Роман Бабовал
СУМНІВ ІСНУВАННЯ
(© Сучасність, 1997)
"велика стрілка забарилася"
"дерева непорушні роздягає дощ"
"ввесь ум — розчетвертований"
"присмирнілий / засинаю : "
"той хто / випереджає нас"
"ламаються мости"
"на мої заклики ніхто не обзивається"
"вони — тут кажуть — "
"поля — спустошені"
"до себе довго приглядатися"
"отак іду з нічого"
"зліт — неминучий"
"а раптом / вибухає буря"
"позаду все / спожито"
"на стежці що без нас"
"я — мертве дерево що не гниє"
* * *
велика стрілка забарилася
час
застигає плутається
серед лінійок
долоні
отої
яку знов буду змушений
у жертву завтра віддавати.
* * *
дерева непорушні роздягає дощ
дівиць незайманих солодких
що із гладкою з довгою корою
дерева що безшкірі
жінки що спокушають
раптово
засинають ніби умирають.
* * *
ввесь ум — розчетвертований
надія — невтолима
чуття — розтерзані
жебрак —
який невтомно
підстерігає докір власного
сумління
на розі твоїх
слабкостей.
* * *
присмирнілий
засинаю :
нарешті всі
мої сни посортовані
і буря ця
що моїй пам'яті загрожує
вже більш нікого не
лякатиме.
* * *
той хто
випереджає нас
прекрасно знає
що це для нас ніякий подарунок
коли він за собою залишає
ту дрібку часу що
остався
до ночі
яка без попередження найменшого
от-от западе.
* * *
ламаються мости
коли вщухає раптом вітер і
гроза жолобиться в моїх руках
що все навколишнє обмацують наосліп
тоді я знаю що
самотність —
здатна для житла.
* * *
на мої заклики ніхто не обзивається
не тріскають вже сходи
спустошена кімната
постіль розкуйовджена
і почуття притуплені
всі порухи мої автоматичні
коли гублюся
серед твоїх споминів.
* * *
вони — тут кажуть —
стали непотрібними
їх вже віддавна
призабули
всі ті предмети
застарілі й зношені
що відданими все-таки
залишаться мені
чи хтось одважиться мене
пізнати серед них в аварії
що власній ідентичності моїй загрожує ?
* * *
поля — спустошені
у вогкості зів'ялої
пшениці
комаха домагається свого належного
яке й відстоює жебрак
в кліматі
непоступливого голоду
що предвіщається безжалісним
безмежним
чи завтра
вижиємо —
мимоволі ?
* * *
до себе довго приглядатися
й відтак зненацька
в якийсь туманний день
цілком не пізнавати вже себе
коли навколо нас
притьмарюється все —
тоді
я вірю
в сумнів існування.
* * *
отак іду з нічого
аби хтозна
добитись до
противного кінця того
усього що
могло б мене
ще здивувати.
* * *
зліт — неминучий
стою на старті
з атрофованим крилом
останній
птах
той що задовго ждав
мені про обрій лиш відомі
його сумнівні межові стовпи
ті від яких стає смішною
найменша мрія про будь-яку втечу.
* * *
а раптом
вибухає буря
неочікувана
проходить янгол
і бере
останнє дерево за руку
чи це щоб повести
нарешті нас
у те
чого ніколи більш не буде ?
* * *
позаду все
спожито
й все спірне
скасовано
іспереду
лише пастки
непередбачене
із несподіваним
час вибудувався
без нас
віддавна :
все нині можна брати
однак все завтра мусить
залишитись де і як було.
* * *
на стежці що без нас
вела мене до тебе
я жолудь мимоволі розчавив
і післязавтра нас забудуть всі
нащадки що були
із тими що ще будуть
а в тім колишнім лісі що
нас ніби буде захищати
хтось неодмінно запримітить
що буде бракувати дуб в інвентарі :
той необхідний
бо — останній.
* * *
я — мертве дерево що не гниє
а може — тільки тіло ледь примерзле
його ви абсолютно не торкайтеся
ні оком (лусне !) ні рукою (зсохне !)
воно призначене для воскресіння в той
гіпотетичний третій день
коли на цьому світі де нічого не бракує
серед живих не стане вже нікого.