ІСТИНА ПОРУЧ

Дужим ривком людина відчинила двері в Космос, і перед її очима відкрилася така глибочінь, що аж дух перехоплює.

Супутники… окремі і групові польоти кос­монавтів…— навколоземний простір опанова­но! Але це тільки поріг Космосу. Людина, звичайно, не зупиниться на порозі, а поман­друє в незміренні простори Світобудови. На черзі — польоти до Місяця, Марса, Венери… Чи р на них життя? І якщо є, то яке воно?

Ось на ці хвилюючі питання й намагає­ться відповісти у своїй фантастичній повісті “Істина поруч” письменник Василь Береж­ний.

На загадкову планету Венеру потрапляє радянський космонавт Петро Яворович, де на нього чигає безліч несподіванок і небез­пек. І Людині з Землі доводиться виявити немало мужності, сили волі й винахідливо­сті, аби успішно завершити важку й відпо­відальну експедицію.

У маленькій герметичній радіорубці космічно­го корабля згорбилася дівчина. Тісно, як тут тісно! Раніше вона не помічала цього, а зараз ніби зійшлися всі шість площин, що відгородили її від усього світу, і от-от стиснуть, розчав­лять… І апаратура давить їй на груди, а ті кіль­ка кубічних метрів повітря, що наповнюють руб­ку, важким тягарем лягли на плечі… Важко, ой як важко в Людмили на душі! Рука, наче олов’я­на, не здіймається ввімкнути передавача… Яке б це було щастя, коли б замість оцієї страшної, тривожної радіограми кинути до рідної планети радісні слова:

“Політ Петра Яворовича продовжується ус­пішно! Космонавт зробив навколо Венери кілька витків, сфотографував поверхню планети… Всі його повідомлення записуються на магнітну ко­тушку. Передаю останній запис…”

Аби ж то… Ну, де ти, де ти, Петре?! Що з тобою?

І як переживе мати?.. Людмила уявила добре просте обличчя Петрової матері — вона і всмі­халась, і плакала, прощаючись із сином. Ця ра­діограма може вбити її… Треба попередити, щоб поки що не давали… Яка все-таки жорстока природа! Ох, Петре, Петре…

Гуляли вони у парках понад Дніпром. Розпа­шілий, пружний, він казав тоді… як же це він казав? Ага, пригадала. “Я, — каже, — наче без­смертний, Людо! Інколи мені здається, що я весь час був і буду, що сила в мені бринітиме, думки з’являтимуться вічно…” Петре, Петре…

Тісно в рубці, тісно без нього в усьому світі.

“Та чого це я так? — дорікнула собі в дум­ці. — Адже ще не все втрачено, ще є шанс… мо­жливо — один із ста, але ж є! І дисципліна лишається дисципліною, раз наказано передати, то чого ж ти ждеш? Якого чуда сподіваєшся?”

Примусила себе ввімкнути передавача. Клац­нув умикач, байдуже глянуло зелене око інди­катора, і мікрофон вишкірив решітку. Почала повільно, розділяючи слова на склади, переда­вати радіограму:

“Зем-ля, Зем-ля. Я — “Астероїд”. Льотчик-космонавт Петро Яворович стартував з “Асте­роїда” в розвідувальний політ над Венерою. Ос­танню радіограму від нього одержано, коли ракетоплан потрапив у район сильної грози. Ми­нуло триста шістдесят годин, зв’язку нема. Мо­жливо, апарат пошкоджений. Запасів продовольства, води і кисню на борту літака було на п’ять діб. Прошу дозволу зійти з орбіти супутника і посадити “Астероїд” на поверхню планети.

Керманич експедиції…”

Зрадлива сльоза скотилася по щоці і впала на папір. Людмила кидала у мікрофон слова і плакала, плакала від важкого горя. Але ніхто цього не бачив, крім тісної радіорубки…

ЗУСТРІЧ З ПЛАНЕТОЮ

Коли ракетоплан “Метеор” катапультували з ангара “Астероїда”, він деякий час летів побли­зу свого космічного авіаносця. Петро Яворович, поклавши руки на штурвал, поглядав на бли­скучі ілюмінатори, сріблясту обшивку космічно­го корабля. Подекуди на ній з’являлися чорні смуги, різкі подряпини і бурульки наплавленого металу. І не дивно: який простір пронизав “Ас­тероїд”! Хоча, як на масштаби планетної систе­ми, відстань між Землею і Венерою невеличка,— уявити десятки мільйонів кілометрів цієї прірви неможливо. Занадто вона глибока і широка. Пройнята фотонами, пронизана потоками кор­пускул і дрібними метеоритами, скована неймо­вірним холодом, ця прірва смертельно небезпечна для людини. Але що може зупинити бунтів­ливий дух? Стрибок зроблено. Тепер до поверх­ні Венери — рукою подати. Яворович мусить пробити оболонку хмар (не прилягають же во­ни до самісінького грунту чи там поверхні океа­ну!), мусить політати над самою планетою, знизившись настільки, наскільки буде можли­вість, зробити серію знімків і знову вийти на орбіту.

Петро відсунув шторку шолома і подивився вниз. Біла, сліпучо біла поверхня хмар. Наче безкрая снігова рівнина. Така сама, як і над Землею. Навіть з цієї запаморочливої висоти видно темніючі складки, цілі гірські хребти з округлими вершинами. Подібну панораму Петро бачив на Землі не раз і не двічі. Але… Там, бу­вало, летиш понад хмарами і — гульк — засиніє просвіт, побачиш поля в сизому мареві, звиви­стий шнурок річки. А тут вони вже десятки ра­зів обкружляли планету — і жодного просвіту, найменшої прогалинки в суцільних, непорушних континентах водяної пари. Щось величне і зло­вісне відчувається в цих залитих сонцем про­сторах.

Пілот бачить, як там, далеко внизу, біжать майже поряд дві тіні: одна велика, від “Астеро­їда”, а друга маленька — від його “Метеора”. Біжать, підскакують, зникають у “венерійських” тінях і знову вириваються на світле. Наче обма­цують цю непроникну сферу, що приховала поверхню планети. “Нічого, — думає Петро, — проб’ємося. Ось тільки буде команда — так і ри­немось…” Він мав на увазі себе і свою машину, якій доручив життя. З чоловічою ніжністю стис­нув сегмент штурвала. Варто лише ненадовго запустити двигуна і спрямувати “Метеора” по дотичній траєкторії, як він спочатку сяде на свою тінь, а потім почне занурюватись у м’якість хмар…

— Ну, як самопочуття, Петре? — пролунав го­лос у навушниках.

— Бадьоре. Я готовий.

— Ну що ж, на часі. Можна починати спуск.

Петро закрив шторку шолома, перевірив кис­невий апарат.

— Іду на спуск!

І натиснув кнопку стартера. Запрацював галь­мівний двигун.

— Щасливо!

До навушників долетіло приглушене, далеке гудіння. Петро відчув легкий поштовх у груди, дрібне тремтіння корпусу “Метеора” і злегка повернув штурвал. Втрачаючи швидкість, раке­топлан пішов на зниження. Петро заглушив дви­гуна. Тепер космічну швидкість свого апарата він мусив погасити в густій атмосфері Венери. Звичайно, Яворович добре знав, як це небез­печно. Зануритись одразу в венерійські хмари — це однаково, що вдаритись об скелю. Якої б не був міцності ракетоплан, він не витримає тако­го удару. Отож і вирішили гальмування прова­дити обережно, зачіпаючи спочатку лише вер­шечки хмар, їхню розріджену бахрому.

Снігова пустеля наближається. Яворович до хрускоту в пальцях стиснув штурвал. “Метеор” черкнувся кострубатої газової поверхні — увесь його корпус загудів, як дзвін. Здавалось, фюзе­ляж ковзнув по нерівному, горбкуватому шосе. Ковзнув і підскочив угору, наче камінь, кинутий на воду Потім ще раз, ще… Швидкість падала, хоч і повільно, але падала.

Тільки після двох витків навколо планети Яво­рович вирішив розпочати занурювання в хмари. Металеве тіло ракетоплана вібрувало під нати­ском щільної атмосфери. Яворович пронизав уже кілька кілометрів товщі хмар, а їм кінця й краю не видно. Швидкість різко зменши­лась. Інколи Петрові здавалось, що вона впаде до нуля, і апарат зависне в хмарах, мов голка у ваті.

До поверхні планети залишилось шістнадцять кілометрів, коли Яворович побачив на індикато­рі кругового спостереження плетиво електрич­них розрядів. Сліпучі зигзаги спалахували якраз по курсу ракетоплана. Незабаром загриміли грізні обвали звуків. Тепер уже грозу видно бу­ло і без індикатора. Непривітними салютами зу­стрічала Венера космонавта. Яворович ввімкнув рацію, у навушниках затріщало. Заговорив у мікрофон:

— Попереду сильна гроза. Блискавки. Грім.

— Постарайтесь обійти, — почув крізь шум і тріск знайомий голос Керманича.

— Іду в піке.

Петро ввімкнув головний двигун і ринувся вниз. Тепер за ревом дюзи не чути було грому, але рожеві нитки розрядів видно було і спере­ду, і внизу, і з боків. Наче якийсь розгніваний велетень закидав сітку, щоб спіймати оцю зу­хвалу вогнедишну рибину. Була мить, коли Пет­ро подумав, що перехитрив того ловця: сліпучі зигзаги віддалилися. Та нараз бабахнуло так, що перекрило рев двигуна. В кабіні затанцюва­ли тіні, і Петро побачив на правому крилі велику розпечену кулю. “Оце так гостинець! — промай­нула думка. — Куляста блискавка, шмат плаз­ми…” В ту ж мить він збільшив швидкість, і куля оглушливо вибухнула позаду.

— Алло! Алло! — загукав у мікрофон. — Ра­йон грози пройшов. До поверхні планети ли­шилося…

Петро з жахом побачив, що стрілка альтимет­ра стоїть на нулі. Кинув швидкий погляд на ло­катор — не працює. У навушниках нема навіть найменшого потріскування. Скільки ж до по­верхні?! Заглушив двигуна. Гарячково забилася думка: якщо перед початком грози було шіст­надцять, то зараз… зараз може бути десять, ну, вісім, чи сім… Зітхнув полегшено: все-таки до поверхні ще далеко. Почав виправляти курс по пам’яті. Хмари порідшали, але видимість над­звичайно погана, буквально п’ять–сім метрів. У таких умовах дуже легко втратити орієнтацію. Саме цього Яворович побоювався найбільше. “Може, я лечу прямовисно до поверхні? — хо­лодком проповзла думка. — Ех, повернутися б оце на “Астероїд”, замінити прилади…” Повер­нутися… І це зараз неможливо: невідомо, де верх і де низ…

На екрані індикатора кругового спостережен­ня — сіра, незрушна пелена. Сліпий політ про­довжувався і, як здавалося Петрові, продов­жувався безконечно довго. Він потер долонею чоло, з тривогою подумав, що зникло відчуття часу. І в одну мить уявив те, що зараз відбуває­ться, наче подивився на все це збоку. Там, у широкому зоряному космосі високо-високо по­над хмарами Венери поблискує ілюмінаторами “Астероїд”. У густому клубочінні хмар падає, вже захоплений тяжінням планети, невеличкий ракетоплан, а в його кабіні сидить молодий пі­лот у скафандрі і не знає, де низ, а де верх… Не знає? Петро раптом відчув напрямок падін­ня, повернув голову і, побачивши в який бік зни­кає клоччя хмар, переконався — здогад його правильний. Ракетоплан падає прямовисно, треба вийти з цього смертельного піке! Негайно, як­найшвидше!

В ту ж мить заревів двигун, Петро з усієї си­ли наліг на стерно. Страшна вага притиснула його до сидіння, кров зашуміла у вухах, в очах потемніло, але він все-таки побачив поверхню планети — вона мчала до нього темною стіною. Ще зусилля, ще! Стіна планети схитнулася, від­хилилась, але не зовсім, не зовсім… Ех!

В останню мить — перед ударом — Яворович встиг вимкнути двигуна. Ламаючи чорні дерева, сріблястий “Метеор” врізався лівим крилом у податливу поверхню планети, а праве знялося вгору — як німий зойк. Чорні дерева схитнули­ся над білою птицею та й заклякли. Чужа, іно­планетна тиша вкрила гостя з далекої Землі.

У СИНЬОМУ ЛІСІ

Удар був досить сильний — Петро втратив свідомість. Тіло його, міцно припасоване до си­діння, безвільно звисло на лівий бік. Хто зна, скільки він отак лежав, та коли опритомнів — жахнувся: невже він втратив зір, що нічого не видно? Широко розплющував і заплющував очі, кліпав повіками, а густа темрява — без жодно­го проблиску! — не розходилась. Навпомацки відсунув шторку шолома і обережно доторкнув­ся пальцями до очей. Болю нема, проте нічогі­сінько не видно. Що за знак? Ліве плече, груди і ноги нили від болю, але ж голова… Шолом цілий…

Петро натиснув на важельок правого підлокіт­ника, і сидіння трохи відсунулося, можна простягнути ноги. Тупий, ниючий біль не стишу­вався, особливо у лівому коліні Поворушив но­гою — нічого, наче все гаразд. Обмацуючи ЇЇ, наткнувся на щось тверде в наколінній кишені. А… та це ж ліхтар — подарунок Інституту ядер­ної фізики. Вийняв і швидко натиснув кнопку. Яскраве світло прорізало темряву — отже, він бачить! бачить!

Виходить, що це така чорна венерійська ніч. Пригадав, що перед аварією бачив якісь чорні дерева та й саму, власне, поверхню. Швидко, значить, стемніло… Чи, може, він так довго ле­жав без свідомості?

Посвітив угору — над сріблястим крилом його апарата вирізьблялися гілки дерев, наче антени. Зауважив, що гілля відходить від стовбурів під прямим кутом і має майже таку саму товщину, як і стовбур. Листя не видно. Гілки, як і стов­бури, нагадують труби, гладенькі, без жодного сучка, і — головне — однакової товщини від по­чатку й до кінця. Коли б дерев було не так багато, Петро міг би подумати, що то справді антени. Вони й поблискували під промінням ліхтаря, наче воронений метал.

Петро вибрався із сидіння. Насамперед він на­лагодить рацію: треба ж негайно встановити зв’язок з “Астероїдом”!

Дивна річ: критичне становище, в яке він по­трапив, ніби й не турбувало. Він його просто не усвідомлював. Хотів якомога скоріше передати інформацію, розповісти про те, що побачив — про оцей чудернацький ліс, про темінь венерійської ночі. Головним у цій ситуації було те, що він, посланець земного людства, опинився на поверхні іншої планети. А те, що його літак врізався у цю поверхню і, можливо, зламав крило, що з такого положення неможливо стартувати,— все це зараз його зовсім не турбувало. Воно згодом заповзе в душу холодком, наповнить роз­пачем серце. Але це буде згодом, а зараз Петро, розбираючи рацію, час від часу поглядає на чор­ноту за ковпаком кабіни і думає про цю несамо­виту планету, яка зустріла його блискавицями і океаном темряви.

На Землі теж бувають темні ночі, особливо восени. Він ходив до школи в райцентр за чоти­ри кілометри на другу зміну і повертався додо­му поночі. Але хіба то було таке “поночі”, як зараз? Навіть коли над головою не сяяли зорі, то й тоді все-таки тьмяніла, угадувалась стеж­ка, бовваніли дерева, будівлі… А тут не видно нічогісінько!

Вглядався до болю в очах — а може, десь хоч трішки зблисне: чи вогонь, викликаний розум­ною істотою, чи очі якого-небудь звіра! Не вид­но нічого. Заплющував очі, міцно притискував повіки, і тоді з’являлась якась невиразна роже­вість.

Ліхтар, наче розпеченою трубою, пробивав у Темряві глибокий отвір. І куди його не спрямо­вував Петро — скрізь стояв мовчазний трубча­стий ліс. І ніякої трави чи кущиків унизу — щіт­кою стирчать маленькі трубочки. Звичайно, Пет­ро міг би оце вибратись назовні і полоснути по цих деревах променем мазера—досить лише на­тиснути другого вмикача на ручці ліхтаря, як поруч із оцим білим снопом зажевріє тонка ців­ка великої енергії. Промінчик мазера здатний вмить скосити увесь навколишній ліс, а якщо тут є кисень, то незабаром від цих дерев залишився б тільки попілець… Але навіщо це робити? Петро добре знає, що скористається мазером лише для самозахисту, та й то в крайньому випадку.

Яворович усміхнувся: хоч які мудрі наші астро­фізики, а природа мудріша. Скільки було витра­чено зусиль, щоб довести непридатність Венери для життя! І жара до 300 градусів, і відсутність кисню, і повільне обертання…

А ліси на Венері тим часом виростали.

Та хіба тільки ліси? Раз уже є біосфера, то, певне, розвинулися й інші форми життя… Яворовичу дуже хотілося зустріти тут розумних, мислячих істот. І десь глибоко в душі, можли­во, інтуїтивно він вірив, що так воно й буде…

Рацію налагодити не вдавалось. Петро прила­штував кіноапарат, націлив об’єктив у темряву і почав ждати світанку. Раз був вечір, значить буде й світанок. Очевидно, що Венера обертає­ться навколо осі набагато швидше, ніж навколо Сонця. На Марсі доба така, як і на Землі, то чому ж на Венері мусить бути інакша?

Чатував темряву — як тільки почне її розми­вати світло, так він і зафіксує це явище на стріч­ку. Треба буде зняти цілий венерійський день — з ранку до вечора.

Вдень він поставить літака так як слід, а за­раз виходити назовні було б необачно. Повидному можна буде використати дерева замість лебідки — це якраз і добре, що навколо ліс, а не пустеля. Та й грунт, очевидно, м’який, бо крило ввійшло в нього, як ніж у масло.

Сидіти було незручно, а все ж непомітно під­крався сон. Яворовичу наснилися рідні поля, шовкове шатро неба над ними. Він іде кудись і сам не знає куди, земля стелеться під ноги, ваб­лять зорі, а серце стискує тривога. Він іде все швидше і швидше, не йде, а біжить, широко стрибаючи по кам’янистому міжгір’ї. Десь зник­ли поля і ліси, перед ним голий камінь, теплий на вигляд, дорога спускається вниз, і він гупає по ній, тікаючи від якогось хижого звіра, що вже дихає за його спиною. Під ногами гуде бру­ківка — лунко, виразно. І раптом він усвідом­лює, що то не дорога відлунює, а планета — ре­зонує, як велетенський дзвін. І це його не зди­вувало, що відчув усю планету — не просто каміння під ногами, а планету, велетенську кулю, що лунко обзивається на його кроки. А те, що за ним женеться, вже зовсім близько…

Прокинувся з відчуттям тривоги в усьому тілі.

Світало.

Несміливо, поволі, але все-таки світало. Зго­ри, із хмар, просочувалось блідо-жовте світло. З темряви поволеньки проступали дерева. “А може, це зовсім і не дерева? Можливо, це справ­ді антени, цілий ліс антен якоїсь гігантської радіостанції? — подумав Петро і одразу ж відки­нув ці думки. — Оце вже фантастика. Треба вга­мувати свою уяву”. Спрямував об’єктив кіно­апарата на темніючі стовбури і натиснув на спуск. На мить йому здалося, що дерева в одно­му місці схитнулися… Тривожна цікавість, очі­кування чогось незвичайного охопили його єст­во. Може, то птиці? А може — венерійці? Хо­ча б уже скоріше світало!

Просвітив гущавину ліхтарем — ніде нічого, тільки полискують дерева — суцільна стіна.

Вимкнув ліхтар — стало ще темніше. Але за якийсь час очі призвичаїлись і знову вловили жовтизну. Світло сіялось зверху, від злегка жов­тавих хмар, які густими сувоями закривали не­бо. Зараз уже видно було метрів на п’ятдесят навколо. “А більше, мабуть, нічого й ждати при такій хмарності”,— подумав Петро, закриваючи шторку шолома і перевіряючи кисневий прилад. За хвилину він уже вибрався назовні. Озирнув­ся навколо і легко сковзнув на венерійський грунт. Був такий заклопотаний положенням лі­така, що навіть не звернув уваги на цю історич­ну мить. Під ногами пружинило, як на торфови­щі, але він не грузнув. Спробував навіть підско­чити на одному місці — нічого. Відчував себе помітно легшим, ніж на Землі. Біль у лівому коліні майже стих.

Обережно обійшовши літак, переконався, що крило ціле, треба тільки обкопати його, а тоді вже скористатися тросом. Для того, щоб зня­тися, доведеться змонтувати турбіну вертикаль­ного підйому…

І знову Яворовичу здалося, що схитнулися дерева — вже в іншому місці. Довго дивився в гущавину — зараз уже, мабуть, зовсім розвид­нилось, бо дерева не зливаються в суцільну сті­ну,— але нічого не помітив. Тихо і непорушно.

Підійшов до ближчого дерева, узявся за тем­но-синій стовбур обома руками, схитнув. З гі­лок бризнула рідина.

Дістав з нагрудної кишені скафандра пласт­масову пробірку — узяти пробу. На “Астероїді” дослідять… Труснув дерево, рідина полилася, але в пробірку набрати не вдалось. Спробував здертися на стовбур, щоб одламати гілку, але він був такий гладенький, що руки тільки сков­зались. Тоді Петро вийняв з кишені моток тоненького тросика з важельком. Закинув його на кінець нижньої гілки і потягнув. Гілка пру­жинила, вигиналася, але не тріскала. Наче то була й не гілка, а якийсь гумовий шланг. Вхо­пився за кінчика, нахилив. Гілка таки справді схожа на трубку — добре видно порожнину. Ді­став ножа, зрізав — полилася рідина, але одра­зу ж і перестала. Отвір просто на очах затягу­вало плівкою. Зрізав ще — те ж саме Наповнив пробірку, взяв також шмат живої трубки. Від­пустив гілку і почав змотувати троса. В гуща­вині нараз ковзнула якась тінь. Він не так по­бачив, як відчув — хтось є поблизу, хтось за ним стежить. Звір? Мисляча істота?

Гамуючи хвилювання, сховав моток до кише­ні. Узявся в боки, стояв, придивлявся, чекав. Біліла торпеда літака, чорнів нашорошений ліс. І в усьому відчувалася настороженість, тривож­ність.

Рушив до ракетоплана, але одразу ж зупинив­ся. Між деревами майнула якась постать. Тепер уже Яворович не думав, що це йому тільки здає­ться. Хоч і на коротку мить, але він виразно побачив саме постать — вертикальне тіло, що перебігло від одного стовбура до другого, ближ­чого. Схитнулось дерево, і Петро побачив, тепер уже трохи праворуч, — по гілках, угорі, перебі­гає ще одне!

Яворович став, як укопаний,— до нього на­ближались венерійці! Такі ж, як і люди — дво­ногі, дворукі. Одна постать легко перебігала по гілках — вони не встигали й прогнутися, — а дру­га, так само спритно, петляла поміж деревами. В їхніх рухах була гранична обережність, але ді­яли вони сміливо, без вагання. В руках тримали короткі палиці, мабуть, вирізані з оцих самих темно-синіх гілок.

Метрів за п’ять від Яворовича обоє зупини­лися. Той, що був на дереві, миттю сковзнув по стовбуру додолу. Петро не спускав з них ока. Затиснувши свої палиці під лівою пахвою, венерійці також насторожено стежили за Яворовичем. Отак, мабуть, мисливці де-небудь в нет­рях Африки підстерігають свою здобич. Вони аж зігнулися трохи, приглядаючись до дивовиж­ної істоти в скафандрі і шоломі. На зріст вони, може, трохи менші від Яворовича, вузькоплечі. На голові в кожного стирчить чорне волосся. Шкіра темно-синя, очі великі, занадто видовже­ні, з якимось стальним блиском. Він не зміг нічого прочитати в тих очах — ні страху, ні ціка­вості, ні гніву. Вони дивилися на нього якусь мить, але без ніякого виразу — очі людей з ін­шої планети. Петро не встиг і слова вимовити, як істоти сховались за деревами.

І раптом Яворович подумав: “Мабуть, їх лякає мій шолом, а раз вони дихають цією атмосферою, то, певне, і я зможу”.

Плавно, спокійно підніс руки, відхилив шо­лом за плечі, розстебнув скафандр на грудях. Дихнув раз і вдруге. Повітря напоєне якимось незвичним запахом, але кисню в ньому, певно, цілком достатньо.

— Ну, що ж, — обізвався Петро, — будемо зна­йомитись чи що?..

Голос його зазвучав несподівано сильно і, від­лунюючись, полинув у гущавину. У відповідь — жодного звуку.

— Чого ж ви мовчите? — загримів Петро. — Може, злякалися?

І знову ніякої відповіді.

Тоді Яворович, простигши вперед руки, як для обіймів, рушив до них.

В ту ж мить венерієць, який ховався лівіше, правою рукою діткнувся кінця палиці, притис­нутої до лівого боку. Щось зашуміло, тукнуло Петра в груди, і він побачив, що це — невелич­ка стріла. Вона заледве пробила костюм і тро­хи подряпала шкіру. Швидко вихопив її і ки­нув назад — на того, що стріляв. Венерієць спритно відскочив за інше дерево.

— Що ж це ви так гостей зустрічаєте? — грим­нув Петро, поквапно надіваючи шолом. — Чим я накликав ваш гнів?

Стріла цокнула по шолому.

“А що, коли їх тут багато? — промайнуло Петрові в голові. — Може, це тільки розвідка від цілого загону? Доведеться оборонятись”. І він засунув руку до надколінної кишені, щоб діста­ти свого ліхтаря. Аж подих йому перехопило— кишеня порожня! “Швидше до кабіни: мазер там, авжеж там, він пригадує, що поклав ліхтаря на сидіння, так, так… Але чому паморочиться го­лова? Не треба нервувати, спокійно, спокійно…”

Він кинувся до літака, задихаючись, наче його душили за горло. Перед очима туманилось, у вухах шуміло. Подумав, що це все-таки незвич­на атмосфера, і затиснув зубами мундштук кис­невого приладу. Трохи полегшало.

Дерся в кабіну, а стріли дзьобали і дзьобали скафандр.

“Войовничі… — думав Петро, переставляючи ногу в люк. — І найменшої спроби порозуміти­ся… Доведеться…”

Простяг руку до грізного ліхтаря, а він наче одсувається, Петро тягнеться до нього і ніяк не може вхопити, ось уже він під пальцями…

Але темрява каменем налягла на його свідо­мість, на його важке, наче олов’яне, тіло. Наледве засунув ліхтаря до кишені і мішком сповз у кабіну.

Венерійці підбігли, заглянули. З лісу вийшло ще з десяток чи більше — із трикутними щита­ми в руках. Витягши Яворовича з літака, покла­ли його на щит, взяли втрьох і всі разом ру­шили вглиб лісу.

ЩИТИ ІДУТЬ В НАСТУП

Перше, що почув Яворович опритомнівши, — це шум у вухах і ніби удари молотком у голо­ві — день-дзень-дзень. Пригадав напад у лісі. Схопився, як ошпарений, сів. Лапнув кишеню — ліхтар є. Але що це таке — хіба він не в кабіні літака? В сутінках нічого не можна розібрати. Присвітив ліхтарем — над ним кам’яне склепін­ня, розмальоване якимось геометричним орна­ментом. От тобі й маєш… Значить, вони його захопили?

Голова розвалюється. Потер долонею чоло, але ніяк не міг пригадати, як же це сталося. Ні­чого не пам’ятав. Анічогісінько. Скільки ж про­йшло часу? Чи довго він тут лежить? Мабуть, що довго, бо відчуває спрагу. Але добре, що венерійці хоч не забрали скафандра, в одній з кишень є фляга… Тремтячою рукою витяг фля­гу, ковтнув живлючої рідини. “Отже, обшуку вони не робили, нічого не забрали, навіть ліхта­ря… — з полегшенням подумав Петро. — А шолом відхилений. Значить, можна дихати їхньою атмосферою… Чому ж годі я втратив свідомість? Невже… стріла подіяла?”

Вийняв мазера і, пересилюючи слабість, ус­тав, почвалав до виходу. Не гаючи й хвилини — до літака! І нехай тільки спробують йому пере­шкодити… Хай тільки посміють…

В сутінках побачив, що перед виходом бовва­ніє якась постать. Освітив її ліхтарем — скульп­тура: фантастичний звір з головою венерійця звівся на задні лапи. Світло ліхтаря викресало іскри в його великих кришталевих очах. Хижі пазурі відстовбурчились на піднятих кінцівках. “Добрячого сторожа поставили, — усміхнувся Петро, — дитина перелякалася б насмерть”. Але наступної миті він і сам здригнувся: перед зві­ром валялося кілька кістяків з величезними черепами. “Он воно що… — подумав Петро, — га­дали, що я мертвий…” Ступнув до виходу. Ні­яких дверей, ніяких замків — вихід вільний. Ставши на порозі, зрозумів, що він перебував у печері на схилі невисокої гори. Перед ним роз­стилалося озеро, може, й море — берегів не вид­но. У присмерковому світлі венерійського дня далеко не побачиш. Поблизу видно, але далину сповиває густа імла. Петро з подивом помітив, що тут немає тіней — жовтуватого цього світла хоч і обмаль, але воно розсіюється рівномірно з усіх боків.

Дивився на сірі хвилі — невеликі, без білої піни, без сонячного блиску — і згадав Чорне мо­ре. Отам бувають хвилі! Там навіть і в хмар­ний день вони виграють кольорами. А ці ось і не котяться, а ніби похитуються на місці. І все ж Яворовичу приємно почути плюскіт води,

Вдалині наче ковзнули якісь тіні. Чудні істо­ти оці венерійці…

Оглянувся навколо — пагорби понад морем пустельні — дерев ніде не видно, тільки під но­гами стеляться якісь темні рослини.

Гостре відчуття небезпеки спонукало Петра перевірити свою зброю. Якщо вони слідкують за ним, то нехай знають, що людина Землі від­крила тайники такої енергії… Ось він зараз обернеться і торкне оту чудернацьку статую червоним промінчиком, а тоді можна й увесь оцей пагорб зрізати.

Стиснув мазера, став обличчям до щілини, що править за вхід у печеру. Палець намацав ввіг­нутого ґудзика… але відсмикнувся. “Хто його зна, можливо, це якась їхня святиня, — шугну­ла думка. — Нащо ж її руйнувати?”

Але не випробувати тут мазера Петро вже не міг. А може, батареї розрядилися? Треба, тре­ба випробувати, але обережно… Націлив ліхтаря на воду. Як тільки палець притиснув кнопку, з мазера беззвучно вистрілив тоненький черво­ний промінчик, і там, де він черкнувся води, — вгору шугнула, заклубочилася пара. Зняв паль­ця із кнопки — червоний промінчик ніби схо­вався у своєму кришталі, зник, а пара ще довго клубочилась у жовтавому повітрі, і вода вирува­ла та шипіла.

Ну, що ж, мазер працює добре, якщо дове­деться — має чим відборонитися. А тепер — швидше до апарата!

Яворович ступнув кілька кроків по пружному плетиву, що встилає пагорб, і зупинився. Куди йти? Він був непритомний, може, кілька годин, а може, й цілу добу! За цей час його можна було перенести чи перевезти принаймні на десят­ки кілометрів од літака. Спробуй тепер знайти!

Широко ступаючи. Петро зійшов на пагорб. Поглянув і — вражений — зупинився. Там, уни­зу, просто на землі лежать гігантські риби. Так, так, саме риби! Одна, дві, три, чотири… Та їх там хтозна-скільки — наче пливуть косяком до моря. Плескаті голови, розкриті пащі. Підняті для удару хвости…

Тримаючи напоготові свого мазера, Яворович довго розглядав незвичайну картину. Риби не ворухнулися.

Невже це якісь земноводні вилежуються на м’якому грунті? І кожне з них в десятки разів більше від найбільшого кита!

Та раптом помітив — із риб’ячих розтулених пащ вискакують… постаті венерійців Он воно що… Виходить, це — їхні житла, венерійське се­лище!

Глибоко вдихав густе повітря і чекав, що ж буде далі. Темні постаті венерійців гуртувалися перед своїми житлами. Окрім уже відомих Пет­рові трубочок, вони мають і великі трикутні щи­ти. Ось вони поставили їх перед собою так, що вийшла суцільна стіна: якщо в першого вгору кутом, то в другого — основою. Стіна із щитів, ніде не порушуючись, не роблячи зламів, руши­ла і помалу посунулась до космонавта. Самих воїнів за щитами не видно, здається, стіна пере­сувається сама.

Петро надів шолом. Тепер стріли були йому не страшні, але, якщо підпустити цю армію до себе, то вони просто задавлять його. Ну, що тут робити? Чому ці істоти такі злобні, хижі, як зві­рі? Чому вони не бажають порозумітися з ним? Сунуть, крадуться за своїми щитами… Шкода їх, але оборонятися треба, нічого не поробиш.

Озираючись, Яворович відійшов назад. Венерійці лишилися в долині. Збіг до води, став на мокрому піску (“І тут пісок”) — далі йти ніку­ди. На пагорбах з’явилися щити. Стіна ніби ви­ростала, ось переповзла через гребені пагорбів і почала спускатися вниз. І жодного звуку — німа тиша! Сунуть і сунуть. Петро відійшов до самісінької води. Лагідні хвилі м’яко торкалися його міцних скафандрових черевиків. А щити сунуть…

Саркастична посмішка скривила Петрові об­личчя. Невже вони думають, що він їх зля­кався?..

Відхилив шолом, гукнув на всю силу своїх легень:

— Спиніться!!!

Наче грім прокотився — так пролунав у цій атмосфері голос людини. Далина відгукнулась:

— Спиніться-іться-іться!..

Щити не зупинились. Петро закрив шолом.

Раптом із-за щитів вискочив якийсь голова­тий звір. Мить він стояв на своїх могутніх ше­сти лапах (“Такий, як у печері!”), пропікаючи Петра хижим блиском очей, а тоді кинувся впе­ред.

Щити сунулись.

Яворович, гадаючи, що звір побоїться води, зайшов по пояс у море. Але страховисько не зу­пинилось, вода так і бризнула під його лапами! А від сірої стіни щитів уже біг другий…

Петро натиснув кнопку мазера — на одну ли­ше мить. Там, де щойно був хижий звір, бух­нули вгору клубки пари. А другий не встиг добігти й до води, як його черкнув червоний про­мінчик, пихнув димок — і звіра наче й не було, наче розтав у повітрі.

Щити заклякли метрів за п’ятдесят від води. Певно, раптове і безслідне зникнення двох зві­рів справило враження. Та ось в кількох місцях стіна розсунулась — вискочило ще кілька шести­ногих “тигрів”, як їх у думці назвав Петро. Під­пустив ближче, бажаючи роздивитися на них, а тоді провів промінчиком. Знову в повітрі з’яви­лися пасма жовтавого димку. А одному “тигро­ві” відпанахало передні лапи, і він, стругуляючи мордою в пісок, продовжував бігти на чоти­рьох. Промінь мазера хвицьнув його біля самі­сінької води.

Підождавши трохи, чи не випустять ще якої-небудь халепи, Яворович вийшов на берег. Від­хилив шолом, і знову прогримів його голос:

— Бачили? Зі мною битися — марна справа!

Знав, що вони нічого не зрозуміють, але гу­кав і гукав до них. Може, хоч догадаються, що потрібні переговори.

— Я не бажаю вам лиха! Покажіть, де мій апарат!

Важкими кроками Яворович рушив по піску вперед. Стіна щитів здригнулась і теж рушила, тепер уже не до Петра, а назад, на пагорби. На­скільки він підходив, настільки вони відходили. На горі він зупинився — вони стали в долині. Жовтава імла була пройнята тишею, німою, не­порушною тишею. Ні войовничих викриків, ні барабанів, ні гелгання натовпу — нічого цього не було. Петрові стало моторошно в цій тиші. Хвилинами йому здавалось, що це — просто сон, таке все було нереальне: і оці щити в жовтавій млі, і силуети “риб” за ними, і весь оцей чужий, незрозумілий світ. Відхиляв шолом, ви­тирав спітніле чоло, тер очі, а неймовірна кар­тина не зникала з-перед очей. І треба дивитись, треба бути насторожі.

Помітив невеличкий натовп біля одної з “ри­бин” у місті. Натовп рушив у напрямку до па­горбів. Підкріплення? Але ні трубок, ні щитів ці венерійці в руках не мали. Ось вони підійшли до своїх воїнів. Через кілька хвилин щити роз­ступилися, і наперед вийшов сухорлявий венерієць, обмотаний по стегна сірою тканиною Його тонкі голі ноги ступали рівно і впевнено. На голові стирчало вгору густе, довге волосся. Пе­трові дивно було, що волосся не прилягає. По­хитується від ходи, але стирчить угору — наче колючки на їжакові.

Венерієць зупинився за крок перед Петром і… повернувся до нього спиною. Вищий на го­лову, Петро поглядав на його кістляву постать, на потилицю, густо втикану рівними волосина­ми, на вузьку спину, і не знав що робити. А той стояв собі, наче розглядаючи стіну із щитів, що заступила рідне місто.

Нарешті Яворович поклав йому руку на пле­че і обернув до себе. Венерієць обернувся охо­че. Щити внизу одразу ж упали до ніг воїнів. На щити вони поклали свої чорні трубки. Все це Петро помітив настороженим оком, водночас дивлячись і на цього “парламентера”. Воїни сто­яли біля своїх щитів, і в їхніх вільних позах уже не було войовничого запалу.

“Значить, мир, — подумав Яворович, дивля­чись у великі очі венерійця. — А ти, брат, немо­лодий уже, синя шкіра пожухла…”

Відкинув шолом, зняв рукавиці і взяв вузень­ку долоню венерійця в свою. Долоня була хо­лодна і слабенька, як у дитини.

— Вітаю вас по-земному! — Петро злегка стиснув синю руку, щоб не завдати болю.

Венерієць склав губи трубкою, але Яворович нічого не почув. “Мімікою розмовляють, — по­думав, — оце гірше”. А венерієць пильно дивив­ся в його обличчя, наче пізнаючи знайомого.

Тепер Петро міг роздивитися на його очі. Во­ни скидаються на сливи, тільки ще більше ви­довжені, і — головне — ніяких зіниць, однорідна маса, трохи світліша за темно-синє тіло. Згодом Яворович відкриє для себе своєрідну красу цих очей, а зараз йому здалося, що цей старий сліпне. В усьому іншому венерієць нічим особливим не відрізнявся від людини. Хіба що мен­ші вуха і жорстке волосся на голові. Ніс не так виділяється на обличчі, ні бороди, ні вусів не­має. Густо-синя шкіра взялася зморшками і тро­хи одвисає на шоках. “Може, де-небудь в хащах Південної Америки живуть отакі племена, — подумав Яворович. — Це люди, люди”.

Венерієць то складав губи трубочкою, то зно­ву стулював їх, але, окрім його дихання, Пет­ро нічого не чув. Крутячи долонею то перед своїм роззявленим ротом, то коло вуха, Петро дав зро­зуміти, що нічого не чує. Венерієць зробив те саме, вказуючи на Петра. “Чи вони глухонімі? — з острахом подумав Яворович.— Ні, таких на Землі нема”. Венерієць тим часом почав жваво жестикулювати, запрошуючи йти до селища. Мова жестів була зрозуміла обом. Яворович на­магався показати, що він прилетів із-за хмар, що десь у лісі його літак, і він хоче піти туди, щоб сісти й полетіти назад. Венерієць, видно, нічого не второпав.

— Та зрозумійте ж нарешті, — нетерпляче ви­гукнув Петро, — є така планета Земля! Гарна планета. І люди вже не кидаються ні стрілами, ні бомбами, живуть мирно, у злагоді і дружбі. Так от ми прилетіли звідти на “Астероїді”, ро­зумієте — на космічному кораблі!

Старий венерієць увесь час вказував на сели­ще. І Петро вирішив піти. Треба ж хоч одним оком побачити селище на Венері, — не в джунг­лях Амазонки, а на іншій планеті! Все тут не­звичне, не таке, як на Землі. Цікаво, як там, у тих “рибинах”, що лежать, розкривши пащі, зовсім близько, можна сказати, поруч? І вони пішли —венерієць і землянин. Петрова рука стискувала в кишені ребристий корпус мазера, хоча космонавт добре розумів, що довіряє­ться оцим венерійцям, що тепер він фактич­но — у їхніх руках.

У СЕЛИЩІ ВЕНЕРІЙЦІВ

Селище справило на Яворовича незабутнє вра­ження. Кожне житло, збудоване у формі веле­тенської риби, вміщує стільки мешканців, як, скажімо, наш земний п’ятиповерховий будинок. З чого зроблено “рибини”, Петро не міг визна­чити, але споруди ці, безперечно, були міцні, хоч і здавалися легкими. Вулиць в нашому розумінні тут нема. Поміж довгими овальними житла­ми утоптано стежки, а решта території вкрита плетивом низькорослих рослин. “Ніякого тран­спорту в них, видно, нема, — подумав Яворович. — Не додумались навіть до колеса”. Те, що здалеку здавалося розкритою пащею, зблизька виявилося просторим входом до приміщення, З обох боків його Петро побачив кількох воїнів із трубками в руках.

Всередині юрмилося багато народу. Важко було розрізнити, де чоловіки, а де жінки, бо і зовнішній вигляд і одяг у них майже однако­вий — тулуби щільно обмотані тканиною, тіль­ки ноги відкриті. Тканина, правда, різноманіт­ної розцвітки. Якими осередками вони живуть — сім’ями, родами чи, може, ще якимись групами (“може, як бджоли у вулику!”) — Петро так і не довідався. Бачив, що живуть спільно, а як саме — не міг визначити.

Старий вів його довгим проходом, з обох бо­ків якого були приміщення різних розмірів. Ні вікон, ні дверей Петро не помітив, хоча тут бу­ло видно, може, навіть краще, ніж надворі. На нього дивилися венерійці, але вираз їхніх очей був ніякий. І, головне, — всі мовчали. Тільки тупіт кроків, шурхіт одягу та шум дихання чув Петро, а то — ніяких звуків. “Німі! Німі, як риби, — подумав Яворович. — Не дарма ж вони собі й житла такі збудували”.

Нарешті, старий повернув у бокове приміщен­ня і зупинився. Це був досить просторий, ви­довжений зал, освітлений хоч і блідуватим, але рівним світлом. Де джерело світла — важко ска­зати, бо ні вікон, ні люстр чи бодай одної якоїсь лампочки Петро не помітив. Здається, тут сві­титься все — стіни, підлога, стеля. І все це геть помережано різнобарвними лініями, якимись значками і закарлючками. Придивившись, Яво­рович побачив і малюнки, зроблені за допомогою таких самих ліній. “Що це, — думав Пет­ро, — музей, мистецький заклад чи храм?” При­марне світло, глуха тиша, мовчазний венерієць, — все це впливало на нього гнітюче. Від­чув, що йому жарко, що спітнів у скафандрі. Скинув і взяв на ліву руку, наче плащ.

Підійшов ще один — видно, ще старіший, бо згорблений, і цей показав Петрові спину Це розсмішило Яворовича: що за звичай! Згодом, трохи познайомившись із життям цього народу, Петро дізнався, що, повертаючись спиною, во­ни, так би мовити, віддають себе на його ми­лість чи що, бо в такий спосіб не зможуть захиститися від смертельного удару. Отже, ця поза означає ніщо інше, як повний мир. Якщо ворожий воєначальник не завдавав удару по потилиці, значить він ставав другом.

Обидва венерійці, а вслід за ними і Петро, пі­дійшли до стіни, до тієї місцини, де на жовтому фоні не було ніяких візерунків. Старіший венерієць тицьнув Петрові в руку якусь темну гілоч­ку. Яворович подивився на неї, повертів-повертів та й почав розглядатися навколо. Господарі час від часу складали трубочкою губи, але хто ж його зна, що це означає!

— Що за міміка? — заговорив Петро. — По­казуйте хоч жестами абощо!

Голос його звучав глухо, певне, звук погли­нають стіни.

Старі зовсім не реагували на його репліку.

“Дивно…” — бурмотів Петро, видобуваючи з кишені скафандра великого блокнота і ручку. — Ану, спробую їм намалювати”.

Гілочку віддав назад, сів просто на підлогу і почав черкати на білому аркуші. Згорблений торкнувся гілочкою стіни, і на жовтому фоні проступили фіолетові лінії. Незабаром уже мож­на було розпізнати постать Яворовича у ска­фандрі з великим шоломом на голові. Отже, його поява зафіксована. Тим часом Петро розмаши­сто накидав схему.

З неї неважко здогадатися, що диск — це Венера; хвилясті лінії — її газова оболонка; далі — космічний корабель на орбіті супутника; пунк­тир від космічного корабля через атмосферу до планети — це шлях його ракетоплана. Ще й де­рева намалював, щоб зобразити місце падіння апарата.

Показуючи цю схему старим венерійцям, Пет­ро пояснював її енергійними жестами — тикав пальцем собі в груди, обводив орбіту, розкинув­ши руки, показував, як летів крізь хмари, як упав. Навіть напад воїнів зобразив. Венерійці дивились немигаючими очима, складали трубоч­ками зморщені губи і… мовчали.

Тоді Яворович намалював схему планетної си­стеми і, тикаючи себе в груди, показав, з якого він кружечка, а штурхаючи їх, вказував на Венеру.

Вони тільки відійшли трохи, щоб не одержу­вати стусанів, та й годі.

Петро ляснув себе по лобі і розсміявся. Ну, звичайно ж, звідки їм знати про сонце і планетну сім’ю, коли вони і всі їхні предки жили й живуть під такою щільною оболонкою хмар! Вони ж ніколи не бачили зірок…

Так цього разу Яворович і не зміг порозумі­тися з ними. Вони навіть не здогадалися, що він просить провести його до ракетоплана. Чи, мо­же, тільки вдали…

Завели його до просторої кімнати (також без вікон, але світлої), очевидно, призначеної для відпочинку. Принесли жмут якихось гіллячок, мовчки поклали перед ним та й пішли. Петро довго розглядав ті гілочки, аж поки не здога­дався взяти одну на зуб. То були соковиті і — треба сказати — смачні венерійські плоди. Кіль­ка гіллячок Петро з’їв обережно, побоюючись. А потім, розкуштувавши, докінчив майже все, що принесли йому господарі. Плоди трохи нагаду­вали ананаси, але сік у них був якийсь ніби м’якший і ароматніший.

Чи то від нервового напруження, чи, може, від цієї інопланетної їжі, Петро відчув утому в усьому тілі. Хотілося розправити руки й ноги, заснути. Він так і зробив — ліг на підлозі, по­клавши під голову скафандр, потягнувся до хру­скоту в суглобах, потім ослабив усі свої м’язи і поринув у солодку дрімоту. Незабаром він міц­но заснув.

ДЕЩО З ІСТОРІЇ КРАЇНИ ЩИТІВ

І все-таки порозумівся Яворович із цими венерійцями за допомогою малюнків — незграб­них, майже дитячих, але — картинок! Серед венерійців знайшовся свій Бідструп, який велики­ми серіями маленьких малюнків зумів передати космонавтові найголовніше з життя свого на­роду.

Ось, наприклад, він зобразив морські хвилі і гігантську рибину. На другому “кадрі” — ри­бина вже наполовину висунулась із води і з її розкритої пащі виходить двоє венерійців, мабуть, їхні Адам і Єва. Зрозуміло, що це — ле­генда про походження венерійців; гігантську ри­бу (чи, може, то морська тварина) вони вважа­ють своєю пращуркою. Але, чи є це основою їхньої релігії, чи це просто казка, — здогадатися було неможливо. Тут потрібні пояснення.

Далі венерієць обвіз контури своєї території. З одного боку її омиває море, з інших — засту­пають гори, ліси, течуть ріки. Венерієць намалю­вав багато міст і відгородив усе це щитами. Ціл­ком логічно Петро назвав цю землю Країною Щитів.

Малював венерійський Бідструп гілочкою на якихось блідо-жовтих плитках, які віялом роз­кладав перед Петром. Через кілька днів ці плит­ки зайняли майже всю підлогу в його покої.

Показав венерієць і загони нападників, що, зігнувшись, кидались із списами на щити. І за кожним таким загоном була якась головата, ду­же головата істота. Вона не могла навіть стояти на своїх тонюсіньких коротких ніжках, а сиділа на плечах воїна. Хто вони такі, оті Головаті? Ворожі воїни із списами такі самі, як оці з труб­ками, а Головаті різко відрізняються. Хто ж вони? Петро вказував на них, і венерієць малю­вав ще й ще і все однаково, а хіба це могло роз­крити таємницю?

Тільки згодом, пройшовши кілька сот кіло­метрів по Країні Щитів, побачивши її німий на­род, Яворович зміг скласти уявлення про неї. До речі, його страшенно дивувала таємнича система сигналізації, за допомогою якої передавалася звістка про його прибуття. Тільки він (у су­проводі кількох воїнів) підходив до міста, жите­лі висипали навстріч і, звичайно, показували спину. І це при тому, що ніяких апаратів, дротів, кабеля — не було. Взагалі, як переконався Яворович, венерійці не знали металів і не користу­валися ними. Петро не мав сумніву, що під оцими чудернацькими містечками, попід синіми лісами є багаті поклади різноманітних металів, але не дивувався, що венерійці не користуються ними. Метали їм просто не потрібні, принаймні на цьому етапі розвитку.

Клімат цього поясу теплий, і природа — щед­ра трудівниця — дає все необхідне для життя: харч, будівельні матеріали, сировину для тка­нин. Плоди (а їх хто зна й скільки гатунків!) не потребують ніякої обробки — досить простягну­ти руку і зірвати з дерева чи з куща. При об­робці такого будівельного матеріалу, як гнучкі дерева, які до того ж виділяють густу клейку масу, венерійці користуються невеликим набо­ром кам’яного інструменту. Ну, а тчуть, певне, вручну, можливо, застосовуючи дерев’яні при­строї, — цього Яворович не бачив. Навіть малю­ють вони рослинним соком! Освітлення жител, як виявилось, теж природне: стіни покривають якимось люмінесцентним матеріалом.

А з воєнного погляду, то це просто щастя, що тут невідомі метали! Дальність польоту і про­бивна сила стріл із бронзовими гостряками, пев­не, збільшилися б у кілька разів, з’явилися б мечі, кинджали, шаблі… А там дійшло б і до вогнепальної зброї…

Але чого вони воюють? На це запитання Пет­ро не швидко одержав відповідь. Може, за пло­доносні ліси і гаї? Так вони рівномірно вкрива­ють увесь суходіл. Тут навіть обміну ніякого нема, засоби до життя є скрізь, буквально на кожному кроці! Проте Країну Щитів оточують Списи, і на багатьох плитках Яворович бачив зображення сутичок, великих битв і баталій. Очевидно, війна ведеться уже давно, може про­тягом життя кількох поколінь. Не втерпів Пет­ро. На одній такій плитці розмашисто поставив знак запитання. Венерієць деякий час дивився на цю закарлючку, потім відклав плитку і взяв­ся черкати на іншій.

Довелося витратити чимало зусиль, набратися великого терпіння, щоб таки вияснити обста­новку.

Венеру заселяє багато народів: Сини Риби, Нащадки Тигра, Гілки Дерева, Діти Грому і багато інших. Особливе місце займають Голо­ваті, їхню територію венерієць оточує на плит­ці клубками хмар, і Яворович припустив, що це гірська, Захмарна Країна. І ось Головаті якось підкорили собі всі племена і народи, за винят­ком Синів Риби. В кожного підкореного вони знищили на голові волосся — цих Петро назвав Голомозими, хоча це слово май трохи інший від­тінок. На голови тут взагалі нічого не одягають, а раз нема навіть волосся — значить голомозі. Як же Головаті підкорили племена, поневолили їх, не маючи ніякої зброї? Петро малював Го­ловатих із списами — венерієць стирав списи, малював їх з трубками — той витирав і трубки. В тоненьких руках Головатих не було нічогі­сінько, проте величезні загони підкорених ішли туди, куди вказували ці кволі руки. А йшли во­ни штурмувати Країну Щитів, бо вона, мабуть (як подумав Яворович), не давала данини Го­ловатим і взагалі була в них більмом на оці. Си­ни Риби мужньо захищалися, не скорилися й тепер. І хоч війна часто завдавала і завдає їм відчутних ударів, хоч багато воїнів поверталося в рідні селища не з щитами, а на щитах,— вони не показують ворогові спини.

Дізнався Яворович, що й його були пораху­вали за одного з Головатих і почастували от­руйною стрілою. Тільки могутній Петрів орга­нізм зміг перебороти отруту. Головатий сконав би і від меншої дози. І от коли Петро вийшов із склепу, куди Сини Риби кладуть знищених во­рогів, — усі були вражені. Тоді й вирішили всту­пити в переговори з несподіваним гостем. І який же був радий Яворович, що йому не довелося застосувати своєї страхітливої зброї проти цих волелюбних венерійців, що він не пролив їхньої крові, не спопелив їхніх щитів, які захищають волю!

За допомогою малюнків йому розповіли про один з епізодів цієї безконечної війни. Мабуть, це трапилося не дуже давно, і Сини Риби пиша­лися своєю перемогою. Раптовим нападом вони прогнали Голомозих і оточили одного з Голова­тих, їхні стріли не поціляли в нього, бо воїни чомусь не визирали із-за щитів, хоч Головатий, здається, спокійно сидів на плечах Голомозого, звісивши руки й ноги. Щільне коло щитів зву­жувалось доти, доки той не зміг ворухнутися по­між ними. Тоді із-за щита знялася рука одного із Синів Риби і дзьобнула Головатого стрілою в тім’я. Той упав мертвий. Тактика цього бою здивувала Петра. Сини Риби явно боялися на­віть зиркнути на Головатого, вони увесь час хо­валися за своїми щитами. А той був зовсім без зброї і загинув від одної стріли… Чому ж такий страх?

Венерієць усе показував на голову, мовляв, яка вона велика в Головатого. І справді, вже по черепу отам у печері Петро міг скласти уявлен­ня про розміри голів у цього загадкового пле­мені, їхні черепи, мабуть, разів у п’ять більші від черепа людини. І яку ж треба шию, щоб тримала такого здоровенного гарбуза?

Жадоба якомога більше дізнатися гонила Яворовича по Країні Щитів — по її лісах і луках, маленьких і більших селищах. І весь час він від­чував якусь прогалину в усьому баченому, а яку — ніяк не міг визначити. Чогось не виста­чало для повноти картини… Думка про це з’я­вилася зненацька: немає дітей! Скільки він ман­друє — не бачив жодної дитини. У відповідь на його розпитування Сини Риби малювали сели­ща, оточені лісами. “Мабуть, десь вони вихову­ються всі разом, — здогадувався Петро, — де-не­будь у своєрідному дитячому заповіднику”.

Живився плодами і відчував себе добре. Тут, здається, зовсім немає неплодових дерев — на кожному є довгасті, схожі на гіллячко, стручеч­ки, наповнені поживною соковитою масою. І що цінно — незважаючи на задуху, сік плодів про­холодний. Коли б не це, Петрові було б сутуж­но. Клімат тут субтропічний, але ж… повітря стоїть непорушне, вітер не хитає дерев — жар­ко, задушливо. Ото тільки й порятунок, що ос­віжаючі плоди.

Інколи доводилося ночувати в лісі, але реву звірів він не чув жодного разу. Тварини тут так само безголосі, як і люди. І всі травоїдні, жод­ного хижака. Навіть шестилапі “тигри” жив­ляться плодами, а нападати на ворогів їх при­вчили довготривалим тренуванням.

А одного разу в густому лісі Яворович рап­том почув якесь до болю розпачливе кугукання. Аж стрепенувся, вловивши звук. Став, як уко­паний, зупинилися і його мовчазні супутники. Петро вказав їм на невеличку птицю, що сиділа на гілляці і, надуваючи собі воло, переривчасто, наче з болем, кугукала.

— Ку-у-гу… Ку-у-гу…

Ніби скаржилась комусь на свою самотність.

— Бідна моя, — промовив до птиці Петро. — Може, й ти з Землі прилетіла?

Пташина повернула голову на звук і, здаєть­ся, з цікавістю подивилася на людину. А тоді знову надула воло і почала квилити:

— Ку-у-гу… Ку-у-гу…

Сини Риби мовчки спостерігали цю сцену. Вони бачили, що Петро ворушить губами і то заглядали йому в рот, то дивилися на птаха, в якого надувалося воло. Мабуть, їх дивувала роз­мова людини з птахом. А Яворовича це зворуши­ло до сліз, бо ось уже скільки він чує тут лише свій голос, лише свій. Та коли птиця із тим жа­лібним кугуканням лишилася десь позаду, тиша, німота здалася йому ще густішою, ще нестерп­нішою. І Петро почав співати:

Знову цвітуть каштани,

Хвиля дніпровська б’є…

Молодість мила, ти щастя моє!

У словах пісні виливав свою тугу за Зем­лею — зеленою, співучою планетою. До болю схотілося туди, на сонячні простори, до людей. “Літак… Де мій літак? — подумав, наче проки­нувся Петро. — Скільки ж можна отут блукати? Досить!”

Торкнув синю руку одного із своїх супутни­ків, зупинився і почав енергійно жестикулюва­ти. Вони стояли мовчазні, як і дерева навколо. Тоді Яворович узяв плитку і намалював свого ракетоплана.

У відповідь на чотирьох великих плитках во­ни накреслили територію Країни Щитів, позна­чили селища Яворович нарахував їх більше двох­сот. Виявилось, що він мусить побувати в кожно­му місті! Так вирішив отой сухорлявий венерієць з високим волоссям, який скінчив миром конф­лікт між Петром і Синами Риби Хто він у них — вождь чи жрець, — Яворович так і не взнав. Та це й не має значення, головне, що його вказівки всі стараються виконати якнайретельніше. А він вирішив, що коли Могутній Гість і Добрий За­хисник відвідає всі міста Країни Щитів і його побачить увесь народ, — отоді нарешті війна за­вершиться перемогою Синів Риби! Гість — їх­ній Брат: він зайшов у воду, щоб показати це і малює рибу, з якої вийшов.

Поглянув Петро на карту і тяжко зітхнув. Уже десятий день ходить він по країні, а відві­дав лише п’ять містечок. Досі його бажання спів­падали з бажанням гостинних господарів. Але обходити пішки таку величезну країну.. Це треба принаймні рік! На “Астероїді” подумають, що він загинув, та й все рівно, хоча б і звістку їм подати, “Астероїд” не зможе так довго перебу­вати коло Венери, він мусить певного дня стар­тувати, а пропустить термін — не потрапить на Землю…

Що ж робити? Венерійські ліси поглинули ра­кетоплан, і Петро не зможе його знайти без до­помоги Синів Риби. Знову сів і, поклавши на коліно плитку, почав малювати літака і пункти­ром стежку до нього. Сини Риби мовчки поди­вилися на цей малюнок і… рушили вперед. Мусив і Петро йти. “Ех, коли б оце хоч мотоцикл! — подумав космонавт. — А то поки дійдеш…”

Почало темніти. Венерійці добре бачать і в темряві, а Петрові доводиться орієнтуватися по блідих люмінесцентних світлячках, що шнурами тягнуться вздовж стежки. Ліхтарем не користу­вався, бо яскраве електричне світло просто слі­пить венерійців. які ніколи не бачили Сонця.

Глупої ночі прийшли вони до міста, розташо­ваного на морському березі. їх зустріли при виході з лісу і повели до берега, де юрмився ве­ликий натовп.

ВАЛЬПУРГІЄВА НІЧ

Хоч Петро вже й звик до мовчазності Синів Риби, але все-таки дивно бачити величезний на­товп і не чути жодного звуку! Так, наче Петро стояв за товстою скляною стіною — рухи бачив, в голоси не пробивалися.

Коли Могутній Гість у супроводі воїнів піді­йшов ближче, увесь натовп, як одна душа, по­вернувся до нього спинами. Петро звичним ру­хом обернув обличчям до себе найближчого, і в ту ж мить обернулися всі. В темряві Петро ба­чив лише перші лави, за кілька кроків постатей не можна було розрізнити. І він уже в котре згадав земні ночі з їхнім ніжним, серпанковим світлом зірок і Місяця. Та навіть і без Місяця на Землі вночі все ж таки видно. А тут хоч око виколи — темрява стоїть стіною. А венерійці бачать, недарма ж у них такі побільшені очі. Хотілося присвітити ліхтарем — розпанахати темряву мечем голубого проміння. Але Петро боявся осліпити Синів Риби. Стояв і вдивлявся в темряву. І поволі перед ним проступила чудова картина.

Одяг венерійців почав світитися ніжним зе­ленкуватим світлом, а через те, що на ногах у них не було нічого,— світні спіралі ніби плава­ли в повітрі. Світилося і їхнє високе волосся — здавалося, над головами здіймаються промені. Коли ж Петрові очі трохи звикли, він почав бачити і відсвіти на обличчях, особливо в очах… “А може, в них очі самі випромінюють світло? — подумав, сідаючи на горбку. — Бідолахи, коли б вони мали голос та оце заспівали…”

В глибокій тиші рухались венерійці і, як спо­стеріг Петро, рух був не хаотичний, а злагодже­ний, відчувався певний ритм. Ось вони попарно подалися кудись по берегу і зникли в темряві. Біля Яворовича сиділи тільки ті, що прийшли з ним — четверо юнаків. Постаті їхні не світилися, Петро чув лише їхнє дихання. Але за кілька кроків він помітив одного місцевого венерійця, одяг якого не зеленів, а жеврів. Цей стояв не­порушно, обличчям до моря, і Петро чомусь відчув співчуття до нього, жаль. Здавалося, важка венерійська ніч ніколи не мине, а він отак стоятиме і жеврітиме своєю мукою, своїм горем.

Яворович повернув голову в бік принишклого моря і аж скрикнув од несподіванки. Воно все цвіло зеленими гілочками! Це дуже красиво — з глибини чорного мороку виринає одна пара, потім друга, за ними ще й ще.. Ось вони під­пливають до берега, виходять з води, наближаються спочатку до свого Могутнього Захисни­ка, а потім проходять повз того, що самотньо жевріє, повернувшись до моря. Ходи їхньої не видно, вони ніби пливуть у повітрі — ніжно-зелені візерунки линуть у цілковитій тиші і від цього здаються якимись нереальними, ефемерними.

Десь у самісінькому Петровому серці починає звучати музика — тиха, ніжна, як струмочок, що пробивається поміж травою. Струмок біль­шає, повніє, і Петро починає стиха наспівува­ти якусь мелодію, наспівує в такт руху Синів Риби, що виходять і виходять з моря на суходіл.

— Ех, якби симфонічний оркестр… — Це ж венерійська Вальпургієва ніч!

Видовище продовжувалось кілька годин.

Петро дивився цю містерію і линув думками на Землю. Все-таки людству пощастило: воно має кращу планету! Хоч земна природа і не та­ка щедра, людям доводиться пристосовувати її до своїх потреб, зате ж вони не сховані, як зер­но в стрючку, перед очима людей — безмежність космосу… Що, якби оцим венерійцям показати космічний простір, пронизаний світлом?

Повз нього пливли і пливли пари, а його ят­рило одне: як їх вивести на сонячні гони?

Коли пройшли останні Сини Риби, той, що відсвічував рожевим, підступив до Яворовича і, звичайно, повернувся спиною. Петро обернув його, той сів поруч і все торкав Петрову руку. Що він цим хотів сказати, Яворович не розумів, але щось, мабуть, дуже для нього важливе. Він явно хвилювався — рука його злегка тремтіла. Ще гостріше відчув Петро їхню велику біду — відсутність звукової мови Самі вони якось спіл­куються, але як? Інколи Яворовичу починало здаватися, що це він втратив здатність говори­ти, що при аварії з ракетопланом його контузи­ло. Тоді починав розмовляти сам із собою або співав. Переконувався, що цілком здоровий, ад­же чує власний голос. І все-таки ніяк не міг збагнути, чому ж не чують вони?

Рожевий супроводжував Яворовича в місто, зайшов до відведеного йому покою. Щось таки його дуже тривожило, бо не відступав і на крок. Це зацікавило Петра, і він пильно приглядався до його жестів.

Принесли гірлянду якихось фруктів, наниза­них на гнучку лозинку. Як тільки Петро про­стягнув руку, щоб розпочати вечерю, Рожевий відсунув ту гірлянду, показав, нібито їсть, а то­ді враз упав на підлогу і зобразив сон. Виходи­ло, що ці плоди сприяють сну, а він не хоче, щоб гість спав. Але чому, з якою метою?

Незабаром, коли Рожевий вдався до графіки, Петро почав потроху розуміти його. Із тих чис­ленних каракуль, які важко назвати малюнками, виходило, що в кожного у цьому місті є по­друга (дружина, кохана), тільки в Рожевого нема — вона якось потрапила до Головатих і перебуває тепер у Захмарній Країні. Як це ста­лося, Петро не зрозумів, та це його не дуже й цікавило. Головне він зрозумів добре: Рожевий просить допомогти визволити свою кохану. Об­лишити все і піти в Захмарну Країну.

Яворович усміхнувся: от що значить почуття та ще й на Венері! Але пропозиція Рожевого ду­же зацікавила його. Намалював літака в хащах. Рожевий одразу ж погодився повести його туди. Петро показав, що в Захмарну Країну вони по­летять на ракетоплані.

— Розумієш, друже. — злегка поляскав його по спині, — ця штука швидко донесе нас в За­хмарну Країну! Та й там з апаратом буде легше…

Здається, він зрозумів. Сам накреслив на плитці ту місцевість, де впав літак, і Петро по­бачив, що на шляху до ракетоплана лежить двоє міст. Мовчки тицьнув пальцем. Тоді Рожевий стер міста, стер усе, що було накреслено і під­вівся. В усій його постаті, сповитій жевріючими спіралями, була рішучість. Він почекав, доки збе­реться його Брат (Яворович складав скафандр), з тоді сторожко повів його з приміщення Через кілька хвилин вони вже йшли лісовою стежкою

Де й ділася Петрова втома! В темряві густої венерійської ночі він ступав навмання, але енер­гійно. Був упевнений, що до ранку вони добе­руться до літака, і Рожевий допоможе підготу­вати його до старту… А побувавши в Захмарній Країні, Петро шугне до свого рідного “Асте­роїда”!

Стежина відділялася від чорної стіни дерев блідими світними шнурами. Петро бачив поперед себе рожеві спіралі венерійця, і в думці сплива­ли картини їхньої німої містерії на березі моря. “А в кабіні ж — кіноапарат… — з жалем поду­мав Яворович. — Який фільм уже був би!”.

ДОЛИНА ПРЕДКІВ

Цілу ніч Рожевий і Яворович ішли без пере­починку. Обходячи і селища, заглиблювалися в хащі, полохали сонних тварин, і тоді Петро милувався жовтогарячим світінням їхніх очей. Інколи золоті горошини креслили траєкторію в повітрі — то розбуджені птахи перелітали з де­рева на дерево. Було задушливо, Петро спочат­ку розстебнув комір сорочки, а згодом і зовсім її скинув. Але втома не брала його, і він подумав, що Венера таки має менше тяжіння, бо на Зем­лі він би такого марафону не витримав. Ноги, правда, поболювали, але ж пройдено, мабуть, сотню кілометрів!

По тому, що рожеве світіння одягу венерійця помітно поблідло, Петро здогадався, що почи­нає світати. І справді, повітря поволі світліло, наче хтось фільтрував його, відділяючи темну густину. Тепер уже можна було розрізнити чор­но-сині стовбури дерев, які виринали з жовта­вої імли. Темрява ще чигала в гущавині, а там, де ліс рідший, ставало зовсім видно.

В гайку карликових дерев, що сягали Петрові до колін, венерієць зупинився. Петро втомлено стежив, що він робитиме. Рожевий, відхиляючи цупке гілля, дивився на корені дерев. Ось він обережно взяв якийсь плід, схожий на товсте­лезного опенька, тільки без голівки, і підніс його Петрові. Космонавт, не знаючи, що воно й до чого, поклав на долоню і почав роздивлятися. Тим часом венерієць знайшов ще одного такого “опенька” і показав Петрові, як зняти тоненьку плівочку, що вкриває м’якиш. Почистили. Вене­рієць почав потроху відкушувати і смакувати, як ото в нас смакують морозивом. Петро вкусив і собі і від задоволення аж прицмокнув. М’якіть цього “опенька” танула на язиці, а сік нагаду­вав шампанське Здалося, маленькі бульбашки якогось газу вибухають у роті, і прохолода ллється в груди. Яворович відчував, як його покидає втома, як м’язи наливаються новою силою.

Другого “опенька” знайшов уже сам — вони туляться внизу стовбурів, і не розбереш, чи ро­стуть з грунту, чи на дереві. “От планета — справжня теплиця! Якби знаття як його сади­ти, — подумав Петро, жадібно кусаючи, — може б, прийнялося на Землі…”

Хотів поласувати ще одним, але венерієць же­стами показав, що більше, не радить. Тільки тепер Яворович відчув, що в нього трохи паморочиться голова, наче від легкого сп’яніння.

— Ну, гаразд, — обізвався до Рожевого, — соком почастував, тепер давай їсти!

Той ніби зрозумів жарт, бо як тільки вони ви­йшли з плантації карликових дерев, нарвав дов­гастих плодів, на смак не то банани, не то груші, їли на ходу, щоб надолужити прогаяний час.

В розпалі жовтавого безтінного дня вступили в гірську місцевість.

Стежка в’юнилася вгору, обминаючи кругле, як голови, каміння, вкрите густою сіткою рос­линності. Взагалі, рослини на Венері надзвичай­но активні — вони вкривають усе: і горби, і до­лини. Ото тільки не ростуть на прибережному піску, а то всюди буяють та ще й у кілька по­верхів: одні вистелюють грунт, інші здіймають­ся над ними на 2–3 метри, ще інші — сягають у височінь. Планета й справді нагадує теплицю, в якій природа поставила гігантський експери­мент по вирощуванню найрізноманітніших рос­лин.

На повороті Петро зупинився не так враже­ний, як здивований: через рідколісся він поба­чив роззявлені пащі гігантських рибин, а в них помітив постаті венерійців. Навіщо ж туди йти? Він і так увесь час відчуває себе втікачем, а тепер…

Хоч Петро стояв мовчки, проте Рожевий від­разу відчув, що він не йде, і обернувся. Яворович вказав йому на селище. Венерієць підійшов, торкнувся його ніг і пішов уперед. Петрові нічого не лишалося, як іти слідом.

Стежка вивела їх у долину, до підніжжя висо­ких скель. Тепер Яворович побачив, що “риби­ни” видовбані в скелях, чи, може, то природні печери, а тільки вхід оформлено в традиційному стилі. Здавалося, величезні “рибини” видира­ються з-під гір і ніяк не можуть вирватись. Яки­ми засобами досягалось враження руху, космо­навт не міг визначити, але це — перше вражен­ня, яке він відчув, кинувши погляд на широко роззявлені кам’яні пащі. “Рибини” пливуть, хоч і не зрушують з місця, пливуть, хоч на їхніх спи­нах — важенні гори. Подібного Яворовичу ще не доводилось бачити, і він у думці дивувався, що тут є такі будівничі.

Спробував полічити отвори: один, два, три, чотири… Далі не видно було в жовтій імлі, мо­же, їх там хто зна й скільки. Велике містечко і — якесь дивне. Постаті венерійців у пащах застиг­ли, наче прислухаються до чогось, ніхто й не зворухнеться.

Рожевий раптом зупинився, не дійшовши до скелі метрів п’ятдесят, почав жваво жестику­лювати руками, потім обернувся і сів спиною до печер. Петро торкнувся його плеча, але він навіть не глянув на нього. Щось таємниче, по­божне було в усій його постаті. Особливий на­стрій охопив і Яворовича, він мимоволі пройнявся урочистістю хвилиш: І жовтий оцей серпа­нок, і поза Рожевого, і непорушність отих, що в скелі,— все це наповнювало душу якоюсь неви­мовною тугою. І це була туга неземна, може, це навіть і не туга, а щось інше торкнулося гарячо­го серця інопланетної істоти.

Щоб звільнитися від цього почуття, Петро стряснув головою і рушив до ближчої печери.

В широченній пащі — тісний натовп венерійців, вони німо дивляться на нього, але жоден не обертається спиною. Що це має означати? Мо­же, вони тепер вважають його своїм ворогом?

Яворович підступає ближче — не рухаються. Стоять плече в плече, тільки вузький прохід по­середині залишили. І те, що по цьому проходу ніхто не рухається, що він зяє, як націлена в тебе чорна трубка, ще дужче підсилює гнітючість моменту.

Вийняв ліхтаря і, пересилюючи себе, підійшов до самісінького входу. Мурашки пробігли в ньо­го по шкірі, коли побачив, що ясі ці венерійці — мертві. Підніс ліхтаря, бризнув сліпучим про­мінням в застиглі обличчя — вони тільки багря­но сяйнули сухими очима. Петрові здалося, що на якусь мить мумії ожили, що вони зараз за­ворушаться і тоді станеться щось страшне. Але мертві стояли непорушно.

Яворович пішов у прохід, присвічуючи собі ліхтарем. Іти було моторошно, але він ішов і йшов, наче його магнітом тягло у темну глибінь. Поступово заспокоївся, навіть торкав муміфіко­вані постаті. Вони були твердими, як камінь, жодна мумія не розсипалась на порох. По обох боках проходу стояли на вічній варті воїни Краї­ни Щитів. “Це і гігантський мавзолей, — думав Петро, ідучи в глиб печери, — і музей історії. Це ж їхні герої, що боронили свою землю, може, протягом багатьох століть…” І скільки він не йшов — перед ним усе зблискували багрянцем їхні сухі очі. Здається, цій печері й кінця не бу­де. Яворович вернувся і, вийшовши з цієї гігант­ської гробниці, полегшено зітхнув.

Упевнившись, що венерієць так само сидить, заглиблений у себе, космонавт обдивився ще кілька жител мертвих. І всюди бачив нескінчен­ні лави мумій. їх тут не тисячі, а, мабуть, міль­йони. Певне, всіх своїх предків поселили тут ша­нобливі венерійці Країни Щитів. Тепер Яворо­вич здогадався, чого Рожевий, перед тим як розпочати велике діло, прийшов віддати шану своїм предкам. Про що він зараз думає, непо­рушно сидячи перед ними? Може, він вбирає в себе їхню відвагу і мужність? Чи, може, дає мов­чазну присягу боротися проти напасників так, як боролися вони?

Нарешті венерієць підвівся і твердим кроком пішов до печери. Повернувся із сизою трубкою і жмутом стріл у руці, за плечима висів трикут­ний щит. Петрові кортіло спитати: в кого він узяв зброю — у брата? батька? діда? Але як спитаєш, коли в них тут немає звукової мови…

Там, де стежка повертає в хащі, Петро огля­нувся на Долину предків, повиту жовтавою ім­лою. “Рибини”, як і перше, виривалися із скель у широкий світ… Помітив і групу венерійців, що йшли внизу — мабуть, принесли ще когось із полеглих. “Цікаво, як вони муміфікують? — по­думав Яворович. — При нагоді треба дізнатися”.

Знову пробиралися хащами, пильно оглядаю­чи місцевість, щоб не потрапити в яке-небудь поселення. Мабуть, Рожевий був упевнений, що їх розшукують.

Побачивши дерева-антени, Петро стрепенувся: це ж той ліс, куди він упав і де його поранили завзяті сини Країни Щитів! Тепер трубчасті де­рева оточували їх з усіх боків. Молодець Роже­вий — привів! Але чому він так скрадається, як леопард? Навіщо він затис під пахвою свою смертоносну трубку? Петро вдивлявся у жовту імлу, сподіваючись побачити крило літака, і гру­ди йому розпирало хвилювання. Думав про свій апарат, як про живу птицю, яка давно вже че­кає на нього. Може, хоч тепер вдасться налаго­дити зв’язок з “Астероїдом”…

Нарешті крізь густий серпанок поміж темно-синіми трубами дерев забіліло крило його літа­ка! Петрові нараз привиділось, що воно схитну­лося. Та це, мабуть, від того, що він так швидко іде… Он воно біліє, наче сонячне вітрило!

СВІТЛО ПРОТИ СПИСІВ

Петро почув якийсь приглушений шум, але не встиг добре прислухатись, як щось шугнуло в повітрі і біля них угруз дебелий спис. Рожевий блискавично скочив за стовбур і під його при­криттям почав одстрілюватись із своєї трубки.

Яворович став за товсте дерево, вийняв із скафандра ліхтаря. У відповідь на стріли Роже­вого летіли списи. Придивившись, Петро помі­тив Голомозих, що ховалися за деревами метрів за п’ятнадцять звідси. “Чого їм тут треба? — тривожно подумав Яворович. — Невже й вони дізналися про літак?” Перебіг до іншого дерева, ближче. Виглянув — так і є, цілий натовп порається біля апарата, а ці, що зі списами, оче­видно, прикривають їх. Там і сям поміж деревами лежать убиті — і Голомозі і Волосаті, видно, бій зав’язався перед приходом Петра і Рожевого. От кляті, вирішили захопити літака!

Яворович діяв обачно, але рішуче. Оглянув­ся — його супутник причаївся за деревом поза­ду, значить, йому не зашкодить… Підняв ліхтаря і ввімкнув світло, не мазера, а рефлектор Слі­пуче проміння просвітило ліс, і вороги, поки­давши списи, затуляючи обличчя руками, кину­лися врозтіч. Деякі натикалися на дерева, сту­кались об них .своїми голими головами, і Петро з жалем подумав, що ці — осліпли. З жалем, бо він не хотів їх калічити, а тільки налякати. Блис­нув ще раз, ще, і світло погнало голомозих вої­нів так, як ото вітер жене пушину. Охоплені без­мовним жахом, вони забігли, мабуть, безвісти.

Петро, а за ним і його супутник, підійшли ближче до літака. Ті, що порались біля нього, певне, не помічали їх. Рожевий спрямував туди трубку, і коли б Яворович вчасно не зупинив його — отруйна стріла вразила б чиєсь сухор­ляве тіло. А навіщо це — адже вони без списів, та й не треба їх розганяти, хай спочатку витяг­нуть літака…

Ставши за деревами, Яворович і Рожевий мовчки спостерігали за роботою. “А цікаво, що він подумав, коли я розігнав голомозих? — мір­кував Петро. — Та, правда, він не повинен ди­вуватися, адже я для них — Могутній Захис­ник…”

Голомозі робітники працювали мляво, але ме­тодично, без метушні. Одна група вибирала грунт біля загрузлого крила, а інша, накинувши мотуззя на крило, що стирчало вгору, тягнула його на себе. Крило ледь помітно схитнулося, опустилося трохи і знову стало непорушним. Плетиво мотузків натягнулося струнами.

“Нічого, діло йде… — радо подумав Петро. — Налягайте, налягайте, якби тільки ваші шворки не порвалися. А поставите так як слід, я вам продемонструю його літальні якості, довіку не забудете!”

Підійшов ще ближче — хотілося краще роз­глянути цих нещасних, що колись були вільни­ми особами, а тепер, мов роботи, слухняно вико­нували чужу волю. Дивився на їхні застиглі, як маски, обличчя і думав про Головатих, думав з якоюсь ворожістю і тривогою. Хотілося більше дізнатись про них, навіть вивчити їхнє життя, але водночас внутрішній голос застерігав од цього. Подих небезпеки холодив серце.

Ще раз схитнулося крило, ще, помітно опу­стилося.

Якісь вони жорстокі, бездушні істоти, оті Го­ловаті. Підкорили собі всю планету, навіщо їм іще Країна Щитів? Мабуть, щоб не було при­кладу для інших, не інакше. Яворович відчував, як у ньому накопичується і закипає ненависть до поневолювачів. Ще жодного з них він не бачив, а вже ненавидів їх всією душею.

Крило осідає, осідає, літак вирівнюється.

Петро наче дивиться німу кінокартину — Го­ломозі працюють мовчки.

Ще зусилля, ще!.. Готово! Апарат стоїть горизонтально.

Яворович оглянувся на свого товариша — Ро­жевий наче прикипів до темно-синього стовбура. Але як тільки Петро рушив до ракетоплана, він почапав за ним, немов тінь. Трубка його тем­ніла під лівою пахвою, готова почастувати стрі­лою кожного, хто стане на заваді. Але оці Голо­мозі були беззбройними. Вони ніби й не бачили Яворовича і його супутника — продовжували по­ратись біля апарата.

Радісними, енергійними кроками підійшов Петро до кабіни — наче до свого дому. Та воно ж так і було: літак — це не просто собі засіб транспорту, це те, що зв’язує його з Землею, це, власне, часточка рідної планети, її осколок.

Вслід за Петром до кабіни легко вскочив і Ро­жевий.

— Ну як? — обернувся до нього Яворовим. — Подобається? А ось як встановлю турбіну вер­тикального підйому — отоді побачиш!

Рожевий у відповідь беззвучно поворушив тонкими губами і почав стежити за Голомозими.

А вони зняли своє мотуззя з крила і вовтузи­лись біля носа літака.

Яворович на них не зважав, у нього був свій клопіт. Витяг ящика з турбіною, дістав інстру­менти. Робота хоч і не складна, але кропітка. По-перше, треба змонтувати два диски турбіни, по-друге — вертикально встановити вал, що передаватиме до неї зусилля мотора, по-третє — прикріпити турбіну до кронштейна. Флянці, фі-радо, прокладки — все це треба старанно піді­гнати, добре закріпити. В кабіні тісно, не роз­вернешся, та ще й Рожевий… Ну, нічого, Петро натренований, справиться.

Працював гарячково, пожадливо. Нарешті він таки вирветься до своїх! Розвідає Захмарну Країну, допоможе, якщо вдасться, Рожевому, а потім кулею шугне у високості і, набравши пер­шої космічної швидкості, вийде на орбіту супут­ника. Це все так, але ж не так просто знайти і наздогнати “Астероїда”…

Зігнувшись у три погибелі і насадивши на шпильки флянець вала, Петро затягував гайки і міркував про те, що без радіозв’язку не обій­дешся, що без попереднього обчислення траєк­торії польоту можна вискочити на орбіту, але не на ту… А пального… де візьмеш пального для нових спроб? Зв’язок, зв’язок — інакше на Зем­лю не повернешся. А життя поза рідною Зем­лею, поза своїм суспільством — це, власне, і не-життя, це загибель.

Нарешті з флянцем упорався. Тепер треба встановити кронштейн із запресованою втулкою. Всі ці деталі легкі, з синтетичних матеріалів. Але чому Петро ніяк не може поцілити лапою кронштейна в гніздо? Він же тримає його без напруження, легко… Тільки тепер помітив — літак похитується! Це здивувало Яворовича. Він підвів голову і здивувався ще більше: апарат не просто похитується, він рухається! Повільно, із швидкістю пішохода, але сунеться вперед по широкій просіці (“І коли вони її прору­бали!”).

Венерієць зіщулився, як звірок, що потрапив у пастку. Петро вибрався з кабіни, поглянув під фюзеляж — Голомозі позгинали голови і, підста­вивши плечі під сріблясте тіло літака, несуть його на собі. Де в них стільки сили взялося?

Ошелешений Петро сів у своє крісло. Він не знав, що робити. Завести мотор — небезпечно. І їх поб’є, і машину. Вискочити та розігнати їх за допомогою ліхтаря? Це, мабуть, найкраще.

Виліз з кабіни, постояв на крилі — воно рит­мічно похитується: вгору, вниз, вгору, вниз — сковзнув на м’який грунт і забіг наперед.

— Стійте! — закричав з усієї сили.

А вони йдуть, наче це їх і не стосується. Петро бачить сотні напружених ніг, наче вони приросли до апарата і тепер носитимуть його вічно.

— Стійте! — Петро підніс над головою руку. Голомозі не зупинялися.

— Ну, що ж, — говорив сам до себе космо­навт, — я вас попередив.

Підняв ліхтаря і ввімкнув світло.

Сліпучий сніп сизуватого проміння освітив пе­редні постаті, але голови в них дуже нахилені, аж до грудей, і Голомозі, мабуть, побачили тільки бліді відсвіти.

Яворовим відходив задом і все бив і бив їх промінням, але літак не зупинявся. Трохи похи­туючись, він сунув просто на Петра, і пілотові довелося відступити набік.

Прикусив губу, напружено думаючи. Була мить, коли він хотів пустити в дію мазера. Але схаменувся, поміркував і вирішив, що ще встиг­не. Цікаво, куди вони прямують?

Знову зайшов наперед, нагнувся і присвітив їм прямо в обличчя, в сухі блискучі очі. Ніхто не зупинився, навіть не кліпнув. І Петро помі­тив якусь автоматичність їхніх рухів, вони сту­пають своїми тонкими ногами, як сновиди. При­дивився до їхніх напружених лиць і охнув: усі ці Голомозі загіпнотизовані! Якась стороння мо­гутня воля керує їхніми рухами… Яворович ми­моволі озирнувся навколо. Ніде нікого. Тільки жовтава мла сповиває оцей дивовижний ліс та розмірено шурхають кроки:

— Шу-у-рх, шу-у-рх…

— А хай вам грець! — вигукнув Петро. — По­бачу, що буде далі.

Заліз у кабіну. Венерієць похитувався, наче п’яний, грізна трубка його і стріли валялися на підлозі. Придивившись, Петро помітив — Роже­вий притупує ногами і не безладно, а в такт, як оті, що несуть літака, — шу-у-рх, шу-у-рх… “І його захопило… — подумав Яворович. — А мене все-таки не бере, не бере… Може, дати йому нюхнути нашатиря?” Він уже був потягся до аптечки, але рука не досягла, треба встати, під­вестися, а йому не схотілось. Та й навіщо розбур­кувати бідолашного? Адже він, мабуть, ду­же стомився — ого, скільки вони з ним протю­пали…

— Шу-у-рх, шу-у-рх…

Заколисує. Петрові теж хочеться подрімати під оцей шурхіт, руки й ноги якось обважніли, потерпли. Він зручніше вмощується в сидінні, простягає ноги. Згадує, що не закінчив монту­вати турбіну, але ця думка ковзнула по його свідомості, як легка хмарина в чистому небі. Встигне, він ще встигне, хай тільки несуть. Бач, як плавно похитується літак:

— Шу-у-рх… шу-у-рх…

Ноги його починають відбивати такт — спо­чатку помаленьку, а потім дужче і дужче. Так продовжується доти, доки він не цокнув каблу­ком по чомусь металічному. Цей цокіт порвав павутину заціпеніння — Петро здригнувся, схо­пився, потер долонею чоло. Ох, і штукарі! Мало й його не приспали… Чи, може, це просто втома?

Поспішаючи, щоб не передумати, Яворович дістав пляшечку нашатиря, понюхав сам, а потім тицьнув під ніс венерійцеві. Той схопився, як ошпарений. Постояв, оторопіло озираючись навколо, а тоді швиденько схопив трубку і стрі­ли. Озброївшись, витяг із складок своєї одежі два “гриби” — одного подав Петрові, а другого почав сам їсти. Живлюча волога одразу відсві­жила Яворовича. Кожен м’яз у нього забринів силою, думки з’являлися чіткі, як блискавки.

Найперше — треба оберігати свою свідомість, зосередити силу волі, щоб діяти, діяти. Закін­чити монтаж турбіни вертикального підйому. Налагодити зв’язок з “Астероїдом”.

І Яворович з подвоєною енергією взявся за роботу.

ЗАХМАРНА КРАЇНА

Світало. Петро розплющив очі і з подивом помітив, що світанок не жовтий, а білий. Відхи­лив шолом скафандра, відсунув прозору шторку кабіни. Вгорі помалу обертались диски турбі­ни — він таки змонтував її! Загіпнотизовані Голомозі ішли з ракетопланом на плечах, а він робив своє діло. І не подумав про відпочинок, доки не встановив турбіни. А тоді закрився в кабіні і заснув. Рожевий спав і зараз.

Виглянувши з кабіни, Яворович побачив, що тепер апарат несуть пологим схилом високого узгір’я. Внизу — суцільні сувої хмар, десь під ними і сизі ліси, а тут — кам’янистий бік гори, обплетений голубою сіткою чіпкої рослинності. Повітря прозоре, хоча небо вистелене тугими пасмами хмар. На вершині гори біліють якісь велетенські кулі — чи каміння, обшпуговане до­щами?

Яворович здогадався, що саме там, де ото громадяться білі кулі, і починається Захмарна Країна. Вона, мабуть, розкинулась на високо­гірній місцевості, відгороджена знизу й зверху потужними пластами хмар. Нижні відділяють її бід поверхні планети, верхні — від космосу. “Ну, що ж, — думав Петро, вдивляючись в її білу сті­ну, що потроху наближалася і виростала аж до хмар, — побачимо твої дива!..”

Літак ритмічно похитувався, Голомозі несли його нагору, здається, з такою самою швидкі­стю, як і по рівному. Чи вони відпочивали? Чи, може, їм дали зміну? Петро цього не знав, але як би там не було, а запас енергії в них, очевид­но, невичерпний. Залізна воля їхніх господарів витискує з них стільки сили, скільки потрібно.

До вершини вже рукою подати.

Яворович виразно бачить, що то не каміння біліє, а якісь кулі. Ось одна поруч… З якого ж вона матеріалу зроблена? Петро вдивляється в напівпрозору плівку, бачить там якісь розплив­часті плями, але не може роздивитися що то.

Літак уже рухається по рівному плато. Бага­то куль біліє над жовтими гаями — аж до самі­сінького обрію. Повітря тут чисте, прозоре, вид­но далеко. Ген-ген темніє, ніби замикаючи оцю квітучу рівнину, якась зубчаста стіна — чи то архітектурна споруда, чи, може, скелі. Ніжно-жовті дерева обступають кожну кулю, і здаєть­ся, що то й не куля, а гігантська біла квітка чи коробочка бавовника. Кулі розташовані досить далеко одна від одної; поміж ними снують Го­ломозі, наче тіні, наче безтілесні примари. І ко­жен з них несе якийсь вантаж, — що саме — Пет­рові важко розібрати.

Ракетоплан раптом перестав похитуватись, зу­пинився і плавно ліг на майданчику, оточеному живою огорожею із жовтих кущів, правда, біль­ше схожих на пучки дроту. Поряд з апаратом здіймається величезна куля. Петро окинув її по­глядом і відчув, що в душу йому заповзає якийсь тривожний неспокій, недобре передчут­тя. “От, значить, і прибули… — подумав, щоб заспокоїти себе. — Цікаво, цікаво…” А сам погля­дав на Голомозих, що, поставивши літака, гур­тувалися осторонь. Очі в них були розплюще­ні, але Петрові здалося, що ці бідолашні ще й досі сплять. Ось вони, як по команді, поверну­лися в один бік і пішли. Заворушився і Роже­вий у кабіні. Поглянувши на кулю, що біліла майже над самісіньким апаратом, він затиснув свою чорну трубку під лівою пахвою і схопив стрілу, готовий до бою. Петро машинально стис­нув у кишені металічний корпус мазера. Та враз Рожевий випустив з руки стрілу, і вона впала під ноги. За нею покотилася і чорна трубка. Ро­жевий подрався до виходу, але Яворович швид­ко закрив шторку кабіни, і він безпорадно ма­цав її сухенькими руками. “Що це з ним дієть­ся? — здивувався Петро. — Чи не збожеволів?” Рожевий судорожно вхопився за його лікоть і притулився до плеча, ніби ховаючись від удару. Потім запустив пальці у свій високий чуб і за­крив ним чоло. Після цього він полегшено зітх­нув, відсунувся і, обравши спокійну позу, затих.

Петро обернувся до кулі і невідривно ди­вився на її білу, трохи шершаву поверхню. Уява чомусь малювала величезну голову, сховану за цією поверхнею, і пильні, пильні очі Ті очі див­ляться просто в душу, пронизують усе тіло, ніби рентгенівським промінням, і Яворович від­чув, що ці промені переносять думки, що вони освітлюють кожну клітину його організму, кож­ну звивину мозку. Промені тих очей промацують його мозок, наче читають книжку.

Йому страшенно схотілося спати. Очі самі заплющуються, голова хилиться, хилиться, і свідомість затьмарюється якимось легким тума­ном. Той туман заважає дивитись, сплутує дум­ки, сповиває в густий серпанок — все більше, густіше… І хтось шепоче: “Спи, спи… Чого ж не поспати, адже ти так натомився… Спи, спи…”

І вже б заснув Яворович, та раптом спалах­нула думка: “Це ж гіпнотичний сон!” Спалах­нула, наче маяк над темними водами, і сонли­вість одразу пропала. “Тримайся, тримайся, Петре! — наказав сам собі. — Ти маєш міцну волю, ти можеш засвітити в своєму мозку тисячі маяків, і вони не дадуть тобі спати!”

“Спати, спати, спати…” — слово закрутилося в думці, в уяві з’явилися маленькі друковані лі­тери: спати, наче десь далеко, далеко. Вони прикували до себе всю Петрову увагу — кру­тяться, наче коліщата, наближаються, більша­ють, витягуються, і вже перед його внутрішнім зором — велетенське коло з цих літер — СПА­ТИ. Вони налягають на свідомість, в сизому серпанку один по одному гаснуть маяки, гас­нуть, і Петро от-от пуститься берега, порине в імлу… Але ні — один маяк не гасне, спалахує з новою силою! Тіні розпливаються. “Ага, он ти як! — думає Петро. — Вчепився за слово? Ну, то я не буду його повторювати, я викидаю його з голови, чуєш? — викидаю! Бадьорість, бадьо­рість! Я не хочу… ні, ні, я не повторю цього слова, я його вже викинув геть. І ти облиш ці фокуси, бо я ніколи не змирюся з насильством!”

Встав, потягнувся, струшуючи з себе рештки сонливості, хотів розбуркати і Рожевого, але той був так глибоко загіпнотизований, що, коли б не дихання, то Петро подумав би: мертвий. За­лишив його в кабіні, а сам вибрався назовні і шторку закрив.

Дихнув на повні груди — повітря тут якесь приємне, дихати легко — і несподівано подумав: “А чи я по своїй волі вийшов оце з кабіни? Чи, може, це мені наказано? Ану, чи зможу по­вернутися назад?”

Спритно скочив на крило, відсунув шторку і ступив у кабіну. Окинув оком панель з прилада­ми. Остаточно впевнився, що його воля витри­мала поєдинок, що він сам керує своїми вчинка­ми і думками. Почав послідовно обмірковувати становище. Він може звідси стартувати, може перелетіти в якусь незаселену місцевість і там спокійно налагодити рацію. Варто лише натис­нути на кнопку пуску… Та й справді, на біса йому ці Головаті? І так є що розповісти на “Ас­тероїді”, хіба неправда? Але інша думка не мог­ла з цим погодитись. Як же це так — ось по­руч дивовижні істоти, які підкорили собі майже всю планету, і не вивчити їх. навіть не побачи­ти? Це боягузтво. Полетіти — значить відсту­пити, втекти!

Яворович вирішив не тікати.

Вийшов з літака і попрямував до кулі. Він здогадувався, що Головаті мають якусь велику розумово-біологічну силу, що вони діють через психіку і якщо надумають боротися з ним, то доведеться нелегко… Та холодок відчайдушності підганяв його вперед. Одну спробу він уже відбив, це по-перше, а по-друге — навіщо їм бо­ротися з ним?

Хіба їм самим не цікаво дізнатися про інший світ?

Ось вона, біла куля! Здіймається, як нерозкрита квітка лотоса, на висоту, може, метрів десяти чи більше. Схожість із квіткою посилює­ться ще й тим, що вона ніби виростає з якогось кореня — он його добре видно внизу.

А де ж вхід? Яворович обійшов навколо, пиль­но приглядаючись до шершавої білої поверхні, але ніякого отвору чи навіть натяку на нього не побачив.

Обійшов ще раз, обдивився пружки, що мери­діанами обхоплюють кулю, — входу ніде нема. Трохи пригнувшись (щоб не торкнутися кулі), підійшов до кореня — знизу теж ніякого отвору нема. То, може, це зовсім і не житло Головатих, а якась рослина? “Хіба чикнути по ній гострим ножем?..” Тільки Петро подумав про це, як сам вжахнувся. Одійшов до апарата, довгенько стояв замислений. Потім узявся в боки і гукнув до кулі:

— А що — ховаєшся?

“В тебе допитливий інтелект” — виразно, чіт­ко відчув Петро чиюсь, не свою думку. Це було дивовижно: відчути в своєму мозку порух чужої думки. Дивовижно і навіть лячно.

Петро озирнувся: може, хто заговорив? Ніко­го. Та й хто б же тут міг обізватися рідною мо­вою? Знову кинув погляд на кулю — вона почала танути…

ВЕЛИКИЙ РОЗПОРЯДНИК

Пелюстки лотоса зробилися вгорі прозорими, як тоненький лід, і в міру того, як вони розта­вали, — перед враженим Петровим зором про­ступали контури гігантської голови. Пелюстки вкоротилися до половини, і тепер наш космонавт міг бачити всю голову — вона скидалась на го­лий пуп’янок оцієї величезної квітки. Обличчя в цієї голови маленьке, зморщене, як печене яб­луко, зате голий череп страшенно великий, ніби роздутий; з-під його округлості поблискує двоє очей, трохи нижче видно невеличкий отвір, ма­буть, ніс. а там, де мусив би бути рот, — синіє коротенька рисочка.

Моторошно було дивитися на цю істоту, але водночас Петро відчував і її велич. Щось при­тягувало його, наче магнітом, і він одразу ж мо­білізував захисні сили свого інтелекту. “Ти ма­єш величезний об’єм мозку, — думав Яворович, поглядаючи на олімпійськи спокійну голову, що здіймалася над пелюстками,— але не в цьому головне. Колись кібернетичні машини у нас за­повнювали цілі зали, тепер — менші за людську голову, а працюють незрівняно краще. Мій ро­зум розвивається за своїми законами і не нама­гайся їх порушувати. Згода?”

“Згода” — відчув думку-відповідь, при цьому синя рисочка рота не ворухнулася.

“Ви тут передаєте думки біохвилями?” — хотів лише подумати Петро, але таки голосно вимо­вив ці слова. І одразу ж усвідомив відповідь:

“Так економніше”.

Незвично, ну просто дико — розмовляти мовч­ки, і Яворовичу важко було втримати слова, що народжувались одночасно з думкою і вилітали, як птиці. Він усвідомлював, що цій беззвучній природній радіостанції, якою є Голова, звукові хвилі заважають, але кожного разу, як тільки хотів висловитись — розкривав рота. Зрештою перестав гукати, а тільки хапав повітря. Коли б Головатий умів сміятися, то, безперечно, насмі­явся б уволю. Але на його обличчі не відбива­лося ніяких емоцій, здавалось, він думав про щось своє і не звертав ніякісінької уваги на лю­дину.

Петро обійшов кругом. На потилиці в Голова­того побачив здоровенну ґулю, покриту жовтою плівкою. Ставши перед очима, продовжував мов­чазну розмову.

“Цікаво, як ви опанували мою мову?”

“Я заглянув у твій мислячий апарат і пози­чив пам’ять”.

“Не точно висловлюєтесь, — зауважив Пет­ро. — Коли б ви позичили мою пам’ять, то я б уже її не мав”.

“Я скопіював запас ваших символів”.

“Оце вірніше”.

“Розкажи, що ви називаєте Землею”, — попросив-наказав Головатий.

— О, наша Земля — чудова! — піднесено за­говорив Петро, а тоді продовжував у думці: — Приголублена Сонцем, вона буяє зеленню сухо­долів, гойдає океани, повні риб, а над поверхнею її — прозора атмосфера, в якій літають птиці, шугають апарати, створені людиною.

“Ваше слово “Сонце” означає сліпучий диск. Що це таке?”

Петро на мить зажмурився і уявив ранок. Не думав словами, а уявляв живі картини. Ось він дивиться з балкона на Київ. Ще тільки четвер­та година, а небо пойнялося сяйвом, на його тлі вирізьблюється золота маківка Софії, а внизу темніє зелень садів і парків. Щебечуть пташки, тіні прозорішають, і ось на чиєсь вікно упав гарячий промінь!

Яскравий диск Сонця спливає вище і вище, і здається, що то й не диск, а отвір у небі, крізь який переливається океан світла, що виграє за голубою сферою…

Потім Яворович пригадав собі луки — в міріа­дах росинок виблискує Сонце; уявив сади, обтяжені яблуками — юнак труснув стовбур (а це ж він, Петро, в материному саду), і на його за­смаглу спину разом з краплями роси посипались яскраві Сонця…

“Так що ж таке Сонце?” — знову мовчазно спитав Головатий.

“Сонце — велика Істина, якої не знаєте ви, хоча й живете поруч з нею”, — відповів Петро.

“Істину ми відкрили, і образ її не диск, а хвиля”.

Петро уявив діючу модель Сонячної системи: рухається в просторі світна сонячна куля, а нав­коло неї менші кульки — планети — Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон…

Голова спокійно-величаво сприймала уявні Петрові картини і схеми, потім заронила йому думку:

“Система ця досить чітка, але звідки вона з’явилась у твоїй пам’яті? В глибинах нашої мудрості таких легенд немає. Ти — феномен і будеш доброю поживою для мозку. (“Пожи­вою?”—Петро стиснув корпус мазера). Чого по всій твоїй структурі побігли струми? Пожи­вою — значить об’єктом для вивчення”.

— І я хочу вивчати, — сказав Яворович.

“Яблуко яблуню?”

Петро подумав і відповів:

— А хоча б і так. Адже яблуко має в собі яблуню в потенції.

“Якийсь могутній розум виткав тебе — ори­гінальну загадку. Та я розгадаю, розгадаю”.

— Добре, — промовив Яворович. — Тепер дай­те мені уявлення про себе: хто ви і що ви, яке ваше місце на цій планеті?

Деякий час відповіді не було: чи Велика Го­лова не бажала відповідати, чи, може, збиралась з думками. Нарешті Яворович одержав біопередачу:

“Ми — центр усього навколишнього світу, джерело і мета, першопричина і наслідок”.

“Ого!.. — щиро здивувався Петро. — Першо­причина і наслідок… А інші народи, що живуть там, унизу? На них ви не зважаєте?”

“Подивися вдалину по колу”.

Яворович почав дивитися. Спочатку нічого, крім сувоїв хмар і жовтої імли, не бачив. Та ось, наче крізь сітку якогось величезного екрана, по­чали вирізьблюватися далекі натовпи венерійців — усіх отих Синів Риби, Нащадків Тигра, Дітей Грому — вони снували, наче комашня, роблячи свою буденну роботу. Петро переводив погляд все далі і бачив серед лісів, понад річка­ми, вздовж морських берегів скупчення їхніх жител, — ніби пролітав над планетою. Упізнав і Країну Щитів, побачив і високоволосих, які спо­чатку хотіли вбити його, а згодом шанували, як посланця долі. Скрізь, куди б не кидав погляд, помічав діяльних, невтомних істот. Багато їх лі­совими стежками прямувало до Захмарної Краї­ни, і плечі їхні згиналися під тягарем нош.

“Тепер поглянь, як ми зважаємо на них, а во­ни — на нас, як вони виконують волю свого Ве­ликого Розпорядника.

Враз усі, де хто не був, обернулися обличчя­ми до Захмарної Країни і вклякнули на коліна. І ті, що в селищах, і ті, що в лісах, і ті, що в дорозі,— всі побожно опустилися на коліна.

“Та вони моляться вам, як богу! — вигукнув Яворович. — Тільки он ті, довговолосі, не зігну­лися!..” — додав, не приховуючи радості.

“Неймовірно, але це так: довговолосі роботи вийшли з-під контролю… В них розвинувся ін­стинкт до боротьби, хоча була запрограмована покора”.

Роботи? Це ошелешило Яворовича. Може, з хвилину він стояв мовчки. Далекі обрії затьма­рились, і тепер перед його зором були самі жов­таві хмари.

“Та невже планета заселена роботами?” — скрикнув, дивлячись у напівзаплющені очі Го­лови.

“Так, усі вони — витвір нашого інтелекту”.

“Але ж я бачив їх зблизька, це живі істоти! — заперечив Петро. — Вони мають не тільки розум, а й емоції”.

“Хтось вклав у твою пам’ять примітивне по­няття про роботів як про механічні допоміжні пристрої. От і зараз ти уявляєш собі незграбні механізми на зразок оцього твого робота. А на­справді найдосконаліші роботи — конструкції, створені на біологічній молекулярній основі. Так, це живі істоти, здатні до розмноження і удосконалення. Вони творять свою культуру — точні науки, етику, естетику, філософію. Але ніхто з них, навіть найрозвиненіші екземпляри, не знає, що вони — роботи. Трапляються окремі гені­альні одиниці, яким вдається прочинити двері Істини, але їх вважають божевільними і замика­ють за істинні двері. І чим більше вони гукають: “Ми — роботи”, тим пильніше їх стережуть. Бо самосвідомість основної маси роботів не може сягнути такого рівня. Це ти знаєш і по собі.

Яворович був такий приголомшений цими від­криттями, що в першу мить не звернув уваги на тонко замасковану іронію Голови. Потім зміст останньої коротенької фрази почав поступово прояснюватись у його свідомості. “Знаєш по со­бі”… Що це означає? Виходить, що він…

— Нічого мене морочити! — розсердився Пет­ро. — Я не робот, чуєш, я — людина!

“Називай себе як хочеш. Але деякі можливо­сті в тебе навіть менші, ніж у наших звичайних роботів. Твій голосовий апарат не здатний тво­рити ультразвуки, а слуховий — їх сприймати”.

“Он воно що! — аж зрадів Петро. — Значить вони розмовляють за допомогою ультразвуків! А я думав: німі…”

“Якщо бажаєш — я удосконалю твої рецепто­ри: сприйматимеш найширший діапазон звуко­вих хвиль, бачитимеш інфрачервону і ультра­фіолетову гаму променів. І це буде моя відповідь тому, хто тебе прислав, твоєму авторові”.

— Дивуюсь я, — спокійно, з гідністю промо­вив Яворович, — невже отакий могутній розум не може осягнути тієї істини, що Всесвіт не об­межується однією планетою, що живуть і роз­виваються інші цивілізації…

“Ти вагаєшся. Твоя пам’ять — мозаїка. Дуже сильний інстинкт самозбереження. Заспокойся: втручатися у твою біологічну схему я не буду, так навіть цікавіше, авжеж цікавіше. А тепер я мушу весь свій об’єм спрямувати на інше”.

Пелюстки величезної квітки ожили і почали швидко рости, закриваючи Великого Розпоряд­ника від Петрових очей. За якусь хвилину пе­ред ним знову біліла куля — велична і загадкова.

“ЧИ Є В ТЕБЕ ПТИЦЯ В ГРУДЯХ?”

Стомлений повернувся до свого літака Петро Яворович. І втома ця була не дуже приємна, зовсім неприємна. Не тільки руки й ноги об­важніли, голова неначе налилася оловом. Наче трансформатор, перегрілася від високої напру­ги, і хотілося її охолодити.

Важко підіймався він до кабіни. Рожевий спав, опустивши голову на груди. Петро уваж­но подивився на його шию — темно-синя шкіра, он і дрібні зморшки лягли з боків до підборід­дя, безперечно, що це — жива тканина. І дихає — значить газовий обмін… То який же це робот? Біологічна, молекулярна основа? Жи­вуть, працюють, створюють цивілізацію?..

Петро втомлено потер долонею чоло. Була мить, коли все це здалось йому сном, але досить було кинути погляд на Рожевого і на білу ку­лю, якою огорнувся Великий Розпорядник, щоб прогнати цю думку.

Пригадав, що в нього є невеличка плеската пляшечка рому, чудового земного рому. Ніжна дівоча рука поклала ту пляшечку в аптечку, а вуста прошепотіли на вухо: “Ковтнеш, як сто­мишся”. І рука й вуста порушили залізний па­раграф Статуту, що суворо забороняє спиртне, а він тоді крадькома поцілував і ту руку і ті вуста.

Нетерпляче дістав пляшечку. Ковток обпік йому горло і вогнем поплив по жилах. Тисячі запахів землі вдарили йому в голову — запахи тієї самої реальної Землі, яка виростила і його, і його предків, народила мільярди людей! Ні, він ніскілечки не сп’янів, він тільки відчув свою рідну Землю. І цього відчуття було досить, щоб збудити в ньому енергію. Скільки дивовижного розповість він своїм товаришам!

Поклав Рожевому руку на плече.

— Ех, коли б ти знав, яка гарна наша Земля!

Той підвів голову, розплющив свої сухі очі і сказав:

— Я знаю, що вона гарна.

Він вимовив ці слова не зовсім упевнено, яки­мось чудним, трохи скрипучим голосом, але ж вимовив, заговорив! Петра наче окропом ошпа­рило, так він скрикнув:

— Звідки ж ти знаєш?

— Я почуваю себе роздвоєним. Знаю, що ви­ріс тут, враження дитинства і юності наповню­ють мене. І водночас я наче був десь там… на якійсь Землі. Дивний сон. Я ж спав, і мені при­снилось, що я став іншим юнаком…

— Яким же?

— Ім’я якесь чудне: Петро Яворович. Сни­лись мені зовсім інші простори — вони залиті білим сліпучим світлом, аж у мене очі боліли, і рослини дивовижні: з кружальцями на гілках і всі зелені. Раніше мені не снилось таке ніколи.

— Отож ві сні ти побував у моєму краї, — сказав Яворович і мимоволі поглянув на білу кулю Великого Розпорядника.

— Хіба є такий край насправді?

— Я прилетів звідтіля.

— Це неймовірно. А ще дивніше, що ти заго­ворив: ми всі думали, що ти німий.

— А я думав, що ваша країна — збіговисько німих і глухих.

Вони обоє засміялися, і це одразу зблизило їх. Правда, Петро помітив, що в Рожевого смі­ються тільки губи, а очі залишаються якимись скляними. Спочатку в Яворовича, наче докуч­лива муха, крутилася думка: “Робот, робот”. Але розмовляючи з венерійцем, чуючи його го­лос, спостерігаючи вираз його обличчя, Петро мало-помалу відігнав цю думку. Адже без ніяко­го сумніву — перед ним жива, мисляча особа!

Не без “задньої думки” Петро заговорив про походження розумних істот. Рожевий замислив­ся, на його чолі збіглися зморшки. Потім про­мовив скрипучим глухуватим голосом:

— Головаті твердять, що створили нас… А хто створив їх самих — хіба не мати Невідо­мість, яка обіймає увесь світ? І чи вони скла­даються з іншої речовини, ніж ми? З тієї самої. І наші мудреці вже вирощують могутні мозки, подібні до оцих… — Він показав на білу кулю. — І вони допоможуть нам у праці, в житті.

— А хіба вони не всі отакі? — спитав Петро.

— Це їхні наймудріші. Сидячи в білих кулях, вони думкою сягають далеко в Невідомість, а вона манить, заплутує їх і приводить на те саме місце, звідки почався шлях. В деяких від цього порушується злагодженість, і вони гинуть в страшних муках — їхній рев лунає попід небом дні і ночі. І все ж таки вони відмовляються від тіла, щоб виростити величезний мозок. Сидять, заплющивши очі. і таким способом намагаються відкрити таємницю таємниць. Голомозі напува­ють їх “Соком мудрості” — від нього сохнуть кінцівки, а мозок розростається. Працюють за них інші, навіть з нами воюють інші — всіма ке­рує Великий Розпорядник. В ім’я своєї мудро­сті він може винищити безконечні ряди своїх послушенців… Але так довго не буде. Наші старі вчені побачили у хмарах знання: на Головатих впаде тяжке лихо, бо не можна безкарно обду­рювати Матір Невідомість…

На темно-синьому його обличчі, в сухих очах з’явився вираз екстазу. Він провів долонями по щоках, наче вмиваючись, і усміхнувся.

— В чому ж їхня мудрість? — спитав Яворович.

— Не знаю. Може, нам розповість моя Гілка…

— Це її ім’я?

— Так.

Петро почав запитувати про народ Країни Щитів, про тамтешні звичаї і культуру. Роже­вий охоче розповідав, у його пам’яті було без­ліч фактів з життя рідного народу, історія яко­го губиться десь в глибині “днів і ночей”. Але про що б він не говорив, а неодмінно повертав­ся до найцікавішої для себе теми: про свою Гіл­ку, яка, може, перебуває десь поруч, зовсім близько… Одного разу Голомозі несподівано на­пали на їхнє селище, і вже змінилася тьма но­чей і днів, як його пара потерпає в оцій жахній країні Головатих. Ех, коли б її знайти!

І вони, вийшовши з літака, подались шукати. Рожевий розпитував зустрічних Голомозих, але ніхто не знав такої. В його рухах, у виразі об­личчя з’явилася тривога. Коли Петро спробу­вав заспокоїти його, Рожевий сказав:

— Чи ти знаєш, що таке кохання?.. Деякий час він ішов мовчки, а потім загово­рив — не то до Петра, не то до самого себе:

— Різноколірне сяйво вночі, тиха музика лі­су… — все на двох, все на двох — увесь світ.

Яворович раптом спитав:

— А ти знаєш, що таке поезія?

— Поезія? — перепитав Рожевий.

— Так, поезія.

Петро насторожено ждав, що він скаже. Ад­же поетичне відчуття відрізняє людину від тва­рини…

— Поезія… — приглушено заговорив Роже­вий, — це коли ми з Гілкою слухаємо голоси риб у морі, коли виходимо на берег, тримаючись за руки, і Птиця б’ється в наших грудях… У тебе є Птиця?

— Є, є! — радісно відповів Петро.

ЩО РОЗПОВІЛА ГІЛКА

Вигляд самотніх куль серед жовтизни шпича­куватих гаїв наганяв на Яворовича тоскний на­стрій. Фіксуючи на кінострічку краєвид, він ду­мав про велике конструкторське бюро природи, в яке проникли оці Головаті. Які могутні сили дрімають у цих мозках, ізольованих, виключе­них із життя… Марнуються на якісь химери ота­кі чудові біокібернетичні комплексні Цікаво, над якими ж проблемами замислились оці геніальні голови?

“А чому, власне, геніальні? — вхопився Пет­ро за останню думку. — Може, тому, що створи­ли біологічних роботів? Але ж головне все-та­ки мета. Навіщо? — ось питання. Яка ж у них мета? До чого вони прагнуть?”

Хотілося спитати про це у ближчої кулі, але подумав, що краще вже мати справу з Великим Розпорядником (був упевнений, що той стежить за кожною його думкою).

Праворуч і ліворуч, близько й далеко бовва­ніють білі кулі над жовтими кущами. Але всі вони поступаються розміром кулі Головного Розпорядника, жодної іншої такої Петро не по­бачив. Деякі зовсім маленькі — наче пуп’янки.

Тиша. Цілковита тиша. Голомозі снують по­між кулями, не звертаючи ніякої уваги на кос­монавта і його товариша. Рожевий час від часу зупиняється і ворушить губами — Петро здога­дується, що він запитує про свою Гілочку, але ніяких звуків не чути. Та ось він заметушився, затупцював, обертаючись на всі боки, наче стрілка компаса поміж магнітами. Яворович на­цілив на нього апарата, зробив кілька кадрів.

Рожевий глухо пробурмотів:

— Я вже відчуваю: вона близько, близько…

Пішов, як сонний, по боковій стежці, жовті колючі кущі хвиськали його по обличчю, а він усе йшов, простягши вперед руки. Петро на-ледве встигав за ним. Так вони йшли, може, хви­лин десять, Рожевий раптом кинувся бігти. Те­пер і Яворович побачив ту, яку той називав Гі­лочкою. Дівчина йшла, притискуючи до грудей щось схоже на темне горнятко. Граціозна по­стать її огорнута золотистою матерією, і це відтіняє її темно-синю шкіру; жмут високого волосся, перев’язаний з самого вершечка, кону­сом похитується на голові.

Яворович ледве встиг підняти кіноапарата, як вони кинулись навстріч. Може, за крок від Ро­жевого дівчина спинилася і повернулась до нього спиною. Він підняв руку, мабуть, щоб обернути її до себе, але стримався і сам став до неї спи­ною. Петро не знав, чи говорили вони між собою в цей час, але стояли отак довго. І, можливо, порушуючи їхні звичаї, він підійшов до зако­ханих і сам повернув їх обличчям до обличчя. Відійшов і ще зробив кілька кадрів. Спохватившись, поглянув на їхні очі: хотів побачити сльози, сльози радості! Але очі в них були сухі, блискучі.

Невже не виступила жодна сльозина? Чи, мо­же, вони взагалі не плачуть?

Дівчина заспішила з своєю ношею, не пішла, а побігла поміж кущами. Золотистий її одяг зли­вався із жовтим фоном.

— Чого ж ти її відпустив? — спитав Петро, поглядаючи в обличчя Рожевого і намагаючись прочитати на ньому вираз щастя чи суму. Об­личчя було непроникне, однакове. Отже, пере­живання всі десь у глибині єства.

— Сказала: мусить виконати обов’язок, — глухо промовив Рожевий. — Вона ще не знає, що її чекають вищі обов’язки у себе на батьків­щині.

Він стояв і дивився в той бік, де важка запона хмар ховала його рідний край.

— У вас є таке почуття — любов до батьків­щини?

— Коли б не було — і ми б опинилися серед Голомозих.

Гілка незабаром повернулась і повела їх до свого житла. По дорозі Рожевий, мабуть, роз­повідав їй про Яворовича, бо дівчина частенько повертала свою голівку в бік чужинця і погля­дала сухими блискучими очима. Та на її облич­чі Петро не зміг прочитати нічого: воно гарне, але нагадує маску.

Зійшли в глибокий вузький яр. По його схи­лах зяє багато чорних отворів. До одного з них завернула Гілка, і вони опинилися в напівтемній норі. Це було її житло. Щоб не стояти зігнув­шись, Петро сів на долівку, встелену якимись шматками.

“І оце ти тут живеш і не тікаєш до нашого мо­ря?” — спитав її коханий, і коли б Петро міг чути ці слова, то вловив би в інтонації біль, гір­коту, протест. Але він не міг чути їхньої розмо­ви, інколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський діапазон. — “Кожна гілка мусить бути біля свого дерева!” — патетично продовжував юнак.

Дівчина підвела його до виходу і вказала на білу кулю, що приліпилася над самісіньким ур­вищем. Це було зрозуміло й без слів. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, поси­лає команди-імпульси в усі отвори. Зручна позиція. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий білими пелюстками. Це, власне, підстанції мозку Великого Розпоряд­ника…

Рожевий подивився на кулю і одвернувсь.

“Невже вони ніколи не сплять?” — спитав свою кохану.

“А хіба що?”— здивувалась вона.

“Як то що? Сьогодні ж одразу ми тікаємо звідси!”

“Куди?”

Це запитання спантеличило Рожевого. Він обернувся до Петра і переказав йому розмову.

— Вона питає куди. Я не знаю, що їй відпо­вісти!

Петро усміхнувся:

— У нас теж буває — не знаєш що сказати жінці.

Гілка стояла, трохи схиливши голову набік і з’єднавши руки на поясі. В її постаті було щось іронічне.

“Я думаю навпаки: ти зостанешся тут… як­що хочеш, щоб ми були в парі”.

— Вона думає навпаки! — вигукнув Рожевий до Петра.

Той розвів руками:

— У нас, на Землі, жінки теж часто думають навпаки…

“Хіба можемо ми, діти Риби, жити в оцій но­рі? — обернувся юнак до дівчини. — Пригадай наші простори, наші ліси й моря, наших ровес­ників і батьків!”

“Невдовзі настане страшне: Великий Розпо­рядник готується знищити увесь рід Риби. Пі­демо туди — і ми загинемо”.

Юнак відступив на крок, немовби бажаючи краще роздивитися на неї.

“Він давно обірвав би наше буття, та не мо­же. Від їхніх біохвиль нас захищає волосся і ви­сокі щити”.

“Тут щось уже таке приготовано, що ні во­лосся, ні щити не допоможуть. Здійсниться воля Великого Розпорядника”.

Вони відійшли в куток і притиснулись до сті­ни — щоб далі від входу, далі від білої кулі.

“Мій любий, — сумовито говорила Гілка, — ти усвідом і закарбуй собі в пам’яті те, що зараз почуєш. Досі увесь рід Синів Риби тільки ізо­лювали, тримали в оточенні — для якогось ве­ликого експерименту. І ось ця епоха минула, Сини Риби випили свій час, вичерпали його день за ніччю, хоч він плинув довжелезною рікою. Лишилися краплі, бо невблаганна мудрість Го­ловатих — творців і руйначів — от-от закриє шлюзи. Завершився історичний цикл, і весь на­род Країни Щитів мусить піти у небуття, роз­чинитися у Невідомості, вернутися туди, звідки вийшов. Коло замикається. Мусить здійснитися воля великого розуму Головатих, що є джере­лом життя і небуття. Так-так, мій любий, гака їхня воля, такий непохитний закон. Великий Розпорядник вирішив знищити Країну Щитів. Уже завершено підготовку, вже зібрано могут­ню силу, і вона чекає лише імпульсу. Безліч Го­ловатих виробили в собі здатність концентрува­ти своє випромінювання в потужний пучок. Те­пер кожен з них може посилати на величезну відстань біохвилі такої сили, що проти них не­має захисту. Загибель впаде на Синів Риби, де 6 вони не були. Усе живе поляже, навіть дере­ва… В тобі хвилями ходить напруга, мій любий, але ти мусиш скоритися, і, може, Велика Муд­рість дасть нам дні і ночі, і ми вип’ємо їх разом з тобою, у парі. Це ж безглуздо гніватись на за­кони Невідомості, адже ми з тобою все одно не вічні”.

“Ми не вічні, а рід наш вічний! — відповів юнак, а в усьому тілі його наче блискали блискавки і гриміли громи. — Ходімо до своїх — попередимо, підготуємось!..”

“Марні поривання, любий”.

“У нас теж велика сила!”

“Все враховано, проаналізовано, виверено”.

“Тікаймо!”

“Лишайся тут”.

“В оцій норі?”

“Законам Невідомості треба підкорятись”.

“Побачиш, я визволю тебе звідси, Гілко, ви­зволю тебе від твого страху!”

Вона взялася рукою за його волосся, стиснув­ши тугий жмут. Петро не знав, що це засіб заспокоєння, і з цікавістю стежив за рухами дів чини. Зафіксувати цю сценку на кінострічку не зміг: в печері було напівтемно.

“Не заспокоюй мене, Гілко, бо хіба можна бути спокійним, коли піднято спис на батьків і братів, на минуле і майбутнє рідного роду! Я зараз же йду до нього…”

“До Великого Розпорядника? Я не пущу. За­гинеш!”

Рожевий легко відштовхнув її і подався з пе­чери. Яворович пішов за ним. А вслід поспіши­ла і Гілка, схожа на бджолу в своїй золотистій одежі…

ЮПІТЕР ГНІВАЄТЬСЯ

Як не намагалася Гілка стримати свого коха­ного, не допустити безрозсудства, він сміливо наблизився до Головного Розпорядника. Під лі­вою пахвою темніла трубка. Все його єство аж бриніло від напруги, він був готовий навіть загинути аби тільки пожбурити оцій жорстокій голові свою правду.

І ось він став  проти білої кулі на відстані польоту стріли — невеличкий, але красивий у своїй рішучості.

“Я хочу говорити з тобою, Великий Розпо­ряднику!”

“Те, що ти хочеш сказати, я вже знаю”.

Рожевий міцніше притиснув трубку, ступив крок уперед.

“Виходить, правда, що ти замислив знищити Синів Риби і всю нашу Країну Щитів?!”

“Що ти розумієш у цьому, роботе? Коли б ти знав, скільки біологічних різновидів мені доводилось виводити з Небуття і повертати їх назад, то не виголошував би марних запитань”.

 “Хіба ж це…” — почав Рожевий, але думка його урвалася. Він побачив, що з-за білої ку­лі, наче з легкого туману, до нього простує… точнісінько і який самий юнак, як він. Така по­стать, така хода, навіть одяг не новий, тільки що свіжий, не поношений.

Побачивши двійника свого коханого, Гілка за­тулила очі долонями. Рожевий мимоволі позад­кував.

Та це було лише першої миті. Гордий Син Риби опанував себе і зупинився.

“О Великий Розпоряднику! — підняв він ру­ку. — Я визнаю, що ти наш творець, мені не по­трібно доказів…”

А двійник підходив ближче — вже видно бу­ло, як здіймаються і опускаються його груди при диханні.

“…Але нищити своїх дітей — це жорстоко і безглуздо”.

Точна копія Рожевого зупинилась перед ним і промовила його ж голосом:

“Вгамуйся. Найвища мудрість — підкорення ритмам злетів і падінь. Ходімо, Гілко…”

Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гілки, як у груди йому впилася хижа стріла. Він схитнувся і впав мертвий.

“О Великий Розпоряднику, а коли ви всі ста­нете перед лицем Матері Невідомості…”

В тумані, що оповиває білу кулю Розпоряд­ника, бовваніє постать. Ось вона рушає, набли­жається. У Гілки тремтять руки — ще один такий самий, як її коханий!

“Вгамуйся, — промовила постать знайомим, рідним голосом. — Це марне — опинатися не­схитному Законові Оновлення”.

“Виходить, тільки для нас цей закон?”— гукнув Рожевий до кулі.

Але відповів йому новий двійник:

“Все підкоряється цьому Законові. Мозок Го­ловатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замість нашого роду з’явиться інший…”

“І ти, підкінчик, говориш про “наш рід”, — обурився Рожевий.— Чи ти його відчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?”

“Я такий же, як і ти”.

“Ні, не такий! — заперечив Рожевий. — Ти не маєш того, що ми набули в процесі розвитку. Хоч і мислиш, але ти манекен. Ти не любиш і не можеш любити життя!”

“Зрозумій, що життя — це тільки прояв Не­відомості. Такий закон: одна краплина посту­пається місцем іншій. Увесь наш рід—це крапля”.

“Ні, не крапля, а велике море!”

“Хіба це не однаково для Матері Невідомо­сті — крапля чи море? Все підкоряється ритмам оновлення, і ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дізнався багато, чого ж іще хочеш?”

“Чого я хочу? — гукнув Рожевий. — Хай ко­жен з нас, наче крапля, падає в Невідомість, оновлюючи рід, щоб він вічно жив і розквітав мудрістю. Ось чого я хочу!”

“Закон його змете. Ходімо, Гілко, ходімо, люба…”

Друга стріла з шумом вирвалася з трубки, і цей покотився додолу.

Але двійники ішли і йшли. Здавалося, безліч їх сиділо за білою мовчазною кулею і тільки ждало своєї черги. Кожен з них говорив Роже­вому щось про вищу мудрість, про одвічні зако­ни буття, і кожен закликав спокійно йти у Неві­домість. Спочатку Рожевий відповідав їм, спере­чався, але згодом замовк, бо побачив, що Великий Розпорядник глухий до емоцій і що цю суперечку вирішить боротьба.

Як тільки двійники наближалися до Гілки, він спрямовував на них свою чорну трубку, і кожен падав як підкошений. В Рожевого не бу­ло жалю до них, бо хіба ж вони народжені? Хі­ба в них було дитинство, юність? Чи ввібрали вони в себе звуки і пахощі рідних лісів? Музи­ку моря? Вони таки справді — роботи, вони виконують чужу волю, і тому їх треба нищити, нищити…

Та коли в трубці не лишилося жодної стріли, а з туману з’явилася нова постать, Рожевий ви­гукнув:

“Ти гніваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свідомості немає страху перед тобою!”

“Коли б у мене були пелюстки емоцій, — від­гукнулась голова, — то я б радів з тебе: адже ти — продукт діяльності нашого мозку, нашого життя — піднявся до самосвідомості. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступінь розвитку. На но­вому етапі наш творчий розум проявиться ще яскравіше”.

“Творці… Боги… Я не вірю у ваше безсмер­тя! Трубка вже націлена, стріла завмерла перед польотом. Стережіться!”

Вхопивши Гілку за руку, він поспішив до сво­го нового друга — Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.

Петро безуспішно намагався полагодити ра­цію. Слухав розповідь молодого розхвильовано­го венерійця і морщив чоло, болісно думаючи про своє. Гілка зіщулилась і заклякла.

“Як тільки стемніє — ми втечемо!” — виголо­сив Рожевий.

Петро поглядав на нього, а в голові проплива­ли якісь тривожні, хаотичні думки. Отак в зем­ному небі линуть, гнані вітром, сірі хмари. На­магаєшся розгледіти їх, а вони міняють обриси просто на очах, і можеш побачити в них те, що підкаже тобі уява: материки, гірські хребти, велетенські бородаті голови з темними пля­мами очей… Так, процес оновлення панує в усьому Всесвіті. Все в русі, все в розвитку. Без цього не було б ні зірок, ні планет, ні грому, ні пахощів, не було 6 самого життя… То невже ж Природа — наче та дитина біля купи піску: то виліплює, то руйнує?.. А так, так, Невідомість, Природа не може не створювати і не руйнува­ти… Вона творить із захопленням, використову­ючи всі свої можливості, і нищить без жалю. Отак будуть зметені і довговолосі, так, так… А замість них з’являться досконаліші біологічні конструкції. Такий одвічний закон оновлення. Створені мудрістю Головатих, довговолосі пере­ступлять поріг Небуття, і для них самих буде однаково — жили вони чи ні, бо зітреться їхня пам’ять. Тільки в бездонній пам’яті Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається… Так… То вони, а я… Ве­ликий Розпорядник ніяк не може розгадати таємниці моєї появи… Хіба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж… Немає нічого, що приховало­ся б від його мудрості. Адже він одразу розга­дав знаки мого мислення… Він читає мою психі­ку, наче розкриту книгу. І невже в ній не зали­шив свого символу мій автор, мій загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати…

“Спати!” — це слово прозвучало сигналом тривоги. Сліпуче сяйнув у Петровій голові “ма­як”. Яворович потер долонями скроні, стрепе­нувся. Будь насторожі, юначе, не піддавайся чу­жій волі! Бач, як скрадливо пробрався у твою свідомість Великий Розпорядник, як непомітно накинув сіть своїх думок… Е ні, це нечесно, хоч ти й Розпорядник та ще й Великий!

Петро випростався в кабіні, став обличчям до білої кулі.

— Хочеш говорити — то давай відверто!

Білі пелюстки почали танути, танути, і перед зором Яворовича знову з’явилося велетенське печене яблуко Голови. Синя рисочка рота, на­вислий лоб. Маленькі очиці так і вп’ялися в Петра. Але він стояв несхитно, як і належить людині.

— Я відкидаю твої думки, — сказав уголос Яворович. — І якщо Природа — дитина, то ми мусимо виховувати її. А уяви собі, Великий Роз­поряднику, що хтось інший експериментує над вами, Головатими?

Петрові здалося, що синя рисочка рота тіп­нулася.

“Ми завжди були і завжди будемо. Розум дав нам безсмертя. І ти створений кимось із наших мудрих. Невже ти не усвідомлюєш цього? Адже ти — один”.

— Ні, я не один, нас дуже багато — людей!

“Це в твоїй уяві”.

— Можеш переконатися.

“Як саме?”

— Спробуй прийняти електромагнітні коли­вання із-за неба. Там мої товариші ждуть мене.

“Нова загадка, — подумав Великий Розпоряд­ник. — Оце парадокс, яких немає в лабіринтах моєї пам’яті”.

На голому черепі Великого Розпорядника з’я­вилося синє яблуко. Спочатку Петрові здалося, що воно набухло під плівкою, але придивившись, він побачив, що “яблуко” вільно перекочується на голові. Ось, ніби знайшовши найзручніше місце, воно зупинилося. “Оце так приймач, — подумав Петро. — Сферичний, охопить усе шат­ро неба”. В цю мить “яблуко” почало світліти, в ньому замиготіли тоненькі прожилки.

“Вони тебе кличуть”, — передав Великий Роз­порядник.

— З якої ділянки неба? — аж стрепенувся Яворович.

А “яблуко” на голові Великого Розпорядни­ка мінилось, там нуртували якісь течійки.

“Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато”.

— Кинь туди отаку думку: “Живий-здоровий, перебуваю на високогірному плато, Вели­кий Розпорядник вважає мене за робота”.

“Добре, хай знають, що я здогадався”.

“Яблуко” на його величезній голові посиніло, наче від напруження.

— Прийняли?!

“Так. Але ти мусиш нарешті розкритися, жарт затягнувся”.

— Тут немає ніякої таємниці, ніякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я — люди­на, житель планети Земля, третьої від Сонця…

“Запрограмували тебе міцно. Ще й атмосфер­ні явища викликали…”

— От що буває, коли мозок, хоч і великий, залишається віч-на-віч із собою, — перебив Пет­ро. — Безумство запускає коріння у мудрість. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзів! Вони наді мною…

“Парадокс із парадоксів. — подумав Великий Розпорядник. — Або я збожеволію, або розга­даю. Цей робот використав мене для своєї гри”.

— Не для гри, а для зв’язку з космічним ко­раблем!

“Коли б усе це не було таким оригінальним, я б уже припинив твоє існування”.

— Даремно погрожуєш, — спокійно відповів Петро і намацав у кишені мазера. — Коли б тобі вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товариші. Бо хто ж є могутніший за людину? Ніхто. Ви, Головаті, розвивалися однобоко. Убивши своє тіло, ви позбавили свій мозок до­свіду, через це і мудрість ваша обмежена, ви­кривлена, фальшива. Животієте під сувоєм хмар і навіть не підозрюєте, які навколо глибини про­стору, яке Сонце палахкотить…

“Ага, тепер мені стає зрозумілим, хто послав тебе, — злорадо подумав Великий Розпоряд­ник. — Говори, говори”.

— Ми прибули до вашої планети як друзі. Ми хочемо розкрити перед вами океан світла…

“Так, це ті уперті сектанти, які вигадали ле­генди і самі повірили в них. Вони надумали зруйнувати Суспільство Мудрих”.

А Петро, запалившись, продовжував:

— Одною з причин вашого виродження є лік­відація мови. Адже голос, інтонація сприяють виробленню людського…

“Яблуко” з голови зникло, вона окуталась якимось темним серпанком, обриси Великого Розпорядника виднілися неначе в хмарі. То бу­ла хмара страшного гніву, а Петро не знав і жбурляв дошкульні слова:

— Пройде небагато часу, і мужній народ Кра­їни Щитів залишить вас далеко позаду…

Це, мабуть, була та іскра, що викликала ви­бух. Голова повернулася до Петра потилицею, розсунулася жовта плівка на гулі, і він поба­чив… червоне око. Рожевий і Гілка шарпнулися, забилися в куток, і Яворовим інстинктивно за­крив прозору шторку кабіни.

— Світло того ока — вбивче, — проскрипів Рожевий.

— Якщо космічна радіація не могла проник­нути в кабіну, то біологічне випромінювання — тим більше,— заспокоїв його Петро. — Зараз ввімкну двигуна, і ми відлетимо від такого нер­вового сусіди. Юпітер гнівається, значить прав­да не на його боці!

Він спокійно сів за пульт, натиснув кнопку стартера і одразу ж почув, як запрацював дви­гун підйому. Зараз Петро підніме апарат, десь у безпечному місці висадить своїх пасажирів, а сам… Але чому апарат не здіймається? Яворович дає такі оберти турбіні, що вона аж зави­ває, ракетоплан здригається, але стоїть на місці, наче прип’ятий. Петро повернув голову і побачив, що навколо машини, просто на очах виростають, в’ються якісь гнучкі, як ліани, дере­ва. Незабаром вони буквально сповили літака, обшнурували його, як лялечку.

Петро вилаявся в думці і вимкнув мотор.

Як вирватися з оцих цупких обіймів?

ХАРЧ СПОКОЮ

Першою опам’яталась Гілка. Петро бачив, як вона щось говорила своєму коханому. Рожевий переказав:

— Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нічого не завинила. Випусти її з свого житла.

Яворович відсунув шторку, і Гілка нечутно висковзнула з кабіни. Справді, червоне око затяглося плівкою, і дівчина спокійно пішла собі і незабаром зникла за кущами.

“Що ж робити? — думав Петро. — Невже отак і сидіти в кабіні?”

І враз він згадав про скафандр. Адже цей ко­смічний костюм також захистить його від біо­логічних променів!

Одягся і одразу вибрався назовні, закривши в кабіні Рожевого.

Блимнуло червоне око — раз і вдруге, блимнуло й утретє… А Петрові нічого. Він стояв і дивився на цупку рослинність, що густо обплу­тала літак.

Око блимнуло ще яскравіше.

“Ех, не хочеться мені тебе блимнути! — поду­мав Яворович. — Може, ти таки зрозумієш…”

Стояв, прикидав у думці, як розчистити оці густі, чіпкі хащі. Пустити в дію мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похиб­ка, неточний рух, — і він власними руками зни­щить машину, спалить міст до своїх друзів, до своєї планети, до людей. А ліани так густо роз­рослися, що й не помітиш, як відчикрижиш шмат металу. А як ненароком спіткнешся? Полосне по всьому корпусу… Ні, ні, про мазер нічого й думати.

Петро вихопив з піхов мисливського ножа — блиснула голубувата сталь — не ніж, а справж­ній тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурів. Сталь жадібно стинала живе мотуззя, темна су­кроватиця текла на грунт.

Аж упрів Яворович, поки позбивав гадючі рослини з одного боку літака. Зайшов на дру­гий — там, здалося, заросло ще густіше. Рубав і думав про дивовижні знання живої природи, про біогенні секрети, якими володіють Голова­ті. Щоб за бажанням викликати отакий інтен­сивний ріст рослин! Та це ж… Коли б можна було на Землі…

Останній помах ножем — остання ліана зазміїлася біля Петрових ніг. Полегшено зітхнув. У скафандрі було душно, але зняти його не на­важився, вважав, що навіть шолом відхилити небезпечно. Нічого, він потерпить, тепер уже не­довго…

Підвів голову— що таке?! З того боку знову піднялися рослини! Так, так, доки він вирубу­вав тут, — вони виростали там. Це було неймо­вірно. Петро обійшов апарат і почав мацати ру­ками гнучкі жилаві рослини.

А хай йому чорт! Вони ростуть буквально на очах. Ну, скільки він порався з того боку — хвилин з десять? Не більше. А бач, як знову заросло!

Деякий час стояв розгублений, тільки дивив­ся, як ці кляті рослини оповивали літака. А то­ді кинувся рубати з таким лютим завзяттям, що тільки цурпалки летіли.

Але це була Сізіфова праця: ліани виростали вслід, і, здається, рубка сприяла росту. Втом­лений, знесилений, Петро забрався до кабіни. Там уже сиділа Гілка і годувала свого коханого великими біластими плодами. Юнак жадібно ку­сав м’якіть, з якої аж капав сік. Тільки тепер Яворович відчув, як йому хочеться їсти. Гілка, ніби вгадавши його бажання, подала “яблуко”.

— Вона каже: це харч спокою. — обізвався Рожевий. — Смачно, я ще такого не куштував.

Плоди і справді були смачні: м’якіть ніжна, сік солодкавий. Яворович їв і поглядав назовні. Проклятущі ліани ще дужче оповили апарат, прив’язали його сотнями міцних канатів. Петро вийняв мазера, покрутив у руках і поклав на коліна.

Рожевий якось обм’як, гострий блиск його очей погас.

— Ай справді, це харч спокою, — сонно про­казав він. — Ніяких тривог, ніяких небезпек я не відчуваю, їх просто нема. От що може зро­бити кохана, кохана…

І в Петра розлився спокій на душі. Дивовиж­на байдужість пойняла його волю. Та й чого йому, справді, хвилюватися, навіщо себе шма­гати? Ну, стартує він згодом, пізніш — хіба не однаково? Адже космічний їхній корабель все одно ще з місяць перебуватиме на орбіті супут­ника… Петро знав, що цими міркуваннями він тільки хоче виправдати свою лінь, свою безді­яльність, усвідомлював, що це ганебно для кос­монавта, але нічого вдіяти з собою не міг. Сидів, міркував про це, а щоб змінити становище — і пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як ліани обплутали літака, бачив, але оком стороннього.

“Що це зі мною робиться? — думав сам со­бі. — Хіба ж так можна?”

Але не встав, не кинувся нищити клятих ліан.

Спокійно спостерігав, як Гілка взяла спочат­ку грізну трубку Рожевого, а потім і його мазе­ра. Подумав, правда: “Нащо воно їй?” Але не відібрав. Хай бере, хіба вона де діне?

Коли стемніло, закохані зібралися йти.

— Я залишаюся з Гілкою, — сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вціліє, а там — за­гинемо усі. Ми продовжимо рід. Лишайся і ти в нами, відкинь свої фантазії і живи, як усі.

— Фантазії? — гірко усміхнувся Петро. — Ні, брат, це не вигадки — Земля, народ… Вони іс­нують реально, і я мушу прагнути до них.

— Облиш. Хіба не бачиш, як тут добре?

— Ага, добре, добре… І дуже цікаво…

Яворовичу не хотілося навіть розмовляти, си­дів розморений і байдужий до всього.

Ті двоє, не поспішаючи, вибралися з кабіни і зникли десь у темряві. Петро позіхнув, зруч­ніше вмостився на своєму сидінні і невдовзі вже спав спокійним, глибоким сном.

“ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ”

Наступного дня Рожевий і Гілка навідались до Яворовича. Гілка знову почастувала його плодами спокою, і тепер вони здалися Петрові ще смачнішими.

Гілка, через свого нареченого, запропонувала піти побачити якесь свято Головатих. Яворович не заперечував — іти то йти. Щоб легше було ходити, навіть скафандра зняв — недбало кинув на сидіння і вибрався а кабіни. Ковзнув байду­жим поглядом по білій кулі Великого Розпоряд­ника і почовгав услід за Гілкою і Рожевим. Про небезпеку навіть не подумав.

Довгенько ішли вони, минаючи білі кулі, ото­чені жовтими їжакуватими кущами. Нарешті зупинилися над урвищем. Тут кінчалося оце ви­сокогірне плато, заселене білими кулями, а там. внизу, у срібному мареві розкинулася величез­на країна, звідки й походять Головаті. Петро бачив білі стрічки річок, темні гаї, рівно прокрес­лені шляхи, що губилися на обрії серед мозаїки якихось невиразних плям. Йому здалося, що в самій атмосфері відчувається добробут, щедрість природи, якесь ідилічне щастя.

Внизу помітив довгу процесію, яка повільно рухалася по шляху до плато. Попереду йшла низка постатей у білому, за ними вслід — у зо­лотистому — такому, як Гілка. Все відбувалося так, як у німому фільмі: постаті рухалися без­звучно, ніби й не йшли, а пливли в густому ма­реві.

Гілка повела Петра і Рожевого понад урви­щем далі, і процесія то зникала з очей, то з’яв­лялася знову, але все ближче і ближче. Нарешті підійшли так близько, що можна було розріз­нити окремі постаті. Це були жінки, і передня несла на руках дитину. Яворович зачудовано ди­вився на них — ну, точнісінько, як на Землі! Жінки в білому дуже нагадували йому земних жінок, важко було повірити, що це істоти з ін­шої планети.

Тільки підійшовши ще ближче і побачивши, що тіло в них зелене, як рута, Петро переко­нався, що це — венерійки. Собою гарні, пропор­ційно складені, вони викликали симпатію. Та, що несла на руках дитину, задумливо схилила над нею голову, і це нагадало Петрові “Мадонну з дитям” Леонардо да Вінчі.

Рожевий торкнув Яворовича за плече і го­лосно заговорив:

— Цей обряд називається “Друге народжен­ня”. Посадять дитя у квітку і будуть вирощу­вати мудреця!

— Не кричи так, незручно, — шепнув Петро.

— Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той діапазон! — загукав Рожевий ще дужче. — Ось і Гілка нічого не чує, вона думає, що ти німий.

Петро усміхнувся. Рожевий продовжував кри­чати (це, мабуть, його розважало):

— Що ви робите? Нащо відбираєте в дити­ни дитичстро? Фальшива у вас мудрість, коли в’ялить тіло!

“Еге, так легко критикувати, — подумав Яворович, — коли на різних частотах…”

Дорога, по якій ішла процесія, зигзагами пі­діймалася все вище і вище. Нарешті білі поста­ті венерійок зійшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гілчині подруги. “Рабині, — подумав Петро, — бранки. Бач, кожна щось не­се”. В їхніх великих очах тьмяніла покора.

— Хто вони? — спитав у Рожевого, і той під­твердив його здогад:

— Це тіні своїх владарок. Вони йдуть за ними скрізь, навіть за межу життя.

“Тіні…” Петро й справді побачив тіні — не­ясні, розпливчасті, але все-таки тіні! — і це бу­ла для нього велика новина. Певно, над цією країною хмарність тонша, не так розсіюється світло, як, наприклад, в Країні Щитів, і тіла від­кидають легку тінь.

Тим часом Рожевий вів далі:

— І Гілка моя — теж тінь. Це їй владарка до­зволила побути зі мною. І я тут зроблюся тін­ню, бо настає таке, що тінню бути краще.

Яворович усвідомлював, що це рабська пси­хологія, але чомусь не мав найменшого бажання сперечатися з Рожевим, доводити йому ганеб­ність таких думок. Що ж, коли йому подобається бути “тінню” — нехай собі…

“Мадонна”, як у думці назвав її Петро, зупи­нилася над урвищем і рвучко піднесла дитину вгору. Яворович аж подих затамував: йому зда­лося, що вона зараз кине малюка вниз. Але во­на міцно тримала його в своїх красивих зелених руках, мовби показуючи з висоти благословенну країну, якої майбутній мудрець, мабуть, більше не побачить.

Рожевий говорив так голосно, наче тут ніко­го й не було:

— Гілка мені сказала, що це поганий знак: на обличчі матері немає радості.

Петро придивився до обличчя “Мадонни”, і йому здалося, що на ньому зблисли дрібні сльо­зинки, неначе “”роса на зеленому листі. “А певне ж, — подумав, — якій же матері буде радісно на­завжди розлучатися з дитям?”

— Це велике для неї щастя, каже Гілка, що її первісток займе місце серед наймудріших! — гукає Рожевий Петрові, наче глухому. — А вона засмучена.

Петро дивиться на підняті руки матері, на дитину, що глипає оченятами в широкий світ, і йому самому робиться тоскно. Він відчуває зем­не, людське почуття материнства. Невже воно скрізь однакове — на Землі і далеких планетах?

“Мадонна” знову пригорнула дитину і пішла, не оглядаючись, поміж колючих густих кущів оцього високогірного плато. Всі рушили слідом — і володарки, і їхні “тіні”. Пішли й наші мандрів­ники.

Обряд завершився біля одної з розкритих кві­ток “лотоса”. Обійшовши квітку навколо, мати поклала туди дитину, наче пташеня в гніздо, по­стояла трохи біля неї та й відійшла. Ти піднесли чорне тоненьке стебло, і вона його швидко зжу­вала. До квітки одразу ж приступили рабині, що мали в руках предмети, про призначення яких Петро міг лише здогадуватись. Та певне ж, все те потрібне для харчування майбутнього мудреця.

Завченими, автоматичними рухами вони так посадили дитину, що ступня правої її ніжки опинилася на лівому паху, а лівої — навпаки, на правому. Петро бачив, як скривилося від болю дитяче личко, певне, малюк плакав, але не чути було. Швидко зафіксували цю його позу, об­горнувши клейким листом. Пуп’янок був хоч ку­ди, тільки личко все ще кривилося. Тепер усе до найменших дрібниць буде регламентовано, малюк ростиме згідно рецепта, вивіреного найгеніальнішими мозками суспільства. З цієї са­мої миті кожна клітина його крихітного організ­му береться під контроль, усі життєві процеси спрямовуються до однієї мети: розростання моз­ку, його удосконалення як апарата мислення.

Учасниці процесії оточили “Мадонну”, оче­видно, втішаючи її, чи, може, висловлюючи за­хоплення, але вона відсторонила їх владним же­стом і… рушила до Яворовича. Видно, їй впала в око його “нетутешність”, його відмінність від Довговолосих. Вона йшла, пильно вдивляючись в Петрове обличчя, ніби пізнаючи знайомого. Петро також не відводив погляду від неї, але ні­як не міг визначити кольору її великих овальних очей. Першої миті вони здалися йому світло-го­лубими, але одразу потемніли, зробилися фіоле­товими, а потім темними, як ніч. Згодом він ді­знався, що очі цих венерійців випромінюють світло, і колір цього випромінювання залежить від настрою, від інтенсивності душевного збу­дження. “Промениста…— подумав Яворович. — Нагадує молоду індіанку”.

Жінка зупинилася кроків за два перед Пет­ром, повні губи її ворухнулися, вона щось гово­рила, але голосу Яворович не чув — наче жінка стояла за товстим склом. Зате Рожевого чути було далеко:

— Тут такий звичай, каже Гілка, перед вла­даркою треба вкорочувати ноги.

І він одразу став на коліна. Яворович наче й не чув того, невідривно дивився на Матір, і ба­чив на її зеленому обличчі знаки страждання, глибоко захованого в серці болю.

Мабуть. Гілка розповіла їй про Яворовича, бо Промениста перестала ворушити губами, а ступ­нула ближче і поклала йому руку долонею на чоло.

Петрові здалося, що пальці її злегка тремтять, вібрують. Що ш треба? Стояв ні в сих ні в тих, як учень, що не вивчив уроку. Жінка тримала руку на його чолі з хвилину чи більше. Тонка біла тканина здіймалася на її грудях, і Петро ніяк не міг перебороти враження, що перед ним людина, яка навіщось пофарбувала шкіру в зелене.

“Ти дуже схожий на всіх наших, — вловив її думку Яворович, — але я вірю в записи твоєї пам’яті”. Вона опустила руку і схилила голову, ждучи, що він скаже.

“Є така планета — Земля…”

“Це записано в твоїй пам’яті”.

“Люди… Люди… — він уявив першотравневу демонстрацію на Хрещатику в Києві. — Люди послали нас”.

“В мене ще є трохи часу, я хочу, щоб ти по­бачив наш край і потім розповів людям”.

“Побачити — це, звичайно, для мене цікаво, — подумав Яворович, — а от розповісти людям про це, мабуть, не вдасться”.

“Чому?”

“Бо я не можу стартувати”.

Вона кинула на нього тривожний погляд своїх великих променистих очей, але думку посла­ла спокійну:

“Ходім до нас, тут зимно”.

Всі рушили за нею — і владарки, і “тіні” — тією самою дорогою вниз. Пішов і Яворович із своїми друзями. Деякі натяки в думках Проме­нистої пробуджували в нього не то тривогу, не то звичайну цікавість. “В мене ще є трохи ча­су…” “Тут зимно…” Що все це означає?

А внизу й справді було набагато тепліше. Гу­сте повітря насичене ароматом буйної рослинно­сті, і хоч спершу Яворович відчув наче легеньке поколювання в грудях, дихати йому з кожним кроком ставало легше і легше. Дерева й тут стояли безлисті, але це справжні хащі. Бачив, що там і сям сколихуються гілки, уявляв, що гаї повняться щебетом, гуком, але тільки уявляв, бо жодного звуку не чув. Глуха тиша давила на плечі.

“Друге народження… Друге народження…” — спливала думка в голові, і він співчутливо погля­дав на білу постать Променистої.

СВІТЛОПОКЛОННИКИ

Стіни залу, до якого завела Яворовича Про­мениста, нагадували перламутр. Колір їх мінив­ся, як і очі господарки, хоча це залежало від точки, з якої дивишся, — то зблисне білим, то фіолетовим то рожевим… Петро не мав сумні­ву, що матеріал цей органічного, а точніше — рослинного походження, можливо навіть, що й приміщення оці не будуються, а виростають згідно біомолекулярної програми,— адже кути в залі згладжені, стіни, поступово закруглюючись, переходять у нерівномірно вигнуту стелю, роз­міри якісь зміщені, прямих ліній нема. Коли во­ни заходили сюди крізь гущавину, йому здало­ся, що перед ними темніли не двері, а дупло ве­летенського дерева. Гілка і Рожевий лишилися в гаю біля шляху.

Зайшовши до приміщення, Промениста швид­ко обернулася до Яворовича і знову, діткнув­шись долонею його чола, буквально засипала своїми думками. Тут вона не стримувала їх, не формувала в спокійний потік.

“Будь уважним, чужинце, будь насторожі в оцій країні горя і зла. Благаю, вимагаю, нака­зую: не споживай більше харчу спокою — харчу безвілля, покори і байдужості! Це просто щастя, що ти з’явився на нашій планеті, і ти не мусиш загинути, розумієш — не мусиш! А спокій і бай­дужість — це ж загибель, і загибель духу. Та хіба ж є щось страшніше, ганебніше від цього?.. В мене мало часу: я повинна переступити лінію, що відділяє наше фізичне існування від духов­ного, я поспішаю, а то б розповіла усю нашу історію…”

“Це жахливо — самому поспішати до загибе­лі!..” — подумав Петро, і вона одразу ж відпо­віла: “Дух мій не загине, він же невмирущий. А тіло приречене”.

“Будемо боротись!”

“Думай про свій рятунок. Слухай уважно…”

В Петровій уяві помчали один за одним зримі образи, наче кадри кінофільму, і мчали вони з такою швидкістю, що він ледве встигав фіксува­ти на них увагу. Звичайно, вона думала безси­стемно, непослідовно, й хто б міг вимагати спокійного, логічного викладу від істоти, приреченої на загибель? Але мозок нашого космонавта “сортував” інформацію, і в Яворовича склалась більш-менш цільна картина.

Те, про що він дізнався, було неймовірним. Влада Великого Розпорядника, яку той здійснює за допомогою цілої касти Головатих, міцно спу­тує усе суспільство. Він контролює психіку всьо­го населення, кожного, хто її має: чи то природ­ний венерієць, чи робот. Усе спрямовано до одного: через самозаглиблення — до безсмертя. Один тільки орган венерійця — мозок — має роз­виватися, всі інші — тимчасові, допоміжні і му­сять відмирати. І ці велетенські мозки досягли нечуваного розвитку, розкрили найпотаємніші таємниці природи. Вони керують ростом рослин і тварин, можуть накопичувати потрібні елемен­ти в рослинних організмах, одне слово — ліп­лять природу так, як вважають за потрібне.

Населили планету біологічними роботами, мі­сія яких — обслуговувати Головатих. Природні ж венерійці мусять “піднятися на вищий щабель еволюції” і всі, без винятку, стати Головатими. Але для цього треба розв’язати проблему на­родження, на випадок несподіваної загибелі мудрих. Над оцим завданням тепер і працює Ве­ликий Розпорядник і безчисленні його помічни­ки. Саме тому ще й лишилися звичайні венерій­ці, що геніям не вдалося обдурити природу. Але живуть вони під гнітом страху, дух їхній не має змоги розвиватися вільно, він запертий в тісні камери обережності, і це завдає венерійцям не­вимовного болю; радість буття проривається тільки в таємних місцях, куди не проникають біохвилі центрального мозку.

Старі розповідають красиві легенди. Нібито колись було синє небо і по ньому котилося Зо­лоте Світило, і жилося тоді венерійцям весела і радісно. Були вони дітьми природи, і хоч рос­лини давали не такі концентровані соки, а все одно живлющі. Розвивалися науки, допитливий розум заглядав у небо, в глибині якого сяяли інші Венери. Розквітало мистецтво — співці ви­добували свої пісні з самісінького серця, худож­ники вкрили скелі малюнками, на яких виграва­ли фарбами і дикі тварини, і дерева та птахи, і жінки та діти.

Кожне покоління прикрашувало планету, за­лишаючи нащадкам чудові зразки мистецтва. “Культура Одноокого Бика”, “Культура Чорно­го Дерева”, “Культура Двох Крил”… — усе це епохи, які продовжувались, як на земні масшта­би, тисячі, а то й більше років. І венерійці тоді були інакші — мали менші очі і світлий колір шкіри.

Але планету спіткала страшна катастрофа — вибухнув Океан. З його глибин з гуркотом ви­рвалася рожева стіна, вода ринула на неї, і заклу­бочилися густі, безконечні хмари. Довго боро­лася вода з тим жахним вогнем, рівень океану дуже понизився, виступили з води заховані там гори, піднялися стрімкі береги. Нарешті таки во­да поборола, але вогонь перетворив її на хмари, і вони так щільно облягли небо, що назавжди сховалося Золоте Світило… Почалася Доба Са­мозаглиблення, розкриття Невідомості. Розви­ваючи орган мислення — мозок, мудреці наду­мали усе невідоме зробити відомим, вони хочуть перемудрувати саму матір Природу і домогтися Безсмертя. А навіщо воно? Адже смерть — це перехід до інших форм буття. Через природну смерть пролягає шлях розвитку.

Великий Розпорядник закарбував у мозку кожного венерійця. перекази про оті давні куль­тури — то вигадки, міфи. Але все-таки йому не вдалося зовсім стерти сліди цих спогадів у пам’я­ті. Туманні, неясні і розпливчасті, вони, коли збуджувати пам’ять, чіткішають, оживають, пе­редаються у спадок. Зародилася течія прихиль­ників Золотого Світила. Вони вірять, що Світи­ло є, що без його живлющого проміння загину­ло б життя… Світлопоклонники збираються в таких приміщеннях, куди не проникають біохвилі Великого Розпорядника, і тільки через робо­тів він дізнався про цей рух. Але знищити світ­лолюбів йому не вдалося, лави їх повняться, вони вже навчилися протидіяти біохвилям Великого Розпорядника.

“Я бачу в твоїй пам’яті прекрасний образ Сві­тила, — звернулася Промениста. — Скажи мені: воно справді є?”

На обличчі в неї відбилися одночасно і три­вога, і страх, і надія; очі випромінювали всі від­тінки блакиті.

— Є, є! — радісно загукав Петро. — Є Золоте Світило, і воно поруч, недалеко від вас!

“Ти його бачив, чужинце?”

“Бачив. Але це така палаюча істина, така сліпуча правда, що на нього прямо не можна дивитись, бо засліпить”.

“Тепер я можу спокійно йти до Межі, я щас­лива, бо знаю, що омріяне Світило є…”

Петро схопив її за руку, скрикнув:

— Навіщо? Тепер не час гинути! Будемо ра­зом боротися!

Мабуть, дія “харчу спокою” вже скінчилася, Петро відчував, як у нього закипає завзяття. Коли б тільки допомогли йому світлолюбці…

“Там, на тому плато, мені дали стебельце…”

“Невже отрута? ”

“Отрута, чужинце… Такий звичай здавна… І добре, бо тяжко мені було б жити, знаючи, що син мій спотворений, що він боротиметься проти моїх однодумців…”

Вона захиталася, наче п’яна, ступнула кілька кроків і звільна опустилася на прохолодний пер­ламутр. Яворович кинувся до неї, та вона зупи­нила його жестом зеленої руки.

“Іди вже, Людино… Дух мій спокійно зали­шить тілесну оболонку. Адже правда, що Золоте Світило є?..”

— Правда, правда, — прошепотів Яворович, не відриваючи болісного погляду від цієї дале­кої і водночас чимось уже близької істоти. На­пруженням волі уявив картину вечора з вели­ким рожевим сонцем на обрії. Вона аж здригну­лася, сприйнявши цей образ, аж ніби ожила.

“Бачу, бачу… Прощай”.

Петро повернувся і покрокував до виходу. Навстріч уже йшли жінки у білому — урочисті, зосереджені. Вони співали. їхні уста розтуляли­ся і стулялися. Коли б Яворович міг сприймати їхні звуки, він почув би “Пісню прощання”. Та він ішов крізь ці звуки, як ходив на землі крізь радіохвилі. А звуки шугали невидимими птиця­ми. Спочатку жалісні, а потім веселі слова на­повнювали приміщення, відбивалися від бли­скучих стін. Але Петро нікого не чув, окрім гупання своїх кроків і калатання серця. Хвилю­вався в передчутті боротьби.

БУДЕМО БОРОТИСЯ

Коли Петро підійшов до своїх друзів, які си­діли біля товстого чорного стовбура, кров кину­лась йому до обличчя: Гілка чистила білі “яблука спокою”, а Рожевий уже тримав одно в руці, збираючись кусати.

— Не смій, не смій їсти! — гукнув Яворович і шулікою кинувся до свого розгубленого друга. Вихопив те “яблуко”, розмахнувся і закинув його в гущавину. — Це ж опій, отрута, розумі­єш — отрута! — Рожевий, ще не зовсім збагнув­ши в чім річ, поглядав то на свою кохану, яка застигла з біластим “яблуком” у руці, то на Петра, що розмахував руками і кричав з усієї сили: — Хіба ти ще не отямився, не зрозумів, що з нами робиться? Адже ми забули про своє покликання, ми стали тваринами, рабами!.. По­думай про свій народ!

Рожевий, наче прокидаючись від сну, провів долонею по обличчю, приглушено сказав:

— Справді… Ці плоди затуманили мені голо­ву. Так, так… Може, моя Країна Щитів уже вкрита трупами, а я тут…

Він хотів підвестися, та Гілка кішкою кинула­ся до нього і вхопила за довге волосся. Лівою рукою стискувала йому жмут на голові, а пра­вою тицяла “яблуко” до рота. Рожевий одвер­тався, не схотів їсти, міцно взяв її ліву руку, так що вона випустила волосся, і підвівся на рівні ноги.

— Бач, хоче мене заспокоїти, хоче знову одур­манити, — пояснив Петрові, хоч той і так добре розумів, що відбувається. — Але тепер я не під­дамся, не піддамся…

— Вірно, друже!

— Я піду в Країну Щитів, ми будемо боро­тися.

— Спитай у Гілки, де вона поділа нашу зброю.

Петро спостерігав, як вони розмовляли, бачив на обличчі дівчини вираз розгубленості, і відчу­вав, як у грудях наростає ненависть до цієї іс­тоти, що поставила і його, і Рожевого на краю загибелі. Правда, він розумів, що Гілка—тіль­ки знаряддя Великого Розпорядника, але все одно не міг перебороти неприязні до неї.

— Каже, в її житлі, — обізвався Рожевий.

— Нехай веде!

Дівчина аж зігнулася, наче несла важкий тя­гар, наледве встигала за юнаками.

Ходьба трохи втихомирила Яворовича, він зрозумів, що в цих обставинах йому особливо потрібна витримка. Нервозність ніколи й нікого не приводила до правильних рішень. 3усиллям волі намагався ввести думки у річище. Яке тепер головне його завдання? Стартувати, вийти на ор­біту “Астероїда”, прилучитися до своїх… Що для цього треба зробити? Звільнити “Метеора” від чіпких ліан. А коли Великий Розпорядник і далі намагатиметься затримувати? Застосувати мазера… мазера… Хоча б швидше дійти до її про­клятої нори! І навіщо вона взяла мазера, якби її спитав? Адже мазер… Як діє мазер? От вче­пилося слово…

Саме в цей мент у Петровій свідомості спа­лахнув здогад: це ж Великий Розпорядник на­магається дізнатися, що таке мазер! Підслуховує і скеровує його думки! Здогад цей спалахнув на коротку, невловиму мить, і Петро погасив його. Тепер він сам спрямовуватиме течію своїх думок. Еге ж., мазер… мазер… Та чого, власне, за ним побиватися? Цяцька та й годі. Коли темно — до­помагає очам бачити, адже апарат зору людини не сприймає інфрачервоного проміння… Мазер дає видимий спектр, освітлює предмети вночі. Це маленьке світило в моїх руках, мініатюрне сонце…

Вони вже йшли по високогірному плато. Тут було прохолодніше, і Петро пришвидшив крок; Рожевий з Гілкою намагалися не відстати. Пря­мої дороги на плато нема, доводилося часто об­ходити жовті кущі з білими кулями всередині. Яворович приблизно знав, куди йти, але для пев­ності надумав перепитати.

Оглянувся — Рожевий плентається за ним, а Гілки нема!

— Де вона?!

— Побігла коротшим шляхом, щоб швидше винести нам.

— Ходімо скоріш! В який бік вона побігла?

Рожевий показав трохи ліворуч, і Петро ки­нувся бігом. Серце його тривожно калатало, на­магався не виявляти хвилювання, але з того нічого не виходило. Ну, звичайно, це ж її послав він, він… Хоча б встигнути… А тоді… тоді він зможе добре погратися своєю цяцькою… А що, як вона візьме та натисне… Що натисне? Ну, й нехай (Петро відчував, що думки скоряються йому, і це заспокоювало).

Раптом Рожевий крикнув:

— Онде вона! Я її гукаю — не чує, поспішає в інший бік. Чи оглухла? Чи осліпла?

Петро побачив — Гілка біжить поза кущами в напрямку… до кулі Великого Розпорядника, біжить, легко викидаючи вперед тонкі ноги, наче великий трав’яний коник.

— Швидше навперейми! — наказав Рожевому і сам кинувся бігти з усієї сили. Рожевий обігнав його — біг так, що, здавалось, ноги не доторка­ються до грунту. Але Гілка була, мабуть, ще прудкіша. Ось тільки що її постать майнула лі­воруч Петро пробіг, може, з десяток кроків, як помітив, що вона вже далеко попереду. Помчала, наче куля!

Яворович захекався і змушений був збавити крок. А вибігши на якийсь горбок, він зупинив­ся, щоб зорієнтуватись. Звідси добре видно, що Рожевий таки потроху наближається до неї, від­даль між ними скорочується коч і повільно, але певно. Петро полегшено зітхнув: зараз він її спіймає…

Тільки подумав це, як помітив темні постаті, що поспішали навстріч утікачці. Мабуть, вис­лав допомогу… Хто ж встигне скоріше — Роже­вий чи вони?! Ну, піддай же, піддай ходи, любий друже! Ти ж ближче, тобі метрів сто, а їм… Ех, “їхня” віддаль скорочується швидше, бо вона ж біжить до них!..

І тут сталося несподіване. Збоку на Гілку на­летіла якась темна постать, збила її з ніг і одра­зу ж кинулась назад, за кущі. Постать зникла з очей так само швидко, як і з’явилася, Петро навіть не встиг роздивитися що воно таке було — робот чи звір. Але чого б звір мав повертати саме туди, звідки вибіг?

Рожевий прибіг до Гілки швидше, ніж послані Великим Розпорядником Голомозі. Дівчина ле­жала, розкинувши руки, але в руках нічого не було…

Голомозі потупцювали біля неї, а тоді враз ки­нулись у той бік, де зникла таємнича істота.

Яворович оглядав грунт навколо — може, впу­стила? Але мазера ніде не було…

Рожевий підвів свою наречену — вона ледве трималася на ногах.

— Ну, що? — не втерпів Яворович. — Що вона каже?

— “Забрав”, “забрав”. А хто — не знає. Те­пер вона боїться Великого Розпорядника… Вона піде зі мною.

— Поспішайте. — Петро взяв і по-земному міц­но потиснув Рожевому руку. — Бажаю успіху, друже!

Коли вони зникли за кущами, Петро спокійно оглянувся навколо. Так, чи йти до літака, чи… податися по слідах тієї загадкової істоти, що вхо­пила мазер? Його тягло туди, поривало, але він вагався: а що, як це поривання не його власне? А який сенс Великому Розпоряднику посилати його туди? Хто його знає… А втім, усе це — дурниці, треба йти й шукати!

І Яворович пішов у той бік, де зникла невідо­ма істота і куди потрухикали Голомозі із своїми списами.

ХРАМ ЗОЛОТОГО СВІТИЛА

Яворович довго ішов по слідах, протоптаних Голомозими в податливому грунті. Сліди петля­ли поміж кущами, в деяких місцях завертали на­зад і, перетнувшись, ішли вбік. Чим далі, тим усе менше біліло бутонів Головатих, замість жов­тих кущів з явилась низькоросла рослинність, що наче обрамляла плато. Це була, мабуть, планта­ція, бо, як помітив Петро, грунт оброблений, ро­слини посаджено колами. На ходу нахилився, підчахнув сизу гілку, з якої закапав прозорий сік, але їсти передумав, може, зашкодить?

Сліди привели Петра до… Голомозих. Вони безладно попадали, прим’явши деревця, і так лежали, наче до чогось дослухаючись.

Яворович, обережно ступаючи, обійшов їх і почав спускатися по пологому схилу. Оглянув­ся — чи не йдуть слідом? Голомозі лежали непо­рушно, зовсім непорушно. Петро вернувся, піді­йшов до них — мертві, всі до одного. І списи валяються поруч…

Постояв у нерішучості. Може, піти назад? А то натрапиш на засідку…

Вирішив іти вперед. Очевидно, це діють воро­ги Великого Розпорядника, — це по-перше; а по-друге, — не може бути, щоб вони знали про ма­зер, а про нього, Петра, не знали.

Відшукавши слід (“Ішов один, той, що забрав мазера!”), Яворович покрокував по схилу. Вни­зу темніли гаї, і щось у них було нашорошене, таємниче. Але це не спинило Петра, він без ва­гання пішов поміж деревами, роздивляючись, чи немає де житла, або чи не промайне яка пос­тать. Він ішов зовсім беззбройний, не мав навіть мисливського ножа, та проте не відчував стра­ху, серце билося ритмічно, і в усьому тілі вібру­вала сила.

Там і сям у лісі почали попадатися занадто товсті дерева, наче роздуті знизу. Петро так би й не здогадався, що то житла, коли б не звернув уваги на стежини, що вели до них, і потім не по­бачив отворів. Що це — природні дупла, чи венерійці таки вирощують свої житла? Але жод­ної живої душі не видно, навіть гам. де ці житла стоять порівняно густо.

— Агей! — гукнув на всю силу своїх легень, і тільки луна відповіла йому: — Е-е-й…

Усміхнувся: природні ж венерійці взагалі, ма­буть, не розмовляють за допомогою голосу. Ад­же Промениста передавала йому думки! Отже, тут можуть “почути” думку…

Мабуть, воно так і сталося, бо невдовзі навст­річ Петрові вийшов зеленотілий юнак, мовчки взяв його за руку і повів по одній із стежок у хащі Яворович у думці запитував його: “Куди ми йдемо?” Але відповіді, здається, не було чи, може, він її не вловлював.

Так і йшли мовчки, вірніше, не йшли, а про­диралися крізь гущавину, і весь час юнак не випускав Петрової руки.

Велетенське приміщення відкрилося якось од­разу, несподівано Яворович ступнув крок — і опинився всередині. У сутінках гущавини він не помітив широкого входу, можливо, через те, що більше дивився під ноги, боячись спіткнутись. Тепер, підвівши голову, побачив… світло! Висока світла колона, вужча знизу і ширша вгорі, підпи­рає перламутрове склепіння Петро одразу дога­дався: ввімкнули його ліхтар! Але яке щастя, що вони не зацікавились другим вмикачем… Тіс­ним безмовним натовпом стоять венерійці, серед дорослих багато й дітей. Петро побачив на зеле­них щоках дорослих блискучі сльози. Чого вони заплакали? Може, незвичне світло просто ріже їм очі, чи радість або горе витискують сльози?

Юнак пробирається попереду і, певне, щось каже, бо натовп розступається, пропускаючи Петра, і знову змикається за ним. Так вони пі­дійшли до середини храму, де на якомусь круг­лому підвищенні стояв ліхтар. Сліпуче коло на перламутровій стелі було тепер над Петровою головою. Побіля світляної колони, що здіймала­ся з лінзи ліхтаря, стояла юнка, схожа на Про­менисту. Красива голова її охоплена золотистим обручиком, на якому стирчать сріблясті колюч­ки. “А їй личить цей вінок, — мимоволі подумав Яворович. — Гарна”. Та це були не ті слова. Во­на стояла поряд із сизуватим світлом не просто гарна, а якась урочисто-велична. Петрові чомусь пригадався скульптурний портрет Нефертіті, дружини фараона Ехнатона, — лебедина шия і мигдалеві очі.

Юнка ступила крок до Петра і так само, як і Промениста, поклала свою зелену долоню йому на чоло, трохи постояла, замислена, і почала “розмовляти” думками. Петро вже звик до та­кого способу розмови, йому здавалося, що й сло­ва звучать, тільки він не встигає помітити, як вони вимовляються.

“О людино, благословенна та мить, коли ти прибув на нашу планету!..”

“Я мало не розбився…” — подумав Петро.

“…Ти приніс не лише звістку про Золоте Сві­тило, а й саме світло, про яке ми досі знали тільки з переказів і легенд. Ось воно — чудо із чудес, прекрасне світло! Його не можна взяти руками, але воно є, його не можна виростити, але воно сягає далі за всяку рослину, воно обій­має всесвіт…”

Вона ходила навколо ліхтаря, і щось величне було в її поставі, в її розмірених неквапливих кроках.

“…Світло не крихке, а бачите, як воно дро­биться на сяючі осколки? Це щоб освітити найтемніші місця простору. І настане час, коли світ­ло освітить усю нашу планету, і велика Правда постане в усьому своєму блиску. І ми не будемо насилувати закони матері Природи, а житиме­мо і розвиватимемось у злагоді з ними”.

Проповідниця трохи помовчала, дивлячись в заплакані лиця, а потім проголосила:

“Нехай кожний підійде і помиє руки свої у світлі і омиє світлом своє лице”.

З цими словами вона простягла руки до світ­ляного стовпа, занурила в нього долоні і потім провела ними по обличчю. За нею підійшов чо­ловік, потім жінка підвела двох дітей, потім зно­ву чоловік… І Петрові здалося, що лиця їхні стають гарнішими, а в очах з’являється вираз доброти.

Один тільки стояв якийсь чи байдужий, чи здерев’янілий. На обличчі в нього не відбива­лося ніяких емоцій. Одне за одним підходили венерійці до світла, лише він стояв стовпом, зві­сивши довгі руки.

Поступово храм порожнів, бо, виконавши ри­туал, венерійці виходили. Зрештою біля пропо­відниці залишилося кілька старших чоловіків і жінок та ще той байдужий. Усі вони, за винят­ком Байдужого, з цікавістю оглядали Яворовича. Петро також пильно вивчав їхні обличчя, по­статі. Повні губи, великі очі. Під балахонами окреслюються покаті плечі; руки й ноги мають по п’ять пальців.

Якби замість зеленої була каштанова шкіра, можна б подумати, що вони з Індії чи Лаосу; дуже схожі на тамошніх людей.

“О Людино, ми багато вже чули про тебе, — звернулася в думці проповідниця, — і тепер має­мо щастя побачити тебе зблизька”.

Великі очі їхні блищали від сліз.

“Мені також дуже цікаво. — подумав Петро. — Буде про що розповісти… От тільки шкода, що не прихопив з собою кіноапарата, ну за те ви мені дасте щось, щоб я міг показати товаришам-космонавтам, та й людям на Землі…”

“Хіба ти підеш від нас? — тривожно подума­ла Проповідниця. — А оцей символ Золотого Світила?!” —Вона вказала на ліхтар.

“Я мушу повернутися до тих. що послали ме­не, а цей ліхтар мені просто необхідний. — Поба­чивши переляк на обличчях венерійців, Яворович додав: — Зрозумійте, це моя зброя”.

Але що таке зброя вони не розуміли, а Петро не схотів детально роз’яснювати, щоб не наляка­ти їх, щоб не подумали, що вбивати — одна із досконаліших професій на Землі.

Вони обступили ліхтар, і Петро вловив щось нове у виразі їхніх облич. Нетерпляче поморщив­ся. Ну. як вони не розуміють, що ця річ його і що вона йому просто необхідна?! Стримуючись, пояснив, що ця штука, хоча б він і залишив її, довго світити не буде, “сяде” батарея і все. Це мало втішало венерійців, може, вони й не пові­рили, бо легенди їхні оспівували вічність світла.

І тоді в Петра з’явилася ідея запалити їм во­гонь. Це ж дуже просто: нехай підкидають дровець, і все. Буде їм хоч якась робота Адже вони, власне, зовсім не працюють, бо взяти вирощене природою — хіба ж то праця?

Вогонь… Вони ще не бачили вогню. Певне, атмосфера ховає блискавки в глибині хмар. А первісним людям на Землі вогонь таки справді дало небо: блискавка розчахувала і запалювала дерева…

Дикі люди, мабуть, вважали вогонь добрим духом, оберігали його, навіть обожнювали Але чи добрий він — вогонь? Чи не наробить він тут, на Венері. ще більше лиха, ніж на Землі?

Завагався Петро, але зрештою вирішив, що все залежить від того, як використовувати во­гонь Якщо розумно — він корисний, а коли ні, то… самі будуть винні.

В нього була в кишені коробочка сірників, але наскільки її вистачить? Треба навчити їх самим добувати вогонь, вирішив Яворович, це певніше. Кресало зробити ні з чого. Попросив принести сухого паліччя, і коли перед ним поклали добрий оберемок, сказав:

— У кожному з оцих цурупалок є прихований вогонь…

Вмостившись на підлозі, довшу суху палицю обіпер об пояс і затиснув ногами, коротшу взяв обома руками і почав швидке терти. Венерійці стали колом, спостерігаючи за його рухами. Дов­го тер Яворович, палиці нагрілися, він сподівав­ся, що ось-ось затліються, піде димок, схопиться язичок полум’я… Але вогонь не з’являвся. Піт зросив йому чоло, а палиці навіть не потемніли! “А нехай їй всячина, отакій техніці!” — подумав Петро і вийняв з кишені сірникову коробочку. Так буде легше. Чиркнув сірником, запалив хмиз, і коли заклубочився дим, венерійці злякано віді­йшли. Про світло вони чули, а про дим. певне, не­має нічого в їхніх легендах. Та ось сухі дровця запалали чистим вогнем. Проповідниця рушила до нього, простягаючи руки, і коли б Петро не зупинив її, то, мабуть, згоріла б.

— Це світло пече! — гукнув Яворович. Одірвав у Байдужого — він якраз близько стояв — клапоть балахона і простягнув до вогню. Кла­поть так і пихнув.

А вогонь танцював на дровах, наче торжест­вуючи своє народження, перламутрові стіни ніби ожили, віддзеркалюючи рухливе сяйво Цей кас­кад світла ще пояскравішав, коли Петро взяв до рук ліхтаря і вимкнув його. Він і сам замилувався грою вогню. Дивився на багаття і думав: “Хо­ча б же ця сила природи принесла їм користь…”

Тицьнув коробочку сірників у зелену долоню Проповідниці, розповів, як треба поводитися з вогнем. Але йому здавалося, що він мав справу з дітьми.

— Можете запалити багаття десь у долині і весь час підтримувати його… Тільки будьте обе­режні: щоб вогонь не пожер ваших лісів і буді­вель. Він боїться води, якщо почне шкодити — заливайте водою.

Проповідниця вийняла сірника з коробочки і довго дивилася на нього, як на якесь неймовірне чудо. Поклала назад, засунула, передала коро­бочку сусідові, а той, роздивившись, віддав ін­шому — аж поки коробочка не потрапила в дов­гу руку Байдужого Петро бачив, як той, навіть не глянувши, затис її в своїй широкій долоні.

Усі дивилися на вогонь, немов загіпнотизовані, особливо малеча.

Петро, стискуючи в руці гофрований циліндр ліхтаря, помалу пішов до виходу. Тепер, якщо Великий Розпорядник змусить до того, він пока­же, як діє мазер!

Оглянувся — венерійці все ще стояли коло ба­гаття, як заворожені, на їхніх зелених обличчях танцювали відсвіти. Та ось Проповідниця неначе прокинулась, швидко підійшла до Яворовича, і він сприйняв її думку:

“Ти сказав, що мусиш залишити нас. Ми до­поможемо тобі звільнити свою птицю. Тобі да­дуть трубки із соком — поллєш ним ті рослини, що обвивають птицю, і вони зів’януть”.

— Оце по-дружньому! — вигукнув Петро і по­тряс здивованій жінці руку,

З лісу він виходив, несучи за плечима чималу в’язанку трубок із соком. Здавалося, безлисті темні дерева насторожено стежать за гостем із далекої Землі.

ЗУСТРІЧ ІЗ САМИМ СОБОЮ

На плато було тихо й спокійно. Жовті кущі й величезні білі бутони в них стоять непорушно, як і раніше; Голомозих сновигає начебто ще менше, на Петра вони не звертають ніякісінької уваги, нібито це йде також робот, хоч трохи й інакший.

“Ну й добре, — подумав Яворович, — значить він…” Схаменувшись, Петро обірвав думку, хоч уже й знав її всю: добре, що Великий Розпо­рядник не контролює, не здогадується про труб­ки. І, незважаючи на цю заспокійливу думку, Петро відчув, як десь у глибині його єства вини­кає неспокій. Почав озиратися навколо. Ніде нічого підозрілого, ніяких змін. А проте ставало тривожно.

Проходячи мимо плантації їстівних рослин, згадав, що давно вже не їв. Обережно поклав свою ношу, сів, і, відламавши кілька гілочок, по­чав їсти. Подумав про “Астероїд”. Тепер вони знають — живий. А як будуть розпитувати, як здивуються, що на Венері отаке життя Ну, що ж, природа щедра на форми… Треба тільки більше на кіноплівку, а то ще ж чимало касет Але ж дійсно, які можливості мозкової речовини! Ціка­во, чи вона така, як у нас?

Підвів голову — коли б оце прозора атмосфе­ра, то “Астероїд” сяяв би яскравою зіркою, вид­но було б і вдень. Та якби тут атмосфера була прозорою — інакше б розвивалася і цивілізація. З їхньої свідомості виключено космос Головаті не хочуть про нього й чути. Хоча й на Землі більшість людей не звертає ніякої уваги на кос­мос, ба навіть серед тих, що помічають його, пра­цюють для нього,— і то мало таких, що над ним замислюються. Ну, небо, простір, безмежжя, а в тому безмежжі — газові кулі, тобто зорі, мож­на одержати їхні спектри, визначити маси, швид­кість, температуру, склад, зрештою зарахувати їх до певного класу і на тому заспокоїтись Якщо ж буде помічено якісь неправильності руху, то можна продовжити спостереження або й просто кабінетне вивчення — і таки відкрити біля розпе­чених газових тіл тверді кулі — планети.. Поки що, в основному, йде нагромадження фактів.

Смакуючи соковиту м’якіть венерійських рослин, Яворович подумав, що й досі не знає, як вени звуться, і усміхнувся: хіба це має якесь значення?

Побувають тут біологи, то все розкласифікують. А цікаво, як розмножуються оці рослини? Адже ніякого насіння, жодного стручка він ще не бачив.

Попоївши, Петро рушив далі Невдовзі поба­чив і свій апарат, обплутаний ліанами, і білу ку­лю Розпорядника. Ніде нікого. Отже, тільки лік­відувати кляті рослини — і політ, політ…

Він узявся старанно поливати соком “кляті ліани”. Надрізував кінець еластичної трубки і, перебираючи долонями, витискував із неї сік. Якщо не придавлювати, то соку витече небагато і надріз швидко затягується досить міцною плів­кою. А як тиснути, то сік б’є з трубки, наче з насоса. Петро цілився під коріння, дивився, щоб не пропустити жодного стебла. Вичавлені трубки відкидав геть і брав усе нові й нові, прикидаючи на око, чи вистачить оббризкати кругом.

Вистачило. Ще трохи й лишилося; там, де густіше, полив удруге.

А рослини стояли так само, як і раніш.

Це розлютило Петра. Кинувся до них, про­стягаючи напружені руки — ламати, трощити!

Але руки не могли вхопити нічого — розчепі­рені пальці стискували… повітря.

В першу мить він не міг нічого зрозуміти і намагався вхопити один сучкуватий стовбур, але руки вільно пройшли крізь нього, і ліва п’я­тірня вчепилась у праву. “Галюцинація! Витвір уяви! — промайнуло в його свідомості. — Але ж…” Що “але ж” — він і сам не знав. Перед очима так само стояв обплутаний рослинами апарат, і важко було повірити в його нереальність. Петро пі­шов просто на літак і пройшов крізь нього. “Ага, он ти як… — подумав. — Хочеш збити мене з пантелику галюцинаціями? Ні, ні, не вдасться!”

Одвернувся і пішов, приглядаючись до стеж­ки, бо вже почало сутеніти. Незабаром побачив знайомі сліди, минув з десяток жовтих кущів і вийшов на майдан Головного Розпорядника. Так, це та сама місцевість, він упізнав її. А все-таки, підійшовши до свого апарата, помацав ліани ру­кою і аж зрадів, коли впевнився, що вони реаль­ні. Проте радіти було нічого: адже рятівного со­ку вже нема!

Петро зітхнув, скоса поглянув на білу кулю Розпорядника. “І чому цей геніальний мозок та­кий… дурний! — подумав з досадою. — Як йому довести, що я — людина?”

Постояв, походив навколо в задумі, пригля­даючись до ліан, що оточували літак, а потім пішов назад. Вирішив сходити за тими трубками. Правда, вже добре звечоріло, але він не міг від­кладати. У нього є ліхтар, і дорогу він знайде.

Спочатку йшов так, а коли вже зовсім стем­ніло — ввімкнув прожектора. Спустившись із плато, зустрів у лісі якусь постать, здається, Байдужого, але той миттю зник за деревами.

Довго блудив Яворович у лісі — аж ноги забо­ліли. Пробивав собі світлом тунель у важких скелях темряви, приглядався до обрисів дерев, сподіваючись відшукати храм, — але все марно. Тиша і темрява налягали, душили. Хотілося впасти і заснути, але Петро змушував себе іти.

В одному місці він зупинився — його оточува­ли гінкі тоненькі стовбури. “Вони, вони! — зра­дів, дістаючи ножа. — Ось наріжу”.

Як і завжди, із зрізів спочатку полився сік, а потім отвір затягнуло плівкою. І товщина сте­бел, і густина соку були наче такими самими “От і добре, — заспокоївся Яворович. — Тепер не спіймає мене своїми галюцинаціями…”

Нарізав цих стебел стільки, що ледве ніс. Зда­валися такими важкими, наче були металеві.

Ліс довго не хотів випускати Яворовича із своїх темних нетрів Космонавт потрапляв у такі хащі, що наледве вибрався із своєю ношею. Коли він вийшов на плато — почав сіріти сві­танок.

Сів трохи перепочити, і лише тепер помітив, що потрапив на це плоскогір’я зовсім не там, де треба було, а, мабуть, дуже далеко від того місця. Незабаром він переконався в цьому ос­таточно. Краєвид був схожий, але не той. Білі кулі тут були набагато менші і стояли густіше. Здавалось, їм не буде кінця й краю Траплялися тріщини в грунті, через які доводилось переска­кувати, зарості.

Десь уже в другій половині дня голод і спра­га змучили його зовсім. І на довершення всьо­го — коли він уже надвечір, страшенно втомле­ний і розбитий, натрапив на ті трубки, що так невдало вчора використав, і порівняв їх з тими, що ніс, — виявилося, що нарізав він зовсім не тих. Аж застогнав з досади. Стільки праці і, го­ловне, часу пропало марно!

Покинув свою тяжку в’язанку і почвалав до літака. Тут уже стежка вела його несхибно. Он і біла куля цього тупого Розпорядника, ось і літак видніється… Ще не знав, що робитиме, хотілось одного — відпочити.

Поміж цупкими стеблами пробрався на крило, простяг руку, відсунув шторку і… остовпів. У кріслі пілота сидів Петро Яворович! “Знову галюцинація”, — подумав і потер собі очі. Той з цікавістю дивився на нього, ніби вичікуючи. Петро вхопив його за плече.

— Ну, ну, легше! — сердито вигукнув той.

“І слухова, ще й слухова галюцинація! — подумав Петро.— Що це зі мною діється? Але ж я відчув його плече…”

— Ану, вилазь! — гукнув несамовито.

— А ти хто такий? — з притиском спитав той. — Може, познайомимось? — І він простяг руку. Петро махнув своєю, сподіваючись, що не наткнеться ні на що, але той піймав його доло­ню і стиснув так, що в Петра аж пальці хрус­нули. Ні, це не галюцинація… “Двійник!” — спалахнула думка, але дивитись на нього було моторошно.

— Ха-ха-ха! — дурнувато засміявся двійник, показуючи його зуби. — Так хто ж ти такий? — уп’явся в Петра очима, враз припинивши сміх.

— Я — Петро Яворович.

— Ти — Яворович? — щиро здивувався двій­ник. — Перестань виглуплюватись. Яворович — це я!

“Він, певне, ще не дивився в дзеркало і не уявляє своєї зовнішності, — чомусь подумав Пет­ро. — Зараз покажу”.

— Отам, у нагрудній кишені комбінезона, є дзеркало. Вийми, подивись.

— А звідки ти знаєш, що є в моїх кише­нях? — спитав двійник, дістаючи дзеркало. — Дивно.

Він довго дивився в дзеркало, вивчаючи своє обличчя, а потім кинув кілька пильних поглядів на Петра.

— Так… — тихо промовив, підводячись. —Ти — мій двійник… — І схопив Петра за груди. — Хто тебе виготовив? Кажи, чого тобі треба? Ти хо­чеш мене знищити?!

Очі його налилися нелюдським гнівом, він ви­сунувся з кабіни і розмахнувся, щоб ударити Петра, але Яворович перехопив його руку і так сіпнув до себе, що підсковзнувся. Падаючи, по­тягнув і того. Борсались під крилом, тіла їхні сплелися в клубок, Петро відчував, що двійник дужчий за нього, але не знає прийомів боротьби. Яворович притискував його до грунту, бив ку­лаком, але той відбивався з усієї сили. Обоє заюшились кров ю, захекались Незчулись, як викотилися з-під кущів, схопилися на ноги… І раптом сталося найстрашніше —двійник вихо­пив з Петрової кишені мазера.

— А-а… — захарчав, пригнувшись. — Зараз я тобі покажу!

Пальці його мацали корпус, шукаючи вмика­ча, він згаяв може секунду чи дві, і це вряту­вало Яворовича — спритно відскочив убік.

В ту ж мить сяйнув сніп яскравого проміння, освітивши велику білу кулю Розпорядника, і вдарила червона цівка… Там, де щойно була куля Великого Розпорядника, заклубочився бу­рий дим. Петрові здалося, що він почув якесь ревище, але чи справді це було гак, поручитися важко Він був, як у чаду, і діяв машинально.

Кинувся збоку на двійника, вхопив за руку, яка тримала мазера. Той крутнувся, але вже не з такою силою, не зміг вирватись. Стискаючи його в залізних обіймах, Петро відчув, що той зовсім ослаб. Досить було струснути, і він впу­стив мазера додолу, а потім і сам почав осідати. Яворович стрибнув до ліхтаря, вхопив і одразу ж націлив його на ворога. Але той уже лежав, розкинувши руки і ледве дихаючи.

— Що це зі мною? — тихо спитав він. — Що зі мною сталося?

Навіть у вечорових сутінках помітно було, як він блідне, як синіють його губи. Раптом він підвівся і зашепотів, наче тут хтось міг їх по­чути:

— Слухай, скажи мені, хто я такий? Скажи…

І впав мертвий.

Петро ще постояв, невідомо чого ждучи, а тоді націлив на мертвого двійника мазер…

Усе це так приголомшило його, що він забрав­ся в кабіну, закрив шторку і довго сидів заплю­щивши очі. Намагався ні про що не думати. Го­лова була важка, наче чавунна, щось у ній гу­діло і видзвонювало. З хаосу виринало шмаття думок, швидко кружляло перед внутрішнім зо­ром і зникало. І ніяк не можна було зосереди­тись на чомусь одному. Ревище могутнього моз­ку… “Хто я такий? Хто я такий?” Догрався… догрався… Ну, що ж. сам винен…

Раптом уявився вогонь — танцюють язики по­лум’я, хочуть лизнути зелені руки. А та, з про­менистими очима, падає, падає на перламутр, над нею голосно співають білі постаті. “А тоді й не чути було…” — подумав Петро, зручніше вмощуючись у кріслі. Сон поволі затемнив хаос думок і образів.

СИНИ РИБИ БЛАГАЮТЬ ДОПОМОГИ

Яворович прокинувся раптово, наче по сигна­лу тривоги. Ранкова каламуть виповнювала ка­біну. Підвів голову і побачив темний силует — хтось намагався відсунути шторку. Петро швид­ко простяг руку і намацав стопор. “Добре, що не забув…” — подумав з радістю і почав придив­лятися до силуета. В постаті було щось знайоме… Гілка! І як це він одразу не впізнав? Ну, звичайно. Гілка…

Петро відімкнув і відсунув шторку. Дівчина проворно, наче кішка, стрибнула в кабіну і, пе­реступивши через Петрові ноги, сіла праворуч його. Рухи знервовані, швидкі, сині губи її то розтулялися, то стулялися — мабуть, щось ка­зала. Яворович тільки дивився на неї. Здогаду­вався — трапилось щось серйозне, раз вона за­була, що він не сприймає їхньої мови. Раптом дівчина стала перед ним на коліна.

— Оце вже нікуди не годиться… — буркнув Петро. Узяв її під пахви і посадив на місце, як дитину. Вона й була легенька, як дитина.

Та Гілка не хотіла сидіти. Схопилась і випур­хнула з кабіни, усім своїм виглядом запрошуючи і його зробити те саме. Він одяг скафандр і не­зграбно вибрався назовні. Ліани заважали ру­хатись, але він обома руками відхиляв податли­ві стебла і, обережно ступаючи, щоб не спіткну­тись, пройшов крізь це живе плетиво.

Уже зовсім розвиднилось. Почався ще один похмурий венерійський день — без променів, без тіней. “Отак, мабуть, у нас в океанах на великій глибині”,—подумав Яворович, оглядаючись нав­коло. В густому серпанку ледве проступали об­риси біластих куль, оточених кущами “Цікаво, як вони сприйняли загибель Великого Розпоряд­ника…” — подумав Петро і тільки тепер глянув на те місце, де ще вчора біліла куля безсмерт­ного мозку. Зараз там сіріла невеличка купка по­пелу… Яворович піймав себе на тому, що йому шкода цього Головатого, і здивувався сам собі.

Гілка вхопила його за рукав і намагалася ку­пись тягнути. Вона весь час показувала в той бік, де за темними лісами лежить Країна Щи­тів. З її жестів Яворовим зробив висновок, що Рожевий у тяжкій скруті, що Сини Риби блага­ють кого. Могутнього Гостя і Доброго Заступ­ника, допомогти. Але вирушати пішки… чи має він право пуститися в таку далеку мандрівку пішки? Часу в нього тепер зовсім мало…

А Гілка наполягала, синє обличчя її переко­шувалось, як від болю. Петро показав на літа­ка і, як міг, розтовкмачив на мигах, що коли б не ці кляті ліани, то він би полетів. Дівчина пильно стежила за його жестами, постояла тро­хи, щось, мабуть, обмірковуючи, а тоді шаснула до літака. Яворович з цікавістю дивився, що во­на робитиме.

Здершись наверх. Гілка почала розплутувати плетиво гнучких батогів і закручувати кінці до­низу. Так-так, вона не зламувала їх, а запліта­ла! До геніальності просто — нехай ростуть собі вниз… Ох і молодця!

Петро, не гаючи часу, теж взявся до роботи.

Деякий час вони працювали кожен окремо, а згодом почали разом: Гілка розплутувала і по­давала йому кінці, а він нахиляв їх якомога ниж­че і закручував на стовбурах.

Поступово звільнили турбіну вертикального підйому, а потім і фюзеляж. Гілка, дарма що тендітна, працювала невтомно. Яворович тільки поглядав на її меткі руки — вони були весь час у русі.

Ліани давалися, вони стали покірні й лагідні. Може, тому, що нема вже їхнього всемогутнього господаря?

За годину чи більше Петро з Гілкою повні­стю звільнили апарат з їхніх цупких обіймів. Навколо сріблястого тіла літака стояли чудер­нацькі стовбури. Якби вони були однакової тов­щини і висоти, то можна було б подумати, що це відполіровані колони з чорного базальту, встановлені на спомин спільної праці людини і венерійки.

З хвилюванням сів Яворович у своє пілотське крісло. Запустив турбіну, послухав її приглу­шене гудіння, уважно подивився на прилади. “Все гаразд, — подумав задоволено, — можна ле­тіти!” Махнув рукою Гілці, щоб ішла до нього, але вона чомусь не рушала з місця.

Петро вимкнув двигуна і нетерпляче вискочив з кабіни. Пробував пояснити їй свій план, але вона чи не розуміла, чи не погоджувалась. Це починало дратувати Яворовича, і він, махнувши рукою, пішов до літака. А коли виглянув з ка­біни — дівчини вже не було. “Мабуть, подалась стежками… — подумав. — Ну, нехай як хоче”.

Знову запустив мотор. Ввімкнув турбіну, збільшив оберти. Апарат здригнувся, Петрові груди пройняло таке знайоме і кожного разу несподіване передчуття, що охоплює людину перед польотом.

Але й цього разу на нього чигала невдача. Літак сіпнувся вгору, та не зміг піднятися й на метр, хоч Петро дав максимальні оберти. Що за лихо?

Довелося знову глушити, вилазити з кабіни. Подивився — ну, так і є: не звільнили шассі! З десяток цупких чорних “канатів” міцно об­плутало каретки. Потратив ще з півгодини, по­ки “розв’язав” останню петлю. Працювати тут довелося лежачи — то на спині, то боком. На­решті вибрався і полегшено зітхнув: здається, все. Але, даючи оберти турбіні, все-таки не був упевнений, що чогось не прогледів і аж не вірив, що машина вільно здіймається вгору.

Набравши висоту, Яворовим перейшов на ре­активну тягу і з гуркотом і громом помчав у той бік, де його ждала змучена земля Синів Риби. “Ех, шкода, що вони не чують цієї музики! — подумав, дослухаючись до реву дюзи. — Вона б на них справила враження!” Мав на увазі напад­ників, що плюндрують Країну Щитів. Йому не хотілось нищити їх, мав намір тільки нагнати страху, щоб порозбігалися.

Внизу пропливали ліси — вони схожі на тем­ні хмари, і, здавалось, що під ними, десь там у глибині, є стріли шляхів і кубики жител. Помі­тивши річку, Петро полетів уздовж неї і неза­баром побачив море. Тепер йому легше буде орієнтуватися Він уже летів над землями Си­нів Риби — під крилом чорніли їхні густі ліси, де він ходив.

Але що то клубочиться на обрії? Невже дим?!

Повернув у той бік і через кілька хвилин яс­но побачив — горить селище. Червоні язики по­лум’я охопили кілька довжелезних рибоподіб­них будівель, чорний дим хмарою висне в пові­трі. Що за маячня? Вони ж не знали вогню! Не знали? Страшний здогад стиснув Петрові серце — він, він сам дав їм вогонь!.. От і скори­сталися, великі та мудрі, випалюють непокір­них…

Помітив — чималий гурт Голомозих із тонки­ми довгими смолоскипами оточує ще цілу бу­дівлю. Стиснув штурвал, пішов у круте піке. Страшний рев, грім виповнив увесь простір, здавалося, сама планета реве од болю і люті. Ех, натиснути б оце на гашетку! Та замість кулеме­та Петро вистрілив на них снопами світла з про­жекторів.

Аж засміявся, коли побачив, як вони попада­ли з переляку і, тікаючи, натикались на смоло­скипи і спалахували як свічки,

— Ага, бандити! — закричав Петро, хоч і сам не чув власного голосу. — Так вам і треба!

Прогуркотів над самісінькими їхніми головами і коли вийшов з піке і оглянувся — внизу валя­лися трупи, деякі горіли. З уцілілих жител ви­скакували Сини Риби і бігли до лісу, певне, переслідуючи рештки ворогів.

Петро помилявся, коли думав, то внизу не чують його польоту Ще й як чули! Двигун лі­така був потужним джерелом ультразвуку, який сприймали і Голомозі і Довговолосі. Одних він радував, а інших приголомшував.

Яворовим літав од селища до селища і скрізь наганяв жаху на жорстоких нападників. Пооди­нокі Головаті, що керували знищенням Країни Щитів, не витримували таких сильних звукових вихорів і падали мертві. Голомозі страшенно боялися прожекторів.

Більше десятка містечок врятував Яворович, але багато згоріло дотла. Він ніколи б не поду­мав, що ця війна на знищення набере такого роз­маху. І, головне — вогонь, вогонь… На лісових стежках помічав довгі низки Синів Риби, що прямували в глиб країни. Він одразу впізнавав їх по високому жорсткому волоссю та ще по трикутних щитах. “Молодці, не віддали себе у пащу смерті, — думав, здіймаючись угору. — Ви­ховали силу волі всупереч задумові своїх творців… То хіба ж вони роботи?” Здумав свого друга — Рожевого. Де-то він зараз? Може, се­ред оцих що пішли в передгір’я? А може, поліг у нерівній боротьбі…

З якоюсь нестямою налітав Яворович на Го­ломозих, сіючи погибель і жах… Його літак ор­лом ширяв у венерійському небі, то здіймаючись аж до хмар, то шугаючи вниз. Це було шаленство могутньої сили, яка обвалювала гори звуків і сліпила, наче блискавка.

Раптом звуки обірвалися, стихли. Петро кинув погляд на прилади і обмер: скінчилось пальне. Мотор заглух. Внизу — ліси, ліси… Втримуючи апарат від падіння, гарячково приглядався, чи немає хоч невеликої місцини, вільної від де­рев… І морського берега не видно — на воду було б найкраще…

Висота різко падала.

“Може, стрибнути з парашутом? Он де він лежить…” Цю думку Яворович одігнав, і не тому, що парашута не було на ньому, — він би стрибнув, тримаючись за ремінь, а тому, що не хотів кидати напризволяще апарат…

200 метрів… 150… 100…

Він робить великі кола, машина слухається, наче відчуває: інакше — загибель.

Зліва помітив чималу плантацію якихось низь­корослих рослин. Вирішив сідати там.

Ще одне коло, ще… Апарат плавно іде на по­садку.

“Турбіна… турбіна підйому, видно, розкрути­лася, підтримує” — встиг подумати Яворович і враз відчув, як шасі ударилося об м’який грунт, літак пострибав іще з півсотню метрів і зупи­нився.

Петро витер піт з чола, полегшено зітхнув.

“Порядок, порядок… — дзвеніло в голові. — Який порядок? Що машина ціла? Ну, й що з того? Пального ні грама, рація не працює… Ну, та чого там, треба подивитися, що за місцевість…”

Втомлено виліз на крило, стрибнув на грунт. Озирнувся навколо — тиша, ніде ані шелесне. Плантацію обступає густий ліс, а тут — карли­кові, по коліна, деревця. Петро нахилився і одразу ж знайшов м’ясистого “опенька”. Почи­стив і почав їсти. Пригадав, як вони з Рожевим смакували отакими плодами. Як гарно освіжають, задовольняють спрагу!.. А може, це та сама плантація? Цілком імовірно. Тоді, значить, десь не дуже далеко Долина предків… Так-так, він же бачив і гори…

Вирвав ще одного “опенька”. Відкушував по­троху, обмірковуючи становище.

ВОГНЯНЕ КІЛЬЦЕ

Дерева підступали аж на самісінький край урвища. Яворович, тримаючись рукою за стов­бур, перехилився, щоб краще роздивитися, що діється там, внизу.

Так, без сумніву, це — Долина предків. Он лі­воруч, де прямовисний бік скелі вигинається ду­гою, видно отвори печер. Біля них метушаться Сини Риби, очевидно, виносячи бойові обладунки мумій. Уся велика долина вкрита трупами, звідси, правда, важко розібрати, кого більше полягло — Довговолосих чи Голомозих, але оче­видно: нападники з палаючими смолоскипами в руках перемагають. Вони оточили долину пів­кільцем, притиснувши загони Синів Риби до скель. Вал вогню, хоч і повільно, але насуває­ться, насувається…

“Цікаво, чи тут Рожевий? — придивлявся Пе­тро. — Мабуть, тут, бо якщо вже Сини Риби прийшли до своїх предків, то значить це остан­ній відчайдушний бій, тут вирішується доля на­роду і всієї Країни Щитів. А хіба ж він може бути в іншому місці?” Але як не дивився Петро, відшукати його не міг. Коли б оце був бінокль…

Кортіло швидше допомогти Синам Риби, але там зробилася така мішанина, каша, що він бо­явся разом з ворогами знищити і своїх. “От уже й своїми стали… — подумав. — А чому, хіба мені, людині, не однаково?.. Виходить, що ні. Я за справедливість, а справедливість на боці Довго­волосих”.

(Останнім часом Яворович звик розмовляти сам із собою і не лише в думці, а й уголос. Кри­тикував себе за це — і даремно, бо як же інак­ше боротися з самотністю?)

“Де ж їхній… ну, штаб чи що, вірніше — моз­ковий центр? Десь же є… Мабуть, десь збоку і на підвищенні, щоб можна було охопити своїм впливом усю арену…”

Почав оглядати “другий план”, обмацуючи поглядом кожен кущ, кожен камінь. Густа жов­та мла дуже заважає, але коли придивитись… Так і є, на одному з пласких каменів, приблиз­но навпроти середини долини, помітив величез­ну голову з кривавим кружальцем — бач, чого деякі постаті Довговолосих корчаться в пилюці: їх убиває проміння! Отже, не тільки біохвилі, а й промені… Зажди ж, кате…

Від того місця на високій скелі, де лежав ні­ким не помічений Яворович, і до того каменя внизу, де сидів Головатий, блискавично напну­лась червона струна. За Головатим щось пих­нуло, розжарений дротик пересунувся нижче, черкнув по тому каменю, на якому вмостився окатий, черкнув буквально на якусь мить, там сліпуче зблиснуло, бухнуло, заклубочилось. І не то що від Головатого, а навіть і од каменя не лишилося й сліду.

Петро вимкнув мазера.

В долині зчинилося страшне. Топчучи смо­лоскипи, Голомозі кинулися врозтіч. Передні на­пирали на задніх, збивали з ніг. Сотні їх пада­ли, вражені стрілами Синів Риби; уся маса нападників одхлинула з Долини, а за ними по п’ятах бігли Довговолосі.

І все це, як у німому кіно. До Петра не доли­нало жодного звуку.

“Ну, все, — подумав підводячись, — бій вигра­но, ворог у паніці тікає”.

Але це ще було далеко не все. Раптом втікачі зупинилися, схитнулися, як од сильного вітру, і кинулись назад, у Долину. Знову спалахнули затоптані смолоскипи і наїжачились списи.

“Ти диви… — здивувався Петро. — Ех, чорт!..”

Лише тепер здумав, що міг не винищити всіх… Адже тікали таким густим натовпом!

— Вояка називається… Ану ж, де той режи­сер, що змусив акторів вернутися на сцену?

Крізь жовту задимлену млу важко було роз­дивитися, але незабаром Петро все ж таки помітив якусь відокремлену групку, а придивив­шись пильніше, переконався, що там, серед Го­ломозих, виділяється величезна голова, мабуть, ще більша, ніж у того, на камені. Кривавого ока не видно, певне, катюга повернутий до поля бою обличчям.

Яворович приліг, добре прицілився і, затри­мавши віддих, натиснув на гудзичка. Страшна енергія, що її поніс червоний промінчик, зіткну­лася з перешкодою, і те місце так і пихнуло.

Тепер Голомозі знову кинулись навтьоки.

Встав, зігнувся, щоб обтрусити коліна, та так і застиг. Навколо горить ліс! Полум’я йде су­цільним фронтом, дугою, кінці якої упираються в скелю. Дерева горять так, наче наповнені наф­тою, бризкають на всі боки вогнем, і тому палає навіть грунт. Вогняна стіна повільно, але не­ухильно рухається до урвища. Яворович уже відчуває подих жару на обличчі.

В першу мить він просто розгубився. Це була для нього така несподіванка, що він не знав, що й подумати. Він звик до власної безпеки і, якщо й вживав деяких заходів, то лише інстинктивно. Тим більше, що найбільший його ворог уже не існує.

“Хоча б літака не спалили… — подумав і тут же заперечив: — Що там літак, ти ось викрутись сам!”

Одійшов на край скелі. З-під ніг посипалось, далі — жодного сантиметра. Кинув погляд униз — вірна загибель. Побігти через вогонь? Смерть у тяжких муках.

“Невже все?” Зціпив зуби, стиснув кулаки. Відчув у руці гофрований циліндр свого ліхта­ря. І це відчуття наче підштовхнуло його.

— Ні, не все, ми ще поборемось! — скрикнув Петро і, виставивши вперед мазера, кинувся нав­стріч вогню. Підбіг якомога ближче і почав шмагати полум’я червоним батогом. Секунда–дру­га, і вогонь наче вітром здуло! Ішов уперед, про­кладаючи собі широкий коридор у вируючому полум’ї, і, тільки вибравшись на згарище, помі­тив, що одяг на ньому затлівся. Та це були дріб­ниці. Хотілось пити, але навколо все вигоріло, не було жодного стебельця.

Озирнувся — свічками догоряли дерева понад самим урвищем — там, звідки він обстрілював Головатих. Значить, помітили, виробили план… Отже, пожежа ця не випадкова…

І, наче на підтвердження цієї думки, в густій жовтій імлі, метрів за п’ятдесят від Петра, сков­знула якась постать. Стежать?

Петро швидко пішов у той бік і знову помітив постать. Вона поспішала вниз, явно обходячи Долину предків. І, головне, важко було визна­чити — Голомозий це чи Довговолосий. Мазер, безперечно, дістав би його, та Яворович боявся помилитися…

Навпереріз загадковій постаті кинулось кіль­ка інших, зчинилася метушня. Петро зупинився, очікуючи, чим воно закінчиться. І який же він був радий, коли вся група підійшла до нього і він упізнав Рожевого!

— Петре! — гукнув той. — Ось ми піймали злочинця…

— Пити, дай мені пити, — сказав Яворович, облизуючи пошерхлі губи. Злочинець його не цікавив.

— Зараз, принесуть, — пообіцяв Рожевий, і один з його воїнів швидко побіг через згарище.

Рожевий тим часом говорив:

— Отже, правду сказали наші мудреці: ти — Могутній Гість і Добрий Захисник. Без твоєї допомоги Країна Щитів загинула б. На знак на­шої вдячності ми поставимо твою мумію на найпочеснішому місці в Долині предків.

Яворович подивився на нього пильним оком:

— Я хочу ще довго жити.

— Живи, тільки ніколи не залишай нашої країни.

Принесли дуже смачних плодів, з яких так і пирскав сік. Петро жадібно їв, поглядаючи на чубатих воїнів. Нарешті, глянув і на бранця. Зе­лена шкіра, застиглий вираз обличчя, довгі руки. Десь він його бачив…

— Він приніс вогонь! — вказав на нього Ро­жевий, і Петро пригадав храм сонцепоклонни­ків. — Ми поставимо цього слугу Головатих пе­ред очі наших мудреців. Щоб він усвідомив свою ницість і презирство Синів Риби.

Яворович подумав: “От тобі й роботи! Чим вони гірші від своїх творців?”

— Ось! — Рожевий вихопив із складок одягу Зеленого сірникову коробочку і подав Яворовичу. В ній лишився один сірник.

Той стояв, звісивши довгі руки, з таким са­мим дерев’яним лицем, як і тоді, у храмі. Яворовичу не хотілось на нього дивитись. Втомлено промовив до Рожевого:

— От що, проведи мене, друже, до літака.

Воїни потягли Зеленого в Долину предків, а Рожевий і Яворович пішли до тієї плантації, де стояв ракетоплан.

“А що ж, може, воно так і буде… — подумав Петро про свою власну мумію, — адже пального ні грама…”

ЗАГИБЕЛЬ БОГІВ І ДАРУНОК НЕБА

Щось наче найшло на Яворовича — уперше за весь час експедиції його пройняв препоганий на­стрій. На душі зробилося важко, наче груди на­повнились свинцем і ніяк дихати. Моментами жалів себе і одразу ж висміював і за ці жалощі, і за нерозумні вчинки. Добре знав: того, що скоїлось, уже не відвернути, — і сама думка про це здавалась жалюгідною, губи його кривила презирлива посмішка. “Хлюпик! Можеш себе картати, можеш втішати — ну, й що? Сидиш на якорі з порожніми баками… борець за справед­ливість. А хіба справедливо забути про голов­не — про свої обов’язки перед тими, хто тебе послав?”

Намагався заглушити в собі думки, але вони зовсім не підкорялися його волі, виринали неві­домо звідки і як, сперечалися, крутилися, верті­лися, зникали, натомість з’являлися нові й нові. Хотів визначити форму думки, простежити, як саме вона з’являється, — але цей процес невло­вимий для свідомості.

Тоді він подумав, що увесь цей джаз від того, що в нього просто болить голова. Дістав з ап­течки порошок, проковтнув і, підклавши під го­лову скафандр, приліг на сидіннях.

Ніби трохи полегшало, але думки про те, що сталося, ятрили його. “Він приніс вогонь!” Зви­чайно, цей Зелений — злочинець, але, по-справедливості, разом із ним “перед очима мудре­ців” мусив би стати і він, Петро Яворович. І ко­ли б вони спитали:

— Ти приніс оце лихо на нашу планету?

Він би відповів:

— А нащо?

— Та вже ж не на те, щоб підтримувати за­бобон чи палити житла… Вогонь — це ж чудо природи, і поводитися з ним треба обережно…

— Але ж це завдало нам лиха.

І ото вони могли б справедливо вирішити:

— За те, що ти приніс нам таке страшне зло, яке спустошило наш край, — віддати тебе стрілі. А за те, що ти захистив нас і врятував від зни­щення, — поставити твою мумію на чільному міс­ці в Долині предків.

— Мазер! — гукнув Петро, і обличчя його освітилося такою радісною усмішкою, наче він щось знайшов, те, що давно і довго шукав. — Мазер! Вони б же не віддали, ось у чому при­чина…

Здавалося, виправдався перед своїм сумлін­ням — будь веселим. Але усмішка швидко зник­ла з Петрового обличчя. Його пригнічувало усвідомлення невиконаного обов’язку. Другого літака на “Астероїді” нема… Отже, що залишає­ться? Вивчати планету, населення, фауну, фло­ру — аж до прибуття нової експедиції із Землі? При одній лише гадці про роль Робінзона йому ставало тоскно. Звичайно, за п’ять чи десять років йому вдалося б нагромадити багато ціка­вих фактів, спостережень… Та хоча б же хоч по­відомити! Хоча б… Ех, ти… ти-и…

Що за мана? Він уже не каже “ти”, а воно звучить! Підвівся — перестало. Тільки ліг, знову:

— Ти-и… ти-и…

Сів, провів долонею по чолу. Так і збожево­літи можна. Прислухався — не чути нічого, схилився до скафандра — звучить! Невже запрацю­вав місцевий зв’язок?!

Нервовими рухами вхопив скафандр, приту­лився вухом до шолома. Так і є!

— Ти-и… ти-и… ти-и…

В цьому слабенькому, приглушеному звукові було все: радість земного життя, люди, сонце!

Похапцем відчепив шолом, натягнув на голову і вискочив із кабіни. Тіло пружинило, втоми як не було.

Звідки сигнали? Те, що не з “Астероїда” — сумніву не було, місцевий зв’язок охоплює від­стань до 40–50 кілометрів. Та й сигнал подає­ться автоматом, це ж ясно…

Щоб запеленгувати передатчик, Яворович ви­рішив, обравши літак за відправну точку, відда­лятися по черзі в різні боки, визначаючи силу звуку.

Пішов чомусь спочатку від хвоста. Відраху­вавши тисячу кроків, зупинився, прислухався. Сигнал нібито послабшав. Тоді відміряв кіло­метр від носової частини літака. Сигнал видався сильнішим, а особливо, якщо порівняти з від­даллю у два кілометри.

Отже, напрямок визначено! Яворович уже хотів так і йти, але передумав. Повернувся до літака, взяв необхідне спорядження, усе переві­рив, добре закрив кабіну і тільки тоді пішов. Та недалеко й відійшов — може, кілометра пів­тора — як почало смеркати. Думав уже верну­тися, переспати в кабіні, але хіба він тепер засне? Там десь кличе його, жде посланець його друзів, а він ляже спати?!

Ввімкнув ліхтар і, пробиваючи темряву, йшов на сигнал.

— Ти-и… ти-и… — гукало все голосніше й го­лосніше.

— Іду! Іду! — кричав, як несамовитий, Пет­ро і ступав ще ширше.

А йти доводилось здебільшого хащами, стеж­ки попадались дуже рідко. І як тільки, йдучи стежкою, Петро помічав, що сигнал слабшає,— одразу ж звертав і без вагання простував поміж чорними стовбурами дерев, по низькорослих шпичакуватих кущах, перебродив через річки.

Ішов доти, поки почав спотикатися. Тоді тіль­ки до його свідомості дійшло: втомився, ноги відмовляються служити.

Присів під деревом, така думка — трохи від­почину та й піду. Але незчувсь, як і заснув. Схопився уже на світанку, його розбудило:

— Ти-и… ти-и…

— Ех, бодай йому! Проспав…

Десь у глибині душі ворухнувся острах: а що, як передатчик раптом перестане працювати?

Навіть їв на ходу, щоб не втратити й хвилини.

Скільки він уже пройшов — п’ятдесят, сімде­сят кілометрів? Сигнал помітно подужчав, і це радувало, надавало сили. Тепер, коли трапляла­ся стежка, біг бігом. Сердився, коли доводилось обминати якусь перешкоду — озеро чи скелю.

І ось він підійшов до узгір’я. Невже починає­ться Захмарна Країна? Вибрався наверх, так і є — високогірне плато, але що тут сталося? Не видно жодної білої кулі, навіть жовті кущі по­виривано, наче тут пройшов смерч!

Яворович зупинився, роздивляючись на всі боки. Забув навіть про сигнал, що марно кли­кав і кликав голосом мембрани. Уся місцевість вкрита трупами, і особливо багато — Синів Риби. Лежать і поодинці, ї густими лавами, але всі — головами туди, де були кулі Головатих, тобто вперед. Бій, очевидно, відбувся цієї ночі, і хоч Сини Риби зазнали страшенних втрат, — Головатих знищено до ноги.

Петро довго блукав поміж купами трупів і шматками ще недавно всесильних мозків. Жод­ного живого Головатого! Мабуть, і малолітні загинули у цій страшній січі… От тобі й робо­ти… Повалили, знищили своїх творців, своїх жорстоких богів! Загинула, зникла тиранія.

Націлюючи кіноапарат, Яворович пильно при­дивлявся: чи не потрапить в об’єктив Роже­вий? І не хотів надибати на нього вбитого, і чомусь відчував, що саме тут скінчилася життєва дорога цього мужнього воїна. Петро догаду­вався, що на штурм Захмарної Країни повів дов­говолосих він, Рожевий, і якщо вже поліг увесь його загін, то… А може, він якимось чудом уцілів?

Пройшовши ще з кілометр по плато, Яворо­вич побачив якісь постаті. Сини Риби! Вони кла­дуть на щити забитих і несуть їх вниз, певно, в Долину предків лежить їхній шлях.

— А де Рожевий? — закричав Яворович. — Де Рожевий?

Ніхто, звичайно, йому не відповів. Тоді Пет­ро почав зупиняти їх і показувати жестами. Во­ни нічого не зрозуміли, кожного разу ставали до нього спиною, а коли він повертав чи просто заходив наперед, — тільки дивилися на нього своїми великими очима.

Переконавшись, що спроби ці марні, Петро махнув рукою і пішов. Чомусь вважав, що передатчик мусить бути десь тут, на плато. Може, тому, що звідси був здійснений зв’язок з “Ас­тероїдом”?

Сигнали посилювались з того боку, де почи­налася країна зеленошкірих світлопоклонників.

Яворовим оглянувся на сплюндроване плато і почав спускатися вниз. Навушники так “зати­кали”, що довелося скинути шолом. Дорога в’ю­нилася зигзагами. Петро пригадав урочисту про­цесію, Променисту…

В хащах зустрів багато венерійців, і, мабуть, вони відразу повідомили своїй жриці, бо не про­йшов і з півсотні кроків, як вона вже поспішала йому назустріч. На голові тьмяніє золотистий обручик, похитуються сріблясті колючки. За нею ледве встигають “тіні”.

“О людино, — почала вона, наблизившись, — певно, ти йдеш за тим, що тобі послало небо”.

“Так. Де воно лежить?”

“Дарунок неба зовсім недалеко, ходім”.

Вона пішла попереду, — спритна, можна сказа­ти, — навіть граціозна, трохи схиливши свою ле­бедину шию і притримуючи зеленою долонею своє одіння, щоб не зачепитись. “Тіні” десь зникли.

“Ти вже знаєш, людино, — продовжувала, не спиняючи ходи, — яка доля спіткала Великого Розпорядника і всю його касту. Це тому, що він одібрав у нас твій вогонь…”

“Вогонь — велика небезпека, — замислився Петро. — Можуть знову з’явитись узурпатори…”

“О ні, людино, з цим уже покінчено! А во­гонь, світло нам потрібні як символ нашого ідеа­лу, живе нагадування про мету. Адже без ідеа­лу живуть лише тварини і рослини… А ось і да­рунок неба”.

На зламаних деревах важко лежав великий циліндричний контейнер, схожий на ракету. Ме­талевий парашут, яким можна було б накрити будинок, застряв поміж стовбурами і скидався на зіжмаканий зонт. В його тросах Петро поба­чив якийсь ящик, але це його не зацікавило. “Мабуть, продукти, — мелькнула думка. — А що ж тут — невже… невже пальне?!” Аж руки в ньо­го затремтіли.

Так, у контейнері було пальне, а в ящику, крім продуктів, — запасна рація. Справді, дару­нок неба!

ЩО ЗАДУМАЛА ЖРИЦЯ

У ящику був і лист. Не без хвилювання розі­рвав Яворович конверта — адже це перший лист, одержаний на Венері. Товариші з “Асте­роїда” писали:

“Дорогий Петре!

Ми всі дуже стривожені твоєю вимушеною по­садкою. Певне, рація дуже пошкоджена, що за довгий час тобі вдалося передати лише одне ко­ротке повідомлення, та й то на межі чутності апаратури. Але воно надзвичайно обрадувало нас! Ти сказав, що працюєш, як робот, значить без відпочинку. Ми розуміємо, що цього, певне, вимагають умови, але все-таки радимо щадити свою нервову систему. Час іще є, не хвилюйся, наш старт — через два тижні, але ми все одно ні в якому разі не залишимо тебе. Якщо тобі не вдасться встановити зв’язок і ти не повернешся через три дні…”

— Чи давно лежить тут цей дарунок?— спиав Яворович світлопоклонницю, що здивовано поглядала на білий аркуш.

“Другий день, як упало. А що то на аркуші? Думки?”

— Так, слова, думки.

“Дивно. А ми думки зберігаємо в пам’яті”.

“…доведеться посадити на планету “Астерої­да”. Орієнтовне місце можливої посадки — ра­йон, звідки ти подав останній сигнал.

За нашими підрахунками, в тебе обмаль паль­ного. Скидаємо балон.

Ждемо, ждемо зв’язку!

Обнімаємо й цілуємо тебе всі”,— і три під­писи.

Чи треба розповідати, як просяяв Петро, як забилося його серце? Перечитав листа кілька разів, а тоді, схаменувшись, запхав його в ки­шеню і кинувся настроювати рацію. “Зв’язок, зв’язок!” — ось що зараз найпотрібніше.

Жриця з головою Нефертіті бачила, що Лю­дина ніби стала інакшою, в очах з’явилося сяй­во, хоч обличчя і нахмурене.

А Петро, здається, зовсім забув про неї. Вста­новивши трапецію антени, ввімкнув апарат, надів навушники і почав гукати в мікрофон:

— Астероїд! Астероїд! Я — Метеор… — А то­ді, почувши відповідь, скрикнув, як несамови­тий: —  Люда, ти? Людочка, Людусь… Увімкну­ла? Записує? Поспішила трохи. Ех, коли б ви знали, що я тут побачив!.. Рослини? Тут не тільки рослини, тут…

Яворович почав швидко і досить-таки безлад­но розповідати про все бачене і пережите. Зго­дом, коли плівка із записом його слів і дихання була доставлена на Землю і передавалася всіма радіостанціями світу, ніхто й уваги не звернув на хаотичність розповіді — такий неймовірно фан­тастичний був її зміст.

— Тепер переді мною нелегке завдання: до­ставити пальне до літака. Але я… ми впорає­мось (він подивився на жрицю і чомусь усміх­нувся). Рацію перенесу на літак. Як тільки буду готовий до старту — повідомлю. Зараз тут по­раджуся про транспортування пального. Зробі­мо перерву. Та так, може, на півгодини чи на годину. До побачення. Обнімаю і цілую всіх! Ех, як я за вами скучив…

Клацнув вимикач, погасло зелене око індика­тора.

Обернувся до жриці — вона сиділа в глибокій задумі.

— Тут — їжа для моєї птиці, — поклав доло­ню на металевий бік балона з пальним. — Чи зможуть ваші… тобто… допомогти перенести да­леко-далеко… до літака.

“Я зрозуміла. Ми допоможемо, але…”

— Що?

“Повідомлю потім”.

І як він не допитувавсь, що означає оте “але”, — не призналась. Зрештою він махнув рукою і почав обговорювати конкретні можли­вості транспортування важкого контейнера. Мо­же, вона запропонує використати Голомозих ро­ботів? Петрові чомусь не хотілось цього робити.

Мабуть, на мовчазний поклик своєї жриці до контейнера підійшло кілька юнаків. Нехотя, без особливого ентузіазму подивилися, але жоден з них навіть не доторкнувся до балона.

“Скажи куди, — звернулася в думці жриця, — доставимо”.

— Але ж він дуже важкий!

“Не має значення”.

— Віддаль величезна, треба йти щонайменше цілий день…

“Перемістимо хоч до антиподів”.

— Антиподи? — здивувався Петро. Він ду­мав, що все вже на Венері знає. — Які вони?

“Це… — жриця чи не знала як пояснити, чи, може, не хотіла. — Це… такий експеримент Великого Розпорядника. Ти ще побуваєш там, людино, і побачиш”.

Петро знизав плечима. Звичайно, Венера буде вивчена вся, можливо, навіть тепер… Але чому вона не хоче сказати? Петрові спало на дум­ку, що експедиція ж їхня може вільно затрима­тись на рік! От повернеться він на “Астероїд”, доповість керманичу… Атмосфера придатна для життя, навіть запасу продуктів не треба. А мож­на лишити тут наукову станцію… з людьми. Так. Але балон все-таки необхідно перетягти до літака…

Він почав пояснювати жриці, де стоїть апа­рат. Головний орієнтир — Долина предків у Країні Щитів. Усе вона зрозуміла якнайкраще, мабуть, в її пам’яті є детальна карта.

Юнаки під час розмови стояли мовчазні, по­тім, очевидно за її наказом, пішли. Невдовзі по­вернулись, несучи половинки розчахнутої вздовж деревини. Причому середина з тих половинок була вибрана, і вони скидалися на довгі ночви.

Петро з цікавістю ждав, що вони робитимуть далі.

Поклали одну половинку торцем до балона, підсунули під нього, і він лежав тепер, як тор­педа перед пострілом. Один (один!) юнак нахилився і почав легко пхати, балон посунувся до другого кінця. А там поклали, торець в торець, другу половинку, на яку він легко сковзнув… Уже був метрів за п’ять чи шість від того міс­ця, де лежав спочатку! Деревину, яка звільни­лася, перенесли наперед, і все повторилося знову.

Яворович помацав “люльку” — внутрішня по­верхня ковзька, ніби змащена якимось спеціаль­ним мастилом. Здорово, молодці!

— А плато? — обернувся до жриці. — Як же через високогірне плато?

“Через плато переносити не будемо”.

От тобі й на!

— А як же?

“Це забере багато часу. Поведуть по ярах. Не треба боятися, що їжа загине, скоро вона буде там, коло птиці”.

Юнаків з балоном уже не видно було за де­ревами.

“Ти дивись… — ворухнулось у Яворовича. — Вміють працювати, хоч і необхідності не було! А може, й була, хто його знає. Житла, храми, які-небудь греблі… Та навіть збирання готових плодів…”

“Ти маєш рацію, людино, ми вміємо працю­вати Розум не може існувати без праці”.

Петро подивився на неї з повагою. Вона під­велася і пішла в той бік, куди юнаки попхали балон. “Щось вона замислила”… — подумав Пе­тро.

Знову ввімкнув рацію і, почувши мелодійний голос Людмили, розповів про спосіб транспорту­вання балона, про свої сподівання продовжити експедицію… Там, на “Астероїді”, в радіорубці зібрався увесь екіпаж, і всі вітали Петра. Кер­манич наприкінці сказав:

— Якнайшвидше повертайтесь, Яворовичу, тут все обміркуємо.

Людмила ще пожартувала про “Венерійську русалку”, а Петро подумав, що якби керманич залишив їх удвох на станції, то тут уже гордо­вита Людусь… А що тут — і сам не знав. “Дур­ниці в голову лізуть!”.

Попрощавшись, почав складати рацію. Думав про жрицю. Щось вона не договорює, щось таїть. Але що?

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ З РОЖЕВИМ

Настрій у Яворовича був піднесений. Ішлося легко, навіть ящик із рацією не здавався важ­ким, хоч і відтягував плечі. Скоро, скоро “Асте­роїд”, товариші-друзі, а там і Земля!.. Коли б тільки доправити балон та зарядити баки… Зем­ля вабила з такою силою, що Петро й забув про свої плани лишитися тут на рік чи два пра­цювати на станції. Йому здавалось, що він про­був на Венері принаймні сотню літ — без про­зорого повітря, без яскравого Сонця, без люд­ських голосів! І ось незабаром він вирветься у безмежність, пройняту промінням, у простір, який можна оглядати в радіусі мільярдів світ­лових років,— ні, як же, скажіть, не радіти?

Венерійці пересували балон спритно і без “пе­рекурів”. Коли Яворович наздогнав їх по сліду, то аж здивувався, що за балоном ішов цілий на­товп. Згодом, придивившись, він помітив, що вони працюють по черзі, очевидно, підмінюючи втомлених. Задні несли ще дві “люльки”, при­чому не на плечах, а під пахвами, притискуючи до боків. Певне, деревина ця була зовсім не важка.

Дуже здивувався Яворович, побачивши, що поперед усіх іде, рівно ступаючи і високо три­маючи свою гарну голову, жриця. По її сліду юнаки попихають балон, і він нечутно сковзає, наче човник у ткацькому верстаті, де замість кросен — чорні стовбури. “Невже вони без неї не знають напрямку? — подумав Петро і тут же сам собі відповів: — Певно, що не знають, інакше чого б вона йшла таку даль?”

Йому хотілося зупинитись, настроїти рацію і передати на “Астероїд”, що транспортування іде успішно, що вони вже наближаються до гір­ського плато, он уже починається і яр, по якому вони перетнуть цей високо піднятий п’єдестал Великого Розпорядника. Але стримався, вирі­шив радіювати уже від літака, та й то тільки тоді, коли пальне буде в баках.

Яр був широкий і глибокий, це, власне, одна із численних долин, що перерізають плато. Ма­буть, в певні періоди року ця Долина стає річи­щем, бо крізь густу щітку низької рослинності помітно пісок і дрібне, обшліфоване водою, ка­міння. Долина звертала то в один, то в другий бік, але все ж таки неухильно вела до цілі.

І раптом затримка. Всі зупинились. Петро підвів голову і побачив на схилі такий знайо­мий і такий несподіваний після всього, що тра­пилось, жовтий кущ з великою білою кулею. Власне, куля вже розкрилася, зажевріло черво­не око — наче закритий семафор. Яворович і здивувався і… зрадів. Здивувався, бо думав, що всі ці голови, до одної, загинули під ударами Довговолосих, а зрадів тому, що хоч один ек­земпляр лишився і його можна буде показати іншим членам експедиції.

Та екземпляр цей, мабуть, не хотів стати екс­понатом для цікавих землян. Він послав навстріч світлопоклонникам чималий загін Голомозих із списами в руках, а сам, бач, засвітив своє кри­ваве око. Петро швидко вийняв мазера і про­йшов наперед.

Жриця простягла руку, щоб зупинити робо­тів, але вони тільки схитнулися, наче наткнув­шись на невидиму перепону, і продовжували йти. Видно, воля того, хто послав їх, сильніша.

Відстань зменшувалась, світлолюбці збились у тісний гурт. “От як повтікають, — подумав Яворович, — коли я тоді сам упораюсь?” І наці­лив на роботів мазера… Але ввімкнув тільки прожектора і добре зробив. Засліплені яскравим світлом, Голомозі кинулись назад, спотикались, падали, схоплювались і бігли до свого мовчаз­ного господаря. Невже доведеться зрізати цей “кущ”?

Петро звернувся до жриці:

— Прошу передати…

Але він не встиг докінчити фрази, як червоне око погасло, і білі пелюстки закрили голову.

“Не треба гніватись, Людино, він подумав, що це вороги. Далі перешкод не буде ніяких, і ви безпечно дістанетесь до птиці. Я залишаюсь тут. А завтра ждатиму тебе, Людино, на плато, саме там, де раніше стояла твоя птиця”.

— А цей… — Петро кивнув на білу кулю, — не вчинить тобі нічого злого?

“Ні, Людино, бо це — мій бідний брат”.

Яворович так здивувався, що навіть забув по­спитати про завтрашню зустріч, а коли здумав — уже вибиралися з долини в ліси Країни Щитів. Жриця лишилася біля Головатого. Про що во­ни говоритимуть? І чи він їй кровний брат, чи, може, вона сказала в тому розумінні, що похо­дить із їхнього середовища, з їхнього народу? Вона світлопоклонниця, прагне до космосу, мріє про Сонце, а він перебуває в тумані самозаглиб­лення. Стоятимуть поруч, а між ними буде не­переборна прірва…

Ніч застала Яворовича і його нових друзів у лісі. Не знав, як вони, але сам він дуже сто­мився, хоча й робили привали і підкріплялися чудовими плодами, які збирали побіля себе. Ви­рішив зупинитися на ніч.

— Шабаш, хлопці! На сьогодні досить.

Але “хлопці” не сприймали ні його слів, ні ду­мок. Ішли, як і раніше, пхаючи балон і швидко підкладаючи попереду “люльку”. Довелося зу­пинити переднього і самому сісти, простягнувши ноги. Тоді й вони посідали, але не колом, як то роблять люди, а там, де хто стояв.

Тільки обіпершись спиною об дерево, Петро відчув, яка втома розлилася по всьому тілу. Те­пла венерійська ніч одразу наслала на нього дрі­мотність, заколисала невгамовного сина Землі. І йому приснилось, наче він пливе в океані світ­ла, з кожним помахом руки здіймаються світні хвилі, але долоні та й усе тіло не відчувають те­кучості світла, його сприймають самі очі. “Тре­ба зачерпнути його просто долонею”, — присни­лась думка, і він так стиснув пальці в кулак, що прокинувся. У вічі йому справді різонуло світло: на балоні стояв засвічений ліхтар і сизуватою колоною підпирав небо. Чорні стовбури дерев ви­лискували, наче мармурові, і здавалося, що це не ліс, а якийсь дивовижний храм. Венерійці, сидя­чи в застиглих позах, не зводили очей із світла.

В першу мить Петро так і охолов: червона жилка, наче натягнута струна, прошиває світля­ну колону. Ввімкнули, ввімкнули мазера!.. Яворович, обережно ступаючи, не зводячи очей з ліхтаря, почав наближатися до нього. Напру­жена увага його фіксувала все — і венерійців, і положення балона (“хоча б не схитнути!”), і грунт під ногами. Він не йшов, а крався, наче перед ним був не ліхтар, а якась страшна гадю­ка і не дай бог її сполохати… Ривком простяг руку і вхопив ребристий футляр. З грудей із шумом вирвалося затамоване повітря. Вимкнув, погасив. Зникли мармурові колони, храм обва­лився важкою темрявою. Але ось очі звикли, і Яворович помітив, що вже починає світати. Туп­цював навколо балона, не знаючи, як порадитися з “хлопцями”. Але вони, мабуть, здогадалися, попідводились і взялися за діло.

Чорна торпеда зрушила з місця і почала про­шивати ліс. Яворович закинув за плечі ящик з рацією і пішов услід, витираючи з чола холод­ний піт. Бо саме тепер, коли він роздумував над нічною пригодою, йому зробилося по-справж­ньому страшно. І не за себе, хоч, може, підсві­домо і за себе, та таки воно так і було, що десь у глибині душі, на самому її дні боявся за себе, але тільки не усвідомлював цього, а те. що ро­зумів ясно і чітко — це страх за оцих молодих венерійців, за балон, за виконання свого обо­в’язку. Вони ж як діти…

Здумав чомусь Рожевого. Думки про нього з’являлися ї раніше, але якось уривками, мимо­хіть, а тепер, з наближенням до пам’ятної До­лини Предків, образ його витіснив усі інші. Справді, де він, що не дає про себе знати? Що він зараз робить? Певне, ховають загиблих во­їнів. Дорого заплатила Країна Щитів, але За­хмарна Країна — ще дорожче, її вже немає, та й не буде ніколи. Того одного, в яру, можна не боятися… І навряд чи він захоче продовжувати “експерименти” Великого Розпорядника. Та на­віть коли б і захотів, то не зміг би.

Почалося згарище. Юні венерійці зупинилися, видно, вражені побаченим. На великій площі дерева були винищені дотла, жодного стовбура не лишилось. Нагиналися, брали в долоні попіл і, мабуть же, обговорювали, обмірковували за­гадкове явище, але Петро їхніх думок не спри­ймав.

Пішов, збиваючи ногами куряву, до урвища. Звідси він допоміг Синам Риби здолати напад­ників, тут на нього насувався вогняний вал…

Внизу, в долині, вештається багато постатей; посередині під гострим кутом вишикувалось дві шеренги, звідси вони скидаються на двоє крил.

“Він десь там! — радісно і водночас чомусь тривожно подумав Петро. — А де ж йому ще бути? На плато він своє зробив…”

Ще раз окинув поглядом долину і пішов униз. Хотів однести рацію до літака (тут уже рукою подати!), але передумав, не захотів з нею роз­лучатися.

Так, в долині ставляли на вічний спочинок мертвих. Сотні чи, може, й тисячі мумій зайняли вже свої місця в печерах, а нові все прибували і прибували — їх приносили на трикутних щитах.

Вступивши в долину, Яворович якось одразу, незважаючи на метушню, побачив постать Ро­жевого. Його довговолосий друг стояв на підви­щенні, саме на стику двох шерег своїх воїнів, стояв, пильно дивлячись вперед. “Невже він мене ще не помітив?” — подумав Петро і гукнув щосили:

— Вітаю тебе, друже! З перемогою вітаю!

Але Рожевий мовчав. Навіть не зворухнувся. Це здивувало Петра.

І тільки підійшовши ближче, Яворович поба­чив — мумія! Мужній юнак уже зайняв почесне місце в Долині Предків, а за ним вишикувались його полеглі товариші…

Петро мимовільно схилив голову. Постояв у задумі, а тоді повернувся і помалу пішов до апа­рата, де на нього вже чекав балон.

ЧОРНЕ СОНЦЕ

Хвилин п’ять чи сім польоту — і під крильми ракетоплана попливло високогірне плато. Яво­рович одразу помітив натовп венерійців, що, очевидячки, чекали на нього. Зробив коло, заходячи на посадку…

Якщо говорити правду, то спочатку Петрові хотілося шугнути в стратосферу і вийти на ор­біту супутника, щоб якнайшвидше прилучитися до своїх друзів-космонавтів. Але після всього того доброго, що зробили йому оці венерійці, попросту втекти від них — було б принаймні не ґречно, не культурно. Та й цікаво все-таки, що вона має повідомити?

На турбіні спустився, як на парашуті. Вене­рійці рушили до апарата, попереду — жриця у своєму віночку. Ідуть поважно, навіть урочисто. Петро вискочив з кабіни, відхилив шолом свого скафандра.

“О Людино, — думкою звернулася жриця, — ти казав нам про життєдайне світило — про ньо­го у нас складено легенди, які переходять із сер­ця в серце і ніколи не переступлять межі життя. Та ніхто із нас чи з тих попередників наших, яких ми пам’ятаємо, не бачив цього прекрас­ного світила, воно нам наче снилось, лишилося в переказах, як сон…”

— Та воно справді поряд з вами, тобто з ва­шою планетою! — не витримав Яворович.

“І ти його справді бачив?”

— Звичайно! Воно пестить, плекає нас із дитинства. Та коли б не Сонце, то й на вашій планеті не було б життя, та й самої планети не було б.

“Покажи його нам, Людино!”

Яворович розгубився, не знав, що відповісти.

— Та що ж… Можна буде. Ми ось спусти­мося до вас іще, встановимо тут автоматичні станції, радіомаяки, ну, і знімки Сонця привезу…

“Твоя птиця літає до Сонця, візьми мене на крила”.

“Он чого вона хоче! — подумав Петро. — Чи доповісти керманичу? Хоча пального є досить… Може, підняти у верхні шари?..”

— Але ж це важко, навіть небезпечно, — звернувся до світлопоклонниці. — І не тільки по­літ. Сонце може засліпити.

“Я мушу, мушу його побачити, — наполягала вона… — Ти людина, ти можеш це зробити. А за те, щоб побачити Золоте світило, кожен з нас готовий віддати не те що зір, а й саме життя. Ти подумай, Людино, яка неймовірна радість, яке невимовне щастя — побачити життєдайне світило, побачити хоч на коротку мить”.

Петро подумав і глибоко, по-людському від­чув ту віковічну жагу, ті мрії і пошуки, сподіван­ня щастя, — все це для них втілює Сонце…

— Летимо!

Венерійці стояли, немов скам’янілі. Пильно стежили за всім, що відбувалося, за кожним ру­хом своєї проповідниці. Петро не мав сумніву, що вона їм передала їхню розмову. Цікаво, що вони відчували, що думали в цей час, коли одна з них лаштувалася в таку незвичайну мандрів­ку — до самого Сонця?

Яворович допоміг їй одягти скафандр, вірні­ше, залізти в нього, бо він дуже просторий для неї. Прилаштував темні окуляри.

Наглухо закрив штору кабіни і запустив дви­гуна… Плато почало віддалятися, провалюва­тись, і незабаром апарат занурився в густі, наче спресовані шари венерійських хмар.

Яворович вирішив прямовисно піднятися до верхньої межі хмар, може, навіть не пробивати її, якщо видимість буде добра. Одного тільки й побоювався: грози. Це було б лихо. Як тільки помітить грозу — одразу ж і спуститься, ризи­кувати не буде.

Поглядав на супутницю — сидить ніби спокій­но, а там хто його зна, що в неї діється на душі.

А хмари — наче чорна вовна — поглинули апарат і не відпускають. Він, здається, і не рухає­ться, завис, застряв у цьому податливому одно­манітному місиві. Хоча, пильно придивившись, можна все-таки помітити — з кабіни вниз спов­зають, стікають пасма.

Посвітліло. Просвіт!

Отже, один “поверх” пробили. Над головою знову стеля — щільне темно-буре склепіння. Але посвітліло мало, тут мусить бути світліше… Сю­ди вже повинні пробиватись промені — чому ж їх нема? Дивно. Ну, та скоро будуть.

Але променів не було. Навпаки, Яворовичу здалося, що хмари, чим вище, то темнішають. Наче настають вечорові сутінки. А може, й справді вони вилетіли надвечір? Так ні, ні, Пе­тро добре знає, що ні. Відхилив шолом скафан­дра, потер долонею чоло. їй-богу, тут можна збожеволіти… Супутниця теж звільнила свою голову від шолома. “Нічого, нехай, нехай, раз турбіна підйому тягне, значить атмосфера ще досить густа, — подумав Яворович. — Що я ме­лю — густа? Ще ж хмарність не скінчилася… Але вже скоро, скоро…”

І справді, виднішало з кожною хвилиною, Петрові наче полуда спадала з очей.

Вище, вище…

Сяйво так і хлюпнуло!

На темно-фіолетовому небі розкошує Сон­це — велике, величне і веселе! Петрові хотілося плакати від радості — наче він цілу вічність не бачив Сонця, не відчував його життєдайних променів, його тепла…

На якийсь час він забув про все — і про Зем­лю, і про Венеру, сховану під сувоями хмар, і, звичайно, про свою супутницю. Над ним па­лахкотіла золота куля, пульсувала, ніби гігант­ське невтомне серце, і він не міг одірвати від неї зачарованого погляду.

Та ось, ніби відчувши якийсь внутрішній по­штовх, він кинув погляд на венерійку. Саме в цю мить сонцепоклонниця різко подалася впе­ред, підвела голову. Не встиг Петро й скрикну­ти, як вона зірвала захисні окуляри. Здригну­лася, наче пронизана струмом.

“Чорне… Дивись, Людино, світило чорне”.

Що вона торочить?

“Чорне, чорне Сонце… — міркувала світлопоклонниця. — А казали — золоте…”

— Воно золоте і є! — скрикнув Петро. — Зо­лоте! А зорі ти бачиш, Нефертіті? Скільки зір на небі, та які великі, яскраві!

“Оті цяточки — зорі?”

— А онде бачиш, бачиш — велика, найбільша? Ото наша Земля, ми звідти…

“Дивовижний Всесвіт… — подумала венерійка. — Але темряви в ньому ще більше, ніж світ­ла. Світла тільки цяточки”.

— Ну що ж… — промовив Яворович. — Муси­мо спускатись.

“Нефертіті” (саме тепер він чомусь називав її так) нічого не відповіла. Його погляд упав на її захисні окуляри, що лежали на колінях, і Пе­тро похолов: осліпла! Її осліпило Сонце! Тому ж воно й здалося їй чорним… А зорі — то вона в моїй уяві бачила…

— Я кажу той… — раптом у цю мить з’яви­лась нова, зовсім несподівана думка. — Кажу — давай полетимо на “Астероїд” — це наш косміч­ний корабель — там побачиш… познайомишся… Ми вилікуємо тебе! Давай?

Він уявив, як бони причалюють до корабля, як заводить він її через шлюз… А коли одужає… От хто розповів би про свою планету! І про антиподів… їй повернуть, повернуть зір!

— Ну, то що — згодна?

“Ні, Людино, ні. Кожен мусить бути в своїй стихії. А очі ми вилікуємо самі. Але ж я добре бачила чорний диск…”

Петро відразу пішов на зниження. Звісно, во­на має рацію. Ну, як їй без найменшої підго­товки витримати космічний політ? І з’являю­ться ж легковажні думки! І потім — у кабіні можуть сидіти лише двоє, отже, назад — спеціаль­ний рейс, не повезеш когось з екіпажу… А паль­не? Е, та що там казати! Коли керманич вирі­шить — то розробимо детальний план, запро­симо з Венери когось із добровольців, а не так… І знову ж, якщо дозволить запас пального. А взагалі — ризиковано і небезпечно.

Сховалося Сонце, його поглинули хмари.

Пробивши нижній сувій, Яворович почав обе­режно саджати машину. Тепер вони опинилися над іншим краєм плато. Натовпу венерійців, що, певне, чекають проповідницю, звідси не видно.

Легкий, ледве чутний поштовх. Петро вимкнув двигуна. Відчув, що йому чомусь сумно розлу­чатися з венерійкою, з самою планетою. Ось він зараз зв’яжеться із своїми, одержить останні вказівки, що взяти, потім — точні дані про ви­хід на орбіту, траєкторію польоту… Ну, а чи до­ведеться знову спуститись у цей дивний світ?

А вона стоїть якась пригнічена і, певне, чи­тає його думки. Хоча, може, й не читає, бо думки рояться невиразні, головне — сумовите почут­тя… Шкода її, шкода… Але вони ж вміють керу­вати ростом тканини, певне, й сітчатку…

“Та що це я, справді? — труснув головою Пе­тро. — Адже все добре, відкрито нове, неземне життя! Он уже поспішають сюди венерійці. Ну, що ти їм скажеш, Нефертіті?”

“Світило наше — чорне ”

— Це неправда! — скрикнув Яворович. — Воно золоте, осяйне, життєдайне — ось істина!

Він ввімкнув рацію і схилився до мікрофона.

***

Радіорубка “Астероїда” наче збільшилась, розширилася в усі боки! Ще недавно Людмила почувала себе тут, як у тісній камері, а зараз… Який простір навколо! Венера під боком, Зем­ля — за десятки мільйонів кілометрів, і звідти, і звідти до неї тягнуться невидимі струни. На тих струнах Сонце грає! І музика наповнює Людмилине серце. Ох, Петре, Петре…

І знову товпляться спогади. Людмила розга­няє їх: треба ж виконувати свої обов’язки!

Цокнув умикач, весело блимнуло зелене око, і мікрофон наставив своє жадібне вухо. Почала швидко, з радістю передавати радіограму:

— Земля! Земля! Я — “Астероїд”. Льотчик-космонавт Петро Яворович після тривалого пе­ребування на планеті Венера повертається на космічний корабель. Він щойно передав…

Зрадлива сльоза блиснула на віях і капнула на папірець. Людмила говорила в мікрофон і плакала від щастя. І це, певно, відчули не тіль­ки на спостережному пункті, а по всій Землі…