Роман Бабовал

ЗАЛОЖНИКИ СТИРАННЯ

(© Світо-Вид, 1999)

"а вже після екзоду"

"умер оракул — вчасно …"

"у цім краю благословенному"

"він стиха підійшов"

"в зіниці — небуття і всесвіт"

"мені / загородили шлях"

"а тут собі така щоденність : "

"а дощ пливе — "

"і знов / в похміллі найдешевшого вина"

"пишу наліво — звідки жодної немає звістки"

"в пустелі що не відає поняття меж"

"а хто я той ім'я якого"

"лише на мить / ми ніби розпрощалися : "

"нічого не боюсь"

*     *     *

а вже після екзоду

тут — вітер викоренений

якого папороть розпалює

і череда дерев

заблуканих в такому просторі

що вже давно не їхній

а той забутий птах

якого хтось

позбавив крил

залишиться на самоті

не скуштувавши навіть крихітки

свободи.

*     *     *

умер оракул — вчасно

не встигши звірити

останньої своєї таємниці

заложники повільного стирання

незграбні тіні між

двома відстрочками

ми —

           спадкоємці

отoго незначного чуда для якого

вже виправдання жодного немає

отoго чуда що не більше як

гіпотетичне.

*     *     *

у цім краю благословенному

царюю за ціну клітин

що в моїм сірім мозку

у цім краю проклятім

сам час застиг

між вічністю й миттєвістю

а щоб у нім остатись князем

я змушений

при кожнім сумніванні

щораз до ставки підкидати

мізерний залишок

своєї змарнотраченої ідентичности.

*     *     *

він стиха підійшов

і палець напрямив

в ту сторону

де ніби я мав бути

сказав зухвало : не існуєш !

в ту саму ж мить —

я народився.

*     *     *

в зіниці — небуття і всесвіт

мов озеро прозоре і бездонне

увесь ліс кожне дерево ревниво

ховає за собою

лежить в галявині забутій тіло

з якого випала душа

що з порваною оболонкою.

*     *     *

мені

загородили шлях

до себе

й не допоможуть ті птахи

в яких є досвід вирію

: допоки в темряві блукатиму —

від тіла до душі.

*     *     *

а тут собі така щоденність :

ти — зліва          а я — справа

між нами — і калюжа й океан

в якому з них мені топитися ?

і по якому будеш плавати в той час ?

як тільки ти на мене глянеш

— в ту саму ж небезпечну мить —

зі світу кольорів і запахів і звуків

в рефлексі самозахисту

(куди ? — не відаю)

зникаю.

*     *     *

а дощ пливе —

неначе море капає —

із-під коріння дерева

що забарилось вирости

сліпі ми стоїмо

чекаючи на скарб

при зародку веселки

якої ще нема

й мабуть не дочекаємось.

*     *     *

і знов

в похміллі найдешевшого вина

вигадую

над ранком :

як зупинити час підступний

як примирити ворога із ворогом

як стерти з лиць усі знаки отрут і сумнів небуття

як одректись коханки що була є й буде безтілесною

як віднайти ту стежку що (не нас) веде до нас

як довести вкінці що недописане

дарма дописує

майбутній мертвий.

*     *     *

пишу наліво — звідки жодної немає звістки

пишу направо — тиша, ніби птах десь пролетів і впав

пишу вперед — хтось біг до обрію і в нім втопився

пишу назад — запізно, кажуть : вже пішов

а що писав, кому і звідки ? —

ніхто не знає

та що ж —

хіба когось воно цікавить ?

*     *     *

в пустелі що не відає поняття меж

одна краплиночка води

що капнула з заблуканої хмарки

усі сипкі піски залила з не сипкими

відтак за ними затопила

увесь той всесвіт що наївно крився

в одній піщинці — з найдрібніших

а дивним дивом

у тім потопі —

я не втопився.

*     *     *

а хто я той ім'я якого

боги з предтечами в похміллі призабули ?

в старезнім пралісі нема такого дерева

яке не пам'ятало б первородний жолудь

на камені слизькі лишайники ростуть плазують

щоб ніби з року в рік продовжувати вічність

а чи крихіточку

безсмертя хтось

для мене передбачив і

зберіг ?

*     *     *

лише на мить

ми ніби розпрощалися :

наліво мовчки ти пішла від себе

направо повернувся я до себе

в годиннику на пів до п'ятої

велика стрілка нагло зупинила біг —

на ній

повісилася вічність.

*     *     *

нічого не боюсь

хіба лише своєї тіні

що мов прив'язана до п'ят

утомленому тілу не дає спокою

а як її не стане —

чи вистачить в ту мить

для вічности

мізерна порошинка що останеться

з того що звалося колись

в мені

душа ?