Василь Бережний

Лабіринт

ОПОВІДАННЯ

Естафета Життя

I.

У присмерку великої зали овальний екран прогностич­ної машини здавався ілюмінатором, крізь який ці двоє спостерігали зоряний світ. Вони сиділи у зручних кріс­лах, ніби в космічному кораблі, неквапливо розмовляючи, як воно годиться батькові з дочкою.

— Я вже тобі розповідав, а зараз ти сама все ба­чиш. — Сивоусий батько кивнув у бік овалу, повного зі­рок.

— Те кулясте скупчення, тату, в мене в голові чи не з дня мого народження. Насувається і насувається… Всі вже давно до цього звикли.

— Ситуація змінилась, люба Соул. Скупчення, мо­же б, і пройшло крізь нашу Зоряну систему, не порушив­ши її динамічної рівноваги, але… з’явився новий грізний фактор. Зверни увагу на отой блідий туманець з лівого боку.

— Так, бачу.

— Зараз машина покаже, що буде через століття.

У батьковому голосі почулися сумовиті нотки. Соул пильніше глянула на його стомлене обличчя. Враз щем­ливе відчуття ворухнулось у серці: старість, підступає старість… Може, тому він і проймається смутком?

— Астрономія вас, мікробіологів, не цікавить, — про­довжував батько, — отож дещо поясню. Тут задача трьох тіл. їхня конфігурація змінюється під впливом гравіта­ції. Ота воднева хмара неухильно рухається в напрямку до нашої Зоряної системи. Кулясте скупчення відіграє роль прискорювача. Ймовірність виживання нашої пла­нети в цих умовах дорівнює нулю.

“Ось що його пригнічує, — подумала Соул. — Але ж ми й так приречені на смерть самим життям…”

— А може, все-таки… є шанс?

— Поглянь, як та хмара поглинає зірки і планети… Це хижий левіафан, який не знає жалю. А якщо вислов­люватися науково, то це трете тіло захоплене двома ін­шими, які зближуються. Дія закону всесвітнього онов­лення.

— Що ж, виходить, секта Чорної Троянди має рацію? Наближається кінець світу?

Батько тяжко зітхнув і деякий час мовчав, не відри­ваючи погляду від освітленого овалу. Внизу на екрані миготіли цифри — десятиліття близького майбутнього. Воднева хмара мчить із субсвітловою швидкістю. Ось через дев’яносто років крилом черкає їхню галактику… Сто сімдесят один рік — і рідна планета тоне в білому тумані… Температура катастрофічно падає, атмосфера зникає, замість неї водень, водень…

Нарешті обізвався:

— Сама ж бачиш — катастрофа невідворотна, і ста­неться вона через сто сімдесят один рік — прогноз точ­ний, я вже перевіряв.

Голос його звучав рівно, монотонно, навіть байдуже. Соул аж здригнулася. Що це з ним сталося? Чи піддав­ся апатії?

— А переселення… Невже немає ніяких проектів?

— Бачиш, дівчинко, хоч ми й вийшли в космос, але…— Він знову зітхнув.— До найближчого зоряного острова щонайменше сто світлових років. Світлових, розумієш? Якби кораблі помчали із швидкістю світла, тоді частина мислячих, можливо, врятувалася б. Та це нездійсненне.

— Отже, Чорна Троянда…

— І не думай, доню, про тих… панікерів, страхопо­лохів. “Кінець світу! Розтринькуй життя! Хай панує смерть!” Гидке блюзнірство…

Батько вимкнув екран, у залі спалахнуло світло. І тепер Соул побачила: на обличчі в нього — ніякі­сінької апатії, очі зблискують енергією, аж сяють.

— Це серйозне випробування для нас. Мусимо знайти вихід із безвиході. Треба врятувати Життя! Зрозумій: це — наш обов’язок, наша місія…

Пружно підвівся з крісла, заходив по голубому ки­лиму.

— Але ж ви кажете — альтернативи нема, то як же…

— Ні, я такого не казав, — махнув рукою батько. — Хоча ми, ну, твоє покоління, — останні на цій планеті, проте надія на збереження Життя є. Воно мусить відро­дитися в іншому місці, хоча й через мільйони років…

— Останні… — повторила Соул, аж тепер усвідомлю­ючи увесь трагізм становища. Провела рукою по чолу, ніби знімаючи павутину.— Не віриться. Невже так і бу­де? А я ж мріяла про сім’ю…

— Наш електронний мозок ще не підводив. Прогноз безпомильний… Хоч для нас і жахливий. Тут нічого не вдієш, це треба сприймати як належне і… братись за ро­боту.

— За яку роботу?! — скинулися в неї брови, а поди­ву в очах було стільки, що батько посміхнувся.

— Завдання… ну, як тобі сказати… — Він знову сів у крісло, повернувся до неї лицем. — За шкалою Часу ви­ходить, що життя у пій Галактиці найперше з’явилось саме на нашій планеті. Тут найраніше створилось те сприятливе середовище, в якому спонтанно виникли жи­ві клітини. Ніякої однієї праклітини не було, в бурхли­вому процесі Життя вони конденсувались мільярдами і — одночасно… Втім, цю теорію ти знаєш. Я хочу звер­нути твою увагу ще на один аспект.. Різноманіття жи­вих форм. Життєва енергія так і бурунить, втілюється то в рослину, то в тварину, комаху, птаха, то в мислячу істоту. Але подумай: якби цей процес був стихійним, то число живих форм було б нескінченне, і Природа явля­ла б собою конгломерат випадковостей. Форми живих тіл ніколи б не повторювались, а, розпадаючись, дава­ли б усе інакші й інакші конфігурації. Не було б видів. Насправді ж різноманіття живого кінечне, і розвивається воно згідно Закону Інформації, тобто — спадковості. — Він передихнув, облизав пошерхлі губи. — У мене таке враження, що хтось засіяв нашу планету, може, ті, що завершили свій життєвий цикл, — мислячі з іншої зоряної спіралі. Я над цим довго міркував… Засіяли… Передали нам естафету Життя…

Таким натхненним Соул його ще не бачила.

Говорив жестикулюючи, піднесено, швидко, ледве всти­гаючи за плином думок; наукові гіпотези розцвічував художніми образами, вдавався до метафор. В її уяві по­ставали картини інших просторів, інших часів… Ті мис­лячі не підкорилися обставинам, перекинули міст через океани років і… відродилися для нового життя!

— То, може, ми… і є вони? — прошепотіла Соул, вра­жена здогадом. — Інколи мені здається, тату, що я вже була…

— Я теж фіксував це відчуття. І не один раз. Може, це залишкова пам’ять? Як би там не було, але я пере­конаний, що існує всезагальна єдність Життя. У масш­табах Всесвіту. Виноградна лоза оповиває Галактики…

Болісна гримаса з’явилась на обличчі дівчини, але тут же й зникла.

— Яка ж… конкретна програма?

— Оце діло. Я так і сподівався, молодчина. — В його очах з’явився теплий усміх, а в словах забриніла ніж­ність.— Коротко щодо програми. Ви у своєму науковому осередку методами генної інженерії створюєте таку структуру генетичного коду, яку можна буде вкоренити в анаеробні[1] бактерії. В тому коді мусите зашифрувати все живе… А я тим часом через Головне Наукове Това­риство добиватимусь створення апаратів для доставки тих організмів у Далекий Космос… Сама розумієш, це не прості контейнери.

— Та інженери справляться… А от універсальний код…

— Стривай. Теоретично такий генетичний код мож­ливий?

Повагавшись, Соул ствердно хитнула головою:

— Теоретично — так.

— Ну от і працюйте. Колектив у вас великий, друж­ний, завзятих дослідників та експериментаторів не бра­кує, то чого ж… Потрібні будуть додаткові кошти — звер­тайтеся, асигнуємо. Я тільки хотів би, щоб наслідки до­сліджень зосереджувались у твоїх руках. І ніяких роз­голошень, оскільки не виключена можливість ексцесів…

— Маєте на увазі Чорну Троянду?

— Авжеж.

Соул тяжко зітхнула, нервово закрила очі долонями і, не стримавшись, заплакала. Щемкий жаль до себе рап­том переповнив їй серце. Усе ж пропало, полетіло шке­реберть: її мрія про сім’ю, звичайні життєві радощі… Все, все розвіялось, як міраж…

— Що з тобою? — Батько прихилився до неї, обняв за плечі. — Ти нічого не втратила — чого ж так побивати­ся? Навпаки, твоє життя набуває он якого сенсу! Мислячі не зникнуть, чуєш? Ми відродимося під іншим Сонцем…

Знову й знову батько розповідав їй про перспективу, про Всесвіт як безконечну інформаційну систему, ще і ще раз науково обґрунтовував свою ідею естафети Життя.

— Все це — красиві слова… — схлипуючи проказала Соул. — А насправді — що ми можемо? Комахи… Ми — слабосилі комахи…

— Отакої! — почав сердитись батько. — Життя — це бо­ротьба. І затям: нема в природі більшої сили, ніж мис­лячі!

— Абстракції, ілюзії.

Старий спохмурнів, аж вуса йому відстовбурчились. Ні­якої логіки в доччиному мисленні! Щойно їй ніби все було ясно — і на тобі, майже істеричний протест…

— Послухай, доню, ти молода, сповнена сил, а що ж я повинен казати па схилі своїх літ? Уже давно мені пе­ревалило за сто. Я охоче лягаю і з великим трудом устаю з ліжка… Скажеш, я своє вже прожив. Нехай і прожив. То навіщо ж мені впрягатись у тяжку роботу? Навіщо мені це напруження? Гадаєш, я не хочу спочинку?

Соул витерла хусточкою очі, тихо сказала:

— Пробачте, тату… Для мене це як грім з ясного неба.

— Заспокойся, не треба так розчулюватись. Учися ке­рувати погодою своєї душі. Тут, певне, нам допоможе філософський підхід. Зневіра, песимізм — надто ядучий дим. Розжени його, і ти відчуєш насолоду весен і літ, осенів і зим свого життя. Нерозумно протиставляти себе Природі, важливо усвідомити: ми — учасники великого процесу Буття. Учасники — розумієш?

— Це я розумію…— Соул зітхнула.— Тільки от сам процес уривається…

— Треба мислити, дочко, ширшими масштабами. У Всесвіті процес розвитку живого ніколи не згасне. Ти скажеш: а звідки ви знаєте? Я відповім — інтуїція. Поки що інтуїція. А звідси й переконання: якщо ми по­шлемо у час і простір інформацію про себе і всі живі форми нашої біосфери,— вона передасть естафету Життя. Код! Звістку в Майбуття можна послати лише в зашиф­рованому вигляді, не інакше. Ось наша альтернатива, наша трепетна надія.

— Отже універсальний код? — підвела голову Соул. — І за допомогою бактерій?

— Саме так.

— Мільйони комбінацій… Тату, я не знаю, чи під си­лу впоратись з таким завданням нашому колективу до­слідників.

— Треба, — твердо сказав старий. — Йдеться ж про існування самого Життя! Звичайно, я, керівник Голов­ного Наукового Товариства, міг би просто зобов’язати вас включити цю тему до поточного плану… Але тут потрі­бен ентузіазм, пошук.

— Ну що ж, — підвелася Соул. — Тяжкий шлях, та… — І не доказала: до горла знову підкотився клубок.

— Я знаю, ти зараз подумала про особисте щастя. — Батько поклав руки їй на плечі. — Але велика мета — хіба це не саме щастя?

— Так, тату… — Вона прихилилась до його широких грудей.

— Ну то йди, і відразу беріться за роботу.

Поцілував у чоло і легенько підштовхнув до виходу.

II.

Сірий, похмурий ранок. Німа, гнітюча тиша. Ще лежачи в постелі, Соул відчула: щось у світі сталося. Настороже­на, але якась байдужа, неквапливо підвелася з ліжка. У спальні холодно. Притримуючи сорочку на грудях, піді­йшла до вікна, розсунула штори і з подивом побачила… кригу. Так, на рівні третього поверху, сягаючи середини вікон стояла суцільна крига. Важенна, сизувата, без по­лиску, вона заповнила весь простір поміж будинками. Певно, вночі залило, потім замерзло. Якщо посуне — зріже будинок, знесе геть.

Дивно, як же це трапилося, що вона нічого не почула? Справжній потоп! Невже так тихо, безшумно прибула во­да? І ніде нікого. Тиша, глуха тиша. Щось у ній при­чаїлось, якась невиразна тривога, Соул не дослухається до того, її ще хилить на сон. Позіхнула, зашторюючи вікно, та й почалапкала до ліжка. Ах, як приємно забра­тися під ковдру!

Прокинувшись, дівчина виглянула у вікно — ніякої криги не було, на подвір’ї гасали діти, вулиця повнилася рухом. Ну, звичайно, наснилось чи привиділось… Мабуть, таки перевтомилася. Ну, що ж, сама винна: і колеги, і навіть батько радять хоч вихідні викроювати, а вона так заповзялась, що й вечорами працює. Вже третій рік не має спочинку. Та от і сьогодні: і науковці, і техперсо­нал — усі відпочивають, тільки не вона. Бач, її тримає ро­бота… Чи, може, марнославство, підсвідоме бажання за­лишити слід в Історії, яка сама зникне без сліду? Невже без сліду?

Раніше Соул над цим не замислювалась, працювала — і все. А зараз… Чи займалась своїм туалетом, чи готувала сніданок,— внутрішня дискусія не припинялась. Запи­тання — дошкульні, нещадні — виникали спонтанно, ви­магали відповіді. Якщо планета і все живе на ній при­речене, доскіпувалась логіка, то навіщо ти з таким за­взяттям убиваєш час, який тобі лишився? Який у цьому сенс? “Навіщо та навіщо”, — сердилась дівчина, губи їй сіпались, брови насуплювались, а мозок гарячково шукав пояснення, думки шугали, як птахи в небі: у світі с ви­ща логіка, інші інтереси… Мабуть, її любий вольовий татусь має рацію: виноград Життя проростає крізь Га­лактики, це неспинний процес…

Раптом прозвучав сигнал. Хто міг навідатися без попередження?

Соул, торкаючи долонями зачіску, пішла в хол, але на дверному екрані не побачила навіть тіні. Розсунула две­рі — теж нікого. Може, сигнал їй причувся? Хотіла вже ступнути на контакт, прикритий килимком, коли в око впав якийсь темний клубок. На мить отерпла: чорні троянди! їй принесли чорні троянди! Ось воно що…

Машинально взяла пластикову вазу з тими похмурими квітами і сама не своя вернулася до вітальні. Двері зачинилися за нею так, наче ляснув постріл. Чорні троянди — вирок чи попередження?

Дивилася на пухнасті, чорного оксамиту пелюстки — вони притягували, гіпнотизували. Дівчині здавалось, що разом із густим ароматом вона вдихає жорстку радіацію небезпеки, невідворотної біди. Сказати батькові? А чим він зарадить? Тільки рознервується…

Обізвався відеотелефон — аж кинулась з несподіванки. Страх? Уже обступає страх? Полегшено відітхнула, по­бачивши на екранчику обличчя подруги. До апарата піді­йшла так, щоб затулити вазу — навіщо їй бачити ті кві­ти? Хоча… Ні, вона розповість їй при зустрічі.

Фанні запрошувала трохи розважитись у парку, все-таки сьогодні день відпочинку, а в неї он такий стомле­ний вигляд, темпі кола під очима, не можна ж так нехту­вати здоров’ям. Там буде цікава компанія, .один гарний хлопець давно вже хоче з нею познайомитись. О, це справжній красень, інтелектуал, якщо й цього разу вона відмовиться, то всіх образить смертельно, а та злощасна лабораторія один день перечекає, нічого з нею не стане­ться, штами не пропадуть, адже є спостережники…

“А чому б і справді не зробити паузу? — подумала Соул. — Може, й напруження спаде, позитивні емоції, змі­на вражень заглушать тривогу”.

Прогулянка серед натовпу дерев і кущів була напро­чуд цікава й весела.

— Ти мабуть, забула, яке й небо над нами! — сміяла­ся Фанні. — Все нидієш у своїй лабораторії.

— Е, ні, — заступився за Соул красень, з яким її оце познайомили, — нидіти, бачу, не в її натурі, правда ж? — і поглянув у вічі проникливим поглядом. Не ждучи, що вона скаже, провадив далі: — Генна інженерія — це ж творчість, та ще й яка! Генетики перебирають на себе прерогативу самого господа-бога.

Соул приємно було слухати юнака, їй імпонувала його легка іронія, несподівані повороти думки.

— От ми, художники, теж творимо. На площині зобра­жуємо тримірність, глибину, викликаємо у глядача вра­ження об’ємності. Але це ж ілюзії! А генетики доповню­ють природу новими, цілком реальними витворами.

Соул, м’яко усміхаючись, заперечила:

— Е, не кажіть. Створити ілюзію — хіба не чаклун­ство? Мені, скажімо, Легше вмонтувати ген у спіральку, аніж намалювати пейзаж. З цієї причини я витратила багато зусиль, щоб перебороти комплекс неповноцін­ності.

— Але ж ви себе знайшли? — спитав художник.

— Генетика мене знайшла, — усміхнулась Соул.

Їй було весело, голосно сміялась, та коли в уяві раз по раз висвітлювався букет чорних квітів,— хмурніла, блиск очей пригасав.

— Ви чимось стривожені, Соул? — спитав художник, заглядаючи їй в обличчя. І дівчині сяйнуло: знає!..

— Та я… просто відвикла гайнувати час.

— Невідомо, скільки нам відведено часу, — зітхнув красень. — І чи можна його продовжити…

— Можна, можна! Природа компенсує нам витраче­ний на розваги день! — защебетала Фанні. — Згідно із всезагальним законом компенсації, винайденим особис­то мною!

— Жарти жартами, а взагалі… — обізвався небалаку­чий подружчин супутник, якого Соул про себе назвала Мовчуном,— відпочивати вміють не всі.

— Тобто? — спохопилась Фанні.

— Ти от вважаєш, що Соул відпочиває…

— А хіба ні?

— Авжеж, ні, — силувано посміхнувся Мовчун. — В її мозку весь час прокручується якась проблема, чи не так, Соул?

“О боже, невже телепат? — Дівчина кинула на нього насторожений погляд. — Тому ж він і мовчав, зосереджу­вався”.

— Ви маєте рацію, — відповіла. — Повністю відключи­тись важко, інерція мислення… знаєте… її не так просто зупинити.

Мовчун щось хмикнув, а Соул, підтримуючи розмову з художником, думала про “інерцію мислення”. Треба на­вчитися переводити її у підсвідомість — там уже ніхто не намацає… Безсмертя — ось над чим вона ламає голову останнім часом. Це — проблема з проблем… Чому люди­на смертна? Все залежить від одного, лише від одного запису в спадковому коді. До чого, власне, все зводить­ся? На фермент, який відповідає тільки за поділ стате­вих клітин, покласти відповідальність і за соматичні клі­тини. Перемістити; вмонтувати. От і все. Ніякого старін­ня, а отже, й смерті людина не знала б… І дарма, що пла­нета приречена! Адже виноградник Життя зазеленіє на іншому ареалі… в майбутньому…

Їй аж дух перехоплювало, коли уявляла: крізь холод­ний безконечний простір, наповнений усілякими силови­ми полями, пройнятий видимим і невидимим промінням, мчать грудочки Життя, запаковані в надійні контейнери. І якщо їй пощастить… Люди майбутнього будуть без­смертні!

— Ви знову за своє. — Мовчун поглянув на Соул ко­лючим поглядом. — Подумки докінчуєте свою роботу?

— Подумки? — Соул усміхнулася, хоч її обсипало хо­лодом. — Там потрібно маніпулювати із живим мате­ріалом.

— Перестань доскіпуватись, — Фанні взяла свого ка­валера за руку, і вони подалися в глиб алеї.

Несподівано виринув здогад: Фанні зв’язана з Чорною Трояндою. Фанні, найближча подруга… Чи, може, цей художник? Чи Мовчун? А може, вони всі змовилися про­ти неї?

Озирнулася навколо — дерева стоять похмурі, кущі збирають темінь, і ніде не видно й душі — справжнісінь­ка пастка. Фанні зі своїм другом попереду, художник тро­хи відстає… Тікати?

Ноги їй враз обм’якли, і Соул, щоб не впасти, сіла на траву.

— Сидіть, не ворушіться!

Художник вихопив із широкої кишені піджака блок­нот, з другої — пачку кольорових олівців і, стоячи, по­чав малювати.

— Якби ви знали… в цій позі… Наче біла квітка на зеленому!

— Слава богу, хоч не чорна… — знічено посміхну­лась Соул.

Нервове напруження почало спадати, дівчина вже подумки дорікала собі: це ж фобії, безтілесні примари стра­ху обступили її душу, а вона піддалася… Мабуть-таки, нервове виснаження дійшло критичної межі. А Фанні молодчина… Свіже повітря, нові враження… Художник справді цікавий… Невже я йому подобаюсь? А як же передати майбутнім поколінням хист до малювання? Кожна нормальна людина має художнє чуття…

— Погляньте, Соул. — Художник простягнув їй блок­нот. — Якщо погодитесь позувати… Хотів би написати портрет.

Не підводячись, дівчина розглядала ескіз. Лінії дина­мічні, енергійні, отже, та хвилинна слабкість на обличчі не відбилася, і ніякого страху, а то він зафіксував би обов’язково.

— Гарно, але… ідеалізовано.

Художник допоміг їй підвестися, ще кілька хвилин вони вдвох розглядали ескіз.

— Ідеалізація? Ніскілечки! — запально вигукнув ху­дожник. — Я не фальшую, отака ви є: дівчина рідкісної вроди.

Соул, звичайно, заперечувала, і це було щиро: вона се­бе майже не знала, за роботою їй ніколи й угору гляну­ти, не те що в люстро, але від слів художника теплі хви­лі пробігли по тілу. Які приємні дотики його пальців до її руки!

На доріжці знову з’явилася Фанні, але чомусь сама. Розгублений вираз її обличчя одразу ж стривожив Соул. Вона заспішила навстріч подрузі.

— Що сталось?

— Та, власне, нічого особливого… — ніяково посміхну­лась Фанні. — Він ненадовго… у справах…

— Ти щось недоговорюєш. У яких справах? Може, по­сварились?

— Та ні, справді він подався… Щось термінове… — вже лагідніше промовила Фанні і додала, дивлячись на художника: — Побіля Ажурового мосту.

Соул пополотніла: там, одразу за Ажуровим мостом, їхня лабораторія!

Безпорадно і водночас благально поглянула на подру­гу і на художника:

— Я мушу теж відлучитися!

Оце “відлучитися” пролунало чи не на весь парк.

— Що з вами? — Художник вхопив її за обидві ру­ки. — Заспокойтеся.

“Значить, так і є, — майнула в неї думка. — Змова, Чор­на Троянда… Яка ницість!”

Відчайдушно рвонулася в бік магістралі. Була така обурена, що ніякого страху вже не відчувала. Одна думка палила їй мозок: лабораторія в небезпеці! Той понурий тип уже, певно, там…

— Зажди, Соул! — гукала Фанні. — Ми з тобою!

Соул побігла ще прудкіше.

— Що за паніка? — обурювався художник.

А Соул — поза кущами, поміж деревами — птахою ле­тіла до рятівної магістралі. Ось уже вилискують рухомі стрічки, ще зусилля — дівчина скочила на крайню. Помітивши, що загубила один черевик, скинула й другий. Було ніяково босій, та вона не зважала: в голові боля­че дзенькали дзвони тривоги: лабораторія! Лабораторія! Невже вся їхня праця пішла прахом?! Прокляті де­біли…

Перебігла на найшвидшу стрічку, але не вхопилась за поручень, не стояла, як інші, а пробиралась поміж людь­ми все вперед і вперед. Ех, чи встигне?.. Огидний Мов­чун… От би застукати!

А що вона може вдіяти — про це й гадки не мала.

Рухома траса скінчилася. Вже тьмяно поблискують ви­сокі вікна лабораторії. Наче ніякого руху.

Серце мало не вискочило з грудей, коли тихо ступила до входу. “Двері прочинені, зумів-таки відімкнути. Ну, та сейфів не відчинить!..”

З порога Головного Залу одразу побачила двох: Мов­чун лежав ліворуч під стіною, стискаючи в зігнутій руці тонку цівку зброї, а незнайомий сидів біля сейфів, три­маючи на колінах чорну скриньку. Один з одного не зво­дили очей.

— Обережно, Соул! — гукнув Мовчун. — У нього ва­куумна бомба! Та він у мене на прицілі.

Соул стрепенулась, простягла руки вперед — білі паль­ці ворушилися від нервової напруги — і рушила до того, що з бомбою… Певне, була в її очах якась демонічна си­ла, бо, глянувши на неї, терорист мовби закляк. Пошеп­ки вимовляла давно забуті формули, яких навчив її, ще студентку, Великий Психолог.

Вражений Мовчун побачив, як патлата голова теро­риста почала хилитися на груди; руки, що лежали на чор­ній скриньці, в’яло зсунулися, ще хвилина — тіло дивер­санта зовсім обм’якло і впало на підлогу. Мовчун одра­зу скочив на рівні ноги і кинувся до скриньки. Обережно відніс її вбік, прислухався, чи не цокає годинник, полег­шено зітхнув:

— Не встиг, мерзотник. Якби ми запізнилися на кіль­ка хвилин, від лабораторії нічого б не лишилося. А ви паралізували його на смерть?

— Та ні, за годину–дві прочумається.

Обличчя в неї побіліло, а попід очима проступили синці.

— Вам треба відпочити, Соул. Де тут у вас відео?

Соул здивувалась, побачивши на екрані… батька.

Мовчун сказав щось про “небезпечну ескалацію”, чер­гову невдачу Чорної Троянди, а наприкінці підкреслив “просто-таки відчайдушне втручання Соул”.

— Підійди ближче, Соул, — обізвався з екрана бать­ко. — Хвалю, не розгубилася. О, та на тобі лиця нема!

— Багато втратила праенергії…

— Не падай духом, закінчите програму — відпочинеш. І не треба на цьому зосереджуватись, зрозуміла? Робо­та — найкраще джерело енергії. — Старий спробував усміхнутись.

Соул відчула за собою чиєсь дихання, краєчком ока по­бачила художника і Фавні. На мить їй стало ніяково.

— Ми пройшли більше, аніж лишилось… От якби ще обіцяний мікроскоп…

У вухах Соул зненацька зашуміло, перед очима засірі­ла мла, і навіть власний голос звучав глухо, як за стіною. Хотіла ступнути до крісла, та забракло сили. Відчула міцні руки художника, що не дали їй впасти. Передихнула і аж тоді докінчила:

— Мені здається… якщо там… колись… з’являться хо­роші люди… то ми попрацювали не марно.

Батько щось відповів, щось запитував у Фанні, давав інструкції молодим людям, — Соул не дослухалась, її огорнула дрімота, дівчині приємно було відчувати тепло чоловічих рук, думки плутались: гени… фермент… без­смертя…

Так і заснула.

III.

Озеро було напрочуд спокійне — жодної хвильки! — і Соул, що сиділа на носі човна обличчям до всіх, здава­лося, ніби вони пливуть у небі. Он далеко внизу біліє хмарина. З кожним порухом весел вона гойдається, от-от хлюпне через борт.

Соул тішиться, як дівчинка. Ця біла хмарка, що на­гадує далеку галактику, і золотий від осіннього сонця ліс на тому березі, такі любі обличчя друзів, — усе ба­дьорить, улагіднюе душу. От тільки вимушена бездіяль­ність… “Новий мікроскоп буде готовий не раніше, як че­рез півроку, — сказав батько, — а тобі треба зміцніти…” Він, звичайно, має рацію, сутичка з диверсантом таки відбилась на нервовій системі, але ж і байдики бити…

— Соул знову думає про генетичні коди, — обізвався Мовчун.

Художник, налягаючи на весла, запитливо поглянув на неї.

— Коли впораємось з програмою, тоді… — Хотіла ска­зати щось веселе, але не вийшло, голос, несподівано для неї, пролунав кволо й сумно; всі знітилися.

— Ну… а багато ще лишилося? — спитала Фанні з корми. І додала, ніяково усміхнувшись: — Якщо це не таємниця.

— Які від вас таємниці? — знизала плечима Соул. — Програма, власне, завершена. Ми хотіли тільки внести ще деякі корективи до формули “Людина і біосфера”. — Соул махнула рукою. — Все оце природне середовище за­шифроване і відновиться… у сприятливих умовах.

— Як це може статися? — скинув бровами художник.

— Наші космічні кораблі, наповнені таким делікатним вантажем, шукатимуть планету з відповідними парамет­рами, вони так запрограмовані.

— А може трапитися… така планета? — з острахом до­кинула Фанні.

— Батько каже: в доступному для спостережень Все­світі ймовірно є три мільйони планет, подібних до нашої…

— Якби ж то! — вигукнула Фаяні.

— І що далі? — не перестаючи працювати веслами, спитав художник. — Припустімо, наші апарати знайшли потрібну планету і засіяли її спорами життя…

— Далі почнеться генезис біосфери — ареалу для мис­лячої людини… Піде процес орозуміння середовища, ви­никне ноосфера… Тобто відбуватиметься інтенсивна взає­модія людини і біосфери. І от хотілося б посилити по­тенціал мислячих. Як тільки сконструюють новий мікро­скоп…

— Що означає “посилити?” — поцікавився Мовчун.

— Продовжити життя людини. — Соул передихнула, глянула на друзів проникливим поглядом. — Продовжи­ти… до безсмертя.

— Ого! — Фанні аж підскочила, і хоч вона була дів­чиною тендітною, човен добряче хитнуло. — Оце так!

Але її захоплення поділяли не всі.

— Ви гадаєте, що їм саме безсмертя не вистачатиме для повного щастя? — Художник поклав довгі весла, наче птах згорнув крила. — Я читав фантазію про безсмерт­них, їхній долі не позаздриш. Стомилися від плину жит­тя, отупіли, цілковито деградували.

— Правильно, в тій ситуації інакше й не могло бути, — поблажливо посміхнулась Соул. — Адже там ідеться про окремих безсмертних, випадкові мутації. А ми хоче­мо безсмертя не для поодиноких, а для всіх людей, для всієї популяції.

— Та це ж золота мрія! — знову з піднесенням ви­гукнула Фанні.

Мовчун, обіпершись ліктем об коліно, подався вперед і тепер був схожим на коршака.

— Ну, це з якого боку подивитись, — сказав насупив­шись. — Людство, якщо воно десь… засіється, і так буде безсмертне. А процес передачі життя новим поколінням — найефективніший шлях розвитку. Інакше — за­стій, регрес.

— Що ви таке говорите? — невдоволено мовила Фанні. — Ти їх не слухай, Соул. Ба, які мудреці знайшлися. Безсмертя — це ж чудово!

— А ти уяви собі… — Мовчун повернувся обличчям до Фанні, хитрувато посміхнувся. — Уяви, що перед то­бою вічність. Як би ти жила?

— О, — дівчина взялася в боки, — ти б за мною упа­дав сто років, ні, щонайменше — тисячу! Аж доки не за­говорив би про кохання.

Усі засміялися, навіть Соул. У Мовчуна заблищали очі:

— І разом марнували б час. І так в усьому. Куди, мовляв, спішити? Ще встигнемо!

— Якщо серйозно, любі дівчатонька, — знову взявся за весла художник, — безсмертя спричинилося б до застою, і тут немає чого поправляти Природу. От якби додати со­вісті, чесності…

— Так, цих моральних якостей ніколи б не було заба­гато, — зітхнула Соул. — Але генами вони не передаються. Що ж до регресу за умов безсмертя, то я не можу по­годитись з такою категоричністю.. Творча основа людини визначається не лише запасом часу…

— Справедливо, Соул! Не поступайся, ідея твоя пре­красна! — проголошувала Фанні. — Відомо ж бо, що той найрозумніший, хто сам знає, що йому робити.

Дискусія, неначе вир, втягувала усіх до своїх глибин, та Соул більше мовчала, відбуваючись кволою посмішкою, їй просто бракувало сили, навіть ця прогулянка не до­помогла. Аргументи художника і Мовчуна відфутболювала Фанні, аж ніяк не турбуючись про логіку заперечень. “Ні, це ні в тин ні в ворота! — вигукувала вона. — Не треба каламутити воду!”

Молодики тільки розводили руками.

— А що, нічого сказати? — торжествувала Фанні. — Тож схиліть голови і визнайте…

Мовчун милувався своєю галасливою нареченою, пасу­чи очима її вихиляси, і це їй вочевидь подобалося. Худож­ник знову покинув весла і вже заходився малювати, коли почувся шум мотора — до них мчав катер. Олівець за­стиг у руці… Всі повернули голови у той бік, звідки ли­нуло металеве дзижчання. Соул одразу впізнала білокри­лу батькову “Чайку”. Що ж трапилось?

Катер описав дугу і майже впритул наблизився до чов­на, розгойданого хвилею. Соул насторожено поглянула на батька, що стояв на борту, тримаючись за поручні,— на­пружений і тривожний.

— Що сталося? — не витримала Соул. — Від передчуття біди стиснулося серце.

— Є новини.

З катера перекинули дощаний місток, і всі четверо швидко перейшли на борт “Чайки”. Човен було взято на буксир.

— Так от, — почав керівник Головного Наукового То­вариства, коли всі зайшли до каюти і посідали в кріс­лах, — ситуація вимагає негайно здійснити Великий За­пуск. Необхідно вже сьогодні завантажити три наші ра­кети біоматеріалом, щоб вони могли стартувати не пізні­ше, як опівночі…

Соул з подивом дивилася на батька.

— Чого раптом такий поспіх? Адже ви добре знаєте — Програма не завершена. Без мікроскопа ми не змогли перебудувати генний ланцюжок.

— Мікроскоп буде ще не скоро, — зітхнув батько, — а війна…

— Війна?!

— Так, оголошена готовність номер один, війна може вибухнути не сьогодні — завтра, і тоді…

— Яке божевілля! — вигукнула Фанні. — Невже наша цивілізація скінчиться так ганебно?

— З хаосу ми вийшли…

— Безглуздя!

— Ясно, що найпершого удару буде завдано по ракето­дромах, отже, мусимо поспішати. — Батько обвів погля­дом присутніх. — Сподіваюся, ви допоможете?

— Звичайно, — відповіли молодики.

“Війна… Руїни і смерть… Але це ж не стихійне лихо! Мислячі… Усе ж від них залежить, — скрушно подумала Соул. їй хотілося заплакати з розпачу. — Безсмертя… Невже воно не судилось людині?”

— А я ж так мріяла… — сказала з гіркотою.

— Нічого не вдієш, дочко. — У батьковому голосі бри­нів глибокий жаль. — І наші нащадки матимуть своїм привілеєм смерть…

Соул зовсім ослабла, не мала сили й говорити, тільки дивилась на всіх повними смутку очима. Відчувала спус­тошеність і порожнечу. Навіть закохано-тужливий худож­ників погляд не зворушував її душі.

З катера кволу дівчину довелось виносити на руках.

…Її останній подих відлетів, мабуть, одночасно з тими ракетами, що в гуркоті і громі стартували з космодрому в міжзоряний простір, несучи насіння Життя.

Діти одного Сонця

І.

Невеликий електрокар обтічної форми, забравши паса­жирів з космічного корабля “Аеліта”, який щойно повер­нувся з Марса, рушив у напрямку приземкуватого вокза­лу космодрому. Туди ще було далекувато, а вже виднівся гурт зустрічаючих біля входу, здебільшого — жінки з бу­кетами квітів у руках. Чорніли триноги телевізійних ка­мер: повернулась комплексна експедиція, звичайно ж, телеглядачам цікаво.

Костянтин Федорович Новик, посивілий за ці роки чо­ловік, напружував зір, щоб швидше побачити свою Оле­ну, вирізнити з гурту її милу постать. Йому здавалось, що електрокар повзе, як жук, що пішки можна було б дійти набагато швидше і взагалі час ніби загальмувався. На очі йому напливали сльози, в грудях спирало віддих, а думки переганяли одна одну: як то вона — чи здорова? Сам він за п’ять років на Марсі постарів, може, на цілих двадцять. Нелегкий політ, інтенсивна праця на розкоп­ках, та ще й у скафандрах, тяжка хвороба добре-таки пі­дірвали йому здоров’я. Борода побіліла, і товариші про­звали його марсіанським аксакалом, хоч і самі… Правду кажучи, Костянтин Федорович і зараз почувався не дуже, та це він відносив на рахунок земного тяжіння, від якого вони зовсім одвикли. “Мине період адаптації, — бадьорився Костянтин Федорович, — і з марсіан ми знову станемо землянами, землянами з марсіан…”

Він аж кинувся, помітивши, що починає дрімати. Ота­кої! Заснути перед зустріччю! Озирнувся — усі сидять принишклі, зосереджені, тільки “холера ясна”, тобто Ми­кола Рудий, розтягує свої тонкі губи в іронічній посміш­ці. Чи помітив, як він клюнув носом? А Олена, хоч і не займається археологією, буде, певно, здивована… Хоча б уже скоріш…

— Увага! Водій електрокара, поверніться забрати за­лишений на борту пакет.

— Холера ясна! — буркнув Микола Рудий. — Так ми ніколи не доїдемо.

Звичайно ж, усім не терпиться якомога швидше зустрі­тися зі своїми рідними, але тут обставини беруть верх над бажаннями. Костянтин Федорович лише зітхнув, коли при розвороті електрокара будинок вокзалу, а з ним і барвистий гурт зустрічаючих зникли з очей. Нічого страшного: збільшується час на адаптацію…

II.

Олена — ставна молода жінка — сиділа, закинувши ногу на ногу, маленькими ковточками попивала каву, жар­тувала й сміялася, намагаючись приховати душевне су­м’яття. Навіть наспівувала давню пісеньку:

Куди їдеш, куди від’їжджаєш,

Сизокрилий орле?

Вона відмовляла його від експедиції з самого початку, як тільки він похвалився, і тепер, перед самим від’їздом, теж не відступалася:

— Розкопки на Марсі? Безглуздя!

Костянтин поглядав на її примружені очі, пухкі губи, що ніжно торкалися порцелянової чашечки, і думав, як то йому буде тяжко без неї — любого Оленятка. Ще ж немає й року, як вони одружилися. Але про те, щоб відмовитись від марсіанської мандрівки, він, звичайно, і думки не допускав.

— Поясни їй хоч ти, Михайле, — звернувся до свого найближчого друга, запрошеного на прощальну каву. — Може, вона з тобою згодиться.

Михайло — широкоплечий бородатий молодий чоло­вік — поглянув на Олену, осміхнувся, потім, прибравши серйозного вигляду, сказав:

— Якщо відверто, Костю, я теж маю великі сумніви. Сама твоя гіпотеза… надто хистка.

У Новика підскочили брови: досі Михайло не вислов­лювався про його марсіанську гіпотезу, і це сприймалося, як мовчазне схвалення.

— От бачиш, і Михайло! — підхопила Олена. — А ти затявся… Доводь свою правоту на Землі!

— А хіба я не доводив? — заперечив Новик. — Аналіз нових олдовайських[2] знахідок відсунув появу гомо сапієнса ще на мільйон років… Цю загадку можна розгадати лише на Марсі.

— Ну чому, чому саме на Марсі? — Олена із стуком поставила чашечку на блюдце.

— Тому, що в нашій Сонячній системі найраніше скла­лися умови для виникнення життя саме на Марсі, — спо­кійно відповів Новик.

— Але ж там не знайдено навіть мікробів, поверхня цієї планети стерильна, — заперечив Михайло.

— Не забувай, що марсіанська атмосфера мільйони ро­ків зазнавала дисипації[3], і ультрафіолетове випроміню­вання Сонця безперешкодно робило свою справу. Звичай­но, після такої обробки поверхня буде стерильною. А от у надрах, я вважаю, можна знайти останки… гомо сапієнсів.

— Аякже, так вони на тебе і чекають! — перебила Олена.

— Якби всі були такі скептики, як ви з Михайлом, то мене нізащо б не включили до складу експедиції.

Михайло запалив сигарету і, солодко затягуючись, ска­зав:

— Я знаю, дехто в Академії схильний підтримувати теорію про марсіанське походження людства. Але ж ні ти, ні хтось інший не пояснили того факту, що… гм… нащад­кам тих марсіан, які нібито переселились на Землю, дове­лося пройти школу палеоліту, потім міді і бронзи… Чому так сталося?

— Нічого дивного, що в моїй гіпотезі ще є чимало тем­них місць. Було б дивніше, коли б їх не було. І оце теж: чому вони, або їхні нащадки, змушені були починати з нуля? Поки що ми не маємо однозначної відповіді. Мож­ливо, перше покоління прибульців не змогло адаптувати­ся і загинуло, адже параметри Землі — тяжіння, сонячна радіація, атмосфера і гідросфера — істотно відрізняються від марсіанських. Залишилися, скажімо, діти, підлітки, у яких поступово виробилися пристосувальні реакції. Зрештою, не можна виключати і катастрофи. Так що…

— Все одно, білими нитками шито! — кинула знерво­вано Олена. — Де ж їхній космічний флот? Не знайдено ж і уламочка!

— Ти не уявляєш, люба, що таке мільйони років, — лагідно зауважив Новик. — Такий потужний агрегат, як Земля, здатний перемолоти не те що дрібні космічні кораб­лі, а навіть велетенські міста. Для Вавілона, скажімо, ви­стачило якихось дві тисячі років. А мільйон чи п’ять… Якби жителі покинули найбільше місто Землі — Мехіко, воно б зникло без сліду, дарма, що розташоване на висоті понад два кілометри. І потім — деякі сліди все ж таки лишилися…

— Баальбекська веранда? — обізвався Михайло. — В цю схему вона не включається. Це не такий уже стародавній об’єкт і споруджений не з метою космоплавання.

— В кожному разі, ви, — Новик перевів погляд з Оле­ни на Михайла, — мусите визнати: взяти участь у цій екс­педиції — це мій моральний обов’язок.

— Ох, якби я могла, то прихилила б Марс до Землі… — зітхнула Олена. — Ти от говориш про мільйони, а мене страшать кілька років…

— А… не можна було… вам обом? — запитав Михайло.

— Не схотіла. — Новик окинув дружину радісним по­глядом. — А я й не наполягав. Сам розумієш: скарб треба берегти. Гадаю, п’ять років промине — й оком не змигнеш.

— І все-таки, — вів своє Михайло, — я глибоко переко­наний, що колискою людства є Земля і тільки Земля.

— Надворі космічна ера, — заперечив Новик, — а мис­лення у нас… приземлене. Якщо твою формулу розшири­ти, все стане на свої місця: колискою людства є Сонячна система і тільки вона.

— Е, ні, — заперечив Михайло, — я не хочу включати жодної іншої планети. Я — землянин до останньої кліти­ни. Такий феномен Природа створила у мить натхнення… Отак вони сперечались, відшукуючи аргументи з різ­них наук про Землю і Космос, але найшла коса на камінь, кожен обстоював свій погляд. Олена, зрозуміло, тягла руку за Михайла, марно сподіваючись, що чоловік переду­має і відмовиться летіти. Проте Новик був непохитний, вважав цю експедицію головною подією свого життя, гово­рив про “внесок в науку”, моральний обов’язок, поклик долі тощо.

— Ну що ж… — Олена якось безпорадно усміхнулася. Була схожа на маленьку дівчинку, якої цурається бать­ко. — У такому випадку побажаймо успіхів у безнадійній справі нашому впертому “марсіанинові”!

Костянтин Федорович помітив, як затремтіли її губи.

— Дякую, Оленятко! — сказав бадьоро, щоб заспокоїти її й себе. — А якщо будуть якісь труднощі… — Обернувся до Михайла: — Я сподіваюся, ти виручиш, допоможеш?

— Авжеж. — Михайло знітився, він мало знав Олену, а вдома у них був оце вперше. — Не май сумніву…

Коли через кілька днів прощались на космодромі, Но­вик міцно обняв свого друга і ще раз попросив піклува­тися про Олену. А вона стояла така беззахисна, потемніла з лиця, що в Новика замлоїло у грудях. В останні хвили­ни казав їй заспокійливі, ніжні слова, та позбутися три­вожного передчуття так і не зміг..

III.

Піщана буря — явище на Марсі не рідкісне, проте, коли усе навколо заволокло оранжевою млою, двоє дослідни­ків у скафандрах, обвішаних інструментом, були заскочені зненацька. Міріади піщинок запорощали по шоломах та окулярах.

— Холера ясна! — почувся в навушниках голос Мико­ли Рудого. — Може, повернемось?

Зупинились, розглядаючись навколо. Крізь піщані хвилі, що набігали одна на одну, бази не видно, а гори, до яких вони прямували, бовваніли неподалік. Світло ска­ламутилось, сонячне кружальце зникло, можна заблу­кати. І хоч запаси води і кисню достатні, але все ж таки…

— Давай, мабуть, дійдемо, — сказав Новик, — тут ру­кою подати. Переждемо. Тільки треба зв’язатися.

Рудий не заперечував, розмотали свої “ласо” і, з’єднав­ши їх защібками, почовгали по сипучому піску.

Під крутою горою знайшли собі прихисток. Піщані потоки тут робили траєкторію, як ото водоспади на дале­кій Землі, отож, розташувалися під ними, вирішивши чекати, скільки буде можливо. Ці марсіанські бурі ще недостатньо вивчені, свою безглузду роботу — переси­пання мільйонів тонн піску з одного місця на інше — вони провадять інколи цілими тижнями, а найчастіш — кілька годин. Та ось удалині загримів грім, — певна озна­ка, що буря дійшла свого піка, скоро почне стихати.

“Дивовижна планета, — думав Костянтин Федорович, сидячи плече в плече зі своїм колегою. — Природа не додала їй, може, кілька відсотків маси. А то квітувала б, як і Земля. Чи, може, екологічна катастрофа сталася внаслідок термоядерної пожежі? Колись наука відповість на ці запитання… А розкопувати треба десь тут, у гада­них місцях поселень. З оцих гір витікала річка, поруч — берегова лінія колишнього моря. Ох і здивується ж Оле­на, коли я знайду рештки Розумної істоти! Відсутність вологи в грунті і в атмосфері — сприятливий фактор для збереження…”

Якщо по щирості, Новик намагався заспокоїти себе. Опинившись на Марсі, побачивши мертву піщану пус­телю, він трохи охолов, упевненості поменшало. І ось тепер, слухаючи посвист бурі, чоловік намагався віді­гнати невеселі думки, що обсідали його.

Гуркітливий вал грому прокочувався все ближче. При кожному розряді наші дослідники зіщулювались, втягуючи голови в плечі. Марсіанська канонада гриміла ще добрих дві години, потім почало втихомирюватись. Піща­на каламуть поволі осідала, в небі проступив блідий диск Сонця, і дослідники, полегшено зітхаючи, вийшли зі свого сховку. Та даремно вони раділи. Ніби помітивши нарешті втікачів, розлючена стихія завирувала з новою силою, електричні снаряди рвалися поруч, і не встигли вони вернутись на те місце, де ховалися, як вибух страшенної сили струсонув не тільки атмосферу, а й самі гори. Кос­тянтин Федорович відчув, що падає, і знепритомпів. До тями їх привів голос чергового оператора:

— Дослідники! Дослідники! Що сталося? Чому не від­повідаєте? Мабуть, присипало піском…

Оці останні слова і дійшли до свідомості Новика.

— Та ні… — спромігся вимовити. — Оглушило… Шок…

— Скафандри! — тривожно вигукнув оператор. — Як ваші скафандри?

Новик вдихнув і видихнув. Повітря було свіже.

— В порядку.

— І в мене також, холера ясна! — обізвався Микола Рудий.

— Ну, от і чудово. Прохання до заходу Сонця поверну­тися на Базу.

Підвівшись, вони спочатку обдивилися один одного — ніяких пошкоджень на скафандрах не було. А потім оглянулись на гору і заклякли, вражені побаченим. Там, де був їхній сховок, куди вони не встигли добігти, глибо­ко в грунт угруз гостроребрий уламок скелі! Он чого двигтіло під ногами… Холодок запізнілого страху проко­тився по спині, коли Новик уявив, що б сталося, якби вони сиділи там…

— Холера ясна… — прошепотів Рудий.

— Мабуть, хтось із нас в сорочці народився! — вигук­нув Костянтин Федорович.

— Обоє, бісова личина! — озвався Микола.

Тепер уже їх охопила ейфорія: були за кілька секунд від смерті і лишилися живі!

Заспокоївшись, почали оглядати обвал. Тим часом буря вляглася зовсім і новонаметені бархани застигли в неру­хомості.

Микола Рудий цікавився мінералами, — відбивав топірцем камінці з окремих жил відпанаханої скелі та кидав їх до “геологічної” кишені свого скафандра. Новик пиль­но придивлявся до грубих шарів породи, відбатованих скелею. Сірі, біласті, рудуваті, вони нагадували шкуру зебри. Та ось він помітив якусь пляму. Мабуть, смуга осадкових порід… Так і є — черепашки!

— Знахідка, друже!

Показуючи дрібні уламки черепашок напарникові, Костянтин Федорович не приховував своєї радості.

— Ну, хто тепер заперечуватиме, що життя на Марсі було? Хто, я вас питаю?

— А ніхто, холера ясна! — засміявся Рудий.

Длубаючись у породі, що була колись дном океану, до­слідники навизбирували цілу жменю черепашок. Потім зафотографували місцину, позначили підхід низкою ка­мінців та й рушили до Бази, бо вже вечоріло, незабаром язики лютого космічного холоду лизатимуть піски. А зав­тра можна розпочати пошуки з самісінького ранку.

На Базі, як і слід було сподіватися, їхня знахідка викликала фурор. Раділи всі — від командира до кухаря: лише за оцими дрібними уламками давнього життя варто було летіти на Марс! А це ж тільки початок, будуть ще цінніші реліквії!..

Цієї марсіанської ночі Костянтин Федорович майже не спав. Крутився на своєму надувному матраці, марно намагаючись зупинити круговерть думок. Раптом над вухом прокукурікав півень — хрипко, з отим протяжним “а-а-а…” Він схопився. Пам’ять увімкнула ці звуки з далекого сільського дитинства саме вчасно: на марсіан­ський обрій викотився маленький диск золотого Сонця…

Того дня Костянтин Федорович не забуде ніколи.

У піднесеному настрої вони рушили від свого косміч­ного корабля. Вже підходячи до розчахнутої скелі, Костян­тин Федорович раптом перечепився за якийсь майже непомітний виступ і засторчакував у виїмку. Таке з ним траплялося й раніше, бо якось не звик дивитися під ноги. Але то ж на Землі. А тут… Падаючи, забився не дуже, але з жахом почув зловісне сичання: із скафандра вихо­дило повітря.

Безпорадно, гарячково обмацував цупку, таку міцню­щу тканину, намагаючись знайти пошкодження. Це ж сама смерть сичить йому в вуха…

— Мундштук, холєра ясна! — скрикнув Рудий.

О боже, він зовсім забув про мундштук! Схопив його в рот, затиснув зубами. Тепер нехай шипить, не страш­но — запасного балона височить надовго…

Звісно, довелося вертатися на Базу. Витрачено було майже иівдпя, зате ж тепер Новик був обачливіший, дивився куди ступати.

— Виявляється, й на Марсі є тяжіння, трясця його матері, — пожартував Рудий.

Удруге прийшовши до розкопу, Костянтин Федорович заходився розглядати виступ, що об нього спіткнувся.

— Мабуть, якийсь камінь, холєра ясна. — Микола теж присів навпочіпки.

— Зараз побачимо. — Новик вийняв лопаточку і почав обкопувати. І в міру того, як вибирав грунт, його охоп­лювало хвилювання. — Дивний утвір… Ні, це не камінь, а скам’янілість…

Почав обережно похитувати, потім спробував витягти, але не зміг.

— Допомогти? — запропонував Микола, беручись і собі.

Удвох вони витягли “палицю” і одразу ж взялися очи­щати її від затверділого піску і глини.

— Цілий стовбур, — холєра ясна!

— Це кістка, — сказав Новик якомога спокійніше, — скам’яніла кістка… якогось ссавця.

— Може, Гомо Марсіануса? — засміявся Рудий. — Так її ж не менше двох метрів!

Новик повертав костомаху на всі боки, мовчки обмацу­вав (хоч крізь грубі рукавиці що можна відчути?), потім сказав:

— Даремно жартуєте, колего. Цілком імовірно, що й Гомо… Це — гомілкова кістка… так, так… А кому вона колись належала, треба буде ще встановити.

— Нічого собі організмик, холєра ясна! — вигукнув Микола, ставлячи кістку сторч. — Вище нашого зросту! Гомілочка… Це вже серйозніше, ніж черепашки.

Тільки піднявши руку, він сягав верхнього кінця кіст­ки. Поклав, усе ще дивуючись з такої “холери ясної”.

— В умовах Марса, може, це — норма,— зауважив Новик.— А взагалі, Природа конструює ще й не таких гігантів… Гадаю, ми тут знайдемо ще дещо…

Маленькими лопатками багато не вкопаєш, а все-таки за кілька годин марудної роботи вони видобули ще троє велетенських ребер, що очевидно належали тій самій особі, кам’яне зубило і шкребок.

Цих знахідок було досить, щоб на все життя прослави­ти кого завгодно з археологів, проте Новик був явно роз­чарований.

— Що з вами, Костянтине Федоровичу? — подивився йому в вічі Микола. — Холєра ясна! Невже ви не раді?

— Я шукав Гомо Сапієнса… — буркнув Новик.

— А-а…

Рудий швидко зміркував: останки гігантського Марсіануса Габіліса[4] геть підривають гіпотезу вченого про мар­сіанське походження людства.

Наступного дня Костянтин Федорович занедужав і роз­копки провадили вже без нього. Кожну знахідку, проте, реєстрували: “З поховання, відкритого проф. Новиком”, наївно сподіваючись втішити самолюбство вченого. А йому було зовсім байдуже, глибока апатія охопила тіло й душу, чоловік лежав пластом, тупо дивлячись на пластикову обшивку стелі. Він, звичайно, знав, яке вели­ке значення для науки мають ці розкопки, і все-таки ра­дості не було.

Майбутні біографи вченого назвуть цей період “кризою ідеї”. Воно й схоже на те, бо навіть така унікальна знахідка, як відомий в усьому світі череп марсіанського гіганта, не зворушила його.

Череп відкопали десь на сьомий день виснажливої праці. Порівняно з кістяком Марсіануса, якому він і належав, череп був маленький, і що найважливіше — складався з однієї суцільної кістки. Жодного шва! Тільки в скроні застряг блискучий гострий камінець.

Коли череп занесли в ізолятор, Костянтин Федорович довго і мовчки розглядав його з усіх боків, навіть помацав той кам’яний наконечник, а віддаючи, тільки й сказав:

— П’ятсот грамів…

Це означало, що мозок викопаного марсіанина був мізерно малий. Колеги висловлювали припущення: може, цей марсіанський примат розвинувся згодом до високого інтелектуального рівня, розкопки тільки ж почалися…

Костянтин Федорович кривився на ті слова і заперечли­во хитав головою. Хіба ж не ясно, що череп без швів не давав ніякої перспективи? Де вже тут говорити про гомо сапієнса — людину розумну… Очевидно, еволюція тут ішла по тупиковій лінії, зовсім не так, як він змоделював її в своїй гіпотезі.

А на верхню щелепу, в якій усі зуби зрослися в одну кістку, Новик не схотів і дивитися.

— Дайте мені спокій з тим дегенератом! — буркнув роздратовано. — Він запізнився на фестиваль Розуму…

— Влучно сказано. Запізнився, холєра ясна! — Микола Рудий обережно поклав щелепу у пластмасовий міше­чок. — Та не сумуйте, Костянтине Федоровичу, ще ж не весь Марс розкопано.

Інколи Новик просто заздрив своєму колезі. Може, отак і слід жити, не вигадуючи казна-чого?

IV.

А проте Костянтин Федорович думав про того марсіан­ського мініцефала і тут, уже на Землі, сидячи в електро­карі. Та, власне, топ незграбило весь час не виходив йому з голови, з тієї миті, коли він розглядав череп, маленький череп з великими очницями. Як то йому жилося на бере­зі моря? Як він сприймав мінливий світ? Чи мислив хоч трохи? Авжеж. Череп був напакований нейронами над­звичайно щільно, а великі очі вбирали широченну пано­раму. Великі і, звичайно, дуже випуклі… Та він же ось ними дивиться — сам Новик — аж дух захоплює! Далеко внизу котяться безконечні хвилі золотого моря, а високо вгорі пливе золоте кружальце, і він, марсіанин, добре знає: хоч воно й невелике, те кружальце, а випиває море, і доки прилетять сюди діти Голубої планети, навколо буде сама пустеля… О, щось з’явилося в небі, якась ця­точка, більшає, зблискує… Космічний корабель. Він добре знає: то летить експедиція на Марс, там і він, Костянтин Новик, він знайде мої останки. Чиї “мої”? Та Новика ж, адже і я — Новик. Ми ж діти одного Сонця, одного Сонця…

— О, холєра ясна, прибули!

Костянтин Федорович кліпнув — немає золотистого моря, і він уже не високий та дужий марсіанин, а зне­силений, кволий чоловік, який дивиться на світ малень­кими примруженими очима. До нього долинає шум і гам космодромного вокзалу, товариші, пригинаючись, виби­раються із електрокара.

Радісні обличчя, усмішки, вигуки і навіть зойки.

Квіти… Які ж вони яскраві, які красиві земні квіти!

І музика під голубим небом, і ніжний вітерець…

А в Костянтина Федоровича стиснулось серце від пе­редчуття якоїсь біди. Скільки тут людей юрмилось! А він відчував порожнечу. Що сталося? Певне, щось сталося: нема Олени…

Ще водив поглядом по юрбі, а груди холодила безнадія, вже знав: її тут нема.

Ох, як запекло, защеміло серце! Перепочити б… Он там, де лава під стіною. На ногах ніби гирі, важко пересувати. А як же той марсіанус?..

Нарешті сів, маленькими ковтками хапаючи повітря, наче пив окріп. Душно. Заросле обличчя зросилося потом. І чого той Микола галасує? У присмерку з’явилися якісь тіні.

— Пробач, Костю, що спізнились. Михайло… Поки впорали малого…

Голос ніби Оленин… Так, так, це вони з Михайлом. А малий… Спізнились… Ні, це він запізнився… Тривожний скрик:

— Що з тобою, Костю? Ти занедужав?!

— Холєра ясна! Чоловік непритомний, а вони з квіта­ми… Мерщій, мерщій, лікарю!

Микола Рудий шарпнув йому сорочку, гудзики посипа­лись додолу.

Чиїсь тремтливі пальці торкалися його руки, а він уже стояв на березі золотистого марсіанського моря, високі дужі ноги омивало тепло, під округлим черепом без єди­ного шва билася думка: “Звідки цей колір? Звідки цей колір?” І водночас він бачив, як там, на далекій Землі, біля нього пораються троє лікарів, чув невдоволене бур­чання Миколи Рудого і Оленине схлипування:

— Спізнились…

“Усі кудись спізнюються, а Сонце випиває море, крізь воду просвічує пісок — майбутня пустеля… Он чому колір золо…”

Новик полегшено зітхнув, і це було його останнє зітхання.

Формула Космосу

I.

Кирило Федотович — сивоголовий обважнілий чоловік — вийшов з Виставочного павільйону глибоко замислений. На одутлому його обличчі промайнула іронічна посміш­ка. “Чи ти ба, яка метаморфоза,— пробурмотів сам до себе.— Космос йому ворожий!” Пристояв, поглядаючи на золоті бані Софії, що сяяли над бескеттям дахів, поєднуючи небо й землю, тоді надів захисні окуляри, поправив білу кепку на голові й похилитав униз до Хре­щатика.

На виставці фантастичних картин, яку він щойно огля­нув, є чимало цікавих полотен, і то не лише професійних митців, а й любителів. Біля картини “В глибинах космо­су” Кирило Федотович ніс до носа зіткнувся з професо­ром астрономії Присвятським. Давненько не бачились, з легким подивом поглянули один на одного, і кожен поду­мав: “Як він постарів!” Кивнувши клинцем вилинялої борідки на картину, Присвятський сказав:

— А космос ворожий людині, ворожий життю!

Кирило Федотович заперечив, наголошуючи на тому очевидному факті, що всі біологічні структури виникли і розвиваються, власне, в космосі. Та старий професор стояв на своєму, ще й підкреслив необхідність прищепити цю тезу якнайширшій молодіжній аудиторії. “З астро­нома, бач, став філософом. Ну що ж, на старості літ ми всі схильні пофілософствувати… Але то пусте. “Космос ворожий життю…” Треба ж… Космос… Що ми про нього знаємо? — Кирило Федотович продовжував у думці поле­мізувати з Присвятським. — Структурні елементи, та й то деякі…”

Це давньогрецьке слово, що означає упорядкованість Всесвіту, викресало в душі Кирила Федотовича іскри думок, давно забутих і пригаслих. Колись, у ті неймовір­но далекі роки, коли ще тільки починалась його наукова діяльність, йому не давали спокою лаври того “сліпого жука”, який помітив кривизну простору і створив теорію відносності. Але ж єдине поле не давалося Ейнштейнові! Коли беручкий аспірант думав про це, обличчя йому кри­вилося від зловтішної посмішки. А що, коли спостигнути світові зв’язки випаде на його долю? Не святі ж горшки ліплять! А сподівання такі були смачні на сніданок… Гай, гай, уже його висадили з корабля науки на заслу­жений відпочинок, уже й інші фізики — європейські імена! — затихли, а ключа до єдиного всесвітнього поля так ніхто й не підібрав. Звичайно, з’являться нові Сізіфи… Кирило Федотович гірко посміхнувся: тепер, на схилі свого життя, після інфаркту, він уже знає, що це марнота марнот — оті честолюбні потуги.

Зупинився, підвів голову, ще раз поглянув на Софію — звідси, від готелю “Москва”, її гарно видно. Але що це? Кирило Федотович примружив очі, — до Софії підступає сірий бетонний прямокутник! А, здогадався, це па Львівському майдані спорудили торговельний центр… Отак спотворено краєвид! А все тому, що проектанти не зважають на викривлення простору. Де той Львівський майдан, а де Софія, а от бач… Або отой новий будинок навпроти опери. Якщо дивитись на нього уздовж Володимирської — здається кривим, скособоченим, немов лис­ток Мьобіуса. Відстані, простір…

“Кому потрібні ці мої внутрішні монологи? — враз подумалось Кирилові Федотовичу. — Театр одного актора і водночас слухача… Отак чвалає собі до Хрещатика старий emeritus[5] і замість того, щоб подумати, де купити оселед­ця, маракує про таємниці Космосу… Комедія, та й годі”.

Проте конфлікти з собою Кирило Федотович умів шви­дко залагоджувати, і до горизонтальних фонтанів, де вода широкими, лискучими сувоями спадає з гранітних плит, підійшов майже цілком урівноважений. А подивившись на гладенькі потоки, в яких відбивалося призахідне небо, і зовсім заспокоївся. Космічні думки в його посивілій голові поступалися гастрономічним, тим більше, що до магазину рукою було подати.

Кирило Федотович перевальцем пішов повз колонаду консерваторії, перетнув у недозволеному місці вулицю Карла Маркса і попрямував у бік Хрещатика. В цей саме час з боку Пасажу до цього ж гастроному крокувала став­на блондинка в білих босоніжках на високих каблуках і в білій сукні, з господарською сумкою в руці. Прокладаю­чи собі дорогу в натовпі, вона поглядала на зустрічних із стриманою гідністю, так, наче позувала перед телека­мерою.

Саме за цією жінкою зайняв чергу у рибному відділі Кирило Федотович. Йому дуже не хотілося стовбичити в цих суточках, він і заглянув сюди для очистки совісті, щоб потім сказати собі: “Взяв би, та не було”. Але оселедці, як на те, були, і довелося вистоювати в тісноті й задусі. Черга посувалася повільно, бо, як завжди буває, багато хто, особливо жінки, займає кілька черг, а тоді підходить і заявляє: “Я тут стояла”. Та й продавці не дуже поспі­шають… Отож Кирило Федотович знічев’я почав собі при­кидати, скільки-то часу прогайновується в чергах, години складалися в дні, тижні, місяці, коли гульк — блондинка вже бере. Позирнув на годинника — минуло всього яки­хось сорок сім хвилин, а глянувши на гарний профіль жінки, на її пещені пальці, що сяйнули діамантом, коли вона брала загорнутого в коричневий папір оселедця, чо­мусь подумав, що їй сорок сім років. Сорок сім хвилин — сорок сім років… Дивно… Поки йому зважили, дама віді­йшла вбік, до столика, щоб загорнути покупку. І раптом Кирило Федотович побачив, що, виймаючи із сумки па­пір, вона впустила на підлогу кілька аркушів. Кинувся підіймати — де й спритність взялася у старого емерита! Одна старша жінка, побачивши, як він нагинався, відста­вляючи при цьому ногу, іронічно похитала головою, мов­ляв, джентльмен знайшовся! Інші насмішкувато перезирнулися, розступаючись, щоб дати місце галантному пен­сіонерові. А Кирило Федотович підняв ті аркуші і раптом застиг, помітивши, що вони всуціль списані формулами. Його вчене око відразу побачило рідну стихію: тензори, від’ємні ймовірності, скаляри…

— Я перепрошую, — звернувся до блондинки, яка вже закривала сумку, — тут… формули.

Жінка посміхнулась — може, за звичкою, а може, з його кумедної постаті: незнайомий сивоголовий чоловік стояв перед нею з простягнутою вперед рукою, в якій тремтіли два аркуші, в очах у нього світився не то острах, не то подив.

— Так, я знаю. — Вона рушила до виходу, Кирило Фе­дотович слідом. — Це чернетки мого покійного чоловіка…

— Чернетки! — вигукнув Кирило Федотович так, нена­че на тротуарі не було натовпу, а тільки вони вдвох. — А він… чим займався, якщо не секрет?

Кирило Федотович то підносив аркуші до очей, то роз­махував ними — аж лопотіли на вітрі.

— Він був математиком, — сказала жінка, не поверта­ючи голови і дивлячись перед собою. — А потім захопився фізикою та космо… космо…

— Космогонією? — підказав Кирило Федотович, і сер­це його тенькнуло, вийшовши з-під контролю елек­трон­ного водія ритму, на щастя, ненадовго, всього на кілька ударів.

— Ага, здається, так. Оце ж і підірвало йому здоров’я, бувало, цілі ночі просиджував над тими дурними форму­лами… Ні в театр, ні в кіно. Та навіть футбол не дивився! А на іменини? Кілька років ні до кого й ногою! Відлюд­ником став, уявляєте?

Кирило Федотович уявляв. О, як він добре відчував цього фанатика науки, який, мабуть, сподівався упіймати Всесвіт густою сіткою формул! Хіба він сам, Кирило Фе­дотович, не віддав тьму ночей пошукам всезагального зв’язку світобудови?

А жінка, відкопилюючи губу, тим часом розказувала, як її чоловік занедбав сім’ю — що їй не приділяв уваги, то це ще півбіди, але навіть про доньку не потурбувався, коли вступала до інституту, ну й не пройшла… В голосі її звучала затаєна образа.

— Скажіть, а цей рукопис… — нетерпляче перебив її Кирило Федотович, — зберігся?

— Ну… не весь. Я трохи зужила… Газет не передпла­чую, а воно ж то на се, то на те…

— Я вас дуже прошу… Хотів би познайомитись…

Дама простягла руку і, мило усміхнувшись, відрекомен­дувалась:

— Віолетта Михайлівна.

— Та ні, я… Нетреба, — розгубився Кирило Федото­вич. — Хотів би з рукописом познайомитись…

Зауваживши простягнену руку, яка вже опускалася, вчений упіймав її, торкнувся вусами пещених пальців, і ніздрі йому заповнив запах духів та оселедця.

— Ну, то не треба, — відсмикнула руку Віолетта Ми­хайлівна.

— Не гнівайтесь, Віолетто Михайлівно, це моє прі­звище — Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.

— А-а… — здивувалась жінка. Потім обличчя її по­світлішало. — І треба ж — Нетреба…

— А ваше?

— Мій покійний чоловік — Чаєцький.

— Чаєцький? Чув. Деякі праці читав. Не знав тіль­ки, що він… уже не живе.

— Його вбили оці формули. — Віолетта Михайлівна кивнула па листки, які тримав у руці Кирило Федото­вич. — Глядіть, щоб і вас…

Кирило Федотович вибачливо усміхнувся.

— Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Віолетто Михайлівно, і якщо ви дозволите… Не подумайте, що я посмів би привласнити авторство… Якщо вдасться під­готувати публікацію, то тільки під його іменем.

— Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фа­натик… — Віолетта Михайлівна розкрила сумку, вийняла ті два аркуші, якими обгорнула оселедці, і віддала їх старому вченому. — А решту… Запишіть телефон, домо­вимось.

Вечоріло, густі каштани струмували на Хрещатик су­тінки, проте ліхтарі ще не світились. Кирило Федотович повертався додому в стані тієї душевної рівноваги, коли радісні сподівання хоч трішечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимі, може, навіть без участі свого електронного помічника.

II.

Кирило Федотович гадав, що його візит до Віолетти Михайлівни буде максимально коротким: вона вручить йому рукопис, він подякує та й піде, заспішить додому… Але Віолетта Михайлівна, впустивши його до тісного темного коридорчика, махнула рукою в бік розчинених дверей:

— Прошу, заходьте. Сідайте, я зараз.

Кирило Федотович сів у низеньке крісло біля довгас­того столика, захаращеного журналами мод. З кухні до­линало подзенькування посуду, спливали дорогоцінні хви­лини, йому нетерпілось побачити рукопис — аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарешті з’явилась, несучи перед себе срібну тацю, на якій стояли пузата кавоварка, блюдечка і ча­шечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, масляниця, тарілочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Віолетта Михайлівна сказала:

— Прошу, частуйтесь. — Сіла в крісло навпроти. — Мо­же, зробити бутерброди з ковбасою?

— Дякую, — зніяковів Кирило Федотович, — взагалі, навіщо турбуватись, я ж на хвилиночку…

— То, може, з сиром?

— Дякую, дякую.

— Ну, то пийте каву.

— Мені й кава, знаєте, не дуже… Та раз ви вже по­трудились, чашечку вип’ю.

— Може, з коньячком?

— Ні, ні, не вживаю, — замотав головою Кирило Федо­тович, — я переніс такий інфаркт… маю електронного стимулятора серця. Живу з плутонієм…

— Тобто?

— Ну… є такий ізотоп із слабеньким гамма-випромі­нюванням. Джерело енергії для стимулятора.

Віолетта Михайлівна трохи відсунулась від столика.

— Та не бійтесь, це не той плутоній, яким була начи­нена бомба, скинута на японське місто Нагасакі. То плутоній-239, а в мене трішечки плутонія-238.

Віолетта Михайлівна здивовано відвела голову:

— Тільки подумати! І як ви почуваєтесь?

— Ось уже третій рік, і — нічого, добре. Рідко й зга­дую про нього, це от до слова прийшлось.

— Мабуть, перевантажувались, — зітхнула Віолетта Михайлівна. — Отак і мій… Цілими ночами просиджував за столом. А нащо?

Вона і дивувалась, і обурювалась: навіщо витрачати життя заради якихось там формул? Ну ще коли на ро­боті, коли за це зарплату дають,— тоді інша справа. А то ж так, стукнуло чоловікові в голову — він і почав горбитись за столом цілими ночами, недосипати, недоїда­ти та все списувати папір якимись закарлюками…

— Та ще до одруження він любив науку більше, аніж мене, — скаржилась Віолетта Михайлівна. — Повірите, приходив на побачення о шостій годині… ранку! Так, так, було, мама будить мене: “Вставай, жених прийшов!” Отак ми й зустрічалися щоранку. Вечори він віддавав науці… Чокнутий, їй-богу!

Кирило Федотович попивав каву, іронічно посміхаю­чись на її філіппіки, та зрештою не витримав:

— Це, знаєте, Віолетто Михайлівно, як дивитися на життя і науку… Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової істини, а не саме існування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпкого яб­лука з вершини дерева пізнання…

— От він і подерся вгору та й упав, — аж ніби зло­втішно зітхнула вдова.

— А монографія лишилась, — схитнув головою Кирило Федотович. — Не пустоцвітом був чоловік.

— Та лишилась, подивіться, якщо вас цікавить.

Віолетта Михайлівна, похитуючи стегнами, пішла до кухні й принесла густо списані математичними символа­ми аркуші. Простягнула Кирилові Федотовичу:

— Ось, маєте. Кількох не вистачає, але то дрібниця.

В Кирила Федотовича аж руки затремтіли, коли він брав папери. Відсунув чашечку з недопитою кавою і по­чав переглядати працю Чаєцького.

— Гм… так… — бубонів, нахмурюючи брови. — Саме те, що й мені не давало спокою. — Велике об’єднання…

— Вам долити? — Віолетта Михайлівна торкнула кавницю.

— Ні, ні, дякую. Тут, кажу, Велике об’єднання!

— Що? — Господарка закліпала чорними віями.

— Він розробляв теорію єдиного поля, об’єднував ті сили, на яких, власне, тримається Всесвіт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодій… — Кирилові Федото­вичу пересохло в горлі, і він кашлянув.

— Я вам пораджу пити талу воду, — сказала Віолетта Михайлівна. — Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тоді відтане, до кімнатної температу­ри. Дуже допомагає для дихальних шляхів.

Кирило Федотович хмикнув і провадив далі:

— Залишається прилучити до цієї схеми гравітацію, і всі фізичні процеси від мікросвіту до макрокосму знайдуть висвітлення в єдиній теорії… — В його очах, до цього сірих і невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенів по-молодечому. — Велике об’єднання! Уявля­єте? Та ні, це навіть уявити важко!

— До речі, тала вода корисна і для шлунково-кишко­вого тракту. — Віолетта Михайлівна трохи надпила кави і надкусила печива. — Та мій, було, не хотів і слухати.

— Не судіть його строго, чоловік був зайнятий зовсім іншим, — обізвався Кирило Федотович, не відриваючи очей від рукопису. — Завершити фундаментальну тео­рію…

— Якби ви бачили, як округлилися йому очі, коли я запропонувала перейти на сироїжну дієту. Ну, там си­ра морква, картопля, м’ясо…

— Тут головне: чи він завершив? Чи встиг поставити останню крапку?

— Або, скажімо, безсольова дієта. Сіль — це ж отру­та для організму… А він, було, як не підсолить, то й не з’їсть.

Раптом Кирило Федотович болісно, з придихом, зойк­нув, наче його штрикнули ножем під самісіньке серце.

— Н-ні… Нема… Саме того аркуша, де вивершується формула, і нема! Прошу вас, Віолетто Михайлівно, по­дивіться там, пошукайте… Може, випадково… Сьома сторінка.

Жінка, знизавши плечима, неквапом пішла до кухні. Кирило Федотович сіпнувся вслід, але примусив себе знову сісти, зрештою, він у чужій квартирі. Господарка повернулася з порожніми руками.

— Коли б же знати, можна б було приберегти. А так, і без цього квартира захаращена.

— А може… чернетки де-небудь?.. — з надією в голо­сі спитав гість.

Повні, але вже прив’ялі губи їй скривилися:

— Та що ви, тримала б я ще якісь чернетки!

— Ну, знаєте, як буває, — можливо, десь засунулось… — не втрачав надії Кирило Федотович. — Поди­віться ще, будь ласка.

— Не вірите? То давайте вдвох подивимось.

Пошуки, звичайно, нічого не дали. Віолетта Михайлів­на чоловікових паперів не зберігала, письмовий стіл уже стояв у кутку на лоджії і був забитий старим взуттям. Жодного папірця!

— А нащо захаращувати квартиру? — обіперлася ру­ками в боки Віолетта Михайлівна. — Я люблю акурат­ність, а всяка макулатура…

“І до рук цієї жінки потрапило таке наукове відкрит­тя! — скрушно подумав Кирило Федотович. — Таки доб­ре, що я не вплутався у сімейні тенета…”

— Якби ви знали, що це за праця, Віолетто Михай­лівно, то так би не казали, — поглянув на її пещене об­личчя. — Дуже шкода…

— А що, йому могли б і заплатити? — спитала із за­таєною тривогою.

— Заплатити? Це не те слово, Віолетто Михайлівно. Озолотили б! Звання академіка, Нобелівська премія. Ще б пак! Ця праця дала б людям такі скарби, про які ще ніхто й не мріяв.

— Скарби? — Ледь помітний рум’янок виступив на її щоках. — Невже дорогоцінне каміння? Чи золото?

— Я взагалі кажу, Віолетто Михайлівно, в розумінні енергоозброєності людства. Що там те золото чи камін­ня! Дрібнички! Йдеться про океани енергії! Ось для чого працював Чаєцький. А тепер… як би вам пояснити… Уявіть собі міст через провалля, десь у горах, ажурний такий міст, І ось посередині зяє пролом, немає цілої секції, га?

Жінка звела брови, мабуть, силкуючись уявити той міст із прогалиною, глибоко зітхнула:

— Хто ж міг знати… Але невже все пропало? Стри­вайте, ви також математик?

— Астрофізик.

— Ну, от і добудуйте… той міст!

Кирило Федотович зніяковів, зіщулився.

— Це ви гарно сказали. Та не кожному, знаєте, вда­ється…

Вона лише стенула округлими плечима.

Ідучи додому, настроював себе: “А що, коли знову… на корабель науки? Адже я передчасно зійшов, не до­пливши до свого порту…”

Відчував, як у глибині єства виникала напруга, з’являлись дивовижні імпульси — як тоді, в молодості. Сама доля дає йому ще один шанс — дерзай, оце ось твій порт, це просто щастя, що ти його не проминув. Старий? Наука не знає старості. Лише невгамовність ду­ху, неспинний пошук розуму, невтоленна жага…

III.

Кирило Федотович розплющив очі, поворушився під ковдрою, повернув голову до вікна і, завваживши білі відсвіти, подумав, що, мабуть, уночі випав сніг. Встава­ти не хотілось, натягнув ковдру до підборіддя і бездум­но втупився поглядом у запилену стелю. Помітив у ку­точку павутину. А нехай собі… Перевів погляд на кар­тину, що висіла на стіні просто перед ним,— у полі стоїть вітряк. Дерев’яна чотирикрила конструкція з ми­нулого. Його не здивувало б, якби ті крила почали обертатися… Було все байдужісінько. В голові порожне­ча, наче там зовсім немає тих мільярдів клітин, які здійснюють його зв’язки зі світом.

— Щось ти, старий, того… розрядився, — пробурчав Кирило Федотович. — Мусив би радіти, що завершив та­ку працю…

Але радості не було й крихти. Пустка, порожнеча в душі. Спогад про себе, як про когось стороннього. Он сидить за письмовим столом, обклавшись стосами книг, старий, змучений чоловік. Дні так і миготять за вікном, наче помахи золотого крила. Не встигне він і огляну­тись, як уже сутеніє. Онде він трухикає до обчислю­вального центру, на нього дивляться як па дивака, а мо­же, й шизика, ввічливо, але твердо відмовляють. Та старий таки добивається свого — одержує дозвіл на ко­роткочасне користування комп’ютером. До речі, тут зна­добився авторитет Присвятського, його дзвінки і навіть візити. А скільки було невдач, зривів, тупиків! Але чо­ловік заповзявся збудувати втрачену ферму Великою Мосту — і не щадив себе. Добре, що Віолетта Михайлів­на частенько навідувалась, щоб зварити борщу чи супу, а то був би зовсім підупав. Віолетта Михайлівна… І без натяків ясно: жінка сподівається на гонорар. А який мо­же бути гонорар за наукову публікацію? Буде розчаро­вана. Все наше життя зіткане із надій і розчарування. “А мене, мабуть, покинув мій Геній. Увесь час він стояв за моїми плечима, поки я виводив формулу, підказував, наснажував. Та ще дивовижні, неймовірні мандрівки… Це він переносив мене до самісіньких витоків Часу–Простору — у першу мікросекунду виникнення Всесві­ту, коли почався синтез хімічних елементів… А тепер Геній зник. Я самотній і спустошений старий чоловік з приступами сентиментальної патетики”.

Кирило Федотович зітхнув, серце защеміло жалістю до самого себе. Знову кинув погляд на млин. В його ди­тинстві був точнісінько такий. За селом, на пологому пагорбі. Он вийшов статечний мірошник, налягає грудь­ми на вирло, навертаючи млин за вітром. Зі скрипом рушають крила…

“Стоп, — зупиняє їх Кирило Федотович. — Ця карти­на — Машина Часу. А мені зараз ніколи мандрувати в дитинство. Ілюзія. А хіба життя — ілюзія?

Всесвіт наш — це дивна казка,

Це одна з фантазій божих,

А людина — сон найкращий

З-поміж снів його пригожих.

Дивно: чого це поетичне пояснення Світу раптом спливло у свідомості? Чого та чого… Асоціація. Та ще, може, щоб подумав про свої формули. О, формули, як рентген, висвітлюють каркас Світобудови, всезагальну об’єднуючу силу. Отже, мені вдалося… Не мені, а Чаєцькому. Хоча ні — Чаєцькому і Нетребі. Курйозне прізвище. Ага, обіцяв переписати для Присвятського. Нічого, обійдеться чернетками. А може, в редакції пере­пишуть? Немає сили. Та й часу також. Сьогодні обіцяв занести. А Присвятський розбереться. “Космос воро­жий життю”… А взяв би та прикинув: якби ядерні сили трохи були послаблені, то Всесвіт складався б лише з водню, бо всі інші елементи були б нестійкими, життя не змогло б виникнути. Катастрофічні наслідки стали­ся б, якби цю константу збільшити: водень перетворив­ся б на гелій. І в цьому випадку життя не було б. Он як усе оптимально підібрано в Космосі! При таких зна­ченнях фундаментальних постійних величин життя не могло не виникнути, мусило з’явитись… От тобі й воро­жий”.

Згадка про дискусію із Присвяіським розвіяла сонли­вість, але втоми не зняла. З великою нехіттю, переси­люючи опір свого в’ялого тіла, Кирило Федотович під­вівся, спустив ноги з ліжка, вступив у м’які, стоптані капці, так і сидів.

— Та що це діється? — буркнув підводячись. — Поєднав гравітацію з електромагнетизмом. Відкрив доступ до таких енергій, а сам… Не допускай зростання ентро­пії! Це ж кінець твоєї термодинамічної системи… До­тягни хоч до публікації.

Про славу він зовсім не думав, просто хотів довести розпочате до кінця, по-господарському зібрати урожай. Та й тільки. Але хіба чоловік знає, що з ним трапиться сьогодні? Не знає й не здогадується. Ось він зайнявся ранковим туалетом — поголився, розчесав і пригладив білі вуса. Холодна вода трохи збадьорила, проте снідати не хотілось. Усе-таки почовгав на кухню, присів біля столика, застеленого старою клейонкою, надрізав ножи­цями паперову пірамідку з кефіром, налив у склянку і деякий час сидів нерухомо, дивлячись у вікно, хоч ні­чого, крім шматка бляклого неба, там не було. Прозора шуба планети, а далі навсібіч — Космос, Космос… Пуль­суюче безмежжя з гарячими синапсами сонць, імпуль­сами нейтрино і фотонів, незчисленні галактики у мат­рицях гравітації. І що ж, невже теорія єдиного поля пояснює все? То виходить, Чаєцький, а тепер і я, поста­вили крапку на розвитку теоретичної фізики? Абсурд, нонсенс. Треба ж дослідити властивості Всесвіту у пер­шу мікросекунду його існування… А екстраполяції в майбутнє?

Почав пити кефір, заїдаючи вчорашньою булочкою і обмірковуючи модель стиснення космічного Простору–Часу.

Дзеленькнув дзвінок — прийшла Віолетта Михайлів­на… В передпокої війнуло свіжістю і духами.

— Доброго ранку, Кириле Федотовичу! — Жінка по­крокувала до кухні, господар почовгав за нею. — По­снідали?

— Та от кефір…

— Добре, це дуже добре! Я ось принесла вам яблук, і щоб із сьогоднішнього дня — голодна дієта. Кефір і яблука, можна мінеральну воду…

З того моменту, коли задзвонив дзвінок, можна почи­нати відлік часу, який ще лишився Кирилові Федото­вичу. Про голодну дієту вони порозмовляють хвилин десять-п’ятнадцять, власне, говоритиме сама Віолетта Михайлівна, а Кирило Федотович лише вставлятиме іронічні репліки, потім старий піде до кімнати одягати­ся, Віолетта Михайлівна гукне:

— Ви ж там тепліше, бо надворі зривається хурто­вина!

Хвилин через двадцять вони вийдуть — старий з то­ненькою папкою під пахвою, Віолетта Михайлівна — з порожньою сумкою. У папці, ми вже знаємо, — розшиф­ровані таємниці Всесвіту, але вчений несе її так, нена­че там якась звичайна рядова стаття. Навіть тасьмочок не зав’язав як слід! А час іде неспинно. Спускаються ліфтом швидко, ой, як швидко тануть останні хвилини життя видатного вченого…

Але ні він, ні його балакуча супутниця навіть не підозрюють цього. Ось вони вийшли на припорошений снігом тротуар, ідуть Пушкінською, біля театру росій­ської драми повертають на вулицю Леніна… Тут, на пе­рехресті, вітер сипле товчене скло, січе обличчя, і ста­рий кутається коміром, насовує шапку. Віолетта Ми­хайлівна піднесла руки, щоб поправити шарфик на шиї, і цієї миті підсковзнулась. Падаючи, змахнула ру­кою, щоб вхопитись за свого супутника, і сильно, на­відліг ударила його в груди, саме там, де в Кирила Федотовича вживлений електронний помічник серця.

Старий теж підсковзнувся, сила гравітації кинула його на планету, в очах померкло, потемніло, та враз і зблисло осяйним шатром. “Електромагнетизм…” — поча­лася і тут же урвалася думка.

Попадали вони обоє, а підвелася тільки Віолетта Ми­хайлівна.

Папка відлетіла вбік, розкрилася, і вітер миттю роз­метав білі аркуші, пожбурив їх вище дахів, і вони зникли у високості. Та ніхто на це й уваги не звернув, перехожі вже юрмилися навколо розпластаного на тро­туарі дідка — поли пальта розкинулись, ноги підверну­лись. Віолетта Михайлівна охала й ахала, торкалася його чола, натягувала шапку на сиву голову.

— Припорошило, а там льодок…

— Слизота.

— Бач, не посипали піском…

Хтось ускочив до будки телефону-автомата і викли­кав “швидку”. Машина примчала справді швидко, але Кирило Федотович лікарської допомоги вже не потре­бував…

Дарунки Шамбали

Північне море штормило. Сяяло сонце, на чистому небі не було ні хмаринки, а вітер кошлатив темно-сіру по­верхню неозорих вод, зганяючи отари білих баранців. Ростислав Микитюк любив спостерігати мінливу сти­хію, годинами простоював на кормі, тримаючись рука­ми за перила. Веселий туристський корабель “Клав-дія Єланська” завзято краяв хвилі, але бічної хитавиці погасити не вдавалось, і палуба нагадувала розгойдану колиску.

Різкий жіночий скрик примусив Микитюка оберну­тись. Просто на нього з піднятого краю палуби, немов з гірки, штовхнуло молоду жінку — поли її блакитного плаща лопотіли на вітрі, обличчя було охоплене стра­хом. Ростислав розкинув руки, і вона опинилася в його обіймах.

— Ох, вибачте, — зніяковіла, — якби не ви…

— Нічого, добре, що не вдарились.

Відчувши у своїх руках пругке жіноче тіло, пройняв­ся радісним хвилюванням. Здивувало тільки, що на її лиці промайнула гримаса болю. Ця комічна ситуація мусила б викликати сміх, і Ростислав усміхався, а жін­ка скривилась, пересилюючи біль.

— Що з вами?

— Та… пусте. Мозоль.

Присіла на лавочку, скинула лівий черевик і почала злегка погладжувати ступню.

— Він мені так дошкуляє, що хоч плач, — поглянула на Ростислава трішечки знічено, немовби пробачала­ся. — Особливо на екскурсіях.

— Ну, та це ж не смертельно. — Ростислав мимоволі милувався її гарною постаттю. — От у ленінградки стан загрозливий…

— Я чула, як по радіо викликали лікарів. Здається, ви теж медик?

— Ну, не зовсім, але…

Подумки здивувався: він хвилюється в присутності цієї звичайної жінки! Хоча… Може, вона саме ота, на яку підсвідомо очікував протягом довгих років, сповне­них сумнівів і вагань?

Дивився на неї радісними очима, і все в ній подоба­лось: і як взуває черевичок, і контури тіла під блакит­ним плащиком, і трішечки примхливі губи, і пасмо русявого волосся, що вибилося з-під синього капе­люшка.

— І як це з нею трапилось?

Вона підвелася, але знову не встояла на хиткій палубі, Ростислав змушений був підтримувати її впродовж усієї прогулянки по периметру корабля.

— А трапилось дуже просто. Вона, певне, забула, що в Лондоні лівобічний рух. Шоферові вдалося трохи при­гальмувати, але все-таки її збило, та ще вдарилась об асфальт.

— Їй уже краще? — В голосі — турбота і жіноча ці­кавість.

— Як вам сказати… Все це дуже складно. Із шоко­вого стану вивели. Добре, що я захопив у дорогу свого “їжачка”.

— Їжачка?

— Це я так назвав колючку з моєї колекції гімалай­ських рослин.

— Ви були в Гімалаях?

— Брав участь у ботанічній експедиції і от… скучив за морем. До речі, як вас звати? Ви мені пробачте, всіх з нашої групи я не запам’ятав.

— Муза. Ох… — скривилась від болю і одразу ж винувато посміхнулась. — А я вас запам’ятала. Ви — Ро­стислав Микитюк.

Йому було приємно це чути, глянув на співбесідницю, не приховуючи симпатії, і, завжди стриманий у розмові, мовчазний, зараз розговорився.

— Розумієте, Музо… Тут ось простір навколо нас, а в Гімалаях — у високості.

— І там ви знайшли “їжачка”?

— Так. Мені дуже пощастило. Насамперед, нам ви­пало щастя потрапити до Шамбали…

— Де це?

— Ну, там же, в Гімалаях. Шамбала — легендарний край, ні на якій карті його не знайдені. Ми видиралися па гірські хребти, спускалися в долини, та ось перед од­ним сніговим перевалом два паші провідники раптом зупинилися, в очах — тривога, якесь незрозуміле сум’ят­тя. “Далі не підемо, — твердо сказав старший, сивоборо­дий. — Там, — хитнув головою у бік перевалу, — Шамба­ла”.

Як ми не умовляли — не допомогло. Шамбала для них — святий край. Там, у потаємних печерних містах, живуть махатми, вчителі найглибшої мудрості, що здійс­нюють зв’язок Землі з Космосом, медитаціями єднаються і Абсолютом, і порушувати ритм їхньої діяльності — тяжкий злочин.

Ми пішли без провідників і наледве подолали той перевал. Вечоріло, коли ми, змучені, до краю виснажені, спустилися в широке міжгір’я, наче в казкову чашу, повну п’янких ароматів. Ще встигли поставити намет, як усе навколо оповила темрява. Сяк-так повечеряли, мої аспіранти попадали як убиті, й одразу поснули, а я вийшов помилуватись зорями. Ні до того, ні після того я не бачив такого неба. Велич. Таїна. Безмовна музи­ка. Подих Вічності…

— Ой… — зойкнула Муза, спіткнувшись.

— Ну, присядьмо на цій лавочці, тут затишно.

Посідали плече в плече, Ростислав турботливо підняв комір її плаща. Деякі туристки, проходячи мимо, кида­ли на них весело-іронічні погляди, мовляв, ага, і ви контактуетесь!

Микитюк дивився за борт на шумливі хвилі, а думав і говорив про Гімалаї.

— Розумієте, враження було таке, ніби то й не зорі, а пильні очі Космосу дивляться на мене і питають: чи ти усвідомлюєш своє місце на Землі? В потоці Часу? Навіщо ти живеш? Невже тільки для того, щоб спожи­вати? І тоді настала мить, коли я відчув себе просвітле­ним, інакшим, духовно вищим, аніж був досі. Оце вам Шамбала! І ніякого страху не було, навпаки — пройма­ла радість. Ну… що належиш до людства, чи що… Лю­бов до планети, на якій живеш… 0, саме любов до жит­тя! А чого ті провідники злякалися… Людська пси­хіка — складне явище… Я довго стояв, прислухаючись до безмовності Космосу…

— Їй-богу, ви поет! Здавалися таким сухарем, а на­справді поет — та ще й романтик!

— Ну, що ви, Музо, — Ростислав почервонів, як хлопчик. — Я сухар і є, це на мене щось найшло.

Очі їй зблиснули, зиркнула не то запитливо, не то здивовано, прикусила нижню губу. Прошепотіла:

— Дивина… Цієї миті, от зараз, мені здалося, що ми вже колись зустрічались… І розмова така була…

— Ну, якщо вірити в перевтілення, то… не виклю­чено. — Микитгок поглянув у її великі, схожі на індій­ський мигдаль, очі. — Може, ви із Шамбали?

— Не хотіла б вас розчаровувати, але я з Києва.

— Це відомо, в Києві ви з’явились років двадцять шість тому, а от…

— Хитрун! — засміялася Муза. — Хоче вивідати… Я й так скажу: живу на цьому світі двадцять вісім, не одру­жена…

— Мені щастить!

— Давайте без натяків. Хоча… Ви ж про квартиру не знаєте, правда?

— В мене є де жити. А що?

— Коли б не розкішна квартира, я, мабуть, уже одружилася б. А то мені все здається, що домагаються не мене, а квартири… Та дачі, та батьківської “Волги”… Ну, та грець з ними! Я перебила вас.

— А про що я саме говорив? Ага, згадав. Ніч у Гіма­лаях…

— Цікаво, як ви натрапили на того “їжачка”?

— Отож, я стояв і милувався небом, а тоді опустив очі на землю і побачив за кілька кроків перед собою блідо-фіолетове світіння. Подумав, що це сліди зоряного сяйва на сітківці очей. Зажмурився, аж ні — світло ніби струмує із самої землі, наповнюючи коротюсінькі кривулясті провіднички. Може, то жилки якогось кри­стала? Підходжу, нахиляюсь — колючка. Виткнулась біля камінця та й світиться, подає про себе вість. Удень, звичайно, я б її не помітив, а якби й помітив, то не звернув би уваги. Ми тоді досліджували рослини соко­виті, з плодами — там є справжні фармацевтичні фабри­ки. Між іншим, ми зібрали флакончик такого екстракту… Ще один дарунок Шамбали! Дивовижні властиво­сті! Сподіваємось, допоможе в боротьбі з найтяжчими хворобами. Ну, а тут — суха колючка! Тієї ночі я майже не спав — перед очима був той феномен.

— Уранці викопали?

— Е, ні, так зразу не можна. А раптом загине, втра­тить свої властивості? Необачність може завдати не­поправної шкоди. Ми все обміркували, виробили цілу програму дій. Насамперед, звичайно, почали шукати ще один екземпляр. Обстежили кожен камінчик, кожну грудочку в радіусі, може, з півкілометра — цілий тиж­день шукали, і все марно. Хто його знав, може, така ди­вовижа одна-однісінька на сто квадратних кілометрів! Або з’являється раз у десятиліття чи навіть у століття. От і зустрінься. Вирішили ризикнути — викопали ту колючку з грунтом, пересадили у горщечок. Дарунок Шамбали! Тепер уже з нетерпінням очікували вечора. І яка ж була наша радість, коли в темряві намету за­світилися ці головки!

— Фосфорне світіння? — спитала Муза.

— В тому-то й штука, що ні. Природа його електро­магнітна. Ще не з’ясоване тільки джерело. Можна припустити, що в цьому процесі бере участь чимало чинників, зокрема біосфера і динаміка хімічних проце­сів у самій рослині. А взагалі, нерозшифрованих ієро­гліфів Природи — сила-силенна…

— Увага! — почулося з гучномовця. — Керівникам груп і перекладачам терміново зібратися в тенісному за­лі! Повторюю…

— Таємниць багато, — обізвалася Муза, коли динамік умовк. — Але ж, як сказано, людина має підкорити При­роду.

Микитюк помовчав, збираючись з думками.

— Підкорити… Як на мене, то мусимо жити в злаго­ді з нею. Спробували он в Амазонії випалювати джунглі, порушили тонку рівноваіу ї тільки наробили шкоди. Ні, треба шанувати закони Природи. Муза осміхнулася:

— Який ви законник! Але ж згодьтесь, що в Природі не все досконало і корективи просто необхідні.

— Хто знає… Це вже філософія, не мій фах.

Дівчина не відступала.

— Гаразд, ось вам фізіологія. Біль. Людина страждає, мучиться. А для чого?

—Поставити питання легше, ніж відповісти. Біль… Все це дуже складно. Нейрофізіологічна картина цього відчуття багато в чому загадкова. Як воно зароджується і передається в головний мозок, невідомо. Але це — сигнал небезпеки, конче необхідна інформація. Одна професорка Сорбонни вважає, наприклад, що коли б не існувало болю, його слід було б винайти.

— Мабуть, у неї ніщо не боліло, в цієї вченої, — ска­зала Муза. — Нехай і сигнал. Але навіщо сигналізувати увесь час? Досить було б, скажімо, хвилини. А то сам сигнал може замучити людину.

— Це явище, як помислити, не вкладається у схему зворотного зв’язку. Природа б’є на сполох доти, доки пожежа не буде погашена. Принцип гарантії, чи що. Це не тільки інформація, а її наказ, вимога дії.

— Ви, може, подумали, Ростиславе… не знаю, як вас по-батькові…

— Не треба церемоній. Мені тридцять, і я теж не­одружений.

— Може, ви подумали, що я піклуюсь про себе. Зов­сім ні. Мозолі — це, зрештою, дрібниця. Але скільки підлості і жорстокості робиться на світі через біль! Як подумаєш, то аж страшно стає.

— На жаль, це так, Музо. Але Природа тут ні при чому.

— Та мабуть, — зітхнула. — А все-таки… удосконален­ня не завадили б. От би перехитрити Природу!.. Та це загальна балачка. Ви не Докінчили про свого “їжа­чка”.

— Та була з ним пригода. Хлопці несли гербарій, а цього незнайомця я взяв сам. Тримав, як малу дитину, біля грудей, і на тобі: щойно зійшли на невисоку сідло­вину, як над горою, може, з півкілометра від нас, з’яви­лася велика світляна куля. “Літаюча тарілка!” — загу­кали хлопці. Я крутнувся в той бік, не втримав рівнова­ги, упав і скотився вниз. Одразу ж все зникло. Хоча хлопці казали, що бачили навіть люки чи ілюмінатори, а я впевнений, що то якийсь світловий атмосферний ефект, сам по собі дуже рідкісний і цікавий.

— Що ж було далі?

— Та що, горщечок розбився на друзки, грунт роз­сипався, колючка десь зникла. При цьому я забився ко­ліном, воно напухло і боліло страшенно, та я повзав, шу­каючи рослинку, і ненароком уколовся об неї саме тим болючим місцем. Ну, думаю, щастить — сім голочок уп’ялося!

— Так часто буває. — Муза співчутливо хитнула голо­вою. — По собі знаю.

— Еге, мені кольнуло, але буквально через кілька се­кунд коліно перестало боліти, пухлина почала спадати, я підвівся і пішов, навіть не накульгуючи. Отак випад­ково ми п дізналися про лікувальні властивості “їжач­ка”. А тепер ось його укол допоміг вивести із шоку і нашу туристку.

— Щось надзвичайне. Хоча б показали цю ди­вовижу!

Микитюк не любив допускати сторонніх очей і рук до своїх експонатів, а тут одразу і з радістю погодився.

— Ходімо!

Із сміхом і жартами перейшли хитку корму. На боко­вій, заскленій частині палуби вхопилася за його лікоть, щоб не впасти. Зупинилися, вражені величним видови­щем. Червоний, ніби набухлий кров’ю, диск Сонця то різко піднімався вгору, тягнучи за собою стіну розбур­ханого моря, то падав униз, і хвилі з шумом відступали, даючи йому місце.

— Розгулявся шторм… — з острахом і захопленням сказала Муза. — Аж Сонце підкидав.

— І ловить, наче золоту рибу. А якщо без поезії, то в такий спосіб світовий океан дихав, насичується по­вітрям.

— Без поезії життя не цікаве, — зауважила Муза. — Пам’ятаєте, у Тичини: “Всесвіт наш — це дивна каз­ка…”

Отак вони й стояли, зрідка перемовляючись, слухаю­чи шум наростаючого шторму, аж доки Сонце пірнуло у хвилі і більше не показувалось. Сумовита задума охо­пила дівчину, їй знову здалося, що вона вже колись спо­стерігала подібну картину, переживала схожий душев­ний стан.

А Ростислава осявала радість: нарешті зустрів дівчи­ну, яка імпонує йому і, здається, зацікавилась “ним. Правду кажучи, він запримітив її ще на початку цього круїзу, тільки не наважувався зазнайомитись. Спасибі, допоміг товариш Випадок. Та, мабуть, до цього йшлося, обоє жили передчуттям майбутньої зустрічі, і ось лінії їхнього життя нарешті перетнулися на цьому кораблі. Ростислав і раніше не нарікав на долю, а зараз душа йому повнилась музикою, і це було так незвично, що він аж розгубився. Червонів, не знав, де подіти свої руки.

— Сонце зайшло. Ходімо?

Дівчина здригнулась, мовби з несподіванки, але одра­зу опанувала себе.

— Ми йдемо, йдемо та ніяк не дійдемо, — усміхну­лась.

Микитюк відчинив масивні двері, тримав їх, доки дівчина не переступила високий поріг, а тоді причинив, долаючи натиск вітру, і повів її сходами вниз — у тепло і світло довгою коридору. В їхню каюту шум шторму майже не долинав. “Хлопці вже, певно, в барі, — поду­мав, — це якраз добре, а то почнуть кпинити…” Увімк­нув світло — ой, леле! — все, що було на столику, тепер валялось на підлозі, килимок притрушений індійською кавою, а банка, певно, закотилась під ліжко.

Муза скинула плаща і почала прибирати.

— Шкода кави. Це ви її п’єте, Ростиславе?

— Так. Але нічого, маю ще про запас.

Йому було приємно спостерігати за рухами дівчини, хоч і незграбними,— як вона простягала руку, як підво­дилась і потім, балансуючи, присідала навпочіпки. Із столика знову падало, довелося все класти на ліжко.

— То де ж ваш таємничий “їжачок”? — Муза сіла на стілець і одразу проїхалась на ньому до коридорчика. — Атракціон!

Він підняв її разом із стільцем і відніс до столика.

— Тримайтесь, Музо, а то ще наб’єте ґулю. А “їжа­чок” подорожує в чемодані, зараз дістану.

Висунув з-під ліжка великий шкіряний чемодан, охо­плений двома ременями, відімкнув і вийняв маленьку картонну коробочку.

— Ось де він! — весело вигукнув, сідаючи на ліжко. — Нате, знайомтесь, — дав їй коробочку. — Та тільки обе­режно, не вколіться.

Муза тендітними пальцями зняла кришку, але, крім вати, нічого не побачила. Ростислав допоміг видобути колючку з вати. Справді, нічого особливого. Від коротюсінького стовбурця в усі боки стирчать кривулясті шпи­чки вишневого кольору. Помацала — міцнющі, як ста­леві.

— А знаєте, здається, відчуваю струм. Слабенький, ледь-ледь, але є.

— У вас дуже чутливі пальці, Музо.

— Недаремно ж я піаністка, — сказала, не повертаю­чи голови. Невідривно дивилася на чудернацьку росли­ну.

— Але я не берусь твердити, що струм іде зі шпича­ків, — не то серйозно, не то жартома заперечив учений. — Може, навпаки — із ваших пальців.

— Таке скажете, наче я електростанція. — В голосі її вчувалися смішинки.

— Не смійтесь, кожен має електромагнітне поле. А у вас воно особливо сильне.

— Комплімент? Дякую.

В їхню розмову раптом втрутився динамік:

— Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю…

— От невчасно… — зітхнув Ростислав. — Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?

— А як прийдуть твої… ваші?..

— Та їх не буде до пізньої ночі! Доки бар не зачини­ться.

Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза підвела­ся поглянути в ілюмінатор, та її так хитнуло, що аж скривилась від болю. “Проклятущий мозоль”, — подума­ла сердито і всілася на ліжко, почала знімати панчоху…

Несподівано до каюти повернувся Ростислав, мало не застав її за цим заняттям.

— Ой, пробачте! Забув узяти “їжачка”…

Муза зніяковіла, засоромилася власних рухів, але спромоглася на жарт:

— Я вже поклала спати цю колючу тваринку… Микитюк усміхнувся, вхопив коробочку і, балансую­чи, кинувся до дверей.

Едінбург! Ростиславові чомусь давно мріялось побува­ти в головному місті далекої від України, але манливої Шотландії. Уявлявся Едінбург білокам’яним юрмищем палаців у високості, між голубим небом і морем. Тепер ось, їдучи його вулицями в автобусі, він бачив, що пере­важають темні тони.

— В моїй уяві він поставав сліпучо-білим, цей Едінбург, — обізвався до Музи, що невідривно дивилася у вікно.

— Він такий і був, це кіптява. Століттями ж у печах топили вугіллям, а димарів он, бачиш, скільки!

Справді, димарів — тьма-тьмуща. І жодного круглого, всі призмоподібні, наче грубі дошки.

— Кіптява століть.

—Аз деяких будинків уже змили сажу — он які світ­лі, — продовжувала Муза. — Поглянь, ось почали…

Микитюк і сам уже побачив величезний будинок, що плив їм навстріч, — частина фасаду вже очищена, мала колір слонової кістки.

— Так, так. Отже, я бачив Едінбург… колись, — усміхнувся Ростислав.

— Наш мозок здатний творити дива… — зиркнула на нього весело і додала його словами: — Все це дуже скла­дно.

Автобус зупинився біля розчинених воріт королівсько­го замку. Ступаючи на вичовгане каміння просторого двору, куди німо дивились вікна потемнілого середньо­вічного палацу, Микитюк відчув якесь дивне хвилюван­ня, обличчя його набрало зосередженого, замкнутого виразу.

Муза спробувала розворушити супутника.

— Поглянь, який пишний будяк! Ти де-небудь бачив такого?

У коридорі палацу красувався вирощений у вазоні будячище — колючий, із червонястим квітом угорі.

— Розкішний екземпляр, — байдуже кивнув Рости­слав і знову замовк, ніби прислухаючись до екскурсово­да, який розповідав, що колись у давнину будяки вряту­вали військо шотландською короля: глупої ночі вороги наблизились до сонното табору, але, натрапивши на бу­дяки, вкололися і скрикнули… Потім був заснований на­віть орден Будяка…

“Про що він думає? — силкувалась відгадати дівчина, проймаючись його настроєм. — Може, цей будяк нагадав йому гімалайську колючку?” Сходи, зали, прикрашені скульптурами, картинами, гобеленами.

— А оце кімнати Марії Стюарт…

Слухаючи розповідь про трагічну долю королеви, Рос­тислав стискував Музин лікоть, а коли всі рушили далі, затримав дівчину, подивився їй просто в вічі і випалив:

— Кохаю. Станеш моєю?

— Тобто як це? — закліпала віями Муза.

— Ну, дружиною…

І такий у нього був урочисто-рішучий вигляд, що Му­за наледве стрималась, щоб не розсміятись.

— Ви ж мене ще не знаєте, Ростиславе, — несамохіть перейшла на “ви”. — Навіть імені…

— Музо!

— Це так мене батько прозвав, як підросла. Насправ­ді ж моє ім’я — Марійка.

— Марійка?! Муза-Марійка… Який збіг: ми в покоях Марії!

— Ради бога, на нас звертають увагу, — тихо промо­вила Муза, рушаючи до виходу. — А ще мушу сказати — на господарку зовсім не надаюся, до того ж вередлива…

— Аби тільки не злюка.

— …Пещена…

Ростислав гаряче перебив:

— У тебе добра душа і чуле серце — я одразу відчув. Мовчи, мовчи, ось моє прохання: завтра відвідаємо фор­тецю — отам і скажеш усе. Домовились?

Муза-Марійка нічого не відповіла, лише в глибині її очей закоханий Микитюк помітив теплий усміх. Взяв­шись за руки, подалися сходами вниз наздоганяти групу.

Едінбурзька фортеця приліпилась на високій скеляс­тій горі, ніби орлине гніздо. Є чим помилуватись у музеях. Тут виставлено скарби шотландських королів — ви­твори митців, чиї імена втонули у глибині століть. А який краєвид притягує очі!

Захоплені туристи жваво розмовляють, фотографують­ся, один тільки Микитюк мовчазний, бродить, як снови­да. Ніщо його не цікавить — ні коропи, ні мечі. Тупий меч суму, як сказав би Шекспір, ударив його в самісінь­ке серце: на екскурсію до фортеці Муза не поїхала. Пе­редала через сусідку по каюті, що нездужає. Хіба ж не ясно — дипломатична хвороба…

— Зверніть увагу на це вузеньке вікно. Воно вихо­дить на дорогу… — долинав голос перекладачки. — Ряту­ючись від змовників, Марія Стюарт передала дитину че­рез оце вікно вірним людям, що ждали внизу. Так. вікно дуже високо. Дитя спустили в корзині на мотузі. Це був майбутній король Англії Яків Перший…

Микитюк скрушно зітхнув. Як він сподівався, як хо­тів саме тут почути відповідь на своє Признання! Марія, Марійка…

Сходячи крутосхиллям униз, де на майдані стояли ав­тобуси, урезонював себе: ти її уподобав, а вона? Хіба їй обов’язково відповідати взаємністю? Чоловічий егоїзм. І все-таки… помилився? Чи, може, в неї хтось є? Справді, що він про неї знає? Ну, зовнішність гарна, рухи, вираз очей… А далі? Чи, може, саме оце незнання і притягує? Ет, краще не думати про це, зовсім викинути з голови.

І все-таки невідомість ятрила, не давала йому спокою. Нехай би вже сказала одразу, навіщо ця психопідготовка?

Місце в автобусі біля нього пустувало, пустувало воно і наступного дня, коли їхали в Глазго. Краєвиди Шот­ландії, схожі на кримські, трохи заспокоювали, зміна вражень відволікала Микитюка від невеселих роздумів, але сум’яття не полишало його душі. На вечорі друж­би в Глазго, влаштованому товариством Шотландія–СРСР, такому цікавому й веселому, почувався самотньо. Сусідка по столу, шотландка, жінка вже в літах, певне, відчувши його настрій, раптом обізвалася українськими і польськими словами — наче пташенята запурхали в за­лі. Ростиславові потеплішало на серці, пожвавішав, а жінка почала розповідати про своє життя.

Під час війни була медсестрою в англійському госпіта­лі. Доглядала пораненого польського солдата — україн­ця із Холмщини. Покохалися, після закінчення війни одружилися. Поранення вкоротило йому життя, чоловік залишив їй двох синів і… кілька українських та поль­ських пісень.

— Ченсто співав “Повій, вітре, на Вкраїну…”

Ростислав так перейнявся життям цієї жінки, що за­був про свої прикрощі. Та коли загриміла музика і під світляною метелицею закружляли пари, знову почав зітхати. Підпер обважнілу голову рукою і байдуже спо­стерігав за натовпом танцюючих, що поволі обертався у миготливому світлі. Тут, в одному коловороті, взяв­шись за руки, пропливали дівчата з далекого Казахста­ну, англійські хлопці, шотландські жінки… Нараз елек­тронна музика урвалася, натомість зазвучала козиця, зал почав обходити музика у барвистому шотландському одязі: шапка, прикрашена пір’їнами, вишитий кептар, картата спідниця. Чоловік виступав, як павич, привітно усміхався, не випускаючи з вуст мундштука свого співу­чого інструмента… Це минулі століття обізвалися до су­часності: а гей, гей, ми живемо з вами!

І знову під танцювальні ритми закружляли пари, люс­тра пригасла, на високій стелі замиготіли зорі. Микитюкові важко було встежити за парами, але одна привер­нула його увагу. Дівчина, схожа на Музу… “Невже во­на? Дивно. Може, приїхала автобусом з іншою групою? І ховається, хитрунка, бач, так і пірнає в тінь. Дивні ці жінки… Мені краще шукати рідкісні рослини в Гімала­ях, аніж собі дружину. Колючка з Шамбали гамує біль, а тут…”

— Як ви себе почуваєте?

Микитюк раптом відчув чиюсь руку на плечі, підвів голову. Біля нього стояв керівник групи. Зал спорожнів, лише кілька чоловік наближались до виходу. .

Він підвівся, сторопіло оглянувся.

— Пора йти?

Над містом стояла прозора літня ніч.

Повертаючись із Глазго до Едінбурга, відвідали рідне містечко Роберта Бернса. Ось довга приземкувата будів­ля — це хата, в якій народився співець Шотландії, тут же на подвір’ї сяє склом сучасна споруда музею. Мики­тюк зацікавлено роздивлявся, а у вухах, наче бджоли, гуділи слова гіда:

— Молодий поет полюбляв дівчат і зірвав чимало кві­ток. Та його впіймали за полу. Батько однієї потерпілої перестрів юнака і погрозив убити, якщо він не одру­житься з його дочкою. Роберт одружився, мав шестеро дітей…

“Певне, гарна дівчина була, може, як Муза-Марійка… — міркував Микитюк. — Цікаво, який у неї батько? Теж такий рішучий, як той односелець Бернса?”

Чим ближче було до Едінбурга, тим більше насуплю­вався Ростислав. Перед очима пропливали мальовничі краєвиди — зелені горби і видолинки, невеликі гаї, бу­дівлі ферм, удалині бовваніли темні терикони, — Мики­тюк залишав у пам’яті ці мінливі картини і водночас конструював майбутню зустріч з Музою, передбачав ва­ріанти її виправдань. І жодного разу йому не спало на думку: а може, дівчина й справді захворіла?

Скрипить під ногами трап.

У каюті, навіть не переодягаючись у піжаму, ліг пере­почити і зібратися з думками. Шуміла повітродувка, женучи легкий вітерець.

“Ну, гаразд, закоханий друже, — запитував себе Мики­тюк, — може, ти визначиш, що ж таке кохання? Воно означає певний емоційний стан, який характеризується… величиною… ні, ступенем втрати здорового глузду! Це витівки, хитрощі Природи, що мають на меті продовжен­ня людського роду. А ти відкинь усі чари, поглянь на все тверезо…”

Микитюк зітхнув. Еге, все це справді дуже складно.

Простягнув руку, намацав на столику дзеркальце. “Ну що ж, з обличчя не гірший за інших. Не треба ли­шень насуплюватись. Може, вуса завести? Тепер це мод­но. А що? І заведу — коли… вона покохає”.

— Увага! Запрошуємо на вечерю…

Ростислав заспішив, щоб раніше зайти до ресторану: вона проходитиме повз їхній стіл.

Цокання посуду, голосні перемови, сміх, жарти. Її не видно.

Сусіди по столу повечеряли, пішли на прогулянку. А її нема. Їсти не хочеться. “Чого ця жінка дивиться на нього? Наближається. Ага, вона з її каюти… Стривоже­на”.

— Що? Муза хвора?! Навіть марила? “Перехитрити Природу… Вимкнути біль…” Ага, це її слова. Поклали ще вчора? Біжу, біжу… Ох, бідолашна… А я…

Медчастина тут же, на кормі, лише піднятися три мар­ші вгору. Йому ж здалося, що сходить на якусь гімалай­ську гору, доки викарабкався, передумав бозна-скільки. Спочатку свідомість його облягла чорна хмара тривоги і жалю: в той час, як він подорожував, дівчина страждала у тісняві корабля. Та враз йому стало розвиднятися, на­че сонце зійшло над розлогою долиною Шамбали, душу охопила радість: Муза, отже, лише через хворобу не по­їхала до фортеці, а не тому, що… знехтувала. Інтуїція його не підвела — це таки вона, єдина в світі…

Поглянувши на Ростиславове обличчя, з якого ще не зійшла радість, лікарка опустила очі.

— Ну, як ваші пацієнтки? — з веселою жвавістю запи­тав Микитюк.

Лікарка покрутила у пальцях пінцет, похмуро скапала:

— Ленінградка нічого вже, криза минає. А от киян­ка… щось незрозуміле. Ні на які болі не скаржилась, і раптом… Боюсь, ми не зможемо нічого вдіяти…

Микитюк зблід, обома руками обперся об край столи­ка, за яким сиділа лікарка.

— Діагноз? Діагноз установили?

— Так. Сепсис.

— А лікування?

— Антибіотики. Переливання крові. Ніщо не допома­гає.

Микитюк одірвався від столика, мовчки заходив по пе­редпокою.

— Не треба так хвилюватися, — обізвалася лікарка. — Вона вам хто?

— Майбутня дружина.

— А-а…

Лікарка підвелася і прочинила двері ізолятора:

— Зайдіть.

Муза-Марійка лежала на білій постелі під білим про­стирадлом з розплющеними очима, що темніли, як дві сливи. О боже, як вона помарніла! Щоки сірі, землисті, дихання прискорене.

Ростислав узяв її за руку — гаряча, як вогонь.

— Що сталося, люба?

— Вона непритомна, — констатувала лікарка. — Навіть ваш “їжачок”…

Ростислав аж кинувся, наче його струмом ударило.

— “Їжачок”? Ага, так… Готуйте шприц! Я миттю… — І кинувся до виходу.

На біль не скаржилась… Ну, ясно — вкололась “їжач­ком”. Таки подумала перехитрити Природу, і як він тоді не здогадався? Поспішав. І зараз треба квапитись, це просто щастя, що він узяв того каламарчика із собою.

Ключик не потрапляв у гніздо. Ростислав ледве стри­мувався, щоб не поламати замок. Нарешті вхопив каламарчика і, полишивши чемодан розкритим, а двері в каюту незачиненими, побіг до сходів.

Лікарка прискалювала око, розглядаючи темно-вишневу рідину, кілька разів струснула скляночку і поставила на столик.

— Ніякої етикетки… Що це?

— Це звідти, що й “їжачок” — із Гімалаїв. По крап­лині збирав… Може, назвати: “Дарунок Шамбали”? Але ми гаємо час.

— Ви пересвідчились, що ця есенція…

— Препарат не пройшов клінічного випробування, я просто не встиг. Його дію я перевіряв на собі…

— Ну, знаєте… Ризик…

— Нехай і ризик, але ж іншого виходу нема. Давайте шприц!

Лікарка насупила брови.

— Я на себе такої відповідальності взяти не можу.

— Я беру! — з викликом сказав Микитюк.

— Ну, знаєте, ви тут все-таки особа стороння. З колюч­кою — то інше, а це вводити в організм…

— Вона ж гине, помирає — ви ж самі сказали! — роз­пачливо вигукнув Микитюк. — Хіба не ваш обов’язок ви­пробувати все…

— Так. І ми зробили все можливе. Загляньте в історію хвороби.

Микитюк вхопив телефонну трубку:

— Попрошу капітана!

Може, з хвилину роз’яснював капітанові ситуацію, інформував про живлючий гімалайський екстракт.

— Бузанова? Тут. Передаю.

Товстуха тільки сопіла, притуливши трубку до вуха. “І це лікарка… — думав Микитюк. — Розминулась з по­кликанням, її місце на Бессарабському ринку…”

— Ну що ж. Раз капітан наказує… Але ви дайте мені розписку. На всяк випадок.

Кров шугнула Ростиславові в скроні, відчув, як рапто­во піднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.

“Та ну її, цю бочку, — розгніваний сів до столика, ви­хопив ручку з бокової кишені: — Витримка, витримка, спокій… А то ще руки тремтітимуть”.

— Ну, все? Давайте шприц, я сам.

…Кілька годин після уколу Муза-Марійка була між життям і смертю. Микитюк, надівши білого халата, сидів коло її ліжка, ніби ждучи вістей з далекого краю.

Нарешті першу обнадійливу звістку передав термо­метр: температура почала спадати. На щоках хворої з’я­вилися невеличкі рожеві плями, ось вона кліпнула пові­ками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стінах, стелі, тоді побачила Ростислава.

— Це ти? — прошепотіла. — Що зі мною було?

— Скажу. Я багато тобі скажу. Але не зараз. Окли­гуй, хитре дівчисько.

Хотіла усміхнутись, та не змогла, тільки сіпнулися губи.

Наступного ранку Муза-Марійка підвелася.

Ростислав, міцно підтримуючи її за лікоть, вивів на палубу. Навколо шуміло море. Едінбург уже був далеко за обрієм. Попереду — також за обрієм — Північна Нор­вегія, Тромсе і Нордкап. Муза-Марійка сиділа мовчки, по­глядаючи на хвилі за бортом. А тоді спитала:

— Скажи, а відчуття болю повернеться, доки ми… од­ружимось?

— В житті без болю не обійтися.

Загадкова Нова

Зеленава вечорова імла облягала Руїни. Сухорлявий ста­рий Му причалапкав своїми тоненькими ніжками до про­зорої стіни, щоб подивитися, чи двір уже виповнений тінню? Чи зацвітає небо пелюсточками? Стоячи, він почовгував черевиками із цупкої сириці, під хітиновим панцирем на спині наче пробігали мурашки: Му трохи хвилювався, очікуючи Прихильників Духу. Глибоко схо­вані маленькі очиці сухо поблискували, відбиваючи зе­ленкувате розсіяне світло, що вже зникало в темних ті­нях.

Отак, власне, він почувався кожного разу перед ніч­ним пильнуванням. Ніби й не боявся Ватага, проте не­спокій охоплював усе єство — було радісно і водночас тривожно. Може, саме цієї ночі Дух скаже щось інше? Адже з самого початку — прокотилося вже багато дисків за обрій — він повторює одне й те ж, та ще й сердито. А може, в тій скриньці ніякого Духу нема? Треба б туди заглянути. І за пелюстками у небесній високості стежи­ти цікаво, особливо коли з’являється Нова… Дехто з При­хильників Духу вважає, що пелюстки заліплять усе небо, і тоді зникне темрява, буде світло, хоч і диск зако­титься. От і потрібно дивитися крізь магічну Палицю, примічати нові й нові небесні квіти.

Унизу зовсім потемніло, а онде і перша пелюсточка зринула… Чи Тан принесе сьогодні якийсь образ? Він уже знайшов декілька і невтомно розшукує ще. Хто во­ни, ті, що зображені на полотнах? Кмітливий Ти твер­дить… О, чути шарудіння, це вже вони!

Му задріботів до дверей. Справді, прийшли Прихиль­ники Духу — високий Тан і низенький, йому до пле­ча, Ти.

— Нехай буде твоя мудрість! — привітали господаря писклявими голосами.

— Нехай Дух буде прихильний до всіх нас, — звично відповів Му і кинув погляд на чорну скриньку з білими зубами-клавішами.

Тан вийняв з-під лахміття, що звисало йому з плечей, чималий чотирикутник, загорнений у смугасту ганчірку. Так і є — ще один образ!

— Оце знайшов аж на околиці Великого Руйновища, — сказав, розгорнувши ганчірку і ставлячи картину під стіною, поряд з тими, що приніс раніше.

Му взяв кресало, ударив кілька разів по кременю — сипнули іскри, і трут затлівся. Швидко підніс його до смолоскипа, дмухнув, і в помешканні стало видно, як удень. Усі трос поставали навколішки, щоб роздивитися новий образ. Перед ними було не одне обличчя. На піску біля самісінької зеленої води сиділо і лежало кілька по­статей — молоді жінки та чоловіки.

— Це морські істоти, — прописклявив Ти, — бачите, вони не відходять від свого середовища, вибрались поди­хати та й погрітися.

— Так, — підтримав свого колегу Тан, — їхнє тіло зов­сім не мас твердої хітинової оболонки, натомість м’яка шкіра, вочевидячки пристосована до води.

— А їхні голови? Погляньте — на них довга густа шерсть! — докинув Ти, ще й тоненькою рукою вказав.

Справді, на головах істот добре видно було зеленаву шерсть.

Тепер обидва Прихильники Духу поглянули на Му — що то він скаже?

Старий пильно вдивлявся в постаті на картині, неначе очікував, що вони обізвуться і самі розкажуть про себе.

— Я гадаю, — нарешті заговорив Му, — це наші пред­ки. Те, що на них майже немає одягу, нічого не дово­дить. На інших образах одяг є, на деяких аж занадто. Навіть голови вбрані.

— А де хітинові панцирі? — різко спитав Ти. — Це зовсім інший біологічний вид!

— Може, це “прибульці з Неба”, — сказав Тан, — і ми живемо на їхніх Руїнах. Адже невідомо, хто побуду­вав і хто зруйнував громадища, які дісталися нам у спа­док.

— Дух! — верескиув Ти. — Це його діяльність!

Тан і Ти з острахом оглянулись на чорну скриньку”, що наче шкірила зуби в миготливому світлі смолоскипа, лише старий Му не зворухнувся. Роздумливо сказав, не відриваючи погляду від картини:

— Наш розум ще блукає в зелених сутінках, і часто навколишнє йому здається інакшим, ніж воно є насправ­ді. Піднесіть палець до ока — закриє кам’яну гору. А хі­ба він такий великий? Отож, очевидне не завжди точне… Я гадаю, наші предки — отакі, як бачимо зображення,— жили тут споконвічно, спорудили велетенські житлові осередки, і навіть отой Дух, що обзивається із скриньки, створили вони.

— Тоді як же пояснити таку велику різницю в будові тіла? — майже пошепки спитав маленький Ти, повернув­ши свою голу плескату голову в бік старого Му.

— Щось, мабуть, сталося в Природі, — відповів муд­рець. — Якийсь катаклізм… От і виник на нашому тілі хітин — захисна оболонка. Ллє не в кожного однако­ва… — Старий підвівся, розв’язав пояс і, ставши перед смолоскипом, розхилив поли потертого халата: — Поди­віться. Раз уже ми заговорили про хітин…

Тан і Ти підхопилися та так і застигли: живіт і груди в старого Му такі ж, як і в тих, що коло моря! Майже одночасно обидва простягли руки і доторкнулися до зморшкуватого тіла. Хітину не було й сліду! Бридливо відсмикнули пальці, перезирнулися. І щось, мабуть, ли­хе побачив у тому перезирку старий Му, бо, загортаю­чись полами, гостро пошкодував, що видав свою таємни­цю. І нащо було?.. Ці двоє Прихильників Духу ще не можуть збагнути багатьох речей. Ось недавно була в них дискусія про костяні фігурки — коники, чоловічки, на які натрапляють в різних місцях. Як він не доводив, що то для гри, для змагання умів, про що сказано і в розшиф­рованих текстах, обидва твердили своє: то ритуальне на­чиння, у світлим фігурках втілюються добрі духи, в тем­них — злі. Му скрушно зітхнув.

— Ми не знали… — обізвався Тан і замовк.

— Для того ж я й показав, щоб знали: всі ми — нащадки отих дужих, — якомога спокійніше промо­вив Му.

— Приблуд… чи то пак, прибульців? — докинув Ти.

— Мудрий Му вважає: вони і ми — ланки одного лан­цюга, — заговорив Тан, чомусь відводячи погляд убік. — То чим же пояснити, що вони геть усе зруйнували? І де вони поділися?

— Ага, де вони поділися? — аж навшпиньки став низькорослий Ти.

— Світ наш сповнений таємниць… — розвів руками Му. — Як зникли наші пращури, ми ще не знаємо.

— І не дізнаємось, якщо нам не допоможе Дух, — за­трусив головою Тан і показав рукою на чорну скриньку.

— Мусимо покладатись на свій розум, — видовженими пальцями Му потер чоло. — Він уже прокидається… А щодо коробки… Треба заглянути — що там усередині? Чому завжди говорить одне й те ж?

— Заглянути? Там же немає жодної щілини! — здиво­вано верескнув Ти.

— Щілину можна пробити.

— Ні, ні, — замахали руками Тан і Ти. — Блюзнір­ство!

“Ех, бідолашні, — подумав Му, — міцно ж тримають вас пазурі незнання…”

Чорна коробка ніби сміялася, виставивши білі зуби-клавіші. Тан і Ти наблизились до неї навшпиньках. Як завжди, першим почав торкатися клавішів Тан. Ледь-ледь, наче вони припікали. Одну за одною, не промина­ючи. Перший ряд, другий, третій…

Нашорошили вуха, невідривно дивилися на круглий отвір, закритий блискучою сіточкою. Спочатку почулося шипіння, потім сердитий голос сказав:

— Неправильно набрано номер. Неправильно на­брано…

Тричі повторив і замовк, знову ж таки щось проши­півши.

— Гнівається Дух, — приречено схилив голову Ти.

— Не бажає розмовляти, — закивав Тан.

— Ну й нехай! — різко змахнув рукою старий Му. — Ми ще до нього доберемося.

Тан і Ти знову ззирнулися, знизали гостренькими пле­чиками, — мовляв, як хоч, а ми тут ні при чім.

Старий Му, погамувавши хвилювання, кинув прити­шено:

— Пора під небо.

Мовчки вийшли на вичовгані кам’яні сходи. Меткий Ти пішов попереду, піднявши вгору смолоскипа, за ним ступав, натужно сопучи, старий Му, а позаду дерся Тан — високо піднімав тоненькі ніжки, схожий на вели­ку комаху.

Сходи закручувалися спіраллю, і хоч Прихильники Духу долали їх безліч разів, завжди серця холодив страх, що спіраль та ніколи не закінчиться. Хто і коли її збудував? Як сталося, що ця височенна споруда вціліла? Про це думав зараз мудрий Му, думав і раніше, коли ці двоє були ще дітьми, але відповіді нема й досі. Скільки тих зеленкуватих дисків скотилося та й потонуло в морі, а він і тепер нічого не знає! Та добре вже й те, що знає про незнання. Може, в цьому й мудрість? А що вона дає, така “мудрість”? Тільки гіркоту…

Зненацька його струснуло, аж застогнав. Спритний Ти зупинився, освітив смолоскипом стражденне обличчя ста­рого, здивовано спитав:

— Що сталося?

— Кресало… Кресало лишилося там, унизу…

Це й справді було кепсько. На даху вони одразу гаси­ли смолоскип, бо полум’я заважало спостерігати небо, а рушаючи вниз, викрешували вогонь.

По кресало, щось буркнувши, спустився наймолодший серед них — Ти. Старий Му втомлено сів на східцях, тро­хи нижче — Тан. Мовчки дивилися, як меншає вогонь, скочуючись униз разом із Ти. Цяточка, блідий відблиск, нарешті морок поглинув усе. Чекання здавалося ще дов­шим і тяжчим, ніж ходьба. “Отакий густий морок вкутує і минуле,” — думав мудрий Му. Внизу, в запаморочливій глибині, знову з’явилась іскорка, вона ширшає, розгоря­ється, розганяє морок. У серці старого тепліє надія: отак і народ поволі, але неухильно, сходинка за сходинкою, підніматиметься на Гору Знання… І відкриється Істина, розвіються сумніви…

На пласкому даху в їхні очі заглянула бездонна глибо­чінь неба. Мерехтіння зір вабило, чарувало старого Му, і він деякий час стояв нерухомо, задерши голову. Потім, ніби прокинувшись, подріботів до Палиці, що на трьох підпірках була спрямована вгору. Тан і Ти вже кружля­ли довкола неї в Танці Приручення. Кланялись, наскіль­ки дозволяв хітиновий панцир, присідали, петляючи нав­коло. То був їхній обов’язок, старого це не обходило, він навіть сумнівався в доцільності такого обряду.

Нарешті Му підійшов до Палиці, став навколішки й уважно подивився в окуляр. Ось те сузір’я, яке вони спо­стерігали вчора. Тепер треба повернути Палицю трохи ліворуч… Яка чудова золота зірка! Самотня? Найближча до неї — за чотири одиниці. А це що?.. Поблизу Золотої Зорі — спалах! Нова зірка? Адже ж нові не засвічують­ся на порожньому місці, кожна розгоряється з малень­кої, дрібної зірочки, а тут.. Що за знак?

Не відриваючись від окуляра, старий Му пробурмотів:

— Нóва… Нóва, та якась загадкова.

Його пильне, натреноване око відразу помітило, що ця Нова незвичайна як світінням своїм, так і формою.

Один за одним дивилися в окуляр, і чим довше спосте­рігали, як Нова розростається в якусь потвору, тим дуж­че їх охоплював страх. Такого ще не було…

Звідки ж вони могли знати, що то зовсім і не зірка спалахнула, що то вибухнула ядерна зброя планети Зем­ля, виведена в космос! Людство Землі домовилось і ви­кинуло геть страхітливі заряди…

Поки небесний спостерігач марно сушив собі голову над цією загадкою, Тан і Ти одразу збагнули, що сталося. Це ж Дух отак гнівається на зарозумілого Му. Хіба їхні вуха не чули, як він зневажав Духа?

Одного позирку їм було досить, щоб порозумітися. Пі­дійшли до нього, сопучи. Му одхилився від окуляра і скрикнув:

— Погляньте, вона зникла! Її нема…

Ці слова, немов іскри, запалили їхній жах, несамови­тість і лють. Просичали бойовий згук, ущепірились старо­му в плечі та й потягли до балюстради. Астроном чомусь не випустив із рук Палиці, наче приріс, тоненькі ноги плутались у полах, і, може, тому не боронивсь. Вони не­довго й вовтузилися з ним — стягли на кам’яний бар’єр і зіштовхнули вниз. Поли халата залопотіли, наче веле­тенські крила, Тан і Ти вжахнулися: а що, як полетить у небо? Та важка Палиця потягнула додолу. Почувся зойк, і старого Му ковтнула тьма.

Змовники відітхнули. Проте радості на їхніх блідих об­личчях не було, скорше розгубленість і втома.

— Я давно помітив… — прошепотів Тан і замовк.

— Дух розгнівався на нього, — хитнув головою Ти.

Непомітно їх охоплювала тривога. Як то вони будуть без наставника? Старий Му багато знав і намагався те знання передати їм. Тепер лишається коробка. Може, зласкавиться Дух.

Запалили смолоскипа і, розкарякувато переставляючи тонкі ноги, хапаючись за поручні, мовчки подалися вниз.

Цього разу і біля чорної скриньки Тан і Ти виконали Танець Приручення, щоб задобрити Духа. Клавішів по­чав торкатися Ти. Він аж навшпиньки ставав, щоб по­цілити пальчиком посередині клавіша. І от сталося те, чого вони так довго і безнадійно чекали: Дух заговорив! Це був живий і тривожний голос:

— Небезпека ядерної катастрофи нависла над нашою планетою, як та чорна хмара над квітучим садом. Якщо її не відвернути, — поб’є ніжний цвіт і дерева з корнем вирве. Загине сад нашої цивілізації, який ми плекали ти­сячоліттями… Схаменіться! Вгамуйте свого зажерливість! Тан і Ти попадали навколішки і слухали, пороззявляв­ши беззубі роти. З круглого отвору з-під лискучої сіточки вилітали й вилітали слова, ніби невидимі птахи. Обидва Прихильники Духу майже нічого не второпали, та все-таки відчули — мова про те, про що здогадувався старий Му. Катаклізм. Катастрофа. Повсюдна руїна. То що, може, таки справді оті на образах — їхні предки?

— Загибель загрожує всім! — гримів голос. — А ті, що вціліють, будуть му-тан-ти…

Тан і Ти були такі приголомшені, що не помітили, як і смолоскип згас, незчулися, як замовкла коробка. Знеможені, простяглися на підлозі біля картин і поснули. їх не міг розбудити каламутний світанок, що просочувався крізь прозору стіну, ані човгання ніг чоловіків їхнього племе­ні,— цілий гурт їх набився до зали. їх пробудив різкий, верескливий голос Ватага:

— Ось кому вони поклоняються! Огидним потворам, які знищили все та й самі пропали! А де ж це лукавий Му? Сховався? Знайдемо! А цих — побиймо камінням!

Він перший кинув камінь, і хітиновий панцир на жи­воті Тана тріснув, як суха дошка. Каміння посипалось гра­дом — Прихильники Духу не встигли й підвестися, як їх­ні плескаті голови були розтрощені. З особливим шален­ством натовп накинувся на портрети — полотно дерли на шмаття і люто топталися по ньому кривими ніжками.

Хтось ударив по клавішах динаміка, і звідти раптом вирвався громовий голос:

— Будуть му-тан-ти! Будуть му-тан-ти!

Ватаг помітив, як злякалися, застигли навіть найсміливіші. Не гаючи й миті, ухопив камінь і обома руками вда­рив ним по чорній коробці. Голос урвався. Тоді всі вкляк­нули на коліна перед Ватагом.

Людина-маятник

I.

Усі в лабораторії помітили: з приходом Флоріки доктор Лавро якось одразу і різко змінився. Де й ділася його нахмуреність, непривітність у стосунках з колегами. Такий уважний зробився, люб’язний, усміхається, навіть лисина заблищала веселіше!

І все це через новеньку стажистку.

— Зверніть увагу на ті створіннячка, Флоріко! — кли­кав її до мікроскопа, щоб показати холерний вібріон. — Яка функціональна досконалість! Просто і ясно.

— А як ви вважаєте, Флоріко…

— Погляньте на генні ланцюжки in vitro[6], Флоріко! І отак цілий день — Флоріко та Флоріко.

“Що він у ній побачив такого? — знизувала плечима ставна білявка в накрохмаленому халаті.— Суха тараня, ноги — обидві ліві, та ще й дрібне!”

Справді, Флоріка не вирізнялася красою, зате була за­попадлива до роботи. Годинами сиділа над мікроскопом, не розгинаючись, наче дивилась якийсь захоплюючий фільм. А з піддослідними морськими свинками поводи­лась так, немов ті щось розуміли:

— Не треба жахатися! Укол не болючий, а для науки це дуже потрібно…

В її великих очах тихо сяяла ніжність. Може, оте сяйво і приваблювало Лавра?

Білява красуня не без зловтіхи думала: “Цікаво, їй він також запропонує те, що й мені? На морських свинках експеримент удався, але ж ми — люди! Лавро обіцяв тоді золоті гори, навіть одруження, аби тільки вона погодилась на експеримент. “Історичний експеримент”. Фанатик. На кандидата в женихи він тоді зовсім не надавався, але те­пер…” Його загравання з Флорікою викликало в білявки невиразний внутрішній протест. Чимось він її все-таки за­чіпав. Було щось у ньому небуденне, яскравинка, мінлива гра імпульсів — те, що називають творчим неспокоєм. Профіль його особистості не вміщувався у звичних рам­ках. Залишивши практичну медицину, Лавро з головою поринув у наукові дослідження, пропагував філософію ме­дицини, все мудрував з генетичним кодом: “Треба піді­брати ключик до цього шифру матінки-Природи!” Колеги, позаочі, звичайно, вже давненько кепкують: серед ме­диків Лавро — філософ, а серед філософів — медик. “І справді, вдає із себе хтозна-кого… Штукар. Але ж док­тор… Досить відомий учений. У нього лише одна вада, але серйозна: окрім науки, ніяких захоплень, навіть у преферанс не грає. Ще й іронізує: “В азартну гру тільки з Природою варто грати!” Він з тих, що не пристосовую­ться до обставин, а навпаки — пристосовують їх до своїх потреб. Сухар. А бач, як любенько та лагідненько підсів до робочого столика Флоріки. Щось дуже пильно розгля­дає предметне скло, бубонить… Певне, підбиває на експе­римент. Бо яке до неї може бути почуття?”

Лавро насупив брови, чоло прокреслили вертикальні зморшки.

— Бачите, Флоріко, лейкоцитарна формула вашої кро­ві значно відхиляється від норми. Давайте глянемо правді в очі: катастрофи ще немає, але…

На обличчя Флоріки набігла хмарина, дівчина зніяко­віла, на губах з’явилася винувата посмішка.

— Я лікуюся у протизобному диспансері…

— Давно?

— Та вже тривалий час…

— Ну, от бачите, рутинна терапія позитивного ефекту не дала, хіба не так?

Білявці здалося, що Лавро тішиться з неефективного лікування Флоріки, але приглушує свою радість, навіть забарвлює голос у співчутливі тони, йому нехай що, аби провести свій експеримент.

Не діждавшись відповіді, Лавро провадив далі:

— Але, як кажуть, не тільки світу, що в вікні. У вас, Флоріко, є перспектива на одужання! І не зиркайте на мене так недовірливо. Я беруся поставити вас на ноги! Просто і ясно.

Дівчина повернула до нього своє бліде обличчя:

— Справді?

— Авжеж! Тільки тут потрібна… деяка сміливість.

Вії у Флоріки затріпотіли, як метелики:

— Сміливість?

Білявка не витримала, повернула голову з пишною за­чіскою і, мило усміхнувшись, кинула “шпильку”:

— Тут, Флоріко, йдеться про сміливість нашого шанов­ного експериментатора.

— Це само собою, Альбіно, — вибачливо посміхнувся Лавро.

— Чого ж тоді, дозвольте спитати, ви шукаєте… жертв, хоча історія науки знає не одного дослідника…

— “Жертв”… — Лавро скривився, наче від кислиці. — Ох і язичок у вас, Альбіно… А втім, ви вже не зможете дорікнути… Я вирішив теж.

— На собі?

— Так. Разом із Флорікою.

Це подіяло на Альбіну, як холодний душ. Деякий час вона неспроможна була вимовити й слова.

— Оце вже по-чоловічому! — нарешті видихнула, трус­нувши золотистими кучерями.

— А буде ще й по-жіночому, як ви допоможете нам з Флорікою, — поправив окуляри Лавро.

— Ну, якщо зможу… — трохи розгубилася Альбіна, в очах її з’явився вираз настороженого очікування.

— Я хочу, щоб ви провели цей експеримент.

— Я? — вражено перепитала Альбіна, тицьнувши паль­цем у свої повні груди. — Ваш експеримент?

— Так, саме ви. Я просто милуюся, спостерігаючи, як ви філігранно проводите операції. У вас висока експери­ментальна культура. Не скромничайте, в нашій лаборато­рії ви, Альбіно, перша.

Вона дивилася на обох — Лавра і Флоріку — здивовано і водночас злякано.

— Але ж ми ще не зачіпали генотипу людини. І ніхто в Союзі… і в цілому світі…

— А чому б нам не розпочати? Все одно це мусить ко­лись статися, як ви вважаєте? От давайте спробуємо. І для вас це нагода…

— Нагода для мене?

— А звичайно. Просто і ясно.

“Справді, — подумала Альбіна, — він каже правду, це нагода…” Холодок остраху пройняв їй груди, відчула, що візьметься за цю операцію, що це таки її шанс. Проте ще заперечувала:

— Але ж генетична карта людського організму ще не розшифрована, тут можуть бути…

— Несподіванки? — осміхнувся Лавро. — Промахи? Хто ж від них застрахований? Парашут може й не роз­критися.

“Фанатик. Самогубець”, — змигнуло в очах Альбіни.

Флоріка не озивалася й словом, сиділа, схиливши го­лову, тільки інколи на її по-дитячому довірливе бліде обличчя набігала тінь занепокоєння, дівчина кліпала віями.

Лавро кинув запитливий погляд на Флоріку і про­довжував, звертаючись до Альбіни:

— Про ступінь ризику ми вже говорили. Вовка боя­тись — в ліс не ходити, адже так, Флоріко?

— Так, — хитнула головою лаборантка і зажурено поди­вилась у вікно на інститутський сад, облитий багрянцем призахідного сонця.

Робочий день закінчувався, почувся дзенькіт посуду, шум і дзюркотання води з кранів, глухе постукування металевих дверцят лабораторних шаф, куди на ніч хова­ли реактиви і препарати.

Флоріка наче прокинулась, швидкими рухами почала прибирати своє робоче місце.

— А знаєте що, дівчата, — сказав, підводячись, Лав­ро, — якщо ви нікуди не поспішаєте, то заходьте до моєї комірчини, ще трохи поговоримо. Згода?

Авжеж, згода! Обом кортіло якнайбільше дізнатися, що там визріло у Лавровій голові. Альбіна, внутрішньо трем­тячи, хотіла упевнитись остаточно, чи справді їй випав шанс, ну, а Флоріка думала про свою недугу.

— Людина живе в океані мікробів і бактерій, — заго­ворив Лавро, ходячи по зеленій килимовій доріжці поміж Флорікою і Альбіною, що вмостилися в кріслах одна про­ти одної. — Ви тільки уявіть собі міріади цих невидимих напасників, тьма-тьмуща їх так і кишить навколо і в нас. Ці орди атакують нас удень і вночі, кожної миті. Дивно, як людина змогла вижити… Чи, може, спочатку планета була стерильна?

Лавро став біля широкого вікна, немов ждучи відпові­ді на своє риторичне запитання, задер голову, щоб не впали окуляри, і згори вниз, як півень, скоса подивився на своїх слухачок. Оця його поза та й зверхній тон, — він говорив, наче перед студентською аудиторією, — дратува­ли Альбіну, і вона опускала очі, щоб приховати невдово­лення.

— Ні! — патетично вигукнув Лавро і знову заходив по кабінету. — Мікросвіт з’явився набагато раніше. Виживан­ням ми завдячуємо імунній системі: вона виставляє бойові загони супроти інфекційних агентів, захищає кожну клі­тину нашого організму. Але чи може вона функціонувати безперебійно і безвідмовно? Тут відповідь однозначна: ні, не може. Усі структури цього світу — текучі, мінливі. Не становить винятку і наша імунна система, просто і ясно. З плином часу в оборонних лініях організму з’являються проломи, ворожі загони обминають редути і проникають до фортеці. Настає інтенсивне старіння, що зрештою веде до неминучого фіналу…

— “Лінії, редути… — невдоволено кривила губи Альбіна. — Йому все просто і ясно. Чи ти ба, який Ціцерон знайшовся! Замість того, щоб говорити про цитогенетику, розтікається білкою по дереву… Хто тут потребує лекції? Краще вже дискусія!”

— А я вважаю, вельмишановний докторе, — Альбіна по­клала ногу на ногу і обхопила руками коліна, — що вирі­шальний тут інший фактор.

— Ну-ну, — Лавро спинився біля вікна, обіперся ліктем об лутку, — який же?

— В організмі є гени, які завідують процесом ста­ріння.

— Ого! — криво посміхнувся Лавро. — Запрограмоване старіння? А значить, і… смерть?

— Так, і смерть запрограмована. — В очах Альбіни змигнула тінь. — Генів-могильників небагато — може, один на тисячу інших, та коли вони починають діяти — організм приречений.

— І коли ж вони починають? — закліпала віями Флоріка.

Альбіна подивилася на лаборантку, як ото вчителька на учня-тупака, і це було неприємно Лаврові. Чому, ну чому такі нещирі люди?

— Ці гени даються взнаки тоді, коли організм вибуває з еволюційної гри, — сказала Альбіна, — тобто коли зарод­кові клітини перестають ділитися, припиняють своє роз­множення і поступово гинуть. А це починається, — Аль­біна повернула голову до Флоріки, — в трохи старшому віці.

Флоріка полегшено зітхнула, і це викликало ледь по­мітну посмішку в Альбіни.

— Та-а-к… — Лавро поправив окуляри. — Просто і ясно Значить, Природа створює для того, щоб знищити?

— Авжеж, відкинути все непотрібно, використане в еволюційному процесі, а що?

Лавро сів за свій стіл, обіперся ліктями, сплівши до­купи пальці обох рук.

— “Еволюційна гра”… Ефектно, — сказав після деякої паузи. — Але це — генна міфологія, ми ж займаємось ін­женерією, генною інженерією. Ось так. А вашу гіпотезу запрограмованої смерті легко спростовує статистика дов­гожителів. Та якщо з царини міфів перейти до конкретної проблеми…

— Якої ж саме? — прохопилась Альбіна, пожадливо бажаючи, щоб він знову почав про експеримент.

— Здоров’я Флоріки. Рутинні методи не дають ефекту в лікуванні білокрів’я — спробуємо пересадку генів. Просто і ясно. Мені також потрібно посилити імунну си­стему, але назвімо цю операцію: “Здоров’я для Флоріки”. Нехай вона так і ввійде в історію науки.

— Та чи справа в назві? — не втерпіла Альбіна. Оте “флорікання” сиділо їй у печінках. — Ближче до діла.

В її уяві поставала картина операції. Тьмявий екран скануючого апарата. Несхибно ввести довгу голку шприца у мозок, у потрібну точку — не так-то легко. Тільки-но по­думала про це, як відчула нервовий дрож в усьому тілі. Пусте, нема чого боятися. От тільки формальності обов’яз­ково…

— Ви добре володієте цитологічною технікою, фраг­менти відповідних хромосом я приготував, отже діло за вами. — Лавро втупив очі в Альбіну. — Ну то як, ви згодні провести… цей експеримент?

Альбіні раптом зробилося страшно. Збентежено опусти­ла очі, обсмикнула сукню на коліні, в неї аж губи зворух­нулись, щоб сказати: “Ні!” Але стрималась. Ще кілька секунд, і страх почав танути, наче крижина у теплій воді. Геть нерішучість і вагання! Хіба можна пропустити такий шанс? Але… Ніяких “але”! Carpe diem![7]

І вже в її мозку сформувалась модель такого жаданого майбутнього. Епохальне відкриття! Сам же доктор Лавро визнає…

— Я от що думаю… — нарешті заговорила Альбіна. — А чи це можливо в умовах нашої лабораторії? Хто нам дозволить?

Лавро зчепив і розчепив руки, ляснув долонями по столу.

— Все це я беру на себе. Створимо тут медико-генетичний центр. Обладнаємо дві суміжні палати. Згода, Флоріко?

Лаборантка якось в’яло, ніби знехотя, кивнула головою.

— Ну, якщо так, — в голосі Альбіни вже не було ваган­ня, — то напишете розписки, обоє.

— Розписки? — закліпала очима Флоріка. — Навіщо?

— Ну, мало чого… На всяк випадок. Інакше я за цей експеримент не візьмусь.

— Добре! Добре! — повеселіло вигукнув Лавро. — Все оформимо як слід. Головне, що ми вам довіряємо, Альбіно!..

“Якби ти міг зазирнути в майбутнє, — не без зловтіхи подумала Альбіна, — може б, так не радів…”

— Отже, домовились — здоров’я для Флоріки! — Лав­ро бадьоро вийшов із-за столу. — Просто і ясно. Вище го­лови, дівчата, історія нас не забуде!

II.

Доктор Лавро повільно виринав зі сну і ніяк не міг про­кинутись, — так знесилений плавець відчуває поверхню води, а прорвати тоненької плівки не може. Напнулася — і тримає. Та навколо все більше і більше світла, крізь по­віки воно проймає сітківку, всотується в мозок. Ху-х… Очі розплющились, і він побачив матово-молочний екран. Ле­жачи на боці, він дивився на нього і перед операцією, аж доки не заснув. Але тоді екран світився, добре видно було гіпоталамус та й інші структури мозку. Навіть після анестезії він деякий час ще міг стежити, як рухалась довга голка шприца… Пальці в Альбіни не здригнулися, ніби вона робила цю операцію не вперше.

Так, голова хоч і важка, але пам’ять не втрачена, це вже добре. А як там…

— Флоріко-о!..

— Ну от, знову… Тихіш-ше! Вона ще спить.

Зашурхотів накрохмалений халат, і до кушетки піді­йшла Альбіна. Лавро вдихнув тонкий аромат її духів і остаточно проминувся.

— Як самопочуття? — схилилась до нього Альбіна.

— Та я наче нічого, тільки важкість у потилиці, а як там Флоріка?

— Табло висвітлює — все в нормі. А що тут у вас? — Вона подалася до узголів’я, де світилася індикаторна па­нель, зачепила його полою халата. — Теж усе добре, тіль­ки трохи підскочив тиск… Хочете встати? Зараз позні­маю…

Легкими дотиками пальців Альбіна швидко позбирала датчики, що були прикріплені до тіла лейкопластирем.

Доктор Лавро поволі підвівся, намацав ногами капці, несамохіть струснув головою, надів окуляри і, обережно ступаючи, пройшовся по палаті.

— Ну, що ж, координація рухів не втрачена, я все па­м’ятаю, голова хоч і не свіжа, та почуваюсь майже нор­мально, залишається виждати, як запрацюють пересаджені гени. Спасибі, Альбіно. Хоч наш академік і побоювався, експеримент “Здоров’я для Флоріки” почався нібито вда­ло. А як там вона сама?

— Чого це ви, докторе, все “майже” та “нібито”? Ось погляньте на свою… підопічну — одразу переконаєтесь…

— Гра відбулася, але…

— Ніяких “але”! — посварилась пальчиком Альбіна.

Лавро ще відчував себе її пацієнтом і говорив тихим, нерішучим голосом.

— Але… Finis coronat opus[8].

Флоріка спала здоровим сном, — докторові Лавру досить було одного погляду на осцилограф, щоб перекопатися в цьому. Зелена лінія альфа-ритму[9] пульсувала з побіль­шеною амплітудою, піби виводила якусь плавну мелодію. Здавалося, Флоріка вві сні дослухається до тієї мелодії, і то з великою приємністю. Так, сон у неї здоровий. Упо­вільнене дихання, ледь розтулені порожевілі губи, зволо­жена слиною білизна зубів, і на щоках уже проступає ле­генький рум’янок. Доктор Лавро з якоюсь невиразною заздрістю дивився на лагідне, спокійне обличчя дівчини — разюча зміна! Де й дівся сірий, землистий колір, що так непокоїв його ще вчора.

— Чудова реакція, — пошепки сказав Лавро.

Флоріка раптом зворухнулась і розплющила очі. Не клі­пала віями, а зосереджено дивилась на Лавра, ніби пі­знаючи.

— Як почуваєшся, Флоріко? — збентежився він.

— Нічого… Добре… А ви? — В її голосі почулася три­вога. — Ви наче постаріли років на десять!

Лавро пішов до своєї палати, сів біля столика, підсунув до себе невелике овальне дзеркало на пластмасовій під­ставці. Так, обличчя посіріло й осунулось, на лобі пролягли дві зморшки. Справді, ніби постарів. І втома… Руки й но­ги обважніли… Треба було таки обійтися без наркозу, але ж Альбіна…

— Трохи є, — сказав, повернувшись у палату до Флоріки. Дівчина вже сиділа на ліжку в білому накрохма­леному халаті, Альбіна заповнювала “історію хвороби”. — Але це, я гадаю, післяопераційне… Просто і ясно.

Флоріка зітхнула:

— Якби ж то…

Альбіна тільки поглянула скоса і продовжувала писати.

— В кожному разі, я ще не почуваюсь дідом, — спро­бував посміхнутись Лавро, але замість посмішки на облич­чі з’явилась болісна гримаса.

Так, він ще не став дідом, але в глибині єства відчув: реле старіння ввімкнулося, процес наростатиме. І якщо тисячі процесів у нашому тілі проходять незалежно від нашої свідомості, то цей, без сумніву, викликаний ним самим. Вирішив, бач, погратися з Природою. Ну, що ж… Страху нема, тільки цікавість: що буде далі?

— От що, Флоріко, — сказав спокійним голосом, ще й лагідно подивився на неї, — крім наукового щоденника, який веде Альбіна, ми мусимо завести і свої — треба за­писувати суб’єктивні спостереження: відчуття, думки, на­стрій.

— А навіщо?

— Потім, опрацьовуючи увесь зібраний матеріал, ми зможемо краще, всебічно проаналізувати експеримент. Просто і ясно.

“Оце витримка, — заздрісне почуття кольнуло Альбіну, — говорить, як про сторонніх. Але реакція неспо­дівана: він марніє, а вона повниться силою. Наскільки він старший? Та ні, це не має значення”. Уголос промо­вила:

— Особисті щоденники — це прекрасно, доктор Лавро. І треба якомога детальніше фіксувати найменші порухи, все знадобиться.

“Фіксувати” в основному випало на долю Лавра. Само­почуття Флоріки поліпшувалось з кожним днем, і вона коротко нотувала: “Настрій хороший, апетит є, аналізи кращають”. Натомість доктор Лавро списував цілі сто­рінки, помічаючи, як підупадає, розладнується його здо­ров’я. Симптоми швидкого старіння не забарилися. По­чали тремтіти руки, він впустив термометра; іншого разу не зміг налити реактив у мензурку; стало важко читати, літери попливли перед очима — довелось міняти окуляри; з’явилися сонливість, задишка, загальна втома. Десь через два місяці він почувався як восьмидесятилітній. Геть по­сивів і почав горбитись. Лягав охоче, вставав з великим трудом. Аж тепер зрозумів, чого постогнує його старенька мати: все тіло нило, наче побите.

“Генна аномалія, — кволо посміхався Лавро на прийомі у терапевта. — Але смак до життя ще є, жити цікаво”.

Різке ослаблення організму доктор Лавро зносив майже спокійно, та коли його почали не впізнавати знайомі, а в тролейбусі навіть літні люди давали йому місце, — стривожився не на жарт. Щось тут не так. Операція, без­перечно, проведена філігранно… Невже якийсь гандж у штамі? Виключено. Тоді що ж?!

Увечері покликав Флоріку — дівчина зайшла до палати ставна, здорова, кров з молоком.

— Що, вам погіршало? — закліпала повіками Флоріка.

— Може, й погіршало. — Доктор Лавро скрушно зітх­нув. — Я, мабуть, приляжу. А ти посидь коло мене. Вра­ження таке, ніби зсуваюсь по схилу гори і ні за що заче­питися…

“О боже, як він подався! — подумала дівчина. — Бідний доктор Лавро… Де блиск його очей? Де міцна статура?”

— Кажете, нема за що зачепитися? — обізвалась яко­мога бадьоріше. — Але ж треба, треба щось робити!

Флоріка знову закліпала віями, на очах блиснули сльози.

— Ну, не слід так побиватися. Експеримент, скажемо так, наполовину вдався: ти позбулася лейкемії…

— Невже ви змирились із своїм становищем? — стріп­нула головою Флоріка. — Докторе, я вас не впізнаю!

Голос її зірвався на фальцет, це був крик самої душі — подив, обурення, заклик, і Лавро стрепенувся, немовби прокинувся з тяжкого задушливого сну. Сів на ліжку, но­ги намацали капці. Вловивши зміну в його психічному стані, Флоріка продовжила штурм:

— Чим ви займаєтесь, докторе? Самі спостереження. Пасивність, цілковита пасивність. Схаменіться, поки ще не пізно. Чуєте? Саме зараз необхідна ваша знаменита мозкова атака, збурення думки.

Доктор Лавро підвівся, мовчки заходив по палаті, по­тираючи підборіддя. Бурмотів, ніби й не помічаючи Флоріки:

— Так, так. Справді… гм… Наче хтось сторонній.

Нарешті підійшов до Флоріки, поклав їй на плече свою старечу руку з набухлими венами, бадьорячись, сказав:

— Маєш рацію, треба діяти. Гра ще не програна, ми ще підкинемо дещо матінці-Природі. Просто і ясно.

Флоріка усміхнулась, як дитина, тішачись, що вдалося “ввімкнути” доктора.

“Гра в одні ворота. — Лавро намагався опанувати сум’ят­тя в голові. — Та це поки що… Рахунок треба розмочити. Не може ж так бути”. І раптом, як блискавка серед мо­року: гамма-інтерферон![10] Вони ж недавно синтезували цей чудо-білок, отут, в оцій лабораторії. Це ж допоміжна армія для імунної системи, гроза вірусів!

— А що, коли ввести інтерферон, Флоріко? Метелики її повік радісно змахнули крильми.

— Оце ідея! Інтерферон — це ж чудово!

— Але чи згодиться Альбіна? Вона така налякана…

— Хто наляканий? — Дівчина стенула плечима. — Аніскілечки. Ці експерименти їй потрібні для докторської.

— Ну, якщо так… Хоча й не похвалилась.

— Ні-ні, — Флоріка припала до грудей, — не треба Альбіни!

— Чому? — здивувався ошелешений Лавро. — Та отак — не треба, і все.

Лавро погладив її по м’якому волоссю, як дитину.

— Дивно… В неї такі вправні руки і зірке око. Що ти проти неї маєш?

Флоріка знітилась, не знала, що й сказати. От не лежить її душа до Альбіни — і край.

— Ну, знаєте, окремі штрихи… Нещира вона, потайна. Ви, може, й не повірите… Я помітила: чим гірший ваш стан, тим кращий у неї настрій. Експеримент, на її дум­ку, удався повністю, розумієте?

Доктор Лавро на те лише гмукнув щось невиразне, пі­шов за ширму, переодягнувся в смугасту піжаму, що ви­сіла на ньому, як на кілку. В постелі натягнув на себе біле простирадло і, склавши на грудях руки, заплющив очі. Флоріка здригнулась: мрець!

— Будете вже спати? — запитала.

— Та ні, дівчинко, давай обміркуємо становище Може, й справді обійдемось без Альбіни?..

Губи у Флоріки смикнулися, дівчина не змогла стри­мати посмішки.

— Авжеж! Авжеж!

— Я ось як думаю: штами мікробів, які виробляти­муть інтерферон, можна буде ввести підшкірно, напри­клад, під лопатку…

— Просто і ясно! — Флоріка з задоволенням скориста­лась його улюбленим виразом.

Лавро кволо посміхнувся:

— Завтра попросимо в академіка препарат.

Флоріка пішла до своєї палати в гарному настрої — вперше за ці місяці. Надія підтримує людину хоч у якій скруті.

Чи потрібно детально розповідати, як відмолоджувався доктор Лавро? Не за день і не за два, звичайно, але сила після введення гамма-інтерферону прибувала кожної миті. З’явився апетит, пожвавішала хода. Почав набирати вагу.

— Просто і ясно, — сказав у відповідь на захоплення Флоріки. — Імунна система працює оптимально.

Тепер у щоденник записував тільки приємні звістки:

“Щаслива рука у Флоріки! Старість відступає з усіх життєво важливих пунктів, вузлів і центрів. Поліпшилась робота серцево-судинної системи, органів дихання, активі­зувалися обмінні процеси. Приємно молодіти!”

Молодість верталася, як в уповільненій кінозйомці, тіль­ки кадри прокручувалися назад.

Альбіна ходила похмура, дратівлива; “флорікання” їй так дошкуляло, що одного разу не стрималась:

— Даремно радієте, органічних змін інтерфероном не вилікуєш…

У Флоріки захмарилось лице, глибоко в очах під гус­тими віями темнів сум. По всьому було видно — дівчина потерпає за свого доктора Лавра. .Він же, власне, вилікував її від невиліковної недуги! Та й уся їхня лабораторія прихильно і доброзичливо стежила за перипетіями Лав­рової “гри з Природою”. От лише Альбіна…

Тим часом фільм про омолодження демонструвався далі і нарешті дійшов до останнього кадру: доктор Лавро став майже таким, як був перед початком свого експерименту. В усіх відлягло від серця: старість відступила!

— Просто і ясно, — посміхався Лавро до Флоріки. — Гру ми виграли, хоч Природа уперто боронилася!

Помолоділий учений був на піднесенні: в особистому плані — взаємність Флоріки (вони вирішили одружитися), в науковому — залишалося систематизувати багатющий матеріал і написати монографію. Вважав своїм обов’язком також допомогти Флоріці в роботі над кандидатською. Авторитетні вчені не мали сумніву, що доктор Лавро — завтрашній академік. Лише Альбіна не приховувала не­вдоволення, мабуть, образилась, що ніхто її участі в експе­рименті не відзначав.

Уже був призначений день реєстрації шлюбу, Флоріка приміряла чудову сукню з білого шовку і таку ж біло­сніжну фату — в цьому наряді та ще й у вінку вона була просто чарівна. Певне, відчувала це й сама, бо довго кру­тилася перед люстром. А тоді, тяжко зітхнувши, сіла біля вікна й чомусь зажурилася. Наче передчувала лихо. Задзвонив телефон — аж здригнулася,

— Ти не хвилюйся, дорогенька, — кволим голосом обі­звався Лавро, — я щось трохи занедужав…

— Які симптоми?! — скрикнула Флоріка.

— Симптоми старості…

— Зараз приїду. — Флоріка поклала трубку і почала скидати весільне вбрання.

III.

— Цей напад — наче пенальті, — пробував жартувати Лавро. Він знову лежав у своїй палаті, вкритий білим простирадлом. — Тут гол невідворотний. Два — один на користь матінки-Природи. Просто і ясно.

Флоріка закліпала повіками і нічого не сказала. їй не подобалось, що доктор, такий талановитий учений, зводить усе до якоїсь гри.

— А може, це звичайна хвороба? Ну, скажімо, грип.

— Ні, золотко, інфекції не виявлено. Це розлад го­меостазу[11].

— То що — знову інтерферон?

— Та ось побачимо. Генна інженерія має досить вели­кий арсенал засобів, ти ж знаєш. Я хочу запросити ще геронтологів.

— Це ідея,— обличчя Флоріки проясніло.— Там є чу­дові фахівці. Я ось прочитала в реферативному журналі…

Доктор Лавро мовчки слухав її міркування, одразу вло­вивши, до чого йдеться. Тому, коли вона виговорилась, пообіцяв:

— Не хвилюйся, люба, Альбіни я не запрошу.

Тієї ночі довго не міг заснути, лежав розбитий і без­силий. Круговерть думок то підносила до галактик, то ки­дала в глибину живої молекули. Наказував собі заснути, не думати зовсім, але… Думки напливали, ніби хмари з-за обрію, і не можна було спекатися їх, сховатися. Ви­ринали й виринали. 1 наче це й не його мозок працював, а чийсь інший, він тільки спостерігав збоку, відсторонено. “Скільки проблем! Скільки запитань без відповідей! Ось хоча б… Та навіщо ламати голову? Однаково ж не доко­паєшся, які сили ліплять і живлять ген, мікроскопічний білковий ланцюжок… їх тисячі в живому організмі, це грандіозна система, справжній тобі зоряний космос. В космічних формуваннях — ієрархія, а тут? Чи є серед ге­нів головні й допоміжні? Досить. Спати, спати, спати… А все ж таки, як ген передає команду клітині, як він ке­рує велетенським комбінатом? Як це здійснюється? Які тут біохімічні контакти? Як та які… Можеш “якати” скі­льки завгодно… Хоч би трохи поспати… От іще таємни­ця: програма життя організму здійснюється незалежно від свідомості… Скільки ще кодів не розшифровано… А де, власне, взявся генофонд на планеті?.. Як…”

Нарешті сон війнув на Лавра темним крилом, чоловік зіщулився, огорнутий якимсь предковічним страхом. Так, певно, вжахнулася первісна людина, підвівши голову і за­зирнувши в океан Космосу. Відчув себе таким мале­сеньким, що годі й сказати. А проте — стиснув кулаки і посварився в небо:

— Гра ще не закінчена! Я ще заб’ю гол!

У відповідь пролунало зі сміхом:

— Ну що ж, дай боже нашому теляті вовка з’їсти!

Лавро опустив кулаки і прокинувся. Біля нього сиділа Флоріка, поруч вивищувалась Альбіна. Побачивши, що він розплющив очі, знову засміялась:

— Кому це ви погрожували, докторе? Чи не самому господу-богу?

Лавро нерозуміюче поводив очима, і Флоріка пояснила:

— Уже день, а ви не вставали. Коли чуємо — крик… — Взялася за руку, намацуючи пульс. — Датчики поставимо?

Лавро кивнув, усе ще нерозуміюче поглядаючи на Альбіну. Чого вона тут? Дивно, але тепер і йому її присутність була неприємна. Може, через той сміх і плаский дотеп? В усякому разі, йому відлягло від серця, коли вона пішла.

Далі фільм Лаврового життя розкручувався за тим же сценарієм — загальна слабість, задишка, втрата ваги, си­вина… Терапія ніскілечки не допомагала, руйнівні сили не зважали ні на які пігулки, з кожним днем діяли агре­сивніше. Навіть геронтологам не вдалося вплинути на хід подій.

Доктор Лавро танув як свічка, і ніяк було зарадити чоловікові, окрім як знову ввести гамма-інтерферон. Чому він не пішов на це, хоч Флоріка пропонувала одразу після “пенальті”? Він, бачте, вирішив продовжити спостережен­ня якомога довше, щоб нагромадити якнайбільше мате­ріалу і “таки розкрити таємницю”. Сам собі слідчий!

— Хочу докопатися… Це ж аномалія в роботі генного апарата. Наче хилитається маятник: молодість — старість, молодість — старість. Той маятник — це я, Флоріко, я — людина-маятник.

Дівчина кліпала очима і зітхала, їй дуже кортіло, щоб маятник зупинився на позначці “Здоров’я”, щоб у на­реченого було все гаразд і їхнє життя ввійшло в нор­мальне русло. Та ба! Не такий Лавро, щоб заспокоїтись, очі його відкриті на світ, пожадливі до інформації. Ну, а про генетику й говорити нічого, тут він готовий життя віддати за краплину істини.

Флоріка, чергуючи біля недужого довгими вечорами, кожного разу нагадувала про інтерферон, та марно.

— Встигнемо, — відмагався Лавро, — ще мало цитоло­гічних аналізів. Краще ось поглянь у вікно — які великі зорі! Наче поближчали… Знаєш, Флоріко, мені часом здається, що я вже колись був, і ти була зі мною, і все це вже було. Ось і зараз виринає якийсь тьмавий, невираз­ний спогад…

— Генетична пам’ять?

— Можливо. В цьому парадоксальному світі все мож­ливе, але от ніяк не проклюнеться головне, якась подія… Чорна пляма та й тільки, наче вугільний мішок у космосі. Знаєш, що це таке? Скупчення пилу. Цього “мішка” не побачиш і в найбільші телескопи, він проявляє себе, за­криваючи зорі… Отак і в нашому мозку…

Доктор Лавро говорив тихо, бурмотів собі під ніс, Флоріка ледве розбирала. Замовк — подумала, що задрімав, і вже підвелася навшпиньки, щоб тихенько вийти. Коли ж ні, знову обізвався:

— Альбіна… Де це вона, що не з’являється? її вже з тиждень нема…

Ще не розтанули в повітрі звуки цих слів, як двері зі скрипом прочинилися, і в тіні (туди не сягало світло ніч­ника) стала темна постать. Флоріку наче струмом ударило: Альбіна!

А Лавро не здивувався ніскілечки, ніби передчував, що вона прийде.

— Це ви, Альбіно? А я щойно про вас згадував.

Альбіна підійшла до його ліжка, лівою рукою притис­кувала якийсь згорток до грудей.

— Лежите, докторе? — поперхнулася дивним смішком.

— Та лежу.

— Ну й будете лежати.

— Чому? — заперечив Лавро. — Я — людина-маятник, буду хилитатися туди-сюди.

— Людина-маятник? Х-ха-ха! Дотепно. Ну й хили­тайтесь… — Насупилась, почала розгортати пакет. — Я ось принесла вам подаруночок… Щоб не скучали.

Шмати впали додолу, і на долоні в Альбіни застрибала химерна лялька — тонкі ноги-пружинки, зубатий рот, на кулястій голові — невеличкі ріжки.

— Подобається? Це — мій синок Гена, тобто Ген, отой самий, що відає смертю. Бач, який жвавий… Ну, годі кривлятися, перелякаєш доктора.

Лавро сперся па лікоть і уважно придивлявся до Альбіниного обличчя, Флоріка не могла й слова сказати, лише кліпала віями. Альбіна ж поколихала ляльку та й поклала в постіль до Лавра.

— Що означає цей спектакль? — стримано спитав він, уже здогадуючись, що сталося.

Альбіна хихикнула, кивнула на ляльку:

— Не здогадуєтесь? А ви ж такий проникливий, док­торе… Просто і ясно, як ви мовите. Це той Геник, якого я ввела вам у гіпоталамус. Ви сказали: нагода для мене, от я й використала нагоду…

— Що?! — скрикнула Флоріка.

— …Мій любий підопічний Геник, завідує старінням, — провадила своє Альбіна, зовсім не звертаючи уваги на Флоріку. — А ви не вірили, докторе, заперечували.

— Але ж я сам приготував культуру для операції.

— Ваша культура — х-ха-ха! — попливла в раковину, а шприц я наповнила оцими…

— А для Флоріки?

— Варто було б ввести і їй… Ширший був би експери­мент. Але ви так пильно стежили за ходом операції… Потім вона заснула, і я використала свій шанс.

— Це ж злочин! — сплеснула руками Флоріка.

— Науковий експеримент — злочин? Х-ха-ха! Оце зморозила…

Флоріка прожогом кинулася до дверей. Зупинив її при­глушений вигук доктора:

— Вернись! Дівчина знехотя стала.

— Я хотіла подзвонити… викликати бригаду. Чи ви не бачите, що з нею?

— Що б там не було, а ніяких бригад… Такий експери­мент… А як ви, Альбіно, одержали ці білки?

— О, це було не просто. В клітині вони розміщуються на рівні шостої хромосоми… Я їх вивела in vitro.

От уже цей доктор Лавро! Він розбалакує так, ніби не його самого, а когось іншого ця божевільна кинула в лабети старості. Флоріка страшенно обурена. Що тут з нею теревенити? Негайно в психолікарню! А він ціка­виться деталями “ризикованого експерименту”, розпитує як та що.

— Просто і ясно: ми продовжимо початий експеримент, адже так, Альбіно?

— Е, ні! — злякано замахала руками. — З мене досить.

— Чому?

— Мене й так совість мучить. Ось тут, — показала на груди, — особливо вночі, наче вогнем пече. Оце віддала вам Геника — може, полегшає.

— А ще як і записи, документацію… Адже вела?

— Звичайно, там уся біографія Геника.

Флоріка ступила до неї, поклала руку на плече:

— То ходімо, віддаси.

— Е, ні! Це мій секрет, — посварилася пальцем на Флоріку. — Бач, яка хитра! — І вже до Лавра: — Я сама при­несу, тільки нехай не йде за мною назирці, добре?

— Гаразд.

Коли Флоріка сіла біля доктора, він задумливо сказав:

— Отепер ми знаємо, як воно сталося… Просто і ясно. А я не вірив у ті гени…

— Я й зараз не вірю. Можливо, збіг обставин, випадок.

— Не виключено, але все-таки… Мусимо переконатись. Почулися швидкі кроки, Альбіна прочинила двері, по­дала товсту папку Лаврові.

— Тут увесь родовід мого Геника. Це він, рогатий ча­клун, перетворив вас на маятника. Глядіть, він примхли­вий, схоче — зупинить!

Доктор Лавро поклав папку на тумбочку і, поправивши подушку, ліг, втомлено заплющив очі.

Альбіна знову посварилася пальцем на Флоріку і нав­шпиньках пішла з палати. У дверях обернулася, пошепки сказала:

— Нехай вони з Геником посплять.

Флоріка, також легенько ступаючи, вийшла в коридор, увімкнула титан, почекала, поки він закипить, і палила бі­лий лабораторний чайник. Може, Лаврові схочеться вночі пити. Вимкнула світло, щоб уже йти до своєї палати, ко­ли він обізвався:

— Я не сплю, Флоріко, я все думаю…

Присіла на ліжко, нервово сказала:

— Є про що… Вона з самого початку була мені несим­патична.

А Лавра охопив незнаний досі настрій — напруга від­хлинула, на душі полагідніло.

— Часом треба стати вище симпатій і антипатій. Ти .знервована, люба, мабуть, іди вже відпочивай.

А сам не втерпів, увімкнув настільну лампу і розгорнув папку… Боже, скільки думок викликали з небуття скупі записи, схеми, фотознімки! Попрацювала Альбіна… І це ж поза планом, самотужки, тихцем. Так… А де ж ключик до цього гена? їх небагато в організмі біля шостої хромосо­ми. Якби створити антиген… Отоді ніякої старості люди не знали б…

Доктор Лавро аж усміхнувся на цю думку. Оце перспе­ктива… “Антистаростин”… Ні, не підійде, краще — “анти­ген”. Одержав ін’єкцію — і ніякої тобі старості! Просто і ясно.

Раптом різкий напад втоми повернув його до дійсності. Коли б на воді — не зміг би рукою ворухнути, втонув би. А тут зсунувся на постіль і довгенько лежав, дослухаю­чись до того, що діялось у нього в грудях. Дихав поверхне­во, бо з’явилися неприємні відчуття біля серця, у скронях тонко дзвеніло. Виходить, що не дуже воно просто і не зо­всім ясно…

“Ну-ну, ти там не лінуйся, — подумки звернувся до сво­го серця, — працюй нормально, нам ще треба забити гол”.

На світанку доктор Лавро заснув, йому наснилося, наче він жене м’яч до воріт, а там стоїть, розкарячившись і на­ставивши ріжки, Альбінин Геник… Сильним і точним уда­ром Лавро посилає м’яч під верхню перекладину, але прокляте одоробло встигає підхопити його на роги, — чути шипіння, і трибуни сміються голосом Альбіни, Лавро ози­рається — там сидять самі Альбіни, тисячі, десятки тисяч Альбін! Він знову жене м’яча, і той чортів Геник знову проколює його рогами, а ті, на трибунах, регочуть, аж за­ливаються. “Головою! Головою!” Він б’є головою, але спотикається і падає.

— Вам погано? — Флоріка гладить йому чоло, долоня її знімає жар, і Лавро нарешті приходить до тями.

— Треба ввести гамма-інтерферон, — пошепки, ніби по секрету каже він. — Виграємо час…

Ця незвичайна історія продовжується. Маятник Лавро­вого життя коливається з певною, вже установленою амп­літудою. За минулий рік він чотири рази змінював моло­дість на глибоку старість. Наукові дослідження по синте­зу гіпотетичного антигена, розпочаті вченим, ведуться си­лами всієї лабораторії.

Флоріка захистила кандидатську і тепер спеціалізується на цитології. А одруження вони відклали до того дня, коли буде завершено програму досліджень.

— Просто і ясно, — усміхається доктор Лавро. — Нас поєднає ланцюжок того самого білка, що вимкне старість, хоча він і має бути мікроскопічним.

Гравіантена Івана Мудрого

І хто це знає, й хто про це

повіда?

Звідкіль цей Всесвіт народивсь

та виник?

“Космогонія” (збірник “Рігведа”).

І.

Вони ходили мовчки по верхній алеї Володимирської гір­ки, так ніби їм ні про що було говорити. А тим часом саме зараз мала відбутися вирішальна розмова, на яку обоє очікували довгими роками, розмова, яку він всіляко відкладав, відтягував, а вона все намагалась прискорити. А тепер ось ходили й мовчали.

Над Києвом пропливав сонячний день початку берез­ня — у блисках, прозорій синяві, ще й пройнятий тонки­ми струмами морозчика. Здавалося, саме повітря наснаже­не хорошим настроєм, а проте лиця в цих двох були по­хмурі, стривожені. Він — високий худорлявий чоловік у потертому пальті з рудим цигейковим коміром і такій же старій шапці — ступав рівно, як автомат, притискуючи опущені руки до боків і закам’яніло дивлячись уперед; во­на ж ішла повільніше, не так скуто, хутряна шапочка, легка дублянка і замшеві чобітки надавали їй навіть елегантностй. Дивилась на дерева, що купались у сонці, на зустрічних, на золоті хрести Андріївської церкви, що ви­тикалися з-за кам’яного громаддя, дивилась, та чи бачи­ла? Час від часу крадькома позирала на свого супутника, який, здавалося, зовсім не звертав на неї уваги. Нарешті він підійшов до чорної металевої огорожі, що тягнеться понад самісіньким краєм урвища, саме в тому місці, де її зигзаг вигинається в бік Подолу. Мовчки подивився вниз на хаос дахів, на вулички, по яких котилися маню­сінькі, ніби іграшкові, машини, сновигали дрібненькі по­статі.

— Мурашник, — сказав не обертаючись.

А їй ця панорама тішила очі — і білостінні будинки, і шпилі церковок, і широке плесо Дніпра.

— Чого ти так… про людей, Іване?

Різко обернувся, наче його струмом ударило.

— Хіба не так? Чим вони відрізняються від мурахів? Працюють, вирощують потомство, вмирають… І хоча б один замислився: а навіщо цей спектакль? Який сенс? Задано програму — от і живуть.

— Поглянь краще на Дніпро — яка краса! Острови, на­че хмари…

— Краса, краса,— дратуючись, повторив, ніби хотів зі­жмакати слово.— Треба шукати першооснов, а не деко­рацій.

— А може, насамперед треба просто жити?

Ковзнув поглядом по її обличчю — посіріло, вже й зморшки проступають. Звичайно, їй хочеться сімейного кубла, в її товаришок уже дорослі діти. Але не пожалів, не втішив.

— Жити… А хіба ти досі не жила? Писала дисертацію, потім лекції… Як на мене, то чим більше сірої речовини введено в процес мислення, тим яскравіше життя.

— О, ти завжди охоче філософствував, — обізвалася з гіркотою в голосі. — Не випадково ж хлопці прозвали те­бе Мудрим.

— Я не ображаюся. Мудрість — не гандж.

Болісна гримаса з’явилася на її обличчі, брови зійшлися докупи, і на якусь мить його пройняв жаль.

— Та ти не переживай, Надійко. Скривилась, як обра­жена дитина.

Справді, вона ледве стримувала сльози, важко дихала. Нарешті обізвалася:

— А хто ж нам поверне… втрачені роки?

— Втрачені? — Він жорстко поглянув на неї, та все-таки стримався. — Ти ж закінчила дисертацію. А я… теж не змарнував часу. Я зробив таке відкриття…

— Облиш. — Надія пересмикнула плечима. — Я вже чу­ла про це… І не раз.

Мудрий насупився.

— Знову з тобою не можна поговорити по щирості. Одразу якісь кпини… Та ти б раділа, що я завершив таку роботу. Морочився цілими ночами, аж сусіди почали скар­житись.

“Справжній ізолянт, — подумала Надія. — Хоч в їхній лабораторії — чималий колектив, але він займається лише своїм…”

Іван підозріливо повів очима довкруж, прошепотів:

— Ходімо звідси, якісь два типи огинаються, в одного дипломат… може, з магнітофоном.

— Та облиш…

— Було б наївністю думати, що в Києві немає ворожих агентів.

“Що з ним? — подумала, ступаючи по асфальтовій до­ріжці. — Він дуже змінився… Сьогодні якийсь особливо дивний”.

— Начитався детективів? — спитала з іронією.

Він тільки зиркнув з-під насуплених брів, мовчав, аж поки не відійшли на чималу відстань.

— Якби ти знала, який прилад мені вдалося… — заше­потів їй на вухо, обдаючи щоку гарячим диханням.

— Прилад?

— Еге. — Він оглянувся, чи нікого нема поблизу, при­мружив очі. — Я сконструював Гравітаційну антену.

І поки вони йшли кривулястим узвозом повз Андріїв­ську церкву, спускаючись до Подолу, гарячковим шепо­том розказував і розказував.

— Зрозумій, я мусив… на ці роки… забути про все осо­бисте, інакше нічого б не досяг. Не я перший замислився над сенсом життя, над таємницею Всесвіту, про це думали ще давньогрецькі філософи, але… Я перший маю можли­вість нарешті одержати відповідь!

— Є така можливість? — знову не без іронії спитала Надія.

— Ось вона! — Іван трохи відхилив полу пальта, і дів­чина побачила невеличкий плескатий апаратик у чорному футлярчику, що висів на ремінці через плече. Пола знову прикрила апаратик від сторонніх очей.

— Тобто?

— Це Гравітаційна антена, з її допомогою я встанов­лю зв’язок із центром Всесвіту.

Надія подивилась на нього з острахом: що за химери?

— Центром Всесвіту? — перепитала. — О боже, яким центром?

— Та вже ж не геометричним, такого немає. В кожному разі, його неможливо визначити. Та це мені й ні до чого.

— Ну тоді…

— Слухай уважно. Я не буду зараз говорити тобі про тонкощі світобудови, про її високий ступінь упорядкова­ності, що й забезпечило виникнення і розвиток життя на Землі, в тому числі мислячої матерії. А от давай візьме­мо живу клітину. Тобі, певне, відомо: наука розкрила складну структуру цього біологічного комбінату, розпізна­ла тонкі біохімічні реакції, наслідком яких є саме життя. Детально досліджено, наприклад, зародкові, ембріональні клітини. І що ж виявилось? Однакові на першій стадії розвитку, вони, проте, в подальшому розвиваються не однаково, дають початок різним організмам. Чому? Ти скажеш: програма, код, закладений у генах. Це так. Але звідки ж взялась ця програма, як вона виникла? Цього наука ще не розкрила. От я, й хочу…

— Ти зайнявся цитологією?

— Завдання стоїть ширше. Про клітину — це я тобі для ілюстрації. Хоча в ній, як сонце у краплі води, відо­бражена Суть. — Іван різко повернув голову і так погля­нув їй в обличчя, що дівчина опустила очі. — То де ж, по-твоєму, взявся код у клітини?

— Ти так говориш, наче я…. досліджую, — зітхнула Надія.

— Чи я не знаю твого фаху ? Я тільки хочу, щоб ти замислилась: звідки? як? навіщо?

Іван Мудрий замовк, аж доки не скінчився Андріїв­ський узвіз, і вони опинилися на Подолі біля реставро­ваної ротонди із Самсоном, що роздирає левові пащу: звідти мають политися цівки води.

— От бачиш, — Іван кивнув у бік ротонди, — отак і Наука намагається видобути Істину з Природи.

— І що ж, ця твоя антена…

— Авжеж! Гравітаційна антена допоможе мені зробити переворот у світовій науці.

Очі йому жевріли завзяттям, і Надіїне серце стисну­лось у передчутті чогось лихого. Що з ним сталося? Він ще не був таким несамовитим… Якась манія…

День розгорявся, Андріївська церква вгорі, під самісінь­ким небом, купалася в золоті.

— Правда, гарно? — обізвалась Надія, завваживши, що Іван дивиться на ажурні хрести піднебесного храму.

— Гарно… — сказав замислено. — Але навряд чи мені вдасться скористатись ними… Розумієш, Гравітаційну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього підходить якнайкраще. Сигнали підуть одночасно в трьох напрямках. У зеніт і горизонтально.

Надія прикусила губу і з острахом зиркнула на нього з-під хутряної шапочки.

Раптом Іван клацнув пальцями і вигукнув:

— Евріка! Ідемо на Печерськ. Лаврська дзвіниця, спо­діваюся, не так охороняється, як ці музеї. До того ж вона ще й вища.

Ой як хотілося Надії відговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Іванову впертість, не обмовилася й словом.

У гущавині придніпровських парків на Печерську ще де-не-де біліли латки снігу, дерева, вловлюючи тепло, по­лоскали гілля в прозорій синяві повітряного океану. І над усім високо в небі сяяли золоті бані Лаври.

Настрій у Надії кращав, душа ніби виходила із нервово­го заціпеніння. У парку, хоч і безлюдному, легко дихалось.

— Бачиш, як високо? — Іван кивнув у бік Лаври. — Дзвіниця — наче ракета, націлена в космос! Але я пошлю в небо мирні запити, мушу дізнатися, з якою метою по­ставлено цей експеримент.

— Про що ти говориш? — здивувалася Надія.

— А ось про це все, — крутнув головою Іван, — про Зем­лю і Сонце, Галактику і людину. Мені хочеться цього знання так само, як спраглому мандрівникові в пустелі хочеться води.

Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, по­чав облизувати їх язиком.

— Але ж такі масштаби… — Надія поглянула на Сон­це. — Експерименти проводяться все-таки в лабораторії.

— Може, це і є лабораторія, — твердо, без вагання ска­зав Іван. — Звідки знати? Що ж до розмірів, то… все це ілюзія. Ні відстані, ані рух не можна визначити абсолютно. Усе на світі відносне. Ми навіть не знаємо, великий наш Всесвіт чи навпаки — маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собі, що, поки ти спиш, Всесвіт узяв та й зменшився до розмірів, скажімо, горошини. В однако­вій пропорції поменшало Сонце і Земля, атоми й молеку­ли, все-все. І ми, звичайно.

— Цікаво, що ж би сталося?

— Прокинувшись, ти б і не помітила цих змін. От тобі й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експе­римент для своєї докторської дисертації, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собі мріє­мо та зітхаємо.

— Та ні, Іване, ми — люди, а не піддослідні кролики. Цією думкою треба пройнятися, тоді й життя буде повно­цінне.

Він аж зупинився, вражений не так цими словами, як упевненим, категоричним тоном досі сумирної Надії.

— Саме тому, що ми — люди, я й хочу дійти Істини. Зрозуміла?

Надія знизала плечима, мовляв, доходь, хіба я заперечую?

Згадався епізод кількарічної давності, ще з студент­ських часів. Тоді їх щоосені возили на Житомирщину зби­рати хміль. Якось довелося працювати поблизу річечки, через яку будувався новий міст. Робота йшла — як море горить. Радгоспівські будівельники сяк-так поклали на дві дерев’яні палі довгу колоду, а другої такої не привезли, то вони покинули все те й подалися по домівках. Котрась із дівчат зауважила, що от, мовляв, якби ця колода лежа­ла на траві, по ній пройти — раз плюнуть, а над прі­рвою — не кожен зважиться, хоч висота не більше чотирьох–п’яти метрів. Перший же з хлопців, котрий хотів спростувати це твердження, не ступив і п’яти кроків, сів, обхопивши колоду ногами, а тоді назад, назад… Іван тіль­ки мружився, ніби прицілюючись, а тоді вигукнув: “А я пройду!” Дівчата, затамувавши подих, дивились на відчай­духа. Спочатку він ступав упевнено, далі кроки уповільни­лись, ще, ще, скоро середина, і тут Іван схитнувся, не встояв і шубовснув у холодну воду. Надія скрикнула і за­плющила очі: внизу стирчали старі палі… Коли поглянула, Іван вибирався на берег — цілий і неушкоджений. Хоч як його відмовляли, він знову і знову ступав на колоду. Надія з захопленням і жахом дивилась, як він падав вниз, подумки давала собі обітницю любити його, хоч і покалічиться. Нарешті таки пройшов! Потім навіть пробіг…

Надія зітхнула: і зараз він такий самий, не змінився й трішки.

До Лаври вони зайшли знизу, з боку Дніпра, піднімаю­чись вузькою стежкою попід старезним муром. Перед про­ходом на бруківку Надія зупинилась.

— Поглянь, — показала вгору на будинок Музею старо­друків, що ніби плив понад верховіттям. — Бачиш, он балкончик? Туди виходив Тарас Шевченко. З того бал­кона він милувався Дніпровими схилами. Може, й ма­лював.

Трохи постояли, дивлячись на той історичний балкон, а тоді пішли попід високими контрфорсами до руїн Успенського собору. За ним, обрамлена чорними стовбу­рами дерев, вивищувалась багатоярусна, білоколонна дзвіниця. Надія зачарованим поглядом окинула цю диво­вижу — ярус за ярусом, аж до золотої бані, увінчаної сяючим хрестом.

— Яка краса! Зверни увагу на пропорції.

— Мені головне — висота, — обізвався Іван. — Чим да­лі від центру землі — тим більше шансів на успіх. Якби мою антену встановити на супутнику… Але де там! Скажуть, божевільний, це точно. Якщо тут нічого не вийде, — кивнув на дзвіницю, — подамся на Кавказ, у го­ри. На Ельбрусі працює канатна дорога. От тільки з фі­нансами скрутно.

Надія похитала головою:

— Бач, якби ти не займався химерами, то вже став би доктором. А то ще й не кандидат… Он твої товариші…

— Та ти що?! — розгнівався Іван. — Невже не розу­мієш?.. Звання! Хіба це може бути самоціллю? Не зван­ня, а знання — ось мета життя!

— Чого ти так нервуєш? — знітилась Надія. — Я мала на увазі… ну, життєзабезпечення… Сам же кажеш — су­тужно.

— Годі про це. Сподіваюся, що й тут удасться. Зараз проблема: як пробратися на дзвіницю. Подвір’я охороня­ється.

— Очевидно, треба попросити дозволу в дирекції за­повідника.

— Оце справді,— скривився Іван.— Хочу, мовляв, зв’я­затися з космосом, дайте перепустку.

— Не перекручуй. Поясни популярно. Мовляв, треба…

— “Шановна дирекціє! Чи ви маєте зелене поняття про гравітаційну енергію? Я розповім, як вона конденсується на полюсах і в центрах сфер… Але спочатку про кванти гравітаційного поля!..” Гадаєш, слухатимуть, роззявивши рота. Овва!

— Та не гарячкуй. Можна ж сказати: треба перевірити апаратуру, чи що…

В цей час у прозорому повітрі полинули мелодійні зву­ки, Іван аж шию витягпув, дослухаючись, і Надія по­мітила, як полагідніло його обличчя.

— Куранти, — сказав бадьоро. — їх же заводять, чи як ти гадаєш?

— Авжеж. Раз на тиждень, здається.

— Ну й чудово. Треба тільки дізнатися, в які дні й години.

Вони, хоч і голодні, вештались по музейному містеч­ку до самого вечора.

II.

Дзвінок був тихий, скрадливий, проте Надія почула одра­зу. Зиркнула на будильник, що стояв на столику біля узго­лів’я — дванадцята. Хто б це опівночі? Легка штора на вікні набрякла темрявою. Може, щось трапилось? Вона й так ось уже тижнями не має спокою через Івана, а тут ще й уночі… О, мама вже пошаркала по коридорчику. Перемови, клацнув замок. Чиїсь тверді кроки. Стукіт у її двері, і мамин іронічний голос:

— Надю, наречений прийшов!

Невже Іван? Нарешті об’явився… Але чого ж так пі­зно? Що скоїлось?

Його з’ява і порадувала, і збентежила Надію. Іван за­йшов зніяковілий, і навіть винувата посмішка на його худорлявому лиці не могла приховати внутрішнього су­м’яття і розгубленості.

— Доброї ночі… Ти пробач, Надю, що я…

Затинаючись, він говорив про свою зайнятість, особли­во вечорами, страшенно за нею скучив, от і наважився прийти, хоч і пізно.

— Міг би хоч подзвонити, — осміхнулась Надія.

— Навіщо? Поки я добирався, ти ще поспала цілих півгодини. Так і завтра буде, й післязавтра, доки не на­пишу дисертації. А що? Нема чого марнувати вечори на зітхання!

— Краще ночі?

— Ага, після роботи.

Попросила його вийти в коридор, потім, надівши лег­кого квітчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.

— Де ж ти пропадав, що так давно не озивався? — спитала Надія, підсовуючи йому яєчню на кухонному сто­лику. — Може, весь час на дзвіниці сидів?

Її обличчя пашіло — чи то від холодної води, чи від хви­лювання, в голосі чулася легка іронія. Іван усе це влов­лював, милувався нею, а дівчина ніяковіла ще дужче.

— Та побував і на дзвіниці…

— Ну й що? — її очі зблискували усміхом. — Випробував свою антену?

Іван відповів не зразу. Крутнув головою у бік Надіїної матері, що стояла біля плити, ніби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потім пробурмотів:

— Та що ж, коли взятися, то можна й голкою тунель пробити…

— Пробив?

— От бач, ти іронізуєш… — Іванові брови нахмури­лись. — А сталася всесвітньо-історична подія.

— Ну, розкажи, розкажи!— похопилась Надія, боячись, що він образиться.

— Розповісти? Але ти ж все одно не повіриш. Серед бу­денщини — раптом велике, яскраве, незвичне…

— Чому ж… — Надія вибачливо усміхнулась. — Ми вже готові до несподіванок.

— Ну, тоді я тобі скажу: мені вдалося, просто пощасти­ло встановити контакт…

— Який контакт? Я ж запитую про твою антену.

— А навіщо ж я її конструював, як не для космічного зв’язку!

— І що, встановив зв’язок… з тими… суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?

— Шукав одних, а наткнувся на інших… — Іван знову покрутив головою і замовк. Відсунув порожню тарілку. — Я б не заперечував проти чорної кави.

— На кого ж ти наткнувся? — спитала Надія, підвів­шись із-за столу, щоб дістати в буфеті банку з розчинною кавою.

— Я розмовляв… — Іван зробив паузу, помітно було, що він вагався, казати чи ні. — Майже годину розмовляв із своїм двійником. У нього теж є отака Надія, тільки вони вже одружилися…

Надія так і застигла з чайником у руці, а її мати, яка ніби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, ви­дивилась на Івана, тяжко зітхнула.

— Ой лишенько! Оце домудрувався…

Поквапно вискочила з кухні, щось бурмочучи про себе. Іван криво усміхнувся:

— Бач, твоя мама вже повірила…

— Ти її налякав. Ну, хіба ж можна так жартувати?

— Я не жартую.

— Перестань.

Каву пили мовчки. Іван поглянув на годинника:

— Мені пора.

— Може, завтра… чи пак уже сьогодні сходимо в кіно? — примирливо обізвалась Надія.

— Я ж сказав: працюю. — Іван щільніше прихилив скляні двері. — Пишу про цей контакт…

— О, коли б справді… — не сказала, а проспівала Надія, звівши очі вгору. — Ти б став доктором!

— А може, й стану, — пригорнув її за плечі. — Ну, я пішов. До побачення.

— Щасливо, упертюх! — Надія весело підштовхнула його до виходу.

III.

А було так. На Лаврській дзвіниці Іван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, і наш заповзятець мало не зірвався вниз, на дзвони. Гамуючи дріж у колінах, осідлав бантину, обіперся пле­чем об дерев’яну крокву і так дожидався вечора. За його розрахунками, які згодом підтвердились, Сонце своєю ве­личезною масою перешкоджатиме гравізв’язку, викликаю­чи завихрення хвиль. Отож, здійснювати спробу треба було після того, як цей потужний гравітаційний конден­сатор сховається за обрій, і то не зразу.

Час минав повільно, та хіба Іванові позичати витримки, терпіння? Сидів, зігнувшись у три погибелі, перебирав у голові різні варіанти свого звернення до тих, хто сконст­руював видимий Всесвіт і, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на імпровізації — думка в нього чітка, а в які слова виллєть­ся, не має значення. Зрозуміють. Якщо вже вони прилу­чилися до всеосяжної мудрості, викреслили орбіти елек­тронів і галактик…

Раптом Івана охопив страх, пройняв кожну клітину мозку: як він міг наважитись? Помислити? Отака мізерна грудочка протоплазми… Це ж тільки уявити собі… А втім, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс — незмірно мале і незмірно велике зумовлюють одне одного, та інак­ше вони й існувати не можуть. Мале у великому і на­впаки — велике у малому. Така діалектика. То чому ж він не може поцікавитись… Мусить! І тут не якась заро­зумілість, а жага мислячої матерії.

Увімкнув апарат, і тієї ж миті на нього заспокійливо поглянуло зелене вічко індикатора. Тепер антена могла модифікувати гравітаційні хвилі.

Кашлянувши раз і вдруге, наче збирався промовляти до тисячної аудиторії, Іван, прозваний Мудрим, прихи­лився до гравіфона і почав:

— Гей ви, ті, що в космосі! — У горлі враз пересохло, язик зробився неповороткий. Ех, якби оце хоч ковток во­ди! Заговорив уже не так голосно: — Я звертаюся до вас за роз’ясненням, тобто хочу сказати… Людський мозок уже дозрів, щоб уважніше приглянутись до навколиишього… Нас цікавлять кардинальні питання Світобудови… підвалини… Ми не якісь піддослідні кролики… Хочемо знати, навіщо увесь цей колообіг, розпад і синтез із… живої і неживої матерії…

Імпровізація виходила трохи недоладна, сумбурна, й Іван пошкодував, що заздалегідь не підготував тексту або хоча б головних запитань. Тоді б не затинався, болісно до­бираючи слова.

Чи сподівався на якусь відповідь? Ще тоді, коли в ньо­го виникла ідея такого контакту, був упевнений, що роз­мову вдасться зав’язати, а от коли надів навушники, впев­неність його похитнулася. Безбережний космос… Якщо і є десь приймач гравітаційних хвиль, то яка вірогідність, що він саме зараз увімкнутий? Клацаючи вмикачем свого апа­рата, Іван подумав: як це добре, що він тут сам, що не­має свідків цієї його… витівки. Якщо нічого не вийде, він собі пробачить. Мало чого не витворяє людина на самоті… Але ж мусить удатися! Хоч і без надії, а він все-таки спо­дівався, вірив у свою зорю.

Навушники ожили, почувся шум, наче хтось поруч схвильовано дихав. Іван аж озирнувся, затамував подих, напружуючи слух, щоб уловити бодай найтоншу звукову ниточку.

Уловив! Розрізнив слова!

Не вірилось власним вухам, але він почув:

— Ти вже закінчив? Усе сказав?

Іван ніби язика проковтнув — не міг вимовити й слова.

— Чого ж ти мовчиш?

Голос пробивався крізь шуми, що накочувались хвиля­ми і, здавалось, от-от затоплять його.

— Я… я слухаю, — нарешті спромігся Іван. — А ти… звідки?

— Я з планети Земля, далекий мій брате…

— Що за жарти? — Іван знову озирнувся, та нікого не побачивши під цим куполом, вигукнув: — Це я промов­ляю з планети Земля!

Тепер уже той голос притих, певне, розмірковуючи над отриманою інформацією. Мовчання тривало кілька секунд, які тяглися для Йвана цілу вічність.

— То, може, тебе і звати Йваном? — нарешті обізвався голос. — Може, ти — Іван Мудрий?!

— Мене саме так і називають, — сказав сердито Іван. — Але хто це дозволяє собі…

— Не гнівайся, брате, я теж Іван Мудрий з далекої планети Земля, — перебив голос. — Тепер мені зрозуміло…

— А я от нічого не второпаю, чи хтось підключився…

— Ні, поглянь на панель відстані — вісімдесят тисяч світлових років! Ми в різних кінцях Галактики.

— В мене такої панелі нема.

— Отож, ще не винайшов… Через деякий час змай­струєш… Це нескладна приставка.

— Чому ти все передбачаєш? — Наш Іван уже трохи оговтався і говорив спокійніше.

— Мені здається, що в нас цивілізація трішечки по­переду, хоча ми й рухаємося синхронно. Для такої гран­діозної системи, як наша Галактика, невеличке відхилен­ня цілком природне.

— Отже, ви, по відношенню до нас, живете в майбут­ньому?

— Виходить, що так. Я, наприклад, із своєю Надією вже одружився, маємо сина.

— То що — і я скоро одружуся? — з подивом вигукнув Іван.

— А як же інакше? Ми з тобою двійники в усьому, розумієш… Саме це й передбачав наша гіпотеза структу­ри Всесвіту. Синхронність і симетричність. Наша планет­на сім’я — у протилежному завитку спіралі, на однаковій з вами відстані від центру Галактики, сказати б, на різ­них полюсах…

Шуми приглушили останні слова, і Йван наледве їх ро­зібрав.

— Полюси? — повторив, прихиляючись до гравіфона. — Цікаво, який зараз у ваших електронів?

— Позитивний. А у вас?

— Негативний. — Іван зітхнув. Далекий співрозмовник вловив це зітхання, спитав:

— Ти чого так скрушно зітхаєш? Ми з тобою щойно зробили велике відкриття.

— Але ж антиматерія…

— Зрозуміло: безпосередній контакт виключається. Та його й не може бути — наші планети розділяє занадто широкий простір, подолати його неможливо. То вже вели­ке щастя, що ми встановили контакт, можемо обміню­ватись інформацією, хіба ні?

Долаючи шуми, спричинені незчисленними гравітацій­ними масами, що траплялись на шляху хвиль, вони, може, з годину перемовлялися про події на симетричних плане­тах. Той, далекий співрозмовник, розповів, що їм удало­ся уникнути ядерного конфлікту, що космологи висунули “вакуумну теорію” виникнення Всесвіту, а фізики визна­чили масу спокою у нейтрино.

Хоча чутність в окремі моменти падала до нуля, Іван одержав чимало наукової інформації, але, на жаль, зано­тувати її не зміг: було темно. До того ж триматися за бантину руками й писати було незручно. Ну що ж, пер­ший контакт. До наступного приготується краще.

— А що відомо вашій науці… — Іван зробив паузу, під­шукуючи слова, — ну, з тих питань…

— Кардинальних, як ти казав? “Чому” та “навіщо”? Я теж сушив собі голову.

Голос почав тонути в шумі.

— Мати-Природа… життя… живеш — не вмирай… муд­рість… дитячі запитання…

На цьому перемови обірвалися остаточно. Надворі вже сіріло, коли Іван крався по лаврському дворищу. Почу­вався так, наче побував у незміряній далі космосу, на іншій планеті. І ніхто навіть не здогадується, яка всесвіт­ньо-історична подія сталася цієї ночі. “Нічого, скоро ді­знаєтесь”, — думав Іван і чомусь уявляв, як скривиться обличчя керівника лабораторії. Одне тільки гірчило — останні слова… “Дитячі запитання”… Що він цим хотів сказати? Невже не розуміє… А Надія буде здивована… Вона вже змучилась, бідолашна. Якби інша… Це треба цінити… Але насамперед все-таки наука. Наді нічого не зробиться, коли ще трохи зачекає… Не покине. Раз та… анти-Надя… Кумедно: анти-Надя. А вона ж є, це без сум­ніву. Певне, така ж гарна, як і моя. Тільки й того, що атоми її тіла мають протилежний заряд.

Діставшись до свого холостяцького житла, Іван як ліг спати, то прокинувся після обіду. Подзвонив до лаборато­рії, мовляв, трохи занедужав, а сам сів до столу, щоб за­писати все, що з ним було цієї ночі. Проте написав лише кілька рядків: йому справді нездужалось. П’ять днів про­лежав з високою температурою. Опісля, пригадавши свою пригоду, довго не міг повірити, що це таки справді було, а не примарилось.

IV.

— Надю, наречений з’явився!

Майбутня теща явно кепкувала з Івана, він зовсім на те не зважав. Приходив на побачення опівночі майже всю весну і ціле літо, аж доки не закінчив своєї дисертації. На іронію Надиної матері відповідав:

— Хочете вченого зятя? Терпіть.

Нарешті поклав Надії на стіл голубу папочку, зав’яза­ну білими тасьмами.

— Ось вона, моя мрія безсонних ночей! — Іван був у піднесеному настрої і говорив трохи патетично. Погладив­ши папку своєю сухорлявою долонею, продовжував: — Тут нова теорія структури Всесвіту.

— Закінчив?! — зраділа Надія.— Нарешті… Вітаю тебе!

Вона притулилась щокою до його шорсткої щоки, не наважуючись при матері цілувати свого обранця.

— Так, закінчив. Наче гора з плечей… Раділи всі троє, це було схоже на сімейне свято.

— Щодо структури Всесвіту, — пояснював Іван, — то зараз домінує теорія Великого вибуху. Нібито на початку вся матерія була стиснена в одному праатомі, ну, може, в такому об’ємі, як горіх. Стався вибух, і з тієї миті Все­світ розширюється. І це ніби узгоджується спостереженнями… якщо заплющувати очі на симетрію галактик… Тепер же з відкриттям анти-Землі, стало ясно, що прин­цип симетрії охоплює і макрокосм…

— Уявляю, як буде вражений твій керівник, — сказала Надія. — Може, одразу на доктора?

— Це не має значення, — відповів Іван. — Мені голов­не — вийти на люди.

Десь так тижнів через два Іван прийшов темний, як туча, навіть снідати не схотів, наледве умовили випити склянку чаю.

— Що сталося? — лагідно спитала Надя, хоч уже й здогадалася: неприємності з дисертацією.

Іван схопився як опечений, заходив по кухні.

— Уявляєш?! — вигукнув обурено. — Він каже, що це — фантастика! Наукою, каже, і не пахне!

— Заспокойся, Ваню. Хто каже? Рецензент?

— Та ні, керівник, він зовсім відкидає мою працю. Ознайомився, каже, і розчарувався… Ні на чому не за­сновані фантастичні припущення, які межують… Уявляєш? “Межують”. Натякає. Тоді я розповів йому про контакт з анти-Землею, усе, як було. Він тільки кліпав своїми очиськами та червонів. То давайте, кажу, разом забере­мось на дзвіницю… Еге, каже, від цього мене звільніть, а вам треба відпочити, зміцнити нерви… Мабуть, даремно я йому розповів, тільки налякав. Уявляєш, яка ситуація?..

— А раніше ж він, здається, був новатором?

— Поки не пробився до командного крісла. Тепер же його влаштовує статус-кво. Теорія Великого вибуху, каже, загальноприйнята, і нічого мудрувати. Птоломеївські епі­цикли, кажу, була загальноприйнятими півтори тисячі літ. Та в мене, кажу, не про виникнення Всесвіту йдеть­ся, а про його структуру. Всесвіт симетричний. Еге, паже, симетрія суперечить теорії Великого вибуху. А ієрархіч­на структура, кажу, це ж факт? Хіба він не суперечить?

— І до чого ж ви домовились?

— А ні до чого. Я бачу, що структура Всесвіту його так хвилює, як позаторішній сніг. Вийшов я від нього — сірі будинки, сіра вулиця, сіре небо над головою, все втратило фарби, світ посірів…

Трохи помовчавши, Надя сказала:

— Ти б зв’язався… ну, з другим Іваном. Що він скаже. Це ж найлегше.

— В тому ж то й штука, що це зовсім не легко, — ска­зав, узявши склянку з недопитим чаєм. — Я вже пробу­вав. Наслухався космічного шуму. Те, що ми тоді натра­пили один на одного… Може, це раз на сто років, або й на тисячу.

— Не журися, я впевнена: ти щось придумаєш. Може, спробуєш у горах… Удосконалиш антену… — їхні погляди зустрілися — глибокі, проникливі, пройняті симпатією. Надіїні губи ледь помітно здригнулись, і дівчина опус­тила очі.— Життя — це не тільки квіти. Пам’ятаєш, як я студенткою мріяла…

— Полежати на трояндах? — усміхнувся Іван. — Пам’я­таю, ти розповідала.

— Страшенно кортіло занурити обличчя у квіти. Тоді я була на канікулах у тьоті, а вона саме готувала тро­яндове варення… Про одне я тоді не думала: у троянд в колючки. Отак і в житті.

Надія зашарілася і вмовкла.

— Гарна сентенція. В жіночому стилі, — вже зовсім спокійно обізвався Іван. Обернувся до матері, що сиділа замислена, підперши кулаком голову. — А я подумав, що… Пора вже нам з Надією… Якщо ви не заперечуєте, то сьогодні подамо заяву до загсу.

Мати аж кинулась:

— Я? Мені що… Це вже ви самі…

На її очах заблищали сльози.

Тролейбусом до Хрещатика

На тому боці зупинився тролейбус, одні пасажири вихо­дили, інші заходили, а Льоня нетерпляче переступав з ноги на ногу, ждучи, коли проїдуть машини. І треба ж отак: підійшов до кіоска купити газету — жодної машини не було, а як тільки рушив до зупинки тролейбуса — де й узялися! Шурхотять одна за одною, ех, утече вагон, а він же чекав на нього хвилин п’ятнадцять!..

Стояв, як на голках, зиркав у всі боки, і очі схоплю­вали все — і криваве небо на заході, куди текла вулиця, і сутінки парку, на тлі якого червонів довгастий вагон тролейбуса. Вагон уже здригався в передчутті руху, з лі­вого боку вже замиготіли поворотні сигнали, от-от зачи­няться двері… Нарешті прошмигнула остання машина, і Льоня кинувся через багряну річку асфальту. Навдиво­вижу легко, наче одним кроком, перелетів дорогу і скочив на приступку саме тієї миті, коли двері зачинялися. Його стукнуло, та удар був не дуже сильний, хоч і від­дало в грудях. Двері відпустили, і Льоня, стримуючи важке дихання, сів на вільне сидіння.

Вагон похитнуло, і Льоня відчув, що його трохи ну­дить. Послабив краватку, розстебнув комір сорочки. За вікнами у якійсь дивній каруселі кружляли дерева пар­ку, стовпи із сліпими ліхтарями. Згущувались сутінки, проте у вагоні світла чомусь не вмикали.

Льоня намацав у кишені монету, звичним рухом подав пасажирові, що сидів поперед нього, з проханням пере­дати на талон. Але той зовсім не реагував, навіть не зво­рухнувся. Це здивувало Льоню. Окинув поглядом салон і побачив, що всі пасажири якісь не такі. Щось було незвичне в їхніх позах — напруженість і водночас байдужість. Ні розмов, ні жестів,— сидять, як манекени, кожен сам по собі. Навіть не дивляться одне на одного, і очі неначе скляні, без ніякого виразу.

Що це за вагон? Що це за пасажири?

Льоня відчув, як його проймає страх. Безпричинний страх наливає все тіло, затуманює голову, і ніяк не мож­на второпати, що сталося з цими людьми, чому вони так дивно поводяться. А може, це й не люди? Може, інопла­нетяни чи роботи? Але якщо вони обрали собі личину людей, то мусять і триматися відповідно!

Вагон різко труснуло, і один пасажир з переднього бокового сидіння упав на підлогу.

Ніхто уваги не звернув. Наче його тут не було й нема, наче то не один з них лежить у проході, підвернувши під себе руку, і стукається головою об підлогу при кожному струсі вагона. Мертвий?

Льоня поспішив проходом, точніше сказати — хотів поспішити. Ноги чомусь стали страшенно важкими, підошви наче прилипли до підлоги, і їх важко було віді­рвати. Безконечно довго, натужно рухався він по вагону і таки дійшов. Потерпілому нічого не сталося. Підняв його, посадив на сидіння в куток, якраз біля кабіни водія. Краєм ока помітив: пасажири, як по команді, осклабили зуби — посміхнулися. І знову хвиля страху обдала Льо­ню холодом. Люди це чи не люди? Зовні — наче люди, тільки худющі, кістляві. А вираз очей…

Льоня заглянув у кабіну — на кріслі водія сиділа жінка — теж сама шкіра й кістки. Пальці її ущепірились у кермо так, що аж кісточки побіліли. Оголене коліно, по якому Льоня ковзнув поглядом, було неприємно вугласте, наче дерев’яне.

Знову витяг монету, простяг водійці:

— Дайте талон.

Жінка навіть не повернула голови, ніби й не чула. Льоні здалося, що, може, він і не сказав, а тільки поду­мав про талон. Тому повторив, старанно виштовхуючи слова неслухняними губами:

— Дайте талон.

І кинув монетку в картонну коробочку, що стояла під правою рукою водійки. Вона блимнула на нього білками, на коротку мить її тонкі губи розтягнулися в зловтішній посмішці і знову стулились. Чи, може, це йому приви­ділось?

Талона водійка не дала, і Льоня подумав, що їй саме не можна полишити кермо. Авжеж не можна — вагон різко хитнуло в один, потім у другий бік. Поглянув у вікно — промайнула колонада стадіону “Динамо”, і тро­лейбус повернув на Петровську алею, он уже на тлі неба чорніє арка пішоходного мосту…

Аварія? Мабуть що так, бо тут же тролейбуси не хо­дять, тут немає лінії…

— Що сталось? Мені треба на Хрещатик! — скрикнув Льоня, але голосу свого не почув.

А водійка, певне, почула, бо швидко, всього лише на мить повернула голову, хльоснула хижим поглядом і зло­втішно посміхнулася. Пасажири сиділи, як і раніш, не­зворушно, тільки похитувались синхронно з вагоном. їх, здається, не обходило ніщо: ні оця шалена водійка, ні маршрут.

Льоня ніяк не міг второпати ситуації, наче був оглу­шений. Добре ж бачив, що тут щось не те, що це якесь божевілля, що треба негайно вискакувати з цього вагона, бо він от-от розіб’ється, але не міг зрушити з місця свого обважнілого тіла.

А вагон справді зійшов з асфальту і, ламаючи кущі та дерева, котився схилом униз, у прірву, де широкою сму­гою темніє Дніпро…

— Двері! Двері! — закричав Льоня. — Відчиніть двері!

Жінка ще дужче ущепірилась в кермо, і Льоня поба­чив, що її тіпає сміх. Тоді він підняв руку, щоб повер­нути запобіжну ручку вгорі, над самими дверима. Досить штовхнути її, як двері відчиняться, а тоді… Але вагон так хитало, що ніяк не можна було вхопитися за ту руч­ку… Посував долоню по стіні — ось-ось вхопиться, та ва­гон кидало з тераси на терасу, і рука відскакувала. Перед очима миготіло зелене віття, тролейбус летів донизу з великою швидкістю, але темна смуга Дніпра не ближча­ла. Може, він ще встигне відчинити ці кляті двері?

Стогнучи від безсилої люті, знову і знову підсував руку до того запобіжника, підкрадався, щоб ухопити, наче якогось хитрого звірка, що кожного разу відскакує від паль­ців. Це було нестерпно тяжко, але він не кидав своїх спроб, добре знаючи, що врятуватися можна тільки так — вискочивши з вагона.

Судомно скрючені пальці таки вхопилися за метале­вий язик, двері з шипінням відчинилися, і Льоня випав з вагона. Шпичаки зламаних кущів-обпекли вогнем, га­рячі пелюстки приклеїлись до самісінького тіла. Льоня тяжко застогнав і впав у забуття.

***

Професор полегшено зітхнув і витер хусточкою чоло. — Слава богу, криза минула. Тепер ми його не втра­тимо… Де підібрали?

— Десь на Печерську, — відповіла медсестра, пораю­чись біля пацієнта, що нерухомо лежав на операційному столі. — Збило машиною посеред вулиці. Хотів швидше сісти в тролейбус.

Професор мимохіть окинув поглядом її постать — вже не молода, під очима “гусячі лапки”, обличчя втомлене. “І як це в неї так добре виходить? — подумав, пригадав­ши, як медсестра припадала губами до губ пацієнта, вди­хаючи йому життя. — Якби не вона — ніяка апаратура не допомогла б… Житиме! Ще, можливо, провалюватиметь­ся в безпам’ять, але то нічого… Криза минула, житиме, от тільки чи розповість про своє побачення зі смертю?..”

Уголос трохи сухувато сказав:

— Тепер можете відпочити, ніч минула.

— Ох і піч… — Вона якось болісно усміхнулась. — Я вже боялась… Хоч і клінічна, але ж смерть… Правда, отой ще тяжчий був — молодий поет…

— З Кіровограда?

— Здається. Тоді ви теж…

— Що ми? — скинув бровами професор. — Ми тільки допомагаємо боротися… Головне — життєві ресурси орга­нізму.

— Авжеж…

Медсестра вимкнула світло. Реанімаційну палату ви­повнило сине київське світання.

Повіки пацієнта стрепенулися, він розплющив очі і тихо спитав:

— А тролейбус де?

— Не хвилюйтеся, все гаразд. — Звичним жестом про­фесор взявся перевіряти пульс.

— Я їхав тролейбусом до Хрещатика…

— Ну, ну… — Професор обернувся і виразно поглянув на медсестру. Вона миттю ввімкнула запис і подала мі­крофон. Почалася ще одна мандрівка в глибини психіки, як називає професор свідчення тих, що побували по той бік життя…

Ранок уже палахкотів над Києвом.

Ох, ці телепати…

I.

— От навіжений — знову завів! І нащо такі мотоцикли роблять? Реве, як трактор!

— Так це ж гоночний, хіба не бачиш?

Сєва підвів голову, на якій виблискував шолом, озир­нувся, але нікого поблизу не було. Що за дивина? Та й як би він міг почути цей дівочий голос в такому ревищі?

— Та вимикай же, бовдуре, голова тріскає!

Сєва заглушив. Скинув рукавицю, потер пальцями чоло. Мотоцикл в порядку, а от голова… Звідки цей голос? Адже він виразно чув: лементувала якась дівчина, точ­но — дівчина! І гукала до нього, ну, звичайно, він один тут з мотоциклом…

Спантеличений Сєва задер голову й подивився на гус­тий каштан, що розкинув над ним віти, немов дівчина могла бути там. Нічого не побачивши, окрім лапатого листя, зітхнув, узявся за кермо і вивів мотоцикл з двору, не запускаючи мотора. І тільки на дорозі наліг ногою на педаль. Під кулеметний тріск хлопець думав: чи справді було, чи, може, здалося? “Вимикай… голова тріскає!” Чув же, виразно чув…

Наступного дня, здибавши на перерві свого друга Едика з п’ятого курсу, відвів його в дальній кінець коридора і по секрету розповів:

— Розумієш, учора завів свого “Ягуара”, прослуховую, мотор реве, як звір, коли якась дівчина просить: “Це ре­віння мені заважає, припиніть, будь ласка”.

— Чи ти ба, яка ніжна особа! — реготнув Едик. — Наша, з автодорожнього?

— Та в тім то й річ, що не знаю.

— Чому ж не познайомився? Чи не гарна?

— Не міг я познайомитись, її не було.

— Ти ж кажеш, говорила..

— Та говорила, голос приємний, а її самої не бачив.

Едик зареготав:

— Ну, ти штукар, Сєвка! Вона що — невидимка? Чи, може, то якась пташка обізвалася людським голосом?

Сева знизав плечима:

— Кажу ж тобі — чув, отак, як оце тебе.

Едик перестав сміятися, окинув товариша уважним поглядом, поклав йому руку на плече:

— Слухай, а раніше з тобою нічого такого не було? Не причувалось?

— Ні.

— Не привиджувалось?

— Ні.

— І голова не поболює?

— Та ні, я цілком здоровий, недавно і медогляд про­йшов.

Едик помовчав, а тоді знову вискалив зуби:

— Отож, якби ти не їздив сам, а посадив кралечку та в обнімку… Отоді не причувалися б дівочі голоси! Та ти не хмурся, знайдемо твою невидимку.

Домовились після занять пересвідчитись, чи справді існує такий феномен, а заодно й покататись. Та Едикові кпини зіпсували Сєві настрій, хлопець уже шкодував, що похвалився гострому на язик товаришу. І кожного разу отак — що йому не розповіси, одразу висміє тебе, зобра­зить якимось дурником, недотепою. Треба буде… А що треба, Сєва й сам не знав, якось так складалось, що Едик завжди верховодив. Може, що вищий на зріст? Ну, то й що? Сєва струснув головою, щоб одігнати “дурні думки” і зосередитись: лектор саме пояснював конструкцію авто­мобіля без коробки швидкостей.

…На Київ опустилося золоте крило надвечір’я, коли хлопці підвели свої мотоцикли до густолистого каштана.

— Тут я стояв, — сказав Сєва.

— Ану ж давай запустимо! — Едик обвів поглядом лоджії сусіднього будинку. — Чи обізветься?

Разом заревіли обидва мотори, різкі стріляючі звуки вдарили по будинках, заповнили простір аж під самісінь­ке небо. Едик щось крикнув Севі, але той не розібрав. Зате голос дівчини почув:

— О, вже їх двоє… Ну й телепні! Ти чи ви припините нарешті?

Сєва миттю заглушив, ніяково позирнувши на товари­ша. Той також вимкнув.

— Чого так швидко?

— Ображається… — Сєва подивився на будинок. — Хіба ти не чув?

— Ні. Окрім ревища мотора, нічого не чув.

— А вона обізвалася зразу. Просить припинити.

— Слухай, а може, ти краще припиниш розігрувати мене? Вигадав таке…

Цієї саме хвилини з парадного вийшов чоловік у біло­му халаті, одразу видно, що лікар, і попрямував не до машини медичної допомоги, а до них. Сєва тільки глянув, так і здогадався, про що буде мова.

Лікар уважно подивився на мотоциклістів і тихо, якось довірливо сказав:

— Тут одна хвора дівчина… втім, вона вже одужує…

— Та, що не любить мотоциклів? — прохопився Сєва.

— Їй потрібна тиша, розумієте, її нервово-психічний стан…

— Я так і подумав, що вона нервова, — закивав голо­вою Сєва. — Тільки що лементувала.

— Лементу я не чув, — здивовано глянув на нього лікар. — Бачив тільки, як болісно скривилося її лице, коли загурчали мотори. Вона в цей час відпочиває на лоджії.

— А який хоч поверх? — спитав Едик.

— Сьомий, але й туди долітає. А ви ж можете заводити подалі від будинку.

— Гаразд, — винувато усміхнувся Сєва, — раз таке діло… Ми ж не знали…

Лікар заспішив до машини, ось вона тихо фуркнула, нечутно покотилася поміж будинками, а хлопці переми­налися з ноги на ногу біля своїх яскраво пофарбованих мотоциклів.

“Чи ти ба, яка істеричка, — подумки обурювався Едик. — Ще й кривиться…”

— Ану давай, Сєво, вдаримо їй концерт! Щоб знала, як маніжитись.

Едик, наперед смакуючи ефект, гучно зареготав, але тут же вмовк, прикусив язика. Сева так блиснув своїми чорними очима, що Едик знітився, одвів погляд убік і, замість того, щоб надавити на заводну педаль, опустив ногу на землю.

— Ти чого? — силкуючись оговтатись, але все ще із за­таєним острахом огризнувся Едик.

— А того, що треба совість мати. Дівчина хвора, і лі­кар просив, а він — “концерт”!

“Оце хороший хлопець, — раптом почув Сева, наче про­шепотіло над вухом. — Добрий…”

Обличчя йому полагідніло, хлопець подивився на ло­джію сьомого поверху і мимоволі помахав рукою, наче хтось там міг побачити цей жест. Не заводячи, вивели мотоцикли на вулицю. Севине серце билося в радісному ритмі: незнайомка похвалила його, це — раз, а друге — вдалося приструнити самовпевненого верховода. Едик де­який час хмурився і сопів, але до суперечки в них не дійшло, гасали один за одним, поки зовсім звечоріло і Київ осяяли гірлянди вогнів. Прощаючись, Едик не втерпів:

— Слухай… ти справді її “чув”? Мені й досі не віриться…

— Кажу — справді. — Смагляве обличчя Севи па мить осяяла посмішка.

— А чому ж я…

— Не знаю, — здвигнув плечима Сєва. — Може, настро­єний не на ту хвилю.

— Дивно, це дуже дивно, — поміркував Едик. — Це ж виходить… телепатія! Так? Зажди…— Він тяпнув себе рукавицею по чолу. — Можна ж перевірити! І як це я зра­зу не згадав? У мене ж є хороший знайомий, ми інколи в шахи граємо…

— А до чого тут шахи?

— Він працює в науково-дослідному інституті… от не пригадую в якому… Зв’язано з біологією, психологією… Так він часто заводить балачку про цю саму телепатію та ще пара… пара…

— Парапсихологію?

— Так, саме телепатія і парапсихологія — це його ко­ник. Я йому розкажу про тебе, обов’язково. І про ту твою… невидимку.

Сєва поморщився: поміж них двох (мав на увазі себе і дівчину) вплутається ще один… Та хіба Едика спиниш? Ех, і навіщо він похвалився?..

Помітивши кислу гримасу на обличчі товариша, Едик вигукнув:

— А що? Він перевірить!

— Навіщо ж перевіряти, коли я й так знаю?

— Ну, це ще не факт… Може, тобі причулося, може, в тебе ті… як їх… слухові галюцинації. Є такі… — хотів сказати: хворі, але спохопився, — такі люди, що чують “голоси”. Сам бачив — іде і розмовляє.

— То ти вважаєш, що я вже того… з глузду з’їхав? — перебив Сєва.

— Та ні, просто цікаве явище, якщо ти, звичайно… коли це справді.

— Ну, добре, давай твого науковця, — бадьорим голосом сказав Сєва і подумав: “Може, й він нічого не почує та й відчепиться”.

II.

Федора Липського провели на лоджію, де в шезлонгу си­діла, розслабившись, заплющивши очі, чорнява дівчина. Призахідне сонце, вже не таке пекуче, як удень, освіт­лювало їй лице і майже всю постать. Липському досить було одного побіжного погляду, щоб скласти собі уявлен­ня про дівчину. Гарні засмаглі ноги, і вся постать, видно, струнка, обличчя хлопчакувате, трохи грубе, як для дів­чини. Навіть легенький темнуватий пушок на верхній губі помітив.

— Це до тебе, Полю… науковець.

Сказавши так, лагідна літня жінка (Липський подумав, що це мати) причинила скляні двері та й пішла в квартиру.

Дівчина розплющила очі і, побачивши ще молодого кре­мезного чоловіка, зашарілася, осмикнула сукню на ко­лінах.

— Ви, отже, Поля, а я — Федір Липський. — Він ступ­нув до неї енергійно, потиснув руку і без церемоній сів на розхитаний стілець, який заскрипів і мало не розва­лився.

— Обережно, впадете… — усміхнулась дівчина.

— Нічого, я не скляний! — і собі усміхнувся Липський.

І через кілька хвилин уже розмовляв з Полею, як дав­ній знайомий.

— Найперше, я хотів пробачитися за мотоциклістів. Хлопці захоплюються і часом не зважають… Он вони там стоять під каштаном…

Поля підвелася і, трохи перехилившись через перила, поглянула вниз.

— Ну й ревучі ж їхні мотоцикли, — хитнула головою, знову сідаючи в шезлонг. — Повірите, голова розколюєть­ся! А я ще нездорова…

— Цілком поділяю твоє обурення. Часто мотори ревуть зовсім без діла, вхолосту. Ось я проходив мимо гастроному — навпроти входу стоїть парковий трактор, мотор гуде, аж кабіна трясеться, з труби валить дим, а водій зайняв чергу за ковбасою… А спитайте: “Чому не заглу­шив?” То ще й обуриться: “Нащо? Я зараз іду!” Отак і пускають за вітром державне пальне, та ще ж і повітря отруюють.

— Ого, ще й як!

— Ну, ти хоч хлопців добре відчитала! Тобто цього… Сєву, Едик не чув.

— Відчитала? — здивована Поля аж подалася вперед. — Коли? Я ж не виходила…

— А подумки? Сєва твердить, що чув, як ти просила заглушити…

На Полиних щоках з’явилися рожеві смужки.

— І що ж він чув?

— Він каже, — вимовив з притиском Липський, — що дів­чачий голос попросив припинити ревище, ну, тобто за­глушити мотор. Хлопець дуже здивувався: чув голос, а поблизу нікого не було. Наступного дня вони вже з’яви­лися удвох з Едиком, це мій приятель, щоб пересвідчи­тись, розумієте, і ревнули двома моторами… — Говорячи, Липський уважно стежив за виразом Полиного обличчя. Дівчина ніяковіла, прикушувала нижню губу — чи то щоб не розсміятись, чи щось пригадуючи. — І цей самий Сєва знову почув твоє звертання…

— А звідки він узяв, що це я?..

— До них лікар підходив…

“От дивина… “Почув”. Той хлопець “почув”. А я ж тільки в думці… Що ж це зі мною трапилось? Раніше та­кого не було…”

— Так було таке чи не було? — раптом спитав Лип­ський.

Поля здригнулась. Невже й цей “чує”? Мабуть, ні, по ньому не видно. Але настирливий, чого це він допи­тується?

— А ви… — примружилась Поля. — Що ж тут такого?..

— Я тобі поясню… — Липський аж подався вперед, і стілець під ним знову загрозливо зарипів. — Бачиш, якщо це мало місце, так би мовити, фактично, то… В тебе яка освіта?

Полине обличчя пересмикнулося.

— Та от хотіла вступити в Інститут народного госпо­дарства… Не вистачило півбала… Уявляєте? Це мене так підкосило… Ну, як я тепер додому повернуся? Я з Батурина, а тут — у дядька і тітки.

— Стреси дуже небезпечні. Тільки спорт — надійний засіб…

— Лікар каже, якийсь невроз. Якби дядько не дістав індійської трави (у нього друг — моряк), то не знаю, чи й підвелася б…

— Так-так, це дуже цікаво, — закивав головою Федір. — Якщо в тебе, Полю, виникли такі здібності…

— Які? Про що ви говорите?

— Ну, як би тобі популярніше… У вас із цим Севою встановився зв’язок…

— Який зв’язок? — У Полі аж брови підскочили. — Я його й у вічі не бачила, того Сєву!

— Оце ж то й цінно, що на відстані! Зв’язок телепа­тичний.

— А-а… — полегшено відітхнула дівчина. — Хіба що так.

— Отож, якщо це справді, так би мовити, в дійсності, то… не журися за тим інститутом. Я влаштую… Будеш у нас… молодшим науковим працівником!

Поля здивовано видивилась на нього і цієї ж миті “по­чула”:

“Я доб’юсь… я переконаю директора… Це ж феномен… Готова дисертація… Нарешті й я захищуся. Тільки опра­цювати методику експериментів.. Співавторство? Нехай і не заїкаються. Хоч би й шеф… Тут головне…”

Правду кажучи, дівчині було ніяково “підслуховувати” чужі думки, вона опустила очі долу і ніби вимкнула ту передачу.

— От що, Полю, — сказав Липський, — мене давно ці­кавить парапсихологія, зокрема телепатія. І коли Сєва розповів…

— Зрозуміло, — кивнула головою дівчина.

— О, якби то воно було зрозуміло! Світова наука…

— Я кажу, мені зрозуміло, чого ви прийшли. Хочете, щоб я стала піддослідним кроликом!

“Гостра на язик… — вловила Поля. — Вольовий харак­тер. Треба було взяти магнітофон”.

— Ти таке скажеш, Полю… Досліди тут які? Передача думки на відстань. Чи символами, чи словами. Не просто звуками, телефоном чи по радіо, а, так би мовити, без­посередньо від мозку до мозку. Хіба не цікаво? Сєва якраз хотів упевнитись…

Федір говорив так запобігливо, так упрошував, що Полі стало аж незручно.

— Ну, що ж… можна спробувати, — погодилась.

— Це ось спеціальні картки. — Липський витяг з ки­шеньки рожевої теніски три папірці. — Ось поглянь, тут зображено трикутник, на цій — коло, а на цій — зірка. От і спробуй передати ці зображення Севі. А він, якщо сприйме, намалює. Спочатку — трикутник, у такому по­рядку, як я тобі показав. Тільки не спіши, зосередься…

Федір подав їй картку з трикутником і затамував по­дих. Поля мовчки, пильно поглянула на зображення і на мить заплющила очі, всього лише на мить, і одразу про­стягла руку за другою карткою, потім за третьою…

“Спішить, — подумав Липський, — нервує, це не годить­ся, навряд чи щось вийде…”

— Уже? — спитав насторожено.

— Так.

— Ти не проти, я запрошу сюди хлопців. — Липський підвівся і ступнув до трубчастих перил.

— Я вже сама запросила, — ніяковіючи, сказала Поля. Федір розгубився:

— Коли? Як?!

— Та отак, у Думці, тільки що…

Через кілька хвилин Сєва прохилив двері на лоджію, а за ним і Едик. Липський отерп, не вірив своїм очам. Але ось же вони! Переминаються з ноги на ногу…

— То це ви… — почав Сева, дивлячись на Полю. — Це вам… того… мотоцикли…

— Це мені “того”, — усміхнулась Поля, міряючи погля­дом хлопців.

— А картки? — Липський ухопив Севу за лікоть. — Намалював?!

Сєва тицьнув папірці, вони затремтіли в руках на­уковця.

— Так… так… — мимрив Липський. — Трикутник, коло, зірка. Усе правильно… І сюди ви оце піднялися за ви­кликом?

Обізвався Едик:

— Сєва сказав, що запросили, от ми й явилися. Дуже приємно познайомитись. Едик. Ми з Сєвою студенти авто­дорожнього.

— Я вражений! — вигукнув Липський, потираючи до­лоні.

— Що? — не зрозумів Едик.

— Я вражений наслідками нашого експерименту! Те­пер немає сумніву, Полю, що ти, можна сказати, володієш незвичайними, телепатичними здібностями… Феноме­нально!

Може, ще більше була вражена сама Поля. Спочатку їй і самій не вірилось, подумала: їм лікар сказав про її обурення. А тепер… Що ж це таке? Що з нею скоїлось? Чи не захворіла знову? Так наче ж покращало.

— Протоколе б оце скласти, — Липський обвів усіх без­порадним, розгубленим поглядом. — Хоча… ніхто не по­вірить. Потрібна, так би мовити, компетентна офіційна комісія… А я в щоденник занотую.

Він позирнув на свого хронометра і раптом почав по­тягатися, розводячи руки над плечима, потім бити поклони… Едик бачив це не раз і не звертав уваги, а Поля ї Сева, звичайно, здивувалися. Коли ж Липський закрутив навсібіч головою, а тоді виряченими очима, дівчина пирх­нула зо сміху. Сцена й справді була комічна.

— Що з вами? — крізь сміх спитала Поля, коли Федір перестав розмахувати руками.

— Зарядка, Полечко, велике діло. Заспокоює нерви і стимулює розумову працю. От я уже й бадьорий, сповне­ний наснаги. Кажуть, Липський — спортсмен у науці, си­лові прийоми, ха-ха-ха! А що? Ось оформимо тебе — по­бачиш, що міцні лікті теж потрібні. — Він зігнув свої во­лосаті руки і почав працювати ліктями.

Хлопці ззирнулись, тамуючи сміх. Поля підвела очі на Липського, зосередилась: він уже думав про вечерю; по­глянула на Едика, що стояв, спершись ліктем на пери­ла, — цей думав про катання на мотоциклі; перевела по­гляд на Сєву — і щоки їй почервоніли: юнак думав про неї і думав гарно, із симпатією. Це створило дівчині доб­рий настрій, так як ото похмурого дня раптом прогляне сонце. Поля повеселіла, це навіть відзначив Липський, і попрощалася з ними по-дружньому.

III.

“26.VI. Щоденникові записи — це також документ, при­наймні для мене особисто. Не міг же я, справді, для пере­вірки сказаного Едиком, організувати цілу комісію! Те­пер — інша справа, та й то поспішати не слід. Насампе­ред — закріпитися, зібрати матеріал. У цій грі потрібно якомога більше козирів.

Коротко про наслідки перевірки.

Відстань до каштана (мотоцикли) по горизонталі — 77 м. Це один катет, другий — 24, таким чином гіпоте­нуза 85 м. Отже, перший і другий телепатичні сигнали були сприйняті Сєвою (уточнити прізвище) на відстані 85 м. (Це може підтвердити Едик Макуха).

27.VI. Розмова в директора в післяобідній період. Як і слід було сподіватися, — обережний скептицизм. “Ви завжди є… є… щось мудруєте. А дисертація в ембріональ­ному стані”. Без іронії він не може, кажуть, називає мене перезрілим аспірантом. Тепер я доведу, тепер покажу, на що здатний Липський! Ото буде фурор, сенсація! Я роз­повідаю йому про телепатичний зв’язок, а він тільки е-екає та зблискує окулярами. “Не нове, були вже всякі є… є… фокуси”. Побачимо, як ти заекаєш, коли я приведу Полю. А може, прямо до президента Академії? Ех, треба було!.. Поспішив.

28.УІ. Несподівана перешкода: лікар ще не дозволяє Полі виходити. Упертий чоловік, не хотів показувати іс­торію хвороби, довелось розповісти про незвичайну здат­ність Полі, доводити, що це в інтересах науки. Ще одна втрата інформації. Ну, та цей, гадаю, не полізе в спів­автори. А може, його в комісію включити? Хоча ні, від­падає. Потрібні науковці, обов’язково двоє–троє світил, в кожному разі — не менше одного.

30.VI. Буваю у Полі щодня в післяробочий період, ті­тонька вже поглядає на мене скоса. А ми тільки й роз­мовляємо про телепатію. Поля запевняє, що в період до хвороби ніяких таких явищ не було.

І.VII. Нарешті Поля може виходити. Запросив її з Сєвою до інституту в дообідній період, як і було домов­лено із шефом. Не прийняв. Секретарка вирячила очі, за­махала руками (копіює шефа), зашипіла, стара карга: “Зайнятий! Звіт. Подзвонили терміново!” Тільки тоді за­мовкла і мовби закам’яніла, коли я почав робити заряд­ку. А мені необхідно було заспокоїти нервову систему. Отак і рухай з ними науку. А треба ж терміново вирішу­вати питання про зарахування Полі до нас у штат. Хоча б лаборанткою.

І.VII. Вечірній період. Несподівана осічка! Виїхали в ліс за Пущу-Водицю. Сонце вже зайшло, жара спала, було так гарно, і на тобі — нічого не вийшло!

Севу поставив за 85 м з чистим аркушем паперу, на якому він мав намалювати просту геометричну фігуру, яку я мав показати Полі, яка мала думкою передати йо­му. А накреслив я турнік, тобто три лінії, розташовані під прямим кутом одна до одної. Поля зосереджувалась, насуплювала брови, заплющувала очі, і нічого не ви­йшло. Гукнув Севі, щоб підійшов на п’ять кроків, і знову нічого. Так ми скорочували відстань, аж поки він не пі­дійшов упритул і не почав дурнувато посміхатися. Хто ж із них не спрацював? Не може ж такого бути, щоб обоє — і передавач, і приймач — одночасно вийшли з ла­ду! Певне, Сєва, скалить зуби… Мене аж пересмикнуло всього, мало не зацідив йому в мармизу, але тієї ж ми­ті переключив енергію на фіззарядку.

Поля була явно розстроєна і зажурена. Одразу ж пі­шла до машини і поставила вимогу відвезти її додому, тоб­то до тітоньки. Мені не залишалось нічого, як сісти за кермо. Дорогою всі мовчали.

Що ж буде завтра? От скандал! Як навмисне, чортів е-екало призначив зустріч на ранковий період… Відклас­ти? Він їде у відпустку. Але якщо Поля втратила здат­ність… От уже — як не щастить, то не щастить! Все збі­гається докупи, скручується, і виходить дуля…

2.VІ1. Шеф прийняв у передобідній період. Я наледве умовив це дівчисько поїхати. “Боюся”, “нічого не вийде” і т.п. Одне слово, розпустила нюні. Ти, кажу, так себе не настроюй, хоча, може, й без перевірки обійдеться, Сє­ва там жде, на випадок чого — скаже, болить голова. На­решті це теля погодилось. Примусив її зробити кілька вправ, і поїхали. Сєва вже стовбичив біля інституту, так що до кабінету зайшли втрьох. Шеф підвів свою ко­нячу голову і запрацював біластими повіками, певне при­гадуючи що й до чого. Оце, кажу, та дівчина, про яку, кажу, я вам казав. А оцей студент (тобто Сєва, уточни­ти прізвище) може все підтвердити. Поля, кажу, і заяву написала, так що черкніть резолюцію та й почнемо працювати з нею, як із штатною одиницею. А одиниця сто­їть, опустивши голову, і мовчить, наче їй заціпило. Ку­ди ж пак, побачила професора! член-кора! Переді мною, бач, не ніяковіє, не зважає на те, що я скоро не те що кандидатом, а доктором стану. Висмикнув я заяву з її рук, поклав на стіл під самісінький хобот. Старий хит­ряк засопів, глипнув на мене, наче давно не бачив. Потім заплямкав: а чи не можна, е-е-е, щоб і я переконався… Ну, думаю, все пропало, але відступати нікуди. Не хоті­лось вас затримувати, кажу, завтра у вас відпускний пе­ріод починається, та якщо ви не вірите… А він своєї. На­ука, е-е-е, спирається на дослід… Якби я володів телекі­незом, був би йому дослід — усі три телефонні апарати так би й пошпурив у його плішиву голову. Та як я не намагався зрушити поглядом хоч один — нічого не ви­йшло.

Тим часом старий загадав Сєві сісти в найдальшому кутку, де саме смалило сонце, і той почав жмуритися та крутити головою, ніби коло носа гедзь літає. Попросив пе­ресадити, старий ні в яку. Ну, думаю, все одно викручусь, ми ж із Сєвою заготували варіант хворої голови. І вза­галі, професора обвести навколо пальця — раз плюнуть. Але все-таки я хвилювався. І коли старий звелів мені одійти до дверей, а сам нагрундзював щось на аркушику і схилився до Полі, що вже сиділа біля його столу, мої нерви так напружились, що я почав робити зарядку.

Ненароком наближаюсь до столу, старий швиденько затулив свій малюнок, махнув рукою, щоб я одійшов. Тим часом бачу — Сєва креслить, малює! Закінчив, засу­нув олівець у нагрудну кишеньку. Професор підкликає його, дивиться на малюнок і починає гладити своє тім’я. Розгубився, не знає, як реагувати! Підходжу — і що ж бачу? На обох аркушиках зображена… ракетка. Овал і лінія держака. Тільки на контрольному листочку менший роз­мір, у Сєви малюнок більший. З усією серйозністю запитую: ну що, тепер накладете резолюцію на заяві? Старий мовчить, сопе, огинається. Починає е-екати. Ви, Липський… є… е-е… знаєте, що я люблю теніс… Та я вас ніколи не бачив з ракеткою, кажу; тепер я не граю, каже, але все одно люблю цей вид спорту. А я, наприклад, люблю бокс. Ну, то що, питаю, з того? А те, каже, що давайте поставимо, е-е-е, ще один дослід, і запитує Полю: ви не стомились, дівчино? Поля погодилась. Я одійшов до две­рей, Сєва сів на свій стілець, а професор щось вивів на новому аркушу і вручив його Полі. Дивлюсь — Сева вже виводить олівцем, лінія телепатичного зв’язку пра­цює. Готово! Професор попросив показати і вже не гла­див своє тім’я, а голосно плямкав. Отепер, е-е-е, і я бачу… Підходжу: на обох аркушиках — знак параграфа. І треба ж таке вигадати! Параграф! Та навіть у картках Зенера[12] такої фігури немає. Бачу — старий шкарбун зацікавився молодятами, вже не згадує про “всякі фокуси”, почав роз­питувати про навчання, уподобання і т. п., навіть про сни. Я все це слухаю та й думаю: невже мітить у співавтори? А може, запропонувати? Мовляв, під вашим керівницт­вом… Та навіщо воно йому? Давно доктор, член-кор…

Ну от що, плямкає, зарахуємо вас лаборанткою у від­діл функціональної біології, але треба вчитися… Може б, ви пішли на вечірній біофак? Поля цвіте, ще б пак, сам професор опікується нею, а я собі думаю: навіщо їй су­шити голову на тому біофаці? Я зроблю її славетною на весь світ без ніякого диплома. І ще старий почав просто­рікувати, щоб вони із Сєвою і далі дружили, особливо в’ навчанні. Це мене обурило. Та яке тобі діло, думаю, до їхньої дружби? Вони під моїм керівництвом. А може, я ще сам із нею подружу? Взагалі… це ідея! Різниця в роках невелика — трохи більше десятка. Поглянув на Полю — опустила очі.

Написавши нарешті резолюцію на Полиній заяві, шеф узявся за мене. Треба здати анамнез. Важливо встановити, як ввімкнувся телепатичний механізм. Чи спостерігаються функціональні зміни в центральній нервовій системі, зу­мовлені хворобою? Досліди необхідно поставити на со­лідну наукову основу, разом з фізіологами, морфологами і психологами опрацювати методику, яку треба буде роз­глянути на Вченій раді після його повернення з відпуст­ки. І т.д. і т.п. Я нагадав, що це, власне, моє відкриття і я не хотів би ділитися ні з ким, окрім нього самого. Тут пахне державною премією. Як він на мене глянув! Як за­плямкав! Наука тепер твориться колективно, і це не той випадок… І т.д. і т.п. Нічого, я ще покажу, який цо випадок. Головний козир у мене. Фігури там всякі, пара­графи, так би мовити, насіннячко. А як продемонструю передачу думки — якої ви тоді заспіваєте?

4.VІ1. Сєва з Едиком мали поїхати з будівельним за­гоном кудись у Сибір. Домігся, щоб Сєву звільнили. На­ука вимагає жертв. Ех, якби я міг його замінити! Не­хай би їхав хоч на Камчатку. На жаль, голова в мене розумна, але приймати думки на відстані не може. Я з Полею перевіряв. Шумить, як самовар. Навіть індійська трава не допомогла. Дівчисько пирхає зі сміху.

5.VII. Поля поїхала до свого Батурина. Хотів і я з нею — відмовила. Взагалі в даний період ставиться не дуже прихильно. На мої натяки іронічно посміхається. Сєви теж не видно, чи не на мотоциклі чкурнули до Ба­турина?

28.VІІ. Розмова з шефом. Відпускний період старий провів добре. Обвітрений, великі, як долоня, вуха облу­пилися, зморщене лице посвіжіло. Тон бесіди був добро­зичливий, поки не дійшло до фізіологів, морфологів і пси­хологів. Коли я популярно пояснив, що й ногою там не був, професор вирячив очі, зачмихав, вискочив із-за столу і почав кружляти по кабінету. Я вже подумав, що він за­рядку робить. Коли ж ні, знову всівся у своє крісло і почав читати мені мораль. Повне, забувши хто мін батько, на­тякнув, що я даремно займаю місце в аспірантурі. І це після такого, можна сказати, епохального мого відкриття! А втім, усі старі такі, мій предок теж занудливий. Его­їсти. Заїкнувся про затвердження нової теми, — шкарбун аж руками замахав. Знов своєї гугнявить — потрібна ще серія задокументованих експериментів і т.п. Невже він ще не вірить у телепатію? А може, боїться неслави, коли Поля втратить здатність… Старий лис має рацію. Живе­мо у вік папірця! А з нею вже було: телепатичний центр вимикався і не раз… Але ж і того експерименту, який він провів сам, хіба не досить, щоб визнати телепатію? Ну, нехай як хоче. І те добре, що погодився після на­лежної підготовки продемонструвати на Вченій раді. Офіційно!

3.VІІІ. Дівчисько поводиться нестерпно. Гигоче, пир­хає, на самоті зі мною залишатися не хоче. Запрошував у ресторан “Русь” — закопилило губу з пушком, образи­лось. Якось у суботу зайшов у передобідній період, вона саме на кухні салат готувала, то при дядечку наділа на мене фартушок і примусила чистити цибулю. Ну, я їй добре подякував… мовчки. Експеримент проводити не схо­тіла. Може, на неї вплинути через Сєву, який слухаєть­ся Едика, який слухається мене?

8.VІІІ. Ура! Аналізуючи наслідки численних експери­ментів, я точно встановив — телепатичний центр у Полі не працює після заходу сонця аж до сходу, тобто, прак­тично, увесь нічний період. Що таке сонячне світло? Електромагнітні хвилі. Коли вони є, Полина думка пере­дається, а нема — і передачі нема. Отже, можна з певніс­тю сказати, що дане телепатичне явище має електромаг­нітну природу. Та тільки за це відкриття мені треба дати доктора, не то що кандидата! Я так розхвилювався, що довелось робити зарядку серед ночі. Батечко прокинувся і бурчав, що вже не засне. А ви, кажу, танцюйте! Роз­крита ще одна таємниця природи!

13.VIII. Еге-ге, ланцюжок Липський — Поля через Едика і Сєву не спрацьовує. Підключив тітоньку (фла­кон французьких духів на 25 крб.) — ніякого ефекту. Співчуваю великим ученим: рухати науку дуже тяжко.

16.VIII. неділя Завтра — день сенсації, день фурору! Демонструю цих двох телят на Вченій раді”.

IV.

Невеликий конференц-зал інституту заповнювався здебіль­шого науковою молоддю, жодного світила Федір Липсь­кий поки що не зауважив. Стукали відкидні сидіння, стояв приглушений гомін. Усі троє вікон виходять на ву­лицю, густо засаджену каштанами, отож тут хоч і сутін­ки, зате не жарко, хоча цього літа на Київ налягла жор­стока спека.

“Поховались по дачах, — ремствував Липський, — і в да­ний період їх навіть телекінезом не виманиш звідти, не те що телепатією. А ця мелюзга — кандидатики та аспірантики, від них же нічого не залежить… От якби при­їхав Суховодов! Могли б і з Москви та Ленінграда запро­сити. А Нобелівські лауреати хіба відмовилися б? Ху­тір… А ця чого вирячує на мене очі? Певне, шкодує, що відштовхнула. Та якби в тебе не пробивались вуска, я б того жевжика Сєвочку швидко відшив би… А вуска… З неї мусив би вийти хлопець, а воно дівчина… О, відвер­нулось, приндиться”.

Липський пробрався до неї, удавано мило посміх­нувся:

— Ну що, Полечко, нервуємо? Ну, не треба, не треба, заспокойся. Дуже відповідальний період. Гляди ж, зосе­редься, покажи їм клас!

Поплескав її по плечу, вона нічого не сказала, тільки зітхнула. Видно було по всьому, що не в настрої. Це трохи стурбувало Липського. Чому б то їй бути не в гу­морі? Професор до неї ставиться по-батьківському, він особисто нічого такого не сказав, а як буде зібрано до­статньо матеріалу для дисертації, то взагалі нащо вона йому здалася… Може, що із Сєвою? А раптом поміж ними пробігла чорна кішка? І його ще й досі нема. Можна б уже й починати…

— Чому Сева запізнюється?

— Не знаю.

До них підійшла секретарка. Ігноруючи Липського, звернулась до Полі:

— Професор запитує, чи скоро…

— Скоро, скоро, — роздратовано обізвався Липський. — Я сам скажу.

Секретарка ніби й не чула, очікувально дивилась на Полю, і вона “ловила її думки:

“Потрібен ти мені, зухвалець… Прив’язався до дівчи­ни…”

— Та от ждемо Сєву, — сказала Поля. — Він мусить бути з хвилини на хвилину.

Гірка образа підкотилась до горла Липському, і, дивля­чись, як похилитала секретарка, він подумки пообіцяв, як тільки стане директором, прогнати “стару каргу втри­шия”.

Ось і Сєвин мотоцикл ревнув під вікнами, зал завору­шився, знявся гомін. Липський скривився: усі так по­глядають на двері, ніби має зайти якась знаменитість — Блохін чи Буряк. І Полине личко пожвавилось, очі заблищали, вона підвелася і поміж рядами пішла йому назустріч. Липський бачив, як хлопець, знявши з голови лискучий шолом, радісно заговорив до Полі, і легке рев­ниве почуття ворухнулось йому в грудях. “А втім, — поду­мав він, — у даний період це добре, навіть дуже добре. Краще пройде експеримент”.

Кивнувши своїм підопічним, Липський пройшов до кабі­нету шефа упевненою ходою, навіть не глянувши у бік секретарки. У шефа — в чорних шкіряних кріслах — сиді­ли члени Вченої ради, здебільшого літні статечні люди, йшла жвава розмова. Як тільки Липський зачинив за со­бою подвійні двері, розмова увірвалася, і всі голови по­вернулись до нього.

— Ну, що там, усі вже є? — спитав шеф. — Ми, як бачите, готові.

— Мої піддослідні також готові, — сказав Липський з ноткою урочистості. Окинувши поглядом присутніх док­торів, додав: — А може, тут проведемо? Для вас було б зручніше… (Мало не вирвалось — “колеги”).

Старий замахав руками:

— Тут… е-е… мало місць, а бажаючих багато. Це не­прийнятно, Липський. — Бочком-бочком вийшов із-за сто­лу і почовгав до дверей. — Ходімо, колеги.

Поля з острахом дивилася, як професор зайшов за стіл, вкритий важким оксамитом, як обіч нього неквапно сіда­ли інші вчені, її навіть кинуло в дрож, коли помітила, як потирає руки Липський. А зал наче був у тумані, голоси долинали ніби здалеку, глухо, невиразно. Лаборантка Валя, що сиділа поруч неї, торкнулася її плеча:

— Професор кличе…

Поля пробралася поміж рядами і, як сновида, зі­йшла на підвищення, де сиділи члени Вченої ради. Про­фесор посадив її коло себе, прихилився:

— Не хвилюйтеся… є… є… все буде гаразд.

— Ой, боюсь, що не буде… — прошепотіла, зиркаючи на Липського, що вмостився край столу, ближче до три­буни.

Професор підвівся і, крутячи в руках олівчика, об­вів поглядом зал.

Побачивши Сєву, що сидів на окремому стільці з каскою на колінах, поплямкав і сказав:

— Ну що ж, почнемо, товариші. Здається, всі, хто ціка­виться… е-е-е… прийшли. Сьогодні в нас… є… є… незви­чайне засідання. Ідеться про експеримент із так званої… є… є… телепатії. Кажу “так званої”, бо це психічне яви­ще не доведене, хоча… є… є… і не спростоване. Мозок людини — це безмежний космос у тісній черепній короб­ці. На карті обох півкуль… є… є… ще дуже багато білих плям як з морфологічного, так і з функціонального по­гляду. Скажімо, які структури… е-е… відповідають за ін­туїцію? Або: чи існує… є… є… поліфункціональність, коли одна мозкова структура має кілька функцій? Одне слово, мозок… є… є… ще тільки починає вивчення себе… Завдя­ки щасливому випадку стало відомо про незвичайні… є… здібності Полі Шумейко, яка тепер у нас працює…

“Я її відкрив, я її привів!” — Поля почула думку Липського, і обличчя їй пересмикнулось. “Привів… — промай­нуло в голові. — А я не хочу бути на твоєму поводку! Чванько”.

Її давно обурювала поведінка Липського, його нещи­рість до неї, Сєви і навіть професора, а зараз… о, як він їй обрид! Хоча б уже швидше відкараскатись…

— Попросимо нашого… є… є… аспіранта Липського по­інформувати про цілі та умови експерименту.

Липський хвацько підступив до трибуни, а секретарка поставила перед ним чорну цибулину мікрофона. їй до­ручено було записати все засідання. Аспірант чмихнув, стріпнув чубом і почав:

— Я, так би мовити, вирішив продемонструвати цей експеримент, тобто наш вельмишановний директор і ке­рівник… — У залі почувся смішок, і Липський збився. Швидким жестом вихопив з бокової кишені папірця, роз­гладив на трибуні і далі продовжував із написаного: — Проведено кілька десятків дослідів, один з них у присут­ності директора, в його кабінеті. Поля Шумейко в думці, так би мовити, передавала зображення фігур на картках Зенера, а Сєва (прізвище уточнити) їх безпомилково при­ймав. — Оте “уточнити” знову викликало сміх у залі, про­те Липський на це не зважав. Одірвавшись од читання, кивнув: — Онде він сидить в кінці залу. — Багато голів повернулося в той бік, Сєва зніяковів. — Отже, факт те­лепатичного зв’язку є, так би мовити, фактом. В цьому переконався і сам директор, коли намалював знак пара­графа… — Професор заплямкав, але нічого не сказав. — У ході дослідів мною відкрито ПеЗеТе. — Липський зро­бив паузу, зверхньо так подивився на притихлий зал, а тоді пояснив: — Тобто Перший Закон Телепатії, наголо­шую — Перший, бо, наскільки мені відомо, жодного зако­ну в цій науці ще не було встановлено та навіть і спроб у цьому напрямку не робилося. ПеЗеТе можна сформу­лювати коротко: не проводь експериментів уночі.

Тепер уже не сміх, а регіт розлігся в залі. Навіть члени Вченої ради розсміялися, тільки секретарка, що сиділа біля маленького столика, схилившись над магнітофоном, стиснула губи в шнурочок. “Оце науковець,— подумала Поля і поглянула на Сєву: — Ти чуєш, що він меле?” Хлопець кивнув головою. Згадав Едика — той називає Липського не інакше, як жмикрут.

— Тобто я підкреслюю, що я встановив електромагніт­ний характер телепатичного зв’язку, — провадив далі про­мовець. — Лінія Поля — Сєва діє від сходу до заходу сонця.

У залі захихотіли, почулася репліка:

— Закон треба назвати ПеЗеТеЛ!

— Тобто? — промовець обома руками вхопився за бор­тики трибуни і схилився до залу.

— Перший Закон Телепатії Липського!

Це вже переходило всякі межі, професорові довелось втрутитися.

— Може, досить… є… є… теоретизування, — сказав, по­глянувши на Липського. Той хотів ще щось сказати, але тільки подивився на шефа.

— Зараз починаємо.

Склав свої папери і, вже сходячи з трибуни, засу­нув у кишеню.

Натомість у його руці де й взялася невеличка картка — він простягнув її Полі:

— Оце прошу для початку, так би мовити, епігра­фом.

Поля прочитала текст і примружила очі, дивлячись через голови присутніх на Сєву.

— Записуй! — гукнув Липський. Сева записав. — Тепер прочитай уголос!

Хлопець підвівся, постояв, переступаючи з ноги на ногу, поклав шолом на стільця.

— Тобі що — мову одібрало? — загарячкував Лип­ський. — Читай!

— Та тут… — ніяково проговорив Сєва. — Може, не треба?..

— Читай, читай! — залунало кілька голосів.

Сєва підніс аркушик до очей, певне, щоб не дивитись на законодавця телепатії, і проголосив:

— Липський — перезрілий аспірант.

У залі вибухнув сміх, навіть шеф запирхав у долоню.

— Що-о? — В пошукача вченого ступеня округлилися очі. — Я ж зовсім не те… Ви що — змовились?!

— А що там на його картці?

Секретарка метнулась, як чорна кішка, і через Федорове плече вхопила картку, що лежала на столі перед Полею, та й прокричала в зал:

— Тут ось що: “Липський — першовідкривач телепа­тії”! Скромненько!

Липського наче окропом облило. Він схопився — аж секретарка шарахнулася, — і тут же, коло столу президії, почав робити зарядку.

У залі знявся шум, галас. Директор підвівся, поцокав олівцем по графину:

— Продовження експерименту, мабуть, давайте… є… є… перенесемо на сприятливіший день. Не заперечуєте, ко­леги?

Ніхто не заперечував. Через кілька хвилин зал спо­рожнів, лише декілька цікавих дивилося на просценіум, де закінчував зарядку “перезрілий аспірант”.

“Раз-два, раз-два, — командував у думці Липський. — І ну його все к бісу — і дисертації, і кандидатство, докторство. Краще піду в школу фізкультурником!”

Віра-Віруня

I.

— Алло! Я слухаю.

Кузьма Пробус притиснув телефонну трубку плечем до щоки і, слухаючи, застібав піжаму. Зав. відділом науки цікавився, коли він здасть матеріал.

— Та от, занедужав, — перебільшено кволим голосом говорив Пробус. — Ще в дорозі почав. Основа вже є. Ну, в цілому контури уявляються. Так, звичайно. Дякую. По­стараюсь.

Поклавши трубку, Пробує почовгав до кушетки. Прав­ду кажучи, він уже шкодував, що взявся написати стат­тю про “цю спритну ворожку”, як висловився завідувач відділом науки. Тоді, під час розмови в його кабінеті, завдання здалось легким — не праця, а прогулянка. Усе ж ясно, як двічі по два. Молодичка із середньою освітою, будівельниця (маляр, штукатур) “перекваліфікувалась” на медика! “Лікує” просто так, без медикаментів, і довір­ливі люди потрапляють їй на гачок. Вивести аферистку на чисту воду — хіба ж не приємно?

Але скрізь, куди тільки не потикався Кузьма Пробує, чув майже одне й теж:

— Віра? Віруня? О, то золота людина!

Матеріал чинив опір, потрібно було напружувати сили, а їх саме й не вистачало. Останнім часом Пробує почував­ся кепсько, — через постійний головний біль швидко втомлювався, а під вечір ледве міг доплестися до своєї потертої кушетки. А це відрядження до райцентру Воляки зовсім вимотало. Не маючи ні апетиту, ні бажання щось там шукати в холодильнику, розігрівати, Кузьма Пробус плюхнувся в постіль і заплющив очі. Зненацька побачив себе зовсім голим серед снігу. Відчував, знав, що то він, і водночас дивився на себе збоку — трохи зігнута біла постать, а навколо сніг. “Та я ж замерзну, — лячно подумав, — ніякого ж прихистку… А он сонячна доріжка, хоча б устигнути, може, там тепліше, хоч і сніг”. Вузенька доріжка починалася неподалік, навкруги був холодний морок, тільки ця смужка світилася, і він заспі­шив туди в надії зігрітися, порятуватись. А доріжка плавно здіймалася вгору.

Ступити на ту примарну сонячну еспланаду він так і не встиг — усе миттю зникло: і сніги, і золотиста смужка. Чиясь рука торсала його за плече.

— Та прочумайся нарешті!

Кузьма розклепив повіки і полегшено зітхнув: над ним схилилась дружина.

— Ти що, цілий день спиш? А я дзвонила з роботи… Ну як з’їздив?

Кузьма притулив Тамарину руку до щоки, обізвався сонним голосом:

— Та як… Мабуть, простудився, скрізь сніги.

— Які сніги? Де? Ще ж тільки жовтень!

— Пробач, це мені наснилось.

— Ну, а як феномен тієї… Віри?

— Вона невловна. Не вдалося й побачити. Та мені й так усе ясно… — Кузьма позіхнув. — Експлуатує людсь­ку довірливість.

— Ну, гаразд, вставай, за обідом розповіси, борщ уже гріється.

Кузьма нехотя підвівся, спустив ноги на килимок і чхнув.

— На здоров’я, — Тамара відступила до дверей. — Тіль­ки треба прикривати рота.

Кузьма хотів щось сказати і знову чхнув, потім ще і ще. Довге чхання трусило його тіло, аж доки не натягнув шкарпетки і не ступив у теплі тапочки. Але й потім Кузь­ма продовжував чхати — через певні проміжки часу, наче за сигналом метронома.

— Ачхи! Ачхи! Ачхи!

— Надумав рекорд встановити? — зауважила Тамара, накриваючи стіл на кухні. — Потрапиш до книги Гіннеса!

— От напасть! До всіх моїх недугів — ачхи! — ще й це…

Вазомоторний риніт? Закапали очними каплями — не допомогло.

Сверблячка в носі заважала страшенно, Тамара вже не підсміювалась, а стривожено позирала на свого молодого чоловіка. Зовсім розклеївся!

У проміжках між чханням Кузьма Пробус таки розпо­вів дружині про своє відрядження. Самозвана зцілитель­ка — феномен? Просто смішно. Якось їй потрапило на очі хирляве, хворобливе дитя. Погано їсть, майже зовсім не спить і все плаче. Звичайно, воно було під наглядом лікаря-педіатра, але покращення ніяк не наставало. А Вірі досить було взяти малюка на руки, почукикати, усміхнутись — і все. Дитина стихла, обличчя освітилось посмішкою. Малюк незабаром поправився. Здорово, га? І пішло: Віра, Віруня зцілює! Попередній курс лікуван­ня до уваги вже не береться, про це й не згадують. Віра вилікувала!

Або привезли до неї школярика — хлопчик зовсім об­лисів. Десь йому було вісім чи дев’ять років, а голова гола, жодної волосини! Батьки возили його й до Києва, показували професорам, хлопець прийняв не один курс лікування — не допомогло. А от побув у Віруні — на білому тім і наче мак посіявся. Через якийсь тиждень ма­терина долоня відчула шорстку щітку… Віра, Віруня до­помогла!

— Розказують, що так — ачхи! — вона й сама себе на­зиває. Зайде до кого-небудь і вже з порога: “Здрастуйте, Віруня прийшла!” А ще привезли до неї тяжко хворого астматика… Ачхи!

Кузьма, не покладаючись на пам’ять, узяв свого запис­ника і прочитав дружині ще кілька нотаток про “ефект Віри-Віруні”, як він іронічно називав медичну практику будівельниці. У багатьох випадках одужання нібито наставало цілковите, в інших — помітне полегшення. Од­на жінка середнього віку після розмови з Вірунею позбу­лася алергії, на яку страждала багато років і яку, зви­чайно, безуспішно лікували фахівці.

— А чому ти все це поставив під сумнів? — замислено спитала дружина. — Звідки така упередженість?

— Та хоча б тому, що чудес на світі не буває! Ти ж фізик, і не мені — ачхи! — тобі пояснювати…

Тамарині брови зсунулись докупи, жінка схитнула го­ловою.

— Але ж людський організм — це арена зіткнення хтозна-скількох сил. Тут відоме просто мізерне супроти невідомого, хіба не так?

— Та воно-то так…

— То чому ж ти настроївся проти Віри, ще й не зна­ючи її, не бачивши?

— Хіба тільки я? — знизав плечима Кузьма і чхнув. — Он і зав. відділом… Та ти не подумай, що я… Ачхи! Це ж антинауково, ось що головне.

— Ота Віра, мені здається, добра, співчутлива, любить людей. І любить щиро, справді всім єством. Тому й допо­магає недужим.

— Та ти в мене філософ, — спробував усміхнутись Кузьма. — Доброта як лікувальний засіб… Ачхи! Оригі­нально. Але наукою й не пахне.

Раптом Тамара спитала:

— Скажи по щирості, ти в дитинстві не мучив тварин?

— Котів чи собак? Ачхи! Ні, не мучив, але й не цілу­вався з ними. А чого це ти раптом…

Жінка трохи помовчала, а тоді заговорила, не прихо­вуючи іронії:

— Ти не вважаєш, що в нас інколи, подекуди, часом, в окремих випадках бракує доброти? А ця Віруня…

— О, вона добра! Ось послухай.

Хоча чхання не припинялося, кожного разу аж стру­шувало його худорляве тіло, Кузьма Пробус прочитав Тамарі ще кілька записів про випадки з “медичної прак­тики” будівельниці. Торжествуючи вигукнув:

— Анекдоти!

Він уже смакував, як то буде задоволений зав. відділом, але дружина чомусь хмурилась, задум статті не захоплю­вав її ніскілечки, чоловікової іронії не сприймала. Кузь­мі навіть здалося, що вона вже й не слухає його балачки, а думає про щось інше.

— Про що ти замислилась?

Тамара наче прокинулась, поглянула на Кузьму так, ніби вперше побачила.

— Ти от кажеш — чудес не буває. Коли б ти заглянув у глибину матерії… Та сама Природа — хіба не чудо?

II.

— Здрастуйте, Віруня прийшла!

Чистий, дзвінкий голос. Наче ж і не спить Кузьма, тіль­ки дрімає, та й то уривками, а голос пролунав дивовижно чітко, виразно, ніби справдешній. Звукова галюцинація? Але ж він ще не бачив і не чув цієї жінки, то як же…

Кузьма чхнув, але очей не розплющив. Почувався зов­сім розбитим, не було ні бажання, ні сили навіть пово­рухнутись.

— Невже чхає вві сні? — той самий голос.

— Як бачите, Віруню. Їздив у ваші краї та й засту­дився.

Почувши Тамарин голос, Кузьма розплющив очі, по­вернув голову на подушці. У дверях стояла Тамара, а поряд з нею — жвава молодичка, трохи нижча на зріст, але ставненька. Бистрі її очі позирнули на нього, потім на обстановку кімнати — з неприхованою цікавістю. Може, їй було незвично бачити стільки фаянсових фігурок на полицях, картин на стінах чи книжок на стелажах, що підпирали стелю.

— Як у вас гарно… — аж зітхнула гостя. — Море… Боже мій, яка краса…

Вбирала, всотувала морську голубінь, і навіть Кузьмі картина в цю мить здалася свіжішою, живою, хоча очі його давно звикли до того синього клаптя.

— Ну, от познайомся з Вірунею, а то пишеш про неї… заочно. — Тамара голубила поглядом симпатичну гостю.

Кузьма промимрив, як це добре, що Віра завітала. Підвівся, сутулячись у смугастій піжамі, сів у крісло біля свого письмового столу.

— А як тобі вдалося… ачхи!.. вловити цю невловну жінку? — звернувся до Тамари, що скидала в коридорі плаща.

— А отак! — трохи збуджено вигукнула дружина. — І не думай, що це для твоєї писанини. Я попросила Ві­руню вилікувати тебе!

Кузьма криво усміхнувся: добре ж знає, як він ста­виться до цього лікування, а, бач, своєї. Незручно якось перед людиною.

А Віруня ніякої незручності не почувала. Скинувши плаща, пройшлася по кімнаті, ніби й не помічаючи кили­ма, потім узяла стільця і сіла поряд з господарем, погля­даючи на нього, як на дитину. Кузьма зніяковів, змалів перед цією жінкою, почав щось говорити — і все невлад, все не так, як хотів би. А вона тільки усміхалася — лагідно так, ласкаво, наче пригрівало весняне сонце.

Потроху Кузьма оговтався і в думці відзначив, що Віруня нічого не говорить. Почав запитувати її, де наро­дилася, хто батьки, чому не пішла вчитися в медичний інститут, раз уже має потяг до медицини?

— Я і сама не знаю, як воно сталося, — сказала Віру­ня, схиляючись до столу, щоб побачити, як він записує. — Життя якось складається само…

Доки вони розмовляли, Тамара на кухні зготувала каву з молоком, розрізала шоколадний торт і все це разом з чашечками, блюдечками та ложечками на легенькій алю­мінієвій таці занесла до кабінету. Хотіла поставити на журнальний столик, вже й нагнулася — та так і за­стигла.

— Та ти вже не чхаєш?! — вигукнула і мало не впус­тила тацю.

— Що? Справді… — пробурмотів Кузьма. — А скільки ж можна? Остобісіло…

— Я вже боялася, що ти потрапиш до реєстру світо­вих рекордів… — усміхнулась Тамара, ставлячи тацю.— Прошу, Віруню, до кави.

Гостя і біля журнального столика сіла ближче до Кузь­ми — лікоть у лікоть.

— Ви от звикли до кави, — сказала Віруня, — а в нас рідко хто вживає.

— Може, не смакує? — спитала Тамара. — Беріть торт.

— Нічого, дякую.

— Божественний напій, — проголосив Кузьма, — тільки я більше полюбляю чорну.

Обличчя йому порожевіло, голос зміцнів. “Одужує про­сто на очах, — раділа і дивувалась Тамара. — Та і я по­чуваюсь якось бадьоріше. От Віруня! Але як би переві­рити? Який тут можна провести експеримент?”

Поставивши недопиту каву, Тамара пішла до спальні і повернулася з елегантним японським транзистором.

— Ви любите музику, Віруньо?

Гостя кивнула головою:

— Люблю. А як заспіває Черкаський хор…

Тамара ввімкнула приймач, прокрутила тумблер, шу­каючи музику.

Незабаром крізь шум і тріск просочилась ніжна мело­дія — певне, скрипка і віолончель.

— Подобається? — спитала Тамара, ставлячи транзис­тор на столик.

— Чудово! — просяяла Віруня.

Тамара підсунула транзистор ближче до неї, і звук помітно посилився. Через деякий час відсунула — музика почала стихати, знову поставила ближче — ніби замінила батареї. Сумніву не було: Віруня підсилює звук, та ще й як! “Біополе цієї жінки, — думала Тамара, поглядаю­чи на гостю, — має електромагнітні характеристики. Треба буде запросити її до нашої лабораторії. Цікаве, дуже ці­каве явище!”

— Ой, засиділась я у вас! — Віра аж руками сплес­нула. — Оце так. Мене ж люди ждуть!

— Та встигнете, — почала заспокоювати Тамара. — Я не знаю, як і дякувати вам, Віруньо. — Вхопила сумку, що лежала на кріслі, вийняла купюру в двадцять п’ять карбованців і простягла ошелешеній жінці.

— Та що ви? З якої речі? — вигукнула Віруня. — Хіба за те, що погрілася в теплій хаті та попила кави? Ні, ні, не візьму.

Кузьма Пробус налив собі ще чашечку кави і, попи­ваючи, мовчки спостерігав цю трохи комічну сценку: одна тицяє гроші, а друга відштовхує її руку і задкує до две­рей.

— Бувайте здорові, — гукнула Віруня з порога. — І щоб більше не хворіли!

— Постараюсь, — відповів Кузьма, сидячи біля столика. Нарешті клацнув замок, повернулась Тамара. — Ну, що — взяла? — спитав, доїдаючи кусень торта.

— Ні, ось цей четвертак, — Тамара кинула купюру на столик.

— В такому разі, хай буде мені, — криво усміхнувшись, Кузьма простяг руку і накрив папірця долонею. — Наївнячка, хто ж відмовляється від грошей?

— Може, й наївнячка, — обізвалась Тамара, дивлячись, як чоловік ховає гроші до кишені, — але ж ти не чхаєш і, бачу, взагалі почуваєшся добре.

— Що ж тут дивного? — знизав плечима Кузьма. — Я ж стільки ліків наковтався!

— Ну, цього ти вже не кажи, — Тамара почала збира­ти посуд на тацю. — Якби не Віруня… У мене таке вра­ження, що ця Віра-Віруня розносить… інфекцію здоров’я!

— Оце сказала — ха-ха! Інфекція здоров’я!

Тамара понесла тацю з посудом на кухню, а він усе ще сміявся, заглушуючи транзистор.

III.

У листопаді Київ облягли холодні тумани. Тополі ще не скинули зеленого вбрання, а з глибин темного неба падав мокрий сніг. Під ногами чвакало, пронизлива вологість пробиралась під легке Тамарине пальто. Жін­ка щулилась від холоду, раз у раз поправляла рожевий шарфик, бо здавалось, що він сповзає і оголює шию. Ну, та нічого, дома вона вже зігріється, цього вечора вони нікуди не пі­дуть — куди по такій погоді? Кузьма подзвонив: затри­мається ненадовго, одержить гонорар та заскочить у га­строном. Говорив бадьоро, мабуть, добре заплатили — цікавий же матеріал про Віруню! Ти, сказав, поки про­читаєш статтю, я й повернуся. А що б його на вечерю?.. Про таку людину, як Віруня, і вона б написала. Рідкісна, виняткова, і Кузьму оздоровила… Так, саме це слово тут підходить — оздоровила. Бо яке лікування? Посиділа, усміхнулась…

У квартирі було тепло, але Тамара, роздягнувшись, шарфика не скинула. Зайшовши до Кузьминої кімнати, одразу ж побачила на столі журнал. Нетерпляче вхопи­ла цупку книжку, вмостилася з ногами в кріслі, почала гортати, але прізвища свого Кузьми ніяк не могла знайти. Перебігла очима зміст, — Пробує не значився. Окинула поглядом заголовки і тоді натрапила — “Гримаси зна­харства”, її наче окропом ошпарило. Невже про Віру? Підписано: К.Любимов. Сховався за псевдонімом… Гри­маси, значить… Віра — знахарка… Ну, ну… Любимов…

Знайшла статтю, пробігла кілька рядків і одразу від­чула, як паленіє від сорому обличчя. Обурення заважало читати, думки плуталися, і годі було їх приборкати; насуплювала брови, щоб зосередитись, і — не могла. Рука сіпнулася — пожбурити б геть те чтиво, але якась злос­тива цікавість не давала відірвати очей від чорних літер, що вигинались довгими рядками. Стогнала, наче від болю, прикушувала нижню губу, однак продовжувала читати. Оце так Любимов! Більше року, як побрались, а вона й не знала справжнього Кузьми… І як же так можна? Вочевидячки… Фанатизм навиворіт? Чи вульгарне виляння хвостом? А совість? Де ж його совість?

Завжди така врівноважена і стримана, зараз Тамара кипіла. Ошукана! Окрадена! Схопилася з крісла, боса за­бігала по кімнаті, як пантера в клітці. Раптом погляд її зупинився на великому кольоровому фото, пришпиленому до простінка між вікнами. Сонячний спекотний день. Кримський пляж. Синьо-зелене море, вдалині — густий фіолет. Засмаглі тіла чоловіків, жінок, дітей. На перед­ньому плані — вони з Кузьмою. На ньому чорні плавки з червоною каймою, вона в помаранчевому купальнику. На плечах у неї зблискують краплі води, руки в боки… Було, було! Минуло безповоротно…

Шарпнула зі стіни той зафіксований на папері золо­тий день, — на килим полетіло біле ошмаття. Ще одне фото під склом — він приїхав до них на дачу, ще як залицявся. Зірвала і кинула на підлогу. Губи її тремтіли, вії кліпали, їй хотілося заплакати від люті, але сліз не було. Згадала Віру, її ласкаве обличчя і поступово вгаму­валася. Зітхнувши, провела долонею по чолу і пішла до спальні. Картала себе за нервовий зрив. Ну хіба ж так можна? От Віра так би не повелася. Треба гасити в собі негативні емоції… Гасити… Це легко сказати… Ех, Пробус…

Десь, може, через годину з’явився і він. Лунко клацнув замок, ще раз — уже зсередини, потім почулося шаркан­ня черевиків об килимок. Тамара не виглянула, і завчена посмішка сповзла з його лиця.

— Угадай, що я приніс! Де ти там?

Тамара не озивалась, і він, поставивши на тумбочку великий кульок із зображенням олімпійського ведмедика, попрямував до спальні — світилось там.

— А я сьогодні шампан…

Не договорив, проковтнув кінець бравурної фрази, по­бачивши, який розгардіяш зробила тут Тамара. Шафа розчинена, сукні, светри й інші жіночі строї безладно роз­кидані на ліжку, кріслах і навіть на підлозі. Все це Тама­ра, сяк-так згорнувши, запихала в жовтий шкіряний че­модан.

— Що сталося, Томо? — В роті йому враз пересохло, голос був глухий, немовби й не його. — Куди це ти зби­раєшся… так поспішливо?

Мовчки обдивилась, чи не забула чого, закрила чемо­дан, взяла в руку, виважуючи, поставила біля две­рей.

Кузьми наче й не помічала, ніби його тут і не було,

— Слухай, можеш ти мені нарешті…

Випросталась, різким, незвичним жестом поправила розтріпане волосся. Очі блищали сухим блиском. “Яка вона зараз наелектризована і… красива!” — промайнуло в нього.

— Поїду до Віри пробачатись.

— Та ти що? Вона, певне, й не знатиме! Хіба там, у Воляках, читають наш журнал?

— Зате я прочитала.

— Ну й що там такого… Я тільки підкреслив антинауковість… Полемічна стаття.

— Полемічна? Ганебний пасквіль!

Тамара одягла пальто, взяла чемодан.

— А коли ж ти… повернешся?

— До Любимова? Ніколи!

І в голосі, і в погляді її було стільки рішучості, що Кузьма отерп, відчув, що це не “сцена”, не скороминуще шаленство примхливої жінки. Розкинув руки, став на коліна, бурмочучи якісь благання-виправдання.

Тамара вийшла, хряснувши дверима.

ПОВІСТІ

До Золотої Зорі

“…Як сказали жерці, за 11340 ро­ків у Єгипті царювали тільки смертні люди, а не боги в люд­ському образі… За цей час, розпо­віли жерці, сонце чотири рази сходило не на своєму звичайному місці: а саме — двічі сходило там, де тепер заходить, і двічі захо­дило там, де нині сходить”.

ГЕРОДОТ

“Дослідження генератора магніт­ного полюса, відкритого Никифором Ярковим під крижаним щитом Антарктиди, триває[13].

“Рушійний агрегат” нашої пла­нети — чи не найбільша таємни­ця, яку ось уже протягом року розгадують фахівці з різних га­лузей знань.

Нещодавно відкрито тайник-архів з численними записами на тонких металевих аркушах. Фотокопії цих записів передано до Бібліо­теки Інтернаціональної Ради в Парижі, щоб дати змогу лінгві­стам світу ознайомитися з ними і якнайшвидше розшифрувати. На прес-кон­фе­рен­ції, проведеній телемережею “Меркурій”, голова Вченої ради акад. Сокальський заявив, що він і його колеги покладають великі надії на прочи­тання цих записів. — Саме там сховано відповіді на всі “як?” і “чому?”, — сказав ака­демік”.

З відеострічки “Хроніка-2302”.

Приреченість

Велика довгаста призма кабінету академіка Сокальського була вщерть заповнена м’яким світлом, що просочувалось звідусюди, ніби приміщення оточували якісь ласкаві сон­ця, а не скам’яніла крига Антарктиди. Академік сидів за робочим столом, який більше скидався на пульт управ­ління з невисоким білим бортом, що виставив перед уче­ним кілька овальних екранів і панель обчислювальної машини, рясно втикану різноколірними кнопками, клаві­шами і важельками. Проте Сокальський до них майже не доторкався, електронний комплекс обробляв і видавав на екрани інформацію відповідно до заданого алгоритму. Інколи вчений зупиняв особливо цікаву для нього модель чи ряд символів, вдивлявся, примружуючи очі, потім пе­реводив зображення в запам’ятовуючий пристрій і, зі­тхнувши та підперши рукою бороду, знову стежив за екранами.

Та зосередитись йому не вдавалося, час від часу акаде­мік повертав голову і дивився на стосик паперу, що ле­жав ліворуч, скраю під бортом. Це була перша ластівка, що випурхнула з-під руки невідомого йому філолога, який відгукнувся на заклик розшифрувати записи металічних аркушів. Може, вченого заінтригував заголовок хроніки — “До Золотої Зорі”? Чи назва комп’ютера, з яким працю­вав філолог, — “Романтик”? Академік тільки й прочитав оці слова, бо мав нагальну роботу, стосик відсунув, зараз не час, загляне хіба що наприкінці робочого дня, але от голова сама собою повертається, і важко дотриматись робочого розпорядку. Ще, мабуть, з годину господар ка­бінету кріпився, а тоді таки не витримав, клацнув ви­микачем, екрани потьмяніли, згасли, а він підсунув до себе той білий стосик і почав читати.

…По широкій алеї, що вела від важкого, неоковирного палацу через весь сад — униз, до озера, прогулюва­лось подружжя з маленьким синком, якого тільки-но по­чали навчати грамоти. Чоловік і жінка в білому вбранні йшли попід густими кущами тамариску, що обрамлювали алею, йшли спроквола, видно було по всьому, що спішити їм нікуди. Розмову підтримували без особливого інтересу, більше мовчали, поглядаючи то на високі акації, наче викувані із заліза, то на присадкуваті яблуні за ними, обтяжені червонястими плодами. Зате хлопчик ганяв, як заведений, — і по бічних доріжках, і до озера, й назад.

— Хочу купатись! — Білявенький непосида притулив­ся головою до мами, намагаючись обняти її за стан. — Ку­патися, купатися!

— Але ж не жарко. Бачиш, ніхто не купається.

Та малий так настирливо домагався свого, так тупцю­вав навколо матері, що вона, зрештою, поступилася.

— Ну, ходімо, візьмемо плавки.

Чоловік, мляво помахуючи руками і байдуже вітаючись із зустрічними, почалапкав до озера, зупинився біля самі­сінької води та й почав спостерігати, як над піщаним дном шмигають табунці довгастих рибок. На душі було тоскно й порожньо.

Малий ще здалеку розігнався і з вереском плюхнувся у воду, здіймаючи бризки. Мама любувалась ним, а бать­ко чи ледве й помічав.

— Останнім часом ти збайдужів до всього, — обізвалась дружина докірливо. — Може нездужається?

— Та ні, — знехотя сказав чоловік, тамуючи в собі лег­ке роздратування. — На здоров’я не скаржусь.

От уже ці жінки! Добре знає, в яку безвихідь вона потрапили, а говорить так, ніби нічого й не сталося. “Нездужається…” Вмираюча планета а напівдикими племена­ми і ніякої надії вирватися звідси, то що йому — весе­литися? Краще б уже були загинули всі в космосі, аніж нидіти отут, живучи без мети і надії.

— Остерігайся апатії, Імпете. Ну, от скажи, чого тобі не вистачає на цій планеті? Це ж просто щастя, що ми врятувалися і можемо нормально, в спокої і достатку до­живати віку!

— Як оті священні акації, — криво усміхнувся Імпет.

— Аякже — прихідці з неба! — В очах дружини спа­лахнули іскорки радості, чоловікової іронії вона не сприй­мала. — І сам Верховний Маг рахується з нами. Автохто­ни[14] такі ж люди, як і ми. Природа розкішна. Синок росте. Чого ж ти хочеш?

Присіли на плескатий камінь, загрузлий у піску, вона прихилилась до чоловіка, малий Бад брьохався перед очима.

— Ми шукали перспективну планету… — обізвався пі­сля довгої мовчанки Імпет. — А де опинилися?

— Ну, це ж не наша вина. Якби не той клятий мете­орит… Признаюсь, я не сподівалася, що ми врятуємось. Така пробоїна… Наковталася я тоді жаху.

Імпет зітхнув:

— Майже половина екіпажу… Може, з ними вдалося б відремонтуватися…

— Чула, чула про це вже не раз! — перебила дружи­на. — Але ж, любий мій капітане, хіба варто сушити го­лову над тим, що поза нашими можливостями?

— Ти не знаєш одного, Кені, — життя на цій планеті приречене. Спостереження нашої обсерваторії…

Дружина повернула до нього здивоване обличчя.

— Як це… приречене? Хіба життя тут не грунтується на двадцяти амінокислих і чотирьох пуринових основах, як і на рідній нашій планеті? Одержано якісь нові ха­рактеристики?

— Та ні, фундаментальні закони діють… Але от енер­гетика…

— Яка енергетика? Сьогодні ти заповзявся говорити загадками.

— Маю на увазі променеву енергію центрального сві­тила. Зірка ця інтенсивно старіє, згасає. Особливо в ульт­рафіолетовій частині спектра.

Кені подивилась на небо — світлий диск спокійно плив у високості, освітлюючи планету так само, як і раніше. Опустила очі з затаєною усмішкою,— цей вираз її тон­кого обличчя завжди зворушував Імпета. І зараз йому потепліло на серці. Може, й справді вона має рацію? Але ж факти… Не хотілось викликати осмутку на її ще й тепер привабливому лиці.

— Вигадки… Ніяких особливих змін у природі не по­мітно.

— Пояси субтропіків почали звужуватися. Температура світила катастрофічно падає.

Кені знову позирнула на небо, зіщулилась, ніби від­чула похолодання, і покликала сина.

— Годі, Ваде, вилазь! Он уже посинів…

Імпет усміхнувся:

— Не бійся, похолодання фіксують лише прилади.

Витираючи малого пухнастим рушником, Кені спи­тала:

— Що ж показують ваші прилади? На скільки його вистачить? — кивнула в небо.

— Якщо процес ітиме з такою інтенсивністю, як тепер, то приблизно через сім тисяч років…

Не встиг він закінчити фразу, як дружина пирхнула і враз вибухнула таким дзвінким сміхом, якого він давно не чув.

— Сім тисяч?! Ха-ха-ха! Та це ж вічність! Ха-ха-ха!

Вона так заразливо сміялася, що й Імпет не зміг стримати посмішки, а малий Вад, зиркнувши па них, загиготав і застрибав на одній нозі.

— Ти маєш рацію, Кені, — сказав Імпет, — строк не малий, якщо міряти людським життям. Але ж він про­йде? Промине? Припустімо, сто чи більше поколінь ще зможуть прожити на цій планеті. А наступні?

— Наступні щось вигадають. Може, отак, як ми, поле­тять у космос. Галактика велика, притулок для життя знайдуть…

— Імовірно. Але ж тут ще навіть металургії нема, кам’яний вік.

— А ми хіба не зробимо внеску в прогрес? Тепер це ж і наша планета. Ми все одно збиралися переселитись…

— Та збирались, тільки ж не з такою перспективою.

— А мені тут гарно! Сади, озера, гаї… Птаство і квіти… Навколо стільки краси! Відкинь, Імпете, світову скор­боту — це химери. Серед такої розкішної природи нуди­тися протипоказано.

Кені озирнулась навколо — чи ніхто не бачить? — і рап­том поцілувала чоловіка. Імпет був радий, що не засму­тив дружину, і водночас розчарований таким її опти­мізмом.

— Зрозумій, Кені, — без мети життя втрачає сенс.

— Я це розумію, і навіть у цих умовах, в яких ми опи­нилися, можна віднайти мету, але до чого тут централь­не світило?

Обличчя Імпета спохмуріло, брови зійшлися докупи.

— Як тобі сказати… Світило і планета — стійка систе­ма, і ось її рівновага порушується. Негативний космічний фактор зростає, згодом він стане вирішальною силою ка­тастрофи. Хоч трагедія і віддалена у часі, а вже кидає зловісну тінь. Уяви: з полюсів льодовики сягнуть до еква­тора. Лютий холод понищить, насамперед, рослинність, поля і ліси сховаються під білим покривалом, навіть моря й океани…

— Та перестань, — замахала руками Коні, — мене вже проймає дрож.

І тут у розмову батьків устряв малий Бад. Хлопчисько увесь час дослухався, про що вони говорять, своєрідно засвоював інформацію, аналізував. Коли батько змалював страхітливу картину загибелі планети, малий не втерпів:

— Тату, а хіба не можна перелетіти до золотої теплої зорі? Як в отій казці?

— То ж казка, сину, — зітхнув батько, — а дійсність… У нас ні на чому летіти, корабель наш пошкоджений, ти ж знаєш, упав, і вже йому ніколи не знятися.

Бад поклав рученята батькові на коліна, заглянув йому в вічі та таким серйозним, вдумливим поглядом, що той аж примружився.

— Ну, тоді… Планети ж літають, га?

— Що ти сказав? Планети? — Імпет ухопив сина під пахви, підняв — обличчя до обличчя, з радісним здиву­ванням вигукнув: — Оце ідея! Оце мета в житті! Ох ти мій різноокий… Ти чуєш, Кені, він хоче до Золотої Зорі!

Очі малого сяяли: одне зеленувато, а друге — блакитно.

Колоквіум

Записи ці не повні, але зафіксовано головне, про що йшлося на цьому важливому колоквіумі. Присутній був увесь екіпаж, за винятком дітей, хоча, принагідно сказа­ти, саму ідею підказала дитина.

Капітан Імпет. На нашу долю випали тяжкі ви­пробування, ви всі це знаєте, і я згадую про це тільки тому, що вони продовжуються. Хоч ми й урятувалися, хоч і маємо твердий грунт під ногами. З одного боку нам пощастило: потрапили до планети нашого типу, на якій іде такий самий процес еволюції, дарма що з помітним відставанням у часі — автохтони ще тільки започатку­вали свою цивілізацію. Водночас нам і не поталанило: Центральне Світило, як показують спостереження, починає втрачати сталість, змінює свої характеристики, що виявляється в зниженні інтенсивності радіації в кількох ділянках спектра. Особиста помилка спостерігача тут виключається, статистичні дані, на превеликий жаль, над­звичайно точні. Отже, в перспективі — обледеніння пла­нети, загибель біосфери…

Репліки із залу. — Антиперспектива!

— Катастрофа!

Капітан Імпет. Так, це космічна катастрофа. І хоч вона не загрожує безпосередньо нам, але нашим на­щадкам — напевно. Попросимо Астрофізика поінформу­вати нас про її ознаки.

Астрофізик. Уже першого року спостережень діа­грами показали зниження максимумів активності Цент­рального Світила, зменшення емісії променевої енергії. І це як у рамках циклічних змін, так і в значенні так званої постійної зіркової величини. Деякі ділянки дають спектр жовто-червоних зірок, ілюструючи домінуючу тен­денцію…

Астрофізик демонструє діаграми, спектри хромосферних спа­лахів, супроводжуючи все це сухими коментарями.

Репліка із залу. Чи означає це початок замикан­ня Світила на себе?

Астрофізик. Говорити про колапс, може, ще зара­но. Процеси, що відбуваються на Світилі, дуже складні і, я б сказав, надзвичайно своєрідні, примхливі. Зверніть увагу на діаграму інтенсивності радіохвиль Світила. О шостій годині дев’ятнадцять хвилин восьмого квітня ін­тенсивність раптово знизилась удвічі. А на одній ділян­ці — в десять тисяч разів! Далі. Можливо, внаслідок по­слаблення космічного магнітного поля, планета пришвид­шує обертання навколо своєї осі. Зараз воно становить 0,00164 секунди і темп його зростає. За сто років сягне 29 секунд.

Репліка із залу. За століття — двадцять дев’ять секунд?

Астрофізик. Так. І це відчутна величина. В астро­номії сто років — як мить.

Репліка Кені. Всі ці дослідження, можливо, ста­новлять теоретичний інтерес. А який стосунок мають вони безпосередньо до нашого життя?

Астрофізик. Я, власне, тільки поінформував про наші спостереження, а який стосунок… це вже, пробачте, поза рамками астрофізичних досліджень.

Капітан Імпет. Стосунок безпосередній. Планеті загрожує екологічна криза, на біосферу в цілому насуває­ться небезпека. Звичайно, деякий час біосфера компен­суватиме енергетичні втрати…

Репліка Кені. Деякий час? Чи не можна уточнити?

Капітан Імпет. Астрономи і геофізики визна­чають період у п’ять тисяч років…

Кені. Це просто грандіозно — програма на п’ять ти­сяч років!

Капітан Імпет. Іронія сюди не вписується. Йде­ться про відповідальність за долю планети, яка прихисти­ла нас. То хіба не мусимо відповісти їй синівською вдяч­ністю? І якщо маємо перед собою час, то за це треба тільки дякувати долі. Були ж зареєстровані випадки, коли отакі зорі колапсували протягом сорока секунд. Ні­хто не висуває тут програми на тисячоліття, а от робочу гіпотезу слід обміркувати… хоча б у теоретичному плані. Я подаю на обговорення ідею: планеті слід обрати інше світило. Залишити її населення на загин ми не можемо, а по сусідству сяє зірка подібного спектрального класу, з відповідними параметрами.

Астроном. У нас є підстави припускати, що ця зір­ка має планетну систему. Не виключена можливість, що там виникло життя.

Еколог. Це ускладнює ситуацію. Включення нової планети до установленої системи не пройде без наслідків… може, навіть катастрофічних. Як для тієї планетної сім’ї, так і для нас.

Капітан Імпет. Траєкторію буде розраховано оп­тимальну. А щодо небезпечних несподіванок… Для того ж ми й зібралися, щоб усе обміркувати, в тому числі й нову модель тієї планетної системи.

Репліка із залу (Ботанік). Переміщення пла­нети? Нечувано! Грандіозно! Але нездійсненно. Такого втручання у світобудову ще не було.

Капітан Імпет. Може, й не було, це не аргумент. Ми не повинні сидіти склавши руки. Інакше життя втра­чає всякий сенс.

Еколог. Нас небагато, і на час довгої мандрівки, — якщо, звичайно, вдасться зрушити планету, — зможемо скористуватися системою життєзабезпечення нашого ко­рабля, вона функціонує. А як з місцевим населенням? Адже автохтонів на планеті не менше півмільйона!

Геолог. Поселити їх у теплі печери. Там же влаш­тувати іонітні[15] оранжереї, підключивши внутріпланетні джерела тепла.

Еколог. Вони недавно тільки вийшли з печер, і те­пер — назад? Це регрес! До того ж ще треба одержати їхню згоду.

Капітан Імпет. Насамперед, мусимо самі дійти згоди. А тоді вже поведемо переговори… Обов’язково, без цього обійтися не можна. Хоча я не знаю, як наші спе­ціалісти по контактах зможуть порозумітися з магами щодо цієї проблеми. їхнє мислення… надто відмінне.

Репліка. Чиє мислення — спеціалістів?

Капітан Імпет. Магів. І спеціалістів, якщо хо­чете. Різні рівні.

Фахівець по контактах. Завдання важке — і рівень мислення, і їхня логіка дуже далекі від нашого мислення і нашої логіки. Але точка співдотику є, і можна сподіватись на взаєморозуміння.

Представник варти. А навіщо їх питати? Зму­симо їх виконувати приписи — та й уся дипломатія.

Капітан Імпет. Це суперечило б нашим переко­нанням і, звичайно, було б порушенням букви і духу обо­в’язкової Інструкції по міжпланетних стосунках.

Представник варти. Так для їхнього ж добра! Інакше-бо загинуть.

Капітан Імпет. Це так, але для досягнення мети не всякі засоби годяться.

Астрофізик. Я підтримую ідею переведення пла­нети до іншого світила. Мусимо попрацювати для наступ­них поколінь. Але щодо печер… тут я заперечую. Нам треба запустити один або два плазмові супутники, які хоча б наполовину компенсували втрату радіації Цент­рального Світила. Це забезпечило б функціонування біо­сфери в широкій екваторіальній зоні, куди змушені були б перекочувати усі племена аборигенів. Я знаю, що зараз нам не під силу виготовлення і запуск штучних сонць, але ж проект буде розрахований не на кілька років, а на цілі століття! Геологи, треба сподіватися, відкриють по­клади радію та й інших необхідних елементів. Чи не так?

Репліка. Так! Щодо мінеральних запасів оця друга наша кулька незмірно багатша за першу. Немає сумніву, що ми тут знайдемо все потрібне. Але добре пристосовані до життя печери…

Еколог. Печери, хоч які б вони були впорядковані, — це не практично. Припустімо, що жителів можна було б розмістити, а тваринний світ? Уся багатюща фауна загине!

Капітан Імпет. Гаразд. Потрібно ще обміркувати проблему рушія. Це серцевина всього проекту. Яким спо­собом перевести планету до іншого світила? Які ідеї ви­сунуть енергетики та інженери-конструктори?

Інженер. Якщо розглядати планету як великий кос­мічний корабель, потрібно спорудити силовий відсік, в якому встановити рушій такої потужності, щоб подолати силу тяжіння Центрального Світила. Це по-перше. По-друге, для колекції траєкторії необхідно буде встановити принаймні два бокові рушії меншої, звичайно, потужнос­ті. Спроектували ракетні двигуни потрібної тяги справа не важка, а от виготовити їх…

Репліка. Використати наш корабель!

Інженер. Я теж про це думав. Не вистачить потуж­ності.

Репліка. Підірвати вулкан!

Інженер. Щоб викликати неконтрольовану силу? Ні, доведеться починати з нуля. Треба буде створити мета­лургію, без цього з таким завданням не впоратись…

Капітан Імпет. Звичайно, не впоратись… якщо прийняти таку схему. Більше того, навіть при наявності високорозвиненої металургії, яка дала б нам потрібні за­соби, транспортування планети на відстань чотирьох світ­лових років здається мені чистою фантастикою. На таке механічне переміщення не вистачить усього часу існуван­ня планети! Хто не вірить — нехай полічить.

Репліка. Яка ж альтернатива?

Капітан Імпет. Більшість із вас, напевне, пам’я­тає експерименти з гравітацією, які проводились у нашо­му Центрі Наук…

Репліка Кені. І які закінчилися катастрофою…

Капітан Імпет. Стежка фундаментальних дослід­жень в’ється поміж колючих терпів. Так, стався нещас­ний випадок, були жертви. Але відтоді наука вилущила не одну зернину із того стручка гравітації. І тепер ми стоїмо на порозі великих, може, найбільших в історії відкриттів. Гравітація — всеохоплююча конструктивна сила тієї динамічної системи, яку звемо Всесвітом. І якщо нам пощастить розгадати її шифр…

Інженер. Якщо пощастить…

Капітан Імпет. Я вже маю деякі теоретичні роз­робки. Якщо мобілізуємо на це всі наші наукові сили, то, безперечно, досягнемо успіху.

Астрофізик. Маєте на увазі гіпотезу “Гравітацій­ної хвилі”?

Капітан Імпет. Так, саме цю гіпотезу, що обіцяв нам необмежені можливості для використання функції протяжності простору-часу, гіпотезу, що наблизить “верх­ню межу”, до якої можливі кількісні зміни просторово-ча­сових структур.

Астрофізик. Захоплююча перспектива!

Репліки. Потрібен конкретний план і — за роботу!

— Це окрилює!

— Усі обчислювальні світловоди — на роз­робку Проекту!

Кені. А про Мага забули?

Репліка. Включити Кені до групи Контакту. Як пси­холог, вона стане в нагоді.

Капітан Імпет. Чи хто заперечує? Ніхто. Отже, астрономи продовжують патрулювання Центрального Сві­тила, інженери приступлять до створення надійних і точ­них інерційних систем керування — таких систем, що забезпечать рух планети на гравітаційній хвилі до іншої, стаціонарної зорі… Енергетики мусять сконструювати над­потужні гравітаційно-магнітні рушії… Робота знайдеться всім — адже починаємо новий акт історії.

Кені підвелася, певне, бажаючи щось сказати, але тіль­ки змахнула рукою і рушила до виходу.

Розмова із Сонцем

Маг вийшов із свого приземкуватого палацу, складеного з тесаного граніту, саме в ту мить, коли над обрієм зачер­воніла вузенька смужечка Сонця. Поважно ступаючи, ніс напівголе сухорляве тіло до чорних сходів, прокладених на схилі крутої гори. Обличчя, густо вкрите червоною фарбою, було урочисте і грізне. Наче в прорізах маски, поблискували чорні, як антрацит, очі. Від поперека до колін його прикривала шкура пантери, голова якої із кривавими рубіновими очима хилиталась на животі, а пля­мистий хвіст бив по п’ятах, ніби підганяючи. Капітан, під­тягнутий і стрункий у своєму білому костюмі, зустрів Мага біля підніжжя гори, там, де починаються сходи.

— Хвала Повелителю Духів! — сказав звичну фразу і пішов поруч.

— Нехай ніщо зле не наближається до тебе! — відпо­вів Маг, торкнувшись правою рукою ошкіреної голови пантери.

Чим вище викочувалось на небо Сонце, тим вище вони піднімались по сходах, що вели до Обсерваторії. Члени групи Контакту (і капітан з ними) ще вчора мали довгу і досить нудну розмову з Магом — учені пояснювали По­велителеві Духів структуру Всесвіту, його динаміку, енер­гетичний баланс Центрального Світила. Він уважно слу­хав, інколи вигукував якісь магічні формули, певне, не зовсім зрозумілі і йому самому, а на закінчення сказав:

— Завтра я з ним поговорю.

— З ким?

— Із Світилом.

От вони й ідуть до Обсерваторії на розмову із Світи­лом. Капітан, примруживши очі, поглядає на шкуру пан­тери, на різнобарвні амулети і талісмани, нанизані на су­хорляву шию Мага, його руки і ноги. Маг іде у всеозбро­єнні, готовий не лише відбити напад злих духів, а й на­страхати їх, підкорити своїй волі. На кількох найбільших талісманах вирізьблено магічні знаки — це незмірно по­силює їхню дію. Оті дрібні вузлики, зібрані в намисто на тонкій шиї, зв’язують життя Мага і втримують його в цьому висохлому тілі. Це захист, охорона. Знаки і фор­мули, вирізьблені на талісманах, костяних паличках і кам’яній дощечці, яку Маг тримає у правій руці, — то закляття, що мають надприродну силу і вплив… “Ех, — думає капітан, — коли б ти хоч трішки був знайомий з фі­зикою небесних тіл, то ми б оце не витрачали марно часу. Скільки ж то промине тисячоліть, доки процес цивілізації охопить усю планету? Але час той неодмінно настане, його приведе Необхідність”.

Учора дехто з колег дозволив собі поіронізувати з Мага: мовляв, ану, поговори, налякай Центральне Сві­тило, може, воно схаменеться. А зараз Маг ішов так упев­нено, риси його обличчя загострилися, воно позначене ве­личчю, незбагненною силою, і капітанові раптом подумалось: “А що, коли б справді? Але то було б небезпечно, Природа й так багато дала людині, може, аж занадто… Кені вчора чомусь прийшла раніше і довго розмовляла із старим Магом наодинці. Невже переконувала не посту­патись? Просто дивно, як вона не розуміє… А втім, Кені протягом усієї їхньої космічної мандрівки ревнувала його до… науки, умовляла не братися за експерименти, небезпечні для життя. Може, й небезпечні, то що? Оце ж і сина постарається виховати в оранжереї. А навіщо мені пустопорожнє життя? Цікаво, про що зараз думає старий Маг? Може, слід було б записати для майбутніх археоло­гів, істориків, а вони ще будуть, обов’язково будуть на планеті”. Диск Центрального Світила стрімко викочувався вгору, все дужче розгоряючись — немов радіючи зустрічі з Магом. А старий долав сходинку за сходинкою, здається, зовсім і не стомився, тільки час від часу облизував по­шерхлі губи. На скронях у капітана засріблилися кра­пельки поту.

Ступивши на порослу травою вершину гори, де бовва­ніли, куполи астрономічних приладів, опинилися на одно­му рівні з Світилом. Тут на них уже чекала вся група Контакту і троє астрономів, не було тільки Кені, що му­сила лишитися з малим. Учені зустріли Мага, як і нале­жить “прихідцям з неба”, — шанобливо, але без догідли­вості, щоб старий часом не подумав, що в ієрархії Світу зони стоять нижче. Це зіпсувало б взаємини.

— Хвала Повелителю Духів! — привітався Перший Астроном, і всі присутні кивнули головами. — Привіт ка­пітанові!

— Нехай ніщо зле не наближається сюди! — сказав Маг, торкнувшись ікластої голови пантери.

— Вітаю усіх вас! — підніс руку капітан. — І давайте починати.

Вчені розступалися, даючи дорогу Магові. Старий твер­дим кроком підійшов майже до самісінького краю, підняв угору білу кам’яну дощечку, всіяну магічними знаками та формулами, і суворо сказав:

— Ти чуєш, Світило, я знаю твоє істинне ім’я!

І враз капітан відчув, як світ перетворився на веле­тенський храм. Голубе склепіння неба, що спирається на тьмяві гірські пасма в далині, оця ось Обсерваторна гора в центрі, Маг, що розмовляє із Світилом…

Урочиста напруга відбивалася на лицях, хоча колеги (капітан це добре знав) досі були настроєні, звичайно, іронічно. Та в цей момент усі ніби відчули подих атавіс­тичного страху. Але то була тільки мить, їх наче прони­зав квант психічної енергії з далекого минулого. Мить промайнула, і вони просто з цікавістю стежили за обря­дом. Старий сухорлявий чоловічок то показував білу кам’яну дощечку, на якій було вирізьблене коло з променя­ми, то сварився костяними магічними паличками, наго­лошуючи на тому, що йому відоме якесь інше, справжнє ім’я Світила. Потім, заткнувши дощечку та палички за пояс, він узявся обома руками за голову пантери.

— Дивись! Це Богиня Смерті!.. Міцні в неї зуби, страш­ний погляд. Я її тримаю в своїх руках, мене вона слу­хається! Бійся Богині Смерті, о Світило, вона невблаган­на, чуєш? Світи нам, як і раніш, давай достатньо тепла! Це я тобі наказую, всемогутній Маг!

Він дивився просто в золоте сонячне око, ні на секунду не відводячи погляду. Фарба на обличчі почала розтоплю­ватись і стікати рівчаками зморщок — здавалося, тече кров і скапує з підборіддя на задихані груди.

— Гляди ж, начувайся!

Старий повернувся і, навіть не глянувши на присутніх, наче тут нікого й не було, рушив до сходів.

Капітанові не хотілося повертатися з ним, але мусив: так належало. Донизу йшли мовчки, лише неподалік па­лаців, де мали розійтися, капітан сказав:

— Ну що ж, наші вартові Неба будуть пильно стежи­ти за ним… Якщо не послухає твоїх заклять, доведеться тобі пристати на наш бік!

Старий повернув до капітана криваве обличчя, приска­лив око і вже хотів щось сказати, але перебило темне кружальце, прикріплене над верхньою кишенькою капіта­нового кітеля. Звідти прозвучав голос Кені:

— Імпете, сніданок готовий!

— Іду, — відповів капітан, кивнув Магові і рушив до Великого Будинку, в якому мешкали найзначніші прихідці з неба.

Маг і раніше спостерігав їхні перемови на далеких від­станях, але кожного разу це його вражало. “Ну звичай­но ж, це боги, а не признаються”, — подумав старий, чов­гаючи до свого гранітного палацу.

Ява первісної драми

— Мабуть, сама планета відчуває небезпеку і створює для нас надзвичайно сприятливі ситуації,— сказав капі­тан Імпет у мікрофон, коли йому повідомили, що у визна­ченій ними геодезичній ділянці знайдено простору пече­ру, вимиту невеликою підземною річечкою. — Отже, при­міщення для машинного залу є?

— Ідеальне. От побачите — пересвідчитесь. А щодо сприяння, — голос керівника пошукової групи забринів радістю,— то планета підсунула нам ще один гости­нець…

— Який?

— Комору із чудовою залізною рудою. Та ще й зро­била широкий вихід на поверхню — ніби знає, що в нас мало робочої сили.

— Координати передайте в пам’ять світловода.

Сьогодні капітан Імпет був у піднесеному настрої: за­дум, підтриманий на колоквіумі, пускає коріння. Звіду­сіль, де працюють пошукові групи (у більшості з них по два чоловіки) надходять добрі вісті. От лише Маг не хоче поступатися. Та ще й Кепі з її “раціональною” філосо­фією життя. А ситуація різко змінилася: світило сти­скується — за останню декаду його діаметр зменшився майже на двадцять дев’ять кілометрів.

Обличчя капітанове насупилось, він провів долонею по русявому волоссю, підвівся і відійшов од світловодної кулі до відчиненого вікна. Подих повітряного океану при­ємно освіжав. Центральне Світило котилося на захід. Ген-ген, аж на обрії, у синьому серпанку ледь маячить сму­жечка гір. Тепле відчуття наповнило груди: рідна пла­нета… Тоді, коли в аварійній ситуації вони знайшли тут порятунок, вона була чужою, незнайомою. А тепер стала рідною… Як? Чому? Може, тому, що майже за всіма свої­ми параметрами вона схожа па їхню далеку, тепер уже назавжди втрачену, праматір? Чи просто людина в силу інерції звикає до нових обставин життя? Як би там не було, капітан спостеріг, що цей психологічний злам став­ся — планета прийняла їх, а вони — планету. І вчасно: вони врятують її від загибелі…

У пам’яті капітана Імпета залишилися спогади про історичні події, здебільшого — трагічні, що сталися там, на прабатьківщині. Тут, певне, все буде інакше, ресурсів незрівняно більше, отже й цивілізація розвиватиметься швидше. Якби тільки пощастило причалити до стаціонар­ної зірки! Але Маг ніяк не може збагнути ситуації, відмовляє у робочій силі. Тут його не обійдеш… Упертий дід. Боїться? Чи просто нічого не розуміє?

Раптом до капітана долетіли звуки ріжків. Далекі й близькі, вони то знімалися до високості, то згасали десь унизу, за обрієм. Зайшла Кені, по її обличчю він побачив: щось сталося.

— Чуєш? То Маг скликає племена…

— Що ж надумав цей невіглас?

Кені підійшла до Імпета впритул, поклала руку йому на плече, промовила заспокійливо:

— Не треба дратуватися, любий. Бачиш, у нього зов­сім інший погляд на світ, а ти не хочеш на це зважати.

— Ну чого ж? Хіба мало ми змарнували часу, а особ­ливо ти?

— Не втрачай терпіння, — лагідно сказала Кені. — Вся природа для нього одухотворена, старий годинами сидить під гіллястим дубом, вслухаючись у шелестіння листя, силкуючись зрозуміти віщу мову дерева.

— Ну й що, розшифрував? — У голосі капітана чулася іронія.

— Звичайно, на те ж він і Маг, щоб розуміти мову де­рев, птахів, звірів. Світанок цивілізації. Хіба наші пра­щури не так само…

— Ти хочеш пофілософствувати, — сказав капітан, вми­каючи кулю світловода. — Може, краще на прогулянці, коли мене змінять на посту?

— Я хочу тебе застерегти: Маг щось задумав, ходить похмурий, то відводить очі, то раптом зиркає зухвало. Може, треба вжити заходів для нашої безпеки?

— Перебільшуєш, Кені. В могутності “прихідців з не­ба” він давно вже пересвідчився.

Куля світловода, досі наповнена білястим туманом, прозорішала, в ній усе чіткіше проступали обриси нав­колишнього: стежки в густій траві, ліс, Обсерваторна го­ра з кам’яними сходами.

— А он і той дуб, — сказала з якимось острахом Ке­ні, — бачиш, туди стікаються люди…

Імпет уже й сам помітив чимало напівголих, зарослих чоловіків, що скупчилися на узліссі. До них приєднува­лись усе нові й нові постаті, ніби виникали з повітря.

— Отой підліток, то Магів син?

Кені поглянула на кулю:

— Ага, це Дан, поглянь — у нього в руках звірятко.

— Мабуть, упіймав кошеня. — Каштан сфокусував зображення. — Так і є, це буде перший приручений тут кіт.

— Та вони вже давно приручають тварин, — докинула Кені. — О, прошкує до нашого будинку.

— Певне, хоче показати Вадові.

Зненацька на узліссі почався рух. Кілька чоловіків стали кружка, мов у танці. Потім, коли Маг змахнув білою кам’яною дощечкою, взялися виривати траву, де­рев’яними копачками зіскрібати землю. Незабаром з’яви­лося заглиблення, схоже на чорну таріль діаметром у кілька метрів.

— Що вони роблять? — не відриваючи погляду від ку­лі, обізвалась Кені.

— Мабуть, якесь ритуальне дійство. Побачимо.

Тим часом інші чоловіки носили камені — округлі, завбільшки з голову. Тими каменями вони вимостили “таріль”, а тоді накрили сухим гілляччям і зеленим хми­зом. Коли таким робом приготування були закінчені, всі трохи відійшли і сіли на траві. Маг, узявши дві сухі па­лички, почав терти, видобуваючи вогонь.

— Може, кинути їм пучок променів? — усміхнувся Імпет. — А то в нього трохи застаріла технологія.

— Не втручайся, — спохмурніла Кені.

Нарешті Маг запалив багаття. Сизий димок піднявся над хмизом саме тоді, коли зайшло Світило. Незабаром полум’я затанцювало над усією “таріллю”, люди відсу­нулися подалі — в сутінки, один лише Маг лишився си­діти віч-на-віч із Духом Вогню. У світну кулю було доб­ре видно, як тремтять відблиски вогню на його сухорля­вому обличчі, як ворушаться старечі губи: він щось го­ворив Духові Вогню, мабуть, благав його, умовляв допо­могти, бо і міміка, і жести рук, і похитування корпусу виражали упокорення. Ні погроз, ні найменшого заляку­вання!

Багаття палало цілісіньку ніч, і десь передсвітом тишу розкололи лункі вибухи — то від жару тріскалось камін­ня. Перші промені Світила позолотили верхівки дерев, і тоді пролунав різкий звук ріжка, будячи сонних. Майже всі “прихідці з неба” вже були на ногах, а Кені та Імпет чи не найперші. Вони вже знали, що зараз відбудеться ритуал на догоду Духові Вогню, і поспішили на узлісся.

Видовище було вражаюче. До “тарілі”, що пашіла жа­ром, підійшов невеликий гурт босих і майже голих чоло­віків, стегна яких були прикриті свіжим листям із різ­них дерев. На мить вони зупинились, Маг кинув кілька зелених гіллячок на каміння і змахнув рукою. Присутні спокійно, без вагання рушили на “таріль”, один за одним ходили по колу, ступаючи на розпечене каміння.

— Божевільні! — із жахом прошепотіла Кені.

Тим часом старий Маг почав кидати на “таріль” зеле­не листя — його жмутами подавали діти. Задиміло, за­шипіло, — наче під ногами виконавців ритуалу звивали­ся гадюки. Картина одразу змінилася: учасники “ходін­ня по вогню” взялися за руки і почали танцювати, щось вигукуючи. А потім, узявши в дітей невеликі дерев’яні дзбани, почали чимось поливати каміння, затим усю “та­ріль” засипали землею. Оговтавшись, Кені підійшла до них, оглянула кожного, але ні в кого — найменшого опіку! Наче вони й не ступали на розжарене каміння.

Імпет наблизився до Мага. Старий випростався і наче повищав, очі йому сухо блищали, і важко було визначи­ти, чого в них було більше: лютої затятості чи торжества. Капітан, не відводячи погляду від Магових палаючих зі­ниць, поцікавився, коли чекати допомоги, адже треба вести земляні роботи.

— Я питав Духа Лісу, — урочисто відповів Маг, — і він загадав благати Духа Вогню. Ти бачив, як Дух Вогню ласував камінням, чув, як воно тріщало в його зубах?

— Нам давно відомо, що вогонь зажерливий, — промо­вив капітан, спохмурнівши, — але ми втрачаємо час. Центральне Світило покарає усіх за таке зволікання. Треба негайно розпочинати роботу.

Маг прискалив око, і капітанові на мить здалося: ста­рий наскрізь пройнятий отим жаром, що жеврів тут усю ніч.

— Дух Вогню наказав: син мій — Дан — мусить від­правитися до самого Духа Світила!

— Як це? — здивувався капітан.

— Його перенесе дротик. Дан дізнається про все. Вер­неться з мандрівки — стане на моє місце, буде Магом.

— А коли не повернеться?

— Якщо Дух Світила залишить його в себе, нам не випадає переходити до іншого Світила. Все буде, як було.

— Ти сказав — дротик. Як він його перенесе? Він же летить недалеко.

— Дротик випустить дух, той полине вгору.

— А чому саме Дан?

— Так звелів Дух Вогню.

Старий знову прискалив око, і капітана обпалив хи­жий погляд.

Більше не питав ні про що. Хитнувши головою, поспі­шив до себе.

— Бачиш, бачиш, яке звірятко подарував Дан? — Ма­лий Бад з розгону обхопив батька рученятами.— Зловив у хащах! Він ще ввечері приніс…

Дан, опецькуватий підліток, сидячи навпочіпки на під­лозі, погладжував пухнасте кошеня по спині.

— Це з тих, що полюють на зовсім маленьких, — ска­зав, поглянувши на капітапа.

— Я знаю, це — кошенятко, з нього виросте вели­кий кіт.

— А можна, хай він у нас живе? — з надією в голосі попросив Бад.

— Нехай. Годуватимеш, він і звикне. Це буде наш пер­ший приручений кіт.

Підійшла Кені — обличчя схвильоване, в очах тривога.

— Дан приречений,— прошепотіла, озирнувшись на хлопчиків, що вовтузились з кошенятком. — Я не споді­валася, що старий такий підступний і жорстокий.

— Я знаю про його наміри, — зітхнув Імпет. — Ди­кість, звичайно, але…

— Які можуть бути “але”, які вагання? — Кені насу­пила брови. — Треба відвернути це ритуальне вбивство хлопця.

Капітан підійшов до Дана.

— Ти вже знаєш, куди тебе хочуть послати?

— До самого Духа Світила! — юне лице засяяло ра­дістю.

— І тобі не страшно?

— Страшнувато, — похнюпився Дан. — Зате, як повер­нуся, — буду Магом!

— Ох ти… — захоплено вигукнув Бад. — Невже ста­неш Магом?

— Так.

— А навіщо це тобі? — подивився йому в вічі капітан.

— Мага всі мисливці слухаються. Я поведу їх уполю­вати величезного мамута.

— Полювання — це добре, але потрібно ще й пра­цювати.

— Мисливці полюють, працювати не вміють.

— Ми навчимо, Дане. — Капітан по-батьківському по­плескав хлопця по плечу. — І разом збудуємо таке… що зрушить планету, перекотить її до іншого Світила…

Зазвучав ріжок — тягуче, тривожно. Наче якесь неви­диме звукове ласо звивалося в повітрі. Дан стрепенувся, мить постояв, прислухаючись, а тоді кинувся до виходу.

— Мисливці збираються! — гукнув, оглянувшись у дверях, і зник. Той вигук збудив тривогу, передчуття бі­ди. Навіть малий Бад занепокоївся, облишив кошеня і дослухався, про що так швидко говорили батько з мамою.

…Мисливці стоять великим півколом, чатуючи ліс, на­че з його хащ от-от має вибігти якийсь лютий звір. Обличчям до них під крислатим дубом стоїть Маг, Із шиї зви­сають магічні разки зубів, костяних кружалець, на ши­рокому поясі теліпаються висушені дзьобасті голови птахів.

Деякий час і мисливці, і Маг стоять непорушно, за ними стежать — не змигнуть — сотні, а може, й тисячі очей одноплемінників. “Прибульці з неба” теж тут — вони ніколи не бачили такого ритуального дійства. Кені — в білому халаті, обома руками тримає перед себе чималу скриньку. Біля неї колеги з медичного сектора: дві стрункі дівчини і широкоплечий, з бородою чоловік.

Раптом тишу прорізав різкий скрик Мага. Загупали удари кийків об землю, і з лісу вибіг Дан. Майже голий, тільки спідничка з листя прикривала стан, він біг, як мо­лодий олень, викидаючи ноги вперед. Кені побачила, як один з мисливців, що стояли довкруж, підніс угору за­смаглу руку, в якій гостро зблиснув дротик. Хлопець, наче спіткнувшись, повільно падає на траву… До нього, мов шуліка, підбіг старий Маг, схилився над ним, прикрив­ши своїм одягом, щось вигукнув, і раптом з-під його кістлявої руки випурхнув птах, шугнув у високості. Той птах прикував до себе погляди присутніх: то ж полетів дух забитого — далеко, аж до Світила…

Лише “прибульці з неба” не проводжали птаха очима. Кені, а за нею й колеги, що були напоготові, кинулись до забитого. Кені так нервувала, що в неї тремтіли руки, дрож проймав усе тіло.

— Тепер відступіться, шановний. — Бородатий хірург відтіснив Мага від розпростертого на траві Дана. — Ви свою справу зробили… — І до Кені: — Тут почнемо?

— Тут. Швидше, швидше! — Руки її вже масували ще теплі хлопцеві груди. — Кисневу маску!

Маг, знову, сівши під облюбованим дубом, похмуро спостерігав за чаклуванням “прибульців з неба”. Вже шкодував, що погодився на їхню спробу повернути ма­лого з тих мандрів, з яких ще ніхто не повертався. Ну, та поки що це не затримує їхнього обряду, мисливці ще зносять сухе гілляччя, жінки вичавлюють із ягід горю­чий сік, останки Дана запалають на багатті, тоді ніхто не загрожуватиме посісти місце старого Мага. А прибуль­ці скоро втихомиряться.

Нараз його мов шпигонуло — різко підвів голову, обі­перся руками об коріння старого дуба, наче збирався встати. Невже Данові груди зворухнулися?! Неймовірно. Це йому здалося. Зиркнув на купу сухого гілля над ка­мінням — треба ще, ще, носять поволі. А ті — підводять Дана. Хлопець розплющує очі. Повернувся звідти? Мана! Дротик стримів у самісінькому серці!

Маг схопився, як ошпарений, але тут же оговтався, змусив себе рухатися статечно, хоч у ногах несподівано з’явилась слабість і дрижали коліна. Та для капітана — головного серед “прибульців з неба” — це було непоміт­но. Видати хвилювання старого могло тільки часте ди­хання, упоратися з яким ніяк не вдавалось.

Доки Маг скрадався, Дан підвівся на повен зріст і став на ноги, підтримуваний з одного боку дівчиною в білому, з другого — бороданем.

— Це новий Маг, — сказав капітан, коли старий піді­йшов, невідривно дивлячись на Дана повними жаху очи­ма. Капітанової репліки наче не чув, тільки пересмик­нулось сухорляве обличчя. Різко спитав сина:

— Що сказав тобі Дух Світила?

— У нього чорне сердите око, — ще слабким голосом промовив Дан. — Гнівається. Звелів забиратись далеко.

Старий метнув погляд на капітана, ніби дротик, і оби­два зрозуміли один одного: віднині і назавжди вони — непримиренні вороги!

Маг почав скидати свої магічні обладунки і вішати на шию Данові, проте віддав ледь половину. Мовчки повер­нувся і пішов у хащі. За ним посунули старші мисливці. А молоді з веселими вигуками оточили Дана.

Хроніка, записана в інформаторії

“Клімат у північних широтах суворішає буквально на очах. Снігові бурі почастішали, подовшали, температура повітря неухильно знижується. Вище 70-ї паралелі спос­терігається утворення численних центрів обледеніння, інтенсивне поширення (на південь) і з’єднання криги в тисячокілометрові фронти. Автохтони перекочовують на південь, втрат майже немає. Інша картина з фауною — важкі й неповороткі крупні звірі, яких різке похолодання застало зненацька, загинули у великій кількості…”

“Сповіщаємо про смерть Інвестигатора. Цього вітряно­го дня він замірював добове потовщення льодовика, не­безпечно наблизився до самісінького краю, підсковзнув­ся і впав з крижаної стіни висотою 37 м. Знизу був товс­тий сніжний покрив, що пом’якшило удар, але при па­дінні роздерся скафандр, і хоч допомога приспіла не більше, як за 6–7 хвилин, Інвестигатор загинув од холоду…”

“Інтенсивність радіації Центрального Світила почала несподівано падати стрибкоподібно, що може призвести до катастрофи уже ближчим часом. Запуск штучного сві­тила необхідно прискорити, інакше — обледеніння сягне екватора…”

“Подих крижаного панцира, що суне від полюсів, уже відчувається і тут, у зоні екватора. Мисливські племена, які раніше ледь прикривали тіло широким листям, поча­ли надягати звірині шкури. Вечорами гріються біля вогнищ”.

“Запуск штучного світила. Натовп цікавих, що тісни­лися навколо гравітаційної пращі, бажаючи побачити обряд “прибульців з неба”, мало не перешкодив його здійсненню. З великими труднощами вдалося вчасно ви­вести їх із небезпечної зони.

Згідно з розрахунками, праща, нейтралізуючи тяжін­ня, викинула на задану орбіту кулю діаметром 9 метрів — світило, яке ще треба “запалити”. Його тепла му­сить вистачити якраз на той час, доки планета разом з ним перекотиться до визначеної стаціонарної зорі”.

“Старий Маг застеріг Імпета, щоб той не “викрадав Центрального Світила”. Юний Маг із захопленням ви­вчає техніку “прибульців з неба” і в усьому підтримує капітана. Без його допомоги годі було б і думати про здійснення проекту переміщення планети. Не одна сот­ня юнаків за велінням свого вождя під керівництвом ін­женерів і вчених видобуває руду, вчиться працювати на ливарних установках, у печері, де намічено встановити устаткування за проектом “Гравітаційна хвиля”.

“У день “оживлення” штучного світила навколо Обсерваторної гори зійшлася тьма-тьмуща автохтонів не лише з ближніх, а й з віддалених мисливських ареалів. У них поки що немає ніяких технічних засобів зв’язку, проте інформацію одержали вчасно. Незрозуміло тільки, чого надумали примандрувати до нашого Центру, адже спа­лах можна спостерігати з будь-якої точки цієї півкулі. Знову довелося докласти великих зусиль, щоб не пусти­ти їх на Обсерваторну гору, звідки провадилось інтен­сивне опромінювання штучного світила часточками ви­соких енергій. Процес вимагав надзвичайно точного конт­ролю, бо найменша похибка могла призвести до вибуху. Та ось штучне світило почало жевріти, яскравіти і, на­решті, засяяло сліпучим світлом. На планету ринули нові потоки світла і тепла”.

“Просування льодовиків як з півночі, так і з півдня припинилося. Температурна карта стабілізується”.

“Під час випробування невеликої фізичної моделі за проектом “Гравітаційна хвиля” сталася аварія, і капі­тан Імпет мало не втратив праву руку, якою вмикав пус­ковий механізм. Обійшлося переломом передпліччя. Лікування проходить нормально. В модель доводиться вносити зміни. “Синці теж рухають науку вперед”, — жар­тує Імпет, удосконалюючи схему”.

“У Дана виявились неабиякі художні здібності. На стіні печери, в якій інженери монтують устаткування “Гравіхвилі”, він охрою намалював сцену полювання. Два мисливці з різних боків поцілили списами бізона, і він от-от упаде. Картина сповнена динаміки, зображення звіра пластичне.

— Чого ти взявся до малювання? — спитав його Фа­хівець по контактах.

— А так… схотілося… — зніяковів юнак. — Тепер краси­ва стіна.

— Красива… Отже, почуття краси… можна сказати, інстинкт… — міркував уголос Фахівець. — Чи це функція свідомості, чи прояв підсвідомого?

— У нашого Фахівця — філософський інстинкт! — за­сміявся капітан. — Малюй, малюй, Дане!

— А може, це ритуальне? — провадив далі Фахівець.

— Не розумію, — зніяковів хлопець і винувато погля­нув на співбесідника.

— Скажімо, ти збираєшся вполювати бізона, — явно потішався Фахівець.

— Збираюся. Ми заготували списи.

— І це зображення вам допоможе?

— Допоможе.

— Що й потрібно було довести. — Фахівець втішно по­глядав то на Дана, то на його творіння.

Не витримав капітан:

— Висновок інший. Зображення сцени полювання їм допоможе, але не своїм магічним впливом на перебіг майбутньої події, а в розумінні підготовки, вироблення плану дії, обрання ефективнішої позиції, пози мисливців.

Фахівець по контактах стенув плечима, мовляв, як со­бі хочете, а я маю власну точку зору.

— У нас нема часу на дискусію, — сказав капітан. — Мусимо, розумієте, мусимо кінчати монтаж… А розмову про мистецтво давайте продовжимо під промінням Золо­тої Зорі, куди нас перенесе “Гравіхвиля”. Згода?

— Згода, — почулося звідусіль, і всі взялися за роботу.

— До того ж і майбутнім дослідникам треба лишити горішків,— докинув Психолог”.

Примітка. “Хроніка” містить численні побутові і технічні факти, — ці записи будуть розшифровані згодом.

Одна тільки мить

Сідаючи в літальний апарат, капітан Імпет подумки дорі­кав дружині: “Вона ж психолог, а, бач, не розуміє, як потрібна йому душевна рівновага саме тепер… Вона боїться! Ну й тримай свої страхи при собі… Невже спо­дівалася, що в останній момент він відступить? “У мене передчуття…” Суто жіночий підхід… Не передчуття за­раз головне, а точний розрахунок! Пересування плане­ти — це не гра емоцій, а дія фундаментальних законів Природи. Але настрій затьмарено. “Хоча б не сталось чо­гось непередбаченого…” Що може статися? Сам я кіль­ка разів перевіряв розрахунки. Планета перебуватиме в темряві лише півтори години і вирине в щедрому промін­ні Золотої Зорі…

Апарат беззвучно піднявся над Обсерваторною горою, що зачаїлась, дивлячись на небо очима телескопів, і взяв курс туди, де розмістилась станція “Гравіхвиля”. Обсер­ваторія швидко віддалялась, капітан ледве встиг поду­мати, що астрономи прощаються з оцим небом, як во­на зникла в темно-синьому мареві. “Нехай зафіксовують, адже це остання можливість, скоро перед нами відкриєть­ся інший простір, з іншою конфігурацією зірок…”

Капітан стиснув губи: “Досить концентрувати увагу на ранковій розмові з Кені, то — спросоння… Ну, звичай­но. Сон, пробудження — біополя міняються, психіка, мо­же, теж потрапляє на якусь хвилю… Цікаво тільки, чи Бад сам підбіг до нього, чи Кені його послала? Вже чи­малий хлоп’як, певне, багато відчуває і розуміє самостійно. Та й материні балачки… Треба не думати про це… Так. Орбіта навколо Золотої Зорі проляже на середній віддалі сто п’ятдесят мільйонів кілометрів. Це оптималь­на відстань. Дехто з астрономів припускає, що Золота Зоря має свою планетну сім’ю. Можливість зіткнення — один шанс із мільйона, можна сказати, дорівнює нулю. Планета на обраній орбіті? Що ж, імовірно. Задача трьох тіл на цей випадок розв’язана. А яке життя буде… Пла­нета Земля — це згусток енергії. Тут розвинеться циві­лізація, яку зараз уявити неможливо. Кам’яні знаряддя, дротики, списи — все це будуть реліквії. Автохтони різ­няться від нас лише рівнем освіченості, так що ми на­вчимо їх виготовляти потужні знаряддя. їм не доведеть­ся винаходити колесо. Мільйони, мільярди умів, може, розкриють найбільшу з таємниць: що таке людина, яка її функція у Всесвіті? І створять життя… От заглянути б хоч одним оком!” Настрій у капітана покращав.

Земля летіла навстріч, махаючи віялами густих пальм. Та ось апарат шугнув поміж мохнатими стовбурами і сів побіля невеликого дерев’яного павільйону, де був спуск до печери. Капітан вибрався з апарата, осмикнув піджак і окинув поглядом свою чудову машину, що фор­мою нагадувала чи то краплю, чи сльозу. Заходячи до па­вільйону, ще раз оглянувся, ніби відчув, що більше не побачить ні цих буйнолистих пальм, ні лискучої сльози апарата.

Момент був надзвичайно відповідальний, історичний, — капітан це усвідомлював, — і водночас усе було звичай­ним, буденним. Тісна кабіна, шум спускових механізмів, помигування лампочки.

Стоп. Капітан вийшов у підземелля, сповнене сизува­того світла. Стіни цього велетенського еліпсоїда тонули в мареві, вгорі проглядало кулясте сузір’я, і капітанові раптом здалося, що це палуба космічного корабля, який завис у незміряності Простору. Та, власне, Земля і є кос­мічним кораблем…

До капітана вже поспішав його друг ї найближчий по­мічник інженер Едхієрент.

— Перевіряли сітку координат? — спитав Імпет.

— У першу чергу. Всі точки збігаються з розрахун­ковими.

Розміреним кроком пішли попід стіною, яка служила панеллю для численних приладів і агрегатів, що мали зіштовхнути планету на гребінь гравітаційної хвилі. Ка­пітан дивився на це химерне нагромадження призм, циліндрів, куль, проводів з якимось бентежним почуттям.

Кожна деталь тут береже тепло їхніх рук, але зараз, готові до дії, ці пристрої набрали чужого, незнайомого вигляду.

Розпитуючи інженера, на ходу вітаючись з техніками, Імпет часто поглядав на хронометр. До пуску залишалось трохи більше години, мозаїку світних точок уже ввімк­нули, вона була готова показати роботу генераторів і перетворювачів магнітного поля. “Синхронність — ось що найголовніше, — подумав капітан, прямуючи до пус­кового пульта світловода, який має спрямувати обидва потоки енергії — електромагнітний і гравітаційний. Най­менша похибка призведе до катастрофи… Та все буде гаразд. Операцію від початку й до кінця здійснить світловод, а він не знає ніяких тривог і передчуттів…”

Сів у жорстке, але зручне крісло з округлими бильця­ми. Едхієрент говорив і говорив без упину, та капітан уже не дослухався, силкуючись заглушити хвилювання. “Виринемо аж біля Золотої Зорі… Інше світило, інші су­зір’я. Після того, як натисну клавішу, мине всього півто­ри години, і ми опинимось…”

— Імпульс!

Хто це вигукнув? Він сам, чи Едхієрент?

Раптом шию обпекло вогнем, різкий біль ударив йому в голову. Що це? Одірвав пальця від клавіші, провів до­лонею по шиї. Стріла!..

Глухо, ніби з-під води, донеслося:

— Маг!

— Маг!

Стріла, певне, була отруєна, капітанові потемніло в очах, голова схилилась набік, руки впали донизу. Він уже не міг ні побачити, ні почути того, що діялось у машин­ному залі. Лише двоє інженерів врятувалися від підступ­них пострілів лісових мисливців, решта загинули.

Маг, обвішаний чаклунськими обладунками, торжест­вував перемогу. Очі його під острішками сивих брів горі­ли вогнем, старий вимахував руками, корчив страшні гримаси, з горла йому виривався клекіт, і всі мисливці підбігли до нього, руки їхні сплелися. Ще один скрик старого, і почався ритуальний танок. Ніхто навіть не по­чув, як просвистіла стріла, вдаривши Магові в груди. Опам’ятались тільки тоді, коли старий скорчився і впав посеред кола, та вже було пізно: стріли дзижчали, про­низуючи мисливців…

— Тіла злочинців ми віддамо вовкам! — гукнув по­блідлий Дан. — А “прихідців з неба” поховаємо тут, під оцим камінням. Вони хотіли наблизити нас до Золо­тої Зорі!

Остання сторінка металевих аркушів прочитана. Ака­демік Сокальський вирівняв стосик паперу і, зітхнувши, відкинувся на спинку крісла. Рукопис викликав багато думок… Отже, в Антарктиді росли пальми. А тепер на­віть Обсерваторна гора похована під кригою, і не десь далеко, а тут, поблизу. Може, й кам’яна будівля, в якій виростав Бад, лишилася цілою?

Академіка охопило радісне передчуття нових археоло­гічних відкриттів, аж очі йому засяяли — одне зеленку­вато, а друге — блакитно.

Архітектурна фантазія

Стерничий з нетерпінням чекав, коли нарешті з’явиться цей загайний Тао. Не відривав очей від екрана, стежачи за кожним його рухом з того моменту, як розвідник при­чалив і перейшов на борт корабля. Ох і повільно ж він скидає захисну спецівку! Нарешті тупає осьовим туне­лем… Звичайно, Стерничий віддавав йому тільки частину своєї уваги і мозкової енергії. Одночасно стежив за по­казаннями численних приладів, за рухом різноколірних змійок осцилографів, обмірковував третій, завершаль­ний, розділ теоретичної розробки “Нова стереометрія кос­мічного простору”, прагнучи формулами пробитися на кривизну дев’ятого порядку. Формули виходили занадто громіздкі, кривизна не давалася, вислизала, і це також нервувало.

Нарешті пневматичні присоски на черевиках Тао за­чмокали в рубці Стерничого. Не припиняючи писати фор­мулу, вчений стріпнув поріділим волоссям:

— Ваші повідомлення, Тао… Поясніть, що сталося?

— Можу ще раз повторити: я не помітив жодного міста.

— Отже, ви вважаєте, що людство загинуло? “Хитрющий старий, — подумав Тао, — потім скаже

Старшій Матері: поверховість спостережень, поспішли­вість висновків. Сидів би в своєму Центрі Наук та виво­див формули, так пі, потягло в мандрівку…”

“Формула вийшла цікава, але не симетрична, — думав тим часом учений. — А ще ж треба ввести співвідношен­ня невизначеності…”

— Загинуло людство? Ні, я цього не стверджую, шанов­ний Стерничий. Я сказав про міста…

— Так. Але це ж неймовірно. Ми знаємо, що головною прикметою Землі були міста. І ось їх немає, зникли. Спус­тошень ви не зафіксували. Може, процес техногенезу зни­щив своє творіння — людську цивілізацію? — Стерничий одірвав очі від формули, поглянув на стрункого хлопця. — Що ж ви пропонуєте?

— Я хотів би спуститися на поверхню планети, щоб там, на дні повітряного океану, безпосередньо…

— На дні океану… Так. Одразу видно, що ви поет, юначе. Гаразд, відпочиньте, а я тим часом обміркую план досліджень. А тоді — що скаже Мати.

“От уже сухар, — незлобливо думав Тао, прямуючи до своєї кабіни. — Мати поцікавилася б враженнями, а він… Чи, може, вчені-адміністратори і мусять бути саме таки­ми? Прикмета Землі… Який кентавр її закреслив? Адже у хроніці мого далекого пращура Туо змальовано велетен­ську мозаїку гамірливих міст[16]. І от маєш… Невже й на­ша експедиція невдала? А я ж мріяв…”

Юний Тао належав до покоління романтиків, що рва­лося в космос заради нових вражень, мріяло про зустріч з людьми — їхніми далекими родичами. От і спорядили експедицію, він довго літав над континентами, і Земля, їхня пращурка, хлюпнула таке розмаїття фарб… Зелений і синій океани… Очі відбирає… А як же там, на по­верхні?

Хлопець довго не міг склепити очей, груди йому роз­пирало і радісне, і журливе відчуття. Якщо земляни за­гинули, Філія лишилась сиротою… Самітною сиротою на весь бездонний космос… Адже ніде, в жодній Зоряній системі ще не відкрито життя. Та не може такого бути, щоб людство зникло! Хіба Природа виплекала мислячий розум для того, щоб знищити? Вони марили Землею — своєю праматір’ю, звідки вилетіли космонавти, що осіли на Філії…

Тао довго перевертався на тоненькому матрацику, сла­бенька гравітація корабля не втримала, він поплив угору і стукнувся об стелю. Після цього лежав не ворушачись, пригадував тисячолітні манускрипти, які розповідали про Землю, про політ легендарного Туо, що повернувся на Філію із земною дівчиною. Він невдовзі загинув, удо­сконалюючи апарат, але встиг написати, хоч і не повний, звіт про свою мандрівку. Тао пригадує — там ішлося про гострі суперечності, що роздирали тодішнє людство. Ядерна війна? Самознищення? В такому разі планета бу­ла б спустошена, обвуглена після атомних пожеж, а вона квітує! Навіть тієї пустелі, про яку згадував Туо в своє­му звіті, тепер немає. Сам бачив — океан зелені! Щось тут не те…

Крізь плетиво думок пробивалося інтуїтивне перед­чуття якихось подій, але зосередитись на цьому Тао не міг — сон уже оповивав мозок.

Щойно пройшов дощ, виглянуло Сонце, і міріади крап­линок — на листі, на червонобоких яблуках, на гіллі — спалахнули гострим блиском. Тао стояв, як заворожений, тільки примружував очі. Сонячне світло дробилось на різнобарвні осколки, мінилося, переливалося відтінками од фіалкового до золотого. На Філії обмаль води, дощів не буває, лише туман, а тут він щойно був свідком пре­красного видовища — на цей густий і, здавалося, безко­нечний сад в якомусь шаленстві ринула вода! Сріблясті цівки лопотіли в кронах дерев, розбивалися на бризки, шмагали його по шолому, по плечах. А гуркоти грому! Ще й досі у вухах… Яка тут буйна природа! Диво, та й годі.

Тао довгенько бродив по росяній траві — на ній також зблискували бісеринки, і вже хотів зв’язатися із Стерни­чим, висмикнувши антену з портативного передавача, що висів у нього через плече, коли раптом побачив людину. Все тіло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпів, навіть руки не опустив, так і тримався за мета­левий ґудзичок штиря. Людина, та ще й дівчина! Тень­кнуло серце, защеміло в захваті. Не зводив очей з її по­статі, стежив за кожним її рухом — як вона ставала на­вшпиньки, і коротенька спідничка ще більше оголювала її гарні ноги, як підносила руку і зривала яблука, дивив­ся не так, як зачаєний мисливець, а як художник — на прекрасне творіння. Не дівчина, а музика, пісня! Учадів хлопець як стій. Якби в цей момент був тут Стерничий, то обов’язково поіронізував би з його кумедної пози. Але Стерничий — старший чоловік, а молоді властиве захоп­лення.

Дівчина, певне, відчула його погляд і рвучко оберну­лася. О, сили космосу, як вона глянула на нього! В очах змигнув острах, але тільки на мить, дивилася зухвало, з викликом. Брови їй скинулися вгору, дівчина обурено і водночас насмішкувато вигукнула:

— А це що за потороча?

Раптом, помітивши, що він тримається за антену, ки­нулась, як пантера, і, муркнувши “Ага…”, шарпнула пе­редавача, і, розмахнувшись, брязнула об дерево. Знівече­ний, побитий апарат жбурнула в гущавину. Тао тільки кліпав очима.

— Ось тобі, щоб знав, як стежити!

Стиснула кулачки і дихала так, що тремтіли ніздрі, — ану, мовляв, підступи.

— Чого ж мовчиш? Соромно?

Ошелешений Тао відчув, що задихається в своєму за­хисному балахоні. Забувши про інструкцію, суворі пра­вила поведінки зореплавця, сіпнув блискавку і миттю ви­вільнився з комбінезона. Запашне, терпке повітря, це очищене фільтром, забило йому подих, п’янким трунком влилося йому в легені. Дихнув раз, удруге, і аж засміяв­ся від задоволення. О, благословенна Земля! Простягнув до дівчини руки:

— Здрастуй, юна Мати!

Зачувши незрозумілу мову, дівчина подалася назад.

— Ти що, не знаєш есперанто?

Він подумав, що це вона так називає або його, або на­род. Заперечливо хитнув головою:

— Ні, я — Тао з планети Філія. Ще й показав рукою в небо.

Мить — і дівчина кинулась навтіки, тільки п’яти за­мелькали. На Філії Тао не посмів би гнатися за юною Матір’ю, це було б нечуваним порушенням звичаїв і мо­ральних норм, а тут… все інакше.

Тао побіг за нею, сподіваючись легко наздогнати. Але де там! Дівчина бігла сягнисто, петляючи поміж дерева­ми й кущами із спритністю дикого звіра. Хлопець мало не стукнувся лобом об дерево, ухилився, але в плече та­ки стусонуло добряче, а там гілка хльоснула по лиці — проступив червоний рубець, та він біг, затуляючи облич­чя руками, перестрибуючи через кущі. Перша зустріну­та людина! А може, й остання на цій планеті… Прудка… Невже не наздожене?

— Зупинись! Послухай…

Він явно не розрахував свої сили — дух забивало, но­ги обважніли… А вона все далі й далі, уже тільки роз­патлана голова мелькає над заростями, о, зникла, не вид­но. Тао досадливо махнув рукою і зупинився, важко ди­хаючи. Пройшов ще кілька кроків і, зітхнувши, сів на траву. Було чого зітхати: юна Мати втекла, передавач пропав, женучись за нею, він втратив орієнтир і тепер не знає, де його “Птиця”… Ну, спецкостюм відшукає, не голка, прикро, що юна Мати… І чого вона злякалася? Та­кий емоційний сплеск… Незрозуміло… Дивно…

Щось застогнало. Тао нашорошив вуха: невже вона? О, знову, приглушено, ніби крізь зуби. Юнакове серце пойнялося тривогою і якоюсь затаєною радістю: вона! во­на! Схопився — втоми як не було, — підтюпцем побіг у той бік, звідки чулося оте постогнування.

Так, це вона стогнала. Сиділа на траві, безпорадна, скорчена, тримаючись руками за ушкоджену ступню. По­бачивши незнайомця, застогнала, вже не стримуючись, як мала дитина. Гримаса болю пересмикувала її облич­чя, і Тао пройнявся до неї співчуттям. Одразу помітив — оступилася, кісточка лівої ноги підпухла, шкіра на ній посиніла.

— Це все… через тебе… — докірливо обізвалася дів­чина. — Хотів наздогнати… Я ж олімпійська чемпі­онка!..

Тао швидко видер довгий шмат своєї сорочки і нахи­лився, щоб перев’язати. Дівчина помітила, як він со­ром’язливо-ніжно доторкається до її босої ноги, і усміх промайнув їй в очах:

— Дужче, міцніше!

Він здогадався, повторив:

— Дузсе, міснісе!

Дівчина засміялася, і він разом з нею. Поглядав не тільки, як на першу людину, зустрінуту на планеті… Во­на це відчула, вийняла з кишені яблуко, надкусила і по­дала йому. Охоче взяв і схрумав до решти.

— Єва, — промовила, усміхаючись крізь біль. — При­тулила долоню до тугих грудей, що напинали блузку з цупкої зеленої тканини, повторила: — Єва.

— Тао. — Хлопець також тицьнув собі пальцем у гру­ди. — Тао.

— Єва.

— Тао.

— Ні, ти — Адам. Адам і Єва!

Тао, не розуміючи, поблажливо, може, навіть трохи дурнувато, посміхався, і це її так тішило, що аж у долоні заплескала. Та біль у щиколотку нагадав про себе — обличчя пересмикнулося і в очах пробігла тінь.

— Пора йти, — сказав Тао і, щоб вона зрозуміла, мах­нув рукою в той бік, де, як він вважав, стоїть його “Птиця”.

— Е ні, я туди не повернуся! — вигукнула Єва. — Мо­же, це атавізм, але я хочу простору, хочу жити віч-на-віч з природою. Додибаємо до мого куреня, тут недалечко. — І вказала пальцем у протилежний бік.

Що мав робити новітній Адам? Допоміг їй підвестися, узяв під пахви, і вони помаленьку пішли туди, куди вка­зувала дівоча рука. Сонце вже хилилось до заходу, тіні густішали. Єва раз у раз пристоювала, тамуючи біль, по­стогнуючи, зрештою хлопець наважився взяти її на руки і поніс, притискаючи до грудей, як дитину. Ваги її зов­сім не помічав, щемливо-солодке відчуття розливалося йому в грудях, було чомусь так приємно, що, здавалося, йшов би та й ішов з молодою Матір’ю на руках через усі сади, які є на світі! А їй, мабуть, теж подобалось отак переміщатись у просторі — закинула руку йому на шию, час від часу поглядала на нього зеленкуватими очима ще й кліпала густими віями. Чарівниця!

“Це просто щастя, — думав Тао, тримаючи Єву обома руками, — людство не загинуло! А вона… Ото буде, як з’явимось із нею па Філії! От установимо контакт і шуг­немо… Але куди ми йдемо? Як її умовити, щоб до “Пти­ці”?.. А тоді б на орбіту…”

Юнак тяжкенько зітхнув, і Єва подумала, що він уто­мився.

— Перепочиньмо! — замахала рукою, щоб посадив на повалене вітром дерево. А коли всілася, почала просити, щоб приніс води. Він, звичайно, не зрозумів, що вона ка­зала, і стояв перед нею як тороплений. “От прикидаєть­ся! — майже весело подумала Єва. — Мабуть, здогадуєть­ся, що хочу втекти. Ну, як собі хочеш, а я все одно не повернусь! Хоч як хитруй — назад не заманиш, остогидло мені телевізійне життя”.

— А твоя спецівка? — згадала раптом. — Піди забери!

Юнак тільки кліпав очима.

— Тао звідти, Тао не знає! — і показав на небо.

— Облиш цю гру, ти мусиш знати есперанто.

Він зірвав двоє яблук, одне поклав біля її ніг, мовляв, оце твоя планета, друге — біля себе, сказав, супроводжу­ючи слова жестами, що він прилетів з Філії.

Все це дійство почало зацікавлювати дівчину, вона пе­рестала скептично усміхатися, хоча й знизувала плечи­ма, все ще не впевнена, чи правильно розуміє. Тао взяв якусь зелену бубку і, сівши навпочіпки, почав водити нею навколо того яблука, що зображувало Землю, нареш­ті, показав, як він сам спустився з орбіти.

“Інопланетянин? — думала тим часом Єва. — Але ж нічим не відрізняється від землянина… Та й взагалі… хіба існують де-небудь інопланетяни?”

Коли б вона цікавилась ще чим-небудь, окрім архітек­тури, скажімо, історією, то могла б натрапити на згадку про якогось ученого, що в давнину нібито прилітав на Землю з якоїсь планети. Але, з одного боку, згадка була досить туманна, деякі дослідники вважали, що це міф, а з другого, повторюємо, Єва займалася виключно архітек­турою.

І тут сталася подія, що змусила нашу чарівницю за­кліпати своїми густими віями і в подиві скинути брова­ми. Тао став перед нею на коліна, розв’язав пов’язку і кілька хвилин уважно розглядав припухлість, торкав пальцями і знову придивлявся, ніби хотів у чомусь упев­нитись.

— Так, так, тепер уже можна… — проговорив сам до себе і, не зводячи з кісточки очей, почав робити чудер­нацькі маніпуляції. Він то наближав долоні до болючого місця, то відводив, і хоч зовсім не доторкався до тіла, Єва одразу ж відчула поколювання, — наче тонюсінькі, як волосина, голочки впивалися в шкіру, викликаючи млість і відчуття холоду. Руки Тао кружляли, неначе птахи, це тривало… Єві було так приємно, що вона за­жмурила очі, немов кішка на осонні, і не змогла б ска­зати,, скільки це тривало. З кожною хвилиною біль сти­хав, танув, аж поки й зовсім зник, настала цілковита по­легкість.

Тао підвів голову, запитливо подивився їй у вічі.

— Не болить? Так-от, вставай і йди!

Що він казав, їй було не зрозуміло, але здогадалася, бо хвацько підвівся і подав їй руку. Несміливо стала на ноги, все ще побоюючись, не зовсім вірячи в таке швид­ке зцілення. Але нічого, не болить нітрішечки. Вдячно усміхнулася, стріпнувши волоссям:

— І як це ти… Я вже боялася, що надовго…

— Дузсе, міснісе! — і собі засміявся Тао. Радів, що вдалося, що допоміг молодій Матері. Тепер їм залишало­ся знайти “Птицю”…

— Ходімо до мого куреня, — махнула рукою Єва в той бік, де над садом зеленою хмарою здіймалися верхівки сосен.

Пішла, осмикуючи спідничку, оглянулась і поманила пальцем:

— Адаме!

Багато знань було в голові Тао, але зигзагів жіночого характеру він ще не знав. Нехотя похилитав слідом, мір­куючи, як все-таки порозумітися з нею. Мова! Негайно, не відкладаючи, вивчити мову! Але яку? Вирішив — кра­ще земну,— успіх залежав од нього, а в своїх здатностях не мав сумніву.

Наздогнавши примхливу аборигенну, торкнув за плече:

— Навчай мови! — Вказав на неї: — Єва, — Потім на яблуко: — А це?

— Яблуко…

Йому досить було почути слово один раз, як воно за­карбовувалось у пам’яті. Вимова, правда, шкутильга­ла, йому важко давалися шиплячі, зате як запам’ято­вував!

Та ось усе навколишнє було назване, і Тао з подивом відзначив — звучання її голосу викликає в уяві зорове зображення, картинку. Називала предмет чи дію, Тао повторював і уявляв те, про що йшлося. Вона, звичайно, не могла стриматись і жестикулювала обома руками, і це обох тішило.

Уже й сонце зайшло, небо на заході догоряло, з луків потягло сивим туманцем, а вони, як діти, то підстрибу­вали, то бігли, то зупинялися, то лягали в траву, немов полюючи на слова. Зрештою новітній Адам уже міг злі­пити речення:

— Весір. Я буду хотів ходити “Птиця”.

— Що за птиця, Адаме? — перепитала Єва. — Птиця літає, а ти кажеш — ходити.

— Так! — зрадів Тао — “Птиця” літає з орбіти на Земля, апарат. Я — Тао, чому кажеш Адам?

— Бо нас тільки двоє на всі суходоли. Адам і Єва — перша пара на Землі.

— Єва любить Адам?

— О, так! Вона його любила.

— А ти?

Дівчина грайливо посварилася пальцем і тільки усміх­нулася.

Доки вони отак вивчали есперанто, у пілотській кабіні “Птиці” з динаміка лунали тривожні заклики:

— Тао! Що сталося? Тао, Тао, Тао…

Наче квилила чайка над розбурханим морем.

Звичайно, Тао відчував, що пауза неприпустимо затяг­нулася, він уже двічі мав зв’язатися із Стерничим. Але що вдієш? Ця юна Мати…

— А де людина?

— Осьде коло тебе — я.

— Людина, ще людина, ще… Багато людина! Я літав Континенти, бачить ні.

Єва розгубилася, зиркнула на нього з острахом: “Ці­кавиться людством… А які, власне, їхні наміри? Хлопець гарний…” На мить їй здалося, що десь, колись вона вже бачила його, чула цей голос… “Говорить лагідно, а що в нього на умі? Може, вони замислили колонізувати Зем­лю… А скромний, обличчя правдиве, чесне… Очі глибо­кі… Якби він… Та, здається, я йому подобаюсь…”

— От ми й прийшли!

Густі сутінки вже наповнили зарості, і на темному тлі забілів округлий кам’яний козирок — наче в землі за­стряв якийсь міфічний велетень і ніяк не може вибратись. Далі, внизу, тьмяніла річка, за нею чорною стіною стояв ліс. Під козирком, нижче рівня землі, виднівся вхід. Єва почала спускатися стежкою, але Тао зупинив її тривож­ним вигуком:

— Не ходити! Там лежати звір!

Тао лапнув рукою кишеню, але ж зброї при ньому не було — генератор високочастотних хвиль залишився там, у захисному костюмі.

Єва побачила дві жарини очей, але не зупинилася. На порозі, поклавши морду на витягнуті лапи, лежав тигр. Дівчина спокійно підійшла, нахилилась і погладила його шовковисту шерсть.

— Не бійся, — обернулась до Тао, — це мій друг, він мене провідує часто.

Все ж таки чотирилапе страховисько, довжиною, ма­буть, не менше двох метрів, відстрашувало прибульця. Неконтрольована сила… раптом… Нізащо не наважив­ся б підійти, коли б не Єва, що гладила звіра, неначе кота, лоскотала його поза вухами.

— Іди, йди, це велика кицька. Правда ж, ми лагідні, ми людей не чіпаємо!..

Тао пройшов біля тигра — той блимнув, але не зво­рухнувся — і опинився у Євиному житлі. Кімната завалена якимись пожитками, а в бік річки і лісу зяяв про­лом, четвертої стіни, вважай, не було зовсім.

— У давнину це був гарний будинок, — сказала Єва, покинувши свого хвостатого друга, — колись тут жили люди…

— А де пішли люди? — аж кинувся Тао. — Міста зни­кли… А наші легенди малюють рясне скупчення…

— Розповім, я тобі все розповім. Залишайся тільки на Землі…

— О, юна Мати!..

— Чого ти звеш мене матір’ю? Я — дівчина!

— Це в нас така… така… У нас мало дівчата.

— Що, матріархат?

— Не розумію.

— Матріархат… ну, це коли мати, жінка — всьому го­лова.— Єва поплескала себе по чолу, а в очах так і сяй­нуло.

— Всьому голова, так. А на Землі?

— Ну… розповім… згодом, — ухильно відповіла Єва. — А ти мусиш слухати мене. Я тут голова!

І Тао слухався — назбирав дров, розіклав на кам’яно­му козирку багаття, приніс із річки води… Усе викону­вав, що б вона не загадала. Єву це тішило, їй явно подо­балось “головувати”. Повечерявши, посідали в проломі, звісивши ноги вниз, дивилися, як із-за лісу сходить мі­сяць,— велике, трохи надщерблене багряне коло. Не ше­лесне, а душу юнака сповнила урочиста беззвучна музи­ка. Такого величного видовища па Філії не буває, і він всотував, пив його жадібними очима. “Юна Мати” теж сиділа, наче зачарована, стежила, як Місяць випливає на чистовид неба, потроху світліючи і зменшуючись. “Що може дорівнятись цій живій картині природи? — думала, милуючись грою м’якого світла і примарних тіней.— Пензель? Голографія? Та ніколи в світі! Твердять: мис­тецтво — це друга природа. Ні, голубчики, мистецтво і природа нероздільні. Як собі хочете, а мені до душі пер­шоджерела, а не довільні копії…”

“Яка прекрасна планета! — думав Тао. — Але що ста­лося з людством? Чому Єва про це мовчить?.. Хоча б швидше зв’язатися із Стерничим, певне, вони там триво­жаться…”

— Ну, як тобі ця небесна механіка?

Тао знизав плечима:

— Механіка?! О юна Мати! Казать “механіка” на та­ку… таку…

— Красу?

— Так, це жива краса!

Наша хитрунка аж усміхнулась від задоволення: цей дивакуватий юнак витримав тест! Він так само, як і вона, сприймає дивовижу світу… “Жива краса”! Гарно сказав. Тікати не буду, порозуміємось.

Рештки стародавнього будинку, де вона знайшла собі притулок,— це був тільки початок велетенського міста, що, покинуте людьми, за якусь тисячу років опинилося під землею. Там би він ніколи не знайшов її — в тих за­лах, переходах, коридорах, тунелях, ще й заблукав би… Єва зітхнула, уявивши, як він без світильника мацає стіни. Ні, вона не дасть загинути своєму Адамові… Вони тут оселяться удвох… Двоє на цілий континент!

— Так ти, Адаме, справді… той, за кого себе ви­даєш?

— Я —Тао.

— Не будь упертюхом. Ми ж домовились: ти — Адам. Потім я розповім цю красиву легенду, а зараз скажу тіль­ки, що Адам і Єва — двоє, пара… Докумекав?

Вирвала дві стеблинки:

— Оце пара. Адам і Єва.

Хлопець засміявся:

— Двоє, пара! Двоє, пара!

— А тепер кажи свою казку.

Те, що розповів, затинаючись, з трудом добираючи сло­ва, Тао, справді скидалося на казку. Нібито багато тисяч років тому могутня земна держава Атлантида послала в космос велику експедицію, і, доки та експедиція заглиб­лювалася у міжзоряний простір, на самій Землі сталися катастрофічні події, мабуть, ядерна війна дощенту спус­тошила планету, знищила цивілізацію. Загинула й сама Атлантида. Можливо, ця звістка, а може, неполадки ко­рабля змусили жменьку людей назавжди осісти на пла­неті, яку вони назвали Філією. Та мрія про свою праматір-Землю ніколи не полишала їх і їхніх нащадків. Один геніальний винахідник, його далекий пращур Туо, скон­струював апарат, на якому дістався на Землю, але його переслідували, наледве вирвався. Правда, за тяжкі поне­віряння доля наприкінці ощасливила його: на Філію Туо повернувся з коханою молодою Матір’ю…

— А тепер ось і я маю премію! — закінчив свою роз­повідь Тао і заглянув Єві в обличчя. — Так, юна Мати?

Єва загадково посміхнулася:

— А може, навпаки…

Він спочатку не зрозумів, та коли Єва пояснила, за­плескав у долоні:

— Так, добре, я — премія! Полетимо на Філію…

Вона схилила голову, зиркнула спідлоба:

— А може, навпаки…

— Знову навпаки?!

— Віднині все буде навпаки.

Ледь помітна торжествуюча посмішка торкнула їй губи, і коли б Тао знав земне малярство, то одразу впізнав би усмішку Джоконди,— оту саму, що назавжди захопила мистецтвознавців. Це саме сталося і з нашим прибуль­цем: та цнотлива, майже невловна усмішка в одну мить наблизила хлопця до цієї примхливої дівчини, розкрив­ши перед ним її єство. Ці двоє ще не сказали про своє почуття жодного слова, а воно вже пройняло їх, з’єднало, наповнило їм душі терпкою радістю буття. Тао відчув себе на вершині щастя. Розбурхана уява вже малювала картини завтрашньою дня. Ось вони вдвох причалюють до космічного корабля. Розчулена Мати обнімає їх, бла­гословляє і тут же наказує Стерничому спрямувати ко­рабель до Філії. Ну, а там… Свято, суцільне торжество! “На ловця і звір біжить… — думала Єва. — Він цілком підходить на роль Адама — гарний, лагідний. І як це добре, що в них там… слухаються жінок!”

Місяць підбився досить високо, помітно зменшився, багрянцю на ньому вже не було, надщерблений диск сяяв сріблом, а вони все сиділи, перемовляючись зовсім не про те, про що думали, що звичайно буває поміж закоханими. Потім Єва тихо заспівала якусь давню пісеньку. Слова були майже незрозумілі для Тао, але голос, мотив пройма­ли душу.

Від мого коха-а-ння

Не пі-і-деш ніку-у-ди.

Як посію співа-а-ночку,

Може, пісня бу-у-де…

“Та що це зі мною? — стрепенувся хлопець. — На ко­раблі, певне, тривога, а я тут… Навіювання, як при ви­вченні мови? Це виключено. Раз я про це подумав… Та й взагалі, сприйняття реальності не порушене, мої дії ло­гічні, за винятком лише оцієї… пасивності”.

Наважився торкнутись Євиного плеча:

— Мій обов’язок — повідомляти па орбіту. Передавач юна Мати…

Дівчина підвела голову, наче прокинулась зі сну:

— Пошкодила, розбила, розтрощила, так?

— Так.

— Я ж не знала, з ким ти підтримуєш зв’язок.

— Тепер ходімо до “Птиці”. На орбіті… вони…

— Турбуються, тривожаться, хвилюються.

— Так.

— Ти казав, Адаме, що на кораблі — Мати. Це твоя рідна?

— Ні, ми всі називаємо — Мати. Вона… дає накази.

— Командує кораблем? Як скаже, так і робите?

— Так.

— Завжди?

— Так. Слово Матері… сказать…

— Розумію.

Єва замислилась, спохмурніла. Як реагуватиме їхня Старша Мати, дізнавшись про неї? І як поведеться Адам?

Дівчину турбувала непевність ситуації; увесь час, поки вони йшли нічним садом, через гайки і росяні луки, розшукуючи “Птицю”, тільки й мізкувала про це. “Стар­ша Мати… Старша Мати… Цікаво, яка вона собою? Що видатний розум — це безсумнівно, інакше їй не доручи­ли б очолити космічну експедицію, а от… Певне, стара діва…” На цю думку Єва усміхнулась кривою усмішкою. Ну що, справді, їй до тієї старої? Відправляться до своєї Філії — ну й що ж? Враз Єві защеміло серце. Ні-ні, Адама вона не віддасть!

Якось одразу висвітлилось у душі: це ж той, на кого вона чекала усі свої шістнадцять літ, і ось їхні життєві лінії зійшлися… Яка була самотність досі! А тепер… Втратити його — пропаще життя. Але чого це вона так хвилюється? Ось зараз усе й вирішиться, як тільки вони дійдуть до тієї “Птиці”, і буде саме так, як їй запраглося…

Стерничий переживав тяжкі години. Одно те, що його формула кривизни простору нагадувала діряву сітку, в якій не можна було утримати реальний простір, і з гір­котою доводилось визнавати, що всі ці хитросплетіння означають абстракцію, тінь. А друге — Тао. Чому не по­дає про себе жодної звістки? Що з ним сталося? Сигнали маяка, встановленого на “Птиці”, реєструються, а від нього ще не одержано ніякої інформації. Старша Мати хвилюється, перепитує все частіше, ніби він не сповістив би тієї ж миті, коли б зв’язок відновився. О, знову на екрані її стурбоване обличчя:

— Нема?

— Нема.

Екран тьмяніє, і Стерничий стурбовано пригладжує п’ятірнею свою ріденьку чуприну. Перебирає в пам’яті формулу, думає про молодого дослідника цієї дивовижної планети, про Старшу Матір, контролює сузір’я приладів і відганяє за обрій пам’яті спогад про далеку домівку, який настирливо повертається назад, як хвиля на воді. Але зараз не час для спогадів, на борту наелектризована тривогою атмосфера. Може, Штучний Розум щось підка­же про Тао?

Стерничий швидко складає завдання електронному по­мічникові, закодовує і вводить кінчик стрічки з метале­вим рубчиком у щілину приймального пристрою. Апарат завуркотів, ніби зрадівши поживі, незабаром уся стрічка зникла в його утробі, а за хвилину на екрані світилася відповідь: “Існує три можливості: вийшов з ладу пере­давач, вийшов з ладу космонавт, вийшли з ладу переда­вач і космонавт. Кожна з цих можливостей має однакові шанси реалізуватися”.

Невдоволено гмикнувши, Стерничий вимкнув ШаеРа, а тоді пробурчав на нього:

— Телепень…

Коли б ШаеР почув ці компліменти, він, звичайно, визначив би ступінь нервовості Стерничого в цій ситуації. Але він був вимкнений і не міг навіть кліпнути своїми скляними очицями. Нервове збудження в Стерничого досягло, мабуть, найвищого рівня, бо коли спалахнув екран зв’язку, він навіть перестав обмірковувати своє рівняння. Це ж “Птиця” нарешті обізвалася!..

Миттю викликав командирську каюту, повідомив Ма­тері:

— “Птиця” виходить на зв’язок!

— Увімкніть канал загальної комунікації, — стримано сказала Мати, але вухо Стерничого вловило радісні нот­ки. — Нехай увесь екіпаж…

Довгенько блукали Тао і Єва у пошуках “Птиці”. Ніч пливла прозора, було тихо, ні шелесне. Лише інколи чу­лося далеке завивання вовків і поруч, над головою, по­пискування сонних пташенят. Єва ступала сторожко, обережно торкалася ногами землі. Ніч так перемалювала усе навколо, що годі було впізнати знайомий краєвид. Стежки поховалися, дерева надягли темні шати, всіяні блискітками, наче з неба на землю текла зоряна ріка. Все дихало спокоєм, а дівчину чомусь не полишала три­вога, щось їй млоїло в грудях, стискувало серце.

Наткнулися на комбінезон, — жеврів на траві, наче шкура якогось звіра, Тао накинув його на руку і пішов зигзагами, шукаючи своє радіо, розбите Євою.

— Не пригадуєш де? — повів рукою навколо.

— Десь тут, — озирнулась Єва. Сказала ніяково: — Я ж не знала…

Передавача не знайшли, хоч і попокрутилися поміж дерев, — його надійно приховали трави. Шкода було часу, і вони заспішили далі, пильно вдивляючись в нічне ма­рево — чи не забовваніє силует крилатої “Птиці”? Єва дивувалася:

— І як ти, Адаме, втратив орієнтацію?

Хлопець обернувся до неї, легенько діткнувся її плеча:

— Побачив тебе…

Пройшовши добру сотню метрів попід тополями, вер­шини яких, черкнувши неба, плавились і отікали сріб­лом, поминувши сонний яблуневий сад, молодята побачи­ли розлогу долину, охоплену тьмяніючою стрічкою ріки. Понад травою здіймався біластий туман — де густіший, а де зовсім прозорий, — достеменно протопланетна мате­рія, в якій уже намітилися згустки.

— Тут, — кивнув головою Тао, — річка, простір, дерев нема. “Птиці” не бачу…

Єва обвела поглядом долину, ліворуч в тумані щось бовваніло.

— Чи не там? — вказала рукою.

Тао придивився, заперечливо похитав головою:

— Пагорб. “Птиця” при землі, короткі крила.

— Зажди, зажди, наче зворухнулось… Ходімо, по­бачимо.

Тепер уже вона пішла попереду, попливла в тумані. Юнак не відривав очей від її силуету, хвиля ніжного почуття затоплювала йому душу, поривало схопити юну Матір на руки і так іти і йти, аби тільки відчува­ти тепло її подиху на грудях. Та хіба він посмів би?

— Вона? — Видиво обернулося до хлопця і вказало рукою на пагорб, що темнів попереду і чомусь по­хитувався.

Тао знизив плечима:

— Не схоже.

— Та придивися краще. — У Євиному голосі забрині­ли веселі нотки. — Я ж бачу он крила…

— Моя “Птиця” має інші контури.

— Біля неї мамонти — два чи три — не розберу.

— Мамонти? Що це?

— Ось підійдем — побачиш. їх таки троє, сімейка! Може, захотіли в космічну подорож?

Тао відчув острах, і не так за себе, як за свій літаль­ний апарат. Велетенські тварини тісно обступили “Птицю”, виглядав тільки овальний прозорий ніс та червона дюза в хвості. Якби не Єва, він би й не по­бачив.

— Що це за істоти?

— О, це дивовижні звірята, — сказала Єва, без страху наближаючись до мамонтів, — розумієш, вони вимерли ще в кам’яному віці.

— Мертві? — не без іронії вигукнув Тао. — Я бачу, ти бачиш, ми бачимо — ворухнулось вухо! Та вони її по­ламають!!

Нервовими рухами намацав у кишені захисного кос­тюма, якого тримав на руці, видовжену призму генера­тора високочастотних хвиль.

— Зараз я… вони…

— Не смій! — скрикнула Єва, побачивши в його руці зброю. — Не для того їх повернули з небуття, щоб зни­щувати.

Єва попрямувала до ближчого кущика, виламала тоненьку лозину.

— Ось я їх прожену, не бійся!

Це було кумедне видовище — така маленька тендітна істота з лозинкою в руці і товстелезні чотириметрової висоти гіганти, які згромадилися навколо “Птиці”. Вони, певне, спали,— довжелезні хоботи повисли до землі, вуха з нахилених голів звисали до кінчиків закручених угору пишних бивнів.

— Ану геть звідсіля! — Єва цьвохнула лозиною най­більшого мамонта по нозі, що скидалася на стовбур де­рева. Це був, очевидно, вожак, і коли б він рушив, за ним пішла б і його сімейка. Проте батечко навіть не ворухнувся. Євиного поцьвохкування, мабуть, зовсім не відчував. — Та забирайтеся! — І знову хвись, хвись.

Олімпійський спокій цих істот, мабуть, переважував Євине терпіння. Вона бігала навколо них, шмагала своїм прутиком, галасувала, навіть згадала кам’яний вік, про який вони, мовляв, не знають, а тоді мамонти боялися людини, гинули в ловчих ямах під градом каміння і спи­сів. Єва втомилася, а вони й не зворухнулися.

— Я один імпульс… — Тао знову підняв свого генера­тора.

— Ні, і не думай! Адам і Єва мирно жили з усією звіриною.

— Тоді я хочу в кабіну, кнопка — двигун…

— Запустиш двигуна? Це ідея. Зараз я відсуну хобо­та…

Хобот, згаданий Євою, належав самиці, і вона поклала його якраз на кружало люка. Тао підсадив дівчину на крило, вона спритно вилізла на фюзеляж і, похитуючись, пішла до люка.

— Може б, ви були ласкаві прибрати звідси свого елегантного носа? — Єва нахилилась і, взявшись обома руками за хобот, спробувала зіпхнути його набік.

Тао, звичайно, не спускав ока з меткої юної Матері, але й не змигнувся, як вона опинилась далеко в траві. Кинувся до неї, допоміг підвестися.

— Тут м’яко, я не забилася, — казала Єва, обтрушую­чись. — Видно, мамонтисі не подобається, коли її беруть за носа. Аякже, велике цабе!

Сімейка стояла на місці, наче нічого й не трапилось, але мамонтиха тепер звісила свого хобота, і до люка можна було доступитися. Знову Тао допоміг Єві стати на крило, скочив сам і, взявши її за руку, пішов попереду. З обох боків вивищувались темні туші, і юнакові здава­лось, що він потрапив у якісь суточки. Ось і люк. Дзенькнув замок, і металевий овал відсунувся, всереди­ні спалахнуло світло. Тао підтримував Єву попідруки, поки вона спускалась униз, а за нею скочив і сам. Як тільки вони вмостилися в крісла, що стояли перед панеллю з приладами, люк із дзенькотом закрився, від­діливши їх від місячної ночі. Тут сяяв осколок золотого сонячного дня. Але тишу краяло тривожне попискуван­ня радіосигналу.

— Кличуть, — сказав Тао, швидко маніпулюючи кноп­ками каналу зв’язку. — Я — “Птиця”, я — “Птиця”! — заговорив гарячково, поспішливо, — екран ще тільки на­брякав світлом.

Єву раптом охопило якесь дивне почуття. Тао, чи пак Адам, став їй такий близький — одна душа в двох тілах, за словами мудреця, — що вона не сприймала його як прибульця. Свій, рідний, та й годі. А ось ті, що з’являть­ся на екрані, це — інопланетяни. Як вони поставляться до неї? Та що, власне, їй до цього? Це їхня…

І в цей мент відчула на собі пильний, вивчаючий по­гляд. З екрана дивилась жінка з суворими рисами гар­ного, трохи видовженого обличчя, дивилася, зсунувши брови над переніссям, стиснувши вуста. У виразі її об­личчя не було ні ворожості, ні лагідності, лише зацікав­лення. А чоловік з поріділим волоссям чомусь крутив головою, поглядаючи то на Старшу Матір, то на них з Тао.

— Вітаємо тебе, Тао, і… — тут Старша Мати зробила майже непомітну паузу, — твою супутницю. Доповідай.

Тао переповів привітання Єві, дівчина стримано кив­нула, але ніякої радості на її обличчі він не помітив. І справді, під поглядом Старшої Матері Єві стало чомусь тоскно, а тут ще й плече почало нити, — таки добряче бебехнула дурна мамонтиха. Потрібні були чималі вну­трішні зусилля, щоб погамувати, перебороти негативні емоції. “Тримайся! — наказала собі Єва. — Щоб у них не склалось враження, що ти якась…” Далі думка розплива­лася, але головне було цілком ясно — вона розмовляти­ме з космічними гостями привітно, але з гідністю, як і личить представниці людства.

Що говорив їй Адам — тільки здогадувалась, поглядаю­чи на його осяйне обличчя. “Любить, — зігрівала думка, — авжеж любить!”

Старша Мати запропонувала прибути на орбіту, і Стерничий кивнув головою, але Єва несподівано відхи­лила цю пропозицію, резонно зауваживши, що Тао фак­тично нічого не бачив, то чи не краще буде, коли вона спочатку покаже йому планету, ознайомить із ситуацією на Землі… Стерничий закивав головою на знак згоди, але, побачивши, що Старша Мати не розімкнула вуст, закляк, мабуть, зосередившись на своїй формулі. Хоча мовчанка була зовсім короткою, Єва зрозуміла: керівниця експеди­ції не любить заперечень.

— Слушно, — сухо обізвалася Старша Мати. — Озна­йомлення з планетою — це наша місія. Тільки Тао му­сить частіше виходити на зв’язок. Щасливо.

Єва аж усміхнулася — так зраділа, коли Старша Ма­ти, а з нею і Стерничий втонули в овалі екрана. Перезирнулися з Тао, його обличчя теж осяяла усмішка. Спасибі долі, вони вдвох, самі! Навіть, мамонти їх не бачать. В пориві ніжності притулила Долоні до Адамових щік, прихилила його до себе і, ледь Доторкаючись, про­вела устами по його устах. Юнак, зацлющивши очі, по­цілував її в щоку, поклав руку на плече.

— Ой, мені болить! — скрикнула Єва. — Мабуть, те сальто…

Обличчя Тао спохмурніло, заклопотано сказав:

— Зараз полікуємо.

Повернувшись до неї грудьми, він почав ворожити над її плечем, долоні кружляли, наче птахи, і, відчуваю­чи полегкість, Єва думала: “Це проста щастя, що ми не розминулися!”

— Ти казала — ознайомиш… — заговорив Тао, коли скінчив сеанс лікування.

— Так, мій Адаме, я покажу тобі… Ти ще ж не ба­чив Антарктиди?

— Тільки з орбіти. Сніг і сніг.

— Так от, вирулюй обережно, не зачепи мамонтів, і стартуй на крижаний континент!

Тао здивовано скинув бровами, коли; Єва запропонува­ла летіти до Південного полюса. Що там цікавого в снігах? Проте нічого не сказав, тільки зиркав на неї закоханими очима. Який гострий розум у цієї земної дівчини, скільки енергії! Як це добре, що вона здогада­лась показати йому цей ще не досліджений континент!

Раптом по кабіні ударили сонячні промені — “Птиця” з ночі потрапила в ясний день. Швидко зелені поля, густі ліси, пагорби і долини втонули у голубому мареві, натомість океан розгорнув сувій синього серпанку, оздобленого блискітками. Та з наближенням до полярних широт день пригасав, а далі й зовсім померк у сніговій заметілі. Сіра пелена запнула обрій, довелося піти на зниження. Єва припала до “ока” і деякий час невідривно дивилася вниз.

— О, бачу! Бачу! — скрикнула, змахнувши рукою. — Там — ангари.

Тао відразу помітив золотисті цяточки і скерував “Птицю” до них. Виходить, тут, у снігах… Неймовірно!

— Що це, місто? — спитав, стежачи за світловими сигналами внизу, що з цяток розрослися в безконечну гірлянду.

— Зараз усе побачиш, бери тільки лівіше… Так… Зе­лене світло — значить вільно.

Шурхнули у сніговицю, і навстріч їм попливла гі­гантська рурка, на верхній дузі якої світився зелений рефлектор. Як тільки “Птиця” пройшла теплу повітряну запону, рефлектор засвітився червоним, попереджаючи, що бокс зайнято.

— Оце так… — дивувався Тао, ідучи з Євою просто­рим світлим тунелем. — А ми вже тривожились за долю земного людства… Що це за тунелі?

— Ми вступаємо до грандіозного міста — Кріотауна.

— Кріотауна? — чомусь перепитав філієць.

— Так, це — Кріотаун, крижане місто, архітектурний феномен. Тут живе біля дев’яти мільярдів чоловік.

— А жінки? — здивувався Тао.

— І жінки тут, звичайно, — усміхнулась Єва. — Це так говорять про все населення. Усіх — майже дев’ять мільярдів…

Цифра, мабуть, не справила на зореплавця особливо­го враження, він ще не дуже знався на земних числах, але те, що бачив, дивувало його і захоплювало. З першо­го ж кроку в очі впадала технічна могутність і сила. Стіни тунелю поблискували, наче обсипані сніжинками, але який може бути сніг, коли тут дуже тепло, так са­мо, як і там, на зеленому континенті. Спитав Єву, що то за матеріал, і вона розтлумачила: облицювальне ме­талічне скло.

Тунель привів їх до широкого проспекту, і Тао зупи­нився, немов заворожений. Уздовж проспекту кількома рядами вишикувались густолисті дерева, а над ними си­ніло небо! Духмяний літній вітерець обвівав обличчя, звучала притишена музика. На тротуарах багато людей у яскравому легкому одязі. Одні поспішають, певне, у справах, інші — прогулюються. Не встиг юнак розпита­ти Єву про дерева і небо, як біля них із шурхотом зупи­нився довгий напівпорожній вагон. Власне, цей тран­спорт скорше нагадував човна, бо ні стін, ані даху не мав, лише невисокі борти і прозорий козирок попереду. Вони сіли в зручні м’які крісла, і човен рушив. Швид­кість наростала, юнакові з Філії здалося, що вони від­риваються від поверхні проспекту, і тільки тепер він по­мітив, що водія немає, оглянувся — може, позаду? — але й там не було. І ніякої кабіни чи пристрою для керування не помітив.

— Як він рухається? — спитав, прихилившись до Єви.

— Транспортна система Кріотауна — просто чудо, — сказала Єва. — Я точно й не знаю. Магнітні силові пас­ма…

Тим часом човен справді піднявся вгору, вони вже пливли вище дерев, прямуючи в безбережний голубий простір. Нараз у цьому небі вигулькнув інший про­спект з численними фонтанами посередині, а вгорі з’яви­лося інше небо — по ньому пливли хмари.

— Поспішаймо, щоб нас дощ не застав. — Ступивши на тротуар, Єва поглянула вгору.

— І тут буває дощ? — здивувався Тао. — Навіщо?

— Кругообіг води. Це одна система: фонтани — небо. Але найважливіша функція, мабуть, психологічна.

— Тобто?

— Створюється ілюзія нормальних, природних умов життя.

Побіля фонтанів, попід їхніми шумливими струменя­ми, що витворювали все нові й нові фігури, снували за­кохані пари. Взявшись за руки, вони мовчки дивилися на водяне гілля, що виблискувало у сонячному світлі.

— Агов, Єво! — почулося здалеку, і до них, махаючи рукою, протовпився високий рудоволосий хлопець. Поба­чивши, що Єва не сама, знітився, притлумив свою ра­дість. — Повернулася?

— І не подумаю! — дівчина стріпнула волоссям.

— Але ж ти тут?

— Це ось інопланетянин хоче побачити… Рудоволосий зиркнув на Тао, ніяково осклабився:

— Ти, як завжди, з химерами…

Змахнувши на прощання рукою, він зник у багато­барвному людському потоці. Потім Єву кілька разів зу­пиняли знайомі жінки й дівчата і кожного разу вона відкараскувалась, мовляв, не має часу, треба поспішати. Повідомлення, що з нею прибулець, ніхто не сприймав серйозно, вважали, що це жарт.

— А куди ми поспішаємо? — спитав Тао, коли вони минули велику скульптурну групу, що наче пливла на тремтливих водяних пелюстках.

— Оглянути Кріотаун ти зможеш згодом… — загля­нувши йому в вічі, сказала Єва. — На це потрібно не один день і не один місяць. А в нашій секції — великий Му­зей історії мегаполіса. Матимеш уявлення… А тоді вже…

— Так, Музей — сховище інформації. Шкода тільки, що звідси не можна зв’язатися з орбітою.

Різноманітні фасади, що тяглися ліворуч, оздоблені геометричними фігурами і навіть колонами давньогрець­ких ордерів, змінилися білою стіною, яку в двох місцях прорізували щілини, схожі на вузькі довгасті листки, по­ставлені сторч. Як тільки зашумів дощ і перші крупні краплини вдарили їх по плечах, Єва вскочила до ближчої щілини, Тао за нею.

— От ми й прийшли! — Помітивши здивування свого супутника, додала: — Це вхід до музею.

Юнак обвів поглядом вестибюль. Гострокутна щілина звужувалась, тиснула, далі переходила в округлий ту­нель, покритий світло-сірою фарбою. Помітивши літери, карбовані із тьмяного золота, запитав, що вони означають.

— Музей Архітектури, — пояснила Єва. — Та й сама архітектура музею оригінальна. У величезній масі криги, виділеній для цієї мети, вирубано приміщення, що тяг­нуться, наче звивини людського мозку. Це велетенська модель обох півкуль…

Єва бачила, яким жадібним оком дивиться її Адам на експонати, що ілюстрували розвиток будівничого генія людини, і пояснювала написи, цифри. Але й квапила:

— Шлях від житла первісної людини до цього мегаполіса дуже довгий. Хоча тисячі років тут можна вмісти­ти в десяток хвилин, все одно… Довжина музейних при­міщень — кілька кілометрів, а ми як поснідали… Хоча можна й тут підживитися.

Проте філієць не хотів ні їсти, ні пити, доки не побу­вав у всіх закутках цього дивовижного сховища Історії. А потім вони ще переглянули кілька стереофільмів (Єва пошкодувала, що не почали з цього). Перед очима зоре­плавця пройшов кількатисячолітній шлях розвитку зем­ної архітектури. Печери, примітивні землянки (в деяких місцевостях — із мамонтових бивнів), городища… Ми­нали століття, людина займала все більшу і більшу пло­щу під житло. Камінь, залізобетон, асфальт лягали там, де шуміли сади, шелестіли пшениці. Поступово лінійна архітектура ставала вертикальною, просторовою, з’явля­лися нові рівні над поверхнею землі. Хоч як старалися архітектори уникати стереотипів, урізноманітнювати забудову, індустріальні методи, зумовлені демографічною повінню, диктували стиль. Міста поступово, але неухиль­но втрачали своє обличчя, житлові комплекси — чи то в Америці, чи, скажімо, в Африці були схожі між собою, як близнята. їх відрізняли тільки назви. Штамп, як і всяке масове виробництво, подолав творчу думку, архітектурне мистецтво. Ніхто вже й не згадував, що архітектура — то застигла музика… На сотні, а згодом на тисячі кіло­метрів розкинулись кам’яні пустелі з бетонних коробок. Неоковирні житлові структури тяглися в різні боки, як метастази. І не диво: за двадцять тисяч років кількість людей на Землі досягла 4 мільярдів, а далі населення планети за одне десятиліття зросло на мільярд, потім за п’ять років додався ще мільярд… Стабілізувався цей процес на рівні 9 мільярдів чоловік.

— Дивно, але чомусь не прищепилися свайні і плаву­чі міста, — сказала Єва, — міста у вигляді мостів через протоки, як-то Ла-Манш, підвісні будинки. Натомість почали освоювати крижаний континент. Мовляв, треба вивільнити продуктивні землі…

— Може бути, цьому сприяв розвиток науки і техні­ки, — зауважив Тао. Вони вийшли через другу щілину і знову опинилися на проспекті фонтанів.— Тут, я бачу, все таке вигадливе…

— Та, звичайно, без високого рівня технології змонту­вати в крижаній товщі гігантську машину для життя було б неможливо… — Єва поглянула на хлопця, осміхну­лась. — В архівах Кріотауна я вивудила дещо цікаве. Піонером і ентузіастом забудови Антарктиди був архі­тектор, що користувався мінусовою діоптрією.

— Що це означає?

— А те, що він був короткозорим, ну, бачив недалеко, розумієш? Для нього простір — біласта пляма. Хіба така людина могла душею вбирати, всотувати синю далечінь, хорали лісу і неба? І оцей чоловічок дав імпульс…

Тао слухав уважно, не перебиваючи, а Єва з пристрас­тю доводила, що могли бути інші вирішення, що корис­туватися внутрішнім теплом Землі можна й на зелених материках, що, хоча компактність заселення економічно вигідніша, людство добре забезпечене натуральними про­дуктами, — цей проект має більше мінусів, аніж плюсів, і. найбільша вада — відрив від Природи, ізоляція в кри­жаній шкаралупі. А відриватись від Природи, відгоро­джуватись від неї пластиками, жити оранжерейно — це значить спотворювати нормальний процес еволюції… Вона ратує за повернення до Природи — під справжні дощі, справжнє Сонце і вітер! Це просто нонсенс: елек­тронні пристрої і механізми, що займаються сільським господарством, рибальством, перебувають у кращих при­родних умовах, аніж люди!

— Тут погані умови? — спитав Тао.

— Ні, умови тут оптимальні. Це велетенський дім для всіх разом і кожного зокрема. Але зрозумій, це ж соти, красивенькі теплиці! Ілюзія неба, краєвиду…

— Бачу — ростуть дерева, — змахнув рукою Тао.

— Якби ж то росли… — зітхнула Єва. — Вони завжди однакові — і восени, і весною. Пластикове листя не росте, не жовтіє і не опадає. І навіть світлові ефекти не можуть оживити цих макетів.

— Пташки! — скрикнув Тао.— Чую — співають!

— То запис… — Єва прихилилась до свого Адама, мрій­ливо, упівголоса мовила: — Ми з тобою житимемо на ло­ні Природи! Там, де справжні тополі, справжні пташині співи, так? — І, не ждучи відповіді, продовжувала: — Це буде початок нової ери — Повернення!

Вона мало не затанцювала з радості. Повернення! І її, земної, і його, філійця. Дуже влучне слово — Повернен­ня. А головне — початок нової ери.

Тао стримано усміхався і ствердно кивав головою. її радість передалася йому, вона це відчувала і сипала сло­вами, наче засівала благодатну ниву.

— Хіба ж не на моєму боці правда? А ніхто з друзів не пішов за мною… Це просто щастя, що я зустріла тебе!

Знайомство з Кріотауном продовжувалось доти, доки вони не потомилися. Смачно попоївши в чудово ілюміно­ваній їдальні, де страви подає безшумний конвейєр, що рухається уздовж столів, наші молодята відвідали затиш­ний гіпнотеатр, в якому протягом п’яти хвилин сприйняли довжелезну історично-художню програму. На Тао цей театр справив ще більше враження, ніж Музей Архітекту­ри. Як тільки він — за допомогою Єви, звичайно, — надів навушники і натиснув кнопку обраної програми, гучна музика раптово наповнила вуха, потім він став свідком історичних подій сивої давнини… І все було таке реаль­не, таке захоплююче, що він відчув себе землянином. Особливо зворушили його емоції молодого Тіберія, що мусив, за велінням імператора Августа, покинути кохану дружину Віпсанію і взяти шлюб з його донькою Юлією. У цього мужнього чоловіка заблищали сльози на очах, сльози розпачу. А випадкова зустріч Тіберія з Віпсанією на вулиці в Римі! Останнє побачення двох люблячих душ…

— Які живі сцени стародавнього Риму! — вигукнув Тао, коли вони вийшли на осяйний проспект. — Завжди пам’ятаю, — торкнувся долонею свого чола.

— А я не вмикала. Дала волю своїй фантазії…

— Що ж ти була уявляти?

Єва усміхнулась:

— Не “була уявляти”, а просто — уявляла. Я уявляла, Адаме, майбутні осяйні міста на морських, річкових і озер­них берегах, у горах, на піщаних островах… Простір, куди не глянь, над головою справжнє небо. І повітря — без рецепта…

В її грудному голосі було стільки мрійливості, захоп­лення, що й Тао почав мріяти разом з нею. Скільки архі­тектурних ідей виникло, поки вони ішли переходами, стояли на рухомих тротуарах, сиділи біля ставка. Особливо фантазувала Єва. Тут були і велетенські міста-піраміди, які можна споруджувати на мілководних акваторіях, міста-гори в гірських місцевостях, висячі міста над річ­ками, міста-веретена кілометрової висоти… Ну, звичайно, бажаючі можуть лишатися і в Кріотауні, можна ще спо­рудити Кріополіс у гренландській кризі…

— А вже був Центрум, — сказав Тао. — Сахара. Там жив великий народ — атланти, наші предки. Місто-конус, тераси обкручували…

— Оповивали, — поправила Єва.

— Так, оповивали, а на терасах — сади. Кожен мав сад!

— І такий проект наша цивілізація здужає втілити. Але треба поспішати, бо буде запізно.

— Чому?

— Я боюся, що рід людський перетвориться на рід оранжерейний…

Тао хитнув головою:

— Така людина, як ти, юна Мати, може бути творець завжди.

— І будемо! Ми з тобою будемо!

Все в ній сяяло щастям — і очі, і щоки, і примхливі губи,— юнакові кортіло приголубити її, але навколо сну­вали люди, і він тільки усміхався.

Нарешті Єва похопилася і, насупивши брови, спитала:

— Може, досить цього мурашника? Нас чекає “Птиця”!

— Може бути, треба повідомляти нашого Стерничого.

— Якщо ти хочеш, підемо до Адміністративного Центру.

…Посередині великої напівкруглої зали, стіни якої зай­мав комп’ютер, за пультом сидів сухорлявий, підтягнутий Відповідальний Черговий. Він майже не відривав очей від осцилографів, що пульсували зеленим світлом. Коли ж на світній кривій з’являлася червона тремтяча нитка — сигнал перебою,— він одразу натискував кнопки, клаві­ші, і на екрані линули самі зелені хвильки. Для відві­дувачів у Відповідального Чергового було зовсім мало часу. Минуло кілька хвилин, поки він обернувся.

— Слухаю.

Ковзнув байдужим поглядом по Єві і Тао.

— Це ось інопланетянин… — почала Єва, та Відпові­дальний Черговий перебив її:

— Ви до мене у справі?

— Так. Інопланетний корабель…

— Я дуже зайнятий. Зайдіть до мого помічника. Сусіднє приміщення.

Єва і Тао лише перезирнулися. Певне, повідомлення про інопланетян він сприйняв, як недоречний жарт.

Просторий кабінет Відповідального Помічника Відпові­дального Чергового був увесь завішаний картами Кріотауна. Сам господар — товстун з лисою головою — сидів за голим письмовим столом з указкою в пухлій руці. Ма­ленькі, заплилі жиром очиці так і вистрілили на відвіду­вачів.

— Ми прийшли…

— Я це бачу.

— Ми прийшли, щоб повідомити важливу новину…

— Повідомляйте.

Він переклав указку з однієї руки в другу, тримаючи її сторч.

— Це ось інопланетянин. — Єва кивнула на юного філійця.

— Так, так… — Відповідальний Помічник Відповідаль­ного Чергового плямкнув товстими губами. — Це дуж-же цікаво. Яка там новина, це — сенсація! Ви знайомитесь з Кріотауном? Так?

— Трохи побачили, — обізвався Тао. Ріденькі брови Відповідального підскочили.

— Чудово! Тепер вам треба навідатися ось до цього за­кладу. — Він підхопився і тицьнув указкою позад себе.

— А що там такого цікавого? — спитала Єва, дивля­чись на карту.

— О, там можна відпочити після космічної подоро­жі! — Очі йому втонули, губи розтяглися в посмішку.

Єва швидко підійшла до карти і прочитала напис під указкою: “Френоклініка”. Мовчки обернулась і, торкнув­ши Тао за лікоть, покрокувала до виходу.

— Що він показував на схемі? — спитав Тао, ступнув­ши на рухому стрічку тротуару вслід за Євою.

— Френоклініку. Він вважає нас за ненормальних!.. — Єва стріпнула волоссям. — А ми, знаєш що? Почнемо знизу!

— Не розумію.

— Ну, звернемось до керівництва секції.

У секції, до якої вона була приписана, Єву знали як ексцентричну зухвалу дівчину, від якої так і сподівайся різних витівок. Отож, коли вона почала говорити про експедицію філійців, керівниця секції — висока повно­груда жінка з похмурим поглядом чорних очей — холодно процідила:

— У нас тут не клуб фантастів, ми люди практичні.

Керівниця страшенно боялася, щоб гостра на язик Єва потім не виставила її на посміховисько.

— Так ось же член експедиції! — Єва кивнула на Тао.

— Так, це правда, — обізвався хлопець. — Юна Мати…

— Ти вже стала матір’ю, Єво?! Тоді треба стати на облік…

— Та це він так, за звичаєм… — На Євиних щоках спа­лахнув рум’янець. — Розумієте, на їхній планеті…

— Розумію пречудово. Вам треба звернутися до Відпові­дального Помічника Відповідального Чергового.

Керівниця стиснула витягнуті в шнурок губи і одвер­нулася до комп’ютера.

Єва і Тао стояли розгублені, але тільки мить. Ніби щось пригадавши, дівчина потягла свого Адама до виходу.

— Радіо! — вигукнула вже на тротуарі. — Треба через головну антену! Щоб ваша Старша Мати…

…Зустріч — урочиста, велелюдна — відбулася на одному з найкращих майданів Кріотауна — форумі, на якому від­значалися історичні свята. Хоча філійці також люди, ро­дичі землян, але водночас — інопланетяни! Велетенський цирк під шатром голубого неба, по якому пливло літне сонце, був заповнений ущерть. Радісні лиця, легкий бар­вистий одяг, музика, — важко було повірити, що все це в товщі криги, що нагорі бушують сніговії і лютує мороз. Старша Мати у довгій парадній одежі, урочисто ступа­ючи до середини цирку, з подивом поглядала навколо і стримано, з гідністю посміхалася. На відстані кроку за нею йшов Тао, а далі гурток найвідоміших громадян Кріотауна, серед них, звичайно, і Відповідальний Помічник. Як тільки вони зійшли на поміст, застелений зеленим синтетичним килимом, — гамір і музика вщухли, сонце зу­пинилося точно в зеніті, де йому й належало бути.

— Ми переживаємо історичний момент…

Єва це вже пережила — першу зустріч і не дуже й при­слухалася до вітальних слів. Старша Мати,— ось про кого вона думала. Спершу, коли Тао підвів до неї, здалося, що це — саме сонячне тепло, та коли очі їхні зустрілися, Єва відчула крижаний холод. Чому, ну чому вона так?.. А зреш­тою, нехай, це її особисте, головне — Адам кохає свою Єву! Цього не могла не помітити Старша Мати… Стривай, а що, як саме це і є причиною… Та ні, не може бути. Тао не на­лежить до її роду, він розповідав, так що…

Дівчина не могла зосередитись ні на своїх невиразних думках, ні на тому, що відбувалося перед її очима. Як на неї, то хай би скоріш уже кінчалося це пишномовство, ця метушня біля телепередавачів, балачки, охи та ахи обива­телів, для яких, власне, однаково, з якого приводу зійтися, аби було видовище.

— А тепер дорогі наші гості зможуть оглянути складну і унікальну систему життєзабезпечення Кріотауна.

Єва полегшено зітхнула. Нарешті вони будуть разом з Адамом! Уже і в його душі палахкотить зелена пожежа лісу, хлюпочеться річка, шумлять тополі, уже його серце охопила жага земної краси…

Радість пройняла дівчину і ніби освітила її зсередини. Знайомі та навіть і незнайомі помічали її в цьому людському тлумі, дівчина чимось вирізнялася серед тисяч, хоча й не була красунею.

А Єва, енергійно пробиваючись до свого Адама, окрім нього, здається, не помічала жодної живої душі.

Наче все було так, як і перед відвідинами Кріотауна, — “Птиця” стояла неподалік того місця, де її облюбували мамонти, трави зеленою повінню стікали до річки, кущі мліли під сонцем… Так і не так. Чутливе дівоче серце вловлювало якісь тривожні зміни, хоч ніяких певних ознак бва ще не помічала. Тао був ніби такий, як і раніше, але…

— Слухай, Адаме, подивися мені в очі! — Підвівшись, схилилась над його обличчям. — Я тривожусь: у твоїх очах — сум. Що сталося?

Він силувано усміхнувся.

— Нічого.

— А чому ж ти відводиш погляд? В тебе… не такий настрій. Може, я… Ти розчарувався, любий?

— Розчарувався? Такого не знаю тепер і далі!

— Чому ж ти невеселий?

Вони лежали в затінку на траві, Тао мусив трохи від­почити після польоту на орбіту, куди переправив Старшу Матір. Може, це просто втома?

— Я думаю про Філію, — обізвався Тао, дивлячись у небо.

Вона теж відкинулась на спину і втопила свій зір у си­ній простір, де владарювало Сонце.

— Сумуєш за Філією?

— І Філія, і Земля…

З відкритого люка “Птиці” почувся писк, достеменно пташиний. Тао підхопився і швидко покрокував до апа­рата, махнувши рукою Єві.

— Виклик! Зв’язок!

Єва неохоче, як на прив’язі, пішла вслід за ним, ніби передчуваючи недобре.

І справді, всі їхні мрії і сподівання Старша Мати одразу ж перекреслила. Сеанс зв’язку почався, як звичайно, з ві­тання, а далі керівниця експедиції попросила Тао переда­ти від імені всього екіпажу якнайщирішу подяку Єві за сприяння в здійсненні контакту, а самому залишити гос­тинну Землю. Свою програму вони вже здійснили і му­сять стартувати до Філії…

Все це Тао переказував Єві, ніби автомат, а напри­кінці думка про розлуку різонула його в самісіньке серце, хлопець задихнувся, умовк на півслові, безпорадно по­зираючи навсібіч.

— Що з тобою, Тао? — В голосі Старшої Матері забри­ніла тривога. — Чи ти забув про свій обов’язок?

Стерничий, що також дивився з екрана, торкнувся свого рідкого волосся, нахмурив брови. Хотів щось сказати, вже й рота розтулив, але Старша Мати заговорила знову:

— Ну ж бо, відповідай, Тао, що сталося?

Підвівши голову, юнак розпачливо сказав:

— Я так мріяв про Землю…

— Твоя мрія здійснилася, ти побував…

“Вона його забере… — бухало Єві в скроні. — А що ж? На її боці… Справді, він мусить… Але ж ми…” Стало жаль себе, клубок підкотився до горла. Чому в неї така гірка доля? Ще ж зовсім молоденька, а стільки розчарувань…

Слова порощали, як сухий сніг, Тао не все й перека­зував, і хоч Єву охопило нервове напруження, вона влов­лювала не лише холодні інтонації. В голосі Старшої Ма­тері їй чулося щось більше, щось людяніше, аніж офіційна турбота про члена екіпажу. Дипломатія? Боїться, щоб не скоїв чого? Та хіба він здатний на щось відчайдушне? Ла­гідний, податливий, як віск.

Юнакове обличчя все хмурнішає, він кусає губи, від­водить погляд убік. Чому така знервована Старша Мати? За довгі роки польоту була ж прихильна до нього, як ні до кого з екіпажу. А зараз…

Єва паленіє, наче охоплена полум’ям. Чи довго три­ватимуть ці тортури?

— Старша Мати забороняє,— нарешті каже Тао, і в го­лосі звучить безнадія.— Можеш на Філію? — Щось по-своєму передав на орбіту, відповідь прозвучала, як пост­ріл.— На корабель не можна. Інструкція забороняє. Вихо­дить…

“Що він запитував? — стрепенулася Єва.— Чи можу я покинути Землю? Невже хоче перекреслити моє життя? Любий мій…”

Невизначеність ситуації мучила її до фізичного болю — під ложечкою замлоїло, отерпіло.

Тао кинув на неї розпачливий погляд, немов благаючи порятунку. Вона ж тільки жалісливо осміхнулася. А що могла вдіяти? Хіба що взяти його за руку та повести звід­си? Але ні, почуття вільне, і кожен обирає шлях…

Старша Мати і Стерничий на екрані перезирнулися, вона щось навіть сказала йому стиха. Вчений торкнувся пальцями своєї розрідженої шевелюри, поплямкав, а тоді сказав:

— Це наша традиція, Тао, — шанувати Матір…

— Ще не було випадку, щоб веління Старшої Ма­тері…

— Виховати з тебе зореплавця, — перебив Стерничий, — це була її мрія. Коли ти народився, прийшла звістка про загибель твого батька в далекому польоті. Вона виріши­ла, що ти його заміниш у космосі.

— А чому це…

— Вона твоя рідна мати — ось чому. Так, так, рідна. Бачу — ти вражений. Послухай, експедиція в напрямку до Веги, в яку вона відправилась, несподівано застряла на довгі роки, і ти виростав…

Болісні, незрозумілі Єві перемови ятрили їй душу, клу­бок образи і гіркоти душив горло, але все-таки дівчина трималась, та коли Адам, гамуючи хвилювання, затулив своє обличчя долонями, Єва не витримала, підвелася і пішла до люка. Досить. Вона нікому не дозволить збит­куватися над собою! І якщо Адам поступився, то що ж… нехай.

Єва вже була далеко від “Птиці” — ішла не огляда­ючись, по коліна в траві, а Стерничий все розповідав оше­лешеному Тао його родовід. І, звичайно, продовжував міз­кувати над своєю формулою — паралельно. Йому браку­вало буквально однієї ланки, одного віртуального моменту руху, щоб опанувати кривизною дев’ятого порядку…

Нараз учений замовк, неначе до чогось прислухаючись, постукав себе пальцем по тім’ю — так, як ото дятел дзьо­бом по дереву, і рот йому округлився. Це вже була певна ознака, що вся розумова потенція сконцентрована ви­ключно на одному об’єкті.

— Тепер ти все знаєш, сину, — підхопила нитку розмови Старша Мати. — Звичайно, моя провина… — Тут вона зітхнула вже не як керівна, а просто як мати. Очі їй зблис­нули, але сльоза так і не з’явилась.— Осісти на Землі, хоч вона й прекрасна, унікальна серед планет…

— Завершив! — раптом вигукнув Стерничий.

Старша Мати здивовано видивилась на нього, і під її поглядом обличчя ученого одразу набрало статечного ви­гляду. Він сказав своїм звичайним стриманим тоном:

— Віднині залишається лише технічне завдання…

— Про що ви? — спитала Старша Мати.

— Я вивів формулу скорочення простору. Не десятки років відділятимуть Філію і Землю, а лише сім годин! Тао може залишатися на цій планеті. З допомогою землян оснастимо свій корабель…

— Сім годин польоту? — підвів голову Тао. — Неймовір­но! То це ж Філія стане околицею Землі…

Материне лице відтало, вираз його полагіднішав і по­добрішав. Тао перехопив її погляд — теплий, усміхнений, і сам дитинно посміхнувся.

…Єва прикріплювала пузатого дирижабля до крайньої щогли, яка стояла понад потічком. Всі інші карячкуваті опори вже були обвішані такими сизими стручками, ніби гронами дивовижного винограду. Розташовані на різних рівнях, вони скріплювались поміж собою тонкими, натяг­нутими, як струни, тросами. І зараз дівочі пальці спритно протягували кінець троса в петлі на “спині” дирижаблика. Та раптом на руку впала тінь. Єва озирнулась — біля неї стояв Тао, її Адам!

— Полетіли?

Він кивнув головою.

Єва покинула дирижаблика і з вигуком радості припала до його грудей.

— Я знала: ти прийдеш… любий!

— А це що побудувала? — кивнув на щогли з дири­жаблями.

— Це місто майбутнього, архітектурна фантазія. В кож­ній такій повітряній секції, скажімо, тисяча квартир, на одній щоглі — п’ять чи більше секцій, уявляєш? Всі основ­ні комунікації — в щоглах, на вершинах — вітряні електро­двигуни…

Тао роздивлявся навколо, неначе вже бачив це диво­вижне місто збудованим.

— Красива твоя Земля, нема слів — красива?

— Наша Земля, — лагідно поправила Єва і, ледь усміх­нувшись, додала: — І Філія наша, увесь Всесвіт…

Неприкріплений дирижаблик, підхоплений повітряною течією, поплив понад річкою, поволі набираючи висоту. Сонячні цятки на ньому скидалися на засвічені вікон­ця — ніби там уже хтось жив.

Лабіринт

I.

Забринів зумер — довго, настирливо. Кук-Соммерс трубки не брав. То нервовими кроками ходив по лабораторії, то присідав до столу і, загородивши пальці лівої руки в рідку чуприну, тупо дивився на свої плутані замітки. А телефон не вгавав із самого ранку. Ніби на чиюсь команду наукові редактори газет, журналів, кореспонденти радіо і теле­бачення допевнялись, чого він досяг у фізиці елементарних частинок до свого чвертьстолітнього ювілею. Прокляття! Нічого не досяг! І вся ця фізика — нехай би вона горіла ясним полум’ям! — йому ні до чого, ну, зовсім його не цікавить. Він охочіше працював би не на цьому нещасному прискорювачі, а на міксері, готував би смачні тістечка та креми… О, то справді було б солодке життя! Але мама… “Ти мусиш стати фізиком-теоретиком, це мрія моєї юності, розумієш… там тебе чекає славетне майбутнє”. І ось йому стукнуло двадцять п’ять, а мрія її юності так і не збулася. Стривай, а чи не мамина це робота — всі оті кореспон­денти? Банківський рахунок у неї солідний, а спритності хоч одбавляй.

Кук-Соммерс рвучко схопився і знову сів, нестямно по­водячи очима, наче загнаний звір. А тут ще апарат джер­котить і джеркотить. “Ну, якщо це вона влаштувала… — із злістю думав про матір, — то я їй таке влаштую, таке…”

Заціпенів, якась каламутна хвиля затопила йому свідо­мість. Усе перед ним примеркло, навіть великі вікна лабораторії. Скільки це тривало, не знав, проте, коли та каламуть почала спадати, полишаючи шум у скронях, він побачив перед собою сутулуватого чоловіка, обвішаного фотоапаратурою.

— Перепрошую, ви не брали трубки, і я наважився…

Кук-Соммерс окинув його важким поглядом і тільки скреготнув зубами. Наважився! Бач, цей тип наважився…

— У мене всього кілька запитань… — Кореспондент увімкнув портативний магнітофон, що висів при боці.

— Чого досяг, так? — Лице Кук-Соммерса скриви­лося.

— Так, і про це…

— Ну, то ось вам відповідь: я досяг того, що нічого не досяг. Дою козла над решетом. Записуєте?

— Аякже. І негативний результат для нас цікавий.

— Морочите мені голову…

— А ваші дослідження елементарних частинок… чи прояснили походження Всесвіту?

— Ого! Та коли б я впіймав потрібну свиню за вухо, то був би вже лауреатом Нобеля!

— Саме цього всі й сподіваються. — Кореспондент мит­тю націлив фотоапарат і кілька разів клацнув, хльоскаючи Кук-Соммерса тонким батогом блискавки.

— Саме цього? — здивовано вигукнув той. — Ви що, на­сміхаєтесь? Хто сподівається?

Кореспондент нервовими пальцями закрив футляр.

— Ну, ось хоча б і наш журнал “Нью саєнс”, який у наукових колах…

— Але чому? — перебив Кук-Соммерс. — Чому при­чепилися саме до мене? Ні до Сміта, ні до Айріс, ні до Малькома, хоч і в них були круглі дати…

Кореспондент прискалив око:

— У вас подвійне прізвище, ви на це не зважаєте?

Фізик витріщив олов’яні очі, обурення так і пирскало в його обличчя.

— До чого тут подвійне прізвище?

— Не здогадуєтесь? — Сутулуватий підступив ближче до столу, наче підкрадаючись до звірини.— Невже це для вас таємниця?

— Чого ви морочите мені голову? — Кук-Соммерс уда­рив кулаком по столу. — Випускайте кота з мішка!

— У вас ювілей, таке свято, — якомога лагідніше сказав кореспондент, — а ви їдете на чорному ослі.

— Ага, так! — Фізик ляснув у долоні. — Няумуко! Цей чоловік без дозволу вдерся до лабораторії.

Ошелешений візитер миттю обернувся та й остовпів: на нього сунувся робот, загрозливо поводячи прямокутними плечима. Няумуко — японська штучка — де він тут узяв­ся? Циліндрична “голова”, обведене чорною фарбою “обличчя”, намальований “рот” і дужки “брів”, але “очі” — ні, “очі” скляні, жевріють; замість “носа” — коро­тенька трубка, якою цей монстр ніби принюхувався до враженої істоти, з похилих плечей якої звисали апарати.

Кілька секунд людина і робот мовчки дивилися одне на одного. Страх, що нагло пройняв кореспондента, минав, чоловік швидко отямився, коліна перестали дрижати. Біс його матері! Чи він не бував у бувальцях? Хіба його не застукали на дереві, звідки він цілився об’єктивом у спаль­ню? Ну, були гулі і синці, але ж знімки… Сенсація! Зараз теж запахло…

— Я — Няумуко, — обізвався робот котячим голосом, — а ви? Будемо знайомитись

— Мене звуть Патриком…

Тільки-но робот висунув металеву руку, Патрик від­скочив убік і поза столами кинувся до виходу. Може, і встиг би, якби не зачепився футляр з магнітофоном, поки він вовтузився, Няумуко вже стояв на дверях.

Кук-Соммерс відкинувся в кріслі, потираючи руки.

— Не дуже, Патрику, сікайтесь, а то мій друг може й покалічити… при самообороні.

— Я протестую! — заволав кореспондент. — Насильство в науковому закладі!

— Ха-ха! Він протестує! Ха-ха-ха! — приступ нервового сміху тіпав Кук-Соммерса. — Давай його сюди, Няумуко! Насильство… Ха-ха-ха!

Патрик упирався, пробував пробитися до дверей, але де там, робот схопив його у сталеві обійми, приніс і поставив перед столом свого шефа.

— Тепер я візьму у вас інтерв’ю, — з єхидним смішком сказав Кук-Соммерс. — До речі, магнітофон і фотоапара­ти — на стіл. Так. Тепер викладайте, якого чорта ви ціка­витесь саме моєю роботою?

— Я ж вам усе сказав: маєте подвійне прізвище.

— Ну то й що?

— А леді Кук…

— То це все мама?!

— Ні, я кажу, що леді просто Кук… Уловлюєте? Не Кук-Соммерс, а тільки Кук…

— Справді… Я на це якось не звертав уваги, — погамовуючи роздратування, промовив ювіляр. — І що з цього виходить?

— А те, що ваш батько — якщо тут можна вжити це слово — був Нобелівським лауреатом з фізики… Джеймс Соммерс… Він у свої двадцять п’ять…

— Знайшов гніздо кобили! Цей учений помер, мабуть, років із шістдесят тому! Моєї мами ще й на світі не було.

— Усе правильно. Не було. Та хіба ви не чули про Банк?

Кук-Соммерс закліпав рудими віями:

— Який банк? Що ви говорите?

— Банк чоловічого сім’я… тобто, сперматозоїдів, давно закладений у Сполучених Штатах.

— Банк… Що ви цим хочете сказати?

— Там зберігається сперма в рідкому азоті при темпе­ратурі мінус 196° за Цельсієм. Біологічний експеримент — пошуки, надії…

— Так. Джеймс Кук-Соммерс… Ти чуєш, Няумуко? Ми з тобою — експеримент… А магнітофон крутиться… Експеримент… Понюхай, Няумуко, ці апарати. Гарненько, гар­ненько.

Робот спритно вхопив магнітофон і, не виймаючи з фут­ляра, підніс до свого куцого “носа”. Потримав так, ніби дослухаючись, обережно поставив на стіл. Те ж саме про­робив із двома фотоапаратами.

Патрик полегшено зітхнув: апаратури цей монстр не пошкодив. Про те, що всі записи були стерті, навіть не здогадувався.

— Ну, що, Няумуко?

— Ніяких особливих запахів нема.

— Ну, якщо так, то нехай цей упертюх забирає своє начиння і… вимітається звідси геть.

Кореспондент, сопучи, похапцем повісив апаратуру собі па похилі плечі і, озираючись на робота, почиргикав до окованих залізом дверей.

Кук-Соммерс уже не звертав на нього уваги, сидів не­порушно, підперши голову руками, навіть очі заплющив, не бачив, як той і вийшов. На душі було тоскно, марудно. Ну й сюрприз… А яке враження це справить на Едну, якщо вона дізнається? Експериментальний… Так ось чому вони налетіли, як шуліки па здобич! Давай їм відкриття, і то велике, незвичайне, Нобелівське. Хоча, як той сказав, і відсутність досягнень теж працює па експеримент…. Не раз допитувався у мами, де батько. “Він давно номер…” Це була правда: Соммерс помер ще до її народження, але в цій правді вмістилася і брехня. Виходить, самою прав­дою не проживеш. Зажди, зажди, Една, можливо, теж експериментальна? Подвійне ж прізвище: Дулітл-Рок. Уже давненько знайомі, а про батька не обмовилась жод­ним словом. Хе… А було б здорово! І стукнуло ж комусь у голову закласти той безглуздий банк… А втім, нехай йому чорт, він же все-таки не гомункулюс, він же наро­джений матір’ю! Ось і Няумуко знає, що він робот, ну, то й що?

Підвів голову, кинув байдужий погляд на свої записки, де йшлося про силу слабкої взаємодії в ядрах атомів, і тонкі губи його скривилися: все той самий триплет із трьох частинок, добре знайомі привиди! Та ну його…

— Няумуко, виклич міс Едну.

Поки електронний секретар пробивався до будівельної фірми, Джеймс механічно гортав списані аркуші. Зви­чайно, було б добре — та ще й як добре! — виявити той клятий триплет, але, видно, не йому судилося запалити Темзу… Тепер, дізнавшись про свою таємницю, він візьме­ться за леді Кук — треба змусити її стати трохи щед­рішою до свого лебедя, а що?

— Від сьогодні — я завеликий для своїх черевиків! — гукнув Джеймс, беручи трубку, подану роботом.

— Ого, ти вже став великим, любий? — почувся голос Едни. — Докопався до найглибшої таємниці?

— Не дошкуляй хоч ти. Зустрінемось — розповім.

— Влаштовуєш сьогодні вечір?

— Ніяких вечорів! Мені так зіпсували настрій, що хіба ти….

— Не гнівайся, але сьогодні я можу затриматись на нашому об’єкті.

— Де це?

— Поблизу Сіті, ну, Барбікен-центр, я тобі якось го­ворила.

— А-а… рештки римської споруди. То що, може, ваші екскаватори викопали якусь каменюку?

— Там щодня натрапляють на уламки минулого, але зараз щось сталося, у північних тунелях застряли ком­байни, мушу туди заскочити.

— От і чудово! — повеселів Кук-Соммерс. — Бери мене з собою. А звідти поїдемо на Пікаділлі — якраз вечірні вогні…

— А в твого Няумуко є лазер?

— Цівочка невеликої потужності. Так, для самообо­рони.

— Візьми й його, будь ласка. Може, він мене виручить. Джеймс не розпитував, що й до чого, кинув коротке:

— Гаразд, ми вже вирушаємо.

II.

Една аж ніяк не виділялась красою, проте Кук-Соммерс виділив її серед інших. Міцна, спортивного складу, хлопчакувата блондинка сподобалась йому тим, як тримає бокал з вином, елегантно відхиляючи мізинчика. Той паль­чик, ніжний, як пелюсточка троянди, чарував юнака.

Відчиняючи дверці машини, він з удаваною веселістю гукнув:

— Привіт, Мізинчик!

— Привіт, ювіляре, — відповіла Една, всідаючись біля нього. — Хто ж це тобі зіпсував настрій у такий день?

— Знайшлися такі… — похмуро кинув Джеймс, вми­каючи швидкість. — До речі, в тебе також подвійне прі­звище, чому?

— Примха матері. їй подобається оте дівоче Дулітл. А в тебе чому?

— Теж мамина примха — вона облюбувала Соммерса. А твій… У тебе є батько?

— А як же без батька? Є, звичайно, сірий банків­ський клерк.

Кук-Соммерс зітхнув з полегшенням: отже, вона не експериментальна. 1 тут же подумав: а може, було б кра­ще, якби й вона?..

— Ти змінився на лиці, любий. Щось сталося?

— Кожної миті щось стається, — похмуро відказав Джеймс. — Ось ми проминули Пожежний монумент — хіба не подія? В цей час і Земля під нашими колесами описала певну дугу, і сонце, і зорі. Конфігурація світу міняється безперервно…

— А як поживають… твої елементарні частинки?

— Химери… Граються в піжмурки. А навіщо тобі Няумуко?

— Розумієш, прохідницькі комбайни позастрявали у якійсь надтвердій породі. — Една оглянулась на робота, що сидів позаду.— Ти його вимкнув?

— Так.

— Може, Няумуко своїм лазером відколупне хоч шма­точок — для аналізу.

— Це для нього насіннячко.

Една зраділа, видно, їй багато залежало на тому аналізі, бо вона ж відала й попередніми, і все було в нормі, а це щось сталося, наче змінився геологічний профіль буді­вельної дільниці. Кук-Соммерс не дослухався до її балач­ки, думав про своє. Так чи інак, а чверть століття буває раз у житті… Може, махнути в Кембрідж? Далекувато, “Емпайр-рума” — не першокласний, але затишний ресторан… Ні, на Пікаділлі таки буде веселіше.

— Приїхали! — не то з радістю, не то з острахом ви­гукнула Една. — Оце наше будівництво.

Крізь металеву сітку огорожі Кук-Соммерс побачив величезний котлован, в якому попрацювали сталеві кроти, нагорнувши гори землі поміж заплутаними проходами.

— Справжній лабіринт!

— Тут були квартали із старою забудовою, — Една про­вела рукою в бік котлована. — Фашистські літаки скинули на них тисячі бомб. Ти, мабуть, бачив ці руїни, десятки років їх зовсім не чіпали. Тепер муніципалітет розпочав будівництво житлового комплексу.

— Так воно й ведеться, — сказав Джеймс, подзенькуючи ключиками від машини, — то руйнують, то будують.

— О, коли б ти знав, який це проект! І ось раптом усе застопорилось. Бачиш оті тунелі з північного боку — отам і трапились поломки.

Кук-Соммерс зиркнув на кілька овальних отворів, ос­вітлених тьмавими лампочками.

— То ми в який? І як спустимось?

— Бери Няумуко, он там — підйомник.

Відчинивши дверці машини, Джеймс доторкнувся до свого електронного друга, і той одразу ожив.

— Вилазь, Няумуко, підемо.

Робот схилив голову, зігнувся і досить спритно вибрався з автомобіля. Легко переставляючи свої товстуваті ноги, обійшов машину ззаду, ступнув на тротуар до дівчини.

— Вітаю, міс Една.

— Привіт, Няумуко.

Кук-Соммерс натиснув брелок (у дверцятах цокнули електромагнітні стопори) і, подзенькуючи ключами, вже трохи повеселілий, сказав:

— Ну що ж, я готовий… з тобою хоч і на край світу.

Една усміхнулась:

— Краще сказав би — на все життя.

— На що ти натякаєш, Мізинчику?

— Пора б уже нам одружитися, любий.

“Невідомо ще, як ти поставишся до мого походжен­ня”, — подумав Джеймс, а сказав зовсім інше:

— Хіба тобі не цікаво грати роль у спектаклі залицян­ня? Ми ж іще… тільки підняли завісу. А втім, ось я зроб­лю якесь велике відкриття, загребу мільйони, і тоді вже розпочнемо другу дію. Гаразд, Мізинчику?

Тим часом вони опинилися біля входу. Една відчинила хвірточку, і всі троє ступили на майданчик перед кабіною підйомника..

— Це зі мною… комісія, — сказала Една товстому ву­сатому ліфтерові, що сидів у кутку кабіни. Той чомусь підозріло поглянув на робота, але нічого не сказав, мовчки ввімкнув рубильника, і кабіна з шумом шугнула вниз.

На дні котлована Кук-Соммерс аж зіщулився. Здава­лося, вони йдуть ущелинами, блукають небаченим лабі­ринтом, по якому зміями повзуть товстелезні кабелі.

Нарешті потрапили в тунель, забитий порожніми ва­гонетками. Тут усе наче принишкло, з металевих тюбін­гів, що підпирали склепіння, беззвучно стікали сутінки, стиснений простір наповнювала така густа тиша, аж важ­ко було переставляти ноги. Один тільки Няумуко рухав­ся, як завжди, з ритмічністю машини.

У кінці тунелю, загородивши його великим ротором, на якому зблискували пощерблені та зламані зуби-долота, закляк пофарбований у червоне прохідницький ком­байн.

— Поглянь, — кивнула Една у бік тупика. — Це така машина, що й граніт крушить, а тут зуби полетіли.

— Ну, то де різати? — спитав Джеймс.

— Перед ротором, звичайно, он там, де зламалися зуби цього мастодонта.

— Ану, Няумуко, покажи, на що ти здатний, виручи міс Едну.

— Прошу відійти назад, — обізвався робот. — Уже? Вмикаю лазер.

Правду кажучи, Едні не дуже вірилось, що тоненький сизий промінчик, який тієї миті уперся в іскристу стіну перед комбайном, зможе відколупнути хоч грам породи. Проте не зводила очей, пильно стежила, як Няумуко викреслював дугу, а потім хлюскав по обведеному сегмен­ту своєю блискавкою. Це тривало не більше трьох хвилин, а їй здалося хтозна й скільки, час ніби зупинився.

— Готово, — сказав робот, і тієї ж миті промінчик по­гас.

Кук-Соммерс походжав уздовж комбайна, подзенькуючи ключами, і навіть уваги не звернув, як Няумуко посунув до стіни, підніс на рівень плечей свого металевого кулака і з силою, наче боксер, ударив посеред того місця, яке обробляв променем.

Една скрикнула, і Джеймс обернувся: перед ними тьмянів отвір.

Обличчя дівчини спотворила гримаса страху.

— Невже… невже це приміщення? Поглянь — облич­ковано…

— Авжеж приміщення! — Кук-Соммерс підійшов до пролому. — На щастя, не житлове. Теж ніби тунель. Давай заглянемо? Вдалині он світло.

— Але ж тут нічого такого… не повинно бути, — про­шепотіла Една. — Я ж знаю проект…

— Не хвилюйся, Мізинчику, зараз побачимо, що й до чого. — Кук-Соммерс переступив через бар’єр, обернувся і простягнув до неї руки: — Ну ж бо, сміливіше! Отак. Ходімо. А ти, Няумуко, залишайся тут біля отвору, до нашого повернення.

— Гаразд, — обізвався робот.

— І нікого не пропускай, — ще раз обернувся Джеймс, — це — заборонена зона.

— Заборонена зона, — повторив Няумуко. — Проходу нема.

Една зіщулилась, наче поменшала, здрібніла, очі напов­нились страхом, дибала мовчки, тамуючи подих, пози­раючи навсібіч, хоч тут нічого не було, крім голих стін ту­нелю.

— Що з тобою, Мізинчику? — вдавано весело обізвався Джеймс, хоч і в самого кішки зашкребли по душі. Йому раптом здалося, що вони потрапили у якусь величезну пастку, аж оглянувся — чи не вернутися, поки не пізно?

— Слухай, якщо отам ліворуч… — зашепотіла Една, прихиляючись до нього, — якщо там буде хол, а в ньому Атлант… я збожеволію.

— Цікаво. Чого ти думаєш, що там…

— Розумієш, так за нашим проектом.

Кук-Соммерс аж свиснув:

— Що ти городиш? О, таки справді хол… І Атлант підставив плечі під балки. Ого, яка могутня постать!..

Зупинилися, важко дихаючи, наче не йшли, а бігли.

— Я ж казала… Переконався? А там он, — Една про­стягнула руку, і Джеймс побачив, як тремтять її пальці, — мусять бути ліфти.

— Ну, ліфти, так що? Треба ж підійматися з цього підземелля! А їй не хвилюйся, хоч і ліфти.

Проминули Атланта, ступаючи по товстому брунатно­му килиму, наблизились до кабін.

Одні дверці розсунулись, і навстріч їм вийшло кіль­ка чоловіків і жінок, деякі з дітьми. На Едну і Джеймса ніхто й уваги не звернув, наче їх тут зовсім не було.

Една запримітила: жінки й дівчата носять незвично довгі сукні, жодної не було в джинсах.

Мовчки зайшли до просторої кабіни, Една швидко, не вагаючись, натиснула кнопку з цифрою 9.

— Чому на дев’ятий? — спитав Джеймс.

— Хочу ще пересвідчитись… Розумієш, за нашим про­ектом, там мусить бути басейн з водоспадом і фонтана­ми.

— “Розумієш, розумієш…” — перекривив Джеймс. — Я розумію те, що нічого не розумію!

З ліфта вони знову вийшли в просторий хол, такий самий, як і внизу, тільки без Атланта. І килим тут був не брунатний, а зелений, неначе трава. Ліворуч, за скля­ною стіною, виднілась тераса, заставлена столиками і ве­ликими парасольками від сонця. Брівку тераси омивали хвилі.

— Так і є… — зашепотіла Една, прохиляючи двері, — он водоспад, і фонтани б’ють з-під води…

— Оце так басейн! — вигукнув Кук-Соммерс. — Та тут більше двох акрів[17]. Здорово… Діти на човнах… А сонце… Мусило б уже бути над заходом, так?

— Авжеж, ми виїхали після обіду.

— А воно ще тільки підбивається вгору.

Една, приклавши долоню козирком до лоба, поглянула на голубу протоку неба над ярусами осяяних вікон.

— Справді, час ленчу…

За столиками по двоє, по троє сиділи здебільшого лю­ди середнього віку і, певне, споживали другий сніданок.

Джеймс несподівано відчув, що і йому хочеться підкрі­питися.

— Може, й собі підкинемо калорій? — запропонував своїй розгубленій супутниці.

— Ми ж пообідали… ще там… ну, до цієї пригоди.

— То й що? Сідаймо, відпочинеш і заспокоїшся.

Пройшовши вздовж басейну, вибрали столик якраз над брівкою, вода хлюпотіла біля самісіньких ніг. Сонце за­ливало увесь простір яскравим сяйвом, але їх захищала парасоль із тентового полотна. Тихий шум водоспаду, дзюркотіння фонтанів приглушували розмови сотень лю­дей, що сиділи за столиками вздовж усієї тераси. Джеймс відкинувся на спинку легенького стільця, по­легшено зітхнув.

— Ти зітхаєш, як старий дід, — обізвалась Една.

— Уяви собі, Мізинчику, втомився.

— Я теж, — винувато посміхнулась Една. — Мабуть, нервове напруження дається взнаки… — Тільки зараз во­на помітила газету на третьому стільці. Поклала на стіл. — Не цікавишся?

Кук-Соммерс жадібно вхопив газету, зиркнув на першу сторінку, здивовано присвиснув і поклав перед Едною.

— Поглянь… Може, мені привиділось.

— Що саме?

— Дата…

Една подивилась і одразу побіліла, мов крейда. Підве­лася, озираючись навколо, кутики її губ тіпалися.

— Слухай, давай тікати…

— Чого? — вирячився Джеймс.

— Ти ж бачив дату? Це майбутнє… Та ще й не бли­зеньке.

Джеймс знову зиркнув на газету, де під заголовком чор­ною фарбою була надрукована дата.

— Подумаєш, якихось сімдесят п’ять років! Сядь, Мі­зинчику, і не рипайся, зараз ми дізнаємось, що ці пре­дставники майбутнього споживають на ленч.

Една слухняно сіла, проте переляк по зникав, зачаїв­ся в її очах.

— Розумієш, мені здається, в мене розгвинтився гвин­тик…

— Перестань, — сердито сказав Джеймс, — нічого нюні розпускати. Було б гірше, коли б ми потрапили в мину­ле. Час — це така… така функція… Та що ви, будівельни­ки, в цьому тямите?

Він довго ще розмірковував уголос, пересипаючи мову науковими термінами і навіть формулами, так що Една справді не могла нічого второпати, тільки кліпала очима.

Тим часом підійшла офіціантка, жінка середніх років, запитливо глянула вицвілими очима.

— Як завжди! — кинув Джеймс.

Офіціантка, трохи повагавшись, пішла. І незабаром при­несла якісь крученики, залиті кремом, а замість кави — зелений паруючий напій. Коли Джеймс попросив віскі з содовою, жінка не зрозуміла, перепитала кілька разів, зрештою сказала, що про таке й не чула. Кук-Соммерс тільки пирхнув, узяв ножа і виделку та й почав їсти.

— Мабуть, треба ложечкою, — прошепотіла Една. — Якесь желе…

— Принесла стара відьма чортзна-що! — розсердився Джеймс, кладучи ножа і виделку. — Хіба тут розбереш? Мабуть, синтетика.

Свою порцію, проте, він ум’яв швидко, залпом випив зелену рідину, аж прицмокнув. Една ж тільки покушту­вала того желе, а до напою й не доторкнулася.

— Ти чого, Мізинчику? — вже лагідніше спитав Джеймс.

— Швидше ходімо звідси.

— Встигнемо, — сказав, розгортаючи газету. — Роз­рахуємось і підемо. О, тут ось дещо цікаве… Запрошують на лекцію відомого фізика. Ану поглянь, чи не знаєш де це?

Една подивилась на рядки оголошення:

— Так, тут мусить бути Лекційний зал. Це внизу, від Атланта, здається, п’ятий чи шостий поверх углибину. Розумієш, за нашим проектом…

Не договорила, бо саме наблизилась офіціантка. Та й узагалі, Една почувалась не в своїй тарілці.

Кук-Соммерс дістав із внутрішньої кишені піджака гроші і подав офіціантці фунт. Щось в її очах змигнуло, наче якесь недовір’я чи подив, повертіла папірця в руках, буркнула: “Один момент” і швидким кроком подалася до своєї каси.

— Тепер ходімо, — підвівся Джеймс, — здачі я не буду чекати.

Насправді ж він відчув, що з тим фунтом щось не так, і вирішив якомога швидше забратися звідси: Звичайно, Кук-Соммерс не тікав, ні, ні, він респектабельний джен­тльмен, та й чого, власне… Просто треба поспішати на лекцію.

— Мені справді пощастило, Мізинчику, — виступить фізик!

Та коли безшумний ліфт швидко спустив їх униз — це був сьомий підвальний поверх — і вони побачили афішу, Джеймс зрадів ще дужче — тема лекції була сформульо­вана так: “Дещо про слабку взаємодію”!

— Маєш подарунок на день народження, — все ще ви­нувато посміхаючись, тихо сказала Една. — Але до почат­ку лекції таки довгенько… Треба звірити час.

Виявилось, Еднин і Джеймсів хронометри відставали не менш як на три години. До початку лекції було біль­ше години.

— Ми ще можемо навідатись… до того, нашого Лон­дона, — кинула благальний погляд Една.

— Е, ні, Мізинчику, я не хочу ризикувати. Таке, знаєш, може й не повторитися. А чого досягла фізика елементарних частинок — мені не просто цікаво, а не­обхідно знати. Ну, не насуплюйся, Мізинчику, в такий день… Нам страшенно пощастило!

— І що ви, фізики, бачите в тих елементарних… — зі­тхнула Една.

— Е, коли б ти знала. Як сказав наш професор, на них тримається все — і майбутнє, і минуле, вся світобу­дова. Без них не могли б існувати атоми та, зрештою, і ваші будівельні матеріали. Та й ми з тобою. Вловлюєш, Мізинчику?

— Я не заперечую тих частинок, нехай собі будуть…

— Не заперечуєш? Ти великодушна, Мізинчику. — Джеймс поплескав її по плечу. — Я просто зворушений, що ти не заперечуєш.

— Ану тебе, — махнула рукою дівчина.

— Ти казала, за вашим проектом, тут є всякі зали…

— Може, заглянемо у виставочний? Зажди, на яко­му ж він рівні?.. Ходімо швидше, здається, нас шукають… Не обертайся.

Една вхопила його під руку і повела до ліфта.

— Хто шукає? — тепер уже перейшов на шепіт Джеймс.

— Офіціантка і якийсь тип — сутулуватий, біла теніс­ка, чорна краватка.

Вигук “Хелло!” вони почули, вскочивши до кабіни.

— І якого їм дідька треба? — обурився Джеймс. — Сутулуватий, кажеш?

— Еге. Може, мало заплатив…

— За отой мізерний ленч? Не може бути! А взагалі, не хотілося б встрявати… Ну та раз утекли… Хоча ми й не тікали. Трохи поспішили, кому яке діло? Чорти б його взяли, того типа.

— Чи не краще повернутись додому?

— Ні в якому разі! Треба хоч трішки познайомитися з майбутнім!

Една, щоб заплутати сліди, маніпулювала кнопками в кабіні, наче грала на роялі. То вони вискакували на дах, то, перейшовши до іншої шахти, шугала вниз. Тим часом вона пригадала, що Виставочний зал розташований поряд із театром. Спустилися туди. У вузькому приміщен­ні, що дугою огинало хол і театр, саме розташовував свої картини індійський художник — невисокий чоловік з блискучими очима і густо зарослим обличчям.

— У вас ще не відкрито? — із жалем спитала Една. — А ми так хотіли оглянути…

— О, прошу, будьте ласкаві, дивіться. — Художник посміхнувся, під чорними вусами забіліли зуби. — Це мої найновіші роботи.

Подякувавши за люб’язність, Една і Джеймс поволі рушили вздовж правої стіни, попід якою вже стояло з десяток картин. Усі вони відзначались темно-зеленим ко­лоритом, причому з першого погляду важко було розгле­діти, що там зображено.

— “Танцюючий Шіва”… — прошепотіла Една. — Але де він? Ти бачиш?

— Щось не дуже видно…

Художник, певне, почувши їхні репліки, гукнув:

— А ви не поспішайте, дивіться і побачите!

Справді, на темному тлі почав проступати образ багаторукого індійського бога, з кожною секундою все чіткі­ше і чіткіше.

— Зворухнувся… Бачиш? Бачиш? — зашепотіла Ед­на. — Невже таки затанцює?

— Оригінально…

Кук-Соммерс відчув легенький доторк до ліктя, обер­нувся. Біля нього стояв сутулуватий чоловік у білій те­нісці з чорною краваткою.

— Вибачте, сер…

Джеймс почервонів, побачивши в його руці фунт стер­лінгів, той самий фунт, якого він дав за ленч. “От хале­па! — подумав сердито. — В такому лабіринті і вистежив! Ще й зуби вишкірює…”

— В чім річ? — запитав стримано, але досить холодно.

Той знітився:

— Оцей грошовий знак… — підніс руку з фунтом мало не до обличчя спантеличеного Джеймса. — Він… ваш?

Відступати було нікуди, і Кук-Соммерс, поглянувши спочатку на Едну, а потім на той злощасний папірець, ви­мовив з гідністю:

— Так, я заплатив за ленч. Може, мало? То я зараз… — Він вийняв з бокової кишені гаманця.

— Ні, ні, я не хотів сказати, що мало! — вигукнув мо­лодик зраділим голосом. — Навпаки! Старі гроші!.. Розу­мієте, я — нумізмат. Я мушу ще вам заплатити… — Він вийняв два новенькі папірці і простягнув їх Джейм­сові. — Якщо маєте металеві монети… я б з радістю… Ми, я бачу, колеги.

— Добре, — сказав Джеймс, ховаючи нові гроші в гама­нець, — завтра я знову буду тут, адже так, Мізинчику, будемо?

Една спаленіла, не могла й слова вимовити, тільки заки­вала головою.

— То прошу до нас на ленч, — уклонився молодик, при­клавши руку до грудей. — На все добре!

Коли він зник за вигином стіни, Кук-Соммерс уже не міг стриматись:

— От банан! Щоб ти луснув із своєю нумізматикою!

— Заспокойся, любий, адже нам потрібні сьогочасні гроші, хіба не так? Нема гроша — нема виграшу.

— Та воно-то так, тут я маю хіба що ключ від вули­ці, — блискав очима Кук-Соммерс, — але ж ти, певне, пере­нервувала? Я з-за тебе теж… Влаштував погоню, теле­пень! Ех, не було біля мене Няумуко…

До лекційної зали дісталися завчасно. Ще майже нікого не було, а на сидіннях лежали невеличкі аркушики,— як виявилось, анотація лекції, основні тези. Джеймс мерщій узяв одну, прочитав заголовок.

— Слухай, — прихилився до Едни, — це саме те, над чим б’ємося ми, а воно не дається в руки.

Дівчина по-змовницькому моргнула:

— Зараз воно в твоїх руках!

На це Джеймс не без іронії сказав:

— Побачимо, чи вдалося їм узяти невидимого бика за невидимі роги.

Пожадливим оком перебігав рядок за рядком дрібного шрифту. Навіть руку запустив у своє рідке волосся, нена­че сидів не в чужому залі, а в себе за робочим столом. Оце так… Ого! Зафіксували триплет часточок, відповідаль­ний за слабку взаємодію в ядрі, плюс гравітони і хронотони! Молодому фізику аж дух захопило, коли він усвідо­мив, який матеріал потрапив до його рук. Це ж треба — в такий день!..

Люди поволі заповнювали залу, і Една відзначила про себе, що більшість — літні чоловіки і жінки, молоді було мало. Поглядала на вхід, щоб не пропустити, коли з’явить­ся вчений, а його все не було. Прозвучав низький акорд, засвітилась стіна-екран і з молочного туману вирізнилась велетенська постать лектора, залунав посилений динамі­ками голос:

— Леді і джентльмени…

Една штовхнула ліктем Джеймса і з подивом побачила, що очі його світяться несамовитістю.

— Що тебе схвилювало? — прошепотіла на вухо.

Кук-Соммерс, мовчки облизавши пошерхлі губи, склав учетверо і сховав до кишені анотацію, перепитав:

— Що ти сказала?

— Та нічого, потім…

Екранний лектор спочатку розповів про гігантський Полярний Прискорювач, скорочено “ПП”, який охоплює обидва магнітні полюси Землі.

— Тобі не набридли ці прискорювачі? — знову зашепо­тіла Една. — Що тут цікавого?

Кук-Соммерс аж прицмокнув:

— Наші прискорювачі — дитячі іграшки… їхній обкру­чує всю планету!

— В тобі прокинувся фізик…

— А що? Недаремно мама… Ну, та не заважай.

Кук-Соммерс похапцем вихопив з кишені ручку і запис­ник: на екрані з’явилась формула слабкої взаємодії. “У тезах нема, — подумав, — не зівай, у закритий рот муха не залетить… Хоча б встигнути. Так, лектони, кварки… Змін­на функція хронотонів? Оце та горошина, якої бракувало у нашому пиріжку! Так, перенесення взаємодії… Стабіль­ність атома…” Він аж упрів, переписуючи довгі рядки знаків, — боявся, що не встигне. Але встиг, тепер пружина однієї з основних сил матінки-природи була в його кише­ні! Вони таки зафіксували, побачили своїми очима і трип­лет, і хронотони… От тобі й химери!

У голові Кук-Соммерса був сумбур, молодий фізик ніяк не міг зосередитись, якесь ошмаття думок миттєво з’явля­лось і так само миттєво зникало. Налягала втома. Виходя­чи, ледве переставляли ноги.

“Таки виколупали… А що я скажу? Докопався? Ну, зви­чайно, спрацювали гени. Батьківські. Мізинчик у фізиці ні мур-мур… Я маю лампу Аладдіна — досить потерти і звільнити джина. Ух, як здивуються! Статтю… ні, інтерв’ю почну так: уявімо надпотужний протонний синхротрон, в якому відбуватиметься зіткнення протонів і антипротонів… Можна буде спостерігати не лише триплет, про що наші теоретики вже говорили, а ще й хронотон. Саме хроното­ни відповідальні за стабільність протонів і нейтронів у ядрах атомів. Он як! А мама зуміє заграти в сурми. Наго­рода Нобеля — чому б і ні? Займуся кондитерським ви­робництвом — Мізинчик пальчики облизуватиме! Загля­датиму в оце майбутнє — найновіші рецепти… Хто може конкурувати?”

— Що з тобою? — Една смикнула його за рукав. — Чи ти оглух?

— Перепрошую, Мізинчику, замислився… Та й важко якось, утомився страшенно.

— Я теж. На плечах наче мішок з піском… А он, бачиш, — кволо махнула рукою в кінець тунелю, — якісь зблиски…

— Щось, певне, сталося. — Кук-Соммерс хотів наддати ходи, але не зміг, на ногах ніби важкі гирі висіли. — Це Няумуко… своїм лазером.

Коли вони причовгали, робот вимкнув блискавку і від­ступив убік від отвору.

— Що трапилось, друже Няумуко? — через силу спи­тав Кук-Соммерс. — Навіщо ти пустив у хід лазера?

— Непередбачена обставина, — доповів робот, — отвір почало затягувати, довелось обтинати.

— Правильно вчинив, хвалю…

Джеймс пропустив Едну, допоміг їй перебратися через бар’єр. Нахилився, підібрав два невеликі осколки.

— Візьми ж для аналізу.

Една поклала гострі уламки в сумку, і всі троє, обми­наючи непорушний прохідницький комбайн, рушили по траншеї до підйомника. Тут, “на цьому боці”, їм одразу полегшало, відчули себе такими молодими, як і були насправді, не пленталися, неначе старі, ступали пружно й сягнисто.

Сонце вже зайшло, лабіринт наповнювали сизуваті, але ще прозорі тіні. Кук-Соммерс ішов, мовчки схиливши го­лову, Една теж не обзивалася, щоб не порушити його зосередженості. У кабіні підйомника вже чергував інший ліфтер — м’ясисте обличчя, обрамлене густими бакенбар­дами, кашкет, насунутий на лоба, — цей, так само, як і його напарник, вмикаючи рубильника, з якоюсь підоз­рою зиркнув на робота.

Сівши в машину, Кук-Соммерс одразу ж зв’язався з ре­дакцією журналу “Нью саєнс”. Робочий день скінчився, кореспондента Патрика, звичайно, не було, але черговий дав його домашній телефон. Джеймс не рушив з місця, поки не зв’язався з ним і не домовився про зустріч.

III.

— Няумуко, увімкни телевізор, — наказав Кук-Соммерс, поглянувши на годинника. Якраз мала початися програма “Новини науки і техніки”.

Як тільки замерехтів екран і гарненька дикторка ого­лосила, що темою сьогоднішньої передачі є “сенсаційне відкриття молодого фізика-ядерника Кук-Соммерса”, Джеймс почав обдзвонювати друзів і знайомих:

— Телевізію дивишся? Вмикай сьомий канал!

— Передають новини науки — може, поцікавишся?

— Швидше вмикай сьомий канал — сенсація!

Сповістив і мамі:

— Мерщій до телевізора — почуєш і побачиш те, про що мріяла!

Мадам Кук-Соммерс тільки й встигла прошепотіти: “Таки спрацювали гени…”

Тим часом екранна красуня просторікувала, як було не­просто добитися інтерв’ю в нащадка Нобелівського лауреа­та і яку велику люб’язність виявив кореспондент журналу “Нью саєнс”, записавши бесіду з ученим не лише на маг­нітофонну, а й на відеострічку.

Джеймс нетерпляче кружляв по лабораторії. Кортіло, щоб швидше вибухнула сенсаційна бомба, ну та нічого, нехай теревенить. Зрештою, вся ця вода — на його млин. Він таки теоретик, біс його мамі! Те, що він вивідав у тому… е-е… Барбікен-центрі, пройшло через його мозок, всоталося… І хто ж наважиться… Та и те сказати: хіба ж це погано вихопити добре підсмажений каштан?

Тим часом на екрані з’явилося його обличчя. Вираз трі­шечки перенахмурений, ну, та нічого, йдеться про серйоз­ні речі, тут не до усмішечок. Запускати руку в чуприну, може б, і не варт… А взагалі, цей Патрик — молодчина! От і сама формула крупним планом.

— Чи не змогли б ви прокоментувати ці знаки для на­ших глядачів?

— От якби ми мали надпотужний синхротрон, то в ньому відбулася б отака реакція, — зазвучав його впевне­ний голос, і рука піднесла вгору списаний аркуш. — У цій формулі розкрита одна з найбільших таємниць світобу­дови: слабка ядерна взаємодія. Звичайно, людям, не втаєм­ниченим у теоретичну фізику, ці знаки мало що скажуть. Зате фахівці… — Тут Кук-Соммерс криво посміхнувся. — Хоча Ейнштейна зрозуміли всього десятків два учених…

Це ефектно: заручитися підтримкою одного з великих.

— А що скаже Няумуко — електронний друг ученого?

Робот зблискує скляними очима, комічний, ну достемен­но живий.

— Таким відкриттям пишався б найдосконаліший ком­п’ютер!

Кук-Соммерс (не на екрані, а в лабораторії) гукнув:

— Дивись, дивись, Няумуко! Впізнаєш себе?

— Так, це моє дзеркальне відображення.

“Мудрий з біса, — подумає Кук-Соммерс, — ніхто ж йому не підказував, сам змикитив. Як людина. Гірше, коли людина як машина, хоча й електронна…”

Були й ще запитання, цей Патрик добре набив руку, вміє “оживити” сухий матеріал, спитав навіть, чи є наре­чена, і він мало не обмовився про Мізинчика, та вчасно схаменувся, на екрані це помітно: хапнув повітря ро­том, вибалушив очі, ну та нічого, все о’кей. Бомба вибух­нула: ось воно — епохальне відкриття!

Кук-Соммерс потирав руки від солодкого самозадово­лення. Гарненька дикторка, усміхаючись, оголосила:

— А тепер слово нашому науковому коментатору…

Джеймс поморщився: коментатору? Приший кобилі хвіст. Дивився на екран спочатку насторожено, підозріливо, а далі… його почала розпирати лють. Що він собі дозво­ляє, цей хамило?! Одна пика чого варта…

А коментатор тим часом вправлявся у красномовстві, в’їдливо висміюючи і “відкриття”, зроблене Кук-Соммерсом, і самого “вченого”.

— Ні, в нас іще не перевелися таланти, хоч їх і не сіють і не поливають! — іронізував цей крокодил. — А яким ефектним методом вони рухають науку вперед! Ви чули, що сказав наш дослідник: “От якби ми мали надпотужний синхротрон…” Достоту як у тій байці:

Якби всі моря в одно море —

От величезне море було б!

Якби всі дерева в одно дерево —

От величезне дерево було б!

Та якби всі сокири в одну сокиру —

От величезна сокира була б!

Та якби всіх чоловіків зліпить в одного —

От величезний був би чоловік!

І якби той величезний чоловік

Узяв оту величезну сокиру

Та рубонув величезне дерево,

А воно упало б у величезне море —

Ото був би сплеск!

Ось така наукова підвалина блискучої гіпотези нашого вельмишановного…

Кук-Соммерса ніби пружиною підкинуло, підбіг до телевізора і щосили вдарив ногою по екрану. Огидна ко-ментаторова пика розсипалась на друзки і миттю зникла.

— Телепень! Дундук! Заглянув би в майбутнє…

Почувся зумер телефону. Робот, що досі непорушно стояв біля столу, взяв трубку.

— Вітаю, міс Една.

Рівний, майже без інтонацій, роботів голос подіяв на Джеймса заспокійливо. Провівши долонею по своїй рід­кій чуприні, він підійшов до апарата. Невже вона слухала того… блазня? Ні, Една клопочеться своїм. Та порода, яку вони підібрали для аналізу, зникла, ну, розтопилася, наче крижина, випарувала, її нема. Чи не міг би…

— Добре, добре, — нетерпляче заговорив Кук-Соммерс, — поїдемо! І туди ж нам треба заглянути, влов­люєш? Клуб і кафе. Якщо нічого не змінилося… Ми з Няумуко зараз під’їдемо.

IV.

Кук-Соммерс і Една сіли за той самий столик у кафе Барбікен-центру, і офіціантка усміхнулась до них, як до знайомих. Нумізмат підійшов, коли вони скінчили їсти і допивали зеленкуватий сік. Шуміли фонтани, приглушу­ючи людські голоси, поряд плюскотіли хвилі.

Джеймс поставив порожню склянку, витер серветкою губи, а тоді вже дістав з правої кишені піджака жменю металевих монет і з дзенькотом висипав їх на столик. Обличчя нумізмата освітилося радістю, він закліпав очи­ма, смикнув свою чорну краватку.

— О… о, яка в вас колекція! — Почав мацати їх паль­цями, та так обережно, неначе вони були гарячі. — Всі об­міняємо?

— Авжеж.

— Чудово! Я вам дуже вдячний, дуже…

Він зовсім не поспішав, милувався монетами, розгляда­ючи їх і так і сяк. Чи не найбільше йому сподобалася срібна крона: аж око прискалив, розглядаючи вершника з коротким мечем у руці, а на другому боці — одутле обличчя короля Георга III. А Кук-Соммерсові не терпілося швидше закінчити цю процедуру — мав ще розшукати того вченого, чию лекцію вони слухали минулого разу. Отож він зціплював зуби, щоб не заскреготати зі злості. Завваживши, що Една нудиться, не витримав:

— Я поспішаю, сер.

— Перепрошую, захопився.

Нумізмат винувато поглянув на втомлені лиця своїх співрозмовників, спритними пальцями поскладав монети у стовпчики — пенси, шилінги, американські центи, ді­став з кишеньки своєї білої теніски плескатого комп’ютерика і миттю підрахував, скільки заплатити. Розрахував­шись, уклонився, попросив навідуватись до їхнього кафе і пішов радісною, пружною ходою, так, наче придбав хтозна-який скарб.

— Тепер у нас буде чим тут платити, — сказав Джеймс, ховаючи до кишені пачку банкнотів. — А то почуваєшся, наче безбілетний пасажир.

— А я почуваюся, як бабуся, — зітхнула Една, підводя­чись. — Мабуть, нездужаеться.

— Тримайсь, Мізинчику, знайдемо того фізика — і назад. Я також — як побитий пес.

Справді, цього разу вилазка в майбутнє давалась їм тяжко. їхні тіла ніби поважчали, підвестися ось із-за столика і то треба було чималого зусилля. Уже спускаю­чись у ліфті, Кук-Соммерс казав сердито:

— Уявляєш, найновіші досягнення науки, ну, ти ж чула лекцію, у нас там заперечують! Відкидають!

— Та ну їх, не звертай уваги. — Една буквально повис­ла на його руці. — Слухай, а чому ти не поголився? Щети­на, як на вепрі.

— Ні, чого ж, я, здається, голився… — Джеймс торкнув­ся долонею бороди. — Ого! Це… Гм… Старіємо, Мізинчику, інтенсивно старіємо.

— То, може б, ми не заходили до лекційного залу? — позіхнула Една. — Давай вернемось, га?

— Ну, що ти, старушенціе, ми тут довго не затримає­мось. Ні, ні, я мушу, що б там не було.

Оте “старушенціє” не сподобалось Едні, вона закрутила носом, але помовчала, була занадто перевтомлена і ніби сонна. їй хотілось одного — добрести до своєї квартири. Джеймс щось говорив про якогось ученого, інтерв’ю, а їй хотілося впасти і заснути. Холи, коридори, килими, по яких важко ходити, сходи… Чи цей лабіринт скінчить­ся коли-небудь?

Діставшись до лекційного залу, вона зітхнула з полег­шенням: там нікого не було, тьмаві світильники над входами і виходами пунктиром охоплювали порожнечу. Отже, ніякої лекції…

Та Джеймс не хотів повертатися ні з чим. Лишивши Едну в залі, кинувся шукати когось із працівників і таки набрів на кабінет, в якому сидів за невеличким столиком зарослий дідок, схожий на Бернарда Шоу.

— Перепрошую, сер, — звернувся до старого. — Тут у вас минулого разу відбулася лекція… е-е… фізика… слаб­ка взаємодія… Чи не допоможете мені зв’язатися з ним?

Дідок підвів голову і кинув на Джеймса погляд:

— Хіба ви не чули, що сталося? — Старий поплямкав губами. — Нашого славетного вченого знеславили.

Кук-Соммерс поблід, вхопився руками за краї столика, наче збираючись підняти і торохнути ним діда.

— Невже… невже його теорія виявилась неспромож­ною?

— Заспокойтесь, містер, присядьте. Отак. Ви, мабуть, не належите… до науковців, якщо досі не чули цієї сен­сації?

— Я — фізик-теоретик, — гамуючи нетерпеливість, ска­зав Джеймс, — і хотів би…

— Цікаво… — Старий скинув бровами. — Ну, гаразд, трапляється… Так от, його формула слабкої ядерної взає­модії точно описує процес, до того ж надзвичайно еле­гантна, витончена. Це — формула-красуня!

— То що ж сталося? — прохопився Кук-Соммерс.

— Його обвинувачують, як це не дивно, в плагіаті.

— Невже такий учений…

Старий скрушно зітхнув:

— Це було так несподівано. Витягли на світ божий один із старих номерів журналу “Нью саєнс”, в якому цю саму формулу опублікував… заждіть, пригадаю… ага — Соммерс! Здасться, Нобелівський лауреат… Джеймс Соммерс. Звичайно, вони могли зробити відкриття незалежно один від одного, мабуть, так воно й було, пріоритет тут ні до чого. Але, знаєте, знайшлися заздрісники… Роздму­хали скандал. Серце вченого не витримало… — Дідок зно­ву зітхнув. — А яка благородна була людина!

— Та-ак… — Джеймс підвівся, рвучко, знервовано під­ступив до столика. Очі йому палали, голос помітно дуж­чав.— Так от, формулу в тому журналі опублікував не Соммерс, а Кук-Соммерс, його син.

— Син? — скинув кошлатими бровами старий. — Упер­ше чую, щоб у генія і син був геніальний.

— Але це так… — зам’явся Джеймс. — Формулу цю опублікував син Соммерса — Джеймс Кук-Сом­мерс.

— Ніякого Кука! Там надруковано — Джеймс Сом­мерс, тепер я точно пригадав.

“Невже це Патрик підклав свиню? — подумав Джеймс. — Ну, зажди…”

— Саме Кук! — роздратовано вигукнув, ніби старий оглух.

— Та звідки ви знаєте?

— Ще б пак не знати! — зблиснув очима Джеймс. — Це ж я сам, я її опублікував! Розумієте — я!

На якусь мить дідок заціпенів, потім силувано посміх­нувся:

— Чудасія, та й годі. Якщо це так… Вам мусить бути понад сто років, добродію!

— Завдяки щілині в часі, я зміг проникнути… Та хіба ви повірите?

Кук-Соммерс опік його таким поглядом, що старий зіщулився, злякано промимрив:

— Хоча, може бути… а чого ж… Чорна курка несе білі яйця… Суцільні парадокси.

Переляк старого потішив Джеймса. Гамуючи сміх, що не раз підступав йому до горла, обернувся і вийшов. Було прикро, що його переплутали із славетним татусем, але він цю помилку виправить, і його ім’я лишиться в історії фізики. Вже наближаючись до Едни, — вона задрімала в кріслі, — подумав про спадщину Нобелівського лауреата. Цілком можливо, що він — єдиний спадкоємець! А там же мільйони й мільйони… Треба тільки взяти метикованого адвоката.

— Ходімо, Мізинчику! — торкнув її за плече.

Една розплющила очі:

— Ну як? Щось нове є?

— Скоро станеш мільйонершею!

— Любий… — Една простягла руки і, підвівшись, обня­ла його за шию. — Придбаємо кондитерську?

— Ну, звичайно! Я перепрограмую Няумуко… Та що там кондитерська… Не той масштаб…

До тунелю тут було рукою подати, але обоє долали цей простір з натугою, важко дихаючи. Ось уже й Атланта проминули, а брунатному килиму, здається, не буде кін­ця. І навіщо така ворса? Наче трава чіпляється за чере­вики.

— О, ми заживем солодким життям… — говорив і гово­рив, нахиляючись до Едни, Кук-Соммерс. — Нащо мені та лабораторія? Або тобі — будівельна фірма?

Він говорив з якимось острахом, хоча в перспективі — спадщина Соммерса, спадщина леді Кук… Але радості не було, він навіть голос притишив. З кожним кроком іти ставало важче, неначе земне тяжіння подвоїлось чи навіть потроїлось.

— Чи ми дійдемо колись? — шепоче Една. — Я бо­юсь…

— Перестань хникати, Мізинчику, я теж сам не свій, але не боюся. Та й чого нам полохатись, чорт…

Якийсь тріск обірвав його мову. Стали як укопані, при­слухаючись і роззираючись. По стінах і склепінню тунелю зміїлись чорні тріщини. Землетрус? У Лондоні?

Тріск припинився, та почало тьмяніти світло. Вони за­спішили, як могли. Йшли, натужно дихаючи, мовчки; Една лівою рукою трималася за Джеймса, правою ж час від часу торкалася стіни тунелю, наче боялася збитися з правильного напрямку. Раптом сіпнула Кук-Соммерса за лікоть:

— Бачиш? Бачиш?

Ще кілька кроків, і він розгледів: біля отвору вовтузи­ться Няумуко, відламує шматки породи і шпурляє навсі­біч.

— Няумуко, пропусти міс Едну, — прохрипів Джеймс. І до неї: — Швидше, швидше пролазь. Щілину затягує…

Робот звільнив отвір і став з того боку, простягнувши свої металеві руки навстріч дівчині. Кілька секунд, і Една, тривожно скрикнувши, опинилась біля Няумуко. Тим часом отвір так звузився, що Кук-Соммерс уже це міг протиснутись. Просунув голову і ледве встиг відхили­тись назад.

— Няумуко! — заволав щосили. — Розширюй лазером!

Кілька разів зблиснув тонкий промінь і погас. “Невже розрядився? — промайнула страшна думка в Кук-Сом­мерса. — Не може бути…”

— Ламай руками!

Няумуко схопився за краї, що напливали по всьому периметру, але не зміг відламати й крихти. Просунув голову, намагаючись натиснути плечем, застряв, не зміг і поворухнутись. Ще мить, і страхітлива сила розпанаха­ла його надміцне сталеве тіло, важка голова з половиною грудей бемкнула об підлогу біля Кук-Соммерса. Враз по­темніло, він присів, обіпершись спиною об стіну, і вже не бачив, як стискується простір тунелю, як сходяться стіни і склепіння. Його згасаюча свідомість ще встигла прийняти сигнал звідти — крик, істеричний крик Едни. Та проаналізувати цей сигнал вмираючий мозок не зміг. Темрява, шум, зблиск…

“…на будівництві Барбікен-центру знову загуркотіли екскаватори і прохідницькі комбайни — поглиблюється котлован, прокладаються тунелі. На великій глибині в твердій породі будівельники натрапили на останки неві­домої людини і рештки робота…”

“Темз-Тайм” від 21.IX ц. р.