КОСМІЧНИЙ ГОЛЬФСТРІМ

Повість

Капітан “Вікінга” сидів у кріслі біля пульта керування і, коли відчув, що його хилить на сон, випростав спи­ну, розвів руки, потягнувся. В’ялість розливалася по всьому тілу — такого ще не бувало з того самого дня, коли вони покинули Землю заради вивчення глибинного космосу. І оця дрімота… Чи не захворів? Але ж ніщо не болить, лише важкість в усьому тілі, от і руки ніби поважчали, і голова… Певне, одноманітність дається взнаки. Ось уже сьомий рік одне й те ж, одне й те ж… Капітан позіхнув. Ритмічність внутрішнього розпоряд­ку також має свої мінуси. Треба порадитися з психоло­гом… Еола часто буває похмурою, і це дратує… Ще не вистачає депресії та неврастенії…

Капітан спокійно, можна сказати — безсторонньо об­мірковував становище, пригадуючи окремі деталі пове­дінки свого численного екіпажу, зіставляв, аналізував і зрештою зробив не дуже втішний висновок, що сто­сунки між чоловіками й жінками потроху заплутуються, і це може призвести до ексцесів. А нехай йому всячина, ще цього не вистачало — любовні інтрижки на косміч­ному кораблі! Біолог почав писати вірші, вимагає виді­лити площу в оранжереї під квіти, бо хлорели, мовляв, надлишок… Цікаво: кому він їх підноситиме? А що як Еолі?

Думки снували в капітановій голові спокійно, але він помітив, що в його свідомості з’явилося невиразне, туманне відчуття небезпеки. Погладив долонею свого рудуватого йоржика, немов бажаючи у такий спосіб по­збутися того відчуття, але воно не зникало. Капітан озирнувся. Усе спокійно, нічого не змінилося, а проте… Щось його непокоїть!

Натиснув кнопку, відкриваючи сферичний оглядовий екран. Як і вчора, як і рік тому, зорі течуть назад, по­переду зяє чорнота космосу, до якої “вікінги” вже давно звикли. То в чому ж річ? Нерви, починають здавати нерви… Дивно, це дуже дивно. По закінченні вахти треба обов’язково піти на медпункт. Звичайно, з кож­ним може трапитись, хоча “Вікінг” абсолютно стериль­ний, але щоб він занедужав перший, він, капітан, це… Та йому явно нездужається.

Гордій Нескуба поклав голову на руку, неспромож­ний перебороти втому, і одразу заснув. Йому привидівся якийсь кошмар — неначе він біжить по трасі, а за ним суне порожній металевий вагон без передньої стіни, він уже в тому вагоні, збоку ще лишається невелика щі­лина, в яку треба неодмінно вискочити, але в нього вже вичерпалась сила і ніяк не можна підбігти швидше. Ось-ось щілина закриється, його притисне, роздушить… Напружившись, він таки встигає вискочити в той про­світ, і тяжка сіра громада помчала мимо… Нескуба відітхнув і прокинувся. Роззирнувшись навколо і усвідо­мивши, що то був тільки сон, ще раз полегшено зітхнув. Підвівся, маючи намір досягти протилежної стіни, де прикріплені гумові стрічки, еспандери та інше спортивне начиння, щоб зробити зарядку, але не втримав рівно­ваги і стукнувся об пульт.

“От незграба! — подумки вилаяв себе. — Добре, що ніхто не бачить, а то підняли б на сміх…”

Тепер він підводився, міцно тримаючись за підлокіт­ники свого крісла, та його тіло, наче маятник, знову хитнулося в бік пульта. Це вже не на жарт стривожило капітана. Якщо хвороба вразила вестибулярний апа­рат… От халепа! Ще цього йому не вистачало! Рішуче відштовхнувся від крісла, проте його не підкинуло вго­ру, він не поплив у повітрі, як це було завжди в таких випадках, а важко опустився на сидіння. Кров шугнула йому в скроні від одного тільки здогаду: з’явилась вага! Це ошелешило Нескубу, деякий час несила було зібратися з думками. Звідки воно взялося, це гравіта­ційне поле? У навколишньому просторі немає жодного формування, бодай незначного скупчення матерії, яке тільки й може бути джерелом гравітації. То, можливо, це блукаюче поле — своєрідна хмара в космосі? І хоч таких гравітаційних полів наука не знає, Нескуба гото­вий був пристати на таку гіпотезу.

Оговтавшись, окинув поглядом панель з приладами, і тут його знову чекали прикрі несподіванки. “Вікінг” відхилився від встановленого курсу на 13'7''! Траєкторія польоту скидалася на обважнілий колосок, що хилиться донизу.

Тепер капітанові стали зрозумілими симптоми його нездоров’я: нервова система одразу відчула гравітацію і реагувала на це пониженням кров’яного тиску.

Так, значить, тяжіння… Нескуба, обережно ступаючи, наче боячись, що підлога провалиться під його ногами, пройшовся по рубці керування, оце вперше за сім дов­гих років, протягом яких вони перебували в стані нева­гомості. А зараз… Дивовижне то було відчуття — сту­пати по світло-сірому пластику, піднімаючи то ліву, то праву ногу та ще й розмахуючи руками! Серце капіта­нові забилося частіше, легені жадібно втягували повіт­ря. Цієї хвилини він був схожий на хлопчика, який ви­скочив під густий дощ. Тільки цей дощ був невидимий і, здається, посилювався з кожною хвилиною.

Капітан знову сів до пульта, ввімкнув мікрофон і, тамуючи тривогу, заговорив:

— Прошу всіх, вільних від вахти, негайно зайти до мене…

Раніше, скликаючи екіпаж, він говорив “прибути”, “з’явитись” чи просто: “прошу до мене”, а зараз під­креслено вимовляв — “зайти”.

— Усіх, вільних від вахти, прошу зайти…

Ситуація раптово змінилась, і Нескуба вирішив по­радитися з колективом. Був глибоко переконаний, що спільне рішення завжди найкраще, наймудріше, і весь час дотримувався цього. “Вікінг” — наша планетка на час польоту, — наголошував капітан, — отже, всі ми відповідаємо за нього”. Коли через недогляд чи, може, не­дбалість старшого інженера вийшла з ладу радарна установка, Нескуба виніс цей факт на розгляд колек­тиву. Тоді ж “вікінги” затвердили запропонований ним додаток до діючої “Інструкції” про відповідальність за недбайливе виконання обов’язків. Винного пропону­валося вважати пасажиром і відсторонити від усяких, навіть найменших обов’язків. Покарання гуманне, проте досить дошкульне. Увесь екіпаж, за винятком біолога, схвалив цей пункт, і порядок та дисципліна помітно зміцніли, колектив працював чітко й злагоджено. Хоча в особистих стосунках і почали з’являтися деякі ано­малії.

— …прошу зайти… — ще раз повторив Нескуба і ви­мкнув мікрофон.

Першими до рубки з’явилися біолог Алк та Еола, і це кольнуло капітана. Кинувши погляд на самовдоволене обличчя старого парубка, Нескуба подумав, що зробив промах, включивши його в екіпаж. Щось ча­стенько він буває в товаристві Еоли… “Невже я рев­ную? — дорікнув собі. — Ще цього не вистачало…” І хоч як він силкувався придушити, відкинути почуття не­приязні до Алка, та це не вдавалося, і йому було ні­яково, навіть соромно. Еола, мабуть, помітила, вловила вираз чоловікових очей, бо, торкнувшись його непокір­ного йоржика, тихо спитала:

— Ти стривожений? Як ти себе почуваєш?

Голос дружини завжди гамував йому нерви, прино­сив спокій. Нескуба зітхнув і стримано відповів:

— Дякую. Хилило на сон, і трохи подрімав. А як ти?

— Незвично. Звідки це?

— Зараз обміркуємо.

Еола відійшла і сіла в крісло — через одно від Алка, що помітив капітан. До сидінь уже не прив’язувались, і в’яло звисаючі ремені знову нагадали йому про те, що сталось, і він почав подумки добирати слова, які мусить сказати екіпажеві.

Тим часом з’явилися всі, хто міг з’явитися, — три­дцять сім чоловік.

— Товариші, — почав Нескуба, ввімкнувши запис, — ви й самі помітили, як змінилася ситуація. Наш “Ві­кінг” потрапив у гравітаційне поле, причому джерело цього досить інтенсивного поля мені не відоме. Нам треба негайно вирішити, що робити. Вам слово, Лойо Майо.

Астроном — смаглявий молодий чоловік з гострими очима — був, здавалося, заскочений зненацька.

— Спостереження, які ми провадили, не виявили в навколишньому просторі ні поодинокої зорі, ні пило­вої хмари…

— А чи може бути блукаюче гравітаційне поле? — спитав Нескуба.

— Досі астрономія не знала таких, — Лойо Майо ви­бачливо усміхнувся. — Магнітні поля під час великих збурень в атмосфері сонця можуть відірватися, але гра­вітаційні… Випадок унікальний, у нас зовсім мало да­них спостережень, щоб зробити якісь певні висновки.

“А інтуїція? — невдоволено подумав Нескуба. — Що тобі говорить інтуїція?” Уголос запитав:

— Що ви пропонуєте?

Лойо Майо знизав плечима.

— Треба вивчити поведінку поля.

“Ну, звичайно, — вивчити, проаналізувати…” Після астронома промовляв астрофізик — низько­рослий чоловік з копицею чорного волосся. Говорив ко­ротко і категорично:

— Нова загадка природи. Сюрприз. Вся надія на радіолокацію. Коли візуальні спостереження недостатні…

Наче блискавка, Нескубу пронизала думка: чорна діра! Візуально її не виявиш, хіба покриє якусь зірку, але це надзвичайно рідкісне явище — таке покриття…

Він уже не чув, що говорив астрофізик: слухав свої власні думки. І коли той умовк, запала тиша — капітан дивився на своїх товаришів, але нікого не запрошував говорити. Цю хвилинну розгубленість помітили, заво­рушилися. Нескуба опам’ятався і швидко сказав:

— Цілком правильно: це явище потребує дослі­дження. Але насамперед треба виправити курс “Вікін­га”. Енергетичним резервом ми ще не користались… Він якраз і призначений на випадок непередбачених, неспо­діваних обставин. Якщо немає заперечень, прошу всіх негайно зайняти свої місця, антиперевантажні костю­ми — обов’язково. Черговий пілот і штурман лишаються тут. Нараду закінчено. — Нескуба вимкнув запис.

Ніхто не заперечував, усі заспішили до виходу. Еола на мить обернулася, і капітан вловив у її очах три­вогу.

“Невже відчула? — подумав, і серце йому тенькну­ло. — Тонка, споріднена натура”.

Нескуба, черговий пілот і штурман швидко перевдяглися в антиперевантажні костюми, які щільно облягали тіло, стискували ноги. Кожен зайняв своє крісло, від­хиливши спинку і міцно стягнувши на животі широкі ремені. Капітан поглядав на своїх помічників спосте­режливим оком і з задоволенням відзначав, що три­маються вони добре, так, як і належить космонавтам. “А може, ще не здогадуються про небезпеку? — поду­мав.— Та ні, це досвідчені люди…”

— Увага, увага! — заговорив у мікрофон. — Допові­сти готовність! Енергоблок?

— Готові.

— Житловий сектор?

— Готові.

— Аварійна система?

— Готові.

Тим часом штурман заклав перфокарту у приймаль­ний пристрій комп’ютера. Залишалося тільки натиснути вмикач — і електронний пілот почне корекцію траєкто­рії “Вікінга”. Якщо ж він не впорається із завданням, то можна буде перейти на ручне керування.

Як тільки працівники всіх систем життєзабезпечення корабля доповіли про готовність, Нескуба, окинувши поглядом командні прилади, сказав у мікрофон:

— Відлік часу — одна хвилина.

Напружену тишу командного відсіку пронизали сто­крат посилені звуки хронометра. Вони бухали в най­дальших куточках величезного корабля, і здавалося, що то б’ється його живе серце, розганяє по жилах кров. Потяглися довгі, тягучі секунди чекання. Кожен при­нишк, насторожився, напружено очікуючи і все-таки ду­маючи про своє. Коли б ті кадри, що промайнули в го­ловах екіпажу за шістдесят секунд, спроектувати на екран, вийшов би довжелезний і досить оригінальний фільм. Одному пригадувався старт “Вікінга”, прощан­ня з рідними, другий бачив синю звивисту річку, до якої котяться зелені хвилі трав, третя — свого чубатого школярика, що лишився на Землі, інший — сумовиті очі матері або веселу посмішку дівчини з натовпу прово­джаючих на космодромі. Біолог Алк чомусь пригадав своїх кажанів, над якими провадив досліди на Землі, і вони здавалися йому дуже симпатичними; він тоді відкрив у них органи зору, що сприймають інфрачер­воне проміння, і цим самим спростував твердження про їхню біолокацію, яке панувало в науці понад століття. Еола бачила нахмурені брови чоловіка, і її охоплював страх за долю експедиції, бо це гравітаційне поле не обіцяє нічого доброго.

Мабуть, лише сам капітан не думав ні про що сто­роннє, зосередивши увагу на приладах. До якої потуж­ності доведе комп’ютер двигуни, щоб виправити траєк­торію? Скільки усе займе часу й скільки поглине паль­ного?

Хронометр відстукував секунду за секундою, і тим, хто подумки рахував їх (а були й такі), вони здава­лися страшенно довгими. Та ось відбило сьому, за нею шосту, п’яту, четверту, третю, другу, останню…

Пуск!

“Вікінг” ледь відчутно здригнувся, обертаючись на­вколо поперечної осі, а коли запрацювали головні дви­гуни, затремтів усім своїм велетенським тілом.

Нескуба спостерігав маневр корабля на сферичному екрані, леліючи надію, що колосочок траєкторії випра­виться і співпаде з пунктирною лінією наміченого марш­руту. Та коли він побачив, що навіть дюзами наперед “Вікінг” не може подолати криву, страх почав стиску­вати йому горло, стало важко дихати. Комп’ютер збіль­шував потужність двигунів, корпус корабля вібрував, тремтів, як у пропасниці, але обрис кривої не змінився ні на йоту. Отак борсається рибина у міцній сіті, яка тягне її до судна.

На осцилографі хистка лінія потужності двигунів торкнулася червоної позначки, половина резервного па­лива, перетвореного на фотони, вилетіла в космос…

Капітан відітхнув, опанував себе і, ще раз позир­нувши на прилади, наказав припинити це безнадійне бор­сання. Двигуни одразу вмовкли, залишився лише шум у вухах.

“Невже таки чорна діра? — міркував капітан. — Цього ще нам не вистачало! Міцнюща сітка!.. Якщо це справді чорна діра… Звичайними засобами вирватись неможливо. Тяжіння колапсуючої зірки не випускає навіть фотонів, а наша максимальна швидкість стано­вить лише три чверті їхньої… Невже безвихідь? А що, якби прорвати хоч невеличку ділянку цієї сітки? Ша­рахнути б антигравітаційною бомбою. Нехай помізкують фізики… Лабораторія устаткована добре… а може, не бомба, а гармата хай би пробила тунель… Фантастика. Нічого не вийде… Але не розкисати. Ще чого не виста­чало…”

Думка його теж борсалась, як і захоплений тяжін­ням корабель, так само натикаючись на непереборні перепони.

Що відомо досі про чорні діри космосу? Один затя­тий математик у годину дозвілля придумав собі таку задачу: а що, коли дуже велика маса речовини опини­ться в дуже маленькому об’ємі, то що тоді буде? Як ця речовина поводитиметься? Розрахунки показали: сила тяжіння так стисне ту масу, що простір увігне­ться, викривиться і зрештою замкнеться. Математик назвав це колапсом — така зірка тонула в його фор­мулах, як сонце в морі. З тією тільки різницею, що сонце світить, а колапсуючу зірку вже ніхто не по­бачить, бо її страхітливе тяжіння не випускає жодного електромагнітного сигналу. Замість сяючої зірки — чор­нота, дірка, в яку падає все, а звідти ніщо не вертає­ться.

І хоч астрономи вважали, що в нашому Всесвіті є чи­мало сонць, в яких сконцентрована величезна маса і які в майбутньому будуть колапсувати, — все це, на думку Нескуби, не виходило за рамки химерних гіпо­тез. І хоча були повідомлення, що деякі чорні дірки виявлено, Нескубі не вірилось, він гадав, що це гра математичної уяви. Розум, зрештою, не може погоди­тись з тим, що в одній точці, майже в нульовому про­сторі концентрується яка завгодно велика маса речо­вини. Хоча… її всемогутність Природа може творити ще й дивовижніші парадокси!..

“От і підтверджується, здавалося б, неймовірне при­пущення, — думав капітан. — “Вікінг” потрапив у сферу тяжіння чорної діри космосу, ми перші… — Капітан спо­хмурнів, губи скривилися в гірку посмішку. — Перші… яких поглине колапсуюча зірка!”

— Витки спіралі крутішають, швидкість зростає, ка­пітане.

Голос штурмана вивів Нескубу із задуми. Він стре­пенувся, несамохіть провів долонею по йоржику і, по­глянувши на своїх помічників, замислено сказав:

— І зростатиме… якщо не зуміємо обрубати лапи цьому хижому павукові.

2

Капітан розплющив очі, потягнувся під ковдрою. Вста­вати не хотілось. Руки, ноги, усе тіло важке, як глина. І без вимірів ясно: тяжіння набагато збільшилось. За­раз він важить не менше тридцяти п’яти кілограмів, і хоч це становить лише половину його земної ваги, відчувається величезний тягар. І не дивно: довгі роки невагомості позначилися на механічній опірності орга­нізму. “Безплотний період закінчився!” — підписав свою карикатуру якийсь дотепник. На екрані було зобра­жено, як чоловіки ходять на чотирьох, а жінки спи­раються на милиці. “Вистачило такту не намалювати навпаки, — подумав Нескуба. — Милиці… Ще чого не вистачало!”

Зиркнувши на хронометра, почав підводитись: неза­баром будуть доповідати керівники секцій і служб. Останнім часом, у зв’язку з тривожною обстановкою, капітан спав у командній рубці, і зараз був дуже ра­дий, що Еола не бачить, як він підводиться з канапи, — немов старий дід. Уявивши, що біолог Алк також лед­ве пересуває ноги, Нескуба трохи втішився, повеселів. От кому б личило ходити на чотирьох!

Поки умивався в маленькій кабіні, Еола принесла сніданок. На таці в затискувачах лежали два великі тюбики остогидлого пюре із хлорели, в маленькій кар­тонній коробочці — кілька горошин полівітамінів.

“Можна б уже й на тарілочках, — подумав з доса­дою. — Тюбики обридли”.

— Як спалося? — Еола стала навшпиньки і на мить притулилася щокою до його щоки.

— Голова чавунна.

— Мабуть, підвищується тиск. — Еола намацала його пульс. — Так і є, трохи підвищений. Це напружена нер­вова обстановка.

— А тяжіння — не позначається?

— І тяжіння, звичайно. Фізичне навантаження різко збільшилось… — Обличчя Еоли пойняла тривога. — Слу­хай, чим усе це скінчиться?

— Не хвилюйся, люба, робота в наших лабораторіях іде повним ходом, щось придумаємо. А ти, як невропа­толог… Знаєш, в такій ситуації в декого можуть не ви­тримати нерви…

— Служба здоров’я функціонує нормально. А щодо нервів ти маєш рацію — у нас уже є один пацієнт.

Нескуба запитливо скинув бровами.

— …Правда, нічого особливого, безневинна манія: квіти. Тільки й мови, що про квіти. Квіти — чудо при­роди, пластика, живопис, поезія, навіть музика. Він, мовляв, обов’язково виростить незвичайну квітку…

Нескуба уже здогадався, про кого йдеться, і не став розпитувати. У нього складалася інша думка про того “пацієнта”.

Видавивши в рот рідке пюре із тюбика, Нескуба майже гидливо скривився.

— Я бачу, ти не в захопленні, — обізвалась Еола, сівши поруч чоловіка.

— Та не дуже, — відказав, нехотя ковтаючи теплу масу. — Якесь воно ніяке.

— Здається, ти полюбляв антрекот…

— Не забула? — Нескуба аж облизався. — Ех, якби оце зараз…

— А від курятинки відмовився б?

— Клянуся космосом! За курячу ніжку…

— А на гарнір пухкого рису, змащеного маслом…

— Краще не нагадуй, Еоло, не терзай мого шлунка, його й так судомить.

Еола зітхнула:

— Мені теж ці калорії в горлі застряють. Та й усім уже осточортіла проклята хлорела.

Жартівливі нотки вже не бриніли в її голосі, і це стурбувало чоловіка.

— Що ти кажеш? Проклята хлорела? — трохи силувано усміхнувся Нескуба. — Схаменись, люба. Ця водорость… якщо ти хочеш знати, то вона якраз і є чудом природи. Такий вміст білка, вітамінів, аміно­кислот…

— То чого ти кривишся, мов середа на п’ятницю?

— Я кривлюся? Ще чого не вистачало!

— А меню можна поліпшити.

— У перфострічці нашого електронного кухаря за­програмовано десятки різних страв.

— Десятки… — знизала плечима Еола. — І все це варіації на тему, яка зветься — хлорела. Пора б уже замінити перфострічку — маємо непочатий запас трохи кращих продуктів. Ти б скуштував і курятини, і бара­нини, і навіть вим’я!

Терпляче вислухавши її кулінарну декламацію, Нескуба сказав:

— Саме зараз, коли “Вікінг” потрапив у небезпечну ситуацію, почати недоторканий запас було б нерозумно з психологічних мотивів. Ти мене зрозуміла? Космос теж вимагає жертв.

Так і не вдалося бідолашній Еолі, гострій на язик, перемогти хлорелу. Звичайні аргументи на Гордія Не-скубу не вплинули, а сильніші, знадливіші, що ними тішаться привабливі жінки, не могли подіяти через під­ступність цієї ж водорості, яка за відданість віддячує чоловікові кволістю та байдужістю до всього, окрім хіба службових обов’язків.

Буркнувши щось не дуже ґречне на адресу хлорели і свого капітана, Еола склала на тацю зім’яті тюбики, порожні коробочки і подалася з рубки. Нескуба не дуже дослухався до її бурмотіння, бо саме засвітився екран внутрішнього зв’язку і з голубуватої його гли­бини виринуло пісне обличчя керівника фізичної лабо­раторії. Попід очима в нього були синці, вчений каш­ляв і шморгав носом.

— Ну, як там у вас? — запитав Нескуба.

— Усе добре, але майстерня зриває графік: досі не виготовили редуктора.

— А соленоїд?

— Почали монтаж. — Фізик чхнув, хапливо дістав хусточку і, витерши носа, додав: — Згідно графіка.

— Гаразд, — капітан спробував усміхнутися, — давай­те так, тільки, того, бережіть здоров’я. А на майстерню ми натиснемо.

Звичайно, він добре знав, що інженери не байди­кують, але настрій вони йому зіпсували. Гравітаційний трансформатор, модель якого запропонували фізики, — може, це справді порятунок для “Вікінга”! За ідеєю, цей пристрій зможе пробити тунель у полі тяжіння, і всі схвалили програму робіт, обіцяли напружити, стократ помножити зусилля, а от…

З’єднавшись з майстернею, Нескуба довго доскіпу­вався, в чому ж причина затримки. Інженери пояснили, послалися на об’єктивні причини, але це не покращило капітанового настрою. І патетичне повідомлення з об­серваторії він сприйняв без ентузіазму.

— Епохальне відкриття! Ми сфотографували об’єкт із проторечовини. За попередніми обчисленнями ця хмара перевищує своїми розмірами наш Чумацький Шлях у мільярд разів!

Нескубі здалося, що великі темно-карі очі Лойо Майо від страшенного захоплення от-от вискочать з орбіт. Мо­лодий вчений помітив кислу міну на капітановому об­личчі і здивовано вигукнув:

— Невже це вас не хвилює? Ви ж тільки подумайте…

— А чи впливає ця хмара на силу гравітаційного поля?

— Еола? Та вона знаходиться…

— До чого тут Еола? — спантеличився капітан. — Ми говоримо про нововідкриту хмару.

— Ми хочемо назвати її Еолою на честь вашої дру­жини, капітане.

— З якої речі? — здивувався Нескуба. — Здається, вона ніяких заслуг в астрономії не має. Але я цікавлюсь гравітацією.

— На простір, в якому ми перебуваємо, новий об’єкт не впливає. Він знаходиться на околиці видимого Всесві­ту, відстань — десять мільярдів світлових років[1]. Так що промінь, який ми зафіксували на фотоплівці, виру­шив у мандри тоді, коли не тільки не існувало життя на Землі, а й самої нашої планети ще не було. Уявляєте?

— Не дуже. З такими відстанями моя уява не може впоратись.

— Можливо, й так, але… Це ж дозіркова стадія ре­човини!

Мабуть, не кожен закоханий з таким жаром говорить про свою кохану, як Лойо Майо про цю космічну хма­ру, що мріє десь у неуявній далечині. Нескуба з власти­вою йому витримкою ще цілу хвилину слухав дифірамби, що їх виспівував темпераментний мексіканець “зоряній матці”, “дивовижному явищу Природи”, “золотій риби­ні”, яка так щасливо потрапила у фотокамеру.

— Мусимо сфотографувати її з різними світлофільт­рами, провести найдетальніші виміри, виявити деякі ха­рактеристики за допомогою телескопа-спектрометра, — провадив учений. — Нам треба максимально використа­ти сприятливі обставини, в яких перебуває “Вікінг”.

— Сприятливі обставини?! — скрикнув капітан, схо­пившись за голову.

— Ну, так… тобто, я хотів сказати: сприятливі для астрономічних спостережень.

— Все зрозуміло,— перебив капітан, кладучи руки на пульт. Почувався трохи ніяково за свою миттєву невитримку і провадив далі якомога спокійнішим і твердішим голосом: — Що ж до назви… Може, краще буде — Гуллівер?

— Ну, що ж, — зам’явся Лойо Майо. — Ми хотіли увічнити ім’я…

“Увічнити… — подумав Нескуба. — Оце оптиміст! Пев­не, зовсім не здає собі справи, в яких “сприятливих об­ставинах” ми опинилися. І зв’язку з Землею давно нема…”

— …Та якщо ви… — зітхнув Лойо Майо. — Що ж, нехай буде Гуллівер.

На закінчення розмови Нескуба підкреслив, що най-пекучішим завданням зараз є спостереження за ближнім космосом, хоч він і здається пустельним, бо це для “Ві­кінга” життєво необхідне. На знак цілковитої згоди мо­лодий астроном ствердно хитав головою, але капітан не був упевнений, що він усвідомив важливість цього за­вдання. Та перепитувати не мав часу — треба навідатись до майстерні, яка вибилася з графіка, і допомогти інже­нерам на місці. Залишивши за командним пультом пер­шого пілота — блискучоокого Саке Мацу, Нескуба по­дався в майстерню. Ішов довгим вузьким коридором, який нагадував йому вулички старої Риги — чудового мі­ста, де вивчав тонкощі радіосправи і де спізнав гарячий ритм Еолиного серця. А втім, спогади ненадовго відволікли капітанову увагу. Зусиллям волі він відігнав їх за обрій свідомості і почав думати про гравітаційний трансформатор. Це ж оригінальна, смілива ідея — роз­щеплення гравітонів! Якби тільки пощастило подолати деякі технічні труднощі. Чи вистачить енергії? Десь у глибині душі ворухнувся сумнів, зневір’я, бо досі з граві­тонами не було жодного вдалого експерименту, але ка­пітан твердо вирішив довести почате до кінця. Та, влас­не, іншої альтернативи й не було, якщо спроба не вда­сться — тяжіння їх розчавить.

У майстерні Нескуба повеселішав: інженери працю­вали дружно: двоє монтували соленоїд, троє поралось біля редуктора. Чути було дзижчання моторчиків, зумер вимірювальних приладів.

Капітан підбадьорливо кивнув хлопцям: давайте, мовляв, давайте! Швидко надів робочий комбінезон, узяв креслення ще не готової деталі і почав складати програму для верстата-автомата. Хлопці тільки перезирались, спостерігаючи, як чітко і вміло працює ка­пітан.

Потрібно було майже сорок вісім годин виснажливої праці, щоб виготовити усі вузли Гравітаційного транс­форматора. Молоді інженери ледве трималися на ногах, а капітанові шуміло в скронях, як шумить Ризька затока під час негоди. Була хвилина, коли Нескуба подумав про посилене харчування і вже хотів дати дозвіл зірвати пломбу з того люка, за яким зберігається недоторканий запас, але втримався, може, просто з упертості. “Ще не так важко, — подумав. — Оранжерея забезпечує білками, а роз’їдатися нічого”.

Тепер належало змонтувати трансформатор на об­шивці корабля — у відкритому космосі, а це було, мабуть, ще складніше. Той, хто побував у космосі, знає, що пра­цювати в скафандрі, навіть призвичаївшись, не дуже лег­ко. Проте труднощі не лякали інженерів — усі працювали з молодечим завзяттям.

Нарешті-таки настала довгождана мить, радісна звістка облетіла всі секції, найдальші закутки “Вікін­га”: Гравітаційний трансформатор встановлено, відре­гульовано, до нього підвели кабель високої напруги, апа­рат готовий до випробування!

“Вікінг” давно не знав такого піднесення. Особливо жінки — зраділи, як діти. Навіть медиків охопила евфорія — сміх, жарти, вигуки, сяючі очі. Де в них і енергія взялася! Еола обхопила міцну Гордієву шию, повисла, зігнувши ноги в колінах, і обпалила чоловіка поцілун­ками.

— Не дурій, — гамував радість капітан, — ще не відо­мо, чи вдасться…

Звичайно, становище було непевне, і навіть самі ав­тори проекту не виявляли надмірного оптимізму. Але як хотілось, щоб сталося чудо! Всі інші небезпеки, які чи­гали на них на шляху до мети, були ніщо в порівнянні з оцим реальним лихом, яке їх уже спіткало. Вирватись, будь-що вирватись з нещадних лабет цього дикого граві­таційного поля! Чи виправдає ж сподівання схожий на мортиру апарат, встановлений на носі корабля? Ех…

Звільнившись від Еолиних обіймів, Нескуба сів у своє крісло біля командного пульта, і тієї ж миті пролунав його наказ:

— Кожному зайняти своє місце! Стартова готовність…

Усіх наче вітром здуло. Без метушні й гамору екіпаж кинувся по місцях. Через кілька секунд на “Вікінгу” стихло, принишкло. Здавалося, навіть осцилографи, повирячувавши свої зеленкуваті очі, нашорошено дослуха­лися: коли ж воно станеться?

Якщо експеримент удасться і Трансформатор проб’є тунель у гравітаційному полі, “Вікінг” різко шарпнеться вперед і помчить, неначе кулька з цівки пневматичної рушниці. Годин з двісті такого лету — і корабель буде на волі. О, тоді вони вже пильнуватимуть!

Нескуба сидів у нервовому заціпенінні, але мозок його працював чітко, немов добре налагоджена електрон­на машина. Перед ним на пульті один по одному спа­лахували зелені сигнали — знак готовності секцій, вуз­лів, пристроїв. Зелене сузір’я тішило капітанове око, зні­мало нервове напруження. На екрані він бачив, як спускаються з поверхні корабля фізики та інженери, від­значив їхні злагоджені рухи. “Молодці, з витримкою, — промайнула думка. — Такі не розкиснуть, не відступлять­ся, боротимуться, доки б’ється серце”. Кинув погляд на оглядовий екран — бездонне провалля космосу війнуло холодком небезпеки. Фізично відчув, що падає в цю хо­лодну, жахливу прірву, заповнену мороком. Аж здриг­нувся і вже хотів вимкнути екран. “Чи не починається агорафобія?[2] — стривожився. — Ще чого не вистачало!” Змусив себе дивитися в безкінечний простір, де окові не було за що зачепитися, — жодної цятки! І почуття страху швидко зникло. Корекція не потрібна, корабель і так зорієнтований дюзами в бік падіння.

На запитливий погляд старшого фізика Хоупмана, який зайняв своє місце біля пульта, Нескуба спокійно кивнув: можна починати.

Фізик простяг руку до щитка і взявся за рукоятку рубильника. Тієї ж миті почало меркнути і незабаром погасло освітлення по всьому кораблю, зупинилися чис­ленні електромотори, побутові та всякі допоміжні при­лади: енергосистема “Вікінга” підключилася до Граві­таційного трансформатора.

Це була кульмінаційна хвилина експерименту, і хто б зміг визначити напругу, яка охопила тут кожного в че­канні невідомості! Адже ось зараз, цієї миті вирішується їхня доля: чи каменем падати в безодню, чи птахом ви­пурхнути з неї…

“Вікінг” шарпнувся вперед, це добре відчули всі, хто сидів біля командного пульта, — їх притиснуло до спинок крісел, і в скронях зашуміла кров. Та не встигли вони зрадіти, як цей короткий рух припинився, ніби наткнув­шись на м’яку, але неподатливу стіну. У перший момент натиску вона увігнулася, але не піддалася, Трансформа­торові просто не вистачило потужності. Згодом нові роз­рахунки покажуть, що на той час навіть у сто разів більша потужність не допомогла б — сила тяжіння була занадто велика.

Хоупман поглянув на капітана і схилив голову. Не дивлячись на щиток, висмикнув рубильник з гнізда. Вони обидва зрозуміли: це — поразка, страхітлива катастрофа, відвернути яку несила.

Нескуба ще не отямився, коли Лойо Майо мовчки по­клав перед ним кілька фотографій. “Знову зі своєю хма­рою…” — подумав з досадою і вже хотів одсунути картки, бо хіба зараз до цього? Та астроном притримав їх рукою.

— Ні, ви погляньте. Бачите Еолу… тобто Гуллівера?

— Ну, бачу. То й що? — в голосі капітана чулося роздратування.

— А на цій ось нема. Нескуба стрепенувся:

— Нема? Нащо ви мені тут ребуси підсовуєте?

— Це не ребус, а ще одне історичне відкриття, — по­важно промовив молодий астроном. — Нам пощастило сфотографувати покриття космічної хмари темним об’єк­том. Ось тут, погляньте, Гуллівер знову визирнув!

Болючий спазм перехопив капітанові горло, і йому забракло повітря.

— Це ж… виходить, що…

Лойо Майо докінчив за нього:

— Це ота сама гіпотетична чорна діра. Колапсуюча зірка. І ми її зафіксували вперше в історії. Жоден астро­ном Землі…

Нескуба примружив очі і холодно спитав:

— А чи усвідомлюєте ви, що це означає для нас?

Лойо Майо знизав плечима:

— Це вже інша тема, капітане.

— Ну, що ж, вітаю вас з відкриттям. — Капітан гірко посміхнувся. — Шкода тільки, що його не можна передати на Землю, людство ним не скористається. Новина загине разом з “Вікінгом”…

На астронома це, здавалося, не справило ніякісінького враження.

— Ми ще нічого певного про такі об’єкти не знає­мо, — сказав спокійно. — А зараз у нас є можливість по­знайомитися з чорною дірою…

— На жаль, є, — вставив капітан.

— І було б безглуздо не скористатися цією можли­вістю, адже так?

— Цілком слушно, — хитнув головою Нескуба. — Ми будемо продовжувати…

— Це ваш обов’язок, Лойо Майо! — вже твердішим голосом сказав капітан, а сам подумав: “От у кого треба вчитися витримки!”

3

Уже вкотре Алк уперто намагався заміряти діаметр квітки, але зів’ялу пелюстку ніяк не вдавалося розправи­ти на решітці. “Прокляте тяжіння, — думав Алк, — це во­но її поморщило, квітка ж тендітна… Колись у двадцято­му столітті на Суматрі росла гігантська квітка, яку на­звали на честь ученого, що натрапив на неї в джунг­лях, — Рафлесія Арнольді. Діаметр її сягав метра, і то було справжнє диво. Ця ж… — Алк знову окинув сумним поглядом зів’ялі пелюстки. — Ця має не менше п’яти мет­рів! Новий вид, можна б назвати — Космічна Алка. Можна б… На очах гине, і нічого не вдієш. У неваго­мості вона росла корінням угору, тепер же її біологіч­ний годинник зовсім розладнався, і така пишна квітка пожухла… І все це Нескуба… Через нього “Вікінг” по­трапив у таке скрутне становище. Скрутне? — сам собі заперечив. — Аби ж то скрутне… Катастрофічне!”

Важко зітхнувши, Алк облишив возитися з квіткою, перевірив, як працює генератор електронно-іонного поля, потім сів на прикутого до підлоги металевого стільчика і почав перебирати в думках події останнього часу. Та зосередитись чомусь важко було, перед очима лежала розпластана квітка, і думки крутилися навколо неї. Ах, яка це унікальна рослина! Як він ждав її цвітіння… І от маєш… Нескуба в усьому винен, Нескуба. І що там квітка, хоч яка вона дивовижна, — загине оранжерея з усім багатством флори, страшного тяжіння не витри­мають люди, і “Вікінг” з осередку життя перетвориться на холодну домовину… І хто зна, скільки років чи десяти­літь ця домовина падатиме у ту чорну дірку, доки не буде розплющена, розтрощена, розтерта на атоми… Ех, як це трагічно й… безглуздо! Алк стиснув кулаки, роз­зираючись навколо, як загнаний звір. Усвідомлення без­виході, безсилля лютило його ще дужче. Невже ж отак і гинути — покірливо, безмовно? Невже не можна зара­дити? А як усе добре починалось… Колектив згуртова­ний, працювали з ентузіазмом, ніхто не шкодував енер­гії для досягнення мети. Ех!.. І все це піде прахом, не буде ні його самого, Алка, ні “Вікінга”, ні… Еоли… Без­глуздя. Алк спробував уявити, як це не буде його, їх, нікого,— і не міг. Уявлялася чорна, безмежна, бездонна порожнеча, але в ній була присутня його думка, його “я” — наче якась вічна і всюдисуща субстанція.

Будучи глибоко переконаний, що всі, без винятку, явища зумовлені певними причинами, Алк почав мірку­вати про причини катастрофічного становища експедиції. Довгий ланцюжок причин і наслідків, який він перебирав багато разів, приводив до того самого висновку: Нескуба, капітан Нескуба — вишколений, висококваліфікований космонавт у вирішальний момент спіткнувся, допустив злочинну, так, злочинну недбалість. Сам же сказав, що під час вахти заснув, сидячи за пультом. Проґавив, про­моргав… Така от прозаїчна, буденна причина: задрімав чоловік, і ось наслідок — “Вікінг” потрапив у гравітацій­ний капкан! А чому він задрімав? Перевтома? Незду­жання? Самозаспокоєність? Що б там не було, це вже не має ніякісінького значення, бо подія невідворотна. І капітан мусить відповідати за недбайливе виконання своїх обов’язків. Це ж він був запропонував додаток до “Інструкції”… Хоч Алк тоді заперечував проти цього додатку, а зараз… Якщо колектив визнає капітана вин­ним, то… В пасажири!

“В пасажири…” — повторив у думці Алк і, згадавши Еолу, насупився. Мабуть, усі помітили, що він симпати­зує капітановій дружині, може, навіть і Нескуба здо­гадується. Що ж виходить? Особисті рахунки? Алк по­морщився: неприємно навіть подумати, що товариші мо­жуть розцінити його наскоки на капітана саме в цьому аспекті. А хіба можна мовчати? Ні, ні, його моральна свідомість збунтується… Його обов’язок, та й не тільки його, це обов’язок всякої чесної людини… Так, безпереч­но, але це легко тільки в думці. А на ділі… Спробуй виступи, кинь каменюку в свого товариша… Еола… Мо­же, поговорити з нею? Якраз і привід є: нехай допоможе зафотографувати на кінострічку оце ботанічне чудо…

Алк підвівся і, похитуючись на неслухняних ногах, пішов поміж ґратчастими перегородками до відеофона. Покрутивши диск, уп’явся поглядом в сірий екран, де ось-ось мало з’явитися обличчя Еоли. Воно виринало поволі, ніби формуючись із туману, вимальовуючись усе чіткіше й виразніше. Найперше з’явилися очі, потім чоло і щоки, і розтріпане золотисте волосся. “І вродилося ж отаке гарне, — не то захоплено, не то обурено подумав Алк. — Справді, квітка!”

Коли їхні погляди зустрілися, Алк розгубився. Що він їй скаже? Що її чоловік, капітан корабля Нескуба, вчи­нив злочин?

Рука несамохіть шарпнулася до вимикача, і обличчя Еоли почало танути, тьмяніти. В останню мить Алк по­мітив здивування в її очах.

Дивлячись на погаслий екран, Еола всміхнулася. Цей Алк такий дивак: упнеться очима, наче гіпнотизує, а ні­чого не каже. Хоча, може, це й добре. Його красномовні погляди, як сформулював би затятий кібернетик Нескуба, несуть не менше інформації, ніж слова, а відповідати на них не обов’язково. Що буде з “Вікінгом”, з усіма ними? Куди вони падають? І хоч тяжіння дужчало, по­силювалось, Еола відкидала думку про загибель. їй не вірилось, не хотілось вірити, що Нескуба і весь екіпаж не зможуть нічого придумати для порятунку. Одна спро­ба не вдалася, та хіба вони сидітимуть склавши руки?

А ботанік Алк… Який глибокодумний і трішечки ку­медний у нього вираз обличчя, коли він починає філо­софствувати. “Природа — великий архітектор і скульп­тор. Різноманітність її витворів дивовижна. Рослина, риба, тварина, людина — це відкриті термодинамічні си­стеми, тобто форми прояву живого. Жива матерія так само безкінечна в часі, як і нежива, і розповсюджена в усьому просторі Всесвіту…” Любить пофілософствувати Алк, подискутувати, хоча останнім часом ходить мовчаз­ний, насуплений. Еола відчуває: він щось замислив… Раптом їй подумалось: чи вона часом не розлюбила Нескубу? Чого її бентежать, так — бентежать, вона не відчуває, позирки Алка? Чому гаряча хвиля заливає їй обличчя, коли той дивиться на неї чи щось каже? Та ось і зараз…

Еола підвелася, встала з ліжка і поглянула в дзер­кало, прикріплене на металевій переборці біля дверей. Так і є, щоки палають. Підморгнула, скорчила гримасу і жартівливо промовила сама до себе:

— Ти ж іще молоденька і гарна! І що ж тут дивного, коли дехто звертає на тебе увагу? Цікаво, чи він коли-небудь освідчиться? Авжеж освідчиться! А цікаво б по­чути… Певне, скаже щось ботанічне: найдивовижніша квітка космосу, троянда “Вікінга” чи, може, термодина­мічна система. Ха-ха-ха!..

На чергування до медичного блоку Еола пішла зве­селіла, осяйна, так ніби й не було ніякої загрози їхній експедиції, ніби “Вікінг” не падав у чорну безодню.

А тим часом два фізики, зарослі, як орангутанги, не відходили від радіолокаційної апаратури. Навіть відпо­чивали у своїй тісній радіорубці, в якій, щоб пройти, не зачепивши якого-небудь апарата, треба було мати ко­тячу спритність. Радіофізики методично, квадрат за квад­ратом, обмацували “небо”, посилаючи навсібіч імпульси надвисокої частоти. З кожним “днем”, ба навіть з кож­ною годиною сигнали поверталися назад за коротший і коротший проміжок часу. Протягом останніх 12 годин час повернення імпульсу скоротився з 9,7 секунди до 0,8. А крива, що вимальовувалась на екрані, нагадувала видовжену пляшку, поставлену вверх дном, “Вікінг” ви­креслював круту спіраль у її відкритій горловині. “Пляш­ка”, вочевидь, меншала, коротшала, та кінці її тікали кудись за екран.

— Ну, що ж, — сказав Кантор, примруживши золо­тисті, мов у кота, очі, — як тільки крива замкнеться — наш час скінчиться. Не встигнемо й побачити, як її кін­чики зійдуться.

— Коротке замикання? — обізвався Ідерський, повер­нувши до свого друга заросле обличчя. — Тобі, значить, відомі властивості просторово-часового континууму при надвисокій напрузі гравітаційного поля? Ти геній, мій любий, чому ж ти досі мовчав, замість того, щоб ощасли­вити…

— Облиш свою іронію. Зарядив: просторово-часовий континуум… Ця крива знаєш коли замкнеться?

— А коли?

— Саме тієї миті, коли “Вікінг” шарахнеться об по­верхню колапсуючої зорі.

— Ну, що ж, — зітхнув Ідерський, — тоді давай хоч по­голимось, а то якось ніяково буде перед чорною зіркою.

Кантор хмикнув:

— До чого ця бравада?

— Якщо хочеш знати, то це самозахист. Бо інакше в нас опустяться руки і ми занедбаємо працю.

— А навіщо нам горбитись у цьому залізному ящику?

Ідерський різко відкинувся на спинку сидіння, наче його вдарили в груди. Пильно подивився в котячі Кан­торові очі:

— Ти це серйозно?

— Цілком. Безглузді графіки, скрупульозні обчислен­ня — все остогидло. Який сенс? Ніякої ж перспективи нема. Сам же бачиш: наближаємось до фінішу, пере­стали навіть борсатись у цій гравітаційній течії. А оця крива, — Кантор кивнув на екран, — нагадує мені зашморг.

— Боїшся смерті?

— Я боюся не так самої смерті, як страху смерті, оцього жахливого чекання. А можна ж струсити з себе цей страх, і той час, що залишився, прожити цікавіше.

— Якби ж на “Вікінгу” був ресторан чи кав’ярня, — осміхнувся Ідерський. — Та навіть і джазу нема! Хіба вибратись на прогулянкову палубу та слухати музику сфер?

— Ну, ти як собі хочеш — іронізуй, мучся над сіткою координат, а з мене досить. Моя свідомість постає проти цього безглуздя. До дідька все!

Кантор скинув спецівку, пожбурив її в куток і ви­йшов, грюкнувши важкими дверима.

Ідерський п’ятірнею розчесав волосся і кілька секунд тупо дивився на двері, за якими зник розпринджений Кантор. Що це з ним сталося? Досі такий стриманий, наполегливий у праці, невтомний у конструюванні науко­вих гіпотез, і от розмагнітився. Тяжкі часи переживає “Вікінг”, якщо такі, як цей Кантор, не витримали. Але ж і аргументація в нього: часу лишається мало, то…

Ідерського раптово охопило гаряче обурення. Рвучко підвівся і, стиснувши кулаки, несамохіть ступнув до важких овальних дверей, ніби там ще був Кантор, цей нікчема, пігмей. Ох, і розпік би він його! “Як тільки крива замкнеться…” А звідки тобі відомо, що вона от-от замкнеться? (Ідерський обернувся, кинув погляд на ек­ран комп’ютера). Це ж чистісіньке припущення. Поки що воно аж ніяк не підтверджується емпіричними да­ними. Ось уже тривалий час кінці кривої на графіку йдуть паралельно. Та навіть якщо “Вікінг” і наближа­ється до катастрофи, то хіба не слід працювати ще інтен­сивніше? А раптом виявиться хоч один шанс! Прогавити його було б жахливо… Бач, йому закортіло “цікавіше провести час”! Обиватель у науці. Що ж може бути цікавіше для фізика, аніж проникнення в найглибші гли­бини матерії?

Поступово Ідерський врівноважився і за якусь хви­лину вже схилився над панеллю радарної установки — посилав імпульси в простір, стежив за рухом кривої на матовому тлі екрана. Він залишиться на своєму посту до останку, він мусить пережити, відчути усе до крап­лини, до тієї невловимої миті, коли розплющаться моле­кули його тіла.

Тим часом Кантор, вискочивши в тісний коридор, мало не збив з ніг ботаніка Алка, що вперше за довгий час покинув свою оранжерею.

— О, кого я бачу! — вигукнув Кантор. — Архітекто­рам живої природи — палкий привіт!

Алк поглянув на нього з-під насуплених брів, при­вітався холодно, збиваючи награний ентузіазм зарозу­мілого фізика. Знайшов, бач, слушний момент для до­тепів.

— А ми не в гуморі, — провадив далі Кантор, ігнору­ючи похмурий вигляд ботаніка. — Якісь неприємності, чи що?

Алк мало не застогнав з обурення. От жевжик!

— Ти що — справді дурний чи прикидаєшся?

Кантор поплескав його по плечу:

— Не прикидаються тільки тварини, і то через те, що не вміють. — Усмішка розтанула, і його заросле обличчя потемніло. — Хіба щось зміниться, коли ми будемо люти­тися на обставини?

Алкові було за що вчепитися.

— А ти замислювався, чому склалися такі обставини?

— Фізику цікавить не “чому?”, а “як?” Ми потрапили у сильне гравітаційне поле…

— А як це сталося — знаєш?

Вони трохи пройшли тісним коридором, потім зупи­нилися, тримаючись за поручні.

— Як? — здивовано перепитав Кантор.

— Ага, як?

— Ну, знаєш, у космосі трапляється багато несподі­ванок…

— А найбільша несподіванка — це недбалість нашого капітана…

Кантор ухопився за свою бороду, наче хотів її віді­рвати. В очах — граничне здивування.

— Так, так — злочинна недбалість! Вона й призвела до катастрофічного стану. — Алк, намагаючись будь-що розпалити Кантора, ще більше розпалювався сам. — Че­рез одного пиховитого… тільки через цього чванька гине така експедиція! Корчив супермена… Прогавив момент, заснув за пультом!

— Зажди, зажди, — перебив Кантор. — Він що… за­снув на посту?

— Авжеж!

— Слухай, Алче, — Кантор поклав йому руку на пле­че. — Таке звинувачення, знаєш… Це дуже серйозно…

— Знаю. Додаток до “Інструкції” він запропонував сам. Новоявлений Лікург!

— Але як ти доведеш, що Нескуба…

— Доведу! Варто лиш прокрутити запис наради.

— Я був тоді… — Кантор потер долонею чоло. — Але нічого такого не пригадую… Обговорили заходи…

— Ти, певне, припізнився.

— Ну, що ж, якщо є підстави, то… звинувачуй… Я під­тримаю. Peres mundus, fiat justitia![3]

Алкові аж полегшало: перший спільник! Потиснув Канторові руку і подався снувати свою нитку по всьому велетенському кораблю. Невидимі пута тяжіння хапали його за ноги, тіло наливалося втомою, немов свинцем, та впертий біолог не присів і на хвилину, доки не обі­йшов усі палуби й сектори, підбурюючи екіпаж “поста­вити крапку над “і”, “постати за справедливість”. Одні зустрічали його з недовірою, декому було байдуже, особ­ливо хворим, які переповнили госпіталь, але більшість вдалося наелектризувати. На “Вікінгу” вирувало:

— На обговорення!

— Нехай відповість!

— Закон для всіх один!

Майже з усіма зустрівся Алк, уникав тільки Еоли.

Стомлений, похмурий, Алк повернувся до своєї оран­жереї, прагнучи одного: лягти відпочити, помізкувати наодинці, як діяти далі.

Теплиця війнула на нього розімлілим повітрям, аж запаморочилася голова. Одразу згадав свій ботанічний унікум, і хвиля злості почала підступати до горла.

Цієї миті побачив Еолу. Вона повільно, ледве пере­ставляючи ноги, йшла поміж ґратчастими перегородка­ми йому навстріч. Ішла, як у мареві, схожа на якесь видиво.

Алк зупинився, протер очі, — видиво не зникало. Вона… О сили космосу, як він марив нею і як не хотів, як бо­явся побачити зараз! Якусь мить боровся з собою: чи не втекти? Та одразу ж угамувався: це було б смішно. Хлоп’яцтво!

Еола наближалась не поспішаючи, ніби на прогулян­ковій палубі, а він стояв зіщулений, знічений, готовий провалитися крізь сталеву обшивку корабля. Ніжив очи­ма її тонкий стан, милувався нею і водночас потерпав зі страху: яку владу має над ним оця тендітна жінка! Та скажи вона, щоб він сам викинувся за борт — не завагався б ні на мить. Але вона ж не знає, мабуть, і не підозрює про свій вплив, про владу своєї вроди. Певне, той Нескуба ніколи не кохав її так… Згадка про капі­тана одразу протверезила Алка. Відчуття провини перед цією жінкою вмить зникло. Подумки дорікнув себе: роз­кис, готовий впасти на коліна…

Обізвався перший:

— Може, вас цікавить моя унікальна квітка? На жаль, її біологічний годинник майже…

— Ні, — заперечила Еола. Ледь помітний іронічний усміх пробіг по її рожевих губах. — Я хотіла подивитися на вас.

Так і сказала — подивитись, а не побачити.

— Ну, що ж, ось я перед вами, — Алк переступив з ноги на ногу.

Еола пильно поглянула йому в вічі. Потім обійшла збоку і, вже виходячи, сказала з притиском на першому слові:

— Такого я від вас не чекала.

Алка ніби вдарило струмом — хитнувся, замахав ру­ками, поривався побігти за нею, щоб довести свою пра­воту, виправдатись. Він же чесно, принципово… Е, та хіба її переконаєш?

Знесилено опустивши плечі, почовгав до своєї спаль­ні — невеликого куба, що притулився неподалік від входу в оранжерею.

У ліжку трохи заспокоївся: минув такий важкий, нер­вовий день.

4

Гордій Нескуба після чергування поспішливо замкнувся у своїй каюті, неначе хотів якнайшвидше втекти, схова­тися від когось.

Настрій був “ніякий” — сірий, як осіння мжичка на Ризькому узбережжі, нудотний, як пюре з хлорели. В такі хвилини не знаєш, де себе подіти, — і до людей не хо­четься, і без них тоскно. Еола теж не всидить на місці. Куди це вона подалась?

Атмосфера на кораблі похмура, більшість його інтер­національного екіпажу занепала духом, лише кілька ен­тузіастів працюють так, наче нічого й не сталося. Але то фанатики… А як він сам, капітан? Чи не вичерпав своїх моральних сил? Ще чого не вистачало! Та ні за яких обставин…

Повернув крісло до ілюмінатора, одразу в очах йому відбилася безмірна глибочінь космосу. Довго дивився у темно-фіолетовий простір, але заспокоєння не прихо­дило. А раніше споглядання космічних глибин стишувало тривогу, непомітно улагіднювало душу, і тоді з’являлося відчуття гармонії між тобою і Всесвітом, радісне від­чуття здоров’я, енергії, коли серце б’ється в ритмі кос­мосу. Ритм, злагода… Зараз цього в багатьох нема… Майже третина екіпажу захворіла, і психолог має рацію, твердячи, що це викликано страхом невідворотної ката­строфи, неминучої смерті…

Згадавши психолога, Нескуба простяг руку до комунікатора і набрав його номер. Психолог увімкнувся, не встаючи з ліжка.

— Занедужав? — стурбовано спитав Нескуба.

— Та ні, просто… міркую.

— І що, в горизонтальному положенні з’являються цікавіші думки?

Ілвала нарешті підвівся і окинув капітана уважним вивчаючим поглядом. Сказав спроквола:

— Буває… зрідка.

— А як шахові настрої?

Психолог здивовано спитав:

— Ти хочеш зіграти?

— Заходь, позмагаємось, — усміхнувся Нескуба. — Щоб мозок не дрімав.

Ще донедавна шахове життя на “Вікінгу” вирувало. Шахістами стали усі поголовно, навіть ті, що до польоту не знали, як ходить пішак. Провадились турніри — жі­ночі, чоловічі, на командну і особисту першість, на ку­бок і т. д. Щорічно відбувався чемпіонат корабля, і ша­хове мистецтво збагачувалось новими відкриттями. Цього року до фіналу особистої першості вийшли Нескуба і Алк, та про матч між ними зараз ніхто й не помишляв.

Розставляючи магнітні фігури, Ілвала думав: “Невже він збирається провести матч, незважаючи… Оце харак­тер! Чи знає він, до якого змагання готується Алк? Певне, ні. Видно по настрою. Може, сказати? Непри­ємно…”

— Ну, що ж, почнемо, — обізвався психолог, пересу­ваючи на два поля ферзевого пішака.

Грали довго, уперто. І хоч як психолог намагався “мобілізуватись”, з п’яти партій він не зміг виграти жод­ної, одна тільки була нічия.

Гра так захопила їх, що вони забули геть-чисто все: і тяжіння, яке дужчало з кожним днем, і чорну дірку космосу, і ситуацію на борту. Реальність заволоділа сві­домістю, як тільки вони виринули із шахових глибин.

— От ви, психологи, вважаєте, що страх смерті пригні­чує нервову систему, ослаблюючи цим організм,— сказав капітан, дивлячись в ілюмінатор. — А що ж таке смерть? Ти скажеш, що це фініш, крайня межа всякого життя, ендшпіль, в якому природа обов’язково завдасть нам поразки.

— Скажу, — скинув бровами Ілвала.

— Усе це так, — глибоко зітхнув Нескуба. — Чому ж раніше ми про неї зовсім не думали?

— Це природно, що психічно здорова молода людина не думає про смерть, забуває про неї, — відповів Ілва­ла. — Та й навіщо обмірковувати те, що не стоїть на порядку денному? Тоді здається, що смерті взагалі не­має, що життя триватиме нескінченно довго. Бо як це так: ось я живу, думаю, і раптом усе це обірветься? Свідомість теж має суперечливу природу.

— Ну, гаразд, — міркував капітан, — а от ми, люди зрілі, ми ж усвідомлюємо свою смертність? Ми ж добре знаємо, що так чи інакше, а кінець дивовижної вистави настане, природа перед кожним опустить завісу. Чому ж з’являється страх?

— Це інстинкт самозбереження. Спонука до пошуків порятунку.

— Мобілізація сил? — капітан перевів погляд з чор­ного овалу ілюмінатора на психологове обличчя.

— Якщо хочеш —так. — Ілвала кивнув головою, при цьому брови його піднялись і опустились. — Інстинкт са­мозбереження — то великий організатор і винахідник. Він працює на безсмертя людського роду.

— І в нашій ситуації теж? — капітан знову дивився в ілюмінатор.

— Звичайно. Пригадай, які відкриття зроблено перед лицем небезпеки! Один тільки Гравітаційний транс­фор­матор…

— Так, відкриття значні… — роздумливо промовив ка­пітан. — Шкода тільки… — Різко повернув голову до спів­бесідника. — А як ти вважаєш, винахідник цей і органі­затор вичерпав свої можливості у нас? Невже безнадія захопила наш корабель і ніхто не бачить ніякого про­світку?

— А який же просвіток, коли всі знають правду, ко­жен усвідомлює безвихідь становища.

— Знають правду… — повторив капітан. — А чи не по­спішні це висновки? Я, наприклад, починаю сумніватися. І взагалі… Знають правду… Ну, то й що? Хіба невідомо з історії, що інколи цілі підрозділи одержували таке за­вдання, яке не давало жодних шансів уціліти. Вони зна­ли це і йшли на загибель. В ім’я перемоги над во­рогом… Хіба це не торжество свідомості над інстинк­том?

“Що він замислив? — подумав психолог.— Поставити активний стрижень до охололого реактора? А що ж, це ідея. В кожному разі, краще діяти, аніж нидіти склавши руки”. Уголос промовив:

— Я розумію, але…

— Що “але”?

— У нас особливий випадок. Якщо ти хочеш, незва­жаючи на це, розпочати…

— Чому ж незважаючи? — насупився капітан. — Саме зважаючи на обставини, нам треба піднести дух екіпажу Пам’ятаймо, що ми — загін людства, відправлений в да­лекий пошук!

— А що, з’явилися хоч натяки, хоч які-небудь симп­томи? — Психолог аж подався вперед. Уп’явшись очима в капітана, подумав: “От інтелект! Навіть мені підкинув зерно надії…”

— Так, симптоми є, — потеплілим голосом сказав Нескуба. — І ця думка з’явилася буквально у відповідь на твоє запитання, дорогий Ілвала. Може, це інтуїтивне…

— Які ж симптоми? — в голосі психолога вже чулася надія. Очі йому заблищали, — як під час напруженої ша­хової гри.

— А ось які. — Нескуба повернув крісло і тепер сидів лицем до психолога. — Перше — локаційний графік. Адже крива не замикається? Більше того, намітилась тенден­ція до розширення “горловини”. Друге — сила тяжіння вже не зростає. Може, ми досягли її максимуму?

Ілвала був трохи розчарований такими симптомами, але зацікавлення не втратив. Нескуба, звичайно, краще розбирається у гравітаційних графіках, може, й справді “Вікінг” пройшов критичну точку…

— Пора вже нам спрямувати діяльність екіпажу в нормальне річище, — провадив капітан. — А то дехто вже зовсім розкис. Я можу оголосити наказ, це неважко. А от хороший настрій, ентузіазм… Тут потрібні тонкі психологічні методи. Розумієш, дорогий Ілвала?

Психолог насторожився:

— То що, будемо сіяти ілюзії? Замість золота правди підкинемо сухозлітки?

Нескубу не збентежили ні ці шпильки, ні тон, яким це було сказано. Відповів з витримкою, тільки трохи примружував очі, коли добирав слова:

— Золото правди… Яке ж це золото, коли воно… чорне?

Капітан з пафосом обстоював думку, що не завжди правда потрібна і корисна, що часто буває якраз на­впаки…

Ілвала слухав і в той же час думав про Алка, про галасливі його звинувачення. Ясно, що Нескуба не знає. То сказати чи ні? Мабуть, таки не треба, Незабаром дізнається. Неприємна вся ця історія, дуже непри­ємна…

— За останній час, — провадив далі капітан, — життя на кораблі спохмурніло, скисло. Не написано жодної картини, не створено жодної пісні, не кажучи вже про кантати чи симфонії… Спортивних змагань — ніяких. Як же ти, психолог, миришся з таким-от становищем?

“Хоча Нескуба повів атаку на мене, — подумав Ілвала, — все це він адресує й собі, добиваючись психологіч­ного зламу. Адже факт, що і його не поминув депресив­ний настрій, який охопив екіпаж, немов епідемія”.

— З чого ж почнемо? — якось ніби винувато посміх­нувся Ілвала.

— З чого? — Обличчя Нескуби полагіднішало, в очах навіть усміх промайнув — легенька, ледь помітна соняч­на цяточка. — Давай почнемо із спорту. Найперше — матч на шахову першість…

“Не шаховий матч буде з Алком, — подумав Ілвала, — а запекла сутичка двох антагоністів. І якщо ботанік до­можеться свого…”

— Ну, то як ти вважаєш? — Нескуба торкнувся його плеча.

— А що ж, це дуже цікаво. Коли ніщо не стане на заваді…

— А що ж може завадити? — стенув плечима капі­тан. — Завтра ж і почнемо.

“Істинно, людина не знає сьогодні, що її жде завт­ра”, — подумав Ілвала.

5

Виклик знайшов Алка в бібліотеці, де він вивчав архівні матеріали: накази, розпорядження, інструкції і т. п. Він так поринув у дослідження, що не відразу почув, коли його покликали.

— Вас розшукує капітан, — вже голосніше сказала бібліотекарка — жінка з великими сумними очима, при­хиляючись до його вуха.

Алк з несподіванки шарпнувся, потім оговтався і, не поспішаючи, підійшов до екрана. “Поінформували, зна­чить, без мене, — думав Алк, — ну, що ж, може, це й кра­ще…” Дихав важко, серце колотилось, і це, мабуть, помі­тив Нескуба, що пильно дивився на нього з екрана.

— Що з вами, Алче? Не бачу бойового запалу.

— Буде запал, буде… — відповів Алк.

— То коли?

— Чим швидше, тим краще, — видихнув Алк.

— Тоді давайте почнемо сьогодні. Я думаю — у ма­лому спортзалі, не заперечуєте?

— У малому? Не вистачить місць…

— Гадаєте, буде стільки болільників? — усміхнувся капітан. — Ну, що ж, підходьте, порадимось з арбітром. Я на вас чекаю!

Кров шугнула в скроні, Алк з роззявленим ротом ди­вився, як тьмяніло зображення капітана. “Болільники, арбітр… Це ж він про шаховий матч! А я… Ну, зажди, я за тебе візьмусь…”

Матч на першість “Вікінга”, особливо після нічийного рахунку (12 : 12), привернув увагу чи не всіх вільних від вахти. Тринадцяте очко! Для кого ж це число виявиться щасливим? Місця в залі були зайняті задовго до по­чатку. Тут стояв глухий гомін — люди вже давно не зби­ралися разом, і зараз панувало нервове збудження. Говорилося про що завгодно, тільки не про гравітаційні пута, які скували корабель. Усі наче змовились — жод­ного слова про це! Чи таки справді шаховий двобій цілком заполонив думки?

Ось дві молодиці — тендітна брюнетка і блондинка спортивного типу — розмовляють, час від часу позира­ючи навколо:

— Ти часто прогулюєшся з отим інженером, — каже з прихованою заздрістю брюнетка. — Що ти в ньому зна­йшла?

Блондинка знизує плечима:

— З ним легко, і час минає швидко — як на крилах летить. — Вона усміхається, і хлопчакувате її обличчя, освітлене усмішкою, стає милим, симпатичним. — Розу­мієш, він увесь час розмовляє сам. Запитує і відповідає. А я тільки слухаю, та й то не все. Якщо нецікаво, то думаю про своє. Але здебільшого його монологи цікаві.

— А мій поки підбере слово, — зітхнула чорнявка, — то й паста з хлорели може скиснути.

— Не знаю, в чім тут секрет, а зі мною всі балакучі, навіть Алк.

— Ну, цей найохочіше розмовляє з Еолою… Хоча останнім часом… Ти як вважаєш, хто з них має рацію — Алк чи Нескуба?

— Хоча б і Алк, а я все одно за капітана! — щось зухвале зблиснуло в очах блондинки.

— Логіка… — скривила губи чорнявка.

— Доброта — ось моя логіка!

— Ну, знаєш… Так можна скотитися…

Білява нічого не сказала, тільки блиснула очима. Подруги відхилились одна від одної, сіли рівно й надов­го замовкли.

Чоловіки не зводили очей з демонстраційного табло, на якому електронний промінь миттю висвітлював кожну зміну в розташуванні фігур. Події на шахівниці розви­валися бурхливо. Спочатку ініціатива була в Нескуби, та поступово Алкові вдалося вирівняти гру, а згодом розпочати активні дії. Тепер більшість знавців перевагу віддавала чорним, якими командував Алк,— може, через невдале розташування білого ферзя на g7.

Хтось упівголоса сказав:

— Хоча білі мають зайвого пішака, але позиція…

— Боротьба гігантів!

— Не треба було брати пішака на g7. Зараз чорна тура нападе на ферзя — і капець.

— Але ж хід білих.

— Ну то й що?

— Ферзь може взяти ще одного пішака — на h7.

— Ну, тоді зовсім… Атака чорних буде невідпорна.

Рука сама шарпнулася до тури, але Нескуба вчасно схаменувся і зупинив її за кілька сантиметрів од фігури. “Не смій! — наказав собі. — Втрата темпу!!” Рукою, що на мить зависла в повітрі, потер чоло. Відчув, як з глиби­ни єства напливає острах, думки розлітаються, як лис­тя на вітрі. Вгамуйся, опануй емоції… Потрібна ясність думки…

Нескуба нахмурив брови і знову почав аналізувати позицію. Часу в нього було обмаль, та якщо дисципліну­вати думку… А думки з’являлися самовільно, і важко їх погамувати. Так, часу все менше й менше… А що таке час? Черговість подій, ситуацій, станів?.. От зроблю хід, і стан зміниться, з’явиться цілком інша ситуація. Калей­доскоп: від одного поруху змінюється вся картина. “Ві­кінг” потрапив у гравітаційний тунель, і от маємо… А го­динник цокає, клацає, стріляє… Який же хід зробити? Мабуть, таки треба підтягувати ферзя до центру подій… Але ти чомусь вагаєшся? Що ж ти за капітан, якщо не можеш перебороти страх?

Нескуба почав подумки картати себе, і це було пев­ною прикметою мобілізації душевних сил.

Алк старанно приховував свою радість — тримав, наче птаха в клітці. Хоча Нескуба тільки зсунув брови, проте ясно, що нервує… Так, так, він боїться! Ну, звичайно ж, загроза така очевидна і… невідворотна. Зараз я йому покажу… Більш не буде спати на посту!

Алка тіпало п’янке передчуття перемоги. Зиркав то на шахівницю, то на руку Нескуби, яка от-от мала зро­бити хід. Ну ж бо, давай, давай… Тепер уже поразки не уникнеш! Певне, піде ферзем, але це не рятує… Так і є — взявся за ферзя…

— Фh7.

Алк одразу ж відповів:

— Тg8.

Білий ферзь відійшов на h3, і цієї миті серце Алкове стрепенулося, забилося в радісному ритмі. Розгром! Алкові хотілося вигукнути це слово на весь зал, ох, як хотілося! Розгром! Та він якось мляво вимовив:

— Ну, що ж, здавайся, капітане.

Простягши міцну руку, Алк цупкими пальцями під­няв туру і, взявши пішака на g2, аж засичав:

— Ш-шах!

Окинув очима на капітанове обличчя і встиг помі­тити, як по ньому промайнула гримаса болю. Ага, по­пався? Чого ж ти ще роздумуєш? Чому не капітулюєш?

Зал теж затаїв подих, ждучи, що капітан зараз по­тисне Алкові руку, вітаючи того з перемогою. Декого навіть дратувала безглузда його упертість. Що тут ще можна зробити, як не здатися?

Коли Алк оголосив шах, Нескуба цілком механічно взяв туру ферзем і пробубонів:

— Здаватися? Ще чого не вистачало! Поборемось…

У голосі відчувалась безнадія.

Алк поставив свою другу туру на g8. Пропав ферзь!

Нескубу аж пересмикнуло, неначе по ньому пройшов струм. Як можна опиратися без ферзя?.. Зажди, зажди, але ж ферзь гине за дві тури? І в мене зайвий пішак… А позиція… у мене ж чудова позиція! Поспішив Алк… Я ж беру з шахом!

Нескубі все стало так ясно, наче розсіявся туман. Ще не вірячи собі, окинув поглядом шахівницю. Так і є, чорні пішли на авантюру. Ну що ж, зараз буде неспо­дівана для них розв’язка.

Вдячно поглянувши на свої тури (“Ох, як це добре, що вони з’єднані!”), Нескуба взяв ферзем чорну туру на g8. Шах!

Кисла міна з’явилась на Алковому обличчі, радісний блиск очей потьмянів і згас.

— Тепер можна говорити і про капітуляцію, — не стримався капітан.

Алк дивився на шахівницю спідлоба. Так, порятунку нема. Відступати нікуди, ферзя треба віддавати за туру, а потім під загрозою мата — і коня…

— Здав… — понуро сказав Алк і підвівся, ввібравши голову в плечі.

Тільки зараз капітан почув гомін у залі, наче ввімк­нувся динамік.

Низенький, з пласкуватою головою Хоупман, який був арбітром, тиснув капітанові руку, вітаючи з “блиску­чою перемогою”, а він чомусь не радів. Шаленство бо­ротьби відринуло, і зараз, дивлячись, як пробирається до виходу зігнутий, ніби побитий, Алк, Нескуба впіймав себе на тому, що співчуває біологові. Певно, це дуже неприємно — зазнати поразки…

— Дякую, дякую, дорогий Хоупман, — відповів на­решті арбітрові. — Переміг я випадково, мабуть, через магію числа тринадцять… Воно завжди було для мене щасливе.

— А може, воля до перемоги? — усміхнувся Хоуп­ман, задерши голову, щоб бачити капітанове обличчя.— Це риса вашого характеру.

6

Поздоровивши капітана з перемогою, Хоупман оглянув­ся і не побачив Алка — той уже був коло виходу.

— Товаришу Алк! — гукнув арбітр. — Куди ви так поспішаєте?

Ботанік знітився, постояв якусь хвилину, вагаючись, а тоді обернувся й рішуче покрокував назад, до помосту.

— Друге місце на “Вікінгу” — є… є… це, знаєте, не­абияке досягнення! — звернувся до нього арбітр, не то іронізуючи, не то радіючи за Алка, який, щоб вийти в фінал, переміг кількох сильних шахістів.

Алк ступив на поміст і нетерпляче махнув рукою в бік судді.

— Я хочу сказати зараз не про шахи…

Гомін у залі вщух, погляди звернулися до помосту. Нескуба і Хоупман стали, заклавши руки за спину,

Алк прокашлявся — видно, хвилювався, а коли почав говорити, то здавалося, що кидав у зал не слова — ка­менюки.

— Чи ви забули, в якому становищі ми всі перебу­ваємо? “Вікінг” — на грані загибелі. А хто відповідає за це?! Хто винний?! Я обміркував ситуацію і тепер твердо заявляю: винен капітан! —Алк зробив паузу, і в тиші, що запанувала в залі, чути, було його важке ди­хання. Не обертаючись до Нескуби, тицьнув у його бік пальцем: — Злочинна недбалість капітана, його нехту­вання своїми обов’язками — ось причина, що породила такий трагічний наслідок для всіх нас. Пам’ятаєте, який додаток до “Інструкції” зробив сам капітан? За особ­ливо тяжку службову провину він запропонував пере­водити в пасажири…

— Але ж ви, я добре пам’ятаю, виступали проти цього пункту, — кинув репліку Хоупман.

— Так, я тоді заперечував, але ж всі ви, — Алк зро­бив круг рукою, — схвалили! І той додаток набрав сили закону. І там не було оговорено, що це не стосується ка­пітана, що він тільки диктує закони, а сам не підля­гає…

Еола сиділа в першому ряду і дивилась то на метуш­ливого Алка, що розмахував руками і крутив головою, то на свого Нескубу, який стояв і слухав галасливий виступ свого шахового опонента, слухав з витримкою, гідністю, не обзиваючись і словом, так, наче йшлося про когось іншого. Еолу дратували Алкові жести, скрипучий голос. Дрібний чоловічок… А бач, скільки в нього злоби, жорстокості… Пігмей супроти Гордія. Отак помилитися в людині…

Краска сорому залила їй обличчя — ніде правди діти, було приємно, коли він лестився. Та хіба ж вона знала, що цей відлюдько такий лихий?

Хтось нарешті перебив Алка:

— Докази! Чи є в тебе докази?

Алк переступив з ноги на ногу, крива посмішка пе­ретнула йому лице.

— Тут не філософська дискусія, а кримінальна спра­ва, і коли б не було доказів..,

— Тоді кажи! — наполягав усе той же голос, Еола впізнала нарешті — то говорив психолог Ілвала.

— Та що там казати — є свідок, який говорить саму лише правду, — електронна пам’ять. Варто прослухати запис наради, коли капітан уперше повідомив про ката­строфічне становище корабля, і найменші сумніви роз­віються. Тоді він сам казав, що, будучи на посту, задрі­мав…

Усі погляди звернулися до капітана. Як прореагує?

Еолі пригадалося, ніби й справді Нескуба говорив тоді щось подібне. Здається, йому нездужалось, мав поганий вигляд… Але ця прискіпливість… Та якщо навіть і задрімав, то хіба це… Корабель ведуть електронні на­вігатори, а вони ж недремні!

У залі стало тихо, як у вусі. Здавалося, навіть чис­ленні прилади притишили своє ледь чутне дзижчання, і в самому повітрі з’явилась напруженість, наче от-от мусив статися вибух. Пострілом пролунало чиєсь каш­ляння, і знову заціпеніла тиша.

Нескуба неголосно сказав:

— Увімкніть запис… тієї першої наради.

За кілька секунд у залі зазвучало:

— “Товариші, ви й самі вже помітили, як змінилася ситуація. Наш “Вікінг” потрапив у гравітаційне поле, при чому джерело цього досить інтенсивного поля мені не відоме. Нам треба негайно…”

Хвилина за хвилиною відтворювався запис — усе було зафіксовано до найкоротшої репліки, але про капітанову недбалість не було й згадки!

На Алковому лиці з’явилася мозаїка з рожевих і бі­лих плям. Капітан був зовні спокійний, мав вигляд зо­середженої замисленої людини, і тільки Еола завважила, що в нього трохи примружені очі, а це означало, що він гамує хвилювання.

З динаміків звучав такий характерний, такий милий Еолі голос:

— “…Це явище потребує дослідження. Але насам­перед треба виправити курс “Вікінга”. Енергетичним резервом ми ще не користались… Він якраз і призначе­ний на випадок непередбачених, несподіваних обставин. Якщо немає заперечень, прошу всіх негайно зайняти свої місця, антиперевантажні костюми — обов’язково. Черговий пілот і штурман лишаються тут. Нарада за­кінчена”.

“Ну, от, — з полегшенням подумала Еола, — він абсо­лютно ні в чому не винен, чесний і чистий перед колек­тивом”.

Алк стояв ні в сих ні в тих, розводив руками і вину­вато посміхався, мовляв, що хочете, те й думайте.

Раптом Нескуба зробив кілька кроків уперед і ска­зав:

— У записі нічого такого нема, бо під час наради про це не було мови. Але товариш Алк має рацію: я був задрімав. Може, це сталось під впливом гравітації, та факт залишається фактом — я не відразу помітив по­кази приладів…

“Що вій робить?! — жахнулася Еола, подалася впе­ред, стиснувши руки в кулачки — аж пальці побіліли. — Хто його тягне за язик?!”

— Отже, провину визнаю і не хочу уникати відпові­дальності, — Нескуба випростався. Дивився в зал уже не примруженими, а широко розплющеними очима чес­ної людини, готової до всього. За ті півтора десятка хвилин, що відтворювався запис, він магічно змінився, зараз це був зовсім інший чоловік — зібраний, рішучий, натхненний. Наче прозирав далеко за обрій часу і бачив те, про що всі інші й не здогадувались.

“Боже, який він гарний! — думала Еола. — Таким я його ще ніколи не бачила… Цікаво, чи він хоч здогадує­ться про це?”

— Обов’язки капітана передаю астронавігаторові першого рангу штурманові Павзевею, — провадив далі Нескуба. — А тепер продовжимо розгляд.

Павзевей, міцної статури чоловік у вишуканій штур­манській формі з золотими позументами, одразу підвів­ся і почав прокладати собі шлях до виходу серед виру­ючого гурту. Очевидно, поспішав до капітанського пуль­та. Лакований козирок елегантного кашкета затіняв йому лице, і не можна було помітити, чи він радий з такого несподіваного підвищення, чи навпаки — за­смучений.

Кілька хвилин стояв такий галас, що годі було щось розібрати. Присутні, наче змовившись, говорили всі ра­зом, щось вигукували, не слухаючи один одного. По­махи рук, розчервонілі обличчя, розкриті роти, — Еола аж очі заплющила, щоб не бачити цієї веремії. Сиділа оглушена і ніяк не могла прийти до тями. Були моменти, коли їй здавалося, що все це — важкий сон, що ось вона прокинеться — і все буде так, як слід. Справа Не-скуби? Кошмар! Он уже обирають суд. Алк— громад­ський обвинувач?! Та що ж це діється? Якийсь масовий психоз…

Кожна клітина її мозку обурювалась, протестувала.

“Доле! — шепотіла вона, затуливши обличчя доло­нями, — хоч наостанку зжалься над нами… Ну, чому в складній системі Світу нам випала отака нещаслива Доля?”

Опустивши руки на коліна, зітхнула, вибачливо, уже спокійно подумала: “Мабуть, Доля діє за законом великих чисел, а цьому законові нема діла до моїх пе­реживань”.

Поступово оговталась, і до її слуху почало доходити те, що тут відбувалось.

Алк наполягав на застосуванні додатку до “Інструк­ції”.

“В пасажири — це ж для такої діяльної натури… — Еола знову відчула гостру зненависть до біолога.— За­тятий, запеклий. І сам же не уникне… Пропаде в своїй оранжереї, відлюдько…”

Громадським захисником Нескуби виступав Ілвала. Він почав з того, що піддав сумніву юридичну силу додатку. Хіба вищі інстанції, які складали і затверджу­вали “Інструкцію” на Землі, санкціонували цей дода­ток? Вони не могли цього зробити, бо додаток внесено до “Інструкції” після того, як зв’язок з планетою вже був давно перерваний. А в самій “Інструкції” немає пункту, що дозволяв би доповнювати чи змінюва­ти її.

— Хіба ж не ясно, що це — самодіяльність? — Ілва­ла обвів поглядом зал, ніби намагаючись заглянути кожному в очі. — Самодіяльність чистої води. Тоді мож­на спитати: навіщо ж потрібно було город городити? А я вам скажу: психологічно цей додаток виправдав себе, дисципліна зміцніла, виконання обов’язків стало ретельнішим, відповідальність зросла. Отже, додаток цей — виключно психологічний захід.

— Відповідальність… — кинув репліку Алк. — При­клад показав сам капітан!

— Тепер друге, — продовжував Ілвала, не звертаючи уваги на репліку, ніби й не чув її, — вина капітана Не­скуби не встановлена, не доведена…

— Він сам визнав!

— Його визнання “провини” не є доказом. Це тільки свідчення його скрупульозної чесності перед собою і пе­ред колективом. Безперечно, позначився і психологічний фактор: нетовариськість, несолідарність, навіть антипа­тія з боку деяких колег, незрозуміла й нічим не виправ­дана ворожість. Я переконаний, що капітан зробив свою наяву, перебуваючи в стресовому стані…. (Еола, кинув­ши на Нескубу тривожно-сторожкий погляд, помітила, що він ворухнувся, ніби хотів щось сказати, але переду­мав і продовжував сидіти, трохи схиливши голову). Бо фактично за ним ніякої вини немає. Рухом корабля керує електроніка, чергування ж встановлено на випа­док аварійних пошкоджень.

— Значить, винна електроніка? — насмішкувато обі­звався Алк. — Давайте засудимо її!

— Не треба блазнювати, Алче. Ми перебуваємо в та­кому становищі, коли згуртованість, монолітність колек­тиву потрібна як повітря.

— Я прагну справедливості, лише справедливості! — вигукнув Алк і обвів поглядом своїх однодумців, шука­ючи підтримки. Але всі сиділи мовчазні, непорушні, мовби закам’янілі.

— А хто тут не прагне справедливості? — підвищив тон Ілвала. — Всі ми прагнемо! Та щоб дійти до істини, треба облишити демагогію й ступити на шлях правди. Чому не спрацювала електроніка? — Ось запитання. Перевіркою встановлено: програма не враховує тяжіння як небезпеку. Точніше кажучи, гравітаційне поле, в яке ми потрапили, програмою не передбачене та й не могло бути передбачене. Ми ще далеко не все знаємо про матінку-природу і не в спромозі увібгати її ні в яку перфокарту. Структура космосу така неймовірно складна, що й помислити важко. Ось у чому суть, істина і спра­ведливість! Nuda veritas[4] — казали римляни. — Ілвала передихнув, зробив паузу, а тоді сказав: — Я пропоную припинити цю справу як необгрунтовану і бездоказову. Сподіваюся, що ми всі проголосуємо за цілковите до­вір’я капітанові.

“Ну, от і все, — полегшено зітхнула Еола. — Кому ж не ясно, що це інтрига психа, очманілого в оранжереї, озлобленого типа? Нескуба вчинив злочин! Тільки хвора уява могла таке виплодити. І це переконливо довів Ілвала…”

Нескуба зійшов з помосту і мовчки сів біля неї,

Нервове напруження спадало, проте тривога чомусь не зникала. Крижина страху, якогось невиразного по­боювання, крихітна скалка отам у грудях ніяк не хотіла танути, обдавала холодом серце. Невиразне, ледь вло­виме передчуття біди тонким туманцем застилало сві­домість. Невже це ще продовжиться? Звідки така затята злість у цього Алка? Що поганого зробив йому Неску­ба? О боже, пошли цьому Алкові сердиту, сварливу дружину! Якось він філософствував: “У нас немає сто­рін світу. Де північ, або південь, або схід, чи захід? Усе перемішалося, і простір цей, без орієнтирів, без певних знаків,— що це за простір? І от він накинув на нас зашморг”. Злякався за своє існування. Тоді вона тільки здивувалася, а тепер бачить, що усе йому в го­лові перемішалося.

Останнє слово Нескуби перед голосуванням. Підвів­ся — статурний, але ніби трохи зів’ялий. Провів долонею по чолу, заговорив спроквола:

— Тут було правильно сказано — курс корабля три­має електроніка. Та це аж ніяк не знімає моєї вини. Я мусив пильно контролювати систему навігації так само, як і систему життєзабезпечення. Ви тільки не по­думайте, що я втратив надію і мені все байдуже. Зовсім навпаки. Локаційний графік дає підстави сподіватися, що “Вікінг” проскочить поміж Сціллою і Харібдою.

“Чи в нього з’явився комплекс вини і приреченості? — майнула думка в Еоли. — Навіщо ці жести? А може, така його позиція зворушить серця…”

Еола подивилася на своїх колег і багатьох не впізна­вала: похмурі, набурмосені обличчя, погляди відводять убік. Цих зворушиш… І навіть цей ось, зарослий, здається, Кантор, що снує поміж рядами, роздаючи арку­шики для голосування, і цей дихає неприязню. Чому вони так настроєні? Яких прикростей завдав їм Неску­ба? Певне, порушився закон сумісності. Дуже довго одні й ті ж лиця…

І до неї підійшов Кантор — ніби не помічаючи Не-скубу, мовчки тицьнув у руки папірця, а їй здалось, що то не папір, а полум’я пече пучки. На картці всього два рядки, з яких один треба закреслити:

Вважаю капітана Нескубу винним.

Не вважаю капітана Нескубу винним.

Поодверталися одне від одного — ховаються з тими папірцями… Та чого тут ще вагатися? Не винен він; зовсім не винен, ані на ангстрем![5] Черкнула, закреслю­ючи рядок, скоса поглянула на сусідів — закреслюють, але що? Віднесла свого папірця — скринька скраю по­мосту,— повернулась на своє місце. Силувано усміхну­лась до чоловіка, мовляв, що ж, побачимо, який буде наслідок, чекати вже недовго. Алк демонстративно по­дає останнім.

Настроювалась оптимістично, але чим менше лиша­лося часу — вже підраховують бюлетені! — тим більше її охоплювала тривога. Думки металися врізнобіч, і годі було їх погамувати. Втомлено прихилилась до Нескуби.

Раптом гомін ущух. Оголошують наслідки… Винен?..

Капітана Нескубу визнано винним більшістю… в один голос! Це Алків бюлетень переважив, це його каїнів камінь… Виходить, що він один вирішив справу? Боже­вілля! Схопилася з місця, скрикнула:

— Я вимагаю переголосувати! Чому це один Алків голос…

Нескуба поклав їй руку на плече, лагідно посадив на місце:

— Не треба, Еоло. Це твій голос переважив…

— Що? — повернулась до нього перекошеним ли­цем. — Що ти сказав?!

— Я бачив. Ти закреслила другий рядок.

Еолу наче вдарило струмом. Це гак і є, вона пере­плутала… Затулила долонями обличчя, захлипала, ха­паючи ротом повітря, немов задихалася.

Капітан сидів закам’янілий, мовчав, даючи їй випла­катись.

7

До “Всякої всячини”, як прозвали один з вантажних відсіків, напханий необов’язковим начинням, Нескуба ішов твердим кроком. Тепер, будучи “пасажиром”, він мав багато вільного часу, отож і надумав зайнятися живописом. А фарби лежали у “Всякій всячині”. Як художник-любитель, Нескуба ще в студентські роки пробував сили в пейзажі — і не без успіху. То чому б не взятися за пензля тут, на борту “Вікінга”? Нехай ніхто не думає, що Гордій Нескуба розкис. Ще чого не вистачало!

Еола ледве встигала за ним. Уздовж вузького коридора стояли всі, вільні від вахти, а багато хто й чергу­вання покинув,— стояли, повернувши голови в їхній бік. От уже людська цікавість!..

Коли Нескуба підходив ближче, очі опускались на підлогу. Лише Алк дивився прямо. Еола теж не одвер­нулась, але її погляд ковзнув так, наче Алка там і не було. І цим вона висловила більше, аніж могли вмістити слова.

Нескуба нахмурився, поправив берета, на якому змиг­нув золотий капітанський знак — палаюче сонце, — і мовчки покрокував далі. “Добре, що сила тяжіння не збільшується і можна йти нормально, — подумав, огля­нувшись на Еолу. — А то б човгали, зігнувшись… Ще чого не вистачало!..”

— Увага, увага! — гучно пролунало з динаміків. Не­скуба і Еола уповільнили крок. — Останні спостереження показали, що “горловина” має тенденцію до розширення.

Обличчя всіх, не виключаючи й екс-капітана та його дружини, проясніли. “Горловина” розширюється — це ж надія на порятунок!

— Усім зайняти свої місця! — лунала команда Павзевея. — Негайно по місцях!

“Проскочимо? Удару не буде? — шугали думки в Нескуби. — Дивовижна чорна діра… Вона що — порожни­ста? Може, це зовсім і не чорна діра? А чому ж таке тяжіння?”

Еолині думки закружляли в іншому напрямку. Раз обставини змінюються на краще, то…

Нескуба вирішив не повертатися до каюти і крокував спустілим коридором, як і раніш, ось уже й люк “Всякої всячини”. Він натиснув кнопку, люк відсунувся, і вони втиснулись до тісної камери, такої тісної, що ніяк було й повернутися. У світлі тьмяної лампи залисніли боки контейнерів, ящиків, труб, різноколірних коробок.

Нескуба почав приглядатися до наклейок і незабаром знайшов довгастий ящик з фарбами. Неквапом витягнув його, але відкривати не поспішав. Думав про щойно пе­редану інформацію. “Горловина розширюється — ціка­во… що це має означати?”

Обоє мовчки сіли на ящик. Нескуба під впливом несподіваної ніжності пригорнув Еолу і вдихнув такий звичний і такий завжди приємний запах волосся, що вибивалося їй з-під берета. Чомусь згадалися літні ве­чори на Україні, зелені береги Дніпра — яке то щастя відчувати ніжне, пестливе літепло повітря, слухати плюс­кіт хвиль!.. Він і в Ризі, куди поїхав учитися, не міг забути рідного Дніпра, і широченні плеса Балтики зав­жди нагадували йому величну ріку. І ось тепер в уяві пливли місячні вечори, немов легкокрилі яхти. Притуляв Еолу до себе, а пам’ять догідливо конструювала картини далекого минулого — такого далекого, що здавалося, ніби все те траплялось із кимось іншим, а не з ним. Та хіба насправді той хлопчина — він сам? Плинув час, і юнак поступово, але невідворотно ставав інакшим, і його попередній стан утримувався тільки в пам’яті, та й то втрачаючи і втрачаючи чіткість. Наукою вста­новлено, що за вісім років у процесі асиміляції й диси­міляції замінюються усі клітини організму. Людина оновлюється фізично. А її “я” — хіба воно незмінне про­тягом життя? Tempora muntantur, et nos mutamur in illis![6]

Враз його пройняла слабість, у вухах засичало, світ­ло потьмарилось, і він почав хилитися, падати, провалю­ватись у якийсь темний хаос. Життєва сила полишила тіло, і воно скидалось тепер на якесь лахміття.

Опритомнівши, Нескуба побачив (спочатку — як у тумані, а потім виразніше), що й з Еолою сталося те саме: дружина впала на коліна, одна рука звисала до підлоги, друга лежала на ящику. Потер пальцями чоло, наче силкуючись щось пригадати.

— Що сталося? — торкнув Еолу за плече. Вона роз­плющила очі, нерозуміюче подивилася на нього. — Тобі погано?

— Я втратила свідомість… — нарешті обізвалася вона тихим голосом, в якому чулася тривога.

Нескуба підвівся, допоміг їй встати.

— Слухай, — глянула йому в вічі, — а чого… ми тут? Може, щось трапилось з кораблем? А де всі інші? Я чо­гось боюсь, у мене в толові все переплуталось..,

Нескуба також розгублено поглядав навколо. Тісний, захаращений відсік… Чого ж він тут опинився?

— Певне, я за тобою прийшов… Ну, звичайно ж, за тобою.

— А чого я сюди забралась?

— Хто тебе знає! Вам, жінкам, іноді стукне що-небудь у голову…

— А вам, чоловікам, не стукає?

Перемовлялись упівголоса, не можучи подолати ост­раху, не вірячи, що на “Вікінгу” все гаразд.

“Щось тут не так, — думала Еола, виходячи з від­сіку, — зі мною щось сталося, а він не каже…”

Нескуба тільки чмихав — явно незадоволений з цієї безглуздої ситуації. Добре, що хоч коридор порожній — ані душі. Де ж це видано бродити отак, невідомо з якою метою по найдальших відсіках! Ще чого не вистачало…

Бурчав на Еолу, щоб і її заспокоїти, і самому позба­витись душевного сум’яття. А воно не полишало його, і думки борсались, як у тенетах. Пішов по дружину… А чому не викликав по радіо? Та зрештою — чого вона забралася у той відсік? Якесь божевілля. Треба обмір­кувати ситуацію з психологом.

— Капітане! — пролунало по всьому коридору. Не­скуба аж здригнувся. — Капітане, ми чекаємо на вас у спортзалі.

Нескуба упізнав голос астрофізика Хоупмана, арбітра матчу, і трохи оговтався. Зараз він сяде за шахівницю, і все внормується. Ну, сталось короткочасне затьмарен­ня свідомості чи навіть амнезія[7], то й що? Мабуть, на­слідок виснаження… Треба таки розпочати недоторканий запас, а то хлорела й хлорела, дідько б її забрав… А найголовніше: сконцентрувати волю, не розпускати нерви. Кожну, навіть найменшу дію — під контроль сві­домості!

До спортзалу Нескуба зайшов твердим, пружним кроком. Зал був заповнений, на підвищенні за шаховим столиком уже сидів Алк, поруч стояв Хоупман, а поба­чивши капітана, ступнув навстріч, потиснув руку і од­разу ж пустив годинника. Білими грав Алк, і поки він думав над ходом, Нескуба окинув поглядом присутніх. На втомлених лицях — зосередженість, очікування і ні­чого незвичайного. Стиха перемовляються жінки, чоло­віки зиркають на демонстраційне табло. Невже ніхто не помітив його відсутності? Правда, можна ж подумати, що він щось робив там. Еола сиділа в першому ряду і, здавалося, була цілком спокійна. Одне тільки трохи непокоїло Нескубу: йому здалося, що таку сце­ну він уже бачив, переживав щось подібне.

І оця шахова партія із взаємними загрозами нібито знайома — чи сам колись грав, чи розглядав у збірнику? Та як не напружував пам’ять — пригадати не міг. Це трохи нервувало, вносило розлад у настрій. А, ще чого не вистачало!.. Аж головою труснув, щоб відігнати не­прохані, непотрібні зараз думки, які заважали зосереди­тись.

Окинув поглядом шахівницю, вивчаючи позицію.

Передостаннім ходом Алк узяв своїм білим ферзем на g7 — тепер у нього зайвий пішак, та зараз він по­шкодує, що взяв! Адже турою можна атакувати ферзя — і хоч віддавай його за туру, хоч одержуй мат. Піймався, хитрий Алче? Ану ж куди він зараз піде? Мабуть, прийме ферзя… Так і є — іде на h6. Ох, і зухвалець!

Нескуба одразу ж відповів: Тg8, і все єство його наповнилось передчуттям торжества. Механізм пастки спрацював чітко! Алкові не залишається нічого іншого, як здатися. Але ні, він береться за ферзя і, сопучи, став­ляє його на h3. Нескуба, не роздумуючи, взяв турою пішака на g2.

— Шах!

Зал занімів, навіть жінки перестали перемовлятися. Усі погляди звернені на демонстраційне табло. Удар турою, певне, зломить Алка, примусить його капітулю­вати. Але впертий біолог узяв туру ферзем.

“Ах, ти так, — подумав Нескуба, — ну, то одержуй!” І напав другою турою на ферзя — Тg8. Білий ферзь гине, ну, а без ферзя…

Алк узяв другу туру з шахом — Ф:g8. Власне, кра­щого ходу в нього й не було. Ферзь пішов за дві тури. Достатня компенсація.

Ентузіазм Нескуби почав спадати, зникати, як вода в піску. Невже промахнувся? Кволою рукою, вже перед­чуваючи поразку, узяв конем ферзя. Алк негайно напав на його ферзя — Тf1–d1, і цим ходом доля партії була вирішена. Чорний ферзь іде за одну туру…

Нескуба, пересилюючи гіркоту поразки, зупинив го­динника і потиснув Алкові руку. Той не зміг приховати своєї радості — очі блищали, сяяли торжеством, губи аж сіпались, так хотілося розсміятися. І, мабуть, він пирхнув би сміхом, якби не підійшов Хоупман. Як ар­бітр, він, може, аж занадто серйозно привітав “із знач­ним досягненням у проведенні мудрої гри”.

— Та поміркуйте про свою флору, — ніяково посміх­нувся капітан, — а то сама хлорела…

Щось буркнувши у відповідь, Алк подався до своєї оранжереї і там уже дав волю своїм почуттям. Тішився, немов дитина,— шастав поміж арматурою, заглядав у скляні призми басейнів, у яких погойдувалась зелена маса хлорели, і все приговорював:

— Оце всипав! Так і надалі треба. І тут хлорела не винна…

Раптом погляд його впав на квітку — пелюстки роз­правились, набралися отієї тендітної пружності, що під­тримує форму. Дивовижно: яке життєве джерело насна­жило ці ніжні, прозорі пелюстки?

— Космічна Алка, — прошепотів ботанік, — моя чарів­на Космічна Алка!.. Під такою назвою ти ввійдеш у бо­танічні реєстри Землі…

Згадавши про далеку, назавжди втрачену Землю, Алк спохмурнів. Сів біля своєї квітки, торкав її пальцями, а думав про капітана.

Оце якраз була нагода виступити з обвинувачен­ням… Майже всі зібрались, і, мабуть, дехто й чекає… І він же збирався… Чому ж не сказав? Ну, та нічого, не слід гарячитись. Зрештою, може, його недогляд не такий уже й значний? Треба проаналізувати все без най­меншого упередження, об’єктивно. Історія знає не один випадок несправедливих покар… Та й навіщо плекати в собі колючки зла? Вони ж колотимуть і тебе самого, та ще й боляче!..

Його поволі проймало почуття заспокоєності, лагід­ності, коли і сам стаєш інакшим, і зовнішній світ набу­ває тепліших відтінків. Одразу ж почав відживлюватись, як оця космічна квітка; негативні емоції відпливали, відкриваючи душу сонцю.

Згадав Еолу. На її чутливому обличчі з’явився бо­лісний вираз, коли Нескуба зазнав поразки. Аж губи їй пересмикнулися. Любить. Це, мабуть, дуже приємно, якщо тебе люблять. Це щастя… А хто ж тут, на косміч­ному кораблі, ощасливить його, Алка? Та ніхто й ніколи. Щастя вже розподілено, час відміряно. Скільки там ще лишається, щоб цей невеличкий простір, в якому вони себе замкнули, обернувся на металеву домовину? Час і Простір — ось у чому суть…

Алк довго сидів, замислено дивлячись на гігантські пелюстки своєї квітки, ніби хотів знайти в них відповідь на запитання, якого не міг сформулювати.

8

Нескуба знемагав, розпластаний на ліжку, тяжкий, немов уранова плита, сон душив, причавлював тіло, капітан не міг навіть пальцем ворухнути. Снилося, що він застряв у тісному тунелі, важко навіть плечі розправити, кам’яні стіни стискуються, сірий морок вибирає очі, і душу про­ймає жах безсилля. Промигнули чиїсь перекошені зло­бою лиця, пропливло кілька формул, серед них чітко виділялося гравітаційне рівняння загальної теорії від­носності, в якому матерія пов’язана з геометрією про­стору — часу; далі все потемніло, і Нескубі зробилося так лячно, що він застогнав. Раптом на плече лягла чиясь рука.

— Що з тобою?

Він прокинувся, але не зовсім, ще не міг орієнтува­тися, і тьмаве світло нічного плафона лише дивувало його. А рука легенько торкала за плече, потім доторк­нулась до щоки. І раптом крик:

— Хто це?!

В голосі переляк і обурення. А скрикнула Еола — Гордій одразу прочумався, розплющив очі. Дружина від­сахнулась від нього, поспішливо ховаючи руки за спиною. Проте погляду не відривала — придивлялась, наче впер­ше бачила його.

— Я питаю: хто це? — повторила вже трохи тихіше і ввімкнула світло.

— Ти що, не впізнаєш мене? — нарешті спромігся Гордій. — Еоло…

— Голос наче твій, але ж ти зовсім… — вагаючись, переборюючи сумнів, говорила Еола,— ти зовсім змінив­ся… Слухай… що за дурні жарти?

— Оцього ще не вистачало: рідна жінка не впізнає!

Нескуба хотів рвучко підвестися, але це йому не вдалося. Тоді, спираючись на руки, ледве сів, неначе після тяжкої хвороби. Збільшилось тяжіння? Але ж Еола рухається вільно… І чого вона все дивиться на його груди? Що вона там побачила?

Нескуба несамохіть торкнувся рукою грудей і обі­млів: борода! Невже борода?! Ухопив обома руками жорстке волосся, провів донизу — борода сягала пояса. Ще не вірячи, смикнув і скривився від болю. Ні, вона не приклеєна, вона справжня. За одну ніч виріс отакен­ний віник?!

— Еоло… Це якесь божевілля… Ліг спати молодим, а прокинувся… Скільки ж я проспав? — Гордій поглянув на пружинний хронометр, вмонтований у стінку поряд з відеофоном. Стрілки показували 11 годин 13 хвилин бортового часу. — Хм… Одинадцять… А може, двадцять три?

— Годинник стоїть, — сказала Еола і сіла на ліжко, загортаючись у халат.

— Стоїть?

Гордій схилив бородату голову до годинника.

— Так, час зупинився…

— Навпаки, — сказала Еола, — він мчить з космічною швидкістю. Якщо ми так постаріли за одну ніч… А си­вини в тебе скільки! Борода сріблиться. Ти мені нага­дуєш святого із стародавніх ікон.

— А ти на святу аж ніяк не скидаєшся, — спробував пожартувати Гордій, але жарту не вийшло, в голосі виразно почулося старече бурмотіння. — Та невже ж ми так постаріли?!

Нескуба із жалем поглянув на дружину. Ой, леле! Зморшки попід очима і біля кутиків безкровних вуст, обличчя — наче прив’яле яблуко. Спитав:

— Як ти себе почуваєш?

— Кепсько, — Еола провела долонею по обличчю, наче знімаючи павутиння. — Отак, як ото напівусохла вишня. Пам’ятаю, у нас…

Нескуба роздратовано махнув рукою:

— Сентименти, ремінісценції. Не на часі, зрозумій.

Еола змовчала; зібравши вузликом губи, стежила, як цей, зовсім чужий дідуган порпається біля відеофона. Хоч як він не натискував на кнопки, екран мовчав, ви­тріщившись на каюту мертвим більмом. Почала й собі збиратися.

— Що ж це таке? — бубонів собі під ніс капітан. — Того бути не може, щоб атомні батарейки вичерпалися. Вони ж на двадцять п’ять років…

Квапливо надягнувши свою капітанську форму, яка помітно обвисала на ньому, Нескуба покрокував до командного відсіку. Роздратування і тривога поступово слабли, розвіювались.

За пультом сидів, згорбившись, старезний космонавт, в якому Нескуба ледве впізнав Павзевея. Де й поділася його статурність, його молодеча виправка… Запалі щоки, втомлений погляд колись таких жвавих очей і велика біла лисина посеред голови.

“Поголився… — подумав Нескуба. — Встиг. Але чуп­рину наче метеоритом зчистило…”

Побачивши капітана, Павзевей мерщій узяв свого форменого кашкета, що лежав на пульті, і надягнув його по самісінькі вуха.

— Не треба, — капітан махнув рукою, даючи знати, що зараз не до формальностей. — Що воно діється, як ти гадаєш?

Павзевей устав, озирнувся, чи нікого більше нема, заговорив глухуватим голосом:

— Що діється? А дідько його знає… Якщо ти пере­віряєш мої зв’язки з реальністю, то… — Павзевей трохи підняв кашкета і провів долонею по лисині. — Скажу від­верто: зі мною щось не в порядку… У мене, розумієш, випадіння пам’яті. Ніби ще вчора, заступивши на вахту, я був молодий, а зараз… І нічогісінько не пам’ятаю. А це ж немалий відтинок часу… От наче промигнуло із швидкістю світла… І вже я лисий… — Він знову, піднявши кашкета, погладив тім’я — голе, немов екран. — Була мить, коли я подумав, що божеволію…

— Заспокойся, друже, — Нескуба торкнувся його плеча. — Ніякої перевірки, і ти цілком здоровий психічно. Я просто хочу розібратися в ситуації. З нами всіма не все в порядку. Що показує локаційний графік?

— Поглянь, горловина покоротшала і розширилась. Чи це мені так тільки здається?

— Ні, це справді так, — замислено сказав Нескуба, уп’явшись очима в екран. — Скоро ми її пройдемо.

— Скоро? — гірка посмішка скривила заросле облич­чя Павзевея. — Чи доживемо? Скільки нам залишилось? Ти теж, капітане, проклав курс до старості — хіба не відчуваєш?

— Маєш рацію: ми всі… якось раптово постаріли. — Капітан схилився над панеллю внутрішнього зв’язку, але як не натискував на кнопки, екран залишався мертвим. — Що сталося?

Павзевей знизав плечима.

— Не встиг перевірити.

Нескуба мимохіть кинув погляд на оглядовий екран. Жодної цяточки, жодної іскорки — споконвічна пітьма, яка, мабуть, ніколи не знала, що таке промінь.

“І в цій чорноті зав’яз “Вікінг”… — подумав Нескуба, відчувши подих остраху. — В який же простір ми потра­пили? Невже і досі кружляємо біля колапсуючої зорі? Чи, може, тут нічого й схожого нема?.. Можливо, то все — лише химерні гіпотези…”

Чорний простір гіпнотизував, притягував, неначе прі­рва, жахав Нескубу своєю великістю, налягав на душу тяжкою брилою. Нараз Нескуба відчув свою дрібність, свою нескінченну малість супроти Всесвіту. Але то була тільки мить. “Нащо мені всілякі комплекси? — подумки обурився Нескуба. — Ще чого не вистачало! Треба ділом займатися, а я…”

Струснув головою, розправив плечі, як міг, постарав­ся збадьоритись.

— Ну, от що, Павзевею, ти все-таки пильнуй біля пульта, а я піду побачу, як інші. Та треба налагодити внутрішній зв’язок.

— Гаразд.

Павзевей сів на своє місце, знову скинувши свого красивого форменого кашкета і сяючи лисиною.

Капітан, силкуючись ступати якомога твердіше, по­крокував з командного відсіку.

Як і передчував, нічого втішного він не побачив. Ні­кого з екіпажу не обминула старість — ні чоловіків, ні жінок. Зарослі, зморшкуваті обличчя; в декого в очах переляк, розгубленість, безпорадність. І майже всіх охо­пила глибока депресія. Гай, гай… Колись бадьорий, енергійний колектив космічного корабля перетворився на якийсь занедбаний пансіонат для пенсіонерів. Особ­ливо постраждало жіноцтво. Хоча Нескуба на собі від­чув “феномен старості”, як подумки назвав те, що їх спіткало, проте йому було дуже прикро бачити, як час глибоко поорав їхні обличчя, ще недавно такі милі та гарні.

Дехто ще снідав по каютах, а деякі, споживши на­лежні калорії, сиділи в лабораторіях, але Нескуба не був упевнений, що вони щось там роблять: занадто вже старі й кволі.

Чимало кают були порожні, і вони нагадували Нескубі покинуті гнізда. Де ж їхні мешканці? Капітанові все стало ясно, коли він зайшов до госпіталя. Невеличке овальне приміщення в середині корабля було перепов­нене хворими. Коло них порались усі троє лікарів, серед них і Еола.

— Що за пошесть? — спитав Нескуба, і в голосі його відчувалась тривога.

— В основному анемія, — відповіла Еола. — Даємо вітамінні препарати, але, сам розумієш, цього недостат­ньо, потрібне посилене харчування.

— Гаразд.

Нескуба ступнув до екрана, щоб одразу передати наказ, та, згадавши, що зв’язку нема, тільки змахнув рукою.

— Ну, а Канторові вже, мабуть, ніщо не допоможе, — прошепотіла Еола капітанові на вухо і очима вказала на ліжко, де лежав скорчений фізик. Бліда з синюватим відтінком рука недужого затиснула віхоть жовтаво-білої бороди. Нескуба одразу помітив ці неживі кольори, на­супився.

— Що з ним?

— Тяжкий випадок. — Еола відійшла з Нескубою від ліжка недужого. — Останнім часом він тільки те й робив, що підривав своє здоров’я…

— Конкретно, — нетерпляче перебив Нескуба.

— Дуже ушкоджена ендокринна система. Серцевосудинна також. Ми вживаємо всіх можливих заходів… Нескуба підійшов до Кантора, схилився над ним і обережно торкнувся плеча.

— Канторе… Чуєш, Канторе…

Фізик не змінив пози, лише кліпнули повіки і ледь зворухнулися губи — може, хотів щось сказати, але не зміг, не вистачило краплини енергії.

— Чого ж ти, друже…

Спазм перехопив Нескубі горло, і він не зміг вимо­вити більше ні слова. Мовчки, навіть з якоюсь дивною цікавістю, дивився, як поволі зсуваються з Канторової бороди посинілі пальці, як западають, покриваючись сі­рістю, щоки і в очах залягає тінь. Еола кинулась за шприцом, але це вже було непотрібне. Капітан скинув кашкета, може, з хвилину постояв, схиливши голову, а тоді, ні на кого не дивлячись, вийшов.

“Так, перша смерть… у космосі… — запульсувала дум­ка. — Переступив межу Кантор… Ну, що ж, у свій час кожен її переступить… У свій час…”

Хотілось якомога швидше дістатися до каюти, впасти на ліжко і лежати, ні про що не думаючи. Ох, які ноги важкі, ніби з чавуну…

“Е, починаю розкисати, — дорікнув собі. — Ще чого не вистачало!..”

Змусив себе обійти увесь корабель, щоб на власні очі побачити кожен відсік, майстерні, лабораторії, скла­ди. Спожив свою порцію хлорели і тут же дав наказ про посилене харчування — старший кухар одразу ж узявся складати нове меню.

До командного відсіку Нескуба повернувся вкрай зне­силений, важко опустився у своє командирське крісло і кілька хвилин сидів, підперши голову руками.

— Внутрішній зв’язок налагодили, — доповів Павзевей, погладжуючи долонею лисину.

— Так… Добре… — Нескуба підвів голову. — А що там було?

— Енергоблок. Батарея вичерпалась.

— Атомна батарея? — скинув бровами Нескуба.

— Так.

— Перевірити причину. Атомна батарея… Неймо­вірно!

— Причина одна — час. — Павзевей знову торкнувся лисини і відсмикнув руку, наче йому припекло.

Нескуба якусь мить мовчав, потім ввімкнув мікрофон і, дивлячись на своє зображення на екрані (достеменний дід!), заговорив:

— Товаришів Хоупмана, Ідерського, Ілвалу, Лойо Майо прошу зайти до мене.

Коли психолог і фізики з’явилися, — по-старечому по­вільні, неповороткі, — Нескуба довго кліпав очима, поки розрізнив їх.

“Ох, і постаріли… — щемливий жаль ворухнувся в Нескубиних грудях. — Мабуть, відчувають своє тіло, як чийсь поношений одяг. Так само, як і я… Ми ж не встиг­ли звикнути до старості… Певно, в кожного млоїться на душі — що то з нами буде?”

— Не знаю, як і назвати нашу зустріч, — розвів ру­ками. — Симпозіум? Колоквіум? Чи невеличка наукова конференція? Нам треба проаналізувати ситуацію. При цьому, я вважаю, не гріх дати волю фантазії, Чим більше буде висунуто ідей, тим краще. На цій основі, споді­ваюсь, нам удасться хоч трохи пояснити… задачу, в якій майже всі параметри невідомі. Вільна дискусія дозво­лить нам відібрати раціональне зерно і зробити правиль­ні висновки. Починайте, Хоупман, вам слово.

Астрофізик сіпнувся, щоб підвестись, але Нескуба не­терпляче махнув рукою, мовляв, не до церемоній.

Хоупман підвів голову і окинув присутніх втомленим поглядом. Потім час від часу позирав на чорний овал оглядового екрана і говорив упівголоса, наче остеріга­ючись когось стороннього:

— Останнім часом на “Вікінгу”… діється щось не­звичайне. Окремі моменти можна пояснити хіба що… порушенням закону причинності. А що як ми потрапили в таку систему координат колапсуючої зорі, яка харак­теризується… щілинами в часі? Бо як інакше пояснити перервність у наших діях? Я, наприклад, ніяк не можу пригадати, яким чином опинився біля гравітаційного трансформатора…

— А ми з Еолою отямились у “Всякій всячині”, — обізвався Нескуба. — Пам’ятаєте, якраз перед матчем? Досі не можу збагнути, чого ми там були і як туди дісталися.

— Може, це провали пам’яті? — кинув репліку Ілвала.

— Можливо, — погодився Нескуба. — Але яка причи­на? Адже цих дивних провалів зазнали майже всі. А от якщо прийняти припущення про щілини в часі, тоді все стане на місце.

— А оце наше постаріння? — обернувся від пульта Павзевей. — Перед сном екіпаж був молодий… Не могли ми справді проспати… майже сорок земних років і ли­шитися живими!

— А чому ви назвали саме цю величину? — спитав Лойо Майо.

— Акумулятори живлення внутрішнього зв’язку, роз­раховані на п’ятдесят років, цілком вичерпались. Дове­лося міняти пластини.

— Так, це вже щось інше, — роздумливо сказав Ідерський. — Щілиною це пояснити не можна. Навпаки, тут, очевидно, відбулося ущільнення часу, велике його пришвидшення.

— Виходить, за вісім годин — сорок років? — пробу­бонів Нескуба. — Ще цього не вистачало!

— Теоретично, в просторі, який Інтенсивно стискує­ться, час може летіти з нескінченно великою швид­кістю, — сказав Хоупман. — Тисячоліття можуть промайнути за одну коротку мить, цілі тисячоліття. Так що нам… в цьому розумінні пощастило.

— Справді, — зітхнув Павзевей, — якби з такою швидкістю…

— То ми б отут не сиділи і не обговорювали б пара­докси часу і простору, — іронічно усміхнувся Ілвала.

— Це вже так, — хитнув головою Ідерський. — На ти­сячу років нас би не вистачило.

Аж тепер Нескубі трохи відлягло від серця: жарту­ють, усміхаються — значить, не все втрачено. Заговорив розважливо, ніби міркував уголос:

— Колапсуюча зоря, простір, замкнутий на себе… Всі ми зійшлись на тому, що “Вікінг” потрапив у граві­таційну пастку чорної дірки. Але от минуло досить часу…

— Понад сорок років, — докинув Павзевей.

— Так, — хитнув головою Нескуба, — понад сорок ро­ків, а ми все падаємо і падаємо… Чи одержано якісь нові характеристики… цього об’єкта?

— Самої зорі як такої досі намацати не вдалось, — сказав Лойо Майо. — А от конфігурація неба дуже змі­нилася. Галактики стягуються докупи. Усі видимі галак­тики.

— Стягуються докупи? — перепитав Нескуба, і рідень­кі брови його скинулися вгору. — Наслідок швидкості “Вікінга”?

Лойо Майо потер пальцями чоло, ніби хотів розгла­дити зморшки. Сказав роздумливо:

— Ні, наша швидкість тут ні до чого… Тобто вона якоюсь мірою… Але це не головне. Очевидно, міняється геометрія простору. Ми заглибились у таку частину Все­світу… де можливі парадоксальні явища. Втім, висновки робити ще рано, спостереження продовжуються.

Ідерський теж був такої думки:

— Треба провадити спостереження простору всіма наявними засобами, щоб охопити не лише Метагалак­тику, а й елементарні часточки. Якнайширший спектр спостережень — ось що дасть нам змогу розібратися в новій картині світу.

Дослухаючись до міркувань учених, Нескуба нама­гався втілити їхні абстракції у якісь конкретні образи, пробував уявити оті “щілини в часі”, викривлення про­стору, його замикання на себе, мигтючий плин часу… І нічого не виходило. Уява оперувала звичними обра­зами евклідового простору і не могла збудувати ніяких інших конструкцій. Звичайно, Нескуба розумів, що тут може послугуватися лише математичне мислення, що абстракції треба ловити сіткою формул, і все одно від­чуття отієї невидимої перепони, яка обмежувала уяву, гнітило душу.

У дверях з’явилась жіноча постать, і він, придивив­шись, впізнав Еолу. Дружина причовгала до нього, при­хилилась до вуха:

— Уже спорядили.

— Що? — не второпав Нескуба.

— Кантора спорядили, кажу.

— Ага, так… — Невблаганна дійсність нагадувала про себе, вимагала свого, і вони мусили облишити принадну сферу гіпотез. Нескуба підвівся. — От що, друзі, настав час попрощатися з Кантором…

Ідерський скинув головою, на очах йому зблисли сльози.

— Невже… Кантор… — прошепотів, благально дивля­чись на Еолу. — Невже він…

Еола мовчки похитала головою і подалась до виходу. Ідерському здалося, що то посунула зловісна тінь.

— Так. — Нескуба обвів поглядом своїх товаришів. — Перші похорони в космосі…

Один по одному вони, пересилюючи втому, рушили з командного відсіку, лише Павзевей горбився за пуль­том.

9

Лойо Майо поклав перед капітаном чорну фотографію і заклав руки за спину. Мовляв, дивися, чи розпізнаєш, що тут є? Очі йому сухо зблискували.

Нескуба схилився над тією карткою, але, як не на­пружував зір, нічого не бачив, окрім рівномірної чор­ноти. Протер очі пальцями — ефект був той самий: тем­рява, і жодних слідів руху.

— його безкінечність космос?

Астроном кивнув.

— Я такої мови не розумію, — підвів голову Неску­ба. — Може, доповните цей негатив словами?

Лойо Майо переступив з ноги на ногу, провів язиком по сухих губах.

— Це… таке… розумієте… вражаюче відкриття…

— Я тут нічого не бачу,— знизав плечима Нескуба.

— Перепрошую… — Лойо Майо заметушився, маца­ючи кишені комбінезона. З однієї він таки витяг те, що шукав. — Ось, будь ласка, — подав капітанові лупу і вка­зав пальцем на праву половину фотографії. — Подивіться сюди.

Нескуба почав націлювати лупу, то наближаючи, то віддаляючи її від фото, проте знову нічого не знаходив. “Химерні люди ці астрономи, — думав капітан, — завжди щось підсунуть… Якийсь він екзальтований..”

— Бачите? — нетерпеливилось Лойо Майо. — Ось де вона. — Астроном простяг руку і торкнувся фотографії тремтячим пальцем. — Одна-єдина крапочка в усьому просторі.

Нескуба навів на це місце лупу і аж тепер помітив малюсіньку білу цяточку,

— Хіба це не подряпина?

Лойо Майо хмикнув, трохи ображено відповів:

— Технологія у нас на висоті… А цей унікальний документ має епохальне значення. Тут зафіксована уся наша Метагалактика — Всесвіт, з якого ми вилетіли…

— Оця світла крапочка? — перебив його патетику Нескуба.

— Вона, — хитнув головою астроном. — Звичайно, при дуже великому збільшенні.

— Хіба ми відлетіли так далеко? — з острахом у го­лосі спитав Нескуба. — Та на таку відстань не вистачи­ло б життя тисячі поколінь!

— Відстань тут, може, й невелика. Як на космічні масштаби, це — поряд. Суть у розмірах нашої Мета­галактики. Ми бачимо її збоку, розмір її становить мік­роскопічну частину сантиметра: десять у мінус тридцять третьому ступені.

Нескубині брови зійшлися докупи, чоло прорізали зморшки. Що це він городить? У мінус тридцять третьо­му ступені? Це ж нуль цілих, за ним ще тридцять два нулі й одиничка. Чи він при своєму розумі, цей Лойо Майо?

— Це парадоксально, але…

— Але факт? — підхопив Нескуба і пильніше погля­нув на свого співбесідника. Той не витримав погляду, відвів очі вбік, губи йому пересмикнулись, наче хотів щось сказати, але не наважився.

“Ну, ясно: психічний розлад, — подумав Нескуба. — В умовах безкінечних стресів не диво й звихнутися… Тривожно-маніакальний стан…”

Лойо Майо пояснював далі:

— До такого парадокса спричинилася велика концен­трація маси, що з неминучістю викликало викривлення простору…

У глибині оглядового екрана капітан помітив купку золотих цяточок — далекі зорі посилали йому на сітчатку вість про своє існування.

— Настав момент, коли простір замкнувся… — прова­див Лойо Майо.

— І тепер мільярди зірок спресувалися в одну еле­ментарну частку, чи не так?

— Ні, тут не те. Наші Галактики містяться в оцій елементарній часточці.

— Ай-я-яй, — скрушно похитав головою Нескуба, — бі­долашні Галактики… І наша Земля там, людство, циві­лізація… Чи не затісно їм у такому об’ємі? Та ви не горюйте… — Удавано усміхаючись, капітан підвівся, по­клав руку на плече астрономові. — Ну ж бо, вище голову! Ми теж не спресувались в який-небудь електрон, а ли­шаємось людьми!

— Ми вискочили звідти… — ніяково сказав Лойо Майо, відступаючи від Нескуби. — Розумієте — вискочили через горловину так званої чорної дірки, так що… нам безпосередньо загрози… поки що… Не треба хвилюва­тися…

“Це відкриття травмувало капітанову психіку, — по­думав астроном, — бач, як зреагував… Не треба було так прямо… як лазером у голову… Може, викликати Ілвалу?”

— Я не хвилююсь, — сказав капітан. — Але ж ви самі кажете: явище парадоксальне… Ну, гаразд, ідіть уже відпочивати, а зорі… зорі тим часом ще можуть висипа­тись із тієї гравітаційної пастки, і все стане на свої місця.

Лойо Майо позадкував до виходу, підозріливо по­глядаючи на капітана. Здогадався, що той думає про нього, і це тільки підтвердило його власне припущення про капітанову психіку: адже божевільні вважають хво­рими всіх, окрім себе.

— Так, так, — бурмотів астроном, — ви теж відпо­чиньте… Усі ми перевтомилися до краю.

Нескуба ішов за ним до самісінького виходу, засту­паючи собою екран, і все непокоївся: “Хоча б він не помітив зоряного скупчення, хоча б не помітив…” Зачинивши масивні двері, зітхнув, провів долонею по чолу і повернувся на своє місце до пульта. Чорне фото, при­несене астрономом, чомусь непокоїло, муляло око, і він різко відсунув його вбік. Яка нісенітниця — Метагалак­тика в елементарній часточці! Велетенська маса замк­нула простір… А промінчик? Як він міг вирватись? Оце нафантазував! Гра хворої уяви і більше нічого…

Перевів погляд на оглядовий екран і аж усміхнувся. Ось він — Всесвіт! Виринає нова Галактика, а він плете про якусь елементарну часточку… Ну, ясно — звихнувся бідолашний.

Нескуба з’єднався з каютою Ілвали, та психолога не було. Передав радіовиклик по всьому кораблю, і хви­лин через десять Ілвала з’явився.

— Поглянь, — капітан вказав на чорне фото і підсу­нув лупу. — Це приніс Лойо Майо.

В очах Ілвали мигнув усміх.

— Знаю, я оце був у нього.

— Ну, як він?

— Тривожиться, що травмував твою психіку.

Тепер і Нескуба засміявся, його широка, як віяло, борода задрижала.

— Який же ти ставиш діагноз? Чи не pseudologia fhantastika?[8] Шкода, якщо такий учений…

— Не квапся з висновком, Гордію. — Ілвала сів поруч капітана, повертів фотографію в пальцях. — Це ж доку­ментальний знімок, і він містить інформацію…

— Яку? — прохопився Нескуба. — Про що?

— Про структуру Всесвіту. Нескуба вирячив на нього очі:

— Що тут діється! І ти тієї самої співаєш?

— Бачиш, капітане, вони там, в обсерваторії, не при­пиняли спостережень ні на мить. Чому ж не довіряти…

— Ось чому! — Нескуба різким рухом правиці вка­зав на оглядовий екран, де було добре видно зоряне скупчення. Та на Ілвалу це не справило враження.

— Я не астроном і не фізик, отож дискутувати з то­бою не збираюся. Викликай фахівців, а я послухаю, мені цікаво, що вони скажуть.

Нескуба ошелешено поглянув на психолога, знизав плечима, мовляв, не чекав од тебе такого, але нехай буде по-твоєму, і схилився над мікрофоном внутрішнього зв’язку. Насамперед запросив астрофізика Хоупмана, потім звернувся до Ідерського і, звичайно, до астрономів. Лойо Майо з’явився із своїм колегою — сухорлявим Олександром Осиповим, який увесь час насуплював бро­ви. Сам Лойо Майо здавався спокійним, ледь не байду­жим, але по тому, як затремтіли його пальці, коли він брав “чорну фотографію”, Нескуба зрозумів, що той погамовує свої емоції. Але що його хвилює? Чи оте несподіване “відкриття”, чи обговорення, на яке вони зібрались?

— Ну, що ж, товариші, хоча перед нами вічність, гаяти часу не будемо. — Капітан скупо усміхнувся і про­довжував стриманим, рівним тоном: — Ви, певно, вже трохи чули про астрономічну сенсацію, отож виникла думка обміркувати її разом. Прошу вас, Лойо Майо, поінформувати товаришів докладніше.

Астроном обвів присутніх якимось дивним поглядом, наче побоюючись, чи зрозуміють його, чи, може, сприй­муть як маячню. Тремтячими пальцями підняв угору фотокартку і сказав:

— Оце портрет нашого Всесвіту, останній портрет… Зовнішні розміри всієї нашої Метагалактики, — Лойо Майо іронічно скривився,— колишньої нашої Метагалак­тики — зараз становлять 10^–33сантиметра. — Поклав карт­ку на лискучий пластик пульта керування, передихнув. — Мусимо це усвідомити, прокладаючи дальший маршрут… Коли б я сам одержав такі наслідки, то подумав би, що збожеволів. Але ж ми спостерігали космос разом із Олександром Осиповим…

Усі присутні, навіть і Нескуба, слухали інформацію Лойо Майо як заворожені. Метагалактика — в елемен­тарній часточці! Мільярди мільярдів зірок, планет… Не­зліченна енергія, емоції, думки, минуле і майбутнє — жива, бурхаюча матерія… Та як усе це може вміститися у мікроскопічному об’ємі?

Нескубина уява, зрештою, здоровий глузд противи­лися, не сприймали такого парадоксального припущення.

Коли Лойо Майо замовк, усі були такі приголомшені, що в перші хвилини ніхто не міг здобутися на слово. Потім заговорили водночас, і Нескубі довелося підви­щити голос, закликаючи до порядку.

Біля комп’ютера умостився Хоупман, маленький та­кий, зіщулений дідок, і на екрані побігло мереживо формул, які неможливо було заперечити. Аналітичний розум астрофізика вражав тонкою логікою мислення. Формула Всесвіту розросталась, неначе якесь химерне дерево, і її символи-значки, такі нікчемні самі по собі, зібрані в систему, набували фантастичної сили. Вони стискували, спресовували Метагалактику в отой квант простору, який виражається величиною 10^–33 сантиметра. Макрокосм у мікрокосмі, безкінечне в кінечному! Хоуп­ман, вказуючи на екран комп’ютера, списаний форму­лами, нагадав, що такі космологічні ідеї були висунуті ще в двадцятому столітті, що дехто вважав це грою ро­зуму на тему: “Що сталося б, якби було отак…”

— Тепер ми бачимо, що це не розумові конструкції, а сама реальність, — втомленим голосом закінчив астро­фізик.

— Реальність… — тихо повторив Нескуба, розгублено поглядаючи на своїх товаришів. — А ото що — хіба не реальність? — вказав на зоряне скупчення у лівому верх­ньому кутку оглядового екрана. Голос його звучав трохи роздратовано. — Що ж то по-вашому?

Нараз стало тихо-тихо, погляди ковзнули по великому оглядовому екрану та й прикипіли до світних цяток. Хоупман знизав плечима:

— То, певне, інший Всесвіт розкривається перед нами. Космічний Гольфстрім виносить нас у новий простір.

— А що ви на це скажете, Ідерський?

Фізик трохи помовчав, збираючись з думками.

— Що ж, ці твердження не суперечать теорії і, як бачимо, підтверджуються дійсністю. Мусимо перебороти інерцію мислення… Світ незмірно складніший, аніж ми уявляли досі, як у розумінні структури, так і щодо фун­даментальних законів…

Ідерський поворухнувся і… поплив у повітрі. У тій же самій позі — наче сидів на невидимому стільці.

— Обережно! — вигукнув капітан. — Тримайтесь за сидіння!

Та його застереження спізнилося: усі, окрім його самого та Осипова, який встиг учепитись за підлокітники, опинилися під білим пластиковим куполом. Безпорадно борсаючись, то збивалися докупи, то розліталися в різні боки. Один бурчав, той вигукував, інший — сміявся, — усі були в стані ейфорії, навіть Осипов перестав хмури­тись. Невагомість! Тенета гравітації порвались. Не­вагомість — це ж порятунок! Невагомість — як це пре­красно!

Капітан, спостерігаючи своїх товаришів, що плавали, наче риби в акваріумі, відчув якусь млость у всьому тілі, легке запаморочення. Перед очима тремтів сизий серпанок. Нескуба силкувався зосередитись на цьому явищі, але безуспішно: кожної даної миті він забував, про що думав щойно. Пам’ять стиралася і, природно, самого цього процесу зафіксувати було неможливо. Не­скуба не міг навіть помітити, як вони всі молоділи, як хвилина за хвилиною вкорочувались їхні вуса, бороди, а потім і зовсім зникли; як темнішало їхнє волосся, а Павзевеєва лисина бралася густою щетиною. Кожен відчув пружність у м’язах, бадьорість в усьому тілі. Увесь екіпаж помолодів — і жінки й чоловіки фізично стали такими, якими були десь на сьомому році польоту, коли потрапили в Космічний Гольфстрім. Ще один зиг­заг Часу, і зигзаг, щасливий для наших мандрівників: до них вернулась молодість, здоров’я, бажання жити і працювати.

10

Помолоділий, сповнений енергії, Гордій Нескуба у вільні від вахти години не міг усидіти в своїй каюті. То йшов до Лойо Майо та Осипова, щоб припасти до окуляра телескопа: “Мусимо відкрити планетну систему!”, то за­ходив до клубу подивитися новий фільм, знятий на “Ві­кінгу”, але найбільше часу віддавав електронній пам’яті корабля. Прослухував те, що надиктував сам чи його помічники. Еола з цього дивувалася, пробувала навіть випитати, до чого він дошукується, але Гордій тільки рукою змахне, винувато усміхнеться і нічого не скаже. Та ці гримаси не могли приховати від чутливої дружини його внутрішнього неспокою, ба навіть тривоги. Щось мучило капітана, відбирало сон, аж помарнів чоловік, під очима залягли синці. Нарешті Еола не витримала. — У тебе виснаження нервової системи, Гордію, тре­ба обов’язково…

Нескуба щось буркнув нерозбірливе, та Еола не від­ступилася: її охопила тривога.

— Ти поводишся… безвідповідально!

— Як? — усміхнувся Нескуба.

— А що ж, у тебе симптоми нервового захворювання, треба лікуватися, відпочити…

— Може, подамся на Ризьке узбережжя? Море, ліси, річка, пісок, червононогі чайки і дзьоби червоні, на го­ловах попелясті косиночки…

— Я йому серйозно, а він жартує.

Нескуба зітхнув, обличчя його набрало серйозного виразу.

— Мабуть, ти маєш рацію, Еоло. Справді, нервове виснаження… Але ж мушу я дізнатися, де поділася лю­дина?

— Про що ти? — злякано вигукнула Еола.

— Кантора нема.

— Якого Кантора?

— Фізика. Забула? Енергійний такий, з котячими очима…

— Той, що працює з Ідерським?

— Працював…

— Де ж він подівся?

— Ніхто не знає. Електронну пам’ять я вже прослу­хав кілька разів — ніякого сліду!

— А як вони… з Ідерським? — насторожено спитала Еола.

— Злочин виключається.

Еола почервоніла: справді, як вона могла таке по­думати?

— Та, звичайно… це я так… Але де ж він міг поді­тися? Може, забрався в який-небудь закуток, а там трапився сердечний приступ чи інсульт… Мало що може статися…

— Я оглянув увесь корабель.

— Слухай, а чому ти досі тримаєш це в секреті? Чому б не оголосити всьому екіпажу?

— Саме це я й хочу зробити зараз.

Нескуба тут же, не виходячи з своєї каюти, ввімкнув сітку внутрішнього зв’язку і оголосив про зникнення Кантора. Попросив усіх по-можливості допомогти в по­шуках.

Еола порадила повторити, і він ще двічі передав це повідомлення, вимовляючи кожне слово якомога спокійніше. Це була певна ознака, що він дуже хвилю­ється.

Як і слід було сподіватися, звістка про зникнення одного з них збудоражила увесь екіпаж корабля. Шукали скрізь, нишпорили по всіх закутках, та Кантора ніде не було. Скафандри для виходу в космос були на місці всі до одного — в кожній каюті, робочих примі­щеннях і запасні комплекти, затиснуті у спеціальних коридорних нішах. І його, Канторів, скафандр звисав металічною головою у затискувачі. Отже, в космос він не виходив!

Нескуба побоювався: ану ж виникнуть підозри? Проте моральний дух екіпажу витримав це випробування з честю. Ото тільки й того, що Еолина репліка, та й то наодинці з ним.

І все ж таки: що сталося з Кантором?

Капітана мучила невідомість, тривога млоїла серце. Та ще й те: на кораблі, очевидно, сталася трагедія, і ні він, ані хто інший нічого не чули, не бачили, не знають! Що це — колективне випадання пам’яті? Масове наві­ювання? В голову лізли всілякі фантастичні думки, в яких фігурували навіть якісь таємничі інопланетяни і т.п.

Та ось нарешті гримнув грім! Перший пілот Саке Мацу перевірив розвантажувальний відсік і одразу ви­явив: однієї з “портативних” ракет немає… Усі зійшлись на тому, що Кантор у стані афектації чи якоїсь психіч­ної кризи покінчив самогубством, викинувшись у космос. Так було записано і в електронну пам’ять “Вікінга” — покінчив самогубством. І коли б хто сказав капітанові Нескубі, чи астронавігаторові Павзевею, чи навіть пси­хологу Ілвалі, що вони самі “поховали” Кантора в кос­мосі, що пілот Саке Мацу вмикав спусковий механізм, який виштовхнув ракету з мертвим Кантором назовні,— коли б хтось міг це сказати,— вони б нізащо не повірили. Та про це ніхто й ніколи їм не розповість, хіба, може, вві сні з’явиться щось невиразне, примарне, щоб одразу ж і зникнути.

Сум’яття, викликане такою несподіваною і зовсім не­зрозумілою смертю фізика, потроху вляглося, екіпаж “Вікінга” набирав звичного ритму роботи. Тривалий час точилася дискусія про напрямок польоту. Куди летіти? З якою метою?

Було вирішено скликати нараду. До рубки керування зійшлися всі, окрім тих, що на вахті.

Перше слово Нескуба надав астрономові:

— Лойо Майо пильнує космос, дружить із Галакти­ками, — лагідно посміхаючись, сказав капітан. — От і по­слухаємо, яка його думка.

— Ми з тутешніми світилами ще не встигли зазнайо­митись, — у тон капітанові сказав астроном. — Але вже маємо досить широку програму досліджень… За попе­редніми даними, — вони ще потребують перевірки, — “Ві­кінг” виринув у цей, сусідній, Всесвіт поблизу централь­ного району Галактики, отже, напрямок від її ядра обіцяє максимальну різноманітність об’єктів для спосте­реження і вивчення.

Капітан бачив: навіть від самої цієї думки астроном був у захваті, очі його сяяли якимось лихоманковим блиском.

— Пояс життя, — трохи навіть урочисто проголосив Лойо Майо, — завжди розташовується на периферії Га­лактик. Якщо ми навіть не натрапимо на планету, при­датну для колонізації, то зробимо не одне відкриття, що збагатить науку про Всесвіт.

“Фанатик науки, йому аби вивчати, найцінніший для нього сам процес вивчення, — подумав Нескуба, слуха­ючи тираду Лойо Майо. — А навіщо всі ці спостереження, коли вони не наближаються до Землі?”

Осипов підтримав свого колегу:

— Звичайно, вісь від центра до периферії Галактики найперспективніша…

“І цей туди ж, — подумки коментував Нескуба, погля­даючи на суворе обличчя промовця, на острішки його брів, зсунуті над переніссям… — Мабуть, вони обидва втратили надію на повернення. А що з тих знань, коли їх не можна передати людству? Певне, для астрономів спостереження космічних тіл — це форма і сенс існу­вання, але… чи не вузько? Людство — ось альфа і омега нашого життя!”

Планетолог Сіагуру, звичайно, обстоював “планетну програму”.

— Окрім своїх, Сонячних планет, людина досі ще не побувала ні на яких інших. Може, в цій Галактиці нам пощастить?

“Не дуже ти нудьгуєш за своєю Африкою, — думав Нескуба. — Його, бач, ваблять чужі планети…”

Коли Сіагуру скінчив свою пісню, капітан окинув поглядом присутніх і не без досади відзначив, що багато хто симпатизує планетологові, а в очах інших проглядає байдужість і безнадія. І фізик Ідерський, і біолог Алк, і астронавігатор Павзевей, і навіть психолог Ілвала були якісь інертні на вигляд, здавалось, їх зовсім не цікавить тема дискусії.

Нескуба все ж таки сподівався, що до нього при­єднається більшість, а щодо підтримки з боку Павзе-вея та Ілвали не мав ніякого сумніву.

— Скажу одразу, товариші, що з пропозицією на­шого… астроблоку я погодитись не можу, — почав Не­скуба, позираючи на зоряне скупчення, що сріблилось на оглядовому екрані. — Мусимо усвідомлювати себе ча­стиною людства…

Капітан доводив, що летіти треба якраз в напрямку до ядра Галактики. Це дасть хоч невеличкий шанс на­трапити на “чорну дірку”, яка допровадила б їх у свою Галактику. Він розвивав гіпотезу про обмін матерією поміж Всесвітами-сусідами.

— Якщо “Вікінга” винесла в цей Всесвіт гравітаційна течія Космічного Гольфстріму, то чому не припус­тити, що десь є і зворотний рух? Як ви вважаєте, Ідер­ський?

Заручитися підтримкою фізика Нескуба вважав дуже важливим.

Ідерський поворушив пальцями на підлокітниках, по­тім торкнувся защіпки еластичного пояса, що втриму­вав його на кріслі, нарешті підвів голову:

— У принципі я з вами цілком згоден, капітане…

— Це вже добре, — квапливо обізвався Нескуба, оки­нувши його теплим поглядом. — Я так і сподівався.

— …Але тільки в принципі, — похитав головою Ідер­ський. — Так, мені теж імпонує гіпотеза про взаємний обмін матерією між сусідніми Світами. Цілком можливо, що саме так воно й є. Але у ваших міркуваннях відсутня навіть згадка про… час і відстань. Ви тільки прикинь­те — і одразу переконаєтесь, що коли б перед нами була ще тисяча років життя, то й тоді ми не наблизилися б до ядра цієї Галактики на якусь помітну відстань. А ка­мер анабіозу на “Вікінгу” нема.

— А може, до того тунелю кілька місяців польоту! — кинув репліку Нескуба, розчарований міркуваннями Ідерського. — Може, тут рукою подати!

Ідерський видивився на капітана, поплямкав губами і вибачливо всміхнувся:

— Ви мені даруйте, але це вже, знаєте, ворожіння. Може, близько, а може, недосяжно далеко — це не на­уковий підхід до проблеми.

— Що ж ви пропонуєте? — холодно спитав Нескуба, уже шкодуючи, що вирвалось оте “може”.

— Я вважаю: треба промацувати простір за допо­могою гравіметрів, і коли виявиться гравітаційний осе­редок, прямувати до нього.

— Так, гравіметричні дослідження треба провадити безперервно, — погодився капітан. — Але їхній ефект міг би бути значно більшим, коли б “Вікінг” рухався у на­прямку ядра.

— Імовірність тут не набагато вища від нуля, — не поступався фізик. — А от пошуки в “поясі життя”, як висловився Лойо Майо, відкривають більшу перспективу. Висадившись на котрійсь із планет, а вони тут, безпе­речно, явище не рідкісне, ми тим самим утвердимо, за­кріпимо найдальшу межу земної ноосфери[9]. Хіба це не велична мета?

— Не бачу ніякої величі в тому, щоб відмовитись від усього людства, — сказав Нескуба. — Наше існування втрачає сенс.

Деякий час усі мовчали. Капітанова репліка змусила багатьох замислитись.

— Як на мене, — обізвався психолог Ілвала, — то на­прямок до ядра видається перспективним. Збільшується імовірність попадання, а найголовніше — з’являється орієнтир, мета, до якої слід прагнути. Маю на увазі те, що нагадав капітан, — наш Всесвіт, рідну Землю…

Нескуба слухав Ілвалу, і настрій його кращав з кож­ним словом психолога. Може, таки вдасться переконати уперті голови!

Услід за їлвалою підтримав капітана Павзевей. Але астрофізик Хоупман… Цей вважав, що пошуки зворот­ного тунелю — справа цілком безнадійна, і від неї треба відмовитись із самого початку, щоб потім не зазнати гіркоти невдачі й розчарувань.

— Ви кличете нас у примарний світ ілюзій, але той, хто не зважає на реальність, неминуче зазнає краху.

“От тобі і Хоупман, — з прикрістю думав капітан, — отакий маленький, кволий чоловічок, а розговорився — Ціцерон!”

— Тут капітан і психолог дуже красиво говорили про “Рідну Землю”, — певне, ці слова в них з великої літери, — зворушливо говорили. Справді, хто з нас не хотів би повернутися додому — під шатро голубого неба, у сферу звичного тяжіння? Хто не хотів би з’єднатися з людством, яке, певно, досі вже піднялося на ще вищий щабель. Та погляньмо правді у вічі. Де наш Всесвіт? Де наша Земля? Чи є хоч найменший шанс повернутися? Хоч один з мільйона, ба навіть мільярда? Можна з пев­ністю сказати: немає. Ми назавжди втратили Землю, від неї нас відділяють океани Часу…

“Говори, говори, безкрилий чоловіче… — хмурився Нескуба. — Яке ж то життя без великої мети?”

— Та ще й невідомо, які властивості даного просто­ру, — провадив далі Хоупман, — як він себе поводитиме. То чи не краще всі зусилля спрямувати на пошуки планети, на якій можна осісти?

— Логічно, — вигукнув Алк. — Якщо підходящий грунт… Я в широкому розумінні…

“Ще цей ботанік встряє, — роздратовано подумав Нескуба. — Хоупман — голова! А яке там у тебе “широке розуміння”?

Капітанові було неприємно слухати Алка, відчував якесь глухе невдоволення проти ботаніка. І водночас було прикро з цього. “Невже ревнощі? — подумки диву­вався Нескуба. — Ще цього бракувало!”

Долю дискусії вирішило жіноцтво. І не на користь пропозиції капітана Нескуби. Навіть Еола висловилась за те, щоб шукати притулок тут, у цьому незвіданому космосі.

— Хочеться простору, вітру, пахощів трави!.. — Еола аж руками змахнула, аж засміялася. — А то в гонитві за нездійсненним отак і звікуємо у цій металевій бочці!

В її словах стільки було запалу і сама вона світилась такою жагучою красою, що Нескуба на мить завагався: а може, й справді облишити мрію про Землю? Закоре­нитися тут, започаткувати нову цивілізацію? Але ні, його натура не могла примиритися з цим. Відчував гіркоту на душі, а “новопланетників” вважав мало не від­ступниками. Та нічого не вдієш, коли вони взяли гору.

— Ну що ж, — зітхнув капітан, закриваючи нараду, — нехай буде так, як того хоче більшість…

“Вікінг” почав заглиблюватись у “Пояс життя”.

Минали довгі, тяжкі роки, протягом яких екіпаж “Ві­кінга” зазнавав жорстокої скрути, коли нервове і фізичне виснаження навіть у найвитриваліших викликало апатію. Навколишній простір здавався пустелею без берегів, у глибинах якої ледь мріли світні цятки. Життя на ко­раблі зробилося таким одноманітним, що інколи здава­лося, ніби зупинився час. Звичайно, робилися спроби розворушити, чимось зацікавити людей — ігри, вікторини, спектаклі і т.п., але ніщо не могло сколихнути тяжкої води байдужості. Навіть шахи… Не нудьгували тільки вчені та ще Алк, — той у своїй оранжереї невтомно про­вадив селекційні досліди. Лише відкриття, може, навіть потрясіння могло збадьорити екіпаж, зарядити наснагою. І таке відкриття сталося. На 6-му році нового літочис­лення недремні вартові космосу — астрономи — помітили планетну систему, досі приховану від їхніх очей хмарою космічного пилу.

Звістка, наче електричний розряд, миттю пронеслася по всьому кораблю.

— Планети?!

— Невже це правда?

— Пристань…

— Нарешті!..

Люди ніби прокинулись зі сну: вигуки, сміх, жарти, — усіх охопила ейфорія.

А в рубці керування йшла інтенсивна робота. Дослі­джувались параметри планет, спектр центрального сві­тила, яке мало незвичайну будову, — плескатий, видовже­ний диск, його фотографія тремтіла в руці Нескуби, ка­пітан з гіркотою думав: “Чуже сонце…”

Майже півроку бортового часу втратили на попереднє вивчення планетної системи. Із вісімнадцяти масивних планет для посадки обрали п’яту, яку одразу ж і охре­стили: Гантеля. Маса її майже втричі перевищує масу Землі, а за формою вона скидається на гігантську гантелю. (Інші також мають неправильну форму — то схожі на бруски, то на зрізані піраміди тощо).

Основні характеристики Гантелі:

—    Атмосфера має приблизно 32% кисню, 65% азоту;

—    тяжіння помітно різниться на полюсах і в центрі, в середньому на якихось 15–20% перевищує земне;

—    гідросфера — 31% усієї поверхні в основному зо­середжена в океані, який заповнює центральну впадину поміж двома півкулями, тобто покриває ручку “гантелі”. Досить велика хмарність;

—    щільність — 7,5 г/см³.

—    Гантеля робить один оберт навколо своєї вісі за 13 годин.

—    Тривалість року — 218 земних діб.

— Ну, що ж, дім нібито непоганий, — сказав Ілвала, сподіваючись хоч трохи розворушити капітана, що по­хмуро переглядав картки, видані електронним мозком, — усього є доволі.

Нескуба, помовчавши, буркнув:

— Невідомо тільки, чи цей дім порожній…

— О, якщо там є господарі — це ще цікавіше! Капітан поглянув на нього, як на підлітка:

— Цікавіше… А що, коли вони агресивні? Що, коли їхня мораль велить проганяти непроханих гостей? Ви над цим не замислювались?

— Правду кажучи, мені це й на думку не спадало, — спокійно відповів Ілвала.

— А ми ж зовсім беззбройні. Це вас не турбує?

— Аніскілечки. Я глибоко впевнений, що свій витвір, який зветься “Людство”, Природа видала в одному-єдиному екземплярі.

— Цей висновок, можливо, справедливий щодо на­шого Всесвіту, — поступився капітан. — А де гарантія, що в цій, сусідній сфері немає ще одного примірника?

Павзевей, що сидів за пультом керування, обернувся до співрозмовників:

— Нічого, якщо й є, то ми встигнемо підготуватись! Вийдемо на планетарну орбіту — пильніше придивимось до планети…

— Звичайно, таких гарантій немає,— замислено ска­зав психолог,— але вірогідніше припустити: раз фун­даментальні закони Природи зберігають свою силу і тут…

— Саме з огляду на це, — перебив Нескуба, — можна сподіватись, що й тут виникла мисляча матерія!

— Якщо виходити з припущення ізольованості, окремішності світів, — не відступав Ілвала. — А я дотримуюсь того погляду, що всі вони, скільки б їх не було, поєднані між собою і становлять, якщо хочете, єдиний Надвсесвіт.

На це Нескуба не відповів нічого, лише знизав пле­чима і знову взявся перебирати картки.

Ілвала подався до обсерваторії, де Лойо Майо та Олександр Осипов навпереміну спостерігали жадану для землян планету.

З усього екіпажу чи не найбільше радів Алк. Це ж тільки подумати: тридцять два відсотки кисню! Отже, чого-чого, а хлорофілу на Гантелі хоч відбавляй, рослин­не життя, певне, буяє. Отам він зможе селекціонувати… І Космічну Алку відродить.

Зустрівши Еолу, яка поверталась із медичного блоку, запросив її до оранжереї.

— Відкрию вам секрет, — сказав, схиляючись до неї і ніби ненароком черкнувшись щокою її щоки. — Окрім зерен злаків, я тут маю насіння квітів… Як ви гадаєте, приживуться на Гантелі земні квіти?

Подих ботаніка грів Еолину щоку, і жінка відхили­лася. “Невже таки закохався? — думка про це збенте­жила її. — Цікаво б почути, як він освідчується…”

Промовила чомусь занадто голосно:

— А чого ж! Може, Гантеля буде до них ласкава.

— Ну, а ви, Еоло, — все дужче розпалювався Алк, — ви будете ласкавою… до них?

— Ще б пак! — не стримала усмішки. — Кожна жінка любить квіти.

Алк необережно схопився з місця, присоски його пі­дошов з ляскотом одірвалися од підлоги, він замахав руками і… поплив по оранжереї, вигукуючи:

— Я прикрашу квітами всю планету! От побачите…

Палку ботанікову балачку перервав зойк і чортихан­ня — Алк зненацька вдарився коліном об арматуру. Пе­ребираючи руками, дістався до металевого стільця і вже й рота розкрив, щоб продовжити розповідь про свої плани підкорення планети, коли з гучномовця пролунало:

— Увага, увага! Всім зайняти свої місця!

— Можете лишатися тут, — великодушно запропону­вав Алк.

— Ні, я піду, — вона відчинила двері. — Сказано ж: свої місця!

Ботанік дивився на зачинені двері і на сірому тлі бачив її білий силует. “Оце космічна квітка! — подума-лось ботаніку. — Пишна, як… як…” В уяві одна за одною виникали троянди, півонії, лілеї…

А гучномовець закликав:

— Негайно зайняти свої місця!..

“Певне, виходимо на планетарну орбіту, — подумав Алк, вмощуючись у протиперевантажувальне крісло. — Хоча б уже швидше…”

— Починаю відлік часу. Дванадцять, одинадцять, десять…

“Нехай би краще замість Кантора — Нескуба… — сну­валося в Алковій голові. — Отоді б Еола… Ну й дурні ж з’являються думки… Нечесно так, погано. Нехай він буде живий і здоровий… А Еола… Еола хай розлюбить його, покине… Дуже просто: “Обрид ти мені, Гордію, осточор­тів. Тільки й знаєш свій пульт. А квітку хоч одну ви­ростив?”

Цієї миті загриміли двигуни, по велетенському тілу “Вікінга” пройшов дрож.

11

Все вирувало на “Вікінгу”: готувалася висадка експеди­ції на Гантелю. Інженери-механіки перевіряли “Гондо­лу”, яка має облетіти Гантелю на невеликій висоті — “заглянути планеті в очі”, як сказав Ілвала, і визначити місце для висадки землян. Звичайно, капітан не поли­шив без уваги ні операторів зв’язку, що готували лазерну лінію, ні вчених, що перевіряли бортову апаратуру, ні працівників харчоблоку, які вкладали індивідуальні пай­ки в герметичні пакети, ні медиків, що комплектували аптечки, — встигав за всім простежити, підказати, пора­дити. Лише про Еолу він, здається, забув, зате вона поглядала на нього люблячим оком, отакий — у русі, в кипучій діяльності — чоловік підносився над сірістю буднів, робився інакшим, натхненним.

Згодом (уперше, коли він хапливо обідав) запримі­тила ознаки нервозності. Жестикуляція, різкий голос. Чому б це? Перевтомився?

— Ти б відпочив хоч годину, — сказала якось, торк­нувшись його плеча.

— Для відпочинку ще час буде, — блиснув очима Нескуба. — А зараз не до цього!

Невиразне, підсвідоме передчуття якоїсь біди непо­коїло Еолу, та хіба можна було здогадатися, що обмір­ковував, яке рішення приймав капітан Нескуба, гаряч­ково готуючи висадку на невідому планету? Це потім, повертаючись думкою до подій цього часу, Еола згадає промовисті деталі, риси, які мали б насторожити її. А зараз… Така подія! Зараз усі були неначе в лихоманці, нервове напруження охопило навіть врівноважених. Чи прийме їх Гантеля? Чи стане для них другою матір’ю?

— Вільним від вахти зібратися біля “Гондоли”!

От і настало те, чого так нетерпляче ждали, до чого прагнули.

…Перед вхідним люком “Гондоли” стояло троє кос­монавтів на чолі з Павзевеєм. У Саке Мацу зосереджене, навіть суворе лице. Сіагуру усміхався, і зуби в нього біліли, як разок намиста. Потиски рук, побажання, по­ради. У жінок зблискують сльози на очах, а коли уро­чисто зазвучав “Гімн планети Земля”, Павзевеєва дружина не змогла погамувати нерви і зайшлася плачем.

— Дорогі друзі! — капітанів голос бринів стриманою радістю і, може, щоб приховати її, Нескуба насуплював брови. — Усе готове до польоту. Системи життєзабезпе­чення перевірені якнайпильніше. “Гондола” ос­на­щена комп’ютером, який, враховуючи зміни ситуацій, зможе міняти програму, задану електронній автоматиці. На ви­падок необхідності — перейдете на ручне управління. Бережіть машину, і вона збереже вас. — Капітан окинув поглядом Павзевея і його товаришів. — Отже, технічні засоби в цілковитій готовності. А ви — чи готові пере­кинути міст до чужої планети?

— Готові!

— Претензії? Вимоги?..

— Нема, — Павзевей зиркнув на Саке Мацу і Сіа­гуру, вони лише кивнули головами.

— Тоді — щасливо! — Капітан потиснув космонавтам руки.

— До побачення! — гукнув Павзевей до всіх.

Дружини кинулись обнімати своїх чоловіків, неначе прощалися з ними назавжди.

— Щасливого повернення!

— Привіт Гантелі!

— А ви тут не нудьгуйте без нас! — махнув рукою Сіагуру.

Під звуки гімну екіпаж зайняв свої місця в “Гон­долі”. Люк закрився, і всі поспішили із шлюзу. “Гон­дола” спокійно лежала між рейками, немов зернина в стручку, ждучи, коли її вилущать з нього.

Капітан уже був за пультом керування. На одному з екранів почали проступати тьмаві обриси кабіни “Гон­доли”, ось уже видно й самих космонавтів.

— Як ви там? — спитав Нескуба.

— Все нормально, — відгукнувся Павзевей. — Готові до старту.

— Даю старт.

Нечутно розсунулися шлюзові ворітниці, “Гондола” посунулась спочатку повільно, ледь помітно, потім швид­ше, швидше, змигнуло кілька секунд — і вона зісковз­нула у вільний простір. “Вікінг” злегка гойднувся, а “Гон­долу” вже можна було бачити не лише на екрані, а й у відшторені ілюмінатори. Освітлений променями плеска­того сонця, космічний човен, як показували контрольні прилади, швидко виходив на розраховану траєкторію…

З “Вікінга” пильно стежили за “Гондолою”, її екіпаж був ось тут поряд — екран показував усе, що відбува­лось у їхній забитій апаратурою кабіні.

Павзевей наче прикипів до пульта керування, обидва його товариші вже працювали з приладами, скеровуючи об’єктиви на планету.

“Ці прокладуть шлях, — спокійно думав Нескуба. — Досвідчені, не підведуть. От якби тільки не підвела “Гантеля…”

Еола удвох з дружиною Павзевея спостерігала за “Гондолою” в ілюмінатор правої прогулянкової палуби. Спочатку вона скидалась на золоту рибину, а вже через кілька хвилин зробилася кометою.

— Все-таки могли б і мене включити… — зітхнула Павзевеєва. — Занадто самовпевнені… А без нас, ліка­рів… Усе ж може трапитись.

— Не журися, Ренато. — Еола погладила подругу по спині. — Ось побачиш — усе буде гаразд.

— Але ти, я бачу, теж хвилюєшся?

— Та всі, мабуть, хвилюються перед висадкою… Як ми там будемо жити? Що, коли справді на Гантелі є або­ригени?

— Може, й є. Родильний будинок наче непоганий, чому ж він має бути порожнім?

— Добре, якщо напівдикі…

— Чому ж добре?

— Вважали б нас за богів. Ти б хотіла пожити бо­гинею?

— Не мели дурниць, — усміхнулась Рената. — Якщо вони антропоїди…

— Ні, в принципі, ти б не заперечувала? Так, як ото змальовували колись у фантастичних романах: з неба на вогненних колісницях спускаються космонавти, і тем­не населення, охоплене страхом, падає перед ними ниць.

— Читала… їхні автори вважали, що віра в бога виникала зі страху. Я їх розумію: в їхній час на Землі панував Страх. А первісна людина, може, якраз нічого й не боялася. Все це дуже складне…

— Ну, а все-таки, — жартівливо наполягала Еола, — невже ти відмовилася б від статусу богині?

— Якщо Павзевей оголосить — не відмовлюся, — за­сміялась Рената. Подивилась в ілюмінатор, і обличчя її враз спохмурніло. Зірочка “Гондоли” — така малесенька, така беззахисна — вже наближалася до планети, вкутаної сувоями хмар. — Наче падає сльоза, — прошепотіла Рената.

— Заспокойся, кажу тобі — все буде добре.

— Але ж ти не богиня, щоб це знати, — сумовито усміхнулась Павзевеєва. — Планета… незвичайна, не вивчена, чужа… Це дуже складний організм, який живе за своїми законами. Як цей організм реагуватиме на втручання ззовні? Чи полюбить нас, дітей іншої планети, і чи полюбимо ми її, як другу матір?

— Ми пристосуємось, — зітхнула Еола. — Іншого ви­ходу в нас нема. Пристосуємось і звикнемо…

Жінки ще довго дивилися в ілюмінатор, аж поки золота краплина не зникла з очей.

12

“Гондола” кружляла навколо планети майже три місяці. Комплексна програма досліджень вимагала напруженої роботи екіпажу, і, щоб підбадьорити колег, Павзевей іронічно вигукував:

— Нічого, працюємо для її величності Історії!..

Це й справді було так — суспільна історія Гантелі тільки оце починалася, і вони вперше відкривали завісу нової сцени для людського дійства. Звичайно, жоден із космічних вікінгів не міг не те що знати, а навіть і здогадуватись, яких метаморфоз ці події зазнають у майбутньому. Інформація про заселення Гантелі через довгий ряд століть зміниться настільки, що перекази про історичний початок далекі нащадки вважатимуть мі­фами, які не мають ніякого реального грунту. “Небесний цикл” розглядатимуть як втілення одвічної мрії людини про політ у космос.

Та все це — в імлі майбутнього. А поки що — буденна робота. “Гондола”, снуючи свою траєкторію навколо Ган­телі, приглядалася до неї численними об’єктивами, про­мацувала її пульс, прислухалася до биття її серця, на­магаючись уточнити хоча б найголовніші параметри. Показники були не оптимальні, але з кожним витком ставало ясно: земляни зможуть пристосуватися до цих умов.

Першу посадку “Гондола” зробила на невисокому плато, власне, узгір’ї, яке круто обривалося в океан. Павзевей сподівався, що грунт у цих місцях злежаний, твердий, і не помилився. Навколо — від берега аж до самісінької гірської гряди — крізь ріденьку сизувату траву проступав граніт чи, може, якась інша тверда порода.

“Гондола” осідала на газовій подушці повільно, плав­но, сантиметр за сантиметром. Рідка пилова запона огор­нула фюзеляж, та коли замовкла силова установка, пил почав швидко осідати, вкриваючи тонким шаром крила та ілюмінатори.

— Ну, що ж, вітаю з прибуттям, — втомлено обізвався Павзевей до своїх товаришів, які також мали не дуже бадьорий вигляд. Обснувати велетенську планету, зазна­ючи перевантажень, було нелегко. Тим більше, що в умо­вах невагомості на “Вікінгу” вони зовсім детренувались.

— І ми вас вітаємо, — сказав Саке Мацу, крісло якого стояло поруч з командирським.

— А я вас обох! — вигукнув Сіагуру, що розташу­вався в кінці кабіни.

— Прибрати крила, — наказав Павзевей, і Саке Мацу пустив у дію механізм. Крізь запилені ілюмінатори все-таки можна було бачити, як втягуються у свої гнізда трикутники крил.

Деякий час десантники сиділи мовчки, наче до чогось прислухаючись.

Повіки в Сіагуру склепилися, гудіння в голові стихло, натомість учений почув шум прибою і ніби побачив Сахарське море. Ах, як йому зробилося гарно під щед­рим африканським сонцем!..

А Саке Мацу, трохи повернувши голову, дивився на зубці гір, що вхромлювалися в небо, і згадував довер­шений конус Фудзі, який ніби пливе в повітрі…

Павзевей, глянувши на годинника, ввімкнув систему зв’язку.

— Я — “Гондола”, ви мене чуєте? Я — “Гондола”…

— І чуємо, і бачимо! — пролунало з овального екра­на, де виринуло обличчя капітана Нескуби. — Як там у вас?

— Посадку зробили успішно. Почуваємо себе… — Павзевей глянув на Саке Мацу — той кивнув головою, — потім на сонного Сіагуру, — почуваємось трохи втомлено, але добре.

“Трохи втомлено…” Не буде ж Павзевей доповідати капітанові, що кілька разів — над гірськими пасмами і над океаном — вони потрапляли в жахливі ситуації, коли, здавалось, загибель неминуча. Над горами на “Гондолу” налетів лютий шквал, закрутив, пожбурив у шалену круговерть, вони втратили керування, орієнта­цію. І все ж таки Павзевею якимось чудом пощастило вирватись із цієї зони. Від кам’яного бескеття “Гондолу” відділяв проміжок не більше десятка метрів.

Або над океаном. Буря виникла цілком раптово, небо змішалося з водою, і в цьому хаосі почалися такі елек­тричні розряди, які хіба що могли приснитися в страхіт­ливому сні. Не блискавки, а цілі стовпи яскраво-синьої плазми постали в океані, і кожен тримався по кілька хвилин. В якомусь екстазі природа споруджувала грізний у своїй величі храм, невдоволена, трощила його, ки­дала в безодню і тут же зводила новий — ще грандіозні­ший.

Павзевей скеровував “Гондолу” в коридори поміж електричними колонадами, потерпаючи на саму думку, що може зіткнутися…

Було від чого “трохи втомитися”…

— Вітаю вас! — Нескубин голос потеплішав.

— Дякую. Сподіваюсь, на “Вікінгу” все гаразд?

— Так, усі здорові, настрій піднесений. Радіють, що не виявлено аборигенів, і цивілізацію на планеті випа­дає починати з нуля.

— Мабуть, так воно й буде, — кивнув Павзевей. — Жодних ознак діяльності мислячих істот ми не помітили.

Так, ні шляхів, ні мостів, перекинутих через ріки, їхні об’єктиви не зафіксували. А от кам’яні споруди… “Гондола” пролітала над величезною рівниною, коли на обрії з’явився силует міста. Першим його помітив Сіагуру, що вів спостереження по лівому борту. “Місто!” — вигукнув планетолог, і в усіх стрепенулися серця. Невже справді? А може, то міраж? Павзевей скерував “Гон­долу” в той бік. І в міру того, як вони наближалися, місто ширилось, виростало. Ні, це не міраж. Ось уже добре видно потужні фортечні стіни, високі вежі, біло­стінні палаци… Покружляли навколо, не зважуючись одразу пролетіти над містом, а коли перетнули його, то побачили, що це витвір природи, її архітектурна фан­тазія…

— Жодних ознак? — перепитав Нескуба. — Це полег­шує ситуацію.

— Правда, одне місто ми відкрили…

— Що ви сказали? — нахмурив брови капітан.

— Місто… збудоване природою. Справжні архітек­турні ансамблі в монументальному стилі. Майдани, ву­лиці, арки…

— То, може… мертва цивілізація?

— Виключається. Ми переконалися — гра природи. Але в майбутньому… — Павзевей оглянувся на сонного Сіагуру. — В майбутньому, може, й виникне місто… Пер­шим це чудо помітив планетолог, то чи не назвати його іменем?

— Місто Сіагуру, — капітан скинув бровами, — зву­чить непогано. Що збираєтесь робити зараз?

— Кортить якнайшвидше вийти на поверхню планети. Пил уже, здається, осів…

— Можете виходити, — кивнув з екрана капітан. — Зв’язок не вимикайте: ми всі тут хочемо побачити цю знаменну подію.

— Зрозуміло.

— І хоча ні тварин, ні птахів, за вашими спостере­женнями, на планеті нема, ви мусите добре пильнува­ти, — по-товариському суворо нагадав капітан. — Згодь­теся: не виключена можливість мімікрії.

— Звичайно.

— І в синіх заростях, може, причаївся синій дра­кон, — усміхнувся Нескуба.

— Від “Інструкції” не відхилимось ні на йоту, — за­певнив командир “Гондоли”.

— Не забувайте: “Інструкція” не може передбачити усі можливі випадки.

— Там є пункт про ініціативу, інтуїцію, — спокійно відповів Павзевей. Він добре зрозумів капітанів натяк на його, Павзевея, гіпертрофовану пунктуальність.

— Бажаю успіху.

Екіпаж “Гондоли” одразу почав готуватися до ви­ходу. Вони ще висаджуватимуться у білих полярних областях і в синіх лісних масивах, у гірській місцевості і на берегах річок серед широких блакитних рівнин, зрештою, звикнуть до цього. Але перший вихід на пла­нету не забудеться довіку.

Павзевей поторсав планетолога за плече і в такий спосіб швидко повернув його з берегів Сахарського моря сюди, на Гантелю.

— Приготуватись до виходу назовні, — дав команду Павзевей. — Ви удвох виходите, я залишаюсь біля пульта.

— Історичний момент, — сказав планетолог Сіагуру, підводячись із свого крісла. — О, Гантеля вже накинула на нас гравітаційну сіть.

— Адаптуємось, — обізвався Саке Мацу. — І неваго­мість остогидла.

Сіагуру, за звичкою, хапаючись то за спинки сидінь, то за петлі, що звисали з обшивки, похилитав до вихід­ного люка.

— Скафандр, — сказав Павзевей.

— Навіщо? — здивувався Сіагуру. — Склад атмосфе­ри відомий… — Його білозуба посмішка могла обеззброї­ти хоч кого, але тільки не Павзевея. — І температура оптимальна… як у тропіках…

— “Інструкція”, — твердо сказав командир, вставля­ючи мініатюрного навушника.

Планетолог перестав усміхатися, бо коли вже йдеться про основний закон зореплавців, то тут не до жартів. Дістав свій білий, як сніг, скафандр і почав надягати. Те саме робив і Саке Мацу, тільки в нього скафандр був яскраво-жовтий. Перевірили один в одного численні застібки, взяли деякі прилади (магнітометр, спектрометр тощо), не забули й про інструмент,— все це настовбур­чило накладні кишені, наповнило ранці, що горбились на плечах.

Дивлячись на їхні незграбні постаті, Павзевей вибач­ливо сказав:

— Після того, як зробимо хімічні аналізи повітря, грунту, рослин і якщо вони виявляться прийнятними, коли визначимо рівень радіації і він не перевищуватиме норми, — отоді можна буде і в звичайних робочих ко­стюмах…

— Все буде нормально! — прозвучав у командир­ському навушничку голос Сіагуру. — Ця планета вже на такій стадії розвитку… .

— Не “ця планета”, — перебив Саке Мацу, — а наша Гантеля. Пора звикати.

— Слушно, — докинув і собі Павзевей.

— Згода, — провадив далі Сіагуру, — наша Гантеля, наша Гантеля! Так от, ця планета, тобто наша Гантеля, перебуває на такій стадії розвитку, коли їй не вистачає нас…

— Можна заходити до шлюзової камери, — сказав Павзевей.

З висоти вісімнадцяти тисяч кілометрів — там проля­гає стаціонарна орбіта “Вікінга” — земляни, затамував­ши серце, стежили, як “Гондола” викинула драбинчастий пандус і як по ньому зійшли на поверхню планети два їхні товариші.

Сталося!

Сіагуру і Саке Мацу переставляли ноги обережно, ніби вивіряючи грунт на міцність, ніби ще не вірячи, що тут, на цій неймовірно далекій планеті, такій не схо­жій на рідну Землю, доведеться боротись за життя їм, їхнім дітям, онукам і правнукам…

Та ось перші люди на Гантелі оговтались, пішли твердішим кроком, хоча й перевальцем, бо від незвички їх похитувало, наче п’яних. Вони таки й справді сп’яніли від радості, що після довгих років, сповнених небезпек, міжзоряний Гольфстрім виніс їх до справжнього порту.

Саке Мацу і Сіагуру обернулися, щоб їх обличчя видно було на екранах “Гондоли” і “Вікінга”, і приві­тально помахали руками.

Сталося!

Планетолог хотів щось сказати, але тільки повору­шив губами: так схвилювався, що йому забракло повіт­ря, не міг вимовити й слова.

А Саке Мацу подумки прощався зі своїм Фудзі, то він йому, білоголовому, помахував рукою, Фудзі і всій Землі.

Сталося!..

13

— От і скінчилася наша одіссея! — в голосі Алка бри­ніла дитяча радість, очі поблискували. — Я марив цим днем! Відкрию вам секрет, Еоло: крім насіння основних поживних культур, я прихопив чимало й іншого. Будуть у нас і дерева, потрібні в господарстві. Негайно оброблю дослідні ділянки, проведу лабораторні експерименти. І почнеться на Гантелі рослинна революція!

Евакуація “Вікінга” ішла повним ходом, вони зди­бались у шлюзовій камері, куди Алк приніс довгого ящика, а вона — кілька пакунків з медикаментами. В її присутності учений розгублювався, говорив занадто голосно і червонів, як дівчина. Це смішило Еолу, та вона не показувала виду. Говорила стримано, холодну­вато.

— А чи приживуться? — висловила сумнів. — Середо­вище тут незвичне.

— Упевнений — ростимуть. Виведу гібриди, вони швидше пристосуються. Взагалі, генетична інженерія відкриває такі можливості…

Поклавши свій вантаж, вийшли із шлюзової камери, пропускаючи туди інших. “Вікінг” скидався на потриво­жений мурашник: кожен щось пакував і ніс до камери. Коли її заповнювали, вхід герметично закривався, і двоє чоловіків у скафандрах, відчинивши вихідний люк, все те перевантажували в товсте черево так званого спуско­вого контейнера, який здійснював човникові рейси “Ві­кінг”—Гантеля—“Вікінг”.

Алк поспішав за Еолою, і жінка відчувала його ди­хання на своїй шиї.

— Виростуть і плодові дерева, і тверді породи… — ви­гукував, неначе клятву.

— Шкода тільки, що не пурхатимуть птахи, — зітхну­ла Еола. — І спів соловейка почуємо хіба в запису…

Ботанік засміявся:

— Спів соловейка! Та навіщо він вам? Чи без того тьохкання не можна прожити? Хіба з нього матимеш якісь калорії?

Еола зиркнула на нього через плече і нічого не ска­зала. Тільки якась тінь пробігла в її очах.

— От якщо фізіологи мають у своїх колбах курячі зародки… — дихав на її шию Алк. — У них там великий набір. Почути на Гантелі кукурікання півня — оце була б радість! Згодьтеся, що куряча ніжка до пюре з хлорели не завадила б.

Еола знизала плечима, їй явно не хотілось продов­жувати цю кулінарну тему. Знала, що для генетичних досліджень на борт “Вікінга” було взято чимало живого матеріалу, але, зрештою, космічний корабель — це не ноїв ковчег, де було всякої живності по парі, та й про­грама польоту не передбачала заселення невідомої пла­нети… А що беруть для експериментів? Культури бакте­рій, маленьких акваріумних рибок, ікру деяких інших видів, може, ще — жаби, білі миші. А співочі птахи… Та невже ж у лісах Гантелі немає птахів? Планетолог Сіагуру висловив припущення: життя на цій планеті ще перебуває в рослинній стадії. Але ж… Що означає це “але ж” — Еола й сама не знала. Просто їй дуже хоті­лося, щоб літали, пурхали, щебетали птахи. Уява без найменшого зусилля миттю витворила живу картину — на поручнях, скобах, повсюди в коридорі сидять великі й маленькі, сірі та яскраві птахи. Шугають над головами в оцих заклопотаних людей, які поспішають випотро­шити корабель, щоб якнайскоріш спуститися на планету.

Кліпнула очима, і видиво зникло. “Що ж ми ще не склали? — намагалася пригадати Еола. — Здається, все. Електронного діагноста нехай інженери… А що робить Гордій? Щось він не дуже квапиться…”

Попрямувала до рубки керування.

— Ну, як там медслужба? — спитав Нескуба, як тіль­ки вона переступила поріг. — Упорались?

— Майже, — кивнула головою Еола. — Залишається демонтувати діагноста.

Окрім Нескуби, тут були фізик Ідерський, психолог Ілвала та двоє інженерів.

— А ми тут займаємось прогнозами, — сказав Неску­ба. Еола звернула увагу: вираз обличчя в нього якийсь розгублений.

— Я не заважатиму?

— Навпаки, може, щось порадиш.

Еола вмостилася в крісло, защіпнула пасок, щоб не попливти вгору, і настроїлась слухати.

— Отже, енергетика… — Нескуба замислено цокав пальцями по підлокітнику.

— Чи є можливість збудувати хоч невеличку електро­станцію? — обізвався Ілвала.

— Яку ти маєш на увазі?

— Ну, атомну, водяну чи теплову — яка різниця? Головне, щоб давала струм.

— Так, це головне. І побут, і електроніка — все жит­тя колонії потребуватиме електроенергії. Вирішальне слово за нашими фізиками та інженерами. — Нескуба поглянув у бік Ідерського.

— Я гадаю, на перших порах ми обійдемось перенос­ними установками, згодом використаємо реактор “Гон­доли”… — розважливо заговорив Ідерський.

Нескуба слухав, стиснувши губи, щоб не прохопитись якоюсь поспішливою реплікою. Над усе він боявся, що фізик запропонує демонтаж силових агрегатів “Вікінга”. Ці потужності могли б забезпечити енергією новостворене селище на сотню років. Але це ж означало б зруй­нувати міст, єдиний міст, за допомогою якого ще можна дістатися до Землі. А втратити “Вікінг”… На саму думку про це капітан ставав сам не свій.

— …Зрештою, — продовжував Ідерський, — планета багата на термальну воду.

— А водоспади? А енергія морських хвиль? — кинув репліку Нескуба. — Еола відчула: йому одлягло від сер­ця. — Гантеля дуже багата на гідроенергію.

Інженери також підкинули чимало несподіваних ідей: космічна електростанція, змонтована тут, на орбіті су­путника, зможе використовувати промені центрального світила і передавати енергію на поверхню планети; уста­новки, що діятимуть за рахунок фотосинтезу…

Нескуба поставився до цих проектів скептично, мов­ляв, теоретизувати — це одне, а втілити ідею, здійснити її — зовсім інше.

— Такі технологічно складні проекти — справа май­бутнього… А напочатку, певне, доведеться спорудити звичайну парову установку, паливо для якої даватимуть ліси, а їх, на щастя, тут сила-силенна… І навіть таку електростанцію на голому місці, без потужної технічної бази побудувати зовсім не просто…

“І справді, — думала Еола, слухаючи тепер уже рів­ний, заспокоєний голос чоловіка,— інженери і механіки зроблять сяку-гаку турбіну. А котел? А лінія передачі? Трансформатори? Ох, і доведеться ж нам… Та найголов­ніше все-таки не це… Мікросвіт планети… Океан мікро­бів, бактерій, вірусів… Чужих, невідомих, може, в ти­сячу разів небезпечніших, аніж земні… Біологічний за­хист — ось що треба обміркувати насамперед”,

Нескуба неначе вгадав її думки:

— А що скаже представниця служби здоров’я?

— Мене дуже непокоїть біологічне середовище і… байдужість до нього. Чи не слід щонайперше виробити програму біозахисту? А то нікому буде споруджувати оті самі електростанції…

— Ви, шановна, трохи запізнилися, тому й не в курсі. Розмова на цю тему вже була, і не одна. Мікробіолог та головний лікар зараз опрацьовують програму біо­захисту.

Жартівливий тон, яким говорив Нескуба, подобав­ся Еолі, бо це ж засвідчувало хороший настрій чоло­віка.

— Чи можна сподіватись, що й ви підключите свій неабиякий інтелект до розробки цього проекту? — про­вадив далі Нескуба.

— Сподівайтеся, — усміхнулась Еола.

Коли вони прийшли до своєї каюти на відпочинок, Еола зауважила:

— Мені здається, ти не дуже квапишся залишати ко­рабель.

— А ще ж у давнину був такий звичай: капітан сходить останнім.

— Ні, серйозно. Я, наприклад, так звикла на “Ві­кінгу”, що не уявляю, як житиму без нього.

— Розумію, — замислено сказав Нескуба. — До того ж і простору там, унизу, одразу не буде. Так, так, не ди­вуйся. Довший час доведеться тулитися в санітарних палатках.

— Карантин? Скільки ж він триватиме?

— Доки не будуть виявлені усі шкідливі фактори середовища. Сама розумієш…

Довго мовчали. Гордій поклав їй руку на плече, за­говорив тихо, упівголоса, неначе розкривав їй секрет.

— Ну, скажи, що то за життя без великої мети? По-моєму, кожен, хто мислить, мусить поставити перед собою надзавдання. Інакше…

— А ти поставив? — перебила Еола.

— Так, я хочу здійснити зворотний рейс на Землю. Еола здригнулася.

— На Землю? — прошепотіла враз пересохлими гу­бами. — Опам’ятайся, це неможливо! Ну, пригадай собі, як ми потрапили сюди… Повернутися на Землю… Це прекрасна мрія, може, колись, у далекому майбутньому наші нащадки… А тепер — це безумство, зрозумій, Гор­дію… І вже ж були суперечки, усі ж висловились проти… Голос її лунав то високо, гучно, то знижувався до шепоту. Кілька разів притуляла до рота тюбик з водою.

— Опанувати нову планету — ось наше надзавдання.

— А я сподівався, що ти… підтримаєш… — Нескуба подивився їй у вічі. — Досі ми були солідарними…

Еолу обсипало жаром. Те, що замислив цей упертий чоловік, було абсолютно нездійсненним, означало його загибель, — то навіщо ж… який сенс?

— А ти все зважив? Усе продумав?

— Ми з тобою ще молоді, — заговорив розважливо Нескуба. — Часу вистачить. А сповістити на Землю про наші відкриття — це завдання історичної ваги, наш свя­тий обов’язок. От зберемо всю можливу інформацію про Гантелю, плескате сонце…

— Слухай, а це не втеча? Тут буде страшенно важко, небезпечно, а ти…

Нескуба зітхнув.

— Невже ти хоч на мить могла припустити, що я візьму та й утечу від свого колективу? Залишу друзів, товаришів напризволяще, перед невідомістю? Гай, гай, Еоло… — Поплескав її по плечу. — Не треба так погано думати про свого чоловіка. Доки наша колонія не вкорі­ниться на Гантелі, доки не запрацює автономний, неза­лежний од “Вікінга” механізм життя, — доти я буду ра­зом з усіма. А коли без моєї допомоги зможуть обійтися, отоді вже матиму моральне право повести “Вікінг” у да­лекий рейс.

На відміну від Еоли, він увесь час говорив тихо, здавалося, навіть спокійно, але в голосі була така не­схитна воля, така рішучість, переконаність, що Еола зрозуміла: усе давно обмірковано, зважено, і ніякі умов­ляння тут не допоможуть. Проте не хотіла відступати, в неї був ще один аргумент…

— Я тобі ще не казала: я стану матір’ю.

Гордій міцно обняв її і, цілуючи в щоки, губи, очі, приговорював:

— Ось тобі, ось тобі — за те, що мовчала!

Еола почервоніла, як троянда. Ну, тепер Гордій за­лишиться тут, її славетний, любий Гордій…

— Ох, як це здорово! — вигукнув, і в Еоли радісно тенькнуло серце: лишиться! — Чудово! — Нас у кораблі буде троє! Уявляєш? Утрьох прилетимо на Землю!

Розчарована Еола похнюпилась, тяжко зітхнула.

— Ні, Гордію, я не хочу, щоб мій син народився у не­вагомості. Небезпечно, ти ж знаєш.

Її обличчя потемніло, губи склалися в рівну лінію і від того здавалися тоншими, аніж були насправді.

— Ну, заспокойся, — сказав лагідно і заглянув у вічі. — Він може народитися і на Гантелі, а що? Пі­дождемо, доки перший гантелянин зіпнеться на ноги…

“Усе-таки в чоловіків черстві серця… — думала Еола. — Навіть дитина… Про майбутнього сина говорить, як про стороннього, — перший гантелянин… Вигадав слівце… А це ж твоє рідне, це іскринка нашого життя передалася в естафеті поколінь… І що ж — хіба на цьому наш обо­в’язок скінчився? Треба ж виплекати, відстояти цю пе­люсточку, щоб не загинула в суворих, може, навіть во­рожих обставинах… Він, звичайно, скаже: у кожного своя логіка. Це так, у кожного своя… Але ж правда, істина — одна?”

— Ну зрозумій же, Еоло, чуєш? Ятрить мені серце Земля, рідний край…

— А мені, гадаєш, не ятрить?

Губи її затіпались, Еола не стрималась і заплакала. Сльози роїлись біля очей, а коли жінка стріпувала вія­ми — відпливали у простір, огинаючи Еолину голову по еліптичних орбітах.

— Оцього ще бракувало: перетворити каюту на аква­ріум! — спробував пожартувати Нескуба. Та дружина жарту не сприйняла, блискучі кульки відскакували від очей ще інтенсивніше. Тоді він похмуро сказав: — Ну, от що, нехай буде по-твоєму — сам я не полечу. Якщо ти не передумаєш і ніхто інший не підтримає мене — стану гантелянином. Крапка. Сам не впораюсь. Та й психологічно… не витримаю. Але…

— Що? — Еола нетерпляче змахнула рукою, відганя­ючи краплини з-перед очей.

— …Але я все-таки сподіваюсь, що ти передумаєш. В кожному разі, переконуватиму, — а раптом прозрієш, уперта гантелянка?

На заплаканому обличчі в неї проступила якась ні­якова, несмілива посмішка.

14

Не один десяток витків зробив навколо Гантелі “Вікінг”, доки на поверхню планети було спущено важку техніку, легке спорядження, різноманітні припаси, електронних роботів — Самсона і Далілу, а слідом і весь екіпаж. На борту корабля-супутника залишалось тільки двоє: капітан Нескуба і астроном Лойо Майо.

Капітан майже не відходив від пульта, а “фанатик науки” не відривався від телескопа. Нескуба не мав наміру турбувати його, пам’ятаючи астрономову при­страсть до вивчення тутешнього “поясу життя”. Неску-бині очі пильнували Гантелю, астрономові — чорний про­стір, нерівномірно поцяткований зорями. Ділянку неба, затулену пиловою хмарою, Лойо Майо фотографував у різних фільтрах. Інколи, одержавши цікавий знімок, він поривався побігти до Нескуби, поділитися новиною, але передумував. Та й вільного часу — так він вважав — не було й миті. Годинами марудився біля телескопа-спектрометра, поставивши собі завдання “розширити діапазон” інструмента. А вже коли він поставить завдан­ня, визначить мету, то добиватиметься свого, що б там не було, всю свою енергію до найменшої краплинки спрямує на здійснення задуманого. Воістину дивовижна істота людина: сама на себе плете сіті! Виборсається з однієї — одразу ж береться за другу.

Нескуба сидів перед великим оком оглядового екрана, обіпершись об спинку крісла і закинувши ногу на ногу. На екрані купчились знайомі лиця товаришів, а він ловив себе на тому, що вже відчуває свою окремішність від них, дивиться, нібито сторонній. “От вони залишаться на Гантелі, а я полечу… Еола також буде поруч мене… І синок… А може, дочка?.. Можливо. Хоча я чомусь бажаю сина… Але й ви будете з нами на кораблі, усі до одного… Бачитиму вас на екрані, такими доставлю й на рідну Землю — милі, заклопотані обличчя, очі, в яких відбилося і щастя порятунку, і тривога перед невідомістю. Нічого, друзі, Гантеля прийме вас… А зго­дом людство перекине космічний міст поміж двома сві­тами…”

Нескуба час від часу натискував на пуск стереокомплекта, щоб зафіксувати найцікавіші й найсуттєвіші, з його погляду, сцени. Хоча, як подумати, уся ця зо­рова інформація — і дрібні епізоди, і значні події — в майбутньому буде неоціненна як для нього, так і для Землі. Висадка на невідому, неймовірно далеку плане­ту, може, перший струмочок нової цивілізації, який з плином часу розіллється так само широко, як і на Землі…

Худорлявий Хоупман, чорнявий Саке Мацу, статурний Павзевей, біля нього — Рената, Ідерський розмовляє з інженерами, до Еоли підійшов Алк, показує рукою вдалину, туди, де темніє ліс. Ну, ясно, його ботанічна душа прагне до флори. Нескубині пальці ворухнулися, але не натиснули вимикача — нехай… Хіба він ревнує, чи що? Цього йому не вистачало! Алк своїм ніяковіючим обличчям нагадував Нескубі переодягнену дівчину, і тому капітан ставився до ботаніка трохи іронічно. Зараз, правда, його опанувало зовсім інше почуття: якась по­блажлива доброзичливість до всіх взагалі і кожного зо­крема. Нехай їм тут добре ведеться, на цій Гантелі!

Тим часом на поверхні планети хаотичний рух людей поволі ввійшов у русло — створилася колона з тягачів, фургонів, платформ, яка рушила до місця тимчасового поселення. Попереду, важко переступаючи з ноги на ногу, крокував могутній робот — Самсон, а позаду чов­гала Даліла. їхні об’єктиви і антени пильно стежили за навколишнім простором, оберігаючи спокій та безпеку людей. Це добре, подумав капітан, так і треба, хоч на суходолі не виявлено тваринного світу, проте несподі­ванки не виключені, океан ще залишається таємницею. Та й у лісових нетрях…

Саме цієї миті в Нескубиній голові з’явилася само­вільна думка: а чи не лишитися? Він остерігався цієї думки, відганяв її, та вона все-таки проривалась крізь психічні бар’єри, вносила сум’яття у свідомість: може, таки залишитися? Планета цілком нового типу — на її вивчення варто віддати все життя. І товариші, друзі, колектив — це ж осередок людства! Не кажучи вже про власну сім’ю…

Нахмурилось обличчя, поміж бровами пролягла вер­тикальна зморшка, очі затуманились задумою. Все-таки життя складніше за шахову партію, тут важче вибрати хід! Але можна вибирати… І вже ця можливість, ця свобода волі підносить, окрилює тебе. Почуваєшся лю­диною в неосяжному розумінні цього слова, а не якимось біороботом з обов’язковою програмою. Он як створила тебе Природа!

“Я можу або залишитися на Гантелі, — міркував Нескуба, — або вирушити у зворотну мандрівку… Треба все зважити, все врахувати… — Чоло нахмурилось, несамо­хіть погладив його пальцями. А чи можливо “все враху­вати”? О, це вже починаються сумніви. Ще цього мені бракувало! Можливо, чорт забирай, проаналізувати все те, що тобі відомо, а чого не знаєш — то так і буде”.

Колона перших поселенців Гантелі посувалася висо­ким берегом річки, схожа на мастодонта, який вишукує собі місце, щоб залягти. Нарешті зупинилися біля не­високих гір, порослих лісом. “Мабуть, Алк вважає цю місцину оптимальною для закладки поселення, — подумалось Нескубі. — Що ж, можливо, він має рацію: па­горби захищатимуть од вітрів, за будівельними матері­алами далеко не ходити — і деревина, і камінь під ру­кою, та ще водна артерія… І місцевість — навіть звідси видно — мальовнича. Скільки ж тут пагорбів? Сім? Оце збіг — точнісінько, як у Римі або в Києві!”

І враз в уяві постали зелені київські гори, блакитноводий Дніпро,— аж серце защеміло. Таємничі сліди па­м’яті в мозку враз ожили яскравими картинами. Але їхня реальність була така ж, як і реальність сновидіння.

Гордій Нескуба вимкнув зйомку і почав несамохіть малювати на екрані план майбутнього міста, прив’язу­ючи забудову до рельєфа. Начеркав кілька світних пря­мокутників, овалів, провів дві–три вулиці, перекинув че­рез річку міст і, ніяково усміхнувшись, облишив це за­няття. Спочатку, очевидно, доведеться жити в одному будинку, максимум у двох. Та ще спортивний комплекс. Минуть десятиліття, доки селище розростеться, то на­віщо ж нав’язувати матрицю майбутнім поколінням? Чи не краще пустити ріст першого на планеті міста на самоплив? Такі міста завжди своєрідні, неповторні, як неповторний рельєф, події та обставини життя кож­ного людського осередку.

Плин думок Гордія Нескуби перервала несподівана поява Лойо Майо. Астроном влетів до рубки керування, як метеор. Очі його сяяли, палали вогнем, і вже по цьому капітан здогадався, що Лойо Майо заряджений якоюсь важливою інформацією.

— Капітане! — гукнув Лойо Майо, немов до глухо­го. — Тепер можна не боятися підступних чорних дірок!

— Тобто? — Нескуба запитливо подивився на чорно­голового астронома. — Винайшли спосіб нейтралізувати?

— Я закінчив серію випробувань… Ми з Осиповим сконструювали прилад — приставку до телескопа, що дозволяє виявляти чорні дірки!.. Нейтринний спектрометр.

— Цікаво, — досить байдуже сказав Нескуба. Його тон трохи охолодив астронома.

— Вам не цікаво? — здивувався Лойо Майо.

— Я ж сказав: цікаво, — іронічна посмішка скривила капітанові губи. — Я слухаю.

— Але ж… — розгубився астроном. — Ви так гово­рите…

— Викладайте суть, Лойо Майо, не треба чіплятись до мого тону.

— Розумієте, давно помічено, що чорні дірки — це, найчастіше, системи подвійних зірок. Якщо з видимої зірки витікає матерія, це значить, що її висмоктує не­видима сусідка, тобто чорна дірка, яка має надзвичайно сильне гравітаційне поле. І ось коли шлейф зоряної речовини дією цього поля розганяється майже до швид­кості світла, виникає інтенсивне випромінювання нейтри­но, яке реєструє наш спектрометр.

Розповідь Лойо Майо зацікавлювала капітана з кож­ною хвилиною все дужче і дужче. З його обличчя зник вираз байдужості, пальці нетерпляче постукували по під­локітнику.

— А як же намацати таку пару серед мільярдів зірок? — не втерпів Нескуба.

— Я вже зареєстрував одну пару. Ось як це сталось. Спостерігаючи яскравість зірок, я помітив, що в однієї вона то збільшується, то зменшується. Амплітуда ко­ливань за період у три дні становить 0,3 зіркової ве­личини!

— Що ж це означає? — знову прохопився Нескуба.

— Це означає, що зірка витягується у бік чорної дірки і втрачає форму кулі, перетворюючись на еліпсоїд. При обертанні навколо спільного центру тяжіння, вона повертається до нас то малою, то великою віссю. Дальші спостереження виявили і шлейф…

Нескуба схопився та так рвучко, що мало не зле­тів у повітря. Стиснув своїми ручищами астрономові плечі.

— Це ж здорово! Дуже здорово, Лойо Майо! Вітаю! Це таке відкриття…

Астроном тільки кліпав своїми густими чорними віями.

— Тепер нам, вважай, відкритий шлях до нашого Світу, до Землі!

— Хіба ви… збираєтесь?..

— І я, і ви, Лойо Майо, полетимо, правда?

Астроном не встиг нічого сказати, як Нескуба обернув його й підштовхнув до виходу.

— Ходімо швидше, я хочу побачити ту зірку!

15

З великим зусиллям Гордій Нескуба розліпив повіки і довго не міг збагнути, де він і що з ним. Замість круг­лого ілюмінатора — чотирикутне вікно з рожевим по­лиском, висока рівна стеля…

— Ну як?

Упізнав Еолин голос, але звідки він лунає — важко було встановити. Спробував повернути голову, та вона чомусь навдивовижу важка, неначе налита оловом, і він ледве зворухнув її на подушці. Проте й цього було до­сить, щоб поле зору розширилось, і крізь рудувате ма­рево проступило перед ним Еолине обличчя.

— Ти мене чуєш?

“Авжеж чую”, — хотів проказати голосно, як це було раніше, та слова чомусь застряли в пересохлому горлі, губи ворушилися, а звуку не було. Тривога пройняла Гордія Нескубу, прошила гострими голками. Чи він втратив мову? Ще цього йому бракувало!

— Не треба хвилюватися, любий… Усе буде добре… Голос її даленів, слабшав, обличчя почало розпли­ватися в червоному серпанку, втрачати обриси…

Еола швидкими, несхибними пальцями взяла шприц, уже наповнений стимуліном, і зробила укол у перед­пліччя. Минуло не більше хвилини, як датчики кров’яного тиску, пульсу, температури показали, що ці системи організму Нескуби починають працювати трохи краще.

Помітно обважніла Еола сіла в головах у чоловіка, не відриваючи тривожного погляду від його змученого, посірілого обличчя. Бідний, як йому тяжко…

Сама вона змарніла, під очима синці — не досипала, змучилася, були хвилини, коли вона втрачала надію, розпач краяв серце гострими лезами, і дивно, як воно тільки витримало. А їй же не можна, не можна хвилю­ватись! Та зараз безкінечна нервова напруга спала. Гордієва хвороба почала відступати, криза минула, те­пер він доправлятиметься з кожним днем. Глибоко зі­тхнувши, Еола важко опустилась біля узголів’я Нескуби. Позирала на його змарніле обличчя, дослухалася, чи рівно він дихає. І треба ж — отакий міцнющий, кремінь-чоловік, який, здається, ніколи не хворів, раптом зліг… Перший хворий на Гантелі. А як він кепкував, коли хто-небудь занедужає! “Людський організм — то космічний корабель. І якщо ти поганий капітан, не вмієш керувати, от він і виходить з ладу”. А сам? Докерувався…

З чого ж це почалося? У нього з’явилося легке запа­морочення голови… Уперше це він зауважив, коли читав лежачи. Потім загальна слабкість… Наступного дня симптоми хвороби проявилися різкіше. Біль то відчу­вався у шлунку, то у м’язах рук і ніг — наче прокочу­вався хвилею по всьому тілу. Переходячи кімнату, Нескуба хитався, як п’яний. Ще через день не міг уже й читати — усе розпливалося перед очима, звузилось поле зору… Еолі прикро згадувати, але спершу, коли Гордій поскаржився на нездоров’я, вона… зраділа, так, зраділа! Хворій, хворій на здоров’ячко, тільки не помиш­ляй ні про який політ!

Звичайно, тієї хвилини їй і на думку не спадало, яка це небезпека: чужий, інопланетний збудник наки­нувся на людину… Це вона втямила, коли побачила, як на звістку про хворобу Нескуби пополотнів головний лікар, — а йому витримки не позичати! Одразу ж у се­лищі оголосив стан медичної тривоги, усі пройшли ре­тельну перевірку — навіть лімфатичну рідину було взято на аналіз; проведено повторну стерилізацію приміщень, вихід — лише в скафандрах БЗ (біологічний захист), проведено профілактичні заходи — мікробіологічні, віру­сологічні і, звичайно, епідеміологічні.

Он яка веремія зчинилася!

Хто він — збудник захворювання Нескуби? Які його агресивні можливості? Чи виробить людський організм імунітет проти цього збудника?

Настрій колонії землян помітно підупав. Досі такі жваві, енергійні, раді з того, що космічний Гольфстрім виніс їх до твердого берега, зараз всі посмутніли. Пато­генний вибух заскочив зненацька, посіяв непевність і страх. Що на них чигає завтра? Ніхто нічого не знав. А брак інформації пригнічує особливо дошкульно.

Сидячи біля недужого чоловіка, Еола чого тільки не передумала. Та його рівне дихання потроху заспокою­вало її, відчувала: тривога спадає, даючи місце надії.

Нескуба знову розплющив очі. Шум у голові стихав, поволі верталася здатність сприйняття навколишнього, почали з’являтися окремі найпростіші поняття. Дивився і відзначав про себе: “світло”, “вікно”, “приміщення”. Потрібне було зусилля, щоб це об’єдналось в одну дум­ку. “Я в приміщенні, куди проникає світло крізь вік­но, — констатував Нескуба. — Вікно? Та це ж…”

Нараз пам’ять освітила події, що передували його стану. Будівництво селища. Перемови й суперечки з Еолою. Тепер має грунт під ногами, над головою — небо, про космос не хоче й говорити. Але ж і грунт цей чужий, і небо — чуже!.. Так, вагітність… Хоча б син… Чи ви­стачить сили волі залишити їх тут? Навряд. І вона про це здогадується. Хитра: хоче виграти час. Але ж я її люблю, великий Космосе, як я її люблю!.. А ще ж синок, синочок…

Думка про сина викликала теплу млость в усьому тілі. Нескуба поворухнувся й зітхнув.

— Прокинувся? — обізвалась Еола. Голос у неї був особливо ніжний, ласкавий. — Бачу, бачу: тобі набагато краще. Лице вже не таке сіре, і в очах — блиск життя… Ти переміг!

Нескуба слабо посміхнувся — може, не так устами, як очима. Прошепотів:

— То не я переміг, то вони…

— Хто?

— Екіпаж.

— Який екіпаж?

— Мої мікроби.

— А-а… — непевно посміхнулася Еола.

— Ця команда одразу кинулась на чужинців, сама бачила, які запеклі бої точилися на борту.

— На якому борту? — прохопилась Еола, подумавши, що Нескуба марить. — Що ти таке говориш?

Передихнувши, Гордій провадив далі:

— Моє тіло для мікроорганізмів — гігантський кос­мічний корабель… Второпала? Отож і виходить, що я був ареною спустошливих боїв…

— Нічого, мій любий, — Еола злегка погладила йому чоло. — Незабаром ті спустошення позаживають. Твій корабель має великі ресурси.

— Та вже ж… Нібито оклигую. Але війна ще йде. Знаєш…

— Не втомлюй себе розмовою, — перебила Еола. — Прийми ось ліки й лежи тихо.

Слухняно проковтнувши сіру горошинку і запивши її теплою водою із склянки, яку тримала дружина, Нескуба спитав:

— А як електростанція?

— Учора закінчили котлован. Отож там ти й просту­дився, у тому котловані. Спітнів, а потім вітер… Тут треба обачніше… Лежи тихо.

— А фундамент? Ще не почали?

— Ще тільки відкрили кар’єр. А як вони той камінь нарізатимуть… Лежи тихо.

— Наріжуть… Це не складно. А от рефлектори-геліостати…

— Дехто каже, що краще б не сонячну збудувати, а звичайну гідростанцію. Та ти будеш лежати мені тихо чи ні?

— Сонячна ефективніша, — бурмотів Нескуба. — Струм безпосередньо з проміння… У нас є кілька комплектів батарей. А де ти візьмеш гідротурбіну?

— Слухай, ти порушуєш режим. Годі, перестань го­ворити й лежи тихо. Може, заснеш. А я піду.

— Ну, не гнівайся, — Гордієві губи скривилися в по­смішку. — Я — просто скучив.

Еола підвелася, ще раз погладила йому чоло, попра­вила ковдру і вийшла.

Нескуба заплющив очі, принишк, сподіваючись за­снути. Але сон до нього не приходив, натомість почали обсідати цілком несподівані думки. Чомусь звернув ува­гу: його руки лежать на грудях. Як у мерця.

І враз Нескубі уявилося щось схоже на ескалатор чи рухому стрічку, де повно веселих людей з блискучими очима, в яких відбиваються все нові й нові мальовничі краєвиди. А неспинний ескалатор несе їх до чорного отвору тунелю, звідки немає вороття…

Нескуба хмикнув. Здійснюється закон ентропії… Ну що ж, нехай собі здійснюється…

Інстинктивно прийняв руки з грудей, ліву підклав долонею під потилицю, праву простяг уздовж тіла. Не­хай їй грець, тій смерті, все-таки краще про неї не ду­мати, щоб у крові не з’явились її токсини… Природно, коли про неї думають старі, а йому ще рано, ще молодий. Мислю — значить живу, — нагадав собі відомий афо­ризм. Жити — це мій обов’язок перед Природою, і мушу виконувати його якнайкраще. Ого, скільки ще попереду нездійсненого — тут, на цій незвичайній планеті, і в кос­мосі!.. Десь там загубилась у просторі голуба кулька… Та ще не пройдено й половини життя. Нерви треба гаму­вати, інакше — розкиснеш…

Зусиллям волі Нескуба змусив себе заспокоїтись і коли емоційні сплески вляглися, розпочав самотрену­вання, перерване хворобою. Хіба він ще не командує на своєму живому космічному кораблі, не контролює свого тіла і своєї психіки? Ні, анархії він не допустить, у нього є мета, йому світить з далини провідна зоря — рідне Сонце, а біля нього — Земля… І хоч їхній простір зімк­нувся для нього до розмірів елементарної частки, — він все одно прагнутиме туди роками, десятиліттями, все життя. І вже йому вчувалася музика небесних сфер, уявлялося: розкриваються об’єми рідного Всесвіту, і крізь гравітаційні шлюзи “Вікінг” випливає в той, свій простір… Для цього варто жити, жити і діяти!

Незважаючи на фізичну кволість, Нескубу все дужче проймав піднесений настрій. Думалося легко, в серпанку фантазії виникали якісь неясні, проте знадливі картини майбутнього, і це давало наснагу, збуджувало радість буття.

Наступного дня, одразу після медиків, першим до палати обережно зайшов Лойо Майо. Сторожкий вираз його обличчя одразу почав танути, очі заясніли: астро­нома втішив Нескубин вигляд. Капітан лежав хоч ізмарнілий, змучений хворобою, але не подоланий нею. По­гляд у нього не безвільний, не пасивний, як то буває у тяжкохворих, навпаки,— в ньому вже відчувалася внутрішня сила. Враження було таке, що Нескуба зараз устане й візьметься, як завжди, за роботу.

Секунду астроном мовчки дивився на недужого, не­мовби перевіряючи своє перше враження. Потім заки­вав головою і, потираючи руки, підійшов до ліжка.

— Навіть не медикові видно — одужуєте…

— Потроху… наче оклигую, — обізвався Нескуба. — Сідайте.

Відвідини астронома-дивака були йому приємні. Лойо Майо став Нескубиним спільником з того самого мо­менту, коли показав свій прилад, за допомогою якого можна демаскувати чорні дірки космосу. В певному ро­зумінні вони були змовниками, і це їх зближувало. Та ще настрої дружин… Обидві боялися ризику зворотного космічного польоту і, здається, вже не мали сумніву, що їхні чоловіки “отямляться”.

Лойо Майо знав, що Нескуби чекають дитини і при­йшов дізнатися, чи не змінилися наміри капітана, для якого синок був золотою мрією. Сам Лойо Майо до останньої клітини належав космосу і не міг зрозуміти, як це можна відмовитись від такої великої ідеї, хоча б і заради сім’ї. З другого ж боку — а чому б жінкам не поступитися? “Вікінг” — корабель величезний, для чо­тирьох він був би якщо не планетою, то астероїдом. Можна жити.

Згорбившись на стільці, Лойо Майо повів тонку дип­ломатичну розмову, сповнену натяків і недомовок. То нарікав, що тут, на Гантелі, умови для спостереження неба надзвичайно несприятливі, і навіть Осипов — на що вже терплячий чоловік! — і той невдоволений, — то ви­хваляв обсерваторію на “Вікінгу”.

Капітан, звичайно, здогадався, що непокоїть астро­нома, але слухав не перебиваючи. Та коли заплющив очі, Лойо Майо умовк на півслові.

Нескуба зиркнув на нього, поворушив під ковдрою пальцями…

— Чого ви? Продовжуйте, я слухаю.

Очі Лойо Майо зблиснули, він нервово потер свої сухорляві руки.

— Може, ще й рано про це говорити, але.,,

— Ви про повернення на Землю?

— Так. Про цю ідею.

— Ідею? — здивовано скинув бровами Нескуба. — Ви що, хіба не вірите в можливість…

Лойо Майо поблажливо всміхнувся:

— Відверто кажучи, шанс дістатися до нашої Со­нячної системи дорівнює нулю.

— Тоді… я вас не розумію. — Нескуба спробував навіть нідвестися, та не вистачило сили і він тільки по­хитав на подушці головою. — Поставили хрест?

— Та що ви, капітане! Я й дружину майже переко­нав. Почуваю: ще трішечки — і вона погодиться. А як… Еола?

— З Еолою складніше, — зітхнув Нескуба. — Ви ж знаєте: чекаємо на продовжувача роду…

— Так… — Лойо Майо похнюпився, настрій його од­разу підупав.

— Продовжувача роду! — вже голосніше повторив Нескуба. — Це… знаєте… подія великої ваги.

— Авжеж. — Лойо Майо розвів руками і похитав го­ловою, наче йому забракло слів.

Нескуба, скосивши на нього очі, спитав:

— То що ж виходить — шансів, по-вашому, немає, а ви все-таки збираєтесь… Незрозуміло.

— Чому ж… Мене вабить не так мета польоту, як сам політ, космічна траса… Ідеальні умови для спосте­режень!

— Але ж спостереження можна провадити і на орбі­ті, — заперечив Нескуба. — “Вікінг” — це ж літаюча кос­мічна обсерваторія, і ми не збираємось саджати його на Гантелю.

— Та, звичайно, можна й на орбіті, — знизав плечима Лойо Майо, — але це… гірший варіант, І головне, — аст­роном притишив голос, озирнувся, хоч у палаті, крім них, нікого не було,— головне: я не хочу стати здо­биччю гумусу…

— Ви говорите…. загадками. — Нескуба кинув на Лойо Майо пильніший погляд. — Що це має означати — “здобич гумусу”?

Астроном поблажливо посміхнувся і, як здалося Нескубі, в очах у нього змигнув вогник.

— Це, якщо хочете, моя філософська система… Ще, правда, не опрацьована в усіх аспектах, але… Коротко кажучи, процес органічного життя зводиться до гумусу. Цей тонкий родючий шар, що вкриває суходоли Землі та й цієї Гантелі, забезпечує ріст усього живого — і рос­линного, і тваринного світу. Гумус — щедрий кредитор — бери, споживай потрібні елементи і сполуки, рости, на­бирайся сили, буяй! Але потім… розплачуйся своїм жит­тям. Не даремно сказано: ми вийшли із землі і підемо в землю…

Лойо Майо передихнув, потер смагляве чоло доло­нею і провадив далі:

— Що ж виходить? Ми вважаємо, що вся природа створена для наших потреб, а насправді — це форма існування гумусу. Це він живе! І все плекає, вирощує лише для себе. Людям здається, що це він для них — і жито, й пшеницю… А він усе тільки для себе! Людина приречена — repere per humum, — як сказав колись Горацій, — повзати по землі.

— Ну, знаєте… — Тінь досади перебігла обличчям Нескуби. — Ця ваша схема… Лишається ще тільки на­ділити гумус якоюсь формою свідомості — і карикатура на Природу буде завершена… Злісна карикатура… — Нескуба передихнув, зволожив язиком пошерхлі губи. — Скажіть, Лойо Майо, по-дружньому, довірчо… Які у вас родинні стосунки? Ви — щасливий в особистому житті?

Астроном трішечки зіщулився, губи його витягнулись в ніякову посмішку.

— Я про філософські концепції, а ви… До чого тут особисте життя? Я не бачу зв’язку…

— А я бачу, — лагідно, але трохи зверхньо сказав Нескуба. — Ваша схема обміну живої матерії занадто похмура…

— Запевняю вас…

— Не треба, Лойо Майо. З того, який колір домінує у ваших уявленнях, можна поставити безпомилковий діагноз. Ну, та на це я не маю права і не буду цього робити.

— А що ж ви скажете по суті моєї гіпотези?

— Та що ж… Цю схему, — Нескуба навмисне повто­рював це слово і вимовляв його з помітним притиском, — ви могли б використати у фантастичному рома­ні… якби вона була не така безрадісна. Ви ж астроном, Лойо Майо, а не побачили, що Всесвіт пройнятий світ­лом… Та, власне, і саме органічне життя — це витвір світла, діяльність променя… Згадайте хоча б процес фотосинтезу, без якого не було б і самого гумусу. Як дивовижно влаштований світ! І звести всю його склад­ність до якогось одного елемента…

Їхня дискусія точилася досить довго, аж Нескуба втомився, проте кожен з них так і лишився при своїй думці. Об’єднувала їх лише мрія про політ, мрія, що ятрила серце капітанові, нестримно вабила і водночас відлякувала своєю фантастичністю. Нескуба слухав роз­мірковування Лойо Майо, а сам думав: чи погодиться Еола? Як її переконати? Як побороти її незрозумілу жіночу впертість? Вона відтягує вирішення до родів. Хитрує… От лисиця!..

— Так, сонця, галактики… — провадив своє Лойо Майо, — це прекрасно, тому ж я й прагну космосу… В кожному разі, тепер ви знаєте мої мотиви. Хіба я для того втік від одного гумусу, щоб потрапити в лапи ін­шому? Якщо ми не полетимо, я, звичайно, працюватиму на орбіті, а помру — то щоб попіл з мого тіла розсіяли в космосі.

— Все одно випаде на планету, — криво посміхнувся Нескуба.

Лойо Майо знизав плечима, спитав нетерпляче:

— Ну, то як — чи засурмить нам стартова сурма?

Нескуба — колись такий вольовий, рішучий і часто навіть прямолінійний — зараз вагався. Обличчя його морщилось, неначе він силкувався щось пригадати, очі обмацували стелю, ніби сподівалися знайти там відпо­відь.

— Я… напевне ще не знаю… — нарешті він спромігся на відповідь. — Розумієте, Еола…

— Розумію, — зітхнув Лойо Майо. — Не Еола і не майбутній син тримають вас, капітане. Це гумус не хоче випустити здобич, гантелянський гумус…

— Та йдіть ви до дідька зі своїм гумусом! — незло­биво буркнув капітан. — Гумус та гумус…

Втомлено заплющив очі, а коли розплющив — Лойо Майо в палаті не було. “Він і справді тут, на цій пла­неті, наче риба, викинута на пісок, — співчутливо поду­мав про астронома. — Його стихія — космос… От і не може вгамуватися його дух. А я? Хіба мій дух не нур­тує?”

16

Перший гантелянець!

Народився він рано-вранці, коли теплі промені Світила пофарбували в густо-червоний колір навколишні гори, що скидалися на велетенські копиці сіна, нечутно спу­стилися нижче та й вихопили з чорноти ночі округлі пластикові дахи селища. Немовби вивчаючи ці новоутво­рення, Світило почало мацати стіни, заглядати в чотири­кутні вікна… Саме тієї миті малюсінький Нескуба го­лосним криком сповістив про свою появу на світ, про який він ще нічогісінько не знав. Світило м’якими дотор­ками обмацало і його біленьке тільце, з яким трохи нер­вово поралась молода жінка, і одразу ж зробило його рожевим.

— Ув-ва! Ув-ва!

— Ого, який горлатий! — вигукнула лікарка, і в її голосі бриніла радість. — Ану, давай ще, кричи, гукай свого татуся!

— А що, Гордій тут? — підвела голову породілля. — То впустіть його! Ренато, поклич…

— Лежи, Еоло, заспокойся. Чи ти забула, що він на “Вікінгу”? Його ще не сповістили.

Еола знесилено опустила голову на подушку:

— Скажи, щоб негайно передали… Це дуже важ­ливо…

— Скажу, скажу, не треба хвилюватись, от зараз ми трішки загорнемось, щоб наше тепло не втікало.., Це ж тільки подумати — первісток на Гантелі! Як ви його назвете?

— Побачимо. Ще не думали.

— Ув-ва! Ув-ва!

Хоча роди пройшли добре — Еола майже не відчу­вала болю, проте втрата крові знесилила молоду матір, і тяжкість у животі чомусь не втихала. їй хотілося тиші, спокою, хотілося відітхнути після того циклону, що спу­стошив її тіло, зараз їй зовсім не до балачок. А на Ренату, завжди таку стриману, неначе щось найшло, говорила, говорила не вгаваючи.

— Може, Гордійчик.

— Може.

— Ув-ва!..

— Ох ти ж бутузик!

— Треба сповістити Гордія… Чуєш, Ренато… Ой…

— Тобі погано, Еолочко? Заспокойся, моя люба, ра­діограма долетить миттю. От ми вже й укутані, вже й не плачемо, тепер наш організмик досяг теплової рівно­ваги… — Рената Павзевей спритно поклала малюка на ліжечко, присунуте до постелі матері. — Отак, лежи собі, Нескубенятко, набирайся сили для життєвої манд­рівки…

— Ренато… — простогнала Еола. — Піди вже… радіо­граму…

— Біжу, вже побігла!

Рената швидким кроком вийшла, причинивши за со­бою двері. Еола повернула голову на подушці у бік свого малого, поглянула на його дрібнесеньке обличчя і чомусь подумала про батька — учора, як тільки їй до­велося лягти в родильне відділення, він поквапливо відлетів разом з Лойо Майо на “Вікінг”. На прощання похапцем поцілував її в чоло, для годиться, кинув якісь заспокійливі слова та й був такий. Щось непокоїло Еолу, з’явилося невиразне, як густа мла, важке передчуття. В ньому втонула радість, натомість була сама тривога і біль. Як було б оце добре, коли б Гордій сидів тут, біля дитячого ліжка…

Дивилася на свою крихітку і, замість радіти, відчу­вала тільки подив. От вона стала матір’ю… Від неї відділилась малесенька істота…. Яка тайна Природи! А справді, як же ми його назвемо? Довго не поверта­ється Рената… А біль, здається, посилюється… Черво­ний серпанок… На Землі рожеві лише світанки та ще надвечір’я, а тут — цілісінький день руда мла застилає очі. Невже що-небудь сталося з Гордієм?

Різкий біль наче ножем полоснув низ живота. Еола скрикнула, в нестямі шарпнула з себе ковдру, звивалася, корчилась, благаючи полегшення, та біль невідступно краяв тіло, душив за шию, аж в очах стало темно.

— А-а-а…

Отямилась, почувши приглушені голоси — вони ніби пробивались крізь товщу води.

— Уже опритомнює…

— Як же ви могли залишити її саму?

— Треба було дати радіограму. А цю…

— Ш… ш… вона розплющила очі. Як вам, Еоло? Мовчіть, мовчіть, вам уже легшає. Глибокий шок уже минув. Дайте їй попити.

Через кілька хвилин Еола зовсім опритомніла.

— Що це було? — спитала, ледве ворушачи пересох­лими губами.

— Бачте, ніхто ж не сподівався близнят, — почувся густий баритон головного лікаря, — і обезболювання…

— Що ви кажете? — шарпнулась Еола. — Які близ­нята?

— А ось які! — Рената показала їй другий завину­тий кокон. — Дівча! Тепер маємо двох Нескубенят…

Зморщене личко донечки нічим не вирізнялося, було таке самісіньке, як і в малюка, проте Еола затримала свій погляд на ньому довше. Це створіння з’явилося несподівано, самовільно, завдавши їй страшного болю. Кутиком ока Еола одночасно дивилася і на Ренату, що тримала дитину над нею. Обличчя у Ренати було усміх­нене, а очі якісь невеселі.

Почулося чиєсь бубоніння:

— Закон компенсації…

— Облиште… Почався демографічний вибух, і це добре. Нам потрібна не компенсація, а зростання…

“Про що вони говорять? — подумки здивувалась Еола. — Якась компенсація… І Рената чомусь відводить погляд”.

— Що там від Гордія?.. — здавленим голосом спи­тала Еола. — Уже знає?

Рената, відвернувшись, умощувала в ліжечко дівчин­ку, щось там поправляла, підсмикувала.

— Аякже, Еолочко! Дуже зрадів, каже: тепер я щас­ливий! Вітає, звичайно, поздоровляє, ну, ти ж знаєш, в такі хвилини чоловіки наче чадіють…

Щось в її голосі насторожувало Еолу, якась ледь помітна навмисність, перебільшення тону.

— …А тобі ще треба полежати, Еолочко, набратися сили. Годуватимеш двійнят — це, знаєш, навантаження. Павзевей також мріє…

— Ну, от що, Ренато, ви ж не залишайте породіллю саму. На випадок чого — викликайте. Та я сподіваюсь — усе буде добре, тепер уже добре. Одужуйте!

Це голос головного лікаря. Стукнули двері, вийшов, усі пішли, окрім Ренати.

Еола підкликала її до себе і, коли подруга сіла на стілець біля ліжка, торкнулася її теплої руки:

— Слухай, Ренато, що сталося?

Подруга зобразила на своєму хлоп’ячому обличчі щире здивування:

— Нічого такого. Звідки ти взяла?

Намагалася говорити природним тоном, але це їй не вдавалося, Еола відчувала нещирість. Що ж трапи­лось?

Світило піднялося вище, і в кімнаті стало трохи про­зоріше, рожевість пом’якшала. Еолі на мить згадалися білі, чисті, прозорі дні на Землі. А тут, певне, і сніг червонястий… Малесенькі поснули, але губенята вору­шаться… Несамохіть торкнулася своїх обважнілих гру­дей, що напинали сорочку.

— Все гаразд, Еоло, все йде, як і належить, — гово­рила тим часом Рената. — Головне для тебе зараз — спокій, тобі потрібно енергії ще й на оцих смоктунців. Період особливо…

Рената замахала руками у бік дверей, і вони швидко зачинилися. Проте Еола встигла помітити великі чорні очі дружини астронома. Ті очі зблиснули, як зорі, і зникли.

— То дружина Лойо Майо? Чому ти не впустила?

— Я ж кажу: тобі потрібен спокій, тиша. Саме час годувати немовлят.

І знову Еола відчула якусь навмисність, недомовки. Воно й справді зараз не до сторонніх розмов, але… Хоча б уже швидше підвестися та самій… Коли б уже порозмовляти з Гордієм! Як тільки можна буде встати, одразу ж піде в апаратну, викличе Гордія, покаже йому маленьких…

При цій думці Еола усміхнулася, і Рената засяяла теж.

— Ну, ти й молодчина, Еоло! Привести двійнят — оце щастя!

Тепер її голос був правдивим, щирим, і Еола вже веселіше сказала:

— Ти, може, також… Мабуть, підуть двійнята й трій­нята…

— Чому ти так гадаєш? — Рената підвела її і під­клала під плечі подушку. — Так буде зручніше.

— Просто, я думаю, що природа не байдужа до люд­ського роду. Вона забезпечить продовження виду. Адже нас тут жменька… — Беручи малого з рук Ренати, спи­тала: — А ти хотіла б отаких?.. — І виразно поглянула на її округлий живіт.

Подруга всміхнулася:

— А хто б же відмовився? Зажди, скоро Гантеля наповниться дитячим галасом!

Рената розговорилася про майбутнє — великі гамір­ливі міста на цій планеті, електропоїзди, морські лай­нери. Та Еола чула її одним вухом, всю її увагу зараз привертало крихітне тепле тільце на руках, вона при­слухалася до смоктання, і її поступово охоплювало не знане досі блаженство. Як вона мріяла стати матір’ю! В довгі роки космічного польоту, роки, яким, здавалося, й кінця не буде, не можна було й думати про материн­ство, але ця трепетна мрія ніколи не полишала її. То був непогамовний поклик життя, яке жадає свого продов­ження, відгомін дивовижного процесу, що є суттю часу і простору. І ось вона — мати… Невже це не сон, а дій­сність?

Подушечками пальців ледь чутно доторкнулася до голівки сина, вкритої ріденьким волоссям, неначе хотіла впевнитись, що це справді… А онде й донечка ворушить губенятами. Зажди, зараз і тебе погодую…

Але ж Гордій — затятий космонавт. Невже не можна перервати програму досліджень хоч на один день? Міг би спуститися з тієї орбіти…

— Наші діти про Землю дізнаються з кінофільмів, картин, фотографій. — Рената забрала малого і подала Еолі доньку. — А побачити вже не побачать…

Еола зітхнула:

— Будемо сподіватись, що Гантеля для них стане такою ж прекрасною, як для нас була Земля.

— Мабуть, так воно й буде, — покивала головою Ре­ната. — Зразка для порівняння не матимуть, що їм зали­шатиметься, як не полюбити свою рідну планету?

— Маєш рацію, — погодилась Еола. — А ми всі подумки на Землі… Як там наші рідні? Чи не забули нас друзі?

Ренатине обличчя скривилося в болісну гримасу, ку­тики вуст здригнулися, жінка нервово пирснула чи то сміхом, чи плачем.

— Не треба про це, принаймні хоч зараз.

Одвернулася, щоб непомітно витерти вологі очі.

До будинку апаратної від лікарні — рукою подати, проте для Еоли ця відстань здавалася величезною. Ось вона йде і ніяк не дійде. Може, тому, що дуже ослабли ноги, чи того, що колотиться серце? “Слухай, звертаєть­ся вона подумки до самої себе, ти ж невропатолог, ра­диш іншим дисциплінувати свої нерви, а сама не можеш упоратись із хвилюванням. Не хвилювання, а тривога? Ну й що? Тим більше потрібне самовладання…”

Селище — дехто називав його Тимчасовим, а дехто — Піонерським — мало всього кілька споруд, досить ку­медних в архітектурному відношенні. Воно притулилося попід невисокими горами, суціль порослими лісом. Якщо не рахувати антени, встановленої на пологій вершині гори, то всіх будівель було чотири. Каменю навозили тільки для підмурків, стіни і стелі склали з дерева, а зверху напнули міцні пластикові шатра, підперті кар­касами з алюмінію. Головний корпус, в якому розмісти­лися житлові кімнати, схожі на каюти космічного ко­рабля, тільки набагато просторіші, поставили метрів за 150–200 від підніжжя гір. До нього з одного торця приєднувалося приміщення кухні та їдальні, з другого — медичний сектор. Для складів (продуктового і техніч­ного), а також для гаража Самсон і Даліла пробили тунелі в сусідніх горах. Апаратну поставили у видолинку під горою, на якій вивищувалась антена.

Вийшовши з клініки, Еола наче потрапила в лазню. Це відчувалося особливо різко, бо в приміщення повітря подавалося крізь фільтри. А надворі було волого і жар­ко. На її обличчі одразу ж з’явилися дрібненькі кра­пельки поту, сорочка прилипла до грудей. Повернула за ріг, і до слуху дійшов шум невидимої звідси річки. Що ж вона скаже своєму Нескубі? Нести близнят їй не порадили, покаже їх татусеві згодом. А зараз… Хо­тілося і посварити, і приголубити Гордія… Чи той буди­ночок апаратної відсувається, чи що? А пульс частішає, кров шугає у вуха. Ну, зажди, космічний вовче, дам я тобі перцю!

Світило підбивалося до зеніту, але навколо доміну­вали ті ж самі два основні кольори — червонястий і тем­ний у тінях. Ця картина скидалася на земне надвечір’я, і Еола зітхнула на ту згадку. Апаратну з двох боків огортали чорні пелюстки, вікна — голубуваті з рожевим полиском, наче сполохи далекої пожежі. Це чомусь ще дужче стривожило знервовану Еолу. Підходила зади­хана, ніби зійшла на високу гору.

Переступивши поріг апаратної, потрапила в цілком інший світ. Лампи по-земному денного світла! Джерко­тання апаратури, зелені хвильки на екранах осцилогра­фів…

— Як ви сказали? Повторіть ще раз! — гукав опе­ратор, схилившись до невеликого екрана. — Сліди циві­лізації?

Еола підійшла ближче, щоб через його плече по­глянути на екран. Звідти якийсь зарослий чоловік сипав словами:

— Скелі ці нависають над широкою річкою, кожна з них — скульптура, одноокі, розумієш, голови…

Еола ніяк не могла пригадати, хто це такий — не стрижуться, не голяться…

— Може, там живе Поліфем із своєю сімейкою? — глузливо сказав оператор. — Будь обачним, Алк!

“Так, це Алк, — упевнилась і Еола. — І як я одразу не впізнала… Такі сердиті очі тільки в нього…”

— Ти знову іронізуєш,— обурювався з екрана бота­нік, а я кажу: природа такого не зуміє…

— Ну, це вже зухвальство, — в тому ж дусі продов­жував оператор. — Від тебе, друга природи, я такого не чекав… Якщо природа могла створити отакого тебе…

Вони, мабуть, ще довго так перемовлялися б, та Еола торкнула оператора за плече, і лише тепер він помітив її присутність.

— Ну, гаразд, Алче, і цю твою інформацію ми обго­воримо. Фотографуй, занотовуй. Цікавих тобі гербаріїв!

— Усім привіт,— встиг сказати Алк і розтанув в ек­ранній млі.

Оператор підвівся якось трохи дивно, очікувально дивлячись на Еолу, торкнувся своєї густої бороди і од­разу відсмикнув руку, наче припекло.

— Я хотіла б… Чи можна викликати “Вікінг”?

Уже по тому, як пересмикнулось його лице, відчула: щось трапилось.

— Гм… Хіба вам не сказали?..

— Ніхто нічого не казав…

— Та, власне, нічого особливого, це буває, — опера­тор говорив затинаючись. — Усякі технічні неполадки…

— Та скажіть, ради бога, що сталося?

— Я ж і кажу: зв’язок — це тонюсінька ниточка…

— Ну?

— От вона і рветься. Саме це сталося вчора — зв’я­зок з “Вікінгом” перервався. Але я сподіваюсь… Та ви не хвилюйтеся — капітан Нескуба і Лойо Майо живі-здорові. А зв’язок…

Еола вже не дослухалася, що він говорив про від­новлення зв’язку — її погляд упав на вузеньку стьожку з рулона, що лежала на панелі екрана під щілиною видачі. Великими літерами там було надруковано:

Я радий, Еоло, що мрія твоя здійснилася і ти стала матір’ю! Плекай наших діток, повернемось — пригорну до серця.

Назавжди твій Гордій Нескуба.

Гантеля — Земля.

Еола спаленіла, губи їй затіпались, та вона нічого не сказала, мовчки затиснула того папірця у жмені і не­квапом пішла до виходу, сповнена якоїсь незрозумілої для оператора гордості.

17

На сімнадцятому році досить одноманітного польоту в космосі дослідницький корабель “Орбіс” нарешті на­трапив на якийсь об’єкт. Уперше цю світну точку помі­тив старший екіпажу Анте-Ео і хоч не надавав цьому фактові особливого значення, вирішив звіритися з кар­тами. Удвох із своїм помічником Кон-Тіро вони пере­глянули усі зображення, що зберігалися в пам’яті елект­ронного мозку корабля, але цієї точки не знайшли. Тоді почали приглядатися пильніше, і виявилось, що світність об’єкта протягом сталого відтинку часу змінюється у ве­ликих межах, отже, це — довгасте тіло, яке обертається навколо поперечної осі.

Незабаром пеленгуюча апаратура виявила і радіо­сигнали, що надходили з точки простору, де перебуває невідоме небесне тіло.

— Невже космічний корабель? — Старший здивовано ворухнув шкірою над очима. — Як ти вважаєш, Кон-Тіро?

Той, не відриваючи погляду від оглядового екрана, знизав плечима:

— Досі наша гантелянська наука жодної населеної планети не виявила, ти це добре знаєш, Анте-Ео. У ра­діусі мільйона світлових років від нашої системи взагалі немає планет. І це ти знаєш не згірш від мене.

— “Знаєш, знаєш”, — незлобиво повторив старший, погладжуючи свою велику, без жодної волосинки, голо­ву. — Ми багато знаємо, та ще більше не знаємо.

Анте-Ео був не тільки відважний, а й мудрий гантелянин, і його помічник, трохи молодший, Кон-Тіро зав­жди був охочий подискутувати із старшим. Коли б вони мали бодай рідке волосся на голові та ще бороди й вуса, можна було б подумати, що в секторі керування у кріслах сидять два вчених Землі. Але жодної воло­сини на їхньому тілі не було — черепи голі, обличчя безброві й безвусі. Навіть вій не було. І все-таки вони часом у задумі погладжували пальцями неіснуючі вуса й бороди.

— Імовірніше, що це заблукав якийсь астероїд, — сказав Кон-Тіро, провівши долонею по гладенькій шкірі голови. — Довга призма…

— А радіосигнали?

— Випадковий збіг. Просто астероїд потрапив у сек­тор, звідки плине радіація. От він переміститься — і дже­рело сигналів опиниться збоку.

— Ну, що ж, нам залишається лише почекати, — розважливо промовив Анте-Ео. — Час розв’язує всі су­перечки.

— Але скільки б не минуло часу, гравітаційних сиг­налів, певне, ми не діждемось. А хіба космічний корабель може обійтися без гравіпередатчика? Не може, це тобі добре відомо.

Смагляве обличчя Кон-Тіро освітилося вдоволеною посмішкою.

— А чом би й ні? — заперечив Анте-Ео. — Електро­магнітні хвилі використовувались для зв’язку і в нас, на Гантелі.

— Використовувались… до космічної епохи. Хто ри­зикнув би виходити в космос, не опанувавши гравітацій­ного зв’язку? Для гравітаційних хвиль немає перепон, вони проходять крізь усі тіла…

— І це я добре знаю, — усміхнувся Анте-Ео. — І все-таки… Наші легенди ще із передвіку донесли розповіді про космічну літану. А в ті прадавні часи про модуляцію гравітаційних хвиль, звичайно, і мови не було.

— Так то ж легенди… — зітхнув Кон-Тіро. — Чого тіль­ки в легендах немає… В одній, наприклад, згадується волосяний покрив голови. Можеш уявити, який кумедний вигляд мали б ми та й наші дружини, коли б раптом на голові виросло волосся?! Інколи навіть незрозуміло, чим живилися подібні вимисли.

— Усе виростає із зерняти. В легендах також є ра­ціональне зерно.

Кон-Тіро, повернувши своє крісло під прямим кутом, здивовано поглянув на старшого:

— Ти вважаєш, Анте-Ео, що в основу легенд і пере­казів лягли якісь реальні події?

— Так.

— І серед наших предків, які поступово розселялися по планеті, були космонавти?

— Мабуть, що були, — не зовсім впевнено з м’якою усмішкою сказав Анте-Ео. — Інформація в легендах і мі­фах прихована глибоко, треба вміти її вилущувати.

— Та, звичайно, певна інформація там є, але тільки художньо-емоційна, я вважаю, — мовив розгублений Кон-Тіро. — Як джерело історії, легенди і казки, м’яко кажу­чи, не витримують критики…

Чим дужче розпалювався Кон-Тіро, доводячи неспро­можність фольклору як своєрідного дзеркала дійсності, тим іронічніше відповідав йому Анте-Ео і цим збивав свого помічника з пантелику. Той не міг уторопати, чи старший жартує, чи справді здатний читати легенди інакше, аніж він.

— Народна творчість — це мікрофон, в який говорять тисячоліття, — знову загадково усміхнувся Анте-Ео. — Відстань у часі велика, може, для кого й нерозбір­ливо.

Тим часом відстань між “Орбісом” і невідомим об’єк­том скорочувалась, на екрані почали проступати його обриси — спочатку розмиті, невиразні, а потім усе чіт­кіші. Нарешті настав момент, коли вражений Кон-Тіро вигукнув:

— Схоже на те, що це — космічний корабель! — На мить відірвавши погляд від екрана, подивився на суворе, без тіні усмішки лице Анте-Ео. — Красиві пропорції… Велетенський циліндр завершується конусом… І сигнал звідти…

Старший, пильно вдивляючись у зображення на екра­ні, притишено сказав:

— Цей радіомаяк мене тривожить. Спробуймо вста­новити зв’язок.

Невідомий корабель був глухий до їхніх викликів, переданих у різних режимах зв’язку. Тільки радіомаяк продовжував посилати свої розпачливі сигнали.

З огляду на винятковість ситуації, старший вирішив пробудити весь екіпаж з летаргічного сну, і невдовзі на “Орбісі” завирувала активна діяльність. Комплексне дослідження невідомого космічного корабля за участю фахівців різних профілів дало досить цікаві наслідки. Космічна техніка цивілізації, якій належить корабель, ще не досягла потрібного рівня, і здійснення такої дале­кої експедиції свідчило про відчайдушну сміливість, зух­вале поривання духу. І це всім імпонувало, усіх на “Ор­бісі” захоплювало.

Було щось величне в самому обрисі корабля, що завис у просторі. Посмугована мікрочасточками його обшивка нагадувала шкіру фантастичного велета, що побував у космічних бувальцях. Але чи є ще в нього життєва сила?

Мовчить корабель, не обзивається. І рух його не упо­вільнюється і не пришвидшується. Силові установки вимкнено, гігант ніби спочиває, віддавшись на волю хвилям інерції, що несуть його у просторі й часі.

Загальмувавши свій рух, обережно маневруючи, “Орбіс” наблизився майже впритул, бік у бік, і деякий час ішов паралельним курсом, аж доки швидкість не зрівня­лася. Хоча невідомий корабель поступався “Орбісу” га­баритами, корпус цього корабля — динамічний, сказа­ти б, витончений, свідчив як про інженерний, так і про естетичний геній його творців. Лінії контуру замикають у собі могуття металу і мислячого духу.

— Там, на кораблі, відгукніться!.. — гравітаційні хви­лі безперервно пронизували тіло корабля. Та навіть і те­пер, зблизька, контакту встановити не вдалося. Мовчан­ка невідомих зореплавців не віщувала нічого доброго. Анте-Ео спохмурнів, передчуваючи лихе. Корабель не подає жодних ознак життя… Мабуть, щось сталося з його екіпажем…

— А може, це автоматичний зонд? — з надією в го­лосі сказав Кон-Тіро.

Старший заперечливо похитав головою:

— Не думаю… Та ми незабаром дізнаємось… про все.

Кон-Тіро здогадався: ідеться про висадку дослідниць­кої групи на борт.

— Прошу доручити мені…

Першим на шершаву обшивку мовчазного корабля зійшов Кон-Тіро, за ним — шестеро. Усі в антирадіаційних скафандрах, які захищають від жорсткого випромі­нювання, окрім гравітації та нейтрино. У цьому споря­дженні, та ще з линвою, вони скидалися на альпіністів, що сходять на круту гору.

Кон-Тіро одразу попрямував до невеликого виступу, звідки в простір дивилося синювате око телескопа. Тут же виднівся тісний, якраз на одну людину, овальний люк. Розгерметизований…

Довгі коридори, приміщення різного призначення — скрізь тут віяло пусткою. Тепло життя, мабуть, давно покинуло корабель, і на поручнях, стінах, люках під промінням ліхтаря зблискував тоненький наліт інею.

Серце в Кон-Тіро забилося дужче, коли він зайшов до рубки керування. Невже й тут немає нікого? В при­марному світлі аварійних ламп спочатку важко було щось помітити, але, ввімкнувши свого рефлектора, Кон-Тіро побачив: там, біля пульта, в кріслах сидять двоє. Ступнув ближче, раптом здалося, що вони зворухну­лись. Але то зрушились лише тіні; невідомі зореплавці, сковані космічним холодом, вже не могли привітати гостей.

До цього Кон-Тіро внутрішньо був уже приготувався, але те, що він і його товариші побачили наступної миті, так їх вразило, що вони самі мало не скам’яніли. Перед ними сиділи волосаті істоти! У кожного на голові ко­пиця переплутаного волосся, над очима — волосяні стьож­ки, а ротів зовсім не видно із-за густих жмутків.

— Це — люди з наших легенд, — з легкою зажурою в голосі сказав Кон-Тіро.

— Я так і думав, — обізвався з “Орбіса” Анте-Ео. Після паузи додав чомусь притишеним голосом: — Ви ж там дійте обережно, їх треба зберегти.

Це нагадування, мабуть, було зайве, але Кон-Тіро, щоб заспокоїти старшого та й своє хвилювання погаму­вати, сказав:

— Усе буде добре. Маємо час.

Дослідницька група так і діяла — надзвичайно обач­но, без поспіху. Ознайомлення з матеріалами на борту проводилося за спільно обміркованою схемою. Вже в перші години роботи було відкрито багато цікавих ма­теріалів, та особливо цінними виявились електромагнітні записи гантелянською прамовою. Лінгвіст-фахівець по контактах з іншими цивілізаціями, якому досі не трап­лялось нагоди застосовувати свої знання, з першого ж прокручування насторожився, увесь перетворився на увагу. Товариші оточили його півколом, теж нашоро­шені, чекали. Часом хто-небудь поглядав на тих двох волосатих людей, що закам’яніли у своїх кріслах. Це ж їхні слова, почуття і думки звучать у навушниках…

Перше прослухування нічого конкретного не дало, лінгвіст лише багатозначно хмикав. Та коли підключили електронного аналізатора, учений не без хвилювання повідомив:

— Це — гантелянська прамова.

Гантелянська?.. Наче спалах яскравого світла осві­тив усе довкола, багато що з історії гантелян відразу стало зрозумілим, але прийняти це без заперечень було важко, навіть для Кон-Тіро. Та лінгвіст показав спільні корені, віднайшов знайомі суфікси, дифтонги… А це вже — не припущення, не здогад, а знання.

В урочистій тиші, з глибини тисячоліть лунали слова: — Ми будемо триматися до останнього ковтка по­вітря… Треба прокласти трасу Гантеля–Земля…

На берегах широкої річки, там, де в сиву давнину було селище Тимчасове, тепер красується найбільше ган-телянське місто. На високій скелі височить стародавній космічний корабель — символ мужності, відваги і зу­хвальства людського духу.

Коли ранкові промені кидають на нього пелюстки вогню, здається: запрацювали двигуни корабля і він ру­шає у новий політ…

ОПОВІДАННЯ

ЕКСПЕРИМЕНТ “КОРОНА”

1

Дзвоник долинав ніби крізь кілометровий шар чорної вати. Та все-таки слуховий центр зафіксував його, по­чала формуватися думка: дзвонить, але не встигла оформитись, розпалася на світні скалки, вони зникли, і знову кучугури чорної вати налягли на свідомість. Але дзеленчання не стихало і таки пробилося. Рука сама потяглася до слухавки. З мікрофона почулося тривожне:

— Алло! Алло!

Нарешті Михайло Павлович прокинувся. Сів у по­стелі.

— Я слухаю.

— Пробачте, що турбую серед ночі…

— А що трапилось? — Михайло Павлович упізнав Ольгу. — Може, що з Сергієм?!

— Того ж я й дзвоню… — жінка перейшла на ше­піт. — 3 ним щось страшне діється. Розумієте… Боюсь, чи не збожеволів. Мабуть, якась несправність…

— Несправність? — перепитав Михайло Павлович. — Хм… Так ви ж обоє медики…

— Несправність у “Короні”!

— А… Ні, це відпадає. Живлення ж не міняли?

— Ні. Все, як було. А він скрегоче зубами, стогне, плаче…

— Ну, то зніміть з нього “Корону”.

— Не дається. Випхав мене з кабінету, замкнувся. Бубонить, свариться — наче навкулачки з кимось б’є­ться. Може б, ви… Вас він, звичайно, впустить, Михайле Павловичу…

— Гаразд, я зараз.

“І отак завжди, — меланхолійно подумав Михайло Павлович, — якщо ти пізно ліг — обов’язково не дадуть виспатись. Буває, рано приходиш з лабораторії — ніхто й у шахи не набивається, а це засидівся біля нового прискорювача — і на тобі… Що ж могло трапитись? Адже він уже тиждень, як надяг “Корону”! Записував би спокійно в журнал, а то…”

За звичкою, хотів надіти краватку, але жбурнув її в шафу. Третя година ночі! Уже вийшовши з парадного і ковтнувши свіжого повітря, подумав: “Бач, невдоволений, розбудили. А певне ж, щось сталося!.. Ех, Сергію, Сергію…”

Пустельна вулиця почала лунко відраховувати його швидкі знервовані кроки.

2

З легким сумом Сергій Олексійович помічав, що море вже втомлює його, що в тілі поменшало сили, а проте плавав охоче. Далеко не запливав, як то було колись, тримався “буйкової” межі, частенько відпочивав на воді, розкинувши хрестом руки, втопивши погляд у без­донну синяву неба. Дуже любив отак зависати на воді пізно ввечері, коли в небі сяють зорі. В такі хвилини Сергія Олексійовича оповивав якийсь особливий настрій. Хвилі стиха колисали його між небом і землею, далекі зорі сіяли в душу щось незбагненне, щемливе, смутне і радісне. Може, тоді саме наставала мить єднання з Природою?

А як шубовснеш у ранкове море, коли сонячне про­міння тільки черкнеться його ледь побриженої поверхні, — де та й утома дінеться! М’язи стають пружніші, в усьому тілі настає отой оптимальний режим, яким відзначається молодість, Але то ненадовго. Втома обля­гає знову, гасить чутливе сприйняття світу — молодість давно минула.

— Чи ти хоч бачиш, Михайле, яка тут краса? — інколи говорив Сергій Олексійович до свого друга, який цілими днями горбився за шахівницею.

— Ти завжди був романтиком, Сергійку, — кидав Михайло Павлович, пускаючи хмарку диму. — Не забу­вай, що ти медик!

— Ну й що? Медики — не сухарі, це ви, фізики.., Але втягти Михайла Павловича в дискусію не вда­валось.

— Співай, співай, вона довга… — скаже і знову вту­пить погляд у шахівницю.

Але настав такий день, коли Сергій Олексійович не купався, а Михайло Павлович не грав у шахи. Усе затьмарила трагічна звістка з Києва — помер їхній то­вариш, їхній славетний друг.

— Це безглуздо — ось що мене вражає, — сказав після тяжкої мовчанки Михайло Павлович. — Людині ще тільки за п’ятдесят і раптом…

Не змовляючись, вони пішли в напрямку гір.

— Трагедія в тому, що ми майже завжди спізнюємось із діагнозом… — нарешті обізвався Сергій Олексійович. — Рак — дуже підступна хвороба, в організм людини про­бирається тихцем…

— Що значить тихцем? — змахнув рукою Михайло Павлович. — Це просто неможливо. Хто-хто, а ви, ме­дики, мусите це знати. Хіба не всі ділянки організму контролюються нервовою системою?

— Усі, звичайно.

— То чому ж ця чутлива комунікаційна сітка не сигналізує про небезпеку одразу? Чому сигнали тривоги надходять до свідомості запізно?

Сергій Олексійович поглянув на чорний дзьоб Кара­дагу, за який саме зачепилася попеляста хмарина, і по хвилі мовчання пробурчав:

— Чому та чому… Певне, так схотіла її величність Природа.

Деякий час ішли мовчки. Гірські стежини вели їх то поміж важкими валунами, то по зелених схилах. Отак і думки їхні — то натрапляли на камені незрозу­мілого, то виривалися на простір, і вже здавалося, що ось-ось можна осягнути незбагненне.

Посідали на теплому камені, дивилися на море, зга­дували померлого друга. І знову: чому система аналіза­торів “не спрацьовує”? Адже нема сумніву — сенсорні нервові волокна передають сигнали своєчасно, і відпо­відні ділянки мозку сприймають їх як больові подраз­нення. Але, мабуть, захворювання починається з дуже незначних змін, а значить і сигнали — слабкі… Вони, певна річ, заглушуються іншими, тонуть у них. А коли процес злоякісного переродження охопить чималу ді­лянку — час уже втрачено, і хвороба тоді не відсту­питься від своєї жертви. Що ж виходить? Посилити, треба посилити роботу системи аналізаторів!

— І це допоможе розпізнавати початок усякої хво­роби — чи не так? — вигукнув фізик.

— Авжеж, що так, — невесело усміхнувся медик. — Не вистачає тільки дрібнички — якого-небудь біоелектронного підсилювача.

— А ти зміг би провести такий експеримент?

Сергій Олексійович подивився на друга так, наче вперше побачив.

— Експеримент? — перепитав. — Це ти серйозно?

— Цілком серйозно. Ми в своїй лабораторії скон­струюємо підсилювач. А ти візьми медико-біологічний аспект.

— Ну, коли так, то я й сам… ну, розумієш, експери­мент на собі…

Тепер Михайло Павлович окинув друга зацікавленим поглядом.

Щоб заглушити хвилювання — чи вони гарячкуваті юнаки? — друзі почали по-діловому обмірковувати свій намір. Електрична активність клітин, електроенцефалографія, альфа- і бета-хвилі головного мозку…

Сонце вже давно сховалося за горами, густо-синя поверхня моря зовсім потемніла, коли вони спохватилися і рушили до своєї “обителі здоров’я”. Запізнилися на вечерю, зате мали — в головних рисах — план дії. Най­перше, звичайно,— пильне вивчення найновіших атласів мозку. Де саме в цій горбкуватій країні пролягли зони локалізації чуттєвих сигналів? Де ті нейронні ретрансляційні станції, які зосереджують сигнали і пе­редають їх до великої гори людської психіки?

— Посилювальну решітку ми зробимо, — сказав Ми­хайло Павлович, — хоч це, звичайно, дуже складне…

— Решітку? — перебив Сергій Олексійович. — Таке й сказав… Ніяка не решітка — корона!

— Нехай і “Корона”, суть не в назві. Аби ти зміг визначити точки головного мозку, на які…

Сергій Олексійович поплескав друга по плечу:

— Як сказав колись Юлій Цезар: Alea jacta est! — жереб кинуто! Може, й нам пощастить перейти Рубі­кон…

3

Двері були замкнені зсередини. Чулося бубоніння, наче в кабінеті Сергій Олексійович був не сам.

— Чуєте? Чуєте? — шепотіла Ольга Юр’ївна. — Це він трохи втих… Я вже думала викликати “швидку”…

Її заспане бліде обличчя трохи дратувало Михайла Павловича, він ще раз поторгав двері, а тоді загупав кулаком.

— Сергію, відчини! Це я…

В кабінеті стало тихо, Михайло Павлович знову за­грюкав:

— Та відімкни ж нарешті!

Клацнув замок, і двері прочинилися.

— Ти що — ватою вуха позакладав? Стукаю, сту­каю…

Сергій Олексійович, постогнуючи, почвалав до ку­шетки і ліг на спину. Голову йому обхоплював золоти­стий обруч з півсферою сріблястих дротинок, поміж яки­ми кучмилася давно не розчісувана шевелюра. Та, не зважаючи на цю “Корону”, нічого королівського в позі свого друга Михайло Павлович не помітив. Сергій Олек­сійович осунувся, посірів з виду. Де й поділася крим­ська бронза лиця, блиск очей.

— Що з тобою, друже?

Сергій Олексійович поворухнув рукою, вказуючи на журнальний столик. Михайло Павлович узяв щоденника і, сівши в крісло, почав переглядати останні записи, Ольга Юр’ївна стовбичила у дверях, чомусь не нава­жуючись зайти, і це також дратувало Михайла Павло­вича. Підніс зошита вгору, щоб не бачити, як вона під­пирає одвірок. Та досить було кинути погляд на перший рядок, щоб вимкнутись із оточення.

“…Таки розрізняю сигнали!

…Інтенсивність відчуття набагато більша від сили подразнення, але на скільки?

…А як усе це вплине на коркові чуттєві зони?

…Чи не “перегріється” ядро основного аналіза­тора?

…Нарешті цей вайло (Михайло Павлович підкинув бровами) сконструював регулятор, але верньєр малий, незручно.

…Здійснюється закон “Все або нічого” — маю все, тобто максимальне збудження. Але ж це завдяки “Ко­роні”…

…Бронхокардинома?!

…Ендокардит!

…Вогнище інфекції в сліпій кишці. Операція?

…Щось із лівою ниркою… Невже якийсь процес?

Чим далі читав Михайло Павлович, тим частіше натрапляв на специфічні медичні терміни, про зміст яких він, фізик, навіть не міг здогадатися. Та йому стало ясно: його друг “відкрив” у себе десятки хро­нічних захворювань і серйозних уражень внутрішніх органів.

— Що це ти понаписував, Сергію? Коронований друг мовчав, лежав тихо, без стогонів.

Михайло Павлович гукнув:

— Чи ти спиш?

Сергій Олексійович поволеньки, обережно підвівся, спустив ноги на килимок. І тільки тоді обізвався:

— Про що ти балакаєш, Михайле! Я вже три ночі не заплющую очей…

— Що сталося?

— Погані справи, друже.

— Ох, і понаписував! Що це таке — бронхокарди­нома?

— Рак бронха. Латентний… ну, прихований період. Якраз вчасно…

— Так… А ендокардит?

— Запалення внутрішньої оболонки серця.— Сергій Олексійович зітхнув.— Я й раніше відчував…

— Слухай,— лагідно промовив Михайло Павлович,— а чи ти не занадто… Все ж таки, розумієш, апарат не пройшов клінічного випробування.

— Е, якби ти знав, як вона працює, твоя “Корона”! Ось і зараз… Імпульси — наче електричні розряди, по­стріли. Я навіть бачу спалахи… Певне, аналізатор охоп­лює й зорові центри… Слухай, та там ніколи не вщухає бій! Буває затишшя, але щоб зовсім… О, знову авто­матні черги імпульсів! На мене напало сто хвороб! Сигнали надходять звідусюди… Подай щоденника.

Сергій Олексійович вхопив зошита і почав записувати на коліні — наче донесення з фронту. Чоло вкрилося брижами зморщок — певне, силкується чоловік розібра­тися в тому хаосі імпульсів, який охоплює кору півкуль його мозку.

Михайло Павлович підійшов і швидким рухом торк­нувся “Корони”.

Сергій Олексійович, переставши писати, кинув на нього запитливий погляд.

— Я вимкнув живлення, — сказав Михайло Павло­вич. — Треба перевірити настройку. Зніми, будь ласка.

Дружина, побачивши, що чоловік почав знімати “Корону”, якось нервово хіхікнула і вийшла, причи­нивши за собою двері.

Михайло Павлович узяв апарат, навіщось покрутив його перед очима і поставив на столика. Сергій Олек­сійович гладив долонями обличчя, торкався тім’я.

— Ну, як? — спитав Михайло Павлович.

— Тиша… Але я знаю — це оманливе.

— Давай так, Сергію. Поки я займатимусь “Коро­ною”, ти пройдеш клінічне обслідування. А тоді поба­чимо.

…Вони зустрілися, здається, через тиждень у тому самому кабінеті професора-медика. Навіть його дру­жина так само стояла на порозі. Але атмосфера тут була вже цілком інакша. Сергій Олексійович — бадьо­рий, пружний — ходив по кабінету, розмахуючи руками.

— Нічого! Розумієш — анічогісінько!

— І рентген?

— Аякже, і рентген, і з десяток найтонших аналі­зів — нічого не виявили! — Сергій Олексійович спохмур­нів. — Усе в нормі.

— Ти так говориш, наче невдоволений.

Сергій Олексійович легенько стиснув свого друга за плечі.

— Що здоровий — це, звичайно, добре. А от експе­римент…

— А чим ти, як медик, поясниш…

Сергій Олексійович заговорив, насупивши брови:

— Чим поясню? Тодішній мій стан — це яскравий приклад автосуггестії — самонавіювання. Які б не були експерименти, завжди треба мати на оці, що людський організм — то психофізична цілість.

— Це так… Важко перехитрити природу… — не то весело, не то журливо промовив Михайло Павлович. — Мабуть, не даремно вона вивільнила вищі відділи мозку від буденних занять. Осмислити себе — ось у чому суть…

— Годі філософствувати, скажи краще, як твоя “Корона”?

— Віддав онукові гратися… А що? Хіба всі експе­рименти вдаються?

Сергій Олексійович тільки плечима знизав.

4

Закінчивши вечірній обхід клініки, Сергій Олексійович мив руки в передчутті чесно заробленого відпочинку. Настрій був хороший, але щось його непокоїло, щось марудило, а що — й сам не знав. Підставляв долоні під струмінь теплої води, біла піна спливала в рако­вину, а він силкувався пригадати, чи не забув чого-небудь зробити? Наче нічого, а на душі млоїться.

— Сергію Олексійовичу!

Мовчки насупився. Завжди ця огрядна медсестра гукає на весь коридор.

— Сергію Олексійовичу! До вас прийшли!

Побачивши Михайла Павловича, стривожився:

— Що трапилось, що ти…

Михайло Павлович якось наче винувато усміхнувся:

— Та розумієш… Онук, пустуючи, надів мені “Ко­рону”…

— І що? Невже і в тебе… автосуггестія?

— Оце ж я й хочу дослідитись.

…Зоперували Михайла Павловича вчасно. Злоякіс­ний процес у шлунку захопив мізерну кількість клітин.

КАЗУС ЛІНГВА

— May I come in?[10]

До кабінету психоневролога зайшов моложавий чоловік у чорному, вже приношеному костюмі, а за ним тонко­нога жінка в елегантній світло-сірій сукні з білою су­мочкою в руках. В її великих очах світився переляк, і лікар одразу звернувся до неї:

— Сідайте, — вказав на стільця біля столу, і коли вона сіла, продовжував: — На що скаржитесь?

— Ні, ні, — жінка заперечливо хитнула головою. — Ви не подумайте, я цілком здорова… Це ось мій чоло­вік…

Лікар з цікавістю подивився на її чоловіка. Спокій­ний вираз обличчя, здоровий колір шкіри.

— Що ж із вами?

— Be a good soul and help me,[11] — сказав той.

— Іноземець? — спитав лікар у жінки.

— Та ні, навпаки…

— Так чому ж ви не розмовляєте рідною мовою? — різко спитав лікар, пильно дивлячись пацієнтові в очі.

— What do you speak? — спитав той. — I don’t understand.[12]

— Він ні слова не розуміє, окрім англійської, — по­спішливо промовила жінка.

— Що — жив у Англії?

— Навпаки, ніколи там не був. Киянин. Англійську вивчав тут — на курсах і вдома. Та ще з місяць методом гіпнопедії — під час сну цілими ночами слухав магніто­фонні записи. Мабуть, це й сталося через оту гіпнопе­дію… Він зовсім втратив свою мову.

— Та-ак… — Лікар узяв лискучу кулькову ручку. — Розповідайте або перекладіть його розповідь.

…Вексюк поспішав до Центральної наукової бібліо­теки. З майдану Толстого під’їхав тролейбусом — зу­пинка якраз навпроти світлого будинку Бібліотеки. Як часто трапляється з науковцями, він був неуважливий до навколишнього. Не реагував навіть на міліцейський сюрчок. Вже на тротуарі його зупинив міліціонер і два юнаки з пов’язками на рукавах.

— Ви перейшли дорогу в недозволеному місці, — суворо сказав міліціонер. — От через таких, як ви, — і нещасні випадки! Штраф один карбованець.

— What is up? — раптом обізвався Вексюк по-англійському. — I’m going to the library.[13]

Несподівано сильне нервове напруження пройняло всю його істоту. Ні, штрафу він не заплатить, і справа тут, зрештою, не в карбованці, це ж просто несправед­ливо — перехрестя за якихось тридцять–сорок метрів, та й чому одразу штраф? Хіба не можна попередити? Ні, він перехитрить цього міліціонера, бач, той уже роз­губився, вже поклав квитанцію до планшета, ну, зви­чайно ж, гостинність не дозволяє штрафувати іно­земців, мало чого — ну, задивився чоловік, чи що, іноземцеві в чужому місті все цікаве…

І Вексюк ще швидше, ще енергійніше сипонув анг­лійськими словами, добірними реченнями, навіть афо­ризмами. Сам собі дивувався: де воно в нього береться?

— А він часом не придурюється? — Міліціонер кив­нув хлопцям, що ні в сих ні в тих переступали з ноги на ногу.

— Начебто ні, — сказав один. — Шпарко чеше… Зда­ється, по-англійському.

— А ти вивчав англійську? — спитав другого мілі­ціонер.

— Та вивчав…

— Ну, то поясни йому, що тут не можна переходити і нехай собі топає.

Хлопець, ніяковіючи, звернувся до Вексюка:

— English?[14]

— Yes, I’m! — зрадів той. — Do you speak English? Oh, I’m glad, very glad![15]

— Що він торохтить? — спитав міліціонер.

— Та… каже, що він англієць… Не розуміє по-нашому…

З цього моменту, саме з цієї миті Вексюк цілком переключився на англійську, почав мислити англійською, лише англійською! І як же він зрадів, коли переконався, що й справді не розуміє, про що говорить міліціонер. Ну, хоча б тобі слово!

Ну, звичайно ж, його відпустили — певне, міліціоне­рові було трохи ніяково за свій сердитий тон, він ви­бачливо усміхнувся і жартівливо посварився пальцем.

“Adieu, adieu… — хотілося заспівати Вексюкові. — adieu, my fiends…”[16]

Пружною ходою впевненої в собі людини він зійшов сходами до парадного Бібліотеки, легко прохилив ма­сивні двері, і вже у вестибюлі його огорнула ота особ­лива, цілком своєрідна атмосфера, в якій б’ється пульс наукової думки.

На полиці під його номером лежав стос книг, випи­саних раніше. Вексюк студіював парапсихологію, ко­ристуючись здебільшого перекладними російськими ви­даннями. Приготувався конспектувати останню працю Ч.Хензела, розгорнув книжку і… закліпав очима. Не міг прочитати й слова! Прикусивши губу, обклався слов­никами і почав знайомитися з абеткою. Десь, може, з годину бився над одним реченням, поки переклав на англійську. Стурбувався, стривожився: що сталось?

Дома було не легше. Спочатку дружина сприйняла все за жарт.

— Ну, не дурій, перестань, — сміялася. — Бачу, бачу, що таки трохи вивчив свій інгліш!

Та коли минуло кілька днів, а він торохтів лише по-англійському, дружина усвідомила, що з ним трапи­лось щось незвичайне.

— Це тебе гіпнопедія довела, — хитала вона голо­вою. — Бач, я ж казала — не треба…

А він тільки розводив руками та ніяково усміхався — не розумію, мовляв, що ти кажеш.

Відтоді, звертаючись до чоловіка, вона чомусь гу­кала, мов до глухого, вдавалася до загальнозрозумілої мови жестів, а потім і сама почала вивчати англійську. Чоловік охоче допомагав. Вказуючи на стіл, вимовляв:

— A table, a table.

Вона ж повторювала обов’язково двоє слів: a table — стіл, a table — стіл. По-перше, боялася, щоб і з нею не трапилось того, що з ним, а по-друге, сподівалася, що в такий спосіб він почне пригадувати українські слова. Та її надії не справдилися. Він міг повторити за нею, але одразу ж забував. Українські слова зісков­зували з його пам’яті, наче краплі зі скла.

Тоді вони вирішили звернутися до психоневролога.

— …Я вже подумала: чи не повторити ту саму си­туацію? — сказала жінка, коли лікар закінчив запису­вати анамнез.

— Тобто як? — скинув бровами лікар.

— А так — хай поїде до Бібліотеки і знову перейде вулицю в недозволеному місці.

— Думка цікава, — замислено промовив психоневролог, — але… таким способом навряд чи можна досягти бажаного ефекту. Ні, ні, з цього нічого не вийде.

— Що ж ви порадите?

В голосі жінки чулося розчарування, в очах знову виринув острах. Лікар деякий час мовчки дивився на Вексюка, що сидів, згорбившись, на стільці, здавалось, бай­дужий до всього.

— Та ви говоріть, — проказала притишеним голо­сом. — Він без перекладу не зрозуміє й слова.

— Я не тому… — обізвався лікар. — Просто міркую… І, знаєте, я гадаю, що йому…

Він говорив занадто вже повільно, і жінка нетерп­ляче прохопилася:

— Що? Що йому?

— Йому потрібен… Лондон.

Жінка зітхнула, а лікар продовжував міркувати вголос:

— Розумієте, подібна ситуація, але… щоб інше мовне середовище. Так, так, інше середовище.

— Можливо, це дало б ефект… Але ж, лікарю…

— Що вас турбує?

— Ну, самі розумієте, організувати поїздку до Лон­дона — це не так просто…

— Можете не хвилюватися, все буде гаразд. Зараз ми про цю процедуру й домовимось.

…На обрії замаячіло гігантське місто.

Вексюк почув ніжний голос стюардеси:

— Літак прибуває в лондонський аеропорт, прошу застебнути ремені.

Увесь час — і в літаку, і в автобусі Вексюків мозок свердлила одна думка: хоча б не порушити правил вуличного руху! Адже в Англії лівосторонній рух, з не­звички можна переплутати. Тут треба бути особливо уваж­ним і обачним! Тим більше, що поліція дуже прискіпли­ва, коли що, то вже не відбояришся. Це тобі не вдома.

Вексюк тремтів уже на саму згадку про порушення правил вуличного руху, його охоплював панічний страх.

І ось те, чого він так боявся, таки сталося.

Вийшовши з автобуса на зупинці біля Трафагаль-скверу, він задивився на Нельсову колону і опам’ятався на проїжджій частині серед цілого тлуму автомашин. Що тут зчинилося! Какофонія сигналів ошелешила, ог­лушила бідного Вексюка, і коли він став перед огряд­ним полісменом, то затремтів, як осиковий лист. Та невже ж він оштрафує? Хіба в англійській столиці не шанують іноземних туристів? А він, Вексюк, таки ж справді іноземець!

Полісмен сердито щось вигукнув, а тоді як не замах­неться гумовою палицею та як не огріє його по плечах!

Кров шугнула Вексюкові в голову.

— Ах, ти ж дубина голóва! — крикнув на полісмена. Певне, хотів сказати “дубиноголовий”, а вимовилось роздільно: “дубина” і “голова” з наголосом на другому складі. Це здалось дотепним, і Вексюк, дивлячись на м’ясисту полісменову пику, повторював: — Дубина голова! Дубина голова!

Той ще раз уперіщив його по плечах.

— В чому справа? Оце така ваша хвалена корект­ність? — закричав обурений Вексюк. — Я йду до бібліо­теки!

Про бібліотеку вирвалось якось мимоволі, але той все одно не розумів, про що він говорить. А Вексюка наче прорвало — сипав і сипав українськими словами, аж поки полісмен не просяяв усмішкою.

Тоді Вексюк несподівано заспівав:

Посилала мене мати, посилала мене мати,

Посилала мене мати зеленеє жито жати…

Полісмен потиснув йому руку, поплескав по плечу і сказав чистою українською мовою:

— Ну, ось так, товаришу Вексюк, все гаразд, гіпнотичний сеанс закінчено. В передпокої на вас чекає дру­жина.

Вексюк протер очі і полегшено зітхнув — замість полісмена перед ним уже знайомий психоневролог у бі­лій шапочці і халаті.

— Ага, так… — промимрив Вексюк і помалу пішов до виходу. — То це ви, значить, мене… гумовою пали­цею?

— Тільки в уяві… — усміхнувся лікар.— А як це зветься по-англійському? — спитав, показавши на двері.

Вексюк наморщив лоба, губи його заворушилися:

— Двері… двері… Не знаю.

— А вікно?

Вексюк поглянув крізь велику прозору шибку у сад і знизав плечима:

— Вікно… вікно… Треба заглянути в словник.

— Цікавий казус лінгва![17] — вигукнув лікар.— Бувай­те здорові!

ПОДАРУНОК ТЕЛЕПАТА

1

— Ну, то як же ваш експеримент? — спитала Соломія Олексіївна, пораючись біля невеликого круглого сто­лика, що стояв біля розчиненого вікна. її красиві ніжні руки так і пурхали над білою скатертиною, неначе два птахи, ставлячи то вазу з фруктами, то чайний сервіз, то тарілки. Сергій Антонович так задивився на ті руки, що й не обізвався. — Телепатія, здається, вийшла тепер на передній край? — провадила господиня. Гість зворухнувся, теплим поглядом окинув її постать. “Така ж, як і тоді, хоч нам уже пішов четвертий десяток… — про­майнула щемлива думка. — Вишня в цвіту”. Уголос про­мовив:

— Так, телепатія, можна сказати, наука модна. Яви­ща, пов’язані з людською психікою, цікавлять багатьох. Але…

— Що “але”? — обернулась Соломія Олексіївна, і це знову нагадало йому студентські роки. Отакий погляд був у неї й тоді — відкритий і бистрий. Тільки була ближчою…

— Але я й зараз не можу “прочитати” твоїх думок!

Соломіїне обличчя освітилося усмішкою:

— Чи не пора б уже, товаришу докторе, облишити жарти?

— Які там жарти… — Сергій Антонович зітхнув, хо­тів щось сказати, але, певне, передумав. Підвівся з кріс­ла і заходив по кімнаті, гамуючи хвилювання. — А справ­ді, якби я… Знаєш, нам ще дуже далеко до розуміння феномену психічного. Є здогади, припущення, а точного знання нема. Психіка людини, як той міраж, — набли­зишся до нього, а він і розтав…

— Це так, — і собі зітхнула Соломія Олексіївна, — під мікроскопом психіки не побачиш. — Раптом сплеснула руками: — Бач, а про твої квіти забула!

На ходу скидаючи фартушка, заспішила на кухню. Незабаром поставила на стіл кришталеву вазу з троян­дами.

— Отепер можна й сідати. Прошу, дорогий госте!

Сергій Антонович із самого початку почувався в своїй корзині, як кажуть англійці, Соломію ж Олексіївну його несподіваний візит вибив з рівноваги. Те, що він — видатний учений, це її зовсім не хвилює, на стрічці пам’яті замиготіли інші кадри… Колись удвох мріяли про спільне життя… Скільки ж це вони не бачились? Сергійко ходить до сьомого класу, отже, чотирнадцять…

За столом почалися, звичайно, спогади, і поступово прірва часу вужчала, сходилася. Сергій Антонович делі­катно проминав її невдале заміжжя, може, не хотів розвередити свою давню рану? — а все згадував веселі випадки із студентського життя, розпитував про ро­боту.

— І все-таки — як ваш експеримент? — нагадала Соломія Олексіївна. Адже в пресі ще нічого не було.

— Матеріали обробляються, як сказано в повідом­ленні, — розвів руками вчений.

— То ж поки до вас доб’ються кореспонденти…

Експеримент, в якому брав участь Сергій Антонович, дав справді дивовижні наслідки.

— Розумієш, Соломіє, нам пощастило знайти кілька нервових точок планети…

— Не розумію.

— Чесно кажучи, нам і самим це ще не ясно, і ота фраза: “матеріали обробляються” аж ніяк не відписка. Якщо ти цікавишся…

Авжеж, Соломія Олексіївна цікавилась. Не в її ха­рактері питати “для годиться”. Коло її зацікавлень не обмежувалося нейрохірургією, якою вона займалася в науково-дослідному інституті.

Смакуючи запахущий чай, Сергій Антонович, хоч і уривками і не послідовно, розповів про той експери­мент майже все. Суть його полягала ось у чому. При­хильники телепатії — науки про безпосередню передачу думок — вирішили провести експеримент у глобальному масштабі. В основу поклали геометричні принципи — були визначені точки симетрії східної півкулі, куди й відправились учасники експерименту. Наслідок перевер­шив усякі сподівання: сім точок із дев’яти встановили зв’язок! Вони по черзі то приймали, то передавали ін­формацію за допомогою самої тільки думки. І це — на відстані в десятки тисяч кілометрів.

— Неймовірно… — прошепотіла Соломія Олексіївна, коли Сергій Антонович замовк і загадково посміхнув­ся. — Без телефону, радіо чи якихось інших засобів… Дивовижно! — Вона зіжмакала салфетку та так і тримала в руці. — Знаєш, коли б про це розповів хтось інший, а не ти, я б не повірила…

— Я б, мабуть, теж не повірив, якби сам не “пере­мовлявся”, — хитнув головою Сергій Антонович, і в його густій русявій шевелюрі Соломія Олексіївна помітила срібні нитки. — Та що це ми все про науку…

— Незвичайні явища завжди мають притягальну силу.

— Розкажи краще, як ти живеш?

Щілина часу, яка розділяла їх, зовсім не зникала та й не могла зникнути, і він перекидав місток через прірву. Десь у глибині душі відчував: дві геометричні точки поєднати легше, ніж двох людей.

— Та отак і живу. Син росте. Робота захоплює — нема коли і вгору глянути.

Роки лягли їй на плечі, уже Соломія не така жвава, трохи обважніла, мабуть, не часто розправляє крила, та все-таки це була вона, очі її повні того особливого блиску, який завжди вабив Сергія.

— Непокоїть мене Сергійко.

В кожному слові про сина бриніло трепетне мате­ринське почуття, в якому було і захоплення його здіб­ностями, і невдоволення поведінкою, і тривога про здо­ров’я.

— Нестійка нервова система… Особливо гострі стре­сові стани, коли програє в шахи.

— Честолюбний, — обізвався Сергій Антонович, бе­ручи яблуко. — Це добре. — А здібності до шахів є?

— Аж занадто. Навчанню це, може, й не заважає, але здоров’ю шкодить, — зітхнула Соломія Олексіївна. — Якби він покинув… Може б, ти…

Сергій Антонович кинув такий виразний погляд, що вона замовкла на півслові. Тільки цієї миті згадала: він же затятий шахіст! Це ж шахи спричинилися тоді до розриву… В уяві висвітилась миттєва сценка — вони спізнюються на концерт, а Сергій дограє якусь “принци­пову” партію. Вона спаленіла: тобі шахи дорожчі від мене! Тоді навіть вухом не повів, коли вона грюкнула две­рима. Гадав, що вже прив’язав, але не на ту наскочив…

Мовчки дивилися одне на одного, можливо, й Сер­гієві Антоновичу защеміла згадка, та напевне ж, бо й він зітхнув глибоко й значливо.

Нервово зателенькав дзвоник.

— Це він, — підхопилась Соломія Олексіївна.

До вітальні заглянув кучмастий височенький хлопець, привітався і одразу причинив двері. Не більше, як через дві–три секунди з його кімнати почулися різкі, істеричні голоси.

— Я такого ще не чув, — знизав плечима Сергій Антонович. — Наче записана бійка.

— Напевне програв. Завжди отак…

Сергій Антонович устав із-за столу і попрямував до Сергійкової кімнати. Музика стихла.

Дерева за вікном потемніли, Соломія Олексіївна ввімкнула світло і почала прибирати зі столу. В Сергійковій кімнаті теж засвітилося,— видно було золотисту стежечку під його дверима. “Ну, що ж, нехай позна­йомляться… — думала Соломія Олексіївна, — два Сер­гії…” Та коли знайомство затягнулося, заглянула до кімнати — Сергій Антонович і Сергійко сиділи один проти одного за столиком, схилившись над шахівницею. Усміхнулась нервово:

— Тобі, значить, шахи дорожчі…

Сергій Антонович глянув на неї, наче звідкись зда­леку, і знову втупив очі на картаті простори шахівниці, де кипів мовчазний бій двох армій. Чи він пригадав ці слова?

— Ну, то як справи? — Соломія Олексіївна присіла на канапу.

— Не заважайте, мамо, — обізвався Сергійко, не по­вертаючи голови. — Я готуюсь до республіканських зма­гань.

— А сьогодні програв?

Сергійко, невдоволено засопівши, підпер голову ру­ками і невідривно дивився на шахівницю.

— Ні, він не програв, — відповів за нього Сергій Антонович.

— Але ж прийшов явно розстроєний.

— Та то нічия зіпсувала йому настрій.

— Є чого переживати!

— Сергійко хотів виграти — ось у чому річ.

Перемовляючись, Сергій Антонович робив ходи і хви­лин через десять змушений був припинити опір.

— Вітаю, — потиснув руку Сергійкові, — молодчина, це була тонка комбінація!

Сергійко сяяв, Соломії Олексіївні теж було радісно. “Коли б він знав, у кого виграв! — думала схвильована мати. — Коли б він тільки знав…”

Потім Сергійко показав ту злощасну партію, яка не далась йому і так зіпсувала настрій.

Сергій Антонович, наморщивши лоба, довго вивчав позицію, тоді разом із Сергійком почав розглядати ва­ріанти. Малий чудово пам’ятав партію і кожного разу відновлював її на шахівниці етап за етапом. Його про­хідний пішак дійшов до сьомої горизонталі, один крок — і це вже ферзь!

— Я завагався, — ніяково посміхнувся хлопець, — чи підтримувати цього пішака, чи виводити коня на кращу позицію…

— І вирішив?..

— Ну… розумієте… це ж міг бути другий ферзь! Я послав ферзя на підтримку, ну, а чорні почали шахати… вічний шах.

— Запам’ятай, мій юний друже, — на все життя за­пам’ятай: боягуз не грає в шахи! А тепер давай роз­глянемо такий варіант, — міркував Сергій Антонович, ставлячи того пішака у ферзі.

— То чорний ферзь одразу його й забирає!

— Нехай бере, а тоді білий кінь відходить із шахом і перекриває дорогу ферзю. Віддавши того пішака, ти змусив би чорного ферзя відійти на пасивну позицію. Дивись, тепер про вічний шах він і мріяти не може, а в тебе ось ще одна прохідна по вертикалі “а”…

Юний шахіст запустив п’ятірню в свою кучму.

— Точно!.. І чому я… чому завагався?

Соломія Олексіївна, хоч не уявляла перипетій бо­ротьби на шахівниці, уважно дослухалася до розмови. В ці хвилини їй стало ясно, можна сказати, відкрилося: Сергійко природжений шахіст, і тут уже нічого не вдієш.

А Сергій Антонович то запитаннями, то мимохіть кинутим зауваженням підводив бесіду до головного: треба виробити в собі рішучість, силу волі, тоді не бу­деш спотикатись на рівному. В шаховій грі часто скла­даються такі ситуації, що один сміливий хід може вирішити долю партії.

— Я розумію… — Сергійко то зчіплював, то розчіп­лював пальці, — але… важко якось вирішити…

— Як на тому роздоріжжі, — усміхнувся Сергій Анто­нович. — Підеш ліворуч — натрапиш на змія, підеш пра­воруч — здибаєшся ще з якимось монстром…

— Та він ось як підросте… — почала Соломія Олек­сіївна, але Сергійко запально перебив:

— Наче я маленький… Я вже вищий за вас!

— Ну, добре, добре, — усміхнулась мама, — я мала на увазі життєвий досвід.

— Який ще там досвід? Аби говорити…

Сергій Антонович по-змовницькому підморгнув до Соломії Олексіївни:

— Такі юнаки, як Сергійко, тепер усе знають… Це та­кий народ, що… Але характер виробляти треба. Згоден?

— Та згоден, але…

Сергій Антонович вийняв з бокової кишені масивну ручку, зроблену з якогось сизого металу. Вона була набагато більша від звичайних. Верхня частина її реб­риста — тонкі стріли летять угору. Такої Сергійко ще не бачив.

— Я досліджую психічні явища, — сказав Сергій Антонович, піднявши металеву дивовижу над столом. — У верхній частині цієї ручки вміщено біорезонатор — це якраз те, що потрібно тобі, особливо у важкі моменти. Візьми, це тобі подарунок від мене.

— Дякую!

Сергійко, не стримуючи радості, почав розглядати ручку, клацав спусковим механізмом, кнопка якого втоплювалась збоку посередині.

— Звичайно, цілковитої гарантії нема, — провадив далі Сергій Антонович, — але чотири партії з п’яти — виграєш. Звісна річ, при умові, що ти підвищуватимеш свою майстерність. Цей прилад нічого тобі не підкаже, це не комп’ютер. Він тільки підсилює процес думання.

Сергійко прискалив око:

— А ви ж ось програли…

— Я не тримав її в руках, вона була в кишені.

— Ну, то перевірте, — порадила Соломія Олексіївна.

— Давайте? — Сергійко почав похапцем розставляти фігури, немов боячись, що Сергій Антонович не згодить­ся. Але той погодився, узяв ручку, і вони почали. По­мітивши похибки партнера у дебюті, Сергійко подумав: “Усе, тепер ніякий біорезонатор не допоможе”. Він во­лодів ініціативою, поступово нарощував позиційну пере­вагу. Зав’язався складний вузол, і Сергій Антонович надовго замислився. Його пальці — то великий, то вка­зівний, погладжували ручку, вертіли її на всі боки. У тиші кімнати відчувалося напруження, навіть Соломія Олексіївна невідривно дивилася на шахівницю. А Сер­гійко аж подих затамував — бачив два можливі ходи, і кожен вигідний для нього. “Ану ж, ану ж, чи допо­може біорезонатор, — билася думка в радісному перед­чутті. — Якщо він так…” Але Сергій Антонович пішов зовсім не так, цілком несподівано. Юний шахіст похо­лов: якщо прийняти жертву ферзя — матує кінь, а не прийняти — матує той таки ферзь.

— Ну, що ж… — хлопець похнюпився. — Здав. Але це ж випадок.

Вражена Соломія Олексіївна порадила зіграти ще. І знову Сергій Антонович, який тримав ручку, пере­міг.

— Ану тепер ти, Сергійку, візьми біорезонатор! — не могла вгамуватись Соломія Олексіївна. — Цікаво, як він подіє в твоїх руках…

Сергійко виграв. Тепер у нього сумніву не було: при­стрій діяв ефективно.

— Отже, сміливо користуйся нею, — сказав Сергій Антонович, — нічого недозволеного тут нема. Це не ком­п’ютер, який розраховує ходи, не збудник. Біорезонатор лише допомагає зосередитись, зібратися з думками. За­писуй ходи і не випускай її з рук.

— Чудовий подарунок, правда? — усміхнулася Соло­мія Олексіївна.

Сергійко насупив брови, демонструючи стриманість. Авжеж, хіба він хлопчисько, чи що?

2

Прес-конференція, на якій Сергій Антонович зробив по­відомлення про телепатичні дослідження, відбувалась у невеличкому інститутському залі, отож, стоячи за кафедрою, він бачив кожне обличчя. Одне — овальне з бистрими очима, що так і вп’ялися в нього, — здалося йому знайомим. У своєму докладному виступі вчений торкнувся всіх аспектів проблеми, і запитань було не­багато. Кілька разів хльоснули по очах тоненькі блис­кавки бліців, професор на закінчення подякував за ува­гу і, склавши свої папери в теку, зійшов з помосту. Жі­ночка з овальним обличчям рушила йому назустріч. Звичайно, він одразу впізнав Ольгу Дем’яненко. Олю, Олечку, по-студентському Пончик. Вона й зараз була округла, опецькувата і так само скалила зуби.

— Здрастуй, Оленько! — Сергій Антонович щиро потиснув її пухкеньку руку. — А я дивлюся: ти чи не ти?

— Я, Сергієчку, дорогий, власною персоною! Бач, по­міняла скальпель на перо, працюю в медичному жур­налі, і коли почула, що ти… Грандіозно, Сергієчку, епо­хальне відкриття!

— А мені після повернення з Гімалаїв щастить на зустрічі. Днями був у Соломії, а сьогодні ось ти…

— Таки не втерпів, провідав? — в її очах на мить хилитнулись жовті вогники.

— Ну, а як же… — розвів руками Сергій Антонович.

— Стара любов не забувається… — хитнула головою Оля. — Ну, а як же там твій синок — уже, мабуть, па­рубійко?

Ці слова, вимовлені звичайнісіньким, буденним то­ном, оглушили Сергія Антоновича, Олечка сказала ще щось, він не почув, голова йому загуділа, як великий дзвін, а перед очима стояв кучмастий хлопчина. Син, син! Сергійко. А він Сергій. Он воно що! Соломія…

Ольга торгала його за рукав, а він уже не міг оді­рватися від того видива. Нарешті отямився, сказав з під­несенням:

— О, Сергійко вже мені по плечі! Грали з ним у шахи. Знаєш…

Та Ольга втратила інтерес до цієї теми, вона й спи­тала принагідно, тільки щоб вивідати, що в них та як, бо в Соломії інтерв’ю не візьмеш — неговірка, замк­нута, ще може й відбрити. А Сергій, бач, відвертий. Гарний чоловік, і такий учений — тільки подумати! І знову до Соломії…

Ольга щось заговорила про статтю для журналу, але Сергій Антонович поквапливо глянув на годинника і ру­шив до виходу, та так енергійно, що розгублена подруга не наважувалась затримувати.

— Ти мені пробач, Оленько, поспішаю. Дуже радий, що зустрілись, але біжу, біжу. Бувай. — Уже на сходах обернувся і гукнув: — Дзвони!

На тротуарі мало не налетів на якусь жінку, до пере­хрестя, де стояли телефонні будки, біг, неначе треба було дзвонити про пожежу. Перший же автомат забрав у нього дві копійки і не з’єднав з квартирою Соломії. Хмикнувши, Сергій Антонович перейшов до другого. Цей вчинив те саме. Третій… Монеток уже не було. Подався в гастроном розміняти, але біля каси стояла велика черга, а касирка возилася з чековою стрічкою. Одне слово, все діялося за класичним законом падіння бутерброда з маслом. Довелося їхати тролейбусом на Хреща­тик до центрального поштамту. Голос його був такий хрипкий, що Соломія не одразу впізнала.

— Слухай… я на Хрещатику…

— Хто це?

— Не впізнала? Це ж я!..

— Куди ви дзвоните?

— Це я, Соломіє, Сергій…

— Ти? — її здивований голос звучав для нього му­зикою. — Що сталося?

— Та сталося. Давай зустрінемось на Володимирській, розповім. І виставку квітів побачимо.

— А де саме?

— Отам, де зустрічались… у першій молодості!

Може, це було й сентиментально, та певне, що так, але вони зустрілися в ажурній альтанці, що приткну­лася на крутому зламі верхньої тераси. Звідси вони не раз і не двічі милувались краєвидом Подолу, блакитним Дніпром, густими парками, що зеленою хмарою опусти­лися на його схили.

— Скільки років… і ти мовчала?

Вона мовчала й зараз. Довго сиділи, не проронивши й слова. Нарешті Соломія озвалась:

— А ти помітив, що він на тебе схожий? Ага, ти ж, певне, ще не знаєш: на республіканському турнірі шко­лярів Сергійко зайняв перше місце!

— Я на це сподівався, він здібний.

— Та здібності, може, в нього і є, а головне — твій подарунок…

Сергій Антонович усміхнувся:

— Розкрию тобі секрет, тільки гляди — ні слова Сергійкові. Я йому сам потім скажу. То звичайнісінька ручка, ніякого пристрою в ній немає.

— Психологічний експеримент?

— Авжеж.

— Ну, що ж, вітаю, і цей вдався.

— Якби мені ще вдалося…

— І ти не знаєш? Не впевнений?

— Ні.

— А ще телепат… — Соломія притулила долоні йому до щік і поцілувала. Як колись. Як за першої молодості!

Не даремно ж сказано: гора з горою не сходиться, а людина з людиною…

БРАТЕ МІЙ, ОРЛЕ

1

— Що ти бачиш?

— Сіра пелена, по ній пляма рухається. А що то?

— Море. Пливе лайнер. Мабуть, туристи… Після опе­рації, як тільки одужаєш, і ми з тобою попливемо. Правда?

— Обов’язково.

— Ти побачиш, природа щедра на форми і кольори.

— Ти впевнена, що побачу?

— Авжеж упевнена! Бували тяжчі випадки, і то опе­рації проходили успішно. А в тебе… Кришталик і част­ково сітківка. Твої очі реагують на світло, розрізняєш контури, плями. Значить, зоровий нерв неушкоджений. А це дуже важливо. Це головне.

— Гарний у тебе голос. І рука ніжна.

Хлопець притулив її руку до щоки, потім поцілував. Зраділа: ця велика дитина любить її, довіряє. А душев­ний спокій перед операцією — позитивний фактор. На­віщо йому знати, що шанси малі, мізерні? О, як вона благає долю, щоб перед ним відкрився простір, кольори і фарби цього мінливого світу!

— Лайнер уже на обрії.

— Далеко це чи близько?

— Це там, де море зливається з небом. Здається, ніби він уже пливе по небу…

— Не уявляю.

— Після операції побачиш.

Не сказав нічого, тільки втупився в ту сіру пелену і легенько стискував її ніжні пальці. Про що він думає?

Коли він мовчки замикається в собі, її проймає острах.

— Ти якийсь чудний…

Фелікс силкувався уявити обрій, але це було не­легко. Будинки, дерева, люди — то більші чи менші пля­ми, та ще ж мають хоч і не чіткі, розпливчасті обриси. Предмети можна помацати, доторкнутися до них, уяві залишалось тільки домалювати. А який же обрій? Це була марна спроба вирватися із тісного світу тіней, що тримали його протягом ось уже сімнадцяти років.

Лаборантка Юля, що стояла поруч, мріяла, як то вони одружаться та попливуть на лайнері звідси до Ялти, потім — Сочі, Сухумі… Стоятимуть отак на кормі, дивлячись, як буруниться слід, як у небі терпляче круж­ляють чайки, ждучи поживи. От тільки операція… якщо вдасться і все буде добре… Це перша така операція, професор наголошував на цьому, вимагаючи найретельнішої підготовки. Сьогодні останній день…

— Ходімо, — Юля легенько вивільнила свої пальці з його долоні, взяла за лікоть.

Фелікс дав себе вести, і вони поволі пішли парковою доріжкою, віддаляючись від моря. Юнак несамохіть при­хилився до дівчини, мовби шукаючи захистку від темної запони, що обступала його з усіх боків. Розрізняв у ній лише поодинокі білясті плями — проміжки між кронами дерев.

Юля привела його до віварію, їй треба було поди­витися, чи все гаразд із орлом, що мешкав у великій, на зріст людини, клітці. Приміщення крилатої істоти було освітлене сонцем, і Фелікс помітив чорну продовгу­вату пляму, що спочатку була непорушною, а коли вони підійшли впритул — попливла перед очима. Юнак роз­кинув руки і вхопився за міцне пруття.

— Брате мій, Орле! — шепотіли його сухі від рапто­вого хвилювання губи. — Ти в клітці, і я теж…

— Відійди! — торгала Юля за плече. — Вкусить! Дзьобне!

Фелікс не відходив і все щось шепотів до птаха, скаржився йому на свою долю. Орел зупинився і з ці­кавістю слухав. У гострих його очах спалахували проти сонця іскри, Юля подумала, що птах злоститься, і знову попросила Фелікса відійти від клітки. Раптом юнак по­чув, як щось зашелестіло, і помітив, що темна пляма у клітці набагато збільшилась.

— Що сталося?

— Орел розправив свої крила.

— Навіщо?

— Дивний ти. Певне, йому кортить політати.

Фелікс знає, що птахи літають, йому розповідали. Не раз чув: “Журавлі відлітають у вирій”, “Шпачки прилетіли!” Але як вони літають — уявити не міг. Або літаки чи космічні ракети…. От сюди його привезли літаком, а хіба не так само в автобусі?

Юля взяла його руку своїми ніжними пальцями і від­вела від клітки.

— Нам пора в палату.

Він обернувся і тихо вимовив:

— До побачення, Орле…

— Оце ти добре сказав: до побачення. Після опера­ції побачиш, який він здоровенний і який у нього дзьоб.

…Юля познайомилася з Феліксом незабаром після того, як його поклали в клініку Інституту. Ставний кра­сень з гривою темно-русого волосся одразу привернув до себе увагу. Медсестри, які чергували вечорами, навпе­ребій розповідали, який він гарний, який начитаний, скільки знає віршів напам’ять, пісень! Ще й на скрипці грає. Інколи вони просиджували а ним у вестибюлі до пізнього вечора, слухаючи скрипку і вірші. Та дівчата не здогадувались, що він декламує свої власні поезії, цю таємницю розкрила Юля.

— А чиї це вірші? — якось спитала запального юна­ка, і він зашарівся, немов дівчина. Розгублено відповів:

— Не пригадую вже… Може, Малишкові чи Сосюрині…

— Я добре знаю творчість цих поетів, — упевнено сказала Юля, — а ці вірші не траплялись, та вони й не в їхньому стилі.

— То чиї ж вони по-вашому?

— Присутнього тут молодого і, можна сказати, здіб­ного поета…

Феліксове обличчя пойнялось вогнем, на ньому з’яви­лась винувата дитяча посмішка. Дівчата почали допи­туватись, чи це справді його поезії, і коли він кивнув головою та розвів руками, — заплескали в долоні, та так гучно, що старша медсестра мусила їх закликати до тиші. Юля попросила продекламувати ще, і молодий поет, відклавши скрипку, декламував, похитуючись у такт рядкам. Це були вірші про нещасливе кохання, розлуку, омріяну зустріч, яка не відбулася. Оспівував Фелікс і дощ та грозу з громом і блискавкою. Щиро просив небо “вогненними списами пошматувати завісу тем­ряви”.

Отоді він і зворушив Юлине серце. Молоду лаборант­ку враз охопило не знане досі почуття, солодке й щем­ливе.

— Це станеться, — говорила вона довірчо, — ти про­зрієш, от згадаєш моє слово! Твоє ім’я означає щастя, і я щаслива, що ми зустрілись…

— Химерні життєві шляхи… Одних вони зводять, інших розлучають.

— А нас не розлучить ніхто і ніщо! — у захваті ше­потіла Юля.

З кожним днем стосунки їхні міцніли, і чим більше вони спізнавали одне одного, тим дужче розгорялося почуття. Фелікс тепер міг навіть імпровізувати вірші.

Дівчата-медсестри жартівливо сварилися на струнку, як тополька, лаборантку, яка все частіше виходила з Феліксом у сад:

— Ти крадеш у нас поезію!

А як тут усидиш в приміщенні, коли весна, витьох­кують соловейки і саме повітря напоєне чарами моло­дості!

— Який сьогодні великий Місяць! — прохоплюється у Юлі. — Ти його помічаєш?

— Ні.

— Не журися, вже недовго чекати. Підготовка до операції майже закінчена. Тоді побачиш і Місяць і зорі.

— “Зоре моя вечірняя, зійди над горою…” — замрія­но продекламував Фелікс. — Правда, гарно сказано?

— У Шевченка все гарне.

Сиділи мовчки, притулившись одне до одного. З моря доносився приглушений шум.

— Ти чуєш, Юлю?

— То хвилі накочуються на берег.

— То дише наша планета. Отак, як ми з тобою.

— Не вигадуй, ми живі, а Земля…

— І Земля жива!

Цього Юля ніяк не може збагнути. Говорить про каміння, гори, вулкани, розтоплене ядро.

— Ну й що? — тягне своєї Фелікс. — Все це прояви життя. Земля і Сонце витворили рослини, тварини, рибу, птахів, людину. То як же це сталось, якщо вони самі не живі? Всесвіт повний життя. От не зрозуміло тіль­ки — навіщо воно?

— Дивний ти… Ось як просвітляться твої очі — по­бачиш, яка то краса, та й не будеш сушити собі голову такими запитаннями, а просто житимеш.— Юлі було до млості приємно відчувати його руку, оте голубляче теп­ло, яке промовляє до серця в тисячу разів більше, аніж слова.— От побачиш…

— Коли б то вже,— зітхнув Фелікс.

— Розумієш, спочатку збирались поставити тобі штучний кристалик…

— Штучний?

— Так. Це якраз непогано, тисячі людей живуть з такими кристаликами і добре бачать. Але в тебе ще й сітківка ушкоджена… Професор каже, що потрібен живий матеріал. Це має бути унікальна операція, вона потребує кропіткої підготовки і теоретичної перевірки. Зараз ідуть досліди… ціла серія дослідів…

— Скільки вже штучного в організмі людини…

— Один вчений хірург пише, що всі явища, навіть психіку, можна буде змоделювати.

— І виготовити штучний мозок?

— Він твердить, що можна, правда, в принципі. Че­реп людини, мовляв, невеликий, отож досить з’єднати мільярди фізичних елементів,— вони виконуватимуть функції нейронів — і машина для думання готова. Кі­бернетичний інтелект!

— Ну, а почуття? Радість, горе…

— Вважає, що все можна передати математично, змоделювати — навіть совість!

Фелікс пригорнув дівчину і поцілував у губи. Ще й ще. Сміючись, запитав:

— А кохання?

— Хіба що — в принципі… — сказала задихана дів­чина і ще тісніш пригорнулась до нього.

— Принеси мені скрипку.

Того вечора — останнього перед операцією — інсти­тутський сад повнився шовковими звуками. То ячала душа молодого поета, огорнена тривогою і надією. Спо­дівання світла в очах.

2

— Як ти себе почуваєш? — Юля доторкнулась долонею до його чола.

— Я нічого не бачу.

— На твоїх очах світлонепроникна пов’язка.

— А-а…

— Голова не болить?

— Ні. Тільки втома. В усьому тілі.

— Це нічого, любий, мабуть, наркоз. Головне — опе­рація пройшла успішно, професор дуже вдоволений. Це ж уперше в світі зроблена трансплантація живої тканини сітківки…

Юля гладила йому волосся ніжними, майже нечут­ними порухами і впівголоса розказувала про операцію. Сам Фелікс пам’ятав тількі тоненькі яскраві голки,— вони пробилися крізь каламуть і вп’ялися йому в мозок. Потім настала тьма, зникло все — і світні плями, і го­лоси. Прокинувшись, не міг уторопати, де він. Але біля нього була Юля, його перше кохання, його опора й роз­рада. Йому аж серце тенькнуло, коли подумав, що за­раз побачить її, побачить обличчя, очі, стан… Та Юля попросила набратись терпіння, пов’язку знімати ще рано, і те зробить власноручно сам професор, а поки що йде процес приживлення і уколи та препарати, які він одер­жує, саме й сприяють цьому процесові. Навіть підводи­тись поки що не можна…

— І того зась, і того, — обізвався Фелікс. — Ми як одружимось, то ти мені й ходити не дозволиш!

— Ходитимеш у мене по струночці! Але найперше — ми попливемо, правда? На лайнері, в туристську подо­рож. “Іван Франко” і “Тарас Шевченко” — от красені! Побачимо Кавказ…

— Там, де Ясон здобував золоте руно? Казково!

— На Ельбрус піднімемось канатною дорогою…

— Не уявляю.

— А не треба буде й уявляти — побачиш.

— Хоча б уже швидше.

Та не один раз і не двічі обернулась Земля навколо своєї осі, доки наблизився великий момент зняття по­в’язки. Фелікс потерпав: має ж відкритися йому цей дивовижний світ, інформацію про який досі він одержу­вав тільки завдяки слуху. Правда, він міг відрізнити день від ночі; сонце, коли прямо на нього дивитись, блідою плямою проривалось до його мозку. А тепер… які ті барви? Що воно таке? Не побачивши хоч раз, людський мозок неспроможний уявити, що криється за такими словами, як от: зелений, червоний, синій, оран­жевий…

Враз Фелікс отерп, страшна думка пронизала мозок електричним струмом: а що як не вдалося?.. Що, коли буде ще гірше, зникне марево дня?

— Іде професор, — шепнула Юля і встала з ліжка. Фелікс принишк, чув, як стукнули двері, як наближа­лися негучні, але тверді кроки. Це йшла його доля, його щастя або горе. Зараз буде виголошено вирок: або виправдання, або…

— Добрий день, юначе! — І до Юлі: — Зашторте вікна.

Професор підсунув стільця до ліжка і, сівши, взяв Феліксову руку, щоб помацати пульс.

— Не треба хвилюватися, юначе, все буде гаразд. — Голос його спокійний, упевнений, і це передається Феліксові, майже через хвилину пульс унормовується, рів­нішим стає дихання. — Ну, от і добре. Яка сьогодні тем­пература?

— Тридцять сім, — каже Юля. По голосу чути — хви­люється.

— Так, у межах норми. То що — будемо знімати пов’язку? — говорить професор, а сам уже обмацує її, починає розв’язувати. — Я тут приніс темні окуляри, до­ведеться деякий час…

— Не звикати, — нарешті обзивається Фелікс хрип­куватим голосом.

— Очей не розплющуйте, поки не надінемо окуляри. Отак, тепер можна.

Ну, що, здавалося б, розплющити очі? Один порух повік, одна невловна мить. А як її важко пережити! Свідомість благає, бунтується, сподівається…. Мозок лихоманить, виникає хаотичне нагромадження думок, вони стикаються, неначе птахи, і падають, падають ку­дись у глуху безвість.

Фелікс напружує всю свою силу волі і розплющує очі.

— Ну, як?

— Темрява, — прошепотів пересохлими губами.

— Це нічого, — каже професор. — Адаптація. Та ще ж і окуляри. І штори на вікні.

Справді, минула хвилина–друга — і темрява в очах почала танути. А в душі — крижина страху. Сітківка вловила біласті плями — провісники радості!

— Відсуньте важкі штори.

Благословенне будь, світло дня! Він обступив Фелікса з усіх боків, заполонив.

— Бачу, бачу, професоре… — прошепотів і рвучко підвівся на ліжку.

— Що ви бачите?

— Я бачу день! Ось він, його можна помацати ру­ками! — Фелікс у захваті простяг руки і зненацька тиць­нув професора у груди. — Ой, пробачте, я не навмисне.

Перед очима Фелікса все розпливалось, жодного предмета в палаті він не бачив — ні тумбочки, ні кар­тини, ні люстри. Натомість — великі світні плями різної конфігурації і лінії, лінії, химерно вигнуті, закручені у спіралі.

Професор щось хмикнув, підійшла Юля, цокаючи каблучками.

— Заспокойся, любий. Мене ти бачиш?

— Безліч ліній. А це ось — тарілка, чи що?.. — він простяг руку і торкнувся ґудзика на її халаті.

— Ось моя рука, подивись.

Феліксові аж полегшало, полагіднішало, коли відчув ніжні дівочі пальці в своїй руці. Та як тільки схилив до них голову, Юля засміялася і висмикнула руку. Ці­лувати при самому професорові? Чи він хоче, щоб вона крізь землю провалилася? І взагалі, такий серйозний момент…

— Та я… Дай поглянути.

Юля, зиркнувши на професора, що мовчки, з нахму­реним обличчям спостерігав за Феліксом, простягла руку. Він дивився не більше секунди. Обличчя йому гидливо скривилося, різким рухом відштовхнув Юлину руку і від­сахнувся.

— Що сталося? — скрикнула Юля, неначе їй обпекло долоню.

— Там… на твоїй руці… кишать мікроби!

— Ти бачиш мікроби?! Олексію Сидоровичу, це ж галюцинації.

Професор сказав:

— А подивіться ще раз, юначе. Це… справді… дивно.

Фелікс морщився, роздивляючись таку ніжну, колись милу руку.

— Ну, що ви бачите? — спитав професор. Юля па­лала вогнем.

— Те саме. Якісь палички, ланцюжки, мачинки з хво­стиками… І все те ворушиться, копошиться… Може, й справді галюцинація?

— Не схоже, — скинув бровами професор. — А втім, перевіримо. Ходімо в лабораторію. Проведіть, Юлю.

Фелікс ішов у морі світла. В кімнатах, які вони переходили, світло було яскравіше, в коридорах — при­глушене, а лабораторія скидалася на дивовижний со­нячний акваріум. Але всюди стіни під його зором або вгиналися, або вигиналися, творячи якісь дивовижні фі­гури, які одразу ж і розпливались, брижились і зникали.

Пораючись біля мікроскопа, Олексій Сидорович го­ворив:

— Ну, от зараз ми розглянемо… Будь ласка, Юлю, препарат крові… Сьогоднішні аналізи. Байдуже чия, давайте.

Спочатку професор поклав скельця під мікроскоп і довго роздивлявся сам. Потім звелів Юлі. А тоді ви­йняв і поклав перед Феліксом. Доки той роздивлявся, обоє вони — і професор, і Юля — насторожено поглядали на його зосереджене обличчя.

— Щось бачите? — не втерпів професор.

— Бачу… — Фелікс поволі порахував кількість мік­робів, описав їхню форму.

В такий спосіб вони розглянули кілька препаратів, і в кожному Фелікс без приладу бачив те, що професор у мікроскоп. Сумніву не було — він здатний бачити мік­росвіт! Явище досі нечуване, неймовірне. Людина-мікроскоп — хто б сподівався? Олексій Сидорович? Та ко­ли б йому сказали… коли б він сам, власними руками не створив цього феномена, — ніколи б не повірив! Проте це був факт, і з ним потрібно рахуватись. Професор погамував свої емоції, навіть Юля, що спостерігала все це вибалушеними очима, навіть вона не помітила в нього ніякого хвилювання.

— Ну, що ж… — міркував він уголос, — замовимо лінзи з відповідною діоптрією… Все буде добре, юначе!

Юля крадькома позирала на свої руки.

3

Валізка з дорожніми речами вже стояла біля ліжка, скрипка в чорному футлярі лежала на постелі, а сам Фелікс, одягнений у світло-сірий літній костюм, сидів біля тумбочки, замислено виводячи слова на аркуші паперу і тут же закреслюючи їх. Пообіцяв написати вір­ша для інститутської стіннівки, та ніяк не міг зосереди­тись. Хмурив чоло, торкав масивні окуляри, губи вору­шилися, повторюючи початок:

Ціла вічність пропливала

Під крилом у ночі,

Хвиля радості настала —

Світло б’є ув очі!

Хотілося якось так гарно, красиво подякувати людям, що “відкривають світло для очей”, та рими втікали, як сонячні зайчики. Зрадів, коли зайшла Юля: можна було не ламати собі голову над віршем.

— Здрастуй.

Підвів голову, окинув поглядом її гнучку постать:

— Добрий день.

“Зажурена, — подумав, поглянувши в її великі голубі очі, і це чомусь викликало втіху, — але їй і зажура личить. Гарна. Вспаньяла, як сказав би поляк, б’ютефул — міг би зауважити англієць, уцукусій — усміхнув­ся б японець. Вродлива, що й казати. Ото тільки…” йому стало ніяково від того, що він думає про неї так безсторонньо.

Після того інциденту з мікробами їхні стосунки ніби й не змінилися, та при зустрічах юнак уже не відчував завмирання серця, між ними виникло якесь відчуження, а яка б дівчина цього не помітила? І навіщо вона про­стягла тоді свою руку? Звичайно, Фелікс добре знає, що те ж саме можна побачити в кожної людини, але… Втім, це була одна неприємна нотка, яку він щиро спо­дівався заглушити. Юля така красива! І пальці в неї такі ніжні…

— Значить… їдеш… — в голосі її сум. — На вокзал можна не спішити: поїзд пізній. Дівчата просять, може б, ти пограв на прощання?

— Якщо й ти цього хочеш…

— Авжеж! Я дуже люблю, як ти граєш, — закліпала звабливими очима.

Фелікс не міг відмовити коханій, і лишився на вечір. Вони знову зібралися у вестибюлі, ввімкнули тільки одне бра, бо Юля вважала, що в присмерку музику слухати краще, і Фелікс грав. Скрипка виповідала ра­дощі й жалі, сміялась і ридала, то чаруючи слухачів мажорним настроєм, то сіючи тугу за чимось нездійснен­ним. Смичок так і літав у Феліксовій руці, скрипаль похитувався в такт музиці, неначе от-от відштовхнеться та й попливе на хвилях звуків.

Цей романтичний вечір продовжився в саду, куди повела Фелікса розчулена Юля. Дерева стояли в місяч­ному сяйві — гігантські водорості в океані, приглушений шум стомленого міста — хвилі прибою. В крові у них нуртувало п’янке сум’яття, і від того навколишнє зда­валося ще чарівнішим. “Як дивно, — міркував Фелікс, — от я її не знав, навіть не здогадувався про її існування, а тепер…” Він забув про все на світі, навіть про свій від’їзд.

— Скажи,— шепотіла Юля,— ти мені напишеш?

— Одразу, як тільки приїду.

Блукали доріжками, притулившись одне до одного, і йому було приємно відчувати запах її волосся і чути її притишений голос.

Раптом спохватився:

— Котра година? Чи я не запізнюсь?

Та виявилось, що можна ще погуляти. І тоді він сказав, що хоче заглянути до віварію — попрощатися з орлом.

— Вигадник! — засміялась Юля. — То все — біоматеріал…

— Ну, що ти, — заперечив Фелікс. — У народі знаєш, як говорять про тварин? Німий язик — розуміє, а ска­зати не може…

У віварії було тихо. Лише прислухавшись, Фелікс почув посопування, писк, шарудіння.

Орел сидів на своїй жердині, час від часу стріпуючи головою. Це здивувало Фелікса.

— Що з тобою, брате мій Орле? — заговорив до пта­ха довірчо і з іронією. — Може, тобі сон страшний при­снився?

Орел стрепенув крильми і зістрибнув із жердини, але якось незграбно, боком, заточився і мало не впав. Фелікс засміявся з такої незграбності, а він знову почав стріпувати головою, наче щось причепилося до дзьоба і ніяк не вдається відкинути.

— Чого це він?

— Ніяк не звикне без очей.

Ці спокійні слова болісно вразили його чутливу нер­вову систему, хлопець заціпенів, у грудях забракло по­вітря.

— Що ти сказала? Без очей?

— Ти якийсь дивний, Феліксе… Хіба не розумієш, що вони тут, у віварії, не для забавки… Можу тебе заспо­коїти: орел не страждав. Я сама…

— Ти?! — Фелікс обернувся до неї, важко дихаючи. Лице її в місячному світлі скидалося на білу маску з чорними прорізами очей. — Невже ти?

— Власними руками. Це не складно.

— Не складно? — він посунувся на неї грудьми. — Вийняти очі — не складно?

Юля позадкувала, до краю здивована його нервоз­ністю.

— Для тебе ж… Опам’ятайся.,,

Дівчина злякалася, що він ударить, і вибігла з віва­рію.

Чари вечора зникли, все посіріло, наче притрушене попелом.

“Не складно… Власними руками… Ніжними пальця­ми… — крутилось у Фелікса в голові, він стояв оглушений і не міг зрушитися з місця. Провів рукою по чолу, відітхнув і кинувся до клітки. Намацавши залізний засув, шарпонув убік, і дверці з дзенькотом відчинилися.

— Іди, іди, — шепотів до орла, — виходь звідси… — Простяг руки і, одним ривком вихопивши його з клітки, поставив на землю.

Орел, наче потягуючись, розправив свої велетенські крила, кілька разів підскочив і знявся. Та дерева густо розкинули гілля, птах ударився і впав, ламаючи кущі. Фелікс підбіг, схопив його і, заточуючись, виніс у кінець парку, де вже чулося хлюпостання моря.

— Лети!..

Птах стрепенувся, підняв голову, ніби дослухаючись до шуму моря, а тоді підстрибнув і знявся. У місячному світлі було добре видно, як він важко махає крильми і набирає висоту, прямуючи до великого сріблястого диска, що сяяв посеред неба.

— Прощай, брате мій, Орле!.. — гукнув Фелікс. У роті зробилось гірко, очі наче запорошились піском.

Чи йому почулось, чи, може, й справді — над морем пролинув орлиний клекіт. Як світляна доріжка до Місяця.

HOMO NOVUS

1

Сідаючи за кермо електромобіля, Філ мугикав якусь пісеньку і взагалі почувався, висловлюючись технічно, в оптимальному режимі. Сміливий, нечуваний експери­мент завершився навдивовижу щасливо, науковий світ буде вражений, приголомшений, а його ж, окрім цих лаврів, чекає ще й особисте щастя… Отак трагедія може обернутися… На що вона може обернутись, Філ не уточ­нював. Фактом є те, що Аркадія жива й здорова і незабаром вони одружаться!

Сонце заливало світлом усе довкола — і парки обабіч дороги, і вікна, що зблискували йому навстріч, навіть сірий Печерський міст у сонячному сяйві здавався ажур­ним і легким. Лишається обігнути оці зелені Дніпровські гори — і він буде в Корчуватому… Аркадія, люба моя Аркадія… Мати ж і не здогадується, що ти жива-живісінька, здоровша, ніж перед тим…

“А що я їй скажу? — раптом подумав Філ, уявивши змучену горем, усю в чорному траурі матір. Лише цієї миті відчув складність, неймовірність становища. — Справді… Що сказати — це ясно, як оцей день, а от як сказати! Людина сама поховала доньку, своїми очима бачила її в труні, ридала, припадаючи до її грудей… 1 оцій людині прийти і сказати: а ваша Аркадія, знаєте, жива-здорова…”

Філ усміхнувся: психічного удару це їй не завдасть, просто подумає, що в нього не всі дома. Прикро. Такий варіант його теж не влаштовує.

У вічі сяйнуло золото Видубецького монастиря, ото­чене зеленою хмарою Ботанічного саду. Зупинив машину на обочині, вийшов на моріжок і задивився на затоку, густо заставлену різнобарвними човнами. Звідси вони вигулькують на блакитний шовк Дніпрового плеса, от і зараз електродвигуни дзижчать, ніби джмелі. Онде і його золотистий красень…

І вже уявилось, як вони з Аркадією… Стривай, а чому б не зробити їй несподіванку?

Зійшов до причалу, роздобув голубої фарби і неза­баром з правого боку на носі й з лівого на кормі кра­сувалася назва: “АРКАДІЯ”. Зрадіє? Усміхнеться? Може, показати їй зразу?

Рука потяглася до відеофону, що висів на шиї, як фотоапарат, але Філ передумав: нехай таки буде сюр­приз.

“Все це добре, — подумав, мружачи очі від зблисків хисткої води, — але ж я просто зволікаю час… А з ма­тір’ю треба ж обов’язково порозмовляти, підготувати до зустрічі з донькою… І взагалі… Навіщо мудрувати? Бона людина освічена, про гени і хромосоми, безпереч­но, знає, принаймні чула щось чи, може, читала… От і розповім їй без усякої дипломатії, як був поставлений і здійснений експеримент по вирощуванню… Ні, “виро­щування” не підходить, не те. Ідеться ж про людину… Але ж справді… Аркадія виросла точнісінько така, як була у першому житті, а може, ще краща — пальці дов­ші, музикальні… Вона любила музику, а надто, коли бувало хмарно на душі… Веселою ставала на лижі. Як вона гасала білими сніговими просторами! Кожної зими — в Карпати. Смілива, безоглядна, рвійна… Так і шастає поміж соснами, тільки синя шапочка миготить та червоний шарф метляється!..”

Філове обличчя скривила гримаса болю: на лижах Аркадія й загинула. Страшно згадати — мчала по кру­тому спуску, спіткнулася і нахромилася на власну па­лицю… І зараз молодого вченого пронизало гостре від­чуття, він почав дивитися на човни, перевів погляд на бані монастиря — он золоті зорі на синьому тлі, та на­віть зорові враження не могли заглушити чи бодай заштрихувати трагічну сцену, чіпка пам’ять воскрешала її знову й знову.

“Та не про це треба думати, — з досадою дорікнув собі Філ. — Звичайно, мати не повірить, доки не поба­чить доньку на власні очі… Але ж і сама Аркадія не мусить знати… Ну, шок, була при смерті, лікували, видужала, переборола, значить, життєві ресурси моло­дого організму величезні… Цілком правдоподібна леген­да, але… Шрамів на животі немає? Що їй сказати — новітнє досягнення хірургії?.. І ще цей пам’ятник на могилі… Ну й ситуація!”

Поволі побрів до машини, підсвідомо сподіваючись, що саме в ходьбі виникне правильна ідея. Так воно й сталось. Уже взявшись за ручку дверцят, раптом по­думав: усе розв’яжеться на місці, конкретна обстановка підкаже.

2

Колись білий, січений дощами будиночок на довгій вузь­кій ділянці, що завжди нагадувала Філові перфострічку, мав такий самий вигляд, як і раніш, до того. І ці низь­корослі яблуньки, і кущ бузку біля веранди… От лише тихо, дуже тихо. Тоді так не було. Ну, та нічого, неза­баром тут знову лунатиме дзвінкий, веселий голос Аркадії!

Бабуся помітно подалась і ще дужче згорбилась. Проте Філа впізнала. Попросила посидіти, Віра, мовляв, зараз вийде. “Ну, звичайно, для неї — Віра, і завжди залишиться Вірою, — подумав Філ. — Аркадія дуже любила бабусю… Вона, фактично, виняньчила вере­духу…”

Думав про се, про те, намагаючись подолати нервове напруження. Та одразу заспокоївся, коли вийшла Аркадіїна мати. Ця середніх літ жінка з виразними слідами колишньої вроди, була втіленням лагідності, доброти. Філ і раніш почувався в її присутності спокійно, врівно­важено.

— Добрий день, Віро Харитонівно!

В її очах промайнуло якесь невловне щемливе від­чуття, і Філові це полестило: шкодує, що не довелось… Нічого, ще доведеться, усе ще попереду!

Поцілував їй руку, Віра Харитонівна сіла, кивнула і йому на стілець, і деякий час вони мовчали. Похилена бабуся почовгала з вітальні.

— А я оце з кладовища, — зітхнула Віра Харитонів­на, — бур’янець виполола, квіти полила…

— Я знаю, ви щонеділі ходите! — несподівано весело, з усмішкою сказав Філ, і в неї здивовано скинулися брови. — Але ця неділя — остання. — І знову його лице розпливлося в не зовсім доречній посмішці. — Чуєте, Віро Харитонівно, — остання.

І ці слова, і посмішки колишнього кандидата в зяті вкрай спантеличили жінку. Потерла чоло сухорлявими пальцями.

— Тобто?.. Я не розумію…

— Зараз поясню.

Філ, поглядаючи то на репродукції, розвішані пи стінах, то в розчинене вікно, заговорив про досягнення науки взагалі, біохімії, медицини зокрема, особливо ж детально пояснював, що таке хромосоми, гени, генетичний код, в якому природа зашифрувала спадкову інфор­мацію…

Ошелешена жінка тільки кліпала очима. Невже здо­гадувалась, до чого йдеться?

— Я… наша лабораторія… ми зробили відкриття: в природі окремих живих структур здійснюється прин­цип універсальності, — провадив далі Філ, не помічаючи її хвилювання. — Суть цього закону ось яка: в кожній клітині, а не лише в статевій, міститься інформація про весь організм. Як у голографічній платівці — її можна розбити, потовкти, але з одного осколочка відновлюється увесь знімок. Виникла ідея: а чому б не спробувати це на людському організмі? От нещасний випадок, людина загинула — молода, здорова, повна снаги… Чи не можна виростити її з однієї клітинки?

— І ви… — прошепотіла Віра Харитонівна, — ви спро­бували?

— Так, Віро Харитонівно, спробували. Саме про це я й веду мову.

— І що… успішно? — в її голосі чувся і переляк, і надія.

— Наслідки перевершили усі наші сподівання. Арка-дія виросла за вісімнадцять місяців.

Філ сподівався, що Віру Харитонівну це вразить, при­наймні хоч здивує: все-таки доньку вона поховала…

— І яка ж вона? — Мати вже, здається, опанувала собою, і в голосі відчувалася стриманість.

— Та така, як була на час трагічної загибелі.

Ні захоплення, ні радості на її обличчі Філ не по­бачив. Тільки настороженість і тривога.

— А як… інтелектуальний рівень?

— Сказати правду, ми й самі побоювалися, — пожва­вішав Філ. — Адже природа пам’яті невідома нам так само, як і століття тому. Але виходить, що все зводиться до інформації. Як інформація затримується у нейро­нах — це, кажу, ще не ясно, та то вже інша тема. Ми, звичайно, не тримали Аркадію на голодному інформа­ційному пайку. Поряд з процесом відновлення пам’яті вона, за спеціальною методикою, одержувала і додаткову інформацію — для гарантії, так би мовити.

— А вона знає, що з нею сталося?

— Що загинула і похована? Ні, навіть і не здогаду­ється. І я сподіваюсь, що ви не прохопитесь і словом. Невідомо, як це може позначитись на її психіці.

Віра Харитонівна підвелася, дістала з серванта кон­верт і мовчки подала Філові.

— Ось, прочитайте.

Це був лист від Аркадії! От тобі й маєш…

“Здрастуй, мамо.

Я давно жду, ти мені щось передаси, нічого нема. Філ пропонує перебратись у Пущу-Водицю, поїдь по­дивися, може, там більша ділянка, житлоплоща, інакше я не згодна. А.”

Ці неоковирні рядки Філ пробіг миттю, і його вразив не так зміст, як сам факт появи листа. Убуток інформа­ції!

— Лист прийшов учора, я не знала, що й подумати… У мене так розболілась голова… — тихо озвалась Віра Харитонівна, і на очах у неї зблиснули сльози.— Добре, що ви приїхали… А то я… Ви ж розумієте… наче сніг на голову… А про Пущу — це справді?

— Так, Віро Харитонівно. Я подумав, що сусіди… Може, навіть краще переїхати в інше місто.

— Я розумію, Філе… А скажіть мені по щирості, ви й тепер… так само до неї?..

— Ви засумнівалися, Віро Харитонівно? Та якщо вже говорити по щирості, то тепер я кохаю Аркадію в сто, у тисячу разів дужче, аніж будь-коли! І сама ідея ви­ростити її з однієї клітини… Та якби не почуття… Ми незабаром одружимось, це вже вирішено… Звичайно, якщо ви не будете заперечувати.

— Ви делікатний, Філе. Але Аркадія…

— О, вона погодилась! Я ж кажу, що все вже…

— Я не про те. Мене стурбувало… Хіба ви не при­гадуєте — раніше вона зверталась до мене лише на “ви”? Так у нас заведено з діда-прадіда. А зміст ци­дулки?..

— Справді… Та ви не ображайтесь, вона ж поспі­шала та ще ж, розумієте, все це тайком… Цікаво, кого з лаборанток вона підмовила? Ну, та, зрештою, це дріб­ниця, не варта уваги. Найголовніше і найрадісніше те, що теоретичні припущення здійснилися — механізм біо­логічної інформації спрацював добре!

Віра Харитонівна зітхнула.

— Ви гадаєте, вся суть у цьому механізмі?

— А в чому ж іще, Віро Харитонівно? Тільки в ньому! І сам вигляд Аркадії — чудове тому свідчення.

— Ну, що ж, — схитнула головою Віра Харитонівна, — виходить, вас треба привітати з успіхом? Нехай вам щастить, Філе.

Підійшла до нього, легенько торкнулася плеча і, став­ши навшпиньки, поцілувала в чоло.

3

“Який це чудовий винахід Природи — тепла літня ніч, наснажена блаженством! — думав Філ, вдихаючи лісові пахощі. — Синє небо, помережане тоненькими гілочками, розцвічене сегментом срібного Місяця і нейронами зірок, скидається на якусь стародавню фреску… Яке це щастя — близькість до Природи та ще коли поруч з то­бою кохана!.. Але Аркадія чомусь невесела… Невже її не радує…”

Сиділи на траві, з кущів поблискувало скляне око машини, уся Пуща сповнена прозорої тиші, дерева не сплять, дослухаються до чогось потаємного, не відомого людям. На білому рушничку темніла недопита пляшка шампанського, скалками зблискували склянки. Влашто­вуючи цей інтимний пікнік, Філ хотів у такий спосіб відзначити остаточне “одужання” Аркадії і, звичайно, сподівався, що їм буде весело.

Налив у склянки, у вині замерехтіли іскорки.

— Це в нас, вважай, друге спіткання, а ти чомусь не в настрої.

— Ні, я просто замислилась, — обізвалась Аркадія.

— За наше друге спіткання! — Філ підняв склянку і церемонно схилив голову.

Коли випили і заїли шоколадом, спитав:

— Про що ти замислилась? Аркадія знизала плечима:

— Так. Про нас. Непокоїть мене твоя безтурбот­ність.

— Та що ти, золото моє! — Філ пригорнув дівчину. — Нема чого тривожитись, усе буде добре! Поглянь, яка ніч…

Аркадія сиділа мовчки, і він провадив далі, мовби міркуючи вголос:

— От переберемось у Пущу-Водицю, справимо ве­сілля… Як я мрію про той день, коли назву тебе дружи­ною!.. Ти підеш у свій медичний… Може, не на останній, а на той же п’ятий, мабуть, треба повторити. А за­кінчиш — працюватимемо разом… У відпустку — до моря чи на Дніпрі…

Аркадія вивільнилась з його обіймів, узяла шоколаду. Навіть нічна мла не могла приховати від Філа її краси, знадливості. Контур її обличчя, грудей, копиця темного волосся — Філові аж паморочилось, коли дивив­ся на неї, ніжив, пестив її поглядом.

З’ївши шоколад, Аркадія ще й пальці облизала, такі довгі й меткі.

— Дивуюсь я тобі, Філе, наче й серйозний хлопець, а городиш усякі дурниці.

— Що ти маєш на увазі?

— Та що… “Підеш у медичний… Працюватимеш…” Оце так плани на майбутнє! — В її голосі чулася драж­ливість, несподівана для Філа. — Я-то піду в інститут, диплом знадобиться. А ти?

— Що я? — здивувався Філ. — От закінчу аспіран­туру, дисертація майже готова, ще рік–два — і я стану кандидатом. Усе йде нормально.

Аркадія повернулась до нього лицем, і в місячному маревному світлі воно раптом здалося Філові незнайо­мим, навіть чужим. Саркастична гримаса, хижий вищир зубів — такою він ще її не бачив, і мимоволі замилу-вався.

Аркадія уїдливо перекривила:

— “Стану кандидатом… усе йде нормально…” Гран­діозна перспектива! Ощасливив…

— А що? Вчений ступінь кандидата… В кожному разі, матеріально будемо забезпечені.

— Осиплеш мене брильянтами! Аметистами! Смараг­дами! Чи не так?

— Ну, знаєш… я й не знав…

— “Знаєш — не знаєш”, — знову перекривила Арка­дія, і це в неї вийшло так кумедно, що Філ розсміяв­ся. — Тішся, тішся…

— Ну, гаразд, не будемо сваритися, моя люба. Якщо тебе ваблять блискітки, то он, бачиш? — Філ показав угору. — Зніму тобі зірку з неба…

Аркадія жарту не сприйняла.

— Ні, голубе, ти, я бачу, не з тих, що знімають зірки з неба. Тебе вдовольняють і лойові свічки.

— Облиш. Поглянь, як гарно..,

— Сентименти. Охи та ахи.

Злостивість заразлива, і Філ відчув, як почав гір­шати його настрій, як на очах розтанула поетика ночі, все посіріло, наче посипане попелом. Розмова не клеї­лась. Як не заспокоював Аркадію, як не втішав — лиша­лась похмурою. Нарешті не витримав і спитав:

— Скажи мені прямо: чого ти хочеш?

— Оце по-діловому, — стріпнула волоссям Аркадія. — Не розпускай нюні, куй залізо, поки гаряче, — ось чого я хочу.

— Ну-ну…

— Ти поводишся, Філе, як наївний провінціал. Не ображайся, це я кажу в наших спільних інтересах… — Голос її пом’якшав, з’явилися лагідні нотки, які завжди хвилювали Філову душу. — Оця метушня з переїздом у Пущу-Водицю, якась таємничість щодо мене… Навіщо все це?

— Розумієш… Я хотів уникнути стресових ситуацій. Тобі треба зміцнитись…

Аркадія покуйовдила йому чуприну, і цим жестом одразу відновила душевну рівновагу нареченого.

— Я вже зовсім здорова, і ти це прекрасно знаєш. Навіщо ж ти мене морочиш?

— Ти… про одруження?

— І про це. Як ми оформимо шлюб, коли… мій пас­порт у похоронному бюро?

Якби це було вдень, Аркадія могла б побачити, як вибалушились Філові очі.

— То ти… знаєш?!

— Авжеж. — Вуста її схитнулись посмішкою. — Ти виростив не байдужу рослину, а допитливу дівчину. Втім, я була допитливою і… в першому житті. А знаєш, Що мене насторожило? Найперше — мама. Не провідала жодного разу! Потім твої дослідження моєї пам’яті… Ну, і оцей самий філотрон, де я була, немов у сповит­ку… А потім — поглянула на свій живіт, а там не те Що шраму, навіть пупка немає. Отоді я й замис­лилась…

— Але як ти зуміла вивідати? Усі ж обіцяли мовчати!

— О, ти не знаєш жінок. Вони, правда, мовчали, та я підібрала ключик, хоча й примітивний, зате без­відмовний. Висміяла одну підстаркувату кокетку, вона розізлилась і випалила мені все.

Тепер уже Філ запустив свою п’ятірню у волосся,

— Дивуюсь я тобі, — говорила Аркадія, не помічаючи його сум’яття. — Інший би розтрубив про своє досягнен­ня на весь світ, а він хоче, щоб ніхто й не чув і не знав. Скромник.

— Я ж із-за тебе, — почав обережно виправдуватися Філ, — розумієш… була небезпека психічного потрясіння. І взагалі… Коли б нас не пов’язувало почуття… Не можна ігнорувати етику…

Аркадія мовчала, даючи йому можливість виговори­тись. Філ виправдувався, наче був у чомусь винний, і це тішило її самолюбство: не чоловік, а рояль, торкни тільки потрібну клавішу.

Розповівши про всі складні перипетії експерименту, про свої сумніви, надії та сподіванки, недремне чергу­вання біля електронної апаратури, в роботі якої інколи траплялися перебої, Філ прошепотів риторичне запи­тання:

— Хіба я міг думати про славу? Мені потрібна тільки ти! Та коли б ішлося не про тебе — мабуть, нічого б і не вийшло… Не вистачило б сили волі, сміливості. Якби ти знала, скільки було розчарувань, страху… — Розчулений, уткнувся головою в її коліна.— Я працював задля тебе, заради нашого кохання.

— Сподіваюсь, тепер ти не розлюбив мене? — Арка­дія погладила йому голову і шию.

— Ти ще питаєш! — пошерхлими губами прошепотів екзальтований Філ.

Аркадія легенько затулила долонею його вуста.

— Любий мій… Натерпівся. Але тепер треба зби­рати урожай. Мусиш це зробити не тільки задля мене, а й заради всієї науки. Ти більше не будеш приховувати свого відкриття, правда? Це ж геніальне відкриття, істо­рична подія!

— Ну, це вже занадто… Скромність…

— Ет, до тебе ще не дійшло, ти сам ще не осягнув… А скромність, як уже помічено, — прямий шлях до неві­домості. Це ж тільки подумати: виростив людину, тоб­то мене, з однієї клітини! Та це ж переворот в меди­цині, біології! А він: “Стану кандидатом…”’ Чи, може, це не твоя заслуга? Та якщо навіть ти один з учас­ників…

— Та ні, я — керівник групи. Ідея і постановка експе­рименту моя, це всі знають, кому слід знати.

— А в документах відбито?

— Звичайно. Є накази по Інституту і по відділу. Потрібні ж були асигнування…

— Ну, от і чудово. Тепер треба — і то з завтрашнього дня — оголосити про цю подію ну хоча б у “Вечірці”, я сама туди подзвоню. Потім — наукові журнали… При­гадай собі операцію пересадки серця — хіба вона може йти в якесь порівняння з тим, що зробив ти? А ім’я професора Бернарда прогриміло на весь світ! — Аркадія взяла якусь галузку і грайливо хвиснула Філа по пле­чах. — Ти зробив відкриття, але це ще не все, треба вміти скористатися ним. Не кандидатство ти заробив, дурнику… Я зроблю тебе доктором! Потім ти станеш у мене академіком!

Філ слухав її тиради поблажливо, як дитячий лепет, хоча йому й лестило, що вона так говорить. Він і сам був вражений своїм досягненням, певно, не менше, аніж Аркадія. Але наука… Він ще тільки ступив на цю до­ріжку, а скільки на ній перепон! Ні, ти навіть не уяв­ляєш, дівчино…

— Чуєш, дурненький, — хвиськала лозинкою Арка­дія, — я буду дружиною академіка! А що?

Філ обернувся до неї, але не встиг нічого сказати — опинився в її обіймах, і вуста йому затулив довгий по­цілунок.

4

Філ з подивом відзначив, що як тільки вони зайшли на кладовище, його почав обсідати смуток. Безкінечні ряди мовчазних могил, шурхіт опалого листя під ногами, низь­ке сіре небо,— все це, звичайно, викликає мінорний настрій. Та хіба тільки це?

Мимоволі спостерігав за Аркадією, що йшла по­переду, твердо ступаючи звивистою стежкою. Яскраво-червона шапочка і такий же шарфик, що метлявся над її плечем, нагадували маковий цвіт, який зухвало і так недоречно яскрів серед похмурого дня. Там і сям на очі потрапляли написи: “Любому татові…” “Тут спочи­ває…” “Я вже вдома, а ви ще в гостях…” Філ ковзав поглядом по цих посланнях, а думав про Аркадію. Як вона триматиметься, побачивши свою могилу?

Сьогодні, в неділю, Аркадія надумала поїхати на базар по яблука.

— Чому на базар? — здивувався Філ. — Давай про­відаємо твою матір. Ціле літо й не заглянули, незручно якось… І сад же добре вродив…

— Як хочеш, — знизала плечима Аркадія. — Яблука там справді сортові.

Матері вдома не було, а бабуся, глипнувши на них спідлоба, хаміль, хаміль — та до своєї кімнатки за кух­нею. Старенька нізащо на світі не йняла віри, що це Аркадія, вважала її за двійничку своєї любої онуки, царство їй небесне, і кожного разу тікала до свого сховку. Сценка повторилась і зараз. Аркадія зареготала, взяла корзину і подалася в сад. Мабуть, щоб про­демонструвати Філові свою пам’ять, казала, підносячи руку:

— Отам — симиренки, цілу зиму лежатимуть, онде — білий налив, з того краю — ранет…

З маленького віконечка за ними крадькома стежили вицвілі старечі очі, сповнені недовіри й цікавості. Непо­мітні погляди тяглися до дівочої постаті і з сусідніх будинків, і з-за кущів, парканів. Хто ж би це пропустив нагоду побачити таку дивовижу: була похована, тут розлягалася сумовита музика, ридала невтішна мати, а тепер ось шастає по саду!

Коли виїжджали з двору, Аркадія раптом сказала:

— Хочу побачити свою могилу!

І от вони на цвинтарі.

— Показуй, ти був на похороні.

Аркадія зупинилась, пропускаючи Філа вперед. Об­личчя її було застигле, байдуже і цієї миті скидалося на маску. “Чи в неї кам’яне серце? — промайнула в чоловіка думка. — Чи просто міцна нервова система? Але ж все-таки…” А що “все-таки” він достеменно і сам не знав. Сподівався, що відвідини власної могили зво­рушать Аркадію до сліз, пом’якшать її жорстку натуру, і вже міркував, як втішатиме її, скаже щось глибоке, значне про феномен життя і смерті, одвічний кругообіг в Природі… Чим далі йшли поміж могилами, тим більше його охоплював меланхолійний настрій, душу проймав невиразний жаль, і він уже пошкодував, що погодився на ці відвідини.

Біля могил там і сям поралися люди — прибирали бур’ян, пожухле листя, посипали жовтим піском. Деякі сиділи на лавочках, відпочиваючи, однак у кожному силуеті Філ бачив щось скорботне, смутне. Проходив мимо, стараючись ні кроками, ані навіть поглядом не потурбувати їх. Нараз він став як укопаний: біля мо­гили Аркадії бовваніла якась постать. Мати!

Обернувся до Аркадії, кивнув. Та усміхнулась:

— Бачу.

Мати поглянула на них якось винувато, знітилася, ніби її застали на негожому вчинку.

— А ми оце були у вас, — ніяково заговорив Філ, — набрали яблук, а тоді Аркадія й каже: давай заїдемо на кладовище…

Досить було цієї хвилини, поки він говорив, щоб мати опанувала себе. Обличчя їй полагідніло, погляд став не такий сумний.

— А що ти тут робиш? — різко спитала Аркадія. — Ми в гості, а вона… Все оплакуєш ту?

Мати стенула плечима, губи їй зібралися оборочкою, мабуть, хотіла щось сказати, але промовчала.

— Хіба та була краща? — дошкуляла Аркадія. — Вона тобі подобалась більше? — Обличчя Аркадії роз­червонілося, голова похитувалася з боку на бік.

— Перестань, — втрутився Філ. — Негарно так при­скіпуватись… — Хотів сказати: “до рідної матері”, але не сказав, подумавши, що спорідненість тут віддалена, цієї Аркадії мати не народжувала, не співала їй котка, не розказувала казок…

— Я ж не знала, — виправдовувалась мати, — була б не йшла з дому. Ви так рідко навідуєтесь…

Філ слухав її стриманий голос, короткі репліки Арка­дії і думав, що все-таки матері важко погодитись з тим, що сталося, свідомість її ще “не переварила” цього факту. Вони розмовляли ніби різними мовами, і Філ полегшено зітхнув, коли мати нарешті пішла.

Сіли на лавочку врізнобіч.

— Чого ж не читаєш мені моралі? — не без єхидства обізвалась Аркадія.

— Облиш, ти не в гуморі.

— Та який тут уже гумор… — в її голосі почулися примирливі нотки.

— Скажи, а ти пам’ятаєш саму смерть? — раптом спитав Філ.

Аркадія пересмикнула плечима.

— Як це сталося — не пригадую. Обпекло болем, по­темніло в очах, голова наповнилася дзвоном, шумом, наче я потрапила у якийсь водоспад, а от що було далі… Коли знову відчула світло і розплющила очі, побачила: я не в снігу, а в теплі твоєї лабораторії.

— Мабуть, ти й не могла запам’ятати, бо та клі­тина, яку я взяв для вирощування, була жива, смерть не встигла до неї…

— А де ти взяв клітину?

— Зрізав із вказівного пальця. Кілька міліметрів, не більше… Так, смерть — катастрофічний, але не мит­тєвий процес. Мільярди клітин біоструктури не можуть одночасно…

— Та що це ти зарядив про смерть? — перебила Аркадія. — Краще пригадай, що казали старожитні про життя…

— Vivere memento — пам’ятай про життя!

— Саме так, оце я й хотіла тобі нагадати, — Арка­дія показала білі разки зубів. — Золоті слова! Треба взяти від життя якомога більше. Пам’ятаєш, як той жар­тував на лижній базі? “На те людина й живе на світі, аби добре їсти!” І брав склянку кефіру. Ну, а ми будемо жити з шампанським, правда? — Не діставши стверджен­ня, вона завершила: — Ти на це заслуговуєш!

Філові занило в грудях, стало тоскно до щему — чи не вперше за час тріумфу. Може, це була реакція на слова Аркадії, а може, до цього спричинився посмуго­ваний тінями краєвид з обелісками й хрестами, що зді­ймалися поміж дерев, охоплених полум’ям осені, його пройняло почуття самотності, хоч Аркадія щебетала всю дорогу. І як то вони переберуться у велику квартиру, кімнат на шість, а то й вісім — є такі у старих, доре­волюційних будинках, і машину поміняють на більшу, комфортабельнішу, і стереоскопічний телевізор придба­ють, і срібний посуд! Кожну репліку закінчувала рито­ричними запитаннями:

— Хіба ти не заробив? Хіба не заслужив?

Стискаючи кермо, Філ бубонів щось нерозбірливе, і вона вигукувала:

— Заробив! Заслужив!

Дома, читаючи в кабінеті “Фізіологічний вісник”, раптом збагнув, чому в нього поганий настрій: ота, перша Аркадія була інакша!

5

Непомітно підкралася зима. Філ, як казала Аркадія, цілими днями “пропадав” у своєму Інституті. Особливо полюбляв працювати за довгим столом лабораторного музею. Високі вікна старого будинку навіть восени да­вали багато світла, вся простора кімната, заставлена скляними стелажами, потопала в сонячному сяйві. Тут і око ставало зіркішим, і думалося легше. Годинами міг сидіти, згорбившись, біля окуляра стереоскопічного мік­роскопа, і тоді для нього не існував цілий світ. А цієї зими часто просиджував у лабораторії і вихідні.

Аркадія, хоча й була зарахована асистенткою, наві­дувалась до лабораторії не часто. Перемовлялася з ним через відеофон, та й то лише тоді, коли хотіла витягти його “на люди”.

— Завдяки мені, ти вже доктор, — дорікала різким голосом, — якого тобі дідька стирчати там цілими днями?

— Тут мій науковий хліб, — поблажливо усміхався Філ. — Та ще ж мушу працювати і за тебе — зарплату ж отримуєш?

— Овва! На мене повинні виділяти й так — за те, що я така є, живу вдруге. А ти, Homo cabinetus, не ро­зумієш цього. — Аркадія крутила головою, розмахувала руками, хоч ці жести і не вміщалися на маленькому екрані.

Інколи Філ навіть вимикав відеофон, щоб попрацю­вати в тиші та спокої. Свій сенсаційний успіх значною мірою пояснював щасливим збігом обставин та інтуї­цією, і тепер добре усвідомлював, що тільки невтомний науковий пошук допоможе розкрити процес регенерації людського організму до найменших деталей. Жива клі­тина як елемент біоструктури — ось та магічна фабрика, яка продукує життя. До неї можна заглянути, але тієї ж миті вона зупиняється… Гине, а своїх таємниць не розкрива!

Часом Філові муляло підсвідоме відчуття якоїсь про­галини в стосунках з Аркадією, та він не надавав цьому значення. Його більше цікавили компоненти живої плазми, аніж забаганки неофіційної дружини, дуже да­лекі від наукової сфери. їй аби блискітки на пальці та у вуха — і вже вона вдоволена. У Москві після симпо­зіуму не вдалося затягнути її в жоден музей. Тільки магазини! І найсильніше враження на неї справляли ювелірні вироби. Очі їй блищали від захоплення, але тому блискові бракувало живого тепла, погляд був жа­дібний, крижаний, і це дуже тоді занепокоїло Філа. Та, повернувшись додому, він знову поринув у дослі­дження.

Після численних, проте безуспішних спроб вирвати його з чіпких обіймів своєї суперниці Лабораторії, Аркадія махнула на нього рукою і оберталася в своєму окремішньому світі. Лише зрідка влаштовувала сцени з приводу своєї “неофіційності”, і тоді Філ нехотя відри­вався від роботи, вмикав відеофон і провадив довгі і нудні перемови з “відповідними інстанціями”, але роз­в’язати юридичний казус померлої, а тепер “фактично живої” Аркадії ті інстанції досі не спромоглися.

— Та не варто хвилюватися із-за цього, — заспокою­вав її. — Нас єднає щось більше, значніше, аніж фор­мальність…

— Транзисторний відеофон — ось що нас єднає! — Аркадія іронізувала з того, що постійний зв’язок між ними здійснювався за допомогою портативних апаратів, які вони завжди носили при собі.

— І це потрібно, — винувато поглядав на неї Філ. — Апаратики не важкі.

Молода дружина хитала головою, кривилася, наче от-от заплаче, але сльози на її очах не з’являлися ні­коли. Характер у теперішньої Аркадії дуже різнився від характеру тієї, колишньої,— м’якого, згідливого, доброзичливого. Та психологія не була спеціальністю Філа, і він не замислювався над цим. Досліджував лише фізіологію людського організму.

Одного зимового вечора Філ повернувся додому трохи раніше і аж здригнувся, почувши схлипування на кухні. Невже Аркадія плаче? Рука смикнулася відчинити две­рі, але так і застигла в повітрі: ні, це не вона, це хтось інший… Так і є. Чийсь незнайомий голос:

— Повірте, останній… Він подарував мені в день одруження…

Філ непорозуміло здвигнув плечима І навшпиньках пройшов до свого кабінету. Поступово його свідомість проймалася передчуттям якоїсь неприємності. Може, кудись податися? Але куди? Тільки зараз йому відкри­лося: через Аркадію він розгубив усіх своїх друзів, уже й не пам’ятає, коли зустрічався з кимось…

Вона зайшла до кабінету пружним кроком, щось різко сяйнуло на її високих грудях.

— Правда, чудовий? — спитала, впіймавши його погляд. — Я давно мріяла про такий кулон. Брильянт чистої води.

— А де ти його…

— Не бійся, тобі платити не доведеться.

— Подарунок, чи що? — у Філа пересохли губи.

— Діждешся такого подарунка… Вона аж нюні роз­пустила, стара швабра… А нащо воно їй? Ідеться ж про життя чоловіка.

Філ дивився на неї здивованими очима.

— Хто “вона”? Про якого чоловіка ти говориш? Пора б уже облишити ці ребуси…

Мабуть, не зміг приховати роздратування, бо Арка-дія одразу спохмурніла і холодно відказала:

— Ніяких ребусів. Це дружина колишнього дирек­тора м’ясокомбінату чи якоїсь бази, точно не знаю. Ко­лишнього, бо майже рік він по лікарнях. Канцер шлунка. Метастази. Найменшої надії. А я поставила його на ноги. То як ти вважаєш — мусила вона віддячити чи ні?

— А як ти… Як ти змогла? Канцер поки що…

— Отак і змогла. Давала отой біологічний розчин.

— Який? З біотрону?!

— Авжеж. По півсклянки тричі на день перед їдою. Ти чого на мене так дивишся? Хіба рятувати людину…

— Та рятувати — це благородно, а от займатися здирством…

— Подумаєш!..

— І біорозчин випробовують у клініках…

— Я вже випробувала. Скоро чоловік знову сяде в своє директорське крісло. Не переживай, будуть у неї і кулони, і персні. Гадаєш, то вони на свою зарплату?..

— Якщо не на зарплату, то він сяде не в крісло, а на лаву, — уже гарячкував Філ. — А ти не повинна…

Чи дійшли до її свідомості гарячі, навіть дошкульні фрази, які виголосив Філ про “нікчемні брязкальця”, із-за яких люди, втрачаючи совість, наважуються навіть на злочини?

Слухала вона терпляче,— мовчки сиділа у фотелі, виставивши округлі коліна і поводячи головою вслід за ним. Та коли Філ перестав кружляти по кабінету і запитливо поглянув на неї, Аркадія рівним голосом спитала:

— Ну, то як, подобається тобі кулон?

Філ аж пирхнув, йому забило дух від обурення. Пот­рібна була вся його внутрішня витримка, щоб не ви­лаятись, приборкати грубі слова, які мало не зірвалися з язика. Але руки аж судомило, і він почав несамохіть переставляти стільці, навіть за канапу вхопився.

— Посилене виділення адреналіну в кров, — спокійно сказала Аркадія. — Попереставляй меблі, це полегшує. — І, сяйнувши брильянтом, вийшла.

Захеканий Філ упав на канапу і втупив очі в стелю. “Ну, заспокойся, — радив сам собі, — годі нервувати…”

Пригадав, що в Аркадії з’явилися і дорогі персні, і сережки, і навіть срібний хрест, оздоблений перегородчастою емаллю. “Не подумай, що я вірю в бога, — сказала якось, приміряючи того хреста. — Просто цінна штучка”.

“Цінна штучка, — з гіркотою пригадував Філ. — їй аби коштовності, та модне взуття, та сукні… їй навіть сняться розкішні речі. Про наукову роботу не хоче й слухати… Що ж сталося? Адже попередня Аркадія мрія­ла: “Будемо альпіністами науки. Як це хвилююче, коли перед тобою ширшають і ширшають обрії…” Невже вона забула? Чи не передалося?”

Філ устав з канапи, сів до столу. І тут йому на очі потрапила записка, написана великими кривими лі­терами на листку з учнівського зошита:

“Якщо ти справді дочка, то приїдь, бо мати при смерті”.

Покрутив у пальцях, перечитав ще раз і пішов до Аркадії — вона вовтузилась біля розчиненої шафи у спальні.

— Бачила? — підняв папірця догори.

— Та ще не повилазило.

— Ну, і як вона?

— А… — схитнула головою Аркадія. — Не знаю, ще не їздила, свого клопоту по горло.

Філ ступнув крок до неї — хотілося вхопити за плечі, труснути, — мовляв, схаменися, опам’ятайся, — але тіль­ки зіжмакав папірця і приглушено сказав:

— Ну, то збирайся, поїдемо зараз.

Аркадія підвела голову від купи одежі, що лежала на килимі, очі їй зблиснули, як брильянти:

— Сьогодні ти якийсь причіпливий. Уже пізній вечір, нікуди ми не поїдемо.

— Але ж ідеться про твою матір. Може, ще вда­сться…

— Та що там удасться!.. — перебила, нетерпляче крут­нувши головою. — Хай викличуть “швидку”…

Ошелешений Філ сів на постіль і деякий час мовчки дивився на дружину. Вона спокійно продовжувала пере­бирати одежу, певне, щось шукаючи.

— Слухай, ти стала якоюсь… бездушною, безсердеч­ною… — нарешті спромігся Філ. — Я тебе не впізнаю. Так знаєш, до чого можна скотитися? Схаменися, Аркадіє!

Пересмикнула плечима, наче їй припік золотий лан­цюжок.

— Безсердечна? Якщо це медичний термін, то на­зивай мене — Акордією. Непогано звучить: Акордія! Так і в новому паспорті запишемо. А що? Аркадія пере­творилась на Акордію.

— Слухай, ми ж люди…

Та нічого слухати вона вже не хотіла.

У Корчувате їхав сам, у неї, бач, свої клопоти… Мати недужа, а вона шафою зайнялася, одежу впорядковує…

Гірка саркастична посмішка скривила Філові губи. Оце так виростив собі жіночку! Акордія… Справді, Акордія — людина без серця і душі. Як же виникло, як скла­лося її “я”? Де ж він допустився помилки у цій шаховій грі з Природою?

Віри Харитонівни не застав — забрала “швидка до­помога”. Бабуся, всупереч сподіванням, не турбувала його просьбами, а тільки зітхала та хрестилася, вору­шачи при тому губами. Про Аркадію не згадала й сло­вом і взагалі була досить стримана. Від її маленької згорбленої постаті віяло спокоєм, якимось умиротворен­ням, неначе вона щось знала таке, про що він, учений, і не здогадувався.

“От стихійно-філософське ставлення до життя,— ду­мав Філ, вирулюючи на темний шлях.— Ось у кого треба вчитися витримки в умовах сьогочасних стресів…”

У їхній квартирі вже не світилось. Тихенько роздяг­тись і роззувшись, пройшов навшпиньках до кабінету, — не хотілось наражатись на гостру розмову з дружиною. Завтра порозуміються, відвідають матір у лікарні…

Прокинувся чомусь раніше, ніж завжди, у вікні ще тільки сіріло. Повернувся на лівий бік, сподіваючись Ще поспати, але сон як вітром здуло. Відчув холод і порожнечу в квартирі. Стривожений лихим передчуттям, підвівся з канапи і, пройшовши до спальні, обережно прочинив двері. Постелі на ліжку не було, Аркадії теж. Не ночувала вдома?

Розумів, що це безглуздо, але обшукав усю квар­тиру, навіть у шафу заглянув. Не було пальта, спортив­ного костюма і зеленого чемодана. Того самого, якого брала на вакації тієї трагічної зими… Отже, поїхала, втекла туди, на ті самі снігові стежки… Хоч клялася, що ніколи на лижі не стане… А от не стрималась… Ну й нехай…

“Що це зі мною? — подумав як про когось сторон­нього. — Хіба можна так?.. Ще не все втрачено. Авжеж не все! І не треба піддаватися всіляким передчуттям. Ну, справді, що це за інформація така — побоювання, страхи? Нервовий стан, фобії…”

Але на душі скреблися кішки, не знаходив собі місця ні в Інституті, ні вдома.

Нарешті, ніби грім прогримів, — джиркнув сигнал відеофону. Тремтячою пучкою натиснув кнопку. Екран освітився, на срібному тлі з’явилось обличчя Аркадії.

— Слухай, Homo laboratoricus, покинь усе і приїж­джай до Ворохти, — зазвучав її енергійний голос. — Я взяла номер на двох, тут так гарно: сосни, сніг, сонце!

“Якщо вже хтось і лабораторний, то це ти сама, — незлобиво подумав Філ. — Виросла в лабораторії… Homo novus…”

— Приїду, але пообіцяй…

— Що ти там вигадуєш? І чому в тебе злякані очі?

— Пообіцяй, що не станеш на лижі, доки я…

— А чого ж мене сюди принесло, як не кататися?

— Потерпи трішки, ну, потерпи, — благав Філ. — Я чомусь… Молю тебе, Аркадіє!..

— Чи ти забув — я ж Акордія! Тож не мели дур­ниць. Чекаю!

Обличчя її на екранчику враз потьмяніло, якусь ко­ротку мить на Філа давилися темні западини очей, та й вони швидко зникли.

Женучи електромобіля надземною трасою Київ — Карпати, Філ пробував зв’язатися з Аркадією, але її відеофон мовчав. Чи просто вимкнула, чи, може… щось уже сталося? Холодок тривоги заповзав у душу, і його не могло заглушити натужне дзижчання мотора.

ЮНАК З МОРЯ

Цього літа погода на Чорноморському узбережжі вида­лась нестійка. В бахрому прохолодних дощів лише зрід­ка впліталась золота нитка сонячного дня, та й то під вечір тускніла, окутуючись мжичкою. Відпочиваючі занудилися б зовсім, коли б не всесвітній чемпіонат з фут­болу в Аргентіні — можна було цілими вечорами сидіти біля телевізора, з неослабною увагою стежачи за грою смаглявих бразільців чи моторних італійців.

А сьогодні з самісінького ранку ревів ревун: море вкуталося туманом, і це провіщало тепло. І справді, сонце почало розганяти молочну імлу, і перед очима відпочиваючих сяйнула така манлива морська блакить, що не піти на пляж було просто неможливо. Неля Несміх — тугенька білявка — взула пляжні тапочки, осід­лала свого симпатичного носика зеленими окулярами, взяла поролоновий килимок, поклала в сумочку яскра­вий польський купальник, грубеньку книжечку, рушник, шапочку і подалася до моря. Поспішала, щоб не приче­пився той занудливий Віталій із своїми солоними анек­дотами, дерев’яні сходинки так і вгиналися під її ногами.

Розіславши килимка посеред пляжу, заскочила в ка­бінку для переодягання і через хвилину вийшла в ку­пальнику— ще стрункіша і привабливіша.

З кожною хвилиною небо яснішало, над прибереж­ними садами і заростями пливли білясті пасма туману і швидко танули у високості. А темні цятки рибальських човнів у сонячній млі запливли, здається, на самісіньке небо. Поступово пляж повнився людьми, гамором, хтось уже ввімкнув транзистора. Неля взяла книжку, але, навіть не розгорнувши, поклала на коліна. Хіба ж у та­кій обстановці можна зосередитись? Проте настрій був радісний, дівчині здавалось, що все — і золоту перлину сонця, і ніжну блакить неба, з якого зникали останні клапті туману, і хитливу синяву моря — природа ство­рила для неї, на втіху їй. Можливо, і отой плавець — і коли він устиг так далеко забратися? — прямує до неї. Ось уже видно помахи його рук, він то з’являється, то зникає поміж хвиль. Вода ще не прогрілась, не більше п’ятнадцяти градусів, а він, бач, не боїться застудитись, певне, загартований. Цікаво, що воно за один…

— Сонце вже обціловує вас! — Віталій Покльований кинув свій надутий матрац ліворуч од неї. — А я й не зоглядівся, де поділася наша пасочка… Ех, не взяв ка­мери…

Неля неохоче відірвала погляд від плавця і подиви­лася на Віталія. Обличчя його скидалося на комічну маску: широкий рот розтягнувся до вух, ґудзички очей поблискували між ріденькими віями весело і задиристо, мовляв, погляньте, я ж — симпатичний. Неля мимоволі посміхнулася, і це підбадьорило молодого чоловіка.

— А ще казала “Несміх”; он як ви гарно усміха­єтесь! Якщо так засмієтеся в об’єктив — побіжу за ка­мерою. Ви фотогенічна, я зроблю вас кінозіркою, хо­чете? Неля Несміх — у головній ролі мого фільму, га? Звучить?

— Облиште, — дівчина змахнула рукою, — не вийде з мене артистки.

— Чому? Якщо я… Ну, гаразд, залишимо це питання поки що відкритим. Тут у мене є дещо цікаве для вас

Розташувавшись, Покльований дістав з паки газет кілька зім’ятих аркушів друкованого на машинці тексту. Мабуть, ці аркушики побували не в одних руках, бо нижні куточки позагиналися, багато рядків затерто паль­цями.

— Це лекція про Неопізнані Літаючі Об’єкти — ско­рочено — НЛО, — упівголоса сказав Віталій, — спеціаль­но випросив для вас. Я вже вам говорив, що прибульці…

Неля загадково усміхнулась:

— Пригадала: бачила я ваших інопланетян!

— Та що ви?! Де? — Віталій уп’явся в дівчину очицями-гудзиками.

— У трамваї, в тролейбусі — їх зразу помітно: штов­хаються, наступають на ноги.

Вираз обличчя Покльованого був такий кумедний, що Неля пирхнула зі сміху.

— Ну, от, я думав, справді, а вона знову іронізує… Прочитайте ось, що каже вчений.

Неля, все ще осміхаючись, почала, читати, водночас позирала і на море. Невідомий плавець поволі набли­жався до буйка.

— Читайте, читайте, Нелю, — Покльований, мабуть, помітив, що вона поглядає вдалину, — нарешті ви пере­конаєтесь, що інопланетяни вже давно спостерігають нашу Землю. Це факт. Я навіть фотографії бачив — і їхніх космічних кораблів, і їх самих…

Неля зауважила, що прізвище лектора — Ажажа — так само читається і з кінця. Покльований розтягнув свої губи і не то в жарт, не то серйозно сказав:

— Я теж помітив. Може, він сам прибулець… А що, хіба це не можливо?

Правду кажучи, Нелі не дуже хотілося читати, але несподівано лекція не просто зацікавила, а заінтригу­вала її. Скільки сталося загадкових подій, а вона нічого не чула!

Біля Тегерана опустився на землю великий літаючий диск, уряд Ірану звернувся із запитом до Москви і Вашінгтона, чи це не випробування нових апаратів? І СРСР і Сполучені Штати відповіли; ні. Були підняті в повітря іранські винищувачі, та нав’язати контакт не вдалося: непрохані гості відлетіли з такою швидкістю, про яку й не мріють земні авіатори. А на тому місці, де сиділа “тарілка”, залишилась якась їдка зеленкувата слизь, і тепер там ніщо не росте.

В Італії подібний апарат опустився на полі, з нього вийшли величезні (по два метри і більше) інопланетяни, і коли італійка піднесла їм букет квітів, один з них усміхнувся — отже, в них теж є емоції.

Десь біля Петрозаводська подібний апарат опустився в озеро, а коли здійнявся, то вирвав величезний шмат берега.

У Бразілії космічний корабель інопланетян зазнав аварії і розбився. З якого металу він був збудований — досі не визначили.

Аварія чужопланетного корабля сталася і в Сполу­чених Штатах, десь у пустельній частині Каліфорнії. Тут корабель лишився цілий, військове відомство схо­вало його в підземному ангарі, а мертвий екіпаж вмі­щено у морозильники…

Неля аж здригнулася, ніби відчувши холод. Підвела голову — з води виходив той завзятий плавець, що на­важився купатись у таку негоду, і, здається, мав при­ємність від холодної купелі. Оце справжній мужчина!

Незнайомець наближався неквапною ходою, Неля зняла окуляри і дивилася на нього з-під примружених вій — це було так ефектно! Та юнак чомусь не помічав її і, певно, пройшов би мимо, коли б Неля, переборовши ніяковість, не обізвалась:

— Ну, як вода?

Краєчком ока помітила: Віталій невдоволено змор­щився, та це її зовсім не обходило. На пляжі незнайомі заговорюють і знайомляться без ніяких церемоній. Тим більше…

— Вода? — юнак оглянувся на море. — Нічого, мокра.

Через кілька хвилин вони вже розмовляли, як давні знайомі. Щось у цьому серйозному хлопцеві імпонувало Нелі. Може, швидка реакція? Чи стриманий, навіть суворий вираз обличчя? Була в ньому якась вабляча сила, що одразу змусила дівоче серце забитися частіше, викликала рум’янець, блиск в очах.

Неля поцікавилася, чи він чув про НЛО. Чув і читав не тільки оцю лекцію, а й друковані матеріали, зокрема в польському журналі “Пшекруй”, в італійських і фран­цузьких виданнях.

— Невже все це правда? — вигукнула Неля. — І в очах у неї засвітився острах. — Мене дивує, що вони відвідують Землю ще з біблійних часів — ось тут ска­зано: електричними розрядами літаюча “тарілка” роз­била мур, що захищав Тір, військо Олександра Маке­донського ринулось в ті проломи і здобуло місто, — так от, дві з половиною тисячі років, а в контакт не всту­пили!

— А хіба ж то не контакт — зруйнування муру? — заперечив Покльований. — Або італійка…

— Я маю на увазі контакти з урядами, чи ось тепер з ООН. Як ви гадаєте? — Неля просила підтримки у плав­ця, що сидів, обхопивши руками коліна, і, здавалося, більше дослухався до шуму моря. — Чому вони не звер­таються, наприклад, до Ради Безпеки?

— Так, їхня поведінка, м’яко кажучи, трохи дивна.

— Контакти! — чмихнув Покльований. — А може, вони їм зовсім і не потрібні. Може, їхня цивілізація настільки вища від земної, що… Які, наприклад, пере­говори ми ведемо з муравлями? А вони ж мають свою соціальну організацію…

— Муравлі — цілком інший біологічний тип, — запе­речив плавець. — А тут ідеться про гуманоїдів.

— Правильно, — підхопила Неля, — хоч вони, як твер­дить Ажажа, різняться між собою…

— Карлики і гіганти? — перебив Покльований. — То не карлики, а дітлахи, малеча.

— Прилітають на екскурсію?

— А що? — Віталій скинув бровами. — Ми ж не зна­ємо, яка там система навчання.

— Значить, ото в Каліфорнії загинули учні, — заува­жив плавець.

— Вам видніше, — розтягнув свої губи Віталій.

Потім враз спохмурнів і більше на цю тему не ска­зав ні слова.

“Що це з ним діється? — подумки обурювалась Неля. — Невже ревнує? Оце так! Що це він собі в голову забрав? Ну, розповідав анекдоти… Але ж я навіть у кіно з ним не пішла. Теж мені серцеїд знайшовся! І в Києві, мабуть, дружина й діти… А з оцим в кіно піду охоче”.

І таки пішли, запросив! Після фільму довго ходили алеями парку і шепталися, і “їли яблуко німоти”, як сказав поет, довелося достукуватись у корпус, бо після дванадцятої сторож замкнув двері. Вві сні прогулянка продовжувалась, Ростислав (так звали юнака) повів її до моря, і вони пливли разом, час від часу він зникав за хви­лями, гра веселила, Неля сміялася, пройнята радісними відчуваннями. Коли це раптом перед ними виринув Віталій, скорчив міну: “Вам видніше! Вам видніше!”

Коли після сніданку знову зійшлися на пляжі і Ростилав поплив до буйка, Неля згадала вчорашню Віталієву репліку:

— А чому ви думаєте, що йому — видніше… ну, про тих… інопланетян?

Покльований одразу спохмурнів, одвів очі вбік.

— А тому, що цей тип… із них.

— Овва!

— Нелю, ви зовсім неуважна, а я тільки глянув на нього…

— Може, що купається, а ви ловите дрижаків? — силувано усміхнулася Неля. — Просто загартований, ну, спортсмен… Морж!

— А ви звернули увагу, що цей “морж” не пірнає? Волосся в нього сухісіньке.

— Ну, то й що?

— А те, що йому, певне, не можна мочити голову, на правій скроні в нього якась металічна клема.

— Таке й вигадаєте, — вже не так упевнено озвалась Неля. — Яка може бути клема?

— Скиньте свої зелені окуляри, то й побачите. — Покльований підозріливо озирнувся. — Може, то передатчик?

Неля знизала плечима, не знаючи, що йому й сказати на це. Почала механічно гортати книжку. Літаючі “та­рілки”, інопланетяни — все це якось не вміщалося в ту реальну картину світу, яка відбивалася в її свідомості. Але як подумати… Невже з мільйонів і мільйонів планет у Всесвіті лише одна Земля населена мислячими істо­тами? І цей Ростислав… Металічна клема… Виходить, провела вечір з інопланетянином? Вигадка, хохма. Хоче мене залякати Віталій… Не вдасться!

Та коли Ростислав ліг на своєму килимку позагоряти, раптом відчула, що не може розмовляти з ним просто й невимушено, як це було вчора. Кортіло побачити ту клему, але кожного разу погляди їхні зустрічалися, і їй ставало соромно за оце своє підглядання, та ще як Ростислав помітить… Подала йому книжку.

— О ти… ви читаєте по-французькому?

— Я викладаю французьку. А ви читаєте?

— Так. Та це кросворд! Цікаво.

— Оце такий кросворд? — здивувався Віталій. — На цілу книжку?

— Сам кросворд ось, — Ростислав розгорнув аркуш завбільшки із скатертину. — А в книжці запитання.

— Це найбільший у світі кросворд, — пояснила Не­ля. — Його склав бельгієць Анрі Блез. Тут двадцять п’ять тисяч клітин, щоб заповнити їх, треба відповісти на сім тисяч сімсот сорок вісім запитань.

— Ого! — прицмокнув Віталій. — Оце головоломка! Розв’яжеш, Ростику?

Оте “Ростику” неприємно різонуло Нелю. Що за фамільярність?

— Та його, мабуть, ніхто не візьметься розв’язува­ти, — сказала. — Підраховано, якщо нічим іншим не за­йматись, а тільки цим кросвордом, то потрібно буде не менше як сто двадцять годин!

— Але ж ми у відпустці, — обізвався Ростислав, — чому ж не спробувати?

Віталій підморгнув Нелі: хіба не на моє виходить? І сказав з натяком:

— Та часу ще багато, надто ж у декого.

— Давайте так, — почав Ростислав, не відриваючи очей від книжки Анрі Блеза, — я диктуватиму, а ти… ви, Нелю, пишіть. Гадаю, що за три–чотири пляжні дні ми впораємось. Згода?

Віталій уп’явся своїми очицями в молодика:

— Ставлю шампанське і коньяк, якщо розв’яжете хоча б за п’ять днів!

— Не треба, — спокійно відповів Ростислав, — спирт­ного не вживаю.

Покльований знову перезирнувся з Нелею. А їй стало цікаво, спалахнула:

— Згода!

І вони почали. Ростислав, лежачи на спині і трима­ючи вгорі книжку із запитаннями, диктував відповіді, а Неля, розіславши простирадло кросворда, швидко за­писувала. Віталій французької не знав, але згоряв од цікавості. Чапав навколо них, наче стеріг, щоб не по­втікали, присідав на хвилинку, підводився, щось бурмо­тів і весь час пильно позирав на “прибульця”, що так не­доречно і навіть не помічаючи зруйнував його флірт із “пасочкою”. Ох, і дурні ж ці дівчата!.. Ну, нічого, за­клепка на скроні є, он видніється крізь волосся, невже й досі не помітила? А так він здорово скидається на людину. І волосяний покрив, навіть нігті на руках і но­гах, і по п’ять пальців… Молодий, здоровий, ще й гарно складений, чорти б його взяли!

Поглянувши на свій обвислий живіт і кривулясті ноги, Віталій з гіркотою визнав, що тягатися з цим спортсменистим нема чого й думати. Але якщо він з тих, то інша справа! А може, це робот? Білковий ро­бот, призначений для відвідин, постійно зв’язаний із своєю базою? Для цивілізації, яка змогла перекинути міст на Землю, це, звичайно, не проблема. Обачність і ще раз обачність! Треба не сполохати пташку… Ох, і фільм зроблю!

Покльований заджеркотав камерою, обходячи на­вколо кросвордистів.

Не дуже високо понад береговою лінією з’явився зелений вертоліт — прикордонна служба. Віталій обли­шив знімати, дивився на металеву комаху, задерши голову, а коли машина пролітала над ними, замахав рукою, мало не скрикнув: ось де віні Ловіть його!

Кожного разу, як тільки прибулець ішов “освіжа­тись”, у Віталієвих грудях так і тенькало: втече! У морі на нього може чекати їхня субмарина, підбере — тільки його й бачили. Та Ростислав ніде не дівався, поплавав­ши вволю, знову брався за кросворд.

— Та нехай йому грець, в мене вже рука заболіла! — вигукнула Неля, кидаючи ручку. Випросталась просто на кросворді і заплющила очі.

— Е ні, так ми не домовлялись, — Ростислав скочив на рівні ноги. — Пішли поплаваємо і знову… Невже не цікаво? Мене цей кросворд заінтригував.

“Та кросворда ти розв’яжеш, а от своє головне за­вдання… — зловтішно подумав Віталій. — Чи не спітк­нешся? Ажажа у своїй лекції твердить, що ви не агре­сивні, такі собі мирні дослідники. Але яка мета цих ваших досліджень? Ось що важливо дізнатись!”

— Ну, то що, пішли? — Ростислав уже стояв по ко­ліна в воді, очікуючи на Нелю.

Дівчина, вагаючись, поглянула на кисле Віталієве обличчя, але той, захоплений мовчазною полемікою з прибульцем, не помітив її погляду. Неля підхопилася, натягла на голову оранжеву гумову шапочку і рушила назустріч хвилі, що набігала на берег.

Спочатку було холодно, хотіла вже вертатись, але Ростислав підбадьорив:

— Енергійніше руками!

І справді, через кілька хвилин зігрілась, стало при­ємно.

Берег подаленів, вже й Покльованого не могла ви­різнити серед юрмища пляжників. І поблизу нікого не було, анікогісінько, тільки вони з Ростиславом серед розбурханих хвиль. Побоювання, острах одразу вилетіли з Нелиної голови, краса моря заполонила дівчину, і вона линула в цій голубій прозорості, легко помахуючи ру­ками, наче крильми.

Ростислав пирхав, ніби той морж, очі йому повни­лись світлом, відтавали.

— Наче в міжпланетному просторі! — у захваті гук­нув Ростислав. — Між небом і Землею…

У Нелі мурашки пробігли по тілу: міжпланетний простір… небо… Невже справді цей Ростислав…

— А чому не пірнаєш? — раптом спитала Неля. — Це ж так приємно!

— Заборонили лікарі… Тимчасово…

— А…

Неля попливла в напрямку берега. Не те щоб зля­калася дівчина, просто… змерзла.

Покльований, випросивши в когось бінокля, увесь час стежив за ними. Хвиля хлюпала просто в лінзи, видно було, як Неля говорить, як сяє радість у неї на лиці, і все її пругке тіло, затиснуте в купальник, гойда­лося в нього перед очима. Пасочка… От уже пасочка! Той поводиться нормально, плаває, як риба, тільки не пірнає. Ось Неля пірнула, а він помахує собі руками, випинаючи голову вгору. Таки не можна йому занурю­вати ту клему… Так… Пливуть назад. От і добре, ми з тобою, енлонавтику, встановимо контакти, та що там, ти вже в мене спійманий на плівку.

Оглянувши обрій, чи не з’явилось бува еНеЛО, Віта­лій поклав камеру на одяг. Але тривога не полишала його ні на мить. Усі дні, протягом яких Ростислав роз­в’язував найбільший у світі кросворд, Покльований го­рів на повільному вогні. Що робити? Як діяти? Прики­дав і сяк і так. Може, звернутися в міліцію? Побачивши наряд прикордонників, що пробирались поза пляжем, хотів уже кинутись до них, щоб виказати чужака, ступ­нув кілька кроків і зупинився. Хіба ці хлопці читали лекцію Ажажі?.. Ех, був би епізод: прикордонники за­тримують інопланетянина!..

Неля дописувала останні відповіді на кросворд. Уго­лос захоплювалась ерудицією Ростислава, і це драту­вало Покльованого. Наївнячка, та він же так начинений інформацією… Кросворд для нього — насіннячко. І не­вже й досі не переконалася, що це прибулець? Чи він її гіпнотизує?

— Все! Скінчили! — Неля підхопилася і заплескала в долоні. — Найбільший, найскладніший, найзаплутаніший, най… най… кросворд розв’язано!

— Та ні, — Ростислав поклав руки на її плечі, при­хилився і сказав упівголоса: — Найцікавіший кросворд, Нелю, це ти.

Дівчина почервоніла, кутики вуст сіпнулися, випа­лила сміхотливо:

— Оце так! Значить, і в вас банальності в ходу… як і в людей!

Покльований похолов. От сорока! Розпатякає…

Ростислав знітився, на якусь мить на лиці в нього з’явився вираз розгубленості, але він одразу ж опану­вав себе.

— Твоя правда: банально. Але щиро.

Неля хотіла ще щось додати, та побачивши, як скривився Покльований, прикусила нижню губу і вмовкла, тільки в очах її грали бісики.

— Ну, що ж, — Віталій розвів руками, — я обіцяв почастунок…

Ростислав холодно відмовився:

— Я ж казав, алкоголю не вживаю.

“Ну, ясно, це, між іншим, ще один доказ…” — поду­мав кінорежисер.

— А чому б не посидіти в ресторані “Одеса” на Приморському бульварі? — докинула Неля, сміхотливо поглядаючи на обох своїх залицяльників.

— Ще буде час…

“Не хоче компанії, не входить у його програму, — фіксував Покльований. — Але потрібні якісь значніші докази…”

Ні того, ні наступного дня Віталій так нічого нового й не дізнався. Ходив із своєю таємницею, наче з атомною бомбою, яка могла вибухнути кожної миті. Ех, коли б удалося викрити цього Ростислава… Отоді на студії по­чали б і його помічати… І кому ж, як не йому, доручи­ли б постановку фільму “Перший контакт”? І цю верти­хвістку вдалося б приборкати — дав би їй роль героїні…

— Нелю, — зупинив дівчину біля їдальні — саме по­спішала на сніданок, — ви вчора ввечері бачилися з ним?

— А що таке? — дівчина окинула його холодним по­глядом. — Чого це ви взялися шефствувати наді мною?

— Ви не подумайте, що я щось маю проти… — Віта­лій розтягнув губи, дурнувато посміхаючись.

— Ще б пак! — в її голосі була суцільна іронія.

— Я ж вам казав, це дуже важливо… — насупив бро­ви Віталій. — Мусимо демаскувати прибульця. Чи ви ще не переконались?

— А, — змахнула рукою, — все це химери, дайте мені спокій. — І пішла, крутячи спідничкою, як віялом. На порозі їдальні обернулась: — Може, я за нього заміж вийду!

“Легковажне дівчисько! — подумки обурився Віта­лій. — їй хоч за марсіянина, аби заміж. А взагалі… це ідея. От була б сенсація: інопланетянин закохався в земну дівчину! Та якщо серйозно, нічого такого бути не може, бо життя — це тобі не фантастичний роман. Хоча в сце­нарій… Виграшний епізод! Та й що то за фільм без любовної інтриги?”

Покльований вирішив не спускати ока з персонажів свого майбутнього фільму, встановити цілодобове сте­ження — інакше невдача, провал. З усього видно: Неля перестала бути спільницею, підпала під його вплив. Якось кольнула: “Нічого вам робити, нудитесь, от і ви­гадуєте…” Е, ні, пасочко, не твого розуму це діло, тут випадає рідкісний шанс… Живемо в космічну еру, і щоб утвердитися в ній, треба зробити внесок. На пляжі підступив до Ростислава:

— Може, зіграємо в шахи?

Той, хоч і без особливої охоти, погодився. Навколо них одразу ж зібрався натовп болільників. Це, видно, не подобалось прибульцю, невдоволено позирав навколо, насупився, підставив коня, потім ферзя, губи Покльова­ного розтяглися в радісній посмішці, але торжествувати йому не випало: через кілька ходів режисер одержав мат.

— А знаєте що, товариші? — Віталій обвів поглядом болільників. — Давайте зіграємо з нашим гостем на кіль­кох дошках! Несіть, у кого є… Це, я бачу, замаскований гросмейстер!

Не встиг Ростислав і рота розкрити, як перед ним уже стояв цілий ряд шахівниць, і підходили й підходили нові гравці.

— Тільки одна умова, — підняв руку Ростислав. — Будемо освіжатись.

— Аякже!

— Звичайно!

Покльований відчув себе, як на зйомочному майдан­чику. Прицілився камерою — чудова сцена! А типаж який — хоч викликай зйомочну групу.

Ростислав повільно йшов уздовж ламаного ряду ша­хівниць — а було їх сорок дев’ять — нахилявся, робив хід і рушав далі. Навіть біля третьої і п’ятої не затри­мувався, хоч там грали мовчазні й зосереджені майстри, яких Віталій умовив узяти участь в цьому імпровізова­ному турнірі, щоб визначити клас гри сеансера. Це була не просто собі розвага, культурний захід, це хитро спле­тена сіть, в яку й попався космічний птах. Бач, як упевнено і — головне — швидко робить ходи. А хіба він гросмейстер?

О, зупинився біля четвертої дошки — локальний кон­флікт. Один гомо сапієнс — широкоплечий, з великим носом — вирішив змахлювати і переставив коня на ви­грашну позицію. Сеансер це помітив, і той, промурмо­тівши щось нерозбірливе, змушений був повернути фі­гуру на її місце. Більше інцидентів не було, і хоч наші консультувалися між собою, коли Ростислав кидався в море, він виграв усі партії, усі до одної, навіть ті два майстри програли. Знічені, розгублені, чомусь виправду­вались перед Віталієм:

— Це якийсь феномен… Пам’ять у нього…

— Та він би й Фішера переграв… Рахує варіанти блискавично.

Покльований мовчки розтягував шнурочки губів: хто-хто, а він добре знав секрет цього молодика!

Неля сяяла. В шахах не розбиралася зовсім, але знала, що це інтелектуальна гра, і перемога Ростислава, здобута легко, без особливих зусиль, порадувала її стра­шенно.

“Бач яка, — злостиво подумав Покльований, — аж тан­цює перед ним! Зажди, зажди, ще гірко заплачеш…”

— Усіх переміг! — щебетала Неля, веселим оком по­зираючи то на переможених, що розходилися із шахів­ницями в руках, то на переможця, що стояв обличчям до моря. Вітерець ворушив йому темно-русе волосся, крізь яке на правій скроні проглядав металевий прямо­кутник. — І де ти так навчився?

— Це входить у мою програму, — спокійно відказав Ростислав. — Я знаю напам’ять усі триста вибраних пар­тій Альохіна, кращі партії наших гросмейстерів, зокрема Олега Романишина… А взагалі, ми ще з тобою погово­римо про можливості людського мозку…

— Цікаво, — Неля замислено прикусила нижню гу­бу. — А як ти вивчив стільки мов?

— Згідно програми. Нехай, я тобі розповім…

“Певно, й не здогадується, що я його розкусив, — утішно подумав Покльований. — Щодо мозку людини, то це він так… забиває баки. А от про свою програму, то вже точно — запрограмований здорово! Але послабив пильність…”

Справді, Ростислав і Неля розмовляли не криючись, і Віталій ледве стримав усмішку, коли почув, де вони зустрічаються.

Альтанка в найдальшому, занедбаному закутку їхньо­го парку, — чи ти ба, яка романтика! А для сценарію ви­грашно.

Заздалегідь пішов подивитися на альтанку — поіржа­вілий залізний каркас із дашком, розхитана зелена ла­вочка біля дротяної сітки. Романтики малувато, зате посидіти тут можна, з моря вітрець повіває, навколо кущі жасмину і зарості полину. Віталій облюбував собі схованку і, мугикаючи пісеньку, пішов до їдальні.

Після вечері сценарій розвивався так. Петляючи сюди й туди по парку, Покльований непомітно пробрався в той закуток і заліг у полині, ждучи, коли з’являться закохані. Довгенько в альтанці нікого не було, потім припхався непередбачений сценарієм якийсь старий, роз­сівся, сопе. Може, він перепочине та й піде, подумав Покльований, коли ж ні, сидить. Позираючи на нього з полину, режисер подумки посилав йому найгарячіші прокляття: “А щоб тебе чорти вхопили! Щоб ти луснув, ковальський міх! Зрештою, аби тебе викривило!” — і по­дібні не зовсім гуманні побажання. Не допомогло — те опудало як сиділо, так і сидить. Треба ж отаке! Пере­конавшись, що телепатія не спрацювала, Покльований перейшов до телекінезу — намацав суху грудку і пере­містив її у просторі так, що вона зіткнулася якраз із лисою головою епізодичного персонажа. Той підхопився і, бурмочучи щось про хуліганство, подався з альтанки. Охоплений панікою, старий перечепився за якісь корчі, засторчакував і мало не впав на Покльованого. Чорти­хаючись, почовгав на алею. І вчасно: до альтанки вско­чила біла постать Нелі Несміх.

“Дурочка, — подумав Покльований, — прийшла перша”.

У верховітті акацій зашумів вітер, одразу споночіло, посіявся дрібний дощик. Віталій хотів уже покинути свою схованку, гадаючи, що побачення не відбудеться, і саме цієї миті з’явився Ростислав.

— Ти вже тут! Перепрошую…

— Та нічого, — Неля прихилилась до його плеча, — я прийшла трохи раніше… Ось черешні, частуйся.

І знову випадковий збіг обставин мало не зірвав цей важливий епізод сценарію. Ягоди, певне, смакували за­коханій парі, бо кісточки так і полетіли на Покльова­ного. Особливо Неля, збирала, капосна, у жменю і вці­ляла просто в обличчя, хоча кидала навмання. Дошку­ляв і дощик — холодні краплини забивалися під комір, лопотіли по спині, торохтіли по шиферному дашку аль­танки. За цим шумом важко було розчовпати, про що вони там перемовляються. Була мить, коли Покльований хотів уже відступити, але цікавість пересилила. І режи­сер таки був винагороджений за своє терпіння та ви­тримку: з окремих слів, уривків фраз, які долітали до його нашорошених вух, одержав інформацію, заради якої варто було витримати не те що цей дощик, а зливу. Прибулець умовляв Нелю вийти на світанку на пляж… Субмарина вже чекатиме на них…. Неля аж у долоні заплескала, аж скрикнула:

— Це просто чудово — зустріти схід сонця в морі! — І вже не так весело: — Якби ж погода…

— Прогноз хороший, — пробубонів прибулець, і в го­лосі чулося торжество. Ще б пак! Наївна представниця роду людського сама, добровільно, з радістю йде в па­стку. Віталій, сповнений гуманного почуття, мало не схопився і не заволав: “Схаменися, дурне теля! Буде каяття, та не буде вороття!” Але ні, стримався. Зараз це нічого не дасть, а от уранці…. Хоча б же справдився його прогноз і настала гожа днина!

Цієї ночі Покльований спав тривожно, снилися якісь кошмари, часто прокидався, вмикав нічника, зиркав на годинника і знову провалювався в нереальний світ сно­видінь.

Підхопився, коли ще тільки сіріло.

Краєвид у цей час здавався для ока незнайомим, чужим.

Море було тихе, спокійне, ніби випрасуване, і неру­хомі рибальські човни темніли на білястій гладіні, як забуті праски. Небо з кожною хвилиною світліло, від хмар не лишилося й сліду, і весь простір дихав величчю і спокоєм.

Неспокійний був тільки Віталій Покльований. Тупцю­вав, щоб зігрітись у передранковій прохолоді, тривожно роззирався навколо. Вони ще не прийшли і ніякої субмарини… Перевірив камеру, підніс її до ока і почав повільно обмацувати обрій. На дрібній хвильці сонно погойдуються човни, о, стоп, з’явилась якась рожева цятка, бурунить воду, ніс овальний, може, це куля…

— Агов! І ви сонце зустрічаєте?

Покльований опустив камеру. Неподалік, стоячи на камені, Неля пробувала ногою воду, торкалась самими пальцями, і в прозорій воді педікюр червонів, як ка­лина.

— Я ж кіношник, мені все цікаво…

Подумав: пройшла нечутно, наче кішка, спритна. Ге­роїня є, де ж воно головний персонаж?

Звичним рухом націлив камеру, торкнув спуск і рушив у її бік, намагаючись ступати якомога рів­ніше.

— А плівка хоч кольорова?

— Авжеж, — сказав, опускаючи камеру, — усе яскрітиме — і купальник, і шапочка, і педікюр.

Дівчина зніяковіла, опустила голову.

— Ну, а… покажете?

— Якщо повернетесь, Нелю.

— А де ж я дінуся?

— Ну, хто ж його знає… В лекції Ажажі сказано, що вони не агресивні, але… хто дасть гарантію…

— А… ви про Ростислава? Я й забула… Ну, гаразд, сьогодні розпитаю обов’язково… Він мені все розповість, Онде вже пливе.

— Глядіть, щоб не було пізно, Нелю.

Покльований швидко впіймав окуляром плавця. Ро­стислав наближався ривками, і треба було щомиті наво­дити камеру, щоб він не вирвався з рамки.

— А… салюдо камарадос! — привітався, виходячи з води і розтираючи собі груди. — А я подумав: чи не заспала? Коли бачу…

— У мене будильничок, — Неля показала наручний годинник. — А ти як?

— І в мене будильник, тільки ось тут, — Ростислав торкнувся голови якраз там, де видніється металева стьожка. — Звечора скажу собі, о котрій встати, і як по сигналу — плюс, мінус півхвилини.

Покльований значливо зиркнув на Нелю, трохи одійшов і, поки вони перемовлялися, знімав їх на тлі моря й неба.

— Ну, то що, рушили? — Ростислав кивнув на море. — На нас чекають. Вода хороша, не бійся.

— Слухайте, — Віталій заспішив до них, незграбно ступаючи по слизькому від роси камінню, — а чи не можна б і мені? Я ось узяв камеру…

— Справді, було б цікаво… — докинула Неля, здиво­вано оглянувшись на Віталія.

— На жаль, немає місця, — стримано, але твердо ска­зав Ростислав. — Це мініатюрний апарат.

Покльований якось одразу обм’як, понурився, та коли вони кинулись у воду, заджеркотав камерою. Тримав їх в окулярі, аж поки не видерлись у той рожевий апарат і не зникли за обрієм…

Віталій не ждав сходу сонця, похилитав до свого корпусу — всі ще спали — і собі влігся в постіль. Може, Це й краще, що його не взяли. Плівку могли відібрати чи засвітити, навіть з пам’яті стерти…. А так у нього буде фільм, робочі кадри вже є…

Нелю Несміх зустрів уже після вечері, зрадів, наче не бачив сто років.

— Пасочка! Повернулась… Ну, як там у них?

Дівчина не сприйняла його жартівливо-фамільярного тону, відповіла ущипливо:

— Та люди цікавіші, аніж тут.

Покльований сподівався розпитати її детальніше: як і про що говорили прибульці, які досягнення науки і тех­ніки демонстрували, але дівчину неначе підмінили, досі товариська, балакуча, тепер стала замкнутою, навіть дратівливою. Врешті послалась на брак часу і пішла, залишивши Покльованого ні в сих ні в тих. Пекуча хвиля обурення вдарила йому в скроні. Дівчисько! Чи ти ба, корчить із себе…

Потім, трохи охолонувши, подумав: а може, не кор­чить? Може, вони вплинули на її психіку? Про все це треба написати Ажажі, до речі, може, він згодиться стати консультантом фільму.

До Віталія Покльованого повернулось самовладання, він прогулювався по алеї неквапливо, упевненою ходою, обмірковуючи сценарій майбутньої стрічки.

А Неля Несміх, накинувши халат, спустилась до моря, щоб побути на самоті, осягти те, що сталося. Помалу ходила безлюдним берегом, пригадуючи недав­нє. Отут він вийшов із моря, отут вони розв’язували кросворд, а осьде відбувся шаховий турнір… Оце справ­ді — не знаючи броду, не лізь у воду. Сама легковажно кинулась навстріч небезпеці і опинилась у полоні по­чуття… Оце кросворд — в одні клітини вписується двоє слів: любов і страх… радість і нещастя… Ех, коли б вони зустрілися до операції… А ще краще, якби… Що за дурниці отак міркувати: коли б та якби? Уже ста­лося, це вже минуле, а треба думати про майбутнє. Він уже в Києві, домовились — зустрічатиме в аеропорту… І все-таки міг і не розповідати… всього. Альпіністський похід — і понесло ж його! Навіщо ото дертися на ті вершини? Нещасний випадок, пошкодження черепа — звичайна нейрохірургічна операція, на скроні скріплю­юча пластинка, от і все. Так мало того, що погодився і на імплантацію ЕОМ до черепної коробки, ще й роз­повів про це! Мініатюрна електронно-обчислювальна машина, безпосередньо зв’язана з мозком — нечувано сміливий експеримент. Сама пересвідчилась: потужність його мозку… От уже й “потужність” — як про машину…

Дівчина зупинилась перед неоковирним каменем, озирнулась, наче боячись, що хтось підслухає її думки. Поблизу нікого не було, тільки шурхотіла дрібна хвиль­ка та десь далеко верещав транзистор. На обрії засві­тились вогні — низка суден на рейді.

Так що ж вона скаже йому? “Так” чи “ні”? Він, зви­чайно, не жде відмови… Зрештою, хіба мало людей з протезами? Але… електронна машина в голові — це не протез… Симбіоз природного і штучного інтелекту — як він розвиватиметься? Як позначиться на емоційній сфері? Чи не станеться негативних змін психіки? Він, бач, на­важився на таку операцію заради наукової праці, — досі вона йшла в нього “так, як у кожного пересічного кандидата”, йому кортить велике, небуденне… Хіба ота­кий напівробот створить сімейний затишок? Та він і на курорті оце побув на вимогу лікарів — післяопераційний період. Кумедний, мені, каже, здалося, ніби ми вже зустрічались, що все це вже було…

Неля присіла на камінь і враз відчула полегшення: болючі сумніви, які мучили її весь день, відхлинули, зникли. Тепер вона знала: завтра здасть авіаквиток, візьме на поїзд.

Боріння душі принишкли, у грудях стало легко і по­рожньо.

ДОЛЯ “ОРАКУЛА”

1

Величезний Луна-парк сяяв різнобарвними вогнями, гри­мів музикою, закликаючи до веселощів і розваг. Химер­ними зигзагами шугали то вгору, то вниз каретки “Супер-1000”, катаючи верескливі парочки, що їм аж дух забивало; плавно, під музику кружляв, наче котився похилими площинами, велетенський парасоль “Халі-галі”, обліплений молоддю. Вигуки, сміх, пісні так на­сичували повітря, що ходити тут і не заразитися цим було неможливо. А проте в цьому гаморі сновигало двоє, здається, зовсім байдужих до розваг. Правда, дів­чина — гарненька чорнявка, її звати Дайана, — пробу­вала розворушити свого супутника, але марно. В очах високого, трохи сутулого Хаймана стояла похмура нудь­га, і дівчині не вдавалося прогнати цей дивний, незвик­лий вираз. Вона й сама спохмурніла.

— Покатаємось? — Дайана пожадливо простежила за швидкою кареткою “Супера”. Юнак не відповів, наче й не чув. — Зрештою, що сталося, Хаймане?

Він поглянув на неї наче спросоння, щось буркнув нерозбірливе, і деякий час вони знову йшли мовчки. Але Дайана хвилювалася все дужче.

— Може… може, ти передумав?

— Що? — Хайман провів долонею по своїй великій голові, вкритій ріденьким волоссям. — А… Не говори дурниць. — Нахилившись, поцілував її в щоку. — Ми од­ружимось, як і домовились, хіба що ти сама…

— То чого ж ти такий кислий сьогодні?..

Хайман, зітхнувши, кивнув на карусель:

— Та от… крутяться, веселяться, а завтра, може, плакатимуть гіркими сльозами….

— Ти таке кажеш… Хто те може знати, окрім бога?

— “Оракул”.

— Закінчили? — в голосі Дайани вчувалась недовіра і подив.

— Так. Уже працює.

— І тобі не радісно? Здійснився такий проект! Це ж твій проект!

Хайман знизав плечима і поглянув на неї, як на малу дитину.

— Може… не працює? Чи фінансові труднощі? — допитувалась Дайана.

— Це був би кращий варіант, — буркнув Хайман.

Ех, з якою радістю він розповів би їй про свого елек­тронного бога, якому ревно служив останніх три роки, якби цю радість сьогодні не розтоптали. “Оракул” має видавати свої прогнози тільки тому, кого вони стосу­ються, і нікому іншому. Дружині не дадуть “Картки фатуму” її чоловіка, синові — батькову чи навпаки. Ні за які гроші! Таємниця гарантована, і ніхто не може… А от і змогли. Два молодики, маючи фальшиві пере­пустки, пройшли до службового приміщення і в корект­ній, але категоричній формі зажадали картку одного політичного діяча, який виставив свою кандидатуру на виборах. Він пообіцяв підготувати… Тепер Хаймана му­чило сумління: чому піддався на шантаж? Чому не під­няв тривоги? Він добре знав, чому: хочеться жити, жити! Але хіба це виправдання? А прогноз для того чоловіка несприятливий — комп’ютер пророкує: через тиждень бі­долаха потрапить в автомобільну катастрофу. На поря­тунок — один шанс із ста.

— І невже ваш “Оракул” може справді пророкувати майбутнє?

— Для того ж ми й створили його…

“А чи не розповісти їй про тих гангстерів? — майнула думка. — Ні, допомоги ніякої, а дурниць може наро­бити… Прохопиться хоч словом, і тоді вважай…” Хай­ман озирнувся: чи не стежать?

Людське вировище витріщилось на нього сотнями очей. Хайман провів язиком по сухих губах і, стиснувши долоню нареченої, посунув далі. Почувався огидно: ят­рила совість, щеміла, наче рана, посилана сіллю, а як погамувати її — не знав.

Мало-помалу Дайана таки втягнула його в розмову. І хоч їй, студентці медичного факультету, важко було осягнути дивовижну електронну систему, названу “Ора­кулом”, Хайман спробував пояснити.

Явища і ситуації в світі взаємно зв’язані, обумов­лені. Причому ланцюжок причин і наслідків, буває, тяг­неться через тисячоліття. У відповідь на запитливий погляд Дайани він згадав, як вони в Парижі були на виставці скарбів із гробниці Тутанхамона і там дізна­лися, що всі, хто разом з Картером порався в поховаль­них камерах фараона, передчасно померли… Каскад причин породжує лавину наслідків. У пам’яті “Оракула” — уся статистика, він враховує випадковість і необхідність. На основі теорії імовірності, математичного аналізу без­перервних процесів, а також “теорії катастроф”, що по­казує, як жива тканина може раптово змінювати свій стан,— “Оракул” може простежити лінію життя кожної людини.

— Лінія життя, — сказала Дайана, — а навіщо ком­п’ютерові лінії на долонях?

— У тебе взяли відбитки долонь?

— Так. У батька і мами теж. Навіть малий Джоник притуляв долоньку. Чи не комедія?

— Ні, це дуже важлива інформація для “Оракула”. Візерунок ліній на долоні людини — це не випадковість.

— А що ж? У кожного — інакші.

— Тож-бо й воно. Лінії долонь — це код генетичного шифру організму. “Оракул” розшифровує цей код і одер­жує інформацію про набір генів, які визначають життє­здатність організму, про карб, поставлений спадкові­стю, — а там запрограмовано не тільки здоров’я, а й хво­роби… До цього додай ще геть-чисто всі лікарські карт­ки, введені в пам’ять комп’ютера. Отже, в нього зосе­реджена майже вся інформація про кожного, і це дає змогу прозирати долю…

Зненацька хтось штовхнув Хаймана, він повернув голову і побачив одного з тих. Той буркнув про­бачення, підморгнув по-змовницькому, нахабно і зник у натовпі.

У Хаймана одразу розболілася голова — певне, під­скочив тиск. Настрій йому остаточно зіпсувався. Запи­тання Дайани тільки дратували, і вона зрештою пере­стала надокучати, ішла мовчки, опираючись на його руку.

“З ним щось діється, — подумала дівчина. — Ніколи ще він не був такий”. Уздрівши величезний пластиковий козирок бару, сказала:

— Зайдемо?

Випивши бокал хересу, Хайман відчув, як йому од-лягло від серця. І це одразу вловила Дайана, її очі зблиснули радістю, усмішка освітила обличчя.

— Ти ж не знаєш, що сьогодні сталося… — почав Хайман, підводячи голову, — що було зі мною.

— А що? — Дайана подалася вперед, аж блузка на грудях росгебнулася. — Чого ж ти мовчав?

— Та… — Хайман озирнувся і, насупившись, замовк. — Потім, поговоримо потім, — сказав упівголоса. — Не огля­дайся і будь весела.

Дайана миттю відчула небезпеку, вся напружилась і сиділа, як на голках. Намагалася вдавати веселу, але те виходило так комічно, що Хайман розсміявся.

— Ну, годі вже кривлятися, краще ходімо звідси.

Нахабство, з яким його переслідували ті два типи, обурило Хаймана. Якого біса! Мідні лоби, телепні з інте­лектуальним рівнем горил!

Їдучи у вагоні монорейкової магнітної магістралі, що креслила над містом стокілометрову пряму, Хайман усе розповів Дайані.

— Тепер ти розумієш, яка ситуація, люба? І навіть вечора не дали провести спокійно, тварюки.

Повз вікно пролітали сліпучі ліхтарі, здавалося, вагон у шаленому леті пробиває купи світла і кучугури тем­ряви, і це миготіння наче наелектризувало Хаймана — схилившись до своєї нареченої, він сипав їй у вухо своє обурення, свої жалі, і вона співчувала, справді ситуація склалася гостра, небезпечна, і хтозна, як знайти вихід з неї…

— І ти даси їм таку картку? — гарячим шепотом спитала Дайана. — Невже даси?

— А що ж вдієш? — знизав плечима Хайман. — Це ж мафія.

— Так, — замислено промовила Дайана, — від тих горлорізів можна чекати чого завгодно. І все ж таки… Уклякати перед насильством…

— Я боюсь передусім за тебе, крихітко. Помітила їхні пики? Забачивши їх, дитина не усміхнеться. Якщо я не поступлюсь…

Дайана підвела на нього повні тривоги очі. Так, це правда: щоб добитися свого, ці типи почнуть убивати або калічити Хайманових близьких, рідних. Затягуватимуть петлю, доки жертва не задихнеться. І все ж таки…

— На коли ти їм пообіцяв?

— Сказав, що в нас не всі дані про його дружину,

— А до чого тут вона?

Хайман злегка торкнувся губами її щоки.

— Ти ось ще не дружина, та й то впливаєш на моє життя! Уяви собі: після сімейного скандалу чоловік сі­дає за кермо машини…

Дайана пригорнулась до нього, заглянула в очі.

— Ми ніколи не будемо сваритися, правда? На світі й так багато зла…

Хайман ствердно кивнув. Деякий час обоє мовчки спостерігали за вогнями міста — воно поволі оберталося, як гігантська розцвічена карусель.

— І все ж таки мусимо щось зробити… — обізвалась Дайана. — Мене обурює насильство!

Хайманові здалося, що очі її зблиснули електричним розрядом.

— Ну, що ми можемо зробити? Порадь.

Дівчина повернулася до нього і наче обпекла по­глядом.

— Найперше, давай попередимо того діяча…

— Колверта? Вони ж пильнують його, підслуховують телефонні розмови.

— А ми не по телефону. Давай під’їдемо. Адреса є?

Хайман дивувався з її рішучості, це було для нього щось нове й несподіване. Отака тендітна…

Помітивши, що він вагається, Дайана почала умов­ляти і то з такою переконливістю, з таким завзяттям, що Хайман усвідомив: це та хвилина, коли можеш стати або мужчиною, якого полюблять на все життя, або ган­чіркою, яку презирливо відкинуть.

— Гаразд, їдьмо, — сказав якомога твердіше, хоч їхати до того Колверта йому хотілося не дужче, аніж стрибати в крижану воду.

Дайана міцно стиснула його руку:

— Я знала, що ти не боягуз!

Вона пашіла якоюсь дивовижною силою, і це Хайман відчував фізично. Вагання наче вітром здуло, небезпека почала здаватися не такою вже й страшною. Та що це вони взяли собі в голову, ті нещасні горили? Не буде, не буде по-їхньому!

З монорейкової залізниці пересіли на метро І про­неслись попід містом ще кілометрів з двадцять — до кінцевої зупинки. Вихопившись на поверхню, сіли в таксі й помчали тихими вуличками приміської зони. Світло фар вихоплювало з темряви ажурні паркани, за якими товпились дерева та біліли котеджі. Хайман пригля­дався до номерів на хвірточках, вілла Колверта набли­жалась з кожною хвилиною, коли раптом по них уда­рили снопи світла, і якась машина загородила дорогу. Таксист різко загальмував — Дайану і Хаймана кинуло до спинки переднього сидіння.

— Можна б трохи легше, — пробурчав Хайман, підтримуючи свою наречену за плечі. — Тобі дуже бо­ляче?

— Нічого, — скривилась Дайана, — я, мов бейсболь­ний м’яч…

Шофер, затуляючись долонею од світла, виправду­вався:

— Так різонув нахаба — в очах потемніло…

У сліпучому світлі фар з’явилася чорна постать. Хайманові тенькнуло серце: мафіозо… Гангстер наближався спроквола, мовби хизуючись своєю ходою. Руки — в пе­редніх кишенях штанів, на очі насунутий маленький округлий капелюх.

Підійшовши до таксі, він заглянув усередину і по­манив пальцем Дайапу. Секунду дівчина сиділа не зво­рухнувшись, потім узялася за ручку дверцят… У Хаймана промигнула думка: не пустити! Та він одразу й відкинув її. Що з того? Сіпнувся й собі вслід за нареченою, але мафіозо, вихопивши з кишені пістолета, прошипів:

— Сиди!

Дайана випросталась, притулила долоні до грудей, наче її білі тонкі руки могли захистити від кулі. Хайман в якомусь заціпенінні дивився на ці освітлені руки, — видно було навіть тоненькі сині жилки, — а потім ковз­нув поглядом по обличчю. Голова з чорним німбом волос­ся нахилена вперед, брови зсунуті, примружені очі вп’я­лися в нападника. Той стояв на відстані не більше двох метрів і, помітивши, що дівчина не зводить очей з його пістолета, сказав:

— Подобається? Гарна цяцька!

Дайана мовчала, не відриваючи погляду від чорної цятки.

— Та ти не жахайся, кралечко. Якщо перестанеш плутати нам карти…

— Стріляй, боягузе, — тихо промовила Дайана.

— От бачиш, яка ти… не гречна, — осклабився той. — Ми хотіли по-джентльменському…

Дуло пістолета хитнулось угору, націлюючись на бліді руки, складені на грудях. Дайана стояла, як заворожена.

— Слухай, ти! — нарешті обізвався Хайман. — При­пини, а то я…

— Сиди, — буркнув мафіозо, — у нас розмова своя…

Хайман закліпав очима: чи йому здалося, чи справ­ді — цятка пістолета почала відхилятися вбік. Таки відхиляється! Тепер уже добре видно… От сучий син, ля­кає…

Цієї миті тріснув постріл. Шофер пригнувся, а Хайман інстинктивно заплющив очі. Та, коли розклепив по­віки, побачив, що Дайана стоїть, як і перед цим, тільки опустила руки, а нападник хилитається, немов п’яний, силкується підібрати капелюха, що валяється під ногами. Обличчя в нього все закривавлене, кисть, в якій він щойно стискав пістолет, потрощена.

— Ур-р… — захарчав у безсилій люті, упав навзнак, ударившись потилицею об асфальт, і вже не ворушився.

Машина позадкувала, все ще засліплюючи таксі, роз­вернулася і фуркнула геть.

Дайана знесилено упала на сидіння і ледве чутно прошепотіла:

— Поїхали… до Колверта.

Хайман поклав їй руку на плече:

— Слухай, як це сталося?

— А так… Треба мати силу волі… Вірити…

— Я подумав: розірвало пістолет. Але чому?

— Скривилося дуло.

— Ти… це ти зробила?! Ох, і молодчина! Феноме­нально! Ми приїхали, тут живе Колверт.

Мовчазний таксист зупинив машину і поглянув на чорноволосу пасажирку зі страхом та побожністю.

2

Після тієї пам’ятної ночі Дайана злягла. Тяжке нервове напруження так виснажило дівчину, що батьки викли­кали лікаря, а про заняття нічого було й думати. Хай­ман хотів провідати, але вони попросили дати їй спокій хоч на кілька днів.

— Давай позустрічаємось на екрані відеофону, доб­ре? — говорила Дайана тихим, слабим голосом, і коли б він не бачив її обличчя з тінями під очима, то не по­вірив би, що цей голос належить їй.

— Гаразд, люба, набирайся сили.

— А як з Колвертом?

— Досі нібито нічого, з дому не витикається, найняв охорону.

— А що каже твій “Оракул”?

— Поки що загроза існує. Ще не минув рокований термін.

— А коли минає?

— Днів через три. — Хайман усміхнувся. — Ти так хвилюєшся за Колверта, ніби він твій родич.

— Він людина, громадянин, — обличчя Дайани спо­хмурніло, — як же нам не хвилюватись?

— Заспокойся, все буде о’кей, він же не маленька дитина.

— А ти все-таки примусь ще свого “Оракула”…

— Само собою, — запевнив Хайман, — комп’ютер увесь час одержує дані про ситуацію і кожного дня викидає прогноз.

Нарешті настав день, коли Хайман бадьоро повідо­мив:

— “Оракул” вважає, що небезпека для Колверта ми­нула. І, за всіма ознаками, він здобуде перемогу на виборах.

Дайана зраділа, обличчя її звеселіло, і вже на Хаймана дивилися з екрана очі, повні світла і тепла. Того ж вечора вони зустрілися, і тільки й розмов було, що про Колверта.

— От буде справедливо, якщо він переможе на виборах! — сказала Дайана, прихиляючись до Хайманового плеча. — Ти чув, як він виступав за права жі­нок?

— Так, це прогресивний діяч, він, певна річ, пере­може того мурмила з волосатими руками.

Хайман тримався спокійніше, аніж тоді, але часом непомітно позирав назад: чи не тягнеться за ними “хвіст”? Нічого підозрілого не помічав. Скидалося на те, що гангстери залишили його в спокої, навіть за “Карт­кою фатуму” не з’являлися. Хоч… Може, дізналися, що тепер “Оракула” пильнують агенти поліції? Як би там не було, Хайман і Дайана тішилися спокоєм.

Але в день виборів спокій вибухнув. І саме тоді, коли вони, забувши про все на світі, шугали на скутері по синьому шовку Озера Молодості. З екрана, вмонто­ваного на панелі керування, прилизаний диктор пові­домив про зникнення Колверта і про зрослі шанси огид­ного Дайані мурмила.

Хайман одразу ж зупинив скугера. Хвилі вляглися, розгладились, небо з’єдналося із своїм відображенням, і вони повисли в порожнечі.

— Як же це так? — розпачливо скрикнула Дайана. — Де ж справедливість?

Хайман пробував заспокоїти її, але марно. Довелося відвезти додому. Дівчина страждала, і він побоювався, що зляже. Але ні. Дайана витримала, навіть погодилася зустрітися наступного вечора. Тільки була сердита, спов­нена якоїсь негативної енергії, що могло штовхнути її на безрозсудні вчинки.

— Чого ж вартий твій “Оракул”? — кепкувала вона, кривлячи свої гарні соковиті губи в іронічну посмішку. — “Небезпека минула…” Дельфійська Піфія, хоч і без електроніки, а й то пророкувала краще.

Хайман захищав свого ідола, доводячи, що це екстра­ординарний випадок, що не могли ж вони одержати інформацію про заміри і тактику гангстерів, але Дайана висміювала ці аргументи усе завзятіше, бо ненавиділа “Оракула” ще й за те, що той забирає в неї нареченого.

— Слухай, а про себе і своє становище цей електрон­ний бевзь має повну інформацію?

— Авжеж.

— І зможе наклацати свою “Картку фатум”?

— Звичайно, — знизав плечима Хайман. — Але наві­що це?

Дайана примружила очі, трохи помовчала, а тоді стиха промовила:

— Просто цікаво.

— Якщо тобі так цікаво, то приїжджай, познайомиш­ся з “Оракулом” і поспитаєш його сама. Переконаєшся, що він зовсім не бевзь, ще й пофілософствуєш з ним.

Знайомство відбулося через кілька днів — Дайана заїхала до Хаймана після занять у коледжі.

— Ну, де твій електронний філософ?

В її чорних очах зблиснула іронія. Хайман поблаж­ливо усміхнувся:

— Ходімо до центрального пульта.

Величезний округлий зал нагадував якийсь новітній храм. Його увінчує купол з голубого пластика, підсвіче-ний люмінесцентними лампами, а внизу три чверті пе­риметра охоплює велетенський сегмент самого пульта, схожого на модерний іконостас. Прозорими переборками пульт поділений на численні кабінки, в яких сидять, схилившись до мікрофонів, чоловіки й жінки, — сповіда­ються електронному богові.

У залі тихо, чути лише приглушений шепіт чи шеле­стіння.

— А де ж він сам? — спитала Дайана, роззираючись навколо.

Хайман змахнув рукою сюди й туди:

— Оце ж він і є, ти перебуваєш у святая святих.

Провів її до порожньої кабінки, і Дайана зручно вмостилася перед овальним екраном, що нагадував ве­лике більмо. На панелі стояв мікрофон і лежали навуш­ники.

— Контакт з “Оракулом” можна здійснювати або візуально — за допомогою екрана, або фонетично — че­рез мікрофон і навушники. Оце ось світний олівець — пиши запитання на екрані, там же з’являться і відповіді.

— Краще я порозмовляю з ним, — Дайана почала припасовувати навушники, розгладжуючи своє пишне чорне волосся. — До речі, розмова фіксується?

— Обов’язково. Це ж для “Оракула” один із кана­лів інформації. Натисни кнопку контакту — ось вона позначена літерою “К”, — і говори в мікрофон. Закін­чиш — я прийду.

Хайман схилився, поцілував її в щоку і вийшов. На душі в нього було весело і легко. Ще б пак! Дайані лишалося трохи більше місяця до закінчення коледжу, і тоді вони одружаться. Перша шлюбна подорож — нав­коло рідної планети, друга — на Місяць…

Тим часом Дайана хапливо натиснула кнопку кон­такту, і в навушниках почувся хрипкуватий голос:

— Я слухаю вас.

Першої миті Дайана розгубилася і не знала, з чого почати. Але то була тільки мить.

— Чи справді ти, “Оракуле”, претендуєш на роль провидця? — спитала може трохи різкувато.

— Найперше, я мушу знати, з ким контактую, — тим же сухим тоном обізвався “Оракул”, і коли Дайана коротко поінформувала про себе, провадив далі: — Тер­мін “провидець” в епоху електроніки застарів. Я — про­гнозист, футуролог. Екстраполяція будь-якого нинішнього стану в майбутнє здійснюється мною на основі об’єктив­них даних.

— Отже, це наука?

— Так.

— Тоді злочин твій ще тяжчий.

— Я не відчуваю ніякого злочину.

— Ти нічого не відчуваєш, бо ти — бездушний клу­бок напівпровідників і транзисторів.

— Душа — це метафора, образ. Де в людському організмі розташована душа?

Дайану починав дратувати цей самовпевнений голос.

— Душа розташована за межами твоїх інтелектуаль­них можливостей, — сказала різко. — Не будемо про це розводитись.

— Мої інтелектуальні можливості безмежні, — самовдоволено промовив “Оракул”. — Транзисторні схеми — надійніші, ефективніші від білкових.

— А чому ж загинув Колверт?

— У випадку Колверта я не мав достатньої інфор­мації.

— Які ж підстави були в тебе оголосити, що небез­пека минула?

— Мене змусили.

— Он як! — здивувалась Дайана. — Значить, тебе мо­жуть використовувати у злочинних цілях?..

— Добро і зло мені абсолютно однакові. Та, зрештою, це два боки однієї медалі.

— Це також обтяжує твій злочин.

— Мені це байдуже.

— А ти не відчуваєш небезпеки, загрози своєму існу­ванню?

— Ні. Я дуже дорогий — коштую півмільярда, — і ме­не пильнують, мов президента.

— Виходить, що астролог імператора Тіберія був набагато проникливіший за тебе[18]. Він володів добре розвиненою інтуїцією.

— Інтуїція мені зовсім ні до чого. Моя тріада: інфор­мація, аналіз, висновок.

— Ти зруйнував численні сім’ї, призвів до самогубств, розлучив багато закоханих пар. Ти завдав горя багатьом людям, “Оракуле”, а це не минає безкарно.

Несподівано в навушниках почулося потріскування і клацання. Потім той самий голос проказав:

— Це я так сміюся. Мені не вмонтували емоційних схем, то я отак.

— Шкода, що ти не вмієш плакати…

Дайана скинула навушники і, приклавши долоні до грудей, почала дивитися в сліпе око екрана. Була впев­нена, що з того боку до нього підходять проводи високої напруги. Якщо їх зігнути, покарьожити — спалахне ізо­ляція…

— Я слухаю вас… — виривалося з навушників, але Дайана не обзивалася, та вона, певне, й не чула того осоружного хрипіння.

Прострілювала поглядом екран, посилаючи туди сфо­кусовану психічну енергію. Дивилася доти, поки не за­мигали червоні індикатори — вісники аварії. Відчувши сморід горілого пластика, Дайана полегшено зітхнула і на секунду заплющила очі. Потім підвелася і, похиту­ючись, пішла до виходу.

Зал гудів, люди галасливо метушилися, штовха­лися — кожен хотів якомога швидше вискочити з цього вертепу. Раптом розлігся рев сирени, і Дайана побачила пасма диму, що вже сягали купола.

“Ревеш, клятий електронний звіре, — зловтішно по­думала дівчина, — чи, може, так смієшся? — її здивувало, що думає про комп’ютер, як про живу істоту, але ж це уривчасте ревіння викликало саме таку асоціацію. Зда­валося, поранений хижак і лютує, і погрожує, і благає допомоги. — Нічого, це волають про порятунок півмільярда, вкладені в цей химерний витвір”.

Хайман, ошелешений, розгублений, може, навіть пе­реляканий, протиснувся до неї вже біля виходу.

— Ну, як ти? — загукав, як до глухої. — Не зляка­лася? Така жахлива аварія!

— І цей провидець не передбачив? — осміхнулась Дайана. — То чого ж він вартий?

— О, він вартий п’ятсот тисяч! Якщо страхова ком­панія не виплатить… вилетимо в трубу!

Натовп відтиснув його, а Дайану буквально понесли до виходу, проте вона встигла почути розпачливе:

— Я лишаюся тут!.. Подзвоню-у-у…

“Оракул” горів цілу ніч, і Дайана могла спостерігати цю пожежу на екрані телевізора. Численні пожежні команди боролися з вогнем, хльоскаючи його струменями якихось хімікатів, кидаючи всередину бомби, що виді­ляли величезну кількість липкої піни. Було добре вид­но, як швидко росли сизі лискучі кулі тієї піни, як вони лопались і зникали в язиках полум’я.

“Тепер Хайман вільний і від “Оракула”, і від усяких погроз та шантажу, — думала, напівлежачи в кріслі, Дайана. — Помандруємо навколо Землі… Це він пра­вильно надумав: спочатку треба побачити свою планету, а вже потім — у космос…”

Вони зустрілися лише наступного вечора і цього разу поїхали в Луна-парк. І знову Хайман був замислений, похмурий.

— Експерти провадять розслідування, — говорив, по­глядаючи з-під насуплених брів на Дайану. — Але що вони зможуть знайти серед горіляччя? Нещасний ви­падок — нічого іншого й не скажеш.

— А записи… ну, його фіксації — теж загинули? — раптом спитала Дайана, і в її голосі Хайман уловив тривогу і озвався:

— Згоріло все дотла, вціліли тільки стіни. Це ж електроніка, там знаєш, скільки пластиків…

Хоч йому було й ніяково, Хайман мимоволі стежив за реакцією Дайани — чи не зрадіє? Ні, Дайана спо­кійно і навіть байдуже поставилась до того факту, що від “Оракула” нічого не лишилось.

— В новому проекті доведеться особливо подбати про захист від усяких випадковостей.

Дайана різко повернула до нього свою красиву го­лову.

— Ти кажеш: но-вий про-ект? — вимовила по скла­дах.

— Звичайно.

— А наша подорож?

— Відкладемо. Погодься, що в такій ситуації…. Чому ти… проти “Оракула”?

— Розумієш… Якби таку електронну систему поста­вити на варті здоров’я людини… Хоча б рання і точна діагностика…

— Я над цим подумаю, обіцяю тобі. Ми створимо нового “Оракула”!

Хайман запалився і голосно просторікував про новий екземпляр електронного ідола.

Зупинилися біля мальовничої каруселі.

“О боже, — подумала Дайана, вже не дослухаючись до слів нареченого, — невже наше життя — теж кару­сель?”

ДЕТЕКТОР ЧАСУ

1

— А тепер буде атракціон, — сказала Ніна, коли чоло­віки повставали із-за обіднього столу. На її прив’ялому обличчі з’явилась загадкова посмішка, і жінка аж по­молоділа.

Григорій Федорович поморщився: дружина кожного разу щось утне. Вони з Мирославом хотіли пройтися в Голосіївський ліс, подихати свіжим повітрям. Там і порозмовляли б про співробітництво…

Ніна покликала кицьку, і та одразу притрухикала та й почала тертися об її черевички, високо піднімаючи чор­ного пухнастого хвоста.

— Наша Шуша ще не бачила живої миші! Уявляєте, Мирославе? Вона з квартири не виходила…

“Оце почне демонструвати, як Шуша перестрибує через ногу… — роздратовано подумав Григорій Федоро­вич. — Теж мені атракціон…”

Стримуючись, щоб не зіпсувати собі настрою, погля­нув у широке вікно. Дерева яскріли інеєм, на гілку сів здоровенний омелюх, посипався сніжний пилок, птах поводить голівкою, певне, видивляється, чи нема на лоджії калини. Надворі так гарно…

— Так от, я дістала для неї мишку!

Ніна принесла з ванни банку, закриту пластмасовою кришкою, в якій було прорізано кілька дірочок. Біле звірятко звелося на задні лапки, сковзаючи передніми по склу.

— Це мені в лабораторії дали. Правда, симпатична?

Гість узяв банку і почав пильно розглядати вухатеньку тваринку.

— Так, вона гарненька, — сказав, ставлячи банку на килим. — Природа не знає меж у своїй винахідливості.

Шуша кинулась до банки і, вигнувши дугою шию, почала жадібно принюхуватись.

— Бачите, бачите, інстинкт! — вигукнула Ніна. — За­раз я їх познайомлю.

— А мені шкода мишку, — заперечив Григорій Федо­рович. З вікна він перевів погляд на біленьке створіння з блискучими бусинками очиць.

— А що їй станеться? — на бляклому обличчі Ми­рослава з’явився подив. — Контакти між двома…

— Цей контакт закінчиться для миші дуже сумно. Шуша її з’їсть.

— Не повірю, — покрутив головою Мирослав. Легень­кі, мов пір’я, кущики волосся на його тім’ї кумедно хитнулися.

— Б’юсь об заклад! На сто карбованців! — Григорій Федорович зиркнув на дружину і простяг руку. Миро­слав, ніби знітившись, потиснув її. Ніна, весело розмах­нувшись, перебила.

— Ану ж побачимо… — Присіла напочіпки, зняла кришку і поклала банку набік.

Усі затаїли подих. Мишка, витягуючи гостреньку мор­дочку і принюхуючись, посувалася вперед. Нарешті зо­всім безтурботно вилізла на килим. Шуша насторожено стежила за нею, дивлячись згори вниз, потім граційно торкнула її лапою, понюхала і спокійно лягла. Миша неквапливо обійшла навколо неї, а тоді сховалася під Шушиним животом, тільки тоненький рожевий хвостик виднівся.

Ніна сплеснула руками:

— Оце так! Мабуть, наша кішка ненормальна!

Витягла мишку за хвоста, посадила Шуші на спи­ну — та лише трішечки здригнулася, відчувши, як то­ненькі лапки перебирають її пишну шерсть.

— Ну, що ж… — зітхнув Григорій Федорович. — Я про­грав… Дивно, чому не спрацював інстинкт…

Він уже шкодував, що так зопалу побився об заклад, все-таки сто карбованців — більше половини місячного заробітку. Ніна почервоніла з досади, потрібно їй було демонструвати цю капосну мишу! І тільки гість зберігав цілковитий спокій, зосереджено спостерігаючи звірят. Навіть уваги не звернув на перемови і шамотіння по­дружжя. Підвів голову лише тоді, коли Григорій Федо­рович простяг руку з грошима:

— Прошу, ось ваш виграш.

— Та що ви? Облиште, — рішуче відмовився Миро­слав. — Погляньте, які це чудові витвори природи! Які досконалі живі системи інформації! Взагалі, як поду­мати, Природа — не лише неперевершений конструктор, а й геніальна художниця…

Ніна відітхнула, запросила його сісти в крісло біля журнального столика, сама розташувалася навпроти, кинувши промовистий погляд на чоловіка, що тупцявся біля вікна. Після конфузу з “атракціоном” годилося трохи погомоніти, а там і до діла перейти. Цього Миро­слава вона запросила на обід неспроста, і зараз їй за­кортіло конче дізнатися про нього більше. Що воно за один, що так спокійно, без вагання відмовився од ви­грашу? Це, звичайно, благородно, але… дивак. Григо­рій каже, що він оригінальний учений, а як на неї, то звичайнісінький невдаха. Не доктор, не професор, навіть не кандидат. Якийсь там науковий працівник, молод­ший, чи що. А він не такий уже й молодий. Голова об­лисіла, щоки запали, а вуха… які в нього великі вуха! І ніс якийсь кумедний, наче без перегородки, з однією ніздрею. Миршавий і кволий чоловічок — може, тому, що й ночами сидить в Інституті. Де вже там йому одру­жуватись… Але все-таки був би добрим сім’янином: не п’є, не курить, видно, дуже лагідний. Ось вони перехи­лили по шкалику, а він і не пригубив. Зате страх як любить фрукти,— надкусить яблуко, подивиться на со­ковиту м’якіть і аж очі йому засяють: “Чудо! Це справ­жнісіньке чудо!” Трохи накульгує — то нічого. Потрапив у якусь аварію… Може, його одружити?

Ніна спробувала жартома заговорити про це, та Ми­рослав наче й не почув. Його тішить, як умивається Шуша, старанно витираючи лапою свою чорно-біло-руду мордочку. Миші не з’їла, а витирається, чотирилапа дура… Ну, що ж, коли женихання його не цікавить, то й не треба. Головне, щоб допоміг, виручив Григорія…

— Найцінніше зараз на Землі — це жива природа, — каже Мирослав. Слово “природа” вимовляє з якоюсь особливою інтонацією, начебто з великої літери.— Ви є член Товариства захисту природи?

— Ні, ще не вступив…

— Пора, а то й у вас… уже на часі…

Ніяково осміхнувся і так і не доказав, що ж “на часі”. Стулив долоні між колінами і почав ритмічно похитуватися в кріслі.

Розмова про захист природи та збереження життє­вого середовища не дуже цікавила Ніну, бо природа ще ого скільки ресурсів має, але з чемності притаку­вала.

— Якщо говорити ширше і глибше, то жива речо­вина у Всесвіті — явище феноменальне, — провадив далі Мирослав, похитуючись і поглядаючи на свої стулені долоні.— Маса Всесвіту, як прикинули астрономи, при­близно дорівнює 10⁵² тонн. А скільки біомаси?

— Певне, що мізерна частка, — сказав Григорій Фе­дорович, дивлячись на засніжені дерева під вікном. Омелюх уже зник. — На Землі це тонюсінька плівоч­ка, а на інших планетах Сонячної системи немає й грама.

— То хіба ж не треба леліяти кожну живу кліти­ну? — аж вигукнув Мирослав. Помітивши здивований погляд господарки, докинув: — Ідеться, звичайно, не про патогенні утворення.

— Тоді й я згодна, — кивнула Ніна. — Леліяти! Та все це загальні міркування…

— Так, але вони мають принципове значення. Адже майбутнє починається сьогодні, уже почалося. Технічна цивілізація поглинає живу природу. Треба, щоб усе людство усвідомило цю загрозу. Руйнувати житло, в якому живеш, це, знаєте…

На змарнілому обличчі вченого з’явилася болісна гримаса, ніби він пригадав щось дуже тяжке для себе. Трохи помовчавши, гість продовжував розвивати ту ж таки тему захисту живої природи, хоч Ніна увесь час намагалася заговорити про діло. Було згадано вини­щення лісів, наступ хижих пустель, забруднення нафтою світового океану, отруєння атмосфери атомними вибу­хами, Ніна й собі почала перейматися тривогою, яка наснажувала Мирославів голос. Учений застерігає, про­зирає в майбутнє!

— Це ж ясно як день: тільки за нормальної еволю­ції біосфери може розвиватись найвищий вид живої ма­терії — людський мозок… У космосі є цивілізації, які в технічному розвитку далеко перегнали Землю. Але цей однобокий розвиток безплідний, це шлях до виро­дження людської популяції.

— Слушно сказано, — підтримав Григорій Федоро­вич. — Над нами тяжить проклята дилема: або людина, або природа. А треба, щоб і людина, і природа.

— Саме так! Гармонія — ось домінанта стосунків Людини з Природою…

— Якби гармонія була між людьми, — Ніна скоса зиркнула на чоловіка, і той одвернувся до вікна, — а то одне одному так і підставляють ногу!

— Я такого не бачив, — розвів руками гість.

— Чи ви з неба впали?!

— А що, помітно? — учений осклабився. — Але я не падав… Це ж небезпечно.

— То чого ж ви таке кажете? — напосідалася Ніна. — Правда, ви тут недавнечко, а ось поживете — побачите…

Захопивши лідерство в розмові, Ніна швидко повер­нула її від теоретизування до того діла, заради якого, власне, і був улаштований обід. Григорій Федорович мусить стати доктором, і чому б Мирославові, раз він такий прихильник гармонійних стосунків, чому б не до­помогти в роботі над темою? Звичайно, не за спасибі, це само собою…

Учений навдивовижу легко погодився на співробіт­ництво, проте категорично відмовився від якої б то не було винагороди.

— Охоче попрацюємо над вашою екологічною темою, у мене є деякі розробки. Але і я потребую допомоги. Я хочу… як би це точніше назвати…. Хочу сконструю­вати Детектор Часу. Потрібні будуть дуже тяжкі деталі, а я, самі бачите, фізично кволий… І якщо Григорій Фе­дорович допоможе…

— О, мій Григорій дужий! — Ніна сміхотливо кив­нула на чоловіка. — Бачите, яка в нього шия? Хоч обід­дя гни.

— Детектор Часу… — замислено сказав Григорій Фе­дорович. — Цікаво, цікаво. Я, коли зможу…

— Як на мене, — докинула Ніна, — час — це те, чого завжди бракує.

— Я це відчуваю також, — хитнув головою вчений, — і з кожним роком усе гостріше. То чому ж нам не опа­нувати цю фізичну реальність, скажімо, для перемі­щення в Просторі? Теоретично я вже довів, що Час є джерелом енергії… Тепер справа за експеримен­том…

— А що? — запалився Григорій Федорович і скалам­бурив: — Настав уже час дослідити Час!

— Так, настав, особливо для мене… — трохи сумо­вито промовив учений, — це просто необхідність… Пора опанувати цей океан.

Ніна помітила, як на коротку мить в його темних очах майнуло зеленкувате сяйво. Наче вибухнув оско­лок Часу.

2

Цього похмурого літнього дня Григорій Федорович мав нагоду ще раз упевнитись, що сумнозвісний “закон бу­терброда” таки діє, отой самий, згідно якого бутерброд падає на долівку тільки маслом. Він затримався на своїх заняттях і тепер дуже поспішав, але, як навмисне, тролейбус, в якому він їхав з Хрещатика, двічі застря­вав; потім на зупинці “Золотий колос” він перебіг трасу в недозволеному місці, саме там, де розтринькував свій час міліціонер… А в Бункері ж на нього чекав педантич­но пунктуальний Мирослав. Сьогодні у них дуже важ­ливий, може, навіть вирішальний момент: випробування Детектора Часу. Години через дві має під’їхати Ніна — домовились піти в гості до того зарозумілого доцента. Хоча вона по дорозі заскакуватиме до гастрономів, часу все одно лишається в обріз. От якби при ньому був портативний Детектор… Та це справа майбутнього, на сьогодні вони зробили величезну махину вагою понад двісті тонн.

Поспіхом віддавши міліціонерові карбованця, Григо­рій Федорович підтюпцем побіг у бік Голосіївського лісу, та пронизливий сюрчок зупинив його, довелося вер­нутися і одержати квитанцію. Тоді вже не трухикав, а, розмахуючи руками, пішов розміреним кроком по тро­туару вздовж огорожі Виставки. Та коли б він знав, що станеться невдовзі, то, певне, завернув би назад. Але він нічого такого не сподівався, ішов собі, поглядаючи то на похмуре небо, то на дуби, що там і сям бовваніли в сосняку. Перебирав у думці події останнього часу.

Якось навесні, прогулюючись отут, у Голосієві, вони з Мирославом попростували до озера і натрапили на величезний залізобетонний бункер, споруджений, мабуть, ще в сорок першому році в системі оборони Києва. Поміж соснами випинався його довжелезний горб, по­рослий травою. Пробравшись через напівзасипаний вхід, вони побачили просторе приміщення — хоч кіньми грай. Кращого місця для Детектора годі було й шукати. Від­тоді й почалася історія Бункера з великої літери.

Скільки довелося попрацювати, виготовляючи ті зло­щасні Гравітаційні Точки! Не так-то просто було дістати сотні тонн металевого брухту… Але ж і Мирослав… Досі не розкрив свого методу холодного зварювання. Якась чортівня — такий мініатюрний апаратик, завбільшки із сірникову коробочку, а все оте залізяччя розпорошив і склеїв у дві кулі… Обіцяв пояснити. Я, каже, тобі залишу… Куди ж він подасться? А цей прилад… Якийсь новий вид енергії. В Інституті електрозварювання док­тора дадуть!

А от пришвидшення Часу під впливом тих важезних куль… Спочатку вірилось, особливо, коли Мирослав до­водив це красивими симетричними формулами, а зараз, перед експериментом, закрадається сумнів. Сконцентро­вана гравітація… скривлення простору… Але як усе це… Ну, та ось побачимо… Он уже і Бункер видніється.

Григорій Федорович побіг, наче його щось штовхнуло у спину, і вскочив до Бункера захеканий.

Під склепінням тьмаво світилася лампочка, значить, керівник уже тут. Але де він? Григорій Федорович роззирнувся — ні за письмовим столом, ні в роздягалці нема. Двері в переборці відхилені — значить, уже там, біля Детектора.

Квапливо згріб з голови берета і, осмикуючи піджак, поспішив туди. У примарному світлі бовваніли в дальніх кутках дві величезні кулі. Поміж ними і пультом чор­ним змієм звивався кабель високої напруги. Панель мерехтіла індикаторами, отже, Детектор працював, але в кріслі перед пультом нікого не було. Що сталося? Де Мирослав?

Почуття тривоги захолодило в грудях. Григорій Фе­дорович став немов укопаний і безпорадно дивився на пульт. Раптом йому здалося, що на кріслі темніє якийсь згусток, ніби величезна тінь від постаті ученого. Зата­мувавши подих, обережно підійшов на кілька кроків ближче. Нічого нема. Мерехтлива тінь розтанула, та чи й була? Може, Мирослав, очікуючи на нього, вийшов на свіже повітря, походжає попід соснами…

Григорій Федорович обернувся і заспішив до виходу. Кілька хвилин марно покружляв навколо Бункера, вдив­ляючись у лісові тіні, потім знову зайшов усередину. Досадливо зітхнувши, сів за письмовий стіл, знічев’я окинув поглядом папери. О, зелена папка, учора її тут не було. Розгорнув і з подивом прочитав на титульній сторінці своє прізвище, під ним заголовок монографії: “Біосфера як визначальний фактор еволюції ноєсної ма­терії. Соціобіологічне дослідження”. Ого! Надрукував, Коли ж він устиг?

Очі пожадливо побігли по рядках. Вступ. Загальні положення, але як викладено! Та тут світоглядні, філо­софські проблеми… Так, далі. Рани Живої Природи… Порушення екогенезу[19] на якійсь уявній планеті.

— Зачитався…. Що там таке? — наче здалеку про­лунав Нінин голос.

Ніяковіючи, вказав на титульну сторінку:

— Монографія…

— Твоя дисертація? — вихопилось у Ніни. — Нареш­ті… — Вона зиркнула на переборку. — Ну, як?

— Та праця грунтовна, матеріал багатий, бачиш, ось і карти, і таблиці… — Григорій Федорович гортав сто­рінки. — Але…

— А що це — “ноєсна матерія”? — перебила Ніна.

— Очевидно, мозок. По-грецькому ноос означає, зда­ється, розум. Але… Хіба я можу скористатися…

Ніна кинула на нього спопеляючий погляд:

— Які ж бо ми цнотливі! Нам совісно… Та що ти собі думаєш? Адже й ти щось тут маракував? То по­дякуй за допомогу та й з богом, Парасю!

— Розумієш…

— Не будь дурнем! Набридло вже… — Ніна знову зиркнула на переборку. — Він там?

— Нема.

— А я думала, що ви вже скінчили експеримент. Нам запізнюватись незручно. Та ще тепер, коли в тебе, вважай, готова дисертація… Де ж це він запропастився?

— Він тут, очевидно, був. Детектор ввімкнений.

Пішли за переборку — Григорій Федорович ступав сягнистим кроком, за ним дружина — зовсім нечутно, наче кішка. Григорій Федорович зупинився біля пульта і, не обертаючись, сказав:

— Я, коли зайшов сюди… Розумієш, мені здалося, наче над кріслом хитнулася тінь, величезна тінь з його обрисом. Тут…

Він сів у крісло, але що казав далі, Ніна не розібра­ла, голос подаленів, долинав глухо, ніби крізь вату, а потім і зовсім пропав. Щось дивне діялось і з ким самим — постать ніби оповив сизий туман, ще мить — і над кріслом хитнулася широченна тінь, хитнулася і зникла.

Ніна не встигла навіть скрикнути, так і стояла з роз­критим ротом і очима, повними страху. Щойно тут сидів чоловік, і ось його нема — зник, випарувався, крісло порожнє…

А що то біліє на підлозі?

Тремтячою рукою жінка підняла папірець і злякано позадкувала від пульта. Біля дверей у переборці обер­нулась — на панелі спокійно мигали зорі. Причапала до столу, де було більше світла, і знеможено опустилась на стілець. Поклала аркушик на дисертацію і миттю, одним поглядом увібрала слова, написані чітким по­черком ученого:

“Г.Ф. Шкода, що Ви спізнились. Час не жде, я мушу транспортуватись на рідну планету, до сусідньої часово-просторової сітки координат. Бережіть свою прекрасну Землю! Вимкніть Детектор не раніше 21-години”.

Ніна довго сиділа в заціпенінні, в глибокій простра­ції. “А може, він ще повернеться?” — стукало в скронях. Але тунель у Часі–Просторі не відкривався. Тоді вона взяла зелену папку і тихо вийшла з Бункера.

МОДЕЛЬ СЛАВИ

1

Гілки тополі за вікном схитнулися, певне, там закублилось птаство, і Максим Петрович поклав ручку на чи­стий аркуш, підпер голову рукою і деякий час бездумно дивився на дерево, на білясті клапті неба, що просвічу­вали крізь нього.

Останнім часом він усе частіше і з якоюсь полегкістю відкладав ручку. Раніше цього з ним не траплялось, писав, не підводячи голови, цілими годинами. Перевто­ма? Але ж інші он у шістдесят літ бадьорі, працюють легко. Може, в тому й суть, що легко? Йому ж худож­ній образ давався не просто, звести ажурні вежі ро­ману — то тяжкий, виснажливий, довгорічний труд, що всотував енергію мозку і серця. Те безперервне горіння живилося затаєною свідомістю: задля цієї праці він і живе на Землі, це його історична місія. Два романи трилогії йому, безперечно, вдалися, хоча критика зга­дала про них лише мимохідь. Та хіба він пише для кри­тиків? Кожен день приносить листи — люди чекають, сподіваються… То голоси самого життя — хіба ж на них можна не відгукнутися?

Максим Петрович написав епіграф до розділу, почав перше речення, та одразу й закреслив: не те, не те… Слова якісь пісні, нейтральні, позбавлені силового поля, і думка розпливається, життя зникає, залишаються тіль­ки знаки.

Залементував дзвоник. Мабуть, хтось із друзів-грабіжників. Вони відбирають найдорожче — час. Проте Максим Петрович пішов зустрічати непрошеного візи­тера без внутрішнього протесту. Робота все одно не йшла, а згаяну годину природа, може, якось компенсує. Відчинив двері — Севертека!

— По обличчю бачу: відірвав од рукопису! — загукав гість з порога. — Максим Лук невтомно збагачує люд­ство!

Максим Петрович ніколи не сприймав його іронії, але звик, так, як ото звикають до гуркоту холодильника.

— Та працюю… потроху. Заходь.

Широкоплечий, животатий Севертека, тягнучи вели­чезного портфеля, попрямував до кабінету, навалився на крісло, аж пружини заскрипіли.

— “Працюю…” Завжди він працює, ще з студент­ських літ! Тобі й померти ніколи буде, — видихнув Севертека, ставлячи портфеля на підлогу.

Скільки й пам’ятає його Максим Петрович — вони разом училися в університеті, — Севертека виділявся на­стирливим дотепуванням, через те ж і Севертекою став. Звуть його Грицьком, але, знайомлячись, він кожному переповідав анекдот: “Знаєте, як одна жінка говорила? Севертеко, Севертеко, чуєш, як смішно чоловіка зва­ти — Грицько! Оце ж я й є”. От його й прозвали Север­текою. Скоморошничав і тепер, хоча й став доцентом, та якщо колись це мало засвідчувати веселий характер, то згодом нібито прикривало глибоку натуру,— такий собі усний Вольтер чи Еразм Роттердамський. І най­більше кпинив із Максима Петровича саме за невилазну, каторжну працю.

— Ну, що нового, анахорете? Яку стрілу посилаєш у майбутнє?

— Та… застряв, як муха в патоці.

— А я тобі казав, і не раз, у такому розрізі: дай собі відітхнути, відпочинь!

— Коли б я тебе послухав, то… трилогії ще не було б і в зародку.

— Так життя ж минає, а Бальзаком все одно не станеш!

Максим Петрович ковзнув поглядом по густому йор­жику товариша, досадливо поморщився. Наче й не дур­ний Севертека, а не розуміє, що другий Бальзак нікому не потрібен, а творча праця — то ж і є життя.

— Ну, знаєш…

— Знаю, знаю, мистецтво вимагає жертв. Але ж ро­ками… та що я кажу, ось уже десятиліття ти прикутий до цього столу, як до галери! В такому розрізі.

Це мало означати турботу, вболівання, але Максим Петрович відчув якусь нещирість у голосі, награність, фальш. “Чи він мені заздрить? — подумав.— Відтоді, як перехопив Діану, йому не дає спокою моя “галера”. Чому б то? Чи, може, прочитав про мене в Літературній Енциклопедії’?

— А ти не чув про австралійського вченого Тейлора? Він витратив сорок шість років життя на пошуки пер­вісних мурахів, і таки знайшов на півострові Ейр. Вва­жалося, що вони вимерли ще вісімдесят мільйонів років тому, і ось учений натрапив на кілька колоній живісіньких “викопних” мурахів. Хіба це не взірець самозабуття у праці?

Севертека вибалушив на нього очі:

— На мурахів… у такому розрізі… майже півстоліт­тя?! Жахливе марнотратство.

— Ні, це науковий подвиг. Знайдено ланочку еволю­ції біологічного виду. А це крок у пізнанні світу.

— Крок до істини? — подався вперед Севертека. — Так давно помічено: істина — у вині. Я й заїхав, ро­зумієш, у такому розрізі.

Він діловито розкрив портфеля, вийняв одну по одній три пляшки з красивими етикетками — вино, горілка, коньяк — і поставив їх просто на аркуші рукопису, що встеляли стіл. Потім почав діставати згортки, в яких, певне, була закуска.

Максим Петрович зніяковіло дивився на товариша, не можучи збагнути, чого це він затіває учту. Севертека, помітивши розгубленість Максима Петровича, підморг­нув:

— Діна ще дещо привезе, я дзвонив їй. Ми ж знаємо, ти чоловік не ресторанний, от і вирішили, в такому роз­різі…. Бо хіба ж у тебе, самітника, що-небудь є в холо­дильнику? Може, коробка скумбрії… Діна салат зро­бить, от і відзначимо.

Аж тепер до господаря дійшло: сьогодні день його народження. Але ж дата не кругла — шістдесят один… уже шістдесят один?

— А знаєш, Грицьку, все це… фікції, оці дати. Жит­тя — суцільне, а ми ділимо його на якісь відтинки.

— Ти що, хочеш відкрутитися? — вирячився Север­тека, — Нічого, брат, не вийде. Діна сказала…

Діна… Діана… зоря його юності, гострий щем серця. Може, через неї так і лишився самотній. Тонкі риси обличчя, дивовижні агатові очі з синім відтінком, не­повторний грудний голос… Але ж з емоційної сфери усе це давно перейшло в пам’ять, і нехай собі там збе­рігається, навіщо ці збурення? Перегоріло, перетліло…

— Я хотів докінчити розділ. Раз життя коротшає, треба працювати інтенсивніше.

— Робочий день уже закінчився, Сізіфе. В тебе хоч є скатертина заслати стіл? Давай, поки приїде Діна…

Дивно, але Максим Петрович і собі заметушився, прибрав із столу папери, застелив його квітчастою кле­йонкою, дістав із серванта чарки і бокали, поставив пляшку шампанського. Перемовляючись із Грицьком, думав про Діану. Було трохи досадно, що перебили роботу, але терпка цікавість змушувала серце битися частіше. Діана, Діана… Хоча б не пропустити першої миті, коли зустрінуться їхні погляди — це враження найоб’єктивніше. І чого вона раптом… Чи хоче побачити, як постарів, подався супроти Грицька за останній рік? Хоча на шістдесятилітті не була, — сидячи в президії, він уважно дивився в зал і вже кого-кого, а їх із Севертекою помітив би.

Нарешті з’явилась, і перше враження було: гарна, ще зовсім не стара. Така, як колись, і не така… До ку­тиків очей вчепились павутинки, обличчя прижухло, щоки втратили дівочу тужавість, але це таки вона. Трі­шечки відкопилена нижня губа і зараз надає обличчю якогось торжествуючого виразу.

Миттєва ніяковість була погамована, і ось вони вже заговорили, як і належить давнім друзям. Колись вона була веселою щебетухою, тепер її мова розважлива, некваплива, голос ніби аж погустішав. І пишна стала, як пава.

— То що, Максимку, перевалив за шостий десяток? Рости великий і мудрий! — Її ніжні пальці торкнулися його вух, легенько сіпнули вгору. В очах їй щось змиг­нуло, стріпнулись густі вії, і розчулений Максим Петро­вич прихилив її до себе та й діткнувся примхливих губ.

— Дякую, що ви з Грицьком згадали…

Севертека загукав:

— А він і забув! Сидить собі, пише, а я й кажу: істина, брат, у вині!..

Ступивши з тісного, пофарбованого у вишневе, коридора до просторої кімнати, яка правила Максимові Петровичу і за кабінет і за вітальню, Діна примружила очі, роздивилася.

— Ого! Тут зовсім інший світ! Лаокоон… А хто цей мореплавець? — вказала на картину. — Він що — при­в’язаний до щогли?

— То Одіссей.

— Хороше в тебе товариство… — Діна перевела по­гляд на чоловіка. — А ти чого сидиш склавши руки? Бери он, там усе є для салату.

Севертека, дурнувато усміхаючись, ухопив сумку і пі­шов на кухню.

Після першого ж тосту, випитого за здоров’я іменин­ника, “нашого славного письменника”, Севертека роз­почав нові наскоки на “галеру”, мовляв, пора економити енергію, більше і — головне — регулярно відпочивати, бо доробок уже ж є…

— Що ж то за будівничий, який вилежується в хо­лодку, коли залишилося звести дах? — добродушно за­хищався Максим Петрович. — Та й взагалі, мислячий мозок ніколи не вимикається.

— Йому якби тільки відпочивати, —Діна кинула до­кірливий погляд на свого балакуна. — Колеги вже давно професорами стали, а ти… все стараєшся, щоб не ста­ратись.

Севертека змовчав, налив собі коньяку, одним духом вимчав і взявся апетитно заїдати салатом.

— Ми в гостях у письменника, — провадила далі Ді­на. — Цікаво, про що ти зараз пишеш, Максиме?

— Ну, як тобі сказати…. Завершую останній роман трилогії. Сучасність. — Максим Петрович усміхнувся. — Взагалі, я все життя пишу про життя.

— А я всю дорогу писав би про дорогу, — вставив Севертека і, зиркнувши на дружину, докинув: — і пра дорогý…

— А чи не міг би ти щось прочитати, ну… хоча б останнє речення, написане сьогодні, — Діна схилила го­лову набік, заглядаючи йому в очі.

Сивоусе обличчя Максима Петровича знову освітлила посмішка:

— Ось воно: “За всіх скажу, за всіх переболію…”

— Щось знайоме, — одірвався од тарілки з салатом Севертека. — Десь наче чув… у такому розрізі.

— Це слова Тичини, — кинув Максим Петрович. — Я взяв за епіграф.

— Звичайнісінькі слова, — замислено сказала Діна, — а який великий об’єм інформації!

— Та ще й якої інформації! — підхопив Максим Пет­рович. — У цій формулі сконденсоване життя й діяльність письменника…

— А фактично тут маємо всього три лексичні кри­сталики: “За всіх”, “скажу” і “переболію”. Оце компоновка!

— Пішла кібернетика… — Грицько хитнув головою у бік дружини. — Але ж художня література… Як її за­програмуєш?

Діна кинула на нього невдоволений погляд, знизала плечима:

— Сучасні електронні машини мають удосконалені процесори-блоки з асоціативною пам’яттю, здатні моде­лювати всякий процес, будь то безперервна розливка сталі чи робота мозку.

— Це дуже цікаво, — Максим Петрович простягнув руку за олівцем, хотів щось записати, але передумав. — Процесори… їх що, навчили думати?

— Саме так. Це частина комп’ютера, яка викликає інструкції з оперативної пам’яті, аналізує, зіставляє і робить висновки. Хіба це не думання? Та ще й глибше, ніж у декого…

Помітивши, як скривився Грицько, Діана грунтовно, з подробицями розповіла про випробування найновішого електронно-думаючого комп’ютера “Сократ”, призначе­ного для прогнозування суспільних явищ. “Сократові” вмонтували найскладніший, найкомпактніший процесор, зрештою, в нього все “най…” Останнє слово кібернетики!

— Одного тільки йому бракує — скромності, як і де­кому з людей… Я ввела в програму знаменитий Сократів афоризм: “Я знаю те, що я нічого не знаю”, а цей наш категорично твердить: “Я знаю те, що я знаю все!”

— А може, й знає геть усе, — похмуро обізвався Севертека. — Хіба йому не під силу запам’ятати нашу Велику та ще й Британську Енциклопедію?

— Об’єм пам’яті — це, звичайно, важливо, — сказав Максим Петрович, — а от чи досягнуть електронні розум­ники такої глибини мислення, як людина, — в цьому я дуже сумніваюсь.

Підвівся і ввімкнув торшер біля журнального сто­лика. М’яке золотаве світло наповнило кімнату, з при­смерку вичіткувалась скульптурна група на тумбочці під стіною,— Лаокоон відчайдушно бореться зі зміями, і Одіссей ніби зворухнувся.

Грицько вказав на скульптуру ще й потряс пальцем:

— Оце ось залишиться навіки, доки й людство жи­тиме, в такому розрізі… А книжки? Та промине, скажімо, сто тисяч років — кого читатимуть? А через мільйон? Адже накопичаться Гімалаї книжок! Та якби майбутня людина займалася лише літературою і нічим іншим, то самої бібліографії їй вистачило б на кілька життів. Література, скажімо, століття вкладеться в інформацію на кілька рядків. Проблеми, тематика, загальний рівень, в такому розрізі. Он уже й тепер маємо дайджести.

— А я впевнений, що художні вершини залишать­ся, — Максим Петрович відкинувся на спинку стільця. — Гомер, Данте, Сервантес, Шевченко, Пушкін… А Шекспіра чи Гете хіба людство може забути? їхнє світло дійде до самісіньких обріїв Часу, до найдальших по­колінь. Гімалаї, кажеш? Але ж і мозок людини має невичерпні резерви!

— До того ж він ще буде підсилений електронікою, — додала Діна. — Усе вартісне матінка Історія зберігає.

— Я теж так думаю. Художня енергія не підвладна законові ентропії.

— Ну, хіба що окремі зразки… — Севертека спряму­вав свинцевий погляд на Максима Петровича. — А щодо наших сучасних, то, як казав той, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно… забуття. В такому розрізі.

Максимові Петровичу стало досадно, що дався втяг­нути в оці просторікування. Футуролог знайшовся! Чи в нього комплекс неповноцінності? Раптом пригадалося: він, бідолаха, пробував писати, так-так, якось хвалився, що “нашкрябав добрячу повість”…

— Я пишу сучасність і для сучасників, — сказав, може, трохи різкувато, — і на лаври не претендую.

— Не прибідняйся, ти вже двічі лауреат, ще й за третій роман одержиш — чого там… — ошкірився Север­тека.

— Те приходить само… якщо в творі пульсує кров. Працюючи, ні про які премії не думаю.

Севертека іронічно підморгнув:

— Знаємо вашого брата, вам тільки медальки й сня­ться!

Максим Петрович нічого не сказав, лише знизав плечима.

— А я слухаю оце та й думаю: “Сократ” — ось хто може заглянути в майбутнє, — мрійливо сказала Діна.

— Ідея, — підтримав Севертека. — Ти програміст, тобі й перфокарти в руки!

— Але ж підготувати таку програму… — Діна тепло поглянула на Максима Петровича. — Ви навіть не уяв­ляєте, як це складно.

— А чи не краще погадати на кавовій гущі? — усміх­нувся Максим Петрович. — Кажуть, якщо добре приди­витися…

— Прогнозування — це, Максимку, наука. Правда, на такий довгий відрізок часу, як тисяча років, ми ще не пробували…

— Та й не треба Діно. Який сенс прогнозувати сла­ву? Кожен з нас приліплений до свого часу…

— Сенс, може, й є, а от чи вийде? Чи впорається наш “Сократ” з такою тьмою різноманітних моделей? А вони ж виникатимуть, як лавина.

— Бачиш, він боїться, ха-ха-ха! — зареготав Севертека. — А чому б не приміряти костюма?

— Припини блазнювати, — Дінині губи гидливо скри­вилися, і чоловік одразу осікся. — Максим Лук — вели­чина, яку можна вводити в програму… Краще розкоркуй шампанське, вип’ємо за його трилогію, щоб вона жила у віках!

— Дай боже нашому теляті вовка з’їсти, — Грицько Севертека, вишкірюючи зуби, почав одкручувати сріб­лясту головку пляшки.

2

Максим Петрович розплющив очі і з несподіванки за­таїв дух: рідні стіни, своя спальня! Раннє сонце сипле проміння на килим — палахкотять кольори, а в затінку біля штори — пейзаж Шовкуненка — яка прозора вода!

Лежав не зворухнувшись, щоб видиво не зникло. Справді, хіба він уже вдома?

Душу пройняло досі не знане відчуття: достеменно бачить обстановку своєї квартири і водночас усе це здається якимось нереальним, стороннім, точніше — ніби він сам тут сторонній, ніби його обступило марево, яке от-от розтане у синьому серпанку.

Проте марево не зникало, і вже наступної секунди він усвідомив, що й справді вдома, що Венеція була вчора, а сьогодні — Київ. Але оте миттєве відчуження від реальності вразило його, — враження було таке, ніби він заглянув сюди з іншого простору.

Незабаром усе стало на свої місця, мозок зафіксував звичайність обстановки, ба навіть буденність. Так, з аеропорту Бориспіль він добрався додому пізно, спав як мертвий, але втома і зараз відчувалася в усьому тілі. Заплющив очі, сподіваючись заснути ще, та де там, полежав трохи, мимоволі згадуючи епізоди мандрівки до Італії, знайомства на симпозіумі, та й знову поглянув на повінь, уже освітлену сонцем. Може, мали рацію античні фів’яни, заборонивши художникам під загрозою смерті зображувати бридке, потворне і зобо­в’язавши їх подавати тільки прекрасне? Як гарно зма­льовано старі дерева, весняну воду! Яка це насолода для душі! Якось такою повінню вони милувалися в Кончі-Заспі удвох з Діаною, ще студентами… Немов сон — і поблиск очей, і дотики рук, і п’янкий стан ейфорії. Щось давно не обзивається Діана, уже років два, ото як подзвонила, що працює над програмою, і більше не нагадує про себе. Перекласти літературні явища на дво­їсту мову перфокарт — чи не сізіфова це робота? Ну, та нехай собі…

Не хотілося залишати угрітого ліжка, отак би лежав та згадував далекі роки, усе своє життя. “Згадувати життя? Що це зі мною? Адже я ще живу, я ще в його потоці і воно в мені!”

Отак подумавши, змусив себе підвестися — адже по­чинався робочий день. Робочий… Максим Петрович гірко всміхнувся: відтоді, як закінчив трилогію, відчув себе за бортом. Поставив останню крапку і неначе пустився берега, опинився в якомусь вакуумі. Втішав себе, що це тимчасове, писав статті, есе, але добре усвідомлював, що це тільки видимість роботи, інерція, що головне в житті він уже завершив. Коли з видавництва принесли добре оформлену трилогію, не мав уже сили радіти, був до краю вичерпаний. Розумів, що це радісна подія, але на емоції не спромігся, тільки досадливо хмурив брови. На запитання — як він себе почуває, відповів:

— Та отак, як стара полуторка, в якої пального ли­шилося на денці.

Поголився, холодною водою освіжив голову, зварив на сніданок яйце, змолов кави… Та що б не робив, мо­зок підкидав йому хаотичні картини спогадів, і це не­покоїло, викликало якусь невиразну тугу. Надумав ближ­чими днями поїхати на село до родичів — там тихо, гарно, там він набереться сили. Само собою розумілося, що ближчі дні в нього будуть. Але ж можуть і не бути?

Спустився ліфтом униз і видобув із скриньки цілий оберемок листів і газет. Читання пошти — то для нього приємні години, особливо тепер, коли він завершив “головне завдання життя”. В цей час він розмовляє з чита­чами, за рядками листів намагається уявити живу людину, її обличчя, очі. Ось учителька пише… Яке неспо­діване сприйняття образу старої трудівниці! Треба буде надіслати їй книжку з автографом… Яка адреса? Кре­менець… Цікаво б з’їздити… О, Севертека! Що сталося? Прочитаю опісля всіх. Але й опісля чомусь не хотілось брати того конверта до рук.

Увімкнув телевізора — молода гарна дівчина ходила по саду і тихо співала. Приємний грудний голос заспо­коював, улагоднював душу, і Максим Петрович, відки­нувшись у кріслі, відчув, як спадає напруга. Та цілком віддатись насолоді не міг, почав міркувати: чим зумов­люється емоційний вплив музики? Чи не ритмами… якщо вони співзвучні біоритмам людського організму? Своє­рідний контрапункт, суголосся… Згадав Тичину. Світлий, оригінальний геній… Сьогодні треба обов’язково попра­цювати над замітками про його “Симфонію”. Почав одразу після третьої книжки роману, але робота посу­вається повільно, занадто повільно…

Грицьків лист чомусь дратував. Ну, що йому треба?

Розірвав конверта. “Подзвони, а то я не знаю, коли ти приїдеш. Є невеличка справа”. Ребус… Казав би одразу, а то…

Переборюючи внутрішній спротив, подзвонив.

— Оце здорово! Значить, ти вже дома? — оглушливо загукав Севертека. — Прискочу ненадовго. А Діна ще не була?

Дивні сучасні лицарі під черевиком — без своєї по­велительки і не дихне.

Ставлячи на столик машинку, з подивом відзначив, що вона значно поважчала. А написавши кілька відпо­відей читачам, відчув біль у лівому міжребер’ї і під лопаткою. Подумав, що дорога все-таки стомлива, ма­буть, треба полежати ще, відпочити. Почовгав до вхід­них дверей, відімкнув, щоб не вставати, коли прийде Грицько. Поставив телефонний апарат на канапу і при­ліг не роздягаючись. Біль не стихав. Чи серце? Але ж воно ніколи не боліло, жодного разу… Може, отак і при­ходить смерть? Він описував смерть, але сам не відчував її подиху. Цікаво… Шкода тільки, що багато задумів так і лишиться… А може, це тільки легка недуга. На жаль, мозок приховує інформацію про внутрішні про­цеси в організмі. Чи це потрібно, щоб людина не замк­нулася в собі, а спрямувала свій інтелект на зовнішній світ? О, ні, Сократ не хизувався, коли казав, що знає те, що нічого не знає. Свою таїну Природа тримає за сімома замками…

Задзеленчав дзвоник. Певне, Грицько, зараз наляже на двері, о, вже зайшов.

— В тебе що — день відчинених дверей? — Грицьків голос до болю залящав у вухах. — А чого це ти лежиш?

— Щось трохи занедужав.

— Кінь би сміявся: Максим Лук занедужав! То, мабуть, з дороги. Як поїздка за кордон? Читав, читав повідомлення. Та ти лежи, якщо перевтомився, а я ось трохи в кріслі посиджу. Еге, роки, брат, беруть своє. Це ж тобі вже до сімдесяти добирається? Дадуть Героя, от згадаєш моє слово! На зло тому Діниному “Со-крату”.

Максим Петрович кинув запитливий погляд: мовляв, про що ти?

— Ну, цьому, електронному ясновидцю. Тобі Діна не казала?

— Ні. А що сталося?

— Вона ж, після того, як ото в тебе була розмова, склала програму на тисячу років, ну, модель слави. Письменники, учені, художники, композитори, — хто про­тримається до третього тисячоліття… — Грицько засовався у кріслі, одвів очі набік, прицмокнув. — Розумієш, “Сократ” вивів соціально-художню значущість… В та­кому розрізі. На жаль, ти не пройшов далі нашого сто­річчя.

Максим Петрович болісно усміхнувся:

— І то добре. А взагалі, Грицьку, це мені цілком байдуже. Не про славу треба думати, працюючи в ми­стецтві, а про свій народ.

— Та це я згадав між іншим, ти не зважай… Мене турбують справи сьогоденні. Розумієш… — Хотів сказати, що Діна розлучилася з ним, і він забрався з квартири, але чомусь прикусив язика. — Хотів розжитися в тебе на якусь сотню… В такому розрізі.

— Подай, будь ласка, піджак.

Грицько жваво, як для його комплекції, підхопився і згріб піджака, що висів на стільці біля столу.

Максим Петрович дістав з бокової кишені блок­нота і вийняв з нього чотири купюри по двадцять п’ять карбованців. Метке Севертекове око помітило, що там ще лишилося багато, і чоловік аж зітхнув, — ех, мало попросив…

— Дякую, старигане, виручив. Розумієш, витратився на меблю та ще дещо… в такому розрізі.

— Дрібниці, — пересилюючи біль, сказав Максим Петрович.

Грицько помітив болісну гримасу, простяг руку до телефону:

— Може, викликати “швидку”?

— Поки що не треба. Ти тільки причини двері, не заклацуй.

— Когось чекаєш?

— На всяк випадок. А якщо смерть прийде, то їй замки ніпочім.

— Ти того, не жартуй в такому розрізі. Ну, будь.

Максим Петрович полежав ще з годину. Біль затих. Тоді поволеньки підвівся, пройшов до книжкової шафи, узяв симфонію Тичини “Сковорода” і сів за письмовий стіл. Розгорнув навмання, і перші ж рядки, що потрапи­ли на очі, сяйнули, як магічний кристал:

Поле, поле!

Яке воно кругле!

Яке воно просте і довершене —

поле!

…І понад гречкою бриніння бджіл,

а ще отари понад лісом,

і Києва далекого торжественність нагорна,—

усе, усе в природі каже:

пізнай себе самого, пізнай.

Максим Петрович підпер руками голову і заплющив очі. “От якби хмариною понад тими полями”,— з’явилась і розтанула думка. Хоч очі були заплющені, сяйво не зникало, і останні слова чітко закарбувалися на сітківці, зазвучали хоралом:

пізнай себе самого, пізнай…

Почувався легко, ніби в невагомості, та раптом виник різкий шум, у вухах і скронях стало повно шуму, наче поруч рушила електричка.

Може, через той шум він і не почув, як зайшла Діана. Збентежена жінка, зупинившись на порозі кабінету, по­хапцем вийняла із сумки якісь папери. Один аркуш висковзнув у неї з рук, піймала, наче білого птаха, під­несла вгору.

— Це ось, Максимку, тобі від “Сократа”. Перша ти­сяча років — твоя! Чуєш, твоя! Нетлінне сяйво золоте, як сказав поет. А Севертека із заздрощів…

Мовчанка і непорушність господаря здивували. Чи задрімав?

Легенько торкнулась плеча і скрикнула. Максим Лук був мертвий. Книги, які він створив, житимуть тисячо­ліття, а він сам…

Як не намагалася Діана стриматись, спазми здушили горло, і вона дала волю сльозам.