Еге, він таки не їсть, — обізвався другий.

На дверях будинку сяяла золотом пластин­ка з консервної бляшанки. А на ній напис:

БУРИДАНОВИЧ

Приймає завтра

Старший Зайченко прочинив двері, зазир­нув і поспитав:

— Можна сьогодні?

— Ну, чого тобі? — почулося зсередини.

— Побачили, спіймали, привели!

— Що-що?

— Хулігана, кажу, привели, спіймали, по­бачили!

— А-а… Давайте його сюди.

Зайченки пропустили Дем’янка всередину.

За високим товстелезним окоренком сидів, підперши морду коліньми передніх ніг, худю­щий Осел. Морда йому видовжилась, наче товкачка, одяг звисав, лопатки випирали, та навіть копита покришились. Великі очі сумо­вито дивилися на відвідувачів.

— Ось якого ми злочинця спіймали! — до­повів старший Зайченко.

— Хіба ви мене спіймали? Я сам…

— Добре, добре, — засурмив Осел. — Ми з тобою побалакаємо. А ви, — наказав Зайченкам, — тим часом впіймайте і приведіть сюди Сірого Вовка.

Зайченки злякано перезирнулися, затрем­тіли.

— Коли ви наказуєте… — пробелькотів старший. — Тільки ж той… У Вовка такі гост­рі зуби…

— А ви поясніть йому, що я звелів його заарештувати, — мовив бундючно Осел. — Ідіть.

Коли Зайченки пішли, Осел звісив вуха, поглянув на затриманого.

— Ну, признавайся, злочинцю…

— Я ніякий не злочинець… — почав Дем’янко, та Осел його перебив:

— А чого ж, коли Зпіченко доповів, що спіймали злочинця, ти не заперечував своєї вини, а тільки доводив, що вони тебе не спій­мали? Отже, ти визнав себе злочинцем. І Лис Микита заявив, що ти полював на стару Че­репаху. Скажи мені, чому ти не пасешся, а полюєш?

— І зовсім я не полюю! — заволав Дем’янко. — Я ніякої їжі не вживаю.

— Го-го-го! — затрубив Осел. — Чи ти га­даєш, що я дурний? Усе, що рухається, по­требує їжі. По собі знаю.

— Та я ж електронний, нащо мені та їжа!

— Хочеш мене обдурити!? А де ж тоді Черепаха поділася? Де, я питаю? Коли б ви­нен був Лис Микита, то чого б він заявляв, га! І чомусь ні на кого не кажуть — ні на Зайця, ні на Білку, ні на Барана, а тільки на тебе. Чому?

Дем’янко стояв ні в сих ні в тих. Ну, що тут скажеш?

Тим часом повернулися Зайченки.

— Привели Вовка? — спитав Буриданович.

— Та ми йому сказали…

— А він що?

— Та не розчули, бо далеко було!

— У вас поганий слух, — буркнув Осел і знову поглянув на Дем’янка Дерев’янка. — Ага… тепер про вуйка Неїжмеда… Нащо ти скалічив бідолашного Ведмедя і його Ведме­диху? Він готувався стати пасічником — та­кий старанний звір, а ти бач, що скоїв…

— Я, отакий маленький хлопчик, і скалі­чив двох здоровенних ведмедів? — здивував­ся Дем’янко. — Та що ви, дядьку Осел…

Буриданович знесилено ворухнув головою і невдоволено пробурчав:

— Тільки не викручуйся, а зізнавайся чесно.

Зачувши про чесність, Дем’янко зрадів. Адже він справді хлопчик чесний. Так і ска­зав Буридановичу. Розповів, як усе трапи­лось: як він старався зробити добре діло, до­помігши Неїжмедові написати про пасічни­кування, як потім вуйко хотів його потрощи­ти, як він тікав і як перед урвищем розпла­стався на землі, а ведмідь перескочив через нього і шелеснув униз…

— От бачиш, — слабіючим голосом промо­вив Буриданович, — патякаєш про добрі діла, а сам, рятуючи свою шкуру, призвів до того, що Неїжмед став інвалідом. Упав у глибокий яр, та на камінцях і пеньках, сердешний, зла­мав собі лапу й вибив око. До того ж і шубу продер в багатьох місцях. Он що ти накоїв.

— Та хіба ж я винен, що він… — почав Де­м’янко, але Буриданович перебив:

— А сердешна ведмедиха, мати двох ма­лих діток? Коли б ти не заманив її на тонку гілку…

— Гілка товстелезна! — вставив Дем’янко.

— Бач, який ти ще неосвічений, — скруш­но сказав Буриданович. — Для тебе — товста, а для ведмедихи — тонка. Усе на світі від­носне. Це треба розуміти.

Він зітхнув і надовго замовк. Стурбовані Зайченки спитали в один голос:

— Як ваше здоров’я, Буридановичу?

— А-а… Яке вже там здоров’я, коли я ні­чого не їм? — зітхнув Осел. — Відколи я пі­шов на підвищення, не спожив і травинки, не випив і краплі води.

— Тепер же у вас дві копиці сіна і дві кри­ниці!

— Отож то й біда, що дві і дві… — зітхнув Осел і додав: — Та ще й однаковісінькі.

— То чому ж ви не їсте й не п’єте?

Буриданович хитнув головою, вона зісков­знула з його колін і важко впала на пень. Так стукнуло, що Зайченки аж підскочили. Бідо­лашний Буриданович ледве потім звів голову і, знову підперши її передніми коліньми, сум­но подивився на Зайченків:

— Чому я не їм і не п’ю? Ех, темнота, тем­нота… Ви, мабуть, і не здогадуєтесь, що, окрім капусти й моркви, на світі є ще така мудра наука, як філософія. Коли б ви, Зай­ченки, були мудрими, то не дивувалися б з того, що от я маю дві копиці калорійної трави, а сам голодую…

— То ви ж так здохнете! — прохопився старший Зайченко.

— “Здохнете”… — повторив Буридано­вич. — Хоча б говорити культурно навчився… Дві копиці сіна — це не просте діло, як вам здається. Ну от, підійду я до однієї — смикну віхоть та й почну споживати. А чому, до­звольте спитати, я маю віддати перевагу цій копиці? Чому не почати другої?

— Ну, то смикайте з другої.

— Тоді я вас запитаю: а чому не з першої?

— Ну, то…

— От вам і “ну, то”… Краще я загину го­лодною смертю, аніж бездумно почну якусь копицю.

Буриданович, певно, втомився від балачки, бо деякий час знову сидів мовчки, навіть очі заплющив. Потім таки завершив справу на­шого електронного хлопчика — наказав по­садити Дем’янка в глибоке дупло і не випу­скати, аж поки не признається, що він винен у всіх гріхах. А коли признається — послати його пасти молоденьких черепах. Щоб мав змогу виправитися.

Отакі мудрі постанови Осел ухвалював не раз. Лисиць, таких ласих до курятини, при­значав на роботу в курники. Зайців, які спу­стошували громадські городи, посилав сторо­жами до капусти. Вовків, що різали овець, призначав на пастухів. Хай, мовляв, переви­ховуються!

— Подумай, пометикуй, помисли… — ска­зав, дивлячись на Дем’янка.

Голос йому слабів з кожною хвилиною, він уже ледве ворушив язиком. Помітивши, що Буриданович так знесилів, що от-от знепри­томніє, Зайченки вискочили і швидко повер­нулися з відерцем води.

— Нате ось, випийте!

Буриданович пробелькотів:

— Аз якої криниці?

— З отієї! — вигукнули Зайченки, схилив­ши голови ліворуч.

— А ч-чому не з тієї? — Буриданович хит­нувся праворуч, і голова його впала на окоре­нок. Підвести її він уже не зміг, не мав сили. Проте ще мимрив: — Це все не так просто… з якої…

Осел Буриданович знепритомнів. Його вуха опали, як зів’ялі лопухи, і налякані Зайчен­ки викликали швидку допомогу.

Дем’янко поправив беретика та й подався з будиночка. Але Зайченки швидко схамену­лися, наздогнали й одвели до старезного де­рева, в якому зяяло велике дупло. Адже так наказав Осел Буриданович.

До речі, швидка допомога, яка прибула десь надвечір, врятувала Буридановича про­стим, та дотепним способом. Борсук давав йому одночасно по два віхтики сіна, з обох копиць, і змішану воду з обох криниць, отак розв’язавши складну філософську проблему.

АРИФМЕТИКА І СОСНОВІ ШИШКИ

Сидить бідолашний Дем’янко у глибокому дуплі, нічого не бачить, нічого не чує. Та як його бачити, коли отвір високо-високо. Діста­тися до нього не можна ніяк. Дем’янко про­бував здиратися вгору, упираючись у стінки дупла, але кожного разу падав.

Щодня в отвір просовував свого дзьоба Грак і запитував, чого принести в’язневі по­поїсти. Але Дем’янко щоразу відмовлявся. Він думав, як вибратись на волю. А от одного разу попрохав Грака, щоб йому носили сос­нові шишки.

— Ти що, їх їстимеш? — поцікавився Грак. — А брехав, що їжа тобі зовсім не по­трібна.

— Ні, я їх не їстиму. Я… я їх рахуватиму. Бачте, я дуже люблю арифметику. І це буде для мене невеличка розвага.

— Гар-разд, гар-разд, — після роздумуван­ня прокаркав Грак. — Чого доброго, а шишок можна.

Десь так днів через два в дупло заглянула Білочка. В передніх лапках вона тримала велику шишку.

— Маєш гостинця! — засміялася вона, по­казуючи зубки. — Лови!

Дем’янко притиснувся до стіни, і шишка бухнула йому прямісінько до ніг. По кілька разів на день Білочка заглядала до Дем’янкового дупла. І щоразу, коли вона гукала: “Ма­єш гостинця!” — Дем’янко рахував:

— Одна, дві, три, чотири, п’ять…

Ох і довго йому довелося рахувати! Шишки заповнювали дупло. А Дем’янко ста­вав на них і все піднімався і піднімався до отвору. Коли вже можна було взятися рука­ми за край дупла, Дем’янко подякував Бі­лочці за роботу й попросив передати Гракові й Ослові, що шишок уже не треба носити, що він уже нарахувався досхочу.

Як тільки стемніло, Дем’янко виліз із дуп­ла і спустився на землю. А там вибрався на стежку й прудко подався геть.

ЗУСТРІЧ З ВОВКОМ, КОТОМ І ВОГНЕМ

Сонце було вже над обрієм, коли він вийшов на узлісся. Бачить, а за кущем лежить Сірий Вовк. Поклав морду на лапи, висолопив язи­ка і жадібно дивиться на долину. Боки йому позападали, аж ребра видно. А в долині в за­городі вівці мекають — багато їх там, ціла отара. їх стережуть здоровенні Пси. Одна Овечка вийшла з загороди в долину і поску­бує собі травичку. Отож на неї і дивиться Сірий Вовчище. Не помітив навіть, як до ньо­го Дем’янко підійшов.

— Здрастуйте, дядьку!

Вовк як не схопиться з переляку. Спіткнув­ся та мордою в землю — тиць! А тоді зирк­нув, побачив дерев’яного хлопчика, за­бурчав :

— А бодай тебе, отак налякав.

Дем’янко засміявся й каже:

— Дядьку Вовче, що ви оце тут пильнує­те? Може, я вам у пригоді стану? Я, бачте, хочу робити добро.

— Добр-ро? — вишкірив зуби Вовк.

— Так-так, — запевнив його Дем’янко. — Добро.

— Ну, тоді ось що, хлопче, допоможи мені в одному ділі.

— Охоче! — вигукнув Дем’янко.

— Бачиш он ту Вівцю, що пасеться в до­лині?

— Бачу, — сказав Дем’янко.

— Вона боржниця моя, а боргу не віддає. Побачить мене — відразу до Псів тікає…

— Так я їй зараз скажу, щоб віддала!

— Еге, ти її не знаєш, хлопчику! Краще нічого не кажи, а піди та приведи сюди. Я сам тут з нею побалакаю.

— Добре! — сказав Дем’янко і побіг.

Що він там говорив Овечці — здалеку не чути було, але дивиться Вовчище: веде! Ідуть собі лісом та любенько розмовляють. Підхо­дять. Як побачила Овечка Вовка — вся за­тремтіла, жалібно замекала.

— Бач яка! — заклацав зубами Вовк. — Ще й мекає. Ану цить. Мою траву в долині їсть, а набутком своїм поділитись не хоче! Ходім, ходім, я з тобою побалакаю!

Вовк ухопив бідолашну Овечку зубами за вухо та й потяг у ліс. А Дем’янко, підстри­буючи, побіг собі далі. Радий, бо думав, що зробив добре діло.

Проминув долину, перейшов перелісок. Ди­виться — синіє ставок, а біля нього сидить Кіт і лапою сльози втирає. Такий здоровен­ний Котисько — і рюмсає! Дем’янко підійшов до нього.

— Чого плачеш, Котику?

— Як же мені не плакати, ня-а-ав… Риба топиться у воді, пропадає, треба спустити воду, а я не подужаю підняти ось заставки. Може, спробуємо вдвох? Зроби добре діло, бо загине риба, ня-у-у…

— Охоче допоможу! Адже я вирішив ро­бити добрі діла.

Підійшли вони до греблі, Дем’янко як на­ліг, як натиснув — заставка так і піднялася. Тепер вода з шумом ринула в прохід. Кіт аж засміявся. Вода вибігає, а рибу сітка затри­мує, що перед заставкою стоїть. Ходить він понад ставком, потирає лапи, розгладжує вуса:

— Молодець, хлопчику, допоміг!

Дем’янко аж підскочив з радощів, попро­щався з Котом і подався далі.

Сонце торкнулося вечірнього пруга, а там і сховалося в травах.

Іде Дем’янко, дивиться — посеред луків сизий димок в’ється. Підійшов ближче, ба­чить — згасле багаття. З-під попелу блимну­ло червоне око, знесилений Вогонь про­хрипів :

— Допоможи мені, хлопчику… Помираю без їжі… Підклади сухої травички чи ломач­чя, щоб я міг до лісу дістатися…

— Гаразд, дядьку Вогонь! — гукнув Де­м’янко.

Кинувся назбирав сухого галуззя й поклав його валком аж до густого лісу. Вихопився гострий вогняний язик, лизнув дрівця і заго­готів од задоволення.

— Смачно! Ох і смачно! Го-го-го-го-го…

Вогонь жадібно пожирав гіллячки, набли­жаючись до лісу. А Дем’янко дивився і радів, бо думав, що й цього разу зробив добро.

І побіг далі.

Тим часом стемніло. Тільки позаду видно було яскраві спалахи — то Вогонь порався на узліссі.

ХЛОПЧИК ЖИВЧИК

На ранок Дем’янко перейшов ліс, подивив­ся — перед ним розіслалося безмежне поле пшениці. Вона стояла суцільною стіною. Ву­саті колоски звисали донизу.

Раптом бачить Дем’янко — понад колос­сям пливе чиясь голова. Все ближче й ближ­че. Можна вже розгледіти обличчя — воно привітно усміхається. Що за дивина?

Та ось ще хвилина, і з пшениці виїхав на велосипеді білявий хлопчик.

— Доброго ранку! — гукнув він Дем’янкові.

— Доброго ранку.

Хлопчик скочив з велосипеда, підійшов, придивляється.

— Ти хто? — питає.

— Я Дем’янко Дерев’янко! Електронний хлопчик.

— Он воно що! А я було подумав, що зу­стрів Буратіно, — так на нього схожий!

— А ти хіба не схожий на інших хлопчи­ків? — спитав Дем’янко. — Схожий, правда? Але не такий самісінький. Оце я тебе побачив раз і вже де завгодно впізнаю!

— Тепер і я тебе впізнаю, — сказав хлоп­чик, придивляючись до Дем’янка. — Ти хоч і схожий на Буратіно, але якийсь не такий, інакший… Давай дружити!

— Охоче!

Дем’янко простягнув хлопчикові дерев’яну руку. Той потис її своїми теплими паль­цями.

— А тебе як звати, друже? — спитав Де­м’янко.

— Звуть мене Живчик, тобто жвавий хлопчик.

А далі Живчик посадив Дем’янка на раму велосипеда й повіз до свого батька.

— Ти не лякайся, Дем’янку, коли побачиш мого татка, — казав він, женучи машину ме­жівником. — Мій тато — Велетень, але дуже добрий. Він тебе полюбить.

Довго вони їхали. Дем’янко встиг розпові­сти про свої пригоди. Нарешті попереду зася­яли на сонці дахи височенного будинку. Са­док, що розкинувся навколо нього, здавався дуже низькорослим.

— У цьому будинку ми живемо, — сказав Живчик. — А ота довжелезна будівля із скляним дахом — то майстерня. Там тато працює.

Живчик запросив Дем’янка до своєї кім­нати.

— Гарно в тебе, — зрадів Дем’янко. — А книжок скільки!

— От і будемо жити тут разом, — сказав Живчик. — Згода?

— Згода!

Живчик і Дем’янко жили весело, дружно. І кроку не могли ступити одне без одного — куди Живчик, туди й Дем’янко.

А одного разу Дем’янко попросив Живчика повести його до майстерні. Той охоче пого­дився.

Ох, яка ж вона велетенська, ця майстерня! Дем’янко побачив, що будівля має безліч во­ріт і з кожних щось виїжджає. Живчик роз­повів йому, що то таке. З одних воріт сунуть електропоїзди, з інших — автомашини, а там далі — трактори, комбайни, літаки. Отут Де­м’янко побачив і ракету. її везли на дов­железному візку. Живчик пояснив, що за допомогою цих ракет запускають штучні супутники. Так он які ракети! І зовсім вони не для того, щоб добиратися до Палацу науки!..

Зайшли всередину. Ой леле! Дем’янко став як укопаний.

Посеред майстерні, біля важкого ковадла стоїть величезний чоловік. Руки в нього, вид­но, дужі-дужі, бо тримають важелезного мо­лота. Велетень розмахує тим молотом, наче іграшкою, б’є по ковадлу.

Г-гух! Г-гех!

Дзвенить метал, іскри снопом віються.

Г-гух! Г-гех!

Довго стояли друзі, все дивилися, як пра­цює Велетень.

Та ось він їх помітив, усміхнувся привітно. Докінчив якусь складну машину, і вона по­сунула до виходу. Велетень подивився на годинника, поклав молота й підійшов до хлопчиків. Нахилився, обережно взяв Дем’янка, поставив на долоню і підняв угору, підніс до свого обличчя.

— А що, малюк, як діла? — Велетень при­дивився до Дем’янка. — Ти хто, звідкіля?

— Це, тату, Дем’янко Дерев’янко, — пояс­нив Живчик. І тут же розповів про Дем’янка і про його мрію стати справжньою людиною.

— Що ж ти робиш, щоб твоя мрія збула­ся? — спитав Велетень. Він намагався гово­рити якомога тихіше, та однаково голос його гуркотів, наче грім.

Дем’янко став розказувати, як він робив добро:

— Я допоміг бідному Вовкові зустрітися з Вівцею, допоміг Котові врятувати рибу, щоб не потопилася, підклав конаючому вогневі сухого ломаччя…

— Ох і дивак же ти! — похитав головою Велетень. — Якщо ти й далі робитимеш таке “добро”, то багато лиха накоїш!

— А чому? — здивувався Дем’янко.

— Вертай у ліс і побачиш, що ти накоїв, — порадив Велетень.

Велетень поставив дерев’яного хлопчика додолу, поруч із своїм сином, а сам знову взявся за молот.

— Ну, тоді підвези мене назад до лісу, — попросив Дем’янко свого нового друга.

Він перебирав у пам’яті свої вчинки, і ніяк не міг здогадатися, що ж він не так зробив.

Швидко мчить Дем’янко разом із своїм товаришем. Обабіч дороги стіною стоїть золо­та пшениця, важке колосся хилиться до зем­лі… А вдалині вже синіє густий ліс.

СЛОН ТУП-ГУП

Крокує Дем’янко лісовою стежкою, посвистує та замашною лозиною цьвохкає. Коли це чує — щось йому назустріч іде та так гупає, що аж земля двигтить. Зашелестіли кущі, і ось бачить наш хлопчик — просто на нього суне якась жива гора! Придивився — великі вуха ворушаться сюди-туди, аж вітер здійма­ється: маленькі очі уважно дивляться впе­ред, а замість носа довжелезний хобот аж до землі теліпається.

Дем’янко став на стежці, взявся в боки:

— Заждіть, дядьку!

— Насамперед треба вітатися, нечемний ти хлопчиську, — лагідно сказала тварина і, легенько вхопивши Дем’янка хоботом, поса­дила собі на шию — коло вуха. Не зупиняю­чись, потупала далі. — Я слон Туп-Гуп. Чув про мене?

— Добрий день, дядьку Слон, добрий день! — загукав Дем’янко і вхопився за Сло­нове вухо, щоб не впасти.

— Ну, здоров був.

— А скажіть, чи ви часом не з мухи зроб­лені?

— Що таке? — перепитав Слон і затрясся од сміху.

Слони, бачте, реготати не вміють, а коли їм дуже смішно, то їх тіпає.

— Та це мені муха Росяниця казала, що мудрий Сич збирався з мух робити слонів.

Нічого не відповів Слон, тільки знову заті­пало його так, що Дем’янко мало не впав.

— Не слухай дурниць, — нарешті спроміг­ся промовити Слон. — Отакі Сичі та Росяниці тільки голови затуманюють. Я споконвіку Слоном був… А бачиш, яких я хижаків на­ловив?

Тільки тепер Дем’янко обернувся назад і побачив на Слоновій спині дві клітки. В од­ній сидів Лис Микита, його Лисиця, Мицько й Міна, в другій — Вовчисько.

— О, та тут є й мої знайомі! — вигукнув Дем’янко. — За що ж це їх у клітку посадили?

Не встиг і слова промовити Слон, як заскав­чав Лис:

— Дем’яночку, любий!.. Оце ж така на­пасть — видумали, ніби ми полювали на Че­репаху, а того не відають, як важко впорати­ся з нею… Тьху! Що я мелю?! Я сном і духом не знаю… Виручи, Дем’яночку, відчини кліт­ку. І те неправда, що наші морди в курячому пушку, їй-богу, кожного разу, ото як поласу­єш курочкою чи півником, то таки ж і морду лапами вмиєш. Який там може бути пух? Тьху! Що я верзу! Ми ж приятелювали з ними!..

— Що заробив — те й маєш! — відповів Дем’янко нахабному Лисові. — Скажіть, дядь­ку Слон, а Вовк за що попався?

— На Вівцю напав.

— Напав? — скрикнув Дем’янко. Руки йому ослабли, не втримався і гепнув додолу. Добре, що Туп-Гуп не наступив на нього своєю важезною ногою. Він підняв Дем’янка хоботом, знову посадив собі на шию і турбот­ливо спитав:

— Ти чого злякався?

— Я не боюся, — сказав Дем’янко, — але я… одному Вовкові…

— Що, може, допоміг заманити в ліс Вівцю?

— Так, — признався Дем’янко.

— Чув, чув я про тебе, — похитав хоботом Слон. — Ти електронний хлопчик, який хоче стати людиною?

— Еге.

— То навіщо ж ти стільки лиха накоїв? Коли б Вівчарки не нагодилися, Вовчище роз­дер би оту бідну Вівцю…

— То її врятували?

— Наледве встигли. Вона, правда, поніве­чена… А Вовчисько — ось у клітці сидить.

— От спасибі вам, дядечку Слон! Я ж не знав, що він такий. Каже, поговорити тільки…

— Але ж ти і Котові послугу зробив!

— А хіба що? — злякано спитав Дем’янко.

— А те, що Котисько добре-таки поласу­вав рибкою! На щастя, я нагодився та застав­ку опустив. Рибка тепер плаває.

— А де ж Котисько?..

— Утік, — із жалем сказав Слон. — Ніколи було за ним ганятися — треба було пожежу гасити. Вогонь такого лиха накоїв…

— Ой! Це ж я і Вогневі допоміг… — чесно признався Дем’янко. — Я ж думав, що добре діло роблю, а воно, бач…

— Ну, не побивайся, Дем’янку, — заспо­коїв його Слон. — Адже тепер ти знаєш — щоб добро робити, треба розум мати.

Слон ще довгенько повчав свого пасажира. А той слухав і силкувався все затямити. Так вони дійшли до місця, де стежка розгалужу­валась. Одна вела на узлісся, а друга губи­лася десь у глибині лісу.

Тут Дем’янко і попросив зсадити його. Сте­жина, що вела в ліс, була йому знайома.

Розпрощався з Слоном і подався в гуща­вину.

Ось підходить до ставка.

А на греблі стоїть Кіт і торгає лапами за­ставку. Побачив Дем’янка — почав жалібно нявкати:

— Ня-а-ав… Няв… Допоможи, хлопчику, підняти заставку, бо риба потопиться у воді-і…

— Зараз, зараз, Котиську, — сказав Де­м’янко і взяв тонкого дубця, що лежав на траві. Потім схопив Кота за хвіст: — Знову рибки схотілося?

Та як хльосне його дубцем!

— Ня-я-в… Якої рибки?! — занявчав Кіт. — Нащо вона мені здалася?

— Не придурюйся, шкодливий Котиську! Забув? Я тобі нагадаю!

І знову хльось, хльось.

Покаравши Кота, Дем’янко пішов Шукати Вогонь. Ліс у багатьох місцях дуже вигорів. Замість зелених дерев стирчали обвуглені стовбури, а далі цілими купами лежав попіл. Видно, Слонові довелося добряче попрацюва­ти, щоб загасити пожежу. Перестрибує Дем’янко купи попелу, поспішаючи геть із лісу. Коли це одну купку він якось нена­роком зачепив і… Ой леле!.. Побачив у ній жарини. Так ось де сховався цей руйнівник! Під ковдрою із попелу жевріє до слушного часу…

— Допоможи мені, хлопчику, — блимнув червоним оком Вогонь. — Дай чогось попо­їсти…

— А пити не хочеш? — спитав Дем’янко.

— Ні-ні! — злякано прошелестів Вогонь, ховаючись у попіл. — Де ж ти бачив, щоб го­лодний хотів пити? Підкинь мені сухеньких дровець, гіллячок!..

— А чого б перед обідом не випити водич­ки? Для апетиту.

— Нехай їй всячина, тій воді. Я недавно так напився, що трохи не вмер. Хочу їсти…

— А я принесу пити!

— Їсти!..

— Пити!!

Дем’янко вистрибом побіг до струмка, що жебонів у траві. Ось вода, а в що її набереш? Поміркував. А тоді вирвав лопушину, взявся за краї і зачерпнув води. Ніс обережно, щоб не розхлюпати. Приніс та як лине туди, де сховався Вогонь:

— Прошу!

Вогонь тільки зашипів:

— …Ш-ш-ш-шу-у.

Приніс Дем’янко ще, хлюпнув, примов­ляючи:

— Пий, а їсти не проси!

Тільки засичав лютий Вогонь:

— …С-с-си

Носив Дем’янко воду аж доти, доки не зги­нув хижий Вогонь. Туди йому й дорога.

На узліссі Дем’янко почув якесь веселе гоготіння, поглянув — і тут Вогонь! Цей під­ліз під казан, причеплений на триногах, і жа­дібно лиже його випукле дно. І видно, це йому дуже подобається, бо аж сміється, аж виспівує. А казан тільки шипить, мабуть, від болю…

Не довго думаючи, Дем’янко кинувся зали­вати Вогонь. А тут підійшов Рибалка:

— Що це ти витворяєш, хлопче?

— Це ось Вогонь витворяє, — сказав Де­м’янко, — бачите, він хоче спалити казана!

І розповів про те, як лютий Вогонь мало лісу не спалив.

— Он воно що! — усміхнувся Рибалка. — Ти правильно зробив, що залив той Вогонь, бо то Вогонь дикий. А цей — приручений, цей допомагає людині. Бачиш, не казан він палить, а варить нам юшку!

Спочатку Дем’янкові аж не вірилось: як це так — одне й те ж то шкідливе, то корис­не! Рибалка пояснював, аж поки Дем’янко не второпав. Тоді підклав прирученому Вогню хмизу і попрощався з Рибалкою.

— А юшки не хочеш скуштувати?

— Спасибі, — подякував Дем’янко. — Я не голодний.

ДЕМ’ЯНКО У ВЕЛЕТНЯ

Коли Дем’янко Дерев’янко вибрався з лісу, поминув пшеничне поле і підійшов до будин­ку Велетня, то зустрів тут Живчика. Той зрадів, побачивши Дем’янка, й одразу ж по­вів його до майстерні.

— Ну, як твої діла? — спитав у Дем’янка Велетень.

— Добре, добре! — весело вигукнув Дем’янко. — Тепер я вже стану людиною! Бо знаю, як добре діло робити.

— Це ще не все, любий хлопчику, — лагід­но сказав Велетень. — Добре діло й машина може робити… А от скажи, чи ти знаєш, що то є краса?

Дем’янко розгубився. Про таке йому ніхто досі не говорив.

— Краса? Ні, не знаю. Хто вона така? Де живе?

— Краса живе скрізь, — якось мрійно про­мовив Велетень. — Подивися на це безмежне поле…

Дем’янко повернув свої скляні очі, поди­вився.

— Ну що ж, пшениця… В колосках у неї зернята…

— А ти чуєш, Дем’янку, як сонячне про­міння черкається об колоски, і вони дзвенять, дзвенять?

— У мене добрий слух, — відповів Дем’ян­ко, — але я цього не чую.

— А ти бачиш, яким сизим пасмом видніється на обрії ліс? Здається, хмара припала на хвилинку до самісінької землі, щоб пере­почити, і от-от полине далі…

— Та що там, — знизав плечима Дем’ян­ко, — ліс та й годі. Багато дерев, є кущі.

Велетень докірливо посміхнувся:

— А ходімо зі мною.

Узяв обох хлопчиків на руки та й поніс по сходах на самісінький дах майстерні. Там стояв такий гарний-прегарний літачок.

— Це вертоліт, Дем’янку! — загукав Жив­чик. — Тато запустить його, і ми полетимо високо-високо.

І справді, Велетень посадив Дем’янка з Живчиком у прозору кабіну й запустив мо­тора. Гвинти вертольота почали обертатися — спочатку повільно, а потім так, що й око не змигне… І вертоліт спершу помалу, а далі все швидше почав підійматись угору.

У радіотелефонах лунав Велетнів голос:

— Бачите там далеко море? Придивіться, яке воно голубе під сонцем, як переливається різними кольорами. Прислухайтеся — воно грає!

— Море… — міркує Дем’янко вголос. — Та що там такого? Просто дуже багато води. Ве­личезна калюжа та й годі.

А Живчик подивився і аж усміхнувся — таке море гарне.

Дем’янко спитав:

— Чого це ти смієшся?

— Бо гарно як… — тихо відповів Живчик.

Вертоліт знову сів на дах — це Велетень по радіо подав команду знижуватись. Відчиняю­чи прозору кабіну, він мовив, ласкаво посмі­хаючись :

— Знаєш, коли ти станеш справжньою лю­диною, Дем’янку?

— А коли?

— В ту мить, коли відчуєш красу нашої землі, коли збагнеш, яке то щастя — праця, пізнаєш її смак.

Залишився Дем’янко Дерев’янко жити у Велетня. Разом з його сином Живчиком бігав польовими стежками, знайомився з усякими рослинами. Йому дуже цікаво було знати: чого вони ростуть? От хоча б кукурудза. Не­давнечко була врівні з Дем’янком, а сьогодні викинула своє зелене широке листя і вже сягає за його голову. Та й Живчик з кожним днем вищає. Коли вони познайомились, Де­м’янко був йому під пахви, а тепер і нав­шпиньки стане, то не дотягнеться. Чому воно так? “А я? — думав з гіркотою. — Я все та­кий самий, як був, ще коли вирушав у ман­дри…”

Довго міркував над цим Дем’янко, але так ні до чого не доміркувався.

Одного разу вони сіли на маленького елек­тричного трактора і взялися прополювати садок.

— Скажи мені, Живчику, чого все росте — і бур’ян, і кукурудза, й інші рослини, і ти ростеш, а я не росту? — спитав Дем’янко у свого товариша.

— Бо ти дерев’яний. Розумієш, ти — дере­в’яний хлопчик.

— А хіба дерева не ростуть? — заперечив Дем’янко.

Живчик трохи подумав, перед тим як від­повісти.

— Дерева ростуть, доки живі. Коли вони тримаються корінням за землю, вона дає їм соки для зросту. А ти зроблений із сухого неживого дерева…

— Почекай, почекай! — перебив Дерев’ян­ко. — А ось ти. В тебе ж нема коріння, а такі самі ноги, як у мене. Виходить, що й тобі земля не дає своїх соків. Чому ж ти ростеш?

— Еге, людей земля інакше пригощає. І зерно в колосках, і яблука та ягоди на гіл­лі — то все для людини. В усьому тому соки землі нашої. Тому й дбають люди, щоб виро­стити добрі врожаї. Працюють не покладаючи рук.

Товаришева розповідь засмутила Дем’янка. Ох і мало ж він знає! Йому треба багато вчи­тися, треба перечитати гору книжок…

“Вчитися! Вчитися!..” — вистукувало в йо­го електронному мозку.

Уже всю землю між рядами яблунь і груш переорали, а Дем’янко все мовчав. Тільки ди­вився на чорну ріллю, що лисніла проти сонця.

— Чого це ти замислився, Дем’янку? — спитав Живчик.

— Та згадав те село, де я з’явився на світ. У селі є хороша школа. Отам би мені повчи­тися, правда?

— То було б незле, — сказав Живчик. — А як те село зветься? Ти щось мені не казав.

— Непитайлівка.

Живчик здивовано подивився на Дем’янка і зупинив тракторця.

— Як-то Непитайлівка?! Я ж тебе по-хоро­шому питаю!..

— Непитайлівка!

Розсердився Живчик, подумав, що Дем’ян­ко з нього глузує.

— Ага, ось ти який! Теж мені друг…

— Непитайлівка! — знову повторив Де­м’янко.

І тут Живчик не втримався. Хіба він міг стерпіти оте глузування?! Замахнувся і стук­нув бідолашного Дем’янка, здається, й не сильно, але той аж на яблуні опинився. Заче­пився за гілку штаненятами, висить і ногами дриґає.

Живчик скочив з тракторця, взявся в боки, задер голову і гукає:

— Так що — Непитайлівка?

— Непитайлівка! — відповідає Дем’янко, метляючись на гілляці. — Непитайлівка Не­відомого району! Непитайлівка, Непитай­лівка…

Живчик розсміявся.

— Ану тебе! — махнув він рукою. — І як я міг розсердитись? Я й забув, що ти робот. Ти вже мені вибач… У тебе щось там заско­чило. Тому ти й повторюєш одне й те ж саме, наче зіпсована платівка в радіолі. Та нічого, Дем’янку, я тебе полагоджу! Побіжу по дра­бину, зніму тебе…

Живчик побіг, а в Дем’янковій голові шу­гала одна думка: тікати! Скоріше тікати! Живчик ще малий, він навіть не знає, що є таке село — Непитайлівка! То що він там тямить в електронній системі робота? Залізе своїми руками в самісінький мозок, що йому зробиш? Розібрати на частини — розбере, а скласти? Та напевне ж не складе! Е, ні, тікай, Дем’янку, поки цілий!

Шарпнувся Дем’янко. Хоч трохи й костюм­чика порвав, але таки одчепився й повис на руках. Дивиться, а від будинку вже йде Жив­чик з драбиною. Роздумувати було ніколи. Дем’янко камінцем гепнув на ріллю. Схопився на ноги й кинувся бігти в поле. А там при­чаївся в густій гіллястій пшениці. Бачив, як Живчик шукав його, чув, як він гукав, але не обізвався.

Журно стало Дем’янкові. Через прикре не­порозуміння, він, вважай, втратив друга…

НА ОРБІТІ СУПУТНИКА

Сидів наш Дем’янко у пшениці та все розмір­ковував, що робити? Куди податися? І так йому закортіло повернутись у свою рідну Непитайлівку! Але де та Непитайлівка? Як до неї дістанешся?

Довго шукав відповіді на таке складне за­питання. Навіть не помітив, як підкрався ве­чір і на небі засвітилися зорі-ліхтарики. Схо­пився. Треба щось робити. Глянув туди, де була майстерня Велетня. А там спалахували то сині, то червоні вогники. З широченних воріт виїжджали на дорогу довжелезні плат­форми. Он повезли ракету, мабуть, запуска­тимуть, супутника…

В цю мить у Дем’янковій голові блискави­цею спалахнула рятівна думка…

Він звівся на ноги і швиденько подався до шляху, вимощеного синіми пластмасо­вими плитами. А шлях той вів до космод­рому.

Що таке космодром, ви ж, певно, знаєте? Це аеродром для ракет. Там яскраво горіли прожектори, Дем’янкові спочатку здалося, що туди — рукою подати. Проте довелося тю­пати довгенько, І коли він був на місці, висо­ченна ракета вже стояла сторч. І нікого поблизу не було. Мабуть, зараз запускатимуть, і всі люди сховалися в укриття.

“Спізнився! — скрушно подумав Дем’янко. — Хоч би встигнути за щаблі вхопитися!”

Побіг до ракети, а в голові наче молотком вистукує: встигну — не встигну, встигну — не встигну…

Ось уже ракета близько… Дем’янко біжить, мало не падає. А таки добіг! Ухопився за щабель на ракеті, підтягнувся і далі поліз, як по драбині.

Коли це раптом наче грім ударив! Ракета здригнулась, ожила і почала підійматися вгору, все вище й вище… А внизу вирувало полум’я.

Глянув Дем’янко Дерев’янко вниз — усе подаленіло. І космодром, і стрічка шляху, і Велетнева майстерня — усе відпливло в да­лечінь, а потім і зовсім зникло. Внизу були тільки хмари. А згодом і хмар уже не стало видно, — ракета летіла в космічному про­сторі.

Дем’янко дістався по щаблях аж до кулі з якимись штирками. Лежала вона в загли­бині — як зернина в стручку. Ану, скільки штирків? Один, два, три…

Не встиг Дем’янко полічити, як щось клац­нуло, штовхнуло знизу й викинуло і кулю-супутника, і його! Викинуло у космічний про­стір. Здавалося, що ракета завернула кудись убік, а Дем’янко повис із супутником над безоднею.

Що ж сталося?

Це ракета винесла супутника на орбіту і пустила його самостійно подорожувати навколо Землі. Дем’янка також викинуло на орбіту супутника!

— Живчику! — загукав Дем’янко. — Жив-чи-и-ку-у!

Але навіть сам не почув свого голосу. Бо тут, у космічному просторі, нема повітря — значить, і звуків нема. Кричи, хоч лусни, і ніхто тебе не почує.

Що ж робити?

Десь далеко-далеко сяяли зірки… Унизу голубіла велика-велика куля. То — Земля. На ній — люди. І вони, безперечно, спостеріга­ють за супутником. І Головань та Рукань теж. Може, хлопці і його помітять, га? Звідти, з Землі, він теж, мабуть, блищить, як малень­ка зірочка… Пролітатиме над Непитайлівкою, і вони побачать його!

Отак Дем’янко Дерев’янко несподівано-не­гадано став супутником Землі. Земну кулю він облетів за якихось півтори години. А на Землі дивувалися: звідки взявся ще один супутник?..

Там, у Непитайлівці, дні змінювались но­чами, а Дем’янко все кружляв по своїй ор­біті…

ЯК ВИПАДОК ДОПОМІГ ДЕМ’ЯНКОВІ

Спочатку Дем’янко Дерев’янко рахував свої оберти навколо Землі. Та коли дійшов до п’ятдесяти — перестав. Бо йому набридло. Скільки він буде отако кружляти? Мабуть, уже всі й забули про бідолашного Дем’янка… Думка про те, як спуститися на Землю, не давала бідоласі спокою. Чого він тільки не робив: і ногами дригав, і руками розмаху­вав, сподіваючись, що це допоможе йому змі­нити напрям польоту. Але де там! Як летів, так і летить…

І хтозна, скільки довелося б Дем’янкові отак кружляти довкола Землі, коли б не один випадок. Звичайнісінький, нічим не визнач­ний випадок. І статися він міг значно раніше. Але так воно вже судилося…

Дем’янко летів над Землею і все розмаху­вав руками, хоча й переконався, що це не допоможе йому спуститися. Тут, на такій ви­сочині, хмари не заступали Сонця, і воно щедро наснажувало його батареї енергією. Треба було хоч якось витрачати її. І саме в цих безглуздих рухах Дем’янко і вбачав вихід. То поплеще себе по стегнах, то по жи­воті… Але ось він ненароком ляснув себе в груди.

І… Що це? Тієї ж миті, коли рука торкну­лася грудей, під нею щось клацнуло, і Де­м’янко одразу ж сприйняв цілком голосне, виразне:

Бі-біп… Бі-біп…

То були радіосигнали супутника. Це він подавав свій голос. Гарячково запрацював Дем’янків електронний мозок. Ага, так-так… Пригадав, у нього ж є чудова радіостанція з напівпровідників. Про це подбали непитайлівські хлопці. А тепер ось випадково, цілком випадково він увімкнув її і слухає голос су­путника.

Бі-біп… Бі-біп… — линули сигнали з кос­мосу.

“Супутник подає сигнали, певне, для того, щоб його почули на Землі, — міркував далі Дем’янко. — У мене також є передавач. Отож і я можу подати на Землю звістку про себе. Невже не почують?”

Він одразу ж почав налагоджувати свого передавача.

— Земля! Земля! Я електронний хлоп­чик… Звуся Дем’янко Дерев’янко… Викли­каю Руканя, Голованя, Андрійка… Непитайлівку…

Ті, що прийняли ці сигнали на Землі, дуже здивувалися. Який хлопчик? Звідкіля? Що за Непитайлівка? Хто такі Головань і Рукань?

А Дем’янко вів далі:

— Дорогі друзі! Я випадково потрапив на орбіту супутника… Допоможіть спуститися на Землю!

Це було зовсім не зрозуміло. Хлопчик на орбіті супутника — що за жарти? Як він міг туди потрапити?..

Отак, безупинно кружляючи навколо Зем­лі, Дем’янко подавав і свій радіоголос, ні на мить не втрачаючи надії, що його почують і порятують.

А НА ЗЕМЛІ, В НЕПИТАЙЛІВЦІ…

Уже кілька днів кружляв отой супутник нав­коло Землі, а Головань з Руканем ніяк не мог­ли вибрати часу, щоб подивитися на нього. Бачите, коли б це перший супутник, а то скільки їх уже запустили! Запуск супутників став тепер звичайнісінькою подією. Та що там супутників! Вже не одна людина злітала в космос! Уже автоматичні станції побували на Місяці, Венері, сягнули до Марса… Але як би воно не було, хлопцям усе-таки закортіло подивитись і на цього супутника. Якось у су­боту в них випала вільна часинка, і вони, прихопивши біноклі, побігли до повітки. На­думали залізти на стріху і звідти спостеріга­ти небесного мандрівника.

— А де ж драбина? — спитав біля повітки Головань.

Рукань нічого не відповів, тільки зверхньо глянув на друга. Біля самісінької повітки росте товстелезний берест, а йому, бач, дра­бину подавай! Хлопець обхопив дерево рука­ми й ногами і швидко поліз угору. А там ступив на стріху, став на коліна і порачкував на самісінький гребінь. За ним подався й Го­ловань.

Посідали хлопці, сопуть. Тоді Головань по­дивився на кишенькового годинника — це він у батька взяв — та й каже:

— Через дві хвилини з’явиться. Щоб не проґавити, давай так зробимо: ти дивися он туди (показав на город), а я туди (показав у бік шляху).

— Гаразд, — погодився Рукань.

Попритуляли біноклі до очей. Дивляться на синій шовк неба, на тьмяніюче золото обрію. Нашорошились. Нічого поки що не видно. Хлопці мовчать. Коли це раптом Голо­вань як закричить:

— Бачу! Бачу! Аж два…

— Що “два”?

— Два супутники!

— Тобі що — двоїться в очах?

— Дивись! Дивись! — не вгавав Головань. — Два супутники, а за ними ракета-носій…

Рукань повернув свого бінокля у той бік, куди показував Головань, шукав, шукав і ні­чого не побачив.

— Ну ти й штукар! — сказав він докірли­во. — Два супутники… У повідомленні тільки про один говорилось.

— Точно, два!

— Не вигадуй.

— Хто, я вигадую?!

Головань підвіеся. Проти нього стояв Ру­кань. Стисли кулаки.

— Скажи своєму Андрійкові, — процідив Рукань, — може, він повірить!

Невідомо, хто перший поліз у бійку. Через мить їхні руки сплелися, друзі намагалися ехопити один одного за барки. Та хіба можна довго борюкатися на стрісі? Як тільки хлоп­ці втратили рівновагу — сила земного тяжін­ня вхопила їх невидимою рукою і покотила, покотила вниз. Орбіта їхнього польоту була короткою — від стріхи повітки до поверхні земної кулі. Бебехнулись вони в город, у кар­топлю. Добре, що грунт м’який, розпушений. І наші забіяки лишилися цілісінькі, неушкоджені…

Наступного вечора нерозлучні друзі не вийшли на побачення. Головань качався в ліжку і все думав про супутників. Може, й справді йому привиділось? Може, то була якась зірка, а не другий супутник? Але ж обидві цятки помітно рухались…

На ганку щось загупало. До хати вбіг схви­льований Рукань. Гукнув ще з порога:

— Чув?

— Що? — нехотя обізвався Головань.

— Сигнали… супутників! Ти таки правду казав — їх два, і знаєш…

— Знаєш… знаєш… — перекривив Голо­вань. — Я одразу побачив, а ти…

— Ну, пробач мені, пробач… Я не міг тоді повірити… Так знаєш, що то за другий супут­ник? Це ж наш електронний хлопчик! Він і наймення собі придумав. Дем’янко Дере­в’янко зветься.

— Та ну?

— Слово честі!

І хлопці помирились. Мало не до світанку просиділи біля Голованевого приймача. Як вони зраділи, коли почули Дем’янків голос! Здорово виходить — їхній маленький робот опинився на орбіті супутника! Хто б не радів з цього?

Головань навіть кинувся на радощах тан­цювати і побудив батьків.

— Чи ти не здурів? — розсердилася ма­ти. — Ану лягай уже!

— Зараз, зараз, — вгамувався Головань. Рукань рушив до дверей.

Посиділи ще на ганку.

— От здорово! — упівголоса захоплювався Рукань.

— Здорово то здорово, — замислено сказав Головань. — А як його з орбіти вивести? Про­паде, неслух поганий.

Замислилися хлопці. Вони добре знали за­кони механіки. Дем’янко рухається по орбіті за інерцією. А коли там, угорі, нема повітря, то й ніщо його не гальмує. Виходить, отак і кружлятиме вічно… Для того, щоб робот-супутник почав знижуватись, треба зменши­ти швидкість його руху. А як це зробити?

Довго сиділи хлопці на ганку і не могли нічого придумати.

Вони так і не пішли спати.

Коли нарешті розвиднілось, побігли до Ми­хайла Васильовича і про все йому розповіли. Вчитель вислухав їх, подумав, а тоді й пи­тає:

— А ви не пригадуєте, — черевики були в цього недисциплінованого Дем’янка?

— Аякже! — вигукнув Рукань.

— Звичайно, — підтвердив Головань. — Я надів йому Андрійкові.

— Гм… Це добре, — хитро усміхнувся вчи­тель. — А ви не забули закон механіки про дію і протидію?

— Дія дорівнює протидії, — випалив Го­ловань.

— Ну ось. Тепер ідіть і подумайте над цією задачею. Після уроків поговоримо. Сьогод­ні ж і радіозв’язок встановимо з Дем’янком.

…Цього дня друзі були в класі неуважні. На запитання вчителів відповідали невлад. Та воно й зрозуміло: вони увесь час думали про Дем’янка Дерев’янка. Кожен з них пере­бирав у думці слова Михайла Васильовича. Про що він говорив? Про закон дії і протидії. Але до чого тут Дем’янкові черевики?!

На останній перерві Головань раптом про­сяяв.

— Я здогадався! — вигукнув радісно він.

ОСТАННЄ КОЛО

А Дем’янко тим часом кружляв і кружляв довкола Землі. І невпинно викликав на зв’я­зок свою Непитайлівку.

Він придивлявся вниз, і коли не заважали хмари, добре бачив континенти, океани, моря і навіть деякі великі острови. Земля здава­лась відсіля величезним глобусом. Часто Де­м’янко пролітав над Чорним морем. Придив­лявся. І Дніпро помітив. Десь там і його рідна Непитайлівка.

— Невже в Непитайлівці не чують ме­не? — бідкався Дем’янко.

Нарешті його антена вловила відповідь. Непитайлівка? Так і є.

— Дем’янку Дерев’янку! Говорить Непитайлівська школа. Ти нас чуєш?

— Чую, чую! — відповів Дем’янко.

— Шкодуємо, що в тебе нема апаратури для дослідження космічного простору…

— А я не шкодую, — перебив Дем’янко. — Мені й так уже набридло в космосі.

— Якщо ти не погубив своїх черевиків, Дем’янку, то зроби ось що…

І на цьому розмова обірвалася, бо Дем’янко залетів далеко за Непитайлівський обрій, і радіохвилі з Непитайлівки не могли його досягнути. Зиркнув на свої ноги — череви­ки є. Але для чого це вони почали про чере­вики?

Минуло більше доби, коли Дем’янкові на­решті знову випало пролітати над рідними степами. Ще тільки світало, а Непитайлівська школа обізвалася до Дем’янка.

— Алло! Алло! Говорить Непитайлівка! Дем’янку Дерев’янку, ти нас чуєш?

— Чую, чую! — відгукнувся Дем’янко. — Черевики в мене є, хоч і добре зносилися. Ви що, гадаєте, що мої дерев’яні ноги тут за­мерзнуть?

— Та ні, Дем’янку, не про те річ… Слухай, зроби так. Зніми черевики і спочатку один, а потім другий із силою кинь уперед, в на­прямку свого руху. Це загальмує твій політ, і ти почнеш знижуватись. Зроби розрахунки, щоб…

Зв’язок знову обірвався, але Дем’янкові й так усе було ясно. За кілька хвилин він зро­бив потрібні розрахунки. Виходило, для того, щоб він приземлився на півночі України, біля Непитайлівки, гальмувати треба над Афри­кою.

“Ех, коли б уже скоріше! — подумав Де­м’янко. — А поки що підготуюся. Треба роз­зутися”.

І почав розшнуровувати черевики. Поки скинув, то набрався мороки. Черевики наче прикипіли до ступнів. Мабуть, разів з десять облетів навколо Землі, доки скинув.

Востаннє облітає Дем’янко Землю.

Дивиться вниз, крізь хмари бачить обриси Африки. Он і пустеля Сахара.

Зібрав усю силу, розмахнувся і — черевик полетів уперед. Віддача м’яко штовхнула Дем’янка. За ним — другий! Знову штовхнуло. Дем’янко відчував, що швидкість його польо­ту різко зменшилась. Нарешті! Він знижу­ється!

Ось уже відчутно тертя повітря. І щомиті все більше й більше. Дем’янкові стало неймо­вірно жарко. Перед лінзами клубочився якийсь туман…

Знайшли маленького робота під Непитайлівським лісом у болоті. З болота стирчали тільки дерев’яні ноги.

Головань і Рукань витягли Дем’янка. Об­мили його, обтерли. Оглянули. Наче все було гаразд. Голова, ноги й руки були на місці. А Дем’янко — ні пари з вуст…

— Дем’янку, — покликав Рукань. — Це ж ми… Обізвися… Скажи хоч слово.

Він навіть спробував трусити робота, але той мовчав.

— Почекай, — втрутився Головань. —У ньо­го, мабуть, щось зіпсувалося всередині. Пев­не, якийсь блок розладнався. Адже витрима­ти таке тертя в атмосфері — це не жарт! Доб­ре, що так скінчилося. А то міг би згоріти! Врятувала робота ота вогнетривка речовина, в якій ми його викупали.

Дома хлопці взялися до роботи. Дем’ян­ко таки справді постраждав від високої тем­ператури. Але полагодити його було не­важко.

Якусь годину прововтузилися хлопці, і робот, немов прокинувшись зі сну, загово­рив:

— Невже я знову у рідній Непитайлівці? Ох і здорово… Ну, тепер я вже не буду тіка­ти. Вчитимусь разом з вами. Згода?

— Згода! — гукнули веселі хлопці. — Тіль­ки щоб не пас задніх!

— Хто? Я? — скинувся Дем’янко. — Це ви мене ще не знаєте! Я не буду, як оті Лежні, що мріють про вареничні дерева, або як той бовдур Мицько…

І він розповів про Баранове урочище, Лиса Микиту, про свої пригоди у Казковому лісі— геть-чисто все, що з ним трапилось після того, як виїхав на псові з Непитайлівки.

Головань та Рукань тільки перезиралися, а малий Андрійко від захоплення аж пальця засунув у рот, наче то була найсмачніша цу­керка.

— А знаєш, хто тебе увімкнув? — обізвав­ся він до Дем’янка, коли той скінчив розпо­відати.

— А хто?

— Це ж я…

Смішинки так і вигравали в хитрючих Андрійкових очах! А Головань з Руканем заклякли з подиву. Так ось коли признався малий пустун!

Про все розповів Андрійко, не сказав лише одного — як тоді засторчакував із шкільного вікна…

— А пес, Дем’яночку, то ж наш Кудлай, то він мене шукав… Аж на світанку прибіг, бідолашний.

Андрійко вибіг на ганок і гукнув. За мить Кудлай тицьнувся йому в коліна. Підійшли до Дем’янка.

— Познайомся, Кудлай, — сказав Андрій­ко до собаки, гладячи його по голові.

Пес радісно махнув хвостом і подав лапу.

— Будемо разом до школи ходити! — ви­гукнув Андрійко. — І він з нами бігатиме.

— І всі дружитимемо! — додав Дем’янко. І тут задерикувато продекламував:

— Ми будемо гарно вчитись

І книжки читати,

Щоб нам більше за Луканя

Й Голованя знати!

АНДРІЙКОВА ТАЄМНИЦЯ

Минуло кілька тижнів.

Над Непитайлівкою плив сонячний осінній день. І вікна й двері в хаті Голованів були розчинені: пофарбували підлогу, то щоб про­сихала. Малий Андрійко аж засміявся, коли побачив, що в одній банці залишилося чима­ло червоної фарби. Ухопив ту банку, знайшов пензля, вискочив надвір і, не довго думаючи, почав розмальовувати білу стіну.

— Що це ти робиш? — спитав його Дем’янко.

— Хіба не бачиш? Малюю півня. Ну, як, виходить?

— Та щось не дуже, — відповів Дем’янко Дерев’янко. — Але чому ти малюєш на стіні?

Андрійко знизав плечима:

— Просто так, а хіба що? Он у Руканів усякі візерунки намальовані, у баби Горпини — квіти. А я собі хочу півня.

— Так, стіни розмальовують… — задумли­во промовив Дем’янко. — От тільки не розу­мію : навіщо це?

Андрійко домалював зубчастого гребеня, прицмокнув від задоволення, а тоді сказав:

— Навіщо? Бо красиво. Стіни побілені, а на них малюнки. Мати казали: “Хата весе­лішає, сміється!” Ну, то як мій півень, Дем’янку?

— Не дуж-же.

— “Не дуж-же, не дуж-же”! — перекривив Андрійко. — Нічого ти не тямиш.

— Шия чомусь витянута, пір’я на ній на­стовбурчене, — продовжував Дем’янко, — одне крило довше.

— Ну й що? — заперечив Андрійко. — Це Півень-Задирака! Ось іще трохи підмалюю гребеня, ось так, бачиш, як палає? Готово, як живий!

Почувши їхню балачку, підійшла Андрійкова мама. Він і в неї спитав:

— Правда ж, мамо, як живий?

— Не зовсім, Андрійку…

— А що таке? — вирячився малий худож­ник. — Одне крило довше, так то ж він його розпрямив, щоб ударити…

— Я не про крило, воно якраз непогано вийшло, — сказала мама, — а от про сережки ти забув. Дай пензля, домалюю і трохи під­правлю.

Диво дивне! Пензель у її руках наче сам малював. З’явилися гарні сережки, ожило сердите око, а хвіст запалав багряним по­лум’ям!

— Отепер справді, як живий! — вигукнув Дем’янко.

Вони всі відійшли на середину двору — звідси Мальований Півень видавався ще кра­щим. Помітив його і Зозулястий, що поход­жав коло повітки. Певне, той, мальований, не сподобався йому, бо Зозулястий одразу роз­пустив крила, витягнув шию і, погрозливо заквокавши, кинувся до стіни. Раз довбонув її, другий, — штукатурка так і посипалась. Андрійко зареготав, а мама вхопила Зозуля­стого і вкинула до курятника.

— Ну, нащо ви його… — аж хлипав од сміху Андрійко. — Хай би ще побився!..

— Еге, я мазала, а він мені псуватиме!..

Та не встигла Андрійкова мама дійти до ганку, як Зозулястий видерся попід стріхою і знову люто кинувся до Мальованого.

— А киш, навісний, киш! — скрикнула мама. — Спіймай його, Дем’янку.

Дерев’янко погнався за півнем, але той крутнув убік, Дем’янко заплутався в спориші і впав, а Зозулястий тим часом перемайнув через штахетик і опинився на городі.

Все це бачили Рукань і Головань, що сиді­ли на ганку.

— Він і півня впіймати не може, — зітхнув Головань.

— Еге, ноги короткі — де там йому… — підтримав Рукань.

Підводячись, Дем’янко слухав їхню розмо­ву і вже почав метикувати: до чого вони хилять?

— Отож я й думаю — треба вдосконалити його, — бубонів Головань. — Спритнішим зро­бити.

— Тулуб треба більший. Щоб ноги, як у дорослого, а то дибає… — згодився Рукань.

— Як на мене, то хоч зараз. Він уже на­брид мені. Отаке мале, а коники викидає!

Дем’янко слухав, та все, як то кажуть, мо­тав на вус. Він давно вже запримітив, що Рукань недолюблює його.

— Але ж програма, яку ми вклали, вияви­лась напрочуд вдала, — зауважив Головань. — Вона дає можливість самонавчатися, розпі­знавати образи. Це розумний робот.

— Знайшов розумаку! — засміявся Рукань. — Розуму в нього — як кіт наплакав.

— Ну, гаразд, давай влаштуємо йому іспит, — сказав Головань. — Якщо не витри­має — значить…

Тепер Дем’янко добре зрозумів, до чого во­но йдеться. Рукань вимкне його, повиймає акумуляторики, електронні блоки, одне слово розробить. І тоді вже не буде Дем’янка… Ста­ло шкода самого себе, ой, як шкода!

— А ходи-но сюди, Дем’янку, — покликав Головань.

І тут вони почали — то один, то другий — запитувати бідолашного Дем’янка про все на світі. І про моря та океани, і про суходоли з їхніми горами та річками, і про птахів, тва­рин, риб… Такий іспит влаштували, що куди там! Рукань виніс із хати цілий стос кни­жок — розгорне, вичитає щось, а тоді й пи­тає. Дем’янко відповідав упевнено й чітко, а це тільки злило Руканя, він хотів хоч би там що заплутати Дем’янка, збити з пантелику.

— Ось я його зараз про птахів поспитаю, — погрожував Рукань. — Скажи, чи можуть во­рони заполювати зайця?

— Ворони? — перепитав Дем’янко.

— Еге ж.

— Можуть. Я сам бачив. Ворона не поду­жає зайця, так вони змовляються вдвох. Одна залітає спереду — настрахує куцого криль­ми, а друга нападає ззаду. Клаповухий то сюди, то туди — і вже вони його впіймали.

— А чи буває, що птах дружить із зві­ром?

— Буває, — сказав Дем’янко. — Он в одно­му зоопарку пелікан подружив із ведмежам. Гуляють разом, граються. Пелікан ловить в озері рибу і частує ведмежа.

— А чи є такий птах, що співає, як соло­вейко, гавкає, як собака, кукурікає, наче півень, і краще за папугу вимовляє людські слова?

Андрійко аж приснув зо сміху: оце вига­дав Рукань! Та на його подив Дем’янко спо­кійно відповів:

— Такий птах є. Він живе в Австралії, в евкаліптових лісах, має зеленкуватий колір, зветься — Пое.

— Ну, гаразд, — насупився Рукань. Зазир­нув у книжку і спитав: — А де живуть кайри і чим вони прикметні?

“От уже прискіпується!—подумав Андрій­ко.— Причепився до бідного Дем’яночка, як реп’ях до кожуха”.

— Кайри живуть на узбережжі Північно­го Льодовитого океану,— сказав Дем’янко.— А прикметні вони тим, що несуть яйця не круглі, а такі, як груші. Бо відкладають їх на плоскому камінні, то щоб не поскочувались та не порозбивалися.

— А хто вив’язує гніздо, як рукавичку?

— Ремез.

Деякий час Рукань мовчав. Обличчя його скривилось, як середа на п’ятницю. Нарешті він промовив:

— Еге… хм… так… Про птахів ти дещо знаєш. А я ось тебе ще спитаю… Чи можна поставити такий будинок, щоб вікна з усіх чотирьох боків дивилися на північ?

— Можна, — відповів Дем’янко. — В Ан­тарктиді, на Південному полюсі. Звідти куди не глянеш, все буде на північ.

Як не старався Рукань, “посадити” Дем’янка йому не вдалося. Бо Дем’янко усі підруч­ники, усі книжки, які є в Руканя й Голованя, перечитав і запам’ятав. А що в електронну пам’ять увійшло, то вже там і залишається.

— А бач, — радо всміхнувся Головань, — я ж казав, що Дем’янко — розумний хлоп­чик! Молодець, Дем’яночку!

І Андрійко радів за свого друга. Як тільки Дем’янко давав відповідь, і Рукань з досади чухав потилицю, малий пустун показував язика або прикладав розчепірені пальці до носа, а очі так і виблискували зухвалістю: а що, мовляв, чия зверху?

Та Рукань усе-таки не відступався.

— Ану давай зіграємо в шахи!

Сіли посеред двору на спориші. Андрійко прикусив язика, бо знав, що Рукань добре грає — утримує друге місце після Голованя по всій Непитайлівці.

Магнітні фігурки поблискували на сонці. Рукань грав білими, почувався впевнено й справді десь на восьмому чи дев’ятому ході виграв якість — узяв туру за коня. А Дем’ян­ко… Що це з ним таке? Прогавив ферзя! Ан­дрійко зажурився: адже Дем’янко не просто програє партію, він себе програє! Рукань уже почав гиготіти, коли Дем’янко сказав:

— Добре сміється той, хто сміється остан­ній. Шах!

— А ми ось так затулимось, хе-хе… Ой, ні, я краще відійду королем! — тривожно вигук­нув Рукань.

— Гаразд, це не рятує, — байдуже мовив Дем’янко. — Шах. Ще шах. Мат!

— Молодець! — вигукнув Андрійко, під­стрибуючи. — А я боявся… Без ферзя…

— Я віддав ферзя, щоб король білих по­трапив у пастку, — сказав Дем’янко.

— Ну, що? — Головань штовхнув Руканя в плече.

— Та що, прогавив… А ось другу й третю виграю!

Але й наступну партію Рукань програв. Третя закінчилась унічию.

— Отже, Дем’янко довів… — почав Го­ловань.

Але його перебив упертий Рукань:

— Ні, я доведу! Я ось його спитаю… за­жди, про що ж це я хотів… ага, треба йому загадок загадати!

“Ну, це для нього насіннячко, — подумав Андрійко. — Хто з дітей не розгадував за­гадок?”

— Ану, скажи мені, як ти такий розум­ний, що це: не звір, а з вухами, не птиця, а з пір’ям, не людина, а в одязі?

Дем’янко мовчав: Андрійко вже заворушив губами, хотів під­казати — подушка! Але Дем’янко промо­вив:

— Не знаю.

— Тоді скажи мені, — радів Рукань, — що це таке: тіло дома лежить, а шкура до води біжить?

“І це ж про подушку”, — подумав Андрій­ко, а Дем’янко знову:

— Не знаю.

— Ну, ще одну, — не вгавав Рукань. — Без рук, без ніг, а сорочку просить.

“Бач, любить поспати, от і загадки загадує про подушку”, — подумав Андрійко. А Де­м’янко й цього разу не відгадав:

— Не знаю.

Рукань більше не запитував, тільки знач­ливо подивився на Голованя: а що, мовляв, хіба не на моє вийшло! Головань замислено хитав головою, і Андрійкові одразу стало ясно, що Дем’янкова доля вирішена: будуть переробляти.

Хлопці сіли попоїсти.

Помовчавши, Головань сказав Руканю:

— Що ж, давай завтра й почнемо.

— Ну, звичайно! — закивав головою Ру­кань, уминаючи сало з часником. — Чого зво­лікати?

А Дем’янко тим часом порався у майстерні і все добре чув. До майстерні зайшов Андрій­ко, спитав:

— Що це ти робиш, Дем’янку?

— А ти вмієш таємницю зберігати?

— Могила.

— Ну, гляди, Андрійку, тобі, як кращому другові, скажу. Я надумав…

Дем’янко і Андрійко довго шепотілися, вовтузилися у майстерні аж до пізнього ве­чора. Мати насилу загнала Андрійка спати.

А вранці, після сніданку, прийшов Рукань.

Малий тільки посміхався, дивлячись, як вони з Голованем пішли до майстерні. Незабаром вискочили звідти, почали гукати Дем’янка, але так і не догукалися. Втік Дем’янко — шукай вітра в полі!

— А відгадайте мою загадку, — дражнив­ся Андрійко. — Одне маленьке, жвавеньке від двох вайлуватих утекло!

— Я ось тебе відгадаю! — вхопив лозину Рукань. Але Андрійко показав йому язика і гайнув із двору…

Головань вернувся до майстерні, і тут йому потрапила на очі магнітофонна стрічка. По­ставив її, ввімкнув магнітофона. І зазвучав Дем’янків голос:

На Землі ще є чимало

Важливішого за сало

І картоплю, і часник…

Нехай хлопці уминають,

Потім вони запитають:

Це ж куди Дем’янко зник?

А я собі помандрую,

Непитайлівку здивую,

Утру носа Руканю!

Цей хвалько і задавака

Тільки й знає, що патяка:

— Я Дем’янка розберу!

Невідомо, небораче,

Чи ти гірко не заплачеш…

— І нащо б ото я слухав! — знизав плечи­ма Рукань і вимкнув магнітофон.

— От халамидник, цей Дем’янко, —зітхнув Головань. — Де ж його шукати?

Довго не чути було про Дем’янка ні слуху, ні духу. Андрійко цілі вечори просиджував біля приймачика, ждучи хоч коротенької звістки від свого електронного товариша. Дем’янко обіцяв відгукнутися. І мовчок… Хлопець засумував.

Головань і Рукань узялися монтувати дру­гого робота, почалися холодні осінні дні, в шибки запорошив холодний дощ. Нарешті випала зима, скрізь забіліло, а Дем’янко так і не обізвався.

“ПОРА, СОЛОВЕЙКУ!”

“Де це я? — подумав Дем’янко Дерев’янко, побачивши замерзле вікно. — От чудасія — в Непитайлівці така красна осінь, а тут ось топлять залізну грубку, вікно іскриться кри­гою. Надворі гуде, стугонить, завиває хуга. Куди ж це я потрапив? ”

Хоч його і розпирала цікавість, але стояв мовчки, не ворушився. Оце тільки що Дем’янка вийняли з великого чемодана і поставили на столі біля вікна.

— Ану, як тут наша лялька? — гомонів чорнявий чоловік. — О, ціла, все в порядку. Ну й кумедна!

Дем’янко хотів було обізватися, але стри­мався. Раз лялька, хай буде лялька. Він собі постоїть нерухомо, як і належить лялькам, роздивиться що й до чого, а тоді… Тоді видно буде.

Чорнявий, потихеньку наспівуючи, розкла­дав свої речі, коли це прочинилися двері, по підлозі заклубочився холод, і до кімнати сту­пив якийсь чоловік. Він був увесь у хутрі, на­че ведмідь, вуса й борода обмерзли. Відкинув капюшона й кинувся до чорнобривого. Борю­калися, штурхали один одного, щось вигуку­вали. Це вони так віталися після розлуки. Нарешті-таки вгамувалися.

— Ну, як відпочив? Наспівався там, соло­вейку? — запитував бородатий. — Засмаг? Ну, добре, що прибув, а то роботи зібралось… О, а це що за жевжик?

Він підняв Дем’янка, заглянув у лінзи-очі, далі обережно поставив на місце.

Чорнобривий розповів:

— То з України… їхали ми машиною до Одеси, коли дивлюсь — на баштані стовби­чить оце чуперадло…

Аж пересмикнуло Дем’янка від того слова, образився наш електронний хлопчик. То правда, що, побачивши машину, він застиг у позі опудала, бо ніде було сховатися. Але обзивати його чуперадлом…

— Добре хтось постарався, — сказав боро­датий, знову оглядаючи Дем’янка.

— Як живий, правда? Він тут нагадува­тиме нам український степ, ласкаве сонце…

— Ех, сонечко… — зітхнув бородатий. — А все-таки я й Антарктиду люблю!

“Ага, значить, Антарктида… — подумав Дем’янко. — Далеченько мене завезли — аж на шостий континент! Звідси все лежить на північ, навіть Південна Америка. Ех, якби оце й Андрійко тут був…”

— Та й я за Антарктидою вже скучив, — усміхнувся чорнобривий. — Півроку з вами не бачився! Ну, як ви тут?

Бородатий розповів про нові дослідження крижаного щита Антарктиди, проведені нашими науково-дослідними станціями. Коли Дем’янко почув, що кригу просвердлили більш як на чотири кілометри, то мало не скрикнув. Отака грубизна її?! Оце конти­нент… Люті хуги, страшенні морози… Мерт­вий край? Ні, життя й тут є. На прибережних смугах, де немає снігу, ростуть лишайники, мох. А для мільйонів птахів цей суворий край — рідна, люба домівка. І айсберги тут народжуються — льодовики спливають до моря, від них відколюються крижані гори та й пливуть собі в океан.

Ох і цікаво! А чи знає отой задавака Рукань, що в Антарктиді є діючий вулкан? Оце б спитати його — хай би почервонів як рак. Але Непитайлівка ду-у-же далеко… Де­м’янко стоїть собі в кімнаті зимівників, слу­хає розмову двох друзів і все запам’ятовує — колись Андрійкові розповість.

— Ну, от що, соловейку, ти з дороги відпо­чинь, а я піду почергую, — сказав борода­тий. — Та не проспи. Даю тобі дві години.

“Вистачить йому й години, — подумав Де­м’янко, — про це я вже подбаю сам. Щоб не обзивав чуперадлом…”

Чорнобривий тільки ліг, одразу й заснув: далека дорога зморить хоч кого. А Дем’янко не зводив своїх скляних очей із стрілок бу­дильника.

Як тільки минула година, він і гукнув:

— Пора, соловейку!

Чорнобривий схопився, мов ошпарений, протер очі, подивився на годинника, бурк­нув щось під ніс та й знову ліг. Через якусь хвилинку заснув. А Дем’янко як гаркне:

— Пора, соловейку!

Чорнобривий так і підскочив. Стурбовано заходив по кімнаті, але більше не лягав. Умився, змастив обличчя якимось жиром (щоб не поморозити щоки), тепло одягнувся та й вийшов, щільно причинивши за собою двері.

Згодом, після робочого дня, а точніше після робочої вахти, бо тут о цій порі ще була по­лярна ніч, за вечерею чорнобривий сказав до бородатого:

— Дивина… Тільки я заснув, коли наче ти мене гукаєш… Виразно чув твій голос: “По­ра, соловейку!”

— Еге, коли б ти не нагодився та не витяг­нув, я, певне, замерз би у тій тріщиш… — хри­пів бородатий. — Мабуть, свіжа. Ще вчора я там проходив і нічого, а це ступнув — і про­валився.

— А як твоє коліно?

— Та пусте, перев’язали. Я не дуже забив­ся, а от мороз, мабуть, доконав би мене. Спа­сибі, соловейку, що порятував!

Під кінець вечері бородатий перейшов на шепіт — он як захрип. Чорнобривий поклав товариша в постіль, напоїв гарячим чаєм, укутав.

— А знаєш, що мене зігріє? — прошепотів бородатий. — Пісня! Заспівай, друже.

І той заспівав — голосно, на повні груди:

Не щебечи, соловейку,

Під вікном близенько,

Не щебечи, малюсенький,

На зорі раненько…

Тепер Дем’янко здогадався, чому чорно­бривого товариш називав соловейком. Чорно­бривий співав, як соловейко. Пісня ширяла, наче птиця, і здавалось, що вона перелетить і крижані поля, і бурхливі океани…

Дем’янко радів, що хоч і випадково, але став у пригоді полярникам, зробив добре діло.

НА САННОМУ ПОЇЗДІ ЧЕРЕЗ СНІГИ

Ох і нелегко було Дем’янкові, отак закляк­нувши, стояти довгий час. Полярники прова­дили спостереження, працювали, відпочива­ли, читали, писали, дивилися в клубі фільми, а він стояв собі на столику. Хлопчикові дуже кортіло в широкий світ, але тут на тисячі кілометрів залягли сніги, дарма що літо… Антарктида! Куди податися?

“Оце попався, — сердито думав Дем’янко, — такий непривітний край. І чого сюди прибули люди? Нащо їм знати, які тут морози, з якою швидкістю і в який бік студять вітри? Або крижана шапка — для чого її вивчати? Ад­же самі кажуть, що Антарктида — це веле­тенський холодильник планети. Холодиль­ник, а в нього залізли… Ех, краще було б пе­ребувати десь недалеко біля Непитайлівки…”

Одного разу Дем’янко хотів був уже при­знатися чорнобривому полярникові, що він зовсім не лялька і не хоче нею бути, що його мрія — стати справжньою людиною. Але зга­дав оте образливе слово “чуперадло” й пере­думав. Вирішив не відкриватися, почекати слушного моменту.

І ось Дем’янко почув, що полярники лаштують санний поїзд. Трактор-тягач, потужні­стю в тисячу кінських сил, причепить кілька великих саней та й попрямує до бази, яка знаходиться на березі океану. Там уже чека­ють вантажі, доставлені з далекої Радянської Вітчизни. Корабель привіз для полярників харчі, одяг, паливо, книги, кінофільми, газе­ти, устаткування. Санний поїзд має усе те перевезти сюди.

Дем’янко мало не затанцював з радощів. Поїде! Він обов’язково поїде. А там він про­шмигне на корабель та й попливе додому. От цікава подорож!

Але… не кажи “гоп”, доки не перескочиш…

— Ну, все, борода, їдемо! — вигукнув чор­нобривий, перебираючи теплий одяг. — Сонце от-от зійде, діждалися весни!

— Їдемо, соловейку. Але хоч і весна, треба дещо надягнути. Який прогноз?

— Потепління! Більше сорока градусів мо­розу не буде.

— А що таке сорок супроти сімдесяти? — жартував бородатий. — Це ж спека!

“Ого, нічого собі спека, — подумав Дем’ян­ко. —Як вони й витримують таку холоднечу… Ще й жартують. Мені легше — адже я не ди­хаю, а мої акумулятори сухі, не замерзнуть”.

Друзі спакувалися, тепло одягнулися й ви­йшли з кімнати. Чути було рокіт двигуна.

Дем’янко знав: от-от має зійти весняне сонце, і тоді поїзд рушить, отже треба не прогґавити цього моменту. Він вибіжить, коли всі вже посідають у кабіну тягача. Примоститься на санях і… бувайте здорові!

І ось нарешті! Засвітилося, засяяло вікно. На ньому зблиснули міріади крижинок, ніби ввімкнувся казковий екран. Зійшло сонце!

Мотор трактора одразу загуркотів дужче — певне, поїзд рушав. Дем’янко швидше до две­рей, а вони не відчиняються, не випускають його. Смикнув за круглу ручку, наліг пле­чем — усе марно. Чи замкнули? А мотор ре­ве… Невже Дем’янко не встигне? От біда…

— Ну, що я вам зробив поганого? — ше­поче хлопчик до дверей. — Відчиніться!

Крутнув ручку ліворуч — цокнула заскоч­ка — двері відчинились. Наче їм стало ніяко­во, що затримували хлопця.

Надворі на Дем’янка одразу ж накинувся Морозило. Що воно, мовляв, за хлопчик та­кий зухвалий, що ні шубки на ньому, ні ва­лянців, ні шапки теплої, а легенький костюм­чик та беретик? Та як дихне холодом, як си­поне колючими сніжинками. А Дем’янкові хоч би що — на те ж він і Дерев’янко!

Дем’янко наздогнав санний поїзд, учепився за останній фургон, підтягся і заліз під бре­зент.

По-о-їхали!

Як тільки Дем’янко виглянув із-за накрит­тя, Морозило спробував ущипнути його за довгий ніс, та нічого не вийшло — ніс навіть не почервонів. І Дем’янко спокійно роздив­лявся краєвид.

Навколо іскрився під сонцем сніг, десь да­леко, на самісінькому обрії, палахкотіла ро­жева заграва, і Дем’янко здогадався, що то — діючий вулкан.

Минали години за годинами, а санний поїзд рухався не зупиняючись. Один раз тільки постояли трохи перед глибокою тріщиною, яка перетнула шлях. В одному місці через неї пролягла вузенька крижана перемичка, і полярники оглядали її — чи витримає? По­радились люди і вирішили їхати. От уже сміливці! Не злякалися крижаної пащі — тягач забурчав і посунув на перемичку, во­на осіла, але все-таки витримала. Вперед, вперед!

Ох і широкий, ох і безмежний світ!

Мабуть, з тисячу кілометрів проїхали, коли Дем’янко побачив на обрії величезне місто. Його палаци, височезні шпилі сяяли на сонці, неначе витесані з коштовного ка­міння. “Що за дивина? — подумав Дем’ян­ко. — Досі — він це знав з книжок — вели­ких міст в Антарктиді не було, тільки селища науково-дослідних станцій. Чи, може, недав­но збудували? Чого тільки не встругнуть люди!”

Під’їхали ближче, і Дем’янко побачив на­селення того міста. Мешканці середні на зріст походжають спроквола, начебто дуже поважні особи!

А коли тракторний поїзд впритул під’їхав до того міста, виявилося, що то зовсім не місто, а нагромадження криги. Гостроповерхові брили льоду, кожна завбільшки з буди­нок, понависали над самісіньким океаном, і хвилі бухають, розбиваються об них. А на­селення? Та то ж пінгвіни! Ох і симпатичні! І людей не бояться. Як тільки поїзд зупинив­ся, вони почали підходити — і поодинці, і гуртами. Стали, роздивляються — господарі Антарктиди!

Вискочив Дем’янко на сніг і попрямував до натовпу чудернацьких птахів.

— Здрастуйте, пінгвіни! — вигукнув Де­м’янко. — Привіт вам із Непитайлівки!

— Здрастуй, здрастуй, хлопчику! — загелгали пінгвіни. — Будеш гостем у нашому кри­жаному краї!

А один обдивився Дем’янка кругом та й каже:

— У тебе такий міцний дзьоб, як і в нас. Коли б одягся в пух і пір’я — був би справж­ній пінгвін.

— Е, ні, — заперечив Дем’янко, — у мене зовсім не дзьоб, а ніс, і я хочу стати людиною.

— А пінгвіном теж добре!

— Ні, ні, я знаю, — наполягав на своєму Дем’янко, — людиною бути найкраще.

Розмовляючи, вони прямували до берега океану. Дем’янко ішов попереду, а за ним, витягнувшись у шнурочок, човгали пінгвіни. Вони люблять ходити один за одним. Там, біля берега, стоїть на причалі корабель, і Де­м’янко ним повернеться додому. Хай допра­виться до якогось порту, а звідти він уже знайде дорогу в Непитайлівку.

Та от лихо: поки допленталися — кора­бель відчалив… Ех, шкода… Дем’янко здер з голови берета і жбурнув на сніг.

А корабель віддаляється, уже тільки мріє за хвилями.

Один Поважний Пінгвін торкнув Дем’янка оцупком, який був колись крилом, і сказав:

— Чого ти так хвилюєшся, хлопчику? Ти ще встигнеш наздогнати його вплав.

Дем’янко поглянув на бурхливі хвилі, що валами котились одна за одною, і сумно по­хитав головою:

— Е, це мені не під силу… Я ж не вмію плавати так, як ви.

Тоді другий Пінгвін запропонував:

— А знаєш що? Ходімо до крижаної гори. Здерешся на неї і звідти ще довго дивити­мешся на той корабель, і тобі полегшає. Чи не так, друзі?

— А так, так! — закивали довгими дзьо­бами пінгвіни.

“Ну й смішні, — подумав Дем’янко. — Та­ке й скажуть: полегшає!..” Але пішов з ними, бо йому було дуже цікаво. Адже він ще не бував на крижаних горах.

АЙСБЕРГ

Поважний Пінгвін пішов попереду, бо най­краще знав, як пройти на льодовик. За По­важним ступав Дем’янко, а за ним шнуроч­ком тяглася решта птахів.

— Бач, занедбали ви свої крила, от і не літаєте, — сказав Дем’янко.

— Зате ми добре плаваємо, — відповів По­важний, — літаємо у воді.

Поважний вів зигзагами, бо доводилося обходити крижані брили. Чим вище вони схо­дили, тим ширшав краєвид. Сонце викрешу­вало міріади іскор — і на сніговому суходолі, і на білопінних гребенях моря.

Зійшовши на вершину, Дем’янко знову по­бачив удалині корабель. Він був схожий на білу птицю, яку хвилі здіймають аж до неба. Здавалось, корабель от-от одірветься від води та й полине до самісінького золотого сонця. І опуститься аж біля рідних берегів…

Пильно дивився Дем’янко на корабель. Пінгвіни теж дивилися. Вишикувались ряд­ком, крила опустили, наче руки, повитягу­вали вперед свої довгі дзьоби та й дивляться.

А корабель усе даленів і даленів. За ним услід — хвилі, наче казкові гривасті коні.

— Уже й не видно, — сумовито сказав Де­м’янко і почав ходити по крижаному майдан­чику. Та раптом спіткнувся і впав. Услід за ним почали падати й пінгвіни. Вони люблять наслідувати. Дем’янко підскочив, і вони за­стрибали. Що там зчинилося — гелгіт, писк, штовханина. Дем’янко танцює, і пінгвіни танцюють. Усім стало радісно й весело. Аж сонце сміялося!

Коли це раптом — трісь-трісь-трісь! Бух! Ба-бах! Наче хтось стріляє з гармати.

Пінгвіни стали, як укопані. Потім загомо­ніли:

— Що таке?

— Що таке?

— Що таке?

Дем’янко спитав Поважного:

— Що сталось?

Той стояв мовчки, тільки повертав свого дзьоба то сюди, то туди. Нарешті сказав:

— Пливемо.

— Як-то пливемо? — здивувався Дем’янко.

— А так. Оця крижана скеля зсунулася в море та й відкололася від льодовика. Це вже айсберг. Він пливе від берега, і ми на ньому. — Пінгвіни радісно загелготали:

— Гур-ра! Гур-ра! Гур-ра!

А Дем’янко зажурився. Куди він потрапить на цьому айсбергу? Крижана гора відпливає повільно, може, кинутись до берега, поки ще не далеко? Таж чи вибереться він із хвиль?

Дем’янко підійшов до краю айсберга, щоб роздивитись.

— Що він поб-бачив? — зацікавився По­важний і глянув через Дем’янкове плече. Ін­шим пінгвінам теж страшенно закортіло по­дивитися, задні напирали на передніх, ті — на Дем’янка. Посунули його на самісінький край. Дем’янко не встояв і покотився ковз­ким схилом униз.

— Падаю! — скрикнув він. — Я падаю!

А пінгвінам хоч би що, їм радісно:

— Це ж ковзанка! Га-га-га!

— Яка гарна ковзанка! Ги-ги-ги!

Та вони, якби й хотіли, то вже не могли б зупинитися. Увесь веселий табун, пхаючи Де­м’янка поперед себе, мчав по схилу. Хто на животі, хто на лапах, а Дем’янко сидячи. І всі у воду.

Шубовсть! Плюх! Плеск!

Дем’янко шугнув у сині хвилі океану.

Вода прозора-прозора — наче це й не вода, а густе повітря. Навколо пінгвіни пірнають, дістають собі рачків. Дем’янко дивиться на цих симпатичних птахів, милується ними. Вони й справді, неначе літають під водою, красиво помахуючи крильми. Але що це? Усі пінгвіни кинулись до берега, повискакували на крижину. Бачить Дем’янко — з’явився якийсь хижак, не то рибина, не то звір, — не розбереш.

До берега далеко, айсберг ближче. Подався до нього. Над водою здіймається тільки вер­шина цієї крижаної гори, а основна маса — під водою. Дем’янко поплив навколо, шукаю­чи притулку. І знайшов! Помітив невеличкий отвір у крижині, протиснувся крізь нього й опинився у просторій печері. Звідси Дем’янкові добре видно товщу води, от він і спосте­рігав. Притулився носом до криги і дивився, наче на якийсь екран. Десь там, угорі, вала­ми перекочуються хвилі океану, а тут вода здається застиглою, непорушною. І важко по­вірити, що айсберг — велетенська крижана гора — пливе й пливе, не зупиняючись ні вдень, ні вночі…

Дем’янко дивився крізь стіну і спостерігав життя моря, щоб згодом розповісти про все Андрійкові.

Одного разу він побачив, як полював нена­жерливий кальмар. Величезне, кількаметрове страховисько схопило своїми довгими “рука­ми” якусь товсту рибину. Вона пручалася, рвалася, відчайдушно махаючи хвостом.

“Невже не вислизне? — тривожно подумав Дем’янко. — Мабуть, що ні. У кальмара ж десять “рук”, усіяних присосками, а на кін­цях ще й гачки”. Так і вийшло — кальмар проковтнув рибину, і тулуб його помітно роз­дувся. Та раптом хижак почав наливатися жаром. Це вже для нього небезпека, і він хоче когось налякати. Бачить Дем’янко — щось пливе, наче підводний човен. Кашалот! Широка паща з гострими зубами націлилась на кальмара. Той кількома “руками” ухопив­ся за морду напасника, намагаючись стисну­ти роззявлену пащу. Але, певно, присоски не встигли присмоктатися, а гачки вчепилися у м’якоть, бо три кальмарові “руки” так і одлетіли, наче відтяті бритвою. Кальмар випу­стив чорнильну рідину, усе довкола заволок­ло чорною хмарою, та було вже пізно. Каша­лот уже міцно тримав багаторуке чудисько у своїй пащі…

Минали дні за днями, навколо айсберга вирувало життя. Дем’янкові якось пощастило побачити, як величезна Китиха годувала своє малятко. Китеня довго смоктало в неї моло­ко, певне, йому смакувало, бо аж хвостом ворушило від задоволення. А Кит-батько кружляв неподалік, викидаючи вгору фонта­ни води…

Кити зникли вдалині, Дем’янко походив по своїй крижаній печері, обмірковуючи, як йо­му далі бути. “А чого я тут сидітиму? — по­думав. — Я ж хлопчик хоробрий, помандрую в океан!”

Більше не вагався. Виліз через отвір та й шубовсть у воду!

ЯК ДЕМ’ЯНКО ДЕРЕВ’ЯНКО СТАВ АКВАНАВТОМ

Вода — вгорі, внизу, кругом вода. Прозора як скло, зеленкувата, податлива. Дем’янко був трохи важчим за воду, бо його металева “начинка” щось-таки та важила, і він повіль­но опускався в глибінь.

Поглянув угору — над ним пропливав ай­сберг. Наче величезна хмара.

Поглянув униз — яка краса!

Великі, положисті і гірські кряжі вкриті різнобарвними гаями: той он масив — черво­ний, той — синій, далі — зелений. Високі, гу­сті рослини стоять урочисто. А в тих гаях, як горобці, пурхають риби. Окремо, поодинці, рослини тут не ростуть, лише масивами — наче хмари опустилися на схили гір.

Щоб зануритись ще глибше, допомагав собі руками й ногами, як вправний нурець. Спу­скався навскіс у розлогу долину поміж гора­ми. Тут, треба сказати, не якась там була й глибина велика.

Раптом Дем’янка накрило якимось чорним покривалом. Не встиг він і рукою змахнути, як опинився в слизькому мішку, у непро­глядній темряві. От тобі й маєш… Мішок по­чав збігатися, усе щільніше стискаючи Дем’янка. Ну, що за напасть? Почував, що в цього хижака не вистачить сили, щоб розду­шити, але ж він може довго тримати його в цій живій в’язниці!

Чи вони пливуть, чи стоять на місці — Дем’янко не знав. Притулив до грудей руки, почав ворушити носками, щоб намацати краї покривала. Де там! Воно, певне, склеїлося, коли накрило здобич. Гра ставала небез­печною.

І тут подумалося: чи не вдарити цю потво­ру електричним струмом? Ні, струм треба бе­регти. Бо коли розрядить свої акумулятори, то вже ніколи не вибереться з океану. А мо­же, ця дурна істота відчує, що він дерев’я­ний, та й випустить з полону? Але ні, стискує ще дужче.

Чорне покривало ніби намотувалось на ньо­го, вже не можна й руками ворухнути…

Та ось несподівано Дем’янка кинуло вбік. Обійми страховища начебто ослабли, чорне покривало поволі почало сповзати. Нарешті зовсім стало легко. Засиніла вода! Поряту­нок! Огидний “мішок” відпливав геть. А біля Дем’янка кружляв Дельфін.

— Це ти врятував мене?

Голос бідолахи на такій глибині дуже змі­нився — наче це не він говорив, а півень за­квоктав. Проте Дельфін зрозумів його і відпо­вів тонким попискуванням, наче передавав телеграму азбукою Морзе:

— Я бачив, як він схопив тебе, хлопчику… От і…

— Моє ім’я Дем’янко Дерев’янко.

— А мене акванавти назвали Піратом.

— Пірати — це ж були колись морські розбійники, — сказав Дем’янко. — Вони грабу­вали кораблі — я про це читав…

— Саме через тих піратів мене так і назва­ли, — пояснив Дельфін. — Ми, дельфіни, дав­но знайшли затонулий піратський корабель із скарбом. А коли сюди припливли акванав­ти, я показав його. От вони й назвали мене Піратом. А мені хіба що? Тепер і я маю ім’я. Почую: “Пірат, віднеси лінь Петрові”, хапаю кінець ліня і пливу до Петра. Бо у воді, знаєш, як буває? Пройде акванавт, намул здійметься хмарою — нічого не видно. А три­маючись за лінь, людина може спокійно ді­статися до свого будиночка…

— А хто такі акванавти?

Дельфін пояснив:

— Акванавти — це люди, які працюють під водою, досліджують водні глибини.

— Цікаво… Значить, у космосі — космо­навти, а в морях та океанах — акванавти. Ти молодець, Пірате, що допомагаєш людям. Бо товща океанських вод — це космос нашої пла­нети. Досліджувати цей водяний космос, ма­буть, набагато важче, ніж отой, міжпла­нетний.

— Та що ти кажеш? — здивувався Пірат.

— Поміркуй сам. На Місяці людина вже побувала, так? А на дні океану, ну хоча б на кількакілометровій глибині? Чи ступала там нога людська?

— Ні… Навіть ми, дельфіни, туди не доби­рались.

— Ну от. А що там робиться, в самісінько­му низу, от цікаво! — Дем’янко Дерев’янко скерував свої лінзи в темну глибочінь і якийсь час мовчав. Потому обізвався:

— Отже, ти, Пірате, допомагаєш акванав­там. І я теж допомагатиму. Де вони, далеко? Я хочу стати акванавтом.

— Сідай мені на спину, — пропищав Дель­фін, — я тебе швидко доправлю до них. База наша за кілька кілометрів — плавником по­дати!

“Наша”, — відзначив про себе Дем’янко. — Бач, недаремно кажуть, що дельфін — друг людини”.

Дем’янко мусив міцно триматися за спин­ного плавника, щоб не впасти з Дельфінової спини. У слухавках не те що шуміло, а ревло!

Пливли не менше години. Дем’янко помі­тив — удалині щось бовваніє, схоже на дири­жабль. Це завис у товщі води підводний човен.

Коли вони з Дельфіном підпливли зовсім близько, Дем’янко побачив біля хвостової ча­стини човна величезну кулю з круглими ілюмінаторами. Куля з’єднується з човном за допомогою ребристої труби. Це, як потім ді­знався Дем’янко,— шлюз, по якому акванав­ти переходять з човна до свого будиночка, одержують усе необхідне для життя і роботи на глибині.

— А он і акванавти, — пропищав Пірат.

На схилі підводної гори, неподалік від чов­на Дем’янко побачив три людські постаті у водолазних костюмах. Вони поралися біля якоїсь химерної конструкції з металевих ферм.

— Добрий день!

Дем’янко хотів вимовити ці слова дзвінко, а вийшло — наче молоденький півник пробує кукурікати. Проте акванавти розібрали.

— Здоров, здоров, якщо не жартуєш! — у них теж слова були невиразні, схожі на квохтання.

— Мене звуть Дем’янко Дерев’янко, я електронний хлопчик, Пірат розповів, що ви — акванавти…

— Ого, ти можеш з Піратом розмовляти?

— Аякже, мене такого хлопці зробили, що я все можу…

Дем’янко розповів про себе: і як народився в Непитайлівці, і як у космосі побував, а по­тім сюди потрапив. Одне слово, нічого не втаїв.

Розповідав довго. На кінець попросив:

— Візьміть мене в акванавти. Я разом з Піратом допомагатиму вам.

— А чого ж, помічники нам потрібні, — обізвався, мабуть, командир акванавтів, бо під час Дем’янкової розповіді найбільше роз­питував. — Ми зараз великі глибини дослід­жуємо, то ти якраз став би нам у пригоді.

— З радістю! Я ж дерев’яний, міцний. У космосі витримав, то й глибини не по­боюся…

— Молодець, сміливий!..

Деталі мандрівки в океанські глибини вже обговорювали в будиночку акванавтів.

Щоб спуститися на велику глибину, Дем’янкові запропонували взути свинцеві чере­вики. Та він відмовився, бо для того, щоб випливти, довелося б покинути їх там.

— А я ось покладу каміння в ранець — воно й потягне мене вниз.

— Ти кмітливий хлопчик!.. — похвалив командир, спостерігаючи, як Дем’янко бере собі баласт.

Одержавши завдання, новий дослідник океанських глибин випурхнув через випуск­ний шлюз із будиночка акванавтів і, розста­вивши руки, полинув униз, наче птах полетів. Дем’янко був дуже радий — він тепер аква­навт, він допомагає людям у їхній складній роботі.

ОКЕАНОВЕ ОКО

І знову побачив унизу гаї підводної рослин­ності, поміж якими там і сям поблискували голі грані скель. Товща води рівномірно роз­сіювала сонячне світло, і Дем’янкові було добре видно довкола. Тільки просто внизу все чорніло — наче там залягла важка темна хмара. Чи то вже дно, чи така глибина, куди не сягають промені сонця?

Його несло вниз усе ближче до тієї важкої хмари. “Певно, то таки дно чорніє — ложе океану, — подумав Дем’янко. — Цікаво, чи там зовсім темно? Тоді доведеться користу­ватись ліхтариком…”

Стемніло. Дем’янко приготувався стати на ноги, але ніякої опори для них не було. Він усе линув і линув униз. Блимнув ліхтариком і нічого, окрім води, не побачив. Оце так гли­бина!

Спуск тривав дуже довго. Часом Дем’янкові здавалося, що він і не тоне, а завис на одному місці і так стоїть собі хтозна й від­коли. Звичайно, можна б викинути каміння та й полинути вгору, до сонця, але Дем’янко про це не міг навіть думати. Не дотримати слова? Та ніколи в світі! Що б там не було, а він досягне дна!

Зненацька у непроглядній темряві засвіти­лась якась цятка. Придивившись, Дем’янко побачив, що то світиться природний ліхтарик на голові якоїсь риби-хижачки. Ось на світло підпливла рибинка і одразу зникла в пащі хитрого мисливця. Ліхтарик на якийсь час вимкнувся, а потім знову бризнув світлом. Полювання тривало…

Невдовзі Дем’янко помітив, що морок по­троху рідшає, навколо почало світліти.

“Що сталося? — подумав наш акванавт. — Справді, я неначе крізь хмару пройшов… Он­де вирізняється зубчаста гірська гряда…”

Подався туди і, коли переплив через ті гори, стало набагато видніше. Дивувався: чому це посвітлішало на глибині? Йому все дуже добре видно — і потріскані скелі, і навіть окремі камені. Вдалині з океанського дна вія­лом розсипається сяйво. Його м’які відсвіти проймають гаї, прориваються міжгір’ями. Наче починається погожий світанок.

Гори прослали в долину темно-сині тіні. Відстань скорочувалась. Дем’янко от-от стане на дно. І тут він помітив… річку. Так, це до­стеменно — у важкій товщі океанської води тече річка! Дем’янко добре бачив, як на її дні похитуються тіні, та й колір води інакший — набагато світліший, із золотистим відтінком.

Як тільки ноги занурились в річковий по­тік, Дем’янко повалився навзнак і якийсь час плив на спині. Потім перевернувся, — хо­тілось бачити береги. Згадав чомусь Непитайлівку, верби над ставом… Тут ні верб, ні тра­ви понад річкою нема — саме каміння. Вода в річці набагато тепліша, ніж навколо. Може, тому вона й тече?

Отак метикував собі Дем’янко, спокійно пливучи в теплій воді. Забув навіть, що над ним не голубе повітряне склепіння, а важез­ний океан. Поглядає наш сміливець на під­водні гори, на кам’янисті береги, коли це не­сподівано… Що то?

Дем’янко запрацював руками й ногами, щоб якнайшвидше дістатися до берега.

Ні, ні, на нього не напали хижаки, він по­бачив кількох чоловічків! Ростом набагато менші за Дем’янка, голови напівкруглі, тро­хи плескуваті, руки й ноги коротенькі, дуже скидаються на плавники. Ці істоти щось тут робили, але, забачивши Дем’янка, повипрямлялися, поставали гурточком та й дивляться. В їхніх кругленьких очах не було ніякого страху, тільки цікавість. Дивилися не клі­паючи, білі очі в них без повік, неначе від­шліфовані камінці.

Вже з їхніх поглядів Дем’янко здогадався, що ці глибинні люди розумні, не те що каль­мари чи кашалоти.

Дем’янко вибрався на берег і хотів ска­зати:

— Я — Дем’янко Дерев’янко. А ви хто?

Та, підійшовши впритул, Дем’янко поба­чив, що в них обличчя гладенькі — ні рота, ні носа, самі тільки очі під прозорою рогів­кою. Як же такий чоловічок розмовлятиме? Та навіть на невеликій глибині, метрів до ста, і то виходить не розмова, а якесь квакання. А тут над головою кілометрів п’ять води — хіба покористуєшся голосом?

— Ви мене, Дем’янка Дерев’янка, не бій­теся, — наважився промовити наш мандрів­ник. — Я стараюсь робити тільки добро.

Чоловічки стояли, наче ляльки, втупивши в нього нерухомі очі. Дем’янко знову спробу­вав заговорити:

— Ех, ви, людці-глибунці! Як же ви жи­вете, що й розмовляти не вмієте? От люди змалечку розмовляють, балакають, говорять! А ви німі, як риби, чи що? Але ж ми тепер знаємо, що й риби щебечуть, пищать, скрип­лять…

Один з глибунців підійшов, неквапливо помацав Дем’янкові коліна, потім легко мах­нув своїми руками-плавниками і піднявся вгору — лице до лиця. Його закляклі очі за­зирнули в Дем’янкові лінзи, і наш акванавт вловив сигнали:

— Чи ти вмієш говорити?

Першої миті Дем’янко Дерев’янко розгу­бився : виходить, що глибунці спілкуються за допомогою радіохвиль!

— Це якась німа істота, — просигналив Глибунець своїм товаришам.

— Та що ти плетеш? — нарешті озвався Дем’янко Дерев’янко, тепер уже посилаючи електромагнітні хвилі. — Я — німий?

— Відповідає… — повідомив своїм Глибу­нець. — Хто ж ти такий?

— Я вже казав: мене звуть Дем’янко Де­рев’янко, я акванавт. Я з Непитайлівки, мені допоміг утекти мій найкращий друг Андрій­ко. Ех, була б телекамера, та передати б вас на екран…

Глибунець, що був коло Дем’янка, кинувся геть, за ним і всі інші. Дем’янко встиг вло­вити уривки їхніх сигналів:

— Утік звідкись… Погрожує…

— Нас передати? Куди передати?

— На якийсь екран, швидше тікаймо!

Дем’янко почав сигналити до них:

— Та не бійтеся, нікуди я вас не передам! У мене й телекамери нема!.. Ви зрозуміли не так…

Глибунці тікали чимдуж. Дем’янко подався за ними, але швидко відстав, бо вони не плив­ли, а наче летіли, як випущені з тугого лука.

“Оце познайомився, — бідкався про себе Дем’янко Дерев’янко, — налякав бідолаш­них… Куди ж це вони чкурнули?”

Хоч і відстав Дем’янко від своїх незнайом­ців, проте не губив їх з поля зору. Глибун-ці — понад річкою, до міжгір’я, і він туди. Гребе руками, відштовхується ногами — та хіба тут розженешся? Вода якась густа… Але Дем’янко не з тих, що відступають від мети. Важко йому, але він не зупиняється. Вперед і тільки вперед!

Ось і міжгір’я. Що воно за світло б’є звід­тіля?

Дем’янко проплив поміж двома рожевими скелями і зупинився вражений. Його зору відкрився гігантський котлован, з усіх боків оточений горами. Увесь він сяяв спокійним золотистим світлом. Здавалося, котлован за­повнений не океанською водою, а самим світ­лом. І прозоро так навколо, геть-чисто все видно! Стовп світла здіймається високо вго­ру, певне, до самісінької поверхні океану. Дем’янко поплив уздовж котлована. Висо­ченні гори, які обрамляють його,— рівні, гла­денькі, наче відполіровані. Дем’янко спосте­ріг, що вони віддзеркалюють світло, спрямо­вують його до середини циліндра.

Довго плив Дем’янко довкола котлована — може, годин три або й чотири. Опинившись біля тієї ущелини, що впустила його сюди, наш акванавт замислився: а звідки ж все-таки тут оце світло? Яке джерело? Невже глибунці… Треба знайти їх, будь що!

Знову поплив попід прямовисними стінами котлована — ніде нікого. Тоді надумав заглянути в річище за ущелиною. Так і є! Глибун­ці порпаються в потоці — наче щось там за­губили.

Дем’янко підкрався до них якомога ближ­че і просигналив електромагнітними хви­лями:

— Чого ви тікали? Я хлопчик смирний. Шкоди вам не заподію…

Цього разу глибунці не злякались, обізва­лися:

— А чого ж ти погрожував?

Дем’янко наблизився до них упритул і по­яснив :

— Я зовсім не погрожував. Люди вина­йшли такий прилад, що може передавати зо­браження на далекі відстані. А в мене ж у Непитайлівці друг — от я й хотів би показати йому, що діється на дні океану… Та ба — нема чим.

— А де ти живеш — за горами?

Вони його спитали про підводні гори, а Де­м’янко згадав Карпати та й каже:

— Так, так, за горами, за лісами, ріками, озерами. Там живуть…

Чим довше він розповідав, тим більше вони запитували. Бо не розуміли анічогісінько. Що таке звірі? Хто такі люди? Дем’янко тер­пляче пояснював: звірі ходять на чотирьох лапах і не взуваються, люди — на двох ногах і здебільшого взуті, птахи мають крила і лі­тають…

— Цікаво, фантастично! — послав хвилі Глибунець. — Ось ми вже закінчили свою ро­боту, попливемо — розкажеш Ученому-з-Учених.

— А що ви робите? — поцікавився Де­м’янко Дерев’янко.

— Ми збираємо енергію, — відповіли глибунці, показуючи якісь блискучі платівки, які вони вишукували на дні річки.

Дем’янко спочатку не зрозумів — як це можна збирати енергію? Перепитав — вони знову твердять: так, збирають енергію.

Уже згодом, коли Дем’янко прожив тут кілька днів, він зрозумів, що тими платівка­ми вистеляється усе увігнуте дно котлована і з них струмує світло, тепло і багато іншої енергії, яку засвоюють глибунці.

І ось глибунці рушили до котлована. Де­м’янко за ними.

Виявилось, що попід скелями-стінами в променистому дні котлована є чимало круг­лих отворів-люків. Поспішаючи за своїми супутниками вниз, Дем’янко мало не за­стряв, — люк був завузький, а в нього ж за плечима ще й ранець із баластом. Доки ви­брався, знайомі глибунці терпляче ждали. Певне, їх зацікавило небачене створіння. Але вигулькнувши на нижчий “поверх” котлова­на, Дем’янко завис. Вода тут була набагато щільніша, і поринати далі він уже не міг. Безпорадно дриґав ногами, а його понесло вгору й притисло до сяючого накриття. Висів, наче той краб, опустивши клешні. А скрізь, куди б не поглянув Дем’янко, снують глибун­ці. Наче на майдані великого міста, кожен кудись поспішає — то поодинці, то невелич­кими гуртами, ті пливуть угору, ті — вниз; ондо зустрілися, мабуть, знайомі — зупини­лися, точнісінько, як буває і між людьми, тільки й того, що не розмахують кінцівками.

Вдалині Дем’янко помітив щось темнувате, високе, схоже на стовбур гігантського дерева. Глибунці сказали, що там і перебуває Учений-з-Учених, якраз туди ж вони й пряму­ють, а чого він зупинився — незрозуміло. Може, боїться? Дем’янко запевнив, що він хлопчик сміливий, не боягуз, але поринати далі він просто не може, треба поважчати. Глибунці мовчки шаснули через люк угору, а Дем’янко спокійно чекав, бо здогадався, що ці жваві істоти хочуть допомогти йому. І справді, глибунці повернулися, несучи Дем’янкові якісь осяйні камені завбільшки, як Руканів кулак. З них струмувало мінливе світло — то зелене, то сине, то червоне.

“Це дорогоцінні мінерали, — подумав Де­м’янко, засовуючи камені в сумочку на поя­сі. — Буде як знахідка для акванавтів”.

Камені були важкі, і Дем’янко одразу ж відчув, що може опускатися вниз.

Поплив услід за глибунцями. Вони набли­зились до “стовбура”, що підпирає сяючий диск. Зблизька цей утвір здавався величез­ним.

Всередині було повно глибунців — усі вони лежали горілиць. Ті, що привели Дем’янка, теж розташувалися так само. А що було ро­бити нашому акванавтові? І він ліг на спину, задерши вгору свого носа. Та тільки влігся, то мало не схопився від здивування: просто перед очима стояла якась захмарена планета. І так близько, що Дем’янко уловлював навіть рух отих хмар.

— Де це так? — спитав Дем’янко у сусіда.

— Це друга планета нашого світила, — по­яснив той.

— Друга планета? — замислився Дем’янко. — Невже Венера? І отак добре видно?

— Нічого дивного, — відповів глибунець, — оце середовище наближає до нас найдальші планети.

— Дивитесь через оцю товщу води, оточе­ну скелями? — спитав Дем’янко. — І отой блискучий диск допомагає?

— Авжеж, — підтвердив глибунець. — Це величезна і дуже складна оптична система. Водяний телескоп.

— Виходить, що вода тут відіграє роль лінзи, збільшувального скла. То це ж… Океанове Око! Цим оком Океан дивиться у Все­світ! — міркував Дем’янко.

Він був у захваті! От якби не оті хмари! Якби можна було побачити, що там криється за ними!

ДЕМ’ЯНКО І МАРСОВІ СУПУТНИКИ

Дем’янко потоваришував з глибунцями, з якими зустрівся біля глибинної річки. Бував з ними на заняттях, що звалися “Дивися, слу­хай і запам’ятовуй”, збирав у теплому потоці мінерали, що несли в собі енергію. На відміну від людей, глибунці не спали вночі, бо тут, на дні Океану, не було ночі. У негаснучому світлі, яке давав отой диск, над котлованом, вони весь час то працювали, то вчилися, то розважалися. Все це подобалось Дем’янкові. Він дізнався багато цікавого про “земний кос­мос” — так наш акванавт почав називати водяну оболонку рідної планети. Дуже попов­нилися його знання із астрономії. Адже в той час, як у наземні телескопи Венера здається білою горошиною, Океанове Око може пока­зати її хмару, навіть рух їхній. Це ж все одно, що пролетіти над цією планетою поземним льотом!

А Плутон? Що знав про нього Дем’янко, засвоївши програму Непитайлівської школи? Те, що Плутон — крайня, найдальша планета нашої Сонячної системи, що про нього майже нічого невідомо. Глибунці ж відкрили аж три планети за Плутоном, часто спостерігають, як Плутон втрачає свою масу. Гігантські смерчі скубуть планету і відлітають у кос­мос. Отак через якийсь час Плутон зникне, розвіється в міжпланетному просторі. От ко­ли повернеться Дем’янко до Непитайлівки та скаже Голованеві!..

А скільки відкрилося невідомого, ще незна­ного людям, тут, у надрах земного Океану! Не витерпів Дем’янко і спробував установити радіозв’язок з Непитайлівкою. Та, на преве­ликий жаль, його ждало розчарування — Ан­дрійко не відгукувався. Тоді Дем’янко почав викликати підводного човна, і теж без наслід­ків. Ех, як йому хотілося, щоб Андрійко та акванавти побачили оце дивовижне місто глибунців! А Венеру — хіба не цікаво було б? Але кількакілометровий шар води поглинає електромагнітні хвилі — океан старанно при­ховує свої таємниці!

Після Венери, яка зайшла за обрій, в поле зору Океанового Ока потрапив Марс. Дем’ян­ко впізнав цю планету одразу — полярні шапки, піщані пустелі, всіяні віспинами кра­терів. І супутники.

Якраз через оті Марсові супутники Дем’янко і постраждав.

То сталося на заняттях глибунців “Дивися, слухай і запам’ятовуй”. Про те, що видно було, розповідав Учений-з-Учених, якого Дем’янко прозвав скорочено Узу. Цей осяяний променями глибунець лежав у самісінькому центрі Ока і мав підсилювача — його хвилі мали сягати на велику відстань.

Все, що показувало Океанове Око, він ко­ментував, пояснював. Слухати його було ціка­во, і Дем’янко мовчки занотовував у свою пам’ять все, що говорив наймудріший із гли­бунців. Та коли дійшло до супутників Марса…

А було це так. Перед очима глибунців, не­наче на екрані, один за одним пропливали супутники далекої планети Фобос, Деймос, “Марс-2”, “Марс-3”, “Марінер-9”.

Узу коментував:

— Отже, як бачимо, ця планета має п’ять супутників — два великі і три зовсім малень­кі. Природа загадала нам загадку, та ми її розгадали. Секрет у тому, що великі мають малу масу, а малі — велику…

Дем’янко не витримав і перебив:

— Секрет у тому, що два великі — то при­родні супутники, а три маленькі — штучні!

Узу чи не сприйняв Дем’янкових сигналів, чи не хотів зважати на них. Вів далі:

— Два великі, три маленькі — така гармо­нія числа п’ять.

— Та ось наші запустять ще одного — буде шість! — не вгавав Дем’янко.

Узу раптом замовк. Гнітюча пауза не віщу­вала нічого доброго.

— Що ти наробив? — звернувся до Дем’янка його настрашений товариш.

— Якщо він не знає…

Глибунець перебив:

— Перестань, нещасний! Учений-з-Учених не знає?.. Він знає геть усе на світі! Навіть те, чого не було й не буде.

— Так я тобі й повірив, — заперечив Дем’янко, — он у нас Головань, нащо вже розум­ний хлопець, а й то всього не знає.

Нарешті Узу обірвав мовчанку:

— Хто це наважився мене перебивати?

— Це я, Дем’янко Дерев’янко. Я сам ба­чив, як запускають штучні супутники.

— Хто запускає? Звідки?

— Запускають люди, з поверхні Землі, тоб­то суходолу.

— Якого суходолу?

— Як якого? — розгубився Дем’янко. — Ну, того, сухого, без води, власне трохи води є… Ну, материка нашої планети, тобто Землі. Поміж океанами.

— Нісенітниця. Ми давно проклали під­водні траси навколо Землі. Хто ж не знає, що вона всуціль покрита водою? Це наше щастя, що Земля оточена водяною сферою. Ми ж бачимо, які незграбні істоти живуть на сухо­долах інших планет, як важко їм пересува­тися у безводному просторі. Тому в них м’я­зів багато, а мозку мало. Вони приречені на вимирання. Зате наше середовище — водяна сфера — дала нам змогу розвинутись у пре­красні, гармонійні, до того ж мислячі істоти. Дві третини нашого організму становить мо­зок!

— Глибинці — хороші істоти, але люди… — не вгавав Дем’янко. — 3 людьми вам не зрів­нятися!

— Та хто це тут городить усякі нісенітни­ці? — просигналив Узу. І вже по тому, як змінювалися частоти його хвиль, усі зрозу­міли, що він втратив самовладання. — Кля­нусь Вічним Океаном — за п’ять тисяч років свого свідомого життя я ще не чув дурнішої дурниці! Підпливи до мене!

Що було робити? Та відступати Дем’янко не думав. Чого ж він має відступати? Хіба правда не на його боці?

Рішуче поплив до центра Ока.

Побачивши Дем’янка, Узу аж плавниками змахнув.

— Та це ж механізмик. Цікаво, хто із хво­рих на заздрість виготував тебе, хто послав сюди?

— Я народився в Непитайлівці, — з гідні­стю відповів Дем’янко.

— Такого басейну в Світовому Океані нема.

— Так, — погодився Дем’янко, — в океані нема. Непитайлівка знаходиться на сухо­долі…

— Хто послав тебе сюди? — нетерпеливив­ся Узу.

— Акванавти. Це такі відважні люди, як і я, — гордовито відповів Дем’янко Дерев’ян­ко. — Мене познайомив з ними Дельфін…

— Це до нашої розмови не стосується, — перебив Узу.

— А ви ухиляєтесь від суті нашої супереч­ки, — зауважив Дем’янко.

— Нашої суперечки? — перепитав Узу. — Чи ж я дозволю собі сперечатися з механіз­мом? Якщо це жарт, то можна сказати, що він провалився. Відповідай, нарешті, хто тебе виготував?

— Я вже сказав, шановний учителю, я на­родився на материку…

— Отже, ти не хочеш признатися, хто це висуває безглузду материкову гіпотезу… А втім, ти, певне, цього й не можеш зробити…

— Не можу? — сипнув хвилями Дем’янко. — Я все можу!

— Та ми дізнаємось, — продовжував Узу. — Ось ми тебе розберемо і розкриємо усі твої секрети.

Як тільки Дем’янко почув це, по всіх його системах пройшов струм підвищеної напруги.

— Рукань хотів розібрати мене — йому не вдалося, — просигналив Дем’янко. — Не вда­сться і вам!

Крутнувся Дем’янко, пірнув та й поплив пріч від центра Ока:

— А зловіть його! — заволав Узу.

Великий табун глибунців кинувся навздо­гін, але між ними зчинилася така штовха­нина, що Дем’янкові вдалося відпливти на значну відстань.

Ось уже й люк у диску видніється — сизу­вата пляма на золотавому тлі…

А глибунці наздоганяють.

Дем’янко відчайдушно гребе руками й но­гами, але з кожною секундою вони все ближ­че й ближче. їхня швидкість наростає, а Де­м’янко рухається все повільніше, наче сама вода намагається затримати його.

“Баласт! — промайнула в Дєм’янка дум­ка. — Це баласт мене затримує! До того ж і я в отворі можу застряти…”

Скинув ранець з камінням і одразу шугнув угору.

Проскочив люк. Тепер якби встигнути до ущелини… 0, коли б вискочити з цього яскравого Ока! Може б, сховався у підводних гаях…

Певно, глибунці подумали, що ранець — то складова частина механізмика і на якийсь час затрималися біля нього. Але ненадовго. Пропливаючи між рожевими скелями, Дем’янко оглянувся — наздоганяють!

Добре знав: упіймають, то розберуть, а складати ж не вміють та навіть і не пробува­тимуть. А хіба можна щось пояснити Узу? Він же навіть думки не припускає, що під сонцем вигріваються материки, що там гуля­ють вітри…

Ой, леле, глибунці вже близько! П’ятеро найпрудкіших вирвались наперед, ось-ось схоплять…

Ну, що робити Дем’янкові? Невже пропа­дати?

І тут Дем’янко згадав про ті коштовні ка­мені, які дали йому друзі-глибунці. Хоч і шкода їх кидати — це ж глибоководні суве­ніри, — та нічого не вдієш, вони тягнуть на дно…

Один по одному вийняв сяючі мінерали. Наче вогні спалахнули у товщі Океану — червоний, синій, зелений… Сяйнули та й по­гасли в глибині, а Дем’янка так і підкинуло вгору!

Глибунці почали відставати. Мабуть, в такі високі шари їм і підійматися не можна.

Дем’янко подивився вниз — глибунців уже не було, певне, вернулись.

Врятувався!

***

Довго блукав Дем’янко у товщі Океану, — мо­же, тиждень чи більше — аж поки таки зна­йшов підводне узгір’я, де працювали аква­навти. Наш мандрівник дуже зрадів, поба­чивши їхній глибоководний апарат, яскраво пофарбований у біле й червоне. Наче якась казкова голова приглядалась до Океану свої­ми очима…

Дем’янко розповів акванавтам про Океанове Око, про глибунців і їхнього Узу. Нічого не втаїв, навіть того, що був злякався, коли переслідувачі мало не впіймали його. І про яскраві мінерали…

— Ох, ти ж і вигадник, Дем’янку! — смія­лися акванавти. Вони не повірили жодному його слову.

— Ну, що ж, — сказав Дем’янко, — колись і самі побачите. А я вже бачив! — Потім за­непокоєно спитав: — А ви маєте зв’язок з поверхнею?

— Звичайно, маємо.

— Дозвольте мені викликати Непитайлівку. Хочу розповісти Андрійкові про свої при­годи, а то він там, напевне, хвилюється…

Акванавт провів Дем’янка до кабіни, в якій був відеофон, і наш електронний хлопчик по­чав викликати рідну Непитайлівку.

Як тільки на екрані з’явилось Андрійкове обличчя, Дем’янко на радощах заспівав свою пісеньку:

Я хлопчик дерев’яний,

Я електронний хлопчик,

Мене Дем’янком звати,

Ви маєте це знать.

Я хочу, як людина,

Робить добро, буть смілим,

Науки таємниці

До краю всі пізнать.

— Ой, Дем’яночку! — вигукнув Андрій­ко. — Звідки це ти говориш?

І Дем’янко почав розповідати йому про свої пригоди…