Роман Бабовал
ПОДОРОЖ ПО-ЩОДЕННОМУ
(© Світо-Вид, 1996)
"мед що став рідкісним"
"спроквола розтерзані — з кохання"
"розроблюю собі / маленьку смерть"
"ті що пронизують мене знають"
"маю рандеву з таким"
"та ж чуда тут / ніякого нема"
"тоді / як взагалі ніхто не сподівається"
"вітер що його кущі витісняють"
"як несподівано"
"це лиш німий старець"
"колись / зненацька як"
"в двозначності останніх порухів"
"ніхто ніколи"
"а чуда вже / ніде найменшого не буде"
* * *
мед що став рідкісним
спожито вже давно
до осаду всі вина випито —
сп'яніння може починатись наново
як вчора :
спомини
що залишилися не мають вже
того засилля що колись.
* * *
спроквола розтерзані — з кохання
потайного в несповідане розчарування
зраджені цими дзеркалами в яких ми
прикидаємося незнайомцями
щоб пробиватися вперед крізь темряву
що за пожежами снується
до тебе простягаю свою руку
рискуючи її занапастити.
* * *
розроблюю собі
маленьку смерть
прозору і безсмачну що
нікого не збентежить
проводжу сміливі проїзди
до випадкового притулку
де кожне місце
вже зайняте.
* * *
ті що пронизують мене знають
що я піддаюся найменшому сумніву
при кожнім промасі затискаються пастки
потвори що замешкали в мені —
щоразу виразніші
коли вони затихнуть —
моїй малодушності не буде границь
й тоді нарешті може стану я собою.
* * *
маю рандеву з таким
що міг би бути мною
столи застелені
карти розподілені
густим вином налиті щедро келихи
і бог на цей раз
пунктуальний :
до ставки
свою душу додаю.
* * *
та ж чуда тут
ніякого нема
все лиш
докраю спрощене :
злітати наче засинати
і прокидатися відтак
мов птиця приголомшена
що падає зненацька.
* * *
тоді
як взагалі ніхто не сподівається
день загоряється й зникає
в великому солом'яному полум'ї
де ж ми точнісінько тоді
у тім що попеліє
на дні того
чим бути мали б ми ?
* * *
вітер що його кущі витісняють
вітер що творить порожню навколо себе
вітер що покинуту хатину обступає
ту в якій я міг би бути тим чужинцем
якого завтра всі забудуть
не запросивши ніколи.
* * *
як несподівано
все те мовчання що
віддавна
нетривкий лиш
виворот того
чого я не сказав тобі
забракне —
скільки нам життя ще лишиться ?
* * *
це лиш німий старець
що креслить на піску
ескізи слів
яких ніколи не було
це лиш дитя що на порозі
родючих жнив лежить
покинуте
між голодом тих що
його
не знають
і
своїм.
* * *
колись
зненацька як
відійдеш — із лиця тобі
найменшу рису дощ зітре
найменшу плямочку того чим ти була
і більш ніхто не буде в силі
відзрізнити бога від його подоби.
* * *
Для Марчелла
в двозначності останніх порухів
коли бог замовкає
все знов стає можливим
повертаємо собі назад все те
що нам було належне
й вчорашня вічність
наново стає тоді
досяжною для всіх.
* * *
ніхто ніколи
його не бачив
усе-таки
він крадькома проходить
не стукає в мої заперті двері
не бентежить сну моїх дерев
що вигадують себе безсмертними
удосвіта — зникає
але мене не забуває :
він знову прийде завтра.
* * *
а чуда вже
ніде найменшого не буде
святі покинули календарі
за час молитви застарілої
яку заледве хтось
ще вимовляє
а де ж той янгол що
нам вічність предрікав ?
бог не помер :
він лиш вдає
що не існує.