«ВІРШІ»
переклади з єврейської
Тараса Федюка
ЗМІСТ
ОСЬ ТАКИЙ ХЛОПЕЦЬ
ПОХВАЛА РИМІ
Слово туди чи слово сюди…
ЩО ГІРШЕ?
Я змолоду не був розумним надто…
Сплатить за квартиру. Лікарні зубні…
Де взяти, Боже мій, де взяти…
Сьогодні дощ іде…
ЛІТО В ОДЕСІ
Кравцем звичайним був мій батько…
ВІСІМ СТРОФ
ГОЛЕМ
Насамкінець опало листя…
Нас усі не надто вже й любили…
Щось болить у мене…
ОСЬ ТАКИЙ ХЛОПЕЦЬ
З цим хлопцем не страшно й не сумно,
Душа і долоні міцні.
Всі знають, який він розумний,
І погляд у нього ясний.
Язик в нього гострий, як бритва,
Хода непохитна й пряма.
Такий він — не зрадить у битві!
Жаль, хлопця такого нема…
ПОХВАЛА РИМІ
А ми веселі всі-таки поети,
Придумуємо вірші і куплети.
І так, немов картини в світлій рамі,
Вставляємо думки у світлі рими.
Бо ж рими — то сторожа найпевніша,
Без них би вусібіч розбіглись вірші.
Відтак думки й слова в одвічній тиші.
Знайшли б місця для себе щасливіші.
* * *
Слово туди чи слово сюди,
Погляд і порух, і крок, і змах.
Так чи інакше. Важкі труди.
День пролітає. Приходить тьма.
Йде для усіх, наче іспит і спит
Всім за усе, що робили удень.
Хороша людина — міцно спить.
А злій од неспокою ніч гуде.
А хтось — це, напевне, найзліший з усіх —
Він зовсім не спить, за столом сидить.
Слово сюди чи слово туди…
ЩО ГІРШЕ?
Який же я стомлений, брате,
Коли уночі — серце б’ється —
Закінчую вірша складати,
Чи це мені тільки здається.
Коли все, що робиш, — даремно,
Коли не зерно — а солома,
Коли все, що робиш, — нікчемно,
Тоді іще більше утома.
То що вже нам, брате, лишати?
Чи мовчки зітхать, чи писати?
* * *
Я змолоду не був розумним надто,
Але бабусі вслід мені казали:
“Цей молодий хлопчина — з головою”.
І ще: дівчата двері відчиняли.
Я двері ті не обминав в походах,
Я їх не пропускав ні разу щиро.
Людей розумних я не слухав зроду.
Не знав, що всьому треба знати міру.
А нині… Вниз із гірочки скочуся,
Із гірочки… Сивини і потері…
На голову показують бабусі.
І ще: дівчата вказують на двері.
* * *
Сплатить за квартиру. Лікарні зубні
Відвідать. І здати тару із скла.
Й голитись. Голитися день при дні.
Лише б моя бритва
гостра була.
І що — це усе? І це — доля моя?
Це місце моє і стезя золота?
Не знаю.
Лиш треба голитись щодня.
Зупинишся — виросте борода.
* * *
Де взяти, Боже мій, де взяти
На те, що треба і не треба:
На хліб і на сорочку к святу,
На м’ясо, каву і на себе.
Як взнати таємниць глибоких
Жахливе багатоголосся,
Всього цього позбутись. Поки
Це все тебе не позбулося.
* * *
Сьогодні дощ іде.
А вчора сніг ішов.
Один бог знає, що піде назавтра.
Я мовчки край вікна спинився знов —
Турбот і дум пече пекельна ватра.
Все важче заробити на життя,
Усе дешевшими стають щоразу гроші,
Все рідше — радощі,
частіше — каяття,
Кляну усі роки свої, як можу.
Піди і зрозумій у чому суть,
Що робиться навкруг — не розберешся.
Вперед так страшно руку простягнуть:
Хтозна на що
раптово наштовхнешся.
На горизонті кламутне і смутне,
Усе тече і крапле звідусюди…
От бачите, товариші,
яка зануда
Живе між вас.
Не слухайте мене.
ЛІТО В ОДЕСІ
Бозна що влітку робиться в Одесі:
Шум, натовп, гамір, ярмарок, базар.
Купують, продають. Нечесні. Чесні.
Хапають, мацають і міряють товар.
А сонце припікає з високості.
Хвости то тут, то там у всі кінці.
— Що тут дають? — свої питають й гості.
— Ви знаєте?
Напевне, дефіцит.
Але є місце тихе незбагненно.
Бібліотека. Тиш. Лиш пальців рух…
Сиди тут хоч до вечора щоденно —
Ніхто тебе не вирве книжку з рук.
* * *
Кравцем звичайним був мій батько,
Старенький “Зінгер” пісню вів щоднини…
Його насильно не тягли в страшні багаття
Й не катували в ямі до загину.
Хіба його хоч раз ногами били?
Ні, нирки збереглись. Він не каліка.
Його в’язниця не висмоктувала сили,
Ні, він завжди був вільним чоловіком.
“Крок вбік — стріляти буду!” — було чути.
Він й не насмілювався. Шив своє життя.
Він просто жив у ті часи на світі
Усе своє життя. Усе життя.
ВІСІМ СТРОФ
Згадати раптом, що ти піїт,
У час, коли бал почина сатана, —
Те ж саме, що протверезіти умить,
Барило горілки допивши до дна.
Життя несподіванка здатне утнуть:
По літі — осінь може прийти.
Безбожники набожними стають.
Боже, безбожникам цим прости.
Навіщо дурити себе і усіх?
Нам вистачить того, що є, до сивин.
Хоча фараон вмер в прадавні часи —
Стирчать фараончики з тисяч шпарин.
А підсумки всіх п’ятирічок сумні:
Дівчину радісно вів до вінця,
Святою ввижалась дівчина мені,
А вийшло — повія святенниця ця.
Принишкли пророки, мовчать мудреці,
Зневіра і розчарування, й розвал.
Хоч кучер ще править, батіг ще в руці,
А натовп уже розривається:
“Гвалт!”
Євреями нині стали такі,
Яких не підозрював в цьому, брати.
Боже, врятуй нас на вічні віки
Од цих євреїв і їх темноти.
Не хочу себе вихваляти, але
Мій висновок істину в собі несе:
Якщо посередені бути незле,
То ще краще зовні дивитись на все.
……………………………………….
Тріщать посторонки й вуздечки гнилі,
Навіщо мені дольні вольні світи,
Якщо я стою на цій бідній землі
Й не можу
дурних своїх віч
відвести.
ГОЛЕМ
Ми відмолились. Порожніє храм.
Спадає дим і погляд з ним спадає.
Але ще блима вогник, не згасає,
В зимові вечори він світить нам.
Голема топчуть і виносять. Нанівець —
Робота. Двері завузькі. Стіну ламають.
Для цього велетня і цвинтару немає.
І, все-таки, це — все.
Шабаш.
Кінець.
* * *
Насамкінець опало листя.
В кінці — лише голки лишились.
Негода вщухла. В небі чисто
І на землі відгомоніло.
Чекаймо спалахів зимових.
Чекаймо злих снігів немало.
Та маєм лиш одну умову:
Щоб потім знов весна настала.
Безбожник й праведник великий
Хай моляться безперестанно,
Щоб колесо, живе одвіку,
Крутилось до віків останніх.
* * *
Нас усі не надто вже й любили.
Що ж, любов — таки нещедре мливо.
Навіть наш Господь — він особливо —
Нас любив не завжди й не щосили.
Отже, ще товчем цю землю древню.
Як писав француз Ренан — “народець
дивний”.
Щось ще в кожному із нас горить надривно,
Щось іще кипить, щось є, напевне.
А народи — той сидить в долині,
Той — нема дурних — на горах зроду.
А народець дивний, обраний з народів,
Де він? Він в пустелі і донині…
* * *
Щось болить у мене —
що і сам не знаю
І яка для болю є причина,
Того болю, що, як скляночка, до краю
Повна й необхідна безпричинно.
Жовчю повна. До вина не тягне нині.
Той, хто п’є — стає веселим й п’яним.
Йому добре, як дурній малій дитині,
І не треба серце рвати ранком раннім.
А тверезий — той сидить собі, думає
І думки його — немов стріла незрима…
Переграти уже пізно — він це знає,
І тому сидить, мовчить й очима блима.