Роман Бабовал
З ЦИКЛУ "ДЕРЕВА ПРОХОДЯТЬ" ( ІІ )
(© Сучасність, 1978)
"відлетіло птаство, осінь / під крило зім'явши."
"міста — асфальтом оперезані."
"найперше — лускіт блискавиці."
"крізь нас проходить дерево : "
"розгадують / дерева мислі міста, таємниці тиші."
"повертаючися з лісу, де … "
"пожежа розбрат між комахами … "
"не оглядайсь назад — "
* * *
відлетіло птаство, осінь
під крило зім'явши. одлетіло
в густину пожежі опускаюся не-
дооцінюючи віддаль між дощем
і спекою. дрібніє відстань,
що між коханням і тривогою.
коли відходжу — я тебе не пам'ятаю.
коли прощаюсь — я тебе не пам'ятаю.
в солом'яному вирію блукають
найкращі миті і тисячоліття найприкріші.
прехитрі перехрестя зріють навкруги.
коли відходжу — я всіх забуваю.
* * *
міста — асфальтом оперезані.
міста — шпаками металічними
заселені. у венах — стукіт часу і
мовчання передгрозове — у мозку.
крізь душу пролетів метелик
світанку (три — за ним — комахи вогняні).
за мною — тиша воскова чигає :
в моїй кишені — стружка шуму.
стежки поплутав сон за ніч.
стежки ведуть тебе у царство голубів,
мене — в безмежність божевілля.
в моїй кишені — колос святости.
* * *
найперше — лускіт блискавиці.
відтак — дощ золотих блискіток. чую :
ти сниш великий сон про немовля,
якого відрікаєшся над ранком.
навколо — сажа і розґвинчені дерева,
і світло ллється, наче з решета.
до твого тіла я молюся, до землі,
яка від мене відвертається.
остання крихта глузду топиться в вині.
твої зіниці трав'яніють і полонять. я
розказую казки про лебедів,
яких ти заворожити не в силі.
* * *
крізь нас проходить дерево :
в долонях — куля світла,
і стружка грому — в оці.
сірчаний дощ проходить і ворожить
століття щастя — незаможним. не
страхайся ! птах нас підбере в
скрутній хвилині. не лякайся :
воно зовсім безсиле і
безпечне, бо лише брехливе.
проходить і ворожить повені
огню, століття горя. не лякайся ! :
це дерево лише жартує.
* * *
розгадують
дерева мислі міста, таємниці тиші.
птахам шумкі дерева простеляють
обманливі шляхи на південь. не
кажи : часу не вистачить, коли
горіх розколюєш, щоб голод
утихомирити, коли від спраги ти
вмираєш — із краплиною роси
в устах. стежки до тебе — надто
круті. я розкажу тобі
надію жолудів, розплутаю
всі хитрі роздоріжжя.
* * *
повертаючися з лісу, де
кормиться хижий звір росою,
з країни твого тіла повертаючись,
де зріє золото пшениці, де
розгадується чар запаморочення —
цілющі зела зустрічаю під
твоєю сукнею (роздертою). мене
твій сміх, твоє мовчання оп'яняють.
із хитрих подорожей повертаючись,
пускаючись у загадковіші — дозволь
шум перестроїти на тишу й віднайти
себе у випадковім дзеркалі.
* * *
пожежа розбрат між комахами
посіяла : я став сріблистим тим
жуком, якого ти не запримітила,
якого — сита — ти
стопою нерозважною розчавила.
я побратався із самітною
кульбабою у жмуті в'ялої
трави й віщую щедрий дощ.
коби так пересіяти всі помилки
і простий шлях придумати
крізь осінь ! ти мене не зрозуміла : під
грибом отруйним я замешкав.
* * *
не оглядайсь назад —
шлях пройдений розвіяв кращі мрії
і порохом засипав радості.
свіжіші обіцянки вистеляє час —
на глум. не оглядайсь ! :
позаду бродять чаклуни жадібні, що
коротять день. і комашня
оманлива позаду висить —
чаруючи дощем сріблистих іскор.
не оглядайсь — снаги не стане !
вже свої пазуристі корені
крізь душу запускає ніч. вже — пізно