Роман Бабовал
ЗАМІСТЬ МОЛИТВИ
(© Сучасність, 1999)
Добірку віршів присвячую одній із
найдорожчих подруг — Зореславі Коваль
"в дім проломились несподівано"
"а той хто ввійде в мене"
Замість молитви
"навіщо хтось / тебе чомусь позвав в месії ? — "
"отак ти родишся — із безвісти"
"на мене море безпощадне потайне чигає"
Ніби про метелика й ніби про квітку
"в руці — недогарок мого зачаття : "
"на найдорожчому із жеребців"
Замість заключного
* * *
в дім проломились несподівано
посеред ночі
розтрощили ворота непохитні
й стоять — у мінеральній непорушності
мовчать — у кам'янім наріччі
причин уторгнення ніхто не знає :
прийшли подарувати ладан смирну й золото —
немов у казці ?
загарбати все зайве й лишнє що —
в обшарпаній душі ?
: чи хтось їх сповістив колись що в цій труні
яку вони осквернили черва давно вже
мене розгризла до останньої клітинки ?
* * *
а той хто ввійде в мене
забуде все що за собою залишив
і звук і тишу і все те що не існує
(давай ! — і плоть і кров і душу)
забуде шпарку крізь яку зайшов
забуде що існує брама вихідна
(нічого не приховуй ! : я — стоокий)
забуде й саму суть того чим був колись
і те чого по ньому не останеться
але чи винен я ?
хіба не ви
мене прозвали богом ?
ЗАМІСТЬ МОЛИТВИ
Тадею Карабовичу присвячую
дозволь мені на ніч одну
тебе з хреста — хоч пізно — зняти.
нагодувати (вже, здається,
всі гості виїхали) рештками вечері.
дозволь обмити твої рани у мутній
воді (вже в мене іншої немає).
ти начеб пити просиш, то ж дозволь
подати чарку оцту застарілого —
пробач, я вчора з ворогами невблаганними
пропив усі свої найкращі вина.
дозволь мені відтак
до самого світанку
про себе, про свої дрібні мороки,
про подвиги свої подиву гідні
поважні нісенітниці верзти.
а вже раненько — теж дозволь :
тебе знов до хреста прибити —
на пам'ятку
про нашу виняткову зустріч.
і дай мені тоді
пізнати
приблизну відстань між
гріхом і совістю.
* * *
навіщо хтось
тебе чомусь позвав в месії ? —
коли їх стільки вже
на цій землі було й ще буде
щоправда — всіх
калік сліпців повій і навіть душі
ти лікував то словом то рукою
(торкався — кажуть — навіть мертвих)
а чи колись ти зазирнув
в оте криве розбите дзеркало
в якому криється твоє обличчя ?
повір ! :
у ньому нині самого себе
ти не впізнаєш
а вже кінчаючи бо пізно :
чи справді той
хто забивав в твою правицю перший цвях
знав що свідомий був
ти й згоден на розп'яття ?
* * *
отак ти родишся — із безвісти
забракло пальців щоб тебе схопити
під сонцем водянієш краплею дощу
соломкою палаєш у стрімкім потоці
хто ти ?
ніхто не чув про тебе
(а може ти ота
якої й не було ніколи ?)
* * *
на мене море безпощадне потайне чигає
безодні в ньому — згубні бо манливі
прошила око неба пара гострих мев :
невже обіцяна земля — на віддалі лиш одного
останнього удару вщент
розгризеного сіллю хвиль весла ?
у ранішній імлі снується
підступний спів улесливих сирен
що мореплавців ваблять у химерний світ
де не було початку і кінця не буде
а чи тоді зголоситься
хтось щоб мене
(що не оглух іще цілком)
до щогли вчасно прив'язати —
немов прибити до хреста ?
НІБИ ПРО МЕТЕЛИКА Й НІБИ ПРО КВІТКУ
Василеві Голобородьку присвячую
метелик спершу сів на крісло, потім — на плече
на мене ніби задивився бо про нього щось пишу —
мов чує почерк що вагається на клаптику паперу
і скрегіт олівця що недописане доорює
мов розуміє форму місце значення кожної букви
що в необхіднім слові як і в тих що непотрібні
але по правді він лиш скоса споглядав
пожовклу квітку що своїм обманним запахом
нашіптує нові сади далеко медяніші простори
що в цьому передсмертнім запаху востаннє
спалахує розпачливо
аби із кимсь бодай гідніше вмерти
: з плеча метелик раптом пурхнув
і полетів
на квітку сісти —
за менш як три секунди
у ній і з нею щез
а я в ту саму ж мить забув
про що й кого писав.
* * *
в руці — недогарок мого зачаття :
немов докурюю кінець життя
і вже за мною в'ється дим того
ким (може) був колись або й ніколи
із ворогами щирими із друзями лукавими
не встиг вино до дна допити
(кінчалася вечеря — хтось всі келихи розбив)
не стало часу щоб себе пізнати
як слід або хоча б лиш мінімально
з чола стікає потом кров незмивна
немов з порожнього дірявого відра
клітина за клітиною противиться
процесу затирання : лопає й
в ту саму ж мить зникає
куди мені на цім жорстокім перехресті —
недогарку що ніби без душі без тіла :
коли життя зрікається ледь мертвого
а смерть цурається
того який вже майже вічний ?
* * *
на найдорожчому із жеребців
що в цій країні продають
зухвало я ввійшов до двору
при брамі розтоптавши кілька жебраків
не білим хлібом а ікрою частували
поїли винами — з найкращих з нетутешніх
не бракувало пестощів епідермічних
жіночі стегна прочинялись досхочу
а вже після похмілля
як лиш пізнав хто справді я
яким не був понині
й не буду завтра взагалі ніколи
із двору вийшов крадькома —
мов злодій
якому душу викрали
й усе що мав.
ЗАМІСТЬ ЗАКЛЮЧНОГО
кому ж було потрібне зайве це верзіння ?
чи другові — який встромив тобі по-зрадницьки
між лопатки лискучий ніж ?
чи ворогу — який закам'янів від того часу
як руку що без пальців простягнув
мені на знак примирення ?
тобі — яку я вигадав щоб із нічого спорудити
якесь правдоподібне оправдання що існуєш ?
собі — ім'я якого хтось давно вже викреслив зі списку
гостей яких запрошено на довгождане свято
на той бенкет що кажуть остаточний ?