Василь Бережний

ПІД КРИЖАНИМ ЩИТОМ

Фантастика

ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДАННЯ

ЛЕГЕНДА ПРО ЩАСТЯ

Цей невеликий пакет остаточно порушив і без того хистку рівновагу в сім’ї досить молодого і не досить ві­домого вченого Миколи Покопаного. Починався курорт­ний сезон, і його дружина (він її охрестив Гросбухом) домагалася поїздки в Сочі, а Микола щось бубонів про село. Його, бач, приваблювала тиша, робота на городі й інші зовсім не курортні речі. Дружина уже передчува­ла: ще один енергійний наступ — і він погодиться. Але саме тут принесли оцей злощасний пакет. Розірвавши конверт і висипавши на стіл фотографії, Микола ви­гукнув:

— Нікуди не їду! Все! Вирішено!..

Гросбух остаточно збагнула, що Сочі віддалилися в безвість. Все ж не втрималась:

— Як то не поїдеш?

— А отак! Працюватиму.

— Егоїст! Не зазнала я з тобою щастя і на макове зерно…

— Любий мій Гросбух, — промовив Микола, розгля­даючи фотографії, — ти хіба уявляєш, що таке щастя?

— Он у Пазуренків машина, дача, щоліта їдуть до моря…

— Та їм за тією дачею і вгору ніколи глянути.

— Не журися, Пазуренчиха і одягається по моді, і в Болгарію відпочивати їздила…

Микола глибоко зітхнув:

— Ех, не тямиш ти, що воно таке, щастя, зовсім не тямиш. Для мене ось розшифрувати оці письмена — найсолодше щастя!

— Знову щось шумерське?

— Ні, здається, ще давніше. — Микола водив лупою над фотографією. — Оці глиняні таблички знайдено в одному похованні, на яке випадково наткнулися гео­логи в Афганістані. У передгір’ї…

Гросбух закопилила губу і, вважаючи себе глибоко ображеною, пішла з кімнати. Микола лишився наодинці зі своїми унікальними фотодокументами. За хвилину він уже забув і сутичку з дружиною, і все на світі.

…Тільки перед Новим роком, коли Київ забілів під снігом, Микола нарешті мав чернетку твору, накресле­ного чотири тисячі років тому на сирій глині. В ній було ще чимало незрозумілих місць, але основа все ж прояви­лася. Працював до самозабуття, занедбав сон і їжу, а на одяг звертав увагу лише тоді, коли вирушав до Ле­нінграда, щоб співставити свої фотокопії з деякими шу­мерськими табличками, які зберігаються в Ермітажі.

Гросбух покинула його ще восени. Не захотіла жити з “егоїстом, який думає лише про себе”, їй “набридло дораховуватися тих злощасних копійок”, “терпець увір­вався”… Чи болісно переживав цю подію Микола? Ма­буть, що так. Але друзі, колеги, навіть сусіди цього не помітили. Як і завжди, він залишався врівноваженим і тямущим дослідником. Багато хто радів з його успіхів, але були й такі, що тільки знизували плечима:

— Нічого особливого. Подумаєш, відкриття!..

Поволі, але неухильно Микола просувався вперед. Розшифровку тих прадавніх письмен можна порівняти хіба що з видобуванням перлин, хоча слово-перлину ді­стати важче — товща тисячоліть приховує свої скарби надійніше, ніж океанська вода. Як це не дивно, але Ми­колу проймало відчуття якогось нового, досі не відомого простору. До свідомості надійно входив давній світ і з кожним рядком усе ширшав, глибшав. У цьому пси­хологічному комплексі були і звички, і уявлення та віру­вання творця поеми, але все це чомусь трансформува­лось у Миколиному сприйнятті у простір і глибінь. Мо­же, тому, що за отими значками-символами він бачив майдани прадавнього міста, храми, річки, луки, табуни овець, скелі, гори… Як би там не було, а довгі місяці, проведені у многотрудній роботі, буквально змигнули для Миколи. Наче німі блискавки черкалися неба — отак з’являлися відкриття. Чоловік був тисячу разів на день щасливий і тисячу разів нещасний.

Відвойовану, в тисячоліть і підготовлену до друку поему молодий учений назвав “Легенда про щастя”. Ось її текст.

Буту, пастух із вівчарні Лахара,

Полишив своїх кіз і овець, одвернувся од трави і дерев,

Буту, пастух молодий, пішов до жерця Шамшама,

Став на майдані перед Будинком Бога.

— О жрець, багато козенят і ягнят я пустив на луки,

На луки, даровані нам всевишніми, о жрець!

Подих життя радує мене. Але де щастя?..

Я дивився в очі овець і кіз і питав: де щастя?..

Я підходив до води і питав у риб: де щастя?..

Я пригортав колоски ячменю і питав: де щастя?..

Ніхто не відповів —

Ні вівці, ні кози, ні риби, ні ячмінь.

А друзі ще й почали сміятися з мене,

І це обпікає мене, як гарячий вітер з-під сонця,

Тяжко мені на душі, о жрець!

Ти знаєш приховані богами таємниці,

Ти мудрий, скажи мені: де щастя?

Довго мовчав жрець Шамшама,

А Буту, пастух із вівчарні Лахара, довго чекав.

— Демон сумніву посіяв отруйне зерне в твою душу,

пастуше,—

Сказав-таки врешті жрець, —

Боги спустили Лахара на землю,

Щоб він розвів овець і кіз і постачав небеса молоком.

А щоб повнилися вівчарні,

Боги вдихнули життя людям.

Напувати богів молоком — хіба це не справжнє щастя?

Але демон сумніву посіяв отруйне зерно в твою душу,

пастуше,

І воно проросло!

Якщо твої вівці і кози не дали тобі щастя,

Якщо твій ячмінь і грона винограду

Не дали тобі щастя,

Іди шукати його у широкий світ.

О Буту, поки немає знаку на цеглині твого життя,

Поки Ніната не закарбувала на ній знаку межі (смерті),

Іди!..

— А куди ж мені йти?— запитав Буту.—

Скажи, Шамшаме, в який бік податись?

Скажи мені, пастухові, о жрець!

— Шлях твій хай на схід пролягає.

На схід хай проляже твій шлях.

Через річки, в яких плодиться риба, хай проляже твій шлях;

Через долини, де хлібороби викохують багато зерна,

Хай проляже твій шлях;

Через гори, де пасуться дикі кози і блукають звірі,

Де плодиться сила-силенна диких кіз і хижих звірів,

Хай проляже твій шлях.

Там, за високими горами, — Країна Щастя, пастуше,

Але ніхто із людей ще не діставався до неї, о Буту!

Жодне око не бачило незрівнянних просторів,

Жодні груди не вдихали її цілющих пахощів,

Жодні вуха не чули її чарівної музики, о Буту!

Ніната карбувала знак, і подих життя відлітав.

— Певне, мої попередники були старі,— сказав Буту,—

А я молодий — то чому ж не дійду?

Чому не дійду, коли я молодий?..—

І помандрував на схід пастух Буту,

На схід помандрував пастух.

Вийшов на берег широкої річки,

Де лежав і стогнав рибалка.

Він лежав і стогнав од болю в руках і ногах,

Від гострого болю в усьому тілі.

— Скажи мені, о бідний рибалко,

Скажи, хто тебе скривдив?

— Риба вразила мене… Жорстока риба Нур.

Вона має гострі стріли,

Пекучі стріли має ця риба,

Вона дивиться оком смерті,

Вона геть проганяє рибалок з річки.

— Я впіймаю цю хижу рибу Нур! — пообіцяв Буту.—

А чому б мені її не впіймати?

Я ловлю диких кіз — чому б не впіймати рибу?

Я ловив пантер — чому б не впіймати рибу?

Я впіймаю цю рибу! —

Буту зробив зашморг,

Зашморг він зробив і кинув у воду.

І потрапила хижа риба Нур, піймалася в зашморг,

Пастух витяг її на берег,

Забив на очах рибалки.

Всі зраділи довкруг, дуже зраділи рибалки!

— Лишайся, пастуше, у нас,

Чого тобі йти хтозна-куди? —

Не лишився Буту, далі пішов пастух

Все на схід, все на схід, на схід.

Аж бачить — розлога долина засохла,

Занедбані канали,

Трава пожовтіла,

Дерева змертвілі,

Кози не щипають паші,

Овечки не нагулюють жиру,

Люди землі й плуга плачуть од горя:

— Страшний Одноріг, що спустився з неба, спустошує все,

І нема в нас ні чорних, ні білих кіз,

Немає ні чорних, ні білих овечок,

Земля потріскалася без вологи, не родить,

Подих життя відлітає.—

Вийняв пастух Буту свого зашморга,

Зашморга він вийняв і подався ловити Однорога.

— А чому б мені його не впіймати?

Я ловив диких кіз — чому б не впіймати цього Однорога?

Я ловив пантер — чому 6 не впіймати цього Однорога?

Я піймав хижу рибу Нур — чому б не впіймати цього

Однорога?—

Зустрівши Однорога, закинув пастух зашморг,

Зашморг закинув на голову звіра

І прип’яв, прип’яв його до сухого дерева.

Шарпався довго там Одноріг,

Бив копитами землю, землю виорював рогом,

Та міцною виявилася петля,

Пастухів зашморг все щільніше стягував шию.

Доконав пастух Однорога, Буту його доконав!

— Лишайся, пастуше, у нас,— просили люди плуга,—

Тепер потече вода, що дає життя пустелі,

Поросте зерно, кошари наповняться вівцями,

Буде молоко і пиво, пастуше, лишайся!

Як друг, як дорогий гість

Увійди до нашого дому! —

Не лишився Буту, далі пішов пастух

Все на схід, все на схід і на схід.

Вступив він у кедровий ліс,

Прекрасний кедровий ліс, повний живності.

Буту приліг спочити біля джерела,

Напився студеної води і ліг спочити у тіні,

Що захистила його од палючого сонця.

Прокинувся пастух від ніжного дотику,—

Побачив біля себе красуню — може, то Інанна?

Вогонь охопив його — дівчина була як богиня Інанна!

“Поцілуй мене!”— закликали її очі.

“Поцілуй мене!”— волали її уста.

“Візьми мене, візьми мою дівочість!” —

Гукала її постать струнка.

Обійняв її пастух, притиснув до себе,

До себе притиснув красуню, поцілував її очі,

Цілував її уста, ніжив тіло,

Та оволодіти нею не наважився,

Не став нею володіти!

Схопився й пішов Буту

Все на схід і на схід шукати Країну Щастя.

Довго блукав пастух у горах,

Довго блукав поміж голим камінням,

Дерся все вище й вище до неба.

Там, за горами, мала бути недосяжна Країна Щастя,

Країна, в якій нема ядовитих гадюк,

Немає шакалів і тигрів,

Не виють вовки і гієни,

Країна, де немає страждань,

Немає тривоги і ляку,

Країна Щастя, де всі люди — брати.

Там, за горами, має бути недосяжна Країна Щастя!

Втомився Буту, дуже втомився, видираючись вгору.

З кожним днем все меншало в нього сили.

А коли досяг нарешті вершини, не лишилося й краплі,

І краплі сили уже не було в пастуха!

Все ж поглянув він у далеч, а там лиш сизе марево,

Що тремтіло над безконечною піщаною пустелею.

Гола піщана пустеля, скільки й видно було, лежала за горами…

І впав тоді Буту, і подих життя відлетів од нього,

Бо гірський бог Дингір кинув на нього погляд смерті…

…Весною до Миколи навідалася Гросбух. Зиму про­була вона в матері, марно ждучи Миколиного візиту, а потім узяла та й навідалася. Адже до Миколи прийшло визнання, нечуваний успіх. Колишня дружина спочатку зраділа, а потім розлютилася: знову щастя крадеться мимо…

Зустріч була холодна і стримана до краю. Микола не чувся винним, не пробачався і не благав простити.

— Ну, а як ти сам — знайшов уже своє щастя? — не без іронії спитала Гросбух, ідучи до дверей.

— Ми весь час у дорозі до щастя… — не бажаючи по­мічати іронії, сказав Микола. — Тільки в кожного свої шляхи. І найголовніше — не заблудитися…

КОСМІЧНА НІАГАРА

На велетенському міжзоряному кораблі, який впро­довж уже тисячі років заглиблюється в простір Галакти­ки, начебто нічого особливого й не сталося. Так само, як вчора, як і рік і десять років тому, він рухається по інер­ції; в його незчисленних, залитих світлом залах, лабора­торіях, оранжереях б’ється пульс життя — розмірений, ритмічний, з нормальним, як кажуть, наповненням. Тися­чі мешканців цього космічного острівця, збудованого у формі еліпса, на перехресті вісей якого здіймається Сфера Керування, працюють, вчаться, відпочивають, розважаються, навіть і не підозрюючи, що сталося щось надзвичайне. Про це знає лише одна людина — дівчина Арі, фізик-теоретик.

Випурхнувши з круглого люка Сфери Керування, Арі зупинилася на пустельному майдані, щоб перевести по­дих. Серце їй билося пришвидшено, і пружним дівочим грудям, затиснутим в облягаючий костюм, було затісно. Ну що ж, сталося те, що мусило статися, вони відмови­ли. Арі це передчувала, інтуїція обіцяла їй один шанс із тисячі. Але вона мусила була покластися на той шанс. Ще перед тим, як переступила поріг зали Координацій­ної Ради, Арі здогадувалася про негативну реакцію три­дцяти двох членів Ради і була майже готова до цього. Але тридцять третій… Тридцять третій не те що здиву­вав — приголомшив її! “Щоб не порушувати принципу одностайності, я також підтримую висновок Першого Координатора”. Почувши ці слова, побачивши його піс­не обличчя, вона була шокована. І ця людина твердила їй про якісь глибокі, всеохоплюючі почуття! Ця сірень­ка особа намагалася переконати її в синхронності по­чуттів, намірів, плекала мрію про інтимну близькість. О блазень! “Щоб не порушувати принципу…” Пігмей! Навіть утриматися не наважився — проголосував проти.

Зараз, вискочивши на порожній майдан, Арі намага­лась опанувати свої емоції. Щось пекло їй в грудях, бу­ло гірко на душі. І самотньо. Бездумно дивлячись собі під ноги, ступнула на крайню стрічку тротуару, і її по­вільно понесло до основного корпусу. Стояла, опустив­ши плечі, в’яло звісивши руки. Ну, що робити?..

Хтось торкнув за лікоть. Нехотя повела оком — він, тридцять третій. На обличчі усмішечка, певне, буде ви­правдуватись.

— Гніваєшся?

Промовчала.

— Ну, скажи: гніваєшся?

Дивлячись туди, де широченна труба тунелю сходить­ся в одну точку, Арі промовила:

— Хіба гніваються, коли роблять відкриття?

— Яке ж відкриття ти зробила?

— Відкрила, що ти… карлик.

— Я карлик?.. — дурнувато хихикнув він, розправ­ляючи дужі груди і дивлячись на неї зверху вниз.

— Так, саме карлик.

Деякий час він мовчав, не знаючи, що відповісти. На­решті спромігся:

— Невже не розумієш, що мій голос нічого не вирі­шував? Якби я навіть… Все одно тридцять два проти!

— Чому ж не вирішував? Твій голос вирішив багато що. Принаймні для мене.

— Арі, не гарячкуй, подумай спокійно, зваж…

Його слова тремтіли, вібрували зляканістю, і це дра­тувало.

— Запевняю тебе. Ну, подумай сама: що мій голос проти… всіх? І навіщо? Справі це не допомогло б… А ти знаєш, що я для тебе…

Він говорив і говорив, намагався переконати, що в наукових пошуках не можна отак-от похапцем, без підготовки… “Хитрує, — думала Арі. — І хитрує досить примітивно. Він просто побоявся. А летіти зі мною теж боїться. Егоїзм! Замаскований егоїзм. І як цього раніше не помічала?”

— Ну от що: досить слів! Кажеш, готовий мені до­помогти?

— Звичайно! — просяяв він. — Ти ще маєш сумнів?

— Так, маю.

— Я доведу, Арі, побачиш, переконаєшся…

— Ну що ж, маєш нагоду довести. Летімо зі мною!

Знітився, зіщулився. І знову його слова почали трем­тіти.

— Легко сказати: летімо… Вчені ж не рекомендують…

— Ну й що ж? А ми всупереч нерекомендації! От і доведеш.

— Схаменися, Арі…

Вона обернулася, зневажливим поглядом окинула йо­го постать і раптом зареготала, блискаючи разками білих зубів:

— Ну ось і довів! — Ступнула на швидшу стрічку і за мить опинилася далеко попереду.

Він деякий час рухався слідом, потім спроквола пере­йшов на другий бік і поїхав у протилежному напрямі. “Ніде вона не дінеться, — крутилась у нього думка. — Ексцентричне дівчисько…” Оглянувся — ген-ген у дали­ні червоніла цятка її постаті. Дивився, аж поки вона не зникла за брамою основного корпусу.

Із кожних ста шістдесяти восьми годин філософ Альга віддавав три години шахам. Любив мовчазну напругу бою, коли фігурки виходили із засідок і кидались у від­чайдушні сутички, здійснюючи задуманий ним план. Скільки на шахівниці трагедій! А особливо, коли дово­дилося руйнувати стратегію опонента, спростовувати його тактику. “Що не кажіть,— потирав руки Альга, — а шахи виняткове досягнення цивілізації. Це синтез мисте­цтва і спорту, закономірності і випадковості, тут прояв­ляється сила психіки і, якщо хочете, сила м’язів…”

Останні слова Альги викликали в декого посмішку. Яка там сила м’язів у цього худорлявого і вже підстар­куватого парубка! Він так завантажує себе науковою працею, що, мабуть, зовсім не заглядає до Спортивного Комплексу. Філософія і шахи — нічого більше для нього не існує.

Але в кожного Ахіллеса є своя вразлива п’ята. Альга був до нестями закоханий в Арі. Про це почуття, окрім нього самого, ніхто не знав і не здогадувався, бідолаш­ний філософ горів на невидимому вогні, мучився, але нічого вдіяти не міг. Звичайно ж, з філософського по­гляду оті переживання не витримували ніякої критики, але все ж не зникали. Альга пробував спростувати своє почуття в різні способи, вдавався навіть до іронії. “Ну, що в ній особливого?—міркував,— Ну, об’єми, обмеже­ні кривими лініями… Ну, пропорції… Так це ж геомет­рія!” Намарне пішла іронія — почуття не загасало. Ті лінії вабили око, голос звучав музикою. Минав час, і Альга припинив опір, внутрішньо капітулював, від чого йому одразу полегшало. “Це ж прекрасне почут­тя — закоханість! — проголосив він собі. — Злиденні ті, що не зазнали кохання. Навіть Арістотель, і той був упокорений дівчиськом”.

Сидячи за шаховим столиком на оглядовій палубі, Альга слухав інформаційну передачу і час від часу пози­рав на екран. Почувши звістку про те, що Координацій­на Рада рекомендувала молодій фізичці Арі утриматися від експедиції, філософ зробив невдалий хід, програв вежу і був змушений здатися. Та це зовсім не засмутило його. Весело попрощавшись з опонентом, Альга пішов палубою, поглядаючи крізь прозорий пластик у чорно­ту простору. Думки концентрувалися навколо неї. Яку експедицію вона замислила? Чому вчені не рекоменду­вали?

Отак міркуючи, пройшов по периметру корабля кіло­метрів з двадцять, спустився ескалатором у середній ярус і вже рухомими стрічками дістався до свого житла. Настрій у нього був піднесений. Не рекомендували… А що, коли він їй порекомендує? І не лише пореко­мендує, а ще й… Ні, це нездійсненне, про це нічого й думати. Раптом закрався сумнів: а чи потрібно йому втручатися у цю справу? Чи не видасться він смішним? Ну, певно ж! Старші вчені, найвидатніші розуми не ре­комендували, а він, бачте, готовий підтримати, навіть не знаючи суті справи. Ех, Арі, Арі…

Уявив, як вона примружить очі, стримуючи сміх при одному тільки погляді на його постать. Порадник, під­пора… Ні, ні, краще й не обзиватись!

Наступної секунди Альга швидкими нервовими руха­ми пальців почав вистукувати особистий код Арі. Жар заливав йому щоки, прискорено забилося серце, але ру­ка від панелі не відсмикнулася.

Через якусь мить на екрані проступило обличчя Арі. Широко розплющені очі кинули на нього сповнений ці­кавості погляд.

— Пробачте… — мовила нерішуче, мабуть пригадую­чи його прізвище.

— Я філософ Альга.

— Альга… Так, так, — вона з чемності усміхнулась. — Я вас слухаю.

— Я чув інформацію про засідання Координаційної Ради, вони відмовили вам…

— Так, відмовили.

— Вірніше сказати: не рекомендували відправлятись в експедицію…

— Відмовили, не рекомендували, — перебила Арі, — Хіба це не одне й те ж?

— Ні, не одне й те ж.

— Ви вважаєте?— В її голосі з’явилося ледь помітне сподівання.

— Це очевидно. Не рекомендували, але й не заборо­нили — вловлюєте різницю?

— Не дуже.

— Вони просто не схотіли брати на себе моральної відповідальності. Те, що ви замислили, певне, пов’язано з ризиком для життя?

— Можливо.

Альга зітхнув і сміливо подивився на своє сонце. Краса, виняткова краса! Просто дивно: як цей з ледь помітною горбинкою ніс, вигинисті брови, сіруваті очі, темнокаштанове волосся, щоки з малесенькими, ледь помітними ямками творять отаку невимовну красу! Арі, мабуть, помітила, що філософ милується нею, і десь у глибині її очей з’явився теплий усміх. Альга вловив ту смішинку, це підбадьорило його, заохотило.

— А я на це дивлюся так, Арі: наука вимагає… смі­ливості, ризику, безоглядності в досягненні мети!

— І характеру. Чи не правда?

Філософ кивнув головою: авжеж, і характеру, а не якихось там псевдологічних схем, що постулюються від небезпек та випадкових загроз! Він вважає, треба діяти, відкидаючи всілякі перешкоди, експедиція не лише по­трібна, вона просто-таки необхідна!

— Але тепер, після такої ухвали, ніхто не згодиться відправитись зі мною…

— Як це ніхто? — здивувався Альга. — У вас немає супутника?

— На жаль.

Він подивився їй у вічі і тихо сказав:

— Ну, що ж, тоді беріть мене… якщо я зможу бути вам корисний.

— Справді? Ви згодні?

— Я буду щасливий, коли ви візьмете мене в експе­дицію.

— Чудово! Але ж ви повинні зважити…

— Сподіваюсь, ви познайомите мене із завданням?

— О, так! Ми наблизимося до ядра Метагалактики, щоб уточнити деякі характеристики його поля… Може, ви під’їдете зараз до моєї лабораторії?! Ми зможемо де­тально обговорити тематику дослідів.

— Охоче.

— Ну, то я на вас чекаю.

Моложава жінка в золотистій сукні неквапно похо­джала перед великим, на всю стіну, екраном.

— Любі діти! Ви вже маєте уявлення про Землю, нашу рідну планету, — говорила, тамуючи хвилювання. — І хоча ви всі, ваші батьки, діди й прадіди народилися тут, на борту “Сатурна”, Земля залишається нашою прама­тір’ю. Вона — колиска людства, там воно зростало, удо­сконалювалось, простуючи крізь терни до зірок. Відео-плівки показали вам, що на континентах Землі час­то лютували не тільки стихійні лиха, а й воєнні чвари…

З глибини екрана за нею стежило кілька десятків ді­тей. Напевне, їм було цікаво слухати цю розповідь — ніхто не вимикався, під екраном тихо сяяв суцільний ряд зелених цяток. Слова вчительки дивовижно єднали оцей осколок людства з материнською планетою, з давно ми­нулими епохами, її голос навівав чари казок, переносив до іншого світу — широкого, високого, вільного. І тоді наче зникали міцні оболонки, що оточували людей на “Сатурні”, уява малювала замість тихих басейнів бурх­ливі моря, замість оранжерей — безкраї ліси, а замість освітлювальних ламп — велике яскраве Сонце. Ех, якби побувати на Землі!..

Коли вчителька скінчила, діти враз защебетали, вона аж усміхнулась і трішки повернула тумблер гучності.

— Не так голосно, діти, і не всі разом…

Та запитання посипались, ніби корпускули в лічиль­нику:

— Навіщо сконструювали гори?

— Хто вигадав річки?

— Чому раби не повстали всі разом?

— Навіщо окремим людям потрібно було багатство?

— Чи можна дихати на вітрі?

— Навіщо наробили стільки снігу?

Коли табло обіч екрана було заповнене, вчителька піднесла руку, що означало: на перший раз досить.

— Тепер будемо відповідати. Хто з вас мені до­поможе?.. Ну, гаразд, вісімнадцятий, розкажи нам про гори.

Вчителька натиснула кнопку, щоб вісімнадцятого могли бачити всі.

— У нас, на “Сатурні”, гір немає, бо наша планетка збудована за кресленнями. Тут гори зовсім і не потріб­ні, краса нашого “Сатурна”— в доцільності кожної сек­ції, кожної деталі. А на Землі…

Хлопчик не договорив: саме в цей час до навчального приміщення вскочив якийсь юнак. Навіть не глянувши на екран, крикнув:

— Хіба ви не знаєте, що діється?! Поки не пізно…

— У нас заняття… — розсердилася вчителька, але він ні про що й слухати не хотів.

— Найавторитетніша інстанція не схвалила цієї авантюри, а вона всупереч… Ви ж розумієте, що це прос­то жахливо — отак-о взяти й пірнути в космос!

— Може б, ви все-таки пояснили, юначе, що сталося?

— Як? Ви нічого не знаєте?.. Арі вам не сказала? Ну, звичайно, це в її стилі!

— А що сталося?

— Поспішіть до Причалу — з хвилини на хвилину її дослідницька ракета стартує… Ви, тільки ви можете її затримати! Мерщій, мерщій!

І він, як ошпарений, вискочив з приміщення.

Вчителька ступнула крок услід і зупинилась, мовчки дивлячись на вже закритий вихід. Стояла, здавалось, за­бувши про своїх маленьких слухачів, що насторожено зиркали на неї з екранної глибини. “Що ж це таке? — обпікала думка. — Чому Арі не порадилась зі мною? Ех, діти, діти…”

Та досить їй було поглянути на екран, як розгубле­ність одразу ж зникла — вчителька завжди мусить бути взірцем для своїх вихованців. Що б не сталося, а їй не повинно бракувати самовладання, внутрішньої дисциплі­ни, їй до щему образливо, гірко на душі: донька не по­радилася з нею, хоча досі вони були друзями і нічого одна від одної не таїли. Ну, що ж…

— Продовжимо, діти, наше заняття…

Арі дуже імпонувало, що філософ Альга зацікавився найновішими проблемами фізики. Вона посвячувала йо­го в таємниці своєї науки з якимось особливим задово­ленням.

Альга, слухаючи ту розповідь, старався не дивитись на дівчину, відводив погляд навіть від її черевичків. Та коли зосередився, коли усвідомив, яке ця дівчина поста­вила перед собою важке наукове завдання, підвів очі і відверто милувався нею.

— Зміни в параметрах поля, крізь яке проходить “Са­турн”, дехто з учених вважає фікцією. Інші пояснюють їх похибками апаратури, — говорила Арі. — Я перевіряла апаратуру не один раз і не двічі: робота цієї системи бездоганна! Ви звернули увагу на останній Астрономіч­ний Атлас? Усі “ближчі” галактики перебувають від нас майже на однакових відстанях. З цього я роблю висно­вок: “Сатурн” вступив в область, яка безпосередньо при­лягає до центру Всесвіту. Можна припустити: там гене­руються зовсім не відомі нам поля — їх ото вже звідси відчувають наші прилади… Що там чигає на нас? Які не­відомі властивості того простору? Хіба не мусимо дослі­дити?.. За моїми підрахунками, “Сатурн” підійде до тієї зони десь через тисячоліття. Які небезпеки виникнуть перед нашими нащадками? Скажіть, Альга, хіба не наш обов’язок розвідати трасу? Якщо полетіти з максималь­но можливою швидкістю, можна досягти центру Всесві­ту за якихось сім–вісім років…

— А що передали автоматичні зонди, запущені… точно вже і не пригадую коли?

— В тому ж то й справа, що зонди зникають за обрі­єм зв’язку, зникають безслідно, не передавши ніякої ін­формації.

— Як? — здивувався Альга. — Жодних повідомлень?

— Інформація надходила з відстані, трохи більшої за парсек[1]. А далі зв’язок обривається. Ось чому я й вирі­шила летіти. Апарати, які б вони не були розумні й чут­ливі, не можуть безконечно пристосовуватися до мінли­вого середовища.

— Це так, — погодився Альга, — потенції людського мозку значно більші.

— Отже, ви підтримуєте мене?

— Без вагання, Арі! Все це і дуже важливо, і надзви­чайно цікаво. Такому дослідженню можна присвятити життя.

На її чутливому обличчі заграв усміх, і його самого пройняло відчуття щастя. Співзвучність неспокійних ін­телектів — що є радісніше в житті? Просто дивно, як він сам не висунув такої вочевидячки необхідної ідеї розвідувального польоту до центру Всесвіту?

Арі нараз насупила брови й одразу ж заговорила за­стережливим тоном. Чи враховує він ступінь небезпеки? Чи усвідомлює, що це буде не звичайна наукова вилаз­ка, яка має нульовий коефіцієнт ризику і дає втіху вже хоча б зміною обставин життя? Ця мандрівка має бути дуже тяжкою, довготривалою, небезпечною.

— Все наше життя — мандрівка в невідоме, — сказав Альга. — Якщо ви вважаєте, що я буду корисний…

— Я рада, просто щаслива, що ви перебороли що­денну інерцію. Отже, летимо?

— Летимо! — вигукнув. І тут же був нагороджений поцілунком.

— Якщо у вас є з ким прощатися, — весело сказала Арі, — то прощайтеся. До старту лишається… — погляну­ла на хронометр, — тридцять три хвилини.

— Я тільки попереджу свого партнера, що шахову зустріч доведеться відкласти на деякий час.

— А я попрощаюсь із мамою.

Ходили піщаною доріжкою понад озерцем — Арі в темно-синій сукні, мати в золотистій. Справжній га­йок навколо озера — із живими березами, дубами, топо­лями. Але він непомітно для ока переходить в ілюзорні ліси, які, здавалося, тягнуться на десятки кілометрів і творять непрохідні хащі. Звідти повіває цілком реаль­ний вітерець, приносячи лісові пахощі і щебет птаства. Зараз Арі особливо гостро відчуває красу цього шматоч­ка живої природи. В розвідувальній ракеті приміщення тісні, вода лише для побутового вжитку, ну, а дерева… про них можна буде хіба що помріяти.

Ходили мовчки, прихилившись одна до одної, ходи­ли, неначе над прірвою. Та воно ж так і є: космічне про­валля поруч, он за тією стінкою корпусу. Мати нічого не питає, донька з’явилася до неї перед відльотом, і цим все сказано. Взагалі, вони чудово розуміють одна одну й без слів. Материне серце млоїло тривожне передчуття, та вона гамувала його. Що ж, Арі самостійна особа, не належить до працівників екіпажу, а тому цілком вільна у виборі свого шляху. І, певне, цьому польоту вона теж надає надзвичайного значення, коли побоювалася, що мати почне відговоряти. Ех, Арі, Арі! Живемо один раз, і в кожного свій життєвий шлях…

— Мені пора, мамо.

— Я тебе ждатиму, доню. Щасливо!

— Спасибі за те, що ти така…

— Пам’ятай: я тебе жду.

Арі поцілувала матір і швидко пішла. Перед отво­ром до Головного тунелю оглянулась і махнула рукою. Мати самотньо стояла біля озерця, і сльози напливали їй на очі.

Може, це одвічна доля матерів — проводжати дітей у далекі мандри. Де та міра, якою можна було б визна­чити горе матерів усіх часів? Певне, й електронна маши­на заплакала 6, якби її підключити до материнських сер­дець…

Цілий рік регулярно з’являлася Арі на материному екрані. Передавши наслідки досліджень Науковому Центру, вона одразу ж з’єднувалась із матір’ю. Голос її завжди був енергійний, обличчя безхмарне. Вони з Альгою рухаються точно по світловій лінії “Сатурна”. Мас-спектрометри та й вся інша апаратура працює добре — вже виявлені деякі незначні, ну зовсім незначні зміни в компонентах потоку космічних часточок. Але, наголо­сила Арі, ці зміни мають тенденцію до збільшення, по­силення.

Її прогноз справдився — упродовж усього наступного року пучки хронотонів, сказати б, товщали, росли, густі­шали. Наче окремі струмочки зливалися в єдиний потік. Довелося збільшити пришвидшення, щоб якомога далі проникнути в цей об’єм. Після цього зображення Арі на материному екрані все більше й більше тьмяніло, обриси його поступово втрачали контури, розмивалися. Крізь туманну запону ледве долинали окремі слова:

— Хронотони… не властиві орбіти… Застерігаємо “Сатурн”… течія… потужна течія… компоненти поля… Міняйте, міняйте трасу!..

Екран зовсім померк, пропав і шепіт.

“Що ж це буде? — мати складала долоні, — А може, повернули? Останню інформацію послали майже три роки тому… Хоча міркування про ці умовні роки позбав­лені найменшого сенсу: кожна інерційна система має свій час…”

Свій час… Так, Арі й Альга, безумовно, мали свою, тільки їм належну, систему обрахунку часу. Та чим далі рухалась їхня ракета, тим виразніше проступали якісь дивовижні зміни в цій системі. Інтенсивніше запрацював не лише хронотрон — масспектрометр часточок часу, а й самі їхні організми. Посилився обмін речовин — кожна клітина тіла працювала за якоюсь шалено інтенсивною програмою.

— Я, мабуть, захворів, Арі, — сказав Альга, — Увесь час мене мучать голод і спрага. їм і не наїдаюсь, п’ю і не можу напитися.

— Те саме коїться й зі мною, — спокійно відповіла дівчина. — Це нормальне явище.

— Нормальне?

— Так, мій любий. Погляньте на осцилограф — потік хронотонів посилився більше як удесятеро. Ці часточки не екрануються, всі форми матерії, принаймні ті, які ми знаємо, прозорі для носіїв часу. Але вони винятково ак­тивні — в природі немає жодної елементарної часточки, не захопленої хронотоном…

— Звичайно, позачасової матерії нема. Але ж ми ру­хаємося з такою швидкістю…

— …Що час мусив би уповільнюватися, правда?

— Згідно релятивістської теорії.

— Я вже міркувала над цим… Тут зовсім інші ком­поненти просторово-часового континууму. Про них не знали та й не могли знати фізики… До речі, це вам ма­теріал для філософських узагальнень.

— Які компоненти ви маєте на увазі?

— Інтенсивний потік вільних хронотонів. Для нас те­пер час буквально летить. У цьому просторі швидкість хронотонів катастрофічно збільшилась.

— І що це означає, на вашу думку?

— Це означає, що за один наш умовний сатурнівський день ми проживаємо не менше десяти.

— Простіше кажучи, старіємо?

— Так, мій любий Альга, ми інтенсивно старіємо.

Філософ закоханими очима дивився на неї і не по­мічав ніякого старіння. Навпаки, йому здалося, що Арі розквітла, поздоровшала і… стала ще кращою. Ах, яка вона гарна! Навіть той короткий час, коли вони зміню­вали одне одного в кабіні керування і він мав змогу при­голубити її хоч поглядом, наповнював його єство неви­мовним блаженством. А оте її “мій любий” обсипало його вогнем. Скільки разів поривався він освідчитися в коханні! Слова вже були готові злетіти з язика, та кож­ного разу осоружна сором’язливість, ніяковість, якийсь незрозумілий страх накладали своє категоричне вето. Потім у своїй кабіні безжально критикував себе за не­рішучість і висміював за оті помисли. Хіба ж не дурниця оте бажання хоч доторкнутись до її сукні?..

Невдовзі Альга помітив у неї перші зморшки біля очей. Вони надали її обличчю стражденного і водночас іронічного виразу.

— Ви вже сивієте, мій любий Альга, — якось сказала Арі не то з жалем, не то з докором.

— Невже? — філософ лапнув себе за чуприну, нена­че міг навпомацки відчути сивину. — То, певне, мудрість проступає! — Поглянув на її зачіску: — А в вас нема…

— Мудрості? — усміхнулась Арі.

— Сивини! Ви така ж молода і… така, як була.

— Поки що нема… — Дівчина мовчки схилила голо­ву. — Ідіть підживіться, я бачу, як ви зголодніли за цю вахту.

Арі зручно вмостилася перед овальним оглядовим ек­раном, а він прошмигнув у вузький люк і подався до Енергетичної кабіни. Та не встиг спожити й трьох сні­данкових тюбиків, як з динаміка пролунало тривожне:

— Мерщій сюди, Альга, мерщій!..

З надпочатим тюбиком у руці він ускочив до кабіни керування.

— Що трапилось, Арі?

— Дивіться, дивіться… — дівчина показувала на ек­ран. — Як тільки я ввімкнула перетворювач…

Спочатку Альга нічого не помітив. На екрані клубочився блідо-сивий туман. Та, придивившись, почав виріз­няти якісь лінії, розмиті контури будівель, дерев, цілого тлуму якихось невідомих предметів. Там і сям щось го­стро зблискувало.

— Бачите? Бачите? — шепотіла Арі. — Це ж іде бій… Мабуть, за отой місточок, — помічаєте сіру смугу над річкою? Ну, ясно, онде біжать юнаки з палицями.

— З тих палиць вони стріляють. То вже складна тех­ніка.

— Це було ще до початку Космічної Ери. Який шлях у Всесвіті зробили ті хронотони…

— То це відбитки справжніх подій?

— Так, справжніх. Ми натрапили на ті хронотони…

Слово “ті” вимовила з притиском, і філософ одразу зрозумів усе. Тодішні елементарні часточки часу понес­ли у глибини Всесвіту моментальні відбитки речей, лю­дей, подій. Поступово жива картина вичіткувалася кра­ще, можна було розрізняти деталі, як у німому стародав­ньому фільмі.

…Розсипавшись по обидва боки насипу, група юнаків з п’ятикутними зірками на пілотках біжить до мосту. Навкруг чорними фонтанами вибухає земля, біля самі­сінької води вони залягають, гарячково стріляють по то­му берегу, щоб не допустити ворогів до мосту. Наліта­ють літаки з чорно-брудними хрестами на зашмарованих крилах, скидають чорні бомби. Дим застилає все дов­круг, а коли він розвіюється, живучі хлопці знову ведуть вогонь по тому берегу…

— Сміливці! Герої!.. — шепоче Арі. — Які це були люди…

Вона торкається верньєрів апарата, і ось крупним планом видно одного юнака. Що в ньому привабило Арі? Може, чоло мислителя? Чи темно-карі очі, сповнені страждання? Гримаса болю проступила на його обличчі, рукою вхопився за бік, поміж пальцями струмувала кров… Арі скрикнула. Юнак здивовано повернув голову, неначе почув той крик через майбутнє тисячоліття, по­дивився в небо, потім, стиснувши зуби від болю, почав відповзати назад, подалі від річечки. А вибухи лютува­ли, дзьобали землю. Арі й Альга невідривно стежили за тим юнаком, бачили, як уже в кінці насипу його порани­ло вдруге… Арі не могла витримати всього цього й вимк­нула апарат.

— Яка кривава історія людства… — тихо сказала після мовчанки. — А той юнак, видно, був дуже обдарований. Я це побачила в його очах, в тонких рисах обличчя. Мо­же, його оминула рання смерть…

Альга мовчки слухав, потім обізвався:

— Ніщо не народжується безболісно. А то ж був сві­танок соціалізму.

Коли Арі знову ввімкнула перетворювач, на ньому з’явились інші картини.

…Гори, одягнені в шовк лісів, берег моря, залитий сонцем, запруджений голими людьми. Ситі, лискучі тіла, їдять, купаються, п’ють, сплять. Особливо жадібно на­кидаються на якусь суху рибку, запивають з великих гранчастих кухлів. Як могли їхні шлунки перетравлювати так багато грубої їжі? Може, від того в багатьох так і роздулися животи?..

Невсипущі хронотони понесли в недра Галактики геть-чисто все — і картини кохання, і сцени ненависті, і благородні діяння, і ганебні вчинки. Ох, скільки тих га­небних вчинків! І все із-за речей, із-за невеличких папір­ців, які можна обміняти на що завгодно.

Спостерігаючи потік хронотонів, який-небудь косміч­ний Шерлок Холмс міг би дослідити кожен злочин від самісінького зародження і до здійснення. Та для цього йому б довелося літати на своїй ракеті тисячі років. Хо­ча коли навчитися одразу потрапляти в потрібне місце потоку…

— Ваша хронотонна ріка — подарунок для істори­ків, — сказав Альга, милуючись засмученим обличчям Арі.

Дівчина підвела голову:

— Моя? Ми її відкрили разом.

— Ви перша. Це ріка Арі.

— Обережно, мій любий Альга, ви ж бачили: хроно­тони все несуть у вічність.

— У вічність? — Альга не стримав іронічної посміш­ки. — А чи існує вона?

— Матерія вічна… А без хронотонів ніщо не відбу­вається.

— Я от про що подумав зараз: скільки їх у Всесвіті? Певне, постійна, стала величина,

— Закон збереження Часу? — Брови Арі злетіли вгору.

— Ви це сказали.

— Це Закон Альги! Чуєте, прийдешні? Закон Альги! Вона була рада, очі її сяяли, міст між ними наведено, золотий міст єднання, варто тільки зробити крок, простягнути руку… Та Альга не зробив того рішучого кроку. Заговорив про високі філософські матерії, й Арі непо­мітно зітхнула. За філософськими конструкціями Альга хотів сховатися сам від себе.

Зв’язок із “Сатурном” давно було втрачено, спосте­режень простору, який безпосередньо прилягає до цент­ру Метагалактики, накопичено чимало, а вони продов­жували рухатися все далі й далі, тоненькою голкою за­глиблюючись у потаємні клітини Всесвіту.

Арі марніла з кожним днем — сивина вже густо про­бивалася в ЇЇ волоссі, зморшки з’явилися на шиї, попід очима, на чолі. Шкіра втрачала еластичність, тіло ста­вало дедалі кволішим — ріка Часу, що захопила ракету, безжально змивала, зносила клітини, руйнувала їх тися­чами.

Те ж саме робилося й з Альгою — процес дисиміляції підточував і його, молодий чоловік перетворювався на діда. Але він цього не помічав, з жахом стежачи за Арі. “Вона так довго не витримає…” — пекла думка. По­клав собі рішуче поговорити з нею.

Це сталося на черговій зміні.

— Швидкість хронотонів різко зросла, — сказала Арі, насилу підвівшись зі свого сидіння. — Особливо стежте за масспектрометром.

— Гаразд, я стежитиму. Але… У вас хворобливий ви­гляд, Арі.

— Так, мій любий Альга, я почуваю себе кепсько. А ви?

— Та я ніби нічого… хоча, звичайно…

— Нам треба ще хоч трохи протриматись.

— А може… пора на зворотний курс?

Обличчя їй пересмикнулося — чи то з остраху, чи з несподіванки. Сухі, вже старечі губи зворухнулися, але вона не встигла нічого сказати, як болючий кашель зду­шив їй горло. Кашляла, притуливши руку до запалих гру­дей, потім кілька хвилин судорожно хапала повітря, на­че після інтенсивного бігу.

— Знаєте… я також думала про це… Але ж ми ще… Треба ж визначити напрям потоку…

— Все одно вже й так ясно, що “Сатурнові” треба міняти курс, — заговорив Альга, щоб дати їй трохи перепочити.— І вони, певне, одержали наше застереження. Отже, програму свою ми виконали.

— А мети ще не досягли, мій любий Альга.

“Мабуть, їй полегшало, що знову вжила тієї форму­ли,— подумав філософ.— Але на що вона сподівається?” Та коли Арі докладніше розповіла про свої наміри, він зрозумів, що в неї на думці параметри хронотонної річ­ки, викривлення простору, його дискретність… Чергую­чи, Альга тільки й думав про це, обмірковував, як її пе­реконати, що таке завдання вже їм не під силу.

Перше, про що Арі спитала, повернувшись на чергу­вання, було:

— Яка швидкість хронотонів?

— Зростає в арифметичній прогресії.

— Добре, що не в геометричній, — зітхнула полег­шено. — Тоді ми загинули б миттю…

Коли вона сіла в крісло перед екраном, Альга сказав:

— Я обміркував становище всебічно, Арі.

— Які ж висновки?

— Подальші дослідження не мають ніякого сенсу.

— Чому? — Арі повернула до нього сиву голову.

— Що б ми не відкрили, яку б інформацію не здобу­ли, все залишиться з нами. Передати ж на “Сатурн” ми нічого не зможемо, то який же сенс?

— Мій любий Альга…

— Ні, ні, заждіть. Я вмикав перетворювач, на екрані з’явилась жінка. Вона беззвучно кричала — чи щось по­відомляла, чи просила допомогти… Багато експресії в очах, в рухливих губах… До кого вона зверталась? Хто її тепер почує?

— Хтось чув, комусь потрібно було. Що ж стосуєть­ся нас… Невже вас самого не цікавить нова інформація? Ми автономна частина людства… Але ми ж не втратили інтересу до життя?

Вона говорила з такою внутрішньою переконаністю, що було ясно: від своєї мети не відселиться. Ну що ж, думав Альга, це логічно, зрештою, так і повинно бути. Але ж щеміло серце за неї!

— А що, коли ми ввімкнемо рушія, аби зменшити швидкість хронотонної ріки?

Арі замислилась.

— Давайте спробуємо. Це продовжить нам життя, а значить дасть можливість…

— Так, так, ми одержимо багато нової інформації!

Приготувалися до перевантажень, ввімкнули. Корпус корабля затремтів, наче жива істота. Двигун поступово набирав потужності, але — парадоксально! — на швидко­сті ракети це не позначилось зовсім. Стежили за прила­дами, дослухалися, чекали наростання швидкості, коли тіло починає з більшою і більшою силою притискува­тись до сидінь. Всього цього не було! Швидкість ракети не змінилася ні на йоту.

Арі вимкнула головного рушія, натомість запустила гальмівний, що на носі ракети. Хвилини напруженого чекання… і ніяких змін!

— Є над чим замислитись, — обізвався Альга.

— Це вже не потік, а водоспад…

— Космічна Ніагара…

— Куди ж нас несе?

— Мабуть, нас захопило силове поле Центру Мета­галактики…

Голос Арі ослаб, дихання різко почастішало.

Ввімкнула оглядовий екран — жодної світлової цятки, жодної рисочки. Темрява, чорнота! Незабаром ця густи­на почала заливати й ракету, Арі відчувала її обличчям, шкірою. Потьмяніли, а потім і зовсім погасли плафони, потонули в щільному мороці екрани осцилографів…

— Альга, Альга, ви що-небудь бачите?!

Мовчанка. І чорна німота.

— Ви щось бачите чи ні?

Невже відмовила сітка зв’язку? Чи, може, Арі тільки думає, а не вимовляє слів? Так можна збожеволіти…

— Альга, любий, милий, ви мене чуєте?

Нарешті вловила тонюсіньке, як волоконце:

— Чую… перебої… шум…

Розділені тонкою стінкою каюти, обоє раптом від­чули поміж собою безодню. Це було жахливо — опини­тися в надрах безбережної, непроникної космічної ночі.

“Чи я ще живу? — думала Арі.— Чи, може, це тільки спалах підсвідомості? “Сатурн”, зорі, Земля, галактики — об’єктивна це реальність чи, може, марево, сон, якесь видиво?.. Треба керувати роботою мозку… керувати… Всесвіт проціджується крізь нього — як тут покеруєш? І все-таки не здаватися, не здаватися… Певно, це магнітне поле Центру Метагалактики… Хоча чому обов’язково магнітне? Воно має зовсім інакшу природу, зовсім інші параметри… А які? Ну, це вже ти забагато хочеш знати одразу. Може, тут генеруються хронотони. Для всього Всесвіту. От нас і захопила хронотонна Ніагара…”

— Альга! Альга! Я вас люблю, Альга! Ви чуєте? Я вас люблю!

У відповідь щось зашелестіло, а може, їй тільки зда­лося, їй наче полегшало, авжеж, полегшало, тепер вони близько, поруч, ну звичайно ж, поруч… “Який він хоро­ший, цей Альга… Милий, смішний… Закоханий… Я це відразу помітила, відчула з першого знайомства. І чому він… була ж мить… яка гарна мить… могла стати віч­ністю… Закоханість…”

— Альга! Я вас кохала!

Довго дослухалася, та мікрофони навіть шурхоту ні­якого не передали. Знесилено відкинулася на своє си­діння, але його м’якість не дала полегшення, тіло зро­билося важучим, і вона подумала, що вже не вистачить сили підвестися. Може, це вже і є смерть? Важко зі­тхнула і опустила повіки, щоб у такий спосіб захисти­тися від темряви.

Промінчик! Ласкавий, нечутний, зовсім безтілесний промінчик торкнувся обличчя, і Арі прийшла до тями.

Розплющила очі — світло. Ах, яке світло навколо! Не сліпуче, не різке, а м’яке і ніжне, воно, здається, прой­має тебе наскрізь, пронизує кожну клітину тіла. Легко, гарно-прегарно…

А звідки воно ллється? Арі дивиться на ілюмінатор, на екрани — все, все світиться, усе сяє, здається, світло проникає навіть крізь корпус ракети; так так, видно геть навколо — і в боки, і вгору, і вниз — звідусюди пли­не світло. Грандіозна світляна сфера, і вони в ній, у її серцевині. Он подекуди ще чорніють промивини — кри­жані очі космосу, та ось вони вже зникають за темно-лазуровою запоною.

Ах, як прекрасно!

— Альга! Ви бачите?

— Так, Арі!

— Ходіть сюди, Альга, ну, та швидше ж бо!

Гульк — а він уже поруч, біля неї. Увесь осяйний, опромінений.

— Яка ви… прекрасна, Арі! Ніби зіткана вся зі світла…

— Ви теж пройнятий сяйвом, Альга. Тут все не так, як там…

— Там? — з усмішкою наголосив Альга.

— Ну, звичайно, там — поза оцією сферою, поза Центром Метагалактики.

— Я так і сприйняв. Авжеж, ви маєте рацію, тут діють цілком інші закони.

— А крізь який морок ми пробилися сюди!

— Там я вважав, що космос приблизно однаковий у кожному своєму об’ємі, а тут… зовсім інші характери­стики..

— Ви не шкодуєте, що вирушили в цю мандрівку, Альга?

— Усе наше життя — мандрівка, безперервна подо­рож від незнання до знання. Ех, та що вам казати, Арі, ви ж сама… ви ж інакше життя й не мислили! А я… ко­ли б я шкодував, я не був би філософом!

— Тепер ми будемо завжди разом, Альга, завжди-завжди, вічно! Я вас дуже кохаю, мій любий філософе.

З подивом і захопленням дивився Альга на свою не­розлучну супутницю і не міг вимовити й слова.

Після того, як розвідувальна ракета щезла в безвісті, “Сатурн” безперервно посилав сигнали в навколишній простір. Ці електромагнітні хвилі докочувались аж до самісіньких околиць Центру Метагалактики, але в самий Центр, де перебували Арі й Альга, сягнути не могли — гасли, безслідно зникали.

Через п’ятдесят років маяк вимкнули, вирішивши, що відважні дослідники загинули. На борту “Сатурна” вста­новили спеціальну хронотонну обсерваторію.

СПАЛАХ У НЕБІ

Мислитель сидів біля телескопічного екрана. Велика безволоса голова його схилилася вперед, тонкі кволі пальці маніпулювали на пульті.

— Зараз, зараз, — говорив він до підлітка, що з ціка­вістю заглядав через його худорляве плече. — Ось вона, рідна Галактика!

Він сказав це таким тоном, ніби та Галактика доро­гоцінним камінцем виблискувала на його тендітній доло­ні. Юнак пильно дивився на екран, помережаний тонень­кими лініями координат. У великих його очах, схожих на сливи, жевріло здивування.

— Котра? — ледве ворухнув безкровними губами.

— Оця ось, сину. — Мислитель вказав лискучою па­личкою на одну з численних світлих цяток.

— Така маленька?

— Ні, вона велетенська. Коли ми були там, здавалася просто безмежною, — почав пояснювати батько. Голос в нього був рівний, але хлопець одразу ж вловив якісь тривожні нотки. — Наша Галактика складається з мільяр­дів зірок. Це ми так далеко відлетіли, що вона здається цяткою.

— Скільки ж ми летимо?

Син притулився до плеча батька, підсвідомо бажаючи ніжністю вгамувати його тривогу.

— Ти й народився тут, на ракеті. А я був ще зовсім молодий, коли ми вирушили… — Він заговорив швидко, певно сподіваючись у такий спосіб упередити чи уне­можливити синові запитання. — Розумієш, навколо сис­теми з трьох зірок отієї Галактики обертається наша рідна планета… Ну, як би тобі пояснити? Це велике космічне тіло з морями, лісами, горами — ти ж бачив рухомі картини?

— Бачив, тату, — задумливо промовив юнак, — але не віриться, що може існувати так багато текучої матерії. І такі величезні дерева… Скажи, то все насправді? Хіба то не витвір уяви?

— Звичайно, насправді. Це тобі здається неймовір­ним тому, що ти виріс тут, на ракеті. Вона стала твоєю планетою. Вона величезна, оця наша ракета — бач, у теплицях ростуть і фрукти, і овочі, кожному є де жити, вчи­тися, працювати. А більше текучої матерії, як ото в ба­сейні, ми не могли з собою взяти. Ех, якби ти знав, що то за щастя промчати на човні, поборотися з хвилями!

На якусь мить він замріявся. Потім, схаменувшись, мовив:

— Але ж і тут, на космічному кораблі, чудово, прав­да? Ми пронизуємо Простір і Час, спостерігаємо таке, чого ніколи не можна побачити на дні повітряного океа­ну планети. Чим більше ти вчитимешся, тим ширше і глибше відкриватиметься перед тобою світ.

Юнак мовчки слухав батькову розповідь про зірки, про планети — колиски життя, а тоді-таки спитав про те, що старанно обминав батько:

— А де наша мати? В усіх моїх товаришів є матері, а в мене…

Мислитель глибоко зітхнув. Що відповісти? Сказати правду? Тільки чи він зрозуміє?..

— Наша мати, коли ти був ще зовсім маленький… Ні, краще не розпитуй, бо це дуже тяжко.

Підліток зауважив, що батько приклав руку до тієї половини грудей, де в кожного б’ється серце, і більше ні­чого не питав. Жилося йому тут добре, весь екіпаж його любив, от тільки щось непокоїло малого, чогось йому не вистачало. Підбільшав і здогадався: матері! І засіло в йо­го свідомості питання: що з нею трапилось? Але, мабуть, на нього нелегко відповісти навіть батькові.

— Заспокойся, тату. Розкажи краще, куди ж ми ле­тимо?

— Перед нами стоїть завдання: дослідити властиво­сті матерії за галактичним обрієм. Ось незабаром ти опануєш фізику атома і зрозумієш, як це важливо і тяж­ко водночас.

Мислитель поглядав на сина і думав про його матір. О, хлопець мав би пишатися нею, коли б знав усе. Хоча не завжди правда приносить щастя, не завжди!

— І довго нам ще летіти?

— Уже наближаємося до мети, сину. Ми в іншій га­лактичній системі. От відкриємо біля якоїсь зорі пла­нету…

— А потім?

— Виконавши програму досліджень, вирушимо в зво­ротну подорож. До рідної планети долетите ви, підлітки. Бо нашого часу не вистачить… Ось чому ви повинні ста­ранно вчитися, щоб замінити батьків і донести до віт­чизни здобуті наукові істини. Зрозумів?

— Так.

— Ми готуємо з вас фізиків, хіміків, біологів, агро­номів, лікарів не лише для того, щоб ви стали акумуля­торами наших знань. Ні, ви самі повинні збагатити нау­ку, невтомно розкриваючи таємниці природи… Ти охоче вивчаєш фізику?

— Я люблю цю науку. Але мене цікавлять й інші. От хоча б біологія. Чому серце з правого боку — адже в окремих випадках трапляється навпаки? Чому лівою рукою зручніше все робити? Що таке психіка?

Мислитель і не здогадувався, що його син уже задає собі стільки питань. Ах, як швидко скорочується життя…

— Бачиш, синку, наш організм збудований так… А от на якій-небудь іншій планеті істоти, може, й інакші. Може, у них серця з лівого боку, а права рука виконує те, що в нас ліва. Але все-таки вони, мабуть, не відріз­няються від нас докорінно. Природа витворила, очевид­но, один найраціональніший тип мислячих істот…

Хлопець слухав уважно, і все ж його ні на мить не залишала думка про матір. Де вона? Що з нею трапи­лось?..

У залі Мудрості лишилося двоє. Усі Мислителі, вільні од вахти, зібралися на важливу нараду. Прилади вже за­фіксували кілька зірок з планетами навколо них — треба визначити об’єкт дослідження.

— Ти, мабуть, помітив, друже,— спитав темноокий хлопець,— що коли я запитую когось про матір, їм стає якось ніяково, вони одразу ж намагаються перевести розмову на інше. Тут якась таємниця, Мислителі щось приховують од мене…

Його товариш одірвав погляд від кулястого екрана УЗ, по якому густо пливли сірі хвилі, і відповів:

— Маєш рацію. Тут щось є ще невідоме для нас.

Магічні слова: “невідоме”, “загадкове”, “таємни­че” — були вимовлені. Юнаки вирішили: розкрити таєм­ницю — їхнє завдання. І після тривалих роздумів наду­малися звернутись до УЗ — біоелектричного комплексу “Універсальні Знання”. Адже всі до найменшої події, що сталися на кораблі з першої хвилини після старту і до цієї миті, закодовані в його несхибній пам’яті. Юна­ки дивилися на екран з цікавістю і водночас з острахом: то був невідомий для них світ — світ Мислителів, який досі їх зовсім не обходив. А зараз… Де той невидимий поріг, переступивши який і сам стаєш дорослим?

— Як можна дізнатися про те, чого ми ще не знає­мо? — дивлячись на пульсуючий екран, запитав один із юнаків.

— За допомогою досвіду,— пролунав неприродно чи­стий голос— Вашого або інших.

— Ми юні, в нас майже немає власного досвіду. А нам конче треба дізнатися про минуле.

— Визначайте конкретніше: минуле Всесвіту?.. Пла­нети?.. Корабля?.. Молекули?..

Хоч вони змалку звикли до цих голосів, проте цей чимось вражав їх. Усвідомлення того, що цей комплекс “пам’ятає” безмежну кількість знань, якось ніби пригні­чувало хлопців. їм і невтямки було: супроти того, що криється в Природі, навіть Універсальним Знанням ві­дома лише крапля з океану.

— Я хотів би дізнатися про свою матір,— ступив до екрана сливоокий юнак.

— Її символ?

— А-Я.

— Клас біологічних, група мрійників, сектор Б-13.

Коли були замовлені відомості під шифром Б-13, від­повідний блок УЗ буквально тої ж миті почав давати ін­формацію про екіпаж космічного корабля.

…В неймовірно далеку міжгалактичну експедицію ви­рушило 160 осіб, з них 80 жінок. Року 50918 (за пла­нетним часом) народилося 32-є дітей; далі кількість на­роджень зростала неухильно. Коли населення ракети досягло максимуму, року 50938 (36-го місяця) за про­позицією А-Я було прийнято Закон Стабільності, який не дозволяв приросту. А-Я порушила цей Закон. 50939 року вона стала матір’ю хлопчика із символом Р-Ч. На засіданні Ради Впровадження Законів А-Я попросила катапультувати її в космос…

В юнака Р-Ч наче збурились якісь струми, то прой­маючи тіло вогняними вихорами, то обвіваючи холодом. Це ж заради нього, заради його життя мама… Он чому батько уникає розповідати про неї!

Образ матері заполонив його душу, викликаючи терп­кі жалі. Але він не відходив від екрана.

— Було вирішено піддати А-Я анабіозу до завершен­ня експедиції.

— Отже, вона є! — несамовито вигукнув Р-Ч.

— Так, А-Я перебуває в камері П-654, — відповів спо­кійний голос екрана.

— Вона жива?

— Не жива і не мертва… — УЗ виголосив цілу лекцію про анабіоз — стан, при якому життєві процеси в орга­нізмі майже цілковито припиняються.

— Отже, А-Я, перебуваючи на межі життя і смерті, зовсім не старіє! До рідної планети вона повернеться такою ж молодою, як і була колись.

Р-Ч якось невесело усміхнувся і у відповідь на зди­вований погляд свого друга сказав:

— Як же вона житиме, втративши своє покоління? Адже ні батько, ні інші Мислителі до того часу не дожи­вуть, — вони ж самі про це говорили. Та й ми, їхні діти, будемо, певне, зовсім старими… А можливо, естафету до фінішу принесе аж наступне покоління. І от моя мама розплющить очі і побачить… незнайомців. Покличе бать­ка, а всі вже й ім’я його забули; покличе мене, коли на­віть пороху мого вже не буде…

Друзі вийшли із залу Мудрості сповнені сум’яття.

Космічний корабель нарешті досяг силового поля не­великої самотньої зірки, яка утримувала біля себе і зігрі­вала дев’ять планет. Мислителі вирішили використати тяжіння цієї зірки, щоб поступово зменшити швидкість і перейти на кругову орбіту. Корабель зробився ніби де­сятою планетою цього спокійного світила.

Спостереження підтвердили теоретичні передбачен­ня: часточки матерії в цих сотах Всесвіту мають проти­лежний заряд. На обшивці корабля все частіше і густіше зблискували іскорки — то вже давала про себе знати анігіляція дуже розрідженої матерії середовища. З кож­ним днем, як відзначали прилади, таких мікровибухів ставало все більше. Було цілком зрозуміло: коли не вжити запобіжних заходів, то корабель, увійшовши в простір, щільно заповнений газом, зруйнується, сліпу­чий спалах вибуху стане звісткою про його загибель.

Рада Мислителів вирішила переключити всі енерге­тичні ресурси на перезарядку атомів корабля, кожна краплина енергії була взята на облік. Політ спрямували до третьої від світила голубуватої планети.

В цей напружений час, коли розв’язувалися такі складні науково-технічні проблеми і всі Мислителі бук­вально не відходили від спостережних приладів, моло­де покоління, позбавлене належної опіки, зітхнуло віль­ніше. Розваги, ігри, всілякі втіхи не припинялися. Пану­вало загальне піднесення — адже нарешті вони знайшли планету, може, схожу на рідну! Тільки Р-Ч зі своїм дру­гом не поділяли отих веселощів. Мати… Рідна мати! До болю хочеться почути її голос, вловити погляд її очей. Хіба він може спокійно жити, коли вона… не живе?

Удвох вони надумали повернути до життя А-Я: хай і вона буде свідком тріумфу. Готувалися до цього в гли­бокій таємниці: вивчили електронну апаратуру, яка кон­тролювала камеру П-654, зібрали всі відомості, необхідні для цієї операції, роздобули навіть шифр, підкоряючись якому Контрольна Установка відімкне двері камери. Домовились: Р-Ч зайде до камери, щоб на власні очі ба­чити, як проходитиме процес оживлення, а його друг чергуватиме в залі Мудрості, щоб дати команду про енергетичне постачання.

Минав час, планета, до якої наближався корабель, збільшувалась в розмірах, росла на очах. На екрані вже добре було видно її фази, блакитну газову оболонку і срібно-білого супутника неподалік.

Друзі розсталися біля екрана Внутрішнього Зв’язку. Р-Ч приклав долоню до правої половини грудей свого товариша, а той свою притулив до нього — звичайне про­щання.

— Як тільки я кивну, відразу вмикай! — наказав Р-Ч, відсмикнув руку, наче серце товариша припекло долоню, і, не оглядаючись, пішов із залу.

Через кілька хвилин на екрані з’явилося його облич­чя. Деякий час голова його була непорушна, ніби хло­пець вагався. А потім — кивок. Товариш не гаючись за­клав невеличку картку в програмний пристрій Енерге­тичного Ланцюга. То був наказ спрямувати енергію на об’єкти камери П-654.

…Мати лежала в прозорому саркофазі — чорне одіян­ня, бліде лице, заплющені очі. В кришталеву тишу камери тонюсінькими прожилками проникло дзижчання: за­працювали численні пристрої Контрольної Установки, щоб повернути життя А-Я!

Довго стояв Р-Ч, пронизуючи поглядом саркофаг. Були хвилини, коли на нього находили сумніви і серце стискував страх. А що, як вони чогось не передбачили?.. Та ось нарешті ворухнулися повіки, обличчя порожевіло, сіпнулась рука… Ну, прокидайся, прокидайся ж, мамо!

А-Я розплющила очі. Наче зі сну, вона дивилася і ні­чого не бачила.

— Це я, твій син! — кинувся до неї Р-Ч, простягаю­чи руки. — Здрастуй, здрастуй, мамо!..

Люди Землі побачили в небі дивовижний спалах.

ПІСЛЯМОВА АВТОРА

А точніше сказати — співавтора. Бо це оповідання — наслідок обробки записів електронної машини. Щоб усе пояснити, наведу уривок із листа, якого я одержав мину­лої осені від групи студентів-ентузіастів:

“Вам, певне, відомо, що й досі в район вибуху так званого “Тунгуського метеорита” їздять численні експе­диції, надто студентські. Допитливих не задовольняють дотеперішні гіпотези, які пробують пояснити таємниче явище, що спостерігалося в районі річки Тунгуски в 1908 році… Метеорит?.. Так досі й не виявлено жодного грама космічної речовини. Корабель марсіан?.. Але чому марсіани не роблять нової спроби контакту?.. Коме­та?.. Тоді б її наближення неодмінно помітили тодіш­ні численні обсерваторії!.. Промінь лазера, як сигнал від інших цивілізацій? Це припущення також не витримує критики, бо коли б зіткнення світлових променів з ат­мосферою Землі супроводжувалось вибухами, то Сонце робило б на нашій планеті такий гармидер, що нові гі­потези довелося б обмірковувати лише вночі…

Отож і наша студентська експедиція покружляла по славнозвісних місцях, досліджувала вивали лісу, брала зразки мінералів і т. п. Серед них трапився нам якийсь легенький потемнілий камінчик. Спочатку ми й уваги на нього особливої не звернули. А потім, коли почали аналізувати, — шерехуватий той об’єкт поставив нас у ту­пик: ніхто не міг визначити його природи. Виявилося пізніше, що то невідомо звідки занесений блок пам’яті.

Електронна машина по-своєму розшифрувала знаки, записані в тому блоці пам’яті. Надсилаємо уривчастий і досить хаотичний текст, підготовлений електронною машиною…

Наступного літа ми знову вирушимо на Тунгуску. Можливо, пощастить знайти ще хоч кубічний сантиметр блоку пам’яті з антигалактики. Невже під час катастро­фи вцілів лише один-єдиний осколок?

Якщо знайдемо, сповістимо”.

Якщо знайдемо… Це взагалі дивина, що вцілів шма­точок, який до вибуху складався з антиречовини. Адже в процесі анігіляції всі позитрони, антипротони і анти­нейтрони мусили 6 перетворитися на світло! Але осколо-чок лишився… Чим пояснити це? У тексті сказано про своєрідну перезарядку атомів — може,’ в цьому й роз­гадка?..

КОНТАКТ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Черговий сеанс зв’язку з космічним кораблем “Ікар” почався жартом білявого космонавта:

— У нас тут добре: скільки не їж, все одно не поваж­чаєш! Хоча меню… А втім, мій напарник не скаржиться, дома, каже, наляжу на супи та дичину.

На телевізійних екранах було добре видно двоє весе­лих облич.

— Я й тут почуваю себе як дома, — обізвався другий, з чорним йоржиком. — Коли б дружину сюди, а то хто нам на Венері їсти приготує?

— А вона в тебе не сварлива часом?

— Хе-хе… Та це ж ангел — не жінка. Якби ти знав… Хоча… Що це? Що сталося? — і шарпнувся до това­риша.

— Метеорит! — скрикнув той, не відриваючи погля­ду від радарного екрана.— Двигун!.. Шоломи!..

Телеглядачі бачили, як чітко діяв юнак, але було вже запізно, щоб вивести корабель з-під удару. Жахливий тріск — і екрани померкли. “Ікар” загинув. Обірвалися сміхотливі голоси, зникли усмішки, погляди енергійних очей. Не більше як за годину в усіх великих містах світу вийшли екстренні випуски газет з фотографією ката­строфи — спалах на чорному тлі, повідомлення Центру космічного зв’язку і кількох обсерваторій планети. Люд­ство одяглося в траур — загинули мужні, красиві люди.

Вже заходило сонце, коли дві смагляві дівчини — одна в рожевому, друга в голубому купальнику — ви­йшли на піщаний берег. І що б, здавалося, оці дві яскраві цятки в океані простору, а все довкола нібито ожило, наповнилося трепетними фарбами, світлом, наче в тих граціозних смаглявках був прихований великий сенс існування.

— Перестань хандрити, Анс, — лагідно мовила дівчи­на в червоному. — Невже гадаєш, що він збайдужів? Зав­тра побачиш… На яхті ти мусиш бути веселою. Коло те­бе ж хлопці так і в’ються…

Голуба тільки зітхнула, її великі, схожі на мигдаль очі повнилися смутком.

— Облиш про хлопців…

— Чому ж ти не в настрої? Хіба не через нього?

— Не знаю.

— А… вигадуєш. Телефон тобі зіпсував настрій.

Анс по коліна зайшла у воду, знехотя сказала:

— Не телефон, а телевізор.

— А… — махнула рукою Вар. — Скільки тих ката­строф буває! Я вже звикла.

Анс поглянула на подругу так, наче вперше бачила. Як це можна до катастроф звикнути?

— Краще давай поплаваємо.

На воді вони трималися легко, пливли красиво, сту­ляючи перед обличчям долоні, наче для молитви. Неза­баром до них приєдналося кілька дельфінів. Певне, щоб виказати свої симпатії, вони кружляли навколо дівчат грайливо викидалися з води, пірнали попід ними. Проте скоро подруги помітили: дельфіни спрямовують їх пра­воруч, у бік Місячної скелі, що гігантською скибою виступала з моря.

— Чого це вони заманюють туди? Може, поверне­мось?

Дельфіни ніби зрозуміли людей — заметушилися, за­стрибали ще дужче, а вожак стрімко кинувся вперед, огинаючи скелю.

Той, хто хоч раз побував на цьому мальовничому уз­бережжі, знає про “тутешніх” дельфінів, про їхні друж­ні контакти з людьми. Вар і Анс належали до їхньої ком­панії і були б здивовані, якби морські друзі не зустріли їх. Але сьогодні дельфіни поводились якось дивно. Обі­гнувши важке бескеття побіля Місячної скелі, дівчата вийшли на пісок затишної бухти. Дельфіни вишикували­ся перед пляжем та так і застигли у воді, наче чогось очікуючи.

— Щось вони сьогодні стривожені, — сказала Анс.

Подруга стенула плечем.

— Цікаво, чи завтра за яхтою попливуть?

Коли дівчата знову зайшли в воду, дельфіни по­чали легенько тикатися носами в їхні ноги, заступаючи шлях.

— Ти поглянь, які зухвальці! — вигукнула Вар і з розгону кинулась у воду. Тварини пропустили її і тепер усю свою увагу зосередили на Анс. Дівчина завагалась; чому вони так поглядають на неї з водяної прозорості? Невже хочуть щось сказати? Вона озирнулась довкруг — щось біліє під скелею. Наблизилась і побачила якусь незграбну постать, розпростерту на піску. Величезні че­ревики, білий балахон і… рукавиці. Що за дивина? Бала­хон завершувався великим обручем на шиї, голова від­крита… Мертвий?

Ставши на коліна, Анс прихилила вухо до незнайом­ця, прислухалась — наче дише. Хотіла помацати пульс, але як не сіпала, не могла зняти рукавицю. Тоді почала масувати йому долонями лице. За кілька хвилин на що­ках з’явилися рум’янці, стріпнулись повіки. Невідомий поволі розплющив очі, їхні погляди зустрілися, і дівчині здалося, що вона вже десь бачила це біляве обличчя, але де — не могла пригадати.

Він теж, мабуть, не міг второпати, де він і що з ним, бо заплющив очі і так пролежав з хвилину. Потім знову поглянув на дівчину, пересмикнув покритими смагою гу­бами, прошепотів:

— Ти мені снишся, правда?

Анс не встигла кивнути головою на знак згоди, як за спиною пролунав голос Вар:

— Що трапилось? Хто це такий?

Невідомий підвівся на ліктях, поводячи очима.

— Ви знепритомніли? — спитала Анс, обома руками підтримуючи його за плечі.— Де ваш човен?

— Я з “Ікара”… — кволим голосом промовив юнак.

Вар сплеснула руками:

— З “Ікара”?.. З космічного корабля?..

— Так.

Анс допомогла йому сісти. Значить, це один із тих двох, яких вона бачила на екрані телевізора. Ну, зви­чайно!

— Зніміть скафандр… Ось тут застібка, так…

Дівчата пововтузилися з тим скафандром, поки зняли.

— Мене зовуть Пол… — Космонавт поворушив нога­ми, руками.

— А мене — Вар. Подругу кличте Анс.

— Я щасливий…

— Ми вас бачили по телевізору!

— А де ж мій напарник? — з тривогою спитав Пол.

Дівчата оглянулись: ніде нікого й нічого.

— Як же це… Невже загинув?..

— А як вам пощастило? — спитала Вар.

З допомогою Анс Пол стояв, трохи похитуючись.

— Як пощастило? Це мене й самого цікавить…

— Я вже здогадалась! — вигукнула Вар. — Дельфіни!

— Не пам’ятаю. Коли метеорит… Від удару “Ікар” розколовся, як горіх… А де мій шолом?

Круглий, з прозорою передньою стінкою шолом ле­жав за один крок від них.

— Це дельфіни вас врятували! — знову вигукнула Вар. — І сюди допровадили.

Пол, незграбно переставляючи ноги, підійшов до води і справді побачив дельфінів. Розумні тварини, пев­не, зраділи, бо закружляли, аж збурунили тиху бухточку.

— Вони вас вітають, Пол!

— А хто ж зняв шолома? — обізвалась Анс.

— Хіба не ви?— спитав Пол.

— Ні. Коли я підійшла, він лежав віддалік. Та я і не зуміла б зняти.

— Цікаво… — задумливо промовив космонавт. Під­вів голову, посміхнувся. — Ну, як би там не було, тепер я у вашому полоні!

— Я за човном! — Вар кинулась у воду і, швидко ви­махуючи руками, попливла за скелю.

— Мені треба зв’язатися з Центром космічних польо­тів…

Пол почав розпитувати, чи далеко звідси телеграф, телефон.

— Оце подія… — раділа Анс. — А кажуть, чудес не буває!

— Бувають, бувають, люба моя наречена.

— Наречена? — спалахнула дівчина.

— Так, наречена. Перед польотом я дав собі слово: перша дівчина, яку побачу, приземлившись… — Він хотів поцілувати її, але Анс відхилилась.

Почувся хуркіт мотора — до пляжу наближався човен.

— Сідайте! — покликала Вар. — Пливемо! Це сен­сація століття!

Анс і Пол підійшли.

— Тут є ще одна сенсація, — з ледь помітним сумом у голосі вимовила Анс. — Пол поклявся, що перша дів­чина, яка побачить його після польоту, стане його на­реченою.

Вар так і застигла з розтуленими губами, поміж яких біліли міцні зуби.

— Ну, і ти ж перша побачила його! Якби Пол не був непритомний, то й він би першою побачив тебе… — Подивившись на розгубленого космонавта, Анс дода­ла: — Виходить, ви по праву належите їй, адже так?

— Якщо так — значить так, — знизав плечима космо­навт і ніяково всміхнувся.

Наче за помахом чарівної палички, маленьке, нічим не примітне приморське містечко того ж вечора просла­вилося на весь світ.

“Дельфіни врятували космонавта!..”

“Пол живий і здоровий!..”

“З орбіти — на Землю!..”

Ефір огортав планету сувоями радіохвиль.

“Пол не тільки зберіг собі життя, а й зустрів гарнень­ку наречену!”

“Контакт з цивілізацією дельфінів…”

Зграї вертольотів прилетіли до містечка. Морські лай­нери стали біля нього на рейді. Катери і яхти обліпили причали. Журналісти, фотокореспонденти і просто ці­каві заповнили готелик, понаставляли намети. Людство хотіло почути і побачити чудом врятованого космонавта. І воно побачило його того ж вечора. Передача йшла “з місця події” — на мільйонах голубих екранів з’явило­ся обличчя Пола. Космонавт силкувався бути веселим, але це йому не вдавалося: думка про товариша болісно стискувала юнакові серце.

Всупереч сподіванням, прес-конференція Пола не бу­ла цікавою. Як не старалися кореспонденти, які б запи­тання не ставили, Пол не міг розповісти нічого сенса­ційного.

— Чи встиг Дін надіти шолом?

— Не знаю. Катастрофа сталася блискавично.

— Ваші відчуття при падінні в атмосфері?

— Які там відчуття? Я був непритомний…

— Чи на велику глибину ви занурились, коли вас підхопили дельфіни?

— Не пам’ятаю точно…

І отак з годину. Потім на екрані з’явилися Вар і Анс. Дівчата розповіли, як дельфіни допровадили їх у бух­точку Місячної скелі, А потім Анс сказала:

— Мене тільки дивує, що шолом лежав за крок від Пола. Хто його зняв?

Хвацький, лисий, мов коліно, коментатор поправив окуляри і обернувся до космонавта:

— Пол міг зняти його і сам у безпам’ятстві. Зреш­тою, це міг зробити випадковий свідок події, який, по­думавши, що космонавт мертвий, подався геть, не бажа­ючи встрявати в цю справу. Якщо він зараз дивиться нашу передачу, просимо завітати або хоч подзвонити до нас на цю імпровізовану студію.

Це, звичайно, було сказано для пожвавлення переда­чі, бо коментатор був переконаний: коли б хтось, окрім цих вертихвісток, допомагав космонавтові, то вже обіз­вався б. Проте він ще раз торкнув свої окуляри і, див­лячись у вічі глядачам, повторив запрошення:

— Просимо невідомого обізватися!

Камера крупним планом показала щасливе обличчя Вар, яка своїм усміхом хотіла підбадьорити Пола, зо­середжену і замислену Анс, потім знову лисого комента­тора. Але що сталося? Він зняв окуляри, протер блиску­чі скельця, знову надів. Обличчя явно стурбоване.

— В чому справа? Оператори!

Телеглядачі усього світу побачили, як з правого боку екрана почала насуватися сіра шторка, стираючи зобра­ження.

— Що таке? — вже сердито спитав коментатор, але, одразу ж опам’ятавшись, усміхнувся: — Маленькі техніч­ні неполадки…

На правій половині екранів з’явилася голова з чорним йоржиком.

— Дін! — скрикнув Пол. — Дін!

Космонавт примружив очі, ніби вглядаючись в лиця людей, потім промовив:

— Добрий вечір… Салют, Пол!

— Салют! — Пол підвівся, озираючись на всі боки. — От здорово! Звідки ти, старина?

— Та тут, розумієш… Я говорю з орбіти!

— Ах, так? — безжурно засміявся Пол. — І дружина з тобою?

— Крім жартів, я на орбіті.

— Як же ти встиг прихопити з собою телепередатчика?

— Мене врятували інопланетяни. Тебе теж. Але мій скафандр був пошкоджений, от вони й того… взяли на борт…

Не до всіх одразу дійшло: інопланетяни. Коментатор спершу теж не звернув на це уваги, а потім аж підско­чив на стільці:

— Інопланетники?.. Це ж історична подія! Які вони? Як поводяться з вами, Дін? Чи не збираються захопити Землю?

Дін добродушно сміявся з цього чоловічка, який за­сипав його запитаннями, не даючи відповісти хоч на одне.

— …Ви як представник людства мусите з честю вико­нати свою місію… Пильнуйте, будьте насторожі, щоб ми всі через свою надмірну довірливість…

Дін підморгнув Полові, і той його зрозумів — ухо­пив коментатора на руки і, немов хлопчика, виніс із-під юпітерів. Той дригав ногами і тільки розсмішив гля­дачів.

— Оце добре, — сказав Дін, коли Пол знову сів коло Вар та Анс. — Зараз ви побачите: інопланетяни схожі на нас, лише колір шкіри в них синій, немає волосся і рос­том дрібніші.

Поряд з обличчям Діна з’явилося яскраво-синє лице інопланетянина. Особливого враження воно ні на кого не справило, хоча вся планета з напруженою цікавістю дивилася на екран. Нічого дивного в ньому не було: лю­ди стільки начиталися про можливість життя на інших планетах, що вже давно підготувалися до контактів з ін­шими цивілізаціями. А космічний гість, кумедно вимов­ляючи англійські слова, говорив, поглядаючи на папірця, якого, певне, написав Дін:

— Здрастуйте, люди! Невтоленна жадоба знання змусила нас здійснити експедицію до сусідньої зорі — вашого Сонця. Нелегко було подолати відстань у чоти­ри світлові роки, яка відділяє Альфу Центавра від Со­нячної системи. Але ми щасливі, що зустріли мислячих істот. Ми просимо Раду Безпеки дозволити нам зробити посадку на вашій прекрасній Землі. У нас життя також на білково-кисневій основі…

Чим довше він говорив, тим більше людей усвідом­лювало значимість, історичну неповторність моменту. Нарешті контакт двох цивілізацій став дійсністю! На­віть балакучий коментатор притих. Сидів, мовчки в слу­хаючись в інопланетну вимову, хоча це давалося йому нелегко — його аж пересмикнуло від бажання говорити, говорити.

А посланець космосу розповідав дивовижні речі. Зем­ля дослухалась…

ОСТАННІЙ ШАНС

Коли юні зухвальці вивели старого Конструктора з підземелля, той мало не захлинувся свіжим повітрям. Дихав судорожно, часто, запалі груди ходили ходором.

— Стійте… Заждіть…

Він уп’явся в міцні юначі руки, і хлопцям здалося, що в старого не пальці, а пазури. Зупинилися. На сході заходив Фобос, і невідомо було, чи оте бліде сяйво від нього, чи, можливо, уже сходить Деймос. Юнаки, блу­каючи у підземеллі, втратили лік часу. А з Конструкто­ром вони ледве просувалися,— в’язень виснажений до краю,— хоч можлива була погоня.

— Зорі… — Конструктор ще щось шепоче, жадібно обмацує очима темну півсферу неба. По його виснаже­ному обличчі течуть сльози, та хлопці не помічають їх, сторожко прислухаються до мороку ночі. Хоча б встиг­нути затемна сховатись у горах! Апарат хоч і швидко­хідний, та все ж…

А старий ніяк не може намилуватися небом. П’ятде­сят вісім років — п’ятдесят вісім довгих років! — пробув він під важким кам’яним склепінням. Та його ніколи не полишала надія, що колись побачить над собою небо, з першого ж дня, коли за велінням Вершини Мудрості його запроторили в катакомби, не полишала. І ось він таки діждався!

Небо… Зорі… Легкий повів вітру і подих космосу…

— Пора, шановний Ру… — Троє юнаків-сміливців квапляться.

Конструктор це добре розуміє, а от чи вони його ро­зуміють? Хлопці рушають обережно, тримаючи старого під руки. Якби не заперечував — ухопили б та й понесли. Але ж не хоче! Спроквола переставляє свої сухі нижні кінцівки, немов боїться, що вони ось-ось хруснуть і пе­реламаються. Шурхотить пісок, наче пустеля зітхає.

Нарешті дійшли до апарата. Округла кабіна міцно стояла на піску, розкинувши в боки три свої “ноги”. Як тільки всі забралися в неї, дверцята засунулися, задзижчав мотор. Кабіна почала плавно здійматися вгору. Ось вона стала на своїх шарнірних опорах. Мотор загув де­що гучніше, одна “нога” викинулася вперед, за нею — інші. По мовчазній пустелі наче побіг великий павук на трьох довгих ногах.

Старий Конструктор нишк біля ілюмінатора і дивив­ся, як танцюють на небі зорі.

Він не впізнав космодрому. Службові приміщення, корпуси майстерень — все тонуло в бурому піску. Стар­това естакада, в якій темнів циліндр останньої ракети, помітно похилилася. Навіть кільце вивітрених гір, що відділяє космодром від пустелі, неначе понижчало, осіло.

Старий безпорадно позирнув на своїх юних друзів.

— Хіба тут можна щось зробити? Потрібні зусилля сотень або й тисяч…

— Нас четверо. І ми мусимо! Бо інакше — пройдуть століття…

Безброве лице старого спохмурніло, сизі перетинки затягнулися на очах.

— На той час, коли космічні польоти були заборо­нені, готовність ракети дорівнювала шістдесяти…

— То невже ж ми… Зважте, шановний Ру, це остан­ній шанс!

— Діти, чи уявляєте ви, що таке монтаж космічної ракети?

Звичайно, де ж їм уявляти? Це покоління зросло вже після космічної ери, яка починалася з великих сподівань і закінчилася так безславно… Коли перша експедиція загинула, зіткнувшись з астероїдом, незабаром споряди­ли нову. Космічний корабель звався “Око”, він мусив облетіти навколо голубої третьої планети, оглянути її зблизька і потім заснувати на великому її супутнику ба­зу. Спочатку все йшло добре. Центр космічних польотів одержав багатющу інформацію про цю голубу планету, але, зрештою, і цей екіпаж зазнав невдачі. Посадка на супутник була нещасливою — корабель “Око” упав на­бік і не міг стартувати. Доки спорядили рятівничу раке­ту, екіпаж загинув. Сама рятівнича занадто наблизилася до третьої і впала на її південну полярну шапку…

Минали роки, десятиліття — хоча б один космічний політ завершився успіхом! Катастрофи переслідували космонавтів, як прокляття. І коли трагічна доля спіткала чергову експедицію (ракета вибухнула над пустелею у верхніх широтах третьої), мати одного із загиблих космонавтів підняла руки до неба і, ридаючи, просила Долю змилуватися над сміливцями. І раптом їй вчулося: “Не пробивайте шляхів у Всесвіт, бо холод заб’є вам подих і гординя ваша заніміє!”

З того й почалося. Проповідники понесли по всій планеті звістку про божий гнів, плани ентузіастів поле­тіли шкереберть. Верховну владу одержав тупий фана­тик, якого було проголошено Вершиною Мудрості. Най­перше, що він зробив,— прокляв космічні дослідження і під страхом смерті заборонив не тільки вивчати цю справу, а й навіть згадувати про неї.

О, Ру пам’ятає дикий напад оскаженілого натовпу на космодром, добре пам’ятає. Його тоді ледве не роздерли на шматки. Побитих, скалічених, їх усіх за милостивим наказом Вершини Мудрості вкинули у підземелля, що 5 давніх часів правило за в’язницю. Відтоді в небі не шугали ракети. Всі інженери, техніки, конструктори сконали під кам’яним склепінням, лишився один Ру. Здавалося, галузка космічного знання засохла, вмерла. А от бач…

Про політ ракети старий Ру вже й не мріяв, а поба­чити небо хотів, ой, як хотів.

Юнаки обступили його:

— З чого будемо починати?

Старий Конструктор наче прокинувся зі сну.

— Починати?..

— Нам не можна гаяти й хвилини.

— Так, так, гаятись ніколи.. — шепотів старий, наче сам до себе. — Я вважаю, треба одразу перевірити, чи вціліли елементи агрегату.

— А може, спочатку стартову систему?

— Починайте з чого хочете, а я організую оборо­ну, — сказав довгошиїй юнак і поклав свою трипалу долоню на сірий циліндрик, що висів у нього на боці.

Старий Ру відчув приплив сили. Випростав змучене старече тіло, хазяйновито поглянув навколо і рушив, грузнучи в піску, в напрямку стартової естакади.

Хтось із юнаків торкнув його за лікоть:

— Пішки довго. Прошу до кабіни.

“Павук” на трьох лапах кинувся бігти, розкидаючи пісок. Довгошиїй подивився вслід, постояв трохи в за­думі і, підійшовши до високої освітлювальної мачти, по­дерся по ній угору.

Старший наглядач підземних темниць Оам саме спо­живав харч із рук своєї красуні Онол (годувати його — в цьому, власне, й полягають її обов’язки!), коли його потурбував сигнал із другого ярусу. Кришталева піра­мідка на великій панелі раптом потемніла, в низьке, хоча й досить просторе приміщення посипалося надо­кучливе поцокування. Оам скривився, що означало його велике невдоволення, бо скривити заплиле жиром лице було не так-то легко. Яке зухвальство — турбува­ти його під час годівлі! Оам невдоволено взяв таку са­му пірамідку, як і на панелі, очиці затяглися чорними перетинками.

— Я на посту!

— Ваша добрість! — пролунав із пірамідки голо­сок. — Наважуюсь доповісти: нова зміна Пильних не долічується Конструктора Ру.

— Припинив існування?

— Тіла не знайдено, ваша добрість.

— Де ж він?

— Старший попередньої зміни запевняє: його взяв персонал Контролю, слава Вершині Мудрості. Чи не могла б ваша добрість…

— Шукайте по всіх закамарках! — владно наказав Оам. — Нікого з персоналу Контролю за останні п’ять років, хай сяє Вершина Мудрості, не було!

Оам відставив пірамідку — вона одразу посвітліла. Розкрив широко рота, й ніжні пальці Онол вклали ту­ди теплий соковитий кусень. Харчуючись, його добрість думав: де ж міг подітися отой нікчемний кріт? Може, за­повз у щілину, куди просочується повітря, та й застряв?

Нагодувавши його добрість, красуня Онол почала своїми маленькими ручками легенько масувати йому величезного живота. Кулачки так і поринають, так і по­ринають у податливій м’якоті. Його добрість аж умліває від задоволення: масаж допомагає травленню.

Через деякий час знову потемніла пірамідка, почу­лося цокання.

— Ваша добрість! Конструктора Ру ніде нема, хай славиться Вершина Мудрості. Сліди тягнуться до ста­рого північного виходу.

— Втеча?! Старшого попередньої зміни ув’язнити до найнижчого ярусу, слава Великому і Мудрому! За­гін охорони зібрати біля північного виходу!

Онол допомогла Оам звестися. Важко сопучи, він вмостився у свого човна і крізь розсунуті двері поїхав по підземних анфіладах. Струнка Онол стояла за його спиною на приступці, тендітні руки її лежали на пле­чах його добрості.

Підземелля наповнилося цокотом, наче якимись ос­колками. При наближенні човника Старшого наглядача варта завмирала, в’язні сахалися від грат, ховаючись у темряву ніш. А човен мчав усе швидше, швидше, зляка­на Онол дивувалася: як він встигає робити повороти у такому звивистому жолобі? Але автоматика працю­вала добре, човен котився на своїх численних котках точно посередині тунелю.

Біля північного виходу Старшого наглядача вже че­кав загін. Дебелі охоронці купчилися по боках виходу, і його добрість одразу ж побачив сліди в піску. Рушив по них човном, але котки заскреготіли, завертілися на місці. Старший охоронець кивнув своїм хлопцям, і вось­меро їх — по чотири з двох боків — підняли й понесли човна разом із його добрістю і красунею Онол.

Ось і місце, де стояв апарат, в якому невідомі кудись повезли Ру. Старший наглядач наказав зупинитися. Йо­му вже було ясно: зловмисники посадили Ру в апарат і подалися в пустелю. Але навіщо? Яка мета?.. Це тим більше безглуздо, що в старого немає дітей. Кому ж по­трібна така руїна?..

Лють охопила його добрість з такою силою, що він аж задихався. Піднявши по тривозі екіпажі двадцяти апаратів, його добрість вирушив на чолі них у пустелю. Красуня Онол була, звичайно, з ним і, як тільки три­нога рушила по сліду, почала годувати Оама.

Минуло вже добрих п’ять годин, сонце підбилося над обрієм, а слід утікачів усе вів і вів у пустелю. На­решті Оам побачив невисокі гори. Наблизившись до них, упізнав колишній ракетодром. Прокляте місце! Значить, старого потягло туди, де він колись чинив свої злочини… Божевільний! Оам відсунув прозору засувку, і тепле повітря наповнило кабіну.

— Поглянь, Онол, крізь кришталь.

Красуня виставила свою голівку в отвір, піднесла кришталь до очей, подивилась і… скрикнула.

— Що там? Дай сюди!

Оам простяг руку по кришталь, але той випав з її пальців, та не в кабіну, а назовні, в пісок. Його добрість засопів, і бідолашна Онол злякалася ще дужче.

— Там… Там… Я зараз дістану…

І не встиг Оам взятися за важіль, щоб опустити ка­біну, як вона вислизнула в люк.

— Ваша добрість! — почувся з пірамідки голос Стар­шого охоронця. — Невідомого якогось помічено на ос­вітлювальній мачті, певне, виглядав нас. А там далі, біля ґратчастої споруди, стоїть тринога, втікач, мабуть, у ка­біні. Дозвольте вдарити по них, ваша добрість!

— Ні в якому разі! — твердо наказав Оам. — Спійма­ти живими!

— А навіщо, ваша добрість, послали Онол?

Головний наглядач, поглянувши в отвір, отерп: його ніжна, його люба красуня побігла до того проклятущого космодрому! Безрозсудна, чого вона туди біжить?

— Ваша добрість, то чому…

— Ви цього не зрозумієте, — сердито перебив Го­ловний наглядач. Не міг же він сказати, що й сам не тя­мить, чому Онол побігла від нього, свого володаря і благодійника! Засопівши, наказав: — Рушаймо туди, і не­хай сяє Вершина Мудрості!

Два десятки машин, спокійно переставляючи свої металеві “ноги”, рушили в бік мовчазного космодрому. Пологий схил був недалеко — он уже Онол збігла на нього! — квапитися нічого. Бойові “павуки” розосере­дилися, щоб охопити з усіх боків ділянку. Ідуть і йдуть. Та чомусь гірський вал як був недалеко, так і лишався, наче вони топталися на місці!

Оам засопів і поглянув на хронометра. Здається, вже минуло не менше двох годин, як вони рушили вслід за Онол, а не просунулись уперед і на один крок. Чи, може, прилад зіпсувався? Чи в нього макітриться в голо­ві од голоду?

— Ваша добрість… — почувся шепіт Старшого охо­ронця. — Мій зір, ваша добрість…

— Зір, зір! — перебив його Оам. — Чого топчетеся на місці? Чи машини одночасно попсувались? Тоді ви­лазьте і — пішки!

Охоронці повискакували з кабін і почали місити пі­сок. Було добре видно, що вони посуваються вперед, бо їхні триноги одразу ж лишилися позаду, рухалася тільки машина його добрості, і вони старалися не відставати від неї. Ішли досить швидко, але тіні пересувалися ще швидше — тепер вони темніли праворуч. Все ж до схилу було так само далеченько.

“Певне, божеволію… — подумав Головний нагля­дач. — Хоча б оце Онол… І як же вона змогла дістатись туди, а ми ось топчемось і топчемось на місці? Туманіє голова…” Його добрість затягнув сизими перетинками очі й відкинувся на спинку сидіння.

Із заціпеніння його вивів шепіт Старшого охоронця:

— Ваша добрість… Чи ви бачите, ваша добрість?

Оам відслонив очі і застогнав. Перед ним був той самий північний вхід до підземелля, від якого вони вранці рушили в пустелю. Приголомшений до краю, він сіпнув за важіль і зупинив апарат.

Онол підбігла до ажурної мачти, важко хекаючи. Вхопилася за метал своїми ніжними руками і, задравши голову, закричала:

— Рятуйся! Швидше злазь, Аре, вони вже близько!

Ар не відповідав. Це злякало дівчину. Адже вона добре бачила крізь кришталь його обличчя.

— Чуєш, Аре! Мерщій тікай! Це я, твоя Онол, чуєш!

Мовчанка.

Дівчина безпорадно озирнулася навколо — ген там побіля якоїсь циліндричної споруди жовтіє апарат, але нікого ніде не видно! Що ж тут діяти? І вона подерлась на мачту. Терпли руки, страх забивав подих, а вона лізла й лізла.

На верхній панелі, як на полиці, лежав, неприродно вигнувшись, юнак. Авжеж, це — Ар. Він вчепився в якийсь циліндрик, певне, боїться впустити.

— Любий… — прошепотіла Онол, бачачи, як його ламає, скручує, кидає навзнак якась невідома сила. — Що з тобою, любий?..

Обличчя в нього перекошене стражданням, і пеку­чим болем.

— Не можна сюди… Злізь! Не можна… Я зараз, зараз…

Онол злякалася ще дужче. Сяк-так злізши додолу, сі­ла на пісок і почала ждати. Що ж, певне, так уже запи­сано в Книзі Буття: не бути їй з коханим. Тоді силою відірвали її від Ара і тепер… Ось-ось з’являться на па­горбі грізні триноги цієї бездонної бочки, і все.

Але триноги не з’являлися. Минала година за годи­ною, а їх не було!

Тоді Онол побігла до узгір’я, зійшла на вершину і побачила… самі піски пустелі. Де ж вони поділись?

Ар, поволі спустившись із мачти, ліг на піску.

— Я знав: ти прийдеш… — тихо говорив він лежа­чи. — Неповторна моя, найкраща!

— Я так злякалася, коли побачила тебе… А де вони всі поділися?

— Зараз вони коло підземелля.

— А як вони там опинилися?

Ар вказав на сірий циліндрик:

— Цей прилад… як би тобі пояснити?.. викривлює простір.

— Справді?

— Справді, у фізичному розумінні. Це наш винахід. Тільки ним важко працювати…

— Я бачила… — Онол схилилася до його обличчя і тернулася щокою його щоки. — Вони до нас не добе­руться?

— Сподіваюсь, ні. — Юнак підвівся і кивнув у бік стартової естакади: — А закінчимо ракету, шугнемо в космос!

— У космос?

— На третю планету.

— А там же, кажуть, жахливі умови…

— Сподіваємось здибатись із мислячими істотами.

— І мене візьмете?

— Обов’язково.

Оам вчинив ще кілька наскоків на космодром, але щоразу його підручні опинялися там, звідки вирушали. Коли б це трапилось тільки з ним самим, то, без сумні­ву, його добрість збожеволів би. Але ж інші зазнавали того самого. Значить, щось траплялося насправді. Але що воно, оте “щось”? Ніхто зрозуміти не міг. Не знав Оам навіть, як повідомити вищі щаблі про цю неймо­вірну пригоду, отож і не квапився.

А на космодромі вирувала напружена робота. Юні ентузіасти космічних польотів, керовані старим Ру, пра­цювали і вчилися, вчилися і працювали. Навіть їли на ходу, хоча красуня Онол і ремствувала.

Конструктор бачив, як успішно посувається монтаж космічного корабля, і очі його повнилися радістю. Тю­ремник Оам, мабуть, не впізнав би його. Енергійний, рухливий, Ру ніби скинув із себе десятки років. Робота пішла ще успішніше, коли Ру сконструював дистанцій­ні автоматичні приводи для керування “циліндрами простору”, які вони встановили з чотирьох боків. Те­пер самовідданий Ар не корчився на мачті, а працював разом зі своїми товаришами. Циліндри самі стежили за наближенням ворогів і одразу вмикалися, як тільки ті вступали у зону їхньої дії. Переконавшись, що силою до космодрому не пробитися, Оам наблизився до небез­печної зони, розташувався в пісках і почав за допомо­гою пірамідок викликати Конструктора Ру. Все-таки йому кортіло хоч якось розібратися в подіях. Довго, дуже довго на виклик не було ніякої відповіді. Оам терпляче ждав. Зрештою пірамідка обізвалася:

— Що потрібно Синові Пітьми?

Оам не на жарт обурився: замість “ваша добрість”, як то належить по закону, його безцеремонно названо “Син Пітьми”!

— Я даю можливість вам добровільно повернутись. І відпустіть Онол. Це останній шанс!

— Доведеться вам трохи почекати, поки ми не за­кінчимо своєї роботи.

— Що ж ви робите?

— О, це дуже складні речі для ваших розумових здібностей! Та коли вас цікавить…

“Він знущається з мене! — подумав Оам, стискуючи пірамідку. — Ну, зажди, піймаєшся мені, живцем заму­рую…”

— …Можу повідомити: ми готуємося до космічного польоту.

— Що?! — від подиву, обурення і гніву в Оама зако­лихався живіт. — Це тяжкий злочин! Хіба забули по­станову Вершини Мудрості? Як ви смієте навіть думати про це?

— Бач, цього ви ніколи не збагнете. Це вічне пори­вання духу, вічне прагнення до пізнання. І це таки у нас останній шанс, бо ви відібрали більшу частину мо­го життя. Якщо я не встигну підготувати молодь… Але ми впораємось, і на третю планету таки прибудуть го­сті! І Онол у тому числі.

Голос умовк. Тюремник з хвилину сторопіло дивив­ся на пірамідку, а потім спересердя пожбурив її у бік причаєного космодрому, зблиснувши на сонці, піра­мідка зробила петлю і, відлетівши назад, бухнула Оама в живіт. Проте йому не заболіло, він тільки погла­див місце удару.

Довго ще сидів наглядач на піску, марно силкуючись збагнути суть того, що почув од Конструктора Ру: “По­ривання духу, прагнення до пізнання… Нащо ці химе­ри? Хіба харч, багатство, влада — не головне?..”

АПАРАТ ІНЖЕНЕРА СОКОРОКИ

Тільки-но звечоріло, як до квартири інженера Івана Свиридовича Сокороки з веселим гамором ввалилося п’ятеро колишніх його однокашників. Сторонньому, мо­же, й дивно було б слухати, як вони, поважні люди із сріблом у чупринах, тиснучи руки, вигукували:

— Вітаю, Ваню!

— Поздоровляю, Ваню!

— Спасибі, Костику. І тобі, Петю!

Ваня, Костик, Петя, Павлуша… У кожного з них уже дорослі діти, але їм приємно звертатися один до одного по-колишньому. Це ніби повертає молодість.

Друзі прийшли до Сокороки “потягати його за вуха, щоб великий ріс і здоровий був”. Колись, мовляв, пред­ки мали звичку в день народження “тягати за вуха”, а чо­му б і їм…

— От і добре, що завітали! — раділи Сокороки. — Тільки… де ж ваші жінки?

— Та ми так, на ходу…

Вручаючи пакунки, “хлопці” мимрили щось невираз­не, але Сокорочиха — огрядна, можна б сказати, велич­на жінка, категорично заявила:

— Е, ні! Я їх запрошу по телефону!

— Ну, що ж, — усміхнувся Сокорока, — поки жінки там зберуться, я вам покажу дещо…

Гості пригадали, що Іван Свиридович давно вже кон­струює якийсь незвичайний апарат, і, користуючись нагодою, квапили інженера продемонструвати той вина­хід. Розташувалися в кабінеті, який, власне, більше ски­дався на лабораторію. Тут і на столі, і на стелажах поряд із книгами громадилась сила-силенна всілякої апаратури. Все те полискувало пластмасою, тьмяніло металом, поглядало спокійними зеленкуватими вічками осцилографів. Простінок біля балконних дверей зайня­ла установка, схожа на електронну лічильну машину.

Господар мовчки вимкнув люстру, і кабінет у темряві одразу набув якоїсь загадковості. Запала нашорошена тиша. Іван Свиридович клацнув умикачем — замигали індикатори, на екрані осцилографа затремтіли зелені хвильки електронних сплесків.

— Оце і є той прилад… Я ще нікому його не демон­стрував. Зветься БЕР…

Хтось кинув іронічне:

— Коротко і ясно.

— Це робоча назва. Зараз ми випробуємо апарат. Ви, звичайно, читали про всевидючий екран, відкритий Ми­колою Івановичем Кабановим. Повідомлення про це від­криття обійшло пресу всього світу в листопаді шістдеся­того року.

— Це про те, що радіохвилями можна обмацати усю Землю?

— Так. Радіохвилі, відбиті поверхнею Землі, частко­во повертаються туди, звідки вийшли. І можуть показати на екрані локатора те, від чого відбилися…

— А з допомогою цієї установки теж можна зазир­нути в найдальші куточки Землі?

— Я працював у іншому напрямі, — сказав Сокорока. — Цей апарат, хлопці, теж своєрідний всевидющий екран. Але від кабановського він відрізняється тим, що… Одне слово, БЕР може показати нам майбутнє!

Всі булі вражені.

— Машина часу?.. Неймовірно!

— Подорож у майбутнє?.. Чудово!

— Нічого неймовірного або чудового тут нема. Наша наука й техніка всесильні.

Сокорока сів до апарата.

…На екрані з’явилися дві постаті. Вони сиділи на стільцях у кімнаті, дуже схожій на вітальню Сокороків. Спочатку це були невиразні силуети, якісь тіні. Але ось вони почали “оживати”, і скоро добре стало видно, що то юнак і старша жінка. Деякий час ті двоє сиділи мов­чки, ніби не знаючи, що діяти. Нарешті жінка мовила:

— Все-таки Заполяр’я — це Заполяр’я. Суворий край! Не їдь, сину… І без тебе ті вишні зберуть.

— То ж було колись, мамо! — Юнак якось неприрод­но схопився з стільця, заходив по кімнаті. — Тепер клі­мат Заполяр’я хоч і не такий, скажімо, як у Криму, але… Одне слово, не суворіший, ніж на півночі України чи на півдні Білорусії. Цьогорічний урожай вишень у За­поляр’ї перевершив усякі сподівання, і якщо ми, молоді, не допоможемо його зібрати…

Юнак розповів про греблю Берінгової протоки, про теплі течії, спрямовані в Північний океан (“Просто Пів­нічний, а не Льодовитий, мамо! Недаремно ж і назву змі­нили!”). Змалював їй складний механізм утворення цик­лонів і антициклонів, що також приносять у Заполяр’я невичерпні потоки тепла. І поки хлопець говорив, на екрані видно було і греблю, що з’єднала два континен­ти, і реакторний острів поблизу неї, і безконечний про­стір океану. Здавалося, зеленуваті хвилі котяться через кімнату і от-от підхоплять і понесуть присутніх.

— Все це я знаю, — зітхнула мати, — а що, як, бува, відмовить установка, ну, трапиться яка-небудь аварія, що тоді? Як застукає вас мороз у літніх костюмчиках, не ра­ді будете і ягодам. Візьми про всякий випадок дідову шу­бу… — Невідомо звідки в руках у неї раптом з’явилося до­бротне, підшите соболиним хутром пальто, дуже схоже на те, що його носить сам Сокорока. — Візьми!

Син засміявся і замахав руками:

— Що ви, що ви! Не треба!

— На випадок аварії… — благала мати. — Адже за тео­рією ймовірності можлива одна аварія на десять тисяч років.

— І ви боїтеся, що вона станеться саме тепер?

— А що ж ти думаєш? Все може бути!

Клацнув вимикач. Екран погас.

Відразу ж схопився Скептик.

— Дозвольте, Іване Свиридовичу, тобто Ваню, пока­жи, що там у тебе за екраном — телевізорний кінескоп чи, може, кінострічка?

За екраном усі побачили тільки плетиво провідників.

— Значить, це якась нова конструкція телевізора!

Сокорока загадково усміхався:

— Але ми можемо за допомогою цього телевізора ба­чити не те, що нам пропонує студія, а те, що самі схо­чемо…

— Я хочу дізнатися про космічні польоти! — випалив хтось.

Сокорока погасив світло і сів до апарата.

Цього разу присутні побачили перед великим екра­ном, що зайняв майже всю стіну, молоду жінку. Вона на­тискує якісь кнопки, говорить:

— Алло! Місяць!.. Будьте ласкаві, мені космодром кратера Коперник. Алло, космодром?.. Запросіть до ек­рана товариша Сідлайракету. Це дружина…

На екрані з’явився високий стрункий чоловік у кос­тюмі астронавта — точнісінько такому, як тепер малю­ють у журналах.. Відхилив шолом — обличчя сердите, нахмурене.

— Що сталося? — замість привітання спитала дру­жина.

— Та нехай йому всячина. Не будемо знімати!

— Чому? Це ж фільм про Місяць!

— Чи ти з Марса впала, що дивуєшся. Хіба не зна­єш режисера Крапки? Походив по кратеру, подивився на внутрішні схили кільцевої гірки, хмикнув і каже: “Нецікава фактура. Знімемо в павільйоні, на Землі. Крапка”. Всі оператори і їхні помічники доводили йо­му, що муляжі не можуть замінити натуру, а він своєї: “Ми не фотографи, а митці. Крапка”. Одне слово, да­ремно тільки ракету ганяли — повертаємося ні з чим.

— Коли будеш вдома?

— Через тринадцять хвилин стартуємо. На вечерю встигну.

— Чудово! Що тобі приготувати?

— Шашлик. Та підсмаж цибульки, не забудь…

— А рислінгу з мінеральною водичкою?

— О, це буде чудово!

— І сигарет, звичайно, купити?

Обличчя чоловіка розпливлося в усмішці.

— Ти в мене золото! На жодній із планет немає такої дружини…

— Це ти правду сказав, бо я невтомно піклуюся про твоє здоров’я. А тому в оце замовлення доведеться внести невеличкі зміни. Після космічного польоту дуже корисний вітамінізований кефір. Та ще морквяні котле­ти. Я читала нову працю доктора кулінарних наук…

— Так навіщо тоді й запитувати?

— Я ж хочу догодити.

Екран погас. В темряві почувся голос Софії Мико­лаївни:

— Майже всі зібралися. Чи не пора 6 і до столу? Там є дещо смачніше від кефіру…

— Встигнемо! — гукнув оптиміст. — Хочеться зазир­нути за обрії часу. Цікаво, як у майбутньому, скажімо, буде поставлено охорону здоров’я?

Знову засвітився екран. Поволі вичіткувалася кар­тина: острівець в океані. Високо над будівлями здій­мається позолочений шпиль. І враз усі побачили якесь приміщення. Оточений головками мікрофонів, там си­дів чоловік середніх років і тривожно говорив:

— Усім, усім, усім! На Північному полюсі захворів стошістдесятирічний астроном. Як же його звати?.. Од­не слово, Петро Петрович Петренко. Просимо надати медичну допомогу…

І враз з океану виринув підводний човен, з його борту на берег стрибнула дівчина в білому халаті з че­моданчиком у руці. Не встигла вона зробити й кроку, як над нею завис вертоліт, і з нього вистрибнув чорно­бородий чоловік в окулярах. Повз них шугнула раке­та, стала сторч, із люка, немов акробат, вистрибнув ще один лікар. Причалило кілька океанських лайнерів, і звідусіль бігли лікарі.

— Де він? Де?.. — гукали. — Нечувано! Перше за­хворювання за останніх п’ятдесят років!

Круглий павільйон обсерваторії. Біля телескопа си­дить ще міцний чоловік із сивим волоссям. Чхає. Ви­тирає хусточкою носа. Заходять лікарі, надягають мас­ки, обступають старого. їх стільки, що не вміщаються в павільйоні.

— Як ви себе почуваєте, Петре Петровичу?

— Та це дрібниці, — махає рукою астроном. — Не­жить…

— Ого! Хороші дрібниці! — гукає чорнобородий, найповажніший із медиків. — Цей вірус, як і всі інші хвороботворні тільця, уже давно знищено по всій Землі…

— Пусте, — відмагався дідусь, — колись це й хворо­бою не вважалося.

— А тепер, — заперечив чорнобородий, — коли давно ліквідовано всякі захворювання, це страшна хвороба. Тим більше, що в нас немає лікарень.

Медик обернувся до радиста:

— Прошу сповістити Архітектурний Центр: необ­хідно негайно збудувати лікарню для хворого. Так і ска­жіть: негайно, не довше як за годину!

— Дозвольте, — почав благати старий астроном, — хоч годинку поговорити з онуком. Він щойно прилетів із Марса, забіг на хвилинку…

— Забігав? — перебив його медик. — Все ясно. Це він звідти заніс нежить. Ізолювати хворого!

Всі підступають до пацієнта. В нього кривиться об­личчя, кривиться… Дідусь чхнув, і лікарі розсипалися врізнобіч. Старий кинувся навтьоки…

Екран погас.

— Цікаво, цікаво… — озвався скептичний голос. — Але в мене є запитання…

— Запитання потім! Запитання потім! — в один го­лос загукали жінки. — Показуйте, Іване Свиридовичу, далі.

…Великий зал, битком набитий людьми. На трибуні моложавий чоловік. Він щось промовляє, енергійно же­стикулюючи руками. Спочатку не чути було слів, та ось прорвалося.

— Отже, дорогі товариші, жюрі в складі трьохсот тридцяти трьох чоловік одностайно вирішило першою премією відзначити роман “Крапля води”, поданий на конкурс під девізом “Новітній Пегас”. Чим керувалося жюрі?.. Віршований роман “Крапля води” хоч і невели­кий за своїм об’ємом (він має лише 110 тисяч рядків), але показує широку картину нашого життя. Автор по­дарував нам новаторський, філософський у своїй основі твір. В цікаво змайстрованій фабулі розкрито роботу фізиків, які здійснили розщеплення останнього нерозщепленого елемента — вуглецю. Багато хвилюючих роз­ділів присвячено показові і такого величезного досяг­нення нашої науки, як синтез легких ядер. І немає сум­ніву, що автор компетентний, бо герої твору оперують багатьма і багатьма складними, я б сказав, оригінальни­ми формулами. Зокрема, формула для розрахунку бу­дівництва геліометалургійних заводів, на яких енергія Сонця плавитиме з руди метал, має не тільки естетич­не, а й практичне значення. Мимохідь, наче між іншим, автор зробив надзвичайно важливе відкриття. А з якою силою виразності змальовані наші заводи і фабрики, одне слово, усі підприємства! Одне слово, товариші, ав­тор цього чудового роману цілком заслужив почесний лавровий вінок. Ось зараз, при вас, я розірву конверта, і ми дізнаємося, хто сховався під скромним девізом “Новітній Пегас”.

Оратор тремтячою рукою розриває конверта. На об­личчі — подив. П’є воду.

— Товариші… Дорогі товариші! Одне слово, автором роману “Крапля води” є електронна машина “Універ­сал — 1971”…

Екран потьмянів. Коли через деякий час він засві­тився знову, друзі Сокороки побачили степ, аж до само­го обрію розцвічений золотистими кружалами соняшни­ка. Межівником ідуть двоє, соняшник ледве сягає їм до плечей. Один говорить:

— Ми внесли на ці сто гектарів усього один грам стимулятора росту. Минула доба, рослини підросли на один метр один сантиметр і один міліметр. Тваринам теж іде на користь — добре їдять, швидко нагулюють сало…

— Я не вірю в ці інтенсифікатори, дорогий агроно­ме. З погляду науки вони не витримують ніякої крити­ки. Ну, скажіть, як стимулятор може вплинути на гени хоча б і цього соняшника, гени, що є єдиними носіями спадковості? Ви читали моє семитомне дослідження про спадковість? Тільки випадкові, я б сказав, хаотичні му­тації можуть дати деякі зміни. А таке удосконалення природи, пробачте на слові, дитячі забавки.

— Але ж досвід, практика…

— Не в цьому справа, дорогий колего. На досвід ми всі посилаємось… До речі, покажіть мені цей ваш поро­шок…

Агроном виймає пакетик.

— Він із содою.

— Цікаво, цікаво, — пробубонів генетик, а затим зненацька втопив пальця в порошок і лизнув.

— Ой, навіщо ви? — скрикнув агроном. — Така доза може зашкодити.

— Пусте, сода ще ніколи не шкодила.

— Ой, дивіться! Ви ще скільки побудете в нас?

— Та, мабуть, завтра поїду. Нічого ж у вас цікавого немає…

— Давайте завтра зустрінемось отут, заміряємо со­няшник, — запропонував агроном. — Ну, хоча б оце стебло.

Він одламав шерехуватий листок і поклав для приміти на золоту таріль соняшника.

— Ну, що ж, — промовив генетик, — якщо ви вважаєте, що завтрашній день дасть щось нове, то я не запе­речую. Прийду.

Сонце впало десь за соняшники. Степ швидко потем­нів і так само швидко, як у кіно, минула ніч. Рвучко зійшло, покотилося вгору Сонце, і дехто помітив, що зійшло воно там, де заходило. На межівнику походжає той же таки агроном. За ніч соняшники так виросли, що він, піднявши руку, не може дістати квіту. Погля­дає на годинника.

— Вибачте, що я запізнився. Поки додибав…

— А де ви є? — озирається агроном.

— Я тут!

Щось смикнуло агронома за штани, глянув — біля йо­го ноги стоїть малесенький чоловічок, до коліна йому не досягає!

— Ой лишенько! Бач, скуштували стимулятора… — Нахилився, підняв бідолашного, посадив на долоню, на­че ляльку.

— Тепер я остаточно переконався, що цей ваш інтен­сифікатор — непотрібна видумка, — пропищав ботанік.

— Але ж ви самі… одне слово, на собі…

— Еге ж, еге, — тоненьким голоском скрикнув бота­нік. — За вашою теорією, я мусив би вирости, зміцніти. А що вийшло?

— Справа в тому, що великі дози стимулятора діють у зворотному напрямку. Висловлюючись науково, такі дози, як ви спожили, дають від’ємний ріст.

Чоловічок на долоні почав енергійно розмахувати руками, наче забивав невидимі гвіздочки:

— Я не вірю, не вірю в ці стимулятори!

Він був до того комічний, що хтось із глядачів за­сміявся. Тоді ця жива лялька саркастично подивилася з екрана і промовила хрипким басом:

— А чи не здається вам, дорогі гості, що вже пора сідати за іменинний стіл?

Сокорока вимкнув апарат.

Софія Миколаївна заметушилася:

— І справді, пора. Ходімо, ходімо!

Всі, звичайно, були вражені. Загомоніли, перебиваю­чи одне одного:

— Як герой цього фільму міг звернутися до нас? Звідки він знає, що ми тут зібралися на іменини?

— Доки не скажете, Іване Свиридовичу, що воно за дивина оцей ваш БЕР, за стіл не сядемо!

Сокорока подивився на гостей веселими очима. Вид­но, був задоволений роботою апарата.

— Дорогі друзі, — тихо сказав він, чомусь розгляда­ючи свої руки. — Сьогодні не час читати лекції.

— Хоч коротенько, Ваню! Ну, в двох словах.

— Гаразд, — погодився Сокорока. — БЕР означає: біоелектронний резонатор. Він відтворює на екрані те, що уявляє людина. Ну, от я й пожартував трохи…

— Як же він відтворює?

— Це довго розказувати, а ми вже домовились: сьо­годні не буде лекції, а будуть пісні, усмішки… БЕР сприймає, посилює й трансформує біоструми. Одне слово…

— Отож я й помітив, — перебив хтось із гостей, — що герої твого біофільму вживають твій улюблений вираз “одне слово”.

— А шубу помітили? Це ж його шуба!

— І сонце, брат, у тебе зійшло не там, де йому на­лежить сходити!

— За огріхи прошу вибачити: я ж імпровізував… — розвів руками Сокорока. — Це якби сів добрячий актор, ото був би біофільм!

— Признайся, Ваню, це тебе Софія Миколаївна те­роризує кефіром та морквяними котлетами?

Софія Миколаївна засміялася:

— Шкода, що не випускають ще вітамінізованого!

…Веселий гамір не стихав цілий вечір. І найбільше розмов було, звичайно, про новий апарат.

“СОМНУС МОМЕНТАРІУМ”

На старому дивані лежить горілиць огрядний чоловік у полотняному костюмі і парусових черевиках. У руці затиснута книжка. Думаєте, читає? Нічого подібного. Очі заплющені, живіт рівномірно то підіймається, то опускається в такт подихів, рука з книжкою поволі хи­литься, хилиться, а потім ривком повертається в попе­реднє положення. І з часом знову починає хилитися…

Це смішить Мар’янку. Вона раз по раз відриває очі від підручника, зиркає на дідуся і беззвучно сміється. От уже любить поспати її дідуньо! І як йому не набрид­не? Бабуся щодень йому дорікає: “Диван пролежав, пішов би хоч у парк посидів”. Не допомагає. Після сні­данку — на диван, після обіду — знову на диван. Увече­рі, правда, виходить зі своїм улюбленим Мурзиком, та й то ненадовго. Посвистить якусь хвилину біля ґанку, і як тільки Мурзик прибіжить — знову простує до пролежаного дивана. Але лягає обов’язково з книжкою. На зау­важення добродушно відповідає: “Не заважайте пенсіо­нерові читати!”

Мар’янка скінчила готувати уроки. Склала зошити, сховала ручку й олівець.

— Дідусю! — гукнула, не встаючи з-за столу. — Хо­дімо до Дніпра!

Книжка зупиняється, розплющуються очі.

— Поведіть мене до Дніпра!

Не повертаючи голови, дідусь невдоволено бурмоче:

— От не дасть почитати… Бач, веди її до Дніпра, на­че мені більше й робити нічого.

— Так ви ж спите!

— Спите, спите… Я чи-и-таю… — І знову склепилися повіки. — Не той… не заважай…

А Мар’янці страх як хочеться до Дніпра. Вона від­риває клаптик газети, крадеться до дідуся і легенько проводить йому біля вуха. Ритмічне хропіння порушу­ється, дідусь крутить головою.

— От капосна муха! — каже він.— Ушнипилась.

Побачив біля себе сміхотливу внуку, здогадується:

— А, це ти, пустунко! Ну, чого заважаєш читати? Встигнемо ще до твого Дніпра.

— Ви вже давно кажете “встигнемо”, а повінь не жде, починав спадати.

— Спаде, так ще буде…

— То що, ждати до наступного року?.. Та такої по­вені скоро й не буде. Я читала, що Дніпро не розливав­ся так уже двадцять років.

— Краще принеси мені щось спрагу вгамувати.

Випивши склянку води, дідусь позіхнув, зручніше вмостився і знову підвів руку з книжкою. Але сьогодні, видно, всі змовилися проти нього. Не встиг заплющити очей, як задзеленчав дзвінок. З-під ліжка, оглушливо гавкаючи, вискочив кудлатий песик, підбіг до дивана і кинувся дряпати старого передніми лапами по холоші.

Мар’янка кинулася відчиняти. Незабаром поверну­лася весела, ніби осяяна:

— А до нас гості!

Старий насилу підвівся, спустив ноги на підлогу.

— Угадайте хто? — нетерпляче Мар’янка.

Та поки дідусь чухав потилицю, збираючись із дум­ками, гість — високий молодий чоловік у синьому ко­стюмі — виріс на порозі вітальні.

— Добрий день, Іване Йосиповичу!

— А, здрастуйте, Ломоносов!

Господар привітався з гостем за руку. Це він робив дуже рідко, і вже по цьому колишній студент-кварти-рант побачив, що Іван Йосипович задоволений з його візиту. Потиски рук старий вважав негігієнічним зви­чаєм і робив винятки лише у виключних випадках. Піс­ля того мив руки з милом. Це повторилося й зараз. “Ло­моносов” (так господар прозвав Віктора Вікторовича за настирність у навчанні) з усміхом спостерігав, як Іван Йосипович подався до вмивальника. “Майже не змінив­ся старий… Волосся тільки наче побілішало і очі ви­цвіли”.

— Ну, як поживає наука? — питав Іван Йосипович, витираючи руки білим рушником. — Надовго в Київ?

— Та от привіз дещо в Інститут тонкої біохімії… Захищатиму докторську дисертацію.

Вони посідали за стіл. Мар’янка притулилася до ді­дуся.

— Докторську?.. Оце так так! Недавно був студен­том, наче вчора став кандидатом, а вже… Та ви скоро й до академіка доскочите, га? — Іван Йосипович з захопленням поглядав на молодого вченого. — Може, щось проти старості вигадали? Он у газетах пишуть, що уко­ли новокаїну омолоджують. А мені не віриться…

Мар’янку дуже здивувало, що дядя Віктор відмовив­ся відпочивати з дороги. їхав цілу ніч і ранок, до того ж каже, що не спав, а тепер на запрошення дідуся від­повів:

— Дякую, я не стомився.

От коли б дідусь отак! Він би її скрізь поводив — і до Дніпра, і в зоопарк, і в панорамне кіно…

— А як ваше життя-буття? — почав розпитувати май­бутній доктор. — Де це Катерина Митрофанівна?

— Та пішла на базар. А живемо помаленьку. Я оце пішов на пенсію, то більше читаю та міжнародними проблемами цікавлюся… А ви, як станете доктором, не забудете про наш дім?

— Постараюсь, — сказав з усмішкою докторант. — Студентські літа не забуваються.

— Ну, дивіться. Ідіть уже розташовуйтесь, ваша кім­ната вільна, а то я заговорив вас.

“Ломоносов” узяв свого чемодана, що стояв у перед­покої, і в супроводі цікавої Мар’янки зайшов до неве­личкої кімнати, обклеєної шпалерами, в якій він колись жив стільки років.

Дівчинка щебетала, наче пташка. Розповіла, як вчиться гарно, які новини в дворі, а найбільше — про дідуся. Так тяжко, так важко з ним, наче з дитиною: все на дивані — якщо не лежить, то сидячи дрімає!

Вручивши школярочці гостинці, Віктор Вікторович вийняв із чемодана невеличку пляшечку, наповнену зо­лотистою рідиною.

— Оце бачиш, Мар’яночко?

— А що воно?

— Це… як би тобі простіше пояснити… Біологічний екстракт “Сомнус моментаріум”. Виготовлений він з кількох ферментів і вітамінів. Бачиш, сон людини пов’я­заний з роботою кори головного мозку…

— А я думала, кора тільки на деревах буває, — щиро здивувалася Мар’яночка.

Вчений розсміявся.

— Усе це зрозумієш, коли станеш студенткою інсти­туту…

— А я в інститут не хочу, я буду двірничкою!

— Так?.. Ну, що ж… Хтозна, як тобі пояснити… Мо­жу сказати тільки: дві–три крапельки цієї рідини зроб­лять людину всесильною! Вона не спатиме цілу добу і буде бадьорою. Ось принеси мені півсклянки води.

Мар’янка швидко повернулася із склянкою в руках. Не відриваючи погляду, стежила, як гість набрав піпет­кою рідини і капнув у воду. Крапельки ті відразу ж роз­чинилися, вода лишилася, якою була. Він випив її, витер хусточкою губи.

— От і все, Мар’яночко, тепер мені до завтрашнього ранку спати не захочеться.

Дівчинка подивилась на нього недовірливо:

— Ніскілечки?

— І на макове зерно. Оце піду в своїх справах, а вночі читатиму, писатиму…

— Дурите.

— Ось побачиш.

— А мені можна?

— От чи можна дітям — цього не знаю. Це ще ме­дики мусять перевірити. Та воно й не смачне.

— А… пенсіонерам?

— Дорослим усім корисно. Ну, гаразд, Мар’яночко, поговоримо потім, бо мені треба до міста.

Дівчинка вийшла з кімнати якась замислена, поди­вилася на годинника, що висить у кухні на стіні. В цей час дверцята в ньому відчинилися, виглянула дерев’яна зозулька і почала: ку-ку, ку-ку, ку-ку… “Скоро обід!” — радісно і разом з тим тривожно подумало дівча.

Після обіду Іван Йосипович за звичкою почвалав до дивана, Катерина Митрофанівна сіла на кухні церувати панчохи, а Мар’янка все товклася біля неї, чомусь не поспішаючи у двір до подруг. Часто прохиляла двері і крадькома заглядала до дідуся. А з Іваном Йосипови­чем робилося щось незрозуміле. Ніяк не міг заснути! І ліг, як завжди — голова на одній качалці, ноги — на другій, і книжку взяв — не спиться, та й годі. Заплющив очі і навмисне почав хилити руку з книжкою, а сон не з’являвся. Ліг боком, уткнувшись носом у клейончасту спинку дивана, почав сопіти. Не бере! Повернувся на другий бік — марно! “Що це зі мною? — подумав три­вожно. — Невже захворів?”

Зайшла Мар’янка. Ледве стримуючи сміх, сказала:

— Так що, підемо, дідусю, до Дніпра?

— Відчепися зі своїм Дніпром! Бачиш, я ліг відпо­чити.

— Так ви ж не спите!

— Коли б же не так заважали, а то… Біжи надвір, я годинку подрімаю, а тоді вже підемо, хай йому вся­чина.

Мар’янка з кімнати підстрибом. Тепер вона добре знала, що дідусь не спатиме. Адже коли він попросив води, вона заскочила до кімнати дяді Віктора і капнула в склянку золотистої рідини.

Через годину вона таки умовила дідуся піти на Володимирську гірку — звідти ж так далеко видно. Іван Йосипович погодився, сподіваючись, що прогулянка до­поможе йому позбавитися безсоння. В полотняному ко­стюмі, в солом’яному брилі, він скидався на дачника. Почував себе добре, навіть бадьоро. Тривожився тільки, що не вдалося поспати. “Ну, нічого, — заспокоював себе в думці, — вночі надолужу”.

Настала ніч.

Іван Йосипович лежить горілиць. Вікно відчинене, стиха шелестить листям на причілку горіх, наче сіє до­щем. Ніч місячна, сповнена таємничого шерхоту. Вже давно не ходять трамваї, принишкли, наче до чогось прислухаючись, сади і парки міста — все спить, один тільки Іван Йосипович не може заснути. Уже й рахував про себе (дійшло щось до двадцяти тисяч!), а сон як ру­кою зняло. Десь читав: для того, щоб заснути, є й інші способи. Наприклад, уявити слона чи верблюда, спо­чатку маленького, а потім нехай збільшується і збільшу­ється до грандіозних розмірів, аж поки його контури не розпливуться,— саме тоді людина й засне. Уявляв. Спо­чатку слона, вірніше, слоненя. Роздував його в уяві до, того, що в зоопарку стояли тільки передні ноги, задні — десь аж у Святошині, тулуб затуляв усе небо, а хобот тягся до червоних вогнів телевізійної вишки біля Хрещатика. Не допомогло! Тоді таку ж операцію про­робив із верблюдом, бегемотом… Спати не хотілося.

“Треба вийти з Мурзиком на ганок, — вирішив у відчаї старий. — Може, свіже повітря…”

Песик зрадів цій оказії. Стиха повискуючи, метався поміж ногами, наче підштовхуючи господаря. Іван Йо­сипович чалапав, щоб нікого не розбудити: глупа ж ніч, усі солодко сплять.

Та виявилося, спали не всі. З прочинених дверей кім­натки Віктора Вікторовича било світло. “Заснув і забув вимкнути”, — подумав старий і прохилив двері. Учений сидів за столиком перед розкритими книгами, щось за­нотовував на окремих аркушиках паперу. Іван Йосипо­вич злегка кашлянув, щоб привернути до себе увагу. Вчений обернувся і пильно подивився на господаря, ніби вивчаючи його обличчя. Потім усміхнувся і запросив заходити.

— Чого це ви не спите, молодий чоловіче? — спитав господар, сідаючи біля відчиненого вікна. Здавалося, йо­му було приємно, що не лише він загубив сон.

— А ви? — замість відповіді весело спитав гість.

— Та що ж я… Старим людям часто не спиться.

— Ну, а я тепер зовсім не сплю!

— Що?..

— Кажу, я ось уже з півроку не спав і п’яти хвилин.

— Ну, це вже ви той… — Старий з усмішкою глянув на вченого. — Не жартуйте! Без сну людина й тижня не проживе.

— Це вірно. Але в мене є засіб для миттєвого сну. Я його так і назвав — “Сомнус моментаріум”. Ось поди­віться. — Віктор Вікторович вказав на пляшечку золоти­стої рідини, що стояла тут же, на столику. — Оце він і є! Треба лише кілька краплин екстракту, щоб організм лю­дини відновив енергію, і відновив ще краще, ніж він це робить за семи–восьмигодинний сон.

— Так-так… — заговорив Іван Йосипович, стріпуючи пляшечку перед очима. — Я завжди казав, що ви щось вигадаєте таке… Але цього не сподівався. Значить, геть сон?

— Геть!

— А… а що ж тоді вночі робити?

— Працювати, навчатися, займатися спортом, ми­стецтвом… Усе, що й удень. — Віктор Вікторович помовчав, а тоді заговорив швидко, наче аж сердито: — Люди­на спить третину свого життя! От, скажімо, ви. Скільки вам — шістдесят п’ять?

— Шостий уже…

— Значить, двадцять два роки ви проспали. Не жи­ли, а спали!

— Та воно-то гак…

— А уявляєте, скільки б ви могли зробити корисного за ті двадцять два роки?

— Але ж і поспати приємно… — Старий, згадавши про сон, розкрив рота, щоб позіхнути, та навіть і позі­хати не хотілося!

— А тим, що працюють на нічних змінах, що водять кораблі, електровози, літаки, автомашини? Знаєте, як їм важко боротися зі сном? А то прийняв кілька крапель цього екстракту — і вже ти бадьорий, виспаний!

— І довго так можна протягнути?

— Хоч і сто років. Це ж не збудник, що виснажує нерви, це екстракт, який сприяє їхньому зміцненню. Я ось почуваю себе набагато здоровшим, ніж раніше, коли валявся в постелі.

— Що ж ви з ним далі робитимете… з оцим екстрак­том?

— Потрібні ще дослідження, перевірки. Якщо меди­ки підтримають мене, то, гадаю, він знайде широке за­стосування.

— І що, приймати ці краплі треба буде обов’язково?

Вчений засміявся:

— Зовсім ні! Якщо ви хочете й надалі губити тре­тину свого життя — спіть на здоров’я. Але я впевнений: ви самі попросите в мене цих крапель.

— Довго доведеться чекати! — усміхнувся Іван Йо­сипович.

— А як ви зараз себе почуваєте?

— Та почуваю непогано, от тільки безсоння…

— Це подіяв “Сомнус моментаріум”. Вас почастува­ла Мар’янка.

— Та ви що? — злякано підвівся старий. — Значить… А довго він не даватиме спати?

— Не бійтеся, це не пошкодить вашому здоров’ю. А діє один прийом лише на добу, незалежно від дози.

— Ну, слава богу, значить, завтра я все ж посплю. — Іван Йосипович заспокоївся і знову сів. — Бачите, Вітю, відкриття ваше геніальне, але… Я так люблю поспати! От пустунка… Ви заховайте, щоб вона не того…

— Завтра несу в інститут.

— Вірно, хай йому грець, цьому екстрактові. А вза­галі, поздоровляю, чого ж… — Іван Йосипович хитро примружив очі. — І все-таки ви не розумієте, що то зна­чить добре поспати!

МУЗИЧНИЙ АТАВІЗМ

Це трапилось одного дня 2966 року.

Хто перший почув оті дивовижні звуки, що линули з плаского даху, сказати важко. Та не минуло й кількох хвилин, як навпроти будинку зібрався натовп. А нев­томна стрічка тротуару підвозила й підвозила людей — молодих і старих, жінок і чоловіків, хлопців і дівчат. Усі вони мовчки пливли вздовж будинку, потім кожен переступав на другу стрічку, і ця несла їх вже назад. Люди ніби потрапили в якесь зачароване коло — воно обертало їх перед оцим пластмасовим кубом, звідки лу­нала пісня.

Співало двоє — оті, що на даху, певне, щось там ро­били, може, встановлювали енергетичний контур, упо­ралися і… заспівали!

Місяць на не-е-бі, зіроньки ся-а-ють,

Тихо по мо-о-рю човен пливе-е…

В човні-і дівчи-и-на пісню-у співа-а-є,

А козак ч-у-ує, серденько мре-е…

Вони співали, а людське юрмище кружляло й круж­ляло. Заслухались люди, принишкли житла, а прозорий пластиковий купол ніби здіймається над містом усе ви­ще й вище. Звуки пісні — живі, мрійливі — то стелили­ся, то шугали угору, наче бажаючи вирватися з-під купола й попливти аж до отого гірського хребта, що гро­мадився на обрії. Щось було в цьому ірраціональне, ало­гічне, але воно притягувало, як магніт, проймало серце струмами, виповнювало все єство дивною силою. Лю­ди мимовільно ворушили губами, і це в якійсь мірі пере­давало той емоційний хаос, який охопив тут кожного. Співати вони ніколи не вміли, це їм навіть не снилося, але послухати цих двох… Щось надзвичайне!

Нарешті хтось здогадався вимкнути сектор тротуару, і стрічки зупинилися. Натовп одразу закляк, завороже­ний, загіпнотизований. А пісні тісно під пласким скле­пінням, що оберігає місто від вітру та дощу.

Оце ж та пі-і-існя, оце ж та га-а-рна

Все про коха-ання, все про лю-у-бов…

Як ми лю-у-би-и-лись та й розійшли-и-ся,

Тепер наві-іки-и зійшлися зно-о-в…

Деякі слова були натовпу незрозумілі, деякі здавали­ся деформованими, і все ж мелодія була напрочуд близь­кою, рідною! Може, тому, що вона пройнята вогнем щи­рого почуття?

І справді, хоча електронні автомати імпровізують на яку завгодно тему, все-таки їхня музика… Хіба порівня­єш їхній спів з оцим! Легенди, зафіксовані на магніт­них волосках, розповідають, що колись, в давнину, лю­ди любили співати, що вони, власне, і поклали початок співу та музиці: Поступово спів зробився професією, монополією небагатьох, хто досягнув надзвичайної ви­тонченості виконання. Але минав час, на допомогу спі­вакам прийшла електроніка. Вона спочатку полегшила композиторську і виконавську діяльність, а потім і зов­сім звільнила їх від цього тягаря. Тепер, майже через ти­сячу років після винайдення першого “Елкома” і пер­шого “Елфона”[2], люди майже зовсім втратили здатність співати. Зараз навіть розмовляють напівголосом — міні­атюрні підсилювачі полегшують роботу голосових зв’я­зок. І ось раптом оці двоє…

Ой очі, о-о-чі, очі діво-о-чі,

Темні, як нічка-а, ясні, як де-е-нь!

Ви ж мене, о-о-очі, плака-а-ать навчи-и-ли,

Де ж ви навчи-и-лись зводить людей?..

Звуки линуть і линуть, наче хвилі. Незвичні, зовсім незвичні і водночас ніби й знайомі. Наче колись… десь… Як уві сні…

Вас і нема-а-є, а ви мов ту-у-та

Сві-і-тите в ду-у-шу, як дві зорі,

Чи в вас ули-и-та якась отру-у-та,

Чи, може, спра-а-вді ви зна-а-харі-і?..

І коли останній промінь сонця зблиснув на куполі мі­ста, а внизу спалахнули світильники, пісня обірвалася. Ті двоє, так і не оглянувшись на запруджену людьми ар­терію, спустилися до свого житла. Рушила стрічка тро­туару, а на ній рушили і люди.

Раптом звідкись почулося:

Місяць на не-е-бі, зіроньки ся-а-ють,

Тихо по мо-о-рю човен пливе-е…

Хтось увімкнув свого мініатюрного магнітофона! Зно­ву полилася стародавня пісня. Запис досконалий, але… вже не було чогось такого, що виповнює серце теплом і трепетом. Пісня озивалася тут і там, пливла по арте­ріях міста, стікаючи з одних магнітних котушок і осіда­ючи на інших, пісня множилась, розросталася, ніби лан­цюгова реакція. І зрештою стала машинною, синтетич­ною… Хоча…

Один, одягнений у блакитне, чоловік із натовпу, що зібрався коло будинку, вилущив зі свого магнітофончика малесеньку котушечку з піснею і викинув.

— Навіщо? — спитав сусіда. — По-перше, кидати на міські артерії будь-що заборонено, а по-друге, це ж рід­кісне явище…

— Рідкісне?

— Так. За останні століття наука не знала жодного випадку отакого відхилення від психічних норм. Це — музичний атавізм. Унікальний випадок!

— Атавізм? Ну, то я зізнаюсь: у мене він теж про­клюнувся. Я йду до них, до тих двох! Ми будемо співа­ти, як наші предки колись співали!

Пружною, легкою ходою він рушив до будинку.

“Які ще недосконалі утвори, оці люди! — подумав робот, дивлячись услід співрозмовникові. — Як часто не вистачає їм послідовності”.

МАРСІАНКА

— Ви усвідомлюєте, докторе, як це для мене важли­во? — Чорноволосий чоловік з гострим блиском очей різко звівся на білому ліжку, притиснувши руки до гру­дей. — Ви, звичайно, гадаєте, що я рвуся з лікарні тому, що надходить новорічна ніч. Запевняю вас: це не так. Я тільки через Марсіанку! А Новий рік… Ну, минає дві тисячі п’ятнадцятий, почнеться шістнадцятий, то й що? Ми весь час живемо між минулим і майбутнім…

— Але ж у вас підвищена температура, Даниле Кузьмовичу, — лагідно мовив лікар, сідаючи в надувне крісло біля ліжка.— Хоч ви й пошкодили Елдіа[3], та в нього зберігся запис, зроблений п’ятнадцять хвилин то­му. Отож я вам раджу зустріти Новий рік тут. Увімкне­мо всі площини, і ви побачите увесь світ! Впевнений, що наша доброзичлива Домінанта[4] дозволить вам скуш­тувати навіть вина.

— Дякую за гостинність, але ж моя Марсіанка…

— Зрештою, ви й сам досвідчений медик, — сказав лі­кар, схиливши голову набік. — Отож ви…

— Ні, ви не усвідомлюєте! — перебив Данило Кузь­мович, стріпнувши чорним чубом. — По очах бачу: не усвідомлюєте. Так-так. Ваші очі… — Він втупився погля­дом у лікареві очі. — Вони заплющуються… Так-так… Спати, дуже хочеться спати… спати…

Обважніла лікарева голова поволі похилилася до плеча.

Данило Кузьмович обережно встав із ліжка, ступив до передпокою і, відчинивши шафу, почав підбирати собі одяг. Тут висіло кілька зимових костюмів різних розмірів і фасонів. Вибрав сірий комбінезон із синте­тичного матеріалу. Легенький, теплий і зручний; в ньо­му не страшні найлютіші морози.

А надворі з кожною хвилиною густішали сутінки. Сніг давно перестав, ущух і вітер. “Бач, як стишилося перед Новим роком, — подумав Данило Кузьмович, за­клеюючи стрічкою пройму на грудях. — Еге, планета обертається нечутно, не заскрипить! Що ж там сталося з моєю Марсіанкою? Невже вона?.. Ех, коли б хоч Назар був дома!”

Ставши на порозі, Данило Кузьмович подивився на загіпнотизованого лікаря. Промайнуло співчуття: про­спить зустріч Нового року. Ну, та не біда! Це ж умовність! Хоч і всесвітня, але умовність. І навіть за теперішнім єдиним календарем для всієї Землі Новий рік настає неодночасно. В Рангуні і Ташкенті вже його зу­стріли. Так що… Стривожений долею своєї Марсіанки, Данило Кузьмович все інше вважав не вартим уваги. На­віть своє здоров’я. Марсіанка! Як вона там себе почуває? Цілих дев’ять годин протримали його в клініці! Може, вона замерзла, загинула… Та й Назар — хороший синок! Батька в лікарню, а сам — до Космоцентру. Не­слухняні, зовсім неслухняні діти. Такі самі, як і три тисячі років тому в древніх шумерів.

Данило Кузьмович згадав, як він, розсердившись, вимкнув відеофон, коли Назар спробував його заспо­коювати. Може, й не треба було, але… Хай знає!

Вийшов з палати, озирнувся навколо: чи нема нікого поблизу? Здалося, наче хтось іде слідом. Став на схо­динку ескалатора, але втратив кілька секунд, поки на­мацав кнопку пуску, — тремтіла рука. Внизу накинув на голову капюшон і, ступнувши крізь теплу повітряну за­пону, яка заміняє двері, вийшов надвір. В обличчя так і ввіткнулися тисячі голок морозу, густе холодне повіт­ря забило подих. Ну, та нічого. Тут ось задача: як діста­тися до фітотрона[5]? Може, аеросаньми?.. Але ж в пе­редгір’ї небезпечно. Електромобілем?.. Так дорога в го­рах, певне, завалена снігом… Вертоліт!

В примарному світлі ліхтаря бовваніли машини, які більше скидалися на комах, аніж на літальні апарати. Мимоволі оглядаючись на тихий корпус клініки, Дани­ло Кузьмович попростував до крайнього вертольота. Сніг поскрипував під ногами, і це чомусь дратувало його.

Заспокоївся в кабіні. Сів біля пульта управління — панель засвітилася спокійним матовим світлом. Не гаю­чи й хвилини, повернув ручку пуску і одразу ж відчув, як апарат легенько струснувся, ніби прокидаючись зі сну. Над прозорим куполом кабіни закружляли лопаті пропелера, вбуравлюючись у темну товщу атмосфери. Клініка плавно зрушила з місця і почала швидко відда­литися убік. На екрані інфрачервоного локатора з’яви­лися обриси рельєфу. Данило Кузьмович не звертав на нього уваги, вдивлявся у вечорову імлу новорічного ве­чора, сподіваючись скоро побачити Карпати.

І все-таки Данило Кузьмович почав думати про на­ближення Нового року. Чи й цей буде такий багатий на події, як його попередник? 2015-й кінчається. Хороший був рік! Данилові Кузьмовичу уявився довгий і широ­кий шлях, який лишився позаду, — з усіма радощами і болями, втіхами і сподіваннями. Найбільшою подією був, звичайно, політ на Марс. Вся земна куля стежила за ним, затамувавши подих. Ще б пак! Політ під час великого зближення Марса і Землі мав на меті лише обліт загадкової планети. Данило Кузьмович хвилював­ся, сказати б, подвійно. Адже син, його син був на бор­ту корабля!

Данило Кузьмович замріявся. Вертоліт погойдувало, наче колиску, електромотор гудів не дужче бджоли, а поруч — синій кришталь ночі, підсвічений знизу вогня­ми людських жител, зверху — зорями. Гарно! Та, зга­давши про лютий сніжний буран, Данило Кузьмович спохмурнів. І надало ж йому спорудити свій фітотрон якраз під горою! Якщо Марсіанка загинула… Аж плечі пересмикнулися в Данила Кузьмовича, так неначе відчув той сніг на своєму тілі. Поглянув на годинника — вже 6 пора й Карпатам показатись, а їх нема й нема.

Тільки він це подумав — на екрані проступили гори. Тепер Данило Кузьмович не відривав очей від світлово­го прямокутника. Так-так… Смерекова гора, Ведмежа, Макова долина… А он і Весела! Як вона куріла, кидала­ся снігом! Це був справжній вулкан, над яким шаленіла сива хуга. Що він пережив! “Ну! — стискав кулаки Да­нило Кузьмович. — Зажди… Ми з тобою ще поборе­мось!” Поглядаючи з вертольота на величний і бурем­ний краєвид, помережаний світлом і тінями, він поду­мав про Природу: “І чого б лютувати? Все одно тебе приручать! Як дикого коня. Як вогонь. Як плазму…”

Скерував свого апарата на посадку. І чим ближче було до землі, тим дужче щеміло серце. Що сталося з Марсіанкою?

Довга будівля фітотрона була темна Грузнучи -і пояс у снігу, Данило Кузьмович кинувся туди до зло­вісної темряви. Ось і брукований шлях. Тут снігу зовсім мало: чи вітром змело, чи, може, Назар вернувся та розчистив. Данило Кузьмович несподівано закляк, стояв і прислухався. Йому здалося, що з фітотрона долинає чийсь приглушений голос. Підійшов ближче і жахнув­ся: посередині фітотрона зяяв пролом, приблизно тре­тина стіни вивалена. Звідти й лунав приглушений голос.

До зустрічі, о любий ненаглядний!

В безодні космосу привиджусь я тобі…

Данило Кузьмович дивився на руйнацію і вже не звертав ніякої уваги на голос транзистора, що чудом уцілів між потрощеними стінами машинного залу. За­гинула апаратура!

Коли він побачив катастрофу, плечі його опустили­ся, руки безвільно звисли. Тяжко зітхнувши, поволень­ки обернувся і обважнілою ходою попрошкував через пролом у стіні в уціліле приміщення. Тут було тихо і затишно. Почулося, наче щось стиха шепоче. Прислу­хався. Справді, якийсь шурхіт долинав до його слуху. Швидким кроком Данило Кузьмович дістався до тамбу­ра і безпомилковим рухом намацав ребристий корпус ліхтаря. Піднісши його поперед себе, ввімкнув, та так і остовпів. Під яскравим промінням на всій площі фіто­трона похитувалося колосся.

— Вціліла… — прошепотів. — Люба моя, дорога! Ах, ти ж… Колос викинула! — і розкотисто розсміявся.

— Даниле Кузьмовичу!

Обернувся і побачив… лікаря. Той наближався до нього з простягнутими руками.

— Що з вами, Даниле Кузьмовичу? Заспокойтеся…

— Легко сказати “заспокойтеся”… Ви ж бачите, скільки колосу!

— Ну то й що?

— Витримала, не загинула! Навіть розвивається!

— А чому вона мала загинути, оця пшениця?

— Та це ж Марсіанка! Розумієте, Назар привіз її з Марса…

— А… Ну, все одно не слід так хвилюватися. Та ще й тікати з клініки, маючи високу температуру.

— Яка там температура? Мені танцювати хочеть­ся! — Данила Кузьмович струснув лікаря. — Ви ж тільки подумайте: я тут створив їй марсіанський клімат, а во­на в земному, бач, як пішла в ріст.

— Тільки не пробуйте знову гіпнотизувати… — ус­міхнувся лікар.

— Ага, а як ви… прокинулись?

— Буквально через кілька хвилин. І це, до речі, ще одне свідчення того, що ви нездоровий. Пора, пора в клініку. І, до речі, мене дивує, що ви, відомий невро­патолог, займаєтесь…

— Пшеницею?.. Ну, тут нічого дивного нема. Це моє хоббі. Страх як люблю рослини. Досліджував пере­дачу імпульсів у них і… полюбив. А ви чим захоплює­тесь?

Він старався зав’язати розмову, щоб намилуватися своєю Марсіанкою.

— Я, — відповів лікар, — запеклий рибалка. Вудочки, гачки — все те саме, що й піввіку тому.

— Ех, і здорово ж!..

— Ви про риболовлю?

— Та ні. Здорово, кажу, як вийде вона з цієї ділян­ки на поля. Бачите, як росте: є колосся при землі, є ви­ще, ще вище. Стіна з колосків. І не вилягатиме, як гіл­ляста… От Марсіаночка!

Лікар позирнув на годинника:

— Даниле Кузьмовичу! Вітаю вас з Новим роком!

— І я вас також!

Вони потиснули один одному руки і пішли до вер­тольотів.

В тиші фітотрона шепталося колосся, наче питало стебло в стебла: “Де це ми прокинулись?.. Де?..”

СИНЬОСВІТНА БОГИНЯ

Високий, трохи вузький у плечах Си поглядав на Ма, стримуючи легке роздратування. Яке їй діло, де він бу­ває у вільний час? Та хоча б і розповів — хіба зрозу­міє? Тільки й знає твердити: поверхня Землі — не наша сфера, туди не варто потикатися, навіть зазирнути за­боронено. А чому? Хто заборонив? Давні звичаї? І що їй сказати, як пояснити, що й вона, і все її покоління безнадійно відстали, що слова про традицію — це шир­ма, якою вони хочуть відгородитися від невідомого, незрозумілого, якого вони смертельно бояться. Страх — ось їхній психологічний комплекс! А мати дивилася на нього люблячими очима і думала: молоде, вважає, що йому все дозволено… І в кого він такий удався? Вищий за своїх однолітків на цілу голову, мрійник, запальний, мабуть, такий, як і оті, що живуть на поверхні…

— Так де ж ти все-таки був? — Обличчя матері на­бирає суворого виразу, але це зовсім не впливає на юна­ка. Він знизує плечима.

— Хіба не однаково?

— Авжеж, ні. Ти ще не закріпив трудових навичок, замість відпочити перед заняттями гасаєш невідомо де.

— Гасаєш… — повторив Си. — А от і не гасаю!

— А що ж ти робиш?

— Я вивчаю світ!

Це спантеличило Ма. Вона похитала головою:

— Це дуже небезпечно…

Він так і знав: страх! А що, коли б розповів, як саме вивчає світ, і не цей, а той, заборонений, неприступний, повний сонячного сяйва вдень і мерехтіння зірок уночі? Вона, мабуть, затремтіла б з переляку!

— Отже, домовились: зараз ти нікуди не підеш. Спожиєш необхідні калорії, а завтра — на практичні заняття.

— У нас завжди тільки практичні заняття, — з доса­дою мовив. Си роздирало подвійне почуття: він мав слухатися матір, але зараз не міг не піти.— Заспокойся, Ма,—обома руками легенько стиснув їй плечі. — Я швидко повернуся.

— Будь обачний.

“І чого боятися? — думав, ступнувши на рухому стріч­ку хідника. — Невже Ма здогадується? То мусила б ра­діти — адже мені так гарно…”

Си довго кружляв тунелями, аж поки не дістався до свого потаємного спостережного пункту. Це був його, тільки його куточок у цьому безконечному плетиві під­земних магістралей.

Якось після занять у цеху він попросився допомогти майстрові Слю лагодити вентилятора. Роботи там було небагато — замінити гідравлічний підшипник, — і, зви­чайно, Слю зі своїм помічником упоралися б самі, але майстрові сподобалася старанність хлопця, і він узяв його з собою.

Вентиляторна установка, точніше — повітряна тур­біна діаметром біля п’яти метрів, працювала в одному з численних колодязів-люків, що виходили на поверхню Землі. Система таких турбін — це легені підземного сві­ту. Вони цілодобово постачають свіже повітря у май­стерні, фабрики, заводи та житла їхнього міста. Си назавжди запам’ятав ті хвилини, коли вони міняли під­шипника. На той час Слю вимкнув турбіну, і юнак, про­сунувшись поміж лопатями, зазирнув туди, де ще ніколи не бував, — на поверхню Землі. Хлопець одразу ж вві­брав у себе широкі простори, замкнуті рожевим вечір­нім небом, дерева, зелену траву, щебет птаха і голос… дівчини! Вона пройшла неподалік од люка, порослого травою, і, певне, не помітила його. Обізвалась до когось там, а Си аж рота роззявив із подиву. “Мабуть, вона десь тут мешкає, — подумав. — От вилізу колись…”

Кілька разів потім пробирався до вентиляційного колодязя, зупиняв турбіну і виглядав назовні. Бачив сонячний день, місячну ніч, якось спостерігав дощ, а дівчина не з’являлась. Повертався до житла розчаро­ваний, але наміру свого не облишив — чогось йому дуже кортіло порозмовляти з тією дівчиною. Нарешті пощас­тило: одного разу тільки-но виткнувся з колодязя, як побачив її! Брела по траві, хвиськаючи лозинкою, а коли їхні погляди зустрілися, стала як укопана.

— О, а ти де тут узявся? Як тебе звати?

— Си. Я звідти, — вказав на округлий борт люка.

— Ти з підземелля? Ой, як цікаво! Мама каже: там виробниче відділення планети. Але я ще не бачила. Ти мені покажеш?

— Хоч зараз.

— Зараз мені пора додому.

— Приходь завтра, тільки раніше. Згода?

— Прийду.

Дівчина сяйнула до нього усмішкою і помахала білою рукою.

— До побачення!

— Ти ж тільки нікому…

— Ні-ні, це наша таємниця! — І побігла, толочачи траву. А він пильно дивився услід, аж поки її граціоз­на постать не зникла за деревами.

Як він ждав цього побачення! Діставшись до венти­ляційного колодязя, став у повітряному потоці, приту­лившись до стіни спиною, і жадібно ковтав свіже, про­холодне повітря. Си вже знав, як потамувати шал вітру, — підвів руку до заглибини в бетоні і торкнувся вимикача. Повітряний потік одразу почав слабнути, сти­хати, крильчатка ще трохи покрутилася за інерцією і зупинилась. Тепер можна вилазити. А що, як хтось увімкне?.. Ціла ж служба стежить за роботою турбін. Він вилізе, а тим часом черговий увімкне. Як же тоді назад? Звичайно, десь є транспортні тунелі, які виходять на поверхню Землі, але де вони? Перебравши всі мож­ливі й неможливі способи забезпечити собі шлях додому, Си вирішив: будь що буде і подрався нагору.

Диск сонця застряв між деревами і густо розфарбову­вав усе червонуватим світлом. Си зажмурився і впав у траву. Було незвично відчувати м’якість землі і зім’я­тої зелені, чути шелестіння, якесь попискування, ледь вловиме дзеленчання. Звуки і запахи заполонили його миттю, живі звуки, живі запахи, зовсім не такі, як у них під землею. Підвів голову: чи не видно дівчини? Ні, не­ма. Може, вона й забула про нього? Але ж казала: її ці­кавить підземний світ. А його оцей, піднебесний. Як вони тут живуть?

Незабаром помітив постать своєї незнайомки — лег­ка, рухлива, ніби не йде, а летить. Біла коротенька су­кенка, засмаглі ноги. Вже здалеку усміхається, і та ус­мішка дивує хлопця: такої міміки там, серед своїх, йому не доводилось бачити. Ці, піднебесні, якісь дивні…

Схопився і подався навстріч.

— Здрастуй!

— Здрастуй!

— Я рада, що ти прийшов. — її сині очі сяяли якось особливо, наче там приховані світильники.

— Яка ти… Незвичайна.

— Це мені всі кажуть: незвичайна, гарна, привабли­ва, цікава. А ти скажи щось інакше!

Си ще раз поглянув на її очі, наче на осцилограф, і промовив:

— Ти Синьосвітна Богиня!

Вона заплескала в долоні:

— Подібного я ще не чула. Оригінально!

Си серйозно запитав:

— А приємно бути богинею?

— Ще не знаю, бо щойно нею стала.

— У нас кажуть: ви всі тут боги.

— Цікаво… Отже, ти мене слухатимеш?

— Це мій обов’язок.

— Ага, от і добре…

Дівчині було приємно грати таку роль. Звеліла йти до річки, і хоч хлопець зовсім не хотів купатися, змуси­ла забрести в воду. Він тільки фіксував, з якою енер­гією Синьосвітна Богиня розбризкує текучі мінерали. Стояв у спецівці по пояс у воді, не відриваючи погляду від дівчини.

— Ти не любиш купатися? — гукнула вона.

— А навіщо?

— Ну… приємно!

— А корисно?

— Може, й корисно… Головне ж — приємно. Ди­вись!

Вона кинулася пливти, легко змахуючи руками, бурунячи прозору воду. Певно, їй і справді було при­ємно, бо довго не хотіла вилазити. І сонце ніби чекало на неї — великий кармінний диск непорушно стояв на обрії, з’єднуючи небо і землю. Облиті рожевим світлом трави, річка, дерева, дівчина — все це вражало юнака. Звичайно, він уже багато чув про Живу Природу, бачив навіть фільми, але щоб отак віч-на-віч… Легенда, казка наяву! В його пам’яті зафіксовано давній переказ про зустріч отакого, як він, юнака з подібною богинею. По­гляд її очей спопелив того хлопця, а він ось дивиться-вдивляється і нічого, поки що нічого!

Синьосвітна усміхнулася:

— Чого ти так дивишся?

— Мені цікаво.

— А що саме тобі цікаво?

— Усе. Що ви робите отут, на поверхні?

— Вчимося, займаємося мистецтвом… А ви?

— Дорослі працюють, юні вчаться працювати, — ска­зав Си. — А що таке мистецтво?

— Хіба ти не знаєш?

— Ні. Там тільки виробництво. Наш сектор виготов­ляє білки, а мистецтво… Це, певно, полімери?

Синьосвітна засміялась:

— Який ти чудний! Полімери… Мистецтво — це компонування кольорів, звуків. От я, наприклад, кохаю­ся в музиці. Мене хвилює звучання променів. Ось ба­чиш — фоноскоп, — дістала з сумочки невеличку тьмяну призму, — зараз ми почуємо, як звучить Сонце.

І справді, як тільки на призму впало сонячне сяйво, почулися звуки — притишені, мов зітхання. Си з ціка­вістю спостерігав, як ці коливання повітря впливали на дівчину. Обличчя її набрало якогось іншого виразу, очі наче дивились і не бачили, змінився навіть ритм ди­хання.

— Ти справді Богиня! Ти змусила зазвучати Сонце.

— І зорі теж мені підвладні. Ось зараз Сонце схо­вається, і ми послухаємо музику зірок!

— Але я вже мушу йти, вже подають сигнал.

— Який сигнал?

— Я його чую. А ти ні?

— Не вигадуй. Просто ти пообіцяв мамі…

— Пообіцяв. Але сигнал… Я мушу, мушу йти.

Хлопець занепокоївся.

— Я теж зараз піду, — трохи розчаровано сказала дівчина.

— Не гнівайся, Богине. По сигналу кожен з нас му­сить бути на своєму місці.

Си підступив до дівчини, вдивлявся в її очі.

— Ти знову так дивишся… Це небезпечно!

— Я знаю. Я чув легенду: очі богинь спопеляють.

— І не боїшся?

— Так то ж у казці. А насправді… Я можу навіть до­торкнутися до тебе. Дозволяєш?

Тієї самої миті він відчув гострий імпульс застере­ження, заборони. Але бажання діткнутися до дівчини було таке сильне, що ця психічна енергія вмить пере­могла, відкинула усі бар’єри. Дівчина не встигла й гу­бів розтулити, як він обома руками міцно вхопив її за талію.

— От ба…

Си не договорив — руки відсмикнулися самі собою, усе тіло йому скорчилось, наче од високовольтного уда­ру, він тут же упав на землю і закляк.

— Що з тобою? — скрикнула дівчина.

Хлопець мовчав.

— Тобі погано?..

Схилилась — не дише.

Чимдуж побігла до мами, і в очах її був переляк. Ле­две спромоглася розповісти про пригоду. Страх не об­лишив дівчини навіть після того, як їй пояснили, що біороботам не можна доторкатися до людей, що на такий випадок запрограмоване коротке замикання їхнього ор­ганізму.

Синьосвітна Богиня не спала всю ніч, все допитува­лась: чи його оживлять? Мама гладила їй руку і тихо ка­зала:

— Оживлять, оживлять. Спи, дитинко, оживлять…

ТРАГЕДІЯ ВУЛКАННОЇ ГОРИ

Настирливість старого Володаря Знань подолала всі незліченні перешкоди, і його було таки допущено в свя­тая святих — печеру Неповторного. Перед тим попере­дили: аудієнція буде максимально короткою. Отож старий розпочав сигналізацію одразу, як тільки за ним затягся плівкою отвір у стіні величезного приміщення, що правило Неповторному за кабінет. Не втрачаючи жодної миті, приступив до суті справи. Він, бач, вважає, що ситуація розвивається в загрозливому напрямку, що замість того, аби старанно вивчати середовище з метою ефективнішого пристосування до нього, висуваються ідеї інтенсивної його експлуатації. При цьому зовсім не враховуються ті незворотні зміни, які можуть виник­нути. Розрив між діями та їх наслідками — ось в чому трагедія епохи…

Неповторний слухав, не перебиваючи. Його цилінд­ричне тільце стояло перпендикулярно, міцно спираю­чись на віночок чорних тоненьких опор. Старий Воло­дар Знань мав обвислу оболонку, в якій годі вже було розпізнати циліндр, отож і не дивно, що, промовляю­чи, він одночасно думав і про живлення, та йому, на жаль, не запропонували поповнити запаси енергії.

Від загальних міркувань, які старий примудрився приправити спогадами про давно минуле з його “ети­кою стриманості”, він перейшов до конкретних проб­лем. Його, бач, стурбувала, навіть стривожила програ­ма випробування антиінтерферонних сполук на Вулканній Горі. Він вважає, що це випробування, не кажучи про інші аспекти, потенціально таїть у собі суто фізичні небезпеки: безоглядне втручання в Природу, порушення її вікових ритмів може викликати потрясіння і катаклізми небаченого масштабу. Отож він вважає випробуван­ня таких руйнівних чинників на терені Вулканної Го­ри особливо загрозливим. Адже Вулканна Гора — диво­вижний об’єкт, вона породжує найголовнішу ріку — Червону, яка омиває увесь відомий Всесвіт. В басейнах життєдайних водойм розселилося усе їхнє численне плем’я…

Закінчив старий банальною істиною: сім разів одміряй — один раз відріж. Висловившись, він зморщився ще дужче, з фатальною покірністю ждучи звичайної в таких випадках смерті. Але Неповторний відпустив йо­го живим, і головну роль в цьому відіграла не повсюд­на слава вченого — “батька антиінтерферону”, а деякі інші мотиви. Крім того, глибока внутрішня переконаність, система аргументації, мужність (старий важив життям!) все-таки зачепили Неповторного: він вирішив усе обміркувати знову, щоб успішніше провести опера­цію. Та й багато що залежало від наслідків розвідки — мобільний загін мав от-от повернутися з району Вулканної Гори.

Стара печериця має рацію: це справді незвичайний об’єкт. Про двиготіння Вулканної Гори, коливання ве­ликої маси її речовини висувалися найрізноманітніші припущення, а що там діється насправді — так досі й не­відомо. З оглушливим шумом і ревом з неї виривають­ся потужні потоки, наче їх гонить гігантський насос. А яким палахкотючим червоним сяйвом вона оточена! Це невичерпний резервуар енергії. Недаремно, мабуть, Вулканну Гору вважають центром Макрокосму.

Неповторний ретельно розглядав знімки, схеми та інші зображення Вулканної Гори, обираючи пункт для випробування. І чим довше міркував, тим більше пере­конувався: треба проникнути всередину Гори і там про­демонструвати силу нової зброї. О, коли Гора розколе­ться — це буде тріумф, відлуння якого прониже далину тисячоліть!

На саму думку про це Неповторний відчував гру ім­пульсів у всьому тілі. Унікальний об’єкт… Тому ж і не­обхідно показати свою міць на ньому. Сини боліт давно вже опанували нові терени, давно утвердилися на бере­гах найбільших рік, і ця руйнівна, невідпорна зброя по­множить їхню силу і могутність! З’явилась перспекти­ва завоювати все. А той малодушний старий шкарбун хоче зірвати випробування, проповідує концепцію по­міркованості, розважливості!

Невдовзі Неповторному доповіли наслідки розвідки. Виявилось, що до Вулканної Гори найлегше пробратися Синьою рікою, яка впадає в її надра. Хоча береги внут­рішніх озер Вулканної вимощені гладеньким матеріа­лом, висадитися можна. Окрім випадкових мандрівців, постійного населення там нема. Система захисту, яка діє, певне, інстинктивно, складається з електромагніт­них розрядів та інтерферонних мурів, які виникали при появі розвідників. Повертався загін Червоною рікою, причому в сутичках з ворожими племенами загинуло біля тисячі одиниць, що перебільшує число приросту. Неповторний негайно затвердив секретний план випро­бування антиінтерферону під кодовою назвою “Екзітус” (вихід, кінець, наслідок). Науковим керівником опера­ції обрав саме Володаря Знань, оскільки антиінтерферон виготовлено на основі принципів, розроблених ста­рим ученим.

Лоскотливе мереживо позитивних імпульсів охопи­ло все тіло Неповторного. Його рішення здавалось йо­му своєчасним, обгрунтованим і логічним. Історична мить настала!

Воля Неповторного була для старого Володаря Знань мов грибкова злива. Випробовувати нові нищівні засоби мусить саме він, хто рішуче виступав проти цьо­го безрозсудного заходу. О, яка гірка іронія долі!

Разом із великим загоном антиінтерферонників уче­ний вирушив у далеку подорож. Мовчазно ник на се­редньому плоту, сумовито поглядаючи то на гладінь Синьої ріки, то на резервуари з антиінтерфероном, за­масковані брудними плівками. Попереду й позаду на плотах панувало піднесення — молоді ватаги разом зі своїми підлеглими горланили войовничих пісень, деякі стрибали в річку і галасували, пливучи поруч із плотом. Для них не було ніяких сумнівів і вагань. “Ми також хочемо повоювати!” — зухвало говорили вони старшим. Вилазки, рейди, походи — ось чим вони снили. Нищи­ти, захоплювати, підкоряти — ось їхня етика й мораль. Природа? Хіба вона існує не для того, щоб нею користатися? Знаходяться лякливі, застерігають: життя залежить від Природи, доки вона, мовляв, живе і розви­вається, доти й ми житимемо. Хе-хе, для них, молодих, це таке джерело, якого ніколи не вичерпаєш!

Раптом галас ущух. Старий поглянув і обімлів: пло­ти атакували Кулясті. Виринали з річки і без вагань ки­далися на войовничих циліндриків, ковтаючи їх десят­ками. Ті, що бовтались у синіх хвилях, першими опини­лися в їхніх пащах, решта збилася докупи, не знаючи, що діяти. Про якісь переговори з Кулястими годі було й думати. Кулясті, оточивши зарозумілих завойовників, що збилися в одну живу купу, поглинали їх без ліку. Тіла їхні роздулися, як дирижаблі, від галасливого заго­ну на передньому плоту не лишилося жодного вояка. Кулясті довго лежали нерухомо, потім наледве поскочу­вались у ріку і попливли геть.

Вцілілі воїни Неповторного полегшено зітхнули, але кожен розумів: ще два–три таких напади, і від їхньо­го експедиційного корпусу нічого не лишиться.

…Навряд чи можна розповісти про всі пригоди, яких зазнала експедиція на своєму шляху до Вулканної Гори. Доводилося долати пороги, пробиватися крізь фі­олетові тумани, обминати скелі і плавучі острівці. На­решті ж дісталися-таки Вулканної Гори…

То було грандіозне видовище. Спочатку ніхто й не подумав, що то сама Гора — наче хмара заступила по­ловину рожевого неба. Із скороченням відстані обриси її чіткішали, маревність танула, і вже можна було роз­різнити круті схили, могутні кряжі та пасма. Усі на пло­тах принишкли, гостро відчувши свою мізерність у цьо­му великому світі.

Тоді один із старших ватагів звернувся до них:

— Ви самі бачите, який це гігантський витвір При­роди. Ми дрібні супроти нього за розмірами, але ми… дужчі. Ми підкоримо Вулканну Гору, і тоді навіть Ку­лясті жахатимуться нас!

Ріка завирувала, на порогах плоти кидало так, що мало не потопило. Та ось нарешті їх з шумом понесло до величезної печери, яка сполучається з гірськими гро­тами. В цей момент всіх оглушило електромагнітним розрядом. Опритомніли вже в гроті, на склепінні якого вигравало голубе й рожеве сяйво.

Володар Знань, очунявши, почав спостереження. Не­забаром визначив, що стихія тут підпорядкована пев­ним ритмам, без великих зусиль зареєстрував періодич­ні коливання самого тіла Гори і дійшов висновку: Вулканною її назвали цілком слушно.

Тим часом ватаги підрозділів пильнували берегів озера, вишукуючи зручне для висадки місце. Це було нелегкою справою: всюди ковзко і круто. Старий Воло­дар Знань приховано радів, спостерігаючи марні спро­би причалити. От якби течія винесла їх звідси… Та це були наївні мрії — учений не знав чи, може, не хотів ні­чого знати про те, що волю Неповторного не можна не виконати і залишитися живим.

Після тисяч спроб вдалося-таки зачепитися за не­величкий мис. Це був п’ятачок, базуючись на який мож­на відвоювати цілий плацдарм. Та як тільки воїни, ви­вантаживши спорядження, розташувалися на п’ятачку, перед ними несподівано виросла стіна із сірого міцного інтерферону. Усі були ошелешені: якщо мур замкнеть­ся навколо — їм усім кінець.

— Ми ждемо ваших вказівок! — підступили ватаги до Володаря Знань, і вчений змушений був розкрити сек­рет антиінтерферону, визначити його дозування.

Коли все було готове, старий розташувався на якійсь купині, спостерігаючи дивовижний краєвид. І в кольо­рах, і в звуках, навіть у лініях форм тут відчувалася гар­монія, внутрішня злагодженість. А як позначиться на всьому цьому дія антиінтерферону? Наче у відповідь на його тривожне запитання, заклубочився ядучий газ. Гора струснулася, почулися переможні вигуки. Огля­нувшись, учений побачив, як у великий пролом сірого захисного муру кинулися штурмові загони.

В надрах Гори, по менших і більших печерах, на бере­гах струмків і озерець, проживало багато племен, які одразу виступили проти чужинців. Особливо запеклий опір вчиняли інтерферонники. Вони швидко споруджу­вали свої сірі мури, і пришельцям доводилося знову й знову обстрілювати їх антиінтерфероном. Незабаром бійці Неповторного пробили тунель назовні, в який од­разу ринули червоні і сині потоки. Опір захисників Вулканної Гори було зламано.

І ось, позираючи на порожні плоти, що похитували­ся коло берега, Володар Знань помітив: хвиля спадає, затока вкривається темніючою гладінню, рожеві тони на склепінні починають згасати… Що відбувається?

Вулканна Гора різко струснулася і заклякла. Все охо­пила мертва тиша. Швидко запала темрява, поповз хо­лод. Витративши свої теплові ресурси, воїни Неповтор­ного — та й він сам у далекій печері — скоцюрбились, затіпались в агонії. Загинула Вулканна Гора — погину­ли й вони всі до одного.

…В глибині овального екрана, схожого на дзеркало, з’явилося суворе чоловіче обличчя. Молода світловоло­са жінка, що сиділа за письмовим столом, підвела голо­ву, і їхні погляди зустрілися.

— Прочитали?

Вона ствердно кивнула головою.

— І що скажете?

В голосі режисера редакторці вчулася настороже­ність. Опустила очі, навіщось погортала сторінки.

— Як на мою думку… всі ці умовності важко буде передавати засобами мультфільму. Перед нами траге­дія: віруси нищать людський організм, а за допомогою малюночків хіба можна…

Він слухав її і чомусь думав про дивовижу життя. Цілі світи пронизують один одного Організм людини для вірусів — планета з іі ріками і озерами крові. Але агресія…

— А мені хотілося б зробити цей фільм, — зітхнув режисер у глибині екрана. — Засобами мультиплікату можна передати все, навіть найумовніші умовності. Уя­віть собі подорож по великих ріках людського організ­му… А Вулканна Гора — невтомне серце… Задля його збереження мусимо працювати всі — і митці, і вчені, і медики…

ПІД КРИЖАНИМ ЩИТОМ

Фантастична повість

“…Звістка про це відкриття блискавично обле­тіла планету. Інтернаціональна Рада одностайно прийняла розгорнуту ухвалу про Антарктиду, а також вжила запобіжних заходів стосовно навко­лосонячного простору.. ”

(З відеострічки “Хроніка-2300”)

І

Никифор дивився, як вона поспішає до свого апара­та, — ноги в чорних панчохах, червона курточка, — ди­вився й не міг зібратися з думками. Все переплуталося в голові, то вже були не думки, а емоції, якісь дикі по­чування. Тлум, галас, крик… З острахом і з якоюсь щем­ливою насолодою він відчув, що втрачає контроль над собою.

— Клар-о!

Хрипкий вигук упав на притолочену траву. Вона по­чула, але не обернулася, не відповіла. Боїться?.. Так, во­на злякалась, боїться його! Йому пересохло в горлі.

— Клар-о! Зажди!

Зірвався з місця, немовби його підкинуло пружи­ною, кинувся навздогін. Червона курточка мерехтіла серед зелені, не зупинялася. Ах, так, ну гаразд!.. Густа висока трава хапала за черевики, та він мчав, далеко ви­кидаючи ноги вперед. Щось було в ньому дике, інстинк­тивне. Наздогнати, хай хоч що вхопити за тендітні пле­чі… О, тоді не буде в її очах сміху. Знатиме, як смія­тися!

Відстань між ними скорочувалась, але й до апарата їй було недалечко — хвилина–друга, і вона вскочить у відкритий люк. Тоді він упав, пірнув у траву. Клара озирнулась і, не побачивши його, зупинилась, наледве переводячи подих. Певне, її зацікавило: де він дівся? А він плазом, плазом по землі та як схопиться! Клара скрикнула і кинулася чимдуж до апарата. Та він ближче тепер був до неї, ніж рятівний “Парасоль”; вже його тінь упала їй під ноги. Дівчина напружує останні сили, але він таки наздоганяє! І в цю мить Клара впала йому під ноги. Чи послизнулась, чи навмисне, але, падаю­чи, згорнулась в клубочок, і коли Нихифор полетів сторчголов, одразу скочила і за мить опинилася в апа­раті. Клацнула плита люка, забринів антигравітатор, і “Парасоль” шугнув у небо.

Спочатку Никифор не збагнув, що сталося. Потім лютим оком зиркнув угору, на “Парасоль” — пальці ви­рвали жмут трави. Ех! Ну, нічого, не втечеш! Кинувся до свого апарата — хіба ж не знає, куди вона подасться? Звичайно, до своєї вілли. їй і на думку не спало, що він наважиться вдертися туди без її дозволу. А нащо йому дозвіл? Він сам собі дозволяє… Він доб’ється свого!

Лють, дика лють не полишала юнака й на мить. Же­нучи свого апарата по найкоротшій лінії до Клариної вілли, черкаючись об верховіття дерев. Никифор мав на думці одне: зловити Клару в свої руки, побачити, як в її зіницях проступає жах…

Так воно й вийшло: доки вона ширяла десь у висо­кості, Никифор спустився коло її вілли, поставив апа­рат у вечірній тіні палісадника й прокрався на веранду.

— Клари немає вдома. — Никифор аж здригнувся від несподіванки. Оці ще електронні пенати! Може, вимкнути? Ні, не треба, це її може насторожити.

— Гаразд, я почекаю, — сказав якомога спокійніше і додав: — Никифор Ярковий. — Пройшов у хол, присів навпроти входу. Оце буде для неї несподіванка!

Осатанів юнак, тамує лють, стискуючи кулаки, важ­ко дихає, хмурить брови, пробуравлює очима прозору призму дворика. Зловтіха розпирає йому серце: хіба ж вона сподівається на таку зустріч? Авжеж, що ні. Утек­ла, випурхнула з його рук, відштовхнула, образила, їй, бач, нема про що говорити з ним… Зажди, моя пташко, ти ще відчуєш, яке то шалене Никифорове кохання! Са­молюбство?.. Пиха?.. Гордощі?.. Нехай. Раз на світі жи­веш! Багато дівчат? А я вибрав тебе, тільки тебе…

Довго довелося сидіти хлопцеві камінцем, хвилини здавалися годинами. Нарешті вона прилетіла. Іде… Чер­вону куртку в руці несе. Жарко? Хода в’яла, на обличчі втома, але ніякої настороженості. Іди вже, підходь ближче!

Та раптом обізвалися пенати:

— Никифор Ярковий чекає в холі!..

Що тут сталося з нею! Здригнулася, завмерла, ма­буть, не повірила своїм вухам. А коли вздріла його у дверях, всміхнулась якось безпорадно, по-дитячому; миттю в його свідомості промайнув жаль до неї. Може, облишити? Ні, вона мусить, мусить відчути! Кров шуг­нула йому до скронь, забурхала в усьому тілі.

— Ник, чого тобі?

Ага, пополотніла, злякалася?

— Схаменися, Ник!

Вхопив її за плечі.

— Так, значить, нема про що говорити?

— Пусти, гидота!

Несподівано вона розмахнулась і вдарила його по щоці. Цього він аж ніяк не сподівався. Відсмикнув ру­ки, закліпав довгими віями, роззявив рота.

— І з отакою нікчемою я була знайома! — не втрима­лась Клара. — Ти усвідомлюєш, що став на шлях злочи­ну? Особа недоторкана, житло недоторкане — знаєш?

Никифор струсив із себе миттєве заціпеніння, вип­нув груди:

— Усвідомлюю, все усвідомлюю і знаю!

Його руки знову потяглися до неї. Клара зненацька кинула свою куртку йому на голову — як на бичка в ста­родавніх фільмах — і відскочила. Наче клубок вогню, він пожбурив ту куртку собі під ноги, кинувся до дів­чини.

— Злочинець! — закричала Клара, вбігши в помеш­кання.

І пенати одразу ж оголосили:

— До житла сімнадцять — сімнадцять “А”, сектор “П” вдерся злочинець. До житла сімнадцять…

Зачувши цей механічний голос, юнак підбіг до пуль­та, люто смикнув білий важельок живлення — голос урвався. Тепер вілла була вимкнута із спільної сітки (острівець, загублений в океані!), можна безборонно зігнати лють. Та Клара спритна дівчина, вислизає з рук, стрибає, наче кішка, гасає з кімнати в кімнату, з повер­ху на поверх, турляє йому під ноги меблю, а тут ще по­сутеніло — Никифор сторчакував, набив собі гулі, але зупинитися не міг. Захеканий не так від утоми, як від люті, він навіть не помітив, що спалахнуло світло. Пере­бігши через залу, побачив: Клара зупинилася, стоїть в сусідній кімнаті. Кинувся у дверний прохід і з розгону вдарився об прозору стінку. Що це? Побіг до других дверей — там теж стіна, до вікон — стіна! Озирнувся навколо — підходять незнайомі люди і крізь прозорі стіни дивляться на нього. Збагнув: довкруж нього опу­щений протипожежний захист! Тепер він у прозорому, герметично закритому ящику. Як же це? Хто ж увім­кнув?

Почав гатити кулаками в стіну, а люди на тому боці стояли й дивилися — зосереджені погляди, похмурі ли­ця. Никифор вгамувався — борсатися просто смішно. Сів на підлогу. Що ж тепер буде? Безпорадно зиркав нав­круги і зненацька відчув холодок страху: він же тут за­дихнеться, коли не випустять! Підвівся і, підійшовши до тих дверей, за якими стояла Клара, гукнув:

— Тепер можеш не боятися…

Здумав, що голосу ж його там не чують, і почав же­стикулювати, мовляв, не бійся, випусти.

Клара щось сказала, певне, дала наказ пенатам, і про­зорі стіни з легким шурхотом піднялися вгору. Ники­фор ступнув до неї, щось бурмочучи, але вона одверну­лась. Похнюпився і підтюпцем подався до виходу, а лю­ди осудливо дивилися вслід, і палючий сором проймав його наскрізь. Яка ганьба! В їхній комуні вже, мабуть, років із двадцять не траплялося найменшого злочину, а він вчинив замах на особу, знехтував законом спів­життя… Дикість!

Плутаючи ногами, перейшов дворик, мимо басейну доплівся до стемнілих кущів і забрався в апарат. Це ж доведеться відповідати перед усією комуною… Злочи­нець! А як реагуватимуть рідні? І їм же ганьба: син — злочинець! Запустив апарата, піднявся над садом, у не­рішучості повис над гіллям, а тоді шугнув у потемніле небо.

II

Чим вище здіймався над землею, тим більше роз­росталася на обрії заграва заходу. Але щоб вибратися із земної тіні і захопити сонця, потрібні довгі години втомливого польоту — на це у Никифора не вистачило духу. На висоті десь біля шести кілометрів поклав сво­го “Електрона” в дрейф, щоб трохи відпочити і змір­кувати, куди податися. Додому? Але батько й мати, зви­чайно, одразу вимагатимуть привселюдного каяття — з усіх екранів комуни він сам мусить проголосити собі ганьбу! А за що, власне? Чому він мусить себе ганити? Ну, припустімо, поводився не зовсім етично, можливо, навіть зовсім неетично, але ж це… кохання!

Никифор довгенько марудився із такими міркуван­нями, хотів хоч перед собою, перед своїм сумлінням ви­правдатися. Та хіба себе обдуриш? З глибини свідомос­ті, хоч як її не глуши, виринала думка: вчинив замах на честь дівчини — хіба це не тяжкий злочин? “А вона та­ки оригінальна, незвичайна дівчина. Ех, не стримався, відпустив гальма. А тепер втратив назавжди… А поба­чить вона мене на екрані, зганьбленого, приниженого, жалюгідного, що подумає? Яке почуття в неї з’явиться? Презирство, огида. Ні, ні, хай що завгодно, тільки не це! Я доведу, що… І їй, і всім доведу…”

І сам не знав, що саме доведе — чи своє почуття до Клари, чи просто впертість. Колись, хоча б у двадцято­му столітті, злочинців ізолювали (важко навіть уяви­ти!), замикали в спеціальних приміщеннях. Брр… Доб­ре, що він родився не в ті часи. А може, й недобре… Неясні образи напливали, снувалися, обволікали, як павутина, і в якийсь момент Никифор відчув, що похи­тується на спині волохатої тварини — тепло і м’яко, але куди він їде? І, виявляється, сидить він передом назад, опирається долонями об широкий круп тварини. Поглянувши через плече, побачив довгу морду і велике око; морда кивала вгору-вниз, спина похитувалась, і він зовсім не дивувався, що в такий спосіб кудись їде в над­вечір’ї. Ворухнув рукою і відчув щось тверде — підло­кітник сидіння. Прочумався, але деякий час його не по­кидало відчуття теплої спини тварини. Так, він бачив подібних тварин у фільмах, на картинах, але живих ще не доводилося. Дивина!

Никифор торкнув кнопку на підлокітнику, і сидін­ня плавно піднялося. Тепер міг дивитися в ілюмінатор, Але краси вечора не помічав — ні яскравих зірок, ні підсвічених місяцем хмар, ні розсипищ вогнів унизу. На­віть велетенський штучний супутник, що саме виткнувся з-за обрію — біле колесо з чотирма спицями, — не ми­лував йому ока. Тільки й подумав: там же Гліб, з яким разом відбували практику на Місяці. О, як легко диха­лося там, в штучній оптимальній атмосфері! Може, ви­кликати Гліба?

Рука сама потяглася до шифрів екрана зв’язку. Ну, звичайно, викликати!

Обличчя друга на екрані якесь розгублене, навіть похмуре.

— Вітаю, Глібе! — якомога бадьорішим тоном звер­нувся Никифор.

Товаришеві очі, завжди веселі й привітні, повнилися досадою.

— А з чим тебе вітати? — після секунди мовчання обізвався Гліб. — Коли станеш перед очима комуни?

В голосі чувся холодок і відчуженість. Ні на яке співчуття нічого й сподіватися.

— Я ще не думав про це. — Никифор спохмурнів.

— А цього не можна відкладати! — і Гліб одразу ж вимкнувся; його обличчя розтануло на екрані, неначе було з тонюсінької криги. Бач, який друг…

Деякий час Никифор сидів зосереджений, підперши рукою підборіддя, дивився в ілюмінатор і нічого не ба­чив. Нарешті ввімкнув рушія — надумав побувати на Острові Музики і Розваг, за якусь там сотню кілометрів. Наперед смакував задоволення: отам можна поправити настрій, забути про все. Найрізноманітніші .видовища, концертні програми, просто відпочинок на лоні при­роди…

З неба Острів здавався світляною мозаїкою, кину­тою в річку. Никифорові важко було позбутися відчут­тя, що Острів плине за водою — навколо мерехтіли ос­вітлені хвилі.

Ішов попід густими високими деревами, прислухався до гомону, сміху, що лунали звідусіль, і поволі заспоко­ювався. Вже не думав про Клару, Гліба, неприємний осадок в душі поволі змивався новими враженнями, ви­никав зовсім інший настрій. Здалеку долинала симфо­нічна музика, і він попрямував туди.

Зал світлової музики обрамлений зеленню, в центрі якого розташовано прихований за величезним красивим екраном цілий світломузичний агрегат. Світлові потоки, що супроводять звук, з’являються не лише на екрані, а й на живоплоті навколо, на капроновій павутині над го­ловою, і ти опиняєшся всередині цього дивовижного потоку, він підхоплює тебе й несе в казковий, фантас­тичний світ…

Тільки-но Никифор зайшов, не встиг навіть сісти на вільне місце, як музика замовкла, світло перестало ви­гравати. Присутні заворушились, загомоніли, осудливо зиркаючи на нього. Никифор з досадою обернувся і ви­йшов. Через секунду–другу музика зазвучала знову, але вертатися йому вже не хотілося. Вирішив зайти в кіно­театр “Вікно в минуле” — подивитися котрийсь із старо­давніх реставрованих фільмів. Чомусь кортіло побачити людей на конях, може, через той сон…

Пройшов повз архаїчну колонаду, але як тільки ступив у напівтемряву величезного залу, фільмовий апарат зупинився. І треба ж було — на екрані саме мчав верш­ник, припавши до гриви, кінь одірвався від землі та так і повис у повітрі. Стенувши плечима, Никифор вийшов із залу. Це вже чортзна-що — його буквально переслі­дують невдачі!

Коли він заглянув до Театру Роботів (там завжди йшли веселі комедії), вистава також припинилася. Сим­фонія, фільм, спектакль… Та його ж бойкотують! А що, як знову пройти це коло? Вдруге навідатись до амфіте­атру, заглянути у “Вікно”? Але відкинув цей намір. Хлоп’яцтво! Громадський бойкот — не жарти. З усього видно; ситуація ускладнюється з кожною годиною. Чи ти ба!..

Тримаючись у тіні дерев, пробирався до ангарів. Пі­ймав себе на тому, що сам сторониться людей, уникає зустрічі з ними, ховається. Почуття самотності, виник­нувши десь у глибині його єства, розросталося, холоди­ло серце. Коли 6 він не працював у галузі геофізики, подався б на довгі роки у космос. Але відчував: Земля тримає кожну його клітину, покинути Землю йому не­сила.

Біля входу в ангар стовбичила якась постать. “Зараз і цей одвернеться… — неприязно подумав Никифор. — Нехай усі відвертаються!” Але незнайомець не тільки не відвернувся, а ступив навстріч і зупинив Никифора.

— Здається, Ярковий?

— Так. Але я вас не знаю.

— Маєте рацію, ми ще не зустрічалися.

— Ви ризикуєте своєю репутацією, — холодно кинув Никифор. — Мене піддано ігнорації.

— Саме тому я й хотів…

Щось у його тоні було неприємне, і Никифор неспо­дівано різко сказав:

— Не потребую співчувань! — І пішов під освітлене склепіння ангара, залишивши розгубленого незнайомця у тіні.

Полегшено зітхнув, вивівши свого “Електрона”. Те­пер він знав, що робити: до Піфії! Вона порадить, вона все розсудить.

III

Тут усе розміщене під землею. А на поверхні буя­ють сади. Ось і зараз, пізнього вечора, видно, як біліють поміж листом великі яблука, сизі сливи і рудуваті груші. Никифор пішов до ліфта. Білі кам’яні сходинки вели вниз, до першого майданчика. Никифор викликав кабі­ну і, поки вона піднялася, тупцював, озираючись: хоча б ніхто не нагодився! Вийшовши з ліфта на глибині десь п’ятдесяти метрів, одразу потрапив на рухому стрічку пасажирської трансмісії і за кілька хвилин був у своїй лабораторії.

Тихо, безлюдно. Ночами тут ніхто не працює, хіба що трапиться коли-небудь така цікава розробка, що не­сила відірватися.

— Ну, Піфіє, я до тебе, — сказав Никифор, вмикаю­чи електронну машину. — Як скажеш, так і буде!

Піфія стояла в кутку — п’єдестал, обличкований штучним мармуром, висотою, може, в метр, на ньому статуя молодої жінки з розпущеним волоссям і диким виразом обличчя (комусь із “противників стандарту” спало на думку змонтувати електронного аналізатора у вигляді скульптури). Вона блиснула чорними очима.

— Я слухаю.

Никифор розповів їй про Клару, про своє знайом­ство з нею, про те, як розвивалися їхні стосунки.

— Ми часто зустрічалися. Вона бувала зі мною, але найменшого зближення не допускала. Можливо, при­дивлялася, вивчала чи просто вагалася. А може, дозволя­ла зустрічі із жалощів… Хіба це могло довго так три­вати?

Коли Никифор, нічого не приховуючи, але мимоволі виправдуючи себе, розповів, як стався інцидент, Піфія спитала:

— Який біопсихічний комплекс Клари?

— Зрозумій, почуття не вкладаються ні в які прокрустові ложа об’єктивних даних. Ви, машини, часто не зважаєте на це…

— А ви, люди, часто прикриваєтеся романтичним туманом, — не без сарказму зауважила Піфія. — Затям­те собі, що все на світі є процес, а всілякий процес ха­рактеризується об’єктивними даними.

— Ах, я й забув, що ти любиш пофілософствува­ти! — примирливо вигукнув Никифор. — Визнаю, ти ма­єш рацію. Все — процес, усе — формула!

Піфія замиготіла очима, що свідчило про інтенсивну роботу її контурів, хоч юнакові здалося: вона миготить від вдоволення.

— Доведеться зв’язатися з інформаційним цент­ром… — уголос міркувала Піфія. — Так і є… Ось наслід­ки аналізу: сили, які діяли в ситуації, розійшлися. Кон­такту немає — конфлікт вичерпано.

— Конфлікт вичерпано!.. Люба моя, мила Піфіє! — Никифор аж підскочив на радощах. — Ти мене врятува­ла! Ніякого конфлікту, сили розійшлися… Це ж просто блискуче! Слухай, а етика, мораль?

— Це абстракції, які не піддаються врахуванню.

— Гм, воно не зовсім так, а втім… Дякую, Піфіє. — Никифор простяг руку до вимикача, але з репродуктора почулося:

— Не треба, я сама вимкнуся.

— Хочеш порозмовляти?

— Так.

Никифор зручно вмостився у кріслі і приготувався слухати. Зрештою, спішити йому нікуди.

— Ви, люди, дивні системи, — почала Піфія. — Ма­буть, унаслідок несиметричності ви намагаєтеся проявля­тися не тільки у своєму фізичному вимірі, а ще й пори­ваєтесь у якийсь вигаданий, маревний світ. Це я вважаю недосконалістю конструкції, прорахунком Природи.

— Навпаки, Піфіє, в цьому глибока мудрість! Мож­ливість руху свідомості, розвитку…

— Це не те. Адже моя свідомість також розвиває­ться, але я залишаюсь на реальному грунті.

— Знання і свідомість — різні речі… Твоє знання повниться, Піфіє, збільшується об’єм пам’яті. А в нас… Людське життя, Піфіє, це таке явище…

Никифор замовк, схиливши голову, і Піфія деякий час теж не обзивалася. Нарешті нагадала:

— Так що ж таке життя людини?

— Один мій друг, тонка поетична натура, так визна­чає: життя — це загадка, загорнута в таємницю.

— В цих словах немає ніякої інформації.

— Навпаки, Піфіє, ця фраза несе безодню інформа­ції! Стільки ж, як і той стародавній вислів: “Я знаю те, що я нічого не знаю”.

— Ці вислови лиш засвідчують відносний рівень пі­знання.

— Ех, Піфіє! Ти краще скажи: чому я її люблю? Ну, чому?

— Це таємниця, загорнута в загадку… — іронічно сказала Піфія і вимкнулась.

IV

Заспокоївши Клару, тактовно поспівчувавши їй, сусі­ди роз’їхались, і її віллою знову заволоділа тиша. Дів­чина пройшла до блакитної кімнати і втомлено сіла на кушетку. Провела долонями по лицю, зітхнула й лягла горілиць, підклавши руки під голову. Ну й день випав! І що з ним сталося, з тим Ником? Такий був лагідний, витриманий і раптом… Атавізм, психічний атавізм! Кларі було соромно за нього і боляче, і в глибині душі про­бивався струмочок жалю. Де він її вперше побачив? Чи не в Гірському пансіонаті в Криму? Так, так, там і Віра була. Вони познайомилися біля мармурової альтанки, він щось дотепував, усі сміялися. Затим умовив відвіда­ти Дельфінію і чимось так задобрив одного дельфіна, що той висунувся з води біля їхніх ніг і пропищав: “Ви чуд-дові екземпляр-ри!” “Хоч дельфіни говорять нам компліменти!” — сміялася Віра. Никифор тоді провів з ними усі вакації. А цього літа прибув сюди. З’явився як сніг на голову… Мабуть, треба повертатися до своєї Ан­тарктиди, вже навідпочивалася.

Клара дивилася на стелю, намагалася не думати про Никифора, але не могла позбутися його образу. Неса­мовитий погляд, обличчя перекошене, пальці як пазури…

— Дайте музику… — прошепотіла. — Симфонію спо­кою…

Кімната почала виповнюватися тихими, прозорими звуками. Клара заплющила очі, готова віддатися тихим тим чарівним хвилям. Нехай несуть її, нехай заколисують, аби тільки забути кошмари цього дня. Починає скрипка — веде так тоненько-тоненько, шовково, паву­тинно. За нею зринає віолончель — стелеться трава під вітром; далі обзивається арфа — дзвонять квіти, ронять срібні пелюстки на траву, їх підхоплює вітер, здіймає вгору — біла метелиця на блакитному тлі… І вже звучить усе навколо, бринить, видзвонює — прозорі ріки, сизі ліси, рожеві хмари. Клара не відчуває тіла, наче зіткана із променів, з миготливого серпанку, лине під повівом звуків легша від тіні. Лине і тоне, лине і тоне в океані світла.

Здалеку звідкись зненацька долинає приглушений голос:

— Кларо, Кларо…

Та це ж мама її кличе!

— Кларуню, донько, ти мене чуєш?

— Чую, чую, мамо.

— Тобі погано?

— Ой, ні, дуже гарно.

— Розплющуй очі.

Клара дивиться і бачить коло себе матір — ласкава посмішка в очах, підсвічене волосся над лівим вухом. Мати простягає до неї руки, але доторкнутися не може. Клара підводиться, каже пенатам:

— Дякую за музику.

Симфонія поволі стишується, стишується і завмирає.

— Я вже довгенько дивлюся, як ти спиш, — обзиває­ться мама. — Відпочила?

— Так. Ця музика, мамусю, чарує.

— Ти ще довго тут будеш? Може б, перебралася до нас?

— Я так і думаю зробити. Побуду з вами тижнів два перед Антарктидою.

— Тато за тобою скучив.

— Я теж за ним скучила. Як там ваш заповідник?

— Все гаразд. Там такі бізони…

Кларі було приємно розмовляти з матір’ю, дивитись у її примружені очі (для передачі зображення вона му­сила яскраво освітлювати себе), слухати її ніжний го­лос. Мама розпитувала про все, але про сьогоднішню подію — ні слова. Сонечко, а не мама!

— Ой мамусю, очі заболять, досить уже нам. Спаси­бі, рідна, до зустрічі!

— Будь здорова, доню!

Зображення взялося тьмавістю і зникло. Клара під­хопилася, потягнулася, вигинаючи руки і плечі. Спи­тала:

— Басейн готовий?

— Так, — відповів динамік. — Яку дати температуру?

— Зробіть… — Клара по-дитячому прикусила губу. — Зробіть шістнадцять!

— Будь ласка!

V

Ах, цей басейн! І що він тільки робить з людиною!

— Слухай, та тебе не впізнати… — каже Віра, погля­даючи на подругу лискучим воловим оком. — Коли б ти жила в двадцятому столітті, була б… Зажди, як це вони казали? Ага, кінозіркою. Чи це в тебе ще не пройшло збудження від того інциденту?

— Не треба про те, Віро.

— Чому? — В голосі подруги звучало щире здивуван­ня. — Я не вважаю, що цей вчинок завдав тобі моральної шкоди. Це ж кохання, Кларо!

— Дикість, а не кохання.

Вони сиділи, точніше, напівлежали на кушетках верхньої тераси.

— Ех, Кларо, Кларо… Як часто ми розминаємось із щастям. Недавно ми реставрували найдавніший фільмо­вий примітив: дві дівчини закохуються в одного юнака. Інтрига, боротьба, переслідування.

— Зараз не той час, — обізвалася Клара.

— А що ми знаємо про той час? — вголос міркувала Віра, замислено дивлячись у вечорові сутінки. Очі схоп­лювали і тіні, і місячне сяйво, і гаснучу заграву на захо­ді. Чомусь їй пригадалися рядки давнього поета про хо­лодну дівочу душу: “Без запаху краса і сяйво без тепла”…

Люди завжди були приблизно однакові.

Розповідаючи про реставрований фільм, Віра все зітхала, висловлювала свої жалі, симпатії до далекої до­би бурхливих людських почувань. Подруги розмовляли, не вмикаючи освітлення. Лагідна вечірня темрява імпо­нувала бесіді, надавала задушевності. Часом дівчата замовкали, кожна думаючи про своє.

Голос пенатів порушив мовчанку:

— Никифор Ярковий просить дозволу сказати кіль­ка слів.

Клара розгубилася, замахала руками, наче пенати могли побачити ці жести.

— Ні, ні! Це неможливо.

Подруга насторожено підвелась, у великих її очах відбилася цікавість. Вона рішуче промовила:

— Скажіть, з ним хоче поговорити Віра. З’єднайте з Рожевою залою, я зараз спущусь.

Віра швидким кроком попрямувала до ліфта, а Клара підійшла до балюстради, обіперлась об неї грудьми і безтямно дивилася в нічну імлу. В голові — хаос ду­мок. Вона намагалася впорядкувати їх і не могла. Це ж тільки подумати: після всього, що сталося, він хоче “ска­зати кілька слів”! Клару аж пересмикнуло.

Повернулася Віра. Клара нічого не питала. Віра по­мовчала, нарешті видихнула:

— Він тебе любить, чуєш? Дуже любить.

VI

“Що зі мною діється? — думав Никифор, блукаючи в саду перед початком засідання “Калейдоскопа”. — Сприймаю світ інакше… Нерви оголилися, чи що?” Ус­відомлення цього наповнювало груди радістю, піднесе­ністю. І зелене полум’я трави, і дерева, що вмочили гіл­ля в прозорість неба, і птиці, і сонце, що вже золотіє у млі,— все стало якимось ближчим, співзвучним. Реак­ція краси… Так, так, усе випромінює красу, світ повни­ться красою, і душа відчуває її, коли настроєна на ту саму хвилю.

Якийсь жучок переповзав стежку. Никифор зупи­нився, присів, щоб краще побачити. Теракотовий, скла­дений з овалів, трикутників і трапецій, виставив, зви­чайно, антени — одержує інформацію про середовище. Ну, рухайся вже, рухайся, мабуть, і в тебе є свої клопоти. Помітив на яблуні пташину — маленька така, жовто-зелена кофтинка, чорний крават на шиї, — водить голівкою, попискує. Скаржиться на самотність… “Ну, це вже в мене сентименти, — майнула думка. — Може, їй про­сто попалася гіркувата личинка, от вона й пищить. А са­мотність тут ні до чого”. І одразу ж: “Не хитруй із собою. Пташина самотність — це тільки асоціація, ти ж увесь час відчуваєш власну самотність… Ну й що? Нехай!” Озирнувся навколо — і вже нічого особливого не побачив. Сад як сад і ранок як ранок. Пора на засідання “Ка­лейдоскопа”…

До зали Никифор зайшов не так, як раніше, — твердо ступаючи по сірому пластику, весело-іронічно погляда­ючи на товаришів: ану, які розуми тут зібралися? Ні, сьогодні навіть після прогулянки він щулився, відчував незрозумілий острах і не міг його подолати; опустив очі долу, ступав невпевнено, як на слизькому. Давно, ко­ли Никифора ще й на світі не було, в цій залі справді стояв підсвічений циліндр калейдоскопа, що показував усе нові й нові форми, сполучення барв. Отак і вчені, що збиралися тут, мусили подавати нові й нові ідеї. На­решті хтось спостеріг, що калейдоскоп забирає багато уваги, і подав ідею: прийняти його звідси. “Колектив­ний мозок”, тобто всі учені, погодився, і відтоді бар­вистий інструмент перенесли до дитячого закладу, але назва зали так і залишилась.

Никифор сидів, не дослухаючись до притишених роз­мов. Головне — в нього є оригінальна, досить-таки аб­сурдна ідея! Він давно готувався до її обговорення. Він так і скаже: магнітне поле Землі витворюється не відо­мою досі матерією. В Антарктиді в районі геомагнітного полюса діє постійний природний генератор магнітного поля. От і нехай подискутують! Хоч і висміють, але в “аналітичний циклотрон” ідея буде передана. Всім стане ясно, що ні про яке розтоплювання криги Антарк­тиди не може бути й мови. Це ж природний панцир, ко­жух магнітного джерела!

Як це спало йому на думку? Переглядав якось спе­ціальний фільм (Земля, сфотографована з космосу крізь різні фільтри), отоді й впало йому в око: занадто вже концентроване, сказати б, гіпертрофоване нагромаджен­ня криги в Антарктиді. Жоден із механізмів виникнення такого могутнього льодяного покриву не здавався Никифорові переконливим.

Мелодійно дзенькнув годинник, і гамір у “Калейдо­скопі” почав ущухати. Черговий керівник, підійшовши до великого, на всю стіну, чорного екрана, проголосив:

— Почнемо! Сьогодні в нас тема: Антарктида і перс­пективи її використання.

Назва теми білими похилими літерами прорізала се­редину екрана.

Деякий час чулося тільки покашлювання. Хто почне? Никифорові кортіло першому кинути свою ідею на ек­ран, вже й слова вертілися на язиці, але тут прохопився сміхотливий Микола Макодзьоб:

— Пропоную прорізати в товщі криги тунелі, зали, галереї найрізноманітнішої форми і величини, відтво­рити там найславетніші архітектурні споруди з давнини й до наших днів, одне слово, зробити КЕР — Континент Екскурсій і Розваг!

Як тільки електронний перетворювач почав фіксува­ти Макодзьобові думки на екрані, назва теми попливла вгору і зупинилася під верхнім пругом. Там вона й зали­шалася протягом усього семінару, а текст виголошених ідей стояв перед очима до чергової пропозиції. З екра­на їх списував так званий Акумулятор ідей, яким кори­стуються вчені з “аналітичного циклотрона”. Списува­ти було що. Пропозиції так і сипались:

— Використати як рибний холодильник!

— Переправити кригу на Місяць!..

— Перекинути на Марс…

— Залишити статус кво, аби не порушилася біо­сфера.

— Рівень світового океану понизився, доцільно роз­топити кригу Антарктиди…

“Розтопити, розтопити…” Тільки це слово й кида­лось у вічі Никифорові, тільки воно, здавалося, й сікло чорний екран: “Розтопити, розтопити…” І він заговорив, дихаючи просто на сіру сіточку свого електронного пе­ретворювача:

— Антарктиду слід розглядати в комплексі з магніт­ним полем Землі. Це поле створюється не відомою досі матерією, поклади якої втушковані товщею криги. Точ­ка, де є магнітний полюс…

На мить він кинув погляд на чорний екран. Що таке? Там світиться попереднє висловлювання: “…розтопити всю кригу Антарктиди…” В чім річ? Його перетворювач зіпсувався? Окинув поглядом колег — сидять, не дивля­чись в його бік, жодна голова не повернута до нього! — і обличчя обдало жаром. Отже, й тут ігнорація! Ніхто не хоче його слухати, апарат відключено… Авжеж! Ни­кифорові хотілося закричати, вигукнути щось лайливе, викинути на ці голови всю свою пекучу образу. Але він тільки стиснув зуби й промовчав. Рука, в якій тримав трубку перетворювача, шарпнулася сама собою, прово­док обірвався. Кинув трубку під ноги і прожогом подав­ся до виходу. Жоден із його товаришів не сказав ні сло­ва, наче це був не він, а привид, якого ніхто й не бачив. І Микола… Навіть він не обізвався! Ну, гаразд, гаразд, заждіть, ви ще почуєте Никифора Яркового!

Груди розпирало обурення, був такий приголомше­ний, що замість піднятися до ангара, погнав кабін}’ ліфта вниз і опам’ятався десь на кілометровій глибині. Діставшись нарешті до свого “Електрона”, не знав, куди податися. Все стало йому байдуже. Ввімкнув апарата, аби відірватися від землі. Довго летів понад хмарами, нарешті побачив ліси, луки і опустився. Кущі були такі густі, що в них сховався його кулястий літальний апарат.

Вибрався назовні і пішов, набираючи в груди густого повітря, настояного на травах, на перепрілому листі, на­сиченого всіма лісовими запахами. Легко, гарно. Розки­нувши руки, як для обіймів, упав на землю. Густі стебла пружинили під ним, обдавали запашним теплом. І якось одразу полегшало на душі, все, що трапилося досі, від­далилося, невиразно маячило десь далеко-далеко на об­рії свідомості. Ех, як тут добре! Лежати б отак вічність, слухаючи нечутні шерхоти трави. Втекти, втекти від усіх до Природи! Тут немає ніяких приписів: живи, не залежний ні від чого і ні від кого. Хіба він не має права вибору? І хто доведе, що це — гірший варіант?

VII

Клара сіла в геочовник під Карпатами. Не зупиняю­чись і на секунду, виповнений світлом циліндр підхопив пасажирів із рухомої платформи і помчав на південь. Умостившись на податливому сидінні, яке одразу набра­ло форми її тіла, дівчина торкнула сережку-транзистор, що поблискувала у правому вусі, і почала слухати при­тишену музику. Клара поклала руки на коліна і заплю­щила очі. Хотілося подрімати. Безглузда Никифорова вихватка зіпсувала їй відпочинок, настрій поганий, на­віть до батьків не, заїхала. Тільки на роботі можна ски­нути з серця неприємний вантаж, полегшено зітхнути. Ото здивуються на Геомагнітній станції, що вона так швидко повернулася! Треба було б сповістити… Чи, мо­же, вийти біля Стародавніх Пірамід, послухати вечірній концерт? Кажуть, дуже урочисто і вражаюче: Піраміда освітлюється блідим сріблястим світлом, і таємничий го­лос звучить наче з глибин часу: “Я, Піраміда великого фараона Хеопса, чотири тисячі років здіймаюся над Землею…” “Великий…” Ну й смішні… Наче розігрували п’єсу. Але п’єса була жорстока, кривава, чоловічок ут­верджував свою “велич” кров’ю інших людей…

— Вам холодно? — обізвався молодий сухорлявий чо­ловік і сів поруч. — Може, ввімкнути обігрівача?

— Ні, дякую, — скосила на нього очі Клара. Осмик­нула на колінах сукню і склала руки на грудях, явно не бажаючи розмовляти.

— А я подумав… Пробачте, може, ви хочете відпо­чити?

Він трохи схилив голову в її бік, і Клара завважила, що рідкувате його волосся має зеленавий відтінок, очі спокійні, сумирні, здається, жовтаві, голос якийсь сухий, офіційний.

— Та вже перехотілося, — стримано сказала і з доса­дою подумала: “Завжди хто-небудь причепиться…”

— Ви вже подорожували цим човником?

— Ні, вперше.

— А далеко?

— Антарктида.

— У справі, звичайно?

— Так, я там працюю.

“Годилося б і його щось спитати, — подумала Кла­ра, — та нащо це мені?”

— А я до Космічної Пращі… Стартовий острів. Знає­те, звичайно?

— Чула.

— Хіба не літали на Місяць?

— Боюсь невагомості.

— А я звичний до космічних перельотів. Брав участь в експедиції до Урана. Ну, ви ж знаєте, вона за­кінчилася не зовсім вдало… Тепер вирішив поцікавити­ся Землею.

Клара співчутливо поглянула на сусіда. Виходить, це один із тих, що два роки тому повернулися з Урана. Більшість загинула, так нічого особливого й не відкривши на пустельній жорстокій планеті, а цьому, значить, пощастило…

— Більше не хочете на Уран?

— Нова експедиція готується, але я залишаюся на Землі. Зрештою, я історик і археолог.

Помовчали. Потім супутник із зеленавим відтінком волосся запропонував:

— Може, подивимось краєвиди?

— З-під землі? — здивувалась Клара.

— Так, з-під землі. Ось цей об’єктив нам усе пока­же… — сказав незнайомець, поставивши на столика чор­ний ящичок із золотистою передньою стінкою. Швидки­ми пальцями торкнув умикача. — Ось зараз і побачимо, де ми є…

Спочатку золотисте тло екрана прокреслили іскор­ки, потім шугонуло полум’я, наче від тертя об кам’яну породу, і ось уже човник нібито вирвався на поверхню землі. Ілюзія цілковита! Клара примружила довгі вії чи то від сонячного світла, чи від задоволення. На екрані, як в ілюмінаторі, поплив справжній, ну справжнісінький краєвид. Наче вони летіли понад полями, мало не чер­каючись колосся пшениці. А он зблиснула вода — море чи річка? — праворуч, на гористому березі, місто, велике місто в зелені садів…

— Істанбул. Колишній Царгород, Візантій.

— Гарний, — сказала Клара, не відриваючи погляду від екрана.

— О, там досить багаті музеї: Софійський собор, Голуба мечеть… Он бачите чотири списи? То мінарети коло Софії. Все реставровано в первісному вигляді.

Місто пропливло, як видиво, як великий морський лайнер із сяючими на сонці палубами. І знову — поля, сади, стрічки доріг і легкі, ажурні мости.

Уранос (так подумки Клара прозвала співбесідни­ка) пояснив, що цей об’єктив бачить за допомогою нейтрино — космічні зливи їх пронизують товщу Землі. Апарат фільтрує потоки нейтрино в такий спосіб, щоб одержувалось потрібне зображення.

— Так можна заглянути і в глибини Всесвіту? — за­цікавилась Клара.

— У певному розумінні. Я працюю над удосконален­ням приладу. Це мій винахід — нейтринний ліхтар.

Клара поглянула на попутника з повагою.

За бортом вочевидячки хлюпнули ультрамаринові хвилі Середземного моря. На обрії в сріблястому маре­ві виднілися острови.

— Ви вже бачили колоса Родоського?

— На жаль, не встигла.

— Ефектна статуя. Реставратори використали дві тисячі тонн титану на каркас і, здається, три тисячі тонн міді. Та ось він, дивіться!

Клара не зводила очей з екрана, видовище було не­повторне: на тлі великого амфітеатру міста високо в небо здіймається постать колоса, сонце дробиться на йо­го могутніх грудях, гордовито піднесеній голові…

— Багато монументальних витворів стародавнього світу відновлено, — сказав Уранос. — Шкода тільки, що до цієї програми не включено Вавілона.

— А може, це й добре, — заперечила Клара. — Ваві­лон залишився в пам’яті історії як символ тяжкої нево­лі, нечуваного насильства і рідкісної розбещеності. На­віщо його воскрешати?

— Історія — це історія, — зітхнув Уранос.

Острів Родос зі своїм колосом відплив у далечінь, окутався серпанком і швидко зник за обрієм. Знову нав­коло плюскотіли сині хвилі, де-не-де біліли кораблі.

— У ті часи мистецтво розвивалося наче якимись вибухами, — помовчавши, продовжував Уранос. — То в Межиріччі, то на берегах Нілу, то в Греції, Римі…

— Це влучно: вибухами.

— Але вже недалеко той час, коли таємниці історич­ного процесу будуть простежені.

— А хіба історична наука ще не осягла всього про­цесу? — Клара кинула на свого співрозмовника зацікав­лений погляд.

— Бачте… Вона зібрала, мабуть, увесь фактичний матеріал, який можна зібрати, проаналізувала його і да­ла приблизно правильну картину того, як проходив іс­торичний розвиток. А от чому саме так, а не інакше, чому вилився такий варіант, а не інший, на це відповіді ще нема.

— І, певне, ніколи й не буде, — замислено сказала Клара.

—Чому не буде? Ми терплячі, ми про все дізнаємось і поставимо крапку.

— Хто це — ми?

В Ураноса проскочила іскорка в жовтизні очей.

— Ну… історики, звичайно.

— Он уже Ніл! — вигукнула Клара. — Піраміди, піра­міди бачу…

На якусь мить блиснула думка: вийти! Запросити йо­го і вийти! Та Клара відкинула цей намір. Дивилася, як пропливають величні рукотворні гори, малесенькі по­статі людей біля них…

— Ну, от хто пояснить: чому фараон Хеопс вирішив збудувати собі таку грандіозну могилу? Спорудження пірамід, певне, дуже підривало економіку Єгипту, і, може, коли б не такі безглузді витрати людської енер­гії, історія пішла б по іншому руслу? Могли б же фа­раони вдовольнитися хоча б удесятеро меншими гробницями?

— Все це можливо, — хитнув зеленавою головою Уранос, — і на всі подібні питання наука таки одержить відповідь.

— Яким чином? — з іронією в голосі спитала Кла­ра. — Може, як у фантастиці, пошлють істориків у дале­ке минуле, щоб вони там, на місці, все зафіксували?..

— Зараз розробляється складний, занадто складний, але й дуже цікавий проект,— зумисне не помічаючи її іронії, сказав Уранос— Він уже й назву має, але поки що тільки назву…

— Як же він зветься, цей таємничий проект?

— Модель Історії Людства — МІЛ скорочено.

— Що це означає?

— Тут може бути кілька варіантів. Ось, наприклад, такий. В одному з найбільших цирків Місяця, на неви­димому боці, спорудити зменшену модель Середземно­мор’я з прилеглими до нього територіями: Єгипет, Дво­річчя, Мала Азія, Європа… Тектимуть річки, здіймати­муться бурі, будуть запрограмовані землетруси, вибухи вулканів, словом, усі природні компоненти. На цій аре­ні діятимуть біороботи, створені на основі електроніки білкових молекул,— шумери, єгиптяни, ассірійці, греки, римляни… Запрограмовані до розвитку, розмноження, з усіма людськими інстинктами. Можна буде побачити, так би мовити, в натурі Рамзеса, Накуходоносора, Олек­сандра Македонського, Юлія Цезаря… Взяття Вавіло­на персами, бій у Фермопілах і зруйнування Карфа­гена…

— Цікаво було б побачити Клеопатру, — сказала Клара і зашарілася.

— Звичайно, цікаво. Або засідання Ареопагу чи римського Сенату. Вони створять і свої піраміди, і коло­са Родоського, і Парфенон, і Колізей.

— Заждіть, вони, значить, і кохатимуть і ненавиді­тимуть?

— Звичайно. Все, як у людей.

Клара здригнулася.

— І рабство в них буде?

— Аякже.

— І вбивства, і муки?

— Все, як у людей. Діятиме той самий закон при­чинності. Гігантський моделюючий центр лише збира­тиме інформацію для аналізу, ніякого втручання в про­цес аж до кінця експерименту.

Клара подивилась на нього довгим, уважним погля­дом:

— А ви не вважаєте, що це… жорстоко?

— Жорстоко? Залежить, як на це дивитись. Фініш­ний імпульс миттєво зітре пам’ять у мільйонів роботів, і згодом можна буде підготувати інші фази історичної моделі. Яка ж тут жорстокість? Це станеться миттєво, ніхто з них не встигне відчути жах загибелі.

— А що, як вони здогадаються про фінал? Ну, інтуї­тивно чи внаслідок неточності в програмуванні… Ні, ні, таке моделювання… Коли цей проект винесуть на за­твердження громадськості?

— Ми ще тільки розпочали розробку.

— Я голосуватиму проти.

Зеленоволосий вчений знизав плечима і нічого не сказав. Тільки поглядав на неї вивчаючим, зацікавле­ним поглядом.

На екрані його апарата пропливали африканські са­вани. Клара зіщулилася, сховала підборіддя в комірець куртки і мовчки спостерігала безконечні плантації. їй почулося, наче хтось кличе: “Кларо Кларо!” Ні, не по­чулось, голос шепотів їй із транзистора. Так, це Віра. Клара приклала долоню до вуха, щоб краще було чути. “Кларо! Ти мене чуєш? Де б ти не була — вернися! Никифор зник, можливе нещастя, вернися, будемо шукати, Кларо!..” Вірин голос благав, і першої миті Клара вже сіпнулася підвестися, піти до вихідного шлюзу. Зник… А їм, власне, яке діло? “Ти мене чуєш, Кларо? Де б ти не була…” Клара натиснула кнопочку, і Вірин голос обірвався. Досить із неї того Ника!

Сусід щось розповідав, та Клара не дослухалась, у відповідь на його запитання лише кивала головою. Ко­ли він попросив дозволу зателевізуватися до неї, так са­мо кивнула головою і механічно подала картку зі свої­ми координатами. Він, здається, з радістю зиркнув на той шматочок пластика і обережно сховав до кишеньки. Клара була наче в трансі, до її свідомості майже не до­ходили чемні слова його подяки, стримані компліменти і пояснення, що Антарктида цікавить його як археолога. Нарешті він встав на стартовому острові Космічна Пра­ща. Клара зітхнула і заплющила очі, збираючись подрі­мати до Антарктиди.

VIII

Перші промені сонця застали Віру на пласкому даху. Тут вона любила робити гімнастичні вправи. Інколи виконувала загальний комплекс, передаваний по ра­діо, а найчастіше імпровізувала під музику. Легкість, пружність тіла — яке це приємне фізичне відчування! Ходила то на пальцях, то на п’ятах, потім ногами крес­лила в повітрі зигзаги, підстрибувала, взявшись у боки, або котилася колесом, спираючись то на руки, то на но­ги. Дрібні краплинки поту зросили її щоки, а дівчина гасала з непослабним завзяттям — то перекидалася че­рез голову, розтріпуючи кучму світло-русого волосся, то на мить зупинялася, плавно розводячи руки і випинаю­чи тугі груденята. В таку мить промені сонця робили з неї дивовижну скульптуру, ніби стверджуючи стародав­ній афоризм: люди — діти Сонця. Бадьора й весела зі­йшла дівчина вниз, але, згадавши Ника, відчула якусь порожнечу, невиразна тривога стиснула груди. Де він зараз? Що робить?..

Переборюючи ніяковість, почала викликати його ко­тедж. Ніякої відповіді. Пенати твердять одне: Никифора Яркового вдома нема. Куди ж він подався? Мабуть, таки втік. Це чомусь образило і засмутило Віру. Сніда­ла зовсім без апетиту, обмірковувала те, що сталося. Ну, гаразд, Клара, ігнорація… Але міг же він хоч сказати? А то навіть не попрощався! Ставало гірко на душі. Безцільно бродила по кімнатах, не знаючи, де себе подіти. Ех, Ник… Звичайно, якщо вона схоче — знайде його, хо­ча б по радіомаяку. Але чи потрібно нав’язуватися? Хі­ба що він потрапить у біду…

Віра спіймала себе на думці, що бажає Никові яко­гось нещастя, звичайно, не дуже небезпечного, а такого, щоб саме вона могла йому зарадити. їй одразу ж стало ніяково, що так подумала, а потім смішно: дитячість! Все-таки у п’ятнадцять років треба хоч трохи серйоз­ності…

“Клара — ось хто тут зараз потрібний! Вона, тільки вона зможе відвернути нещастя…” Віра почала кликати подругу, але не докликалась.

Була в такому пригніченому настрої, що наступного ранку навіть зарядки не робила. Нашорошено, тривожно прислухалася до тиші. Аж кинулась, коли її викликали на зв’язок. Доки добігла до Рожевої зали, чого тільки не передумала. От бач, вона образилась, а він викликає, не забув про неї. А що нічого не сказав, то, може, побою­вався, що вона відговорить, а тепер ось потребує її до­помоги. Ех, Ник, Ник…

З екрана дивилась на неї Клара.

— Що з тобою, Віро, ти чимось збентежена?

— Нічого, це так… — Віра намагалась говорити яко­мога спокійніше. — Я сподівалася… Вірніше, не сподіва­лася. Ах, Кларо, чому ти так довго не обзивалася? Тут сталися такі події…

— Невже ти, Віро, не здогадуєшся, що ті події ме­не зовсім не цікавлять?

Віра відчула в цих словах щось силуване, чуже, под­руга якось одразу ніби віддалилась. Раніше їхні зацікав­лення були спільними, а тепер, виходить… Як швидко міняються люди! Ну що ж, коли її не цікавить те, що тут сталося, то Віра й не казатиме.

Пауза затяглася, і Клара, мабуть, щоб внести роз­рядку, заговорила швидко-швидко, без ніяких запитань:

— Я тут одразу поринула в роботу. Знаєш, тільки працюючи, відчуваєш повноту життя. За прозорими сті­нами нашої станції мете непроглядна сніговиця, і хоч у приміщенні двадцять один градус тепла, а як поглянеш на ту завію, мимоволі здригнешся. Стіни треба зроби­ти непрозорими, бо, зрештою, це негативно діє на нер­вову систему: рецептори шкіри відчувають тепло, а зір сповіщає про лютий холод. Літо, з якого я недавно ви­їхала, здається сном, якоюсь казкою. Зелені дерева, тра­ви, плюскотливі струмки, теплий вітер, дощ. А ми хоч і розташувалися на кризі, а катаємося на ковзанах під штучним пластиковим небом. Приїжджай, Віро, частину відпустки проведеш тут. Поблукаємо по крижаних ту­нелях — враження ні з чим не зрівняне. Тепер ми на місці перевіряємо дані цілої сітки магнітометрів, бо ос­таннім часом тут діється щось незвичайне — напруга магнітного поля то посилюється, то слабне, і тенденція саме до послаблення. Є над чим помислити нашим тео­ретикам…

“А в Ника ж свій погляд на це! — мало не прохопи­лася Віра. — Ні, ні, не буду їй про нього…”

— Визначилось кілька напрямків, але, здається, найперспективніший давно відомий: теорія синхронності геомагнітних явищ з активністю Сонця. Та це тебе, пев­но, не цікавить.

— Чому ж? — обізвалася Віра. — Теорія синхроннос­ті — це дуже цікаво. Я рада, що ти захопилася робо­тою.

— В мене є ще й інше захоплення! — по-змовниць­кому підморгнула Клара. — В дорозі я познайомилася з одним… Ураносом.

Віра здивувалась:

— З яким Ураносом?

— Та це я так його прозвала за участь в експедиції на Уран. Тепер він працює на Місяці, часто перемов­ляється зі мною.

Клара розповіла про свого зеленоволосого попутни­ка, згадала про його модель історії людства. Поступово Віра відчула ту саму Клару, яку знала раніше. Майже ту саму, бо щось таки між ними пролягло. Розмовляючи, Віра заздрісно думала: і Ник за нею, і цей Уранос…

Після того, як погас екран, підійшла до дзеркала. З-під густих вій на неї сяйнули сині, з темним відтінком очі, здригнулися рожеві губи. Виставила наперед ногу, ще й притупнула.

— Дурні! — нахмурила брови. — Дурні! Чи ви посліпли? Але нічого, я маю час… Тебе ж, Ник, я просто змушена віднайти, ти ж не знаєш останніх новин про поведінку магнітного поля!

IX

Никифорові захотілося їсти. Юнак нишпорив очима навколо, але нічого їстівного не бачив — густий ліс ко­ли що й мав, то не виставляв напоказ. Дерева стояли цілком байдужі до його переживань. Дуби дрімали на осонні, осики дослухалися до чогось, час від часу вору­шачи зелено-білястим листом, берези купалися в сонці і аж сяяли від утіхи. Стояла тиша, первозданна тиша з пунктиром пташиних голосів. Слухав би її, бродив би в ній, як у воді, але хотілося їсти. Втікаючи від цивіліза­ції, Ник якось зовсім про їжу не думав, бо з проблемою харчування досі ніколи не стикався. А тепер… Що ж тепер? Невже капітулювати перед отими їстівними плитками, якими кожного постачають пенати? Отими пакетами, що дихають на тебе смажениною чи ніжать твій нюх м’якими ароматами дині або огірка? Натиснув кнопку — і маєш. Культурно, смачно, поживно, і голов­не — легко, торкнися лише кнопки. А тут, у лісі, кно­пок нема. Юнак озирнувся й зітхнув: нема! Ну й що? Все одно він не вклониться тим кнопкам! Хіба людство не вийшло з лісів? Змогли ж наші пращури вижити? Не просто вижити, а, зростаючи, розвиватися, удосконалю­ватись. Адже той далекий шлях, що привів сучасну люди­ну до кнопок, починався у лісових нетрях, на берегах річок і озер…

Ця рятівна думка надала Никові бадьорості. Підвів­ся, потягнувся до хрускоту в суглобах, зганяючи з себе сонливість. Він стане Первісним Мисливцем, Первіс­ним Рибалкою, Первісним Збирачем плодів! Зрештою, це ж просто цікаво, оригінально — повернутися в лоно Природи, жити з нею в гармонійному єднанні!..

Рушив на пошуки їжі. З-за кущів знадливо блиснув йому ілюмінатором “Електрон” — місток до цивілізації. Никифор не зупинився: варто натиснути на кнопку… Але сама згадка про кнопку погнала його від апарата. І чим дужче йому кортіло повернутися до цивілізовано­го способу життя, тим швидше він ішов у лісові нетрі. Пройшовши з півкілометра, наткнувся на стіну лозняка. Продертися крізь нього не було ніякої змоги. Никифор подався в обхід. Нарешті лозняк розступився, зазеленів моріжок, а за ним засиніла невеличка латка води, да­лі — ще і ще. Озерця були дуже красиві — ну справді як осколки велетенського дзеркала, розкидані в траві, але Никифорові було не до цього. Прозору воду бук­вально пронизували сизі спинки риб — ось що він помі­тив! Яка то риба — карасі, окуні чи, може, щуки — він не знав; та навіщо йому це знати? Головне, що то — їжа. Калорійна, поживна, смачна!

Роздягся і в рожевих трусиках забрів у воду. Риба схарапудилася, сизі спинки замигали перед очима, він відчув м’які поштовхи в ноги і засміявся. Озерце малю­сіньке, і ікати рибі нікуди, а розвелося її тут тьма-тьму­ща! Занурив руки по лікті, розчепірив пальці і вхопив кілька штук, але не втримав — вислизнули. Ще й ще во­див руками, риба попадалася, але кожного разу легко вислизала, дивуючи його своєю спритністю.

Никифор випростався, втер піт із чола і безпорадно озирнувся навколо. Погляд його впав на одіж.

— Еврика! — вигукнув юнак, виходячи з води.

Узяв штани, позав’язував вузлом холоші — чом не рибальська снасть? Але навіть нею впіймав здобич не одразу: срібнобокі карасі ухитрялися втікати разом з водою. Але тепер перевага в грі була явно на його боці. За півгодини він мав з десяток важкеньких ка­расів.

Ну, гаразд, міркував Никифор, риба є, але ж не їсти­меш її сирою! Треба б підсмажити. Тільки як видобувала вогонь первісна людина? Тертям сухих паличок? Ну, в лісі це не проблема…

Назбирав оберемок сухого ломаччя і розташувався на моріжку. Вибрав дві гладенькі гілки, виламав цуру­палки і почав добувати вогонь. Довший цурупалок, на­лягаючи грудьми, обіпер об землю, а коротким почав швидко і з притиском терти. Довго тер, пальці добре нагрілися, але жаданий вогонь не з’являвся. Скоро ко­ліна йому заніміли, руки потерпли, а вогонь вперто не хотів показуватися. Стомившись, Никифор ліг горілиць і бездумно дивився в небо. Потім знову взявся видобу­вати вогонь, але вже іншим способом. Один цурупалок розчахнув, а другий, застругавши, поставив сторч і по­чав крутити долонями. В жолобку, де ввірчувався кінець палички, скоро почало тліти, вже ніздрі вловлювали запах димку, але доводилося раз у раз перехоплюватися долонями, і за цю коротку паузу тепло встигало розвія­тись, не дійшовши критичної точки. Еге, думав Никифор, витираючи піт, тут тобі не електроніка, тут м’язи мусять спрацювати максимально точно.

Крутив годину, не менше, поки в жолобку не затемнілося і звідти не знялася синя ниточка диму. Сталося чудо: зблиснув вогонь!

— О Живий Вогонь предків! — молитовно склавши руки, вигукнув на радощах Никифор. — Слава тобі, мо­гутній і добрий!

Побачивши, що полум’я ось-ось охопить усі дрова, схопився і побіг до кущів — треба підкинути сирих. На бігу помітив у траві руду спинку якогось звірка, що метнувся пріч від озерця. Никифор повернув туди — о, який удар долі!— в ямці, куди він поклав свою здобич, не було жодного карасика, валялися тільки кружальця луски та один недоїдений хвостик. Беспорадно озир­нувся, узяв свої мокрі штани із зав’язаними холошами, потримав їх, роздумуючи, і побрів до багаття.

“Та вернися до кнопок!” — ніби шепнув йому хтось на вухо.

— Ні, я мушу… мушу довести гру до кінця! Не ви­йшло з мене Рибалки, стану Збирачем!

Десь у глибині його свідомості вже виникало поки що невиразне, безформне: “А таки ж доведеться…” Але то був лише несміливий натяк, розпливчата тінь. Ни­кифор попростував у гущавину, приглядаючись до ку­щів і дерев. Незабаром натрапив на яблуньку — вийшла на галявину та й стала у траві. Яблука дрібні, терпкі і кислі-прекислі, але він хрумав їх жадібно, аж поки не набив оскоми на зубах. Тут же неподалік натрапив на невисокі кущі, обсипані синювато-чорними ягодами. Легенько зірвав одну ягідку, стер пальцями сивуватий наліт і не без побоювання вкинув у рот. Смачно, дуже смачно. Після кисличок ці ягоди здавалися справжнім делікатесом.

Об’ївши кілька кущів, Никифор вийшов на осоння, ліг у траві і блаженно потягнувся. Настроєний на філо­софський лад, він думав про стосунки Людини й При­роди, намагаючись визначити своє місце у Великому Кругообігу Матерії.

Х

День для Віри минув у сумнівах; шукати чи не шу­кати Никифора? Леліяла малесеньку, як сонячний зай­чик, надію: може, він таки обізветься? Та минала година за годиною, тіні довшали, росли, а разом з ними росла і її тривога. А що, коли раптовий вибух меланхолії штов­хнув його на нерозсудливий, непоправний вчинок?

Почала хапливо збиратися. Коли все необхідне було покладено у невеличкі, але місткі гнізда літального апа­рата, вона довго сиділа біля бортового приймача, нама­гаючись зафіксувати сигнали радіомаяка “Електрона”. Серед тріскотняви і шуму в ефірі не так-то й легко було це зробити. Віра настроювала апарат, прикусивши ниж­ню губу. Нетерплячі пальці крутили тумблери, мабуть, занадто нервово, бо з мікрофона раз у раз проривалося:

— Це остаточно: лечу на супутник! (Тривожно-ве­селий голос дівчини).

— Передумай, не поспішай… (Хлопець, благаючи).

— Найкращий санаторій, люба, в цирку Платона. Можна…

— Що за відпочинок під пластиковим небом?

Подібні розмови дратували Віру, вона подумала: чи не звернутися до зонального інформаційного центру? Там одразу можна одержати координати “Електрона”…

Раптом крізь хаос звуків прорвалося так довго очіку­ване і тому таке хвилююче попискування. На осцило­графі затремтів блакитний візерунок: ну, звичайно, це голос “Електрона”! Та в монотонних автоматичних сиг­налах Вірі вчувалося щось тривожне, вона, не гаючи й секунди, шугнула у вечірнє небо і спрямувала апарат іуди, звідки долинало оте щебетання. Віра взяла макси­мальну швидкість, апарат летів майже беззвучно, але відчувалася легенька вібрація. Десь через годину зовсім стемніло, по тому, що внизу зникли вогні, Віра здога­далася: то вже потяглися ліси. Сплески на екранчику осцилографа зменшувалися, згортались і нарешті зосе­редились у самісінькому центрі — зелена пульсуюча пля­мочка. Отже, можна йти на посадку, відшукуваний об’­єкт у радіусі п’ятдесяти чи сімдесяти метрів.

Чим нижче спускався Вірин апарат, тим густішала темрява, а коли сів, обламуючи гілля, їй здалося, що вона опустилася на дно якоїсь океанічної западини — в ілюмінаторах було абсолютно чорно. Що робити? Де шукати Ника? Вийшла з апарата, але навіть кроку від нього ступнути не наважилась. Постояла, тримаючись за пруг люка, напружуючи слух. Глухо і… страшно. Чорні очі темряви немигаюче втупились на неї з усіх бо­ків, щось кугукнуло, зашелестіло, тишу проколов то­несенький тріск. Невже щось крадеться до неї? Віру охопив страх. Кров почала холонути в жилах, здавило груди. Зіщулившись, вскочила в кабіну, ввімкнула світ­ло, навіщось поправила зачіску, торкаючи волосся роз­чепіреними пальцями. Зиркнула в дзеркало — ах, яке бліде обличчя! І чого їй так боятися? Ввімкнула при­ймач — музика заповнила кабіну, і це поступово заспо­коїло її. Подумала: чи не відсунути люк? Може б, Никифор почув…

Умостилася зручніше на сидінні, підклала під голову долоню і заплющила очі. Наче й не спала, а вже ілю­мінатори налилися блакиттю, з темряви почали висту­пати дерева, кущі. Звичайний собі ліс і нічого страш­ного!

Найперше поклала собі знайти “Електрон”, може, Никифор у ньому ще спить. Пробираючись у заростях, Віра вже через кілька хвилин помітила віддалік черво­нясту кулю, схожу на велетенську недостиглу ягоду.

— Агов! Никифоре!

Натрапила на залишки багаття, постояла коло озер­ця. Куди ж подався Ник? Брела, озираючись на всі бо­ки, прислухаючись до шурхотів, потріскування, шелесту. Відводила вбік гілки, щоб не порвати свого синього ко­стюма, що так гарно облягав її тіло. Ось і прим’ята трава на галявині, ну, ясно ж, він тут лежав, упертюх отакий!

— Ники-фо-ре-е!

Ліс кілька разів повторив її вигук та й замовк.

Ледь помітна стежина повела Віру понад узліссям, попід живою стіною лип, вершини яких вже черкнули­ся сонячної рожевості. Дерева ніби засвічувалися зго­ри, краплі роси там і сям спалахували, як мініатюрні сонця, бризкали рубіновими, фіолетовими зблисками. Тисячі відтінків світла вигравали довкола, дівчина по­сміхалася від утіхи, від щастя, що переповнювало її. О Природо, якою ж невимовною красою ти сяєш!

…Никифор лежав скорчившись на лівому боці і під­пливав кров’ю. Права рука оголена, кров запеклася на глибоких подряпинах. Велика рана зяяла на нозі нижче коліна. Запухле, червоно-сизе обличчя, очей не видно.

— Ник! Ник! — Віра притулила вухо до його грудей.

Затим збігала до свого апарата по аптечну сумку. По­чала хапливо обробляти рану обезболюючим розчином, сяк-так перев’язала, бо пальці тремтіли, адже їй ніколи не доводилося подавати медичну допомогу.

— Я ж передчувала: трапиться…

— Це нічого… — прошепотів Никифор, ледве вору­шачи розпухлими губами.

— Нам якби до апарата…

Никифор за допомогою Віри спробував підвестися, але застогнав і важко опустився на землю.

Віра пригадала: десь у цих місцях працює Кларин батько. Невже відмовиться? Та він же не сам на весь заповідник.

— Побудь, Ник, я миттю…

Викликала Лісне, але Кларин батько був десь на ді­лянці.

— А що сталося? — поцікавилася Кларина мама.

Мусила розповісти. Радіохвилі принесли їй тяжке зітхання. Вірі вже нетерпеливилось бігти, а Кларина ма­ти розпитувала, де та що…

“Еврика! — промайнуло в думці. — Посаджу апарат біля нього! І як я одразу не додумалась?..”

Закрила люк, схилилася над панеллю. Апарат різко рвонуло вгору, підкинуло над лісом.

Опустилася за кілька метрів од юнака — мала на­дію, що якось удасться транспортувати його. Узяла під пахви, підвела та не змогла ступнути й кроку: біль у но­зі для Никифора був нестерпний.

— Ні, Віро, не можу…

Опустила на землю. Безпорадно озирнулася навко­ло, витерла спітніле чоло. Ну, що його робити?

У глибині лісу наче щось промайнуло, почулося тихе дзижчання, і Віра побачила: петляючи поміж дерева­ми, сюди наближався “Меркурій”— одномісне літаюче крісло. Віра здалеку впізнала Кларину маму і чомусь зашарілася.

— Ой, як добре, Надіє Павлівно, що ви прибули! — кинулася до неї, коли “Меркурій” плавно опустився бі­ля апарата. — Сама нічого не вдію.

Надія Павлівна зіскочила з свого сидіння, швидко підійшла до Никифора, розкриваючи на ходу сніжно-білу сумку. Подивилася на скорченого юнака, потім пе­ревела погляд на дерево, по якому повзали бджоли.

— Мабуть, меду хотів видрати… Зараз, Віро, накла­демо йому шини…

Никифор лежав, поклавши голову на лікоть, і важко дихав; Надія Павлівна приладнувала шини до пошко­дженої ноги, Віра стояла навколішки і обережно прикла­дала шматки криги до його розбухлих щік. Над голова­ми в них спокійно гуділи бджоли, у гіллі висвистувало, чиргикало, витьохкувала” птаство; дерева мріяли про щось своє — усе було цілком байдуже до людських кло­потів.

“Золота в Клари мама, — думала Віра, спостерігаю­чи, як Надія Павлівна вміло забинтовує Никові ногу. — А він терплячий — ні разу й не застогнав…”

XI

Коли на екранчику з’явився зеленоголовий Уранос і заговорив про зустріч, Клара не знала, що відповісти. Перемовки за стільки кілометрів — чемність, ну, нехай цікавість до випадкового знайомства, а приліт із Міся­ця на побачення — це вже щось серйозніше. І це її тро­хи лякало.

— Не знаю… Я дуже зайнята, не зможу відірватись і на півдня.

— А вам не треба буде відриватись: я прилечу в ін­ститут. Згода?

— Сюди? В Антарктиду?

— Так, в Антарктиду.

І в голосі, і у виразі обличчя було стільки мольби, що Клара не змогла відмовити. А тепер уже шкодува­ла. Чи потрібне їй це побачення?

Уранос прилетів наступного дня, як і обіцяв. Клара чекала на нього в оранжереї, блукаючи поміж товстелез­ними пальмами і час од часу поглядаючи на годинника. На якусь мить в уяві постав образ Никифора, та вона одразу ж відігнала цю згадку і зосередилася на Ураносі. Який він все-таки делікатний…

В оранжереї було зовсім тихо. Високе пластикове склепіння надійно захищало субтропічний парк від студеної віхоли, яка невтомно жбурляла сніг, шмагала гла­деньку поверхню, наче поклала собі пробитися крізь оцю прозорість до ніжної зелені, дихнути на неї лю­тим холодом, одягти в біле. Щось звірине було в тому стугонінні, в невгамовній шаленості.

Новий знайомий з’явився зненацька. Рівним кроком ступаючи по золотистому піску, підійшов до неї і злег­ка схилив голову:

— Радий вас бачити.

Клара подала руку. По виразу його жовтавих очей важко було визначити, чи він справді радий, чи сказав із чемності.

— А у вас тут чудово! Посеред криги — пальми, маг­нолії, кипариси… О, а це, здається, лавр?

— Так, це благородний лавр, як казали в давнину. Ходімо, покажу троянди.

З широкої алеї вони звернули на стежку і, пробира­ючись поміж кущами, дійшли до дзюркотливого потічка, крізь прозору воду якого було видно найдрібніші ка­мінчики.

— А риба тут є?

— Звичайно. Форель.

Уранос зітхнув:

— Все-таки життя земної людини коротке, не встиг­не й планету добре роздивитися.

Це зітхання здалося Кларі трохи напускним, тим більше, що її співбесідник наче відділяв себе від “зем­них” людей.

Навколо було багато квітів. Троянди полум’яніли червоно, синьо, жовто і навіть чорно. Росли кущами, тяглися вгору по дугових підпорках, слалися по зеленій траві.

— Фестиваль! — вигукнув гість. — Фестиваль кольо­рів! Уже з-за самих тільки троянд варто було летіти з Місяця.

— Хіба що з-за троянд…

В голосі Клари вчулася іронія, і Уранос поспішив додати:

— Але найкраща троянда…

— Не треба епітетів і метафор! — перебила Кла­ра. — До речі, я не знаю, як вас величати.

— Пробачте, Кларо, я був тоді такий схвильований…

— А я гадала, ураноси не хвилюються.

Він чомусь аж кинувся:

— Як ви сказали?

— Я для себе прозвала вас У-ра-но-сом, Ви ж розпо­відали…

— А-а… Влучно.

— А як же вас на ім’я?

— Зовіть… Генріхом, коли хочете.

— А моє ви вже звідкись знаєте…

— О, ми багато знаємо про те, чим цікавимось.

Притишеним голосом, розрахованим на співчуття, він сказав, що досі йому не щастило зустріти отаку ці­каву дівчину, якою є Клара. Були, звичайно, знайомства, але все не те.

— Ну, як ваш проект моделювання історії? — пере­вела розмову на інше Клара.

— Комісія експертів схвалила.

— Он як! А ви особисто вважаєте, що він доско­налий?

— На жаль, він далекий від досконалості. Немає га­рантії, що наслідки будуть не викривлені. Але час по­каже. Спробувати варто.

— А що ви вважаєте слабким у ньому? Генріх охоче виклав свої міркування:

— Що таке, власне, історія? Це події в часі і в про­сторі. Так от, якщо простір ми забезпечуємо, то час… Ви ж розумієте, ми не можемо розтягнути експеримент, скажімо, на три тисячі років. Потрібне пришвидшення. І тут важливо визначити коефіцієнт.

— Це було б комічно: філософи не прогулювати­муться, а бігатимуть і на бігу проголошуватимуть свою мудрість.

— З філософами ще можна впоратись: думки їхні відомі, гайнувати час ніхто їм не дозволить. А от пере­сування армій, бої. Хоча швидкість подій і процесів — явище відносне. Може, порівнюючи з яким-небудь су­спільством на другому кінці Галактики, земляни живуть у блискавичному, так би мовити, темпі.

— Можливо, — згодилась Клара. — Але інша інтен­сивність може привести й до інших наслідків. Та мене хвилює не це. Мені здається, проект у самій своїй суті антигуманний.

Генріх не міг погодитися з цим і підкреслив, що біороботи — це, власне, механізми, або, сказати б, сим­воли колишніх діючих сил.

— Механізми… з емоціями? Чим же вони відрізнятимуться від людей?

Генріх пустився в міркування про юридичний статус біороботів, їхнє походження. До того ж експеримент, мабуть, доведеться розчленити — запрограмувати тільки вузлові, критичні моменти, які впливали на хід історії. Але Клара не відступалася, і Генріх зрештою постарався перевести розмову на інше.

Зручно розташувавшись на сидінні коло Великого фонтана, вони заговорили про Кларину роботу. З чем­ності Генріх поцікавився новими відкриттями інститу­ту “Геомагнітний полюс”.

— Нічого особливого, — без ентузіазму сказала Кла­ра. — Виявлено тенденцію до зниження напруги магніт­ного поля.

— Цікаво, як це пояснюють ваші теоретики?

— З’явилась чергова гіпотеза — синхронної періо­дичної пульсації.

— І яку ж періодичність виявлено?

— Нинішні параметри вважаються початком нового періоду, а скільки він триватиме…

— Дуже цікаво.

— А я не бачу в цьому нічого особливого.

Після недовгої мовчанки Генріх делікатно запропо­нував:

— А може, зробимо вилазку на сніг?

Клара винувато посміхнулась:

— Я боюся холоду. Та й часу, не маю. — Підвелася і запитала: — Ви зараз куди: на Космічну Пращу?

— Так. — У Генріховому голосі забринів сум. — Я му­шу повернутися на свою базу.

— Щасливо долетіти!

— А чи можу я коли-небудь ще прибути сюди? — спитав Генріх.

— Так, — стримано дозволила Клара.

Генріхове обличчя осяялось щасливою усмішкою.

XII

Язики полум’я лизнули Никифорові одежу, поповзли по рукаві, по грудях, по спині. За мить вогонь охопив його всього, золотисті пломінці танцюють, наче справ­ляючи якесь жахливе торжество на голому тілі. Боляче, ох, як нестерпно боляче! І всередині вогонь: пече, не дає дихати. Ноги теж не слухаються, скільки він не бі­жить, а здається, все стоїть на місці! Напружує остан­ні сили, бо хижак ось-ось наздожене. Никифор вже не оглядається, кожною клітиною відчуває жах, крик заст­ряє йому в горлі, а крізь зуби проривається стогін. Звід­кись проникають приглушені слова: “Він марить”. Хто це сказав? Може, Клара?.. Так, так, он вона побігла від нього, також уся обсипана золотистими пелюстками. Та почекай же!.. Никифор на бігу починає рукою зби­вати з себе скалки полум’я; вони падають у траву, пере­стрибують із стебла на стебло, люто кидаються на со­ковиту поживу, аж сичать. І він біжить по тих пекучих пломінцях, біжить і почуває, що ось-ось упаде. “Сер­це! Підтримайте йому серце!..” — знову долинуло здалеку-здалеку.

Він притискує долоню до грудей, де замість серця бурхає клубок вогню, і відчуває легкі поштовхи. І на­раз з грудей спадають пекучі кайдани. Ах, як гарно, коли тебе не пече! Гарно лежати в траві, луки гойдаю­ться, наче зелена палуба корабля, заколисують. Повіки склеплюються, нема болю, нема вогню. Похитується земля — плавно так. Спати, спати…

…Тепер голоси звучать ближче, Никифор чує їх крізь туманну пелену сну, але не може прокинутись. “Криза минула. Сказати по правді, я дуже боявся сеп­сису. Інфекція почала атаку одразу, і коли б рана не бу­ла оброблена вчасно, важко б ручатися за щасливий кінець. Довелося б, певне, ампутувати ногу…” Голоси віддаляються, тануть, і тоді Никифор таки розплющує очі. Де це він?

Згорбившись, сидить біля нього, підперши голову ку­лачком, дівчина.

— Віруню… — впізнає він дівчину і шепоче пошерх­лими вустами.

— Тсс… — свариться пальцем вона, у великих її очах і ляк, і радість. — Мовчи, тобі не можна говорити.

Никифор мовчить, тільки дивиться. Потім облизує пошерхлі губи і шепоче:

— Так, значить, міг бути й сепсис?.. — У Віри затрі­потіли густі вії. — В кращому разі ампутація?

— Лежи спокійно, Ник. Минулося, от і добре.

— Та-ак, минулося… — Никифор перевів погляд на прозору стіну, за якою виднілася зеленкувата вода ба­сейну. — А якби не ти?.. Недаремно мені Піфія казала, що я щасливий. Слухай…

А що слухати, не сказав. Зітхнув і тільки промовисто подивився на дівчину. Віра здогадалася: мабуть, хоче спитати про Клару. Болісна гримаса з’явилася на її об­личчі: ну що йому сказати?

— Бач, як виходить… — обізвався Никифор. — Зно­ву я опинився на цій віллі. Тут відпочивала Клара?

— Так, — хитнула головою Віра. — Я сюди перебра­лася.

— Якесь зачароване коло…

— Може, перевезти тебе додому?

— Ні, не турбуйся…

“Йому тут приємно, — подумала Віра. — Все нагадує про Клару. А коли асоціації позитивні, швидше одужає. Інколи й ілюзії бувають корисними”. І справді, його пам’ять відбирала з минулого лише радісне, хороше. “Це ж тут вона була, — думав Никифор. — Ці стіни па­м’ятають її голос, меблі ще, мабуть, не забули її тіла. І що в ній такого… Дізнатися б про це — значить зро­бити велике відкриття!”

Стіна за ним ледь помітно засвітилася й погасла — пенати викликають Віру на зв’язок. Тепер, коли в при­міщенні з’явився хворий, вони перестали користуватися звуковими сигналами. Віра полегшено зітхнула, під­велася і вийшла, м’яко ступаючи по голубому пластику. Никифор дивився їй вслід очима, сповненими надії, спо­дівання. Повернувшись за хвилину, Віра побачила той самий вираз очей і сказала:

— Це Клара. Цікавилась твоїм здоров’ям, просила вітати…

Яким радісним блиском засяяли його очі! Щось там у глибині заясніло, засвітилося, запромінилось. Вона ці­кавилась! Просила вітати!.. Невже не все втрачено? Можливо, Клара зрозуміла, що він завдав їй прикрощів, з надміру почуттів?

А Віра ледве стримувалася, щоб не заплакати. В сер­ці росла заздрість до подруги, і це було страшенно погано. Розмовляла вона зовсім не з Кларою. Клара неві­домо де, Клара не хоче обзиватися, то Охоронці Здо­ров’я цікавились, чи все гаразд. Ех, Ник, Ник…

XIII

Побачивши на екрані Никового батька, Віра прожо­гом кинулася по юнака. Батько дивився з екрана, як на­кульгує син, і спитав:

— Ну, як з ногою?

— Бачиш, уже ходжу!

Помовчали. Батько хмурився, торкався пальцями ста­ранно поголеного підборіддя.

— Ну, а що збираєшся робити? — запитав згодом.

— Як тільки одужаю, подамся в Антарктиду. Я до­веду… Я всім покажу… що Никифор Ярковий слів на вітер не кидає!

— І що ж ти доведеш?

— Я зроблю таке відкриття, таке відкриття!

Батько поглянув синові у вічі:

— Це добре, Ник, що в тебе завзяття. От тільки мо­тиви мені не подобаються. Покажу, доведу… Це хлоп’­яцтво. Поміркуй спокійно, сам зрозумієш. Тобі треба почати з усвідомлення того факту, що ти живеш у сус­пільстві…

— Суспільство не визнає мене, ігнорує!

— Насамперед ти повинен…

— Я повинен! Та що я, зрештою, такого вчинив?!

— Ти порушив закон недоторканості особи і житла. Це атавізм, рецидив анархії, і суспільство…

— Навигадували казна-скільки обмежень, рухайся в лабіринті законів і традицій. А я не хочу! Мені потрі­бен простір і простір!

— Неконтрольовані емоції…

— Я знаю: вам якби тільки логіка і ще раз ло­гіка!

— А як же, сину? Емоції треба підпорядковувати розуму, інакше ніяка система не функціонуватиме, пе­реважить ентропія.

— Ну й нехай!

— Оце вже нерозважливо, Ник.

— Та як же мені бути розважливим? Вони там зай­маються всілякими дурницями, а спробуй вислови­тись — слухати не хочуть!

— Може, ти мені розповіси?

— Якщо цікавишся… Прошу. Спостереження за маг­нітним полем Землі за останні сто років показали, що воно слабне дедалі більше. Хіба це не свідчить про ви­черпання речовини, яка його створює? Отже, в надрах Землі, десь в Антарктиді, є поклади матерії з природним магнетизмом. Чи повинні ми ждати, доки крива інтен­сивності її випромінювання дійде до нуля? Хіба не ясно, чим загрожує не те що зникнення, а лише ослаблення магнітного поля, скажімо, наполовину? Жорстока радіа­ція космосу, не маючи перед собою потужного магніт­ного панцира, сягатиме поверхні Землі…

— А хіба атмосфера не захищає нас?

— Такої інтенсивної радіації атмосфера неспромож­на поглинути. її захоплюють радіаційні пояси плане­ти — магнітні вловлювачі. Я гадаю, що наспів час зна­йти родовище магнітної матерії, вивчити її з тим, аби синтезувати її штучно. Ось про що я хотів говорити з колегами, та вони відвернулись од мене. Але я… я їм доведу!

— Ах, Ник, — перебив старший Ярковий, — коли ти говориш як учений, тебе цікаво слухати, а як тільки по­чинаєш “якати”… Ну, та до цього ми ще повернемось. Що ж до твоєї гіпотези, то можу сказати: вона цікава і навіть вірогідна, хоча й будується на фантастичній ос­нові. Проти неї можна висунути серйозні заперечення.

— Які?

— От хоча б таке: що ти скажеш про магнітне поле Сонця? Там теж “поклади” якоїсь особливої матерії?

Батько очікуюче подивився на сина. Десь у глибині душі він захоплювався ним, навіть схвалював його бунт, але не наважувався зізнатися собі в цьому.

— Що ж, заперечення цікаве… — бубонів Ник. — Я якось про це й не подумав… Перше, що з’являється на думку, це… Аналогічні явища можуть виникати з різних причин… Хоча чому б Сонцю не мати такої матерії? Ад­же модель сонячних надр гіпотетична.

— Ну що ж, сину, все це цікаво, але насамперед ти мусиш… увійти в колію.

Никифор засміявся, відкинувши голову назад і притуливши долоні до грудей. Так само, як колись сміявся і старший Ярковий.

— Оце влучно сказано: в колію! Ввійти в колію тра­дицій, а голову — в ошийник звичаїв.

Віра дослухалась до кожного їхнього слова. Аргу­ментація Никового батька здавалась їй переконливі­шою, проте в душі чомусь схилялась на бік Ника, всупе­реч логіці симпатизувала його запереченням. А коли б хто спитав її “чому?”, не знала 6, що й відповісти.

— Рано чи пізно, а тобі доведеться піти на компро­міс, — сказав на закінчення батько. — І чим раніше, тим краще для тебе.

— Ніяких компромісів!

— Тільки без хлоп’яцтва. Ти вже дорослий, відпові­дальний член суспільства. Не забувай про це.

“Дорослий, відповідальний…— думав Никифор, вту­пившись у порожній екран.— А що я такого зробив?”

XIV

Кілька днів після розмови з батьком Никифор був дуже мовчазний, нічого не розпитував у Віри, нічого не розповідав їй, навіть Кларою не цікавився. Годинами лежав собі чи сидів у кріслі навпроти скляної стіни, а його бездумний погляд блукав десь далеко-далеко. Віра, остерігаючись набриднути йому своєю увагою, заходила до кімнати якомога рідше. Увечері, плаваючи в басей­ні, спостерігала крізь плетиво гілля, що його скляна сті­на кидає в простір лише тьмаві полиски.

А вечори пливли прозорі і такі тихі, що, здавалося, прислухайся — і почуєш шерхіт тіней. Віру тягло ку­дись, байдуже куди, аби тільки йти стежками, травами і щоб не самій, а вдвох. Хай би Ник мовчав, і вона б мовчала, аби тільки чула його дихання побіля себе. Ах, ці вечори! Кого вони не зачарують? Віра зітхала, на­кидала на плечі легкий халатик і неквапно йшла до сво­го покою.

Одного разу, коли вона вже спала, до вілли прокра­лася темна постать, прочалапкала до Никової кімнати і легенько постукала. Ник щось невдоволено буркнув, двері прочинилися.

— До тебе можна? Тільки не вмикай, будь ласка, освітлення. Це я, Гліб. Не впізнав?

— А чого ти так скрадаєшся? — здивувався Никифор.

— Та, знаєш, щоб Віру не потурбувати… Я нена­довго… — Він сів у крісло біля Никового ліжка, підібрав­ши ноги і обіпершись руками, наче готувався схопитися і побігти. — Розумієш, Ник… Ти не ображайся, що я ото так відповів тобі… Знаєш, мені незручно було перед ко­легами…

— Незручно… — з іронією повторив Никифор. — Скажи просто: злякався.

— Ну, це ти занадто. Нічого я не злякався, але, розу­мієш, якось воно в такій ситуації…

Никифор слухав і дивувався: що сталося з Глібом? Колись поривистий, енергійний, незалежний у мірку­ваннях, зараз перетворився на свою протилежність — боїться навіть Вірі потрапити на очі, говорить зовсім не те, що думає. Деякий час Никифор слухав, не переби­ваючи, але слова товариша несли так мало інформації, що він зрештою не витримав і махнув рукою:

— Досить! Ти не ввів програми в свою електронну машину!

Гліб здивовано вирячився на нього.

— Ну, знаєш, я думав… просто побалакати…

— Формальна увага до товариша, який спіткнувся?

— Чого там формальна…

— А рецепти, поради, настанови, приписи для мене маєш?

— Порада одна, — твердіше заговорив Гліб. — Поки Рада Моралі й Етики не застосувала до тебе санкцій, ти мусиш чесно визнати…

— Оце вже думка! Хоч і убога, нікчемна за своєю суттю, але думка. А то лепече…

— Чому убога? Чому нікчемна?

— Ти цього не зрозумієш. А втім, подумай.

Розмова явно не клеїлась. Глібове моралізаторство нічого не дало. Трохи посидівши, візитер вийшов так само тихо й непомітно, як і зайшов. А Никифор довго не міг заснути. І шкода було, що втратив друга (ех, як потрібен йому зараз справжній товариш!), і якось ніби й легше стало на душі. Що ж зробиш, дрібнокаліберним виявився Гліб. Проскочив сюди, мабуть, щоб і Льоля не знала… Ну й нехай собі, нехай… Може, й Клара хотіла, щоб я в нашийнику ходив… Клара… Піфія…

XV

Віра посміхалася, спостерігаючи, як Никифор ви­мушено, але в силу необхідності підкоряється “кнопко­вій цивілізації”.

— Ну, як тобі, Ник, полегшало?

— Трохи.

— А дикого меду не кортить?

Він тільки махав рукою і одвертався — мовляв, знайшла над чим жартувати. А згодом уже й сам сміявся:

— Якби ти знала, як вони накинулись! Хмарою! Ко­ли б я не стрибнув униз та не відкотився під кущ…

— Не стрибнув, а гепнувся, — сварилась пальцем Ві­ра. — Бо й ногу поламав і бока обдер.

— Не будемо деталізувати. Я затулив обличчя рука­ми, а вони… Ох, і люті!

— Не треба їм дорікати: вони захищали свій дім.

— А чого ж переслідували, коли я відступив?

— Ти хочеш сказати: коли вони тебе прогнали?

— Яка різниця?

— А така, що вони хотіли прогнати ворога якомога далі. Може, й гарячкували трохи.

— І все-таки вони злостиві…

Довго, аж поки Никифор і не видужав, головною темою їхніх іронічно-веселих розмов були його кон­такт з природою, а особливо бджолине “частування”. Жартами Віра весь час намагалася приховати хвилюван­ня, яке охоплювало її в присутності юнака. Він же був чемний і… байдужий. Минали дні за днями, Віра про­довжила собі відпустку, і зрештою Никифор не міг не розпочати наукової роботи. Зважаючи на ігнорацію, він і не намагався зайняти своє місце в Науковому Центрі, але через Віру одержував усі матеріали, які його ціка­вили, і просиджував над ними цілі ночі. Особливе заінтересування викликав у нього геомагнітний полюс в Антарктиді.

— Це, мабуть, тому, що там Клара… — якось напів­жартома сказала Віра.

— Ти так вважаєш? — Никифор підвів голову від проекційного апарата.

Віра підійшла до Никифора і легенько торкнула за плече:

— Слухай, а ти… коли втечеш до Антарктиди?

— Не втечу, а відправлюсь, коли добре підготую­ся, — І він заговорив на свою улюблену тему, немовби перевіряючи власні висновки. Напруга поля, силові лі­нії, функції — ці слова не зачіпали Віриної душі. Дівчи­на думала одне: “Поїде, поїде… Ну то й що? Але ж там Клара… Клара… Невже я ревную? Невже закохалась? От тобі й гра…”

— Ти чого мовчиш? — зупинився проти неї Никифор.

— А що? Хіба ти щось питав?

— Вже пізно, іди спати.

— Ай справді… — Встала, потяглася, помітила, що він ковзнув поглядом по ній, і зашарілася. — Пора! Я так замріялась… Ага, ти от кажеш: джерело… А це ж твоя вигадка? Навіть батько…

— А я доведу, от побачиш. Там, де полюс, там і дже­рело, вірніше — навпаки: де джерело, там і полюс. Бо коли б це була функція всього ядра Землі, то полюсів на поверхні не було б. В кожному разі пора вивчити його, бо фактично про магнітне поле Землі ми знаємо не більше, як у двадцятому столітті. Ну, а ти, я сподіва­юся, здогадуєшся, яке це має значення?

Останні слова Никифор вимовив з іронією, але Віра тільки поблажливо усміхнулась.

— А яке це має значення, коли я не здогадуюсь?

— Дуже велике, — не сприйняв жарту Никифор. — Я думав, ти мені допоможеш…

— Збиратися до Клари?

Никифор спохмурнів. Останнім часом він не любив говорити про своє захоплення, але Віра не знала чому: чи охолов до Клари, чи, може, не хотів роз’ятрювати болючої рани?

Підійшла до нього, зазирнула в очі:

— Ти образився? Ну, не треба, я пожартувала. А про джерело магнетизму… Цікава вигадка, можна б ство­рити відеострічку.

— Я думав: ти поїдеш зі мною…

Никифор притулився лобом до прозорої стіни і так стояв, дивлячись у чорну призму ночі. Вірі забракло слів, груди їй розпирали радощі, хотіла кинутися до нього, пригорнути, поцілувати. Це ж те, про що вона боялась і мріяти! Отже, гра продовжується! Ах, який він чудний!..

— А коли ми вирушаємо? — спитала якомога спо­кійніше.

Він обернувся, і першої миті на його обличчі сяй­нула радість, але воно одразу ж зробилося непроник­ним, щільно зійшлися брови.

— Як тільки підготуємось, так і вирушимо.

XVI

Виявилось, підготовка до експедиції — не така вже й проста справа, як гадала Віра. Найперше, вони не зна­ли, скільки це відбере часу, отже, який запас харчів брати. Та й спорядження важко було вибрати. Сніг, кри­га, морози…

— А знаєш що, візьмемо все те, що беруть альпіністи!

— Хороша ідея, — погодився Никифор.

Віра, звичайно, проконсультувалася в одному із спортивних осередків і наступного дня привезла на віл­лу два чудові альпіністські комплекти. Тут було і взут­тя, і одяг з електрообігрівом, і намет із теплими надув­ними ліжками, сухі харчі на два тижні, аптечка, рація і багато іншої дрібноти.

Никифор дні і ночі просиджував над літературою про Антарктиду. З невеликої картки на нього дивився норвежець Руаль Амундсен — людина, що першою сту­пила на Південний полюс. А геомагнітний — майже по­руч! Тепер, коли в цей район планети можна дістатися комфортабельним геочовником, тільки зусиллям фан­тазії можна уявити собі, яка то була неймовірно тяжка і небезпечна експедиція! Невеличкий, як на теперішню мірку, відтинок шляху Амундсен з чотирма товаришами долав майже два місяці. Транспорт — собача запряжка. Никифор усміхнувся: а що, коли б і собі спробувати на со­баках? Тільки чи витримав би він подібну подорож? Ад­же навіть такий досвідчений полярний дослідник, як анг­лієць Роберт-Фолкон Скотт, котрий вслід за Амундсеном побував на Південному полюсі, загинув у снігах…

— Поглянь, Віро, на оце довгасте обличчя, — пока­зав портрет Амундсена. — Бачиш, які суворі зморшки його покреслили?

— Мужній, видно, був чоловік.

— Ех, як я йому заздрю. Перед ним були ще не за­ймані полюси…

— А я гадаю, він би нам позаздрив. Хіба не краще, коли мети можна досягнути меншими зусиллями?

— Е… — махнув рукою Никифор. — Ти не розумієш.

— Не журись, нам теж є що відкривати. Якщо твоя гіпотеза справдиться… Це буде грандіозне відкриття!

Відкриття… Чи не в цьому сенс людського життя? Перші кроки дитини — перші відкриття. Поступово, день за днем, рік за роком, людина відкриває світ і са­му себе — у русі, звуках, кольорі, в думці, у видимому і схованому від ока. Затаєне мусить стати явним! Потяг до відкриттів — це органічна потреба людського духу. Але звідки починати? Як заглибитися до самісінького магнітного джерела?

Никифор зробив безліч начерків. Вирішив, що на­самперед треба дослідити вже тисячу разів досліджений район магнітного полюса в Антарктиді. Бо попередни­ки досліджували, маючи на оці свої специфічні цілі, але такої мети, як оце в нього, ще ні в кого не було! Регу­лярно складали магнітні мапи, визначали зміни величин вікових варіацій, але ніхто навіть не подумав копнути материк під крижаною товщею… А як, власне, він це зробить? Потужність крижаного покриву — чотири кі­лометри…

Никифор вивчав підлідну карту, що є ніби рентгенів­ським знімком материка Антарктиди, а уява малювала йому чотирикілометровий крижаний панцир. Десь там, глибоко-глибоко під міцним, немов кремінь, зеленкува­тим льодом, схований таємничий об’єкт, а вони з Ві­рою, як ті комашки, длубаються над ним на отакій ви­соті…

— Слухай, Віро, ти, здається, розповідала, що тебе запрошували в гості до Антарктиди?

Віра саме приміряла альпіністські бутси. Підвела до Никифора розчервоніле обличчя:

— Так, мене запрошувала Клара.

— І щось говорилося про тунелі в кризі?

— Так, Клара казала про крижані гроти. — Віра очікувально дивилася на Никифора.

— Що ж про них… було сказано?

— Клара запевняє: там чарівно.

— Перестань кларкати, цих гротів на жодній карті немає. А коли тунелі йдуть на велику глибину і побли­зу полюса…

— Розумію, Ник.

— Так от, треба дізнатися про тунелі все: розташу­вання, довжину. І потім: яким способом їх прокладено. Одне слово, все!

— Я зараз зв’яжуся з Антарктидою, і ми матимемо надійну інформацію.

— Е, ні, краще там побувати і все побачити своїми очима.

“Он воно що…— подумала Віра.— Ник обґрунтовує свій візит…” У неї опустилися руки, обличчя набрало сумовитого вигляду.

— Ти чого скисла? — Никифор торкнув її за плечі. — Хіба це так важко?

— Чому важко? Упораєшся.

— Поїдеш ти.

— Я?.. Справді, я?..

— Ти.

Дівчина враз ожила. Никифор, значить, не їде до Клари. Ну що ж, коли кін так вирішив… їй хотілося туп­нути ногою, відштовхнутись од підлоги і попливти, по­пливти у танці. Але на одній ступні в неї був тапок, а на другій — важенний альпіністський черевичище. Віра стукнула ним об підлогу, але стуку, власне, не ви­йшло — шипи вгрузли в килимовий пластик, і вона лед­ве що не впала.

— Поїду, поїду, Ник!

XVII

Антарктида так відрізняється від решти материків, що Вірі здалося, ніби вона потрапила на іншу планету. Коли підйомник виніс її з підземної платформи на по­верхню, до прозорого купола, оточеного безмежним сніговим простором, дівчина аж здригнулася. Навстріч їй, усміхаючись, ішла Клара. Шапка смолянистого во­лосся, карі, з сухим полиском очі й білі-пребілі зуби… Вслід за нею поштиво ступав невисокий, але, певне, міцний молодик,

Клара радісно привітала подругу, познайомила з Генріхом.

— Ах, як тут цікаво! Я ж досі не була за Полярним колом!

— Ну, от бачиш, я ж давно запрошувала, — усміхну­лась Клара.

— Не уявляла, що тут така…

— Це загадковий материк, — сказав Генріх. — Як ви вважаєте, Кларо?

— Так, він ще не зовсім вивчений.

— А може, навпаки: зовсім не вивчений? — кинула Віра. — Тут ще безліч таємниць.

Вірі кортіло розповісти про Никову гіпотезу, розпи­тати про тунелі в кризі і про все, що стосується магніт­ного полюса, але вона вчасно стрималася. Навіщо гаряч­кувати?

— Таємниць? — здивувалася Клара. — Я б цього не сказала.

— А знаєте, Кларо, — вставив Генріх, — уже те, що тут заморожено дев’яносто відсотків усієї прісної води, унікально.

Всю дорогу до інституту (а це становило трохи біль­ше ста кілометрів) вони розмовляли про Антарктиду. Те, що Віра називала загадковим, Клара вважала специ­фічним, та й тільки. Генріх більше схилявся до Віриних розміркувань і цим викликав у неї симпатію.

— Ви ж самі розповідали, — гречно звертався до Клари, — що якихось двадцять п’ять тисяч років тому тут був субтропічний клімат, і все, що тепер росте у ваших теплицях, росло собі на волі. Зеленіли долини, схили гір, і хіба що на їхніх вершинах взимку білів сніг. Так що це, не таємниця?

Клара поблажливо усміхалася:

— Ні для кого не секрет, що клімат на Землі міняє­ться…

В Генріха аж брови підкидалися з подиву: Клара зав­жди знайде, що відповісти! Дивився на неї захоплено,, і це збуджувало якусь невиразну заздрість у Віри.

В інституті Клара найперше одвела подругу до свого житла, щоб та відпочила з дороги. Віра запевняла, що не стомилась, їй не терпілось якомога швидше побувати в крижаних тунелях, але Клара була несхитна.

— Будь чемною, Віру сю. Все-таки не близенький світ. Ось душ, отам спальня…

— Та я не засну!

— Дві години, не менше! Ми за тобою зайдемо, правда, Генріху?

— Так, так, — закивав головою Уранос, і Віра помі­тила, що його волосся під світильником набирало ще зеленіших відтінків.

Клара щось поманіпулювала на пульті, встановлено­му при вході, і вони вийшли.

Всмак освіжившись під душем і з’ївши маленького бутерброда з якоюсь смачною рибою, Віра лягла в пос­тіль. Ну, звичайно ж, вона не засне. Здумала Никифора: як там він? Може, викликати до екрана? Нараз їй по­чувся притишений шелест. Підвелася на лікті і крізь овальне вікно, якого раніше не помітила, побачила сад. Звичайний яблуневий сад. Невисокі густолисті яблуні, зелена стіна тополь… Накрапав дощик, шелестів у листі. Віра усміхнулась: ну й Клара! Знає, чим приспати,— ввімкнула дощик. Вірі завжди приємно засинати під мо­нотонне шелестіння дощу в листі…

Так з посмішкою на лиці вона й заснула. Сон трохи розгладив той дитячий усміх, але сліди його лишилися в кутиках уст і зникли тільки тоді, коли Віра розплющи­ла свої великі очі й ворухнула губами. Дощ пройшов, надворі сяяло сонце, скісне проміння торкнулося її об­личчя -— від цього, мабуть, і прокинулась. Коло постелі стояла Клара.

— Ну, відпочила? Вставай, пустунко, ми на тебе че­каємо в холі. Тільки ж дивись, щоб нічого металічного в тебе не було, навіть значка.

Клара вимкнула і сад, і сонце, і вікно. Кімнату за­повнило денне світло.

…Тепер уже Віра не завагалася показатися квапли­вою і одразу нагадала Кларі про крижані тунелі.

— А може, спочатку в оранжерею?

Клара розповіла, що то за диво в снігах, яка прекрас­на оаза серед цієї білої пустелі. Уранос підтакував, кива­ючи зеленкуватою головою, але видно було, що і йому кортить униз. Віра на умовляння не піддалась і від оран­жереї відмовилася одразу.

Йдучи в напрямку центральної штольні, вона добре, приглядалась до лабіринта, прокладеного в кризі. Відчу­вала себе героїнею одного із тих стародавніх фільмів, які довелося відновлювати в Інституті Реставрації Ре­ліквій, і це відчуття хвилювало. “Цікаво, що сказала б Клара, коли б дізналася, що я прибула на розвідку?” — думала Віра, позираючи на численні табло і стрілки, що вказували шлях. Уявляла, як вони пробиратимуться тут з Никифором.

Нарешті вони вийшли з тунелю до просторої округ­лої зали. Клара вказала на рамку дверей у стіні:

— Це головний ліфт, що зв’язує нас з усіма горизон­тами в глибині крижаної мантії Антарктиди. А ото, — вказала на такі самі двері, що виднілися метрів за п’ят­десят, — запасна штольня, паралельна головній.

— І що, підйомники працюють цілу добу? — спитала Віра, оглядаючи залу.

— Цілу антарктичну добу, — усміхнулась Клара. — Дублююча кабіна вмикається, правда, лише у виключних випадках, а ця весь час. Проте сторонніх ліфт не при­йме, тут є невеличкий секрет…

Клара швидко торкнулась кількох різноколірних кнопок, що світились праворуч дверей, вони поміняли колір, і реле спрацювало—двері розсунулися. Віра за­тямила, в якому порядку затискати кнопки, і в думці по­вторила: оранжева, зелена, червона, синя… Ще один жест ніжної Клариної руки — і кабіна безшумно ковз­нула вниз. На табло почали спалахувати номери гори­зонтів через кожні п’ятдесят метрів глибини. Клара щось розповідала про оцю трикілометрову штольню в кризі: як її пробивали, як наткнулись на шар вулканіч­ного попелу…

Віра майже не слухала, думаючи про найнижчий го­ризонт, звідки можна буде найшвидше дістатися до са­мого магнітного полюса…

Найнижчий тунель відрізнявся від усіх інших не ли­ше більшими розмірами, а й підлогою: під ногами був грунт, а не крига. Зі стін падало тьмянувате світло — на висоті, може, двох метрів у крижаних нішах прилаш­товані довгасті світильники, схожі на гігантські плоди банана, наповнені так званим самосвітним газом. Елект­рики сюди проводити не можна, щоб не збурювати маг­нітного поля, отож вирішили обходитися хоч і не яскра­вим, але все-таки достатнім світінням газу. Подекуди стіни іскрилися, як скло, а внизу був звичайний піскува­тий грунт.

— Історична мить, Віро! — вигукнула Клара. — Ти вперше ступила на поверхню Антарктиди. Бо то все, — кивнула угору, — крижаній щит, а сама вона ось…

Ішли, весело перемовляючись, дихалося легко, склепіння було високе, аж не вірилось, що над головою де­сятки тисяч тонн.

— А чого нам боятися? — жартувала Клара. — 3 на­ми ж Атлант! Якщо склепіння почне осідати, він підста­вить свої міцні плечі.

— А що ж? — оскірився Генріх. — Цю кригу можна розметати…

— Краще не треба, — кинула Віра. — Не храбруйте, а то он я бачу тріщини…

Справді, подекуди склепіння було покреслене тріщи­нами товщиною, може, з палець. Генріх, задерши голову, поглянув на них і спитав у Клари:

— А що, бували випадки зсувів?

— Жодного.

Улучивши хвилинку, коли Генріх трохи відійшов од них, Віра спитала в подруги:

— І чим тобі подобається оцей зеленкуватий?

— Тим, що не надокучає. Цікавиться моєю роботою, Антарктидою, а не те що… Він якийсь не такий, як інші.

Уранос не дав їм договорити — роздивившись тріщи­ну, приєднався до них. Віра завважила, що чим далі, тим більше на відшліфованій поверхні склепіння почала з’яв­лятися паморозь.

— Чому це? — спитала, вказуючи на сніжну вату, що, ніби лишайник, вкривала стіни.

— Скоро дізнаєшся, — загадково відповіла Клара, уповільнюючи крок.

Незабаром долинув якийсь приглушений шум, а ско­ро можна було бачити, як прозорими сувоями клубочиться туман. Шум усе дужчав, і нарешті стало ясно: то шумить вода. Тунель вивів їх до величезного грота, по­серед якого текла досить широка, але не дуже глибока річка. Вода бурунила на камінні, парувала, туман здій­мався над її хвилями, слався берегами, спливав угору.

Довкруж панував напівморок, і, може, тому грот на­гадував стародавній храм — склепіння усе в загадкових шпичаках, попід стінами незчисленні осяйні, немов кри­шталь, колони, темно-зелені нарости, схожі на бронзо­вих ідолів; Віра стояла, мов заворожена, водила очима то в один, то в інший бік.

Рушили понад річкою.

— Так що, — гукала крізь шум до Клари, — ми вже не в кризі?

— Ні, он поглянь, льодовик коло входу, а ми всереди­ні гори. Вона здіймається в товщі криги більш як на кілометр.

— Ого!

— Річка, як бачиш, витікає з-під гори. Мабуть, і маг­нітний полюс омиває.

— Полюс? — вражено кинула Віра. — А він хіба де?

— Якраз під горою.

— Та ти що? Під горою?

— А чи тобі не однаково? — тепер уже здивувалась Клара. — Чого це тебе хвилює?

— Та так… Хотілося постояти на самісінькому по­люсі…

— Еге, — хитнув зеленкуватим волоссям Генріх, — та­кі місця притягують людей. Полюси, вершини найвищих гір, найглибші западини, найбільші водопади… Людська цивілізація розвивається по горизонталі.

— А я, наприклад, зовсім байдужа до таких точок планети, — сказала Клара.

“Як же ми з Ником доберемося до того полюса?” — міркувала Віра.

— Яка ж відстань до нього звідси? — повернула стур­боване лице до Клари.

— Ось відмітка, — Клара вказала на червоне коло, намальоване на скелястій долівці, в центрі якого стояв сі­рий ящичок. — Бачиш цифру? Шістсот метрів. Це так близько, що ми назвали грот “Магнітним полюсом”. Всього за шістсот метрів звідси пасма силових ліній маг­нітного поля входять у земну кулю.

Віра одразу ж похнюпилась. “Всього шістсот мет­рів… — повторювала в думці. — Доведеться засмутити Никифора… Його задум нездійсненний. Звичайно, ко­ли б він звернувся по допомогу… Але ні, жоден з інсти­тутів не прийме його проекту. Який жаль!”

XVIII

Никифор слухав розповідь Віри про поїздку в Ан­тарктиду з нетерплячістю, властивою нервовим людям. Ходив по кімнаті і квапив:

— Конкретніше! Коротше!

А коли Віра обмовилася про зеленкуватого Ураноса, сердито кинув:

— Це ні до чого!

Докладно розпитував про грот “Магнітний полюс”, і Вірі довелось ніяковіти: багато чого вона не знала. Які породи? Глибина річки при вході в грот? Швидкість те­чії? Температура води?..

— Треба ж орієнтуватися на місці!

Та найбільше Віра потерпала: як їй сказати про го­ловне, про те, що до полюса з грота далеко, що, можли­во, взагалі доведеться облишити всю цю затію з експе­дицією? Розповідала про ліфт, про тунелі в кризі, а Ни­кифор усе підганяв:

— Ну, ну…

Йому вже малювалася картина: вони проберуться в грот, розпакують тюк і змонтують переносний бур. Дже­рело магнітного поля може виявитися зовсім близько від поверхні. Керни, звичайно, ламатимуться, треба заготу­вати алмазні. Спочатку він промацає породу ультра­звуком.

Ех, коли б дістати хоч шматочок тієї таємничої ре­човини! Отоді б усі заметушилися, забули б про ігнорацію. “От Ярковий! Історичне відкриття! Даремно не прислухалися до його слів, ах, як негарно вийшло!”

Раптом зазвучав екран обов’язкового каналу зв’язку. Никифор закляк, Віра обернулась до срібного прямокут­ника. На ньому виринуло сухорляве, уже немолоде об­личчя секретаря місцевої Ради Моралі й Етики.

— До уваги всієї комуни! — промовив секретар. — На­уковий працівник Никифор Ярковий досі не визнав сво­єї провини. Рада Моралі й Етики оголошує йому перше попередження. Нагадуємо Ярковому, що після третього попередження, згідно з Кодексом, Рада буде вимушена винести рішення про усамітнення його на терені Грен­ландії.

Никифор стиснув кулаки:

— Чула? Погрожують! Та мені в Гренландії було б краще, аніж тут. Але вони ще пошкодують… —Забігав по кімнаті, затим звернувся до притихлої Віри: — А ти чого зіщулилась? Засуджуй мене, картай, ігноруй!

Віра поглянула йому в розчервоніле обличчя:

— Заспокойся, Ник. Ситуація серйозна, треба все зважити… Я ж тобі не договорила про грот. Полюс же не в гроті, а за шістсот метрів у надрах гори, так що експе­диція наша сама собою…

— Що?! — Якусь хвилину він не міг вимовити й сло­ва, а тільки дивився на неї. — Шістсот метрів… І ти гада­єш, мене злякають оті метри? Помиляєшся!

— А я б радила послухатися попередження…

— І що?

— Ну, зрозумій же, Ник, для тебе ж буде краще.

— Ну, що ж… Якщо злякалась, можеш кинути мене. Я сподівався…

Віра підвелася і підійшла до нього з відкритим погля­дом.

— Ти не зрозумів. Ми будемо разом. Адже тобі по­трібна моя допомога?

Никифор мовчки обійняв її за плечі.

XIX

Стугонить, лютує пурга.

Віра здригається, їй здається, що й “Електрон” дрібно тремтить від холоду. За ілюмінаторами — суціль темінь, по них шмагають без угаву сніжні нагаї. У голові гуде, скроні стискує тупий біль. Віра чує важке Никове ди­хання і шепоче:

— Ник… Ти чуєш, Ник?..

Він щось бурмоче, довго чимось там шарудить, нареш­ті в його руці спалахує ліхтарик.

— Жива?

— А ти?

— Я живучий…

Тепер вона бачить його розпухлу щоку, закривавлену губу.

— Та-ак… — каже Никифор. — Це ще добре, могло бути й гірше.

— Будемо сподіватися, що тепер піде на краще.

— Ще Прометей дав людям… сліпу надію.

…Велика червоняста куля сонця сховалася десь за да­лекою Африкою, коли вони, подолавши води розбурха­ного Індійського океану, наблизилися до полярної сніго­вої пустелі. Вона зблиснула крижаною стіною, освітле­ною прожекторами, об підніжжя прямовисних крижаних урвищ люто билися водяні вали, дроблячись, пінячись у німому ревищі.

Віра сиділа за спиною в Никифора (він як прикипів до пульта управління) і через його плече дивилася в передній овальний ілюмінатор. Панорама розгорталася не­привітна, сувора. Дівчина зіщулилась, відчуваючи фізич­но, вочевидячки свою слабосилість супроти стихій при­роди.

— Тримайсь, Віруню! — вигукнув Никифор, на мить обернувшись назад. їй здалося, що обличчя в нього по­полотніло.

Тієї ж миті “Електрон” шугнув у чорне провалля ан­тарктичної ночі. Отут і почалося. Апарат шпурляло, як скіпку. Ник намагався знайти сприятливу повітряну те­чію, то пірнав униз, то кидався вгору, з острахом фіксу­вав моменти, коли кермування вислизало з-під контролю і “Електрон” опинявся під владою стихії. І чим далі про­бивалися в глибину континенту, тим частіше це трапля­лося. То їх струшувало так, ніби вони котилися по камінню, то перехиляло набік, а одного разу “Елект­рон” перекинувся догори дном. Тоді Никові ледь уда­лося стабілізувати апарат, але з кожною хвилиною керувати ставало все тяжче. Ілюмінатори затягло па­мороззю, апаратура з трудом дотримувала висоти, при­лади розпачливо мигали, немов благаючи про допомо­гу. Після того, як буря вдруге перевернула апарат, Ни­кифор вирішив іти на спуск. Не вічно ж отак лютува­тиме хуртовина. Але тут низові потоки повітря внесли свої корективи — “Електрон” ударився об сніг, проко­тився трохи і застряв…

— Не дуже гостинна зустріч, — обізвався Ники­фор. — Зараз вийду, побачу, чи можна щось зробити.

— Не смій! Чуєш, Ник, не смій! Спочатку одягни костюм з обігрівом. І маску.

Віра, ставши на коліна, почала перебирати тюки, без­ладно розкидані по борту. Нарешті знайшла. Никифор нехотя одягся.

— Ти ж далеко не відходь, — просила Віра.

— Добре, добре, ти не хвилюйся.

Люк тепер був угорі, і поки Никифор видерся крізь нього, дике ревище пороснуло снігом у кабіну. Там ста­ло так холодно, що Віра й собі надягла костюм з обіг­рівом.

Минуло, може, з півгодини, а Ник не повертався. Вірі ставало жахно на душі. Здавалося, вона одна тут на всьо­му континенті, серед снігів, буран засипле її, поховає живою, і ніхто не прийде на допомогу. Ввімкнула антену і одразу ж почула якесь шкрябання, затим цокання. При­слухалася — стукають у люк. Невже заклинило? Мерщій намацала кнопку, втопила її різким натиском — люк по­чав одсуватися, поволі, з натугою, але все-таки отвір більшав і більшав. Никифор завалився всередину, як лантух.

— Розумієш, руки так закоцюбли… — говорив, розти­раючи пальці.

— А що я тобі казала?

— Ну й температурка…

— Дійсно, краще було б уже розтопити цю кригу!

— Ну, що ти! Таке й скажеш… Це ж холодильник планети, не думай, що це примха природи. Втручатися в гармонію природи треба обачно, бо наслідки можуть бути трагічні.

“Ах, — думала щулячись Віра, — які б там не були на­слідки, аби тільки не так холодно…”

— Що ж ти там побачив, Ник?

— Треба підкопати сніг, щоб “Електрон” став на днище. Лопата є? Ось трохи зігріюсь і вийду.

— Лопата? — Віра наморщила лоба. — А от лопати й нема…

— Оце експедиція! Всього понабирали, а лопати не взяли! Ех, нікому провчити нас!

Мовчки взявся за налагодження освітлення, перевірив автоматичні запобіжники, перехідні колодки, трансфор­матори — все наче ціле, а світло не з’являлося. Може, від удару пошкодились лампочки? Никифор сопів, чмихав і зітхав: отак і передбачай непередбачене! Чого-чого, а такої посадки він не сподівався.

— А чи не викликати допомогу? — обережно спитала Віра, — Увімкни антену, Ник, справді, так буде краще.

— Уже й допомогу… Зажди трохи, самі виберемось.

Довго морщив лоба, обмірковуючи якісь варіанти. Віра мовчала. Сиділа, склавши на колінах руки і з при­ємністю відчуваючи тепло свого костюма: особливо гар­но гріло у ноги. Боялася сама собі зізнатися, що в її сер­ці зріло велике почуття, загрожуючи вибухнути. Нама­галася не думати про Ника, а воно думалось, старалася вгамувати те осяйне почуття, а воно виповнювало серце, пекло і сяяло. Ой, не розгадані ще таємниці кохання! Та, мабуть, і ніколи не будуть розгадані, бо скільки людей — стільки й таємниць…

— Ну, от що, — нарешті він обізвався, — спробую зрушити. Тримайся хоч за сидіння, бо вдаришся.

Причепив ліхтаря собі на груди, лівою рукою обхо­пив спинку свого сидіння, а праву простяг до пульта і ввімкнув стартову систему. Пульт блимнув, почулося коротке приглушене гудіння. “Електрон” здригнувся і почав зсуватися, зсуватися…

— Падаємо! — скрикнула Віра.

Никифор маніпулював з пультом, але рушійний від­сік мовчав. “Електрон” продовжував важко зісковзувати кудись униз.

XX

У своїй кімнаті Клара працювала з компютером. Елек­тронний картограф викреслював на величезному аркуші світлочутливого паперу горизонтальні й вертикальні складники магнітного поля Антарктиди. Сіруватий ар­куш з чіткими білими лініями то висовувався, то знову ховався у щілині функціонального блока. Клара охоче займалася цією операторською роботою. Пальці ЇЇ вже так звикли до численних клавішів, що безпомилково на­тискували потрібний навіть тоді, коли вона не відривала очей від матового екранчика.

Було тихо й затишно. Міцні теплоізоляційні стіни надійно відгороджували приміщення від лютої хуги, що не стихала вже двадцять чотири години. Денне світло наповнювало кімнату, линула тиха-тиха музика, немов звучали фотони, снуючи від стелі до підлоги. Дівчина рідко відхиляється від екрана, прокресленого лініями і всіяного цифрами. Робота так захопила Клару, що вона забуває навіть попити, тільки по-дитячому облизує язи­ком пересохлі губи.

Двері відчинилися зовсім нечутно, і хоч Клара сиділа до них спиною, проте одразу обернулася. Брови її здиво­вано підлетіли угору: зайшов Уранос! Перед кожним ві­зитом він неодмінно сповіщав, а це з’явився зовсім неспо­дівано. Чого б це? Вимкнула компютер, устала і швидко пішла йому навстріч: їй не хотілось, щоб їх побачили в робочій кімнаті. І так колеги вже помітили Генріхове вчащання, і хтось кинув ніби в жарт: “Він її колись ук­раде!” Це Кларі було неприємно, тим більше, що не раз ловила себе на думці, що боїться Ураноса. І зараз стривожилась, відчубиш на собі його вивчаючий зеленкува­тий погляд.

— Що сталося?— холодно спитала, коли вийшли в оранжерею.

— Я прошу вибачення, Кларо, за несподіваний при­їзд. Уявіть собі, мені чомусь здалося, що сюди знову при­була ваша подруга і нам “утрьох буде веселіше”, як ви казали. От я й поспішив…

— Віри немає. Та вона й не збиралась.

— Правда? — здивувався Генріх.

— Вона вас цікавить?

— Ну що ви, що ви! — Генріх схилив набік голову, зазираючи їй в обличчя. — Я скучив за вами, Кларо. А щодо Віри, то я ж кажу: чогось подумав…

Ситуація не подобалась Кларі. “Треба негайно від­правити його, — вертілася думка. — І взагалі, чи не заба­гато він собі дозволяє? Ще подумає: ревную. Яка дур­ниця!”

— Ви гніваєтесь? — заговорив Уранос, і саме цієї ми­ті Клара нарешті зрозуміла, що їй не подобається в ньо­му. Голос! Так, голос з якимось неприємним акцентом, позбавлений тепла, без емоційних відтінків. Раніше не звертала на це уваги, а зараз чомусь відзначила, сказа­ти б, відкрила. — Але ж я попросив пробачення, Кларо. В усьому винне моє почуття… Ах, я забув, що ви не лю­бите цієї теми…

— Чого б я мала гніватись? — знизала плечима Кла­ра. — Я тільки шкодую, що не можу приділити вам на­лежної уваги: робочий час.

— О, я розумію! Я почекаю.

“Ну що ж, нехай чекає. Демонстрація почуття! А да­ремно. Якщо в кого й було до мене почуття, то це в Ника…”

— А може, не треба?

— Ну, не гнівайтеся, Кларо. Я погуляю тут або по­броджу в тунелях. Ви знаєте, я люблю там бувати…

Так, вона знала, що Генріх виявляє особливу ціка­вість до Антарктиди. Інколи, правда, їй здавалось, що це він тільки так, щоб догодити їй. Але що з того? Це тільки свідчило про його серйозні наміри.

— Як хочете, Генріх. Я мушу докінчити роботу.

Вже була обернулась, щоб іти, але не ступила й кроку: на піщаній доріжці віддалік з’явилися якісь дві кумедні постаті в чорній одежі. Ступали вони важко, хилитаю­чись то в один, то в другий бік, їхні руки сплелися, і не­відомо, хто кого підтримував.

— Ну, от і вони! — голосно вигукнув Генріх.

— Хто “вони”? — сторопіло зиркнула на нього Клара. — Я нічого не розумію.

Ті двоє знеможено сіли на лавку. Клара енергійним кроком рушила до невідомих — такого ще тут не бувало! Коли наблизилась, скрикнула:

— Віро! Що з тобою? Що сталося?

Віра насилу переставляла ноги, Клара підхопила її під пахви. Обличчя Вірине взялося темною кіркою, набряк­ло, очі поменшали, губи напухли і потріскались.

— Ну, та скажи, що трапилось? Чи ти не можеш і го­ворити?..

— Зараз… Відпочину трохи…

— Ну, сиди, сиди. Може, тобі щось…

Віра заперечливо хитнула головою. Зараз, певно, їй хотілося тільки посидіти непорушно, щоб хоч трохи за­спокоїтися.

Підійшов Генріх. Спокійно, наче нічого й не сталося, сказав до Віри:

— А ми вас тут щойно згадували.

Віра тільки глипнула очима, а Клара закивала голо­вою:

— Так-так. Генріх передчував, що ти прибудеш.

— Правда, не сподівався, що в такому вигляді…

Трохи перепочивши, Віра хотіла розповісти про свою з Ником пригоду, але їй так важко було говорити, що Клара зупинила:

— Спочатку проконсультуємось з Охоронцями Здо­ров’я. Потім, потім розповіси.

— Насамперед треба допомогти Никові…

— Никові?! — Клара остовпіла.

— Так.

— Навіщо ти його?..

— Не я, це він задумав експедицію.

Клара прикусила нижню губу, м’яла травину в паль­цях. Що робити? Взяти обох до свого мешкання? Але після того, що сталося, вона взагалі не мусить з ним зу­стрічатися. Попросити керівництво інституту також не випадає: Яркового оточує ігнорація! Хоча, звичайно, на час недуги…

Помітивши її вагання, Генріх сказав, чемно схилив­ши голову:

— Я вас виручу, Кларо. Якщо ви з Вірою не запере­чуєте, я допоможу Никифорові Ярковому. Добре?

Навіть не чекаючи на відповідь, кивнув головою і пружною ходою попростував до тієї лавочки, на якій стомлено приліг Никифор. Клара зиркнула на його де­белу спину і подумала: “Він усе знає, цей Уранос! Що за диво?”

— Ходімо, Віруню, ходімо, зараз тобі буде краще… Давай трохи розпакуємось, тут же тепло. А знаєш що? Скидай його зовсім, цей панцир!

— Уже б скинула, — прошепотіла Віра, — але не поду­жаю. Добре, що Ник хоч обігрів вимкнув, коли зайшли…

Клара допомогла подрузі вивільнитися з костюма, і Віра аж зітхнула. Поправила прилипле до скронь во­лосся, осмикнула голубу блузку.

— Ой Кларонько, якби ти знала, з якої безодні ми викарабкались! Коли б не Ник…

— Якби не він, ти не опинилася б у тій безодні. Він просто божевільний, твій Ник.

— Не кажи так…— обізвалася Віра, а сама подумала: “Ех, коли б то він був мій!”

Більш нічого не говорили до самого помешкання.

XXI

У теплій кімнаті, на зручній постелі Никифор швидко приходив до тями. Генріх розташувався в сусідньому по­мешканні, але щодня довго просиджував біля Ника, розповідаючи про всяку всячину — і про моделювання історії людства, і про зустріч із Кларою, і про подорож до Урана. Про Клару говорив навмисне якось безсторонньо, наче байдуже. Никифор слухав, не перебиваю­чи, хоча ці балачки, звісна річ, були йому неприємні. “Який специфічний голос… Де я його чув?.. — думав, по­глядаючи на зеленкувате волосся свого суперника. — Ну що ж, Клара вибрала собі, так їй і треба!..” З радістю від­значив, що ревнощів у нього нема, а щоб Генріх не поду­мав чого-небудь, говорив із ним приязно, по-товари­ському.

— Дивно, але мені здається, наче ми вже бачились…

— На Острові Розваг, біля ангара.

Никифор почав розпитувати про Уран.

— Холодна, пустельна планета, — говорив Генріх, і якісь іскорки проскакували йому в зіницях. — Бескет­тя водневих скель..

— А як хотілося, щоб там були мислячі істоти! — зі­тхнув Никифор. — Невже ми самотні в Сонячній сис­темі?

— Ні, я не думаю так. — Він спробував усміхнути­ся. — Ось я представляю тут Уран. Так, так, мене ж Клара прозвала Ураносом.

— Уранос?.. Дотепно. Вам пощастило бачити Уран зблизька.

— Людство небезпечно далеко висунулось у космос. І заплатило за це величезною кількістю жертв. А далі ціна ця буде катастрофічно рости. Адже всі попередні експедиції на Уран пропали безслідно. Та й наш останній корабель тільки випадково вцілів.

— Ви проти польотів на планети?

— Надмірний апетит не сприяє здоров’ю.

Окинувши поглядом сухорляву постать співрозмов­ника і пригадавши, що до їжі той навіть не доторкнувся, Ник подумав: “А ти апетитом, видно, не страждаєш зо­всім”.

— Але ж цікаво! Та, зрештою, й корисно: скільки нового для науки дала, скажімо, станція на Меркурії?

Генріх мовив:

— А нам Земля цікавіша.

— Вам? Кому це?

— Історикам, археологам… Особливо тим, хто при­був із космосу.

— Це парадоксально, — встав з ліжка Никифор, — про свою планету ми досі знаємо не більше, ніж про Марс.

— Згоден. — Генріх відійшов до дверей і став там біля крісла, обіпершись об нього рукою. — От хоча б земний магнетизм…

На саму тільки згадку про магнетизм Никифор стре­пенувся, очі йому засяяли внутрішньою енергією. Маг­нетизм! Та це ж саме те, з-за чого він прибув до суворої Антарктиди.

— Явище унікальне… — продовжував Генріх. — Зем­лю оточує магнітне поле, сильніше, ніж у самого Сонця! Тут є над чим замислитись.

— Ви маєте рацію, — згодився Никифор. І довірливо розповів Генріхові про хід своїх міркувань, поскаржив­ся на колег, які не звернули уваги на його “дику” гіпо­тезу.

— Але я не зупинюся! Я їм доведу… Вони ще почу­ють про мене!

— Не відступати — це мені подобається. Я охоче вас підтримаю. — Уранос розправив свої вугласті рамена. — А те, що тут криється таємниця, — він показав на підло­гу, — немає сумніву.

— І ви так вважаєте? Оце добре, тепер у мене є спільник!

— Та ще й який!— кивнув головою Уранос.

Никифор був страшенно радий: нарешті знайшовся однодумець! Ввімкнувши літній день (за ілюзорними вік­нами зашелестіли ілюзорні, але на вигляд справжнісінькі жита), він почав радитись з Ураносом, як ефективніше організувати пошук покладів магнітної матерії.

Генріх уважно слухав і час від часу покивував голо­вою.

— Я вважаю, що генератор поля близько поверхні. Але як туди дістатися?

Уранос замислився:

— Може, вибухівка стане в пригоді?

— Близькість інституту, їхні датчики… Треба пого­джувати програму, а я… — Никифор лише розвів руками.

— О, то з вами повелися несправедливо, жорстоко! Викинути за борт такого проникливого вченого…

— Вони хочуть мого приниження, — стиснув кулаки Никифор. — Але не діждуться, Ярковий не стане на ко­ліна!

В Ураноса аж очі запалали:

— Я цілком на вашому боці!

Чим більше Никифор гримав на своїх опонентів, тим охочіше його підтримував оцей новий колега, випадково зустрінутий у крижаній Антарктиді. Никифор був щиро вдячний долі, що нарешті звела з ученим, який не лише розумів його, а і здатен допомогти. Хоча приморожені його щоки не загоїлись, щеміли і ятрились, він вирішив негайно обслідувати грот біля полюса. Ним ніби заволо­діла якась гарячка, він не схотів навіть підождати Віру, яка мала зайти з хвилини на хвилину.

— То що, ходімо?

— Ходімо, — не вагаючись сказав Уранос, і очі йому зблиснули зеленкуватими вогниками.

Двері перед ними розсунулись і знову зійшлися. А за неіснуючими вікнами невидимий вітерець гладив неісну­ючі жита, і шелестіння колосків незримими хвилями ко­тилося в помешкання.

XXII

Спочатку в сизуватій імлі годі було щось розгледіти, але потім очі звикли, і Никифор почав розрізняти попід стінами грота кучугури каміння. Деякі брили мали таку правильну форму кубів і призм, що виникала думка: чи не оброблені людською рукою? Високо вгорі плавали сизуваті шалі пари. Ось і червоне коло на долівці, про яке розповідала Віра. Так, річка витікає звідти…

Никифор ішов попід стіною, роздивляючись і обма­цуючи породу, а Уранос мовчки стояв, опустивши корот­кі руки. Інколи, правда, підносив ліву на рівень обличчя, неначе поглядав на годинника, але там годинника не бу­ло, а виднілася тільки блискуча платівка на вказівному пальці. Мабуть, та платівка дуже йому подобалась, бо дивлячись на неї, Уранос аж губами ворушив. Скоро Ник дістався кам’янистого берега річки, спустився у воду і, обережно ступаючи, перебрів на протилежний бік. Во­да була зовсім тепла і сягала йому до пояса. “Тепла… — міркував Никифор. —А чому, власне, тепла? Де вона зігрівається?”

Обдивився друге півдужжя стіни. Картина та сама — граніти, базальти, деінде поблискує гірський кришталь. Знову дійшов до річки, тепер уже там, де течія із шумом виривалася з невисокого темного тунелю. Зазирнув — метрів за три–чотири нічого не видно. Але з темряви теж тягне теплом. Шістсот метрів… Хіба туди проб’єшся?

— Агей, Генріху!

Уранос підійшов до тунелю, схилився над водою, ку­медно витягнувши голову на довгій шиї.

— Треба спробувати… — гукав Никифор. — Піду по руслу в тунель!

— Добре! — закивав головою Генріх. —Я теж піду. Підемо разом!

Ярковий стрибнув у воду і, пересилюючи течію, пі­шов у темряву тунелю. Генріх чалапкав услід, незграбно змахуючи руками. Вода спочатку сягала їм до пояса, але чимдалі русло глибшало. “Ех, треба була взяти ліхта­ря… — подумав Никифор, але вертатися не хотілось. — Ну, та нічого, тут не заблукаєш”. Ішов, відчуваючи по­близу Генріхів лікоть, і від цього було якось певніше на душі. Скоро Уранос намацав його праву руку, взяв у свою і пішов попереду. Довго йшли в чорному шумовин­ні, дно все віддалялося, нарешті вода сягнула їм під ру­ки. Генріх зупинився, певне, вирішив вертатися. Тупцю­вали в нерішучості з хвилину.

— Ходімо ще, ходімо! — крикнув Никифор і легенько підштовхнув Генріха вперед. Той послухав, і вони мало-помалу здолали ще якусь сотню кроків. Дно ніби трохи піднялося, а склепіння понижчало, довелося рухатися напівзігнувшись. Дихати було важко, обличчя Никове зросилося потом, але він уперто йшов уперед. Може, це русло виведе на той бік гори…

— Світліє… Помічаєш?

Уранос щось сказав, але за шумом води Никифор не розчув, що саме. А довкола світліло, уже он чітко видні-лися плями на воді. Чи не галюцинації? Ні, таки видніє, видніє! Никифор зрадів: а що, як попереду отвір на­зовні?

Хвилин через десять, мокрі й стомлені, Никифор з Ураносом викарабкалися на берег у просторій печері. Роздивилися. Річка текла тут не посередині, як у гроті, а попід боком, підмиваючи прямовисну стіну, бо тунелю далі нема. І світло… Звідки воно?

Уранос показав на потік — так і є_; світиться вода. Фосфоресценція?

— То, може, отут і є магнітний полюс?

Никифор подивився на свій компас: стрілка показу­вала в той бік, звідки витікає вода. Значить, не дійшли. Та, певне, якби саме тут був полюс, то, звичайно, стоя­ла б і вимірююча апаратура, в усякому разі, в цій печері побували б і до них. Полюс виявляється, збоку від тієї лінії, яка з’єднує обидві печери. Настрій у Никифора підупав: доведеться вертатися ні з чим. Сміятимуться тепер з нього, і по заслузі. Що він тепер скаже Вірі? Стільки перемучилась дівчина із-за нього… Зиркнув на свого попутника — сидить собі, наче нічого й не сталося.

— А ти маєш вибухівку?

Уранос неквапно вийняв із кишені і подав Нику ма­лесеньку пластиночку — її можна затиснути в кулаці, не більша від звичайної харчової таблетки.

— Обережно, не стискуй! — скрикнув Уранос. — Ба­чиш, на торці кулька? Повернеш її вбік, і через п’ять хви­лин — вибух.

— В який бік повертати?

— Однаково.

— І воно здатне хоч трохи відколупати породу?

— Побачиш.

Уранос одійшов подалі, сховався в темряві за камін­ням. Никифор, тримаючи пластинку на долоні, заліз у воду і побрів до білястої стіни, з-під якої виривався потік. Стіна була майже гладенька, і Никифорові довго довелося брьохати вздовж неї, поки намацав такий ви­ступ, на який можна було прилаштувати заряд, і мерщій побрів назад. Спину холодила небезпека, йому здавало­ся, що течія не пускає, що він топчеться на місці. П’ять хвилин… Лише ж п’ять хвилин! А коли, захеканий, при­сів за високою брилою поряд із Генріхом, здалося, що час тягнеться надто повільно. В голові пробігло тисячі думок, між ними й така: а що, як завалить вихід? Чи від струсу опуститься склепіння тунелю?..

Блиснуло. Гостро, сизо.

Гу-ух!

Никифор машинально обхопив голову руками, при­пав до самої долівки. Над ними прокотилися тугі хвилі стиснутого повітря, пороснуло дощем бризок, торохнуло камінням об каміння, важко шубовснуло у воду, і вона завирувала, засичала. Те, що Никифор побачив, підвів­ши голову, було таке неймовірне, що він заплющив очі.

— Ти бачиш? — штовхнув Генріха у плече. — Та по­дивися ж!

Той спроквола підвівся, обіперся руками об камінь і закляк.

— От тобі й пляма…

— Яка пляма? То металева стіна, складена з трубок! Упевнений — металева.

— При просвічуванні Землі з космосу екран фіксу­вав у цьому місці якусь пляму.

— Яке просвічування? — здивувався Никифор. — Я не чув.

— Ми зі свого корабля…

— А-а… То чого ж ми стоїмо? — вигукнув Никифор. — Ходімо, ходімо туди!

Забрівши в річку, він поспіхом умився.

— Умийся! — гукнув Ураносові. — Ти як мара.

Але той наче й не чув. І справді, як мара, видерся у пролом і пішов до відкритої споруди, раз у раз підно­сячи ліву руку до обличчя.

XXIII

В Никовому помешканні все було так, наче він ку­дись вийшов на хвилинку. Ліжко не застелене, двері стінної шафи відсунуті, безладно кинутий одяг.

Віра сіла в крісло, обхопивши руками коліна. Куди ж він подався? З кожною хвилиною її охоплювало якесь невиразне передчуття біди, що поступово переросло в тривогу. Встала, знічев’я почала ходити по кімнаті, не­терпляче поглядаючи на двері. Чомусь пригадалося їй, як уперше побачила Никифора. Під веселим юнаковим поглядом вона тоді знітилась. А скоро зізналася собі, що той зухвалець щось заронив у її серце, і те “щось” не давало їй спокою.

Причулося, що двері відсуваються. Різко обернула­ся — ні, нема нікого. Тоді вона підбігла до екрана і ви­кликала Клару.

— Ти знаєш, його досі нема. Що робити?

Лице у Клари незворушне.

— Не треба даремно хвилюватися, люба. Почекай.

— Але я не можу більше чекати! Давай спустимось у грот, Кларочко. Ну, поїдьмо!

— Немає необхідності.

— Ну, тоді я сама…

— Як хочеш.

Віра подалася до головного ліфта і мигцем спустила­ся на нижній горизонт. Проте в гроті нікого не було. І здавався він зараз Вірі темнішим, похмурішим.

— Ни-ки-фо-о-ре!

— …о-ре-о-ре… — відгукнулося луною й стихло.

Слідів теж ніяких довкола, але Віра так само, як і Ни­кифор, пройшла понад потоком до тунелю і зазирнула в його чорноту. “Туди пішов, — подумала, — певно, що туди”. Постояла в задумі, а потім подалася до ліфта і злетіла вгору. Клару знайшла в робочій кімнаті. Ще з дверей видихнула:

— Нема!

— Про що ти? — обернулася Клара.

— Никифора ніде нема. І цього, твого зеленкуватого.

— Це мене зовсім не хвилює.

— Дай мені ліхтаря.

— Нащо?

— Піду в отой тунель… по воді.

Клара спробувала відговорити, але Віра стояла на своєму. Вона не заспокоїться, поки не огляне того рі­чища. Клара тільки плечима знизала.

З ліхтарем у руці Віра знову опинилася в гроті. Не гаючи й хвилини, зайшла у воду і, кинувши перед собою сніп яскравого світла, побрела в тунель. Ноги ступали пружно, упевнено, але тривога давила груди. Вода масно блищала у світлі, проте Віра помітила кілька неживих рибин, що гойдалися на хвилях догори животами. Звід­ки тут ця риба, та ще й нежива?.. Спіткнулась об слизь­кий камінь і впала, мало не впустивши ліхтаря. Блузка прилипла до грудей, з волосся текли патьоки, та вона не зважала на це, ішла і йшла.

Здавалося, цьому тунелю не буде кінця й краю. А ко­ли склепіння притиснуло її до води, подумала, що зараз буде тупик. І яка ж була її радість, коли знову випрос­талась! Одразу ожила надія знайти Никифора. Ну, де ж він може подітися?

Побачивши звіддалік печеру, Віра остовпіла. Оце так несподіванка! Ну, певне ж, Ник тут. Але що то за про­лом у білій стіні? За ним щось, без сумніву, штучне. І це в таких глибоких надрах гори. Що ж воно таке? О, вже й голоси чиїсь чути…

XXIV

Стіна, складена з труб, оточувала приміщення, яке мало форму еліпса з довгою віссю щонайменше чотири­ста метрів. Кінці труб химерним вигином спускаються до підніжжя тієї стіни, в якій зараз зяяв пролом; з них ото й брала початок підземна річка Що це — охоло­дження? Бо чого ж тоді вода тепла? А може, в систему охолодження входить уся крига Антарктиди?..

Розміри зали вражаючі. З одного її кінця не можна розгледіти другого. А стеля… Задерши голови, Никифор і Уранос побачили над собою небо! Так, так, густо-синє, майже чорне, небо, всіяне зорями! Он і Південний хрест… Так ніби над головою немає багатокілометрової товщі криги, а лише бездонне провалля неба, мовчазний і холодний космос. Та придивившись, Никифор помітив сітку координат, що білою павутинкою розкреслила тем­ний оксамит неба.

Так що ж це таке? Еліпсоїдна зала нагадує кабіну по­вітряного лайнера, збільшену в тисячі разів. Але до чого тут кабіна?

Уранос пішов до середини зали, час од часу піднося­чи ліву руку до обличчя. Никифор поволі рушив попід стіною, розглядаючи нагромадження якихось пристроїв, що тяглися на кілька десятків метрів. Це був хаос форм і кольорів — чорні зрізані піраміди, що переходять у червоні довжелезні циліндри, сині куби з якимись голубими наростами, всілякі призми, багатогранники, прозорі, ніби скляні, кулі — величезні і зовсім маленькі… Яке їхнє призначення? Хто і коли змонтував усе це тут? Адже людська цивілізація не відає про ці таємничі уста­новки. І чи вони й тепер працюють, чи зупинилися?

Запитання, запитання… У Никифора від них аж поча­ло гудіти в голові. Дійшовши до протилежного кінця за­ли, він зупинився ще більш вражений. Угорі, не прикріп­лене ні до чого, просто в повітрі ледь помітно похитує­ться напівпрозоре веретеноподібне голубе тіло з багать­ма світними точками. Никифор, задерши голову, потирав чоло: чим воно тримається? Магнітними силовими лі­ніями? Що все це означає?

І тут перед внутрішнім зором Никифора постали яс­краві, як дійсність, хоча уривчасті, хаотичні картини.

…Древня цивілізація зеленої, теплої Антарктиди. Енергетична станція. Потім катаклізм — чи Місяць на­близився, чи якесь інше небесне тіло, але змінився нахил земної осі, і континент швидко почав замерзати…

…Обсерваторія прихідців із космосу. Може, звідси вони протягом тисячоліть вивчають Землю. Вважають за недоцільне вступати в контакт із людьми, їх цікавить планета…

…Генератор магнітного поля. Сконструювали, може, ті, що полишили колону із чистого заліза в Індії…

Никифор прикипів поглядом до голубуватого “веретена”. Так… Від здогаду йому мороз пішов поза шкірою. А що, як це кабіна космічного корабля, який зветься Зем­лею? А чому б і ні? Високоцивілізовані мислячі істоти могли вирушити від свого “аварійного” світила до іншої, стаціонарної, врівноваженої зорі і причалили до Сонця. На цій орбіті був Місяць, він поступився, ставши су­путником… Можливий і такий варіант: давні високорозвинуті земляни переводили планету на оптимальну ор­біту. Або сконструювали цю установку на випадок за­грозливого посилення сонячної активності…

Ярковий уявив собі, що станеться, коли ось зараз, ну, через годину, він оголосить усьому світові про це від­криття! Побачимо ще, яка доля спіткає Антарктиду. Еге, тут треба обережно! А то: “Розтопити кригу!” А може, ця крига…

— Генріху, агов!

Уранос рушив до нього дрібненькими кроками — зо­всім мізерний у цьому велетенському просторі, який важко й назвати приміщенням.

— Слухай, що ти думаєш про все це?

Зеленкуваті Ураносові очі зблиснули:

— А ти?

— Я гадаю, що це… рушійний агрегат планети.

— А я в цьому переконаний, — урочисто сказав Ура­нос, і обличчя йому пересмикнулося. — Модель Галакти­ки, прилади космічної навігації, різноманітні обсервато­рії. Це — головна зала, очевидно, пульт керування…

Він швидко попрямував до геометричної мозаїки, на яку Ник спершу не звернув особливої уваги. Тепер почав придивлятися: невже це не просто витвір мистецтва? Тут же всі кольори спектра… Що означають оті пунк­тирні криві? Може, це своєрідне письмо?..

Уранос пильно оглянув панель, нахилився, наче при­нюхуючись. О, дістав з кишені чорного циліндрика і на­ставив на мозаїку. Він так себе поводив, наче тут більше нікого не було. Який самовпевнений суб’єкт!.

— Навіщо те? — Никифор кивнув на циліндрик.

— Телефото, — не обертаючись, сказав Уранос. “Ну, фото так фото… — подумав Ярковий. — Ах, теле­фото? Куди ж це він передає?”

— Чого так поспішати? Ось піднімемося в інститут, сповістимо…

Уранос, поглянувши на свою платівку, щось торкнув на панелі, і враз мозаїка засвітилася тихим світлом. Спа­лахнула зірка і в “Галактиці”. Никифор помітив освітле­ну нею темну кульку (може, то Сонце і Земля), якусь мить зачудовано дивився на тремтливе сяйво, а тоді враз стрепенувся, наче прокинувся зі сну:

— А навіщо вмикати?! — Одним стрибком опинився між панеллю і Ураносом, відтиснув його грудьми. — Не смій доторкатись! Не можна ж так легковажити… — уже примирливим тоном додав Никифор. — Невже не розу­мієш?

— Я все добре розумію, — стримано відказав позеле­нілий Уранос. — Я тільки хотів перевірити живлення.

— А я вважаю: ніякого втручання, — сказав Никифор якомога твердіше. — Сповістимо Інтернаціональну Раду, прибудуть учені, експерти…

— Невже тобі не кортить самому стати біля пульта планети?

— Ні, не кортить.

— Ти ж Никифор Ярковий!

— Ну то й що?

— Де ж твій нестримний порив? Невситима жадоба відкриттів? Ти ж зовсім не такий, як ті сірі мільярди суб’­єктів, що населяють Землю. Тебе зганьбили, викинули за борт, а ти… не хочеш одним порухом пальця покінчити з усіма земними проблемами!

— Навіщо ця демагогія?

— Ми вважали тебе цікавим об’єктом…

— Хто це “ми”^?

— Тепер можу сказати. Ми — інопланетники.

— Що ти верзеш?

— Тобі пощастило, Никифоре, ти скоро побачиш справді досконалу цивілізацію.

— Недотепні жарти! Годі, ходімо звідси!

“Невже це може бути? — билася думка. — Звідки ж вони, ці інопланетники? Та ні, мабуть, це якийсь шизик. Побачив все це, от і замакітрилось…” Никифор відчував, як у скронях шугає кров, як несамовито бухає серце.

— За нами мільйони парсеків, роки невтомного полю­вання на Землю, — продовжував Уранос, — і тепер, маючи під рукою потужний магнітний генератор, я б прогавив момент. Це ти жартуєш чи, як у вас кажуть, клеїш дур­ня. А я вже одержав точні вказівки з орбіти.

Ярковий побачив по жовтавих його очах — правда! На Землю пробрався страшний, смертельно небезпеч­ний ворог.

— Послухай, Ярковий, давай порозуміємося. Ми давно стежили за тобою. Правда, я сподівався, що ти добиватимешся тієї ляльки — Клари… Ах, яка нудота земне кохання! Який примітив — подвійність людських істот: чоловіче, жіноче! Я змушений був грати роль од­ного з вас… Але тепер крапка! Не наближайся! Будеш лояльним — залишимо тобі життя, тобі й твоїй Вірі. І не тому, що ми… як це?.. ага, сентиментальні, а тому, що ти допоміг нам виконати велику місію. І для зоологічного музею…

— Будь ти проклятий зі своєю місією! — крикнув Никифор і зненацька бухнув його кулаком у живіт.

Уранос зігнувся, хлипнув і впав обличчям на підло­гу. Никифор навалився на нього, міг задушити, як хро­бака, але стримався. Досить, що знешкодив. Тепер треба відпровадити до Інтернаціональної Ради. Над людьми ж нависла небезпека…

Уранос перестав силкуватися, лежав пластом і не во­рушився. “Ще дуба вріже, — подумав Никифор і підвівся, став на рівні ноги. — А кров у нього… невже зелена?” Той, зітхаючи, певне, від болю, перевернувся на спину. Тепер сумніву не було — кров у нього зелена. І облич­чя йому позеленіло, стало, як машкара.

— Ну, то що: будеш погрожувати? — все ще важко дихаючи, гукнув Ник. — Вставай, підемо.

Подав йому руку, допоміг підвестися. Лише зараз по­мітив: рука в Ураноса чотирипала, пальці нервово сми­кались. Ішли до пролому, Уранос ледве ноги тягнув.

— Скажи, чому ж ви, інопланетники, отак агресивно настроєні проти нас? — запитав Никифор. — Чому не з’явилися чесно, відкрито, як дорогі гості? Хіба ми не брати по космосу? Ну, чого ж мовчиш? Нема чого ска­зати?

— Все одно не зрозумієш. “Чесність”, “братство” — примітивні поняття, вироблені земною етикою. Бороть­ба, безперервна, нещадна боротьба — ось Закон Космо­су. Це необхідність і потреба!

— Які ж ви моральні пігмеї… — похитав головою Ни­кифор. — Безсердечні, зовсім безсердечні істоти.

— Так, ми безсердечні. Функцію біологічного, до то­го ж недосконалого смока, який ви називаєте серцем, у нас виконують стінки судин. Ритмічно коливаючись, вони забезпечують циркуляцію крові. Це досконаліше.

— Невже справді немає серця? — здивувався Никифор.

— Тобі навіть уявити важко, — скривився інопланетник. — Можеш перевірити. Послухай. — Никифор, нахи­лившись, притулився вухом до його вузеньких грудей. Затамував дихання, прислухався… і нічого не почув. Слух не вловлював такого звичного, такого знайомого тукоту!

— Переконався? — наче з якоюсь зловтіхою спитав зеленяк.

— Не чути… — відповів Никифор, не відхиляючи го­лови від його грудей. — Дивина…

— Ми безсердечні! — з притиском сказав Уранос, підвів над юнаком руку і чимось кольнув йому в ло­патку.

Никифора наче пронизало електричним струмом, він одразу скорчився, ноги самі собою підкосилися. Біль швидко стих, але юнак з жахом відчув, що не може во­рухнути ні рукою, ні ногою. В безсилій люті скреготав зубами, намагався хоч перевернутися на живіт, але мар­но. Його кат стояв поруч, і його очі палали зеленкува­тим переможним вогнем.

— Ми вважали: ти служитимеш нам… Та нічого, ти свою функцію вже виконав. Тепер ніщо не перешкодить нам вивести Землю на іншу орбіту. Ближче до нашого Урана.

Цієї миті Никифор помітив якусь постать, що види­ралася в пролом. Невже Віра? Вона! Який жах!

— Якщо ти попросиш у нашого Навігатора…

— Убивця! Падлюка! — якомога дужче закричав Ни­кифор. — Слизняк! Усі ви інопланетники — слизняки, і твій Навігатор також!

А вона йде. Невже не второпала? О людська довір­ливість! Верталася б швидше назад, сповістила б…

— Сильні емоційні імпульси свідчать про близькість до тваринного світу, — сказав Уранос. — Та вже настав час кінчати експеримент.

У цю мить Никифор помітив у Віриній руці білий гострий уламок каменя і закричав ще дужче.

— Кара впаде на твою голову! Справедлива кара! Віра вже близько, хоча б він не оглянувся…

— …Земля відплатить! По голові, по голові!

Це була і команда, і просьба, і жагуче бажання по­мсти. Ну, не схиб же, Віро!

Певне, почувши Вірине дихання, Уранос обернувся, але не встиг піднести руки, як камінь майнув угорі: Віра з усієї сили вдарила по ненависному зеленкуватому че­репу. Уранос навіть не кавкнув, впавши до її ніг. Віра ступнула до Ника. Стала на коліна, обхопила його го­лову, припала до грудей.

— Любий мій… Що ж він тобі заподіяв? Ти поране­ний?

На очах у юнака виступили сльози. Як не намагався їх стримувати, а вони текли, котилися по щоках. Віра витирала їх ніжними доторками пальців.

— Що між вами сталося? — допитувалась дівчина.

— Це справді уранос… ну, інопланетник. Паралізував, падлюка… Хотів заволодіти пультом… змінити орбі­ту Землі…

— Заспокойся, заспокойся, Ник. Зараз я покличу на допомогу.

— Організуй оборону… Вони можуть напасти… “Марить, він марить, — злякано подумала Віра. — Не­гайно бігти, але як же його тут залишати?”

Швидко намочила у воді хустину, витерла йому смагу на губах.

— Ти хороша, Віро, — шепотів Ник. — Ти незвичайна дівчина… Я люблю тебе, давно полюбив…

Віра прихилилась до нього, ледь чутним доторком по­цілувала в губи.

— Заспокойся, любий. Я миттю… Ми тебе перене­семо…

Губи йому зворухнулися і, вже слабіючи, Ник про­шепотів:

— Побачу жито… жито… жити…

Зітхнув і замовк. Віра з жахом помітила, як в його очах одразу потьмяніло, вони втратили живий блиск, а на обличчі проступила смертельна блідість. Віра скрик­нула, плечі їй пересмикнулися, і тіло забилося в риданні.

Київ — Гагра

1969 р.