Роман Бабовал
ОКО В НЕБЕЗПЕЦІ
(© Сучасність, 2001)
"де був я в той тривожний час"
"його (шукай !) ніде нема"
"тут знов — / мов від широкого життя"
"проходь крізь мене — "
"в лишайнику живу іспоконвіку"
"хто буде пам'ятати що колись"
"так начебто / гроза ... "
"а той хто прийде щоб замешкати в мені"
"осінні кольори осінні тіні"
"памороч миттєвої розгублености"
"так оддаляюся щокрок"
"в тенетах лісу всеприсутнього"
"усі гріхи затаєні — "
"піски — сипкі"
"я не просив нічого"
"помер оракул"
"трава — шершава"
* * *
де був я в той тривожний час
коли тебе ще не було ?
(минає вічність мов
прогаяна секунда)
де будеш ти тоді коли
віддавна вже
(усіма квітами
оволодів один метелик)
мене не буде ?
* * *
його (шукай !) ніде нема
її мабуть ніколи й не було
а де ж
(у цім обіцянім раю)
той ким
колись мав бути я ?
* * *
тут знов —
мов від широкого життя
у завузьке безсмертя тупцювати
(а може — навпаки ?)
в такому вимірі
в якому місця не
осталось (кажуть) для
нікого.
* * *
проходь крізь мене —
загубиш те
чого ніколи і ніде
я не зумів
й у власній самоті
знайти.
* * *
в лишайнику живу іспоконвіку
а ти століттями
мене шукала й не знайшла :
моя смерть видовжилася
тисячоліттями —
до вічности.
* * *
хто буде пам'ятати що колись
ти існувала в цій
розтоптаній соломі ? —
коли і тут і там
тебе
ніколи може й
не було.
* * *
так начебто
гроза нас пожаліла разом з тими
яких ніхто
не вижидає вже
нізвідки
до стіп веселки
вагаючись
остання крапля падає
і ми тоді
в ній топимось.
* * *
а той хто прийде щоб замешкати в мені
без жодного докору
сумління мене зрадить
і буде переслідувати до
моїх останніх крайностей
однак щоб пережити те
що так його страшить
не буде іншого для нього виходу
як просто
лиш ототожнитись зі мною.
* * *
осінні кольори осінні тіні
в яких повільно потопає
дощ світляків
загибель маківок
відплив аж надто перестиглої пшениці
чекання й шарудіння
і от — аварія
раптова несподівана
вже тут !
ота що за собою навмання
нічого не лишає
ні сліду жодного
ні жодного уламку
що зрадити могли б
все те що мусить залишитися затаєним.
* * *
памороч миттєвої розгублености
дрейф інстинкту що нічого
розламати не у силі
заразом не зрадивши його
на моїм скляному оці —
шовк нагої тіні :
я тоді стаю пожадливим
всемогутнім магом забороненого.
* * *
так оддаляюся щокроку
від нас немов
від себе
ніколи не знаходячи
того що нас компрометує
(щоразу)
і заразом не нищить нас
(назавжди)
невже все те — мета кінцева
цієї подорожі що веде
до краю нас ?
* * *
в тенетах лісу всеприсутнього
в тенетах повені забарвлень
ми відмовляємося слухати
як скреготить безшумний крок
того який міг би прийти
в тенетах різанини осени з зимою
дерева що не встигли утекти —
в розпачливім безсиллі нам допомогти.
* * *
усі гріхи затаєні —
нам прощені
час звузився
дощ над вогнями
солом'яними піднімається
і вже ніщо не зможе
збентежити
той залишок
що нам із пам'яті остався.
* * *
піски — сипкі
довкола нас
заздалегідь скасований усякий вибір
і всякий відступ заборонений
назавжди
так нам
як тій комасі що
(як знають всі)
одна з найнікчемніших.
* * *
я не просив нічого
а все отримав
не знаючи того
все забажав
за ціну незначного
а як умру то вже —
між тим що я забув
і тим що не могло
ніколи існувати.
* * *
помер оракул
без заповіту
і нас боги покинули
а те вигнання
що (кажуть) необоротне
що взагалі нічого не відчаклувало
нам треба буде
розподіляти вже без них.
* * *
трава — шершава
ота яку ми мнем
ледь дотикаючись її
аби відтак вмирати з оком в небезпеці
зі спрагою що врівень із рослинним
посеред цього літа що його
роздмухує хвилясте коливання колосів
я посідаю все що уможливлює
так неймовірне як
і заборонене