Степан Бандера

ПЕРСПЕКТИВИ

УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Репринтне видання

З іменем Степана Бандери нерозривно пов'язаний найяскравіший період боротьби українського народу за свою свободу і національну державу. У цій книзі вміщено вибрані праці Степана Бандери з проблем теорії націоналізму, організованого націоналістичного руху, завдань і форм національно-визвольної революції.

ВІД ВИДАВЦІВ

В історії кожного народу є люди, які опиняються в центрі доленосних подій, стають ініціаторами, організаторами і провідниками масштабних суспільних рухів. З часом їх імена набирають символічного значення і для наступних поколінь служать віхами й орієнтирами, що ними нащадки позначають довгий шлях свого народу до свободи. Має таких людей і Україна. І крізь морок століть та отруйний пропагандивний чад окупацій пробивалися до свідомості народу імена Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери. Їх не вдалося замовчати навіть нашим найлютішим ворогам, бо вони ввійшли називними в історичну парадигму багатосотлітніх українських визвольних змагань: козаччина, Хмельниччина, мазепинство, гайдамаччина, коліївщина, петлюрівщина, бандерівщина. А за ставленням до цих особистостей і досі свої і чужі розрізняють серед нас українців і малоросів, друзів і ворогів, борців і рабів.

Однією з найяскравіших знакових постатей в нескінченному ряді подвижників українського національно-визвольного руху є Степан Бандера – Провідник ОУН, теоретик, організатор і символ героїчної і безкомпромісної боротьби українців за власну державність і свободу народів у 30–50 роках XX століття. Та лише в останні роки в українців, особливо на Великій Україні, з'явилася можливість одержати об'єктивну інформацію про цю незвичайну Людину. Зараз, перед 1999 роком, коли сповнюється 90 років від дня його народження і 40 років з дня смерті від рук московського найманця, з'являється все більше відомостей про його діяльність. Так знетямлена окупантом Україна наново відкриває для себе Степана Бандеру.

Але були й залишаються невідомими для широкого загалу його теоретичні праці з проблем націоналізму, організованого націоналістичного руху, завдань і форм національно-визвольної боротьби.

Раніше від творів Степана Бандери «берегли» українців окупанти. Зараз – ті, що в умовах незалежності України паразитують на тілі грабованого ними українського на­роду,– з тих же причин.

Той же інстинкт самозбереження керує й численними «спадкоємцями» ОУН–УПА в діаспорі і в краю. Очолюючи різні організації, фонди, спілки та інші «фасади», вони успадкували посади і славу, але не святу справу своїх попередників. Ці політичні імітатори аж ніяк не зацікавлені в поширенні творів Степана Бандери. Адже тоді для кожного стане очевидним те провалля, яке відмежовує їх корисливу метушню від справи, за яку віддав своє життя Провідник. Шість років – відколи до наших рук уперше потрапив збірник вибраних праць Степана Бандери «Перспективи Української Революції» – ми перекону­вали цих «провідних» і «чолових» діячів у нагальній необхідності перевидати цю книгу. Не захотіли: хтось відкручувався, хтось відмахувався, хтось відмовчується й досі.

А потреба у цьому виданні зростає. Шириться національно-державницький рух, націоналізм стає світоглядною основою для все більшої кількості українців, особливо мо­лоді, українці зараз, як ніколи досі, близькі до заповітної мети – власної національної держави. І дуже важливо, щоб у цей доленосний час нинішнє покоління могло користу­ватися працями Степана Бандери – цим невичерпним джерелом віри й думки, снаги, натхнення і сили для кожного борця за світлу долю України.

І ось це видання здійснено. До його появи спричинилося багато людей, часто далеких від організованого націоналізму. Але об'єднувало нас усвідомлення того, ким був, є і зав­жди буде для українців Степан Бандера. Разом ми зробили все необхідне, щоб у юві­лейний рік нашого Провідника його твори нарешті повернулися в Україну. Спільними зусиллями доконано важливого чину. З цим і привітаймо – себе і всіх читачів цієї книги.

Полковник Василь ІВАНИШИН, Провідник ВГСПО «Тризуб» ім. С. Бандери

Полковник Дмитро ЯРОШ, Голова Центрального Проводу.

 Сотник Петро БОБИК, Президент видавничої фірми «Відродження».

ЗМІСТ(ОРИГІНАЛЬНИЙ)

Передмова....................................................................... IX

Мої життєписні дані.................................................         1

Значення широких мас та їх охоплення.............       14

До проблеми політичної консолідації........................ 18

До засад нашої визвольної політики......................... 45

Пляновість революційної боротьби в краю.......       56

Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном        77

Українська Національна Революція, а не тільки протирежим-

ний резистанс .............................................................. 130

У десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН

(10. 2. 1940) ................................................................... 171

Війна в Кореї й національно-визвольна політика . . . .       189

Фронт поневолених націй .....................................     197

Третя Світова війна і визвольна боротьба........     207

Друзі! Українські націоналісти..............................      239

Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби . . . 244

Пропаганда визвольної революції на тлі війни . . . . . 254

Завдання ОУН під сучасну пору...........................     262

З москалями нема спільної мови............................. 267

Первородний гріх проросійської концепції........     272

Відкриті карти............................................................     277

До питання основних кадрів національно-визвольної революції           284

Командир – провідник.............................................     292

Ідея й людина в ідеологічному русі ....................     311

Чому не дійшло до поєднуючої дії «трійки»?....     316

Проти фальшування визвольних позицій.........     322

Люди без ґрунту........................................................     339

За правильне розуміння визвольно-революційного процесу . . 349

Хоч які великі жертви – боротьба конечна............ 355

Хрущов продовжує імперіялістичний курс........     360

В національній політиці Хрущов іде слідами Сталіна . . . 365

Сталінізм Хрущова у внутрішній політиці.... 370

Большевицька тактика і визвольна боротьба            382

Незмінна стратегія Москви..............................      391

Перші висновки ...................................................      395

Призабута научка.................................................      400

З невичерпного джерела..................................      410

Україна не буде спільницею Москви...........      415

Ще одна ілюзія миру...........................................      421

Висновки з новіших подій і процесів для української визволь­-
ної боротьби............................................................................... 427

Питання атомової війни і визвольна революція                  445

За завершену політичну структуру................... 478

Перспективи української національно-визвольної революції .    506

Де повинні зійтися шляхи.................................... 596

На півметі.................................................................     604

Інтерв'ю німецької радіостанції в Кельні зі Степаном Бандерою            610

Промова на п'яту зустріч українців ЗСА і Канади 1954 року .   617

У 25-ліття ОУН............................................................ 623

Над могилою Євгена Коновальця..................... 627

Перше інтерв'ю Провідника ОУН Степана Бандери з чужин-­
ними журналістами............................................................. 632
ПЕРЕДМОВА

 Багатство тематики, що її охоплює Степан Бандера у цій кни­зі, нехай не лякає вдумливого читача. Твори автора мають незмінно одну золоту нитку, яка проходить крізь усі міркування й глибинні аналізи подій і процесів української визвольної бо­ротьби. Степан Бандера зосереджує свою увагу передусім на всебічній розробці перспектив української національно-визволь­ної революції, і це є центральна тема його інтелектуальної творчости. Підходячи до цієї основної теми, раз-у-раз з різних точок бачення, аналізуючи різні її аспекти з внутрішнього чи зовнішньо-політичного боку, автор розгортає власнопідметні, закономірні, – зумовлені українськими якостями й вартостями, ориґінально-українськими первнями, революційним незнищен­ним людським українським потенціялом і геополітичним стано­вищем України, її природними багатствами, вродженим генієм та трудолюбивістю нації, – перспективи розвитку української на­ціонально-визвольної революції. Залізна логіка його арґументації, передбачливість щодо розвиткових процесів, стимульованих революційною ідеєю, революційними кадрами й революційною пляновою дією, аналіза внутрішніх протиріч імперії й системи, спричинюваних і поглиблюваних революційно-визвольними на­ціоналістичними діями, – дає нам образ не лише зенітного пунк­ту – всенароднього повстання, але й переможної визвольної вій­ни уярмлених націй проти російського окупанта й більшовиць­кої тиранської тоталітарної системи. Зосередження автора на цій головній справі визвольної боротьби України цілком не озна­чає нехтування ним різновидних компонентів боротьби й росту нації взагалі.

Немає важливої проблеми у житті нації, якої Степан Бандера у своїй багатій інтелектуальній, публіцистичній і журналістичній творчості не заторкнув би, не менш і в своєму різноманітно­му листуванні, з оприлюдненням якого з різних причин ще до­ведеться зачекати. Але суть справи у тому, що в ієрархії варто­стей і завдань Степан Бандера відсував усе другорядне, наприклад, внутрішньо-партійні суперечки, внутрішньо-український партійно-політичний комплекс на дальший плян, згл. вмурову­вав його відповідно до питомої ваги даного явища у велику бу­дівлю успішного розгортання національно-визвольної револю­ції.

Він аналізував всебічно значення спільного фронту понево­лених російським імперіялізмом і комунізмом націй, об'єднаних в Антибільшовицькому Бльоці Народів (АБН), надаючи цій спільній боротьбі особливої ваги. Ставка на власні сили Укра­їни у великому таборі поневолених націй, які життєво зацікав­лені у розвалі російської імперії й знищенні більшовизму, – до­кладно розроблена автором як дороговказ не лише для револю­ційної ОУН. Степан Бандера глибинно розумів найінтимніші тон­кощі й можливі ускладнення спільного фронту поневолених на­цій, якщо не поставити його на правильних основах – респектування абсолютного суверенітету кожного партнера спільного фронту.

Автор бачив імперію й систему зсередини й іззовні, її слаб­кість і силу, яка радше полягала й полягає в духовій, ідейній і політичній слабкості вільних націй світу. Викриваючи політику т. зв. мирної коекзистенції майже чверть століття тому, автор як політичний візіонер передбачає усі від'ємні й руїнні елементи її для вільних націй. Його аргументацію того часу можна дослів­но повторити стосовно сучасної політики т. зв. детанту.

Насправді з точки зору передбачливого не тільки революцій­но-визвольного лідера, але державного мужа високої якости, автор розкриває дійсну альтернативу до атомової війни, альтер­нативу, що її основні засади мають незмінне тривале значення.

Уважаючи, що шляхом визволення України та інших поне­волених націй є орієнтація й розбудова власних сил революції, автор сміливо вимагає від вільних націй не трактувати України й інших поневолених націй як чинника, який постійно має стри­мувати більшовицьку навалу, а, навпаки, у власному інтересі вимагає від них включатися збройне у визвольну війну понево­лених націй, усвідомивши її цілі й визнавши її носіїв господаря­ми на власній землі, її суверенами. Це повинна би бути спільна визвольна війна у спільному інтересі проти більшовицької варварської аґресії, а жодна інтервенція «визволителів», які на сво­їх баґнетах постійно несли нове рабство.

Визвольна революція приносила завжди незмірно менше жертв, ніж аґресивна, імперіялістична війна, чи масовий народовбивчий терор, зокрема російського більшовицького окупанта. Це автор переконливо довів.

Його розуміння національно-визвольної революції це не ме­ханічний процес розгортання лише технічно-революційних актів, чи виключно реакція на утиски й переслідування, але це глибин­ний, закорінений у світоглядових, ідеологічних, релігійних, куль­турних, правових, суспільних, традиційних вартостях української нації й людини – духово-орґанічний процес.

Автор наголошує зокрема первні духової революції, наростан­ня революційного кипіння, революціонізацію широких народніх верств на усіх ланках життя, що в остаточному висліді об'єктивуватиметься в зенітній точці: всенародньому організованому збройному повстанні ОУН-УПА. Українська революція це пере­дусім процес внутрішнього визволення нації й розбудження та самоусвідомлення її традиційних ориґінальних історично прита­манних українських вартостей і якостей, які мають вирішальне значення у всеохопленні широких народніх кіл в ідейному аспек­ті, яке унаявнюється у дійовому та, у відповідний момент, у збройному аспекті.

Його тривожила можливість двофронтової війни України та інших поневолених народів проти двох варіянтів російських імперіялістів – більшовицьких і антикомуністичних, підтриманих евентуально деякими західніми державами. Як передбачливий стратег він всебічно розробляє оборонні заходи України, вказу­ючи на шляхи розщеплювання двофронтової війни. З його кругогляду не зникає й загроза та небезпека т. зв. націонал-комуністичної диверсії, проти якої він рекомендує успішні рецепти про­тидії.

Степан Бандера виводить свою теорію визвольної революції з глибинних ідеологічно-світоглядових, суспільно-політичних, економічно-програмових, релігійно-правних преміє християнсь­кого українського революційного визвольного націоналізму з питоменним українській нації історичним народоправством, з основ­ними універсального значення ідеями «свобода народам» – «сво­бода людині», які, – покладені в підвалину АБН, є метою виз­вольної революції: розвал російської імперії на незалежні націо­нальні держави поневолених нині народів у їхніх етнографічних межах і знищення комуністичної, тиранської, тоталітарної, монопартійної системи.

Степан Бандера не міг би бути визначним теоретиком укра­їнської визвольної революції, якщо б він не був водночас її ідеологом, бо визвольна революція це не лише технічно-воєнна ме­ханіка, але передусім глибинні духово-світоглядові й політично-програмові та національно- і соціяльно-політичні процеси, що творять підґрунтя для збройної боротьби, партизанської, повстан­ської, чи регулярної визвольної війни.

Розв'язка проблеми внутрішньо-української політики була для Степана Бандери засобом мобілізації народу для визвольно-рево­люційної боротьби, для скріплення революційно-визвольного потенціялу. Тому під тим кутом треба розглядати теж його кон­цепцію виборного Закордонного Українського Національно-Визвольного Центру. Це було б помилкою припускати, що автор змі­нював свої засадничі погляди щодо цього – у різних часах оформлювання своїх праць. Суть його погляду лежала завжди не в афірмації тієї чи тієї організаційної форми, інституції, чи центру, але в актуальній придатності даної формації для скріп­лювання революційно-визвольної боротьби, з погляду суверені­тету української політики й принципів формації даного центру, згідно з волею більшости народу та гарантії росту здорових по­літичних сил, які мають співтворити стосовну формацію.

Тому, враховуючи сукупність поглядів Степана Бандери, в осередку яких стоїть змаг за успішність національно-визвольної революції, кожен загально-національний всеукраїнський центр відповідає його поглядам, якщо іде назустріч скріпленню рево­люційно-визвольної боротьби.

Степан Бандера вмів оцінити також ретроспективно всена­родній збройний вклад, що врятував народ від багатомільйонових жертв терору й депортації. Розгортання і зміцнення революцій­ного потенціялу двофронтової війни ОУН-УПА, а у тому зокрема понад десятирічна збройна боротьба, всенародне повстання УПА, мала у нашій історіософії останніх десятиріч в ньому теж особ­ливого інтерпретатора.

Визначення історичного місця в новій періодизації української історії, українській державності, відновленій ЗО червня 1941 року, як дороговказові на історичному шляху нації й орієнтирові для вільних націй світу свідчить про його здатність думати великими історичними категоріями державного мужа-революціонера.

Степан Бандера був християнин-націоналіст, як це він постій­но у своїх творах підкреслює, уважаючи, що Бог і Україна да­ють віру у перемогу та силу витримати терпіння, муки й лихо­ліття, а, якщо треба, то й мужньо прийняти смерть.

Степан Бандера був за справжнє, традиційне українське на­родоправство, і який близький він у всіх своїх поглядах до геро­їчних патріотичних шести- і семидесятників!

Степан Бандера ставився дуже критично до політики урядів західніх держав, а особливо уряду ЗСА, натавровуючи їхню по­літику стосовно України теж з погляду їхніх власних інтересів. Він убачав традиційне русофільство в них, брак віри в націо­нальну ідею, комерційно-еґоїстичний короткозорий підхід до істотних проблем буття чи небуття духової культури, вічних вар­тостей духу, свободи й справедливости для нації й людини.

Ідеї, кадри, дія – це три елементи, які проймають його виз­вольні міркування. Бувши надзвичайно толерантним до інакше-думаючих, респектуючи політичне зрізничкування громадськости, він присвячував особливу увагу розбудові Організації Укра­їнських Націоналістів (ОУН).

Для успіху революційної боротьби необхідна пробійна аван­гардна, монолітна, фанатична, з вірою у свої правди, сила. Ідеї перемагають, коли перемагають їх носії. ОУН це унапрямлююча, мобілізуюча й організуюча народ у боротьбі ідеологічно-політич­на формація. Без неї, без дороговказу, без організаційного орієн­тиру немає перемоги широких кіл народу. Сама стихія без керми і вітрил не переможе у зударі з таким страшним ворогом, як Росія й її пробійна сила – КПСС. Проти КПСС мусить стояти по цім боці барикади ОУН і АБН. Проти НТС та інших єдиноне-ділимців стоїть теж ОУН. Ідеї єднають світоглядово й духово, конкретні напрямні вказують шлях боротьби, а Організація ґарантує систематичність, пляновість і правильність дії, мобілізуючи найширший фронт нації. Тому так високо цінував у своїх творах і у всьому своєму житті-боротьбі Степан Бандера револю­ційну ОУН. І на шляху розбудови її поляг смертю Героя. Хто втратив віру в український націоналізм, хто прагне заступити будь-якоюсь намісткою ОУН, – стає проти революційно-визволь­ної концепції Степана Бандери, відступаючи від ідей великого подвижника визвольної революції, який у центрі уваги своїх міркувань ставить революційну ОУН, її ролю організатора рево­люції.

Коротке було творче життя Степана Бандери. В концтаборах і у підвалах найгірших тюрем – предовгі роки – йому було за­боронено писати. Він міг тільки передумувати в постійній непевності, чи будь-коли його думи й ідеї, концепції й пляни зможуть здійснюватися.

Духова спадщина Степана Бандери своїм змістом небуденна. Можливо, щойно майбутні історики виявлять, чи Степан Бандера героїкою свого життя, своїми чинами революціонера-націоналіста, лідера визвольної боротьби, а чи своїми ідеями й думками, теорією національно-визвольної революції, своїм вченням більше вплинув на успіх революційної боротьби. Проте, ледве чи можна відділити революціонера чину, організатора й прагматика рево­люції від її теоретика та ідеолога !

Ярослав Стецько

«В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відограють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світогля­дові засади в ідеологічному русі та керівні програ­мові постанови в політичному – творять «душу», істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визна­ють, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, – творять його живий, діючий організм».

Степан Бандера

МОЇ ЖИТТЄПИСНІ ДАНІ

Частина автобіографії, написана в квітні 1959 року й призначена для американського генерального консуляту в Мюнхені, де Ст. Бандера безуспішно намагався одержати американську візу для поїздки до США. Про ці заходи є згадки в листах Ст. Бандери до Ігната Білинського (27 червня 1959), проф. Л. Добрянського та Ін.

Ця автобіографія була перший раз публікована в тижневику «Гомін України», Торонто, чч. 42/648 - 45 651 з 14-го жовтня по 4-го листопада 1961 р.; передрукована, з доповненням д-ра Гр. Васьковича, в збірці матеріялів за редакцією Данила Чайковського «Московські вбивці Бандери перед судом», Українське В-во в Мюнхені, 1965, стор. 439-445.

*

Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було – Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого – Володимира Ґло-дзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.

Дитячі роки я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні і їхні знайомі, наприклад, мої вуйки: Павло Ґлодзінський – один з основників «Маслосоюзу» і «Сільського Господаря» (українські господарські установи), Ярослав Весоловський – посол до Віденського парляменту, скульптор М. Гаврилко й інші. Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі дво­тижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинне знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних зрушень і ве­лику ріжницю між українськими та московськими військовими частинами.

У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови української дер­жави. Мій батько належав до організаторів державного переворо­ту в Калуському повіті (з лікарем д-ром Курівцем) і я був свід­ком формування ним з селян довколишніх сіл військових відділів, озброєних захованою в 1917 р. зброєю. Від листопада 1918 р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійности. Батько був послом до парляменту Західньо-Української Народньої Республі­ки – Української Національної Ради в Станиславові і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині. Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народньою Республікою в одну державу, в січні 1919 р.

У травні 1919 р. Польща вжила у війні проти української дер­жави армію ген. Галлера, яка була зформована й озброєна держа­вами Антанти з призначенням до боротьби з большевицькою Мос­квою. Під її перевагою фронт почав пересуватися на схід. Разом з відступом Української Галицької Армії подалася на схід ціла наша родина, переїхавши до Ягольниці біля Чорткова, де ми зупи­нилися. Тут замешкали у дядька (брата матері) о. Антоновича, який був там парохом. У Ягольниці ми пережили тривожні й ра­дісні моменти великої битви т. зв. Чортківської офензиви, що від­кинула польські війська на захід. Але через брак військового по­стачання припинилася офензива української армії. Знову мусів початися відступ, цим разом за річку Збруч. Усі чоловіки з моєї родини, в тому числі й батько, як військовий капелян у рядах УГА, перейшли за Збруч в половині липня 1919р. Жінки й діти залиши­лися в Ягольниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні того ж року моя мати, разом із дітьми, повернулася до родин­ного села – Угринова Старого.

Мій батько перебув усю історію УГА на «Великій Україні» (тобто на Наддніпрянщині) в роках 1919-1920, боротьбу з большевиками й біломосковськими військами, тиф. До Галичини він по­вернувся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офі­ційними органами з уваги на переслідування українських політич­них діячів. Восени того ж року батько повернувся на попереднє становище пароха в Угринові Старому.

Весною 1922 р. померла моя мати на туберкульозу горла. Батько був на парафії в Угринові Старому до 1933 р. Того року перенесли його на парафію до Волі Задеревецької, повіт Долина, а опісля до села Тростянець, теж у Долинщині (вже після мого арештування).

У вересні, або жовтні 1919 року я поїхав до Стрия і тут, після складення вступного іспиту, вступив до української гімназії. До народньої школи я не ходив взагалі, бо в моєму селі, як і в бага­тьох інших селах Галичини, школа була нечинна від 1914 р. з уваги на покликання учителя до війська та інші події воєнного часу. Навчання в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом з сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги до­машніх учительок.

Українська гімназія в Стрию була організована й втримувана спершу заходами українського громадянства, а згодом дістала право публічної, державної гімназії. Около 1925 р. польська дер­жавна влада відібрала їй окремішність, перетворивши її на укра­їнські відділи при місцевій польській державній Гімназії. Україн­ська гімназія в Стрию була клясичного типу. У ній я пройшов усі вісім кляс у роках 1919-1927, виявляючи добрі успіхи в науці. В 1927 р. я склав там матуральний іспит.

Матеріяльну спромогу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання й утримання забезпечили батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої сестри і брати під час шкільної науки. Літні й святкові ферії ми проводили в родинному домі, в Угринові Старому, який був віддалений від Стрия около 80 кілометрів. Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі. Крім того, почавши від четвертої гімназійної кляси, я давав лекції іншим учням і тим способом заробляв на власні ви­датки.

Виховання і навчання в українській ґімназії в Стрию відбу­валося за пляном і під контролею польських шкільних властей. Проте ж деякі вчителі зуміли вкласти в обов'язуючу систему український патріотичний зміст. Але основне національно-патріо­тичне виховання молодь набула в шкільних молодечих організа­ціях.

Такими явними – леґальними організаціями в Стрию були: Пласт – організація українського скавтінґу, і «Сокіл» – спортово-руханкове товариство. Крім того, існували таємні гуртки підпіль­ної організації середньошкільників, яка стояла в ідейному зв'язку з Українською Військовою Організацією – УВО – і мала своїм завданням виховувати дібрані кадри в національно-революційному дусі, впливати в тому напрямі на загал молоді та залучувати старші річники до допоміжних дій революційного підпілля (на­приклад, збірки на втримання українського таємного університету, поширювання підпільних і заборонених польським урядом укра­їнських закордонних видань, протидія спробам виломів з фронту національної солідарности – бойкоту польських товариств, кон­скрипції, перших виборів тощо).

До Пласту я належав від 3-ої гімназійної кляси (від 1922 р.); у Стрию був у 5-му пластовому курені їм. кн. Ярослава Осьмомисла, а після матури – в 2-му курені старших пластунів «Загін Червона Калина», аж до заборони Пласту польською державною владою в 1930 р. (Мої попередні старання вступити до Пласту в 1-ій, згл. 2-ій клясі були безуспішні через ревматизм суглобів, на який я хворів від раннього дитинства, не раз не міг ходити, і в 1922 р. був ок. два місяці в лічниці на водну пухлину в коліні). До підпільної Організації середньошкільників я належав від 4-ої кляси і був членом провідного звена (ланки) Стрийської ґімназії.

Після закінчення ґімназії й іспиту зрілости в половині 1927 р., я старався виїхати до Подєбрад у ЧСР на студії в Українській Господарській Академії, але цей плян відпав, бо я не міг одержати пашпорту на виїзд закордон. Того ж року я залишився в батьків­ському домі, займаючись господарством і культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове това­риство «Луг» і належав до основників кооперативи). При цьому я провадив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколішніх селах.

У вересні 1928 року я переїхав до Львова і тут записався на аґрономічний відділ Високої Політехнічної Школи. Студії на цьому відділі тривали вісім семестрів; два перші роки у Львові, а в двох останніх роках більшість викладів, семінарійних і лябо-раторійних праць відбувалися в Дублянах коло Львова, де місти­лися аґрономічні заведення Львівської Політехніки. Абсольвенти складали, крім поточних іспитів під час студій, дипломний іспит й отримували диплом інженера-аґронома. Згідно з пляном студій, я пройшов 8 семестрів у роках 1928-29 – 1931-32, доповнивши два останні семестри в 1932-33 році. Мої студії закінчилися абсолюторією приписаних 8 семестрів, а дипломного іспиту я вже не вспів зробити через політичну діяльність і ув'язнення. Від осени 1928 р. до половини 1930 р. я мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові 1932-34. Під час ферій перебував на селі у батька.

У своїх студентських роках я брав активну участь в організо­ваному українському національному житті. Був членом україн­ського товариства студентів політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товариства Сільський Господар, що займався піднесенням аґрикультури на Західніх Українських Землях. В ділянці культурно-освітньої праці з рамени товариства «Просвіта» я відбував у неділі і свята поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У ділянці молодечих і спортово-руханкових організацій я був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів «Загін Червона Калина», в Українському Студентському Спортовому Клюбі (УССК), а деякий час теж у товариствах «Сокіл-Батько» і «Луг» у Львові. До моїх спортових зайнять належали біги, плавання, лещетарство, кошиківка і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алькоголю.

Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій. Виростаючи від дитинства в атмосфері укра­їнського патріотизму й змагань за державну самостійність Укра­їни, я вже в гімназійному періоді шукав і знаходив контакт з укра­їнським підпільним, національно-визвольним рухом, що його в той час організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеями і діяльністю я познайомився частково через родинні зв'язки, а ще більш під час праці в підпільній Організації середньошкільників. У вищих гімназійних клясах я почав виконувати деякі допоміжні завдання в діяльности УВО: поширювання її кличів, підпільних видань та служба зв'язку. Членом УВО я став формально в 1928 р., діставши призначення до розвідувального, а потім до пропаґандивного відділу. Одночасно я належав до студентської групи українсь­кої націоналістичної молоді, яка була тісно зв'язана з УВО. Коли на початку 1929 р. постала ОУН – Організація Українських Націо­налістів – я зразу став її членом. Того ж року я був учасником 1-ої конференції ОУН Стрийської округи.

Мої завдання в ОУН були загально-організаційні на Калуський повіт і членська праця в студентських клітинах. Одночасно я вико­нував різні функції у відділі пропаганди. В 1930 р. я провадив відділ кольпортажу підпільних видань на Західньо-Українських Землях, опісля до цього долучився технічно-видавничий відділ, а з початком 1931 р. ще й відділ достави підпільних видань з-за кордону. В тому самому році (1931) я обняв керівництво цілою референтурою пропаганди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку в той час очолював Іван Ґабрусевич (загинув у нім. концтаборі «Заксен-гавзен» в Ораніебурґу коло Берліну в 1944 р.). В 1932-33 рр. я вико­нував теж функцію заступника крайового провідника, а в поло­вині 1933 р. був призначений на становище крайового провідника ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ. (Ці обидві функції були злучені від половини 1932 р., коли-то на Конференції в Празі в місяці липні завершено процес злиття УВО і ОУН так, що УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у війсь­кову та бойову референтуру, згл. відділ ОУН). Зв'язок з закордон­ними властями УВО й ОУН я втримував від 1931 р. з рації вико­нуваних мною організаційних функцій, виїжджаючи кількакратно за кордон різними конспіративними дорогами.

В липні 1932 р. я з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (т. зв. Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після осно­вуючого конгресу). У 1933 р. відбулися теж ширші конференції в Берліні і в Данціґу, на яких я теж був. Крім того, на вужчих конференціях-зустрічах я мав кілька разів змогу говорити про ре­волюційно-визвольну діяльність Організації з Провідником УВО-ОУН сл. п. полк. Євгеном Коновальцем та з його найближчими співпрацівниками.

Революційно-визвольна діяльність на ЗУЗ за час мого керів­ництва продовжувалася в основному за дотогочасними напрямни­ми, а сильніше акцентування одних ділянок і послаблення інших було достосоване до ситуації і до розвитку визвольного руху. Окремо відмітити можна б наступні моменти:

а)        Широка розбудова членських кадрів й організаційної мережі по цілому терені ЗУЗ під Польщею. Особливу увагу присвячено охопленню Північно-Західніх Земель і тих теренів, які були пенетровані комуністичною роботою. Теж розгорнено акцію серед українців, які жили на польських землях, особливо по більших містах. Поскільки перед тим кадровоорганізаційна праця йшла головно по лінії колишніх військовиків і студентської молоді, тепер її поведено серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на Село й робітництво;

б)         Зорганізовано систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх організаційних щаблях. Ставлено три головні роди вишколу: ідеологічно-політичний, військово-бойовий і вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок і т. д.);

в)         Крім політичної, пропаґандивної і бойової діяльности самої Організації, розгорнено нову форму праці – масові акції, в яких приймали активну участь широкі кола суспільства, діючи за ініціятивою, вказівками та під ідейним керівництвом організаційних кадрів. У такому пляні проведено: протимонопольну акцію (бойкот продуктів державного тютюневого й алькогольного монополю) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики на тому відтинку та в обороні українського шкільництва й національного виховання;

г)         Побіч революційної діяльности проти Польщі, як окупанта й гнобителя Західньо-Українських Земель, поставлено другий фронт протибольшевицької боротьби як рівнорядний і так самоактивний теж на ЗУЗ (а не тільки ОСУЗ). Цей фронт був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атестат М. Лемика на секретаря і політичного керівника совєтського кон­сульства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької аґентури, компартії та совєтофільства. Метою тих акцій було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність Західньої України з протибольшевицькою боротьбою Осередніх і Східніх Земель України та викорінити на Західній Україні кому­ністичну й аґентурно-совєтофільську працю серед українського населення.

ґ)         В бойових діях занехано експропорціяційні акції, які пере­воджено давніше проти польських державних установ, зате силь­ніше заакцентовано бойові акції проти національно-політичного утиску й поліційного терору польської влади супроти українців.

Цей період моєї діяльности закінчився моїм ув'язненням у червні 1934 р. Передше я був кількакратно арештований польською поліцією у зв'язку з різними акціями УВО й ОУН, напр., при кінці 1928 р. в Калуші й у Станиславові за організування в Калуші листопадових свят-маніфестації в 10-річчя 1-го Листопада і ство­рення ЗУНР у 1918 р. На початку 1932 р. я був притриманий при нелегальному переході польсько-чеського кордону й того року просидів 3 місяці в слідчій тюрмі у зв'язку з атентатом на польсь­кого комісара Чеховськрго і т. п. Після арештування в червні 1934 р. я перебув слідство у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 р. При кінці того року і на початку 1936 р. відбувся про­цес перед окружним судом у Варшаві, в якому я, разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за зорганізування атентату на міністра Броніслава Пєрацького внут­рішніх справ Польщі (який відповідально керував польською ек-стермінаційною політикою супроти українців). У Варшавському процесі мене засудили на кару смерти, яку замінено на досмертну тюрму на підставі амнестійного закону, схваленого польським сеймом під час нашого процесу. В літі 1936 р. відбувся другий вели­кий процес ОУН у Львові. Мене судили як крайового провідника ОУН за цілу діяльність ОУН-УВО того періоду. На лаві підсудних було більше членів очолюваної мною Крайової Екзекутиви. Вирок у Львівському процесі мені злучили з Варшавським – на досмертне ув'язнення. Після того я сидів у в'язницях «Свенти Кшиж» коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бу­гом до половини вересня 1939 р. П'ять і чверть року я просидів у найтяжчих в'язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в'язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті. Про підготову Організації до моєї втечі, що була предметом судового процесу, я довідався щой­но на волі.

Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене ні­мецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції против­ника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і я, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націо­налістами, дістався на волю. (Мене визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції).

*

З гуртом кільканадцятьох звільнених з в'язниці українських націоналістів я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як і з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов'яза­лися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення та заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої бо­ротьби. В Сокалі я зустрівся з провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, інші повернулися з в'язниці.

З ними я обговорив ситуацію і напрямні дальшої праці. Це був час, коли розвал Польщі вже був очевидний і стало відомим, що большевики мають зайняти більшу частину ЗУЗ на підставі дого­вору з гітлерівською Німеччиною. Отже ціла діяльність ОУН на ЗУЗ мусіла бути швидко переставлена на один протибольшевицький фронт та достосована до нових умов! З Сокальщини я вирушив до Львова в товаристві пізнішого члена Бюра Проводу ОУН Дмит­ра Маївського-Тараса. До Львова ми прибули кілька днів після вмаршу туди большевицького війська й окупаційної влади.

У Львові я був два тижні. Жив конспіративно, але з уваги на початкове неналаднання большевицької поліційної машини, ко­ристувався значною свободою рухів і ввійшов у контакт не тільки з провідним активом ОУН, а й з деякими провідними діячами укра­їнського церковного й національно-церковного життя. Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню війни на території Укра­їни і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масо­вого знищування большевиками національного активу на ЗУЗ.

Я зразу мав плян залишитися в Україні й працювати в безпо­середній революційно-визвольній дії ОУН. Але інші члени Органі­зації настоювали на тому, щоб я вийшов за кордон большевицької окупації і там вів організаційну працю. Остаточно перерішив цю справу прихід кур'єра від Проводу з-за кордону з такою самою ви­могою. У другій половині жовтня 1939 р. я покинув Львів і разом з братом Василем, який повернувся до Львова з польського конц­табору в Березі Картузькій, та з 4-ма іншими членами перейшов совєтсько-німецьку демаркаційну лінію окружними дорогами; частково пішком, частково поїздом прибув до Кракова. Краків став у той час осередком українського політичного, культурно-освітнього й суспільногромадського життя на західніх окраїнах українських земель поза большевицькою, а під німецькою військовою окупацією та серед скупчень української еміґрації в Поль­щі. В Кракові я увійшов у працю тамошнього осередку ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, польських в'язниць; було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії. У листопаді 1939 р. я поїхав на 2 тижні до місцевости Піщани (Пєщани) у Словаччині на лікування ревматизму, разом з двома-трьома десятками звіль­нених з польських тюрем українських політичних в'язнів. Серед них було багато визначних провідників націоналістичного руху на ЗУЗ. До Піщан приїхало ще декілька провідних членів ОУН, які були в останньому часі активні в організаційній праці на ЗУЗ, на Закарпатті і на еміґрації. Це уможливило відбути в Піщанах низку нарад провідного активу ОУН, на яких проаналізовано ситуацію, дотогочасний розвиток визвольної боротьби, внутрішньо-органі­заційні справи в краю і за кордоном. На цих нарадах викристалі­зувалася низка справ, важливих для дальшої боротьби ОУН, що вимагали розв'язання.

Зі Словаччини я поїхав до Відня, де теж була важлива закор­донна станиця ОУН, в якій концентрувалися зв'язки ОУН із ЗУЗ в останні роки польської окупації, а також з Закарпатською Укра­їною. При кінці 1939 р., або в перші дні 1940 р. до Відня приїхав теж провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут устійнено, що ми обидва поїдемо до Італії на зустріч з тодіш­нім головою Проводу Українських Націоналістів полк. А. Мель­ник. Моя поїздка до нього була проектована ще в Кракові. У висліді організаційних нарад у Львові, Кракові, Піщанах і Відні мені припало бути речником провідного активу ОУН на УЗ, активу звільненого з тюрем, та того закордонного активу, що вийшов з крайової боротьби останніх років і стояв у живому зв'язку з кра­єм. Я мав з'ясувати голові Проводу Організації ряд справ, проектів і вимог внутрішньо-організаційного і політичного характеру для наладнання здорових відносин між ПУН-ом і крайовим революційним активом. Після смерти основоположника і провідника ОУН полк. Є. Коновальця створилися ненормальні відносини напру­ження і розходжень між Крайовим Проводом й активом Організації та ПУН-ом. Причиною того було з одного боку недовір'я до деяких осіб, найближчих співпрацівників полк. А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського. Це недовір'я зростало на підставі різних фактів його праці й організаційного життя. З другого боку, зро­стало настороження крайового активу до політики закордонного проводу. Зокрема після т. зв. Віденського договору в справі Закар­патської України це перетворилося в опозиційну поставу до орієн­тації на гітлерівську Німеччину. Договір Ріббентропа- Молотова й політичне узгіднення між Берліном і Москвою на початку війни надало цьому розходженню політичної гостроти. Прибуття крайо­вого провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельни­ка. З Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу ми сподівалися спільно переконати полк. А. Мельника і ліквіду­вати наростаючі розходження.

До Італії я поїхав перший, в першій половині січня 1940 р. Був у Римі, де станицею ОУН керував проф. Є. Онацький. Там зустрінувся я, між іншим, з своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933-34, студіював там і зробив докторат з політично-економіч­них наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці. З полк. А.Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим провідником Тимчієм-Лопатинським.

Ці розмови закінчилися негативним вислідом. Поскільки рані­ше розходження стосувалися головно до співпрацівників А. Мель­ника, то у висліді його становища вони мусіли звернутися так само проти нього. Полковник Мельник не погодився відсунути Я. Бара­новського з ключевого становища в ПУН-і, що давало йому виріш­ний вплив і детальний вгляд у найважливіші справи Організації, зокрема в справи крайові та зв'язків між краєм і закордоном. Так само він відкинув нашу вимогу, щоб плянування революційно-визвольної протибольшевицької боротьби не зв'язувати з Німеч­чиною, не узалежнювати її від німецьких воєнних плянів. Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового активу, що бо­ротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внут­рішньої ситуації в СССР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми. Якщо б большевики розпочали масове винищування чи виселювання на­ціонального активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародню ситуацію[1].

*

Тому, що полк. А. Мельник не хотів поступитися в політичній і персональній площинах, у лютому 1940 р. створено Революційний Провід ОУН, очолений Степаном Бандерою. Рік пізніше Револю­ційний Провід скликав ІІ Великий Збір ОУН, на якому одного­лосне вибрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його про­водом ОУН знову стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить по­хідні групи ОУН з того членства, що було за кордоном, і в поро­зумінні з прихильними українській справі німецькими військо­вими колами творить український леґіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Перед вибухом німецько-російської війни Бандера ініціює створен­ня Українського Національного Комітету для консолідації укра­їнських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації ЗО. червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові, але тому, що Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю «змову українських самостійни­ків», німці заарештували Ст. Бандеру вже кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді звільнено його і кіль­кох інших провідних членів ОУН з ув'язнення, пробуючи приєд­нати собі ОУН і УПА, як союзника проти Москви. Німецьку про­позицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.

На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН на УЗ у лютому 1945 р., що була трактована, як частина Великого Збору ОУН, об­рано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН. Як Провідник ОУН, Ст. Бандера у післявоєнний час вирішує далі про­довжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно органі­зує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерти.

У 1948 р. в Закордонних Частинах ОУН витворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організа­ційній і політичній. Того ж року за його апробатою представники ЗЧ ОУН входять до Національної Ради, щоб консолідувати полі­тичну діяльність української еміґрації. Але два роки пізніше Провід ЗЧ ОУН вирішив вийти з УНРади, бо вона не давала мо­ральної підтримки революційній боротьбі й узурпувала право ре­презентувати український нарід від імени фіктивних партій. Щоб справніше поладнати конфлікт з опозицією ЗП УГВР, у квітні 1948 р. Бандера запропонував Лебедеві перебрати головство Про­воду ЗЧ ОУН і зформувати його з участю членів опозиції, з чого Лебедь уже в липні зрезиґнував, віддаючи назад керівництво Бандері. Для утихомирення дальшої опозиційної критики Ст. Бандера в грудні 1950 р. уступив з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН, під­кресливши тим безпідставність закидів про його диктаторські ам­біції і плянуючи перейти в Україну. Тим часом він виконував функ­ції в Проводі 34 ОУН, як член цього Проводу, під головуванням спершу Ст. Ленкавського[2], а згодом, від квітня 1951 р. під голову­ванням Я. Стецька. Коли опозиція вперто поширювала вістки, що ОУН в Україні перейшла з націоналістичних позицій на соціялі-стичні і те саме мають зробити ЗЧ ОУН, Ст. Бандера радикальним потягненням вирішив примусити Крайову ОУН виразно визначити ідейно-політичні позиції, щоб унеможливити дальшу спекуляцію «краєвими позиціями» і підшивати під фірму ОУН неокомунізм. 22 серпня 1952 р. він уступив з посту Голови Проводу всієї ОУН. Це його уступлення не було, одначе, прийняте ніякою компетент­ною установою ОУН і Ст. Бандера остався далі Провідником ОУН до своєї смерти в 1959 р. Четверта Конференція ЗЧ ОУН в травні 1953 вибрала Ст. Бандеру знову на Голову ЗЧ ОУН Проводу. В лю­тому 1954 р. прийшло до розриву з новою опозицією, що наростала в Закордонних Частинах ОУН з 1953 р., після невдалих спроб до­говоритися на форумі «Колегії Уповноважених», до якої «з волі Краю» входили Л. Ребет, 3. Матла і Ст. Бандера. Рік пізніше, 1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН, яка наново вибрала Голо­вою Проводу ЗЧ ОУН Ст. Бандеру і з того часу знову інтенсивно поведено роботу Організації. Тоді присвячено особливу увагу ор­ганізуванню теренів, крайовим зв'язкам і зовнішній політиці.

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера впав жертвою скритовбивства. Медична експертиза виявила, що причиною смерти була отрута. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивником Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після докладного слідства проти вбивника Сташинського відбувся процес від 8 до 15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня, в якому Сташин­ського засуджено на 8 років важкої в'язниці. Німецький Верхов­ний Суд у Карльсруге ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є совєтський уряд у Москві.

ЗНАЧЕННЯ ШИРОКИХ МАС ТА ЇХ ОХОПЛЕННЯ

Ця, перша у своїй черговості, стаття Степана Бандери була дру­кована за підписом С. Сірий у циклостилевому виданні «Визвольна Політика», ч. 1, рік І, Прага, січень 1946, на сторінках 15-17. Автор вказує на значення та важливість участи широких кіл громадянства у внутрішньо-політичній дії, скерованій на допомогу для революційно-визвольної боротьби, і дає ряд практичних вказівок для проведення цієї акції.

*

Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб до­слівно охопити ввесь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального гро­мадського життя, однаково – в рамцях того життя, чи поза ними, і незалежно від них.

Найважливіша справа – здобути безпосередній вплив, вклю­чити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо всю народню масу.

Для нас вона важлива з таких міркувань: поперше, маса – це збірнота одиниць. Для того, щоб впливати на найбільшу кіль­кість українців одночасно, охоплюємо своїм впливом всю масу. В ній живуть і з неї виростають найцінніші своєю ідейністю, бо-йовістю і здібностями одиниці тоді, як відповідна акція їх розбу­дить, дасть їм нагоду і відкриє дорогу, щоб вони виявили себе. Багато таких високоцінних людей живе, можна б сказати, у глу­хій гущі маси, але про їхні здібності і цінні для політичної праці прикмети не знають ані вони самі, ані ніхто інший. Треба піти в найгустішу масу, на саме дно, щоб до них дійти, і треба відповід­ної акції, щоб їх покликати.

Подруге – нам треба опанувати своїми ідеями, боротьбою і від­повідними акціями теж саму масу, як збірну одиницю. Треба втяг­нути її у політичну дію. Бо вона дає політичному рухові та органі­зації широке опертя. Масовість же надає революційній боротьбі та кожній політичній дії велику розгінну силу та помножує її кількість.

У нашій боротьбі маса – це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо. І навпаки, з допомогою одиниць охоплюємо й опановуємо масу. Йдемо цими обома шляхами одно­часно, а одна праця підсилює другу.

Насамперед ми повинні докладно пізнати кожне середовище, серед якого думаємо вести політичну роботу. Не вистачить знати загально характер і прикмети елементів, що в ньому гуртуються, чи загальну психологію маси. Треба вивчати кожне конкретне середовище, зокрема треба пізнати його особливі прикмети. Оче­видно, все це приходиться робити вже під час самої діяльности, бо на довгі вступні спостереження і дослідження перед приступленням до праці ми, в нинішніх обставинах, не можемо собі позволити.

Пізнати середовище – значить пізнати пересічний його тип, його окремі вияви, відхилення від пересічного, різного роду особ­ливості. Треба пізнати і збагнути людей, спосіб їхнього думання, сприймання і реагування на ті чи інші явища, знати, чим вони живуть, як і що переживають, як ставляться до різних явищ. На­самперед треба поцікавитися їхнім матеріяльним станом, умовами побуту, життя, праці, можливостями влаштувати і поліпшити їхнє життя, їхні умови, потреби і бажання.

Для того треба нашим членам входити в життя мас, в усі його вияви. Шукати різних зустрічей з людьми та цікавитися якнай­більшою кількістю їхніх справ.

Для того, щоб могти і вміти повести успішну працю для опану­вання широких мас, треба брати їх такими, якими вони є в дій­сності, це значить, також з усіма їхніми хибами і недомаганнями. Підходячи до мас, не слід розраховувати тільки на високовартісні чи вже вироблені елементи і тільки такими займатися, а на інших махнути рукою. При всіх акціях, які розраховані на ширші маси, конечним є пристосовувати свою тактику і цілий підхід до рівня пересічного громадянина, до його зацікавлень, способу думання та його здібностей і готовости йти шляхом політичної боротьби та відповісти вимогам, що їх вона ставить.

Тож тактика політичної праці серед широких мас мусить бути нескладна і в кожному відношенні пристосована до політичного рівня даного середовища. Такі вимоги ставить само життя і без цього політична праця, наставлена на широкі маси, є безуспішна, особливо спочатку.

Якщо б ми переставили всю свою працю на масові рейки, тоді у висліді понизився б її рівень. Але цього не думаємо робити. По­дібно, як досі, так і надалі нам треба продовжувати ті всі роди й форми нашої діяльности, які розраховані на кращі, передові елементи. Роботу, що має активізувати, притягати, гуртувати, ви­рощувати й заправляти найкращі передові одиниці з маси, мусимо далі посилювати і не може бути й мови про те, щоб її занедбувати або припинити.

Ідеться про поширення нашої діяльности, а не про перестав­лення її на інші рейки. Маємо зактивізувати й скріпити політичну роботу, призначену для широких мас, не послаблюючи праці, роз­рахованої на передові, провідні елементи. Ведемо свою внутрішньо­політичну працю кількома шляхами одночасно. Чим вищі вимоги ставимо до середовища, тим вищий політичний рівень даної праці та одночасно тим вужчі її рамці і тим вужчі охоплювані ними кола. Навпаки, чим ширші кола охоплює політична акція, і чим ниж­чий пересічно рівень її учасників, тим простіший характер даної політичної роботи.

Коли масову політичну працю ми пристосовуємо до характеру і рівня широких мас, то робимо це тільки з тактичних міркувань Насамперед – зміст завжди остається незмінний, міняються лише зовнішні форми й практична постановка роботи. Але і в цьому відношенні не думаємо постійно пристосовуватися до рівня мас. Як тільки в певному середовищі здобудемо ґрунт під ногами, зразу ж починаємо формувати ці маси, підтягаючи їх на вищий рівень та, крок за кроком, починаємо вести їх до цілі. Маючи вплив на масу, починаємо нею кермувати і з стану маси, до якої спочатку нам треба було пристосовувати свою тактику, переводимо її до ролі свідомого, виробленого й активного чинника в нашій політичній боротьбі.

При першому погляді на цю справу може здаватися, що за недостатньої кількости людей на цих теренах не зможемо цього робити серед передових елементів, тобто, що будемо примушені братись за одну або за другу працю. Та в дійсності так не мусить бути.

Робота широкого, масового характеру, вироблення відповідної методики праці, створення потрібної організаційної апаратури, вишукування правильних шляхів і надання потрібної розгінної сили – все це вимагає спочатку великого вкладу енергії та відстав-лення поважної кількости людей до праці. Але для продовжуван­ня і дальшого поглиблення праці не треба додавати нових сил, навіть не конечно залишати зайнятих на початку. Бо вже в скорому часі початковий вклад сил буде оплачуватися припливом нових розбуджених до активности, сил.

У висліді активної праці серед широких мас, до нашої диспози­ції стане багато нових людей, їм можна буде великою мірою доручити менш складні політичні завдання і відтяжити людей з біль­шим політичним виробленням, дуже потрібних нам сьогодні для відповідальнішої політичної дії. Діяльність серед мас значною мі­рою вестимуть далі ті нові люди, які виявляться і прийдуть до нас.

У висліді активізації мас та здобуття серед них впливу, будемо мати тривкішу й сильнішу позицію у багатьох ділянках громад­ського життя. Тому, що зміст праці серед широких мас не є інший від змісту нашої політичної праці, яку ми досі вели серед вужчих кіл, доводиться тільки вибрати для неї відповідну форму. Головне завдання – це устійнення змісту, сама ж популяризація готового не важка і не вимагає багато праці.

У сучасний момент ми розпоряджаємо таким великим політич­ним капіталом, що масовою політичною роботою не зменшимо йо­го, а навпаки, збільшимо. Пам'ятаймо далі, що наша боротьба проти гітлерівської Німеччини тепер має велике значення, а з часом буде його втрачати. Якщо цього тепер не використаємо, то з таким тру­дом здобутий політичний капітал великою мірою розтратимо.

Отже, якщо ми не охопимо мас, то вони частинне підуть не з нами, чи частинно навіть проти нас та великою мірою здеморалі­зуються. А ми потребуємо мас у нашій політичній боротьбі, в тому теж і мас еміграційних.

ДО ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ

Ця стаття Степана Бандери, за підписом С. А. Сірий, була надру­кована у місячному журналі «Визвольна Політика» (Лондон, рік вид. І, чч. 4-5, червень-липень 1946 р.) Один рік після другої світової вій­ни, коли увага загалу української еміграції була звернена на зовніш­ньо-політичні події і справи, чи на дальшу долю «ді-пістів» у таборах утікачів, автор статті закликає до політичного об'єднання всіх україн­ських творчих сил на чужині, добачаючи в них поважний фактор до­помоги для воюючої Батьківщини. Об'єднати ті всі сили, сконсоліду­вати їх в одну цілість, без затрати їхньої окремішньої специфіки – це було, за словами Степана Бандери, найважливіше завдання. Ця проб­лема займала його від 1945 р. Тому до питання політичної консолідації він повертався у своїх статтях і листах протягом років. (Дивись: «Сло­во до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном» з 1948 р., «За завершену політичну структуру» з 1958 р., «Інтерв'ю для радіо­станції В. Шарвана в Боффало, США» в 1959 р., а теж листи до Ґенка з 15. 12. 1945, до «Креза» з 16. 8. 1947 і до «Настаса» з 11. 1. 1948 р.). Крім того виїмки статті «До проблеми політичної консолідації були поміщені у «Повідомленнях Проводу» ч. 2 за серпень 1946 р.

У своїх статтях на тему консолідації Ст. Бандера постійно ставив незмінну передумову, щоб «політичні угрупування керувалися одним основним політичним імперативом змагання за здійснення головної мети: Самостійної Соборної Української Держави і для тієї мети під­порядкували всі свої вужчі, партійні інтереси», і щоб вони йшли до цієї мети одним шляхом – шляхом національно-визвольної революції

*

Прагнення до консолідації цілого українського політичного життя на еміграції, передусім те, що нуртує серед широкого за­галу громадянства, у найглибшому джерелі має здорове вичуття великої потреби нашого буття і визвольної політики. Зате у прак­тичних політичних плянах і заходах, що походять від різних пар­тійних осередків, помітна перевага вузькопартійних цілей і тен­денцій, якими ці осередки намагаються скерувати здоровий гін мас до консолідації в річище партійної політики та спрямувати на свої партійні лотоки. Всі, що захоплені ідеєю консолідації, без вузько-партійних розрахунків, прагнуть до зібрання, згуртування всіх сил, протиставляючись розпорошуванню політичної енергії україн­ської еміграції, прагнуть до дальшого уодностійнення і координу­вання діяльности в усіх ділянках, а передусім політичної акції. Одначе, реально досягти тих бажаних ефектів не так легко, як це здається при поверховному розгляді проблеми.

Сама механічна консолідація, про яку звичайно думає велика більшість її речників, – напевно не принесла б поважних пози­тивних наслідків. Навпаки, коли б ми пов'язали різні політичні угруповання тільки формально, а вони далі хотіли б іти власними політичними шляхами, не тільки у другорядних питаннях, а й у принципових справах української внутрішньої і зовнішньої по­літики, – то у висліді, замість скріплення, було б послаблення, замість об'єднання – взаємне паралізування. Механічне об'єднан­ня, без справжнього узгіднення найважливіших справ нашої виз­вольної політики, без однієї спільної політичної плятформи, яка визначала б один шлях до однієї, спільної мети, – не тільки що не скріплювало б цілости української політичної енергії на шляху визволення, але й гальмувало б акцію складових частин нашої політичної дійсности та невтралізувало б досягнення їхньої пози­тивної роботи. Образ такої політичної єдности української емі-ґрації та наявних серед неї політичних сил був би тільки оптич­ною оманою, ця єдність видавалася б справжньою тільки при над­то поверховній обсервації. До того ж квола зовнішня активність утвору механічної консолідації, спричинена суттєвими внутріш­німи розходженнями, у зовнішньо-політичному ефекті дорівню­вала б імпотенції цілости українських сил на еміґрації.

Істотною рисою усяких плянів механічної консолідації є нама­гання створити збірну конструкцію-конґльомерат різних, за змо­гою всіх, політичних угруповань, без урахування процесу докорін­ної внутрішньої політичної консолідації, в наслідок якої всі угру­повання, учасники об'єднання, прийняли б одну загальну політичну плятформу, спільну лінію і спільні засади визвольної політики. В таких проектах не виключаються і ці моменти внутрішньої кон­солідації, але вони стоять там практично на дальшому пляні, тобто мають бути наслідком попереднього, механічного поєднання.

Думки про механічну консолідацію є і серед тієї частини емі­граційного громадянства, що не досить глибоко розуміє суть нашої політичної проблематики, прагне до єдности й одностайної полі­тичної акції, а в зовнішніх виявах хоче бачити вже й таку саму внутрішню суть. Часто думають так, аби вже тільки різні полі­тичні угруповання створили якийсь спільний політичний орган, а решта – «це прийде згодом». Але в таких спрощених, поверховних методах немає дороги до визначеної цілі, навпаки, вони можуть тільки спиняти й утруднювати процес природної консолідації. Як­що починати від створення механічного зліпку, а щойно потім бра­тися за головні, суттєві проблеми і труднощі, тоді безуспішні за­ходи і спроби тільки підривали б ґрунт для інших консолідаційних починів, побудованих на здорових засновках. Невдалі заходи і нежиттєві твори марно абсорбували б енерґію політичних осе­редків і сил, створили б стан взаємного паралізування і невтралізування, витрати енергій на безконечне «перетягання линви», застій та неспроможність до активности назовні.

Перш ніж давати відповідь на питання, яка консолідація в нас є можлива і потрібна, доцільно з'ясувати собі позитивне розуміння цієї проблеми.

Маємо на увазі створення такого укладу і взаємовідносин укра­їнських політичних напрямків, сил, тенденцій і акцій, щоб усі вони, зберігаючи свої позитивні питоменності, окремі цілі та прикмети, затримуючи свій власний шлях розвитку, прагнули передусім до здійснення однієї, спільної національної мети, прямували до неї в найзагальнішому визначенні – одним спільним шляхом у карди­нальних питаннях національного буття, визнавали один ієрархіч­ний уклад головних вартостей, однакові критерії оцінки основних питань національної політики, шанували й реалізували один го­ловний принцип внутрішньо-національного порядкування справ і визнавали авторитет одного, найвищого керівного чинника та ре­презентації України.

В таких рамцях мусить бути місце для процесів внутрішньої диференціяції, кристалізації та росту окремих течій, рухів й угру­повань, можливість для постійного розвитку в укладі й відносинах поміж тими чинниками та природні умови здорового суперництва й змагання за впливи.

Отже, як з одного боку не визнаємо тенденцій механічного, са­мого тільки зовнішнього в'язання різних угруповань, які потім ходили б цілком різними перехресними дорогами, так з другого боку – не прикладаємо рук до таких концепцій, які політичну консолідацію спрямовують на шлях гальмування природного по­ступу та розвитку політичної думки і дії (через петрифікацію на­явного укладу й співвідношення сил) та які (тенденції) створять закостенілу структуру внутрішньо-українського життя, що уне­можливить вільний, здоровий розвиток окремих рухів, політичних напрямків і сил.

У питанні, чи існують найважливіші, зокрема об'єктивні, перед­умови для процесу консолідації українських політичних угрупо­вань на чужині, головне значення мають два моменти: поперше, чи ті українські політичні чинники, що їх маємо на увазі, мають одну спільну мету, подруге, чи за сучасної загальної політичної ситуації до тієї мети можна йти кількома шляхами, чи тільки од­ним шляхом.

До українських національних політичних чинників і угрупо­вань можна зараховувати тільки ті, які стоять на плятформі дер­жавної самостійности і соборности України, тобто визнають за го­ловну й найважливішу мету української політики та всіх змагань українського народу – звільнення України від московсько-большевицького поневолення і відновлення суверенної Української Держави. Це є основна передумова для того, щоб якесь угрупован­ня брати до уваги при політичній консолідації та взагалі, щоб якоюнебудь мірою признавати йому місце серед українських полі­тичних факторів. Більшість українських політичних угруповань на еміграції декляративно стоїть на такій загально-національній політичній плятформі. Інша справа, чи і наскільки поодинокі угру­повання своєю практичною політичною працею підтверджують це своє декляративне становище. Але цього питання не будемо розглядати. Треба зважати на кожний такий політичний чинник, який у живій політичній практиці не зійшов на протилежні пози­ції, а який має надійні елементи, що при включенні їх у широкий уклад політичних сил з правильним політичним шляхом, вони нададуть йому здорового національне творчого змісту. Усім чин­никам з такими завдатками треба дати місце і змогу ввійти до консолідаційної конструкції.

Першою і головною передумовою участи в політичній консо­лідації є те, щоб політичні угруповання керувалися одним основ­ним політичним імперативом змагання за здійснення головної мети: Самостійної Української Держави і з тією метою підпорядкували всі свої вужчі, партійні інтереси.

Друга передумова до повної політичної консолідації – це виз­нання тільки одного шляху, щоб досягти ту спільну мету. Бо навіть за ідеального дотримання першої передумови консолідація жвавої політичної праці всіх угруповань була б дуже трудна, якщо б у даній політичній ситуації було більше, ніж один шлях, якими можна йти до визволення і державної незалежности. Якщо б, крім однієї можливої самостійницької політики, було місце на другу чи й більше, які б теж мали шанси на успіх, то очевидно, що одні угруповання прямували б однією дорогою, а інші вибирали б інші шляхи, відповідно до своєї загальної політичної орієнтації. Така ситуація створювала б непригожий ґрунт для повної консолідації, якщо розуміти її не тільки як визнавання спільних найвищих вар­тостей і прямування до однієї мети, але як уніфікацію, уодностайнення практичної політичної діяльности у найважливіших спра­вах так, щоб була одна українська самостійницька політика.

Скільки можливих шляхів стоїть перед політикою народу – це залежить від різних чинників, насамперед від даної загальної ситуації. Це складне питання, що його не можна шабльоново роз­в'язувати.

Основне правило, випробуване й утверджене історичним досві­дом народів, наказує, що навіть тоді, коли перед політикою нації, як цілости, відкривається більше шляхів, вона не повинна розді­лятися, а в найважливіших справах мусить зберегти свою одно­стайність.

Але бувають надзвичайні ситуації в житті народів, коли ця засада не може бути збережена і під тиском життєвої конечности змагання народу за підстави власного буття і розвитку йдуть одно­часно різними дорогами. Часом буває така ситуація, що у корінних для буття нації питаннях немає абсолютної, безсумнівної певности, що перед цілою нацією стоїть тільки один-однісінький шлях і ви­хід. У таких моментах діє автоматизм політичної диференціяції. Не завжди доходить до практичного поділу фронтів. Часом цей процес не знаходить практичного вияву і не виходить поза сферу споглядань і настроїв. Але у надзвичайних ситуаціях, коли йдеться про основні, радикальні життєві питання народу, в яких вирішу­ється його доля, а шанси, як і ризико, розходяться по двох або кіль­кох дорогах, – політичний інстинкт народу спрямовує живу на­ціональну політику одночасно на різні, часто протилежні шляхи, щоб забезпечитись перед найбільшим ризиком, себто ставленням долі народу на одну карту. Хоча це створює складний і прикрий внутрішній стан та трудну зовнішню ситуацію народу, однак іноді це конечний і врешті-врешт спасенний вияв політичної зрілости нації. Часто навіть у тому немає плянового розподілу роль, а діє своєрідний автоматизм, так що різні політичні сили йдуть різними шляхами, які їм відповідають.

Під час минулої світової війни такий процес розподілу фрон­тів проявився серед багатьох європейських народів у критичних для них ситуаціях. Спостереження над тими явищами переко­нують, що в одних випадках це було корисне для тих народів, а в інших – шкідливе. Тяжко устійнити абсолютну засаду в оцінці процесів розщіплення практично-політичного діяння нації на два чи більше шляхів. Загальне правило таке, що ті процеси є неґативні, бо розпорошують сили й енергію нації в той час, коли їх тре­ба якнайбільше зосереджувати. Через такий поділ нація часто програє на всіх ставках, тоді як, зосередивши всю свою потенцію на одному з можливих шляхів, досягла б своєї мети.

Але бувають вийняткові ситуації, в яких політика нації щодо зовнішніх сил та міжнародніх констеляцій і процесів мусить іти одночасно різними, розгалуженими, а часто протилежними шля­хами. Коли ситуація вимагає поділу роль і ставлення більше, ніж на одну ставку, тоді наказом часу є не уніфікація політики, а її диференціяція.

Така ситуація буває здебільшого у народів, які борються за свій суверенітет. Часом для скріплення зовнішньо-політичного ефекту дій одного політичного напрямку потрібна наявність і співгра ще й інших напрямків. Буває так, що політична акція по одній лінії дає позитивний ефект якраз в іншому напрямку, що його може використати й обернути на добро цілости тільки інший полі­тичний чинник, який веде відповідну політичну лінію.

У таких історичних моментах, коли у змаганні вирішується доля нації, треба виходити від головного питання, яка є можлива і найдоцільніша актуальна політика та який внутрішньо-політич­ний уклад найкраще відповідає вимогам моменту. Тому-то полі­тична консолідація не може бути самоціллю, а засобом, політичним інструментом.

Для розвитку й росту сили народу процес консолідації різно-родних політичних елементів сам собою може мати додатні й від'ємні, гальмуючі впливи. Але в таких обставинах, коли йде про оборону самих основ життя і розвитку нації, усі внутрішні полі­тичні процеси мусять бути підпорядковані вимогам і потребам тієї боротьби за існування. Також розвиток і уклад сил народу має бути якраз такий, який найкраще допомагає витривати в ту істо­ричну хвилину. Тож аспект боротьби проти наступу ззовні має в цьому питанні домінантне значення.

Чи перед українською самостійницькою політикою в теперіш­ній ситуації стоїть більше, ніж один відкритий шлях?

Лише один-єдиний! Це шлях безкомпромісової революційної боротьби проти большевицько-московського імперіялізму, на який то шлях стали всі самостійницькі сили України. Що такий шлях є єдиний – найкраще підтверджує той факт, що немає жодної іншої самостійницької визвольної концепції чи акції.

Це стосується не тільки до Краю.[3] Годі відділити політичні дії за кордоном від політичної дійсности в Україні. Бо всяка емігра­ційна політична концепція без підпори і відповідника на рідних зем­лях – це галузка, відірвана від пня. Але й серед чисто еміґраційних політичних угруповань, після повного банкрутства однієї орієнтаційної політики за другою, дозріло переконання, що в теперіш­ньому становищі України єдино можливою і правильною є рево­люційна визвольна концепція безкомпромісової боротьби проти большевизму, яка розраховує на власні сили України та на спільну боротьбу інших народів, що в подібній ситуації борються за своє життя проти того ж самого ворога, і яка стороннім силам і змінним міжнароднім констеляціям надає значення додаткових, або допо­міжних чинників.

Тепер жодне політичне угруповання на еміграції не ставить і не реалізує іншої, поважної визвольної концепції. Точніше треба сказати, що тепер більшість еміграційних політичних угруповань не здійснює жодної живої політичної концепції. Властивим змістом їхнього існування є спорадничне реагування на деякі події і зде­більшого оперування далеким від дійсности програмістичним і декляративним теоретизуванням. А на полі чинної політики стоїть тільки одна самостійницька революційно-визвольна концепція.

Отже, цілком реально існує друга основна передумова для кон­солідації українських політичних чинників, також за кордоном. Не лише немає об'єктивних перешкод, а навпаки, сучасне полі­тичне становище, останні перипетії української політичної дії та актуальна політична рація – просто підказуються, як конечність, щоб усі українські політичні чинники й сили одностайно пряму­вали єдиним шляхом до визволення, соборности й державної суверенности України.

Розглядаючи питання консолідації українських політичних сил і дій, треба зважати на наявний стан українського політичного життя та уклад політичних сил у краю і на еміграції. Від цього треба виходити, щоб створити бажану українську політичну дій­сність та відповідну формацію цілости українських політичних сил. Позитивні моменти того ж стану треба прийняти як підставу, підвалину наміченого укладу, а неґативи слід переглянути, як ті місця, що їх треба виправити чи перебудувати.

В Україні точиться безупинна- й безоглядна боротьба поміж двома непримиренними світами. Проти московсько-большевицького імперіялізму й тоталітаризму, проти большевицького понево­лення, насильства та цілої системи большевицького режиму стоїть одностайний фронт українського революційного самостійницького визвольного руху. В боротьбі проти большевизму стоїть єдина монолітна українська самостійницька сила. В твердих підбольшевицьких умовах немає місця для половинчатих позицій, для сла­бих, готових на все політичних утворів. Там немає місця на животіння. Безоглядна боротьба або капітуляція. В таких умовах усі політичні групи, які шукають можливости компромісу, себто мож­ливостей існувати й діяти на середньому полі поміж фронтами боротьби, відійшли з поля активних дій у небуття. В Україні зали­шилась і втрималася одна-єдина визвольна концепція, концепція українського революційного націоналістичного руху, одна полі­тична дія – революційна боротьба, єдина дійова політична сила – революційна ОУН і одна мілітарна сила – революційна УПА.

Визвольно-революційна боротьба ОУН і УПА стала визвольною боротьбою українського народу, в яку включилися всі активні самостійницькі елементи, без уваги на своє партійно-політичне обличчя. Ініціятором, мотором, провідною і головною пробойовою силою в революційних визвольних змаганнях в Україні надалі є революційна ОУН. Таке поширення боротьби, що охоплює всі само­стійницькі елементи цілої України, знайшло відповідне політично-структуральне оформлення у створенні загально-національної по­літичної формації революційно-державного типу.

УПА зродилася з ініціятиви ОУН як загально-національна ре­волюційна армія, в якій борються всі, хто хоче боротися за визво­лення України з-під большевицької Москви та за самостійну со­борну Українську Державу. В УПА немає жодного партійного принципу, ні партійної політики. У висліді цілого історичного роз­витку визвольних змагань під час останньої війни, зокрема у ви­сліді того факту, що революційна боротьба самостійницьких сил в Україні огорнула ввесь нарід і всі ділянки життя, зформувалася ціла підпільна система самостійного державного життя, яка існує та діє незалежно і проти окупаційної, спершу гітлерівської, а по­тім большевицької державної системи. Ця формація поєднує в собі елементи державної організації з елементами підпільної системи організування суспільного життя і політичної акції. Як завершен­ня процесу творення українського підпільного державного життя і революційної державної формації створилася Українська Голов­на Визвольна Рада – революційний, найвищий державний орган України.

В Україні стоять проти однієї дві державні формації. Перша – т. зв. УССР – це експозитура московсько-большевицького імпе­ріялізму та його інструмент для поневолення і визиску України, що тримається лиш з допомогою безоглядного терору. Вона не стоїть на сторожі добра України, не захищає життєвих прав укра­їнського народу, а стоїть на послугах чужого московського імперіялістичного центру та большевицької партії. УССР не походить з волі України, навпаки, є протиставленням до неї та політичним утвором для її уярмлення.

Проти цієї чужої, безправної, по насильницьки накиненої формації, т. зв. УССР, стоїть самостійна українська державна фор­мація, що її найвищою владою е УГВР. Як формація революційна, державна, вона веде боротьбу проти большевицької системи, існує і діє в Україні завдяки застосуванню відповідних підпільних метод, проти большевицької навали. Хоч вона повністю не виконує су­веренних прав і всіх державних функцій в Україні, хоча досі не усунені з України большевицька система і режим, проте в сучасну пору якраз вона, а не УССР, є втіленням української державности, українським державним утвором, що здійснює волю України, за­хищає її права та репрезентує її перед чужим світом.

УГВР, як революційний найвищий орган України, хоч і не ви­конує всіх функцій нормального державного уряду, зате виконує найважливішу і найсуттєвішу ролю найвищого державного органу нації, що стоїть у боротьбі за своє існування, а саме: вона очолює цю боротьбу. Хоча вона не має тих усіх формальних і наявних атрибутів, що їх зовнішньо відзначають державні органи і їхні функції, зате тим більшу вартість і значення має те, що держав­ницька дія УГВР має визнання і послух в українського народу.

Це небувалий вияв найвищого морально-політичного автори­тету національно-державного органу, тим більше тому, що він не користується засобами нормальної державної екзекутиви і при­мусу, а навпаки, є переслідуваний найбезогляднішими методами і засобами тоталітарно-терористичної окупаційної системи. Широкі народні маси ідуть за ним, виконують його доручення і вказівки, не зважаючи на те, що тим наражуються на наижорстокіше пере­слідування і винищування з боку большевиків, але не відступають від нього навіть в обличчі смерти.

В тих умовах більше, ніж в умовах нормального державного життя, виявляється і постійно засвідчується правда і правність української самостійної державної формації з революційним, най­вищим державним органом – УГВР на чолі, її морально-політич­ний авторитет, позиція і значення. Український нарід не виборами і голосуванням, а своєю жертвенною безнастанною боротьбою ще й ще задокументовує свою незламну волю до самостійного життя і підтверджує той мандат, що його він, як єдиний суверен України, дає Українській Головній Визвольній Раді, яка очолює і репрезен­тує незалежну українську державність.

В Україні, отже, вже завершився процес політичної консолі­дації усіх самостійницьких національних елементів на плятформі УГВР. Як ця консолідація оформилась і як вона здійснювалася? Там, у противагу до большевицького режиму та його системи, є тільки один самостійницький табір. Об'єднуючим чинником є спільна визвольна боротьба, в якій беруть безпосередню чи посе­редню участь, або бодай з нею солідаризуються і співчувають їй усі, що є проти большевизму, а за Самостійну Українську Державу. В УПА борються добровільці-революціонери незалежно від своєї партійної орієнтації. А в УГВР є найчільніші діячі, провідники-активісти з різних політичних середовищ.

Як організована політична сила залишилась на полі боротьби в Україні тільки одна революційна ОУН. Треба ствердити факт, що тепер в Україні немає жодної іншої самостійницької політичної організації чи угруповання, яке проявляло б своє існування поміт­ною політичною діяльністю. Тут не будемо широко аналізувати цього факту, проте зазначимо, що причина є, з одного боку, в дуже тяжких большевицьких умовах, а з другого – в слабостях усіх інших політичних ідей і угруповань. А в висліді – або визнавці інших політичних напрямків не в силі спромогтися на власну по­літичну акцію в підбольшевицьких умовах, або ідеї та ввесь полі­тичний зміст інших політичних напрямків не може захопити того елементу, який у тих умовах готовий до боротьби.

Зате до визвольної боротьби, що її розпочала й організувала революційна ОУН, приєдналися й активно в неї включилися чи­сленні елементи інших політичних напрямків – не як політичні угруповання, а індивідуально, як одиниці, що хочуть боротися за волю України і включаються в існуючі вже, випробувані і загар­товані революційні лави. Для всіх тих патріотів-борців вузько-партійні справи стоять на дальшому пляні, а найважливіше – це актуальна боротьба.

Оцінюючи і шануючи таку високопатріотичну поставу само­стійників інших партійних напрямків, та щоб улегшити визнавцям інших партійних програм взяти участь у революційній виз­вольній боротьбі, – ОУН дала почин до створення загально-націо­нальної революційної збройної сили – УПА, а згодом, з поши­ренням революційної боротьби до розмірів усенароднього револю­ційного руху, завдяки поставі УПА дійшло до створення УГВР.

Хоч крім ОУН, в Україні не існує і не веде активної діяльности жодна політична самостійницька організація, проте УГВР у своїй концепції, побудові та своїм особовим складом не є однопартійним органом, а як державна формація і як державний орган, є засно­вана на принципі понадпартійному. В УГВР репрезентовані різні політичні напрямки, бо там є діячі з різних політичних середовищ.

Ініціатива до того вийшла від УПА. За політично-світоглядовим розумінням ОУН, монопартійна система в державному житті та в Державній формації не відповідає потребам повного і здорового національного розвитку. В державній організації народу мусить бути місце для політичної диференціяції, кристалізації і вільного розвитку політичних угруповань та для здорового, творчого зма­гання поміж ними. Самі ж державні органи у виконуванні своїх функцій мусять стояти на позиціях понадпартійних: насамперед дбати про добро цілости, а далі справедливо захищати інтереси всіх позитивних складових частин.

Теперішній стан в Україні, де чужа ворожа сила здушує і пара­лізує вільний розвиток політичного життя, – анормальний. Бо­ремося за повну політичну свободу у вільній Україні, і в суве­ренній Українській Державі має бути заґарантована можливість для існування і розвитку політичних угруповань. Процес органі­зування й активізації політичних угруповань не перечив би кон­цепції і державній формації, яку очолює УГВР, а може кожночасно проходити в її рамцях. Якщо б уже тепер в Україні вели або розпочинали свою діяльність й інші політичні організації чи угру­повання, які справді стояли б на позиціях визвольної боротьби і державної самостійності України, – то вони вже зараз знайшли б своє місце в рамцях УГВР.

Так ось в Україні, в розпалі та найбільшому напруженні виз­вольної революційної боротьби довершилися одночасно два дуже важливі історичні процеси: створилася самостійна революційно-підпільна формація України і здійснилася політична консолідація всіх самостійницьких, активних елементів українського народу. Ця консолідація зродилася органічним порядком історичного роз­витку. Вона жива і тривала, бо постала в ім'я безсмертної, великої, спільної всім ідеї та реалізувалася на державницькій плятформі – у рамцях державної формації.

Треба собі ясно усвідомити і виразно заявити, що створення підпільної державної формації та діяльність революційного дер­жавного уряду в Україні в підбольшевицьких умовах – це таке високе морально-політичне і революційно-організаційне досяг­нення, якого не знаходимо в історії інших народів у сучасній, такій багатій на події добі. Подібні політичні явища в інших народів, хоч значно слабші і витворені не в таких тяжких обставинах та ще й при зовнішній допомозі, мають у світі визнання і славу найви­щих досягнень у боротьбі за самостійність. Нерозуміти і недооці­нювати своїх власних здобутків, щоденно скуплюваних такими високими жертвами, – це вияв морального звиродніння і політич­ного засліплення, недооцінювання вартости і спроможности свого народу. А вже непростимим національним злочином є применшу­вання чи знецінювання того досягнення визвольної боротьби перед чужим світом.

*

А тепер розглянемо стан на еміграції. Тут українське політичне життя та уклад політичних сил значно інший, ніж на рідних зем­лях. Завдяки свободі тут існують численні політичні угруповання й організації. Немає тут безпосередньої боротьби з ворогом, а полі­тичне життя значною мірою виповняється яловою партійщиною, дрібними міжпартійними розграми і спорами та відірваним від життя й актуальної дійсности програмістичним теоретизуванням.

В інших умовах за іншого стану, ніж у краю, і процес політич­ної консолідації на еміграції мусить проходити інакше та знайти відповідні форми. Розглядаючи питання, котра з консолідаційних концепцій на еміграції найправильніша, треба найперше устійнити, якому моментові надаємо в цій справі вирішального значення.

Наша позиція така, що в сучасному становищі України в усіх питаннях української політики, в цілому й в поодиноких частинах, найважливішим є аспект самої визвольної боротьби, а вирішаль­ним критерієм є її вимоги і потреби. Усе, що цій боротьбі допомагає, сприяє і зміцнює її, усе, що підносить її успішність та ефект лінією визволення – все те добре, позитивне.

Так і консолідаційний процес українських політичних сил та акції на еміґрації мусять бути підпорядковані тому загальному правилові. Консолідація має завдання сприяти тому, щоб у виз­вольну дію включити, якщо можливо, всі політичні сили, щоб скоординувати їхні дії та піднести її позитивний для справи виз­волення ефект, щоб створити таку внутрішньо-українську полі­тичну констеляцію і таку структуру, яка запевнить максимальне зосередження українських сил у безпосередній боротьбі, себто, у зв'язаній з тією боротьбою дії, створить одностайну внутрішньо згуртовану формацію усіх самостійницьких сил, що монолітно і скоординовано протиставлятиметься ворогові та завжди одно­стайно й однозгідно виступатиме перед цілим зовнішнім світом. Ці всі головні цілі консолідації є активні й на еміґрації. Хоч тут немає безпосередньої боротьби з ворогом, як на рідних землях, проте вся політична робота мусить бути спрямована як допоміжна дія для крайової боротьби. Політичні сили еміґрації мусять ско­ординовано вести таку зовнішньо-політичну діяльність, щоб як­найбільше помагати і підтримувати визвольну боротьбу в Україні, добитися якнайкращого зовнішньо-політичного ефекту крайової боротьби та заманіфестувати й утвердити перед цілим світом факт, що всі національні самостійницькі сили України, як у краю, так і на еміґрації, становлять одноцілий фронт та одноцілу політичну формацію в боротьбі проти московського большевизму за дер­жавну самостійність України.

Коротко: консолідація мусить принести внутрішнє скріплення українського визвольного фронту, зміцнення його зовнішніх по­зицій і збільшення зовнішньо-політичного успіху революційної визвольної боротьби. Обидва ці моменти, внутрішній і зовнішній, вміщують у собі всі найважливіші цілі консолідаційних плянів.

З такого визначення цілей уже виразно видно, яка концепція та яка постава консолідації дасть найкращий ефект.

Перша і найважливіша справа – це координація політичного життя і дій еміграції з визвольною боротьбою в краю. Уніфікувати цілість української самостійницької політики так, щоб була тільки одна її лінія, і щоб уся політична акція на еміграції усіх її чинни­ків була пов'язана з визвольною боротьбою в Україні. Об'єднання цілої еміграції, усіх політичних чинників та пов'язання її з виз­вольним рухом на рідних землях в одноцілій національній дер­жавній формації, в якій знайдуть своє місце всі самостійницькі елементи – політичні угруповання, організації та інші чинники, щоб увесь український самостійницький світ творив одностайну цілість державного типу.

Таку розв'язку дає концепція консолідації на державницькій плятформі, в рамцях самостійної, діючої державної формації, з принципом політичного примату визвольної боротьби в Україні – консолідації на плятформі і в рамцях УГВР.

Українська самостійна державна формація, очолювана УГВ-Радою, що охоплює й об'єднує всі самостійницькі елементи в краю, дає найкращу плятформу й організаційні форми для такого самого об'єднання та охоплення цілої еміграції, усіх її самостійницьких елементів. Завдяки тому, що вона не є партійним чи міжпартійним органом, а формацією державною, в ній можуть знайти своє на­лежне місце всі елементи і чинники, які становлять цілість україн­ської національної еміграції. Отже, політичні організації й угру­повання, різні політичні чинники, які репрезентують українську державну традицію, які свого часу одержали були від народу мандат як голови і члени урядів Української Держави, або як парляментарні представники українського народу чи його частин; репрезентації центральних загально-громадських установ, стано­вих (професійних) організацій, Українських Церков, наукового світу, загалом – цілої національної еміграції.

Усі ці чинники, увійшовши в одну загальну державну форма­цію УГВР, в її закордонній частині, братимуть активну співучасть у державницьких змаганнях, що базуються головно на крайовій визвольній боротьбі. Вони будуть пов'язані з нею політично та будуть сприяти посилюванню і закріплюванню її зовнішньо-полі­тичних успіхів і таким чином вноситимуть свій позитивний вклад у визвольну справу. Через те вони здобувають і закріплюють (тепер і на майбутнє) собі місце в укладі українських державно-творчих елементів. При тому всі ці чинники, координуючи свою діяльність в одностайній лінії державницької визвольної політики, зберігають свою окремішність та реалізують свої питоменні вужчі цілі.

Як здійсниться ця концепція консолідації, то у висліді ціле життя української еміграції матиме таку внутрішню структуру, яку мають звичайно народи, що живуть державним життям. Відповідні закордонні органи УГВР виконуватимуть функції най­вищого, керівного державного чинника, хоч без усіх засобів нор­мальної державної екзекутиви і таких санкцій, а користуючись засобами політично-моральних категорій, як авторитет загально визнаного державного чинника, внутрішньою солідарністю і само­дисципліною.

Теперішня постава деяких чинників на еміграції, які неґативно чи індиферентно ставляться до визвольної боротьби в Україні, зокрема до УГВР, з вузько партійних мотивів – не може мати суттєвого вирішального значення, ані на стан і розгортання подій на рідних землях, ані на зовнішньо-політичну позицію нашої справи, що її репрезентує УГВР. Але все таки не може бути без значення факт, чи ті чинники засвідчують свою солідарність і тим сприяють успіхові справи, чи ведуть неприхильну і шкідливу акцію, бодай тільки інформативну. Хоч би їхня неприхильна до УГВР акція не мала ніяких безпосередніх наслідків, то вже сам факт того, що вона є, українська, підриває моральні позиції, а це кидає тінь на цілість. Зате одностайна постава у принципових справах українського визволення, засвідчувана перед цілим на­родом і перед чужим світом, і то при збереженні здорової внутріш­ньо-політичної диференціяції, напевно і значною мірою приведе до внутрішнього скріплення визвольного фронту та до зміцнення зовнішньо-політичних позицій української справи.

Питання, чому саме така консолідація на державницькій плят­формі, а не на базі тільки міжпартійного порозуміння, великою мірою висвітлене попередніми міркуваннями. Вирішальне зна­чення мають передусім вимоги визвольної політики і боротьби.

Державна формація УГВР дає найкращу плятформу та органі­заційні рамки для об'єднання всіх самостійницьких політичних чинників на еміграції. Вона ставить передусім важливі, понадпартійні державницькі політичні завдання, навколо яких у спільній політичній акції об'єднаються всі сили української еміграції, в тому числі й усі політичні угруповання. Державницька плятформа й такі організаційні рамці найкраще допоможуть розв'язати всі міжпартійні проблеми, а спільна жвава акція найкраще згуртує всі позитивні сили.

Якщо ж консолідація на державній базі, то чому саме на плятформі УГВР, а не, напр., на плятформі УНР? Такі будуть, між ін., голоси опозиції проти цього пляну.

На це відразу відповідаємо. При чому не намагаємося дати вичерпної відповіді, зокрема не потрібно тут вдаватися до аналізи державно-правних позицій чинників з табору УНР. Бо ціль усіх цих міркувань – висунути такі позитивні моменти, які доводять до політичного замирення і поєднання, а не загострювати спірні й роз'єднуючі питання. Отже, будемо оперувати реальними полі­тичними фактами та заторкнемо тільки те, що є конечним для висвітлення поставленого питання, що його не можна тут оминути.

Передусім УНР як політичний чинник, може виступати тільки в ролі фактора еміґраційного. Історія його діяльности, зокрема з останніх двох десятиліть, так наочно ствердила й задокументу­вала цей політичний факт як для українського, так і для чужого політичного світу, що нема потреби його доводити, як і неможливо його серйозно заперечувати. Висуваючи тезу про теперішній т. зв. уряд УНР, як носія і репрезентанта Української Держави, то, промовчуючи державно-правну сторінку цього питання, можна б тільки апелювати до минулого, до історії Української Державности з 1918-20 років та підтримувати думку, що він на еміграції зберіг мандат і компетенції правосильного уряду України.

Якби в нашій визвольній боротьбі і в цілому політичному роз­витку в Україні, від початку минулої світової війни, не було того революційного державного життя і того процесу зростання з живої дійсности революційної державної формації, процесу, завершеного створенням УГВР, тоді нашій самостійницькій політиці довелось би тепер, мабуть, покликатися на минуле і в противагу до московсько-большевицького ставлення, т. зв. уряду УССР, висувати як репрезентанта української державности традиційний, еміграцій­ний уряд. Інша справа, чи тоді цю ролю мав би виконувати уряд УНР, чи напр., УДП з 1941 року. Але цього питання тут не будемо розглядати, бо така потреба не актуальна.

Але підпільна державна формація та революційний найвищий державний орган України – УГВР, що існує і діє в Україні як по­літичний факт і фактор, має величезну перевагу над еміграцій­ними чи традиційними урядами, як для самої революційної бороть­би, так і для міжнароднього становища української справи. Було б зайвим це тут ширше доводити.

У кого мало важить і кого мало переконує значення і потреба розвивати визвольну політику і революційну боротьбу в самій Україні, той хай погляне, яку вагу і яке значення в сучасній сві­товій політиці мають аналогічні фактори інших народів, яку оцінку знаходять ті чинники у політиці чужих держав. Це ж на наших очах під кінець війни і після її закінчення різні еміґраційні уряди, які віддали своїм союзникам під час війни значні прислуги і здо­були собі значні позиції, – зустріли з боку тих же союзників чи­сленні акти, якими підривається або ліквідується їхнє значення і роля. А натомість політика їхніх союзників-великодержав стара­ється ціною їхнього падіння (чи підупадання) здобути собі впливи і позиції щодо тих політичних процесів і сил, які існують і діють у батьківщині тих еміграційних урядів. Підставою такого став­лення західніх великодержав до еміґраційних і крайових факто­рів поневолених народів є, крім мотивів політичної тактики супро­ти СССР, консеквентний і холодний реалізм їхньої політики щодо тих народів. Розраховуючи на те, що дотичні поневолені народи мають відіграти у міжнародніх подіях реальну ролю як силові, а не тільки пропаґандивні фактори, – політика великодержав огля­дається передусім на те, що діється в тих країнах, на той розвиток подій, які там відбуваються, і на ті сили та чинники, які формують крайову дійсність. Сьогодні для них мають більше значення навіть слабі, проблематичні взаємини з дотичними крайовими чинниками, ніж підтримка відданих їм союзників – еміґраційних урядів. З політичного погляду це не є ані невірність союзникам, ані невдячність, а просто-напросто тверезий політичний реалізм, який вважає за підметний політичний чинник саме нарід як ці­лість, себто його головну, діючу на свойому терені частину, а не еміграційний відламок.

Такі «міжнародньо-політичні показові лекції» мусять вивчати ті українські еміґраційні політичні чинники, зокрема ті, які за­далеко відійшли від ґрунту політичної істини (тобто істини, що нарід у визвольній боротьбі мусить керуватися насамперед раці­ями і потребами цієї боротьби) і занадто покладаються на поряту­нок від зовнішнього світу, а, вдивляючись у чужі політичні обрії, беруть для оцінки нашої політичної проблематики чужі критерії та міри, вироблені для інших, відмінних політичних ситуацій. На тих прикладах, що їх так багато дають теперішні світові події, можна легко переконатися, що і в чужій тверезій політиці «ви­сокої кляси» така політична проблематика, як у нас, розцінюється тими самими критеріями і мірами, якими послуговується і наш «доморослий» революційний рух. Може, через те й легше буде знайти спільну політичну мову.

Спостерігаючи позиції (з одного боку крайових, а з другого, еміґраційних політичних чинників інших народів, ставлення їх до одних і других західніх великодержав) та цілу еволюцію тих від­носин за останні роки, тим легше стає зрозумілим, яке велике по­літичне значення має існування і діяння в Україні підпільного державної формації і такого ж революційного уряду. Протистав­лення його больщевицькій експозитурі має на міжнародній арені значно сильніші атути і переконливішу силу, ніж виставлення еміграційного уряду. Бож сам факт його існування і діяння на українській території і те, що большевики не можуть його знищи­ти, хоч докладають всіх зусиль тоталітарно-енкаведівської дер­жавної машини, – це таке сильне і наочне свідоцтво про його вкорінення у народі і його силу, що жодна ворожа пропаганда не може нічого вдіяти проти цього свідоцтва.

Зате кожний еміграційний уряд, навіть такий - що має одно­часно всі атути своєї леґітимности і мілітарну силу, але разом і те, що він є еміграційний, що його осідок є на чужині, а не в рідному краї, не може мати такого значення. Коли ж говорити про «уряд УНР», то хіба ніхто не міг би твердити, що його найслабшим міс­цем є те, що він перебуває на еміграції.

Коли ж політичне середовище УНР хоче обстоювати тезу про уряд УНР, як уряд України, тоді треба ствердити, що в такій ролі він цілком не проявився в останні роки, такі важливі і такі багаті на далекосяжні події в історії визвольної боротьби. Важко зрозу­міти, як можна висувати такі претенсії, знаючи, що претендент на позицію уряду України не то що не керував визвольною бороть­бою останнього періоду, але навіть не реаґував на події в Україні в тому сенсі, як цього треба б було вимагати від носія і репрезен­танта державної незалежности України. В такій ролі властивим змістом «діяння» того «уряду» була б хіба неактивність.

Тут треба ще раз підкреслити, що на цьому місці не хочемо ні полемізувати, ні аналізувати чи висвітлювати позиції і ролю УНР. Якщо б це було потрібне, тоді довелося б піддати критичній аналізі насамперед державноправний бік, як теж цілу політичну діяль­ність чинників УНР від початку їхньої еміграційної історії. Тепер цього не робимо, бо прагнемо до такої політичної консолідації, в якій усі причетні політичні чинники стають на правильно полі­тичну плятформу, входять у непохитну самостійницьку і соборницьку державну конструкцію та в ній вестимуть устійнену і ви­пробувану правильну працю. Маємо на думці теперішню визволь­ну політику і перспективи майбутнього, тож при тому було б зайвим порушувати негативні моменти, якщо будуть гарантії, що вони належать тільки до минулого, а даний політичний табір стає на правильні позиції. Хіба, що було б інакше. Тоді треба б не до­пустити до того, щоб неґативи з минулого утруднювали чи обтяжували змагання за майбутнє. Тоді була б потреба розправляти­ся з тими неґативами.

Коли ж довелося заторкнути концепцію про уряд УНР, то ніяк не можна обійти факту, що той політичний чинник в останні роки так наочно виявив перед цілим українським народом і перед чу­жим світом свою неспроможність до власної державницько-виз­вольної політичної дії, що висування його на чоло українських державницьких змагань принесло б, уже з тієї одної причини, заве­лику шкоду для визвольної справи.

Чи ж можливим є серйозно ставити перед українським наро­дом верхівку УНР, як той найвищий чинник, який очолює виз­вольну революційну боротьбу, який репрезентує українську державність революційну, який дає найвище державне завершення непримиренному динамізмові й активності сучасної української революції? Чи ті два елементи: найвищий революційний активізм і крайню неактивність та опортунізм УНР, і то в найгарячіші мо­менти, можна сполучити в таку політичну цілість, щоб саме цей останній був керівним і прапорним? Чи, може, українська виз­вольна політика мала б виглядати так, що визвольна революція – це одна справа, а «уряд» – друга? Чи за такого укладу можна в одноцілих визвольних змаганнях зосередити всю політичну енерґію, змобілізувати до боротьби всі сили народу? Чи можна таким способом створити відповідно сильний фронт самостійницької політики проти большевицького тоталітарного імперіялізму? Чи на думку еміграційного УНР-івського табору, українська справа виступила б тоді в своїй найсильнішій формі на міжнародньому форумі і здобула б можливо найкращі позиції?

Сьогодні Україна в міжнародньому укладі сил – це немов вул­кан визвольної революції, якого не можна ні згасити, ані здушити. Це джерело безнастанних потрясень у протиприродній політичній структурі на Сході Европи. Україна – це та непримиренна сила, яка бореться проти всякого наїзника, проти всякого поневолення. Вона діє виключно за своїм власним законом, має своє невідхильне прямування до соборної суверенної Української Держави. Серед найтяжчих умов Україна не тільки продовжує боротьбу, а й живе власним, оформленим у підпільно-державному творі, життям. Український нарід веде не тільки власні змагання, він нині стає осередком, організатором і передовою силою спільного визвольного протибольшевицького фронту всіх поневолених цим большевизмом народів. Україна – це історичний гробокопатель московсько-большевицького імперіялізму, гніту й насильства, а водночас – пробойовик і кристалізаційний осередок нового ладу на руїнах СССР, ладу свободи і справедливости у взаєминах між вільними народами і людьми. Така історична місія України, така її фактична сьогодні роля, і відповідно до цього вона здобуває собі світову позицію.

Але для найсильнішого зосередження і напруження власної потенції, для найвищої боєздатности і досягнення найбільших зовнішньо-політичних успіхів – ціла самостійницька Україна, всі її сили мусять становити не тільки одну цілість взагалі. Ця цілість мусить мати ще й відповідну внутрішню структуру та відповідне прапорне завершення і зовнішню форму; щоб усі елементи тієї цілости стояли кожний на свойому відповідному місці, щоб найвиз­начніші очолювали, надавали напрям і вираз цілости.

Цим вимогам найкраще відповідає революційно-державна фор­мація, очолювана УГВР. Бо вона, виростаючи в Україні органічно з живої дійсности, під час боротьби, формувалася для потреб цієї боротьби і під безпосереднім впливом усіх тих сил і натисків, серед яких вона мусить існувати, діяти і зростати. Тож у цій формації всі складники є на свойому природному місці, відповідно до свого пи­томого тягару і власного потенціялу та функції в цілості. Також зовнішні форми, як у всіх органічних творів, достосовані там до живої дії, у власному середовищі. У такій самій формі мусить ви­ступати українська самостійницька державна формація перед зов­нішнім світом. Бо та форма найкраще підкреслює усі попередньо наведені її риси і питоменності, а в тому наша головна сила, наші найважливіші козирі.

Революційно-державна формація, зроджена на рідних землях, має бути осередком, головним зрубом і головним пнем, вона має дати державно-організаційні рамці для включення в одну цілість теж усіх еміграційних самостійницьких сил і чинників. Усі вони можуть знайти в ній своє місце, включившись у відповідно розбу­довану закордонну частину однієї цілости.

Щодо державної традиції, на яку завжди покликаються кола УНР, визнаємо, що з цього погляду вони мають свої історичні по­зиції. Але не погоджуємося з тим поглядом, що продовжування державницьких традицій неподільно зв'язане з особами або з по­літичною групою. Уважаємо, що воно більше в'яжеться з жвавою політичною акцією і визвольною боротьбою, яка далі реалізує ті традиції та змагається за їхнє втілення у живій політичній дійс­ності.

Збереження державницьких традицій не полягає на тому, щоб твердо триматися самої формальної, а ще більше персональної «традиції», тобто з колишньої ролі і постів окремих осіб чи груп виводити їхнє незастаріле, виключне право не тільки репрезентувати минуле, а й у теперішній українській політичній дійсності посідати такі пости і персональні позиції, до яких уже не дає під­став сучасна їхня діяльність. Визнавці такого розуміння держав­них традицій часто ставлять, як найвищий і вирішний критерій, питання – чи поодинокі явища і цілий розвиток живої політичної дійсности і визвольної боротьби вкладаються у ці зовнішні, фор­мальні рамці, а ще більше, чи респектують вони їхні «традиційні» персональні «управнення». Якщо так, – тоді це, на їхню думку, державницькі, погоджені з традицією факти. Якщо ж ні, – то вони їх не визнають, ганьблять, як явища звернені проти держав­ницьких традицій, хоча б їхнім виключним змістом було якраз змагання за те, щоб сама суть тієї ж державности була не тільки традицією, а й справжньою дійсністю (розвитком справжньої по­літичної дійсности і визвольної боротьби).

Але державних традицій не можна трактувати по-музейницьки. Кожний, хто хоче стояти на сторожі їхнього збереження, має не так права, як обов'язок передусім докласти всіх можливих ста­рань, щоб найістотніший зміст державности не зійшов до ролі тільки історичного порядку, щоб він не належав до минулого, а щоб до нього належала сучасність і майбутність, щоб він був жи­вою реальністю. Мова йде про самий зміст, а не про персонал, чи про менш важливі справи формального порядку. Зберігати дер­жавницьку традицію – це значить не зводити її поза справжнє життя до музеїв, а пов'язувати її з актуальними державницькими змаганнями, сприяти тому, щоб була дотримана історична перма­нентність поміж теперішніми державницькими змаганнями і тра­дицією з минулого і то головно щодо позитивного змісту. В усьому найважливішим є самий зміст, суть, а не справи формального по­рядку, як назви і т. ін., або питання персональні чи групові.

Доцінюючи значення традиції у державницьких змаганнях, ми є за здійснення і продовжування усього найціннішого, найпозитивнішого щодо змісту в традиції нашої державности, але ми є проти присвоювання «монополю чи традиції», проти формалізму та проти самого збереження традицій державности як музейних вар­тостей.

Повертаючись до УНР, вважаємо, що цей політичний чинник на самому початку мав зі свого минулого чи не найбільше можли­востей, а тим самим і зобов'язань продовжувати державницькі традиції у дальших визвольних змаганнях та в послідовній само­стійницькій політиці. Але розвиток визвольних змагань в останні два десятиліття, зокрема від початку другої світової війни, тих змагань, які саме є найістотнішим продовжуванням українських державницьких традицій, не дає чинникам УНР такого політичного свідоцтва, яке виправдало б їхні претенсії до виключно най­вищого становища в українському політичному житті.

Українські державницькі змагання продовжуються безперерв­но, вони мали і мають свої героїчні подвиги та великі політичні досягнення, вони ж найвиразніше продовжують українські дер­жавні традиції. А тим часом політичний табір УНР не лише не відіграє у них такої ролі, до якої заявляє претензії, а взагалі він або не проявляє себе в найважливіші моменти визвольних зма­гань останніх років, або стає по тому боці, звідки йде не поміч, а утруднення для визвольної боротьби. Зійшовши з позицій провід­ного чинника у боротьбі за державність, чинники УНР тим самим 'зійшли з першої позиції у продовжуванні державної традиції. На сторожі цих традицій, на сторожі української державности стали нові, революційні сили України, які взяли на себе найбільшу ча­стину теперішньої боротьби за державність.

Накреслюючи нашу концепцію консолідації всіх самостій­ницьких елементів на еміграції та концепцію уніфікації україн­ської самостійницької політики, слід з'ясувати нашу поставу до тих тенденцій, що їх висуває група УНР, тобто, щоб політичні угруповання консолідувалися навколо політичного осередку УНР, який мав би бути визнаний тими ж угрупованнями за український еміграційний уряд.

Концепція УНР не має ооґрунтовання в позиціях та ролі тієї групи в сучасній українській політичній дійсності, зокрема в су­часних визвольних змаганнях, бо ця концепція не відповідає ста­нові і потребам теперішньої визвольної боротьби в Україні та цілої визвольної політики. Також відклик кіл УНР до своїх управнень в ім'я державницьких традицій не є виправданий.

Одначе, як ми вже зазначили, не хочемо тут заторкувати істо­ричної ролі УНР, ані заперечувати того, що позитивні елементи в тому таборі могли б тепер і в майбутньому внести свій позитив­ний вклад у дальше продовжування змагань за державну неза­лежність України.

Від кіл УНР ідуть намагання протиставити революційній дер­жавній формації, що її очолює УГВР, – «уряд УНР». Як бачимо, з одного боку – непричетність чинників УНР у визвольній бо­ротьбі України та в усіх державницьких актах і діях в Україні в останні роки, а з другого боку – намагання протиставити себе з еміграції тим фактам і чинникам, які творять і формують дер­жавницькі змагання і самостійне державницьке життя України в останні роки й тепер. Така постава чинників УНР унеможлив­лює їм знайти для себе місце в укладі активних самостійницьких сил України та включитися у сучасні державницькі змагання і дії, якщо УНР і далі хоче простиставити себе революційній державній формації України, яка виросла з самої боротьби. В такому разі група УНР ставить себе поза рамці сучасних визвольних змагань і стає в таку позицію, що активна визвольна політика мусить її поминути, тобто виелімінувати.

І якраз ця політична група УНР доводить до альтернативного протиставлення: «або – або». Ця альтернатива є помилкова і шкід­лива для цілої визвольної справи, а ще більше для самої згаданої групи. В українському внутрішньо-політичному житті багато зай­вих конфліктів і контроверсій походить з того, що політичні чин­ники у своїх взаємовідносинах дуже часто ставлять справи так, що виходить просто протиставлення поміж ними там, де його вла­стиво немає. Причина в тому, що існує у нас, зокрема на еміграції, багато політичних угруповань, але процес політичної диференціяції і кристалізації окремих політичних напрямків – незрілий. Окремі політичні табори не мають достатньо розвиненого й оформ­леного свого власного, їм притаманного, політичного змісту, світо­гляду, програми, тактики чи устійненого напрямку політичної праці. Через те вони не мають власної політичної лінії, а для того, щоб утримати свою партійно-організаційну окремішність, вони за зміст свого групового існування беруть або опозиційне, або сповидно конкуренційне становище супроти активних сил в укра­їнській політиці. Найгірше лихо внутрішньо-українського полі­тичного життя криється саме в тому, що окремі політичні угру­повання, які вже з уваги на свій склад повинні мати власне полі­тичне обличчя, силкуються зайняти позиції іншого політичного чинника. Коли не до того з їхнього боку немає і відповідної серйоз­ної дії, що її треба вести на тих позиціях, до яких вони заявляють свої претенсії, а є тільки уявні, дрібні, пропаґандивні маневри – тоді з цього виходить не творча боротьба і співзмагання, а хаотизація політичного життя і підривання, зменшування успішности позитивної праці активних політичних сил.

Якщо кожний український політичний фактор матиме розви­нений, скристалізований і оформлений власний політичний зміст та обличчя, засяг, напрям і характер власної політичної праці, тоді матиме й означене власне місце в українському політичному жит­ті, виконуватиме власну, означену функцію в цілості. Взаємовід­носини поміж ними також будуть тоді природні й речеві, а цілий уклад політичних сил буде виразний і оформлений. В ньому буде місце, з одного боку, на здорову творчу ривалізацію, на постійне співзмагання поміж різними політичними напрямками і силами. А це буде чинником поступу й активізації, бо тоді відбуватиметься процес взаємного відшліфовування, доповнювання і вирівнювання додатніх елементів та одночасно невтралізування від'ємних еле­ментів, відбуватиметься політична синтеза різних сил і дій – чи-то організовано, чи природним порядком, у самих наслідках діяльности всіх складників. Тоді замість такого стану, що одні ве­дуть боротьбу й позитивну політичну працю, а другі говорять, що роблять те саме та ще й краще, а насправді лише утруднюють роботу першим, – прийде зміна в тому напрямі, що, крім ривалізації, кожний чинник вестиме свою власну працю і виконуватиме таку функцію, якої не робить і не виконує інший.

В сучасній українській політичній дійсності, за теперішнього нашого стану, таки справді не може бути забагато сил, забагато виконаної праці: одного й другого ще треба й треба. Є місце й праця для всіх сил, різні завдання в різних напрямках так, що всі чин­ники напевно зможуть внести свої позитивні вартості й вклад. Треба тільки одного: щоб усі дбали насамперед про добро України, української справи, а потім про своє партійне добро; щоб усі хотіли справді боротися чи позитивно працювати для спільної справи та щоб усі шукали свого власного місця праці, відповідно до своїх спроможностей, а не намагалися підшиватися під інших та кори­стуватися здобутками інших.

В українському житті тепер немає багато чого ділити для вико­ристовування і зужитковування. Зате можна багато зробити і здобути жертвою боротьбою та працею. Так тісно, що не можна протовпитися, може бути тільки при політичному чи суспільно-громадському «жолобі». Натомість у боротьбі і при праці е дуже багато місця для всіх, більше, ніж охочих і доброї волі.

Наша концепція консолідації – це концепція згуртовання і з'єднання всіх національних сил для спільної боротьби і спільної праці на спільній державницькій плятформі і в найширших дер­жавних рамцях. Це не консолідація для розподілу впливів і по­зицій між договірними політичними угрупованнями. Перша й ос­новна передумова до повної внутрішньо-української консолідації є те, щоб у цілому українському житті, як у цілому, так і в усіх його складових елементах, на першому місці стояв принцип виз­вольної боротьби і творчої праці для справи визволення та дер­жавної самостійности; щоб за цим критерієм оцінювати всі елемен­ти і всі проблеми внутрішнього українського життя. Тоді в ім'я спільної ідеї та великої національної потреби в оцінці всіх явищ і всіх чинників переважатимуть з'єднуючі, спільні моменти, які стоятимуть перед тим, що спірне і роз'єднююче, перше значення матиме питання, який позитивний вклад вносить кожний елемент у цілість. У консолідації, замість групової ексклюзивности і вузько-партійного «або-або» супроти інших політичних чинників, до голосу має прийти взаємна толерантність і синтезуючий принцип: «і – і». Не відкидати жодного чинника, який може і хоче внести у спільну цілість свій позитивний вклад, а елімінувати тільки шкідливі елементи.

Коли ж говорити про те, яке місце в цілому укладі має зайняти кожний чинник, то в цьому повинні вирішувати дві речі: поперше, головний напрям, зміст і характер діяння цілого укладу політич­них сил і питання, яка політична формація найкраще відповідає тим актуальним потребам; подруге – те, яку ролю в цьому справ­ді виконує кожний чинник зокрема. Потрібний є не тільки меха­нічний конґльомерат різних політичних сил і чинників, які, крім своїх особливих завдань і окремих цілей, мають діяти в одному напрямі, за одною генеральною лінією самостійницької політики. Наша консолідаційна концепція прагне до того, щоб політичні угруповання й інші політичні чинники, зберігаючи своє власне існування і діяльність, увійшли в одну цілість вищого порядку, яка в боротьбі, а також і щодо зовнішнього світу, як і в урегулю­ванні основних внутрішньо-українських справ, буде виступати і діяти як органічна цілість. Така організована цілість українських політичних сил має не тільки існувати; вона мусить виконувати означені завдання, має провадити визвольну боротьбу і самостій­ницьку українську політику, її внутрішній уклад і зовнішнє оформлення мусять бути достосовані до даного загального стану, становища і потреб цілої визвольної справи, зокрема до ситуації і визвольної боротьби в Україні. Цілком відмінну, іншу лінію виз­вольної політики, інший політичний характер й обличчя мала б цілість сконсолідованих політичних сил на еміграції, залежно від того, чи це була б консолідація на плятформі і в рамцях державної формації УГВР, чи під виглядом еміграційного уряду УНР, чи ме­ханічного, безликого і безконцепційного міжпартійного зговорення. В тому немає неясности, ані сумнівів. Мова йде про нашу визвольну концепцію, про напрям і зміст самостійницької політики. І це має бути вирішене. Це повністю довершилося на рідних землях, і ступневе довершується вже на еміграції.

Якщо б розвиток політичного життя на еміґрації пішов далі так, що в той час, коли у державній формації УГВР об'єднуються всі активні, самостійницькі сили й елементи, навколо УНР згур­тувався б протиставний опортуністичний табір, тоді дійшло б до ексклюзивного протиставлення «або – або». У висліді від цілої активної самостійницької політики, яка базується на крайовій боротьбі, відпадали б гуртом і всі ті елементи та вартості, що опи­нилися в опортуністичному таборі, як і ті, що могли б у самостій­ницькій політиці виконувати позитивну ролю, якщо б не протиставляли себе укладові активних сил, а включились у нього, поєдна­лись з відповідними його елементами. При протиставленні «або – або» відповідає і пропадає для актуальної позитивної праці все, що включилось у негативний чи меншевартісний уклад, хоч би навіть воно було поважною, позитивною величиною. Зате ж при вклю­ченні до надрядного вищого укладу всіх національних сил, поряд з дальшою внутрішньою ривалізацією, але без крайньо ексклю­зивного протиставлення, навіть малі позитивні вартості й елемен­ти не йдуть на марно, а разом з іншими вартостями тієї категорії скріплюють відповідні позиції цілости. Оце й був би головний ефект у розумінні економії політичної енергії з консолідації різнородних і відмінних політичних елементів.

Подані в цій статті міркування підходять до таких висновків.

В українській політичній проблематиці на першому місці стоїть питання визволення, визвольної боротьби, основ і головного на­прямку визвольної політики. Альтернатива така: визвольна, рево­люційна боротьба і ґрунтовна активна визвольна політика, голов­ним осередком і базою якої є ця боротьба, – чи пасивний опорту­нізм, орієнтація і вичікування на т. зв. коньюнктуру, на визво­лення зовнішніми чинниками. Це означає: чи треба вести визволь­ну боротьбу і чи треба вести самостійну, ґрунтовну й активну визвольну політику, чи ні. Але тут немає компромісу, ані викруту, і може бути тільки одно вирішення. Українська самостійницька політика може піти тільки одним шляхом, на який її спрямував і попровадив самостійницький революційний рух, і в одній рево­люційно-державній формації України, що її очолює УГВР. Це є перша головна засада нашої визвольної політики.

Друга важлива проблема на еміґрації – це питання політичної консолідації. Це, перш за все, – питання економії політичної енерґії, вимога зібрати всі сили в одній понадпартійній державній фор­мації, для спільної, скоординованої політичної акції і визвольної дії, а не задля самої консолідації.

Як боротьба і політична акція є шляхом і засобом до держав­ного визволення, так і консолідація має бути засобом до збільшен­ня сил і зміцнення позицій у визвольній боротьбі та в самостій­ницькій політиці. Такий її сенс. Консолідація мусить бути під­порядкована першому постулятові, з ним пов'язана і так до нього достосована, щоб зміцнювати, доповнювати і прискорювати його реалізацію. Відірвана від тієї цілі, що їй має служити, вона утра­тила б свій основний сенс, а спрямовара проти тієї мети – була б шкідливим і неґативним явищем.

Перший постулят напевно буде зреалізований і на еміґрації. Запоруку цьому дає сила і наснага революційного визвольного руху, а також ідейно-політична постава здорової частини української еміґрації, яка прагне внести свій позитивний вклад у справу виз­волення.

Щождо консолідації еміграційних політичних угруповань і чинників, то це великою мірою залежатиме від них самих. За їхню участь промовляє як добро цілої визвольної справи, так і чисто партійна рація і користь самих угруповань.

Для цілости визвольної політики буде безперечна користь з того, якщо в консолідаційному процесі на плятформі і в рамцях УГВР візьмуть участь ті політичні чинники, які досі не йдуть тим єдиноправильним шляхом визвольної політики, а які можуть вне­сти свої позитивні вартості. Але ще більше значення має ця справа для самих політичних чинників і угруповань, бо для них цим ви­рішується питання підстав і перспектив дальшого існування. Не одна політична група, яка розминулася з активною, справді виз­вольною політикою і через те втратила рацію існування, дістає не­звичайну нагоду виправити свої прогріхи, включитися в єдиний визвольний фронт, зайняти місце в тій державній формації, до якої належить майбутнє, хоч для того, щоб її створити, вона нічого не зробила. Ця нагода стати відтепер на правильні позиції, взяти по­зитивну участь у розгортанні визвольних змагань, а через те здо­бути і для себе місце у державному будівництві України.

Одначе, було б помилкою приписувати завелике значення по­ставі окремих угруповань. Більшість з них є слабосильні і не мають впливу на розвиток подій. Самі народні маси, пройняті полі­тичним активізмом, з високим політичним виробленням і здоровим інстинктом, активно включаються в політичне життя та проходять попри ті угруповання, які не йдуть нога в ногу з цілим розвитком визвольної справи. Ті ж маси стають тепер уже й на еміґрації ос­новним політичним чинником. У процесі консолідації політична конечність та достосована до неї доцільна лінія активних політич­них сил, спільно зі співдіючими масами, переважать евентуальне гальмуюче діяння різних угруповань. А постава тих угруповань вирішуватиме не так питання, чи довершиться процес консоліда­ції, як радше те, чи вони самі знайдуть, і яке місце, в українській внутрішньо-політичній дійсності.

Визвольна боротьба і її самостійницька політика підуть своїм твердим і нестримним походом до перемоги. Вестимуть їх усі ак­тивні, самостійницькі сили, згуртовані в одній самостійній, револю­ційній державній формації, що її очолює УГВР. Усі політичні еле­менти мусять зайняти своє становище. Хто піде в поході – піде до перемоги. Хто протиставиться чи вагається, той сам стає в таку позицію, що всі здобутки визвольної справи будуть його невдачами, її тріюмфи – його поразками, її перемоги – його падінням, а її слава – його неславою. Це були б позиції дуже зближені до по­зицій ворожих, хоч не в намірах, але все одно в наслідках. Ставати на такі позиції тепер, маючи змогу зайняти позитивне становище, було б з національного погляду власного політичного добра – нерозумно і самовбивче.

Зважитися на один або другий бік – доведеться усім, кожному політичному чинникові, кожному угрупованню. І то скоро.

Усі національне здорові елементи та всі позитивні, тверезі політичні чинники напевно знайдуть своє належне місце та свою творчу ролю в одноцілому визвольному фронті. Ціла здорова укра­їнська еміґрація з'єднається з визвольною боротьбою в Україні в одностайній самостійницькій політичній дії, в єдиній самостійній державній формації, під кермою революційного найвищого дер­жавного органу України – Української Головної Визвольної Ради.

ДО ЗАСАД НАШОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Підписана псевдом С. А. Сірий стаття є немов продовженням по­передньої з метою вияснити українській спільноті на чужині, за що, в ім'я чого і якими засобами вона повинна, сконсолідувавшись, політично боротися. Автор з'ясовує суть, зміст і процес української на­ціонально-визвольної революції, нереальність еволюційних концепцій, природу московсько-большевицького режиму й системи, три фази ре­волюції, її визвольну концепцію і стратегію. Поширення і поглиблення цих тем знаходимо в інших статтях С. Бандери, як: «Державницька політика проти большевицької гри в СССР», «Пляновість революційної боротьби в Краю», «Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс», «Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів», «Перспективи української національно-визвольної революції».

Ця стаття була перший раз друкована в журналі «Визвольна Полі­тика», Мюнхен, рік вид. І, чч. 9-10, листопад- грудень 1946 р.; частина в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік вид. VIII, чч. 1-2 (358-359), з 7. 1. 1961 р.

*

СУТЬ, ЗМІСТ І ПРОЦЕС УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Українська національна революція – це боротьба за саме життя і волю народу та людини, а також боротьба за зміст, підстави й форми життя, за його розвиток і за поступ; це боротьба проти мо­сковсько-большевицького імперіялізму, який прямує до панування над усім світом і з тією метою поневолює, визискує і нівечить на­роди та людину; це боротьба проти большевицько-комуністичної системи, яка в ім'я спекулятивної доктрини та на послугах імпе­ріялізму однієї партії переводить на організмі двістімільйонових мас поневолених народів найжахливіший в історії експери­мент, всупереч природі, волі та добру цілих народів і людини; це боротьба проти режиму і тиранії большевицько- комуністичної партії, що з жадоби необмеженої самовільної влади і своїх користей обернула в невільників та найбільших жебраків маси поневолених народів; це боротьба за оборону самого існування волі й розвитку всіх народів, поневолюваних большевизмом, і за оборону людсь­кого, вільного і гідного життя народніх мас та кожної людини.

Український націоналізм має свій уклад позитивних ідей і вар­тостей, які визначають зміст і форми життя та розвитку народу й одиниці в усіх ділянках, визнають їхню творчу ролю у вселюдсь­кому поступі. Основні правди наших ідей коріняться в українській духовості, зформульованій та утвердженій впродовж цілого істо­ричного розвитку, в духовості, яка гармонізує з найкращими до­сягненнями розвитку вселюдської духової і суспільно-політичної культури та поступу. Наші правди є діяметрально протилежні до духу й суті московського большевизму, в якому є зібрані, повто­рені й доведені до рафінованої системи вияви найчорнішої реакції й падіння з цілої історії людства, з негативним застосуванням при­своєних большевизмом чужих здобутків матеріяльного і техніч­ного поступу.

Наша ідея волі, самобутности та свобідного розвитку народів є протиставна большевицькому поневоленню, нівелюванню і ви­нищуванню цілих народів. Ідея гідности й пошанування людини, її вільного розвитку, власної ініціятиви, творчого та достойного самовключення в гармонійний уклад збірного національного і сус­пільного життя є діяметрально протилежна до большевицької ти­ранії, уярмлення і визискування людини, топтання її гідности, нівечення свободи.

Наша ідея соціяльної справедливости – протиставна больше­вицькому фальшивому зловживанню соціяльними гаслами для обдурювання мас чужих народів і прикривання найреакційнішого соціяльного гноблення в цілому СССР.

Наша ідея рівности та братерства всіх людей в народі – проти­ставна до большевицької клясової теорії та до їхньої практики, яка перетворює народні маси в невільників і жебраків з одного боку, а з другого – дає необмежене панування і сваволю панівній кліці комуністичної партії.

Наша ідея позитивної, творчої ролі держави, яка має обороня­ти, організувати і сприяти вільному життю і розвиткові культур­ного поступу та господарського добробуту народу й людини, є протиставна большевицькій системі гноблення, визиску і ніве­чення людини та народніх мас державою, одним великим концен­траційним табором.

Ідея спрямування діяльности та зусилля держави й організо­ваної в ній народньої спільноти на творення, закінчення і помно­ження позитивних вартостей, які збагачують і підносять рівень життя народу та одиниці в усіх царинах, помножують їхній твор­чий вклад у скарбницю вселюдського поступу й культури – проти­ставна порожньому большевицькому імперіялізмові, який з без­глуздої жадоби панування над цілим світом з усього хоче робити тільки знаряддя свого насильства і загарбництва.

Пошанування різнородности змісту і форм життя та багатства культур різних народів, ідея толеранції супроти чужих і відмінних культурних та соціяльних вартостей і систем, поруч з прив'язан­ням до свого, та плекання своїх вартостей – протиставні московсько-большевицькій нетерпимості та ненависті до всього, що від­мінне, небольшевицьке, та зродженої з почуття своєї нижчости жадоби нищити чужі культури і цілі народи, нівелювати життя усіх людей, усіх народів під одну мірку й смак большевицького режиму.

Співжиття вільних народів і мирні взаємини їхніх незалежних держав, без уваги на ріжницю суспільних і політичних систем, замість большевицької постійної ворожнечі, повної ізоляції і пер­манентної, відкритої чи прихованої, війни проти небольшевицького світу.

Ідея свободи творчої ініціятиви одиниці й вільної діяльности, яка не загрожує і не шкодить співгромадянам і народові є звернена проти большевицького тоталітаризму й диктатури, яка позбавляє людину всякої свободи, робить з неї раба державивизискувача і сковує її творчі сили кайданами всевладної тоталітарної комуні­стичної монополії.

Ідея свободи релігії, сумління, думки і слова, вільної духово-культурної і мистецької творчости – проти насильства над духом народів і людини, проти накидання засобами терору большевиць­кої доктрини та її шабльонів у духовому, культурному і мистець­кому житті та творчости.

Віра в людину, її шляхетні, позитивні прикмети і пориви, її суспільницький інстинкт, плекання і піднесення тих добрих сто­рінок людської природи – протиставиться большевицькій нена­висті і погорді до людини та породженій нею системі примусу, на­сильства і найжахливішого терору.

Ідея природної гармонії, рівноваги і співгри поміж духовими і матеріяльними елементами в житті й розвитку людства є зверне­на проти насильницького накидування всім і всьому штучної, спе­кулятивної матеріялістичної доктрини комунізму, і протиприрод­ного нагинання життя до її розумінь і тверджень.

В дусі цих вічно нових і незмінних основних ідей український націоналізм розвинув цілу програму, як систему напрямних, за­сад і вартостей, які визначають зміст і форми життя та розвитку народу й одиниці в усіх ділянках. У тій програмі має місце те з української минувшини, що зберегло свою вартість та актуаль­ність, що відповідає сучасному станові і розвиткові знання та по­ступу.

У нашій програмі прийняті найкращі досягнення знання і по­ступу в усіх ділянках життя інших народів, які відповідають на­шим духовим і культурним елементам, станові і природним умовам життя в Україні.

Ідеї і програма української революції накреслюють проґресивний зміст і форми життя, цілком протилежні до реакційних большевицьких. Хоч большевики привласнили собі чужі здобутки в ділянці техніки і матеріяльної цивілізації, застосували деякі за­соби, методи і форми, виборені народом під час революції, одначе все це вони застосували на послуги реакційної суті і таких же реакційних своїх цілей.

На відміну до реакційної большевицької дійсности, ідеї і про­грама української національної революції ведуть до докорінної перебудови цілого життя, в усіх його ділянках і проявах. За цей позитивний зміст ведеться безперервна революційна боротьба.

Українська національна революція – це безперервний, постій­ний і проґресивний процес, який охоплює і проймає все життя, її уклад позитивних ідей і вартостей стоїть проти большевицької си­стеми не як абстрактна теорія і доктрина, а як жива і дійова ди­намічна сила.

Відповідаючи духовості, природі, бажанням та інтересам ши­роких народніх мас, ставляючи перед ними конкретні цілі, який повинен бути зміст, уклад і форми цілого життя, вказуючи їм ре­альну дорогу, як дійти до цих цілей, – ідеї і програма україн­ської революції, разом із активною революційною боротьбою, мо­білізують та активізують народні маси до боротьби за повне їх здійснення через знищення большевизму. Істотною прикметою нашої революції є щораз ширше розгортання, загострення і по­глиблення процесу всебічної боротьби проти большевицької си­стеми реакції за здійснення прогресивних цілей. Захоплюючи широкі народні маси, ця боротьба проходить у всіх площинах і ділянках життя: в політичній, суспільній, господарській, духово-культурній, релігійній та ін. Народні маси ставлять опір большевицькій системі, не дають їй вкорінитися і легко здійснювати свої цілі, ведуть проти неї наступ, примушуючи режим до поступок і постійного зміновіховства.

Наша революція є в постійному наступі, її ідеї і програма в зударі з большевицькою дійсністю перемагають, бо вони правдиві, вартісніші і сильніші. Тому вони захоплюють щораз ширші на­родні маси, поширюються дедалі і серед інших народів, понево­лених большевизмом, захоплюють і революційно активізують їх, а навіть проникають у ряди самого режиму і частково його роз­кладають, захоплюючи собою вартісніші одиниці.

НЕРЕАЛЬНІСТЬ ЕВОЛЮЦІЙНИХ КОНЦЕПЦІЙ ПРИРОДА БОЛЬШЕВИЦЬКОГО РЕЖИМУ І СИСТЕМИ

Такий процес зростаючого напору революційних ідей є істот­ний для нашої революції, але він не вичерпує нашої революційної боротьби. Сам один він не довів би до повної перемоги, не прине­волив би большевизм до такого ступневого відступу, який закін­чився б революційною переміною, перетворенням змісту і форм життя з большевицької системи по лінії нашої програми. Це є не­можливе, як через саму природу большевизму та його системи, так і з уваги на стан режиму та його постави до уярмлених ним народів. Большевицький режим перебуває, за своєю суттю, у без­перервній боротьбі проти мас підбитих ним народів, у якій він не може втриматися без своєї комуністичної системи примусу. Боль­шевицький режим і система є так взаємно пов'язані, що коли впа­де одно, впаде й друге, одно без другого не може існувати і не може його зрадити без самогубства. Неможливим є повністю заламати ідейно, розкласти морально большевицький режим тому, що він не має ані ідеї, ані моралі взагалі. Замість ідей, він має одну мету - володіти і панувати над підбитими народами та підбивати інші; панувати найбільш абсолютистично, засобами тотальної дикта­тури і терору. Таке володіння дає панівній кліці - партії все, чого жадібна, безідейна особа собі бажає. Замість моралі, в большевиків є одна засада: все, що служить їхнім цілям, що стає їм у при­годі - треба приймати, а все, що стає на перешкоді, те можна і треба всякими засобами нищити. Поняття добра і зла, злочину і права, чести і ганьби, дозволених і недозволених засобів та ме­тод большевизм не визнає за свої обов'язкові норми, але облудно послуговується ними у відношенні до підбитих та інших народів, як засобами, елементами большевицької діялектики і тактики.

Ідеями і моральним наступом можна досягти і вирвати з рядів режиму лише елементи ідейно і морально вартісні. Але їх там небагато. Головний стовп комуністичної партії і большевицького режиму – це безідейний і аморальний елемент, який знає тільки одно: мати все через необмежену владу, або не бути. На такий елемент, що є стрижнем большевицького режиму й партії, не мож­на впливати ідейно-моральними вартостями, його можна тільки знищити.

Для цієї одної мети – диктатури-панування партії, до чого, зрештою, большевики призналися від самого початку, вони, ко­ристуючись тільки ширмою пролетаріяту, побудували і постійно скріплюють та удосконалюють свою систему. В ній вони викори­стали всі зразки диктатури, терору, систему перетворювання мас і народів на слухняний інструмент сили в руках малої групи людей. Вибравши і склавши найрафінованіші зразки, що їх знає істо­рія людства, вони запрягли на послуги тієї диктатури здобутки модерної техніки. Ціла большевицька система є доведена до досконалости під двома аспектами: тотальної диктатури в середині, й експлуатації людини, народів і засобів країни у творенні інстру­менту сили для імперіалістичної експансії.

Большевизм так деформує ціле життя СССР, щоб запевнити собі беззастережну підлеглість і слухняність мас. Для того він нищить усі людські спільноти, передусім найсильніші – родину й націю. Він доводить цілу суспільність до такого розпорошення, щоб режим завжди мав до діла з самотньою одиницею. Удержав­лення цілого життя, в першу чергу господарського, створює такий стан, що режим безпосередньо володіє всіма засобами до життя, а громадянин, позбавлений їх і всякої можливости самостійної ді-яльности і прожитку, постійно живе «на ласці» і на голодовій пайці від держави, а за найменшу спробу неслухняности його позбавля­ють змоги жити. В дальшому, через нищення релігії і всяких небольшевицьких вартостей і накинена матеріялістична доктрина, і ціла большевицька система виховання мають допомогти режимові звести людину до ролі невільника, який, опанований лише журбою, як би то не втратити мінімальних засобів прожитку, що їх він мо­же одержати тільки через підкорення режимові, – буде в усьому слухняним знаряддям.

Комуністична система тоталітарного державного капіталізму має обмежити внутрішнє зужитковання всіх дібр до можливо най­нижчого мінімума та вжити всі матеріальні засоби підбольшевицьких країн на цілі зовнішньої експлуатації. Всевладне опанувавши життя усіх народів і всіх людей в СССР, большевицька система кує з них і з матеріяльних засобів один інструмент для насильства і підбою світу.

Система брехні, що її большевики довели до найдальших меж, – це один із головних складників большевицької тактики. Вона повинна паралізувати й опановувати душі та уми людей в СССР і поза його кордонами.

Большевицька держава всевладно опановує не тільки збірне, а й індивідуальне життя кожної людини, а большевицькою дер­жавою володіє і послуговується, як знаряддям, злочинна комуні­стична партія – спілка протинародніх і протилюдських змовни­ків, з режимом СССР на чолі.

Як неможливим є самим ідейним натиском зламати большевицький режим, так і большевицької системи не можна знищити частковим її поборюванням і розправою з нею в поодиноких ді­лянках, етапами. Цим можна її підірвати, послабити, але не зліквідувати, ані примусити до еволюційної переміни. Бо большевизм базується не на вартості і стійкості своїх засад, доктрини і метод організування життя, а на насильстві і терорі, що його він плекає і постійно зміцнює та яким він завжди послуговується, як своїм аргументом. У тоталітарному большевизмі комуністичний устрій і система та диктатура режиму творять дві неподільні частини однієї цілости, так пов'язані з собою, що доки одна з них живе, відроджує другу, якщо б ця впала.

Знищити большевизм можна не еволюційним шляхом, тільки тотальною революційною розправою, в якій організована рево­люційна сила, з безпосередньою активною участю найширших народніх мас, у могутньому зриві розторощить і з корінням вирве головні елементи большевизму – режим, партію, систему і докт­рину, всі їхні відгалуження і прояви. В тій остаточній розправі мусить зосередитися і завершитись процес революційної боротьби. Щойно після розгромлення большевизму і повалення большевиць­кої тюрми народів – СССР, будуть уведені в життя позитивні ідеї і програма революції.

ТРИ ФАЗИ РЕВОЛЮЦІЇ

Українська національна революція, як одностайний процес, складається з трьох фаз. Перша і друга – це фази боротьби, третя – державного будівництва.

У першій фазі проходить процес затяжної, прогресуючої під­пільної боротьби. В ній іде змагання передусім за душу народніх мас, мобілізація й активізація їх по боці революції, проти боль­шевизму; підриваються позиції большевицької системи і сили большевицького режиму, зростає організована сила революції. В цій фазі проходить основоположний конструктивний процес: наші ідеї і програма опановують найширші маси українського народу, поширюються на інші народи, уярмлені большевизмом, визначають для них бажаний зміст і форми життя в усіх ділян­ках, стають дороговказами їхньої дії – їхньою метою, мобілізують й організують змагання за реалізацію нашої програми.

Друга фаза, як продовження першої, – це фаза визволення. В ній завершується затяжна визвольна боротьба, всі сили зосе­реджуються у безпосередній відкритій боротьбі з большевицьким режимом і його силою, в остаточному загальному зриві народів.

Третя фаза – будування на місці знищеного СССР незалеж­них національних держав, забезпечення їхньої незалежности на­зовні, здійснення ідей і програми визвольної революції в держав­ному і суспільному ладі, у змісті і побудові цілого життя.

Ми живемо в першій фазі, напередодні другої. Всі сили і вся революційна дія є спрямовані на шлях визвольної революційної боротьби, згідно з нашою визвольною концепцією.

У самій основі нашої революційної концепції лежить ідея і про­грама спільної визвольної, революційної боротьби всіх народів, поневолених московсько-большевицьким імперіялізмом. Большевизм мусить бути покопаний і повністю знищений, скрізь, де він панує. Тільки таким чином можна його подолати. Московський імперіялізм у большевицькій формі повинен бути знищений в усіх підбитих ним країнах, на місці СССР мають постати незалежні національні держави, а російська держава має бути обмежена етнографічно-російськими землями.

Обмеження визвольної боротьби кожного народу його влас­ними національними кордонами, ведення визвольних змагань кожного народу сепаратне, нескоординовано з боротьбою інших народів, давало б лише вигіднішу позицію большевикам, умож­ливлювало б їм льокалізувати окремі вогнища революції, викори­стовувати їхнє відокремлення і перемагати одного противника за одним. Ставимо знак рівняння між українською революцією і виз­воленням усіх поневолених большевизмом народів. Запоруку успішности нашої боротьби бачимо в тому, що вона поширюється на інші народи і доведе до того, що всі вони вестимуть свої виз­вольні змагання в одній загальній, скоординованій революційній дії. Тягар тієї боротьби буде розкладений на всі народи, не лише сама Україна буде вогнищем революції і не тільки українці ре­волюційним елементом. Спільний протибольшевицький фронт так само охоплюватиме інші народи, їхні маси стануть так само до активної боротьби такою мірою, що довкола осамітненого режиму і його вислужників створиться одностайний фронт усіх ворожих до нього елементів і сил. Успішність нашої визвольної боротьби дає такі самі шанси визволитись іншим народам.

Кожна визвольна боротьба одного народу, яка послаблює большевизм і веде до його повалення, такою ж самою мірою допо­магає визвольній справі інших поневолених большевизмом наро­дів. Спільний антибольшевицький фронт полягає в тому, що ре­волюційні змагання усіх народів творять одну скоординовану ці­лість, мають один спільний, загальний плян і стратегію, кожний революційний рух є спрямований теж на посилення боротьби ін­ших народів. Усі революційні, активні протибольшевицькі еле­менти й сили ведуть боротьбу на кожному місці, де тільки можуть, проти кожної частини большевицької сили. Кожний включається в антибольшевицький визвольний фронт, а якщо не може боротися безпосередньо в лавах своїх національних революційних сил, то включається в боротьбу іншого, союзного народу і через те бо­реться в спільному визвольному фронті, який принесе визволення і його народові.

При такому спільному фронті всіх поневолених народів большевики не зможуть більш льокалізувати і розпорошувати сил революційної боротьби. Не буде більш місця для їхньої тактики перемагати за чергою окремі народи, для тактики поборювання одного народу з допомогою байдужих до його справ синів іншого народу та для розпорошування революційних сил через переселювання і створювання національної мішанини, передусім в армії й у великих робітничих осередках. Якщо одна і та сама, спільна визвольна боротьба йтиме скрізь, якщо у свідомості мас усіх на­родів буде зрозуміння, що боротьба кожного іншого народу – це боротьба спільна, а тим самим і його власна, тоді розпорошування і перекидування революційно-настроєних мас з їхньої вітчизни у далекі країни не поможуть большевикам і не зломлять сили революції, бо кожний зможе робити те саме на кожному місці.

Один із найсильніших двигунів перемоги визвольної рево­люції народу – це співдія і співпраця, як між союзними визволь­ними рухами, так і між одиницями, революціонерами всіх націо­нальностей в антибольшевицькому фронті.

ВИЗВОЛЬНА КОНЦЕПЦІЯ І СТРАТЕГІЯ РЕВОЛЮЦІЇ

Провідна мета цілої діяльности і боротьби ОУН на даному етапі – це здобуття Самостійної Соборної Української Держави. Цій меті ми підпорядковуємо все, все повинно їй служити.

Наша визвольна концепція – це революційна боротьба Укра­їни й інших поневолених московсько-большевицьким імперіяліз­мом народів у спільному антибольшевицькому фронті. Безпе­рервно, постійно поглиблювана, поширювана й степенована рево­люційна дія, ведена різними формами, як суспільно-політична і повстанчо-військова революційна боротьба, має довести до за­гального, відкритого революційного зриву найширших мас поне­волених большевизмом народів, що буде остаточною розправою з большевицьким режимом, імперіялізмом і системою.

Революційна стратегія базується на тому, що поміж больше­визмом, режимом і системою, большевицькою державою-тюрмою з одного боку, а поневоленими народами, їхніми масами і людиною, з другого, існують глибокі й гострі суперечності, які проходять через ціле життя. З них у безперервному ланцюзі постійно зро­джуються зудари і конфлікти, тому стан невгаслої боротьби три­ває. Стратегія революції діє в середовищі тих непримиренних суперечностей і конфліктів, вона спрямована на мобілізування, ор­ганізування революційної енергії мас, щоб так її зосередити й покерувати її дією, аби через безупинне і систематичне нищення позицій та сили ворога довести до остаточного його розторощення.

Революційна тактика спрямована на використання і підсилення всіх процесів, які послаблюють і розкладають ворога, внутрішніх конфліктів і суперечностей в його таборі. Революційна дія ступнево підриває сили і позицію большевицького режиму, утруднює і щораз більше унеможливлює йому послуговуватися народніми масами, як своїм силовим знаряддям.

Остаточна розправа, загальний революційний зрив народів прийде тоді, коли революційне зактивізування найширших мас народів, поневолених в СССР, дійде до такого ступеня, що при ініціятивному виступі – ударі організованої революційної сили проти большевицького режиму ті маси не будуть більше його по­кірним знаряддям, ані пасивними глядачами, а стануть по боці активної революції. Таких огнищевих виступів-вибухів може бути багато, аж поки вогонь загального революційного зриву не охопить народніх мас.

Загальний зрив, як остаточна розправа з большевизмом, може прийти і тоді, коли большевицький режим змобілізує для своїх цілей маси і поставить їх під надзвичайні утиски (напр., війна).

Наша визвольна концепція – це спільна революційна виз­вольна боротьба всіх поневолених большевизмом народів. Ми розраховуємо на їхню активну участь у боротьбі, на їхні.органі­зовані революційні сили та на революційні потенції широких мас тих народів. Наша революційна політична праця великою мірою спрямована на те, щоб пробуджувати й активізувати революційну енерґію інших народів – наших природних союзників, допома­гати у формуванні їхніх організованих революційних сил та мо­білізувати до боротьби їхні народні маси.

Інший, так само важливий момент – це творення спільного фронту, поширювання ідеї спільної боротьби, пробуджування се­ред інших народів свідомости, що лише через неї веде дорога до їхнього визволення, утвердження віри в силу й перемогу спіль­ного визвольного фронту Антибольшевицького Бльоку Народів. З великої, розпорошеної і розбитої революційної енергії понево­лених большевизмом народів маємо творити одну могутню, ско­ординовану силу, свідому своєї непереможности, пляново й однозгідно діючу силу в боротьбі.

Найважливіші передумови розвитку революції і її перемоги в загальному зриві є наявність і діяння організованої революційної сили, як організатора й аванґарду революції – революційна мо­білізація й активізація мас народів антибольшевицького фронту; плянова революційна стратегія; спільний організований фронт в актуальній революційно-визвольній боротьбі АБН.

Сторонні сили та міжнародня політична коньюнктура можуть мати значення допоміжних, але не вирішальних сприятливих чинників. Беремо їх до уваги в такому розумінні й використову­ємо їх, але відкидаємо всякі орієнтації на посторонні сили чи зов­нішню коньюнктуру, що вони самі принесуть визволення і що досить обмежитися вичікуванням їх і достосовуватися до них.

Відкидаємо еволюціоністичні концепції, які розраховують на те, що під зовнішнім натиском чи під натиском внутрішніх сил СССР так буде еволюціонувати, що з того прийде визволення. Під примусом ззовні чи з середини большевицький режим може йти тільки на тактичні маневри, тимчасові поступки, граючи на зво­лікання.

Всякі поступки і тактичні відступи режиму використовуємо для посилення революційної дії. Але визволення здобудемо лише революцією, через тотальне знищення большевизму, власними силами поневолених ним народів.

Осередньою силою у визвольній революції народів є Україна.

ПЛЯНОВІСТЬ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ БОРОТЬБИ В КРАЮ

Посилення революційно-визвольних дій збройного підпілля в Україні – ОУН-УПА в зв'язку з сильнішим натиском ворога, головно на західніх окраїнах українських земель, на т. зв. Закерзонні, вима­гало від українців на еміґрації теж більше праці й зусиль в користь визвольної боротьби. В цьому пляні стаття С. А. Сірого «Пляновість революційної боротьби в краю» («Визвольна Політика», Мюнхен, рік вид. III, ч. 1 (18), 1948 р.) розглядають революційну стратегію і тактику українських борців в підпіллі та широко з'ясовують такі моменти: стан українського народу на підсовєтських теренах і на Закерзонні, зав­дання української національно-визвольної революції, протизаходи ворога в боротьбі проти ОУН-УПА, рейди відділів УПА й неуспіх до­говору між СССР, Польщею й Чехо-Словаччиною, складеного для зни­щення Української Повстанської Армії.

*

Після закінчення другої світової війни визвольно-революційна боротьба в Україні увійшла в нову фазу. Стратегія і тактика полі­тично-мілітарної революційної дії ОУН і УПА є добирані і стасовані так, щоб у новій ситуації послідовно зберегти й продовжувати ос­новний плян - концепцію визвольної революції.

Єдиний цілях до визволення – це національно-визвольна протибольшевицька революція цілого українського народу, в спільному фронті з іншими народами, поневоленими большевизмом. Ця ре­волюційно-визвольна боротьба найширших народніх мас, все біль­ше поширюється, загострюється і поглиблюється, прямуючи до свого нового розгорнення у всенародньому зриві. Революційний процес проникає всі ділянки життя, а його змістом є протистав­лення ворожій дійсності, цілям і намаганням большевизму – власних ідей і цілей визвольної революції, ідей національно-полі­тичної, соціяльно-економічної і духово-культурної свободи народу і людини. Таку концепцію визволення заступає і реалізує ОУН від початку ввесь час своєї діяльности, незмінне і послідовно в усіх ситуаціях.

Основним і суттєвим у революційно-визвольній концепції є ставки на боротьбу цілого народу, його найширших мас, а не тільки організованих сил. Для революційних сил в Україні ОУН, УПА – УГВР є осередком, мотором революції, ініціюючим і унапрямлю-ючим чинником у революційному процесі, але не єдиним його но­сієм і виявом. Конечна передумова успіху революції – це активна участь у боротьбі найширших народніх мас України й інших на­родів Антибольшевицького Бльоку. Ступінь дозріння революції залежить в першу чергу від зреволюціонізування народніх мас, від їх захоплення справою визвольної боротьби та готовости са­мим активно боротися. Активною боротьбою, як і всією своєю діяльністю, організовані революційні сили мобілізують і залучають до боротьби цілий український народ і союзників з АБН, вказують народнім масам шлях до волі. Поміж боротьбою самих організо­ваних сил та ступенем поширення революційних настроїв серед мас і їх бойовости, мусить бути, на довшу мету, таке відношення, щоб організовані сили провадили, а народні маси щоб ішли за ними і з ними.

Стратегія революційної боротьби в теперішній фазі є оборон­ною і офензивною, сполучаючи в собі обидва моменти рівночасно. Революційна боротьба паралізує намагання ворога зламати, зду­шити революцію, її сили, дію і спроможності, а разом з цим, скріп­лює, поширює і поглиблює революційний процес, активізує народні маси, охоплюючи протибольшевицькими, революційними настро­ями та акціями щораз-то більше елементів через атакування все нових позицій ворога. Стратегія революційної боротьби узгляднює загальну світову ситуацію, внутрішні відносини в СССР та розвоєві тенденції цих обох факторів.

Внутрішня ситуація в Україні, як і в цілому СССР, та його зовнішньо-політичне положення мають дуже важливе значення для розвитку революції, для того, яке буде головне підґрунтя і домінуючий зміст революційного процесу, які стосувати методи і засоби для його поширення, скріплення і приспішення.

На цілу ситуацію СССР, зовнішню і внутрішню, вирішально впливає перспектива конфлікту з західнім бльоком та реальна можливість недалекої війни. Вся політика Кремля є під тиском тієї центральної справи, щораз більше довкола неї концентрується і нормується її вимогами. Зокрема вся внутрішня політика большевиків, особливо господарська, щораз виразніше наставляється під одним кутом –підготовки до війни. Це надає цілій внутрішній ситуації СССР, яка і без того мала постійно військовий характер, спеціяльну гостроту. Все життя широких мас підбольшевицьких народів стоїть під постійно зростаючим натиском режиму, який намагається витиснути з них останні засоби, всі сили у невільничій праці, – все для збільшення воєнного потенціялу. Це спричиняє злидні, визиск, нечувану експлуатацію народніх мас до крайніх, неможливих меж. На цьому тлі ще більше зростає терор режиму, а з другого боку – ненависть до нього всіх підбольшевицьких народів.

Це невдоволення мас, крайньо вороже наставлення їх до боль­шевизму, до режиму, партії, комуністичної системи господарства і тоталітарного ладу після війни дуже посилилось і прибирає що­далі виразно непримиренно ворожих форм. На те є багато причин. Передусім втратила всякий вплив брехня большевицької пропа­ганди про те, що, в порівнянні з СССР, в усьому світі панує страш­на нужда широких мас, низький життєвий, господарська і куль­турна відсталість західніх країн, про щасливе «радісне» життя підсовєтської людини та про перевагу СССР над капіталістичним світом. Під час війни маси вояцтва совєтської армії мали нагоду переконатись, як є на ділі і правдиві відомості поширились в ці­лому СССР. Тепер большевицька пропаганда втратила серед на­родів і те довір'я, яке ще мала завдяки своїй рафінованості, на­стирливості й виключності. Вона вже відштовхує і тих, що колись їй вірили, виховані «під сонцем сталінської конституції».

Народні маси сподівались, що з закінченням війни прийдуть зміни, настане більша свобода і покращає добробут. Большевицька пропаганда під час війни, зокрема неофіційна, підтримувала такі бажання мас, навіть аранжовано відповідні внутрішньо-політичні потягнення, які будили і підтверджували сподівання на зміну – злагіднення внутрішнього курсу. Зразу по війні, повертаюче во­яцтво розпочало руйнування колгоспного ладу в цілому СССР «самовільним» розбудовуванням приватного господарства. Большевицький режим, сяк-так опанувавши ситуацію, відповів заго­стренням терору, безоглядним поворотом до попереднього стану, касуванням і безоглядним переслідуванням «приватницьких на­дуживань». Замість поправи, прийшли гіркі розчарування. В ці­лому СССР все тоне в невимовних злиднях. Крім неминучих на­слідків війни, нужду погіршує хаос і нездарність большевицької бюрократії. Особливе огірчення викликає соціяльна нерівність панівної большевицької аристократії – партійної, військової і бюрократичної, яка в порівнянні до нужди працюючих народніх мас, живе в достатках.

Режим прикручує шрубу терору і визиску до останніх меж: нова п'ятирічка, нові позики, нові соцзмагання, підготова до нової війни. Все створює крайнє невдоволення, розпучливі настрої, таку ненависть до большевизму, що, не зважаючи на терор, підсовєтські громадяни перестають таїти все в собі та щораз частіше доходить до відвертих виявів протирежимних настроїв мас. Від сподіваної т. зв. внутрішньої еволюції большевизму лишилось тільки те, що тепер відкрито признається упривілейоване становище партії, вій­ськової і бюрократичної аристократії, в той час, як життя працю­ючих мас утримується в суворо комуністичному, пролетарському, тобто нужденному стані. Таким чином ще виразніше унагляднюється правда, що цілий комунізм – це в дійсності система найгір­шого державного капіталізму і тоталітаризму, найгіршої неволі, уярмлення, ожебрачення і визиску людини і цілих народів імпе-ріялістичною державою і тією клікою, яка нею оволоділа. Комуні­стична теорія, яка призводить до такої практики, оправдує її та захищає, є остаточно скомпромітована в очах усіх, які мають почуття правди і здорового глузду.

Залишилась єдина база й опора большевицького режиму, дер­жави, комуністичної доктрини і устрою – удосконалена система жорстокого, всебічного терору і сексотства. Ця система охоплює і проникає цілий СССР, всіх людей і все життя. Терор морально-духовий, економічний. Сексотство пронизує цілу державну систе­му, виробництва, військо, школу, родину, Церкву, вдирається до сповідальниці. Це найсутніша природа большевизму, його єдина, сатанічна сила. Визвольна революція мусить передусім з нею бо­ротися, її подолати. Всі інші силові фактори большевизму – це тільки слуги і засоби, похідні продукти і відгалуження системи терору і сексотизму, що на неї спираються та з нею падуть.

Після останньої війни зросла ворожнеча України й інших не­російських народів до большевизму на національно-політичному ґрунті. Большевицький режим щораз більше відкрито йде по лінії фаворизування російського шовінізму, підносить «вищість» ро­сійського народу, російської культури і т. п. над іншими народами. Щораз виразніше проводиться курс брутального обмосковлювання інших народів, всього їхнього життя.

Головна причина цього лежить не так у російському патріотизмі большевицької верхівки, лише в її імперіялістичному наставленні і в усвідомленні факту, що найсильніша й найпевніша опора большевицького імперіялізму – це російський імперіялізм. В останній війні виразно виявилось, що як Україна, так і всі інші неросійські народи у своїй масі вороже наставлені до большевизму. Вони, борючись на життя і смерть з гітлерівською Німеччиною, не хотіли йти в одному фронті з большевицькою Москвою і, де могли, провадили боротьбу на два фронти рівночасно.

Зате російський народ зв'язав свою долю з большевизмом. Ви­рішальним у тому був російський національний імперіялізм, що ввійшов у кров цілого російського народу, а не симпатії до самого большевизму. Навпаки, в масах російського народу живе теж сильна ненависть до комунізму та бажання позбутися його. Але пере­важили імперіялістичні тенденції і свідомість, що якраз большевизм, як доктрина, система і режим, реалізує цілі російського імперіялізму з найбільшою енергією, радикальніше й безоглядніше від кожного іншого російського режиму. В політичному думанні та в бажаннях імперіялістично наставлених кіл російського народу живе концепція, що треба послужити большевизмові у здійсню­ванні російських імперіялістичних цілей, а у відповідний час усу­нути большевицьку систему еволюційним порядком, або шляхом державного перевороту. Зате оборонена і скріплена большевизмом російська імперія має остатись, як спадщина по ньому.

Так-то поміж російським національним імперіялізмом та імперіялістичним большевизмом, поруч з ворожнечею і суперечностя­ми, що є між ними в питаннях внутрішнього ладу, форм і змісту національного життя в багатьох ділянках, – завжди існує однозгідність в одній справі, для обох засадничій. Обидва вони намага­ються втримати, закріпити і поширити російську імперію, продов­жувати світову експанзію Росії. Обидва чинники трактують себе взаємно як засіб, один одного хоче використати, а потім знищити, але на практиці виходить між ними співдія, взаємна підтримка.

Після досвідів в останній війні, підготовляючись до нової, большевизм щораз сильніше й відвертіше підсилює російський імперіялізм, відкликається до нього і з'єднує собі його. У відношенні до України, як і всіх неросійських народів, посилюється русифі­каторський курс у всіх ділянках життя. Централізм і колоніяльна система в державно-політичному і господарському житті, спинювання і примітивізація національно-культурного розвою, винищу­вання всякого прояву національної відрубности проводиться безо­глядно і цілком неприховано. На тому тлі щораз сильніше зро­стають елементи національної ворожнечі, підсилюється приспаний комунізмом інстинкт національного самозбереження теж у тих елементів українського народу, які його затратили під впливом комуністичного виховання.

Як в Україні, так і в цілому СССР існує безліч гострих супереч­ностей, ворожнечі і конфліктів поміж большевизмом і цілими на­родами, народніми масами та людською одиницею. Ненависть до большевицького режиму і системи така велика, що її не треба ство­рювати, ні підсичувати, це роблять самі большевики. Той стан гли­бокої і загальної ворожости народів до большевицької дійсности – це природне підґрунтя розвитку національно-визвольної рево­люції.

Але сама ненависть і пасивна ворожість ще не вистачає до виз­волення. Найважніша ціль революційної стратегії – ініціювати і унапрямлювати процес активного протиставлення большевицьким намаганням у всіх ділянках життя власних, національних праг­нень, залучити в процес боротьби широкі народні маси, перетвори­ти їхню пасивну ненависть до большевизму на активну револю­ційну поставу, на свідоме, плянове діяння з метою знищити боль-шевизм і тюрму народів – СССР. Для того треба широким народ­нім масам прищепити свідомість, що єдиний реальний шлях до волі – це визвольна революція народів, показати той шлях, поширити нашу концепцію, утвердити віру в можливість загальної проти-большевицької революції, на прикладі навчити, що і як треба ро­бити, та прищепити їм потрібний революційний запал. Ціла ворож­неча до існуючої підбольшевицької дійсности має оформитися, як свідоме революційне наставлення, як орієнтація на революцію, визнання концепції і програми визвольної революції за свою полі­тичну віру, переконання, за власний шлях, яким усі народи й кож­на людина з підбольшевицької тюрми можуть дійти до волі, до людського, свобідного життя та розвитку.

Основна проблема революції лежить в тому, щоб проламати впливи большевицького терору та пропаганди й усвідомити народ­нім масам падіння їхньої сили. Вони ненавидять большевизм і ви­чікують його падіння а при тому коряться йому і несуть для нього важкі жертви. Коли б вони тільки на хвилину перестали гнобити самі себе й одні одних під наказами большевицького режиму й си­стеми, а натомість вдарили по ньому, то скоро не осталось би з нього й сліду.

На революціонізування й активізацію народніх мас спрямована стратегія боротьби ОУН-УПА в першу чергу. Враховуючи розви­ток внутрішньої і зовнішньої ситуації, революційна дія ведеться так, щоб у цілому відношенні якнайкраще використати досягнен­ня попередніх етапів, закріпити їх і далі розбудувати. Під кінець війни та в першому повоєнному році революційно-повстанчі дії УПА набрали дуже широких розмірів. Завдяки тому ідеї визволь­ної революції дуже поширились серед мас різних підбольшевицьких народів, зокрема серед вояцтва Совєтської армії, яка мала справу з УПА. Большевизм тоді тріюмфував після падіння Німеч­чини, большевицька пропаґанда приголомшувала підсовєтських громадян криком про могутність, неподільність і непорушність СССР та большевицької системи. І саме в той час УПА найширше розгорнула партизанську боротьбу. Большевики хотіли одним ши­роким ударом Совєтської армії зламати українські революційні сили, «прочистити терен». Та це їм не повелось. УПА зуміла партизнанською стратегією вийти переможно з великих воєнних кампаній проти неї. Більше того, значна частина червоноармійців, безпосередньо зустрівшись з українським визвольним рухом, з ге­роїчною боротьбою повстанців, з нашими ідеями, – не хотіла по­борювати УПА так, як це робили спеціяльні війська НКВД. Маса червоноармійців великою мірою перейнялась ідеями революції. В той час, під кінець війни і в перші місяці по її закінченні, через українські землі, охоплені широкими революційно-партизанськи­ми діями, пересувались великі людські маси, змобілізовані, або зрушені війною. Вони безпосередньо зустрілись з революційною дією, з її ідеями і кличами; наглядно побачили, що УПА і ОУН існують і борються з успіхом, без жодної чужої допомоги, переко­нались, що і проти большевицької системи є можливою революцій­на боротьба.

З масами червоноармійців рознеслись по цілому СССР ідеї спільної визвольної революції народів проти большевицького ім­періалізму, вістки про УПА. Героїчна боротьба в Україні посіяла зерно визвольної революції по цілому СССР. Такий сильний і ши­рокий пропаґандивний ефект був можливий тільки завдяки тому, що якраз у той час, у таких обставинах розгорнено таку інтенсивну партизанську і революційно-пропаґандивну акцію. Діяльність і боротьба в тому періоді мають величезне значення для розгортання спільного протибольшевицького визвольного фронту усіх народів, поневолених большевизмом.

Коли усвідомити собі, що це підстава цілої визвольної концеп­ції, тоді ясно розуміється пляновість тієї боротьби, доцільність і успішність такого широкого її розгорнення в той час. Треба диви­тися на справу визвольної революції як на глибокий, довготри­валий процес, що розвивається і набирає сили через безупинне і по­слідовне продовжування і поширювання. Національно-визвольна революція – це справа цілого українського народу й інших наро­дів, широких мас, а не тільки організованих революційних сил.

На переламі 45-46 рр. міжнародня політична ситуація увійшла в стадію «мирної» перерви, а це впливає теж на внутрішні відно­сини в СССР. В той час збройна сила української революції досягла найвищого стану своєї мобілізації. Перед проводом революції стало питання: «чи йти до скорого загального повстанчого зриву, чи по­ширювати й поглиблювати революційний процес у прихованій формі на довгу мету?»

Стан активних революційних сил УПА й ОУН давав змогу про­водові визвольної боротьби йти по лінії прискорювання повстанчих дій, поширювати й умасовлювати одверту повстанчу боротьбу. Прийняття такого пляну було б доцільне, коли б піднятий масовий революційний зрив мав скоро поширитись і захопити щораз-то дальші терени, цілі країни. Одначе в тодішній ситуації не було можна рахувати на те, що вогонь загального революційного зриву – повстання перекинеться з революційно-зрілих українських зе­мель не тільки на цілу Україну, а й на інші підбольшевицькі на­роди, що більша частина вояцтва Совєтської армії піде за голосом своїх симпатій й активно стане по боці революції. Підсовєтські ма­си, не зважаючи на ненависть до большевизму, і співчуття до виз­вольної боротьби, були ще не зрілі до власного, активного револю­ційного виступу в такій ситуації, коли СССР мав досить міцну й устабілізовану зовнішню ситуацію, без великих зовнішніх або внутрішніх потрясень. Ще занадто сильними були впливи больше­вицького терору, завдяки якому підсовєтська людина мала пере­конання про силу большевицького режиму та безвиглядність вся­кого спротиву і повстання в СССР; ще занадто володіло умами пе­реконання, що революція можлива тільки під час війни, чи якогось внутрішнього катаклізму режиму, а не в мирній обстановці. Той психоволевий стан людини і маси, пляново створюваний і вдер­жуваний большевицьким терором і пропаґандою, – це найбільша перешкода на шляху до визволення. Вона здавлює внутрішній протест у самій людині та повертає його на безсилий пасивізм. Цього стану не можна проламати одним помахом, на це треба дов­шої, глибшої і послідовної революційної діяльности.

Питання протибольшевицької революції – це передусім пи­тання підсовєтської людини, такого її внутрішнього переродження, щоб на місці зневіри прийшла віра в можливість повалення боль­шевизму. Слідом за тим, замість здавлювання внутрішнього про­тесту і пасивної підкори теророві, людиною має оволодіти бажання активної боротьби, готовість на неї та переконання про остаточну перемогу правди над злом. Не йде так про поширювання ненависти до большевизму, вона є скрізь, її найкраще плекає сам режим і ко­муністична система. Але терор режиму рівночасно впоює страх, безпросвітність, зневіру, почуття осамітнення кожної одиниці, па­сивність і підкореність. Це все треба переламати, це мусить зробити організована революційна сила. Найважливішим засобом в тому є не сама голословна, повчаюча пропаганда, а тільки жива дія – боротьба, наглядний доказ – приклад.

Тому провід визвольної боротьби в Краю прийняв плян, розра­хований на довший час. Треба передусім закріпити, поглибити і поширити те, що зроблено до того часу у посіянні зерна революції в цілому СССР та в революційній активізації народніх мас. З кін­цем війни маси червоноармійців понесли з теренів дій УПА не тільки концепцію, ідеї і кличі протибольшевицької революції а й прозріння в тому, що теж у підбольшевицькій дійсності може існувати й успішно вестися революційна боротьба, що може втрима­тися і діяти підпільна революційна сила, повстанча армія. Одначе в душі кожного прозрілого, який у своїх почуваннях і бажаннях вже став по боці революції, рівночасно лишився великий сумнів – питання: «але чи втримається в час миру, чи встоїть проти большевицького нищівного тиску і як довго?» Той сумнів може легко згасити світло вільної людини-революціонера та повернути її в темряву пасивного рабства. Це кардинальна справа. Від того, яка відповідь буде дана живою дійсністю, залежить скріплення, чи підірвання посіяного зародку революції в цілому СССР.

Щоб закріпити те, що зроблено грандіозними повстанськими діями для поширення концепції масової революції народів, треба розвіяти сумніви у тих, що недавно запізнались з нею. Треба було засвідчити перед ними, що попри всі зусилля ворога, наша рево­люція не падає, а триває і розвивається. Через те дати їм тверду віру в неї, переконати їх, що може і буде продовжуватися, не тільки в переходовому воєнному укладі, але так само в «мирному». Що большевицька «всесильність» неспроможна її спинити. Дока­завши це, здобуваємо багато з тих нездецидованих симпатиків як активних борців.

У переломовому етапі, при кінці війни, великі партизанські дії і зв'язані з ними політично-революційні акції заклали основи для росту масової революції народів у спільному протибольшевицькому фронті. В черговому етапі головний наказ тієї самої кон­цепції, основне завдання у здійснюванні того самого пляну – це: втриматися, тривати і продовжувати революційну дію, стосувати такі методи і таку тактику, щоб запевнити неперервність боротьби.

Відомості про те, що УПА-ОУН і УГВР діють, що попри всі зусилля большевикам не вдається знищити революційної боротьби –      утверджують революційне наставлення всіх неофітів, не тільки в Україні, але в цілому СССР. При тому не так іде про розміри наявних революційних дій, бо ефект кожної акції в свідомості мас залежить не тільки від її абсолютної величини, сили й натуги, але передусім від її пропорційного відношення до загальної ситуації. Серед величезних і потрясаючих подій воєнного часу все пересічне губиться, проходить безслідно, до всього прикладаються надзви­чайні, великі мірила. Тільки відповідно великі події й акції мають свій вплив. Інакше є в мирному часі, у цій нормальній обстановці. Тоді на спокійнішому плесі і видніші теж розмірне менші події, стає більший ефект різних акцій серед мас. А в нашій концепції
масової революції, як і в інших соціологічних явищах, ефект акції міряємо її впливом на маси, на їх свідомість і наставлення, а не самим матеріяльним наслідком.

Головне значення полягає в самому продовжуванні револю­ційної боротьби. Кожний, теж менший її прояв, який доходить до відома мас, має серед них свій революціонізуючий вплив. Зокрема, якщо йде про маси далекі від теренів революційних дій ОУН-УПА, про інші, союзні народи, – то домінує в них перше врансення, пер­ші відомості про українську революцію, коли вони запізнались з широкими партизанськими діями УПА. Тепер у них стоїть пи­тання, чи взагалі ще існує й діє та сила. Коли так, то в них утвер­джується віра в живучість революції. Відомості про існування і дію головної сили протибольшевицької революції народів – ОУН-УПА – стають політичною орієнтацією для всіх народів, поневолених большевизмом.

Послідовне здійснювання одного й того самого пляну револю­ційної стратегії в двох етапах можна образово змалювати наступ­ним порівнянням: при варенні якоїсь страви звичайно на початку підсичуємо сильніший вогонь, щоб допровадити до кипіння. А дальше може бути слабший, але постійний вогонь, щоб підтриму­вати кипіння. Під час кипіння температура вареного не підвищу­ється, а страва уварюється щораз ліпше. Так і в революції. Ва­рення – це процес дозрівання масової революції. Сильний вогонь на початку – це перший етап широких революційно-партизан­ських дій і поширення ідеї визвольної революції серед народів. Рівномірний, слабший вогонь після кипіння – це революційні дії теперішнього етапу в час миру.

Тактика боротьби в новому етапі достосована до «мирних» умов побуту в СССР і до загальної ситуації. Зрозуміло, що не можна про неї докладніше писати, хіба загально заторкнути деякі мо­менти. В порівнянні з попереднім етапом вона відзначається сто-суванням засобів глибокого підпілля та більшого роздрібнення. Надальше продовжуються обидві форми революційної дії: су­спільно-політична і мілітарна. УПА й ОУН ведуть свою діяльність у найтіснішій співпраці. Повністю втримана одність революції, координація боротьби. Відповідно до загальної ситуації, в тепе­рішньому етапі більше посилюється фронт суспільно-політичної революційної дії, а теж мілітарна, партизансько-бойова боротьба ведеться так, щоб, крім спеціяльних завдань, кожна акція мала якнайбільший політично-пропаґандивний успіх. Ціла боротьба йде незмінно по лінії здійснювання визвольної концепції ОУН та оформлених ідей цілого українського народу. Боротьба йде під прапорами УГВР, яка репрезентує самостійно-державницькі зма­гання України та заступає її перед зовнішнім світом як протистав­лення до московської експозитури – «уряду УССР».

У визвольній концепції домінуюче значення мають, як завжди, головні моменти: ставка на власнопідметну боротьбу власними силами; єдина дорога до визволення – протибольшевицька рево­люція; революція широких народніх мас, з їх активною участю, а не самих організованих сил; спільний протибольшевицький фронт, визвольна революція народів за концепцією АБН, в якій Україна веде перед.

В парі з офензивною стратегією, спрямованою на поширення революції на всі народи та на всі ділянки життя, проводиться обо­ронну стратегію проти намагань ворога знищити наш рух. Оборона самої організованої революційної сили, підстав і засобів її існу­вання і дії, як теж оборона цілого народу, зокрема революційно-наставлених елементів перед большевицьким винищуванням.

Большевицькі намагання знищити українську революцію йдуть дорогами: розбивати сили ОУН й УПА ударами з чола, широко за­кроєними мілітарно-поліційними операціями, довготривалими облогами-бльокадами; різними «зверненнями», заявами режиму про готовість поєднатися і помиритись, декляраціями про «амнестію» в парі з широкими пропаґандивними кампаніями про безвиглядність дальшої боротьби – викликати капітулянтські настрої, по­сіяти зневіру та відтягнути від революції якнайбільше слабших елементів; вдертися в революційні ряди через провокацію і дивер­сію, розкладати морально, винищувати керівні осередки та робити виломи в різних частинах ОУН і УПА; відгородити революційне підпілля від народніх мас і їх життя; винищувати елементи, які стоять найближче до підпілля; ізолювати просяклі революційними настроями терени. Ці методи большевики стосують комбіновано, посилюючи то одні, то другі, міняють тактику.

Але жодна з цих метод не дала ворогові бажаного ним висліду. Большевики не змогли знищити революції. Про розміри большевицьких акцій проти українського підпілля свідчить такий примір: у 1946 році бльокували західні землі, уживаючи до того 132 тисячі війська, впродовж кількох місяців. Ворог завдав важкі удари, ре­волюційне підпілля понесло немалі втрати, але не заламалось, не втратило своєї основної сили та здібности до боротьби.

Дефензива стратегії спрямована на оборону не тільки самої організованої революційної сили, але й цілого населення. В тому на першому місці стоїть оборона перед загрозою масових виселювань.

Сила революційного підпілля та одностайна революційна по­става всього населення не дозволяли большевикам застосувати масове винищування і виселювання цілих теренів, опанованих революційною дією і такими ж настроями. Большевики мусіли рахуватися з тим, що це викликало б загальний повстанчий зрив даних теренів, що було б надто небезпечне для позиції режиму в середині і перед зовнішнім світом. Таким чином сила революцій­ного підпілля та готовість населення до боротьби на життя і смерть становлять найпевнішу оборону перед загрозою масового виселю­вання, яке большевики хотіли застосувати так, як у Криму і на Кавказі.

Народ добре розуміє, що існування й дія УПА й ОУН – це найпевніша забезпека, а їх відсутність збільшує загрозу. У відповідь на ворожу тактику революційне підпілля стосує протизаходи. Проти масових військових операцій та довготривалих масових бльокад, пристосовано нові методи боротьби. Проти намагань во­рога обмежити революцію на «лісі» – посилено політично-рево­люційну, зокрема пропаґандивну роботу, перенесено на неї наголос та до неї достосовано повстанчо-бойові дії. Ставлення революцій­ної, політично-пропаґандивної акції серед свіжого, не опанованого ще нашим рухом елементу, поширювання тієї роботи на все нові терени і середовища, зокрема серед інших народів – найуспішні­ше зводить на нівець большевицькі намагання територіяльно об­межувати, льокалізувати революційний процес.

На питання, чи визвольна боротьба втримається в мислимо-найтяжчих умовах підсовєтської дійсности – край уже дав ясну і безсумнівну відповідь – так! Найтрудніший період переходу від широких наявних партизанських дій воєнного часу до методів глибшого підпілля та витримання сконцентрованого напору ворога революційні сили вже перебули. Треба собі усвідомити, що боль­шевики досі вже докладали всіх зусиль, застосовували всі методи, щоб тільки зламати українську революцію, знищити підпілля ОУН і УПА, унеможливити їх існування. Дотогочасні намагання ворога – це не були початкові спроби, тільки всебічно і методично при­готовані комбіновані акції наступу з-зовні і проб дістатися до сере­дини, переведення кількамісячних найщільніших і безоглядних бльокад.

ОУН і УПА винайшли нову тактику, нові форми і методи рево­люційної боротьби, використавши увесь дотогочасний досвід та належно узгляднивши методи ворога. Це дає запоруку, що під­пілля далі буде легше переносити натиск ворога, а жертви будуть менші. Очевидно, що большевики будуть теж шукати нових спо­собів і тактики, будуть «удосконалювати» свої засоби боротьби. Але їхня спроможність і винахідливість в цьому відношенні – обмежені. Те, що вони досі стосували проти української революції, це не була імпровізація, експериментування, тільки методично укладене і підготоване, плянове застосування усього досвіду і знан­ня большевизму з усіх часів, зокрема з останньої війни і з власної партизанської боротьби большевиків. Якраз найбільші досвідчені большевицькі партизанські командири і відділи творили ядро большевицьких операцій проти нашого підпілля. Тож дальші зміни й «удосконалення» збоку большевиків вже не можуть бути такі ефективні, як постійні достосування і протизаходи збоку револю­ційних сил.

Якщо йде про матеріяльні засоби, то крім підтримки збоку при­хильного населення, яке з подивугідною посвятою старається до­помогти чим може, УПА й ОУН постійно ведуть відповідні офензивні акції для здобуття потрібного у ворога.

Відносно загрози масових виселень теренів охоплених найсильнішою акцією, то і в майбутньому, так як досі, найпевніша забезпека – це втримування на тих теренах високого революційного потенціялу. Не тільки в дійовій, активній формі, але передусім в стані постійної революційно-бойової готовости. Переведення ма­сового виселювання було б большевикам не таке легке вже з тих причин, що йде не про малі терени, тільки про великі простори, охоплені революційним рухом, про великі, бодай кількамільйонові маси населення. До того йшло б про терени важливі для воєнної господарки і для стратегічних сполучень. Це терени найближчого запілля для совєтської армії в Середній Европі, і з них ще найскорше дістаються відомості в зовнішній світ. Коли на тих теренах існує досить сильне підпілля УПА й ОУН, а населення настроєне революційне, готове до відчайдушної боротьби, хоч би й не було голосних наявних революційних дій, тільки потенціяльний стан, тоді большевики мусять рахуватися з тим, що масові вивози ви­кликали б загальний повстанчий зрив революційної сили і всього населення. Це мало б для большевизму погані наслідки внутрішні і зовнішні, політичні, господарські і мілітарні.

Поважне значення в цьому відношенні, корисне для загроженого населення має напружена міжнародня ситуація. Кремль хотів би з корінем винищити не тільки активні революційні сили, але всі ті елементи українського й інших народів, які могли б бути йому небезпечні. Коли б він мав свобідну ситуацію, коли б не таке загро­зливе внутрішнє і зовнішнє положення большевиків, то вони на­магались би застосувати масове виселення, хоч би це мало повер­нути великі простори України в пустелі. Одначе сама ситуація ще не дає забезпеки, так як не охоронила перед такою долею крим­ських татар, чеченців та інших. Тільки високий революційний потенціял, сторожкість та бойова готовість підпілля і цілого народу, становить головну забезпеку та запевняє належне використання пригожої загальної ситуації.

Ситуацію і революційну дію на західніх окраїнах під Польщею треба окремо розглядати. Боротьба на тих теренах має ту саму політичну лінію й аналогічні форми, як на матірних землях, але має теж власний аспект, особливі форми і вияви.

Ціла боротьба на захід від т. зв. лінії Керзона[4] ведеться пере­дусім під кутом захисту й оборони цілого українського населення перед насильним виселенням та перед терором польсько-большевицького режиму, грабіжжю і мордуванням українського населен­ня. В цілій тогочасній діяльності ОУН і УПА на західніх окраїнах на першому пляні стояла оборона самого існування українців на тих теренах, боротьба за втримання прадідної землі, протистав­лення польсько-большевицьким намаганням докорінно зліквіду­вати українство на тих окраїнах.

Вміру зростання ворожого терору та намагань виселювання, що все більше охоплює терени західніх окраїн, щораз сильніше роз­горяється самооборонна повстанча боротьба. Цього року (стаття писана ще в 1947 р. – Д. Ч.) вона досягла найвищого напруження, розгорнулась у тотальну революційну боротьбу, охопивши без решти все населення. Повстанча боротьба в обороні тієї вітки укра­їнського народу розгорілась в одверту війну, в якій СССР та його сателіти Польща й ЧСР (Чесько-Словацька Республіка) не тільки фактично поєднали свої військові сили і ведуть спільні мілітарні операції проти УПА, але навіть уклали з тією метою формальний потрійний пакт.[5] Події і розвиток війни частин УПА на захід від лінії Керзона на три фронти – відомі.

Агентурний варшавський уряд, поступаючи за директивами Кремля і в прямій практичній співдії з большевиками, ще в 1945 році прийняв плян повного виселення українців до СССР. З того часу йдуть величезні зусилля, терор і руйнування на взір татар­ських нападів. Великі простори перетворились у пустелі і згарища. Коли б не було такої сильної оборонної дії УПА, то польсько-большевицькі пляни були б давно зреалізовані. Населення не встояло б самим пасивним опором проти такого терору. Тільки завдяки спіль­ній героїчній боротьбі цілого українського населення та революцій­ної сили УПА й ОУН ворожі намагання так довго були безуспішні, виселювання до СССР не вдалося зреалізувати і на 50%. Цілком безуспішні були спроби поселити поляків на місце українців, бо оставились тільки згарища, і щойно в половині цього року вороги змогли вирвати значну частину українського населення і пороз­кидати на німецькі терени.

Боротьба українських окраїнних земель стоїть як ярке проти­ставлення до того, як легко і скоро вдається тій самій совєтизованій Польщі виселювати далеко більші простори і численнішу масу компактного німецького населення з прилучених до Польщі тере­нів, які раніше належали до Німеччини. На цьому зіставленні най­краще віддзеркалюється українськість західніх окраїн, зв'язання окраїнної вітки українського народу з тією прадідною землею, її автохтонність на тій землі, а далі життєва снага українського на­роду, готовість кожної його частини до боротьби на життя і смерть за підставу буття і розвитку нації – за рідну землю.

Оборона населення західніх окраїн перед насильним виселен­ням революційною, збройною боротьбою – це одночасно посередня оборона українських мас інших земель перед такою загрозою. В цілій російській імперіялістичній традиції один із головних спо­собів підкоряти волелюбні країни – це насильне масове виселю­вання волелюбних народів з їх власної землі, розпорошування їх по далеких просторах та насаджування на їх місце покірних. Большевизм у його протинаціональній політиці у відношенні до неро­сійських народів допровадив ту практику до найбільш рафінова­ної системи, як головного засобу. Після війни большевики висели­ли на Сибір кримських татар, чеченців та інші північно-кавказькі народи, які виявили себе у війні непримиренними ворогами московсько-большевицького імперіялізму.

Очевидно такі самі пляни має большевизм теж проти України, зокрема проти тих областей, на яких найсильніше проявилось протибольшевицьке наставлення мас. Але переведення цих заду­мів Москви далеко трудніше з уваги на кількість ворожого до боль-шевизму українського елементу та з уваги на його бойовість. Тому большевицький режим прийняв плян діяти поволі, щоб не викли­кати загального зриву. Найперше стосує численні вивози, вири­ваючи з маси найнебезпечніший для нього елемент. А щодо по­головного виселення більших теренів, то Москва вирішила най­перше перевести пробу. Обрала, як здавалося найлегший терен – західні окраїни під Польщею, відгороджені кордоном від україн­ського материка, що залишились ізольовані побіч неприхильного, а то й ворожо настроєного польського населення. Вирвання укра­їнського населення з західніх окраїн мало бути досвідним полем, дати большевикам практику, як треба поступати під час поголов­ного виселювання мас українського населення цілих областей, виявити, яка може бути реакція з нашого боку. Крім того, боль­шевики хотіли раз назавжди усунути існування компактної части­ни українського народу поза межами СССР і тим наглядно пока­зали, що т. зв. уряд УССР тільки про те й дбає, а не про соборність всіх українських земель. Виселення мало піти на політичний ра­хунок Польщі та за московським пляном мало посіяти, завогнити українсько-польську ворожнечу, унеможливити цементування спільного фронту українців і поляків у боротьбі проти московського спільного фронту українців і поляків у боротьбі проти москов­ського імперіялізму. Такі були пляни Кремля.

Але їх перекреслила героїчна боротьба цілої вітки українського народу на західніх окраїнах, що – як здавалося – найменше здіб­ні до такого одностайного бойового спротиву. Москва мусить зро­бити з того висновки: що ж було б на українському материку, ко­ли б так на акцію масових виселювань піднявся увесь народ? Це вже справа мільйонів, великих просторів, а не окраїн з сотками тисяч населення. Це вже не була б така справа, як з кримцями, тільки питання великої, затяжної боротьби, повстання України, що могло б мати необлічимі наслідки в цілому СССР та на загальну ситуацію.

Таким чином героїчна боротьба частини українського народу на західніх окраїнах дала дуже багато в обороні цілого україн­ського народу, зокрема найбільше загрожених Західніх Земель. Хоч успіх тієї революційної боротьби не має матеріяльного уна-гляднення, та це не зменшує його значення.

Тривкий ефект революційної боротьби на захід від лінії Керзона – це зреволюціонізування тієї вітки українського народу, пов­не приєднання її до активної участи у визвольній боротьбі. Успіхи діяльности ОУН і УПА в тому відношенні є наглядно надто великі, коли зважити, що це ще донедавна були національне мало свідомі, «темні», не раз москвофільські, податливі на большевицькі впливи села, які перетворились у національні твердині, в оселі самих бор­ців за волю і землю, за національне життя. Якби такий стан націо­нально-політичної свідомости та революційної актйвности був до­сягнений в цілій Україні та в інших поневолених большевизмом країнах, тоді большевицький імперіялізм, режим і система були б скоро знищені в короткій боротьбі, в загальному повстанні понево­лених ним народів. А ціле населення Лемківщини, Посяння, Надбужжя, Холмщини і Підляшшя, яке раз стало борцями за україн­ську Правду, від старого до малого – чоловіки, жінки і діти – вже не перестануть ними бути. Однаково ті, що залишились на прадідній землі, як теж ті, що насилу з неї викинені.

Боротьба УПА й ОУН на західніх окраїнах та випади з тієї бази на захід має особливе значення для видвигнення справи визво­лення України в світі, для розголошення наших визвольних зма­гань поза кордонами СССР, зокрема в західніх країнах. Західні народи, як цілий зовнішній світ, мають дуже слабі і тільки спорадничі відомості про те, що діється в СССР. До них доходять ін­формації про визвольну боротьбу України й інших народів, головно з наших джерел. Такі інформації від тих, що говорять у власній справі, з природи речі, є трактовані як тенденційне зображення дійсности, приймаються з застереженням. Зате далеко більше значен­ня для постороннього світу мають такі відомості, які подають влас­ні інформатори на підставі власних спостережень, дипломатичні представники, журналісти, члени різних місій, подорожні, розвід­ники тощо. В Україні таких гостей буває мало, а ті, що дістануться, не мають змоги побачити те, що большевики стараються прислонити, затаїти. Зате на підпольських теренах, у самій Польщі, в ЧСР і т. п., в тому відношенні є більші можливості і звідтіля до­ходять до зовнішнього світу відомості хоч скупі, але сприймаються вони з більшим довір'ям і зацікавленням.

Там чужинні експоненти зустрічаються безпосередньо, або дуже зблизька з українською революційною боротьбою, яка там ведеться, і подають ті вістки до своїх країн. Тоді пізнання того ма­лого відтинка наших змагань дає основу для віри і пізнання цілости української справи, зокрема революційної боротьби з узглядненням відповідних пропорцій, поміж західніми окраїнами й укра­їнським материком. Така-то боротьба на захід від лінії Керзона, хоч вона становить фронт другорядний, займає перше місце в ді­лянці видвигання, активізації справи української визвольної бо­ротьби на міжнародньому форумі. В цьому відношенні вона має найбільші досягнення, зробила найбільше. В цьому велика заслуга всіх борців того фронту перед справою визволення. Мова фактів боротьби – це найсильніший арґумент на міжнародній арені. А те, чим промовляє до світу боротьба на західніх окраїнах, та сперті на ту базу рейди на захід – доходять до відома ширшого світу і го­ворять, свідчать перед ним за цілу визвольну боротьбу України.

Дуже важливим і поважним ефектом революційних дій УПА й ОУН за лінією Керзона є поширення концепції революційної визвольної боротьби у суцільному протибольшевицькому фронті серед західніх сусідів України. Поляки, словаки, чехи, мадяри безпосередньо запізналися з діями УПА, з визвольною концепцією, революційними кличами ОУН та з нею мобілізованим спільним революційним фронтом, по лінії Антибольшевицького Бльоку Народів.

На таке поширювання ідеї спільного протибольшевицького фронту серед західніх і північно-західніх сусідів України спеціяльно наставлена діяльність ОУН й УПА за лінією Керзона. Іде про прищіплення і ствердження серед тих народів ідеї безкомпро-місової, революційної боротьби за самостійність, та ідеї Спільного фронту АБН. Ті народи переживають внутрішні політичні кризи –шукання виходу з ситуації послідовного, поступаючого понево­лювання їх большевицьким імперіялізмом. Вони великою мірою розгублено блукають на політичних роздоріжжях, витрачають час і сили на пробування легших доріг, які вже Москва позривала, або хитро спрямувала у свої сіті. На єдино правильний шлях безкомпромісової революційної боротьби здецидовано стала ще лише частина тих народів, а решта ще вагається, лякається його трудности. Тим народам, їх широким масам треба наглядних, живих, по­риваючих прикладів і доказів, що, революційна боротьба з больше­визмом можлива, реальна.

Так само щодо ідеї спільної революції – то розгублені, не раз зневірені, чи скептичні провідні кола і маси наших західніх сусі­дів потребують безпосередньо стрінутися з дією по тій лінії, поба­чити центральну силу, яка веде роботу для зреалізування концеп­ції спільного, революційного антибольшевицького фронту народів.

Дотогочасна діяльність УПА й ОУН принесла в тому напрямі поважні висліди. Сусіди України та наші природні союзники в антибольшевицькій боротьбі запізналися з нашими діями, з кон­цепцією, стратегією і тактикою. Це для них стає взірцем – при­кладом до наслідування та орієнтаційним шляхом. Дії УПА й ОУН по цій лінії вповні уодностайнені. Крім постійної політично-пропаґандивної акції, найкращі висліди дають рейди УПА на чужі терени, які мають революційно-політичні завдання і в яких, побіч партизанських операцій, ведуться широкі пропаґандивні акції. Такі рейди з України відбуваються у всіх чотирьох напрямах на терени сусідів, напр. на Білорусь, Румунію. Так само з західніх окраїн відбуваються рейди в Польщу, на Словаччину, Чехію, Мадярщину, останньо теж по підбольшевицьких теренах Австрії. Успіхи рейдів УПА у поширенні революційної боротьби і спіль­ного протибольшевицького фронту народів – великі.

Довкола останніх великих рейдів на Захід поширилось багато неправильних поголосок і пресових вісток. Передусім цілком по­милкова інтерпретація, що це УПА виходить з рідних земель. Ма­ємо справу з рейдовими операціями декількох відділів УПА, які оперували на захід від лінії Керзона, а не на матерніх землях. Такі рейди на терени західніх сусідів відбуваються постійно, кожного року. Цього літа вони особливо посилились у зв'язку з посиленням боротьби на західніх окраїнах.

Як відомо, Москва постановила усіма силами таки винищити українське населення на західніх окраїнах під Польщею та роз­бити діючі там українські революційні сили. Дотогочасні намаган­ня в тому напрямі агентурного варшавського уряду і збольшеви-ченого польського війська, під прихованим кермуванням большевицьких старшин і такій же співучасті відділів НКВД – вияви­лись безуспішними. Москва мусить одверто перебрати в свої руки ведення операцій проти УПА на підпольських теренах, кинути до того великі військові з'єднання та заанґажувати під своїм кермом змобілізовані армії Польщі і ЧСР. Того вже не можна зробити тих­цем, ворог примушений виступати відкрито, не зважаючи на шкід­ливі наслідки для його зовнішньої політики. СССР, Польща і ЧСР укладають формальний договір про спільні воєнні дії проти. УПА.

З початком літа ц. р. ворог розпочав генеральну офензиву на трьох фронтах. Його плян був такий: арміями СССР, Польщі і ЧСР, створити три великі і щільні фронтові лінії з півдня, півночі й заходу, замкнути в їх трикутнику частини УПА й революційне підпілля ОУН західніх окраїн, розторощити і зліквідувати їх, сти­снувши трьома валами, з усіх боків.

Але ворогові не вдалося досягти наміченої мети цілої офензиви. Крім неспівмірного відношення сил, героїзм українських револю­ціонерів і досконала партизанська тактика УПА мали перевагу над зусиллями ворога. Стратегічний плян УПА – звести на нівець ворожу офензиву полягав у тому, щоб не дати себе замкнути і зду­шити у трикутнику трьох фронтів, тільки прорвати його і розви­нути офензивні партизанські дії не там, де ворог хотів би звести бій, де він зосередив свої сили, а там, де він слабший, менше при­готований. Удосконалення партизанської тактики, знамените опа­нування її добре вишколеними і заправленими всіми відділами УПА, незрівняна хоробрість у боях, вміння виманевруватись з найтрудніших ситуацій, блискавкова рухливість, наскакування на ворога там і тоді, де він не сподівається – уможливили успішне виконання того, здавалось би, фантастичного пляну проводу ре­волюційної боротьби на західніх окраїнах.

Під час ворожої офензиви за лінією Керзона частини УПА – Захід розпочали посилену партизанську діяльність в смузі на схід від лінії Керзона. Тими діями вони значною мірою зв'язали большевицькі сили, які були призначені до атакування і постачання, через те відтяжили УПА за лінією Керзона, ослабивши большевицький, південний фронт. Значні сили УПА й бойового підпілля ОУН, за лінією Керзона прорвали ворожі фронти на багатьох від­тинках і, згідно з пляном, пішли в рейди. Вони розгорнули широкі партизанські дії, оперуючи з швидкою рухливістю на теренах поза смугами концентрації ворожих сил. Через те приневолили ворога розсіяти свої сили по широких теренах, де рейдують та можуть рейдувати відділи УПА. Маючи далеко більші комунікаційно-тех­нічні спроможності, большевицькі частини, а ще менше польські і чеські, не можуть рухливістю дорівнятись рейдуючим відділам УПА. Тож не можуть послуговуватись тактикою швидкої погоні. А спроби оточування і замикання рейдуючих не мають виглядів на успіх, якщо ті відділи зуміли вирватись з трикутника трьох фронтів. Тому ворог мусів перейти до стаціонування роздрібнених військових частин по цілих «загрожених» рейдами УПА теренах, щоб бодай трохи поборювати відділи УПА там, де вони появляють­ся, і щоб не компромітуватися перед населенням тим, що україн­ські революціонери свобідно з'являються та ведуть свою військову і пропаґандивну роботу, а промосковські урядові війська даної країни навіть не показуються. Таким чином рейди по цілому гли­бокому запіллі ворожих фронтів відтягнули значні сили проболь-шевицької польської і чеської армії, ослабили ворожий натиск на західніх окраїнах та ударемнили велику офензиву потрійного союзу.

З проламаного трикутника за лінією Керзона пішли рейди на­прямом на північ і північний схід – в Польщу і на Білорусь, на за­хід і на південний захід, в Чехію, Словаччину, Мадярщину, Ав­стрію. Головна частина рейдуючих відділів не відривається пов­ністю від баз революційного руху на рідних землях, спирається на них, роблячи ближчі, чи дальші випади. Деякі відділи пішли у далекі рейди, відорвавшись від випадових баз і головних сил. Вони доходять до західніх кордонів підбольшевицької зони в Се­редній Европі. Частина тих відділів та окремі групи, у вислідї во­єнних дій переходять на невтральний терен.

Крім військово-бойових завдань, рейди УПА по чужих країнах мають політично-пропаґандивні цілі, що стоять тепер на першому місці. Успіхи в поширенні серед інших народів протибольшевицької революційної боротьби та концепції спільного фронту АБН – це тривкі успіхи нашої боротьби, дальший, поважний крок до перемоги. А останні рейди УПА, зокрема на Захід, зробили в тому напрямі дуже багато.

Таким чином з великої офензиви, якою СССР та її сателіти Польща і ЧСР хотіли розгромити і знищити українські револю­ційні сили на західніх окраїнах, зродились широкі контрофензивні дії УПА – великі рейди, що не тільки зберегли повстанчо-революційні сили від знищення, але принесли поважні успіхи україн­ській революції.

Як бачимо, ціла революційна, політична й мілітарна боротьба УПА й ОУН ведеться пляново в кожній ситуації, на всіх теренах. Вона йде послідовно по лінії здійснення нашої визвольної концеп­ції. Знаючи цю концепцію, можна бачити в усіх діях послідовне переведення одного пляну. В усіх акціях іде не тільки про безпо­середній, матеріяльний ефект, тільки в першу чергу продовжування, поширення революційної боротьби, мобілізування щораз більше нових сил, щораз ширших мас та приєднування інших на­родів до спільного антибольшевицького фронту. Всі зусилля, тру­ди та жертви, які причиняються до такого розвитку і росту виз­вольної революції, покладені за добру справу, оправдуються, бо вони ведуть до перемоги єдиним правильним шляхом.

СЛОВО ДО УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ ЗА КОРДОНОМ

Ця стаття, за підписом «Степан А. Бандера» появилася окремою брошурою, як видання ЗЧ ОУН, у липні 1948 року, на 69 сторінках. Вийнятки з «Слова» були друковані п. з.: «Степан Бандера про УНРаду» в тижневику «Час», Фюрт, у 1948 р.; у чч. 10, 11 і 13 суспільно-полі­тичного двотижневика «Визвольний Шлях», Лондон, рік вид. І за жовтень, листопад і грудень 1948 р.; уривок п. з. «Єдина реальна виз­вольна концепція» в тижневику «Гомін України», Торонто, рік вид. XII, ч. 42/596 з 15. 10. 1960; під з. «Найперше – самостійність і суверен­ність» у журналі «Визвольний Шлях», рік вид. ХІ/ХУІІ, кн. 10/240 за жовтень 1964; в книжці Ярослава Стецька «ЗО червня 1941 р.», По­літична Бібліотека Ліґи Визволення України ч. 26, Торонто, Канада, 1967 р., стор. 327-329.

Рецензія на «Слово», підписана криптонімом М. (М. Мироненко), появилася у розділі «Бібліографія і критика» журналу «Визвольна Політика», Мюнхен, рік вид. IV, ч. 1/10 за 1949 р., стор. 56-59.

Причину написання «Слова» пояснює сам її автор:«Усі нерівності в політичному думанні й ставленні в наших рядах значною мірою походять з недостатнього обміну думками й з'ясування проблем до са­мих основ. Мета цього листа-подати роз'яснення усім націоналістам-революціонерам на закордонних теренах…»

В цих роз'ясненнях автор «Слова» з'ясовує, що таке ОУН і її про­грама, які можуть бути союзи держав, народів, концепцію власних сил, вказує на ієрархію наших завдань, дає практичні поради здій­снювання визвольної лінії в нашій внутрішній політиці та підкреслює основні завдання української еміграції – капіталізувати боротьбу українського народу на відтинку зовнішньої політики. Відносно не мало місця присвячено теж справам Української Національної Ради, доцільності співдії з іншими політичними середовищами.

*

Друзі Націоналісти-Революціонери!

Ціла наша політична діяльність за кордоном мусить бути пляновим і послідовним реалізуванням нашої революційно-визволь­ної політики в Краю, яка веде до єдиної мети. Правильність шля­хів, і метод нашої політики ми мусимо постійно перевіряти на осно­ві вислідів, направляти їх і удосконалювати. Успішність цілої закордонної діяльности націоналістичного руху залежить у великій мірі від того, чи всі її складові елементи будуть одностайно, за одним пляном спрямовані до однієї мети, чи в усіх її учасників буде однакове наставлення, однакове розуміння головних питань. Маючи це на увазі, звертаюся до Вас із цим «Словом», щоб поділитися з Вами своїми думками і спричинитися до того, що в наших рядах будуть ясно усвідомлені основні проблеми укра­їнської політики, виразно скристалізовані наші позиції, засади й головні лінії нашої політичної діяльности за кордоном. Не маю на меті з'ясовувати цілість нашої політичної діяльности за кор­доном, тільки порушую поодинокі питання, такі, що тепер ви­магають цілковитої ясности, або ті, що довкола них виринають розбіжності чи баламутні погляди. При тому доводиться прига­дувати основні цілі і засади нашого руху, що, як компас, визна­чають нашу дорогу в кожній ситуації і що їх завжди треба мати перед очима, коли стоїть питання правильности нашої політики.

І.

Організація Українських Націоналістів (революціонерів) – це визвольна політична організація, що своїм характером, своїми цілями, своїм ідейним змістом і своєю діяльністю істотно відріз­няється від усіх українських політичних партій. Вона не стає речником інтересів якоїсь окремої частини народу, не виводить своїх цілей, своєї програми з якоїсь абстрактної, теоретичної су­спільно-політичної програми, її основне завдання і посвята – це боротьба за визволення України, змагання за Самостійну Соборну Українську Державу, що єдина може забезпечити українському народові повну волю, всебічний свобідний розвиток, добробут, соціяльну справедливість і справжнє народоправство. Коли ця мета буде досягнена, тоді рацією існування і змістом діяльности ОУН буде дальша жертвенна служба Україні відданою працею і творчим змаганням за найкращий розвиток і досягнення україн­ського народу у всіх ділянках життя, за розквіт і велич Україн­ської Держави, боротьба з усім, що стоїть тому на дорозі. ОУН змагається за добро цілого українського народу і всіх громадян України, а не якоїсь однієї частини, суспільної верстви тощо. Свою програму ОУН виводить з потреб цілого українського народу, з його природи й історичного розвитку, з сучасного стану, з його життєвих прагнень і настанов у змаганні за найвищий всебічний розвиток, добробут і себевиявлення народу – цілости і всіх його складників, збірноти й української людини. Самобутнє життя і розвій українського народу гармонійно поєднуються з вселюдським поступом як його складова, творча частина.

Український народ матиме змогу свобідно жити й розвива­тися тільки тоді, коли визволиться з гніту й визиску російсько-большевицького імперіялізму, коли позбудеться всякого понево­лення і стане сам господарем на своїй землі, в Самостійній Собор­ній Українській Державі. Визволення і самостійна держава – це питання, чи бути українському народові, свобідно жити й розви­ватись, внести у розвиток людства свої творчі цінності, чи стати погноєм для дальшого розросту ретроградного російсько-большевицького імперіялізму, що несе поневолення, нужду, занепад всього людства. Український націоналістичний визвольний рух ставить змагання за відновлення й закріплення Суверенної Со­борної Української Держави в основу всього українського життя. Зосереджуючи всі сили і всі дії для досягнення цієї найвищої мети, він ставить перед українським народом означений зміст україн­ської держави, саме такий, щоб вона об'єднувала в собі цілий народ, всі українські землі, щоб порядкувала в ній суверенна воля цілого українського народу, запевняючи всебічну свободу, спра­ведливість, рівність, добробут, свобідний розвиток і свобідну твор­чу діяльність усім громадянам України без ріжниці.

Щодо устроєвої форми української держави ОУН на теперіш­ньому етапі послідовно не відстоює якоїсь усталеної структури, ані назви, залишає це питання на час державного будівництва, коли український народ буде вирішувати його свобідною волею. Цього дотримується ОУН від початку своєї діяльности по сьогодні, це прийняла і УГВР у своїй плятформі. Така настанова має політичну доцільність.

В сучасності сама устроєва форма держави ще не вирішує і не віддзеркалює її дійсного змісту. На наших очах діється так, що в одних державах з такою самою устроевою формою, чи то республікансько-демократичною, чи монархічною, панує народо­правство, свобода, справедливість і добробут, а в інших – тоталі­тарна тиранія, терор, гніт, безправство і найчорніший визиск. Аджеж СССР, держава – тотальний концтабір, держава найгіршої тиранії, диктатури і невільництва – хвалиться «найдемократичнішою» устроєвою формою, це ж тільки «Союз Совєтських Соці-ялістичних Республік». Навіть немає одноособового голови дер­жави, скрізь ради, колегії, колективи, президії. А в той же час у деяких монархіях, нпр., у скандинавських країнах, бачимо зміст народоправства.

Коли ж тепер у кожну державно-устроєву форму вкладають різний зміст, то пощо питання структури і назви має ділити й різнити самостійницькі сили, відводити увагу й енерґію від бо­ротьби за зміст?

Не заперечуємо жадної устроєвої форми, в яку вкладається правильний зміст української державности, і за це не входимо в спори. На своїх прапорах наш рух виписує самий зміст української державности, якого не можна підмінити жадною формою, а не форму-структуру, в яку можна б укласти різний зміст.

Ми впевнені в тому, що український народ не припинить безкомпромісової боротьби за свою суверенну і соборну державу аж до повного реалізування цієї мети, не дасть собі її підмінити по­рожніми, без повного змісту формами чи половинчатими розв'яз­ками, у вигляді федерації, союзів тощо. Не може більше повтори­тися лихо з 1917 року, коли федералістична концепція сплутала будування української державности, приголомшила здоровий національно-політичний інститут народу й обеззброїла його перед большевицьким підступом і наступом. Не сміє тепер відживати подібна хвороба в українській політиці, у старій чи новій формі, як нові протисамостійницькі федералістичні, унійні, всесвітянські тенденції. Вони виринають як коньюнктурні явища у висліді по­гоні за тим, щоб відкривати «нові, модерні» цілі й шляхи україн­ської політики, при невмінні відрізнити тривкі розвоєві тенденції в міжнародньому житті від тимчасових, коньюнктурних ситуацій.

Ми не думаємо виступати проти міждержавних союзів, бльоків чи об'єднань. Вони корисні і конечні в міжнародньому житті. Україна напевно входитиме в союзи чи бльокування з іншими дер­жавами по лінії спільних інтересів і своєю активною участю в ши­роких міждержавних об'єднаннях зможе творчо причинитися до мирного співжиття й співпраці між вільними націями світу. Коли об'єднуються суверенні держави як рівні з рівними, для спільних цілей, корисних для всіх учасників, без переваги і при­вілеїв одних народів перед другими, без визиску й упосліджування – то це не порушує ні самостійности, ні свобідного розвитку жад­ного народу. Всі об'єднані в ширшому чи вужчому союзі держави вирішують і нормують свої спільні інтереси спільно, на спільному форумі. Це не порушує засади національно-державної суверенности тоді, коли до такого бльоку, об'єднання тощо всі народи, держави входять добровільно, вільні і рівні. Коли всі однаковою мірою зацікавлені в тому, однаково з того користають і жодний народ не порушує суверенітету іншого народу.

Такі об'єднання можливі тільки між вільними, державними і неімперіялістичними націями, на плятформі спільних, однакових цілей і інтересів. Не може бути справжнього союзу з таким наро­дом, що має на меті поневолення, підкорення чи визиск інших народів і з цією метою облудно входить у «союз» або хоче його вико­ристати для однобічного скріплення своїх позицій, прямуючи до таких цілей, які шкідливі чи небажані іншим договірним народам. Між державами, які входять в якесь об'єднання, мусить бути повне взаємовизнання, пошанування прав і інтересів.

На таких засадах побудовані різного типу й обсягу міждержав­ні об'єднання можуть бути чинником поступу в міжнародньому житті, позитивним для всіх націй. Але тільки на таких засадах. Мусимо розрізняти правильні, здорові, прогресивні об'єднання від ретроґрадних, нищівних і нежиттєздатних.

Порівняймо об'єднання західньоевропейських держав із совєтським східньоевропейським бльоком. З одного боку, об'єдну­ються держави Західньої Европи, що є в однаковім геополітичнім стані, мають близьку господарську структуру і ситуацію, об'єд­нуються як рівні з рівними, для спільного захисту своїх спільних інтересів у кількох ділянках, політичних, господарських і обо­ронно-мілітарних. Союз здоровий і корисний для всіх учасників. А з другого боку – накинений большевицькою імперією сателітним ніби-державам, проти дійсної волі й інтересів цих народів, союз – інструмент большевицького визиску, підкорення і впря­гання цих народів до дальших імперіялістично-аґресорських плянів Москви. Або другий приклад: яке може бути в ОН об'єднання між СССР і іншими державами, коли СССР послідовно прямує до повалення їх устрою, накинення їм комуністичної системи шляхом проникання комунізму, переворотів і агресії та включення їх у сві­товий комуністичний союз?! Це ж виразно проголошує комуні­стична програма, офіційна державна доктрина СССР. Москва цього ніде не відреклася, послідовно до цього прямує. Всі це знають і бачать – і творять разом «Об'єднані Нації»!

Україна може входити в такі міждержавні утвори, що побудо­вані на здорових основах, в яких вона буде рівноправним спів­учасником, а її права й життєві інтереси будуть там респектовані й забезпечені. Основна і невід'ємна передумова – це державна са­мостійність України. Найперше – здобути і закріпити Самостійну Соборну Українську Державу, а тоді лише буде реальною дійсна, повноправна участь України в міжнародніх об'єднаннях. Всякі «концепції», що Україна може ввійти як рівноправний член у між­народні, понаддержавні конструкції без власної самостійної дер­жави і що боротьба за державу може бути непотрібною – шкідливі для українського народу.

Основною метою і найголовнішим принципом всієї української політики є і мусить бути відбудова УССД, шляхом усунення боль­шевицького поневолення і розчленування російської імперії на самостійні національні держави. Лише тоді може бути місце для об'єднання цих самостійних національних держав у бльоки чи союзи, за принципами геополітичних, господарських, оборонних і культурно-розвоєвих спільних інтересів на поданих вище засадах. Концепції про еволюційну перебудову чи перетворення СССР на союз вільних держав, але так само пов'язаних, у тому самому складі, з перевагою чи центральним становищем Росії – такі кон­цепції протилежні ідеї визволення України, їх треба до кінця усувати з української політики.

Самостійну державу може здобути собі український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток між-народньої ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відограти тільки допоміжну, хоч дуже корисну ролю. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежности, хіба тільки зміну одного поневолення на інше. Росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в су­часну добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіялізмом у кожній ситуації, у кожному стані, всіми силами, з усією запек­лістю буде кидатися на Україну, щоб утримати її в складі своєї імперії чи наново поневолити Як визволення, так і оборона само­стійности України може в основі спиратися тільки на власні укра­їнські сили, на власну боротьбу і постійну готовість до самооборо­ни.

Союзників нам теж треба мати в нашій визвольній боротьбі якнайбільше і якнайкращих, а передусім справжніх. І їх Україна може мати. Але тільки тоді, коли сама буде боротися і коли сама буде сильна. Бо союзництво – це відношення обопільности. Його може мати той, хто сам щось дає і добуває. Визволителів, «освободителів», які б здобували для нас волю і її нам дарували, – напев­но ми ніколи не діждались би. Наші союзники – це насамперед ті народи, що опинилися в неволі російсько-большевицького імперіялізму і борються проти нього за власне життя і свободу та став­ляться прихильно до самостійности і соборности України. А далі, коли прийде до зудару між СССР і вільними ще народами, тоді і ці останні можуть бути нашими союзниками. Це буде залежати м. ін. від того, наскільки наша боротьба, наші сили будуть важити у воєнному конфлікті.

Концепція власної боротьби, власних змагань, власними сила­ми – це єдина реальна визвольна концепція. Тільки вона може бути змістом української самостійницької політики і провідною настановою всієї політичної дії.

II.

Внутрішньо-українська політика Організації Українських На­ціоналістів є і завжди мусить бути визвольницькою, а не партій­ною. Тобто, вона змагає до формування такого внутрішньо-укра­їнського життя, до створення такого укладу і взаємовідношення українських сил, які за всякої ситуації найкорисніші для визволь­них змагань, а не тільки для скріплення позицій самої ОУН. Наше ставлення до всіх інших українських політичних течій, концеп­цій і організованих сил завжди нормується відповідно до того, як вони, програмово і практично ставляться до актуальної боротьби. Вирішальне значення має їхня роля, яку вони вже виконують чи можуть виконати в актуальній визвольній політичній дії. Супер­ництво в ідейно-програмовій площині, відстоювання власних концепційних позицій, поширювання їх серед широкого громадянства в протиставленні до позицій інших ідейно-програмових напрям­ків повинні провадитися своїм порядком. Але дійове взаємовідно­шення сил має нормуватися відповідно до практично продовжу­ваної політики. Не може всього вирішувати й стояти на першому пляні міжгрупове суперництво, робити неможливою концентра­цію всіх сил в одностайній визвольницькій дії.

В нашій політичній дії ми ставимо на перше місце послідовне ведення визвольної боротьби, невідхильне здійснювання основної лінії визвольної концепції. Від того не відступаємо ніколи, в жод­ній ситуації. Одночасно докладаємо всіх старань, щоб по цьому шляху дійової визвольної політики йшов увесь народ, як широкі народні маси, так, по змозі, і всі організовані політичні чинники, щоб суцільний визвольний фронт об'єднував усіх. Якщо є мож­ливість залучити всіх на правильний визвольницький шлях, то мусимо докласти до того всіх старань і відсунути на задній плян другорядні чи менше актуальні справи, які стоять на перешкоді творенню одного спільного фронту. Принцип найбільшого скріп­лення визвольного фронту і концентрації в ньому всіх придатних сил стоїть перед принципом власних політичних інтересів.

Одначе, в разі такої ситуації; коли інші політичні чинники – організації, центри, партії, всі, чи якась їх частина, не хочуть чи не спроможні йти найтяжчим шляхом безкомпромісової визволь­ної боротьби і політики, відступають від неї, чи стають на шлях пасивности, тоді визвольний рух, ОУН, не може на них оглядатись і мусить змагатися своїм прямим шляхом боротьби без них, а то й проти них. Не можна для самої механічної єдности, щоб не було розходжень і поділу в українському політичному житті, відсту­пити від нашої визвольної концепції, припиняти нашу безкомпромісову боротьбу з ворогами української державної незалежности, сходити на шлях тих, що відходять від боротьби, шукають при­мирення з ворогом чи вибирають лінію пасивности. У найтяжчі історичні моменти мусять тримати фронт і прапор безкомпромісової боротьби з ворогом ті сили, які на те спроможні.

Зрештою, постава різних організованих політичних чинників ще не віддзеркалює постави народніх мас. У нашій дійсності полі­тичні організації і партії охоплюють своїми членськими кадрами дуже незначну частину народу. Широкі народні маси виявляють своє наставлення прямою участю в політичних акціях, своєю під­тримкою, байдужістю чи неприхильністю до починів поодиноких організованих політичних середовищ. Часом за одним рухом мо­же йти переважна більшість народу, ввесь актив, а інші угру­повання можуть залишатися самотні. Отож і в нашій дії звертаємо увагу головно на народні маси, їх активізуємо, приєднуємо до на­ших акцій, до боротьби, на них ставимо, бо тільки активна участь мас може дати визвольному рухові потрібну для перемоги дина­міку.

Але в політичному житті деяку ролю відограє і саме існування політичних тенденцій, осередків і груп, які стоять поза фронтом боротьби чи протиставляються йому. Це дає ворогові і противни­кам змогу, відвертаючи пропорційне силове відношення, зображу­вати справу так, що визвольний революційний фронт стоїть ізо­льований, відокремлений, а значна частина політичних сил йому протиставиться. Зовнішній світ звичайно слабо визнається в на­шій дійсності, не може придивитися до фактичного стану, тільки орієнтується самими вивісками українського політичного життя. Його можна звести на облуду, зобразити українську дійсність фальшиво, шкідливо для визвольного фронту.

Тож наші старання завжди мусять зміряти до того, щоб, крім мобілізації фактичної сили у визвольному фронті, зв'язувати з ним усі українські політичні фактори, щоб в основних питаннях визволення український політичний світ являвся назовні як одно­стайна цілість. В основі цього мусить лежати одна концепція са­мостійницької політики. Але має також значення відповідне роз­в'язання справи політичної репрезентації і загальної політичної консолідації.

*

Такі головні засади і напрямні нашої політики ОУН послідовно реалізувала. На різних етапах діяльности ОУН складалися різні умови для визвольної політики, різні зовнішні обставини і внутрішньоукраїнські співвідношення. В цих різних умовах була реалізована одна і та сама основна політична лінія з погляду конечности і доцільности визвольних змагань.

Але постава і роля різних українських політичних груп та їх відношення до нашої послідовної, прямолінійної політики не мали такої стійкости, переходили різні еволюції. Тож наше відношення до них і ввесь внутрішньо-український політичний уклад у різних фазах різно представлялися. Хто бере справу поверховно, тому може здаватися, що ми зміняли лінію нашої внутрішньої політики. Ця помилка походить не тільки з того, що сприймається лише зов­нішній образ. Дехто гадає, що принципова внутрішня політика має бути нормована твердо усталеними відношеннями до поодиноких політичних середовищ, бо не здає собі справи з засад нашої виз­вольної політики.

Щоб вказати на практичне здійснення послідовної визволь­ницької лінії в нашій внутрішній політиці, висвітлимо деякі мо­менти з нашої діяльности від 1941 р., зокрема такі, що відносно них є багато баламутних тлумачень.

З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські пляни супроти України: під­манути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невільничої робочої сили. Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду – з одного боку, обіцяти державність, а з другого – викручуватись воєнними обставинами, українською непідготованістю і т. п. Одним із голов­них аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці непідготовані, необ'єднані, розсварені, нема з ким гово­рити і т. п. А при тому була ставка на розігравання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння. Тоді вимогою часу стало порозуміння всіх українських політичних чинників, які були на західніх окраїнах і на еміґрації в Европі, створити одностайний фронт і сконсолідований осередок-репрезентацію. Цю вимогу си­туації добре зрозуміли всі українські політичні чинники, і за по­чином революційної ОУН у Кракові створився Український На­ціональний Комітет (УНК), до якого ввійшли представники всіх середовищ, центрів і угруповань, за винятком одного чи двох. ОУН виступила з ініціятивою і доклала всіх старань, щоб здій­снити консолідаційну акцію, керуючись насамперед рацією акту­альної визвольної політики, а не своїм протиставним відношенням до програмово різних угруповань, які ОУН поборювала. Це саме мали на меті й інші співучасники.

Щодо УНК можна почути на адресу нашої Організації закиди, ніби вона не була вірна супроти партнерів договорення, що в Акті ЗО червня виступила не від УНК, що і далі діяла сепаратно, а УНК не був активізований. Але цей закид не витримає критики, коли розглянути суть справи. УНК зформувався на засадах відкритої, леґальної дії і вже через це не міг бути, чинником революційного характеру, бо відразу був би ліквідований окупантом. УНК не го­тувався до того, щоб починати чи очолювати революційну проти-німецьку боротьбу. Він мав оформити й маніфестувати одностай­ність української політики, бути речником українських самостій­ницьких прагнень у межах нормальної політичної дії, а не револю­ційних кроків і боротьби. Акт відновлення Української Держави ЗО червня 1941 року і розпочате ним державне будівництво – це були дії, виконані революційним порядком, і заздалегідь було ві­домо, що Гітлер відповість на них безоглядними репресіями. Втя­гати до того УНК було недоцільно і неможливо. За саме передання УНКомітетом радіоповідомлення про Акт ЗО. 6. 1941 р. члени УНК були ґестапом ув'язнені.

Якщо б була змога нормальної самостійницької політичної дії, якщо б Німеччина респектувала державну суверенність України і невстрявання її у війну Німеччини проти західніх держав, ці не­відступні тоді декляровані засади української самостійницької по­літики, в такій обстанові УНК вийшов би на поле широкої полі­тичної дії і репрезентації. Де було можливо, там УНК був активі­зований і відповідно підносилося його значення. Українська На­ціональна Рада створилася у Львові в липні 1941 року у зв'язку з УНК; так само на всіх масових народніх зібраннях і маніфеста­ціях по всьому терені особливо відзначалося повстання УНК як центру всеукраїнської політичної консолідації. Дальший розви­ток подій був такий, що не було можливостей для дії УНК, як леґального самостійницького центру. В піднімецькій дійсності могли наявне існувати тільки такі політичні твори і акції, які при­стосовувалися до цієї дійсності; усе ж безкомпромісове, що хотіло вести акцію, мусіло йти в підпілля.

Також і щодо Акту ЗО червня 1941 р. і дальших подій треба висвітлити головні моменти, щоб усунути різні неправдиві, свідомо чи несвідомо розповсюджувані, шкідливі для української політики інтерпретації.

Революційний провід ОУН зважився на такий шлях ставлення визвольної справи у зв'язку з німецько-большевицькою війною пляново, після всебічного обміркування. Було ясно, що гітлерів­ська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи держав­ної самостійности України, а з другого боку, не схоче відразу ви­кликати боротьби українського народу проти себе. Невиразною політикою, тактикою обіцянок, що не зобов'язують, і проволок, підтримуванням надій на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СССР гітлерівський режим плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до державної самостійности рішуче спрямувалося проти Німеччини. Берлін не хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою війну проти СССР і тим зв'язати її з усією своєю політикою, позбавити можливостей провадження не­залежної української політики, використати й значною мірою виснажити сили України у війні, а далі відомо, яку долю готував Гітлер Україні.

Було ясно, що у відношенні до гітлерівської Німеччини не можна було сподіватися на успішність переговорів, ставлення ви­мог, переконувань тощо. Такі заходи були заздалегідь засуджені на неуспішність і могли мати значення тільки тактичних заходів, щоб мати й такі козирі і щоб приховати підготову до дії по іншій лінії. Справжня ж самостійницька .політика мусіла йти шляхом доконаних фактів, власної ініціятиви, не оглядаючись на політику Німеччини, а коли треба, то виразно проти неї. Український народ мусів на початку нової ситуації, створеної воєнними подіями на його землях, виразно і рішуче сказати своє слово, творити своє життя за власною волею, власними рішеннями. І так сталося. Проголошення Народніми Зборами у Львові відновлення Україн­ської Держави, створення Тимчасового Державного Правління, проведення всенароднього плебісциту у формі висловлення волі народу на масових відкритих маніфестаційних зборах-здвигах на всій українській території, вільній від большевицької окупації, розгортання державного будівництва у всіх галузях – все це до­вершилось власною волею і власними силами українського народу, не зважаючи на бажання і ставлення німців, проти їхньої волі.

Ми глибоко переконані, що честь Нації, історична і політична конечність наказували так поступати. Ми не мали надій на те, що такі довершені факти і так виявлена рішуча воля українського народу вплинуть на зміну політичних плянів Гітлера супроти України, їх ніщо взагалі не могло змінити. Але тільки рішучі і довершені діла з нашого боку могли створити ясну ситуацію, пе­рекреслити найнебезпечніші для України підступні гітлерівські задуми й зберегти відкритий, чистий шлях для дальшої незалеж­ної визвольної політики. Такими діями була передусім виразно ви­словлена воля українського народу, що він сам вирішує питання свого життя, завжди змагає до відновлення своєї суверенної дер­жави, а відношення між Україною і сторонніми силами ставить у залежність від їх пошани до суверенних прав українського народу, визволення його суверенної держави. З цих позицій Україна не відступає ніколи, в жодній ситуації, і своїх природніх прав на державну суверенність не зрікається і під натиском наймогутні-ших сторонніх сил.

Доконані державнотворчі акти мали вирішне значення для скеровання й кристалізації основних внутрішніх політичних про­цесів, які відбувалися в цілому українському народі від літа 1941 р. Вони були виразно спрямовані до державної суверенности. Серед величезних змагань світових потуг могла губитись, принишкнути справа української державности. Червень 1941 року запобіг тому і поставив її в центрі політичного розвитку серед воєнної бурі на Сході Европи.

Основна лінія облудно-підступної політики Гітлера супроти України була перекреслена. Німці спершу ще намагалися її повер­нути й утримати, сподіваючись від її успіху дуже багато. Тому вони не виступали відразу з властивою їм безоглядністю, пробу­вали ліквідувати справу тихцем, зам'яти, відсунути. Коли ж стало видно, що це через рішучу й виразну українську поставу не вда­ється, тоді німецька політика була примушена розкрити свої кар­ти, показати справжнє відношення і пляни. Німецькі репресії і курс одвертої ворожо-окупантської політики відкрили очі всім, оголили істоту німецької «остполітік» і створили виразні фронти.

Дехто закидає, що під час Акту ЗО червня 1941 р. були вжиті фрази і жести приязного супроти Німеччини тону. В цій справі пора сказати одверте слово, бо наша правда ясна і чиста, і треба припинити фальшиве змальовування дійсности. Ми завжди обсто­юємо незалежність української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним!) із сторон­німи силами. Стоїть питання про основну лінію української по­літики під час минулої війни, зокрема супроти Німеччини. Війна Німеччини з іншими державами, доки вона не зачіпала України, вимагала від нас повної невтральности. Україна поневолена большевицькою Росією і в стані боротьби з нею за своє самобутнє існу­вання, за державну суверенність не мала ні змоги, ні рації будь-як втручатися в справу чужої війни. Коли ж на переломі 1939-1940 р. з німецького боку були виявлені намагання на західніх окраїнах і в Польщі втягти українців у війну на заході й вербувати їх до спеціяльних військових частин, призначених на західній фронт. Організація і все українство поставилося до цього рішуче неґативно. Це пройшло немов непомітно, бо справа була неголосна, але нею було позначене важливе політичне вирішення.

Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильне цього факту. Але тим ще не розв'язувалося питання взаємин між Україною і Німеччиною. Воно мусіло залежати тільки від одного: як поставиться Ні­меччина до державної суверенности України, чи буде шанувати українську суверенність, українські інтереси, чи буде шукати в Україні союзника проти большевицької Росії, – чи трактуватиме Україну як воєнну здобич і об'єкт своїх цілей. Українська само­стійницька політика не могла керуватися тим, що гітлерівська Німеччина така, чи така, отже ми відразу проти неї. Ми мусіли стати і стали на позиції незалежної реалізації наших національ­них цілей, оборони наших прав і інтересів. А далі мусіла сказати свою слово Німеччина. Коли мало бути розв'язане таке глибоке вирішення, згода чи боротьба між Україною і Німеччиною, то тут важили лише істотні, великі питання, а не другорядні чи далекі для нас моменти. І ще одно: коли в такій ситуації мала бути бороть­ба між нами, то треба було, щоб її неспровоковано і виразно спри­чинила Німеччина потоптанням прав і волі українського народу. Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання справи державної незалежности, а під умовою шанування її – готовість до приязних взаємин і до спільної війни проти большевицької Росії, і тільки проти неї.

Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли – і до неї завжди признаємося. Віримо, що історія її повністю схвалить. А чужий політичний світ також мусить об'єктивно визнати за нами слушність і шанувати нашу поставу.

І ще з одним закидом ми зустрічаємося: чому ОУН так помітно висунулася на перший плян у відновленні державности в 1941 р., чому виразно зазначала свою ініціятиву й на чільні місця у. від­роджуваному державному житті висунула своїх членів? Ті, що шукають матеріялу для обвинувачень, вбачають за цим амбіції, жадобу влади, перегони, щоб хтось нас не випередив і т. п., а не хочуть бачити того, що наочно виявилося в живій дійсності. Отже тут вирішальними були три питання: питання самого проведення пляну, питання відповідальности і питання збереження зайнятих позицій. Все, що було зроблено в червні-липні 1941, можна було провести тільки порядком революційним, захопленням німців роз-полохом, дуже швидким і рішучим діянням. Це могла і мусіла під­готувати й організувати сама ОУН. Якби справа була спрямована на рейки спільної, міжорганізаційної дії, Ґестапо заздалегідь її паралізувало б.

Було передбачено наперед, що німці поставляться ворожо, за­стосують безоглядні репресії, будуть намагатися змусити до від­ступу, скасування і т. п. Так і сталося. Від самого початку ув'яз­нення членів Державного Правління й частини Проводу ОУН представпики німецького уряду всякими методами старалися схилити до скасування чи саморозв'язання Державного Правління. Пред­ставники Розенберґа запевняли, що німецький уряд не виступає проти державної самостійности, тільки з нею треба зачекати, а на­самперед концентрувати все для розгрому СССР, пропонували широку співпрацю з українцями, давали термін – два роки для поступового запровадження державної самостійности України і т. п. Коли ж такі обіцянки не могли спонукати до скасування ак­тів, тоді прийшли на чергу ультимативні домагання з загрозами репресій супроти Організації і цілого народу, як у ворожій країні. І нарешті дійшло, як відомо, до застосування цих погроз.

При підготовці відновлення самостійної української держави проти волі Німеччини передбачалося такий розвиток і враховано німецькі репресії. Отже йшлося про те, хто, який політичний чин­ник виступатиме як відповідальний, з усіми наслідками цього. Тре­ба було виступити з відкритим шоломом. Коли не було змоги в даній ситуації зброєю оборонити українську державність, то було конечно, щоб ті, хто її очолив, не ховались ніяким способом і не зреклися її під жодним тиском. Революційна ОУН вважала, що мусить взяти на себе відповідальність і обов'язок відстояти перед світом і перед ворогом право і волю українського народу. Тому в самому Акті 30 червня була виразно зафіксована ініціятива ОУН, а Державне Правління очолив член Проводу ОУН. Зроблено все так, щоб на Організації зосередилася відповідальність, а слідом за цим і всі репресії ворога, спрямовані проти української держави, впали на ОУН, яка була загартована і підготована до боротьби, а не на інші українські політичні чинники.

В той період ОУН мусіла висунутись на чоло. Інші політичні чинники були готові йти цим шляхом доти, поки не дійшло до не­минучого, одвертого конфлікту з Німеччиною. Вони були схильні до іншої політичної тактики, не до ставлення справи на вістрі меча, – радше до пасивного опору, ніж до активного рішучого виступу в тій ситуації, на початку німецько-большевицької війни. На початку боротьби на два фронти ОУН не могла розраховувати на співучасть інших організованих політичних середовищ. Ситу­ація була така, що не було змоги для явної легальної дії таких чинників і організацій, які хотіли стояти на позиціях державної незалежности України. А підпільні, революційні методи дії, крім націоналістичного руху, іншим середовищам не відповідали. Вони поступово переставали себе проявляти як діючі політичні факто­ри. На поверхні лишилося «відполітизоване» громадсько-суспільне життя в тих формах, на які дозволяла німецька окупація і куди влилося багато сил. А самостійницьке політичне життя концентрувалося в націоналістичному підпіллі, яке стояло одночасно в боротьбі проти німців і проти большевицької Росії.

*

Українська Головна Визвольна Рада створилася в той час, коли революційно-визвольна боротьба, що її розгорнула й організувала ОУН, набрала найширших розмірів, як боротьба цілого народу. В рядах Української Повстанчої Армії стали всі, хто без уваги на свої програмово-політичні переконання був готовий до збройної визвольної боротьби проти ворогів-окупантів. Політичні партії в той час не проявляли свого існування. Тож не було з ким зговорю­ватися. Самостійницькі, революційні дії на теренах найбільшої активности вийшли далеко поза межі політичних і військових операцій самих організованих революційних сил УПА й ОУН. Вони своїм змістом і формами в дійсності розвинулися в підпільне дер­жавне життя, яке на опанованих ним теренах охопило різні ді­лянки, від політично-адміністративної, суспільно-господарської аж до шкільництва включно. В ньому брали активну участь найширші народні маси, все населення, а система ворожої окупаційної адміністрації була значною мірою паралізована, ізольована, сти­снена до військових і адміністративних осередків, з яких ворог робив тільки випади в терен. Проти ворожої окупаційно-державної системи стояла не тільки революційно-визвольна боротьба, але діюча, самостійна підпільна державна формація, яка висловлю­вала і в'тілювала волю українського народу, і його визвольна армія – УПА. УГВР постала як найвищий орган цієї формації і керівний центр загальнонаціональної визвольної боротьби.

Головна роля УГВР в цілій українській визвольній політиці полягає в тому, що УГВР створилася, перебуває і діє на Україн­ських Землях як найвищий революційний керівний орган у виз­вольній боротьбі українського народу, в протиставленні до оку­пантських і агентурних творів – «райхскомісаріяту», «генерал-губернаторського дистрикту» та «уряду УССР». Суть саме в тому протиставленні до ворожих експозитур на українських землях. Тимто в основних актах УГВР виразно поставлено правило, що УГВР перебуває в Україні. Діючи на Рідних Землях як верховний орган, революційно-визвольної боротьби народу, УГВР надає їй загальнонаціонального характеру, її ведуть не тільки революцій­но-визвольні організовані сили ОУН і УПА, але разом із ними цілий народ з одним загальнонаціональним революційним органом на чолі.

Для того, щоб УГВР мала такий характер, в основу її побудови покладено засаду представництва всіх самостійницьких політичних середовищ, об'єднання і координації їх дій. Ці принципи об'єд­нання всіх самостійницьких сил, концентрації і координації цілої самостійницької дії – це підвалини, без яких УГВР не могла б виправдати свого признання. Вони лишаються незмінними і в будь-якій ситуації мусять бути застосовані так, щоб знайти можливо найповніше здійснення. В тодішніх обставинах, коли діяло тільки націоналістично-революційне середовище, а інші політичні на­прямки не виявлялися активно, прийнятий був принцип індивіду­ального добору до складу УГВР, щоб, крім діючих революційних сил, були заступлені й інші напрямки, бодай окремими їх визнавцями. В тих умовах це був єдиний спосіб здійснення цієї засади, і застосовання його доводить максимальні намагання якнайповніше реалізувати засаду залучення всіх сил і всіх середовищ. Очевидно, що в умовах, де існують і інші політичні середовища, що визнають революційну концепцію, як це має місце на еміграції, їх об'єднання в УГВР має бути реалізоване нормальним і повновартісним поряд­ком – через участь і представництво в УГВР за принципом організованости. В цьому полягає здійснення істотного спрямовання основних актів УГВР, максимальне в кожній ситуації.

Під час визвольних змагань українського народу, як і в кожній революції, всі самостійницькі угруповання мусять мати дві головні, тісно пов'язані цілі: повалення існуючого стану поневолення і утворення нового – відбудування суверенної Української Дер­жави. Основою розподілу на різні політичні течії є з одного боку ріжниці щодо визвольних шляхів, а з другого – ріжниці в питан­нях змісту і ладу Української Держави. Якщо декілька політич­них угруповань визнає, що єдиним шляхом до визволення є шлях революційний, то, незалежно від ріжниці поглядів на майбутні форми і систему державного життя, стає конечною їхня участь і співдія у суспільному керівному центрі революційної боротьби.

Постання УГВР випливало з потреб визвольних змагань і до­вершилось для ширшого, повнішого ставлення визвольної полі­тики і боротьби з ворогами, а не з мотивів внутрішньо-українсь­кої політики. Зокрема, було б неслушно приписувати формації УГВР тенденції здобути владу для себе або намагання наперед ви­рішувати в якому-небудь напрямі уклад і взаємовідношення укра­їнських політичних сил. В процесі революційно-визвольної бо­ротьби УГВР виконує ролю української революційної влади на Рідних Землях. Це випливає з самого революційного процесу і від­повідає сучасним потребам української самостійницької політики. Але це не є самоціллю, і в основі УГВР немає тенденції перетво­рити її на нормальний державний орган. З відновленням суверен­ної Української Держави і покликанням українським народом звичайної державної влади – скінчиться призначення УГВР. УГВР постала тому, що була і є потреба в такому верховному органі-центрі, який би виступав перед українським народом і цілим сві­том як найвищий і відповідальний керманич безпосередньої рево­люційно-визвольної боротьби.

УГВР протиставиться на українській землі «урядові УССР», як експозитурі російсько-большевицької імперії, а не якомусь українському чинникові. Не може бути «конкуренції» між УГВР і іншими українськими політичними чинниками, бо не було і не­має такого центру, який брав би на себе ті завдання і ту відпові­дальність, які взяла УГВР. У відношенні до внутрішньоукраїнського політичного життя створення УГВР, її плятформа дають ви­слів такому наставленню, що не тільки враховується існування різних політичних середовищ, але йдеться назустріч їхній актив­ній самостійницькій діяльності й лишається для них місце на участь у веденні і керуванні революційно-визвольними змагання­ми.

III.

Далі спинимося на генеральній лінії нашої актуальної внут­рішньо-української політики за кордоном.

Щоб визначити правильний шлях нашого діяння у внутрішньо-українському політичному житті на закордонних теренах, мусимо мати на увазі в першу чергу виразно означені, найголовніші зав­дання супроти визвольної справи, які має розв'язати не тільки наша Організація, але й уся українська політичне активна емігра­ція. А далі йде питання – в якому складі сил і в якому внутріш­ньому строї в актуальній ситуації найлегше виконати основні зав­дання.

Наша доба – доба боротьби української нації за саме життя, за свободу і за підстави дальшого розвитку. В Україні йде змаг цілого народу, на всіх ділянках життя. Там проти російсько-большевицького імперіялістичного гніту стоїть одностайний національ­но-визвольний фронт усіх сил, усіх складових частин неприми­ренного українського народу. Перед веде . активна революційна боротьба, суспільно-політична і мілітарна, яку ведуть УПА й ОУН у найтіснішій співдії між собою. Фронт боротьби охоплює всі ді­лянки життя, всі верстви народу. В ній бере участь кожна лю­дина, яка в щоденному житті в тоталітарній совєтській системі діє свідомо так, щоб підтримувати і скріпляти українське самобутнє життя, українські сили, зводячи нанівець ворожі, протинародні затії і пляни російського большевизму. Український самостійницький фронт тримає, поряд з революціонером-підпільником і пов­станцем, український духовник, науковець, мистець, інтелігент, робітник і селянин, – кожний, хто у своїй ділянці, на своєму від­тинку відстоює український зміст, українську ідею, український інтерес проти всепоглинаючої тотальної російської совєтизації життя, країни, людини і народу. На всіх відтинках національної боротьби, в усіх її формах українська нація поклала гекатомби жертв, найкращих своїх дітей. Але не даремно. Вони досі змогли оборонити дух української нації, український зміст проти нама­гань ворога начинити українські форми совєтським змістом. Боль-шевицька Москва примушена йти на поступки, бодай за формою і в державно-політичній ділянці. Україна стала тільки матеріяльною здобиччю большевицького імперіялізму. Але вона не переста­ла бути його найзавзятішим, найгрізнішим ворогом, непримирен­ним і неприборканим. В усіх країнах під російсько-большевицьким поневоленням нестримно розвивається процес визвольної револю­ції поневолених народів, а Україна стоїть в її аванґарді.

Організована політично-військова боротьба, яку очолює УГВР, а веде УПА і ОУН, при активній участі й підтримці цілого народу, виконує ролю першої лінії і головного бастіону в цілому самостій­ницькому, протибольшевицькому фронті. Вона найвиразніше ста­вить українські визвольні змагання перед цілим зовнішнім світом і перед іншими підсовєтськими народами. Вона найбільше спри­чиняється до зростання спільного визвольного протибольшезицького фронту народів і підносить значення українських змагань також для міжнароднього розвитку. Сучасно активна боротьба тво­рить реальну, тверду підставу для цілої української самостійниць­кої політики. Вона щохвилини скуповується величезними жертва­ми, але те, що вона приносить для справи визволення України, не менш велике – воно конечне. Справа в тому, щоб ці дорогі над­бання сучасної боротьби не марнувати, щоб їх закріпити, якнай­краще використати в закордонній політичній дії.

Тут доходимо до визначення основних завдань всього україн­ства на чужині супроти визвольної справи. Воно в цілості, зокре­ма ввесь політичний актив, має бути речником України, яка бо­реться, перед зовнішнім світом. Головне завдання – поширити серед усіх народів правдиві відомості про змагання України, про її ідейні позиції й ролю в обороні всього людства, його наступу і свободи перед большевизмом. Поширити належне розуміння і пра­вильну оцінку українських визвольних змагань, так, щоб у всіх народів знайти симпатії до справжньої української справи і спо­нукати їх оцінювати її реальну важливість для міжнароднього розвитку. У висліді –приєднати справжніх і активних союзників і помічників, які підтримуватимуть українські визвольні змаган­ня різним способом – морально, політичне – на міжнародньому форумі, як і практично. Добитися того, щоб боротьба України й інших народів у спільному визвольному фронті проти російсько-большевицького імперіялізму відогравала в міжнародніх взаєми­нах важливу дійову ролю, відповідно до її фактичного, але на­лежно не виявленого значення.

Коли одностайно діюча українська політична еміграція на­лежно причиниться до такої зовнішньо-політичної капіталізації визвольної боротьби на рідних землях, до правильного висунення української справи в міжнародній політиці та до дійово-корисно­го відношення сторонніх сил до наших змагань – то тим найкра­ще виконає свій обов'язок перед батьківщиною.

Очевидно, що еміграція має й інші завдання. Плекати, розви­вати українські вартості в різних ділянках життя, зокрема такі, що для них у підбольшевицькій дійсності немає місця. Виховува­ти і підготовляти на чужині кадри для повноцінної участи у виз­вольних змаганнях і в державному будівництві. Підготовляти фа­хові сили для збройної боротьби і визвольної політичної праці. І багато інших завдань стоїть перед еміграцією. Але тут заторкнемо лише один комплекс основних зобов'язань супроти боротьби на батьківщині – зовнішньо-політичних, які мають поважне зна­чення для успішности визвольних змагань і які можуть виконати тільки українці за кордоном. Це найвластивіші завдання емігра­ції, виконання яких очікує вся Україна.

Є об'єктивні дані і досить сприятливі умови для їх виконання. Передусім, є що показати світові. Сучасна визвольна боротьба України проти большевизму, зокрема існування і дії УПА, дають найкращий матеріял, щоб з'ясувати ролю України в сучасному світі й переконати чужинців в її значенні. Далі – загроза для сві­ту з боку російсько-большевицького імперіялізму і щораз більше усвідомлення її серед усіх народів створює сприятливий ґрунт для нашої діяльности. Вся еміграція має справді поважні сили для ви­конання своєї зовнішньо-політичної місії. До давніших сил, уже обізнаних із закордонним ґрунтом, прийшли нові, свіжі з батьків­щини, які можуть дати повноцінний зміст всебічній політично-інформаційній діяльності в чужинному світі, зміст, відповідний до сучасного стану і рівня українського життя і української бо­ротьби. Діяльність революційного, націоналістичного активу, йо­го безпосередня участь у зовнішньо-політичній праці, повинні ді­яти як рушій, надавати всій українській закордонній політичній акції високого напруження й динаміки. Нарешті, матеріяльна сто­рона.

Давно осіла і економічно міцна еміґрація в країнах Америки могла б легко фінансувати широку і на високому рівні поставле­ну зовнішню політичну акцію. Коли б на це повернути тільки ті засоби, які складає заокеанська еміґрація на різні національні ці­лі, то цим коштом можна поставити належну роботу. Ті ресурси розходяться роздріблено, без плянової економіки, витрачаються без ефекту, а найважливіші справи належної самостійницької за­кордонної роботи лишаються в недозволенному занедбанні, м. ін. через брак матеріяльних засобів і спроможностей. Отже в підсум­ках, хоч побіжних, доходимо до тведження, що існують відповідні умови і спроможності для широкого розгортання і належного по­ставлення основної самостійницької політичної акції за кордо­ном.

А тепер дамо собі відповідь на питання: що досі зроблено? Що зробили за три роки ми і ціла еміґрація? В якій пропорції стоять досягнення української самостійницької акції до боротьби на бать­ківщині за цей час? Не тільки її висліди, але самі зусилля, нама­гання, спроби?

З прикрістю, із почуттям незадовільного виконання зобов'язань мусимо ствердити, що роблено і зроблено надто мало. Закордон­на політична акція лишилася далеко позаду і з великим боргом супроти сучасної боротьби в Україні. Вона не виправдується, ко­ли взяти до уваги ту суму спроможностей для належного її по­ставлення, якими розпоряджає чи може розпоряджати вся укра­їнська еміґрація. Відкликатися на ґрандіозну революційну бо­ротьбу цілого народу, на героїчні дії УПА, гордитись ними, бути представниками – ще мало. Все це зобов'язує. Таки треба дати звіт з того, що кожний зробив на чужині для визвольної справи. Де ті великі політичні акції всього українства за кордоном перед зовнішнім світом, які мають промовити від імени воюючої Укра­їни? Де наші політичні представництва в різних державах, місії, делегації, інформаційні бюра, яка їхня діяльність, скільки ви­ступів? Скільки наших видань, публікацій на чужих мовах, які проголошували б світові правду про Україну, про її змагання? Скільки було наших меморіялів, відкликів до чужих політичних кіл?

На рідних землях борці й увесь народ сподіваються, що тепе­рішня еміґрація, зокрема націоналістичний актив, приклавши всі старання, напруживши всі свої зусилля, розгорнули за кордоном відповідну самостійницьку політичну акцію, співмірну до зма­гань на батьківщині. Там сподіваються, що вже ввесь світ добре знає про боротьбу України і здобуто прихильність багатьох на­родів.

Не поможе виправдувати недостатню активність і малі успіхи перешкодами, перелічувати їх, покликатися на свою добру волю і намагання чи вказувати на вину інших. Українській справі ні трохи не буде легше від того, що буде показано, хто наскільки ви­нен, або коли в почутті спільної провини всі будуть солідарне мов­чати й в один тон нарікати на труднощі. Ніяк не можна ховати чи затаїти фактичного стану, того, що в такий важкий і важливий час, у час безприкладної в сучасному світі боротьби України ве­лика і здібна до виконання своїх завдань політична еміґрація, усі діючі серед неї чинники не спромоглися на належне розгортан­ня відповідної закордонної політичної акції. Лишається фактом, що є велика потреба в такій акції, еміґрація як цілість могла б її поставити, є кому, могли б бути засоби і способи, а не зроблено. Відповідальність і провина падає на ціле українство за кордоном. Відповідальність падає на кожний чинник остільки, оскільки він ставить себе в таку ролю' що з неї випливають зобов'язання до ініціативи, керівництва й активної праці. А далі – наскільки кож­ний має фактичну змогу й розпоряджає відповідними засобами. Але для кого має більше значення, щоб була якнайкраще постав­лена закордонна акція – відповідно до боротьби на Батьківщині, кого має більше боліти її занедбання, хто має почувати на собі найбільшу фактичну відповідальність, без уваги на формальний бік справи, як не закордонна частина націоналістичного, револю­ційного руху? Нехай усі виправдуються, як хочуть, але для ОУН, для її членів і всіх, хто почуває себе нерозривно зв'язаним з виз­вольною боротьбою в Україні і з її борцями, – для них не може бути жодного формального виправдання, доки не зробили всього можливого, щоб тільки справа стояла як слід. Треба напружити всі сили, вжити всіх засобів, випробувати всі способи і шляхи, підпорядкувати важливій справі всякі другорядні, чи тепер не­істотні моменти – лише тоді можна сказати: «ми зробили все, що було можливо і в нашій силі».

Який сенс такої мови? Той, що в кожного націоналіста-революціонера мусить промовити найсильнішим голосом почуття обо­в'язку супроти визвольної справи, супроти друзів-борців на рід­них землях. Обов'язку до діла, до зміни. Усвідомивши, що само­стійницька політична акція за кордоном, зокрема внутрішньо­політична, має поважне значення для визвольних змагань і що з цією акцією справа стоїть погано, треба сказати собі рішуче: так далі йти не сміє. Треба зміни, треба справу виправити. Треба усу­нути ті головні причини, які доводять до такого послаблення української самостійницької політичної акції за кордоном, причини, що кореняться у внутрішньому політичному житті україн­ської еміґрації.

Перше основне лихо полягає в тому, що в нашому житті, як­що брати його як цілість, надто багато енергії, сил, уваги і часу пожирають внутрішні фронти, ворожнеча, взаємні поборювання між різними політичними середовищами. Якби це діялося в інші часи, в інших обставинах – у власній державі, то можна б того не сприймати трагічно. Або коли б ця внутрішня ворожнеча була похідною боротьби з ворогом, випливала з неоднакового, проти­лежного ставлення до нього. Якби внутрішні розігри і сутички йшли за основні концепції української політики. А тим часом ле­вина частина сучасної внутрішньої боротьби на еміґрації за сво­єю суттю зводиться до групового суперництва, беззмістовної кон­куренції продовження давніх спорів, які в минулому мали істот­ний політичний зміст, але тепер уже неактуальні, або відстою­вання вияловлених абстрактних суспільно-політичних доктрин, відірваних від живої політичної діяльности. Скільки, енерґії, зав­зяття і заїлости вкладається тепер на еміґрації у взаємне поборю­вання! Воно часто-густо відсуває на другий плян, заслоняє істот­ні справи українського визволення і самої боротьби з ворогом. Якби ту енерґію, той запал і ті засоби повернути на протибольшевицький фронт, на одностайну самостійницьку закордонну дію, то напевно було б чим відзначити ролю сьогоднішньої еміґрації.

Друга хвороба української політичної діяльности за кордоном полягає в тому, що всі неґативи внутрішньо-українського розбит­тя і ворожнечі переносяться на зовнішньо-політичну акцію і на­дають їй свою відбитку. Немає в цій акції одностайности, висту­пає кілька осередків, часто перед зовнішніми чинниками одні чин­ники дискредитують інших. Зовнішньо-політична робота, замість концентрації на одній меті, щоб добитися для всієї української справи найкращих позицій, часто йде під тим кутом, щоб здобути позиції для себе самого, підірвати позиції інших українських чин­ників, а то й паралізувати їх акції, без уваги на шкоду цілости. Суперництво українських політичних центрів, груп і станиць за кордоном перед зовнішнім світом, взаємне переліцитовування і заперечування дискваліфікують у цілому українську політику й завдають великої шкоди. Таким чином розбазарюється на зовніш­ньому відтинку великі надбання важкої зовнішньо-політичної акції, українська еміґрація, що має бути речником України за кордоном, репрезентує перед зовшнішнім світом внутрішні чва­ри й невідповідальне ставлення групових інтересів понад загаль­нонаціональними.

Мусить бути знайдений вихід. В українському політичному житті на еміґрації мусить перестати домінувати міжгрупова бо­ротьба. Політична енерґія, увага і активність мусять концентрува­тися на істотних визвольницьких справах – у боротьбі проти во­рога України і в самостійницькій зовнішньо-політичній акції. В цьому мусить бути єдність, солідарність і співпраця всіх сил, усіх політичних чинників. Внутрішньо-політична диференціяція і су­перництво мусять бути утримані в таких межах, щоб не шкодити одностайній боротьбі й акції назовні. Ціле життя, вся діяльність української еміґрації мусять стояти під знаком того, чого вима­гає тепер визвольна справа: концентрації всіх сил, всієї енерґії на самостійницькому, визвольному фронті і єдности самостій­ницької акції.

Попередній розвиток наочно виявив, що розпорошено, відо­кремлено жодний політичний чинник не може за кордоном на­лежно розгорнути і поставити зовнішньополітичну самостійниць­ку акцію так, як цього вимагає стан визвольних змагань. І наш табір не міг і не може задовільно розв'язати це головне завдання. Досить переглянути висліди цілої діяльности Закордонного Пред­ставництва УГВР, уже не згадуючи про спорадичні спроби інших чинників, які докладали значно менше зусиль. Підсумки доцьогочасні діяльности доводять, що в такому укладі, таким способом не можна зробити того, що об'єктивно можна і треба зробити. Треба звести в одне річище всі досі проведені сепаратні, а то й проти­лежні акції і зосередити в одній спільній дії найбільше сил.

Коли говоримо про конечність політичної консолідації на еміґрації, то маємо на увазі не механічну консолідацію, яка вичер­пується створенням міжгрупового чи понадгрупового центру, без узгіднення його завдань і основної політичної лінії. Тільки меха­нічні консолідаційні твори звичайно виявляються нездібними до поважної акції, а коли за таку беруться, тоді приходять до голо­су всі внутрішні політичні суперечності. Справжню вартість мо­же мати тільки така консолідація, яка має за основу тільки одну головну політичну концепцію і зміряє до виконання узгіднених принципових завдань. Чисто механічне об'єднання може бути етапом до повноцінної дійової консолідації, хоч краще, щоб засадниче політичне узгіднення від початку лягло в основу постання консолідаційного твору. Але це є питанням методи і воно не повин­но стати перешкодою до погодження.

У своїй закордонній діяльності ОУН від закінчення війни, об­стоювала концепцію органічної консолідації українських політич­них сил на чужині. Ми заступали консолідацію на плятформі УГВР, бо вона відразу надавала чіткого політичного обличчя і ді­йової спрямованости консолідаційній акції. Плятформа і органі­заційна база УГВР найвиразніше давали б вислів тому, що всі сконсолідовані сили стають на позиції тієї визвольної концепції, яка спирається на власну визвольну боротьбу українського на­роду й шляхом тієї боротьби реалізується, що ціла українська політика засновується на приматі боротьби на Рідних Землях. Приймаючи таку концепцію консолідації, з нашого боку були на­мічені відповідні проекти політичного і устроєвого порядку, при­стосовані до українського політичного життя за кордоном. За ти­ми плянами відповідне закордонне тіло УГВР мало бути побудо­ване на засадах об'єднання, активної участи і групового заступни­цтва діючих самостійницьких політичних груп. В закордонній кон­струкції УГВР мав би бути взятий до уваги і позитивно тракто­ваний той факт, що на чужині існують різні політичні угрупо­вання, що є можливості вільнішої політичної діяльности. Прин­цип групового учасництва, заступництва організованих політич­них і громадських чинників робить цілком можливою співучасть і співвідповідальність діючим політичним і громадським середо­вищам. Таку концепцію апробували найвищі чинники УГВР і ОУН на Рідних Землях.

Одначе ці пляни та концепція консолідації не були реалізова­ні за кордоном, не зважаючи на постійні наші старання впродовж двох останніх літ. Тут не будемо розглядати розвитку цієї спра­ви. Залишається факт, що інші політичні середовища, які діють чи існують на еміграції, не поставилися позитивно до УГВР, не беруть у ній участи, не підтримують її, в більшості протиставля­ються їй, як на внутрішньому, так і на зовнішньому відтинку. Цей стан шкідливо відбивається на нашій закордонній самостій­ницькій акції. Еміграційна дійсність служить як ілюстрація і аргу­мент для тенденційно-фальшивого твердження, нібито позиції і боротьба визвольно-революційного руху відокремлені, ізольовані в українському політичному житті. Це викриває, применшує дій­сний стан визвольної справи. Наші противники намагаються ха­рактеризувати українську політичну дійсність за кордоном тим поверховним образом, образом, що з-поміж багатьох політичних середовищ революційна ОУН єдина визнає УГВР і обстоює її по­зиції як керівного і репрезентативного центру, в той час, як усі інші стоять поза ним і проти нього. З того кується арґумент для закиду про монопартійну, тоталітарну тенденцію ОУН і цілого руху. Дарма, що це неправда і що ОУН цілий час обстоює кон­цепцію участи в УГВР інших діючих самостійницьких угрупо­вань.

Наша концепція повної консолідації діючих самостійницьких політичних сил за кордоном на плятформі УГВР не має більших перспектив на реалізацію в сучасній дійсності, ніж в дотогочасній, сприятливішій внутрішній ситуації. Натомість існує реальна мож­ливість на базі УГВР об'єднатися з тими самостійницькими полі­тичними організаціями, які деклярують, що стоять на позиціях революційної визвольної боротьби, зокрема з Організацією Укра­їнських Націоналістів-Солідаристів під проводом Андрія Мельни­ка. Таким чином можна б довести до того, що за кордоном всі ді­ючі політичні організації, які визнають революційно-визвольну концепцію, стануть на позиціях єдиного революційно-визвольного центру і будуть одностайно захищати визвольницьку політику, в основі якої лежить революційна боротьба на Рідних Землях. Це довело б до значного зміцнення позицій революційно-визвольного фронту за кордоном, до посилення й успішности його діяльности й дало б своє знам'я цілому розвиткові українського політичного життя за кордоном. Легко оцінити, наскільки скріпилася б закор­донна акція революційно-визвольного табору, якби в ній узяли участь ті, що досі виявили найбільше енергії і діяльности в побо­рюванні нашої політичної діяльности. З боку Організації вжито заходів, щоб на цьому відтинку довести до порозуміння і цим скрі­пити закордонні акції визвольного фронту, відповідно до стану й вимог боротьби на Рідних Землях. Чи дійде до успішного за­кінчення цієї ініціятиви, це залежить від другої сторони і значною мірою від Закордонного Представництва УГВР.

*

Протягом останнього року стала діяти ініціятива консолідації на плятформі новотвореної Національної Ради. Ця концепція знай­шла визнання більшости політичних організацій і партій на еміґрації, які приступили до її реалізації. Провід Закордонних Ча­стин ОУН вирішив вислати делеґацію Організації до участи в працях Підготовчої Комісії для створення Української Національ­ної Ради. Своєю постановою з 5-го квітня ц. р. Провід ЗЧ прий­няв плятформу, на якій ОУН (р) готова увійти до Національної Ради. Зміст постанови з 5. IV. такий:

«1. Організація Українських Націоналістів заявляє готовість увійти до Української Національної Ради на еміґрації, не зважа­ючи на те, що дотепер між ОУН і іншими політичними угрупован­нями, які входять до Української Національної Ради, не дійшло до узгіднення української визвольної політики. За правильність цієї визвольної політики і її реалізацію буде ОУН змагатися на форумі Української Національної Ради.

2.     ОУН (р) визнаватиме переформований, оновлений і розбудо­ ваний на широкій політичній і громадській базі, відповідно до нинішніх вимог українського визволення, єдиний на еміграції Дер­жавний Центр Української Народної Республіки, з усіма прерогативами, які повстають від того визначення.

3.     Рішення ОУН (р), зазначені в п. 1 і 2 цієї постанови, осно­вуються на тому, що Державний Центр Української Народної Республіки визнає Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), як керівний революційний орган, що постав у процесі боротьби з німецьким і московським окупантами 1944 р. на Рідних Землях з ініціятиви УПА, і що УГВР залишає за собою ці завдання керів­ного органу боротьби до повного досягнення мети – утворення Самостійної Соборної Української Держави.

4.     Питання усталення взаємовідносин між центром Українсь­кої Народної Республіки і Українською Головною Визвольною Ра­дою належить до компетентних органів обох сторін».

Ця плятформа реалізується делегацією ОУН (р) в Українській Національній Раді чи то в Підготовчій Комісії.

Підхід Організації до справи консолідації на плятформі На­ціональної Ради й взагалі до питань української політики значно різниться від підходу інших українських політичних чинників. Ті часто дивляться передусім на правно-формальний бік, в самих формальних конструкціях дошукуються суті так, ніби тим по­винна розв'язуватись справа українського визволення. Натомість ми, маючи на меті справжнє відновлення суверенної Української Держави, знаємо, що воно можливе тільки через безперервні зо­середжені змагання цілого українського народу. Тому всі творива, конструкції в українському політичному житті ми трактуємо з погляду дійової визвольної політики, оскільки вони можуть бу­ти її придатними чинниками, рушіями, оскільки вони спричиня­ються до зосередження сил у самостійницькій діяльності, спрямо­вують її на правильний шлях. Коли в цьому відношенні є пози­тивна оцінка, то справи формального порядку стоять на другому пляні.

На нашу думку, для закордонної самостійницької політичної акції треба, щоб в основу консолідації відразу лягла виразна виз­вольна концепція і щоб це віддзеркалювалось у самій конструкції закордонного центру. Але мусимо робити висновки з того, що на­ша концепція консолідації за кордоном не змогла досі бути реалізована, а Національна Рада, при відповідній побудові і спряму­ванні її діяльности на правильні рейки, може відіграти позитив­ну ролю у самостійницькій політиці за кордоном. Треба позитив­но оцінити і підтримати старання тих чинників, які змагають до того, щоб Національна Рада стала дійовим фактором серйозної і правильної самостійницької політичної акції за кордоном. Хоч виявляються там і дуже неґативні тенденції, сумної нам'яти вузько-партійне доктринерство і еґоїзм, багато тих самих лих, які спричинилися до упадку української державности в 18–20 рр., часто репрезентовані тими самими партійними групами. В цілому конструкція Національної Ради в теперішній стадії – це кон­струкція ще тільки механічної консолідації, в якій лише розвива­ється змагання за напрям і окреслений зміст політичної дії. Це покищо творення форми, яка має начинитися дійовим змістом. З неї може вийти користь для самостійницької політики або навпа­ки, залежно від того, який буде зміст її роботи.

Відповідно до цього стану Організація займає свою позицію, її головна напрямна така: взяти активну участь, докласти всіх старань, щоб спрямувати Національну Раду на дорогу такого роз­витку і такої діяльности, які зроблять із неї здоровий, позитивний чинник у визвольних змаганнях, не допускати до зведення її на неправильний, шкідливий для визвольної справи шлях. Присту­паємо до Національної Ради зі свідомістю, що наша відмова взя­ти в ній участь штовхнула б розвиток справи в шкідливому для самостійницької акції за кордоном напрямку і позбавила б нас можливости боротися за визначення правильного політичного змі­сту того політичного центру. Наші старання в тому напрямі муси­мо розрахувати на постійну і послідовну дію.

Якщо б ми не взяли участи в Національній Раді, то розвиток внутрішньо-українського життя на еміграції пішов би остаточно по лінії поділу на два протилежні табори. Не маючи в своєму скла­ді достатнього представництва революційно-визвольного руху, ані відношення до визвольної боротьби, будучи в позиції протистав­ного табору, така Національна Рада, силою реакції, ставала б на шлях їхньої неґації, применшування їх ролі і значення в справі визволення України. Таким укладом була б визначена дія двох окремих, протилежних закордонних акцій, із шкодою для цілого. Акції такої Національної Ради і цілого табору завжди мали б ха­рактер конкуренції до визвольного революційного табору, його за­перечення або оперування політичними фікціями, удавання, що діють ще інші революційні сили, які стоять на позиціях Держав­ного Центру УНР, який має теж свій власний революційний фронт. Було б недоцільно, щоб ми своєю неучастю спричинялися до такого розвитку, некорисного для цілости самостійницької політи­ки.

Приступаємо до Національної Ради з метою, щоб довести до уодностайненння цілої української самостійницької політики. На­ціональна Рада постає як закордонний політичний центр, і її ді­яльність буде виявлятися у закордонній, передусім зовнішньо­політичній акції. Ми мусимо старатися, щоб ця акція йшла по лінії самостійницької визвольної політики, щоб вона була одностайна з визвольною боротьбою в Україні, щоб на неї спиралися, підно­сили її значення й старалися про підтримку для неї. В основі тво­рення Національної Ради прийнято засаду леґальности її дії. Але не відступаючи від такої засади, Національна Рада може виразно позитивно ставитися до боротьби, що ведеться своїм власним по­рядком на Рідних Землях, може спирати свою політику на факт існування цієї боротьби, прислужитися їй. В цьому немає суперечности. Але, щоб було так, мусять бути в Національній Раді від­повідні речники. А ще важливіше те, щоб між визвольно-револю­ційним рухом і Національною Радою не було протиставлення і во­рожнечі, а щоб їх у засаді поєднувала одна й та сама самостій­ницька політика.

Коли йде про відношення між УГВР і УНРадою, то нема суперечности в їх одночасному існуванні й діяльності. Національна Рада не може брати на себе ролі і призначення УГВРади, револю­ційного центру на Рідних Землях, ані виконувати тих функцій, які властиві для УГВР – очолювати в Україні революційну виз­вольну боротьбу як її керівний і репрезентуючий орган. Націо­нальна Рада і цілий екзильний Державний Центр, ставши на по­зиціях визвольної політики, ні в чому не перешкоджають УГВР у її властивих функціях. У свою чергу, УГВР не взяла на себе ролі традиційного державного центру, що виводить свою леґітимність із державно-правних актів 1918-20 рр., не діє в такому сенсі і на тій площині й жодним актом не заперечувала можливости діяння такого чинника, опертого на державну леґітимність. Це дві формації різного характеру, сперті на іншій основі, які мають ін­ший характер діяльности. В дії не може бути між ними зударів. Натомість діяльність одного і другого чинника повинні взаємно доповнятися, підсилювати одна одну і, йдучи по тій самій гене­ральній лінії української визвольної політики, разом творити гар­монійну цілість. Ми заступаємо думку, що може бути і формаль­ний зв'язок між; ними, а в відповідній стадії визвольних змагань може бути актуальною справа повної уніфікації. Але це тепер не важливе, і за це не доводиться спорити. Головне, щоб обидва цен­три стояли на однакових засадничих позиціях самостійницької політики, щоб обидва її реалізували у своїй діяльності, щоб з обох боків було розуміння корисности дії другого чинника, взаємне визнавання, готовість до взаємної підтримки і співпраці.

Якщо б з боку Національної Ради було заперечення рації існу­вання й діяльности УГВР, неґативне відношення до неї, – всупе­реч безсумнівній конечності і доцільності для визвольної боротьби, – то це було б виявом нехтування визвольною справою і засу­джувало б Національну Раду перед українським народом. Проти­ставлення не може мати політичної підстави, коли Національна Рада буде триматися шляху правильної самостійницької визволь­ної політики. Хочемо вірити, що так буде і про це будемо дбати.

Але є небезпека суперечности між Національною Радою і За­кордонним Представництвом УГВР через порожню беззмістову ривалізацію з мотивів «боротьби за владу», а передусім за чисто теоретичні питання пріоритету, прероґатив і т. п. Ця загроза до­сить реальна, вона походить із тієї хронічної хвороби українсь­кого життя, що різні українські чинники визначають на папері свій характер, свої позиції і прерогативи, а потім, замість займа­тися справжньою діяльністю, до якої зобов'язують їх ці їхні самоозначення, – «принципово» воюють за місце, за абстрактні пре­рогативи з іншими українськими чинниками, які їх зачіпають, або ведуть такого роду діяльність. Ця хвороба роз'їдає українське політичне життя, а брак серйозної самостійницької політичної ді­яльности заповнюється гамором внутрішньої боротьби за неістот­ні речі. На жаль, уже почали виявлятися конфлікти між Закор­донним Представництвом УГВР і Комісією Національної Ради за «прерогативи», за «старшинство». Хоч як це прикро, але такі не­здорові прояви конечно оцінюємо виразно, якими вони є по суті, щоб загальмувати дальший розвиток по цій лінії. Бо це шкідливе і компромітуюче явище в українському політичному житті за кор­доном у такій важкій ситуації. Мусимо кликати: панове, отямтеся! Борімся за суверенну державу, докладім до цього всі,сили, а не сперечаймося за те, хто «суверенніший». В Українській Державі сам український народ буде сувереном і встановить її форму, наз­ву і уряд. А тепер треба боротися з ворогом – з російсько-большевицьким поневоленням, треба йому протиставляти всі сили, на всіх відтинках, у всіх можливих формах. Треба все поставити на службу визвольній справі: і революційну боротьбу на Рідних Зем­лях – як головний фронт, основу визволення, і леґітимність, дію екзильного державного центру. Якщо спрямуємо всю свою увагу на власну самостійницьку акцію, то побачимо, що є місце не тіль­ки для одних, але для всіх, відчуємо потребу заповнення всіх фронтів, побачимо, що дія другого чинника, якого вважається те­пер за конкурента, – теж потрібна і конечна.

Сумним проявом є те, що серед частини українських політиків далі бере верх боротьба за владу, за прерогативи, за міністерські і т. п. титули й портфелі, хоч вони й порожні. Але вже ніяк не можемо допустити, щоб ця сама хвороба вкрадалась у наше сере­довище. Одна справа – відстоювати суверенітет українського са­мостійного чинника в противагу до ворожої експозитури, виступа­ти як повноправний речник України перед світом і для того вжи­вати прийнятих державних форм і назв, обороняти їх правність перед ворогом, а друга справа на тому тлі зчиняти внутрішньо-українську боротьбу, унеможливлювати співпрацю і всяку робо­ту. Між УГВР, чи ЗП УГВР, і Національною Радою, чи Викопним Органом екзильного Державного Центру немає дійової протилеж-ности, і не можна її викликати за теоретично формальні означен­ня. Тільки в закордонній політичній діяльності могли б виринати колізії між Національною Радою, чи Викопним Органом Держав­ного Центру і УГВР, чи її Закордонним Представництвом. Але їх не буде тоді, коли обидва чинники проводитимуть одну й ту саму самостійницьку політику і будуть керуватися рацією визвольної справи.

Засаднича лінія закордонної політики обох чинників повинна бути одна й та сама. Розподіл в її практичному здійсненні буде нормуватися неоднаковим характером обох інституцій. Закордон­ну політичну діяльність Національної Ради, чи Викопного Орга­ну, її обсяг, зміст і форму в кожному випадку визначуватиме, з одного боку, характер екзильного державного центру, а з другого – засада леґальної дії. Національна Рада, чи її Викопний Орган, з уваги на ту легальність не може виступати як чинник, відпові­дальний за революційно-визвольну боротьбу на Рідних Землях і безпосередньо від неї говорити, хоч зможе на неї покликатися, го­ворити про неї. Леґально діючий центр не матиме змоги на деякі закордонні, зовнішньо-політичні акції і виступи, потрібні для української самостійницької політики, але можливі для чинника, який бере на себе відповідальність за революційно-визвольну бо­ротьбу в Україні, виступає безпосередньо від її імени і який не зв'язаний тими обмеженнями, які випливають із правил легаль­ного діяння. Цим якраз повинна визначатися діяльність Закордон­ного Представництва УГВР. Натомість немає потреби, щоб Закор­донне Представництво УГВР провадило таку діяльність, займа­лося такими справами й акціями, які відповідно ставить Націо­нальна Рада, чи Викопний Орган Державного Центру. Концентруючись на своїх притаманних завданнях, Закордонне Представни­цтво зможе тим краще їх розв'язувати.

Питання компетенцій, прерогатив може тільки в абстрактно-теоретичній постанові доводити до спорів і колізій. У площині по­літичної дії воно в кожному конкретному випадку просто розв'я­зується різним політичним характером обох інституцій, неоднако­вою якістю і можливостями їх дії. Все залежить передусім від доброї волі; незалежно від формального відношення мусить бути порозуміння і співпраця. Питання суверенітету взагалі не може бути предметом спору. Суверенність належить тільки україн­ському народові, а не будь-якому центрові. Дія від його імени має тільки умовну вартість: те згідне з волею українського народу, що найпевніше веде до здійснення його головної мети – Суверен­ної Соборної Держави, те все буде українським народом прийняте і правосильне. Все, що протиставне тому, буде відкинуте, засу­джене. На першому місці стоїть «що», а не «хто». Яка дія, який зміст, який вислід – це має більше значення від питання, який чинник діє. В такій ситуації, як наша, під час тотальної боротьби за бути чи не бути нації, правильність політичної дії визначає її правність. Те, що звичайно називається правним уповноваженням якогось чинника до керування і вирішування, є за суттю зобо­в'язання його до дії, і то до дії правильної. Воно ніколи не може санкціонувати шкідливих для нації діл. Не реалізоване – тратить силу.

Коли ж стояло б питання про правне уповноваження брати на себе зобов'язання від імени України, то жоден з існуючих політич­них чинників не має його в своїх руках, у нормальному розумінні. Кожний політичний чинник повинен вирішувати, накладати й приймати зобов'язання тільки в межах такого кола тих організо­ваних збірнот, тієї частини народу, від яких він безпосередньо й безспірно дістав уповноваження до того. Коли ж заходить дійсна конечність для визвольної справи ухвалювати тимчасові рішення чи зобов'язання від імени цілого народу, тоді в кожному такому випадку це має бути спільне вирішення уповноважених представ­ництв від якнайширших організованих кіл.

ОУН, вступаючи до Національної Ради, ні в чому не міняє свого ставлення до УГВР. Вона надалі визнає ту позицію і ролю, яку УГВР виконує в українській самостійницькій політиці і визвольній боротьбі, повністю її підтримує. Знаючи, що немає дійової колізії між УГВР і Національною Радою чи екзильним Державним Цент­ром, Організація визнає потребу і доцільність взаемовизнання, порозуміння і координації дій між обома центрами в ім'я визволь­ної справи. З однієї і другої сторони мусить бути не тільки формально виявлена готовість, але справжня добра воля. На перше місце треба ставити рацію визвольної політики, те, що єднає і корисне для справи. Об'єднання всіх самостійницьких сил, коор­динація всієї політичної діяльности для визволення – це основні засади, які покладено в основу створення УГВР. Здійснення цього УГВР прийняла як одне з головних своїх завдань, але не як свій монополь. Негативне ставлення до справи консолідації – чуже духові й основним засадам УГВР. Помилково і шкідливо для УГВРади і цілої революційно-визвольної формації ставити УГВР в таке світло, нібито УГВР бореться за т. зв. прерогативи, моно­полізує собі право на політичну репрезентацію чи спиняє консо­лідацію політичних сил за кордоном.

Наша внутрішня політика не може вичерпуватися декляраціями і задовольнятися тим, що ніби все є в порядку, коли тим часом усе лишається по-старому, вся енерґія йде на внутрішню боротьбу, коли на боротьбу з ворогом і на самостійницьку полі­тичну акцію вже не стає ні часу, ні сил. Мусимо справді зробити все можливе, відкинути неістотні речі, поступитися не в одному, що стосується тільки до наших власних позицій, а не шкодить визвольній справі, щоб поправити становище, щоб звільнити українську енергію за кордоном з внутрішнього самовиснаження, а спрямувати її туди, де вона може служити Україні, її визво­ленню. Нас це мусить боліти найбільше, ми мусимо найбільше подбати. Ми відповідаємо перед тими, що стоять у важкій бо­ротьбі. Можемо бути виправдані тільки тоді, коли справді не вда­сться нічого зробити. Не слід заздалегідь вирішувати, що справу не можна поправити, – ми мусимо до цього довести. Для того тре­ба використати наші спроможності, наш вплив. Бо справа ліквіда­ції внутрішніх фронтів, з'єднання всіх сил для самостійницької акції і визвольної боротьби – правильна і конечна, її визначає цілий народ, і загал еміграції має здорове відчуття її потреби. Му­симо звертатися до загалу, до українського патріота. Стати на сторожі цієї справи, щирої служби їй. Вказати правильний шлях, не допускати звести її нанівець, викривляти чи використовувати для групових егоїстичних цілей. Коли хтось хоче це робити, – того треба поборювати. Розраховуємо не тільки на себе, на своє діяння, але на становище здорового загалу еміґрації, цілого полі­тичного активу. Його рішуча постава унеможливить всяку спе­куляцію і шкідництво, якщо такі прояви якслід заплямуємо і звернемося до загалу. Отже, є спосіб, є сила, сила громадської дум­ки, щоб примусити всіх діяти в справі консолідації чисто і щиро.

Ми не думаємо бути пасивними й мовчанкою прикривати всяке зведення справи консолідації на манівці, хто б це не робив. А вже є багато такого, що в самих основах викривляє справу. З прикрі­стю спостерігаємо на форумі Національної Ради, чи Підготовчої Комісії намагання зробити з неї арену групово-персональних комбінацій, знаряддя особистих політичних аспірацій поодиноких людей. Тривожить нас намагання тих чинників, які взяли ініціятиву і керму справи в свої руки, розв'язувати питання побудови Національної Ради під кутом власнопартійних інтересів, а не з погляду дійовости і вимог самостійницької політики. Для цього придумується і накидається дивоглядну конституцію секторів, суперечливу засадам демократії і вимогам працездатности. Яка мета того, виявляється наочно: соціялістичне об'єднання, – найслабший з еміграційних політичних творів, що не має жодних впливів серед громадянства, не вів і не веде жодної політичної діяльности, – має стояти в Національній Раді на першому місці, мати найбільше місць!

Ми ніяк не погоджуємося з антидемократичними засадами кон­струкції Національної Ради, яка цілком не бере до уваги, ігнорує думку і волю загалу громадянства і не дає жодного місця для неї. На думку ініціяторів Національної Ради, носіями і виразниками державницько-політичних прагнень українського народу є на чу­жині тільки політичні організації і партії, тільки вони мають право вирішувати українську політику. І то всі однаковою мірою, з рівним голосом, однаково ті, що їхні позиції, їхню діяльність і погляди поділяє велика частина української суспільности, як і ті, що не мають найменшої підтримки. Становище і думка широкої еміграційної громадськости ніяк не може бути заступлена в На­ціональній Раді. Кілька одиниць, що проголошують себе якоюсь напр., соціялістичною з додатком партією, без жодних зобов'язань, без жодної діяльности, покликаючись на колишнє існування такої партії, мають бути заступлені в Національній Раді високим про­центом членів. А тисячі активних громадян не можуть мати жод­ного, навіть посереднього заступництва. Це все робиться лише для того, щоб запевнити місця для себе, для своїх партійних приятелів і з страху, щоб не дійшло до голосу громадянство. Бо яка інша причина?

Не погоджуємося з такими засадами і практикою у творенні Національної Ради за кордоном. Обстоюємо побудову консолідаційного центру на здорових принципах, на засадах народоправ­ства. Речником і реалізатором прагнень українського народу є за кордоном ціла політичне активна еміґрація. Тільки незначна її частина є згуртована в політичних організаціях і партіях, а в по­літичних акціях бере участь широкий загал. Він репрезентує волю народу, і їй треба дати вияв, з нею рахуватися. Ми проти групової безконтрольносте й диктатури. Ми тримаємося погляду, що члени Національної Ради повинні бути вибрані всією політичною еміґрацією. Знаємо, що при добрій волі можна провести такі вибори по всіх осередках еміґрації, як не в прямій, то в посередній формі, а політичні організації можуть всюди виставляти своїх кандидатів і здобувати для них голоси громадянства. Коли ж ініціятори вва­жають, що це занадто складний спосіб формування Національної Ради і надто довго прийшлося б його проводити, тоді можна прий­няти тимчасовий порядок делегацій від політичних організацій і від центральних суспільних установ. Представництва політич­них організацій і партій повинні стояти принаймні в якійсь при­близній чисельній пропорції до своєї діяльности і до того, наскіль­ки вони мають вплив і схвалення серед широкого загалу. Відо­кремлення партій від громадянства, їх замкнення в собі й відсут­ність будь-якого їх впливу на суспільство й контролі суспільства над ними – це вияви нездорового стану, а будувати на ньому Національну Раду – це система олігархії, а не демократії. Ми проти такої системи. Політичні організації й партії мусять стояти під контролею загалу громадянства тим способом, що ведуть серед нього діяльність з'ясовують йому свої позиції, а громадянство на­родні маси – схвалює їх або відкидає своєю участю чи неучастю в їх акціях, підтримкою, більшою чи меншою, в політичному і суспільному житті, а передусім, у найбезпосереднішій формі – виборами.

В сучасному стані найправильнішою є така засада творення керівного і репрезентативного політичного центру на чужині, що вся політично-активна еміграція є закордонним представництвом, реалізатором змагань і волі українського народу і вона як цілість творить такий центр і дає йому мандати.

Не погоджуючись із тими аномаліями й егоїстично-партійними комбінаціями, які проявляються в самих основах творення Націо­нальної Ради, Організація старається довести до зміни і виправ­лення. Однак вона не ставить справи так, що коли її становище в теперішній стадії не проходить, вона відмовляється від участи. Так не робимо ми передусім для того, щоб Національна Рада не пішла по лінії неправильної діяльности і протиставлення політиці визвольного руху. Так само недоцільно Організації викликати до себе ненависть за те, що через її відмову не може завершитися консолідація. Недоцільно виставляти Організацію на закиди, що вона б'ється за власні позиції, за мандати, а коли її вимоги не приймаються, відкидає цілу інституцію. Тому ОУН бере участь у Національній Раді, не зважаючи на згадані неправильні засади її конструкції в теперішній стадії. Натомість вона послідовно буде змагати до зміни і до перебудови Національної Ради на здорових засадах народоправства. Буде вона це робити на форумі Націо­нальної Ради, звертаючись до суспільної думки і до становища цілого громадянства, та з усією рішучістю буде настоювати на за­провадженні здорових засад побудови державно-політичного центру на еміґрації.

Але на першому місці ми мусимо завжди ставити справи само­стійницької політики, докладати всіх старань, щоб Національна Рада стояла на правильних позиціях і провадила таку закордонну політичну роботу, яка відповідає сучасним вимогам визвольних змагань, яка найбільше корисна боротьбі на рідних землях, її на­лежно пропагує й використовує на міжнародньому форумі. Для правильного поставлення такої політичної діяльности Національ­ної Ради ми вживатимемо всіх потрібних заходів. Від неї зале­жатиме наше відношення до Національної Ради і до Викопного Органу в той чи інший момент. Коли її діяльність буде правильна, корисна для визволення, ОУН буде її повністю підтримувати, без уваги на справи внутрішнього порядку. Коли будуть важитися, вирішуватися питання політичної концепції і дії Національної Ради, ми мусимо прикласти всіх старань, ужити всіх заходів, щоб вона стала на правильний шлях. За це будемо активно й рішуче змагатися на її форумі і скрізь, якщо це буде доцільно. Якщо б Національна Рада, чи їй підпорядковані органи стали на шлях неправильної політики, суперечної з цілями чи потребами виз­вольних змагань, тоді ми рішуче виступили б проти цього і по­борювали б такий стан. Якби якийсь фактор відігравав шкідливу ролю супроти самостійницької політики, тоді ми були б змушені подбати про те, щоб він був вилучений з українського політичного життя.

Але поки такого стану немає, ми мусимо своїм позитивним ставленням причинитися до того, щоб так справа не пішла. Було б неправильно твердити, що сама конструкція Національної Ради, сам її склад, відоме вже політичне наставлення більшости її учас­ників заздалегідь визначають опортуністичну, а не визвольницьку її політику. В політичному житті ми мусимо стояти на ґрунті ре­альних фактів, а не припущень чи здогадів, а політичну лінію якоїсь формації треба розглядати як вислідну суму діяння бага­тьох факторів, а не тільки як виплив суб'єктивного наставлення дійових осіб.

Політична лінія Національної Ради буде формуватися не тіль­ки під впливом політичного мислення, орієнтації, симпатій, при­значень і т. п. суб'єктивних даних аритметичної більшости її чле­нів. На неї матиме визначний, а то й вирішальний вплив ряд політичних факторів, незалежних від складу Національної Ради й сильніших за них. Це будуть фактори з української політичної дійсности і зовнішні. Отже: стан визвольної боротьби на батьків­щині, виразне ідейно-політичне наставлений більшости україн­ського народу, загальний стан еміґрації, її політичний розвиток і актуальність, скристалізоване становище активу і широких мас еміґрації в актуальній політичній проблематиці, політичні акції серед еміґрації, активність і вплив нашого руху та інших політич­них середовищ, і багато інших даних української дійсности. А по­руч із цим, загальна, міжнародня політична ситуація, позиції укра­їнської справи в міжнародній політиці, відношення поодиноких зовнішніх сил до України, до окремих українських сил, акцій і т. п. Все це впливатиме на Національну Раду, на її політику. І коли йде про наші шанси впливати на неї, то ми мусимо враховувати і належно використовувати всі доступні нам шляхи: і посереднього впливу через маси; і через нашу діяльність поза Національною Радою, зокрема через силу впливу боротьби на батьківщині, а не тільки через голос наших представників у самій Національній Раді.

Як уже попереду сказано, Національна Рада лише твориться, і її політичне обличчя буде далі формуватися. Так що тепер, по суті, нема ще до чого виявляти своє ставлення, хіба до самого фак­ту виникнення консолідаційного політичного центру, який лише набиратиме політичного змісту. Наша оцінка і висновки вже достанньо з'ясовані. Наше практичне ставлення до Національної Ради, тобто позиція нашого представництва на її форумі і супроти неї перед цілою суспільністю, буде завжди нормуватися відповідно до її політики й діяльности.

Крім консолідації політичних сил і концентрації їх у самостій­ницькій акції, є потреба одного відповідального центру. Творення його ми розцінюємо як явище позитивне для цілого еміграційного життя. Він бере на себе не тільки право кермувати й репрезенту­вати, але передусім обов'язок відповідати за стан, розвиток і ді­яльність усієї еміґрації. Ця відповідальність і обов'язок керів­ництва не буде вже «висіти в повітрі» й силою обставин спадати на плечі найактивнішого середовища, але буде зосереджуватися у Виконкому Органі Національної Ради. А там буде розкладатися на всіх учасників, на кожне середовище в такій пропорції, як воно там чисельно заступлене.

Ми рішуче й безоглядно будемо настоювати на тому, щоб На­ціональна Рада і її Виконний Орган добре розв'язували свої зав­дання і користувалися з тих прерогатив, за які почали боротьбу ще перед своїм формальним постанням, як і на тому, щоб усі причетні середовища, зокрема ті, що висуваються на перший плян, займають найбільше місць і керівні пости, – давали також пропорційний вклад праці. Участь у Виконкому Органі Національної Ради не може більше бути тим, чим були досі міністерські порт­фелі еміграційного Уряду УНР. Це мусить бути справжня реорганізація й оновлення змістом роботи, складом, а не тільки формою. А діяльність буде видна цілому громадянству, стоятиме під його контролею.

Ми маємо щирий намір не тільки брати на себе відповідальність і її належно виконувати, але й добре придивитися й сказати перед громадянством про кожне середовище, як воно виглядає в пере­гонах за мандати, пости і титули, а як за працею. Це право вза­ємне, і так само всі інші можуть оцінювати нашу роботу. Різні політичні середовища і одиниці, яких не помічали в жодній праці, ні в самостійницькій акції, стають у таку позицію, що або вони справді будуть працювати, і то правильно, тоді буде з того користь для загальної справи, – або на ділі виявиться їх обман і вони оста­точно скомпромітують себе перед українським суспільством.

Ми не думаємо кидати колод під ноги тому, хто, маючи до того дані, бере на себе відповідальність і хоче щиро, чесно працювати й служити добрій справі. У нашому житті, зокрема в закордонній політичній діяльності, треба докласти дуже багато праці, а рук і голів усе надто мало. Але не думаємо і допускати до попереднього стану й замовчувати безвідповідальність і неробство. А змагання у праці найкраще оздоровить наше життя, дасть природний добір сил, наочно виявить, хто чого вартий.

Ми розрізняємо участь у Національній Раді – інституції три­валішого складу, і участь у Виконкому Органі, який має вести практично-політичну діяльність, і який, звичайно, частіше міняє свою структуру, свій склад. Він має завдання організувати всю діяльність, має нею керувати й відповідати за неї. Тож його струк­тура і склад повинні бути повністю пристосовані до сьогоднішніх потреб визвольних змагань, до актуальних завдань закордонної самостійницької політики, до фактичного відношення політичних сил за кордоном і віддзеркалювати політичну волю й думку цілої політично-активної еміґрації. Тільки за таких передумов цей орган зможе належно виконати свої завдання й не скочуватися до ролі тільки номінальне існуючого чинника, що дає міністерські титу­ли, як це було досі з екзильним Урядом УНР.

Плятформа приступлення ОУН (р) до Національної Ради у сво­їй другій точці цілком виразно окреслює передумови наглого ви­знання Державного Центру на еміґрації: а саме, якщо він буде справді переформований, оновлений і розбудований на широкій політичній і громадській базі, відповідно до нинішних вимог українського визволення. Це і є передумова нашого позитивного став­лення до його Виконного Органу. Наша Організація може взяти в ньому участь тільки тоді, якщо його склад і структура відпові­датимуть цим вимогам і якщо їй буде дана змога брати на себе співвідповідальність за його діяльність пропорціонально до її спро­можностей, до її ролі в сучасних визвольних змаганнях, до її сили та впливу серед громадянства.

На жаль, уже перед формуванням Виконного Органу з'явля­ються з боку тих чинників, які мають у руках ініціятиву і вирішу­вання, тривожні тенденції вести справу старими рейками, старою системою, яка повністю виявила свою неправильність. Замість керуватися виключно тим, щоб забезпечити відповідну для сьо­годнішніх потреб визволення інтенсивну діяльність, щоб здобути найміцнішу політичну базу для закордонної політичної роботи Державного Центру, – опертя в тому русі, який веде боротьбу в Україні й має найсильніші позиції на еміграції, – замість того, до голосу приходять вузькопартійні комбінації. Супроти нашої Організації помітна тенденція іґноруванти її ролю в сучасних визвольних змаганнях, її вклад у суспільно-політичному житті теперішньої еміграції в Европі, її найбільші організаційно-кадрові можливості розгортати працю. Є тенденція знехтувати нашу гото­вість до співпраці, а поставити нас в декоративну ролю статистів або ж підрядних викопних сил без впливу на політику Виконного Органу.

Ми не думаємо ставати в таку ролю, бо це не принесло б жодної користи для стану справи, не давало б фактичного поліпшення, а тільки створювало б помилкове зовнішнє враження. Не будемо змагатися за місця, за титули, і коли б так ішло й далі, ми не при­кладаємо рук до шкідливого розвитку. Склад Виконного Органу має дати виразний образ відповідальности політичних середовищ і одиниць за політику й діяльність Державного Центру на еміґрації. Там треба справді ґрунтовного оновлення, переформування і виправлення, бо тільки це може зробити з нього дійовий чинник. Не допоможуть персональні зміни, яких було вже багато. Вся суть творення Національної Ради полягає в тому, щоб, нав'язуючи до державно-правних традицій, створити справді новий політич­ний закордонний центр, який відповідатиме сучасним вимогам закордонної самостійницької політичної акції і сучасному укладові українських політичних сил.

Від тих чинників, які мають ініціятиву, силу вирішування і го­ловну відповідальність, треба чекати серйозної правильної роз­в'язки. Якщо ж лишатиметься по-старому, тоді постане конечність мобілізації й виявлення рішучої постави цілої української суспільности за кордоном. Справа еміґраційного Державного Центру .– це справа всієї політично-активної еміграції, а не групи людей чи партій. Мусить бути належно шанована і зважена воля й думка широкого загалу еміграції, який теж відповідає перед рідним кра­єм за те, що робиться його силами. Коли це не діється звичайним порядком, як це водиться в політичному житті, в системі народо­правства, тоді мусяїь прийти до голосу рішучі вияви волі загалу. Державно-політичний центр за кордоном – це добро цілого наро­ду, що лежить у руках і на відповідальності всієї еміграції, а не вузького гурту людей.

Ми входимо до Національної Ради з виразною метою: докладати всіх старань, щоб вона і цілий еміграційний Державний Центр були справді такими, виконували таку ролю і вели таку політичну роботу, до яких зобов'язує їх позиція, що її вони займають. За це, за правильну визвольницьку акцію будемо змагатися послідовно і непоступливо як на форумі Національної Ради, так і в своїй ши­рокій політичній діяльності серед цілої еміграції. Не дамо себе відвести від цього і не відступимо, поки не доб'ємося повного оздо­ровлення й спрямування всього Центру на шлях правильної само­стійницької діяльности. Якщо наші заходи на закритому форумі Національної Ради були б безуспішні через штучно створене кіль­кісне відношення представництв поодиноких угруповань, яке не стоїть у пропорції до фактичного відношення сил, тоді ми були б змушені звернутися безпосередньо до загалу еміграційної громадськости й повести відповідні акції для оздоровлення і виправлення. Увійшовши до Національної Ради, не залишимо свого активного відношення.

Якщо б брак належного врахування фактичного стану й потреб сучасних визовольних змагань з боку чинників, відповідальних за формування Виконного Органу Державного Центру на емігра­ції, зробив неможливою нашу участь у теперішньому його складі, то наша принципова позиція щодо Національної Ради і всього центру, окреслена в плятформі з 5. IV. ц. р. (1948 – Д. Ч.), ні в чому не зміняється. Якщо теперішня структура і склад Виконного Органу були б пристосовані до закулісних партійних комбінацій, а не до вимог самостійницької політичної акції, якщо б у ньому були одиниці, скомпромітовані діяльністю, розбіжною з визволь­ними змаганнями, їх цілями і самостійницькою політикою, чи ті, хто вже наочно виявив свою нездібність розв'язувати належно такі завдання, – тоді ми відмежуємося від нього, не братимемо участи в ньому й добиватимемося його заміни іншим складом. До діяльности такого неприйнятного для нас складу Виконного Орга­ну наше відношення завжди буде речеве і конструктивне. Якщо його діяльність і політика будуть правильні, корисні для визволь­ної справи, ми будемо ставитися позитивно, коли треба, будемо підтримувати правильні, самостійницькі акції. Коли не політика, діяльність чи окремі заходи будуть шкідливі, неправильні – бу­демо їм рішуче протиставитися.

Для праці Організації за кордоном такий розвиток справи має ще одно, особливо важливе значення тим, що полегшує їй концен­трацію своїх сил і уваги на найголовніших завданнях.

*

У Закордонних Частинах ОУН увесь час ідуть намагання ре­алізувати основну настанову закордонної діяльности: концентру­вати свої сили і свою роботу на найвластивіших для ОУН револю­ційно-визвольних завданнях. Ті, що стоять у безпосередньому зв'язку з крайовою боротьбою на Рідних Землях, є її рам'ям і виявом на закордонних теренах, допомагають їй чи служать для її підготови й продовження. Тут потрібна боротьба з ворожою, передусім большевицькою акцією й аґентурою серед еміграції, робота по лінії протибольшевицьких революційно-визвольних рухів інших народів, як і зовнішньо-політична праця по лінії до­помоги крайовій боротьбі. В директивах Проводу, на конференціях, у плянуванні роботи завжди на цьому робиться особливий наголос. Та, не зважаючи на ці намагання Проводу, зроблено в цьому на­прямі надто мало, цілком не досить. Не можна було знайти належ­ного відгуку, готовости й спрямування сил і ваги з боку організа­ційної сітки за кордоном.

Причина полягає не тільки у відсутності чи притупленні рево­люційної готовости у членів, а в тому, що цілість Організації на закордонних теренах, зокрема провідні ланки на місцях, надмірно зайняті різною поточною еміграційною діяльністю. Намагання ві­дірвати їх від того, в що вони втяглися, чим зв'язали свої сили, давали дуже малий успіх. Сила всмоктування еміграційної роботи діяла занадто інтенсивно. Загально поширилася поверховна оцін­ка такого явища, ніби наші кадри втяглися в цю працю, бо вона легша, і ради влади й вигоди вони пнулися на керівні пости. Справ­ді ж тут діяла та причина, що при відсутності іншого ініціятивного й порядкуючого чинника, на теренах найінтенсивнішої закордон­ної праці, на наші кадри, як на найініціятивніший і найметкіший елемент, падав обов'язок організувати все громадське життя. Запрягшися в цю працю на місцях, організаційні кадри чимраз біль­ше втягали в неї всю організаційну систему, і відв'язуватися зав­жди було трудно.

Створення Національної Ради і Викопного Органу державно-політичного центру, що бере на себе відповідальність за цілість еміграційного життя й діяльности, здіймає з клітин нашої Органі­зації значну частину відповідальности, яка спадала на них силою факту. Цим буде усунене те, що обтяжувало спроможності Органі­зації на головному відтинку безпосередньої політичної боротьби. Організація за кордоном мусить з усією енергією й увагою при­святити себе тим найважливішим, своїм властивим справам бо­ротьби з ворогом, справам, у яких її ніхто не збирається заступати.

IV.

В цьому «Слові» багато місця присвячено проблемам, які сто­ять перед нами у зв'язку з творенням Української Національної Ради. Та тут не йде про саму Національну Раду, бо ще вона не оформилася, ще засадничі політичні питання в ній не скристалі­зовані, ще не вийшла вся справа з хаосу різних комбінацій; ще вона не стала діючим політичним фактором, щоб ми ставили її в центрі нашої уваги. Однак у нас всередині на цьому тлі виринула низка неясностей, сумнівів, різних думок і суперечностей. Питання про наше становище щодо Національної Ради стало тим тлом, на якому дуже виразно зарисовуються деякі основні питання нашої політики, зокрема внутрішньої, питання ієрархічного упорядку­вання різних частинних цілей нашої діяльности, питання різної оцінки окремих явищ української політичної дійсности, а в зв'язку з цим усім – питання нашої тактики. Не йде тільки про те, як нам діяти супроти Національної Ради, але стоїть глибше, засадниче питання, як нам далі бути в нашій діяльності за кордоном.

Закордонні Частини Організації мусять бути внутрішньо здібні до проглядно накресленої й динамічної політичної праці і на внут­рішньо-українському відтинку. Для цього вони мусять мати одно­стайний вироблений підхід до засадничих питань, безсумнівну ге­неральну лінію. Щоб бути здатною до застосування найдоцільнішої в будь-якій ситуації тактики, Організація мусить мати повну ідей­но-політичну спаяність. Всі неясності, сумніви мусять бути вия­снені, розбіжності усунені і, найголовніше, менше важливі цілі підпорядковані важливішим, скрізь, у всіх клітинах, у всіх членів.

Усі нерівності в політичному думанні й ставленні в наших рядах значною мірою походять з недостатнього обміну думками й з'ясування проблем до самих основ. Мета цього листа – подати роз'яснення усім націоналістам-революціонерам на закордонних теренах. Щоб не говорити абстрактно, беремо живі політичні яви­ща, і на їх тлі подаємо потрібні пояснення. Треба говорити цілком відкрито і ясно, бо найгірший такий стан, коли нерозв'язані чи не вияснені політичні питання вносять замішання, паралізують здібність до дії, нарешті, вилазять нескоординованими, супереч­ливими кроками. Тому в наших рядах мусять бути висвітлені основні проблеми нашої політики, що на їх тлі виринають роз­біжності.

Мусимо бути сторожкими, щоб у наші ряди за кордоном не закрались такі прояви, які, в наслідок переплутання цілей із за­собами, або через застосування невластивих засад і правил до по­одиноких проблем, можуть відводити наші дії від прямування до головної мети на манівці. Фронт визвольної боротьби проти власти­вого ворога не сміє в нас ніколи бути підмінюваний, ні послаблю­ваний внутрішньо-українськими протиставленнями. Не можна ро­бити принципів, політичних засад із того, що важливе тільки в одній, означеній ситуації чи є питанням тактики. Принципова політика полягає в тому, що послідовно прямуємо до однієї основної мети найуспішнішими, найпевнішими шляхами в усіх ситуаціях, при всіх змінах, не відступаючи від неї, здійснюючи той самий основний принцип. В нас тепер є один основний принцип, одна головна мета – Суверенна Соборна Українська Держава. До неї йдемо неухильно. А шлях наш – це шлях революційної визволь­ної боротьби. Він у нас єдиний тому, що він єдино певний, і єдино можливий. Це доводить нам усе: наша власна історія і чужий досвід, уся дійсність, в якій ми живемо. Це не значить, що ми відкинули б інший шлях, якби ним певніше було можна досягти Суверенну Соборну Державу. Але його немає. І це вже не питання принципу, а просто питання політичного реалізму.

Дехто думає, що внутрішньо-політична тактика, яку Організа­ція застосувала в одному періоді своєї діяльности, набрала сили принципу, є обов'язкова в усякій ситуації і не дозволяє на зміни. Неправильно, коли хтось, думаючи, що така зміна шкідлива, за­мість аргументувати це політичною доцільністю, доводити, оперує фразами про принциповість і опортунізм. Мусимо виразно усвідо­мити, що в основі всієї нашої проблематики стоїть принцип зма­гання за визволення, за державу, за суверенність, шляхом власної визвольної боротьби. А всі питання внутрішньої політики розв'я­зуються так, як це найдоцільніше в даній ситуації з погляду виз­вольних змагань. Роблення принципу з раз прийнятої тактики і, наслідок цього, її закостеніння, замість постійного пристосову­вання до актуальної політичної доцільности, звело б нас до того, що ради помилково зрозумілої прямолінійности, застосованої на невідповідальному місці, ми стали б віддалятися від прямування до основної мети.

Оперування окресленням опортунізму мусить опиратися на однаковому розумінні в нас цього поняття і на властиве його вживання. В нашому внутрішньому житті не може мати місця легко­важне чи зумисно демагогічне пришивання цього закиду до такої чи іншої нашої політичної тактики. Політичний опортунізм у тому негативному сенсі, якого він набув у нашому словнику, розуміємо як пристосування себе, свого буття і діяння до сторонніх чинни­ків коштом відступлення від своїх основних цілей і вартостей. І це відступлення надає саме негативного змісту пристосованню. Нато­мість немає того негативного опортунізму в такому пристосуванні способу буття і дії до інших чинників чи до ситуації, яке має на меті якраз здійснення своїх основних цілей, збереження варто­стей і справді до того доводить. Отже ми лишаємося вірні нашому основному принципові, коли лінію своєї внутрішньої політики пристосовуємо до актуальної ситуації і до цілого внутрішньо-українського складу на еміґрації так, що через це запевняємо чи полегшуємо посилення правильної самостійницької акції, і коли справа визволення на тому нічого не тратить, а тільки виграє. А що при цьому часом доводиться відступити від тієї чи іншої позиції, яка не має вирішального значення з погляду визвольної справи, – то це цілком зрозуміле і нормальне. В усякій боротьбі і в усякій розумній політиці сенс полягає в тому, щоб, жертвуючи малими, частинами позиціями і вартостями, здобути головну мету. В цьому полягає всяка перемога, виграш. А пожертвувані, втрачені вартості – це ціна перемоги. Що більша мета, що тяжче змагання – то більші бувають жертви. Натомість горе і глум тому, хто стає до змагання, до боротьби за велику мету, а в самому зма­ганні, засліпившись, витрачає силу на здобуття чи збереження якоїсь часткової, не конечної позиції і через це програє. Заманити противника на це, прикувати його увагу й силу в боротьбі за малі, часткові позиції і на цьому його викінчити – це завдання великої мистецької гри. Але дати себе впіймати на такі штуки – це роля і доля невмільців і невдах.

У своєму змаганні ми мусимо йти до великої мети крок за кро­ком, від осягу до осягу, від етапу до етапу. І ввесь наш похід здійс­нюється постійним здобуванням і реалізуванням часткових цілей. Але щоб при цьому не заблудити, треба мати ясно упорядковану їх систему-уклад, що є вищою ціллю, якій підпорядковується, а коли треба і жертвується іншу часткову ціль нижчого порядку. Як мірило, керівне правило служить завжди одно: оцінка, яку вартість має дана справа для визволення України, оскільки вона посилює, полегшує визвольну боротьбу й підносить її успішність. Якщо доводиться вибирати між кількома можливими шляхами, то часом нелегко вирішити, котрий кращий. Але завжди наймен­ша небезпека помилитися буде тоді, коли постійно перевіряємо тим самим основним мірилом.

Найбільше треба остерігатися того, щоб часткові цілі – засоби не ставали самоціллю. Це завжди доводить до помилки, відступлення від головної мети. Тут доводиться звернути особливу увагу на один небезпечний прояв, який дається відчути в нашій діяль­ності за кордоном і який треба рішуче викоренити. Коли наш рух, Організація чи її частини для проведення наміченої роботи обса­джують своїми членами відповідні позиції чи створюють відповід­ні інституції – то це все має сенс як засіб для виконання намічених завдань. Збереження такого стану виправдане доти, доки воно слу­жить цій меті. Коли та сама одноцільність вимагає провести по­трібні зміни, – то треба їх проводити. Коли ж те, що було заду­мане й зроблене для виконання означених функцій, починає бути самоціллю, то це вже шкідливий процес. Так доходить до таких явищ, як боротьба за «владу» задля самої «влади», відривання створених інституцій від властивих їм завдань і спрямування їх на інші рейки, найчастіше по лінії особистих зазіхань, плянів чи інтересів тих, які дістають дані доручення, які туди делеговані, а потім роблять із того свою домену. Такі хворобливі явища, крім випадків звичайного зловживання, мають корінь у тому, що лю­ди, йдучи на якісь позиції чи творячи інституції як засоби для означеної мети, немов забувають за це, полоняться іншими цілями, користями, які там перед ними розкриваються, і спроневірюються. Так само, як одиниці чи цілі інституції стають віроломними і йдуть своїм шляхом, до своїх окремих цілей, так само може ціла полі­тична організація стати невірною власній меті, коли почне тракту­вати свої групові позиції як самоціль, обмежиться їх розбудовою, обороною і використовуванням, а дальше прямування до властивої мети, боротьбу «відкладає на пізніше».

*

Повернемося ще раз до справ нашої внутрішньо-української політики за кордоном, щоб було однакове розуміння її основних засад і деяких тактичних заходів.

За кордоном діють інші організовані політичні середовища – партії, центри тощо. Це нормальний стан у вільніших обставинах, де немає безпосереднього ворожого натиску. Немає насильного встрявання ворога, сторонніх сил до того чи іншого наставлення і формування українського політичного життя за кордоном. Отже воно розвивається й формується, оскільки це можливо на чужині, самобутньо, відносно свобідно.

Основне питання нашої концепції внутрішньо-української по­літики за кордоном таке: чи маємо вести свою політичну діяльність за кордоном сепаратне, при чому існуватиме двоподіл – побіч нашої акції буде йти окрема акція інших угруповань, – чи йдемо на шлях уодностайнення, координації закордонної роботи, шляхом об'єднання? Наша відповідь: якщо тільки це можливо – йдемо до уодностайнення, скоординування всієї української закор­донної політичної акції по лінії сучасних вимог визвольних зма­гань, шляхом створення консолідаційного політичного центру з участю діючих політичних, самостійницьких організацій, узгіднення на його форумі генеральної лінії і головних напрямних са­мостійницької політичної акції за кордоном, відповідно до стану і до вимог цілости змагань за державну суверенність і соборність України. Не йдемо з власної ініціятиви на шлях двоподілу і відо­кремлення нашої політичної дії. Ми були б змушені вибрати його в тому разі, якщо б не вдалося реалізувати здорової політичної консолідації на визвольницькій плятформі, коли б у консолідаційному творі взяли верх політична концепція, не згідна з вимо­гами визвольних змагань, суперечна засадам самостійности й соборности, або коли б консолідаційний твір не провадив належної самостійницької політичної роботи через неспроможність чи за­недбання.

Отже відокремлення і у висліді двоподіл враховуємо тільки як другу можливість, в разі конечности. Принципово йдемо на кон­солідацію і співдію з виразною метою: спрямувати цілість укра­їнської політики за кордоном на правильний шлях, такий, який відповідає вимогам визвольних змагань, тобто на шлях, яким ми самі хочемо йти. Якщо на нього стануть усі українські політич­ні середовища за кордоном – це буде, безперечно, більший успіх ніж коли б ми йшли ним одинокі при співзвучности з нами широ­ких мас, а в той же час інші чинники виступили б проти нас. Пи­тання – чи це можливо? Іде про закордонну політичну акцію, яка в сучасній ситуації не загрожує її учасникам особливими не­безпеками, ані переслідуваннями й коли вона йде по лінії виз­вольних змагань, зокрема коли вона тримається т. зв. леґальних рамок. А користь політична з участи в ній, хоч би у внутрішньо­му українському середовищі, – очевидна. Отже є реально-політичні дані на те, що на цей шлях можуть стати інші. Треба до цього довести. Виринає ще питання: а що буде в іншій ситуації, коли треба буде твердо відстояти самостійницьку політику, коли прийшов би натиск, репресії і т. п., а інші консолідовані чинники, з якими ми зв'язались і зв'язали з ними справу, підуть не туди, куди треба для самостійности й соборности? Тоді вони відпали б, справи не потягнули б за собою, бо ми не дали б. Ми завжди підемо далі правильним шляхом, з нами піде народ і весь діючий са­мостійницький актив.

Консолідація, уодностайнення акції, об'єднання в ній сил не мусять доводити до взаємного проймання, уподібнювання, нівеля­ції. Це залежить від міцности, напруги ідей, політичних концеп­цій, від свідомого, плянового діяння партнерів. Хто сильніший своїми ідеями, концепціями, своєю системою, своєю дією і своїми людськими' кадрами – той має дані, щоб до деякої міри ідейно-політично асимілювати, уподібнювати до себе інших, якщо тіль­ки про це дбатиме.

Коли йде про ідейну кристалізацію і ріст політичного руху, то питання, чи йому відокремлюватись, чи співдіяти з іншими, му­сить мати різні розв'язки, залежно від етапу розвитку і сили. Рух, що перебуває в стадії початкової ідейної кристалізації, наража­ється на небезпеку розгубитися, коли наближається до розвине­них уже, дозрілих і динамічних інших рухів. Тому політичний інстинкт диктує кожному рухові в такій стадії різко відмежову­ватися від інших течій, якнайсильніше підкреслювати ріжницю між своїми позиціями і чужими, щоб виразно себе визначити й до­вершити процес кристалізації. Ослаблені, підупалі політичні се­редовища, хоч ідейно скристалізовані, в контакті з динамічними мають тенденцію розпливатися чи вливатися в них.

Чи загрожують нашому рухові такі небезпеки? Звичайно, ні. В цілому українському національному житті він має найздоровіші, найсильніші ідейні позиції. У ньому є велика дійова динаміка, найідейніший і найактивніший людський склад. Націоналістична ідея, революційно-визвольна концепція, заініційована, організова­на й ідейно узмістовлювана революційною ОУН сучасна боротьба – дають свій відбиток самостійницьким змаганням цілого народу. Ідейно-політичні вартості ОУН та її революційна дія спільно з УПА творять стрижень усієї боротьби українського народу в су­часності, і їх не може ні знищити, ні розкласти такий ворог, як большевизм. Маючи таку пробу міцности нашого руху, нашої ідеї, нашої Організації, нашого типу борця-націоналіста-революціонера, – чи ж можемо ми сумніватися в тому, що ці вартості стануть підвалиною цілого самостійницького політичного життя за кордо­ном, стрижнем усякої здорової спільноти, мотором усієї дії? Хто гадає, що для підтримання чистоти ідеї і нашої концепції, для ви­несення незаплямованого прапора, ОУН(р) за кордоном мусить від­межовуватися від політичних угруповань, не старатися, щоб всі йшли одним визвольним шляхом, – той недоцінює життєву сна­гу нашої Організації, наочні докази якої маємо на рідних землях. Така тривога безпідставна.

Коли кажемо, що треба об'єднатися з іншими і йти в спільній акції, то віримо в те, що стаємо на шлях ідейного проникання й опанування цілого політичного життя. Якраз для цього потрібне наближення в діяльності. Бо в цьому може здійснитися прони­кання інших нашими ідеями, нашою концепцією, нашою самостій­ницькою ідеєю. Через це вони в найважливіших справах можуть стати на нашій позиції. Для цього треба зменшити, усунути непро­хідні мури принципового відсепаровування, що стоїть між нами й іншими; хай лишаться самі ідейно-концепційні й організаційні стінки. Колись ті мури були потрібні для охорони руху, тепер же вони стоять перешкодою для розширення його впливу.

Маємо на меті – виразно так говоримо – органічне, ідейно-політичне проникання й узмістовлювання цілости українського життя, як на Рідних Землях, так і за кордоном. Цю мету рух му­сить завжди мати, до неї змагати, від неї ніколи не відмовлятися. Це йде по лінії наших визвольних змагань, бо це є залучування сил до боротьби і зменшування внутрішніх перешкод. Але спра­ва в тому, як це робити, якою методою і системою.

Відкидаємо тоталітарно-механістичні методи. Не тому, що во­ни «не в моді», бо ми поставились проти них у 1940 р., коли вони були подекуди дуже «модні». Але просто тому, що уважаємо їх несумісними й недоцільними для нас, для нашого ґрунту. Меха­ністично-тоталітарна метода опанування життя середовищем по­лягає в .тому, що з одного боку насильно усуває всі інші діючі по­літичні середовища, насильство позбавляє їх можливости існувати й діяти. Кожну людську одиницю, яка хоче займатись творчою, керівною, ініціятивною діяльністю, вона примушує увійти в свою тоталітарну систему або замикає перед нею дорогу, формує її ме­тодами примусу та насаджує своїх відданих людей на центральні, керівні пункти в усьому житті. Така система в довшій дії завжди шкідлива, бо через насильство, механічний, а не природний добір, через знищення свободи мас в собі найбільше елементарні тенден­ції деправації, розкладу.

Наш шлях, наша метода – це органічне, ідейнополітичне про­никання й узмістовлювання. Вона має два способи, дві фази, що діють в цілому процесі рівнобіжне. Перша, основна фаза – це органічний ріст націоналістичного руху, щораз більше захоплю­вання нашими ідеями найкращого елементу, залучення його до Організації і до акцій, в яких він розвивається, удосконалюється і веде творчу активну працю. До цієї фази належить цілість влас­ної діяльности Організації на всіх відтинках і мобілізація широ­ких мас в акціях, які вона ініціює й організує.

Друга, похідна фаза – це посередня дія на цілість життя, в тому числі й на інші політичні середовища. Це – проникання на­ших ідей, нашої політичної концепції, напряму й способу самостій­ницької акції в цілий український світ; останній їх собі щораз біль­ше засвоює, і вони чимраз більше стають загальнонаціональним добром. Таке проникання заставляє й інші політичні середовища так пристосовувати свої ідейно-програмові позиції, щоб брати за свої ті цінності, які стають невід'ємною частиною всеукраїнської політичної думки та дії і які зробив такими наш рух. Не важливо, що інші політичні середовища роблять це з конечности, під натис­ком і не з власних ідейних мотивів, а щоб утриматися на поверхні життя, щоб зберегти з цим життям контакт. Для справи найваж­ливіше те, щоб цей процес відбувався. Він відбувається завжди, і тоді, коли наш рух іде відокремлено, не входить ні в які співдії з іншими середовищами. Його динаміка, успіхи й захоплення мас примушують інші середовища брати від нього те, що дає найбіль­ший ефект, наскільки вони на це спроможні. Але цей процес від­бувається далеко скоріше й інтенсивніше, коли е якась дійова спільність, спільний форум, якість спільні акції, ніж при повно­му відокремленні й протиставленні.

Процес засвоювання вартостей і надбань нашого руху іншими політичними середовищами завжди врівноважується тим, що ОУН постійно плекає, розвиває й удосконалює націоналістичну ідею «в чистій формі», завжди йде попереду в здійсненні її, поборює її ви­кривлення і зловживання і таким чином забезпечує рух перед роз­губленням, зникненням у піску. Внутрішнє змагання на ідейно-політичному фронті мусить бути постійно підтримуване, однаково при всякому розставленні сил, як при відокремленні, так і при консолідації. Питання: відокремлення і двоподіл фронту, чи співдія і ідейне проникання, може бути трактоване як справа актуаль­ної політичної тактики, з погляду актуальної ситуації і доціль-ности, або як питання засадничої настанови руху. В цьому друго­му, випадку мусить бути у нас скристалізований погляд і однако­ва, для всіх обов'язкова лінія. Бо одна чи друга розв'язка такої принципової проблеми веде до далеких, розбіжних наслідків. Не може один і той самий рух іти однією ногою по одній дорозі, а дру­гою по другій, коли ці дороги розходяться. Коли в цій справі буде до кінця продумане однакове становище, тоді будуть усунені роз­біжності в думках щодо нашої повсякчасної внутрішньо-політич­ної тактики.

Ми рішучо виступаємо проти засади відокремлювання нашого руху і нашої політичної акції від решти українського організова­ного політичного життя й акції, засади двоподілу. Ми визнаємо і реалізуємо засаду змагання до однієї скоординованої самостійниць­кої політичної дії, засаду співдіяння в ній усіх українських само­стійницьких політичних середовищ, засаду органічного, ідейно-політичного проникання й узмістовлювання. На сепаратну само­стійницьку акцію йдемо з конечности тоді коли цього вимагає виз­вольна справа, коли через поставу інших є неможливою одна спільна політична дія, згідна з потребами визвольних змагань.

Таке наше принципове становище є подиктоване потребами визвольної боротьби, яка вимагає зосередження всіх сил, і основ­ними ідейними постановами нашого руху, які визначають його ролю в житті й розвитку українського народу. Перша мотивація з погляду потреб самостійницької політики подана попередньо. В аспекті розвитку самого руху справа стоїть так: якщо б прийняти лінію відокремлення й двоподілу фронтів як засаду, то кінець-кінцем перед рухом стала б альтернатива: або відмовитися від ідейно-політичного охоплювання і узмістовлювання цілого життя, зокрема політичного, або стати на шлях послідовного заперечення всіх інших організованих сил. Уважаємо за неправильне, щоб на­ціоналістичний, революційно-визвольний рух ставив себе в таку ситуацію, перед таким «або-або». Одне і друге розходиться з його ідеєю. Монопартійно-тоталітарна система шкідлива для розвитку нації, завжди згубна для панівної політичної монопартії і її ідей. Як для цілої нації, так і для кожного здорового політичного руху найсприятливішим є такий лад, в якому панує справжня свобода, в якому ідеї, політичні програми й концепції вільно розвивають­ся й змагаються між собою, політичні організації вільно плекають, поширюють і ведуть свою діяльність. При цьому є свобідна кон­куренція, порівняння, взаємний вплив, ріст і поширення того, що найкраще себе виправдує, зникання всього непридатного, меншевартісного, слабого чи віджилого. В такому ладі, в такій атмосфе­рі свободи націоналістичний рух має більше даних підбити душу українського народу й зробити йому найкращі послуги. А про те ж ідеться. В системі справжньої свободи суперництво між різни­ми ідеологічними, суспільнополітичними течіями й організаціями розв'язується критеріями ідейно-морального порядку, а не приму­сом і насильством. Ми боремося за такий лад справжньої свободи і будемо його реалізувати.

По овочах пізнається дерево, а чинники політичного життя – по ділах. По суті немає ріжниці, чи якийсь політичний чинник ви­разно визнає тоталізм і монопартійні тенденції, чи тільки на ділі чинить так, що веде його в той бік, хоч би він сам цього й не про­думав до кінця, на словах признавався до демократії, заступався за неї. Так само не істотно, чи хтось за духом моди і під смак часу говорить про свою демократичність, чи ні, важливе те, куди кого ведуть його діла.

В українському житті за кордоном зустрічаємо чимало прикла­дів того, як різні групи, які на кожному кроці галасують про свою демократичність, протитоталітарне наставлення, коли дістануть в руки якусь «владу», ініціятиву, змогу вирішувати, часто нехту­ють іншими, поводяться самовладно. Не думаємо цьому ліпити ярлик диктаторства чи тоталітаризму, як це часто робиться в де­магогічних або й денунціяторських цілях. Вважаємо це просто за вияв суспільно-політичного примітивізму й егоїзму кліки. Але та­ке наставлення завжди веде до таких самих практичних наслід­ків.

Існування й дія різних політичних напрямків та організованих середовищ – це природне, нормальне явище, з яким ми погоджу­ємося, якому визнаємо рацію існування і не прагнемо його усу­нення. З цього робимо висновок, реалізуємо свою настанову на практиці, усуваємо прояви, які не потрібні і які завели б нас в ін­ший бік або зображували б нас у невірному світлі. Наша система діяння мусить бути така, що не суперечила б засаді многопартійного укладу українського політичного життя, давали б нам спо­сіб діяння серед нього, а при цьому відкривала б нам шлях для росту, постійного поширення нашого руху, проникання й узмістовлювання нашими ідеями цілого життя. Засада принципового відо­кремлення себе і своєї дільности від інших організованих сил є цьому суперечна.

Кілька практичних висновків. Коли реалізуємо напрямок співдії з іншими й впливу на них, то до своїх успіхів зараховуємо не тільки безпосередні наші власні акції, але й вплив на інші сере­довища, якщо вони ставатимуть на правильні позиції і вестимуть корисну для нації боротьбу. Натомість із погляду монопартійницького чи прямо вузькогрупового еґоїзму таке навертання інших су­перників на правильні шляхи розцінюється неґативно, бо воно скріплює їх позиції й утруднює усування їх із політичного жит­тя. З цього ж самого мотиву вони найгостріше протиставляться іншим організаціям, які найближче споріднені ідейно-програмо­вими постановами й політичною роботою, бо це найближчі кон­куренти. Навпаки, з погляду інтересів цілости й співдії з іншими, до близьких ставимося як до близьких, з ними співдіємо найтісні­ше, воліємо, щоб вони міцнішали, ніж дальші від нас противники. Партійний еґоїзм часто штовхає людей і групи до того, що вони воліють, щоб ніхто не зробив якогось корисного для загальної справи діла, коли вони самі того зробити не можуть.

Коли станемо так аналізувати внутрішнє українське політичне життя у свобідніших еміграційних умовах поза боротьбою і роз­важаємо до кінця, то доходимо до такого висновку: мотиви вузько-групового еґоїзму й засліплення, мотиви персонального кар'єриз­му і боротьби клік за владу, принципова нетерпимість супроти ін­ших політичних чинників і програмова настанова на монопартійність чи ексклюзивність – всі ці мотиви в практичній діяльності приводять до такої самої дії. А другий висновок із такої аналізи той, що ціле українське політичне життя на еміграції хворіє на таку ж епідемію: на словах галас про демократію і про національ­ну справу, а на ділі – запеклий груповий чи особистий еґоїзм і кар'єризм. Занадто багато таких проявів бачимо в усій консолідаційній акції, довкола Національної Ради і в поодиноких середови­щах. Не вільне й наше середовище, в ширшому розумінні, від та­ких нездорових проявів. Треба лікувати все, а мусимо почати від себе.

Визвольні змагання і правильний розвиток українського по­літичного життя вимагають такого укладу, щоб гармонійно про­ходили два процеси: перший процес кристалізації та перемоги найздоровішої національної ідеї, найправильнішої визвольно-політич­ної концепції, домінації їх у цілому політичному житті й ривалі-зації в одностайній самостійницькій діяльності й боротьбі. А дру­гий, паралельний процес – це зростання і з'єднання сил, таке їх внутрішнє взаємовідношення, яке не допускає до самовинищу­вання і взаємного паралізування, а збуджує, підносить потенцію всіх і жертвенність у визвольницькій праці. Таке гармонійне узгід-нення цих двох процесів реалізується інтенсифікацією власної діяльности, всес-тороннім скріпленням нашого руху, через співдію з іншими середовищами в самостійницькій дії, через проймання й узмістовлювання нашими ідеями цілости. Це і є наша концеп­ція внутрішньої політики. А в основі всього стоїть спрямування всіх сил, всієї енерґії й уваги визвольних змагань до боротьби, за кордоном – до закордонної самостійницької акції.

Наша перемога – це перемога нашої ідеї, повне її здійснення. Другорядною справою є те, яку частину реалізуємо ми самі, яку – інші, а яку – спільно. Наш обов'язок – зробити самим най­більше, скільки стане наших сил, одночасно докласти старань, щоб і інші робили якнайбільше.

Ще кілька речень до справи приєднання інших сил до само­стійницької закордонної акції.

Закордонне Представництво УГВР, відділ УПА, який відбув рейд на захід, Закордонні Частини ОУН(р) і всі націоналісти-революціонери мають особливі зобов'язання перед боротьбою на Рідних Землях. На всіх лежить перша й головна відповідальність за те, що зроблено для визвольної справи, як виглядає закордонна акція, які її досягнення. Бувши безпосередньо зв'язані з крайовою революційно-визвольною формацією УГВР-УПА-ОУН, всі мають немов головне представництво її за кордоном. Але його належить трактувати як найбільше зобов'язання, як першу, головну відпо­відальність, а не як монополь. Визвольну боротьбу веде сьогодні весь український народ. Його самого і його змагання репрезентує за кордоном уся політична еміграція. Вона як збірне представни­цтво має обов'язок поставити закордонну самостійницьку акцію. гідну визвольної боротьби в Україні та відповідну до її вимог. Ці­лість еміграції, всі її організовані чинники несуть спільну відпо­відальність за закордонну роботу. Нам треба розбуджувати, під­носити це почуття обов'язку, мобілізувати всіх для дії. А переду­сім мусимо зробити все можливе, щоб ціла еміґрація, всі її части­ни почували себе зв'язаними з боротьбою на Батьківщині. Не тре­ба промовчувати, замазувати фактичного стану на рідних зем­лях, як виглядає там боротьба, які сили беруть у ній участь, яка є ціла визвольно-революційна формація. Було б шкідливо вводи­ти в цій справі дезорієнтацію чи допускати її. Але ставлення му­сить бути завсіди таке, щоб не виходило з цього вказування на те, яких чинників немає в тій боротьбі. Бо не про те йде, і це ні до чого не доводить. Треба остерігатися такого тону, який викликає враження, що хочеться за кордоном монополізувати право працю­вати на користь боротьби на рідних землях або капіталізувати ту боротьбу для групових цілей. Важка боротьба на Україні є доб­ром цілої української нації. За кордоном можна і треба тільки служити справі визвольних змагань, а це зобов'язані робити всі, в міру своїх сил і спроможностей, – але робити правильно. Кож­ний українець і кожний політичний чинник за кордоном може ве­сти корисну для визвольної справи діяльність, добре прислужи­тися визвольній боротьбі на Батьківщині чи то пропаґуванням її, чи в зовнішньополітичній роботі, чи поширюванням ідеї спільно­го фронту революційно-визвольних змагань усіх протибольше-вицьких народів. Таким чином він включається у визвольний фронт і має відношення до визвольних змагань. А це відношення може бути тільки одне у всіх: служба визвольним змаганням України.

Націоналісти-революціонери!

Звертаюся до Вас із цим довгим «словом», щоб з'ясувати Вам наше становище і висвітлити істотний зміст нашої політики в по­рушених проблемах. Я хотів передати Вам самий дух, підхід і поставу, а не тільки директиви чи роз'яснення. Для того я старався всесторонньо висвітлити такі питання, в яких буває найбільше блукань.

Нашим природним середовищем стало вже змагання, змістом нашого життя – боротьба. Для нас політична діяльність, праця завжди була боротьбою, не тільки змістом, але й форми її завжди були такі. Ми стояли постійно на фронті, чолом проти ворога. Всі інші справи, зокрема внутрішньої політики, в нас завсіди були трактовані і розв'язувані у світлі боротьби з ворогом. Хто боровся проти нього, той друг-брат, хто ставав на його сторону – того не було по цьому боці фронту. Так воно є і тепер на Рідних Землях, де наші друзі, основна частина ОУН і УПА, продовжують бороть­бу, ще тяжчу і ще важливішу.

В боротьбі у нас виробилася й загартувалася незамінима по­става борця-революціонера. За кордоном немає властивого нам се­редовища безпосередньої боротьби, немає безпосередньої зустрічі з ворогом. Але той ворог є і тут, він проти нас. Тільки невидний, укритий. І тут треба з ним боротись. Не тільки боротись, а треба знищити його дію, його щупальця, якими він намагається обплу­тати українське самостійницьке життя. Так само безоглядно тре­ба викорінювати всі ті лиха в українському політичному житті, які дають змогу діяти в його нутрі ворогові й які самі без ворога роз'їдають українські сили, відтягають їх від визвольної справи. Закордонною роботою можна дуже багато помогти визвольній бо­ротьбі і завдавати ворогові удари. Звідси можна йти підмогою боротьбд на рідних землях в різних формах. Звідси треба всім ввій­ти назад у збройно-політичну боротьбу з ворогом, і до того треба найкраще підготуватися. Це – істотні наші завдання, в яких ніхто нас не заступить, і їм мусимо присвятити найбільше уваги й сил. Для цих завдань зберігаймо й розвиваймо свою засадничу поставу. Одночасно треба провадити й іншу працю, яка є важлива й ко­рисна для нашої справи. В ній доводиться поборювати неоправда-ні труднощі таки з українського середовища, мати до діла з про­тивниками, які, не знати чому, часом із самої злоби ведуть спори й звади. Виринають справи, в яких не завжди гаразд видно, де правда і як треба вчинити. Немає такої ясности, як у безпосеред­ній боротьбі. Можна легко розгубитися, заблукати.

Але не зіб'ється з дороги той, хто кожний свій крок орієнтує на головну мету – визволення України, хто в кожній справі, в усякій ситуації кермується однією міркою: що і наскільки корис­не визвольній справі.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ, А НЕ ТІЛЬКИ ПРОТИРЕЖИМНИЙ РЕЗИСТАНС

Стаття ця звернена проти ворожих намагань тих противників укра­їнського націоналізму, які в 1950-ті роки хотіли підірвати, чи звести на манівці український визвольний рух. У той час деякі українські соціялісти й члени УРДП – Української Революційно-демократичної Партії, створеної на чужині Іваном Багряним, намагалися поширити концепцію націонал-комунізму й висунути, як прапорне, гасло «За демократичний лад в Україні», а не гасло «За самостійну національну державу українського народу». Вказуючи на небезпеку гасел «тільки протирежимної боротьби», Степан Бандера висвітлив теж фальш московсько-большевицьких «демократичних» гасел.

Стаття була підписана повним іменем і прізвищем авїора й спершу надрукована в мюнхенському тижневику «Український Самостійник», рік І, чч. 4, 5, 7, 8, 10-13 і 15 за 1950 р., згодом передрукована під ско­роченим заголовком (без слова «тільки») в місячнику «Вісник», Нью-Йорк, вид. ООЧСУ, рік III, чч. 2/37 до 12/47, лютий-грудень 1950, а згодом у збірці «Україна проти Москви», вид. ЗЧ ОУН, Мюнхен, Бібліотека Українського Підпільника, ч. 2, 1955 р., стор. 338-388.

Уривки чи розділи з цієї статті були друковані: під заголовком «На­ша визвольна концепція» у «Вояцькій Варті», сторінці Т-ва кол, во­яків УПА в Канаді й ЗСА, рік VIII, ч. 5/35, додатку до тижневика «Гомін України», рік XVI, ч. 43/805 з 17 жовтня 1964; під заголовком «Наше становище до Росії» в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік XV, ч. 41/764 з 13 жовтня 1968 р. і в «Гомоні України», Торонто, рік XXI, чч. 23/1046 і 24/1047 з 31 травня і 7 червня 1969 р.

*

Український визвольний рух, мотором якого е ідеологія і кон­цепція українського революційного націоналізму, єдиний в цілому нашому політичному житті останніх двох десятиріч, іде послідов­но своїм шляхом, постійно зростає, продовжує і поширює свою боротьбу через усі величезні потрясення і зміни, що їх переживає наша Батьківщина. Він переборює всі намагання ворогів України знищити його.

Большевицька Москва слушно вбачає в українському націо­налістичному, революційно-визвольному русі найнепримиреннішого, найнебезпечнішого ворога, що безупинно, веде боротьбу з нею на всіх фронтах і відтинках, який все наступає, не тільки підтримує, але й успішно поширює, скріплює протибольшевицьку визвольну революцію. Наша боротьба з Москвою ведеться скрізь, в Україні, серед інших народів поневолених большевизмом, і на закордонних теренах. Рівнорядно з нашим наступом на позиції московського імперіялізму й комунізму, большевики ведуть усиль­ні намагання, щоб знищити наш рух усюди, докорінно. Головний фронт боротьби проходить на Українських Землях. На закордон­них теренах існує його продовження, скрізь діє націоналістичний рух, як одностайна сила й акція.

Всі намагання Москви знищити український націоналістичний, революційно-визвольний рух ОУН-УПА фізично, тотальним на­ступом з чола – виявились даремними. Не зважаючи на найтяж­чі умови боротьби й великі жертви, наш рух продовжує боротьбу, розвивається далі. Велика, чиста ідея української нації, змагання за волю України й за Божу Правду на українській землі – це невичерпне джерело сили нашого руху, а витворені в боротьбі ви-соковартісні прикмети націоналіста-революціонера, досконалі ме­тоди організації і способи дії дають йому незламну снагу, міць і гарт. Бог благословить і спомагає нашу боротьбу за правду, проти червоного царства сатани.

Ворог розуміє, що самим фізичним винищуванням йому не зламати української революції, українського націоналізму. Тому він докладає всіх зусиль, щоб заатакувати самі джерела й головні внутрішні підпори його міці, конечно намагається нищити саму ідею українського націоналізму.

Проти націоналістичного руху, як в Україні, так і на чужині, большевики ведуть вперте намагання знищити його, розкласти. Але пряме атакування його з большевицьких позицій є безуспішне. Тому ворог намагається досягти своєї мети з допомогою тих проти-націоналістичних чинників і явищ, які існують в українському політичному житті за кордоном. Він старається різними способами використовувати їх для себе, підсилювати і спрямовувати на по­трібні йому рейки. Бити націоналістичний рух таки українськими руками – це головна напрямна большевицької диверсії.

До таких самих наслідків, корисних большевицьким бажанням, ведуть на ідеологічному й політичному відтинку всі тенденції наближення до комуністичних позицій, будування на них пере­хідних помостів. Затерти чітку межу поміж самостійницьким, виз­вольним рухом і російщиною чи комунізмом, засипати провалля поміж ними – це перша мета ворожих намагань по лінії ідейної демобілізації українського самостійництва. Кожне того роду явище, що творить вилім у непримиренності супроти ворога і його по­зиції – шкідливе визвольній справі, без уваги на те, з яких моти­вів воно походить.

В українському політичному житті за кордоном існує багато таких проявів, які сприяють большевицьким намаганням знищити націоналістичний рух і підривати його визвольницьку дію. Вони мають різнородні причини, а серед їхніх заступників і виконавців часто недостає належного усвідомлення й розуміння того, яку шкід­ливу роботу вони виконують у відношенні до визвольної протимосковської боротьби. Але таке нерозуміння ані трохи не зменшує шкідливости таких явищ. Вони за своєю суттю ідуть на користь ворожим намаганням. Навпаки, це часто збільшує ту шкідливість і покривається з головною тенденцією большевицької Москви – атакувати, підривати й нищити самостійний націоналістичний рух з нібито українських позицій, українськими руками, впрягти до того й використовувати українські сили. В оцінці й у трактуванні таких явищ мусимо дивитися в першу чергу на їхнє діяння і на­слідки, а не тільки на спонуки й наміри їхніх спричинників.

Боротьба на ідеологічно-політичному фронті проти всіх родів московського наступу й підступу має першорядне значення в ці­лому визвольному змаганні. Націоналістичний рух мусить висту­пати цілком чистий і революційно-безкомпромісовий проти всього, що походить від московського большевизму, або до нього доводить, хоч би в дальших, зразу невидних наслідках. Усі питання ідеоло­гічного й політичного порядку треба розглядати передусім з погля­ду боротьби з московським імперіялізмом і його формою-інструментом – комунізмом. Все, що послаблює наші позиції в тому від­ношенні, що притуплює, зменшує чи затемнює діяметральну протиставність, революційну непримиренність, ідейно-моральну й програмово-концепційну вищість українського націоналізму супроти московського большевизму – треба викривати й усувати з нашого політичного життя. У такому теж пляні мусимо розгля­дати те, що діється на міжнародньому форумі, й розшифровувати справжній, глибоко прихований сенс усього того, до чого больше-вики прикладають руки, большевицьку стратегію на ідейному форумі в світовому маштабі.

Ставимо собі завдання докладніше висвітлити деякі намаган­ня з боку відкритих і притаєних противників українського націо­налізму звести визвольний рух з його властивого шляху, підсунути йому неправильні і шкідливі позиції. Не займаємося тут тим, що відкрито поборює, опрокидує революційно-визвольний рух. Хочемо виявити справжню істоту таких явищ, які роблять це при сповид-ному прихильному до нього відношенні.

Провідна, і для всіх того роду намагань спільна, лінія полягає в тому, щоб сучасну визвольну боротьбу звести з її націоналістич­ного шляху, шляху повноцінної Української Національної Рево­люції – на шлях тільки протирежимного спротивурезистансу. Ця лінія спільна і для тих, які з різних причин відійшли від українсь­кого націоналізму чи не спроможні його сприйняти й хотіли б по­тягнути за собою на протинаціоналістичні манівці цілий визволь­ний рух, як і для тих, що уважають таку лінію за перехідний, те­пер конечний етап до підкошення і повного знищення визвольного РУХУ.

*

Намагаючись збити визвольний рух з його націоналістичного революційного шляху, його противники часто послуговуються методою фальшиво зображувати й пояснювати справжні позиції сучасної визвольної боротьби в Україні, як теж обосновувати такі намагання фальшивим висвітлюванням потреб та умов розвитку визвольних змагань. Однією з таких фальшивих суґестій, що на­магаються причепитись до нашого руху і впливати на дальший його розвиток, є наступна комбінація тез і висновків.

У 1941-43 роках, мовляв, виявилося, що на Осередніх і Східніх Українських Землях ідеологія і програма українського націоналіз­му та його концепція української національної революції – несприємливі. За двадцять літ панування большевизму в Україні сталися такі зміни в суспільно-політичному думанні широких мас українського народу, що світогляд, ідейно-програмові цілі марксо-большевизму в теорії знайшли загальне визнання, прийнялися як правильні, найпоступовіші, а ввесь найкращий, найактивніший елемент середнього й молодого покоління, вихований на большевицькій ідеології, є з переконання ідейно-комуністичний. Все не­задоволення – ґрунт для мобілізації мас до революційної боротьби – серед подавляючої більшості народу йде не по лінії принципо­вого заперечення комунізму, його цілей і основних засад, а по лінії заперечення тільки актуальної практики большевицького режи­му, що стоїть у повній протилежності до «приємливих, шляхетних» ідей теоретичного комунізму. В площині національно-політичної свідомости і таких же прагнень в масі українського народу нема тепер принципового глибокого заперечення самої істоти імперіялізму й духа Москви, яка намагається задушити духову культуру, національно-державну й суспільно-економічну самобутність укра­їнської нації. Відчуття й освідомлення того, національний інстинкт ніби вже притуплені. Існує лише заперечення суспільно-економічного визиску, економічного упослідження України й терористич­ного тоталізму большевицького режиму.

Тому боротьба за визволення України, щоб залучити до ак­тивної участи широкі маси, а передусім динамічний, здатний до революції молодий елемент, – мусить нібито бути в цілій поста­новці, отже і в програмово-концепційній, пристосована до тих даних, мусить завернути з націоналістичного шляху на шлях тільки протирежимної боротьби. Боротьбу за повалення больше­вицького поневолення України годі сперти в основі на національно свідомий, рішуче протимосковський і протибольшевицький рево­люційний елемент, бо такого, буцімто, в Україні дуже мало, її треба сперти на все, що наставлене проти самого режиму, проти існую­чого стану. І в тому треба розраховувати не тільки на тих, хто в засаді є проти московського імперіялізму і проти комунізму, але так само й на тих, хто є за комунізм, за його здійснення, а ворожо ставиться до режиму й його практики за «зраду комунізму». За­мість «непопулярного» заперечення цілости большевизму, треба визнати за позитивні «здобутки жовтневої (тобто большевицької) революції», і виступити в ролі їхніх захисників перед режимом, який їх зрадив.

Все це ставиться не як допоміжні, тактичні засоби для підси­лення чи відтяження головного нашого фронту, але навпаки, – як основну концепцію визвольної революції. Отже, це вже не про­блеми політичної тактики на окремих відтинках, в праці серед деяких середовищ, а тільки питання власної, основної програми. Мовляв, нам треба саме такі основні положення прийняти за голов­ні лінії і на них будувати все. Відповідно до того треба відкинути дотогочасні, «вже пережиті» засади українського націоналізму, викоренити їх у власних рядах, змінити свою ідеологію і програму.

Що це значить?

Сама діягноза політичного ґрунту на ОСУ3, яка служила за вихідну для такої концепції, базується на невірній оцінці ґрунту, національної свідомости, політичного наставлення народніх мас і революційних, динамічних елементів. Вона заперечує націоналі­стичну визвольну концепцію, достатню живучість і динаміку при­родних націоналістичних потенцій в українському народі та спро­можність ідеології українського революційного націоналізму захо­пити народ, підняти його на боротьбу за «бути чи не бути». Замість національної революції в повному сенсі, вона висуває концепцію тільки протирежимної боротьби, ідучи за самоообманом, що про­грамовий мінімалізм – усунення самого режиму і виправлення, а не докорінна зміна – суспільно-політичного ладу, гасло рятування «здобутків» жовтневої революції, а не повного відокремлення її теорії і практики, – швидше поведе народні маси на боротьбу, ніж максимальна програма нашої революції. Така концепція заперечує спроможність українського й інших поневолених большевицькою Москвою народів визволитися спільною революційною боротьбою, вона ставить на всі незадоволені з режиму елементи, на комуні­стичні й російські такою самою мірою, як на здецидовані протимосковські й протикомуністичні сили.

Ціла революційно-визвольна боротьба визначена двома основ­ними процесами: будування власної сили визвольного фронту і поборювання ворога, нищенням його сил і позицій. В цих рамках існує широка скаля похідних і перехідних процесів, як, напр., приєднання співдії чи прихильності різних сторонніх, чужих сил; відтягування їх від ворога; порізнювання його з третіми чинника­ми; демобілізування, нейтралізування різних елементів у ворожо­му таборі: перетворювання цілої обстановки з ударів з ворогом на найсприятливішу для нас, а трудну для ворога; активізування, по­силювання одних площин і відтинків боротьби, а зменшування інших – відповідно до відношення сил і важливости одних і дру­гих для обидвох сторін. Багато таких питань з засягу стратегії і тактики визвольної революції має дуже велике значення. Для їх доцільного, найуспішнішого розв'язання застосовуються методи, завжди відповідні до обставин, і проводяться різні політичні акції, започатковуються і підсилюються різні процеси і в чужому, воро­жому середовищі.

В осередку організування визвольної революції треба ставити кристалізацію, удосконалення і поширення серед мас націоналі­стичної ідеології, програми, визвольної концепції та підбирання, вирощування і формування на тій базі власної сили, її підстави – кадрів непохитних визнавців і борців. Необхідним є глибинно про­стежувати те, що живе й нуртує в народі, не тільки на поверхні, вже виявлене, але неменш те, що часто є приховане, в підґрунті. Тоді незмінний за своєю суттю зміст націоналістичної ідеології формується у найпромовистіші на актуальному етапі конкретні положення. Підбираються, залучуються і формуються такі сили, які за своєю глибокою природою є націоналістичні й революційні. Знову ж при однобічному наставленні праці тільки на актуальні акції і мобілізування до них якнайбільше учасників на перший плян виступають тактичні міркування. У правильному ставленні нашої революційної роботи завжди мусять вестися в гармонійному погодженні обидва процеси: ґрунтовне формування рушіїв і голов­ної сили революції у широкому маштабі, послідовно, через різні етапи, і – ведення актуальної революційної боротьби у формі різних акцій, які дають відсіч ворогові і мобілізують маси.

Дехто не розуміє і нехтує важливість процесу ґрунтовного формування елементів власної сили, зводить революційну діяль­ність тільки до актуальних проминаючих акцій, тому він усе роз­глядає під одним кутом – мобілізації до цих акцій такими засобами й гаслами, які дають швидкий, найбільший ефект. Через таку одно­бічність легко загубити напрямок розвитку національної револю­ції на довшу мету, прийняти окремі вимоги тактики одного періо­ду діяльности за основну концепцію, за генеральну лінію.

Процес збирання, плекання, формування і вирощування влас­ної сили визвольної революції мусить відбуватися на правильних засадах українського революційного націоналізму, на його ідеоло­гічних, програмових істинах. Тому супроти власних рядів, перед українським народом мусять бути належно поширювані й висвіт­лені наші цілі, наша ідеологія і програма, наша визвольна кон­цепція в цілій своїй суті, повністю. Наші основні засади мусять бути не тільки збережені й розвинені, але й з'ясовані у власному середовищі в повній чистоті, без жодних викривлень під впливом різних тактичних міркувань. Тільки на такій підставі, в такому дусі можна формувати ряди борців за визволення, які не підда­дуться жодним атакам ворога. Тільки поставивши перед українсь­ким народом цілком ясні, чисті безкомпромісові цілі визвольної національної революції, можна повести його на найтяжчу боротьбу, яка вимагає незмірних жертв і яка єдина може принести волю нації.

Всілякі пристосування власних ідеологічних і програмових за­сад до зовнішніх впливів, викривлювання чи применшування їх відповідно до тактичних вимог на відтинках нашої діяльности в чужому чи ворожому середовищі підкопує самі основи визвольної боротьби. Через ідейно-програмову опортунізацію, через відступлення від повноти й чистоти власних цілей, замазання їх в очах народніх мас ставиться під знак запиту успішність і доцільність визвольної революції, прищеплюється сумнів, чи можлива й до­цільна така боротьба за применшені, половинчаті цілі, які цілком не відповідають духові і потребам України.

Наша визвольна концепція, ідеологія і програма українського націоналізму мусять чітко відбивати найістотніші прагнення укра­їнського народу, в найчистішій формі, без сторонніх і ворожих суґестій і викривлень, а одночасно формувати національно-полі­тичну свідомість.

Натомість в усій політичній, пропаґандивній праці на чужому ґрунті й супроти чужого середовища лише моменти тактичної доцільности вирішують про те, як треба підходити, які відтинки й цілі української визвольної боротьби та в якому насвітленні їх треба підносити. Тільки частина цілей нашої визвольної боротьби відповідає прагненням сторонніх чинників, чужих народів і деяких елементів, які – волею чи неволею – є складовими части­нами чи знаряддям ворожої сили. Такі універсального значення елементи нашої програми виставляємо і пропаґуємо скрізь однаково, на всіх відтинках. Натомість деякі наші програмові постанови, які мають засадниче значення в цілій націоналістичній ідеології, відбиваючи питоменні прагнення і потреби українського народу, для деяких сторонніх чинників, до яких теж звертається наша діяльність – є не важливі, байдужі. Наголошування перед тими сторонніми чинниками саме таких цілей і гасел було б цілком недоцільне, безуспішне. Для здобуття прихильности і співдії чужих сил, а також саме для ідейно-моральної демобілізації у ворожому таборі треба підбирати й висувати такі з-поміж наших гасел, які переконливо й притягаюче промовляють до тих чужих елементів. Натомість, якщо б ставити як програмові цілі для власного табору, перед українським народом тільки ті гасла, обмежитися лише на них, – то це, замість мобілізувати, лише вносило б баламутство, розгублення.

Мірою щораз ширшого розгортання дії української визвольної національної революції, мірою активізування і посилювання що­раз нових відтинків боротьби в широких маштабах, з впливом не тільки серед українського народу, але з перенесенням нашої офензивної революційно-політичної акції на чужонаціональні те­рени й у вороже запілля, в парі з тим, як українська національна революція стає аванґардом та організатором спільної визвольної протибольшевицької революції багатьох народів – арсенал нашої політичної зброї мусить відзначатися дуже широкою скалею. Ве­ликого значення набирає розрізнення поміж властивою, повною програмою, на якій мобілізується і формується власні сили, і політично-пропаґандивною тактикою на окремих відтинках. У про­цесі розгортання революційної дії Організація виробила собі ви­сокоякісні політичні здібності в застосовуванні різноманітної полі­тичної тактики, вона влучно й успішно підбирає методи і кличі, відповідно до середовища, терену й цілої конкретної обстановки. Широкий діяпозон політичної праці і відповідаюча йому широка скаля тактичних засобів характеризують сучасний етап револю­ційно-визвольного руху в Україні.

*

В революційній концепції визвольна боротьба провадиться на всіх ділянках життя, широким фронтом, різними формами, як по­стійно діючий і всезростаючий процес, аж до повної перемоги. Революційне змагання – це національна боротьба в площині духо-вости, культури, боротьба суспільно-політична й мілітарна, за пов­не знищення існуючого стану, його змісту й за побудову цілком нового, під кожним оглядом кращого стану, який відповідає по­требам і бажанням українського народу. Збройна боротьба тво­рить суттєву складову частину цілої революції. Всенародне пов­стання, збройний зрив цілого народу й остаточне повалення фізич­ної підстави та сили ворога у відповідний момент має завершити визвольну боротьбу, забезпечити будування самостійної держави, ладу, національної і соціяльної свободи.

Повстанчі дії й усяка збройна боротьба мілітарної сили рево­люції має завдання давати відсіч ворогові, а захист народові, творити опору й охорону рушійних сил революції, посилювати й увидатнювати цілість революційного процесу, плекати, формувати й розвивати збройну силу революції, щоб на відповідному етапі мобілізувати в повстанчій армії всі сили революції. В цілому роз­витку революційної боротьби величина, форми організації, засяг і методи дії збройних сил можуть мінятися, вони пляново нормують­ся в застосуванні до цілости революційного процесу.

При многогранності й складності революційної дії мусить па­нувати єдність і пляновість. Запевнює її ідеологічна єдність, одна програма й одна стратегічна концепція, політична й організаційно-оперативна координація. Ідейно-політична й організаційно-опера­тивна єдність є запевнена від початку органічною єдністю цілого Руху.

Дехто визнає сенс визвольної мілітарної боротьби, нехтуючи всі інші ділянки й види революційної дії. Зневіра в можливість та успішність широкої, затяжної революційної боротьби підказала деяким одиницям узалежнювати справу визвольного змагання від розвитку міжнародньої ситуації і від постави сторонніх сил. Такі люди трактують цілу революційну боротьбу в Україні не як властивий шлях до визволення, а тільки як фактор, що привер­тає увагу зовнішнього світу на українську справу, з'єднує їй при­хильників і пособляє нашій зовнішньо-політичній праці. Розці­нюючи під цим єдиним кутом крайову боротьбу, такий погляд при­знає вартість мілітарним діям УПА тільки тому, що вони найголосніше і найбільше притягають увагу чужинецьких чинників. Але властивий революційний процес, залучування щораз ширших народніх мас до визвольної боротьби не має суттєвого значення в очах тих людей, які не вірять у власні сили й у можливості виз­вольної протибольшевицької революції. Такий погляд може ви­даватися оправданим тоді, коли поверховно дивитися на справи революцйної дії, на її зовнішні вияви і на зовнішній ефект, а не на її внутрішні розвоєві потреби і закономірності.

Загальна політична ситуація, яка складалася після війни, зроби­ла неможливим щораз більше поширення мілітарних дій, розгор­тання повстанчих операцій. Прийшов період всебічного й глибин­ного революційного процесу, в якому мілітарний бік служить передусім підсиленню суспільно-політичних секторів революції. У цілісній стратегії революції звуження дійової мілітарної сили і її акції ніяк не є рівнозначне з послабленням, применшенням си­ли революції, цілого революційного процесу. Бо повстанча армія і мілітарні дії – це складова частина, одна з функцій і форм рево­люційної боротьби, а не єдиний, сам у собі замкнений фактор. Мілі­тарні дії УПА повністю капіталізуються на користь зросту рево­люції теж тоді, коли вони самі не зростають і кількісно не поширю­ють сили УПА. Капіталізуються в тому, що зростає, посилюється революційний процес в інших видах поширенням ідеї визвольної революції, зростанням суспільно-політичних революційних акцій. Коли – зважаючи на цілісну ситуацію і вимоги внутрішнього розвитку, – загальний плян диктує звуження мілітарного сек­тора, тоді сили цього сектора не демобілізуються, а переводяться до інших секторів для їхнього підсилення і там продовжують ту саму боротьбу іншими формами. Зріст сили революції в інших видах завжди несе в собі такі потенції, які у відповідний час ви­ступлять у мілітарній формі. Цю правду найкраще потверджує створення і блискучий розвиток УПА у висліді цілої попередньої діяльности УВО-ОУН. У найтіснішій співдії та ідейно-політичній єдності ОУН й УПА з самого початку була забезпечена одностай­ність і пляновість цілого визвольного руху та найдоцільніший за всяких обставин уклад окремих форм революційної сили і дії.

*

Ідеологія, програма, визвольна концепція і революційна бо­ротьба українського націоналістичного руху творять одноцілу, гармонійну будову, засновану на завершеному українському сві­тогляді. Ця архітектурна одностайність і гармонійність дає рухові внутрішню силу, дійову динаміку та відпорність на всі наступи й удари ворога.

З другого боку всякі шкідливі, неправильні та невдалі концеп­ції і почини в українському політичному житті мають своє ко­ріння в чужому, протиставному для українства, світогляді, або в світоглядовому безґрунті, чи є вислідом розбіжностей між теоре­тично визнаними світоглядовими засадами та життєвою політичною практикою. Хто будує на невластивих для нашого ґрунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих намаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить ру­їни. А хто в практичній політичній дії не звертає уваги на те, щоб закріпити основні філяри на непорушному ґрунті, того коньюнктурні конструкції і почини хиляться за вітром, хитаються і від змінних чи сильніших вітрів валяться.

При глибшій застанові можна переконатися, що найбільше ли­ха в українському політичному житті, найбільше внутрішніх су­перечностей і шкідництва для визвольних змагань походить з матеріялістичного світогляду, з чужих, соціялістичних ідеологій і концепцій та з хиб характеру одиниць і цілих гуртів. Українсь­кий націоналістичний рух не приймає жодної з філософських си­стем, створених чужинецькими мислителями, не займається ними. При тому ж для українського націоналізму є притаманний український світогляд, що є витвором українського духу, приро­ди і цілого українського народу, посталий на базі загально-хри­стиянського світогляду. Він не створений одним мислителем чи якимсь науковим напрямком, не вкладений науково у філософ­ську систему, але виразно віддзеркалений і діючий в усьому жит­ті й творчості української нації та української людини, як упоряд­кована, гармонійна і завершена система вартостей, яка виросла органічно. Український світогляд є християнський.

Матеріялістичний же світогляд – витвір цілком іншого, чу­жого духу, на відмінному ґрунті, в своїх засадах і висновках ціл­ком незгідний з українським світоглядом, з українською духовістю, протилежний їм. Матеріялістичний світогляд є принесений в українське життя почасти ворожим пануванням в Україні, по­части соціялізмом, а впродовж останнього чвертьстоліття його на­кидає українському народові большевизм усіма засобами насильництва й терору. Сьогодні він є не тільки однією з існуючих у світі світоглядових доктрин, але найголовнішим, основним чин-ником-засобом ворога, щоб знищити душу, істоту, самобутність української нації, перетворити український народ, українську лю­дину в податливий для цілей Москви об'єкт. Тому ставлення до матеріялістичного світогляду будь-якої організації має в аспекті визвольної боротьби проти большевизму суто політичне значен­ня.

*

У визвольній боротьбі України проти большевицької Росії най­більше шкоди приніс соціялізм, який найгірше причинився до ідейної, політичної і мілітарної демобілізації України в змаганнях з большевизмом. Ця сама бациля і тепер діє в українському полі­тичному житті на еміграції. Але у відкритій формі сьогодні вона не має приступу до українських мас, наявні соціялісти, соціялістичні партії доживають свого віку. Натомість велику шкоду на­носять замасковані, приховані соціялістичні тенденції, які прояв­ляються в різних формах, скрізь просякають, навіть намагаються запустити коріння в революційно-визвольному русі, внести в ньо­го ідеологічний розклад.

Приписуючи соціялізмові монополію на захист соціяльного ста­новища робітництва, ідентифікуючи його з програмою соціяльної справедливости і поступу, дехто робить намагання поширити в цьому відношенні баламутство, паралізувати чуйність до всіх роз-кладових елементів соціялістичної доктрини. З'являються партій­ні новотвори, оформлені під власним іменем і замасковані, які зловживають назвою революційно-визвольних чинників. Одні й другі підшиваються під революційні, протибольшевицькі вивіски та намагаються поширити опортуністичні щодо комунізму тенден­ції. Вони визнають здобутки марксизму-комунізму й говорять про їхнє збереження в Українській Державі. Зокрема вони протистав­ляться категоричному відкидуванню колективізації, шукають у ній позитивних сторінок для національного господарства. Одні про­пагують збереження колективного господарства поруч із приват­ним землеволодінням, а інші йдуть ще далі й обстоюють збережен­ня колективізації всього сільського господарства.

Всі ці соціялістичні й прокомуністичні тенденції відзначають­ся таким ставленням, немов би боротьба українського народу, яка ведеться і за соціяльне визволення, мала справу не з соціялістичним, комуністичним ладом, а з капіталістичним. Приймаючи за свій большевицький погляд, вони трактують той соціяльний лад, який існував в Україні під російською окупацією до 1917 р., а на ЗУЗ під Польщею до 1939 р., чи який існує в інших країнах – як діючий ще фактор. Вони займаються ним і різними його інститу­ціями так, немов би нам доводилось боротися з капіталізмом, а не з комунізмом. Комуністичний, соціялістичний лад, силоміць на­кинений большевизмом, вони трактують як поступовий. За зраз­ком большевицької пропаганди в трактуванні соціяльних питань вони відтворюють мариво поміщиків, капіталістів і т. п. колишніх, уже неіснуючих в Україні, факторів і явищ так само, в такій са­мій постановці, як це робить большевицька демагогія і гореславна з часів визвольних змагань 1917-20 рр. соціялістична аґітка.

Що большевики це роблять для того, щоб являтися перед народніми масами захисниками від капіталістично-поміщицького нещастя і щоб большевицьке тотальне покріпачення зобразити як рай – це зрозуміле. Натомість намагання спрямувати визвольний рух у соціяльних питаннях на такі рейки, якими йде большевицька пропаґанда, є в своїх наслідках рівнозначне з дією ворожої ди­версії. Скеровання самостійницької енергії на фальшиві рейки боротьби з вітряками відвертає увагу від властивого, найстрашні­шого й актуально єдиного ворога і поневолювача, як національ­ного, так і соціяльного – від московського комуно-большевизму. Нові попутники соціялізму говорять про соціялістичну програму 1917-20 рр., як про прогресивні засади, які мали б лягти в підста­ву суспільно-економічної програми визвольного руху. А большевицька жовтнева революція, в їхній інтерпретації, несла прогре­сивні, позитивні здобутки, яких не треба відкидати, а тільки збе­регти й закріпити, очистивши їх від викривлень і надужиття ре­жиму. Такі позиції є в цілій своїй основі фальшиві й шкідливі.

Ми боремося проти московського большевизму в усіх його про­явах, на всіх ділянках. Наша боротьба – революційна, безкомпромісова, тобто ми заперечуємо, відкидаємо і поборюємо все суто большевицьке, що він приніс і накинув українському народові, відкидаємо принципово, повністю. Дошукуватися, відрізняти в большевицькій системі позитиви – неслушно, а з погляду рево­люційної стратегії шкідливо. Якщо в підбольшевицькій дійсності є речі, окремі явища чи процеси, які самі собою є вартісні, пози­тивні, то цього ніяк не можна зарахувати на користь большевиз­му. Бо при всій своїй тоталітарній безоглядності і большевизм не є такий всевладний, щоб уся діяльність, усе життя формувалися тільки його волею і плянами. Навпаки! Спротив большевизмові, намагання формувати життя в різних ділянках по лінії природ­ного розвитку поневолених ним народів і потреб людини виявля­ється в різних формах і на всіх ділянках, без уваги на больше-вицький терор. Большевизм не е спроможний повністю опанувати все і переламати, він примушений тут і там іти на поступки.

*

Большевики зображують природний ріст і розвиток, а навіть вимушені поступки, як свої власні досягнення, як реалізацію про­грамових цілей комунізму, щоб їх використати пропаґандивно й піднести в очах мас свій авторитет. Всі справжні досягнення здо­рових життєвих прагнень народів московський большевизм нама­гається в кінцевому ефекті повернути на свою користь, на проти­народні цілі. Але в усіх своїх проявах і наслідках, на всіх ділян­ках він має супроти українського народу тільки негативне зна­чення. Говорити про позитивні сторінки й здобутки жовтневої, большевицької революції, зараховувати на їхнє конто ті позитиви, які є вимушені й здійснені непереможними життєвими силами на­роду, а які та большевицька революція намагається повернути на згубу народу, – це вияв повного нерозуміння дійсности або не-припущеного легкодушного сприймання ворожих суґестій. Так само неправильним і шкідливим є затирати ріжницю, протилеж­ність між визвольною українською революцією 1917-20 рр. і таки­ми ж національними революціями інших народів – з одного боку, та жовтневою большевицькою – з другого.

З погляду визвольної національної революції, яка має з ко­ренем усунути московсько-большевицьке панування і тотальне за­кріпачення, все, що своїм змістом чи походженням є большевиць­ке, реакційне, антиреволюційне, – кожна тенденція, яка намага­ється виправдати, зберегти будь-які прояви і залишки большевицького ладу, є реакційна, протинародня.

Большевицька пропаґанда намагається накинути погляд, що всяка боротьба проти большевизму і його ладу прагне відновлен­ня того стану, зокрема соціяльного, який існував до 1917 р. Так ніби існують лише дві можливості: большевицький лад або та­кий, який був накинений в Україні царською Росією й іншими окупантами. Таким способом большевики намагаються використа­ти живу ще в нам'яті народу здорову ненависть до старорежим­ного стану, компромітувати визвольний рух і створити почуття безнадійности, безвихідности становища.

Український націоналізм так само катеґорично відкидає і по­борює московський большевизм-комунізм, як і всяке намагання привернути стан національно-політичного і суспільно-економічно­го поневолення білою чи будь-якою іншою Росією, або іншими окупантами. Ті соціяльні відносини, які були накинені Україні попередніми окупантами, й усяка спроба їх відновити знаходять в українському націоналізмі непримиренного ворога. Його метою є побудувати в Українській Державі свій власний суспільний лад, відповідно до потреб і бажань усього українського народу, що за­певнить українській нації найкращий розвиток, усім громадянам України – всебічну свободу, справедливість і добробут. Тут укра­їнський націоналізм іде своїми власними шляхами, беручи за під­ставу і вирішальні критерії: український народ, українську ро­дину, природні дані, життєві умови і потреби України. З чужих прикладів і .досягнень український націоналізм приймає те, що відповідає українському народові. З минулого бере він за підставу ті вартості й засади, що їх витворив сам український народ у свобідному своєму розвиткові, а які відповідають сьогоднішньому життю і його рівневі. А все те, що накинене йому чужим пануванням проти його волі і прагнень упродовж цілого історичного роз­витку, як давніше, так і в останнє чвертьсторіччя – відкидається.

Ведучи тепер боротьбу проти большевицької Москви, мусимо туди спрямовувати всю увагу, всю енергію. І на відтинку бороть­би за соціяльне визволення, яке є неможливе без визволення на­ціонального, в центрі уваги мусить стояти заперечення, поборю­вання існуючого ворожого, большевицького ладу. Тотальне пова­лення і знищення большевицького тотального закріпачення на­роду і людини мусить стояти в свідомості і настанові народніх мас як головна істина і вимога в усій суспільній проблематиці. І це мусить робити, цього мусить досягти революційно-визвольний рух усією своєю політичною діяльністю. Справжній самостійник не мо­же говорити про «здобутки» жовтневої революції, про деякі по­зитиви комунізму, про правильність соціялістичної програми, не сміє відвертати уваги мас від боротьби з комунізмом у бік примар неіснуючого в нас приватного капіталізму. Бо таке ставлення соціяльної проблематики іде шляхом підривання протибольшевицької революції, ворожого наставлення до большевизму і до «всіх діл його».

У розвитку української політичної думки і політичних сил та­кі тенденції є рецидивом тих соціялістичних хворіб, які підточи­ли й знесилили національно-політичне відродження і визвольні змагання 1917-20 рр. Вони цілим своїм внутрішнім змістом, ду­хом, способом і тлом свого виникнення повторюють те саме, що тоді робили соціялістичні партії. Одне й друге – це витвір ідео­логічного опортунізму супроти ворога, опортунізму, який хоче здаватися революційним. Це діяння таких елементів, які в проце­сі тотальної боротьби за національне визволення і самостверджен­ня націй знайшлися у воюючому національному таборі, але духово не визволились від ідейного тиску ворога, або наново йому під­далися і хотіли б, щоб національна боротьба пішла по лінії яко­гось компромісу з «вартостями і надбаннями» ворога. Як у 1917-20 рр., так само теперішній явний і закаптурений соціялізм хоче виконати у визвольному таборі ролю політичного проводу, світи­ти тим, що переймає готове від чужих або й від ворога, і на такі рейки спрямувати визвольний рух.

Якщо йде про розміри, фактичний вплив і значення в сучас­ному політичному житті, то ці явища є незначною мініятурою того, чим були соціялістичні партії в 1917-20 рр. Однак саме виникнен­ня такого рецидиву, такої соціялістично-опортуністичної тенденції в сучасності є явищем шкідливим і його належить повністю усу­нути з українського політичного життя.

*

Висування на перше місце в програмі визвольних змагань гас­ла «За демократичний лад в Україні», замість гасла «За самостій­ну національну державу» має ще інший мотив і вкрай шкідли­вий аспект. Концепцію тільки протирежимної боротьби висува­ється у формі проекту, щоб сучасні визвольні змагання ставити як боротьбу за устрій української держави, а не за здобуття са­мостійної держави. Ця концепція скристалізувалася на еміграції і настійливо підносилась у той час, коли УССР прийнято до ОН. Той факт викликав чимале захоплення в деяких людей і скріпив їхні погляди, що відповідно до того треба змінити постановку на­шої визвольної політики.

Хід думок і аргументів за тією концепцією такий: дуже важ­ко вести на міжнародньому форумі українську зовнішню політи­ку в умовах недержавної нації, яка щойно змагається за створен­ня своєї держави. В таких умовах не можна виступити як само­стійний політичний чинник, бо в розумінні засад міжнародньої політики, України як самостійного фактора не було. Через прий­няття до ООН (тепер ОН) УССР дістала міжнародне визнання як українська держава і тепер Україна є суб'єктом у міжнародньо­му житті. Хоч вона не може вести своєї незалежної політики і на ділі є колонією Москви, інструментом російської політики, ко­ристь із того така, що світ визнає в принципі українську держа­ву, зживається з фактом її існування, з підметною позицією Укра­їни в міжнародніх взаєминах. Це полегшує міжнародне визнання української держави в майбутньому (самостійної), заздалегідь йо­го запевнює. З погляду міжнароднього права існуватиме тяглість української державности, майбутня самостійна, справжня Укра­їнська Держава в тому відношенні автоматично переймає спад­щину до УССР. Будування УССД матиме в міжнародньо-правному сенсі характер державного перевороту, зміни режиму й устрою. Тепер буде куди легше вести самостійницьку зовнішньо-політич­ну працю, коли Україна має право громадянства на міжнародньо­му форумі. Відповідно до цього – кажуть речники цієї концепції – нам треба в закордонній діяльності інтерпретувати сучасні виз­вольні змагання, як боротьбу за зміну державного устрою і режи­му в СССР, а не як боротьбу за саму державу, за її існування. Зо­крема перед зовнішнім світом нам не можна заступати станови­ща, що УССР не є українською державою. Тепер, мовляв, треба справу ставити так, що УССР не має повної суверенности і ми бо­ремося за ту суверенність, за повне відокремлення від СССР, від Москви, а так само за зміну влади й устрою держави на демокра­тичний, за усунення комуністичної диктатури. Така постанова потрібна для того, щоб не підривати користей для справи україн­ської державности на міжнародньому форумі, які можна витяг­нути з факту міжнароднього визнання УССР.

Такі погляди найсильніше акцентуються у два перші після­воєнні роки. Тепер уже надто очевидна помилковість тих мірку­вань і самі їхні речники охололи в своєму захопленні і рожевих сподіванках, що присутність УССР на міжнародній шахівниці, в ролі шахової фігурки в грі Кремля допоможе самостійницькій зовнішньо-політичній праці. Але суттєво такі заложення залиши­лись в основі коньюнктурно-опортуністичною концепцією в україн­ському політичному житті на еміграції. Концепція протирежимної боротьби за саму зміну системи товчеться далі в тому колі, як і виразне уникання того, щоб чітко, послідовно ставити, що т. зв. УССР не є жодною українською державою.

Це і є спільним знаменником усіх протинаціоналістичних тен­денцій на еміграції, від явних соціялістичних, ніби революційних протибольшевицьких, до псевдонаціоналістичних. Намагаючись виплисти на політичну поверхню на хвилях коньюнктури, силку­ючись виступити в українській самостійницькій політиці проти націоналістичної лінії зі своєю «прогресивною» концепцією, вони на ділі впадають у стару колію опортунізму проти ворога, прий­маючи приховані наміри його гри в новому, «прогресивному» ви­данні. Шкідливість такого напрямку є багатобічна. Передусім він вносить повне баламутство в українську самостійницьку політи­ку, в якій становище супроти УССР і всієї большевицької гри в цьому відношенні мусить бути принципово витримане й послідов­но проведене. Єдино правильним є таке становище, яке відповідає фактичному станові й випливає з наших основних цілей. Отже – УССР не є ніякою українською державою, це тільки вивіска, оманна форма, що нею большевицька Москва намагається прихо­вати перед зовнішнім світом імперіялістичне поневолення і коло-ніяльну експлуатацію України. Перед українським народом Мос­ква хоче скомпромітувати, знецінити ідею української державно­сти, підвівши під назву й форму УССР найгірше поневолення і ви­зиск. Таким чином большевизм намагається підірвати, ідейно обез­зброїти змагання за українську державу. Будь-який опортунізм, компромісовість, невиразність у цьому питанні є неприпустимі в самостійницькому русі, бо вони вносять дезорієнтацію і демобілі­зацію, ведуть до того, чого хоче ворог.

Правда, піти на такий шлях Москву примусила незламність змагань українського народу до державної самостійности. Не ма­ючи сили зламати його, большевизм пішов на обман, на підступне підривання. Однак, зробивши це, ворог намагається повернути таку так-тику на свою користь.

Виведенням УССР на міжнародній форум большевицька Мос­ква хоче зразу досягти кілька вигід: випровадити в поле, забурити змагання України до повної суверенності! й обдурити світ щодо справжнього становища т. зв. союзних республік СССР. В міжна­родньому житті, в світовій опінії большевики намагаються зв'яза­ти ім'я України з усією політикою Москви, і то не в сенсі понево­лення, а тільки так, ніби самостійна УССР добровільно солідари­зується в усьому з СССР; таким способом на міжнародньому фо­румі невтралізувати, здушувати правду, що Україна є головною революційною силою проти московського імперіялізму, що вона змагає до розсадження, знищення СССР; нарешті, большевики на­магаються мати ще одну, дуже вигідну позицію в своїй грі на міжнародніх форумах. Такі користі є для большевицької Москви.

А чи для справи української державности є якась користь з то­го, що Україна є репрезентована Мануїльським, що в світову опінію втискається уявлення про Україну, як про підголоска Мос­кви? Чи не краще, щоб ім'я України не стояло як одна з больше-вицьких фігур, але виключно було синонімом і символом протибольшевицької і протимосковської революції, яка несе розвал СССР, зламання московського імперіялізму, смерть большевизму? Чи краще, щоб слово Україна лунало в світі тільки безкомпромісовою визвольною боротьбою, що Москва боїться самої згадки про Україну в світі, чи щоб Мануїльські представляли світові осід­лану, слухняну Україну, що її большевики вже можуть спокійно показувати? Чого важче досягнути на міжнародньому форумі, в світовій опінії: чи здобути визнання для справжньої революції, розправи з большевицькою Москвою, – а іншого шляху немає, – чи направити, відродити все те, чим обтяжить ім'я України так звана УССР?

Чи для справи побудови УССД може мати серйозне значення т. зв. тяглість української державности з УССР як останнім вогнивом? Для чиєї справи в спадщині після УССР знайдеться біль­ше корисного для натягання в міжнародньо-правдивому змислі: для справи суверенности і соборности Української Держави, чи для нового московського загарбницького імперіялізму? Та зага­лом, коли, який народ здобув чи забезпечив свою державну неза­лежність самою об'єктивною рацією своєї справи перед міжнарод­нім правом? Пощо ж зводити на манівці самостійницьку думку?

І нарешті, чи доцільно й припустимо казати, що українська держава має добровільно брати на себе гіпотеку по УССР, усі ті зобов'язання, обтяження різного роду, що їх большевики роблять і ще зроблять під фірмою УССР? Всі обтяження внутрішнього й зовнішнього порядку, а серед них, крім того, що вже зроблено, можуть бути різні договори, воєнний стан УССР супроти інших держав і т. п.

Що ж то мала б бути за самостійницька та ще й революційна політика, яка готова так скоро і легко зміняти генеральну лінію супроти ворожого стану в зв'язку зі зміною політичної декорації ворога? І то тільки тому, що, може, колись вдасться мати з того якусь користь.

*

Намагання з'ясувати перед зовнішнім світом сучасну визволь­ну боротьбу за тією ж концепцією веде до її знецінення. Надати українській революції характер тільки протирежимної боротьби, державного перевороту, а не історичної боротьби України з Ро­сією – значить здеґрадувати її з погляду міжнародньої політики до якости таких протикомуністичних сил, як, напр., російський антибольшевицький рух.

У сучасному міжнародньому житті домінує многобічний кон­флікт між СССР і рештою світу. Цей конфлікт складається з двох головних елементів: боротьби з комунізмом, який прагне опанувати ввесь світ, і з експанзивним, загарбницьким імперіялізмом Росії. Ці обидва чинники є сплетені в одну цілість, діють по одній лінії, підсилюючи один одного. Але в дальшому розвитку вони можуть існувати й діяти відокремлено, а таке розділення ще не ліквідує жодного з них. Тобто, усунення большевизму в Росії ще не збиває російського імперіялізму, який може існувати й виступати так само в іншому вигляді, але з такою самою загрозою для зовніш­нього світу. І комунізм ще цілком не згине з своїм падінням у Росії, він може ще існувати в різних країнах. Відповідно до цьо­го в міжнародній політиці клясифікуються сучасні протибольшевицькі сили в аспекті розвитку на дальшу мету. Вони оціню­ються згідно з тим, по якій лінії протиставляться большевизмові: чи тільки як експанзивному комунізмові, чи теж як формі росій­ського імперіялізму, а особливо – чи вони так само будуть про­тиставитися кожному наступаючому російському імперіялізмові, без уваги на те, в якій формі він не виступав би. Ще іншу оцінку мають сили, які прагнуть повного знищення російського імперія­лізму, унеможлквлення йому відродитися.

Коли світ розумітиме українську визвольну політику лише як змагання до перевороту в УССР, до зміни ладу, усунення самого большевизму, тоді він буде враховувати її до складу таких чинників, які активно виступають проти большевизму, до його роз­валу, але роля яких в дальшому розвитку ще не е детермінована, ще може бути різною. Для нашої визвольної політики важливим є, щоб українська визвольна революція була повністю оцінювана, як продовження історичної боротьби України з Москвою, з мос­ковським імперіялізмом, і то всякої породи, не тільки большевицької. Ця боротьба не припиниться але до повного зреалізування нашої мети, якою є цілковий розрив між Україною і Москвою, відбудова Самостійної Соборної Української Держави, розвалення СССР і побудова самостійних, національних держав у підсовєтській Европі й Азії, повний розгром російського імперіялізму та ство­рення навколо Росії, замкненої в її власних кордонах, такої си­стеми держав, щоб вона не могла більш виступати з імперіялістичною аґресією. І далі, щоб світ знав, що Україна буде продов­жувати боротьбу проти всяких сил, які хотіли б її поневолювати, нищити її державну незалежність і суверенність, або які посяга­ли б по українські землі.

Маючи таку правильну оцінку своєї ролі, Україна буде зара­ховуватися в міжнародній політиці не тільки як сила в поборю­ванні большевизму, але як тривкий фактор, що протиставиться всякому російському імперіялізмові, як противник всякого стану поневолення, як активний чинник і наріжний камінь цілого укла­ду на Сході Европи й у підбольшевицькій Азії. В такому розумін­ні українська революція стає подвижником далекосяглих і трив­ких змін у тому просторі, які створять цілком нову констеляцію. Щоб така належна оцінка української справи закріпилася в між­народній політиці, треба, щоб світ побачив, що українська націо­нальна визвольна революція є відповідно сильна і має за собою готовість, вирішення українського народу боротися по тій лінії до кінця, до перемоги за всяку ціну. Вся революційна боротьба, яка тепер ведеться, дає належний доказ, що так є. Вона дає теж най­кращу базу для відповідної зовнішньо-політичної праці.

Українська закордонна політична акція мусить належно впо­ратися з завданням. При цьому дуже важливим є те, щоб у по­становці закордонної роботи, в репрезентуванні генеральної лінії визвольної політики була належна чіткість і послідовність. Треба якнайвиразніше підкреслювати те, що наша боротьба – це бороть­ба України з Росією, боротьба безкомпромісова, безперервна в істо­ричній послідовності. Тільки за такі безкомпромісовости і рішучости, з такою генеральною лінією можна належно ставити нашу зовнішню політику.

Однією з причин висування фальшивих концепцій в українсь­кій політиці є помилкова оцінка значення різних моментів у міжнародніх взаєминах. У деяких людей ще панує переконання, що зовнішня політика державних народів керується ідеологічними мотивами, що питання про приязне чи вороже ставлення якоїсь держави до інших народів вирішується передусім або великою мірою подібністю чи протилежністю пануючих у них державних доктрин, систем і суспільних устроїв. Було б наївним думати, що війни, ривалізації, антагонізми, союзи, коаліції й усі найважливі­ші стосунки поміж державами й народами, які ведуться під ідео­логічними знаменами й гаслами, в дійсності випливають з тих мо­тивів і прагнуть до тих цілей, які виставляються на показ. Деякі люди втратили зрозуміння того, що насправді діється в світі. Во­ни не розуміють, що головними рушіями всіх міжнародніх взаємин є в першу чергу змагання кожного народу за свої власні інтереси, за здобуття та забезпечення собі життєвого простору, землі, вся­ких дібр, потрібних для всебічного розвитку й добробуту, за до­сягнення, можливо великої, політичної, економічної і мілітарної безпеки та могутности. В імперіялістичних народів головну ру­шійну силу відіграє змагання за панування над іншими народами, в різній формі, щоб використати їхні сили й багатства для своїх послуг.

Боротьба за панування у світі тієї чи тієї державноустроєвої і суспільно-політичної системи, за такий чи інший лад в інших державах, в інших народів, є в дійсності боротьбою передусім за свої власні, егоїстичні цілі держави, яка ставить себе за безкори­сливого захисника даної системи. Під такими ширмами криється намагання накинути свою волю народам, що їх «навертається» на свій лад, на «поступ», справедливість і т. п., усунути невигідний для своїх намірів внутрішній лад даного народу, зламати ті його сили, які є найневигідніші, найнеприязніші, запевнити собі змо­гу втручання у внутрішні справи, довести до такого державно-політичного чи суспільно-економічного ладу, який найбільше сприяє власним плянам супроти даного народу, або посередньо зміцнює власні позиції, власну систему. У деяких випадках під покровом інтервенції проти однієї системи і за введення іншої приховується звичайна мілітарна аґресія, політичний та економіч­ний підбій. Змагання до заміни одного ладу на інший у чужих на­родів, як правило служить власним цілям даної держави і, якщо не є тільки ошуканством і покришкою, то засобом, шляхом для досягнення власних цілей, приносить посередню користь.

Це наочно виявляє історія. Зокрема міжнародній розвиток останніх часів, у війні і після неї, є щодо цього повний найдошкульніших прикладів. Передусім типовий приклад дає большевизм. Світова комуністична революція, поширювання комунізму серед усіх народів, комуністична акція в світовому маштабі – все це большевизм інспірує, організує і використовує, як знаряддя на послугах російського імперіялізму. Але також і поза большевизмом, серед його противників знаходимо чимало прикладів ви­користовування ідеологічних та альтруїстичних заслон для при­криття егоїстичних цілей.

У наш час широкі народні маси відіграють щораз активнішу ролю в політичному житті, війни стають тотальніші, охоплюють ціле життя, а міжнародні взаємини так тісно.сплетені й пов'язані, що всі зміни й гра зачіпають, крім безпосередніх учасників, бага­то інших народів. Разом із тим, у цілому політичному житті, отже й у міжнародньому, зростає значення пропаганди, яка набуває величезних розмірів, стає не тільки засобом, а й важливим чин­ником, окремою ділянкою політики. Сьогодні більш, ніж раніше, намагаються вести політику під такими гаслами, в такій поставі, щоб вона, незалежно від її справжнього змісту й цілей, виглядала згідною з панівними поглядами, наставленнями та бажаннями широких мас не лише власного, а й чужих народів.

І якраз тепер, усупереч найстараннішому пропаґандивному за­тушковуванню фактичного стану, виразно виявилося, що всі вели­кі гасла, під якими ведено світову війну і післявоєнну політику, а які виставлялись перед масами, як єдино правильні, і за які по­кладено стільки жертв – трактуються як тактичні засоби. Якщо це потрібно для голої політики інтересів, то робиться такі кроки, що стають запереченням тих же високих гасел і цілей. Війну про­ти Німеччини західні демократії вели під гаслами Атлянтійської хартії, в обороні свободи, людяности й демократії, проти тоталі­таризму, диктатури, насильництва й поневолення. А їхнім союз­ником у війні став СССР, де всі лиха – гніт, злидні, поневолення, терор, тоталітаризм, диктатура олігархії, винищування цілих на­родів, нищення релігії, свободи думки, викорінювання людсько­го й національного «я» і багато інших проявів крайнього варвар­ства та неволі – доведені до найвищого ступеня. СССР був голов­ною твердинею, зразком і розсадником того всього зла, проти яко­го розпочато війну. Альянтська допомога поставила його на ноги, зробила з нього переможця над його молодшим братом і учнем у замахові на свободу народів і людини – над гітлерівською Німеч­чиною. Союзництво з большевицькою Росією довело до того, що її зроблено силою, яка загрожує всьому світові. Що більше, вже після війни, коли не стало гітлерівської загрози, большевики за­сіли як судді в міжнародньому трибуналі судити за злочини про­ти людяности і проти миру, вони ж дістали вирішальний голос (вето) в усьому міжнародньому житті, в найвищих міждержавних інституціях вони мають вирішувати в усіх міжнародніх питан­нях. Як же це погодити з гаслами, під якими західні демократії вели війну й ведуть цілу свою політику?

Знайдено «вихід»: большевики прийняли ті ж гасла демокра­тії за свої, щоб найцинічніше прикривати ними свою протилежну суть, бити ними саму західню демократію, а одночасно повністю скомпромітувати її гасла, обеззброїти її ідейно в дальшій розпра­ві. Політика західніх держав на початку не знайшла іншого ви­ходу з ситуації, створеної воєнним союзом з Росією, як робити добру міну при єхидній і безсоромній большевицькій грі, замика­ти очі на правду про большевицьку Росію й удавати перед своїми народами та цілим світом, що вони не бачать страшної супереч-ности між власними гаслами й спілкою з большевицьким СССР. Аж опісля поволі західні демократії почали завертати з тих ма­нівців. Значною мірою це діється під впливом дальшого большевицького наступу на позиції західніх держав і очевидного даль­шого готування агресії СССР.

Або політика західніх демократій щодо тітовської Югославії, виразна підтримка, передусім економічна, її большевицького ре­жиму - це теж клясичний приклад, яке практичне значення на­дається тому, що проголошується усьому світові. Не добачувати дійсного стану справи у тітовській Юґославії західні демократії вже ніяк не можуть, бо недавно вони голосно про це говорили. Кож­ний громадянин західніх держав добре знає, що режим Тіта точ­нісінько скопійований з большевицького, що він – типово боль-шевицький. Під політичним, суспільно-економічним і кожним ін­шим поглядом комунізм Тіта в Юґославії точно робить те саме, що діється в СССР. Той самий терор, тоталітаризм, монопартійність, комуністична колективізація-соціялізація всього господар­ства, переслідування релігії, примусове накидування марксівського, матеріялістичного світогляду, коротко – комуна, ривалізуюча з «матірньою» сталінською в «досягненнях» та ортодоксаль­ності.

І ось, вистачило б, щоб Тіто посварився з Сталіном, щоб у пи­танні автономії виявив себе неслухняним супроти Москви і на­кликав на себе її гнів, – і вже західні демократії забувають учо­рашнє велике обурення та засудження злочинного большевицько­го режиму Тіта, дають йому повне розгрішення, разом з матеріяльною допомогою. В ім'я чого, яких високих ідей, засад? Бо, ану ж, може Тіто піде далі шляхом неслухняности й само-вільности щодо Москви, а якщо Сталін захоче «пацифікувати» «націонал-комуністичну Югославію», то може вона ставитиме мілітарний опір. Усе це ясно «писане вилами по воді», і над серйозністю та тривкістю такого родинного спору між двома тоталітарними, брат­ньо-комуністичними режимами стоїть ще великий знак запитан­ня. Та західні держави допомагають Тітові на всякий випадок, спо­діваючись, що, може, якраз буде так, як їм хотілося б.

Але справа мас іншу, реальнішу сторінку – дійсність. Всю до­помогу, що її Тіто дістає від Заходу, він добре використовує для зміцнення комуністичної системи, комуністичного режиму в сере­дині країни. Все відбувається для внутрішнього зміцнення, ніби для зовнішньої відпорности проти московського натиску. Єдиним реальним ефектом є таки закріплення большевизму-комунізму в країнах, зліплених у маленький СССР – Югославію. Зміцнення в чию некористь? Не треба й казати, що передусім коштом біль­шого пригнічення, поборювання всіх самостійницьких, антикому­ністичних сил народів, поневолених тітовським большевизмом. Крім самого режиму Тіта, на тому виграє світовий комунізм, бо в Сербії, Хорватії і Словенії зміцнюється комунізм проти націо­нальних, антикомуністичних змагань тих народів, і то завдяки матеріяльній допомозі західніх демократій, зрештою не вперше. Історія повторюється, одні вчаться, а інші – все наново пробу­ють, в надії, що може тепер вийде інакше.

Не треба ламати собі голови над загадкою, чи спір Тіта з Мос­квою справжній, чи це тільки хитрий, тактичний маневр. Насам­перед треба дивитися на факти і на наслідки. Хай між Москвою і Тітом, між Москвою і режимом Юґославії буде найсильніша во­рожнеча, як це трапляється між братами, а попри все залишають­ся реальні факти й наочні висліди цілого розвитку такої ситуації. Передусім наступні: західні держави прихильно поставились до комуністичного режиму Тіта, дали йому допомогу; комунізм і большевицька система в Юґославії змінцились; нанесено підрив­ний удар протикомуністичній боротьбі; ідеологічні позиції захід­ніх демократій проти тоталітаризму, диктатури, насильства і т. п. ще раз скомпромітовано до крайности; Тіто дбає про вірність ко­муністичній лінії, і між: СССР та Юґославією немає справжніх ідеологічних суперечностей, поєднання між ними може прийти кожночасно і воно було б природнішим, ніж спілка комуністичної Юґославії з протикомуністичними державами; спір за автономію і підпорядкування у поважній ситуації втратить значення; буду­вання поважніших політично-стратегічних плянів з розрахунком на участь Юґославії у війні по боці противників СССР – надто ризиковне.

Чи цього всього не бачать, не розуміють відповідальні політи­ки західніх держав? Смішно було б таке припускати. Така політика лише в нашій оцінці є невиправданою. Але ж її ведуть і то свідомо, цілево, і з їхнього погляду – раціонально. Власне, те їхнє становище ми й розглядаємо. Воно ж просте. Це все для них є побічний відтинок, другорядні справи. Вони й так «відписали» Югославію большевизмові, а доля тих народів, які кинені кому­нізмові на пожертя, їх так само цікавить, як доля України, як на­ша боротьба. Всі справи підбольшевицьких країн стоять у полі­тиці західніх держав десь на далекому кінці. Більше уваги звер­нено на ті позички й достави, які йдуть на пропаще. Але порівняль­не це не такі великі суми, ними можна заплатити за те, щоб у т. зв. холодній війні з Москвою зробити маленький шах, дати публіч­ній опінії власних народів якусь заспокоюючу піґулку. Мовляв, Захід є у наступі, робить вилім у лініях противника, коли Тіто з форпосту став противником московського імперіялізму і хоче взяти від Заходу допомогу, значить, і західня демократія іде впе­ред! Серйозної ставки на Тіта, зокрема в стратегічному розу­мінні, західні політики не кладуть. Це в них побічний відтинок, малесенька ставка. Вони стоять у т. зв. холодній війні з СССР, але трактують її цілком інакше, ніж большевики, «холодніше». Для СССР – це стадія підготовки до остаточної розправи, бороть­ба меншою зброєю, за вигідніші позиції у війні. Для західніх держав холодна війна – це різні маневри, потягнення з метою зайняти вигідніші позиції для домовлення. з противником.

І в той саме час, коли міжнародні події дають такі показові лекції «реальної» політики без скрупулів, наші опортуністи стар­шої і молодшої політичної Генерації, кожний на свій лад, вистав­ляють за найістотнішу річ у зовнішньо-політичній діяльності за­перечення українського націоналізму і перефарбовування виз­вольного руху. Одні з них так і вірять, інші просто спекулюють, переконуючи, що політика західніх держав буде прихильною до визвольної боротьби України, якщо ми переконаємо світ, що ми є за демократію. Тим часом такі питання мають дуже мале зна­чення, а ставлення сторонніх сил до справи визволення України і до нашої боротьби залежить у першу чергу від їхньої актуальної політики супроти Росії, від їхніх плянів на майбутнє. Коли, з їх­нього погляду, є збіг інтересів – згідність між цілями наших виз­вольних змагань і плянами їхньої політики, між наслідками і впли­вами нашої боротьби та їхніми бажаннями щодо розвитку ситу­ації в нашому просторі, – тоді існують реальні підстави для по­зитивного, прихильного ставлення цих чинників до наших зма­гань. На це можна сперти не тільки відповідні заходи активізації і політичного використання цих можливостей, а й ширшу кон­цепцію нашої зовнішньої політики.

Вся зовнішньо-політична акція по лінії самостійницьких зма­гань мусить передусім належно зобразити перед зовнішнім сві­том визвольну боротьбу України, її теперішнє значення для за­гальної ситуації, її стримуючий вплив на зростання большевицької сили й експансії, її енергію, спрямовану на розвал большевицько-російської імперії – тюрми народів. Довести до усвідом­лення в світі, яке величезне значення матиме здійснення цілей нашої революції – розвал СССР, побудова УССД та інших само­стійних національних держав – для основної зміни політичних, господарських і всяких інших відносин на Сході Европи й в Азії. Довести це все до належного відома й розуміння інших народів, збудити в них зацікавлення, симпатії; шукати порозуміння і співдії з такими силами, цілі й політична лінія яких сходяться з на­шими цілями, з нашими змаганнями; розгорнути заходи, щоб на базі такої реально-політичної основи довести до дійового взаємо­відношення між нами й даними чинниками, яке буде корисне, допомагатиме боротьбі тепер і в майбутньому.

Перекладення точки ваги самостійницької зовнішньої полі­тики з реальної бази на шукання симпатій через співзвучність у демократичних поглядах і наставленнях – просто шкідливе. Воно позбавляє нашу справу її властивого значення для зовнішнього світу, властивого питомого тягару й підметно-активної ролі. Нінащо не здасться така зовнішньо-політична праця, яка апелює тільки до ідеологічних подібностей, яка хоче все будувати на симпатіях в ім'я демократичних засад, тоді коли віддається на поталу большевицькій Москві демократичних союзників з часів війни (Польща, Чехія, Китай та інші). Така політика виходить на­ївною і лише сама себе компромітує перед чужим світом, вносить у власні ряди дезорієнтацію, розклад. Вона є виявом опортунізму й політичної наївности.

Противники українського революційного націоналізму у своїх виступах проти нього залюбки відкликаються до зовнішньо-полі­тичних арґументів. Вони ставлять і поширюють тезу, буцімто на­ціоналістичне обличчя визвольного руху спричиняє багато труд­нощів у зовнішньо-політичній праці і зменшує її успішність. Ідучи за настроями та поверховною опінією, які домінували після закінчення війни, різні коньюнктуристи думали, що всі націона­лістичні рухи мусять підупасти під подавляючим напором проти­лежних течій, що в усьому світі є тенденція до соціялізму. На то­му тлі в українському політичному житті за кордоном почав під­носити голову опортунізм різного походження. Крім старих на­прямків, побудованих на соціялістичних і угодовецьких засновках, зродились нові їхні попутники, які хотіли б одночасно спекулювати на хвилевій політичній коньюнктурі, і примазуватись до ре­волюційно-визвольного руху, а навіть потягнути його своїми кри­вульками. Вони намагаються прищепити концепцію, що наш рух повинен зійти з своїх власних позицій і пристосуватися до нового політичного вітру, підстроїтися під чужий смак, привласнити собі різні гасла, вивіски й фразеологію, запозичену з чужого ґрунту, хоч усе це в теперішньому нашому становищі є безпредметне.

Викинення з нашої ідеологічної, політичної скарбниці таких вартостей, які виросли на нашому власному ґрунті і відповідають нашим обставинам і потребам, та заступлення їх чужими варто­стями, для інших обставин не раз і правильними, але для нас тепер неактуальними – може діяти лише послаблююче, розстроюючо в нашому внутрішньому житті. Сам факт невиправданого нашим становищем пристосування нашого політичного змісту й облич­чя до смаку сторонніх сил підкошує процес внутрішнього росту, довір'я у власні сили, цінення власних вартостей та основну нашу засаду – будувати визволення тільки на власній боротьбі. Те, що старі й нові опортуністи намагаються прищепити визвольному рухові на місце революційних, націоналістичних прикмет, у на­ших сучасних умовах позбавлене революційного змісту і зводить­ся до порожньої, псевдодемократичної фразеології. Воно цілком не надається для організації і ведення революційно-визвольної боротьби, яка єдина може принести визволення України.

Крім непридатности й неґативного впливу на процес внутріш­нього, зростання, ці тенденції до підміни націоналістичних, рево­люційних засад і прикмет іншими, модними, мають ще й інші шкідливі моменти. Своїм оформленням і фразеологією вони ча­сто нагадують радше большевицьку «демократію», ніж західню, співпадають з новою большевицькою модою строїтися в демокра­тичні пера, надавати змістові цілої большевицької системи й по­літики вивіски демократичности. Большевизм на всі лади послу­говується маркою антифашизму і демократії, з додатком народньої, іменуючи нею СССР, цілий його лад та імперіялістичний похід большевизму в усьому світі.

Після закінчення війни з Німеччиною і повалення гітлеризму, і західні держави, і СССР однаково подають себе за демократичні. Що більше, західні держави якийсь час навіть не заперечували демократичности СССР, а трактували її серйозно, тільки скромно відзначуючи своє інше розуміння демократії. Від закінчення війни на світовій політичній арені ідуть перегони в демократич­ності, між демократією західнього зразка і большевицькою «на-родньою демократією». Для кожного, хто тверезо дивиться на справи, є очевидним, що це лише большевицька пропаґандивна тактика, з розрахунком на підманення і з'єднання собі світової опінії.

Можна лише гидитися большевицькою безсоромністю, коли СССР виступає в позі демократизму, як речник і захисник «райспражнішої демократії». Але так само не можна погоджуватися з тим, коли могутні держави Заходу приймали большевицьку брехню за правду, добре знаючи, як є на ділі, і трактували її як підставу своїх взаємин з СССР та віддавали йому одну з голов­них роль у вирішуванні всіх міжнародніх справ. Тяжко уявити більше компромітування поняття демократії, від того, як це зроб­лено «демократичністю» СССР, і тим, що держави, які є речни­ками західньої демократії, своєю мовчазною згодою і цілою полі­тикою супроти СССР увели його – большевизм – у громаду демократичних сил і тим «авторизували», увіродостойнили демо­кратичність СССР. Історія належно оцінить, яку тим заподіяно шкоду для відпору большевицького наступу в усьому світі. За­хідні держави щораз більш самі відчувають прикрі наслідки такої політики.

Теж легко усвідомити собі, який неґативний вплив мав той увесь міжнародній розвиток для справи поширення протибольшевицької боротьби в підбольшевицьких країнах. Треба мати на увазі не теперішній стан, який уже змінився, але тодішній, стан «сердечної дружби в демократизмі» між СССР і західніми держа­вами під кінець війни і безпосередньо після її закінчення.

Український визвольний рух відразу правильно оцінив істоту большевицької «демократичної» пропаґанди та перегонів у «демо­кратизмі» між СССР і західніми державами. Це зважено в інструк­ціях Проводу ОУН в Україні,[6] які дають цілісну оцінку загальної політичної ситуації і напрям діяльности для цілого революційно-визвольного руху. Там вказано, що гасло демократії стало предме­том політичної тактики і засобом обидвох ривалізуючих сторін, щоб приєднати на свій бік громадську думку і симпатії народів.

У той самий час, починаючи від 1945 р., різні коньюнктуристи, виступаючи речниками «демократизму», намагаються втягнути українську самостійницьку політику в таку саму гру в демократію, яка відбувається на міжнародньому форумі, і в якій СССР грає одну з перших скрипок. Справжньою причиною того галасування про демократію не були дійсні потреби українського визвольного руху, а безкритичне сприймання і нерозуміння того, що по суті діється в міжнародньому житті, плитке наслідування і бажання уподібнитися до зовнішнього світу, до актуальної моди.

Така обношувана демократичність не має в собі правдивого змісту, який давав би здорову розв'язку сутніх справ визвольних змагань і цілого актуального українського політичного життя. Поминувши те, в чому вона стосується до теоретичних питань суспільно-політичного устрою у власній державі, ця демократич­ність часто має характер порожніх голослівних деклярацій, упо­дібнень, а в не одному – демагогії. Через таку внутрішню порож­нечу і штучну підробленість, відривання від реальної політичної дійсности та настанови на зовнішньо-політичний ефект псевдо­демократична фразеологія наших коньюнктуристів має харак­тер і вираз подібний до совєтського «демократизму». Цю схожість завершує така ж сама термінологія: «народня демократія». Таким чином, хоча погоня за зовнішньою демократичною модою випли­ває з бажання уподібнитися до західньої демократії і їй приподобатися, однак наверх вилазить внутрішня суть цього уподіб­нення і виходить аналогія до большевицької «демократизації», а не до західньої демократії.

З таких то мотивів походять різні намагання, щоб прапором української революційно-визвольної, протибольшевицької бо­ротьби стало гасло: «за демократію», «за демократичний лад в Україні». Воно, може, й подобалося б деяким стороннім політичним чинникам, які не орієнтуються в історичних проблемах визвольної боротьби народів підсовєтської Европи й Азії, а все оцінюють на підставі зовнішніх вивісок і назв. Можливо, що розрахунок на дешевий ефект, щоб подобатися таким чинникам, декому вида­ється слушним. Але це лежить у сфері порожніх фраз, голих словесних заяв і симпатій, а не реальної, дійової політики. Буду­вати на таких факторах – значить обманювати себе.

Натомість зміна прапорів, зміна провідної ідеї визвольних зма­гань має дуже істотне неґативне значення для розвитку й успіш­ності цих змагань. І цей якраз момент мусимо брати до уваги. А так само кожний серйозний сторонній чинник, який дивиться на суть, а не на поверховне враження, який трактуватиме наше становище із зрозумінням.

Як уже попереду відзначено, починаючи від другої світової війни, большевики взяли собі ширму демократії, народньої демо­кратії за чолову вивіску, за головне гасло. Під цим гаслом вони ведуть свій імперіялістичний наступ у світовому маштабі, за побо-рення всього протиставного, за опанування світу. Кожна большевицька кампанія, колена акція по цій лінії, спрямована проти небольшевицьких сторонніх сил, ведеться під цим гаслом. Всі засоби большевицької пропаґанди є понатикувані термінами демокра­тія, демократичний в тому сенсі, що в СССР і в його сателітах існує справжня демократія, лише большевицький устрій є демо­кратичний, тільки СССР змагається за демократію в усьому світі, за справжню, народню демократію. Це вистачає, щоб у всьому підсовєтському світі, в усіх народів, у кожної підсовєтської лю­дини ті гасла з большевицьких уст, які завжди лящать у вухах, стали порожніми, беззмістовними, або й осоружними від налип­лого вже до них большевицького посмаку.

В той же час на еміґраційному ґрунті виринають намагання накинути, як прапорне гасло, визвольній боротьбі гасто «за демо­кратію»; під ним вести революцію, ним мобілізувати маси до най­тяжчої боротьби на життя або смерть, проти большевизму. Це значить позбавити визвольну революцію власного, чіткого ідей­ного обличчя, своїх питомих чолових кличів, прапорів, а прислонити їх такими, які ворог виставив як свої. Це значить, на ідео­логічному фронті іти до такого стану, який існує, напр., поміж західніми демократіями й СССР, коли одні й другі оперують гас­лом демократії, одна й друга сторона в своїй пропаґанді говорить про свою справжню демократію і фальшиву у противника. Або як між соціялізмом і комунізмом: одні й другі червоні, одні й другі – за соціялізм і т. п.

Хто шукає такого затирання фронтів? Адже большевики. Бо їм іде про невтралізацію ідей, гасел їхніх противників, на те вони їх перехоплюють і присвоюють собі так само, як це робиться із зброєю на війні. Натомість вони мають, крім того, свої власні, лише їм властиві, ідеї, гасла, концепції, які є їхньою властивою пробойовою зброєю. На ідеологічному фронті, який у революцій­ній боротьбі має першорядне значення, дуже важливою справою є відповідне розставлення різних родів зброї. Треба застосовувати кожну придатну для поборювання ворога, а нам доступну зброю. Але треба знати й обраховувати дію кожної і відповідно нею опе­рувати. Треба розрізняти, яка служить обороні, яка паралізує ворожий наступ і оборону, яка підготовляє власний наступ, а яка творить головний засіб самого наступу. Між ідеями і гаслами тре­ба відрізняти такі, що мають універсальне значення, які прийма­ємо й ними оперуємо так само, як іншими силами. Сюди належать гасла демократії і різні загальнолюдські ідеї, кличі. Від них відріз­няємо такі кличі, які віддають найсуттєвіший і цілком конкретний зміст наших власних цілей, і через те є нашими питомими, прапор­ними. Вони надають чітке ідейне обличчя і конкретний зміст нашій боротьбі, по них пізнають нас свої і чужі, за ними повинні йти маси, цілий народ, серед тієї ідейної плутанини, що її зумисне створює большевицька пропаганда довкола універсальних ідей, зокрема довкола гасел демократії.

Наші прапорні гасла є незмінні: загальне гасло – «свобода народам, свобода людині» йде разом із цілком конкретними: «за Самостійну Соборну Українську Державу», «за повне знищення большевизму, комунізму й усякого російського імперіялізму», «за розвалення СССР і за самостійні національні держави на його місці». А далі йдуть такі програмові гасла, які конкретизують зміст самостійного державницького життя в усіх ділянках, визначають принципи державного устрою, суспільно-політичного й економіч­ного ладу, засади розвитку й порядкування поодиноких царин життя. В цих програмових засадах-гаслах українського націона­лізму міститься – як суттєвий зміст – принципи українського народоправства, чи пак демократії, в істотному, а не в трафаретно-пропаґандивному значенні цього слова. Але вони йдуть після го­ловної мети – відбудови УССД, і в такому порядку завжди мусять бути ставлені.

Різні противники українського націоналістичного руху нама­гаються не лише змонополізувати для себе гасла демократії, що їх трактують як засіб своїх коньюнктурних спекуляцій, але одно­часно зобразити наш рух як протиставлення демократії, запляму­вати його закидом споріднення з тоталітарними системами. Така демагогічна, тенденційно фальшива постановка полягає в безпід­ставній тезі, що між засадами українського націоналізму, так як його ОУН ввесь час розуміє, інтерпретує і здійснює – з одного боку, і засадами демократії в правильному, здоровому сенсі – з другого, е протиставлення. При цьому зумисне іґнорується те, що український революційний націоналістичний рух у цілій своїй постановці є рухом всенароднім, що основні його цілі – це здобуття волі всьому українському народові, волі у кожному відношенні, національно-державної, соціяльної, забезпечити свобідний все­бічний розвиток, зробити український народ господарем на влас­ній землі, який сам виконує владу й вирішує всі свої справи. Ввесь український народ є підметом і цілевим визначенням українського націоналізму. Якнайкращий, всебічний розвиток усіх сил і ча­стин української нації, свобода й дійсна справедливість для всіх громадян України – це основні лінії його програми. Самостійна Соборна Українська Держава, воля народам і людині – це основні цілі боротьби націоналістичного руху, сформовані в короткому, головному кличі.

Свобідний розвиток, вияв думки і творчости в усіх ділянках, свобода індивідуальної і збірної, організованої діяльности, свобідне існування й діяльність різнородних організацій, зокрема сус­пільних, професійних об'єднань і політичних партій, рівноправ­ність усіх громадян України, забезпечення усім належного жит­тєвого рівня й добробуту, забезпечення кожній одиниці однакового життєвого старту, всебічного розвитку й вияву здібностей, досту­пу до всіх шкіл і звань – це деякі з багатьох програмових постулятів, що є висновками із основної настанови націоналістичного руху на те, щоб у Самостійній Українській Державі існував лад свободи і справедливости, добробуту й розквіту всіх сил нації, усіх громадян.

Але український націоналістичний рух – це насамперед виз­вольний рух. Його головним призначенням і змістом є допровади­ти до визволення, державної суверенности й соборности України власною революційною боротьбою. Відповідно до цього, в нашій ідеології і програмі розставляються і наголошуються різні момен­ти під кутом визвольної боротьби, а не чисто теоретичних, голословних деклярацій і деклямацій, чи просто – спекуляцій на коньюнктурі, як це собі позволяють всякі партії. Наша визвольна концепція – це концепція чину, боротьби, тож і програма віддзер­калює не тільки важливість, а й дійове чергування наших цілей. Без власної держави, без визволення, отже і .без визвольної бо­ротьби, Україна не може мати ані свободи, ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії. Тож усяке переставлювання цього поряд­ку речей в сфері концепцій веде до баламутства, а в сфері полі­тичної дії – до підривання визвольних змагань нації.

*

Надзвичайно хитрі і добре замасковані маневри большевицької пропаганди, їхні успіхи – проникання в політику й опінію різ­них народів, затруднення тієї політики й опінії благими суґестіями – можна доглянути й належно оцінити тільки тоді, коли біль­ше заглибитись в істоту, ціль і наслідки явищ, які походять від большевизму, а приймаються серед інших народів. Щоб висвіт­лити такі большевицькі методи, податливість на них західніх де­мократій та деяких українських середовищ, і щоб показати, як за дрібними проявами приховуються не раз дуже поважні справи, розгляньмо ближче один із таких незліченних фактів. Для при­кладу візьмемо незначний на перший погляд, але істотний і гли­боко знаменний факт, що гітлеризм не називають його властивим іменем – націонал-соціялізмом, тільки нацизмом. Так послідовно робить большевицька пропаґанда, не вживаючи назви націонал-соціялізм, тільки називає гітлеризм нацизмом або фашизмом. Бож, коли большевізм реалізує в себе соціялізм, то він не може його бити. Як большевики, так і соціялісти різної масти хочуть затушкувати той факт, що гітлеризм називався і був націонал-соціалізмом. Чому? Щоб ганьба і прокляття, що їх своєю практи­кою стягнув на себе націонал-соціялізм, не заторкнути соціялізму, а впали на кожний націоналізм, без уваги на його внутрішній зміст, суть і природу. Так роблять наші соціял-опортуністи і під­точена соціялізмом і комунізмом частина західньої опінії, яка безкритично підхоплює большевицькі сугестії.

Гітлеризм мав два основні елементи: германський расизм-імперіялізм і національний соціялізм. Ставлення націонал-соціялізму до всіх інших народів визначав імперіялістичний расизм, тео­рія про вищість німецької раси, про її право й природне призна­чення панувати над іншими народами, запрягати їх на свої послу­ги, забирати від них землю, майно, сили і творчість, нищити інші раси. Якщо хтось хоче шукати аналогій, то може це робити серед тих народів, що їх історія і сучасність, підбій інших народів, бу­дування багатонаціональних імперій, колоній і т. п. – дають для цього підстави. У московському імперіялізмі бачимо багато подіб­ностей. Треба большевицької демагогії і безсоромности, щоб гово­рити про схожість з гітлерівським націонал-соціялізмом україн­ського націоналізму, який змагається за знищення імперіялізму, визволення України й інших народів, за самостійне життя і свобідний розвиток української нації, який ставить етнографічний принцип і принцип свобідного державного самовизначення наро­дів, як одну з основних засад у міжнародніх взаєминах.

Інший основний елемент гітлеризму – це національний соція­лізм, як система внутрішнього ладу німецького народу, німець­кого райху. Своїм духом і практикою в багатьох справах він ішов слідами большевизму. Тоталітарна система, диктатура і сваволя державної бюрократії, повне знехтування людини, система безо­глядного терору, такі засоби, як концентраційні табори, масове винищування непокірних елементів – усе це націонал-соціялізм живцем перебрав від большевизму. В одного й другого та сама практика, якою один здійснює марксівський соціялізм-комунізм, а другий – національний соціялізм. Так само у поставі до релігії, в духово-культурній, виховній ділянках – між націонал-соція­лізмом на практиці є дуже велика схожість, хоч обидва в своїй теорії стоять у багатьох справах на протилежних позиціях.

Гітлеризм виразно проголошував свій імперіялізм у формі ра­систської теорії. Большевизм приховує свій московський імперіялізм під формою інтернаціоналізму, клясової солідарности пролетаріяту, світової комуністичної революції. Все протиставлення по­між ними, від ідеологічного починаючи, аж до воєнної розправи, за своєю суттю було конкуренційною боротьбою двох подібних імперіялізмів за панування на тому самому просторі, а не боротьбою двох протилежних світоглядів, ідеологій, суспільно-політичних си­стем.

Розглянувши історію і суть німецького націонал-соціялізму й московського соціял-комунізму, поставлених поруч себе, доходимо до висновку, що соціялізм, як інтернаціонального, так і національ­ного видання, знайшовши відповідне підґрунтя в якомусь народі, веде до тоталітаризму з усіма його методами і наслідками. А дру­гий висновок такий, що соціялізм не є жодним протиставленням імперіялізмові, поневолюванню, насильництву, не бере під захист ані народів, ані людини, і може бути дуже добрим інструментом імперіялізму, поневолення, тиранії, визиску, винищування наро­дів і людини. І третє – соціялізм не є протиставленням всякого капіталізму, він лише поборює приватно-капіталістичну систему, але веде до державного капіталізму, який найбільше пригнічує, визискує і закріпачує народ, а насамперед робітництво і селянство. Таким шляхом соціялізм кінець-кінцем затягає найстрашнішу петлю на шиї тих, кого він збирається захищати.

Так само на прикладі тітовської Югославії наочно бачимо, що сербський націонал-комунізм у своїй внутрішній політиці ні в чому не різниться від російського большевизму. В обидвох так са­мо, як і в гітлеризмі, панує тотальне поневолення, терор, визиск і невільництво народів та людської одиниці, переслідування релі­гії, усіх тих національних, духових, культурних, політичних і суспільних первнів, які не підкоряються, не служать і не пособля-ють панівній, насильницькій системі. Націонал-комунізм веде до того самого, що й інтернаціонал-комунізм.

В українському політичному житті було одно явище, яке ви­разно вказує, що концепція націонал-комунізму була точкою зближення між московським большевизмом і гітлерівським на­ціонал-соціялізмом. У 1940-41 роки, коли вирішувалося питання війни чи миру між гітлерівською Німеччиною та СССР й обидві сторони готувалися до розправи на всіх відтинках, серед україн­ського громадянства на західніх окраїнах і на еміграції, у т. зв. Генерал-Губернаторстві, з'явилась анонімна ініціятива й видан­ня політичного новотвору ніби конспіративної «Української Національно-Комуністичної Армії». Мало кому відомо, що це була інспірація, гітлерівська спроба, роблена українськими руками. Цю працю вело кілька одиниць, готових служити чужим, між ними були й такі, що раніше відогравали визначні ролі в українсь­кому політичному житті. Та найцікавішим є те, що крім гітлерів­ців, до виникнення УНКА спричинились також большевики, бо деякі українці, ініціятори УНКА, віддавна стояли на послугах большевицької розвідки і підтримували таємні контакти з большевицькою амбасадою в Берліні. В той час спроба ввести в дію український націонал-комуністичний рух була однаково на руку Берлінові й Москві. Гітлерівцям було б найзручніше опанувати Україну, зберігши комуністичну систему, перемалювавши її тро­хи, додавши вивіску «український національний комунізм», та повертаючи всі здобутки досконалої комуністичної експлуатації на користь Райху, на вічне уярмлення України. Знову ж для Мос­кви було бажанням, щоб на випадок відступу большевиків з Ук­раїни, там збереглася комуністична система також за німецької окупації, щоб народ побачив її «незамінимість», щоб опісля ще лег­ше було большевикам відновити своє панування. Передбачлива політика теж на гірші евентуальності. Спроба з УНКА залиши­лася мертвородженого, тому що не знайшла жодного відгуку; її творці залишилися в тіні, не виявили своїх анонімів та далі тихо «працювали» в «Остміністеріюм» Розенберґа, в Ґештапо, а деякі одночасно в большевицькій агентурі.

Епізод з УНКА є дуже повчальним; з одного боку він розкри­ває большевицькі ходи, а з другого – справжнє відношення між большевиками і націонал-соціялізмом, лінію їхнього перерізу. Цей напрям праці своїх аґентур і диверсій серед інших народів боль­шевики продовжують. Це наочно бачимо в політичному житті на еміґрації, де повторюється і підсилюється намагання прищепити комуністичні тенденції, настрої, симпатії в замаскованій формі національною, чи навіть протибольшевицькою ширмою. Таке саме діється серед інших народів. Зокрема проводиться великий ма­невр, щоб політиці західніх демократій підсунути і прищепити концепцію ставити на «тітоїзм – націонал-комунізм». У тій формі комунізм повинен знайти менший спротив, а навіть підтримку збоку західніх демократій. А решта прийде згодом. Москва вміє оцінювати ідеологічні рушії в житті народів, вона надає належну вагу комуністичній ідеології і системі, робить ставку на те, що опа­новані комунізмом народи, комуністичні держави в остаточній розправі між двома світами – комуністичним та антикомуністич­ним мусять стати по боці СССР. А большевики вже подбають про те, щоб прийдешня війна мала з їхнього боку виразне ідеологічне обличчя. Це надасть їй характер ідеологічної війни навіть тоді, коли друга сторона не буде мати виразного, одностайного ідеоло­гічного фронту.

Повністю скомпромітований націонал-соціялізм, упавши у висліді війни, повинен був потягнути за собою свого старшого брата й майстра – большевизм. З ним мав би лягти ввесь матеріялістичний соціялізм, який, спекулюючи на високій, здоровій ідеї соці­альної справедливости, свобідного й повного розвитку всіх сил народу, волі, гідности й добробуту людини, рівности й братерства, тобто на ідеї християнізму, звів здорові прагнення народів і їхні сили на манівці клясової боротьби, розкладу націй і підточив цілу європейську духовість.

Якраз через той занепад християнізму, ідейної чистоти, ясности й далекозорости політичної думки, почуття великої історич­ної відповідальности з одного боку, і через загрозу поєднання Ста­ліна з Гітлером – з другого, ведення війни західніми альянтами пішло таким шляхом, що впав гітлеризм, а большевизм вийшов переможцем і став ще більшою загрозою для всього світу. Такий половинний вислід, що большевизм залишився, скріплений при­ростом частин того потенціялу, що ним розпоряджався гітлеризм, – не є жодним позитивним вирішенням історії змагу нашої доби. Цей змаг іде далі, поки не розгорнеться у нову світову війну.

Тим часом большевизм, бувши в наступі, маючи ініціятиву, а насамперед маючи явних і прихованих, свідомих і несвідомих по­мічників у західньому світі, зумів посіяти таке баламутство в плиткій опінії світу, що ідейне банкрутство націонал-соціялізму, яке за своєю суттю є посереднім історичним засудженням і самої большевицької системи, вийшло большевизмові на користь. Большевицька пропаґанда, при співдії соціялістичних впливів, докла­ла усіх зусиль, щоб тиск морально-політичного наступу всього сві­ту проти націонал-соціялізму відвернути від большевизму. Цей великий маневр большевицької Москви на ідеологічному фронті значною мірою їй удався. На деякий час значна частина змобілізованої війною політичної енергії й опінії гналася за тінями націо­нал-соціялізму у фальшивому напрямі. А за той час другий, ще більший злочинець – большевизм, зі становища судді й світово­го миротворця цинічно продовжував своєї ремесло й підготовляв дальші напади. Виведена в пусте поле політична думка та енергія народів розгубилася, вичерпалась. Сьогодні доводиться їй наново мобілізувати й скеровуватися проти головного тепер єдиного воро­га, але з труднощами і з витратою часу та багатьох позицій. Тим часом большевизм наступає і здобуває. Ось події в Китаї, не менш важливі й далекосяглі в наслідках, ніж події другої світової вій­ни, значно зміцнюють співвідношення сил на користь СССР. Вій­на большевизму проти всього світу продовжується, хоч у різних формах.

Народи, поневолені чи прямо атаковані больпіевизмом, між ними на першому місці Україна, ведуть свою оборонну чи виз­вольну боротьбу. Миру нема і не буде до остаточної розправи між двома світами – між московським больпіевизмом і свободолюб­ними народами. Теперішній стан – це перерва, тиша на великому фронті, підготовка до великої баталії з обидвох боків. Увага пу­блічної думки зосереджується на епізодичних сполохах чи різних тактичних спробах, конфліктах. А тим часом нишком, під їхнім прикриттям, відбуваються важливі рухи, пересунення, які вирі­шуватимуть майбутні великі битви. Забезпечення собі найдогідніших ідейно-політичних позицій і такої ж зброї, поставлення противника в незручне становище, здобування союзників, знешкідливлення явних чи потенціяльних противників – все це стоїть у теперішній стадії на першому місці, поруч із мілітарною під­готовкою до війни.

*

Протиставна до націоналістичної визвольної концепції концеп­ція тільки протирежимного резистансу має ще одну засадничу, неправильну й шкідливу підставу. Прихильники самого протире­жимного резистансу борються тільки проти большевизму і його імперіялізму, а не проти Росії, тим більше, сохрани Боже, не про­ти російського народу. Бо, мовляв, большевизм і російський імперіялізм нібито відділені від російського народу, який за його імперіялізм не відповідає, його не хоче, не підтримує, а навпаки, хоче його повалити. Така лінія мала б бути проведена в усій політичній роботі серед українського народу й репрезентована перед зовнішнім світом.

Натомість наша генеральна лінія визвольної політики базу­ється на тому фактичному стані, що боротьба за державну неза­лежність України – це боротьба проти Росії, не тільки проти большевизму, але проти кожного загарбницького російського ім­періялізму, який є притаманний російському народові, в цілій історії і тепер. Якщо завтра на зміну большевизмові прийде інша форма російського імперіялізму, то він так само насамперед звер­неться всіма своїми силами проти самостійности України, на її поневолення. Російський народ, як і досі, буде нести той імперіялізм, робитиме все, щоб тримати Україну в поневоленні. На це виразно вказує стан політичної думки і настанова російської ма­си, всіх російських політичних середовищ, як комуністичних, так і антибольшевицьких. У всіх них живе крайня ворожість супроти ідеї державної окремішности, суверенности України. Власовщина дає собою проречистий зразок того, з чим виступить супроти України побольшевицька Москва. Отже, боротьба України за свою волю, за державну незалежність – це передусім боротьба проти наступу імперіялістичної Москви. А тому, що той загарбницький імперіялізм незмінно несе і продовжує російський народ – наша боротьба є і буде боротьбою України проти Росії.

Визвольний рух у своїй політично-пропаґандивній праці серед росіян, серед російського народу, серед совєтської армії намагається паралізувати, притуплювати ворожість та аґресивність російської маси проти українського самостійницького руху, намагається вносити політичну демобілізацію в таборі ворога, збуджувати, підсилювати в російському народі протибольшевицькі настрої, сили й акції, зміцнювати в ньому протиімперіялістичні тенденції, якщо такі існують. Самозрозуміле, що, звертаючись до ворожого середовища, промовляємо так, щоб збуджувати готовість прислу­хатися, сприймати наші аргументи, а не настроювати неґативно.

По суті, немає суперечности між лінією нашої пропаганди й політики на російському відтинку між тим, що ми говоримо до ро­сіян, а тим, що ми здійснюємо в нашій боротьбі, у внутрішній ді­яльності, і що заступаємо перед зовнішнім світом. У всьому ми стоїмо на ґрунті дійсности. У формі стверджень ми подаємо те, що існує на ділі. Вказуємо на всі неґативи для самого народу від большевизму й від імперіялізму, на спільне нещастя і терпіння, що їх несе большевизм не тільки поневоленим народам, але й ро­сійському. А все те, де говориться про неґативне відношення мас російського народу до большевизму і до російського імперіялізму, про їхню боротьбу з ним, про спільний фронт і добросусідські вза­ємини між українським народом і російським, – все це має ха­рактер побажань, закликів, пропозицій до російського середо­вища.

Протиставна концепція хоче в політично-виховній праці серед українського народу триматися лінії тільки протибольшевицької боротьби, спрямувати всю увагу й революційну настанову укра­їнських мас виключно проти самого режиму та проти актуальної форми московського імперіялізму – большевизму. Поширюється твердження, що сам російський народ так само бореться з большевизмом, терпить від нього і, за вийнятком малої імперіялістич­ної большевицької кліки, нам не ворог, а приятель, союзник. Та­кий напрямок веде до посилення українськими руками того, що московський большевизм намагається досягти в першу чергу – вбити в українському народі національний інстинкт, правильне розуміння істотного змісту подій, вбити самооборонне, неприми­ренне відношення до Росії; завернути до політичного малоросіянства, тільки в новій «українській» формі.

Декому здається, що таким шляхом можна досягнути концен­трацію і через те більше посилення ненависти, ворожости супроти актуального найгрізнішого вияву московського імперіялізму – супроти больщевизму. Тим часом це не так. Якщо притупиться від­чуття розпізнавати ворога скрізь там, де він є, а бачити його лише з одного боку, в одній появі, то через те полегшується йому наступ з інших боків в іншій одежі. А той наступ на українство загарб­ницька Москва веде в дуже різних виглядах, не тільки в боль-шевицькому.

Якщо б большевики справді могли прищепити українському народові відношення до російського народу, як до «старшого бра­та», теорію про спільне історичне коріння, про споріднену духовість, віру в доброзичливість, щирість російського народу супро­ти України, захоплення російською культурою, переконання у її вищість, досконалість, бажання переймати все від Росії, уподіб­нюватися, та й інші того роду слабості, то це прикувало б Україну до Росії певніше й тривкіше, ніж найсильніший політичний зв'я­зок, сильніше від усякого терору. До того приєднується послідовне, щораз сильніше, тотальне пов'язування народного господарства України з московським, поставлення такого принципу в основу цілої совєтської господарської системи. Вона керується не еконо­мічними, а більш політичними раціями, щоб з часом відділення України від Росії було з економічного боку неможливе, чи дуже трудне, щоб господарство України завмирало автоматично, коли Москва спинить кровообіг у відповідних артеріях, чи коли б вони були перервані відділенням України від Москви.

Большевики намагаються наркотизувати політичне думання українця ілюзією, що через злуку з Росією Україна, український народ, українська людина мають всі можливості широкого росту відкриті, користають з надбань і могутности цілої імперії. Такими ілюзіями, створюваними пропагандою, вони хочуть вбити відчут­тя і розуміння тієї дійсности, що Україна є тільки колонією Мо­скви, що український народ для Росії є рабом, постачальником людської сили, мозку, рук і дібр; що українська культура – об­крадена з усіх надбань і позбавлена змоги зростання, українські сили – запряжені до творчої праці для Росії, або винищувані; що українська людина тотально закріпачена. Двері відкриті для тих, хто запродає своє національне я, свою честь, своє знання, вміння, свою творчість, свою працю і кров на службу російській імперії. Москва докладає всяких можливих зусиль, щоб умертвити в на­шому народі саме сприймання цієї дійсности, і прищепити совєтське думання, совєтський патріотизм.

На тому Москва хоче будувати тривку підлеглість України Ро­сії, щобільше – її віковічне змосковщення. Всі засоби насильства, терору спрямовані на те, щоб приборкана Україна лягла у стіп Москви. Головна мета Росії – це прилучення України, щоб укра­їнський народ, затративши свою національну природу, своє «я», не вважав неволі за неволю, лише щоб прийняв її за своє природ­не становище, полюбив її. Такі остаточні пляни Росії всякої масти, що їх большевики реалізують увесь час, з найбільшою впертістю і послідовністю. Тут є головний фронт історичного змагання між Україною і Москвою і прорив на ньому є найнебезпечніший.

З українського боку ведеться завзята боротьба – відсіч. На цьому фронті лягло найбільше жертв, найцінніших творчих сил України. Борці за українського духа, за український зміст пооди­ноких ділянок життя і творчости, які плекають, підносять, збері­гають і поширюють вартості української нації, протиставлять їх накидуванню російщини-советщини, – віддають великі послуги для збереження самостійности й дальшого розвитку української нації.

В політичній боротьбі, в якій зосереджується цілість україн­ських змагань, необхідно спрямовувати особливу увагу на цей фронт. В визвольній революції вся боротьба й уся діяльність на внутрішньому, українському відтинку мусить бути так поставле­на, щоб найсильніше зміцняти, загострювати в усіх царинах фрон­тову лінію між Україною і Москвою, між: українством, україн­ським духом і змістом – і російщиною. Український націоналі­стичний рух мусить мобілізувати, організувати, ідейно узмістовлювати й унапрямлювати та дійово скріпляти всі форми оборонної боротьби проти російського наступу в усяких формах. Він мусить найчіткіше реалізувати безкомпромісову поставу в тотальній бо­ротьбі з Росією, у відсіч її тотальному наступові. Зокрема націо­налістичний рух мусить різко виступати, розбуджувати націо­нальну чуйність і відпорність там, де вона підупадає, де ворогові вдалося приспати чи здушити її, і де в гру входять важливі пи­тання боротьби України з Московщиною, істотні справи самостій­ного життя і розвитку нації.

Якраз у протилежному напрямку йде коньюнктурна, опортуні­стична концепція – перевести визвольну боротьбу на таку плятформу, що не Росія, не російський народ є Ізорогом самостійности України, а відокремлений большевицький імперіялізм. Анало­гічною політичною лінією соціялізм уже раз «прислужився» виз­вольній справі. Український націоналістичний рух, ставши на чолі визвольної боротьби, має виправити попередні хиби і перемогти рецидив історичних слабостей та баламутств.

Чистий, незаплямлений крутійствами й компромісами зі злом український націоналізм вийде переможцем з важкого, але велич­ного змагання проти сатанічної большевицької Москви. Він пе­реможе, бо в ньому велика Правда української нації, згідно з Бо­жими законами, життя народів і людей у свободі й справедливості. А за цю правду бореться український народ впродовж цілої своєї історії. З покоління у покоління найкращі сини й дочки україн­ського народу присвячують своє життя службі тій правді, віддають своє життя в боротьбі за неї. Тепер історичне змагання України за правду досягає найвищого вершка, найбільшої напруги й розмі­рів. Боротьба охоплює ціле життя, змагається цілий народ.

Українські націоналісти є Впевнені в перемозі України. Непо­хитну певність дає нам віра – віра в Бога, віра в українську націю, в її правду. Вірність ідеї українського націоналізму – це найбіль­ша сила української визвольної революції, що її жодними спосо­бами не може зламати теж такий ворог, як большевицька Москва.

В ДЕСЯТУ РІЧНИЦЮ СТВОРЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОВОДУ ОУН (10.2.1940)

«Роз'яснення вчорашнього служить роз'ясненню сьогоднішнього і кидає жмутки світла на зародки завтрішніх подій в українському політичному житті» – ці кінцеві слова статті «В десяту річницю …» вияснюють теж причини її написання. Після 10 років прийшов від­повідний час, щоб з'ясувати не лише членам ОУН, а й теж україн­ському громадянству, чому прийшло до двоподілу між націоналістами, чому покликано Революційний Провід ОУН і якими шляхами пішла праця та боротьба Організації Українських Націоналістів у дальші роки. Розкриваючи багато невідомих до того часу фактів, Степан Бандера дав також напрямні на майбутнє.

Стаття «В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН» була надрукована, за підписом Степана Бандери, в журналі «Сурма», Мюнхен, ч. 18-19, лютий-березень 1950 р., а також у тижневику «Гомін України», Торонто, рік III, чч. 21/56 – 23/58, за червень 1950 р.

*

10-го лютого минуло десять літ від переломової події в розвит­ку Організації Українських Націоналістів та цілого революційно-визвольного руху. На нараді провідного активу ОУН покликано до життя Революційний Провід ОУН та передано йому тимчасове кермування Організацією. Тим актом розтято вузол глибоких іде­ологічних, політичних й організаційних розходжень між: подав­ляючою більшістю Організації, передусім її революційним акти­вом з рідних земель – з одного боку, а ПУН-ом Андрія Мельника і прихильниками його лінії – з другого боку.

II. Великий Збір Організації Українських Націоналістів з вес­ною 1941 р. затвердив акт з 10. 2. 1940 р., визнав його за необхід­ний і правильний, одобрив діяльність тимчасового Революційного Проводу, покликав до життя новий Провід ОУН, ствердив непра-восильність відбутого в 1939 р. т зв. Великого Збору і неправоси-льність покликання Андрія Мельника на Голову ПУН-у. Другий Великий Збір ОУН осудив дальшу діяльність і виступи групи Андрія Мельника під іменем ОУН, як диверсію.

Акт з 10 лютого 1940 і II. Великий Збір ОУН завершили процес кристалізації всередині Організації, утвердили націоналістичний, революційний напрямок визвольного руху і лінію цілком само­стійної політики, вільної від зовнішніх орієнтацій. Ті елементи, які силою різних обставин знайшлись в Організації, але в ґрунті противилися націоналістичній і революційній лінії, та намагалися повести рух крутими дорогами різних орієнтацій, опортуністич­них комбінацій, знайшлись у висліді поза його організованими рядами. Те, що група Андрія Мельника виступає надалі теж під іменем ОУН за своєю суттю ні трохи не зміняє факту, що вона концепційно й дійово стояла у таборі противників ОУН, цілого націо­налістичного, революційно-визвольного руху, в таборі соціялістично-угодовецькому, пішовши за своєю власною природою, а не за своїм політичним родоводом і за йменням.

Український націоналістичний, революційно-визвольний рух, сформований Організацією Українських Націоналістів, зродився і виріс органічним порядком з двох основних елементів: націона­лістичної ідеології і з революційної дії, безкомпромісової збройної боротьби за державну самостійність збоку Української Військо­вої Організації. Початково обидва ці елементи не покривалися повністю. Збройно-революційна боротьба УВО зразу була тільки продовжуванням в інших формах мілітарної боротьби з окупан­тами України. Під ідеологічним, політично-концепційним оглядом у ній віддзеркалювались і жили ті самі різнородні, часто проти­ставні собі елементи, що й у 1917-1920 рр. Але такий стан не міг довго тривати. Сама природа революційної боротьби, ставила пе­ред визвольним рухом категоричну вимогу творити монолітну під кожним оглядом, діючу силу, розгортати революційну бороть­бу як одностайний, всебічний духовий, суспільно-політичний і дійовий, мілітарний процес, яким кермує одна всеохоплююча іде­ологія, визвольна політично-стратегічна концепція й одноціла ор­ганізаційна система. Інакше не було виглядів на втримання і про­довжування революційної боротьби.

З другого боку, до тих самих висновків і до тих постулятів до­водили глибші політичні рефлексії, аналіза внутрішніх причин, що призвели до заламання державної самостійности, визрівання національно-політичної свідомости й почалася кристалізація укра­їнського націоналізму. Таким чином український самостійницький, визвольний рух на Рідних Землях викристалізувався як рух на­ціоналістичний, революційний. В організаційно-дійову систему мілітарно-революційної організації втілювалася націоналістична ідеологія, політична концепція, націоналістичний напрямок і зміст боротьби. Цей процес проходив на Рідних Землях швидко і глибинно, під тиском вимог життя й загостреного політичного інстинкту в народі.

Творець і Провідник революційно-визвольного руху, сл. пам. Євген Коновалець мав повне зрозуміння для істоти й важливости того процесу, кермував тим процесом. За кордоном той процес від­бувався не з такою швидкістю й не так глибинно, як на Рідних Землях. Не було безпосереднього впливу самого життя-боротьби й тієї природної селекції, яка в ній відбувається. Після смерти сл. пам. Євгена Коновальця в закордонних колах Організації, теж у самому ПУН-і піднялися такі тенденції й елементи, які були підчинилися націоналістичному напрямкові покійного Провідника руху, але внутрішньо його не сприйняли. Це не були під ідеоло­гічно-програмовим й політичним оглядом однородні елементи, не було одної скристалізованої течії. Спільною рисою їх було те, що вони знайшлися в націоналістичному русі (деякі теж на провідних становищах), попавши в нього в гурті тих різних груп що в нього влялися, але самі не пройшли того органічного процесу ідеоло­гічної й політичної кристалізації, стоплення, який відбув рух як цілість. Вони залишилися в рухові як механічне влучення.

Серед них можна вирізнити такі категорії: тенденція обмежити революційно-визвольний рух до самої технічної, революційно-мілі­тарної дії, так як це було в УВО напочатку, а політику залишити іншим чинникам, її попирали речники інших тенденцій, які самі мали наставлення до політичної дії, були політиками, а не бойо­виками, але при тому тяжіли до існуючих політичних угруповань, на них орієнтувалися й мали виразні чи приховані наміри підтяг­нути «відполітизований», звужений до мілітарно-технічних функ­цій революційний рух під політичний провід своїх орієнтацій. В цій категорії найчисленнішими, й політичне найактивнішими в закордонних колах Організації були прихильники групи УНР, подібно як давніше на ЗУЗ були в УВО сильні намагання підвести її під політичний провід галицьких партій, УНДО й радикалів, тенденції повністю переборені до тридцятих років. Прихильники групи УНР в середині ОУН не виступали явно зі своїми тенден­ціями з уваги на те, що на Рідних Землях уенерівсько-соціялістичний табір був тоді повністю скомпромітований і найбільш несприйнятливий.

Аналогічними мотивами кермувались такі елементи, які три­малися революційно-визвольного руху, як динамічного, актив­ного і найсильнішого фактора в українському світі, а які були на­ставлені на різні зовнішньо-політичні комбінації і загри. Для них байдужими чи другорядними були справи внутрішнього ідеологіч­ного й політичного змісту нашого руху. Революційну силу й боротьбу вони трактували передусім як той фактор, з яким може рахуватися зовнішній світ, від якого можна говорити й договорю­валися з зовнішніми чинниками. Вони ставили на зовнішньо­політичну карту, на договорення з зовнішніми силами, на вклю­чення нашої боротьби у міжнародні політичні й мілітарні розгри й конфлікти, на всебічну підтримку наших змагань сторонніми силами.

В постановці нашого руху зовнішньо-політична робота мас важливе значення тим, що приєднує прихильників, попертя й під­тримку визвольних змагань України іншими народами. Але все таки вона стоїть на другому місці після власної боротьби і буду­вання власної сили. На такому становищі стояли націоналісти, що діяли на зовнішньому відтинку, визнаючи єдину концепцію – власних сил. Тимчасом для деяких таких діячів власна боротьба була тільки плятформою, засобом для зовнішньої політичної діяльности. Маючи таку тенденцію її прихильникам було невигідним те, що визвольний рух має власну скристалізовану ідеологію й політичну концепцію, які визначують тверду лінію цілої політики, в тому й зовнішньої, їм здавалося, що зручніше виступати від руху тільки мілітарно-революційного, без виразного політичного обличчя, бо це дає ширші можливості маневрувати і пристосову­ватися до зовнішніх сил і обставин.

Врешті були й такі, що жили цілком іншими від націоналі­стичних ідеологічними й програмовими концепціями. Зокрема соціялістичними за змістом, хоч без виразної назви. Це були люди, що не могли, чи не хотіли, не вміли визбутися давніше прийнятих ідеологічних, політичних засад з репертуару соціялістичних, марксівських партій. У них було намагання свої переконання прище­пити цілому рухові.

Ось так у всіх того роду течій і одиниць, не дивлячись на їх різнородність, було одне спільне, що їх зводило до одної постави, до спільних намагань: невдоволення з того, що революційно-виз­вольний рух скристалізувався як націоналістичний, чітко озна­чений ідеологічно й політичне.

Після ворожого роттердамського удару в серце українського націоналістичного, визвольного руху, всі того роду тенденції в за­кордонних провідних колах Організації віджили, зактивізувались, піднесли голову. В ПУН-і Андрія Мельника вони взяли верх, їх спільною тенденцією було провести в Організації поворотний про­цес. Одні змагали перевести рух з маштабів ОУН назад на почат­ковий маштаб УВО, а другі брались просто за переведення руху на інші, ненаціоналістичні ідеологічні й політичні позиції.

Та це вже було даремне. Цілий визвольний, революційний рух і ОУН уже повністю були одно й те саме. ОУН мала вже так утвер­джений націоналістичний зміст, який увійшов в кров її револю­ційних, бойових кадрів і в цілу дію, що змінити того без основного перевороту не було можливо. Всякі спроби в прямій формі мусіли довести до вибуху й усунення їх поза рамці руху. А теж утаєні намагання в тому напрямі не мали виглядів на успіх, бо в Органі­зації, в процесі ідейно-політичної кристалізації й змагання за неї, виробився надто гострий відповідний інстинкт. Націоналістична ідея була не тільки рушійною, але й керівною силою Руху. Тож і Провід його міг бути тільки один – націоналістичний. Жодна підмінка не могла встоятися на тому місці. Перед Андрієм Мельни­ком і його ПУН-ом стояла історична вимога кермувати Організа­цією Українських Націоналістів, її життям, розвитком, її діяль­ністю, політикою і боротьбою за її принципами, по їй властивій лінії. Коли ж цього не було, тоді ця аномалія мусіла бути усунена, чи виправлена, таким або іншим порядком.

Створення Революційного Проводу ОУН, який перейняв кермо її діяльности, а опісля постановами Другого Великого Збору ОУН утвердила ідеологічний зміст і політичний напрямок революційно-визвольного руху, усунула з своїх рядів ті тенденції й елементи, які намагалися скерувати її на інші шляхи, чи накинути їй зво-ротно-розвитковий процес.

*

Тепер, у десятиріччя акту з 10. 2. 1940 р. вже не приходиться роз'яснювати й доводити, що усунення з рядів ОУН групи Мель­ника випливало з глибоких й істотних ідеологічних і політично-концепційних розходжень, що ішлося не про другорядні, але про першорядні питання внутрішнього змісту визвольного руху і шляхів його боротьби в важливому історичному моменті. Тільки на початку, в 1940-41 рр. в українському політичному житті і се­ред громадянства існувала неясність в цьому питанні. Вона була створена передусім тим, що група Андрія Мельника далі висту­пала під іменем ОУН, замасковуючи цим свій справжній ідеологіч­ний і політичний напрямок.

З другого боку, затемнювало ситуацію ще й те, що у висвітлю­ванні цієї події подавалися громадянсву тільки деякі причини. Була мова про ідеологічні розходження, які належно оцінювалися тільки в самій Організації, а ширшій публічній опінії видавалися справами теоретичними, а не питаннями напрямку живої полі­тичної дії. Також справи довір'я і внутрішньо-організаційної моралі та порядку були для ширшого громадянства друго-рядними. Натомість засадничі питання політики Організації в назріваючій тоді загальній ситуації, які перерішили таку радикальну розв'яз­ку, саме в той час і в такій формі – остались невідомі громадян­ству, а навіть в Організації. Невелике лише число членів знало докладніше деталі.

Діялось це тому, що найгостріші розходження стосувалися до плянів дальшого розвитку революційної боротьби в новій полі­тичній ситуації і до питань політики Організації у відношенні до наявних тоді і назріваючих міжнародніх подій. Пляни Органі­зації в тому відношенні не могли бути розкриті, бо це значною мірою наражувало б на унеможливлення їх реалізувати. Не мож­на було викладати таких плянів в обличчі ворога-большевиків, ані в обличчі гітлерівської Німеччини, яка свої пляни відносно «Сходу» в той час ще приховувала, але вже намагалася впливати на розви­ток внутрішньо-українських відносин і сил в бажаному для себе напрямку. Через те треба було актуально найсуттєвіші розхо­дження і сенс доконаних подій залишити тимчасово закритими перед власною суспільністю. Треба було здатися на те, що в гря­дучих подіях на ділі покажеться справжня суть, зміст і причини конфлікту, та на твердій пробі життя покажеться, де стоїть, якою є і куди прямує правдива ОУН і її підмінна за назвою, а протистав­лення за суттю.

На це не прийшлось довго ждати. Від 1941 р. по сьогодні шляхи ОУН і групи А. Мельника не тільки розійшлися, але були цілком протиставні в найважливіших, переломових моментах цього істо­ричного відтинку і то в засадничих питаннях української полі­тики. Пригадаємо тільки деякі, найважливіші з них.

ЗО червня 1941 р. ОУН бере на себе ініціятиву й головну від­повідальність, щоб засвідчити й реалізувати волю української на­ції відбудувати суверенну Українську Державу, бути самостійним господарем на своїй землі і тільки на тій плятформі встановляти своє відношення, свої взаємини з іншими народами – приязні чи ворожі, – залежно від того, як вони ставляться до державної са­мостійносте й суверенности народу. Проголошення ЗО. 6. 1941 р. віднови Української Держави Народніми Зборами у Львові, ство­рення Тимчасового Державного Правління, проведення в літку того року народнього плебісциту на всіх звільнених від большевицької окупації українських землях, створення української дер­жавної і самоврядної адміністрації і відбудова самостійного укра­їнського життя на всіх ділянках – усе це були акти, довершені власною суверенною волею і силами українського народу, без уваги на становище гітлерівського режиму, проти його волі, бажань і плянів. ОУН була ініціятором й організатором тих полі­тичних актів, вона взяла на себе відповідальність за них у свідо­мості, що до того зобов'язує її роля в сучасних визвольних зма­ганнях України, визнання такої її ролі і довір'я від українського народу і в переконанні, що такий категоричний вияв волі укра­їнської нації в той час правильний і конечний перед власною історією, перед цілим світом і перед Німеччиною, війська якої зай­мали українські землі.

В такий історичний момент єдина Організація Андрія Мельника не тільки відмежувалась, але виразно негативно поставилася до тих державно-політичних актів. Чому? На те зразу в липні 1941 р. дала відповідь одна берлінська українська газета, що була реч­ником їх опінії. Мовляв, як можна проголошувати державну само­стійність і будувати державне життя без згоди німецької дер­жави в той час, як вона веде війну з большевиками і її війська займають українські землі?! Коментарів тут не треба. Оце й була найвиразніша, мовою фактів, живої політики викладена відповідь на питання: про що йшлося в конфлікті між ОУН і групою Андрія Мельника, яка ріжниця між ОУН і т. зв. ОУН під проводом Андрія Мельника. Ішло про те, чи український революційний, визвольний рух має іти тим шляхом, яким повела його ОУН, чи тим, яким пішла Організація Андрія Мельника.

Це питання стосувалося не тільки до подій влітку 1941 р., але до цілого дальшого розвитку, який по обидвох сторонах в генераль­них лініях був послідовним продовженням обраного напрямку, засадничої ідеологічної й політичної настанови і політичної при­роди обидвох протилежних організацій.

Після першого заскочення й дезорієнтації гітлерівської полі­тики такими несподіваними потягненнями й поставою України, швидко прийшла гітлерівська відповідь – ліквідація розбудову­ваного самостійного національного життя, ув'язнення голови й членів Державного Правління, безоглядна боротьба проти ОУН, намагання знищити її терором, встановлення Райхскомісаріяту, розшматування українських земель: Генерал-Губернаторство для Галичини, Закарпаття – Мадярщині, Трансдністрія – Румунії. На це ОУН відповіла підпільною революційною боротьбою, яка щораз більше посилювалася й розширювалася, дійшовши до таких розмірів, що гітлерівські адміністраційні, поліційні й військові чинники втрачали контролю над великими, суцільними просто­рами, в яких все життя кермувалось підпільними силами ОУН, а опісля УПА.

І в тій фазі протиставлення між ОУН і Організацією Мельника не зменшилося, але поглибилося, коли Організація Мельника активно поборювала ОУН, що стояла в боротьбі проти гітлерівського поневолення, а сама продовжувала «політику меморіялів до Гітлера вижидання на самостійність після гітлерівської перемоги у війні». До цього політичного протиставлення долучились ще й того роду найболючіші явища, що в часі ув'язнювання членів ОУН Ґестапо могло користувати з допомоги окремих членів Організації Мельника.

Теж у новому періоді одного протибольшевицького фронту Організація Андрія Мельника не перестала займати протистав­ного становища до ОУН і цілого революційно-визвольного фронту. Правда, це обмежується тільки на еміґраційному терені, де вона діє, але за змістом стосується до цілої лінії націоналістичного, ви­звольного руху в Україні. Найвиразніше викладене становище мельниківців у їхній брошурі «Ліс в правдивому світлі», в якій на­скрізь неґативно розцінюється УПА й ведення збройно-політич­ної боротьби з большевиками в такій постановці і в таких розмі­рах за сучасної політичної ситуації. Сьогодні виступати так ви­разно проти УПА стало надто непопулярно і Організація А. Мель­ника, як й інші аналогічні угруповання, маскували своє правдиве відношення сповидним визнаванням УПА, а фактично старалися творити довкола неї туман баламутних інтерпретацій.

В питаннях ідеології, програми та внутрішньо-українського укладу сил Організація Мельника щораз виразніше й міцніше визначувала себе там, куди її тягнуло наставлення керівних членів – в уенерівсько-соціялістичному, протинаціоналістичному таборі. В ньому вона навіть стала головним рушійним і організуючим фактором.

Так-то Організація Андрія Мельника, на протязі цілого десяти­річчя, вагітного важливими й важкими подіями, активно відограла в українському житті ролю протилежного бігуна до Організації Українських Націоналістів й організованого нею революційно-визвольного руху. При тому вона вживала і вживає тієї самої наз­ви ОУН. Цей політичний парадокс не може вже баламутити ні­кого, хто обізнаний з українським політичним життям за останнє десятиліття. Жодна назва, жодна зовнішня ширма не може за­крити дійсности, виявленої такими виразними фактами.

Цей розвиток промовисто унагляднює наявність факту, що в ОУН до 1940 р. існували два різні, протиставні ідеологічні й по­літичні потенціяли, напрямки, дві протиставні концепції, що в ній гуртувались люди протилежних наставлень. Стан механічного зв'язання їх в одній організації міг існувати за неоднакових умов життя й діяльности двох частин Організації. На Рідних Землях в безпосередній революційній боротьбі, серед її вимог і умов завершувався процес кристалізації, уодностайнення і природної селек­ції, а в еміграційних умовах могли триматися Організації неоднородні елементи, механічно з нею зв'язані, й такі, що мали свої цілі, зацікавлення супроти визвольного революційного руху, а при тому мали можливість ухилятись від того, щоб цілим своїм життям, цілою своєю істотою віддатись йому вкластися в його рамці.

Але такий стан міг тривати тільки так довго, поки існували такі умови. Він не міг витримати внутрішнього піднесеного роз­пряження в тому моменті, коли протиставні до діючого революцій­ного активу елементи й тенденції намагалися скерувати Органі­зацію на інший, чужий їй напрям. Тоді мусіла наступити експльозія, розрив одного, а не одноцілого, розрив по лінії існуючої вже щілини. Так само не міг такий стан механічного з'єднання витри­мати високого зовнішнього тиску тоді, коли ціла Організація, обид­ві її частини, крайова і закордонний провід, – мусіли стати в од­ній і тій самій боротьбі. Тоді мусів прийти розкол між революцій­ним активом, який був готовий і рішений на ту боротьбу, а між тими елементами, які хотіли її оминути, піти іншим шляхом і по­тягти за собою Організацію. Обидва ці моменти зійшлись разом у переломовий час другої світової війни.

В когось може бути думка, що ціла політика й діяльність Ор­ганізації Андрія Мельника пішли шляхами протиставними до ді­яльности ОУН головно під впливом сили відштовху після внут­рішнього конфлікту і розриву; що в ній були і є теж такі елементи, такі тенденції і люди, які наставлені радше іти шляхом револю­ційно-визвольної боротьби, шляхом націоналістичним так, як ОУН. Але їх відштовхує факт розколу і через те в їхній Організа­ції взяли верх ті елементи і тенденції, які мають протилежне на­ставлення.

Так могло б бути в іншій обстановці. Напр., у питаннях відно­шення між обидвома організаціями, сказати б, сам-на-сам, чи теж у питаннях внутрішньої політики. Там може брати верх сила від­штовху, суперництва над домінуючим, власним ідейно-політич­ним наставленням. Але не в засадиичих питаннях шляхів визволь­ної боротьби і самостійницької політики, як, напр., у питаннях: підтримувати почин відновлення самостійної держави проти волі чужої сили, чи виступати проти нього тоді, коли ця чужа сила його ліквідує? Чи вести революційну боротьбу під час війни на два фронти, проти большевиків і проти гітлерівського поневолення, коли гітлеризм виявив уже своє відношення до України не інше, як большевики, – чи ждати на вислід війни, тримаючи протибольшевицький фронт, а супроти німців маневрувати, комбінуючи в одно меморіялову політику, співпрацю на одних відтинках і пасивну непричасність на інших? Або в питанні: підтримувати, чи за­суджувати і поборювати ведення революційно-збройної боротьби УПА в ситуації після закінчення другої світової війни? Все це спра­ви засадничі, в них вирішує рація визвольних змагань. Це вже пи­тання відношення до ворогів, а не до такого, чи іншого відношення між двома організаціями.

Можливо, що в Організації А. Мельника залишилися ще такі елементи, місце для яких у революційно-визвольному фронті, і їх там тримають інші зв'язки, або які намагаються спрямувати цілу свою Організацію на цей шлях. Якщо так, то вони там у меншості, чи без належного впливу й голосу, а вирішують і кермують проти­ставні тенденції і люди. Тому-то й не могли дати успішного висліду трикратні, від 1946 р., переговори між обидвома Організаціями, щоби дійти до порозуміння і далі йти спільним шляхом. Таке поро­зуміння й узгіднення було б можливе на тій базі, що Організація А. Мельника фактично стає на шлях ОУН, а не тільки носить цю назву, включається в революційно-визвольний фронт, від якого відійшла і стала проти цього. Але в Організації Мельника завжди беруть верх ті тенденції, які порозуміння трактують, як акт виз­нання, що Організація Мельника націоналістична, визвольно-ре­волюційна, що її шлях правильний, і намагаються перетягнути ОУН на свій шлях. В дальшому розвиткові подій треба сподівати­ся в Організації Мельника політичної кристалізації по лінії роз­ділу неоднородних елементів, або завершення її ідеологічної й політичної асиміляції.

*

Зміст, причини і наслідки вилучення з ОУН групи Андрія Мель­ника вже достатньо виявились. Осталося невисвітлене, навіть і за­гадкове для української суспільности, питання самого проведення того розділу. Чому саме в той час і в такий спосіб він відбувся? Українське громадянство бачило й переживало потрясення про­цесу розділу й болюче сприймало те, що він мав місце якраз в такий важкий і відповідальний час. Скрізь стояло питання чи це було конечне, чи не можна було тої справи розв'язати іншим спо­собом, в інший час, більш пригожий для внутрішнього порядку­вання, коли не було б таких далекосяглих зовнішніх подій. Це пи­тання історичного порядку і на нього треба дати відповідь.

Коротка відповідь така: акт з 10. 2. 1940 р. був не тільки немину­чою розв'язкою глибинного процесу всередині ОУН, але він пере-рішував в головних засадах напрямок і конкретний план револю­ційної, визвольної боротьби і самостійницької політики ОУН під час війни. Стояли проти себе дві протиставні концепції. Одну при­йняв ПУН Андрія Мельника; вона була основою цілої політики його Організації під час війни. Друга концепція, намічена провідним ре­волюційним активом, який створив опісля Революційний Провід ОУН, дала напрям боротьбі й політиці ОУН в цілому розвитку по­дій під час II. світової війни. Питання стояло дуже чітко: або – або, один або другий шлях.

В першій половині січня 1940 р., в одній європейській країні, що тоді ще не стояла у війні, тодішній Провідник ОУН на Рідних Землях Тимчій-Лопатинський і автор цих рядків подали полк. Ан­дрієві Мельникові, як голові ПУН-у, від ОУН в Україні й від про­відного революційного активу низку пропозицій, які в одній ча­стині накреслювали плян визвольної боротьби і самостійницької діяльности ОУН в новій ситуації, а в другій частині торкались ор­ганізаційно-персональних справ ПУН-у, поладнання яких було конечне, щоб привернути довір'я в Організації до Проводу.

Треба пригадати собі тодішню ситуацію: Німеччина розбила й зайняла Польщу, довга зимова тиша в другій війні між польською і західньою кампанією Гітлера; існує й діє пакт німецько-совєтської приязні розподілу сфер впливів; війна СССР з Фінляндією, західні держави заявляються по боці Фінляндії, готується їй під­мога, Гітлерові ця війна не на руку, старається її потушити, не пе­репускає м. ін. достав з Італії до Фінляндії; большевики, зайнявши Галичину й Волинь, починають «прибирати їх до рук». В такій си­туації представники революційного провідного активу пропонують, м. ін., засади й проекти до пляну дальшої боротьби.

Дотогочасний розвиток війни не створив особливо пригожої для нашої справи зовнішньої ситуації. Український самостійницький рух не зацікавлений у війні між Німеччиною і західніми держа­вами, не може в жодний спосіб ставати по одній чи другій стороні, ані давати втягати українські сили в ту війну. Нас заторкує пере­дусім відношення посторонніх сил до наших визвольних змагань і до нашого ворога СССР. За союзників можемо уважати тільки такі народи, які на ділі поставляться прихильно до державної самостійности й соборности України. Фактично союзника СССР не можемо уважати за союзника чи приятеля України. В тогочасній міжнародній ситуації для нас найважливіше значення має війна між СССР і Фінляндією. Український визвольний рух повинен якнайсильніше заманіфестувати, що він повністю стоїть по боці Фінляндії, яка боронить своєї незалежности перед імперіялістичною агресією нашого найбільшого ворога. Ми повинні мірою наших сил і спроможностей виступити активно з допомогою по боці Фін­ляндії і солідаризуватися з тими всіми міжнародніми силами й акціями, які підтримують Фінляндію збройне, політичне й матеріяльно. Світова війна ще лише розгоряється, треба рахуватися з тим, що вона захопить і ті держави, які ще невтральні. СССР буде намагатися якнайдовше так маневрувати, щоб підсичувати війну, а самому не вступати в неї, аж при кінці, коли обидві воюючі сто­рони будуть виснажені, щоб повалити, чи бодай якнайсильніше підорвати обидві сторони. Одну, переможену придавити стопою переможця, а другу, виснажену війною, підмінувати й розсаджу­вати комунізмом. Можна рахуватися з різними змінами укладу сил воєнних фронтів. На підставі дотогочасного розвитку війни та ви­явлення цілей обидвох воюючих сторін треба цю війну трактувати як не нашу.

Революційно-визвольну боротьбу ОУН має провадити, керму­ючись виключно доцільністю з погляду наших внутрішніх умов, можливостей і потреб, станом наших сил, положенням большевиків і цілою ситуацією всередині СССР. Нема підстав для того, щоб у наші пляни вводити розрахунок на зовнішні сили, та дострою-вати свою боротьбу до їх політики. Так само свою закордонну ро­боту намагатися вести всюди однаково, цілком незалежно.

Відповідно до таких загальних стверджень, заложень і напрям­них представники провідного революційного активу й Організації на Рідних Землях поставили проекти практичного характеру. Важливіші з них були такого змісту:

Після поширення большевицької окупації ЗУЗ посилити орга­нізаційну, політичну й бойову діяльність на рідних землях, зок­рема на ОСУЗ, щоб на всіх землях України досягнути такого поси­лення революційного потенціялу й зорганізованого підпілля, як на ЗУЗ. Спеціяльну увагу присвятити мілітаризації руху і підготовці до розгорнення широкої повстанчої акції. На випадок намагань большевиків ліквідувати головну базу зорганізованого націоналі­стичного революційного руху через масове заслання і виселення всього національно-свідомого елементу, ОУН організує широку повстанчу акцію, мобілізуючи до неї ввесь боєздатний і певний елемент, і вестиме партизансько-повстанчу боротьбу в захист виселюваних теренів. Розпочата партизанська акція має стати вогни­щем широкої повстанчої боротьби. Це робити тоді, як внутрішнє положення на Рідних Землях буде цього вимагати, зокрема в об­личчі загрози ліквідації головної бази руху, – без уваги на таку, чи іншу міжнародню ситуацію, не дивлячись на дальший розви­ток війни.

В діяльності на закордонних теренах зразу поставити, як го­ловну акцію, активне включення у фінсько-совєтську війну. Для того використати цю обставину, що західні держави заявились по боці Фінляндії і йдуть їй з допомогою, зокрема Франція підготов­ляє висилку на фінський фронт своєї військової частини. В тому ж самому часі, від осени 1939 р. у Франції переводиться насильне мобілізування українців в ЗУЗ до польської армії, мовляв, вони гро­мадяни Польщі. Цьому треба найсильніше протиставитися. Спо­лучити обидва моменти в одно і поробити наполегливі старання для зорганізування української військової частини, як самостій­ного національного леґіону з добровольців, з ціллю воювати проти большевиків в обороні волі Фінляндії. Включити цю акцію в плян французької мілітарної допомоги Фінляндії і в той спосіб запевни­ти собі підтримку в його проведенні. Таким чином було б спаралізо­ване насильне включення українців до польської армії, і постав би за кордоном український леґіон для боротьби з большевицькою Росією.

Незалежно від дальшого розвитку подій та акція мала б при­нести такі користі українській визвольній справі після створення леґіону: перетворення фінського фронту на фронт волелюбних народів, які спільно борються за незалежність проти московського імперіялізму; політично-пропаґандквний, антибольшевицький вплив на вояцтво совєтської армії, зокрема на українців; маніфе­стація перед цілим світом, що українці борються з московським загарбницьким імперіялізмом скрізь, де мають змогу, і що Укра­їна стоїть по тому боці, де йде оборона незалежности народів перед тим імперіялізмом.

Для збереження незалежности і всебічности зовнішньої полі­тики і закордонної діяльности націоналістичного руху зразу про­вести такі приготування: Андрій Мельник, як голова ПУН-у, з частиною Проводу повинен під час війни перебувати у Швейцарії, чи іншій невтральній країні, яка має тверду лінію зберегти нейтральність у війні між Німеччиною і західніми державами. Там треба творити головний закордонний центр визвольного руху, який буде репрезентувати його на міжнародньому форумі, і наскільки це буде можливе під час війни – кермувати цілою закордонною діяльністю, зв'язувати акції по обидвох боках. Рівночасно, не га­ючи часу, зараз створити два політично-оперативні закордонні центри, які мають організувати нашу діяльність і провадити полі­тичну акцію, згідно з генеральною лінією Організації, в комплек­сах обидвох воюючих сторін. Один такий осередок у Німеччині мав би охоплювати теж усі країни, що знаходяться в її політичній орбіті. А другий осередок в сфері західніх держав творити поза Европою, там де є більша українська еміґрація, в Канаді, або ЗСА. Обидва ці центри стараються втримати політичний і організацій­ний зв'язок з головним центром на невтральному терені, але коли б це було унеможливлене котромусь з них, – він має провадити свою роботу самостійно.

Рівночасно з цими проектами поставлено полк. А. Мельникові вимогу відповідно упорядкувати справи в самому ПУН-і, щоб ПУН давав Гарантію самостійницької націоналістичної лінії і мав до­вір'я Організації. Зокрема усунути з ПУН-у таких людей, проти яких існували обосновані закиди в зраді і таких, які ламанням вну­трішньо-організаційних засад і політичної лінії Органзації підорвали довір'я до себе і до Проводу.

Так само були поставлені вимоги щодо збереження націоналі­стичної лінії у внутрішній політиці, зокрема перервання загравань з політичними противниками. З одного боку з польонофільською групою УНР, яка теж і в той час робила українську справу до-чіпкою до справи польської. З другого боку, з групою Палієва, яка виразно стояла на позиціях орієнтації на Німеччину, а наслідуван­ням гітлеризму й зловживанням імени українського націоналізму створювала довкола нього баламутство.

Проекти і вимоги, подані Тимчієм-Лопатинським і мною, Ан­дрій Мельник, як голова ПУН-у, потрактував так, що, апробуючи деякі з них, відкидав якраз ті наймаркантніші, які становили стри-жінь цілого пляну. Відносно постановки діяльности й боротьби на Рідних Землях Андрій Мельник відкидав можливість розгортання широкої збройної боротьби, партизансько-повстанчої акції в існу­ючій міжнародній ситуації, хоч би того дуже вимагало внутрішнє положення на Рідних Землях. В цьому питанні він ставив такі пер­спективи: війна щойно розгоряється. Можна з певністю рахувати на війну Німеччини з СССР. Нам треба виждати пригожого мо­менту і включити свою боротьбу у війну проти большевизму. За той час треба розбудовувати, підготовляти і зберігати свої сили. Навіть коли б ми мали втратити багато з існуючих сил і позицій через масове виселення західніх земель, то не можна розпочинати повстанчої боротьби в існуючій ситуації, якщо б ми були відокрем­лені в ній, бо цим можна стратити шанси і спроможність до бороть­би в пізнішій, пригожій ситуації. Німеччину трактуємо як нашого союзника і мусимо достосовувати свою боротьбу до розвитку міжнародніх подій, бо той розвиток іде в корисному для нас напрямі, не зважаючи на тимчасове, тактичне порозуміння між Німеччи­ною і СССР.

Так само А. Мельник відкинув пропозиції відносно акції у фін­сько-російській війні. Мовляв, це епізод, без більшого значення. Фінляндія, далека від нас і нам недоцільно на її фронті витрачувати свої сили, які треба зберігати на пізніше. Така акція втягну­ла б нас у небажані міжнародні комплікації, ми увійшли б у конфлікт з Німеччиною, яка змагає до потушення війни у Фінляндії через акцію, зв'язану з акцією західних альянтів. А нема виглядів, щоб вони через справу Фінляндії входили у поважний воєнний конфлікт з СССР.

Рівнож плян до постановки незалежної закордонної діяльности Андрій Мельник відкинув в головних точках, визнав за непотріб­ний свій переїзд до іншої, невтральної країни і творення двох ін­ших центрів другого ступеня, по обидвох частинах світу, розрі­заних західнім фронтом. Мовляв, досі вдалося ПУН-ові втримати всюди зв'язок і безпосередньо кермувати нашою діяльністю на трьох континентах, з одного осередку, це пощастить і в дальшому розвиткові війни.

Вимоги в питаннях внутрішньої політики були збуті вияснен­нями, що таких загравань не було й нема. А в справах внутрішньо-організаційних полк. А. Мельник відмовив провести зміни.

Крайовий Провідник Лопатинський і я їхали до А. Мельника, щоб йому, як голові ПУН-у подати від революційного активу Орга­нізації такі проєкти-вимоги, які а) твердо устійнювали б генеральну лінію революційно-визвольної боротьби і самостійницької політики серед бурі надходячих подій, б) поладнали б справи самого ПУН-у так, щоб він був Гарантом реалізації такої концепції, і в) встанови­ли б відповідну до пляну і до ситуації розставку сил і керівництва. В обговореннях виявилося цілком виразно, що стоять проти себе два різні розуміння ситуації, дві протилежні концепції-пляни.

Андрій Мельник і ПУН поставили головний наголос на те, щоб визвольні змагання провадити в пляні розвитку міжнароднього укладу сил, в пляні розвитку війни. Поставили ставку на війну інших держав проти СССР, на Німеччину, яка мусіла в таку війну вступити. Тому Німеччину трактували як союзника. Включення справи визволення України в німецько-совєтський конфлікт, до якого йшло, і достроєння нашої політики так, щоб не викликати конфлікту й неприхильного наставлення збоку Німеччини – це було основне заложення, з якого виводилися всі висновки. Актив­ність і послідовність в тому, що йшло по такій лінії, пасивність, стриманість і вижидання у всьому, що під тим оглядом було неви­разне, сумнівне. Теж справи боротьби на Рідних Землях, її поси­лення, форм і пляномірности трактувались під кутом вбудування у воєнний конфлікт.

З другого боку, революційний актив ОУН ішов по лінії власної революційної боротьби. Нормування її за своїми вимогами і по­требами, а не достосовування до зовнішньої ситуації. Загальну ситуацію і сторонні сили розцінювано з нашої точки погляду від­повідно до їх відношення до справи визвольної боротьби України. Не узалежнювання нашої боротьби від політики жодної держави, але найдальше посунена стриманість, доки вони виразно й реально не поставляться позитивно до визвольних змагань України. Ве­дення в кожній ситуації принципової політики і визвольницької діяльности, без уваги на міжнародню ситуацію і становище чу­жих сил.

ОУН не могла зійти зі свого шляху, піти по тій лінії, яку обрав ПУН А. Мельника. Тимчій-Лопатинський і я заявили це виразно Андрієві Мельникові, що ОУН піде своїм шляхом.

10-го лютого нарада провідного активу ОУН, покликала Рево­люційний Провід ОУН, з С. Бандерою на чолі, який обняв кермо діяльности цілої Організації. ПУН А. Мельника і частина членів ОУН пішли своїм, окремим і протилежним шляхом.

Намічений попередньо плян був реалізований ОУН в дальшій діяльності, поскільки була для цього змога. Революційний Провід цілу вагу поклав на розгорнення діяльности на Рідних Землях. Крайовий Провідник Тимчій-Лопатинський з іншими членами Крайового Проводу зразу після 10. 2. подались на Рідні Землі. Крайовий Провідник Лопатинський з д. Опришком-Медведем і подругою Зеною Левицькою заскочені відділом НКВД, загинули в бою, порозривавшись гранатами. Але зараз до Краю виправлено більше груп і кількох членів революційного Проводу ОУН і працю на Рідних Землях поставлено в наміченому пляні.

На закордонних теренах значна частина організаційних клі­тин осталася в руках і по боці А. Мельника, зокрема на американ­ському континенті. Революційний Провід прийняв лінію, щоб видвигати справу конфлікту й зірвання з ПУН-ом А. Мельника тільки на таких теренах, де можна належно справу висвітлити і поставити свою діяльність через висланих людей. Робити цього через кореспонденцію в умовах війни було неможливо. Пороблено старання для переїзду до Америки члена Революційного Проводу, для ставлення окремої акції ОУН в країнах західніх держав. Але ці старання були спаралізовані людьми з групи Мельника і таким чином позаєвропейські терени на час війни залишились під впли­вом групи Мельника. Так само всі зовнішньо-політичні станиці ОУН в Европі, крім Німеччини, залишилися в руках А. Мельника. Революційний Провід не хотів паралізувати того, чого не міг пе­ребрати і поставити. Вкінці всі європейські станиці, опановані А. Мельником, опинилися в німецькому мішку. Сам А. Мельник теж переїхав до Німеччини та частково постягав туди представників з інших країн.

В справі організування військової частини до Фінляндії Рево­люційний Провід зразу розпочав заходи. Не маючи змоги робити у Франції, бо тамошня станиця Організації була по боці А. Мель­ника, вислано членів ОУН до Фінляндії і розпочато там старання, щоб зорганізувати акцію з допомогою фінських закордонних зв'я­зків. Але ці старання були перервані закінченням фінсько-москов­ської війни.

Революційна ОУН спрямувала цілу свою увагу й енергію в на­прямі підготови й організування боротьби на Рідних Землях, її розвиток і протиставність групи А. Мельника – вже відомі.

Сьогодні висвітлюємо головні причини акту з 10. 2. 1940 р., який вирішив про те, що революційно-визвольний рух під час другої світової війни і по сьогодні пішов тим шляхом, яким його повела революційна ОУН, а не тим, яким ішла і йде Організація А. Мельника. Це справа історичного значення і вона мусіла бути колись висвітлена. Тепер на це прийшов час.

Досі ми залишали в тіні ці найважливіші, вирішні моменти того процесу, справу двох протиставних концепцій визвольної політики. Як сказано вже, на початку не можна було розкривати тих справ з уваги на їх актуальність. Після війни, коли вони вже перестали такими бути, ми далі зберігали мовчанку з тих при­чин, щоб вияснення не було використане й зінтерпретоване в сенсі політичної денунціяції. Уважаємо за шкідливе для національної справи кожне таке поступовання, яким переноситься справи укра­їнської політики в таку площину, що вони стають предметом встрявання чужих чинників. В той час, коли в Західній Европі прокочувалася хвиля нагінки на коляборантів з гітлерівською Ні­меччиною, була загроза підтягнення під цю катеґорію і тих україн­ських політичних напрямків, чи діячів, які керувались своїм розу­мінням рації української справи, своєю оцінкою положення і до­цільністю такої, чи іншої політичної лінії. Питання правильности чи шкідливости таких напрямків – це питання внутрішньо-укра­їнське, яке повинно бути розглядане в такій обстановці і в такий спосіб, щоб у це не втручалися сторонні чинники. Це справа чести і суверенности української політики. Хто грішить проти неї, той підриває головне її коріння. З таких-то міркувань ми відкладали оці висвітлення на відповідний час, коштом того, що далі будуть існувати в публічній опінії різні баламутні погляди і вістки.

Тепер, на нашу думку, настав час, коли можна вияснити. В по­літичній думці західнього світу вже переважає тверезий погляд, що в відношенні до України й інших народів, які перед совєтсько-німецькою війною були поневолені Москвою, в жодному випадку не можна стосувати питання коляборації, квіслінґівщини. З по­гляду зовнішнього світу, в українському політичному житті не було й не могло бути нічого такого, що можна б так трактувати. Ми, цілий український політичний світ, не має нічого такого з часів світової війни, що надавалось би під розсуд чужинців. І на такому становищі повинні завжди солідарно стояти усі українці. Бо ми мали два фронти, двох ворогів одночасно й ні одного приятеля – в чужій державі. Той зовнішній світ, з яким Україна мала справу під час війни, це були тільки вороги, які воювали між- собою за її шкуру. І в нас не було такого політичного напрямку, такого сере­довища, яке, суттю кажучи, ішло б на співпрацю з Німеччиною так, як це робили інші, що пактували з Гітлером і скупляли собі спокій від нього коштом інших народів. Коли ж якісь українські чинники в розпачливому становищі уважали, що найважливіша справа рятуватися найперше від того ворога, який старший, істо­ричний, «вічний», і що неможливо боротися в такій ситуації на два фронти, або які рахували на те, що в німецькій політиці, під час війни з СССР, буде бодай трішки якогось політичного глузду су­проти народів, які ведуть боротьбу проти того ж самого ворога, – то котрий нарід має якенебудь моральне право це судити, розгля­дати як коляборацію? Де є на світі такий нарід, така держава, які мали б таку ситуацію, чи навіть значно легшу і не сплямили своєї політики пактуванням з великим лихом – загрозою для цілого світу, чи-то з гітлеризмом, чи з його старшим братом і майстром – большевизмом? Кожну таку спробу сторонніх чинників судити якусь українську політичну течію, як коляборантську, мусимо з обуренням відкинути.

Але тепер уже та хвиля запаморочення в західньому світі про­минула й не може вже бути в українському політичному житті за кордоном викликаної ним психози, що треба щось таїти, укри­вати. В нас такого не було й немає. Тепер, врешті, можемо спокійно розглядати всі явища нашого політичного життя недавнього ми­нулого, самі між собою і самі для себе. Чужинним чинникам не­має до того ніякого діла, чужих судів ми не шукали й не маємо шукати. Але й не маємо чого скривати, промовчувати. Висвітлити такі питання, які тут були порушені уважаємо за конечне і ко­рисне для правильного розвитку українського життя. З минулого досвіду тільки тоді може нарід витягнути належні висновки на майбутнє, коли це минуле висвітлене в найважливіших, історич­них моментах, а не закрите туманом мовчанки і неправди. По-друге, все це дуже недавнє минуле, тому й у сучасності живуть і діють ті самі мотори, ті самі сили, напрямки і концепції, які тоді діяли. І в найближчому майбутньому далі будуть діяти ті з них, які залишаться. Отже роз'яснення вчорашнього служить роз'яс­ненню сьогоднішнього і кидає жмутки світла на зародки завтрішніх подій в українському політичному житті.

ВІЙНА В КОРЕЇ І НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ПОЛІТИКА

Ця стаття написана у зв'язку з Конференцією АБИ, яка відбулася в днях 12-14 червня 1950 р. в Едінбурзі, під патронатом Шотляндської Ліґи Европейської Свободи. Користаючись прикладом Корейської вій­ни (1951-1953), як маркантним виявом московського імперіялізму, ав­тор ще раз вияснює й уточнює підстави української національно-виз­вольної політики, її стратегії і тактики боротьбу а також важливости спільного протибольшевицького фронту поневолених Москвою на­родів.

Стаття «Війна в Кореї і національно-визвольна політика» не мала підпису автора (авторство Степана Бандери ствердив редактор «Сур­ми» Степан Ленкавський), була друкована в журналі «Сурма», Мюн­хен, ч. 21, липень 1950 р.

*

Сучасна війна в Кореї е лише одним із інцидентів, який постав у висліді ривалізації між собою світових потуг за закріплення позицій посідання, здобутих у висліді другої світової війни. Хиб­на, безпринципна і в своїй засаді імперіялістична політика більшости західніх держав супроти азійських народів об'єктивно про­кладає шлях для російського імперіялістичного наступу через облудне зовнішнє підтримування ним національних змагань цих народів, з одночасною внутрішньою пенетрацією комунізму й ко­муністичної партії, які фактично з середини знищують національ­ний зміст змагань цих народів.

Ми глибоко співчуваємо трагедії корейського народу, який став об'єктом інспірованої, організованої, з-зовні підсичуваної внут­рішньої громадянської війни, у якій брат убиває брата. Вину за це поносить російський імперіялізм, який є першим і фактичним спричинником шаліючої проти корейського народу війни. Але й ті дер­жави, які після закінчення другої світової війни, поділили землю і народ Кореї (що не була ні спричинником, ані учасником тієї вій­ни, а поневоленою нацією) на дві частини, північну й південну, і цим заклали основи для війни проти корейського народу, – фак­тично потурали плянам російського імперіялізму супроти Кореї.

Корейська війна, як одна з сьогочасних актуальних ланок єди­ного ланцюга всеобіймаючого наступу російського імперіялізму, є нагодою ще раз перевірити, вияснити й уточнити, на основі досвіду останніх літ, підстави української національно-визвольної полі­тики, її стратегії і тактики боротьби, зробити її дійовим інстру­ментом нашого кожночасного поступовання і зберегти її від того, щоб вона збивалася на чужі манівці, у висліді чого усунути небез­пеку, щоб українська політика була втягнена в сателітну ролю при чужих політиках, а революційне змагання нації за свою дер­жаву, щоб перетворилося в погній для чужого поля.

І.

Єдиний шлях до визволення України і відновлення Української Самостійної Соборної Держави – це національно-визвольна вій­на українського народу проти російської імперії, яка нині зветься СССР; революційно-визвольна боротьба власними силами, за всіх умов, без уваги на міжнародню ситуацію. Український націоналі­стичний рух послідовно веде визвольні змагання народу цим шля­хом.

На успішне розгортання революційно-визвольної боротьби складаються такі чинники:

а)         зріст революційного потенціялу, динаміка й підготованість визвольних сил нації до повного розгортання боротьби у повстання і революційну національно-визвольну війну;

б)         поширення революційної протибольшевицької і протиросійської боротьби серед інших народів, зміцнення визвольного фрон­ту народів поневолених московським імперіялізмом;

в) внутрішня ситуація в СССР, зокрема наслідки протибольшевицьких дій революційних сил, реакція народніх мас на соціяльне уярмлення, заламання і кризи в большевицькій системі.

Сприяючими чинниками є: міжнародня ситуація, відносини між СССР і зовнішніми силами, наскільки вони зв'язують і три­мають в напруженні большевицькі сили, сприятлива постава зов­нішніх сил до визвольної боротьби підсовєтських народів.

Наявність, сила, ширина і глибина та революційна напруга трьох основних складників, з яких твориться процес національно-визвольної боротьби, вирішують її остаточний вислід. Найтяжча зовнішньо-політична ситуація СССР і навіть повний його мілі­тарний розгром у зовнішній війні і за найсприятливішої постави зовнішніх сил до ідеї національно-державного визволення Укра­їни, без суверенне організованої і незалежно діючої власної сили, волі для України не принесуть.

II.

Сучасне міжнародне становище треба вважати переломною фазою найчорнішого періоду новітньої історії – найвищого під­несення і розвитку московського імперіялізму і найбільшої дійовости його знаряддя – комуно-большевизму. Війна Німеччини в 1941 році проти СССР вивела Советський Союз з стану «світового арбітра і визволителя всього світу», що його він зумів зайняти на печатках світової війни, і він не з своєї власної волі опинився в лавах «союзників» – противників Німеччини; замість єдиного «світового визволителя», СССР став одним із «великої трійки».

А західні світові потуги, з реального й конкретного в той час власного інтересу в обличчі безпосередньої загрози від Німеччини, прийняли і співпрацювали з цим «союзником», і в процесі війни та після її закінчення шукали тривкого співжиття і співпраці з СССР на тій підставі, що він, мовляв, загальмує свою «програму максимум» і вкладеться в якусь схему світової політичної систе­ми, розбудованої на засаді «сфер впливів», співіснування геополітичних комплексів і т. п. Ціною такого миру між СССР і західніми державами мали бути ті народи, які до того часу впали жерт­вами російського імперіялізму.

Завдяки такій політиці західніх держав, після закінчення другої світової війни большевики не мали жодного зовнішнього противника і всю свою енергію спрямували передусім на поборення тих визвольних рухів поневолених ними народів, які широ­ко розгорнулись в час війни; на закріпачення новопідбитих країн і на підготову до дальших загарбань. Поруч з тим, російський імперіялізм став розгортати свій наступ у різних напрямках, на різні народи, методами внутрішнього розкладу, підміновування і без­посередньої аґресії. Зокрема в східній Азії московська експансія досягла величезних здобутків.

Це довело до остаточного краху систему політики «великих трьох» і виявило її ефемеридність. Стан ілюзоричної рівноваги був захитаний і в різних кінцях земної кулі дійшло до безпосередніх мілітарних зударів. Цим започатковується новий етап взаємин між СССР і його «союзниками». Новим у цьому етапі є те, що одна з великодержав – ЗСА, перейшла до мілітарних протидій безпо­середньо власними силами. Але ця зміна характеру відносин сто­сується до методів політики супроти большевизму, а не до засад-ничих цілей цієї політики.

Цілі політики західніх держав супроти СССР, докопуваної нині новими методами – користуванням зброї, залишаються старі: при­вернути й зберегти дотогочасний стан розмежування впливів між західнім бльоком держав і СССР і в висліді прийти до стабілі­зації взаємин і співжиття з Совєтським Союзом. У цій політиці є закладена засаднича згода на існування московського імперіялістичного большевизму, з цілою його суттю і практикою супроти уярмлених ним народів, пасивне незацікавлення долею і змаган­ням тих народів.

Гасла оборони народів перед большевицьким поневоленням і винищуванням, гасла захисту демократичних свобід і форм жит­тя, під якими західні держави протиставляться большевизмові, у політиці цих західніх держав і надалі стосуються тільки до тих країн, на яких їм спеціяльно залежить, щоб вони не попали під большевицьке панування. У випадку Кореї західні держави під­тримують «ідею свободи» лише для південної частини корейського народу, а північну й далі готові залишити на поталу большевизмо­ві, себто розрізати корейський народ на дві частини, дарма, що міжнародніми договорами й актами ОН ґарантовано державну не­залежність єдиної і цілої країни. Отож, насправді йде про збере­ження розмежування сфер «впливів» через живі національні ор­ганізми.

III.

Сучасну політичну ситуацію в світі формує не тільки проти­ставлення двох силових бльоків великодержав – СССР з його сателітами, і держав Заходу. Не меншу, а в остаточному висліді вирішальну ролю відограють визвольні змагання поневолених народів у всьому світі за свою самостійність і за державну суве­ренність, які творять собою комплекси третьої сили і поруч обидвох протиставних бльоків формують міжнародній силовий уклад.

Одночасно серед численних народів проходять процеси гли­бинних зрушень у сферах духовости, внутрішніх політичних і суспільно-економічних відносин, які в своїй сукупності форму­ються у національну ідею і націоналізм, як універсальну політич­ну систему, як підставовий чинник світової організації цілого людства.

Західні держави недоцінюють або заперечують значення і ру­шійну силу національної ідеї і визвольних рухів поневолених народів. Вони не дають розв'язки для самостійницьких змагань народів у своїх колоніях і не хочуть зайняти активної прихильної постави до визвольних рухів народів у підбольшевицькій Европі й Азії, як цього вимагає спільна для всіх народів справа бороть­би проти російського імперіялізму і його міжнароднього знаряддя – большевизму. Натомість большевизм, за своєю природою на­скрізь ворожий до національної ідеї. Він нещадно винищує національно-самостійницькі змагання і сили поневолених Росією на­родів (хоч намагається прикрити це пропагандою нібито самостій­них держав-сателітів і союзних національних республік у складі СССР), поза своїми кордонами виступає як речник національної ідеї, підтримує і спомагає самостійницькі змагання колоніяльних і напівзалежних держав і народів, щоб підсилювати їхню боротьбу проти західніх держав і намагається спрямувати цю боротьбу на комуністичні рейки з метою виперти західні держави з тих країн і через систему комуністичної внутрішньої організації життя тих народів загарбати їх під своє панування.

Революційно-визвольна боротьба України і цілого протиболь-шевицького бльоку народів ведеться осамітнено, власними сила­ми наших народів, без жодної підтримки з боку західніх держав. Ця боротьба була, є і буде найпевнішим, незмінним і в кожній ситуації активним чинником у світовому фронті проти больше­визму й загарбницького російського імперіялізму усіх його'форм. Визвольний протибольшевицький фронт поневолених народів у світовому змаганні двох ривалізуючих бльоків творить третю силу, яка різниться від них своїми цілями, якістю і способами дії.

У досьогочасній політиці західніх держав, а зокрема ЗСА, немає жодних серйозних проявів позитивної настанови до нашої національно-визвольної, протимосковської (протибольшевицької) боротьби і до її цілей – знищення большевизму і всякого загарб­ницького російського імперіялізму, розподілу СССР і побудови самостійних національних держав досі поневолених народів. Коли ж такий досьогочасний стан міг оправдуватися бажанням мирного співжиття і «союзницької» співпраці з СССР «за всяку ціну», то мірою того, як «холодна війна» переростає в гарячу, продовження цієї політики наочно доводило б, що чинники, які кермують по­літикою західніх держав, а головно США, Великобрітанія і Фран­ція, мають засадничо інші цілі супроти СССР і наших народів, ніж ті, до яких змагає наша боротьба – до розвалу й розподілу російської імперії, СССР, і до побудови національних держав.

IV.

Нема поважних виглядів на здійснення бажань західніх дер­жав, а саме, щоб збройний конфлікт у Кореї і ціле напруження ситуації швидко закінчилися приверненням попереднього стану розмежування сфер впливу, і щоб у висліді їхньої рішучої постави наступила стабілізація стосунків – ширше й тривкіше порозу­міння з СССР. Большевики не хочуть жодної справжньої стабілі­зації, ані миру, і не думають припиняти дальшого походу свого імперіялізму… Вони з усіх сил намагаються зробити так, щоб роз­горілася і поширилася війна західніх держав з самостійницькими і комуністичними рухами народів східньо-південної Азії, на Маляях, у Кореї і з комуністичним Китаєм. Розпаливши війну між західніми державами і азійськими народами, Москва буде її під­тримувати, підсилювати й поширювати всякими способами з тією метою, щоб західні держави витратили багато сил, позбулися вся­кого довір'я у широких мас азійських народів. На тлі того повинен би неспівмірно зрости воєнно-політичний престиж СССР, як по­туги, яка ще не сказала свого слова і яка вирішить ціле змагання таким способом, що у найдогідніший для неї момент вона всту­пить в одверту війну, або, при некорисному для неї розвиткові, шукатиме іншого, тимчасового, компромісового виходу у вигляді «посередництва» в «мирі Китаю з США» і т. п.

Ставка політики західніх держав на те, що конфлікт у Кореї, при їхній рішучій у ньому поставі і мілітарній реакції, поставить тверду межу дальшому наступові російського імперіялізму і до­веде до мирної стабілізації та співпраці між Заходом і СССР, є не­правильна. У ній лежить бажання примиритися з большевизмом коштом тих усіх народів, які вже впали його жертвою. Для всіх народів, які змагаються за своє визволення з-під російського по­неволення, таке спрямування політики західніх держав є шкід­ливе. Але воно є так само шкідливе для справи захисту від росій­ського імперіялізму решти світу, в тому числі і самих західніх держав.

Розглядаючи в цілому сучасну політику західніх держав су­проти Росії в корейському конфлікті, мусимо позитивно оцінити саму методу поступування – рішучу мілітарну відсіч, хоч сама засаднича мета тієї політики є неправильна. Можна припускати, одначе, що після направи в методі на одному відтинку, під впливом чинника національно-визвольних війн поневолених народів та ймовірного перекинення конфлікту на інші терени, прийде також направа і в цілях політики Заходу.

V.

Революційно-визвольна боротьба України й інших народів проти большевицького бльоку своїми цілями, своєю неперервною дією і своїм потенціялом у напрямі докорінного знищення большевизму й російського імперіялізму, являється найстійкішим і найрадикальнішим чинником у протибольшевицькому фронті. Протибольшевицькі потягнення, а навіть мілітарні виступи різних держав, хоч би вони мали дуже велику силову напругу, якщо їхня дія не має на меті знищити російського імперіялізму, а тільки примусити його до деяких поступок, не матимуть такого значення для ладу й спокою в світі, як мають його національно-визвольні революції поневолених народів.

Мірою поглиблювання, поширювання політичних і мілітарних конфліктів між СССР та іншими державами, і мірою розпалю­вання нової світової війни повинен відбуватися процес наближен­ня і вирівнювання постави тих держав до засадничого становища Антибольшевицького Бльоку Народів. Доки західні держави не йтимуть на повне знищення большевизму й російського імперія­лізму, на розвал СССР і відродження на його руїнах національних держав поневолених нині народів, а змагають лише до припинення большевицької агресії і експансії (хоч би для того вони вели від­криту війну), доти немає підстав, щоб наші визвольні змагання зв'язувати з їхньою політикою і з їхніми конфліктами.

Ми можемо й будемо використовувати сприятливі для нашої боротьби нагоди й ситуації. Так само наша визвольна боротьба об'єктивно є корисним чинником для чужої політики та акції, спрямованої проти СССР. Визвольні змагання України й інших народів можна було б зв'язувати з протибольшевицькою бороть­бою чужих держав тільки на плятформі союзницького відношення, при зобов'язуючому узгідненні цілей і при належному забезпечен­ні наших країн і потреб нашого фронту боротьби в цілості ведення війни.

У кожній міжнародній ситуації, без уваги на поставу до нас і до наших змагань зовнішніх сил, ми своєю боротьбою проти росій­ського імперіялізму й большевизму об'єктивно причиняємося до оборони всього світу. Боротьба України і всіх народів, об'єднаних в АБН, постійно виконує цю місію. Кожний українець і кожна українська спільнота за кордоном, виконуючи свій обов'язок су­проти Батьківщини, тим самим служить справі оборони волі наро­дів і захисту найвищих людських цінностей – Божої Правди на землі перед большевизмом, байдуже чи це чужинці розуміють і доцінюють, чи ні.

Кожний труд і кожна жертва українських сил, української крови в боротьбі проти большевизму мають найбільшу вартість та ефект, як для України, так і для всього людства тоді, коли вони віддані на українському визвольному фронті або для нього. Всі українські політичні і військові намагання за кордоном по­винні бути спрямовані всіми дорогами, всякими способами і з усіх частин світу на підсилення революційно-визвольної боротьби на Рідних Землях. Всі українські закорднонні чинники і кожен укра­їнець повинні цілою своєю поставою і працею виразно заступати позиції українського революційно-визвольного руху І згідно з ни­ми поступати. Треба докладати усіх зусиль, щоб світ, усі народи, як кермуючі державні чинники, так і широкі маси, знали і пра­вильно оцінювали наше становище: як і за що ми боремося, яка політика й спосіб боротьби з большевизмом е доцільні й успішні, а які даремні. Тим ми спричинимося до того, щоб політика й по­става різних дерхав проти большевизму стала на правильний шлях.

Кожне починання по лінії безпринципного пристосування і мі­німалізму в справах відношення до СССР, починання, яке є не­згідне з цими засадами національної політики, яке створює бала­мутство щодо позицій національно-визвольної боротьби, і яке роз­раховане на хвилевий ефект по засадничо неправильному шляху – не має жодної вартости для справи визволення України і для переборення большевизму.

ФРОНТ ПОНЕВОЛЕНИХ НАЦІЙ

Ця стаття, як і попередня, була написана теж з приводу Едінбурзької Конференції АБН. У листі Ст. Бандери (за підписом «Ярич») до Я., датованому 17. 7. 1950 р., е таке пояснення: «…Залучую статтю з «Сурми», її писав головну частину, С. А. (Степан Андрійович – ДЧ), зредаґував, скоротивши і додавши -трохи свого, Кам'ян. (Кам'янецький – М. Мироненко – ДЧ). Але в «Сурмі» вона видрукована з значним обрізанням вступної частини, бо не було місця (дали, як число вже було складене і частинне видруковане). Можна помістити теж у «Визв. Шляху» повністю, без підпису, як офіційну, редакційну…»

Стаття «Фронт поневолених націй» була надрукована в «Сурмі», Мюнхен; ч. 21 за липень 1950 р., без підпису автора. Обговорювана в ній тема є ще раз заторкнена в статті «Завдання ОУН під сучасну пору», в першій її частині п. н. «Завдання ОУН в Україні».

*

Одним із найбільших осягів революційної політики україн­ського націоналізму в останньому десятиріччі є чинна реалізація ідей спільного національно-визвольного фронту всіх поневолених російською імперією народів.

Ідея суверенности нації у власній державі, на яку спирається український націоналізм, є універсальною світовою, вселюдською ідеєю. Але, як і кожна ідея, вона має реальне значення тоді, коли вона свідомою волею і чинами застосовується в практичне життя.

Універсальність ідеї націоналізму для всіх націй цілого світу в історії новітнього українського націоналізму й української полі­тичної думки не є новою. Вже геніяльний Шевченко в своїх творах її виразно сформулював відносно до всього світу і кожної нації, але в реальній національно-визвольній політиці і боротьбі ця уні­версальність ідеї націоналізму не находила свого втілення. Більше того, в 1917 році в практичній політиці тодішнього національного проводу, універсальність ідеї націоналізму була поставлена на службу антинаціоналізмові. Органічна єдність ідеї і чинів усіх поневолених Москвою націй було використано для того, щоб з ініціятиви Центральної Ради скликати в Києві з'їзд представників поневолених народів для обміркування й узгіднення політич­них дій поневолених Москвою народів для врятування цілости «демократичної» Росії. Таке політичне спотворення самої ідеї націоналізму, Ідеї державно-політичного унезалежнення поневоле­них націй, розуміється, не могло не тільки сприяти створенню єди­ного фронту поневолених народів для боротьби за своє право на існування, але й вбивало саму ідею українського націоналізму.

В часі між двома світовими війнами українська політична дум­ка, український націоналізм теж належної уваги не приділили питанням чинного урухомлення в певній політичній системі ідеї співпраці націоналізмів поневолених націй. Більше того, в часі між двома світовими війнами, ворожими націоналізмові політич­ними силами, посилено ширились викривлені і фальшиві підмінки міжнаціональної співпраці в вигляді всіляких малих антант дріб­них імперіялістів (Польща, Румунія, Чехо-Словаччина) – сателітів великих імперіялістичних потуг. Для взаємної ж імперіалістичної боротьби імперіялісти і вороги націоналізму висували для поне­волених націй всілякі ідеї федерації, міжморів, і т. п.

Здається, ми не помилимось, коли скажемо, що політика рево­люційного фронту поневолених націй, як реальний чинник і усві­домлена система дії, зродилась і закорінилась на полях боїв Укра­їнської Повстанської Армії з Москвою. Інколи ворожа пропаган­да денунціює на адресу УПА, що в ній, в її рядах боровся «інтер­національний зброд» (збиранина). Ця пропаганда прекрасно знає, що це за «збиранина». Це вояки-націоналісти майже всіх понево­лених Москвою народів, що в рядах УПА, як поодинокі особи або окремі національні з'єднання зі своєю командою і політичним проводом, борються за свої національні цілі.

Ці цілі прекрасно усвідомлює один з вояків УПА (псевдо Коля), коли він, розказуючи своїм українським побратимам зброї про свій Казахстан, про свою батьківщину, ледве опанованою українською мовою, каже: «Коля є вояк казахської УПА!»

І саме ці вояки і старшини поневолених Москвою націй, пере­буваючи в рядах УПА і воюючи за вільний Казахстан, Азербай­джан, Грузію, Білорусь – за свою націю, в перерві між боями, властиво у їхньому вогні, в 1943 році створили АБН – організа­ційно-політичне завершення ідеї спільної революційно-визволь­ної боротьби всіх поневолених Москвою націй.

Ці великі національні політики, в мундирах рядових вояків, сержантів, ляйтенантів, майорів УПА, довершили великого діла: ідейну універсальність націоналізму перетворили в чинну систе­му міжнаціональної революційно-визвольної співпраці поневоле­них націй в їх боротьбі за свої цілі. Духово-ідейний солідаризм на­ціоналізмів різних націй найшов своє дійове вивершення в спіль­ній, координованій системі боротьби.

З етично-морального погляду всякий націоналізм вільної від чужоземного поневолення нації є морально відповідальним за всяке насильство і поневолення іншої нації; де б воно на земній кулі не відбувалось. Тим більшою і тим конкретнішою є політич­на і моральна відповідальність українського націоналізму, як найбільшої сили протиставної московському імперіялізмові за до­лю інших поневолених Москвою націй, які перебувають в одна­ковому стані з Україною.