Олесь Бердник

Олесь Бердник

ДВІ БЕЗОДНІ

Фантастичне оповідання

Серце творить світи.

З АФОРИЗМІВ СХОДУ

Молодий вчений Роберт Сміт гаряче вмовляв свою дру­жину Маргарет:

— Це єдиний вихід. Єдиний, збагни, люба Ма. Світ оскаженів. Світ пожере сам себе. Схід проти Заходу. Захід проти Сходу. Арсенали тріщать від ядерних потвор. Ще день. Ще два. Хай рік. І смерч промчиться над планетою. І не лишиться нічого живого. А я бажаю жити. Просто жи­ти і любити тебе…

— А наші діти, Роб? — зітхнула тихенько Маргарет, жалібно глянувши на чоловіка блакитними прозорими очи­цями.

— Їм буде ще краще. Вони не знатимуть цього прокля­того світу. Вони звикнуть до нового царства. Там буде своя романтика, інші радощі буття…

— Мій Роб… Але ж небо, зорі… Боже мій! Як забути їх? Люди прагнуть у небо. Може, космос змінить їх… Да­вай зачекаємо, Роб!

— Ні! — палко скрикнув учений і стиснув свій малень­кий сухий кулак. Бліде обличчя його грізно нахмурилось. — Ні, Ма! Вони ніколи не переміняться. Вони й на інші пла­нети перенесуть свою ворожнечу, кинуть у хаос далекі сві­ти. Та не дійде до того! Люди задихнуться в радіоактивній хмарі вже в найближчі роки. А зорі? Що зорі? Я тобі за­хоплю кольоровий фільм з небесними сузір’ями. Будеш ди­витися. А діти не бачитимуть неба. Адже ми не бачимо сфер інших вимірів? Навіть заперечуємо їх. Так і наші ді­ти. Для них неба не існуватиме. Ма! Годі сперечатися. Завтра ми будемо в новому світі. Яка радість! Тиша. Спо­кій. Нірвана. Справжня Нірвана. Повне забуття земного світу…

— Я підкоряюсь тобі, — прошепотіла безвладно Марга­рет, опустивши голову. — Я люблю тебе, Роб…

Він обняв її, поцілував у голову, глибоко вдихнув за­пах її пухнастих золотих кіс.

— О радість! Нема вищої в світі. Кохана жінка… Ти­ша… Ми створимо золотий вік для себе і для нащадків. Обмежимо кількість нових народжень. Роботи створять все необхідне. Нам залишиться лише насолода кохання і роз­ваги. Мільярди років попереду. Мільярди…

Маргарет мовчала, заплющивши очі. Лише вії у неї тремтіли, коли гарячі губи чоловіка торкалися її щік та шиї.

На світанку вони виїхали з міста. Кам’яний, залізобе­тонний, пластмасовий і скляний колос прокидався, ричав, здригався. Ще миготіли збляклі неонові реклами, ніби втра­тивши силу від нічних вогняних оргій. Хлопчаки бігали на перехрестях вулиць, вигукуючи хрипкими голосами:

— Проект військової бази на Місяці. Вся Земля під контролем! Інтерв’ю з професором фон Гроуном!

Роберт презирливо мугикнув, глянув на дружину, яка куталася в нейлонову шубку.

— Ось тобі їхній Космос. Ось тобі зорі, Ма! Земля дає тобі на прощання добрячий доказ моєї правоти!

Маргарет не обізвалася. Дивилася на галасливих хлопчаків-газетярів, на самотні постаті полісменів, на запізнілих закоханих, що втомлено поверталися з позаміських пар­ків та лісів. Сум і ніжність відбивалися в прозорому погляді жінки, ніби вона хотіла з собою понести згадку про такий химерний, такий хаотичний, непослідовний, страшний, чу­довий світ. З собою… в царство тиші й забуття…

Авто вискочило па заміську автостраду, помчало сірою бетонною стрічкою на захід. Незабаром на обрії з’явилася синя смуга океану. Над нею багровіли пір’ясті хмари, осяяні ранковим сонцем.

Роберт вивів машину просто до берега. Колеса забуксу­вали в піску. Він вимкнув мотор, сказав:

— Вилазь. Приїхали.

Біля берега стояло ще кілька авто. На хвилях гойдався катер. Гладкий веселий чоловік махав рукою, кричав:

— Вже всі зібралися. Ждемо лише вас, Роб!

Роберт і Маргарет привіталися, перебралися на катер. Рушили в океан. Вологі бризки кропили личко Маргарет, холодне повітря приємно кололо в грудях.

Вона дивилася на сонце. Гаряча вібруюча куля повільно підіймалася над обрієм, яснішала, переливалася іскрами. Маргарет відчула біль у серці, несказанну тугу. Роберт стиснув її руку, мовив:

— Ось глянь. Підводний човен…

З хвиль з’явилася рубка з перископом. З люка вигляда­ли люди, весело щось гукаючи. Маргарет не чула нічого, не розуміла, де вона, що з нею. Мов уві сні, перебралася з катера на підводний човен, віталася з людьми. Здавалося, що мине кошмар, вона прокинеться в своїй постелі, вранці бачитиме синє небо, вночі тріпотливі зірки, вдихатиме сві­же повітря серед густого лісу, збиратиме товстоногі, пахучі гриби в гаях…

Кошмар не минав. З тріском закрився люк над головою. В коридорі, яким вона йшла за Робертом, спалахнуло мертвотне світло. Чоловік підвів її до широкого ілюмінато­ра. За прозорою шибкою хвилювалася зелена глибінь. В ній горіла самоцвітами якась велика куля.

— Що то? — прошепотіла Маргарет.

— Сонце, — байдуже озвався Роберт, сідаючи в зручне крісло.

— Сонце, — ніби луна, — повторила жінка.

Помчали вгору повітряні бульбашки. Самоцвітна феєрич­на куля потьмяніла, розпливлася, зникла. Тихо гули ма­шини. Мовчали люди в салоні. Темніла вода за ілюмінато­ром, наливалася чорнотою.

— Роб… І це назавжди?

— Назавжди, Ма…

— Боже мій… Я вмру від суму.

— Звикнеш, Ма… Я буду з тобою.

— Сонце… Воно зникло, воно вмерло для мене…

— У тебе буде сто сонць, Ма. Ми створили все, що тре­ба людині…

— О Роб, навіщо я згодилась. Навіщо! Краще б я вмерла під зорями…

21 серпня 19… року група вчених та кілька багатих лю­дей Америки зі своїми сім’ями покинули континент. Вони занурилися на підводному човні в глибини Тихого океану. В потаємному місці морського царства давно було створено підводне місто. В ньому приготували все, що потрібно для життя людей: фабрики біосинтезу, житлові приміщення, енергетичні споруди, майстерні для конструювання нових роботів і ремонту старих. Жителі могли не втручатися в механічне обслуговування міста — все робилося автоматич­но. Творці міста мали одну мету — забезпечити собі й на­щадкам безтурботне, щасливе життя. І насамперед — втек­ти від загрози смерті, яка витала над планетою.

У новому місті за якийсь час народилися діти. У Мар­гарет і Роберта з’явилася красуня донька. Мати назвала її Зорею. Діти не знали земних умов, не чули нічого про іс­нування безмежжя. Вони росли під товщею води, гуляли в легких костюмах поміж водоростями, гралися з рибами, змагалися з драконами морських глибин.

Котився час. Ніхто не знав, що діялося на поверхні пла­нети. Старші жителі вмирали. Роботи справно готували но­вим людям їжу, вбрання, костюми для підводного плавання. Та ось виросла Зоря. І стала прекрасною стрункою дівчи­ною з таємничим поглядом прозорих зеленкуватих очей. Одного разу запитала вона у своєї сивої матері:

— Моє ім’я Зоря, мамо. Що воно означає?

— Я не можу пояснити цього, доню, — прошепотіла Маргарет, що лежала на ліжку, чекаючи смерті. — Ти не збаг­неш. Треба побачити зорю, щоб знати, що вона означає…

— А де її побачити, мамо?

— В небі, доню…

— Небо… Що це таке, матусю? Я не чула такого слова в нашій школі…

Мати зітхала, сумно дивилася на доньку, і сльози з’яв­лялися на її очах.

— Тобі погано, матусю, — лякалася Зоря. — Гаразд, я не буду питати…

У підводному гроті поховали стару Маргарет. Роберт — посивілий і пожовклий — годинами просиджував біля про­зорої віконниці салону, дивився на химерні скелі, що здій­малися над місцем її останнього притулку.

Зоря тихо наближалась до нього, схилялася до плеча, тихенько запитувала:

— Ми вже не побачимо маму?

— Ні, доню…

— А чому, татусю? Чому? Мені сумно без неї…

— Такий закон природи…

— Не розумію тебе, татку. А скажи мені, що таке не­бо? І що таке зоря?

Роберт підозріло дивився на доньку, запитував:

— Хто тобі казав такі дивні слова? Зоря — це просто звукосполучення… нічого не означає… Воно подобалося ма­мі… А небо — це абстракція. Уявна сфера. Розумієш? Уяви­ти можна все, хоч його насправді нема…

— Дивно, — шепотіла Зоря. — А ще скажи, як ми потра­пили у це дивне місто? Звідки воно взялося? Хто створив мовчазних металевих роботів?

— Природа створила, — скупо сказав батько. — Не думай про те, доню. Насолоджуйся життям. Знайди собі друга, забавляйся з ним.

— Я не люблю хлопців, — сказала дівчина, огидливо скривившись. — Вони якось дивно дивляться на мене. А чо­му — не знаю. Я втікаю од них у хащі водоростів. Там мені приємніше на самоті. Татку, а що над нами вгорі?

— Де вгорі? — тривожився батько.

— А там, куди летять повітряні бульбашки з мого аква­ланга. Я піднімалася високо вгору і одного разу помітила щось барвисте, веселе і ясне. Воно було кругле й сяюче. Мені хотілося піднятися ще вище, та тут з’явилася акула, і я пірнула назад. Татку, що воно таке було?

— Галюцинація, — понуро мовив батько. — Від перевто­ми. Ти піднялася в заборонену сферу, доню. Не дозволяю цього робити. Бо загинеш. Чуєш?

— Чую, татку, — зітхнула Зоря. — Але яка ж вона радіс­на, татку, та чарівна галюцинація…

Поховали в гроті й Роберта Сміта. Поховали всіх пер­ших жителів, засновників підводного міста. Нащадки їхні сонно животіли в розкішних салонах, грубо парувалися піс­ля ситої їжі, плодили дітей. Згодом закрилися школи. Нові діти не хотіли вивчати ні мови, ні примітивні знання, які були визначені для навчання ще творцями міста.

Лише Зоря не могла задовольнитись бездумним існуван­ням. Вона знову й знову згадувала своє чарівне видіння. їй хотілося ще пережити його. Та батькова заборона стриму­вала це бажання.

Молоді хлопці вперто переслідували її. Зоря втікала від них через шлюз в океан, ховалася в водоростях. Та напас­ники не відступали. В їхніх очах з’являлася лють і звіряче бажання. Одного разу її підстерегли в хащах, схопили.

Сильні цупкі руки м’яли її тіло, тягли до шлюзу. Зоря відчайдушно вдарила ногами в груди ґвалтівнику, вирвала­ся, стрімко помчала вгору.

Зникало в зеленій глибині місто. Миготіли навколо ті­ні риб.

“Хай умру, — думала Зоря, — зате побачу чудову мрію. Не хочу повертатися назад. Хай умру краще”.

Батько казав, що там, вище, нема нічого. Порожнеча, небуття. Там сфера смерті. Вона хоче побачити ту сферу. Вертатися назад? На глум, на муку? На нікчемне животін­ня?.. Нізащо!

Навколо світлішало. З’явилися якісь яскраві цятки. За­грало оранжево-срібними барвами велике кружало.

“Видіння”, — подумала Зоря.

Тільки воно не таке яскраве, як тоді. Але все одно чарівне. Товща води скінчилася. Дівчина опинилася на по­верхні, вражено скрикнула.

Перед нею виник Безмір, засіяний міріадами світлих вогнів. Серед них пливло сріблясте кружало, сіяло на по­верхню океану мерехтливі краплі вогнів.

Зоря хлюпнула жменю води, розбризкала її в повітрі. Феєричним водограєм заіскрився простір.

“Невже це сфера смерті? Така чарівна? Така казкова? Чому не говорив батько про її красу? Це не галюцинація. Ні. Я відчуваю — мій розум сприймає нову, велику реаль­ність!”

Теплий вітер обвівав її шию. Вона відчула його подих, здивувалась. Отже, не порожнеча. Є повітря. Може, ним можна дихати?

Зоря зірвала маску. Запахи моря хлюпнули в груди, тонкий дух квітів і дерев, що котився від темного масиву на обрії, сп’янив дівчину.

Обдурив… Обдурив батько! Але навіщо? А мама знала. Знала і мовчала… Ось чому вона плакала. І назвала Зорею. Може, зорею зветься оте чарівне кружало? Воно пливе в небі. Мабуть, що так. Мама казала, що треба побачити не­бо і зорі, щоб збагнути, що воно таке…

Щось прокидалося в єстві дівчини, заснулі почуття вер­тали до життя, бентежили. Здавалося, що вона колись вже бачила і зорі, й небо. Милувалася неосяжним простором і трепетно чекала когось ясного й бажаного…

Де це було? Коли?

Що вона робитиме в нововідкритому світі? Як житиме? Невже доведеться загинути під покривом такої краси? Чи повернутися назад? В зелену глибінь? До сонних жадібних слизняків, які бажають насолодитися її тілом? Ніколи!

Вона ляже горілиць. Хай колише її океан. А зорі співа­тимуть нечутні пісні. Вона засне. І помре щасливою.

Дівчина заснула в обіймах моря.

А коли прокинулася, зорі втікали з неба. Небо ж сині­ло, ясніло, і пухнасті хмаринки на ньому палахкотіли мін­ливими вогнями. Зоря зойкнула від несподіванки. Куди вті­кають зорі? Чи повернуться вони знову?

На обрії вставало червоне кружало. Радісно-здивовано дивилася на нього дівчина. Кружало швидко піднімалося в небі, гарячіло, наливалося золотими барвами. І ось уже не можна дивитися на нього. Воно затопило весь простір весе­лим життєрадісним сяйвом.

Зоря оглянулася навколо. Зовсім недалеко від неї синіла смуга берега. На ній колихалися високі дерева. Біліли ніж­ні граціозні споруди.

“Невже тут є люди?” — подумала дівчина.

А втім, усе можливо. Батько обдурив її. Казав, що по­рожнеча, а тут — запашне повітря. Казав галюцинація — а тут неосяжний простір і дивні, казкові світила. Казав, що сфера смерті, а тут якісь рослини й будівлі.

Вона попливла до берега. Білопінний прибій хлюпав у скелі. Зоря обережно ступала по дну, сторожко дивилася вперед.

Між камінням з’явилася постать. Дівчина злякано зупи­нилася. На неї дивився юний високий хлопець. Вітер грався білим чубом, бронзово блищала могутня постать, вогнем па­лахкотіли чорні очі.

Він здивовано крикнув:

— Звідки ти? Щось я не бачив тебе на острові!

Дівчина не могла промовити й слова.

— Ти що, німа? Може, з якогось судна? Треба допо­могти?

Зоря поворухнулась, несміливо всміхнулася, хрипко ска­зала:

— Я звідти… — І показала у воду.

Хлопець засміявся.

— Дотепно. Нова русалка. Але я тебе не боюся. Навіть можу поцілувати. Бо ти прегарна-таки. Чарівна…

Дівчина слухала його речі, мов найкращу музику. Що він каже? І як багато незнайомих слів. Він милується нею. І в очах його сяє ніжність.

— То тут є життя? — несміливо запитала Зоря.

— Де? — здивувався хлопець.

— Над океаном…

— Життя є скрізь. Ти хвора, чи що? Скажи серйозно — звідки ти?

— Я ж сказала, — мовила дівчина. — З-під води. Там місто. Мої батьки вмерли. А я зненавиділа своє життя. І ви­рішила вмерти у сфері смерті. Так сказав батько. А тут життя. Тут неосяжність. І зорі. Тільки вони чомусь зникли…

— Зажди, зажди, — скрикнув хлопець, і його обличчя спохмурніло. — Ось воно що! Чув я про підводне місто. Вче­ні шукали його. Але досі не знайшли. То ти народилася там?

— Там.

— Про це писали, — сказав хлопець. — Група людей втек­ла з поверхні землі під воду, щоб вижити. Боялися війни. А війни вже давно й духу нема. Мир на планеті. Польоти в небо, зустрічі з іншими розумними істотами…

Дівчина поволі наближалася до берега, простягла руки до хлопця. Зачудовано шепотіла:

— Ти не примара? Не галюцинація? Невже я справді бачу тебе…

Юнак несміливо ступив до неї, глянув у її зеленкуваті, як смарагд, як незмірна морська глибінь, очі. Торкнувся пестливо пальцями її блідої щоки, погладив лебедину шию.

— Ти гарячий, — сказала вона. — Мені радісно від тво­го доторку. Лише мати так пестила мене. Люби мене. У ме­не нікого нема…

Очі хлопця затуманилися від незбагненного почуття. Дивна поява дівчини, її неземна краса, її химерна доля стрепенули його серце, схвилювали кров. Він обняв тонкий стан, пригорнув її до себе, прохолодну й чарівну.

Зоря дивилася в безмежне блакитне небо, плакала. І в прозорих краплях грали радісні промені сонця…

1967 р.