СЕРІЯ “ПРИГОДИ. ФАНТАСТИКА”

Юрій Аліков

Володимир Капустян

ГІНЦІ НЕПТУНА

Науково-фантастична повість

Для середнього та старшого шкільного віку

Величезний старовинний годин­ник зовсім не гармонував з умеблюванням конференц-зали Ко­ординаційної ради по вивченню Світового океану. Він височів від підлоги аж до стелі, як вежа, й на тлі сучасної обстановки був, безпе­речно, даниною старовині, перед якою, казали, ще й досі схилявся голова ради професор Дашкевич. А може, й ні. Може, господарники придбали той годинник і встанови­ли саме проти крісла голови з на­перед визначеною метою — щоб ве­личезні бронзові стрілки, схожі на скіфські мечі, під час тривалих за­сідань нагадували йому про швид­коплинність часу. Жарт оцінили та незабаром і забули, бо наради, на жаль, не стали коротшими: важливих справ дедалі більшало.

Зараз годинник показував пів на десяту.

— Отже, товариші, останнє пи­тання порядку денного, — оголосив голова, уважно оглядаючи з-під окулярів учених.

— Нарешті, — зітхнув хтось по­легшено.

Втомлені обличчя, розслаблені пози людей свідчили, що рада вже засідала давно.

— Про роботу четвертої лабораторії, — вів далі голова.

— Це господарство Черненка? — почуло­ся запитання.

— Черненка, — підтвердив голова. — Він, на жаль, не приїхав.

Відомий далеко за межами країни як учений-океанолог, професор Дашкевич довго не погоджувався очолити раду, поки його не переконали, що, крім нього, її очолити ніко­му, а без координації досліджень сучасна наука немислима — може статися так, що в двох сусідніх лабораторіях робитимуть те ж саме, а поверхом нижче відкриватимуть уже давно відкрите. Очоливши раду, професор Дашкевич з’ясував для себе одну, здавало­ся б, відому, але не до кінця осягнуту істину: координація на практиці часто повертається до високої науки своєю, так би мовити, зем­ною гранню: відпущені на наукові пошуки кошти мають здатність, зовсім як за законом Ломоносова, збільшуючись в одному місці, в такій же кількості зменшуватися в іншо­му. І якщо, скажімо, рада посилить асигну­вання, щоб форсувати рішення проблеми А, то це відразу ж позначиться на фінансуван­ні лабораторій, які працюють над пробле­мою Б, чи інших відділів. Все це завдавало багато клопоту голові ради, оскільки в таких випадках саме йому доводилось ставити крапки над “і” і комусь говорити завжди неприємне “ні”. Людина доброї вдачі, він сумлінно виконував свої обов’язки, чуйно прислухаючись до думки колег і намагаю­чись вникнути в суть кожного питання. Але відчував, що це не завжди йому вдається, що іноді пливе за течією, яка, залежно від ви­словлювань членів ради то дивовижно звива­лась, то несподівано повертала в протилеж­ний бік. Одне слово, нелегка це була посада.

Професор Дашкевич, помовчавши, ще раз обвів поглядом присутніх і сказав:

— Є, товариші, така думка: напрямок роботи четвертої лабораторії вважати без­перспективним. — Він нахилився над запис­кою, перегорнув кілька сторінок і, не підво­дячи голови, додав: — Які будуть мірку­вання?

— Отже, бути чи не бути? — запитав один із членів ради.

— А яка в них тематика? — поцікавився кремезний чоловік з густою чуприною. — На­гадайте, будь ласка.

— Встановлення інтелектуального кон­такту людини з дельфіном.

— Пробачте. Інтелектуального контак­ту?.. — перепитав власник чорної чуприни. — Якщо Черненко хоче навчити дельфінів го­ворити людською мовою, то це настільки ж нерозумно, наскільки й безнадійно. Якщо ж він намагається розшифрувати “мову”, тоб­то звуки дельфінів, то що ж… Це, по-моєму, цікаво. Я навіть сказав би: дуже цікаво.

— Хтозна, хтозна, — зауважив учений, що сидів біля дверей. — Черненко прагне довес­ти, що дельфін — розумна істота, свідома.

— Ого!.. — почулось багатозначне.

— Ідея дійсно безперспективна, — сказав білявий молодик з тоненькими рудими вуси­ками. — Черненко б’ється над проблемою шо­стий рік, а результатів ніяких. Гадаю, не буде їх і через шістдесят.

— А я з цим не згоден, товариші, — під­вівся сивоголовий член ради з невеличкою клиноподібною борідкою. — Не згоден, — по­вторив він. — Років два тому ми слухали ду­же цікаву доповідь Черненка. Він довів, що дельфін здатний без ніякої підготовки, з хо­ду виконувати складні, не відомі йому рані­ше операції, сприймаючи сигнали іншого, вже навченого дельфіна, тобто діяти за його командами чи порадами. Погодьтесь, колего, таке у світі тварин зустрічається не щодня.

— Але професор Маценко на тому ж засі­данні дав цьому явищу досить просте пояс­нення: “секрет” в ехолокації. Другий дель­фін сприймає відображені сигнали першого і повторює всі його рухи,— заперечив біля­вий молодик.

— Нічого подібного, — не погодився сиво­головий чоловік. — Професор Маценко лише висунув гіпотезу…

— Яка не спростована…

— Але ж і не доведена.

У залі стало тихо.

— Так уже повелося: доля кожної нової ідеї бути спершу єрессю, потім забобонами, — почувся голос якогось ученого.

І знову запала тривала мовчанка.

— На жаль, і в науці є багато способів марнувати час, — озвався чоловік, який до цього старанно чистив свою масивну люльку.

— Е ні, пробачте, Павле Петровичу, — рап­том підвівся професор Данилевський — ви­сокий, ставний, повнотілий чоловік. Обличчя його дихало міцним здоров’ям і незворуш­ною впевненістю. — Пробачте, колего, але я знаю Черненка досить добре, ще із студентської лави. Бути впертим Черненко може, але займатися марнотратством?.. Про-бач-те.

Сказавши останнє слово по складах, Данилевський швидко сів.

Крива, що вирішувала долю четвертої ла­бораторії, явно спрямовувалася в інший бік — від “острова безперспективності” до “оазису надії” — продовження досліджень із дельфінами.

Посипалися репліки:

— Чи не той це Черненко, що супровод­жував минулого року делегацію кубинських океанологів?

— Він, він.

— Пригадую. Я вирішив тоді, що це пере­кладач. Чудово володіє іспанською мовою, навіть нашим друзям з Куби здалося, що він іспанець.

— Іспанець на прізвище Черненко? Ну, знаєте!..

— А може, він вивчив іспанську, гадаю­чи, що вона найближча до мови дельфінів, — пожартував Павло Петрович.

Голова ради постукав олівцем по столу.

— Давайте, товариші, по суті. Павле Пе­тровичу, ви щось хотіли сказати? — звер­нувся до вченого.

— Так, хотів, — підвівся той, відклавши люльку.

Голова мовчки кивнув.

— Тут говорили: проблема так званого інтелектуального спілкування з дельфінами. Нема такої проблеми. Бо нема у дельфінів інтелекту, а отже, й мови, за допомогою якої ми оце зараз обговорюємо роботу лабораторії Черненка…

Учений, що виступав, переконаний техно­крат, автор багатьох цікавих інженерних рі­шень у галузі конструювання підводних апа­ратів, вважав Світовий океан невичерпною скарбницею, а все його багатство — живе і неживе — сировиною, до якої вже давно час дістатися людині. Коли при ньому йшлося про необхідність дбайливого ставлення до флори і фауни голубого континенту, він пе­ремагав, як йому здавалося, своїх опонентів незаперечною тезою: зупинити прогрес не­можливо. Хоче людство жити в достатку, йти вперед — отже, вимушене завойовувати океан. Чи легко це? Ні, не легко. Чи будуть жертви? Звичайно. Узбіччя магістрального шляху людства всіяне численними залишка­ми знищених видів тварин. І ніякого лиха не скоїться, якщо планета позбудеться ще кіль­кох видів. Нащадки навіть забудуть, що колись існували такі живі істоти. В усякому разі людство не загинуло від того, що зни­щило мамонта чи стеллерову корову. А як­що через кілька століть воно не одержува­тиме необхідної кількості білків з придатних для обробітку земель, тоді… Ось про це не слід забувати. Океан! Лише океан спромож­ний прогодувати нестримно зростаючий рід людський. На нього всі надії.

— Так ось, — казав учений, рішуче розти­наючи долонею повітря, — ніхто не сперечаєть­ся: дельфін справді розумна,— він зробив виразну паузу,— але тварина. І не біль­ше. Як, скажімо, собака чи кінь. Можливо, що в якійсь мірі навіть набагато розумніша. Але “розумне” ще не значить “свідоме”. Ось у цьому й полягає та сама безодня, яка розділяє людину і тваринний світ. Елемен­тарно.

— А може, цю безодню ми самі й утвори­ли? — раптом почулося серед тиші.

Учений лишив репліку поза увагою.

— Я згоден, що дельфінів можна приру­чити, — незворушно провадив він далі. — На­віть одомашнити, і користь від цього буде величезна. Вони зможуть пасти косяки риб, заганяти їх у сіті, носити на собі прилади для розвідки океанського дна, бути зв’язківцями між підводними лабораторіями і сушею. Од­не слово, дельфін може стати таким же по­мічником людини у морі, яким у свій час був собака на суші. Але намагатися посадити дельфінів за круглий стіл для інтелектуаль­ної бесіди, скажімо, про перспективи вико­ристання морських багатств чи космічного простору?.. Намагатися шукати в них свідо­мість… Це, по-моєму, те ж саме, що шукати у Сахарі воду.

— До речі, її там уже знайшли, — тихо озвався молодий учений, поблискуючи скель­цями окулярів. — Знайшли, — додав він. — Хоч і дуже глибоко під піском.

— Товариші, — раптом підвівся низенький міцний чоловічок, який досі весь час сидів мовчки. — На мою думку, питання вичерпа­не. Ми всі переконані, що черненківська тео­рія “молодших братів по розуму” не витри­мує жодної критики. Це ясно, як білий день…

— Ясно, але не зовсім, — заперечив моло­дий учений. — У словах можна втопити будь-яку істину, а вчорашній день завжди ясніший завтрашнього. Та науки без ризикування, без фантазії не буває. Це повітря, яким вона дихає.

— Та хіба ж я проти фантазії? — вигук­нув низенький на зріст учений. — Я проти фантазерства і марнотратства!

В конференц-залі знову запанувала тиша.

— Та-а-ак, — мовив голова ради, зрозумів­ши, що йому треба сказати останнє слово. — Шкода все ж таки, що не приїхав Черненко, а в його доповідній немає чіткої картини… Я думаю ось що, — він глянув на Данилевського. — Ви, Федоре Олександровичу, у гар­них стосунках із Черненком…

— Егеж, — невизначено озвався Данилевський, все ще не здогадуючись, до чого хи­лить голова. — Я дуже поважаю його як уче­ного.

— Так от, ми просимо вас поїхати в чет­верту лабораторію і на місці в усьому розі­братися. А потім…

Данилевський енергійно замахав руками:

— Ні, ні, що ви… Та в мене…

— Знаю, знаю, — не дав йому доказати голова ради. — У вас тисяча і ще одна спра­ва, у вас безліч обов’язків. Але, Федоре Олек­сандровичу, дорогий, крім вас, нікому. Ви ж знаєте, що нікому. І ваша об’єктивність, ва­ше уміння аналізувати факти…

Схвальне гудіння зали змусило нарешті Федора Олександровича погодитися.

Берег спускався крутими терасами. Тут, здавалося, гори віч-на-віч зустрілися з мо­рем. І у тривалій боротьбі води і суші пере­вага була на боці моря. Поступово й мето­дично набігали хвилі, і камінь не витримував — тріскався, відколювався й, розсипаю­чись, падав на дно. Потім прибій роздрібню­вав уламки скель, обкочував і вигладжував камінці й на прибережній смузі утворювала­ся галька. В одному місці ця робота моря була успішна, в другому вона затримувала­ся, в третьому — ледь-ледь посувалась. Ось так хвилі й вигризли затоку, що з обох боків оточена прямовисними скелями, які нагаду­вали вартових-велетнів, застиглих на своєму віковічному посту. Дике місце, незатишне, але ніби самою природою призначене для зосередженої роботи вчених.

До міста звідси — палицею докинути, всього лише якихось п’ятдесят кілометрів, але дорога — важка, звивиста, не скрізь без­печна, здавалася довгою і втомливою. Тому на березі затоки поступово виросло невелич­ке селище. Збірні дощаті будиночки стояли уздовж моря. Деінде вони тулилися стіна до стіни, проглядаючи кольоровими плямами серед суцільного зеленого масиву.

Неподалік від моря, в недосяжній для штормових хвиль смузі виднілася складена з черепашнику сіра одноповерхова будівля, в якій перебували служби четвертої лабора­торії Центру по вивченню морських тварин. Метрів за двісті–триста від неї містився не­величкий, у формі вісімки, оточений бетоно­ваним бар’єром дельфінарій. З одного боку вздовж басейну тягнувся вузенький підзем­ний коридор, що мав у центральній частині кімнату-камеру. В ній були великі оглядові вікна, які давали змогу бачити все, що від­бувається у воді та на її поверхні. Тут вста­новили необхідну апаратуру. Ще на початку роботи лабораторії хтось назвав цю споруду бункером і назва прижилася. Співробітники провадили тут багатогодинні спостереження та досліди.

Зараз перед одним із вікон за пультом си­діли Черненко і його асистент Олег Макарчук — молодший науковий співробітник ла­бораторії.

Олег налагоджував прилади, час від часу спостерігаючи, як за склом у басейні граєть­ся дельфін. Він то злітав високо над басей­ном, то, розтинаючи воду, стрілою мчав від борту до борту, то поволі кружляв на місці. Найстаріший мешканець дельфінарію, він добре знав в обличчя всіх співробітників ла­бораторії, засвоїв розклад їхньої роботи, особливо години експериментів.

— Готово, Сергію Терентійовичу, — допо­вів Олег. — Почнемо?

Черненко глянув на годинник.

— Коли привезуть новачка? — запитав.

— Обіцяли пів на третю.

— Добре, попрацюємо з Корсаром. Вми­кайте гідрофони.

Олег нахилився до селектора.

— Вітю, гідрофони, — сказав тихо.

У приміщенні лабораторії, в кімнаті зву­козапису, повновидий рожевощокий хлопчи­на Віктор Стецюк натиснув кнопки апарата й, кинувши звичний погляд на стрілку шка­ли, знову схилився над книгою, яку читав. Тим часом у бункері почувся різкий звук, наче хтось розкусив горіха, і з’єднаний з гідрофоном динамік стиха зашумів. Неза­баром Черненко й Олег почули голос дель­фіна.

— Осцилограф! — наказав Черненко, й ті­єї ж миті на екрані заструменіли зелені змій­ки імпульсів. То було зображення Корсарового голосу.

Черненко злегка натиснув на невеличкий важіль перед собою, і вода в басейні раптом набула якогось своєрідного відтінку, ніби в неї вилили червону фарбу. Спалахнуло світло, що було сигналом для дельфіна: “Увага! Починаємо дослід!” І Корсар це зро­зумів: він одразу ж завмер у настороженому чеканні.

— Давайте! — наказав Черненко, і на ме­талевому прикріпленому до стінки басейну приладі з голубою педаллю з’явилися три світні точки. Дельфін, здавалося, саме цього й чекав: він прожогом кинувся до приладу й тричі натиснув на педаль. Механізм за­скреготів, потім задзижчав і викинув у воду круглий, з долоню завбільшки пластмасовий жетон, що почав опускатися на дно. Та Кор­сар спритно підхопив його, підплив до авто­мата, який містився на протилежному боці басейну, і закинув жетон у “лійку”, що висо­чіла над водою. В автоматі відкрилася штор­ка, й перед дельфіном з’явилася невеличка рибка, яка відразу ж зникла в його пащі.

Черненко знову натиснув на важіль. Тепер на приладі з’явилося п’ять світних точок. Корсар одразу помчав до педалі, натиснув її п’ять разів, одержав жетон і, вкинувши його до “лійки”, дістав винагороду — невеличку рибину.

Раптом Черненко почав безсистемно змі­нювати сигнали, запалюючи то один, то де­сять, то п’ятнадцять. Але дельфін жодного разу не припустився помилки. Дослід нага­дував гру, в якій людина ніби намагалася перехитрувати тварину, а та впевнено й на­полегливо доводила, що це не вдасться. Кор­сара неможливо було збити з пантелику. Він прекрасно орієнтувався в обстановці й з арифметикою був у найкращих стосун­ках.

— От здорово! — не витримав Олег. — Мо­лодець Корсар!..

Черненко нарешті вимкнув прилад і знову глянув на годинник.

— То де ж новачок? — запитав.

Олег розвів руками.

Тим часом дельфін, трохи покружлявши біля годівниці, наче все ще чекаючи чергово­го сигналу, наблизився до оглядового вікна, ніби з докором глянув на людей і поволі по­плив уздовж басейну.

Не тільки Черненко й Олег, а навіть люди­на, поверхово знайома з поведінкою тварин, сказала б, що в цьому досліді не було нічого особливого. Звичайний пацюк, не кажучи вже про мавпу чи собаку, у відповідь на умовний подразник — сигнал — виконує не­складні дії, одержуючи у винагороду ласощі або звичайну їжу. Проте дельфін, на відміну від інших тварин, запам’ятовував заданий урок першого ж дня, відразу й міцно тримав його у пам’яті. Йому не потрібні були безко­нечні повтори чи точніше кажучи, трену­вання. До того ж він, на відміну від собаки чи мавпи, досить швидко встановлював причинно-наслідкові зв’язки. Подібна “міркувальна діяльність” у тварин відома, але ви­являється вона, як стверджує наука, в елементарній формі. А втім, де закінчується просте й починається складне?

Легко пояснити вміння Корсара лічити. Добре рахують також інші тварини: до ше­сти — ворони, коні, до дев’яти — шимпанзе. І все ж таки Корсар був незвичайний учень. Він схоплював суть завдання миттєво і потім, навіть через тривалий час, виконував його без найменших помилок. Навіть скептики, побачивши цей дослід, змушені були визнати виняткову здатність дельфінів до навчання. Але в чому полягає основа такої дивовижної здатності?

Звісно, над усім цим можна задумувати­ся, а можна, стенувши плечима, лише кон­статувати факти чи й навіть закрити на них очі. Хащі непізнаного, як і лісові хащі, дале­ко не завжди заманливі: залізти в них мож­на, а ось чи виберешся назад? У науці, як, до речі, і в повсякденному житті, різні люди по різному вирішують проблеми, що виника­ють на їхньому шляху. Одні обходять дріму­чі ліси, інші, обміркувавши все як слід, а ча­сом і стрімголов кидаються в невідоме. І ко­ли стикаються з невдачею, коли не можуть одразу, з першого ж наступу досягти мети, тоді їхня дорога в оте незнане розтягується на довгі місяці, роки, іноді на все життя. Ті, хто стояв осторонь, здаються і тверезішими і далекогляднішими — адже це вони перед­бачливо поставили на узліссі вказівники із застережливими написами: “Обережно! Міс­цевість непрохідна!” Але мине час і хтось усе-таки прокладе в тих непрохідних хащах новий шлях, і поїдуть, покотяться по ньому вчорашні скептики і навіть не помітять його, як не помічаємо ми з вами всього звичного, звичайного, буденного. їхати по второваному шляху легко, прокладати його — то велика і важка праця.

— Сергію Терентійовичу, — раптом озвав­ся Олег, — ви читали останній номер “Науки і природи”?

— Ні. Є щось цікаве?

— Інтерв’ю з академіком Гавриліним. Він говорить про зоопсихологію і критикує… За­чекайте хвилинку. — Олег дістав з полички журнал, перегорнув кілька сторінок. — Кри­тикує “…тих, хто ґрунтуючись на неперевірених наукою фактах, схильний приписувати окремим видам тварин здатність до абстра­ктно-логічного мислення”. Каже, що це супе­речить вченню класичної фізіології…

— Ось воно що, — мовив Черненко. — Чи не цей вітер на переміну погоди? — додав, повернувшись до асистента. — Я гадаю так: науку роблять люди, а вони можуть помиля­тися. Кожна теорія, хоч би яка видатна, це лише часточка істини “від” і “до”. Ну, а коли її намагаються видати за повну істину, вона перетворюється у звичайнісіньку догму. — Черненко раптом змовк і кинув погляд на годинник. — Незабаром четверта. Дове­деться вам з’ясувати, що там із новачком, бо гаємо час.

— Добре. Я зараз, — підвівся Олег і ви­йшов з кімнати.

Лишившись на самоті, Черненко довго дивився в оглядове вікно, за яким, як і пер­ше, в бетонній чаші бавився Корсар.

“Не перевірені наукою факти… — подумки повторив Черненко слова Гавриліна. — Ну, а коли перед фактом тебе поставило саме життя, і не було під рукою теорій, а лише сувора необхідність… Та хіба чиясь доля чи якийсь поодинокий, хай навіть і незвичайний випадок можуть служити вагомим науковим аргументом? Чого тільки в житті не трапля­ється! Та й чи було те взагалі? Легенда, каз­ка, плід хворобливої уяви?..”

— Факти, — вголос промовив Черненко, і перед ним, наче кадри давно-давно баченого фільму, почали розгортатися події понад тридцятирічної давності…

…Із вікна старенького будиночка було доб­ре видно затоку. Океан, не поспішаючи, на­бігав на прибережний пісок і так само по­вільно відходив назад, мляво розкачуючи риболовецькі шхуни. Невеличка, з голими стінами кімнатка…

Черненко під прізвищем Рібейра приїхав сюди наприкінці 1943 року. За документами він іспанець, син комерсанта, який послав свого нащадка вивчати кон’юнктуру місце­вого ринку, і Рібейра став вільнослухачем тутешньої Вищої комерційної школи. Але заняттями особливо себе не переобтяжував, зате охоче марнував час у комфортабельному висілку для іспанських спеціалістів, що був неподалік від міста в мальовничому куточку над берегом океану. Тут, у затишних ресто­ранчиках з вишуканою європейською кух­нею, з найрізноманітнішими напоями він по­чувався як удома. І це нікого не дивувало, іспанця тягнуло до іспанців. Юнак, який уперше вирвався з-під опіки родини, надавав перевагу не наукам, не набридлим стовпчикам цифр із біржових бюлетенів, а цілком земним розвагам. Що ж, так і личить моло­дому гульвісові, що має в кишені тугий га­манець, а в голові безтурботний вітер.

За коктейлями, дружніми вечерями, певна річ, зав’язувалися бесіди — звичайні, буден­ні розмови, які нікого й ні до чого не зобо­в’язували, та, власне кажучи, й не мали ні­якого значення, бо то були такі собі балачки трохи збуджених віскі чи коктейлем моло­дих людей. Але поступово з окремих слів, штрихів і другорядних, здавалося б, фактів, вимальовувалася картина цілого, точніше, не картина, а лише окремі ескізи, бо для цілого бракувало істотних деталей, які да­ли б змогу Рібейрі-Чернеккові сказати; “Те­пер я знаю все. Завдання виконано”.

Єдина людина, з якою в тій країні був зв’язаний Черненко щирою повагою і дові­рою і якій слід було передавати здобуті ним відомості, назвалася при знайомстві Мендозою. Ким був Мендоза насправді, Черненко не знав та й не повинен був знати — зайвих питань ставити не рекомендувалося. Мендо­за накреслив перед ним чітке й конкретне завдання і давав, як потім не раз перекону­вався Черненко, особливо корисні поради, спрямовуючи його розвідницьку діяльність умілою, досвідченою рукою. Вони мали своє­рідний зв’язок — публікували в міській га­зеті нехитрі рекламні оголошення, справжній зміст яких був відомий лише їм.

Найбільше Черненко полюбляв товариство іспанських спеціалістів, які працювали в рудниках “Амадейро”. Розташовані за два­дцять кілометрів від міста, рудники пильно охоронялися поліцією. Але чому? Які секре­ти ховаються в надрах землі? Може, знайде­но легендарні скарбниці ацтеків чи інків, що ті сховали їх колись від зажерливих конкіс­тадорів?

Довгим і небезпечним шляхом ішов Чер­ненко до мети. Але тільки зараз можна було робити остаточні висновки. В “Амадейро” видобувають руду, що містить солі урану. її надсилатимуть до Німеччини. Першу партію відправлять наприкінці серпня судном “Санта Ізабель”. Корабель вийде під іспанським прапором, але команда складатиметься ви­ключно з німців.

Мине час, і світ здригнеться від вибухів, що прогримлять над Хіросімою та Нагасакі. Про атомну бомбу, що стала на той час най­більшим жахом і найбільшою сенсацією в світі, мріяли фашистські людиновбивці. Ще 1942 року гітлерівський міністр Функ підписав секретний наказ: на окупованих територіях забирати всі запаси уранової си­ровини й передавати у власність німецького концерну “Дега”. В свою чергу концерн на­магався закупити уран будь-де. І люди, що послали Черненка із завданням у далеку пів­денноамериканську країну, мали підозру, що “Дега” простягнула свої щупальці й через Атлантику, використовуючи прихильність властей деяких латиноамериканських країн до фашизму та плутаючи сліди за допомогою “нейтральної” Іспанії. Тепер ця підозра під­твердилась: Черненко вже напевне знав, що готують гітлерівці до відправки в Німеччину. А те, що стало відомо, він повинен негайно передати за тисячі кілометрів звідси. Для цього йому необхідно зустрітися з Мендозою. Негайно.

Та сьогодні він лише зможе опублікувати оголошення у вечірній газеті, викликати йо­го на термінову зустріч.

…Рібейра–Черненко швидко крокував не­величкою вузенькою вуличкою. Метрів за сто від будинку, де він мешкав, стишив ходу, за звичкою уважно глянув на вікно своєї квартири й тієї ж миті відчув, ніби все його тіло пронизав струм високої напруги.

Виходячи з дому, Черненко завжди робив на шторі складку. Письмовий стіл стояв бі­ля самого вікна, і коли б хто-небудь надумав ритися в його паперах, то ненароком заче­пив би штору, порушив складку і тим самим подав сигнал: “В помешканні непрохані гості!”

Нехитрий виверт спрацював. На роздуми лишалися лічені секунди. Вгамувавши хви­лювання, Черненко звернув за ріг і ввійшов до невеличкої тютюнової крамнички.

Не в міру гладкий господар, що ледве вмі­щався за при­лав­ком, відразу ж підвівся, при­язно усміхаючись. На стінах крамнички ви­сіли вирізані з журналів портрети Гітлера, а посередині, над вікном, — картина: фюрер вітається за руку з відомим місцевим гене­ралом.

— Буенос діас, сеньйоре, — люб’язно оз­вався товстун. — Що вам потрібно? Сигаре­ти? Тютюн?

Черненко мовчав, оглядаючи портрет і кар­тину.

— Прекрасна робота, — кинув погляд на зображення гене­ра­ла і фюрера.

— О! Так! — задоволено вигукнув гос­подар, переконаний, що зустрів однодум­ця. — Сподіваюсь, що й у нас скоро буде справ­жній порядок… То що ж цікавить сень­йора?

— Я хотів би сигари, — сказав Черненко.

— Який сорт?

— Гарні сигари для подарунка.

— “Гавану”? “Корону”? “Болівар”? — пожвавішав товстун, в якого такі покупки бували не часто.

— Краще, мабуть, “Корону”.

— О! Сеньйор має гарний смак. “Коро­на” — сигари для знавців. Одну? Дві? Може, коробку?

— Три коробки, — відповів Черненко й зневажливо, наче якусь дрібничку, кинув на прилавок гроші.

— Дякую, сеньйоре. Дякую, — заметушив­ся товстун. — 3 собою візьмете чи накажете доставити?..

— Доставити. І, якщо можна, негайно.

— Я до ваших послуг, сеньйоре. Черненко взяв з прилавка конверт, напи­сав на ньому адресу й простягнув господарю.

— За цією адресою. Тут недалеко, за ва­шою крамничкою. Але це терміново. Сюр­приз. Розумієте?

— О! Так, так. Я зараз, — заметушився товстун, упаковуючи сигари.

Черненко подякував.

—      Я дуже поспішаю. До побачення.

“Куди ж тепер? Куди?” — завирувала думка, як тільки він вийшов із крамнички. В тому, що його викрили й можуть арешту­вати, сумніву майже не було: адже хтось хазяйнує в квартирі. Та все це необхідно пе­ревірити.

Вулицею повільно рухалося таксі. Він зу­пинив машину й, вмостившись на задньому сидінні, сказав водієві:

— Зараз поїдемо, хвилиночку.

Вийнявши з кишені записника й олівець, Черненко, здавалося, з головою поринув у якісь розрахунки. Він то швидко писав, то, підвівши голову, про щось напружено думав. А насправді, креслячи олівцем різні слова та фрази, він непомітно для водія уважно сте­жив за будинком, у якому мешкав.

Стояла нестерпна полуднева спека. Вули­ця була майже безлюдна, і водій радів клієн­тові. Йому було байдуже — стояти чи їхати, лише б лічильник цокав, нараховуючи циф­ри, що потім перетворяться в дзвінкі монет­ки, а можливо, й у звабливі папірці.

“Мій товстун уже зайшов у під’їзд, — мір­кував тим часом Черненко. — Піднімається на другий поверх, підходить до дверей із таб­личкою “Рібейра. Студент”. Дзвонить. Йому не відчиняють. Ще раз дзвонить і тупцює біля дверей із своїм пакунком. Може, зіпсо­ваний дзвоник, гадає він. А може, там, у кім­наті, його не чують? Перш ніж піти, він при­кладає вухо до дверей, потім око — до зам­кової щілинки. Такі товстуни з породи дуже цікавих… Та, нарешті, нічого не почувши й не побачивши, він, оглядаючись, спускається вниз і оце саме зараз має вийти з під’їзду…”

Товстун не з’явився. Хвилини чекання по­тягнулися нестерпно довго й напружено.

“Отже, все. Його затримали там, у кімна­ті”,— вирішив Черненко.

— Поїхали, — раптом сказав він водієві, відірвавшись від своїх “записів”. — Авеніда Пальмос, двадцять сім. — назвав він першу, що спала йому на думку, адресу.

Таксі рушило, й саме тоді Черненко поба­чив, як із під’їзду вийшло двоє однаково одягнутих людей і мерщій кинулось до тю­тюнової крамнички. Тут же двоє інших ви­вели її господаря, штовхнули до автомобіля, що з’явився з-за рогу вулиці й відразу зник за поворотом.

“Ясно, — подумав Черненко, дивлячись у вікно таксі, але не помічаючи ні екзотики південноамериканського містечка, ні пішохо­дів. — Усе ясно. Але хто вони такі? Місцева служба безпеки чи німці? Невже німці? Ні. Мабуть, тутешні, бо діють грубо, примітивно. Але їх багато в цій невеличкій країні, навіть занадто, щоб можна було сховатися, зникну­ти непомітно. Ех, Сергію, Сергію,— дорікав собі Черненко. — Допустив ти десь непрости­му помилку. Що ж робити далі?..”

Тим часом таксі, перетнувши велику овальну площу, звернуло на якусь вулицю, що зола до набережної, й незабаром помчало магістраллю, яка тягнулася вздовж океану.

Черненко був початкуючим розвідником, виконував, по суті, перше завдання. І хоч мав непогану підготовку, не раз і не два від­працьовував прийоми непомітного зникнен­ня, але зараз йому здавалося, що виходу не­має. Студента-іноземця Рібейру добре знали численні мешканці міста, його ім’я було ві­доме і в поліції.

Треба негайно зустрітися з Мендозою, той підтримає, дасть пораду. “Ні! Ні! Тільки не зустріч! — мало не вголос промовив Чернен­ко. — Я не маю права ризикувати…”

— Авеніда Пальмос, двадцять сім, — рап­том озвався водій, різко гальмуючи машину.

Від таксі Черненко швидко попрямував до будинку, зайшов у під’їзд, піднявся на шос­тий поверх ліфтом, опустився вниз і через чорний хід потрапив на Кінта Авеніда. Там він знову зупинив таксі й, покружлявши з півгодини вулицями міста, вийшов біля ре­дакції вечірньої газети.

У рекламному відділі його привітно зуст­ріла чорнява дівчина. Черненко знав: ота усмішка — службовий обов’язок, і все ж її було приємно бачити. На мить здалося, що все буде гаразд, що він сьогодні ж уникне пастки.

— Сеньйор хоче дати оголошення? — за­питала дівчина. — Знову якась рідкісна книга?

— Цього разу у мене звичайна життєва проза, — Черненко простяг дівчині бланк із текстом: “Найму кімнату. Бажано з ліпною стелею і вікнами, що виходять на північ. Не вище третього поверху”.

Мендоза, прочитавши те оголошення, зро­зуміє, що Черненко попав у тяжке станови­ще і потребує допомоги.

— Ви встигли у сьогоднішній випуск, — знову люб’язно всміхнулась дівчина, подаю­чи квитанцію.

— Дякую.

Вийшовши з редакції, Черненко швидше відчує, ніж помітив, що за ним іде “хвіст”. Діждавшись слушної миті, скочив на підніж­ку автобуса й потім, намагаючись позбутись переслідувача, цілий день їздив по місту, до­ки опівночі не опинився в порту біля каси. Це була його остання надія, хоч знав, що й тут на нього можуть чекати агенти таємної поліції. Але іншого виходу не було. Виїжд­жати треба негайно, сьогодні ж.

…Яскравий промінь портового прожектора вихопив з темряви південної ночі трап вели­чезного пасажирського судна, що незабаром мало відчалити до берегів Старого світу. Вже вдруге пробили склянки.

— Швидше! Швидше! — підганяв контро­лер пасажирів, що й так квапливо проходили повз нього.

Черненко з’явився із пітьми й підійшов до трапу, коли той уже був майже безлюдний. В елегантному костюмі, з добротним саквоя­жем у руках, він, безперечно, належав до па­сажирів з достатком, що відразу ж помітив і оцінив контролер.

— Ще півхвилинки, і ви запізнилися б, сеньйоре, — сказав він Черненкові, відмічаю­чи квиток.

Черненко всміхнувся, швидко піднявся по трапу й відразу ж змішався з пасажирами, що юрмились на верхній палубі, чекаючи відплиття.

Тим часом контролера, що вже піднімався по трапу, наздогнав чоловік у капелюсі й, щось тихо промовивши, швидко збіг на суд­но. Пароплав довгим і сумним гудком спо­вістив місто, море і темне, всіяне рясними зорями небо про свою розлуку з Південною Америкою, де не було ні війни, ні руйнувань, ні людських жертв і де лише ледь-ледь чувся відгомін великої світової битви.

Різкий, настирливий звук не змовкав. Від нього до болю дзвеніло у вухах, і Черненко спочатку не міг збагнути, де він і що діється навколо. Це було схоже на пробудження від глибокого, важкого сну. Він труснув голо­вою, обвів поглядом бункер, ніби освоювався з незнайомою обстановкою, й лише потім ви­брався назовні.

Старенький катер, стогнучи й покректую­чи, як древній дід, важко пінив воду за кор­мою і нарешті, вайлувато повернувшись бо­ком, підійшов до причалу.

Відразу ж на палубі й на березі забігали люди, і навіть незнайомі з життям причалу помітили б, що прибуття катера, хоч і не рід­кісна, але важлива подія.

Черненко підійшов до пірса. Легенький бриз ворушив його густе, злегка посріблене волосся. Цієї миті Черненка можна було б назвати навіть вродливим, якби не тонкі гу­би, важкувате підборіддя й складка, схожа на шрам, що перетинала чоло. У виразі об­личчя й поставі відчувалися воля і твердий характер.

Здавалося, Черненко зовсім байдужий до того, що відбувається навколо нього. Не від­давав розпоряджень, вказівок, ні в що не втручався. Але відчувалося, що саме він був центром подій, які розгорталися на причалі.

Кілька робітників несли якийсь прозорий ящик. Жінка в білому халаті розташувалася біля брівки басейну з аптечкою в руках. Власне, це був не басейн, а крихітна бухта, яку відгородили від моря високою метале­вою сіткою. Тут дельфіни-новачки проходи­ли карантин.

Підйомний кран обережно опускав на при­чал акваріум-ванну з органічного скла, звід­ки вниз, на метушню людей зацікавлено ди­вився дельфін. Він плив у повітрі, спостері­гав і… всміхався.

Часом стверджують, що собака дивиться на світ здивовано-запитливим і трохи сумним поглядом. Але це враження помилкове. Ми бачимо в очах собаки те, що хочемо бачи­ти — розум і почуття такі ж, як у людей. І хоч би скільки переконували ми господаря собаки, що розум людський і “розум” тва­рини — речі зовсім різні, хоч би скільки до­казів наводили, він, вислухавши нас, можли­во, погодиться з усім, але врешті-решт заува­жить: “Все це, звичайно, правильно, але мій собака…” Це, певно, через те, що люди всу­переч логіці наділяють тварин людським ро­зумом і почуттями, вперто шукаючи в них самих себе.

Усмішка дельфіна… Злегка іронічна й не­змінна. Така сама, як і на грецьких вазах початку нашої ери… І знову ж—це нам тіль­ки здається. Дельфіни не сміються. Тут весь “секрет” в анатомії, в особливій будові його рота — широкого, хвилястого, із трохи загну­тими вгору куточками. А може, дельфін все-таки усміхається?

Крановщик уже опускав акваріум, нама­гаючись не завдати дельфінові найменших турбот і не розхлюпати воду. Олег “диригу­вав” із пірса:

— Так, так… Добре, добре, — вигукував він, махаючи руками перед собою.

Ось акваріум торкнувся поверхні басейну й повільно зник під водою. Почувся тихий сплеск, і дельфін, покинувши камеру-одиночку, виплив у свою нову, хоча порівняно з попередньою комфортабельну, але все ж таки в’язницю. Так, саме в’язницю, бо іншо­го засобу вивчення дельфінів поки що не іс­нує. Не зважаючи на акваланги, гідрокостю­ми та інше хитромудре спорядження, люди­на не може довго перебувати під водою. Не здатна вона й долати такі відстані, як дель­фін, не може пірнути, ніби бавлячись, у мор­ську безодню, щоб тут-таки знову з’явитися на поверхні, не боячись так званої кесонної хвороби.

На жаль, людина поки що істота сухопут­на і ера “гомо акватікус” — людини водяної настане хіба що е далекому майбутньому. А сьогодні спілкування людини з дельфіном відбувається в морській клітці, яка, що не кажіть, для тварини все-таки в’язниця. І дельфін, як і кожен в’язень, насамперед мріє про те, щоб вирватись на волю.

Найвідчайдушніші оптимісти вважають: коли дельфін розумний, він збагне необхід­ність неволі. Реалісти стверджують: так тре­ба для науки. Найобережніші ж резонно за­перечують: поставте себе на його місце — вас украли інопланетяни, доставили в лабо­раторію, виконують з вами якісь незрозумілі маніпуляції, щось вимагають від вас, а що саме — ви ніяк не збагнете, бо їхні уявлен­ня про навколишній світ, виміри його й оцінки зовсім не схожі на ваші. І ніхто не зважає на ваші думки, ваше природжене по­чуття свободи, прагнення жити в тих умо­вах, в яких ви народилися й зросли…

Ніна Петрівна Рогова — “дельфінячий лікар”, як її називали в лабораторії,— спу­стилася в басейн. Побачивши її, дельфін під­плив ближче, потім злегка хитнув хвостом і плавно пішов до дна, ніби запрошуючи лю­дину до якоїсь гри. А незабаром людина й дельфін справді бавились, мов діти, що гра­ють у квача. Замиготіла, закрутилася у го­лубій воді весела карусель кольорових плям: оранжевий купальник Рогової та її коричне­ве, засмагле тіло і сіро-біла шкіра дельфіна. Поступово їхні рухи уповільнилися, стали плавніші й уже нагадували не гру, а танок— граціозний танок людини й дельфіна. Зда­валося, що вони обоє — людина й дельфін — відчували красу і ритм цього незвичайного підводного вальсу.

Довге волосся Рогової струменіло у воді, як шлейф. Дельфін кружляв навколо, виги­наючись і ніби милуючись тим, що бачив пе­ред собою.

Переконавшись, що новачок цілком здоро­вий, Ніна Петрівна вийшла з басейну. Чер­ненко і Олег попрямували в бункер, відкри­ли шторки оглядового вікна.

Ось Корсар наблизився до людей, дивився на них, як і завжди, злегка усміхаючись. Черненко всміхнувся йому: такі, мовляв, на­ші справи — почнемо незабаром досліди, і ти повинен показати, на що здатний. Ціка­во, що принесе цей новий експеримент?..

Учений підсунув до себе журнал спостере­жень, де Олег уже встиг зробити запис: “Експеримент № 579. Дельфін № 32. Пріз­висько…” Черненко дописав: “Вдалий” і по­ставив чомусь знак запитання.

Черненко не брав участі ні в проектуванні, ні в будівництві цього басейну. Років десять тому його спорудили за вимогою одного ві­домого, нині вже покійного вченого, який вніс пропозицію розпочати вивчення життя і поведінки дельфінів. Тоді такі досліди тіль­ки започатковувались. Роботи зарубіжних спеціалістів, що мали деякий присмак сенса­ційності, змусили наших вітчизняних біоло­гів уважніше придивитися до цієї давно зна­йомої, але загадкової морської істоти.

Басейн і лабораторію збудували поспіхом. Почалися експерименти. Проте навряд чи можна було назвати їх науковими в повно­му розумінні слова, бо не було найважливі­шого — методики досліджень, цього архімедового важеля будь-якого наукового пошуку. Для дельфінів вигадували найрізноманітніші ігри — з м’ячами, кільцями, надувними гу­мовими іграшками. І дельфіни гралися. Іно­ді так, як це хотілося людині, але частіше по-своєму. І ще: дельфіни гинули. Чи від хвороб, чи від неволі. А можливо, від того й того.

Ну, а що ж далі? Де відкриття? Де докази наявності в дельфіна розуму? Не в тому ж, далебі, що дельфін нап’яв собі на голову со­лом’яного бриля, якого хтось зронив у воду, і не в тому, що швидко й легко опановував вправи з м’ячем. Хіба він розумів, що бриль — це атрибут людського одягу, а м’яч — предмет для гри? А можливо, й ро­зумів?.. І таких “можливо” згодом назбира­лося багато. Потрібні були досліди, що да­ли б точні, науково обґрунтовані відповіді на запитання: що може дельфін, а чого ні, де межа його розумових здібностей?

Минав час. Надто гарячі ентузіасти посту­пово охолонули. Відомий вчений, з ініціати­ви якого було споруджено басейн, теж втра­тив інтерес до дельфінів. Йому запропонува­ли кафедру в університеті, і він охоче змі­нив незручності експедиційного життя на за­тишок міської квартири. Саме тоді четверту лабораторію, що ніби доживала свій вік, прийняв Черненко. Власне, від лабораторії лишилася тільки назва, бо не було в ній ні співробітників, ні дельфінів. Був лише дідок з місцевих, який за невеличку платню взявся охороняти нехитре лабораторне майно.

Друзі й знайомі Черненка, дізнавшись, з якою упертістю він добивається продовжен­ня дослідів, незрозуміло стинали плечима.

А Черненко почав не з ігор та забавок, почав, відверто кажучи, з фантастики. Він вирішив… поговорити з дельфіном, навчити його нашої мови — спочатку простих, од­нозначних слів, які друкуються на перших сторінках букваря.

Учений працював до самозабуття, але на­слідки були мізерні. Дельфіни вивчили кіль­ка сліз і часом, здавалося, вимовляли їх ціл­ком свідомо, бо саме тоді, коли це було по­трібно. До того ж вони з власної ініціативи запам’ятовували вигуки, що їх чули від пра­цівників лабораторії, і щедро пересипали ни­ми свою скупу “мову”. Виходило іноді на­віть цікаво. Розігнавшись під водою, дельфін виплигував на поверхню і, як досвідчений акробат, робив у повітрі кульбіт, енергійно вигукуючи “ап!” Потім він підпливав до ба­р’єра, де були люди, і промовляв досить чіт­ко “вода”, що дуже подобалося працівникам лабораторії, а також випадковим відвідува­чам, які могли годинами спостерігати дель­фінів, дивуючись з їхніх лінгвістичних здіб­ностей. Все це спершу сповнювало надією Черненка. Але потім дельфіни зупинилися в своїй “освіті” на одній точці й ніяк не хо­тіли рухатися далі. Черненко розумів: це через те, що в нього й досі немає надійної програми, що він прагне досягти мети з хо­ду, одним ривком… А далі виявилося, що дельфін, не маючи голосових зв’язок, не мо­же відтворити більшості фонем людської мо­ви, не хоче чи нездатний зрозуміти значен­ня слів, не виявляє щонайменшого бажання до співбесіди.

Черненко ставив усе нові й нові досліди. Змінювалися методи, змінювалися й праців­ники лабораторії. її полишали розчаровані шукачі легкої слави і швидко написаних дисертацій. Були дні відчаю і в самого Чер­ненка — “присмеркові” дні, як він їх нази­вав. Роїлося багато найрізноманітніших ду­мок, але кожна з них закінчувалася знаком запитання. “Чому дельфін повинен обов’яз­ково навчитися людської мови? Чому його спосіб шифрування інформації повинен ви­ражатися словами, поняттями, а не, скажі­мо, математичними формулами чи якимись зовсім іншими символами? ”

Кінець кінцем учений зрозумів, що в до­слідженні дельфінів знань із самої біології замало, і засів за праці філософів, психоло­гів, лінгвістів.

Мова — справжня, розвинута, що оперує поняттями й абстракціями, — це лише фор­ма вираження розуму. Ну, а що ж таке розум узагалі? Де критерій, мірка, еталон, які дали б змогу безпомилково визначити, що дана істота розумна, свідома? Праця — стверджують одні. Мистецтво — запевнюють другі. Математика — кажуть треті. Від себе Черненко додав: здатність до самопізнання. Якщо призначення розуму — пізнання ма­терії, то той, хто володіє інтелектом, насам­перед повинен почуватися особою. Але як до­вести, що дельфін здатний до самопізнання?

І ще одне. Чи універсальні закони розуму для всього свідомого у Всесвіті? Чи буде, скажімо, житель якоїсь планети з сузір’я Тельця о бо Козерога мислити так само, як ми, земляни? З цього приводу філософи спе­речаються. Але біда в тему, що їм невідомий інший розум. Вони знають лише один — людський, який сьогодні просто ні з чим по­рівняти.

“Не захоплюйся, не злітай занадто висо­ко — звідти страшніше падати, — стримував себе Черненко. — Розберись поки що в най­ближчому. Перед тобою звичайний житель Землі — дельфін, який володіє величезним діапазоном звуків. І це, безперечно, не прос­та випадковість. В цьому є своя закономір­ність. У примітивних істот засоби спілку­вання бідні, а чим вище на еволюційному щаблі тварина, тим досконаліший її мозок, тим багатша її мова. Ось і вивчай цю “іно­земну” на нашій планеті мову. Спробуй її розшифрувати”.

Так міркував Черненко і несподівано в нього народилася зовсім нова ідея. Попавши в полон до людини, дельфін навмисне вво­дить її в оману. Не йдучи на контакт, дельфін оберігає свою свободу, бо з точки зору дельфіна, люди ще не готові вступити в інте­лектуальне спілкування з представниками іншого виду. Наші спроби почати переговори з дельфінами — це нерівноправний діалог, оскільки один із співрозмовників — невіль­ник, другий — повелитель.

Але ця ідея не дала сподіваних результа­тів, навпаки, завела Черненка в такі непро­лазні хащі, що ледве вдалося повернутися до вихідних рубежів.

І тоді почалася ще одна переоцінка цін­ностей в історії четвертої лабораторії, з’явив­ся новий план.

Перше, що мусив зробити Черненко,— ро­зібратися в змісті інформації, якою обміню­ються дельфіни. Хід думки був простий: всі живі істоти повідомляють одне одного про певні обставини за допомогою сигналів. Ви­ходячи з цього, люди сконструювали “радіозалякувачі” — записані на магнітофонну стрічку голоси птахів, що виражають небез­пеку. З їхньою допомогою захищають сьо­годні посіви й аеродроми. Тут усе відбуває­ться за формулою: “Ситуація А — сигнал А; ситуація Б — сигнал Б”. Досліди показа­ли: нічого подібного у дельфінів не спосте­рігається. За однакових обставин, що їх штучно створювала людина, дельфіни то свистіли, то скрипіли, то видавали звуки, схожі на постріл іграшкової гвинтівки.

Досліди йшли за дослідами, але наслідок був незмінний. Тоді спробували простежити поведінку дельфінів, транслюючи записані на магнітофонну плівку їхні власні голоси. Результати такі ж самі.

Четверта лабораторія зайшла у безвихідь, і Черненко зупинився перед зачиненими две­рима, забувши заповітне “Сезам, відчинись!”. Але саме тоді, наче блискавка серед ясного дня, з’явилась ще одна ідея.

Черненко міркував: розум повинен бути гуманним, отже, коли одна розумна істота має всі умови для існування, а інша стра­ждає, скажімо, від голоду, то перша обов’яз­ково мусить прийти на допомогу другій.

У першому експерименті Черненко працю­вав із Корсаром. Дельфін навчився за світ­ловими сигналами натискувати на педалі і одержувати нагороду — рибку. Досить бу­ло тільки раз випробувати установку, щоб Корсар добре засвоїв правила користування нею. Потім басейн поділили сіткою на два ізольовані відсіки, в яких обладнали дві од­накові годівниці. У другий відсік Черненко впустив молодого дельфіна Малюка. Дельфі­ни добре бачили й чули один одного. Так по­чався черговий тур експериментів.

Малюка не годували цілий день. Він голо­дував, а в Корсара раз за разом засвічували­ся лампочки, і він ласував рибою. Звісно, Малюк мав безперервно вигукувати: “Хочу їсти! Хочу їсти!” — чи щось подібне до цьо­го. А що робитиме Корсар? Чи зуміє розпо­вісти сусідові, що в його відсіку теж є годів­ниця з такою самою “рибною” педаллю?

Наслідки були зовсім несподівані. Корсар не захотів учити Малюка. Він зробив усе значно простіше: одержавши чергову рибку, не проковтнув її, а, тримаючи в зубах, під­плив до сітки її випустив перед самим Малю­ком. Той одразу підхопив подарунок.

Довелося поміняти сітку. Встановили но­ву, з дрібнішими отворами. Тепер Корсар уже не міг пригощати Малюка, а мав лише один вихід: повідомити йому про годівницю.

І ось через кілька хвилин Малюк, спершу помиляючись, а потім усе впевненіше і впев­неніше почав “працювати” з приладами.

Другий дослід. Третій. Четвертий. До Кор­сара підсаджували нових “партнерів”. І ко­жен з них — один швидше, другий повільні­ше, але рано чи пізно, за допомогою одержа­ної від Корсара інформації, обов’язково навчався користуватися автоматом.

Це вже була перемога!.. Точніше, дуже важливий крок до перемоги. Четверта лабо­раторія святкувала успіх. Але згодом досяг­нуте почало насторожувати Черненка. Чим більше провадилося експериментів, тим оче­виднішим ставав прорахунок у їхній поста­новці. Дельфіни бачать один одного і, мабуть, беруть приклад з того, хто вміє здобувати їжу.

Як відомо, деякі тварини-батьки навчають своїх дітей. Малюки переймають від них уміння розшукувати здобич, маскуватися й нападати, переслідувати й уникати погоні. Це так звані інстинктивні програми, що закладені в генетичному апараті тварини і реалізуються в процесі “навчання”. Зовсім інше — дресирування. Людина свідомо ви­робляє в тварини цілу серію умовних рефлек­сів, не властивих їй від природи. І справді, навіщо, скажімо, гусакові стріляти з гвин­тівки, а еєдмєдю кататись на велосипеді чи мотоциклі? Для тварини це ланцюг сліпо зав­чених дій, єдиний сенс яких — одержання винагороди. А може, ні? Може, ми спрощено уявляємо здібності тварин і “тваринний ро­зум” справді існує? На жаль, численні дос­ліди показали, що тварина нездатна навіть скопіювати вчинки свого дресированого ро­дича, а тому не може будувати в голові бо­дай найпростішу логічну модель: зроби ось так і тоді на тебе чекає винагорода. А саме вміння виявляти зв’язок між причиною і на­слідком — перша ознака справжнього ро­зуму.

Ну, а що не дельфіни? Можливо, вони мають якусь особливу здатність навчати один одного? Отож, щоб заключити зоровий контакт, дельфінів треба відокремити один від одного світлонепроникною перегородкою.

Почався наступний етап експериментів. І ось результат: із ста спроб дев’яносто три вдалих. Виходить, що дельфіни здатні пові­домляти один одному складну інформацію. А таке спілкування вже мало чим відрізняє­ться від людського!

Це була справжня перемога. І неабияка. Отоді-то Черненко й зробив доповідь у Коор­динаційній раді. Слухали його з цікавістю, і лише дехто скептично посміхався. Проте, коли на закінчення виступу Черненко проде­монстрував кінограми дослідів, скептики де­що охолонули. Та виступив професор Маценко — видатний біонік, спеціаліст з проблем сонарних систем у тварин. Спокійним, без­барвним голосом він пояснив аудиторії, що дельфін має дуже розвинений сонар, тобто ехолокаційний орган. Він посилає пучки ультразвукових імпульсів, “обмацує” ними предмет і, приймаючи відображені сигнали, аналізує його, визначає розміри, властивості, а може, навіть і смак. Таким чином дельфін-учень перехоплює відображені сигнали дельфіна-вчителя і сліпо копіює його дії.

Це пояснення здалося всім настільки прос­тим, вірогідним і переконливим, що дехто навіть полегшено зітхнув: ось бачите, мов­ляв, шановний товаришу Черненко, в чому “секрети”, а ви мало не ввели нас в оману. На нашій планеті є лише один розум — люд­ський.

Люди здебільшого вважають себе прихиль­никами нового. І все ж таки нове, незвичне часто викликає якийсь внутрішній, підсвідо­мий протест, заперечення. І тут вражає над­звичайна винахідливість, з якою шукають аргументи, відстоюючи усталене, звичне, а по суті захищаючи власні забобони. Психо­логи називають це інерцією мислення, соціо­логи і політики — консерватизмом. Добре, що придумали терміни, але було б набагато краще, якби виробили дієві засоби боротьби з цією досить поширеною хворобою.

Після того ж таки пам’ятного засідання ради Маценко люб’язно запропонував Чер­ненкові свої послуги в розшифруванні під­сумків експериментів, але той лише знизав плечима, подумки рішуче від них відмовив­шись. Занадто вже упереджена була позиція професора. Занадто безапеляційні його су­дження. Отже, продовжувати пошуки треба було самому, покладаючись лише на власні сили.

Несподіваний випадок прийшов на допомо­гу Черненкові. Повертаючись із засідання ради, він у купе вагона, що мчав на південь, познайомився із Дмитром Івановичем Завадським. Цей навдивовижу жвавий, енергій­ний чоловік уже з перших хвилин знайом­ства поставив вимогу, щоб Черненко називав його на “ти”, і Черненко, який нелегко схо­дився з людьми, називав його саме так, одра­зу відчувши до нього потяг і довіру.

Дмитро Іванович займався проблемами акустики й очолював лабораторію великого підприємства. Він досить швидко збагнув суть проблеми, над якою працював Чернен­ко, й захопився нею. Випадкові подорожні затоваришували і майже до ранку прогово­рили в купе. Коли поїзд наближався до мо­ря, вони вже мали нову програму дослідів.

Найближчої суботи Дмитро Іванович з’я­вився у дельфінарії, обвішаний добрим де­сятком якихось мініатюрних приладів. Кор­сар довго й зосереджено розглядав прихідця, а потім тихо, без жодного звуку, почав пла­вати навколо нього. Та прилади Завадського показували інше: дельфін не мовчав. Витан­цьовували змійки на екрані осцилографа, а це означало, що дельфін “обмацував” незна­йомця ультразвуковими імпульсами, змальо­вуючи його повний ехолокаційний портрет.

Дмитро Іванович легко визначив частоту й інтенсивність цих сигналів і підказав Чер­ненкові до смішного просте рішення. Треба покрити автомат і годівницю особливим по­лімерним матеріалом, що не відображує, а навпаки, поглинає ультразвукові коливання. А для спілкування дельфінів встановити під­водні переговорні апарати — гідрофони.

Експеримент готували під технічним ке­рівництвом Дмитра Івановича.

“Отже,— міркував Черненко,— дельфіни зараз не бачать один одного — заважає світ­лонепроникна перегородка. Вони не можуть сприймати й ультразвукові сигнали. Що ж залишається? Гідрофони й повітря. Хоче­те поділитися досвідом? Будь ласка. Але зробити це ви зможете лише за допомогою “мови”, бо ніяких інших засобів у вас тепер немає”.

Почався дослід.

Дельфіни довго “розмовляли” між собою. Так само, як це роблять люди по телефону: спершу один, потім другий, але… І в тому “але” полягало найголовніше: дельфін-учень, новачок, не зумів упоратися із своєю годівницею.

Дослід повторювали багато разів, але по­зитивних наслідків не мали.

Дмитро Іванович, засмучений невдачею, поїхав на свій завод, домовившись із Чер­ненком, що той подзвонить йому, коли пла­нуватиметься щось нове, цікаве і потрібна буде його допомога. А Черненко почав роз­бирати руїни невдалого досліду, відшукуючи в них цілі, непошкоджені деталі та елементи, щоб будувати новий експеримент. Такий уже він був — Сергій Терентійович Чернен­ко — людина нестримної, наполегливої вдачі.

Двері несподівано відчинились, і на порозі бункера з’явився Олег.

— Сергію Терентійовичу, аврал! — сказав він стривожено.

— Що сталося?

— З Координаційної ради приїхали.

— Мабуть, чергова ревізія, — зітхнув Чер­ненко. — А хто приїхав?

— Професор Данилевський.

— Федя?..

У цей час під вагою важких кроків загули металеві сходи, і в бункер зайшов професор Данилевський.

— Ну й парко у вас, — заговорив він, ви­тираючи носовичком змокріле обличчя. — Однак, ви тут гарно влаштувалися. Прохо­лодно, затишно й вода поруч,— додав, огля­даючи бункер.

Черненко всміхнувся, але нічого не відпо­вів. Він уже не раз чув такі слова, сказані жартома і серйозно. Всім чомусь здавалося, що приморська лабораторія — своєрідний будинок відпочинку та ще й з пристойною заробітною платою. В той же час мало хто погоджувався залишити місто й перебратися на цей “курорт”.

— Справжній пивний погрібець, зовсім як одеський “Гамбрінус”, — казав Данилев­ський, все ще розглядаючись навкруги.

— Знайдеться й пиво, Федю, — пообіцяв Черненко, простягуючи гостеві руку. — Ну, здрастуй.

Вони обнялися.

Данилевський і Черненко подружилися давно, ще під час студентської практики. Але потім їхні шляхи розійшлися. Данилев­ський у складі групи випускників поїхав на Камчатку для вивчення морських котиків. Все, чого досягла група, спостереження і до­сліди Федір Олександрович старанно фіксу­вав у зошитах, яких за три камчатські роки набрався не один десяток, що й лягло в основу його блискучої кандидатської дисертації. В ній Данилевський, не перебільшуючи своїх заслуг і не применшуючи чужих, узагальнив підсумки роботи експедиції.

Наступні дві експедиції вже проходили під його керівництвом. І хоча для науки нічого нового не дали, Федора Олександровича ста­ли вважати відомим спеціалістом по вивчен­ню морських тварин. Пізніше він з успіхом захистив докторську дисертацію й очолив відділ у науково-дослідному інституті. Але на цьому не зупинився. Навпаки, Данилев­ський гаряче включався в розробку все но­вих і нових проблем, що цікавили не лише біологів, а й учених, які розв’язували прак­тичні завдання народного господарства, зо­крема, перспективи використання океан­ських ресурсів. І завжди там, де не можна було заздалегідь передбачити наслідки вторг­нення людини в повне загадок життя океа­ну, Данилевський закликав до обережності. Брати з океану? Так. Але робити це розум­но, щоб не завдати природі непоправної шко­ди. Він так і називав свою теорію — теорією безпечних цифр.

І ще одна риса вдачі була у Данилевського — вміння жити в злагоді з людьми. З будь-якими. Розумними і не дуже, добрими і зли­ми, керівниками і підлеглими. Він не був пристосуванцем, але щось особливе, непід­владне точному визначенню в його характе­рі давало змогу будь-коли згладжувати кон­флікти чи непорозуміння, що виникали.

— Та-а-ак, молодшим ти не став, але фор­му тримаєш, — сказав Данилевський, огляда­ючи Черненка. — Молодчина, чесне слово. А я, бачиш, хе-хе… трошки того… зажирів. — Він задоволено торкнувся свого живота.

Черненко всміхнувся й подумав: “Зажи­рів! Якби тільки зовні, то не біда…”

— З чим приїхав? — відразу ж запитав Черненко. — 3 офіційним візитом?

— Та як би тобі сказати… — зам’явся Данилевський.

— Дипломат ти поганенький, Федю…

— Це розмова не на п’ять хвилин.

— Ясно. Ну що ж, зараз і поговоримо. Ходімо на свіже повітря, — запропонував Черненко, простягуючи руку до дверей.

Спека нависала над землею безбарвною в’язкою масою і, здавалося, мала якийсь специфічний присмак — солодкуватої хур­ми. Повітря аж дзвеніло від концерту цикад. Складалося враження, що вони злетілися сюди з усього узбережжя й влаштували свя­то пісні: кожна з них намагалася будь-що перескрипіти сусідку, а заразом і всіх інших.

Черненко й Данилевський сіли на лаву під платаном.

Данилевський не поспішаючи вийняв з ки­шені носовичок і витер спітніле обличчя.

Черненко, вичікуючи, мовчав.

— Та-а-ак, — протягнув Данилевський, ро­зуміючи, що неприємної розмови не уник­нути. — Так ось яка справа…

Він дістав невеличку серветку й почав дбайливо протирати скельця окулярів. Те­пер, без окулярів, його обличчя набуло зов­сім іншого виразу — зникла професорська солідність, воно стало простішим, лагід­нішим.

— Є думка в раді, — Данилевський намагався підшукати якомога м’якші вирази, але в голові невідступно крутилося висловлене на останньому засіданні формулювання. — Є думка, — повторив він, — вважати роботу твоєї лабораторії… безперспективною…

Слова чіплялися одне до одного, як мета­леві ошурки до магніту.

Запанувала довга мовчанка.

— Чия думка? — спитав Черненко, зда­валося, зовсім спокійним, байдужим голо­сом.

— Та майже всієї ради. — Данилевський полегшено зітхнув, ніби скинув зі своїх пле­чей якийсь надмірно важкий тягар. Адже головне вже сказано, далі буде простіше.

— Майже всієї ради, — повторив Дани­левський.

Тепер пауза була довшою і ще тяжчою. Черненко не порушував її.

— Знаєш, Сергію, — мовив Данилевсь­кий. — Давай одверто.

— Безперечно.

— Спробуй глянути на все так, як бачать там, у раді. За шість років роботи — майже нічого. Хіба рада не має рації?

— Трапляється, Федоре, що рацію має той, хто її зовсім не має, — відрубав Чер­ненко.

— Але ж це думка більшості.

І знову напружена мовчанка.

— Ну, гаразд. Дещо, звичайно, зроблено. Але реальних успіхів нема. А чому, Сергію? Тому, що гіпотеза, яку ти намагаєшся до­вести, помилкова. Ти клюнув на гачок сен­сації. Газетне шумовиння здолало в тобі ло­гіку вченого.

Черненко недобре, болісно посміхнувся, хотів щось заперечити, але Данилевський енергійно його перебив:

— Знаю, Сергію. Ти скажеш: зарубіжні дослідники… Але ж вони перші й зайшли у безвихідь. Фактично відмовилися, так, так, відмовилися від експериментів, — наполягав Данилевський, підвищивши голос, ніби саме це мусило остаточно переконати Черненка. — Ти згадаєш їхні книги. Але то не книги — книжечки. Не наукові, а науковоподібні. Тут закруглили, там не доказали, в іншому місці перебільшили, а то й дофантазували. Загалом же, напустили туману, а далі — як у відомій пісні: щоб ніхто не здогадався… “Дельфіни — розумні істоти голубого конти­ненту, представники загадкової цивілізації”. Все це міф, сучасний красивий міф.

Данилевський говорив таким тоном, наче доводив дитині, що земля кругла, а сонце на ніч не лягає спати, а заходить за обрій, де світить так само, як і вдень.

— Тезу висунуто, але минає рік, другий, третій… Шість років — не жарти, Сергію.

— Не шість. Для мене набагато більше,— сказав Черненко.

— О!.. Навіть так! — підхопив Данилев­ський. — І що ж? Далі перших лабораторних дослідів, схожих на циркові трюки, справа не посувається. Сенсації, Сергію, не сталося. Дельфінячий бум…

— Ні, Федоре, ні, — раптом перебив глу­хим голосом Черненко. — Це не я, а ви ста­ли жертвами дельфінячого буму. Декому справді здалося, що не сьогодні-завтра дель­фін висуне голову з води й промовить, як казкова золота рибка: “Здрастуйте, дорогі товариші біологи! То на чому ви зупинили­ся?..” А коли цього не сталося, ви обра­зилися: “Не хочеш говорити, значить ти не що інше, як найзвичайнісінька тварина, і нема в тебе ні розуму, ні інтелекту”.

— Ну, навіщо перебільшувати? — посміх­нувся Данилевський.

— А я не перебільшую. Адже ми, люди, й то часто не розуміємо як слід один одного. Згадай, Федю, скільки часу мізкували над тим, щоб розшифрувати ієрогліфи Древнього Єгипту або ж письмена племен майя? Десят­ки, навіть сотні років. А це ж була хоч і мерт­ва, але все-таки наша, людська, мова. То скільки ж потрібно часу, сил, праці, щоб зрозуміти істот, зовсім на нас не схожих, які, по суті, живуть в іншому світі? Скільки, по-твоєму? Га?

— Справа не в часі, Сергію, — примирли­во озвався Данилевський.

— А в чому? — в голосі Черненка вираз­но зазвучала гіркота. — Я іноді відчуваю се­бе кімнатною мухою, яка бачить інший, ве­ликий і цікавий світ, але б’ється об скло, бо не може знайти шпарки, щоб вилетіти на волю… Ось так.

Черненко змовк на якусь мить і заговорив знову:

— Це правда: у мене поки що нема в ру­ках ключа від розгадки. Але я відчуваю, що такий ключ існує. Існує, дідько б його взяв! — вигукнув він. — Потрібні лише зу­силля, терпіння і праця. А головне,— розу­міння всієї складності проблеми з боку Ко­ординаційної ради.

Данилевський мовчав. А Черненко, ніби відчувши втому чи спад енергії, вів далі вже іншим — рівним, приглушеним голосом:

— Ти гадаєш, мені не хотілося кинути все де до біса й зайнятися чим-небудь іншим, як кажуть у нашій раді, перспективним? Хотілося. І не раз. Та я не можу цього зро­бити, не маю права. Я мушу переконатися, а заразом переконати й інших, що моя гіпо­теза — не міф, а жива реальність. Або ж ска­зати впевнене “ні”. Бо в науці й негативна відповідь — це віха, дорожній знак на шля­ху в “нікуди”.

Якби Данилевський зовсім не знав Чер­ненка і вперше зустрівся з ним сьогодні, він все одно не зміг би не помітити його вра­жаючої здатності сумніватися й бути пере­конаним водночас. А саме отакий сплав і по­трібен ученому, щоб шукати, але не бути впертим і не вважати випадковість законо­мірністю, не піднімати її на п’єдестал. І все ж Данилевський наполягав на своєму.

— Все це фрази, Сергію, — сказав він. — Дуже знайомий мотив: дайте мені право помилитися! Але можливості наукового пошуку не безмежні. Ти добре це знаєш. Пла­нуючи наступ, ми повинні обирати напрям головного удару і саме туди кидати основні сили.

— Я це розумію. Та, забезпечуючи голов­ний удар, не можна оголювати фланги чи інші ділянки фронту. Тут. якщо вже говори­ти твоєю термінологією, або тримають обо­рону, або ж ведуть бої місцевого значення. І, повір мені, траплялося і на війні, і в нау­ці, що такі бої переростали своє обмежене завдання і забезпечували вирішальний ус­піх. Не завжди дослідження дають конкрет­ний, практичний результат. Адже нікому не спадало на думку припинити роботи з елек­тричним струмом лише тому, що людина не відразу винайшла трамвай. А коли Склодовська і Кюрі — тоді ще невідомі вчені-одинаки — працювали в своїй невеличкій лабора­торії, хіба хто-небудь думав, що вони три­мають у руках ключ до енергетичної рево­люції?.. Ти чув про чотири етапи роботи над відкриттям?

— Щось не доводилося.

— Перший — загальний галас. Другий — плутанина. Потім — покарання ні в чому не винних. І нарешті, — нагородження непри­четних. Ось так.

— Це ти про себе? — запитав Данилевський.

— Це до слова.

Данилевський підніс руку до підборіддя, стиснув його, ніби пересвідчуючись, що воно на місці, важко зітхнув. Так зітхає збагаче­ний життєвим досвідом батько, слухаючи нерозумну мову сина.

— Чесно кажучи, Сергію, — сказав він нарешті, — я не хотів сюди їхати. Міг би й відмовитися. Але…

— Але ти все ж таки приїхав. І я цьому дуже радий. Твоя доповідна буде, я певний, об’єктивна. Бо якщо ти захочеш, то зможеш в усьому розібратися.

— Я… Що я? — мовив Данилевський. — Раді потрібні факти.

Сказавши це, Данилевський опустив голо­ву, а коли підвів її, то побачив удалині — там, де стояла величезна металева кліть, хлопчика в строкатій тенісці з фотоапаратом на шиї. Він дуже уважно розглядав кон­струкцію, призначення якої, мабуть, не ро­зумів. Голос Черненка відвернув увагу Данилевського.

— Давай одверто, як кажуть, з відкритим забралом, — запропонував Черненко. — Ти маєш сумнів щодо того, чи існує мова дель­фінів?

— Чому ж? Безперечно, існує. Система сигналів, різні там свисти, скрипи… Хто це заперечує? Звуки видають навіть риби, хоч про їхню німоту складено прислів’я. — Данилевський пожвавішав. Йому здалося, що він, нарешті, порозуміється із своїм опо­нентом.

— Звуки… — сказав Черненко. — Вони бу­вають різні. Наша мова — теж звуки і разом з тим це голос розуму. Але ти не хочеш пові­рити в те, що розумові здібності дельфінів — щось таке, що вирізняється в усьому тварин­ному світі. Їхні звуки — свідомий обмін інформацією. Свідомий, — підкреслив Чер­ненко. — Так само, як наша з тобою оця су­перечка.

— Ох, Сергію, — знову тяжко зітхнув Данилевський. — Був час, коли і мавпу вважали майже напівлюдиною й навіть намагались навчити її говорити.

— Але, крім “мама”, “тато” і “дай” нічо­го не добились, — закінчив за Данилевського Черненко. — Було. Зате сьогодні ми знаємо напевне, що мавпа, так би мовити, не дотя­гує до людського інтелекту і вчити її мови — марне заняття. А ось мову самих мавп уже розшифровано. І багато хто з дилетантів та любителів сенсацій були розчаровані, дізнав­шись, що вона дуже бідна, складається лише з трьох–чотирьох десятків сигналів… Ні, Фе­доре, — помітивши, що Данилевський слухає його без інтересу, закінчив Черненко, — при­клад з мавпами явно невдалий. Він не з тієї площини.

— Значить, ти знову своєї. Гадаєш, що звуки дельфінів — це голос розуму, а не ін­стинкту?

— Саме так. І, крім цього, відкриття не робляться на замовлення, в якісь визначені строки. А що стосується зарубіжних учених, то вони теж відмовилися від лобової атаки, зрозуміли, що проблему штурмом не візь­меш, тому й перейшли до планомірної, три­валої облоги.

— Хай усе це, Сергію, й так, але сьогодні раді потрібні не слова, а докази. Конкретні і реальні. — Данилевський зробив особливий наголос на останньому слові. — Чи можеш ти показати бодай один експеримент, який під­тверджував би твою віру і який можна бу­ло б розтлумачити саме так, а не інакше?

— Ні. Сьогодні не можу, — глухим голо­сом озвався Черненко.

Данилевський мовчав і, глянувши перед собою, знову побачив хлопчика в строкатій тенісці. Той якимсь чином забрався у кліть для транспортування дельфіна і виконував там дивовижні й незрозумілі рухи. Певно, спрацював замок-автомат і хлопчик не міг вибратися назовні.

— Поглянь, Сергію, — сказав Данилевсь­кий. — Може, допомогти?

— Не треба. Знайде вихід і сам.

Хлопчик спершу заклично розмахував ру­ками, та, переконавшись, що це марно, по­чав уважно розглядати кліть, обмацуючи металеві прути. Невдовзі він знайшов те, чо­го шукав,— важіль замка-автомата, довго вовтузився біля нього, мабуть, розгадуючи “секрет” роботи, а розгадавши, вийшов з кліті й пішов геть, час від часу оглядаючись на небезпечну людиноловку.

— Ось тобі живий приклад, — усміхнувся Черненко. — Якби хлопця залишити в тій клітці в’язнем, то через певний час можна виробити в нього досить складну поведінку. То яка твоя думка про його інтелект?

— Не розумію тебе, Сергію, — розвів ру­ками Данилевський. — Питання стоїть сер­йозно, а ти жартуєш.

— Я не жартую. Я цілком серйозно.

— Добре, — сказав Данилевський. — А що накажеш писати у звіті?

— Напиши: провадяться пошуки, — від­повів Черненко.

— Пошуки… Алхіміки теж шукали, але жоден з них не перетворив заліза на зо­лото.

— Значить, я алхімік! Так і напиши у зві­ті! — Черненко рішуче підвівся з лави й швидким кроком попрямував до моря.

Данилевський, провівши його поглядом, зиркнув на свій професорський портфель і ще раз важко зітхнув.

— Штовхнув же мене дідько на цю по­їздку…

Тим часом Черненко ішов уздовж берега. Під ногами стиха шурхотіла галька, пронизливо кричали над головою чайки-кликуни. А спогади ніби чекали нагоди, щоб знову заволодіти ним…

За склом ілюмінатора аж до виднокраю тяглася водяна рівнина. Спокійний океан — явище одноманітне й навіть дещо сумовите. Це на суші під час руху чітко відчувається пересування: змінюються пейзажі, будинки, пішоходи. В океані — все інакше. Вода і не­бо — без меж. Дивний світ, що ніби склеє­ний з двох частин, іноді навіть пофарбова­них в однаковий колір, або ж, навпаки, в різ­ний — блідо-синій зверху і в темний-темний знизу. Дивишся на цю картину і виникає неспокійне, тривожне відчуття, ніби час зу­пинився і вже ніколи не буде нічого іншого, крім оцієї води й неба.

Щойно було світло, та сонце якось відразу наче пірнуло у воду — сховалося за обрій, довкола стало темно, а над головою засяяли зірки. Ніч у тропіках настає несподівано, і тут не буває вечірньої зорі — чудової пори, оспіваної всіма поетами світу.

Каюта була така маленька, що Черненко навіть не міг по ній пройтися, хоч йому й не сиділося на місці. Та виходити на палубу остерігався. Він лежав на канапі й маши­нально гортав “Пам’ятку для тих, хто за­знав морської катастрофи”.

“Скільки потрібно слів для донесення? — думав він. — Якнайменше. Скажімо, так: “Розкритий місцевою поліцією…” А може, німцями? Адже ставка у їхній грі не ма­ленька — уран… Ні, ні. Це були місцеві. А взагалі, яка різниця? Головне, що він уникнув переслідування й тепер на паропла­ві, і що має дуже важливі відомості, які тре­ба негайно передати на Батьківщину. Шко­да, звісно, що він не зустрівся з Мендозою, але це вже було неможливо…”

Поступово відшліфовувався текст радіо­грами: “Розкритий. Зв’язок утрачено. Зараз на пароплаві, що йде в Кадіс. Руду відправ­лять наприкінці серпня вантажним судном “Санта Ізабель”. Тридцять п’ятий”. Тридцять п’ятий — це його розвідницький номер. Ні, занадто довго. Треба коротше. Про себе — зайве. Це — потім, за інших обставин. А за­раз — найкоротше: “Першу партію урану відправляють наприкінці серпня. Судно “Санта Ізабель”. Дев’ять слів. Ні, треба ще коротше: “Уран відправляють наприкінці серпня. Судно “Санта Ізабель”. Але ще слід обов’язково додати: “Прапор іспанський. Команда — німці”. Це дуже важливо. Отже, одинадцять слів… Для передачі лише одна хвилина, хай навіть півтори, не більше. Але як передати?..

Черненко закинув руки за голову — так краще думалося. Ця звичка в нього змалку. Було, не виходить задача, і тоді він лягає на постіль, закидає руки за голову і думає, зма­льовуючи в уяві ситуацію, коли поїзд з точ­ки А їде в точку Б із швидкістю… Цікаво, а з якою швидкістю ми пливемо і коли при­будемо в Кадіс?

У двері несподівано постукали. Черненко здригнувся, але тієї ж миті зробив глибокий вдих, переклав пістолет до зовнішньої кише­ні і відчинив двері.

На порозі стояв стюард.

— Прошу вибачити, — сказав він, чемно вклонившись. — Сеньйор знову буде вечеря­ти в каюті?

— Дякую. Я піднімусь до ресторану, — відповів Черненко спокійним голосом, як і мусив би сказати задоволений собою і всім навколишнім молодий комерсант, що ним він був за новими документами.

— Як ви бажаєте, — мовив стюард і поспі­хом зник.

“Вже три доби не виходжу з каюти, — ду­мав Черненко. — Це може здатися підозрі­лим. Щоправда, вчора був шторм — паса­жири не дуже-то розгулювали по палубі, але сьогодні погода гарна. Треба вийти…”

В двері раптом знову постукали. “Ого! Це вже занадто…” — Черненко підвівся з ка­напи.

— Заходьте, будь ласка, — озвався до гостя.

В дверях з’явилася жінка середніх літ, симпатична, одягнута зі смаком, навіть ви­шукано. Обличчя стурбоване, з блукаючою посмішкою.

— Даруйте, — сказала вона, — до вас ви­падково не забіг мій собачка? Невеличкий такий, чорненький і кучерявий.

— Дуже шкодую, але я не бачив ніякого собачки, — усміхнувся Черненко.

— Шукаю його з самого ранку. Пробачте за турботу… — Ще раз винувато посміхнув­шись, жінка зникла за дверима.

“Ех, мені б твої хвилювання, сеньйоро”, — подумав Черненко й знову ліг на канапку, закинувши руки за голову.

“Один сеанс зв’язку,— знову швидко, як у лихоманці, запрацювала думка. — Лише один сеанс. За будь-яку ціну. Навіть ціною свого життя. Бо іншого виходу немає”.

Тієї миті прийшло рішення.

Черненко різко підвівся, замкнув двері на ключ і, вийнявши із стосика газет, що були на тумбочці, номер “Де оро”, відкрив четвер­ту сторінку, де здебільшого друкували еко­номічні огляди.

Це була найпопулярніша в Південній Аме­риці газета, яку можна було придбати в будь-якому кіоску чи ресторані, практично будь-де. Вона й служила текстовою основою для шифрування.

Черненко не знав, хто був винахідником цього елементарного і разом з тим хитрому­дрого способу шифрування. Але то була, безперечно, талановита людина. Спосіб знали всі розвідувальні служби світу, але розгада­ти це шифрування було майже неможливо.

Черненко повинен був користуватися тією самою газетою, — її рекомендував центр. Во­на регулярно надходила туди дипломатични­ми каналами разом з іншою пресою. Розвід­ник міг бути певним, що його повідомлення наступного дня буде розшифроване і прочи­тане.

Після складання шифровки над повідом­ленням, якщо його навіть буде перехоплено, можна марно сушити мізки протягом бага­тьох років. Адже це задача принаймні з ти­сячею невідомих.

Колонка цифр — одинадцять слів шифру­вання — вмістилася на малесенькому клапти­ку паперу. Черненко глянув на годинник. Не­вдовзі почнеться вечеря: кращого часу для задуманого не знайти. Він вимкнув світло й вийшов у коридор.

Не поспішаючи, наче прогулюючись, Чер­ненко йшов палубою, потім, ніби оглядаючи пароплав, попрямував до корми. Капітанська рубка. Сходи. Коридор. Ще одні сходи. Який величезний цей пароплав!

Черненка безперервно обминали стюарди, неквапом проходили мимо пасажири, роз­мовляючи між собою.

Ще одні сходи і знову коридор — тепер уже зовсім вузенький, схожий на тунель. Черненко не знав розміщення служб на ко­раблі, йшов навмання, покладаючись на свою інтуїцію та на щасливий випадок.

Раптом коридорчик звернув ліворуч і… вперся в ледь освітлені двері, над якими висіло щось подібне до емблеми репродукто­ра з променями, які, певно, символізували звуки.

“Радіорубка! Нарешті!..” — мало не вигук­нув Черненко і глянув навколо. Нікого. При­слухався — ні звука. Лише за дверима чу­лось якесь дивне приглушене плюскотіння. Він обережно взявся за ручку дверей. Не під­даються. Натиснув сильніше, відчинив і… відступив.

Перед ним була ванна кімната, в невелич­кому басейні якої серед пухнастої мильної піни лежала молода жінка. їхні погляди зу­стрілись. Жінка зойкнула. Черненко швидко причинив двері й тільки тепер збагнув, що емблема над ними зображувала звичайні­сінький душ.

Він довго блукав по судну, перш ніж опи­нився перед дверима, які вже не лишали найменшого сумніву — тут висіла табличка з написом: “Радіо”.

Двері були на замку, але за ними чулися якісь звуки — напевне, працював радист.

Черненко торкнувся кишені, де лежала зброя.

“Шкода, якщо доведеться стріляти”, — майнула думка.

Він постукав. Спершу тихо, а тоді голос­ніше… Йому не відповіли, хоч звуки майже стихли.

І тоді Черненко збагнув, що то калатання його власного серця.

— Це ж треба!.. — передихнув і взявся до замка.

Він не знав його конструкції, але в школі розвідників добре вивчив, як поводитися з будь-якими замками. Незабаром Черненко зайшов до радіорубки.

Зупинився, бо було темно і тихо. Радист, мабуть, вийшов у якійсь терміновій справі. “Тим краще”, — подумав Черненко і відра­зу ж приступив до роботи.

Світла не засвічував, обходився кишенько­вим ліхтариком. Швидко оглянув апарату­ру, визначив специфіку роботи на ній. Ра­діостанція була звичайна, стандартна, добре йому знайома, але… працювати не хотіла. Черненко безперервно повертав вмикач, кла­цав тумблером, проте лампочка-індикатор, що мала повідомляти радиста про готовність апаратури, не світилася.

“Дідько б тебе взяв!” — лютував Чернен­ко, кусаючи губи. Намагаючись розгадати секрет пошкодження, він оглянув панель, потім бокові частини. Тут усе гаразд. Відкрив тилову стінку рації і нишпорив проме­нем ліхтарика по каскадах ламп та по чи­сленних хитросплетіннях провідників.

Ось він, секрет! Одне з гнізд шасі було по­рожнє. Все, виявляється, дуже просто і в той же час непоправно: в блоці підсилення сиг­налу не було лампи.

Сьогодні мозок людини порівнюють з ком­п’ютером. Тоді Черненко не знав такого сло­ва. Не знав він і того, що через десяток років у світі з’являться дивовижні машини й кі­бернетика стане невід’ємною частиною циві­лізації. Але тієї миті його мозок, мабуть, працював із швидкістю найдосконалішого сучасного комп’ютера.

“Що робити? Чекати на радиста? Небез­печно. Та й бозна-коли він повернеться. Мо­же, й лампу носить з собою, щоб хтось, бува, не скористався рацією?.. Доведеться навіда­тись знову. Але пізніше, після вечері, коли стомлені від денного неробства пасажири розійдуться по своїх каютах”.

Щоб згаяти час, Черненко зайшов до ре­сторану, сів за столик, замовив вечерю й по­чав спостерігати за танцюючими парами.

Раптом біля нього пройшла господарка зниклого собачки. Побачивши Черненка, на якусь мить зупинилася, ніби роздумуючи, де вона бачила цю людину.

— Ну як? Знайшлася пропажа? — полег­шив її завдання Черненко, весело всміхаю­чись.

— О!.. Так, так, дякую, — радісно відпові­ла дама, але, не затримуючись, пішла уздовж зали, витягаючи з сумочки довгу сигарету.

— Дозвольте, сеньйоро? — зупинився біля неї метрдотель — високий, схожий на бок­сера великої ваги чолов’яга.

— Дякую, — відповіла жінка й, припалю­ючи сигарету, щось тихо додала. Так при­наймні здалося Черненкові.

“Я їх цікавлю?” — зринула думка. Але Черненко спробував себе заспокоїти. Хіба мало на світі чудернацьких господарок куче­рявих собачок і велетнів-метрдотелів? І ма­ло що могла пошепки сказати жінка люб’яз­ному працівникові ресторану?

Тим часом у залі ставало людно.

— Можна? — раптом почулося біля Чер­ненка й, підвівши погляд, він побачив перед собою людину з невиразним, безбарвним об­личчям. Ніщо в ній не виявляло ні професії, ні становища в суспільстві.

—      Будь ласка. Прошу, — сказав Черненко.

—      Чоловік подякував чистою іспанською мо­вою і сів.

На пароплаві розмовляли й англійською, і французькою мовами, і лише німці, що були серед пасажирів, переважно відмовчу­валися, або ж говорили стиха, намагаючись якомога менше привертати до себе увагу.

— Дозвольте? — запитав незнайомець і потягнувся до меню. — Напої, однак, не дуже… — зауважив він.

Черненко промовчав. У нього не було ні­якого бажання спілкуватися з цим настир­ливим типом.

— Чули новину? — раптом тихо промо­вив незнайомець. — Американці висадились у Нормандії.

“Оце так!..” — мало не вигукнув Чернен­ко, але вголос байдуже перепитав:

— Звідки ви взяли?

— Тільки що передали по радіо. Тисячі літаків і десантних суден, — нахилившись до Черненка, розповідав незнайомець. —Уявляє­те, що там робиться?

— Американці завжди діють з розма­хом, — зауважив Черненко. — Але я гадаю, що німці передбачили це…

— Ви абсолютно наївна людина! Тут пе­редбачай не передбачай — марне. Бо сила.

Оркестр заграв щось надто швидке й го­лосне. Черненко допив свою каву, підвівся й злегка кивнув сусідові:

— На добраніч.

— Спати? Так рано? — здивувався той.

— На добраніч, — повторив Черненко, ви­йшов на палубу й зупинився біля поруччя.

Навколо вже панувала ніч. Мерехтіли мі­ріади зірок, за кормою плюскотіла чорна як смола вода. Чулося одноманітне гудіння дви­гунів. Віяло спокоєм і миром. І згадалося Черненкові не таке вже й далеке минуле, що закинуло його сюди, в іншу частину світу, на протилежний бік планети.

…Була глибока осінь 1942 року. Чернен­ко — зв’язковий третьої роти одного з стрі­лецьких полків, що брав участь в обороні Ленінграда. Та пам’ятна ніч була зовсім звичайна, як і багато інших ночей на фронті. Черненко чергував біля телефону в землянці командира роти. Командир при світлі каган­ця писав: когось представляв до нагороди, комусь повідомляв про загиблих. Раптом до землянки увійшов розвідник, старший лей­тенант Сєдих, і важко опустився на лаву.

Командир роти звів запитливий погляд.

— Володю Карташова втратили… На “се­крет” напоролися. Ну, просто ж тобі лоб у лоб. Всі вибралися, а Володька… — Сєдих важко зітхнув і змовк.

— А “язика” взяли?

— Взяли. Навіть двох, але це не німці.

— Як — не німці?

— Думали, італійці, а виявилося, що іс­панці. Наш майор місця собі не знаходить: “язики” та без язика. Щось лопочуть по-своєму, а дізнайся, про що. Одне тільки й зрозуміли: “еспаньолес, еспаньолес”. Іспан­ці, значить. А нам же вранці в атаку. Вслі­пу. Скільки хлопців загине…

— Товаришу старший лейтенанте, — звер­нувся Черненко до командира роти. — Я знаю іспанську, і якщо треба…

У землянці затанцювали тіні. То Сєдих, стривоживши полум’я каганця, підніс руку і з силою вдарив по столу.

— То якого ж ти біса мовчиш?.. Катай у штаб батальйону! Зараз же!

…У просторій селянській хаті сиділо чет­веро : двоє радянських офіцерів — командир батальйону та незнайомий Черненкові капі­тан — і двоє іспанців, у дуже пожмаканих, заляпаних сірувато-рудою осінньою грязю­кою шинелях.

Майор підвів на Черненка втомлені від безсоння очі. В них засвітилася надія. Чер­ненко розумів: вранці майорові вести у на­ступ, а не знати оборонного порядку ворога, розташування вогневих точок, значить нара­жати людей на небезпеку, воювати великою кров’ю. І раптом така знахідка — боєць, що знає іспанську мову.

— Скажи їм, щоб відповідали на мої за­питання.

Черненко почав перекладати, і з перших його слів полонені, які досі сиділи, мов за­цьковані звірята, заговорили швидко, навпе­ребій.

— Про що вони? — нетерпеливився майор.

— Кажуть, що дуже раді бачити земляка. Це вони мене признали за іспанця.

— Давай до діла! — наказав майор.

Черненко лише встигав перекладати майо­рові запитання і відповіді полонених та уточ­нювати з ними разом одержувані дані на карті.

Іспанці дали цінні відомості. Минулої но­чі гітлерівці непомітно відвели в тил свій виснажений полк і замінили його свіжими силами — іспанцями з “Голубої дивізії”. По­лонені розповіли про схему оборони, розта­шування вогневих точок і додали, що вони земляки, з одного села, мобілізовані сило­міць, що вже давно домовились здатися в полон росіянам і лише чекали слушної нагоди, бо не бажають воювати за чужі інте­реси.

— Дозвольте йти? — запитав Черненко, коли допит було закінчено. Його зупинив капітан.

— Сержанте, звідки ви так добре знаєте іспанську?

— Вивчав, — коротко відповів Черненко.

— Я теж вивчав… німецьку, щоправда, — сказав капітан. — Але ще жодному фріцові не спало на думку, що я німець. Чому?

— Не знаю, товаришу капітане. Дозволь­те йти?

— Ідіть, — кивнув капітан і щось заноту­вав до свого записника.

Про випадок з іспанцями у роті побалака­ли й забули. Але через два місяці Черненка несподівано викликали у штаб полку. “Не інакше, як іспанського генерала впійма­ли”, — сказав жартома командир роти, пові­домляючи Черненкові про виклик.

У штабі його зустрів інший майор і чорня­вий, похилого віку чоловік у цивільному. Майор відразу ж звернувся до Черненка із запитанням:

— Звідки ви так добре знаєте іспанську мову?

Цього разу Черненко не відбувся, як тоді, в розмові з капітаном, коротким і вичерп­ним “вивчав”, а розповів про все спочатку.

Історія ця була незвичайна. І почалася вона ще в тридцять восьмому році.

Одного весняного дня, коли екзамени в школі, як то кажуть, були на носі й у вось­микласника Сергія Черненка катастрофічно зменшувався вільний час, мати повернулася з роботи пізніше, ніж звичайно, і привела хлопчика — худенького, з блідим обличчям і чорними, як маслини, очима.

— Знайомся, Сергію, це Енріке, — сказала мати. — Син іспанського республіканця. Йо­го батьки загинули в боротьбі з фашистами. Він буде тобі за брата.

Так зустрілися вони — Сергій Черненко і син іспанського антифашиста Енріке. Від­тоді в житті Сергія настав період, який піз­ніше він назвав “епохою Енріке”. У вільні від уроків години він учив Енріке російської мови, а сам пожадливо оволодівав іспанською, бо вирішив, як і тисячі хлопчаків його віку, обов’язково взяти участь у боях іспан­ських республіканських бригад з фашистами. Він, як і його однолітки, жив подіями в Іс­панії, носив прямокутну пілотку-“іспанку”, а географію далекої країни на Піренеях знав, мабуть, краще, ніж власної.

— Ой, Сергію, провалишся ти на іспи­тах, — часто казала мати.

— Не провалюся, — обіцяв Сергій і зао­щаджував час за рахунок гімнастики, пла­вання і сну. Його життя тепер ішло за чітко виробленим розкладом: у понеділок, середу і п’ятницю вони розмовляли з Енріке тільки по-іспанському, у вівторок, четвер і суботу— по-російському. Неділя була вихідним днем, і тоді російські слова звучали упереміш з іс­панськими.

Отож Сергій опановував іспанську мову не за програмою, а стихійно. І успіхи його були вражаючі. Вже восени на вечорі-зустрічі з іспанськими дітьми Сергій розповідав про радянських комсомольців. Гості добре його розуміли, а дехто навіть вирішив, що він теж іспанець, тільки давно виїхав у Росію і через те забув окремі слова.

І все це завдяки Енріке. Взагалі Енріке був кумиром Сергія і всієї родини. Про нього не просто піклувались, його любили, як рід­ного.

В ті дні з Іспанії надходили скупі й не­втішні вісті. Відчувалося, що фашисти пере­магають. Та Сергій і Енріке не хотіли вірити в це. Поразка республіканців тимчасова, га­дали вони, і справжні бої — ще попереду. Хлопці чули про радянських героїв, які самовіддано билися в інтернаціональних бригадах. Сергій чекав, що настане час, ко­ли й він із своїм другом вирушить в Іспанію, щоб у боях з ненависним ворогом відстоюва­ти республіку. А тому наполегливо й енер­гійно вивчав іспанську мову.

…Бесіда майора і сержанта затягнулася. Слухаючи, майор охоче пригощав Сергія цигарками “Дюбек” і час від часу робив якісь помітки.

— Ось так я й вивчив іспанську, — закін­чив розповідь Черненко. — Ну, а в сорок пер­шому, під час війни, батька перевели на Урал, ми з мамою поїхали також, а Енріке з іспанцями евакуювали за Волгу.

— Ви з ним листуєтесь? — раптом спитав іспанською мовою чорноволосий чоловік у цивільному, який весь час мовчав, і Чер­ненко відразу зрозумів, що перед ним іспа­нець. Черненко відповів, і між ними зав’язалася бесіда, що мала характер відвертою іспиту. Іспанець навіть запропонував напи­сати невеличкий диктант і, прочитавши його, зробив висновок: черненковий словниковий запас і грамотність задовільні, а вимова про­сто чудова. У будь-якому іспанському місті чи селі ніхто не запідозрить в ньому іно­земця.

Ще тоді, на допиті полонених іспанців, Черненко зрозумів, точніше, інтуїтивно від­чув, що саме цікавило капітана і для чого він запитав його про знання іспанської мо­ви. І коли тепер йому запропонували працю­вати розвідником, Черненко не здивував­ся, а одразу, без найменших вагань, по­годився.

— Я готовий, товаришу майор, — виструн­чився Черненко.

Майор розсміявся.

—      Ні, любий, ви ще ні до чого не готові.

Рік у спецшколі тягнувся нестерпно довго. На фронті час минав, наче мить, а тут, у ти­лу, щодень — те ж саме: іспанська мова, вправи із стрільби, радіосправа… І так день у день, з місяця в місяць. Як у калейдоско­пі, миготіли важливі, історичного значення події: битва на Курській дузі, визволення Орла й Бєлгорода, відступ гітлерівців по всьому фронту. Сергій Черненко прекрасно розумів, якою ціною дістаються ті перемо­ги,— адже він був на передовій,— і дуже соромився своєї бездіяльності. Іноді йому здавалось, що його помилково відрядили в оце невеличке містечко, де він змушений відсиджуватись у затишних аудиторіях і ви­вчати те, що вже, мабуть, не знадобиться в цій війні, бо відчувалося в усьому, що перемога над фашизмом недалеко. Його тяг­нуло на фронт. Туди, де вирішувалась доля Батьківщини.

Нарешті він написав рапорт. Йому відпо­віли, що війна йде не тільки в окопах, а й на фронтах невидимих, і що на цих фронтах не легше, а набагато важче. І вийшов він від полковника присоромлений, по-справжньому усвідомивши, що таке стратегія і тактика сучасної війни.

Незабаром його перевели в Москву, і си­вий старий чоловік довго роз’яснював йому будову атомного ядра, здатність окремих елементів до радіоактивного розпаду. Зви­чайний, здавалося, добре відомий ще з шкільного підручника уран перетворився з абстрактного хімічного елемента на сиро­вину для нової, небаченої досі зброї, здатної сіяти миттєву смерть на величезній тери­торії.

Сергій учився наполегливо і старанно, бо повинен був знати й уміти багато чого. Якась незначна деталь, штрих, дрібничка, повз які байдуже пройде звичайна людина, можуть бути дуже важливі для розвідника. А для того, щоб помітити ту дрібничку, по­трібні глибокі і всебічні знання. Принаймні в таких галузях, які цікавлять контррозвід­ника.

І ось настав день, коли він мав вирушити на завдання. Чи був він готовий до роботи розвідника? Він був молодий, добре натрено­ваний, мав міцне здоров’я, але в нього не було звичайного життєвого досвіду, що при­ходить з роками і який не заміниш ні нав­чанням, ні тренуванням. А тому бракувало вміння миттєво оцінювати довколишні події.

…Черненко запалив сигарету і оглянувся довкола. Небо із срібним диском місяця на­гадувало театральну декорацію. На палубі віддалік прогулювались поодинокі пасажи­ри. Долинали окремі фрази.

— Що не кажіть, а земля зараз — це най­надійніше.

— Земля завжди надійна.

З протилежного боку говорили про інше:

— Не треба так хвилюватися, Карміно: війна скоро закінчиться.

“Так. Війні скоро кінець, — думав Чернен­ко. — Це зрозуміли нарешті й союзники. А якщо фашистам усе ж таки вдасться зро­бити атомну бомбу? Бомба вже нічого не вирішить. А жертви, руйнування? Хтозна, скільки зла вона ще може накоїти!..”

— Вирішили подихати свіжим повіт­рям? — зненацька почулося за спиною.

Черненко оглянувся. Перед ним стояв не­давній сусіда по столу.

— Не спиться, — відповів неохоче, аби щось сказати.

— Так. Океан, місячне сяйво… Яке диво­вижне видовище.

“От нав’язався, — подумки вилаявся Чер­ненко. — А чому?” Це просте запитання не спало йому тоді на думку, бо в голові було одне — як виконати завдання. Так шахіст, готуючи пастку суперникові, часто не помі­чає контргри.

— Спробую все-таки заснути, — кинув Черненко і попрямував до лабіринту кори­дорів.

І знову він біля радіорубки. Двері цього разу були незачинені. В маленькій каюті темно. Крок… і раптом він відчув удар по голові. Та цієї ж миті чи то інстинктивна, чи відпрацьована під час тривалих тренувань реакція примусила його ледь-ледь відхили­тися вбік.

Черненко почав поступово опускатися. А дужі руки вже підхопили його і тягли на верхню палубу. Потім вони легко, як пір’ї­ну, перекинули його через борт. І, вже коли він падав донизу, у вируючу пітьму, в по­тьмареній свідомості виникла яскрава карти­на: він побачив себе чайкою, яка, склавши крила, каменем падає в океан. Легенький порух м’язів — і крила розпростані. Він ле­тить у світлім сяйві сонячного дня. Та рап­том невідомо звідки простяглася міцна рука, схопила птаха й почала стискати, наче в ле­щатах. Застугоніло в скронях, груди розривались і на якусь мить Черненко зрозумів, що то не птах, то він сам летить у безодню. Йому нічим дихати, немає сили… І тут якась величезна тінь майнула перед ним, підхо­пила й швидко-швидко понесла у безвість. Чорна, ледь посріблена місяцем вода погли­нула Черненка…

— Сергію Терентійовичу! — раптом почу­лося поряд, і Черненко здригнувся від неспо­діванки. На узбережжі стояла Рогова. — Ви… пробачте. Хто це до нас приїхав? — поціка­вилась вона, ідучи поряд Черненка. — Ка­жуть, величина?

— За величинами розрізняють тільки зір­ки на небі.

— Та й ця, що приїхала, теж, кажуть, світить.

— Світить, — якось невиразно посміхнув­ся Черненко.

— У вас неприємності? — запитала Рого­ва, відчувши настрій Сергія Терентійовича.

Черненко не встиг відповісти. Почулися чарівні звуки скрипки, Черненко й Рогова озирнулися. Над берегом моря стояв похи­лого віку чоловік у чорному костюмі й фе­тровому капелюсі — не по погоді й не по сезону. Він стояв обличчям до моря і грав. Ні, не грав, а, здавалося, виливав з-під смич­ка глибокий біль свого серця, потаємну тугу за чимось дорогим, що, може, пішло назав­жди.

— Хто він? — спитав Черненко.

— Не знаю, — стиха відповіла Рогова. — І ніхто не знає. Він приходить сюди щороку в той самий день. Приходить на це місце і грає ту саму мелодію. Дивна людина.

— А може, й ні, — сказав Черненко.

Вони змовкли й заслухалися. Стояли по­ряд, плече до плеча, і кожний думав про своє.

…В юні роки Рогова займалася легкою атлетикою — метала спис і мріяла стати чемпіонкою. Змагання йшли за змаганнями. Тренувалася багато, не шкодуючи ні часу, ні сил, і, нарешті, прийшов успіх. Спершу третє місце, потім друге. Але далі фортуна їй зрадила: більшого досягти не змогла і спорт полишила. Через кілька років закін­чила медичний інститут, збиралася займа­тись науковою роботою, але посада дільнич­ного лікаря — то не найкоротший шлях до наукових відкриттів. Кашель, нежить, катар верхніх дихальних шляхів… У серйозних випадках — консультація спеціаліста. І так день у день, з місяця в місяць, з року в рік.

Тоді хтось із колишніх однокурсників, що працював у Центрі по вивченню морських тварин, розповів їй про цікаві досліди, які вимагали участі лікарів. І хоча Рогова зна­ла, що серед медиків побутує думка, ніби ветеринарна наука — це медицина третього ґатунку, вона все одно влаштувалася в одну з лабораторій. Це була нова й цікава спра­ва, що рятувала від нудьги й одноманіт­ності.

Минув деякий час, і Рогова випадково по­пала на лекцію Черненка. Він розповідав про останні результати дослідів з дельфі­нами. Факти, легенди й гіпотези, іноді дуже тісно переплетені, малювали дивовижну кар­тину, цікаву й заманливу, як подорож у не­відомі космічні простори. Після лекції вона підійшла до Черненка. Прагнула більше ді­знатися про дельфінів, дещо уточнити. Вони довго прогулювалися берегом, і Рогова за­хоплено слухала свого співрозмовника.

А Черненко? Він, усе ще перебуваючи у піднесеному настрої від лекції, розповідав про своїх піддослідних те, чого не встиг та й не міг розповісти в лекційному залі. І Рого­ва дедалі більше дивувалася його вмінню пов’язувати факти, які на перший погляд лежали в різних площинах науки. Здавало­ся, Черненко прямує в невідоме, як воїн, і вона раділа, що доля звела її з цією на­тхненною, захопленою майже фантастични­ми ідеями людиною.

Коли зайшла мова про парадоксальні ви­падки в житті людини, її здатність навчати­ся, Черненко нагадав Роговій так звані “гаспаргаузерівські досліди”, що були поставлені колись людиною чи природою. Ув’язненого змалку в камері-одиночці, цілком забезпече­ного харчуванням, але позбавленого спілку­вання з людьми, нещасного спадкоємця пре­столу одного з німецьких князівств Гаспара Гаузера було випущено на волю лише в юнацькі роки. Але мети, що її поставили ті, хто не бажав приходу до влади Гаспара Гау­зера, було досягнуто: Гаспар став розумово неповноцінним.

А випадки виховання дітей тваринами? Охоплені непереборною силою материнсько­го інстинкту, самки вовка, тигра чи леопар­да, що з тих чи інших причин втратили своїх дітей, “усиновлювали” малюків людини. Че­рез кілька років таких здичавілих дітей зна­ходили й намагались повернути в людське суспільство, але… марно. Ці істоти були на­роджені людьми і були схожі на них, але назвати їх людьми вже не можна було. Вони пересувалися на чотирьох кінцівках, розри­вали їжу зубами, як звірі, з усіх доступних людській гортані звуків користувалися лише виттям і ревінням. Вчені довго й терпляче працювали над тим, щоб повернути їм люд­ську подобу, але всі зусилля виявилися мар­ними. Люди-звірі з величезними трудноща­ми оволодівали вмінням тримати в руках ложку, вимовляти кілька слів. А під час небезпеки скалили зуби, ревіли по-звірячому й утікали на чотирьох кінцівках.

Ось тоді вчені й дійшли висновку, що сам по собі людський мозок ще нічого не визна­чає. Все залежить від того, як і чим він завантажений. Окрім цього, у формуванні людської свідомості вирішальним є віковий фактор. Найважливіший період у житті лю­дини — дитинство, коли усвідомлення нави­чок, уміння, інтелектуальних і моральних надбань попередніх поколінь, одне слово, то­го, що, власне, робить людину людиною, мак­симально загострено. І варто в цей період позбавити людину спілкування з подібними до себе, — їй доведеться витратити потім уд­вічі, втричі, а то й у десятки разів більше часу та енергії, щоб оволодіти бодай елементарними знаннями. Якщо втрачено час, то потенціально здатна до найвищих злетів думки людська особа лишається на рівні безсловесної істоти. І вже ніякими за­собами біди не поправиш.

— Отже, — підсумував Черненко, — якщо ми вважаємо дельфіна розумною істотою, не­важко уявити, що в нього є такий же період, коли можна ліпити його свідомість. Так, так, саме ліпити, як ліплять глечик з добре замі­шаної глини, якій варто лише затверднути, і вона стане міцна, наче камінь. Людина повинна лишитися віч-на-віч із дельфіном-дитиною і замінити йому батьків, замінити “суспільство дельфінів” на суспільство лю­дей. Техніка такого експерименту не дуже складна. Невеличкий закритий басейн і до­броволець, що прирік би себе бодай на річне ув’язнення. Як ви на це дивитесь?

— Дуже цікаво, — мовила Рогова.

— Я не про те. Я про добровільне ув’яз­нення.

Рогова зупинилась від несподіванки.

— Саме так. Про вашу згоду… Звичайно, це не відразу. Потрібна тривала попередня підготовка.

І незабаром він уже гаряче й захоплено розповідав про деталі майбутнього експери­менту, якому, можливо, доведеться зіграти неабияку роль у науці. Говорив про підвісне ліжко над водою, про обстановку в цій своє­рідній лабораторії-квартирі, де людина ма­ла б свій невеличкий шматочок земного про­стору. Головне в експерименті — це, кажучи мовою кібернетиків, спробувати вкласти в мозок дельфіна людську програму, подібно до того, як вовчиця вкладала в дитячий мозок свою — вовчу. Ясна річ, передбачити результати неможливо. Не виключено, що дельфін не виявить свідомості, схожої на людську. Але за будь-яких обставин наука скаже ще одне “так” чи “ні”.

Сперше Роговій усе це здавалося неймо­вірним. Досі її захоплення спортом і меди­циною ніколи не сягали рівня, який можна було б назвати подвигом. Крім цього, вона лікар, а не біолог. Чи впорається із завдан­ням? Чи піде на таку самопожертву? Адже її інтереси пов’язані з іншою проблемою — серцево-судинними захворюваннями дельфі­нів, які збігалися з людськими і відкривали широкі простори для досліджень. Хоча, зрештою, є точки дотику її власної роботи із пропонованим експериментом. Вона не дала тоді остаточної відповіді.

…Черненко тим часом спостерігав не стіль­ки за чоловіком, який грав на скрипці, скіль­ки за дельфінами, що юрмилися біля берега. І не просто юрмилися. Вони ніби уважно слухали музику.

Ось мелодія змовкла. Чоловік у чорному костюмі низько схилив голову. Його скрипка безсило звисала в лівій руці. Так стоять над могилою.

Черненко і Ніна Петрівна, не змовляю­чись, рушили в протилежний бік. Хай їхня присутність не заважає старому чоловікові віддатися своїм почуттям.

— Сумна мелодія, — стиха мовила Рого­ва. — Але скільки в ній досконалості.

— Та що воно таке, досконалість? — ус­міхнувся Черненко.

Рогова виразно глянула на нього.

— Це коли беруть звичайну реальність, додають трохи фантазії і багато-багато по­чуття.

Черненко знизав плечима.

— Ви бачили, як дельфіни скупчилися біля берега під час гри на скрипці? — спитав він.

— Бачила, але, можливо, то звичайна їхня прогулянка?

— Ні. Не звичайна. Дельфіни дуже чут­ливі до музики, особливо до ліричної, але причини… Це ще одна загадка… А як там наш новачок?

— Нічого. Міцний, здоровий.

— Тоді готуйте його до експерименту,— сказав Черненко і попрямував до лабора­торії.

…У кімнаті звукозапису панував напів­морок, вікна були затемнені. Приглушено звучала мелодія. Щемлива й таємнича.

Звуки линули від дивовижної конструкції, що віддалено нагадувала телевізор, розібра­ний на складові частини чиєюсь невмілою рукою. На столі лежали плати, блоки, над ними там і сям стриміли гостроверхі лампи. Екран світився. В такт музиці змінювались кольори: червоний, зелений, оранжевий, го­лубий… А перед отим механічно-електрон­ним споруддям, підперши рукою щоку, сидів Віктор.

— Розважаєтесь? — досить різко сказав Черненко.

Віктор здригнувся й кинувся до приладу. Мелодія стихла. Тільки спроквола шипіла магнітофонна стрічка.

— Це не забавка, — озвався Віктор. — Це кольоровомузичний комбайн.

— Кольоровомузичний? — Черненко за­йшов до кімнати.— Цікаво.

Віктор, пожвавившись, почав розпові­дати:

— Розумієте… люблю переверти різні. Ко­лір, скажімо, виразити в музиці, звук — у кольорі… Цікаво, хоча все досить просто — механічні коливання перетворюються в елек­тромагнітні і навпаки… Зелена трава почи­нає звучати, а в пісні з’являються барви… А хочете побачити свій голос? — і, не доче­кавшись відповіді, Віктор увімкнув ком­байн. На екрані з’явились якісь невиразні тіні.

— Ні, це не ваш, це — Олега, — Віктор натиснув на тумблер. — А оце уже ваш.

Голоси в кольоровому виконанні майже не відрізнялись один від одного, і лише Віктор помічав їхні відтінки.

— У Семена голос завжди “в крапоч­ку”, — пояснював він. — Навіть тоді, коли кашляє. Взагалі ж голоси бліді, не те, що музика. Там одна мелодія — в голубих то­нах. Інша — наче й весела, а на екрані — суцільна темрява…

Черненко мовчав, похмуро оглядаючи чу­дернацький прилад. Віктор це зрозумів по-своєму.

— Ви не думайте, Сергію Терентійовичу, це я у вільний від роботи час…

— У вільний час, кажете? — задумливо повторив Черненко. — Ану поставте ту, що весела, а насправді — суцільна темрява.

Віктор нахилився до комбайна, довго чаклував над ним, потім натиснув на кла­віші. Заграла музика, але екран чомусь не засвічувався.

— Знову десь не контачить, — забідкався Віктор. — Розумієте, я домагаюсь макси­мальної чутливості. Варто підвищити її хоч трошки і таке чудо з’являється… Я новий каскад підсилення змайстрував, а ось до­вести до пуття не можу… — І Віктор загли­бився в схему, а потім, забувши про все, по­чав “продзвонювати” всю мережу.

Тримаючись тіні, що падала від дерев, Данилевський поволі простував до будинку приїжджих. Раптом його увагу привернув сміх, що почувся з гурту людей, які стояли навколо невеличкого басейну. Чи то в плані культурних заходів, чи просто з цікавості відпочиваючі з навколишніх пансіонатів, що містилися на узбережжі, часто приходили дивитись на дельфінів. Багато кому з них ще ні разу не доводилось бачити цих дивовиж­них істот. Спостерігали за ними уважно, але наближатись до води не насмілювались. Го­строзубі патоки дельфінів тримали їх на чималенькій відстані. Правда, всі вони чули, що дельфіни смирні, дружелюбні й до лю­дини ніколи не проявляли агресивності, але такі страшні щелепи і… брала гору звичайна життєва розсудливість.

Екскурсію супроводжував лаборант Семен Поліщук. Йому подобалось бути добровіль­ним екскурсоводом, і він проводив біля дель­фінарію вільні від роботи години. Його роз­повіді мали успіх. Він так любив своїх підо­пічних, так ними пишався, що ладен був знайомити із своїми зубастими “інтелектуа­лами” увесь світ.

Семен виріс у дитячому будинку одного з північноуральських містечок. Скільки й пам’ятає себе, кожну вільну хвилинку від­давав тваринам. У нього було небагато това­ришів серед однолітків, зате кролики, мор­ські свинки, хом’яки, сороки й інші меш­канці живого куточка були його великими друзями і вихованцями. Він годував їх, роз­важав, довіряв їм свої мрії і таємниці, ді­лився радощами, горем та невдачами. Він не міг пройти байдуже повз бродячу двірнягу чи кота, намагався їм хоч чимось допо­могти.

І ще одне. Семен був дуже вразливий до холоду, завжди замерзав у суворі уральські зими і ніколи не встигав відігрітись за ко­ротке й мінливе літо. Ось чому, відслуживши армію, він вирішив поселитися на півдні і, звісно, знайти роботу, що була б пов’язана з тваринами. Так Семен Поліщук став лабо­рантом четвертої лабораторії. Його сумлін­ність Черненко помітив одразу, але про його безмежну любов до тварин не знав, поки один випадок не переконав його в цьому.

Три роки тому, коли в басейні було лише двоє дельфінів, несподівано захворів один із них — Спритний. Він нічого не їв, майже не рухався і був дуже сумний. Одним здава­лось, що дельфін отруївся, іншим — що він проковтнув якийсь предмет. На нещастя, Ро­гова була у відрядженні, і дельфіна намага­лись лікувати своїми силами: змусили при­йняти порцію спеціального розчину, щоб промити шлунок, але ефекту не досягли ніякого. І тоді вирішили, що Спритний безна­дійний. Так думали всі, крім Семена.

Він увесь час — вдень і вночі — був із дельфіном. Розважав його, пестив, намагав­ся залучити до ігор, різав на тоненькі шмат­ки свіжу рибу і змушував їсти, навіть зумів напоїти теплим молоком. Так минуло три доби. Спритний поволі одужував, веселішав, а на четвертий день уже навіть бавився із Семеном.

Після того Черненко довго розмовляв із Поліщуком і зрозумів, що означають дель­фіни в житті цього юнака. Черненко порадив йому сісти за підручники й готуватись до вступу в університет. “Ти станеш справжнім біологом і, може, зробиш не одне відкрит­тя,— сказав наостанку Черненко.— Бо вели­ка любов народжує великі успіхи”.

Коли Данилевський, не поспішаючи, на­близився до басейну, Семен Поліщук саме вів чергову екскурсію,

— Сьогодні дельфінам приділяють велику увагу. Про них пишуть статті, брошури, кни­ги. То що ж таке — дельфін? Дельфін — це не риба, а морська тварина. У нього немає зябер, він так само, як і ми з вами, дихає легенями, і навіть хворіє на ті самі хвороби, що й людина.

Семен змовк. Раптом хтось запитав:

— А чим пояснюється приязне ставлення дельфінів до нас?

— Ми вже запитували їх про це, і вони відповіли: “Ми не уявляємо собі іншого став­лення до наших менших братів”, — охоче по­яснив Семен.

Почувся сміх, дотепи. Данилевський піді­йшов ближче й приєднався до гурту.

— Вигадки або дресирування, — не зрозу­мів хтось жарту.

— Дресирування? — запитав Семен. — Ну що ж, будь ласка. — Він нахилився, поставив на парапет дельфінарію картонну коробку й, діставши з неї кілька гумових м’ячиків, кинув у воду. Ті відразу ж поплили, ніби невеличкі жовтенькі каченята.

— Спритний, поглянь! — вигукнув Семен і підняв над головою табличку з цифрою “3”.

Дельфін, кинувши погляд на табличку, швидко підхопив один м’ячик і, різко хит­нувши головою, викинув його з басейну. Так само він зробив і з другим і з третім.

Але це не викликало особливого здиву­вання. У цирку і не таке показують. Проте Семен, мабуть, сподівався саме на таку ре­акцію.

Він показав дельфінові табличку з одним ромбом. Дельфін відразу ж викинув із води один м’яч. Поліщук показав табличку з чо­тирма ромбами — з води один за одним ви­летіло чотири м’ячики. Потім Семен почав демонструвати дельфінові різні фігури в най­різноманітніших кількостях — по дві, п’ять, шість, вісім — і щоразу дельфін виконував завдання безпомилково. Тепер екскурсанти дивилися із захопленням. Це вже не скида­лося на циркові номери. Дії дельфіна межу­вали із свідомістю…

— Дресирування? — знову звернувся Се­мен до своїх слухачів. — Прошу. —Він швид­ко взяв в одного екскурсанта фотоапарат, в другого — парасольку, в третього — сумоч­ку, в четвертого — ракетку для бадмінтону й підняв ті речі над головою. Дельфін одра­зу ж викинув із води чотири м’ячики. Ек­скурсанти зааплодували.

— А ви кажете “дресирування”,— весело примруживши очі, мовив до Данилевського якийсь чоловік у квітчастій сорочці й злегка штовхнув його ліктем.

— Я нічого не кажу,— сердито озвався Данилевський і поспіхом почав вибиратися з гурту.

З кімнати звукозапису Черненко зайшов до бункера. Тут уже все було готово до ек­сперименту. Посеред басейну, в його найвужчому місці, що нагадувало перетин ві­сімки, виднілась глуха перегородка. В пра­вому відсіку на поверхні води ледачкувато похитувався Корсар. Новачок — Вдалий — навпаки, стурбовано перетинав басейн з краю в край.

Черненко довго стежив за поведінкою тварин.

— Скільки вони були разом? — запитав нарешті Олега.

— Дві години.

— Потоваришували?

— Хто їх розбере? Поплавали разом, тро­хи побавились.

Несподівано Черненко відчув уже добре знайому йому роздратованість, що останнім часом завжди оволодівала ним перед експе­риментом. Звідки й чому з’явилася вона, він не знав. Можливо, від перевтоми, а може, від передчуття нової невдачі, усвідомлення того, що його праця схожа на гру в піжмур­ки з природою.

Черненко кинув погляд на Олега. Той на­хилився до мікрофона:

— Вітю, почали, — сказав приглушено.

У бункері почулись якісь невиразні звуки. То Віктор увімкнув апарати.

Потім звуки стали виразніші. Дельфіни про щось між собою розмовляли. Голоси їхні звучали по-різному. З одного динаміка час від часу чути було легеньке посвистуван­ня, з другого — тривожне кректання, скре­готіння, шелест і навіть звуки, що скидали­ся на плач дитини.

— Хвилюється Вдалий, — сказав Олег. — Голодний і, мабуть, скаржиться Корсарові або ж розпитує, як тут пообідати.

Олег, закінчивши необхідну підготовку, чекав розпорядження Черненка, але той си­дів у глибокій задумі чи в нерішучості. Оле­гові на якусь мить здалося, що він побоюєть­ся починати експеримент. Та ось Черненко важко підвівся й несподівано наказав:

— Провадьте дослід. Я буду нагорі. Дуже зручна це позиція — спостерігати зверху, — осміхнувся він і вийшов.

— Семене, — сказав Олег після невелич­кої паузи лаборантові, який сидів поруч, — а раптом у тебе щаслива рука… Вми­кай!..

Семен нерішуче глянув на тумблери й кнопки.

— Ну, сміливіш!.. Сміливіш!

Семен обережно перевів один, а потім і другий важелі.

І тієї ж миті в обох відсіках дельфінарію спалахнули яскраві ліхтарики, освітивши апарати з жетонами та автомати-годівниці.

Корсар одразу ж кинувся до приладу й почав виконувати добре відомі йому опера­ції: добував жетон, кидав його в отвір й одержував рибку. З його динаміка чулося тільки тихе посвистування. Може, правило “коли їсиш — мовчи й не диш” було у вжит­ку і в дельфінів. Зате Вдалий, як і раніше, стурбовано метався в басейні, пронизливо скрипів і свистів.

Тим часом Корсар ніби й не помічав стур­бованості свого сусіди. Він уже добре посні­дав і зараз не їв рибок, а весело бавився з ними, мов кішка з мишею. Ось він підплив до жетонного апарата й, вибивши кілька же­тонів, не кинув їх в автомат, а склав на дні басейну.

— Жаднюга, — не витримав Олег. — Про запас дбає.

Він вимкнув установку.

Червоні лампочки в басейні Корсара згас­ли, і з його динаміка долинули голосні сви­сти. Вони тривали хвилину чи й більше. По­тім Корсар замовк, ніби прислухався до чо­гось, і почав свистіти знову — швидко, без­перервно, з різними інтонаціями. Що ж було в тих звуках? До кого він звертався? До людей — з проханням продовжити цікаву гру? Чи, може, до Вдалого? Адже за планом досліду Корсар повинен був розповісти йому про “секрет” добування їжі: натисни, мов­ляв, друже, на педальку, — одержиш жетон, кинеш в отвір автомата, що висить у басей­ні, — матимеш їжу. І якщо Вдалий “зі слів” свого невидимого зараз родича навчиться користуватися приладами, яких він ніколи не бачив, це буде крок у невідоме, відкриття, доказ того, що в дельфінів існує дуже розви­нена система інформації.

Час тягнувся повільно. Нарешті Олег зно­ву ввімкнув апаратуру. Спалахнули червоні лампочки в басейні, і Корсар, заспокоїв­шись, продовжував далі складати жетони, а Вдалий, як і раніше, стривожено кружляв у своєму відсіку, щоправда, вже не хаотич­но, а ніби щось розшукуючи.

— Автомат! Він шукає автомат! — вигук­нув Олег.

Дослідники завмерли.

— Розказав-таки йому Корсар!.. — зрадів Семен.

Черненко спостерігав цю картину нагорі.

Вдалий зробив ще коло по відсіку, підплив до жетонного апарата й зупинився.

“Ну, давай же, давай! Натискуй!” — подумки заохочував його Черненко.

Але дельфін… торкнувся головою педалі й завмер. Потім поплив, знову повернувся, постояв “свічкою”, енергійно працюючи хво­стом, і нарешті подався у найдальший заку­ток дельфінарію, ніби протестуючи проти голодної дієти і самотності.

Після повторення досліду в журналі лабо­раторії з’явився короткий запис: “Експери­мент № 580. Результат негативний”.

Черненко торкнувся скроні, де швидко-швидко пульсувала жилка. Довго стояв, за­думавшись. Він уже напевне знав: невдача неминуча. Точніше, не знав, а відчував. Він давно помітив за собою, що ніколи не міг передбачити успіх, зате невдачу відчував безпомилково. Ще звідтоді, як у каюті дру­гого класу пасажирського пароплава перети­нав Атлантичний океан, прямуючи в Кадіс.

…Черненко розплющив очі й застогнав. Не стільки від болю, скільки від того, що вели­чезні обручі, які стискали його скроні і гру­ди, ослабли — дихати стало вільно і легко… Він живий! Це вразило його найбільше.

Океан був спокійний, тихий. Над головою срібний місяць уповні. Густого чорного ко­льору небо з яскравими південними зірка­ми, наче стара, з’їдена міллю портьєра, за якою горить світло. А вдалині — величезна громада пароплава. Він невмолимо віддаляв­ся — єдиний рятівний острівець серед без­межного водяного простору. Разом з ним та­нула і будь-яка надія.

Черненко був сам один серед водяного без­межжя. Костюм здавався свинцевим і тяг­нув донизу. У вухах дзвеніло так, наче там працювала велетенська кузня, дихати було важко, боліла від удару голова.

Він злегка ворухнув руками. Вони були важкі, неслухняні. “За бортом… Я за бор­том… — зринула думка. — За бортом, але живий. Правильніше, поки що живий. А раз живий, будемо боротись.

Думки ніби відокремились від тіла, стали спокійніші й логічніші. Здавалось, що роз­мірковував не він, а хтось інший, сто­ронній.

Було холодно, й Черненко спробував плис­ти, щоб зігрітись. “Але чому холодно? Оке­ан у липні теплий, як парне молоко. А ось одяг… Одяг треба скидати. Документи, гроші — все це тепер ні до чого. І пістолет та­кож зайвий вантаж”.

Піджак знімав довго і важко, зате він од­разу пішов униз, наче хтось потягнув його у безодню. Краватка — навпаки, довго не то­нула й чіплялась до руки, наче не бажала розлучатися із своїм господарем.

Тепер плисти стало легше, але думки, як докучливі мухи, не полишали його. “Така дурна смерть — потонути при повній свідо­мості!.. Потонути, не виконавши завдан­ня… Це неможливо. Його врятують. Тут хо­дять пароплави, бо це ж стовпова океанська дорога. Його помітять. Треба триматися з усіх сил, триматися до ранку”.

Відчуття холоду поступово зникало, дещо заспокоювались і “ковалі” у скронях. Чер­ненко заощаджував сили, лежав на поверх­ні води — маленька цяточка в океанському просторі. Але мужня, сповнена надії і віри на порятунок…

В океані сонце сходить якось особливо — не так, як над сушею. Величезне, тро­хи сплюснуте світило піднімається просто з води, і тоді океан ніби кипить на видно­крузі.

“Перш ніж напасти на людину, акула ро­бить спіральні кола, поступово зменшуючи кільця”. Це було перше, що спало йому на думку, коли він побачив неподалік півметро­ве лезо акулячого плавця. І раптом знову згадалось: “Якомога активніше борсайтесь у воді, бийте руками по поверхні, гукайте, кричіть. Тільки цим можна злякати акулу. Єдиний засіб захисту від неї — напад”. Звід­ки це? Ага, з “Пам’ятки для тих, хто зазнав морської катастрофи”. Але для галасу і бор­сання сил не було.

Величезна акула поволі, ніби знічев’я за­вершувала перше коло. “А може, вона мене не помітить?” — зринула надія і поступово розвіялась. Друге коло було вже менше. Те­пер стало очевидно, що ненажерливий хи­жак почув здобич і, описуючи спіралі, по­ступово наближається до жертви. Тільки за­раз Черненко відчув жах. Раптом удалині він помітив ще кілька плавців. До нього на­ближалась ціла зграя морських хижаків. А перша нападниця була вже зовсім близь­ко. Здавалося, простягни руку й можна тор­кнутись її жорсткої, мабуть, як шліфуваль­ний папір, шкіри. І все-таки вона була дуже красива: голуба спина, сріблясто-біле чере­во, трохи сплюснуте зверху сигароподібне тіло й сильний, гострий, як лезо, хвостовий плавець. Ось акула почала перевертатись до­гори черевом. “Все!.. Це кінець… Твій кі­нець, Сергію… Зараз вона кинеться… За­раз!..”

Зненацька Черненко помітив, що під ним, унизу, майнули якісь тіні й попереду, там, де була акула, запінилась-завирувала вода. Він подумав, що то між собою схопилося кілька акул, котрі не бажали ділити здобич. Але чому у нападаючих зовсім інші лоби? Чому в них нема серпоподібного спинного плавця? Ага, он воно що. Це не акули! Це дельфіни, яких колись він бачив у Чорному морі.

Тим часом бій між акулою і дельфінами розгорявся. Гострий акулячий плавець то зникав під водою, то знову з’являвся. Раптом її тіло застигло на мить, потім хитнуло­ся, вигнулось над поверхнею величезною ду­гою й зникло у воді. Втрачаючи свідомість, Черненко відчув, як щось еластично-пружне торкнулося його плечей, рук, і він поплив, підхоплений якоюсь невидимою силою…

Свідомість повернулася несподівано, й перше, що він побачив перед собою, це було сонце, яке стояло майже в зеніті. А потім він помітив поряд себе дельфінів. їх було не­багато. Може, десять, дванадцять, та вони оточували його з усіх боків, ніби охороняю­чи,— спокійні, зосереджені, з трохи хитру­ватими усмішками. Один з них підтримував його над поверхнею води. “Чому вони усмі­хаються? — думав Черненко. — І куди пли­вуть?” Потім ці думки змінили інші: “Скіль­ки минуло часу? Година? Дві?..”

Черненко відчув біль у рані на голові. Він спробував ворухнути рукою й торкнувся лисніючої шкіри тварини. Дельфін пірнув, і Черненко закашлявся від води, але одразу ж відчув під рукою плавник іншого дельфіна і його дуже тіло.

“Що це? Гра тварин, які знайшли в морі незвичний предмет? Ні. Схоже на те, що дельфіни хочуть мені допомогти”. Він спро­бував повернути голову, щоб краще роздиви­тися довкола, і тієї миті небо, сонце й океан з дельфінами хитнулись і разом із Чернен­ком попливли в якусь чорну безвість…

Сонце сідало за обрій, коли він відчув під собою землю. Він лежав на твердому, прохо­лодному піску. Що це? Міраж? Галюцина­ція?.. Промені сонця золотили верхівку ви­сокої скелі, що одиноко здіймалася над поверхнею океану. Навколо стояла мертва тиша. її не порушував навіть сумний плескіт океанських хвиль.

Черненко відчув страшний холод. Його лихоманило. Але підвестися не було сил, та що там підвестися — ворухнутися навіть не міг. Хотілося пити. Хоча б краплиночку во­ди на пересохлі від страшної спраги вуста!

Несподівано величезна стара чайка, важ­ко змахнувши крилами, опустилася на пі­сок, обійшла навколо нерухомого тіла й, плигнувши на голову, почала ворушити клювом мокре, злипле волосся.

Черненко розплющив очі. Чайка злякано скрикнула й підхопилась.

Неподалік він помітив невеличкі, вкриті дрібним листям кущики й, перемагаючи біль, поволі поповз до них. Такої рослини він раніше не бачив, але то була все ж таки рослина, отже, мала вологу, здатну хоча б трохи вгамувати спрагу. Він зірвав кілька листочків і почав жувати. Листя було без смаку й дуже жорстке, сухе, ніби його щой­но вийняли з гербарію.

Біля нього прошмигнула ящірка. Зупини­лася віддаля й дивиться з цікавістю: ма­буть, ще ніколи не бачила людини. “Ящірок можна їсти”,— майнула думка чи фраза із “Пам’ятки”, або з якоїсь давно прочитаної книжки.

Черненко поворухнувся, і ящірка зникла за камінцем. Він поповз далі, ближче до ка­мінця, але тваринка сховалася за інший і, наче дразнячись, виглядала звідти.

Черненко зрозумів, що в такий спосіб йо­му ніколи не спіймати жартівниці й спробував підняти камінець, аби жбурнути в ящір­ку. І раптом відчув під рукою вологу…

“Вода!..”

Справді, під камінцем була невеличка ка­люжа води, й Черненко припав до неї спраг­лими, гарячими губами.

Вода була прохолодна і неймовірно смач­на. Вона здавалась йому солодшою і життє­дайнішою за нектар. То була не просто во­да, то було саме життя…

— Але в чому тут причина?.. — раптом почулося як уві сні.

— Що? — Черненко здригнувся від не­сподіванки.

Поряд стояв Олег.

— Причина? — перепитав Черненко. — Гадаю, в одному: не вміємо ми ще ставити природі запитання. Ось у чому.

— Це так. Але одну закономірність, на мою думку, встановлено: ускладнюється дослід і дельфіни ніби перестають розуміти один одного.

— Не поспішайте із закономірностями. Власне незнання найлегше приписати іншо­му. — Черненко енергійно закрокував туди й сюди, відчуваючи в собі несподіваний при­плив сил і бажання працювати. Парадокс: невдача стимулювала його, надихала на но­ві пошуки.

— Є одна цікава гіпотеза, — говорив Чер­ненко. — Характер. Чи той екземпляр ми обрали для провідної ролі в експерименті?

— Ви хочете сказати, чи не егоїст Кор­сар? Чи не індивідуаліст він за своєю при­родою? — запитав Олег.

— Так, — підтвердив Черненко.

— А якщо це й справді так, то за час пе­ребування в басейні ці риси Корсарового ха­рактеру ще більше загострились, — вів далі Олег. — Дельфін звик до нас, до нашого пік­лування, може, навіть по-своєму примирив­ся з неволею і не хоче мати поряд суперни­ка, конкурента. Хтозна, як він там “мис­лить” щодо цього.

— Взагалі, це можливо, — міркував уго­лос Черненко. — Як у людей. Мені добре, затишно, а до інших — байдуже. Типовий портрет обивателя.

— Але це лише гіпотеза, — сказав Олег.

— І її треба обов’язково перевірити, — під­сумував Черненко.

Вони працювали з Олегом близько п’яти років і що далі, то більше подобались один одному.

Олег з’явився в четвертій лабораторії, можна сказати, зовсім випадково. У відділі Центру, куди він одержав призначення піс­ля інституту, вакансії не було. Йому запро­понували працювати або звичайним лаборан­том, або шукати місця самостійно. Хтось підказав: у четвертій лабораторії потрібен молодший науковий працівник, і це виріши­ло Олегову долю.

Черненко відразу відчув, що Олег приїхав сюди, на берег південного моря, щоб працю­вати, а не відсиджувати обов’язкові для ви­пускника вузу три роки. І ще одне: Олегові попередники мали, як кажуть психологи, чітку установку на дисертацію і дивилися на досліди з дельфінами під цим кутом зо­ру. А оскільки з тих дослідів дисертації не клеїлись, шукачі легких шляхів у науку без особливого жалю прощались із мешканцями басейну і невдовзі зникали.

Черненко охоче залучив Олега до роботи й потім ні разу про це не шкодував. Юнак виявився працелюбним і швидко набував кваліфікації, а головне — чудово розумів, що саме і в ім’я чого робить лабораторія, глибоко вірив в успіх досліджень. Так посту­пово він ставав справжнім дослідником та експериментатором.

Цікаво, що питання про кандидатську ди­сертацію поставив сам Черненко і спершу Олегові це здалося несвоєчасним. Він гостро відчував дистанцію між собою і Черненком, і навіть уявити не міг, ще колись зрівняєть­ся з ним в учених рангах. Про це й сказав відверто. Але Черненко був іншої думки: Олег цілком дозрів для самостійних дослі­джень, з яких і починається справленій уче­ний. Він змусив його сформулювати тему і включив її до плану наукової роботи лабо­раторії. Це ще більше надихнуло Олега…

— Отже, гіпотезу треба перевірити, — за якусь мить повторив Черненко. — Корсара і Вдалого випускайте в море, — наказав він Олегові.

— Випустимо. А далі що? Вийдемо в мо­ре на шлюпці й почнемо гукати: “Гей, дель­фіни, хто з вас найбільш дельфінолюбний? Нам потрібні дельфіни-альтруїсти”.

— Уявіть собі: саме так і зробимо, — ус­міхнувся Черненко.

— А якою мовою будемо запитувати?

— Мовою жителів острова Гомера. Мовою свистів.

— Свистів? — Олег здивовано глянув на Черненка.

І той розповів прадавню легенду. Коли ко­лонізатори висадилися на острові Гомера, місцеві жителі вчинили їм відчайдушний опір. Підкоривши їх, переможці вирвали у полонених язики, і тоді німі жителі острова Гомера створили свою мову свистів — отак і спілкувалися між собою. Але легенда ле­гендою, а “сільбо гомеро” — так звана мова свистів — існує й понині.

— Ну що ж, — сказав Олег, — це зайве свідчення того, що людська словесна мова — зовсім не поодинокий засіб обміну інформа­цією. Система понять — система свистів. Каюсь, ніколи про це не чув.

— Але як розшифрувати чужу мову, ко­ли невідомий зміст звуків? — мовив Чернен­ко. — Правда, кібернетики вважають, що в принципі можна створити машину, здатну проаналізувати будь-яку систему сигналів та розтлумачити їхнє значення. Навіть наз­ва є — логотрон.

— Нам би таку машину, — замріяно ска­зав Олег.

— Не завадила б… До речі, ви сказали “дельфіни-альтруїсти”. Правильно. Це наша піч.

— Що? — не зрозумів Олег.

— Піч, від якої нам слід танцювати. Да­вайте пошукаємо альтруїзм природжений, інстинктивний. Де він? У матері й дитини. Отже, нам потрібні самка дельфіна з дити­ною. І тоді ніяких скидок на характер, наст­рій, звичку, егоїстичний розрахунок і все таке інше… Ну, як?

Олег сидів, опустивши голову. Він ще ні разу не заперечував Черненкові, бо завжди був з ним однієї думки. Але зараз погоди­тись не міг.

— Що ж ви мовчите, колего? — запитав Черненко.

— Я думаю, — тихо сказав Олег, — це, ма­буть, не те.

Черненко уважно глянув на хлопця.

— Не те, — заговорив Олег. — Уявіть собі насильно відірвану від матері дитину. Їй страшно. Дуже страшно. І страх притупляє в ній усі інстинкти. Вона плаче, кричить, поривається до матері, яка десь поряд. Чи зможе вона розібратися в якихось педалях, жетонах, автоматах?

Черненко стояв у задумі.

— Певно, ви маєте рацію. Але що пропо­нуєте?

— Візьмемо інший варіант — закоханих.

Черненко звів погляд.

— Закоханих дельфінів, — впевнено гово­рив Олег. — Любов — це вища форма вияву гуманізму й альтруїзму.— Він раптом від­чув у собі якусь незнану досі сміливість, роз­кутість і почав викладати ідею експеримен­ту, чи навіть серії експериментів, що були, безперечно (Черненко це добре розумів), під­готовлені всім ходом попередніх пошуків.

Отже вони беруть з моря молодих закоха­них самця й самку і розлучають їх на добу. Лише на добу, щоб одного з дельфінів на­вчити користуватися автоматом-годівницею. А через добу — все так само, як і раніше: глуха перегородка в басейні, спілкування за допомогою гідрофонів…

Над морем і землею вже опускався вечір. Корсар дрімав, навіть не підозрюючи, що за ним спостерігає людина. Він, ніби величез­ний поплавець, то злегка піднімався над по­верхнею води, то опускався, ніжачись у рід­ній стихії.

Черненко довго сидів непорушно, переби­раючи в пам’яті все, що було пов’язано з цим дельфіном,— їх багаторічне співробіт­ництво, чи, правильніше, справжня співдруж­ність.

“Ти, безперечно, винятково здібна істота, мій дорогий Корсаре, — думав Черненко. — І саме тому я повинен тебе випустити на во­лю. Ти став занадто схожий на людину. Здатний навіть робити запаси “про чорний день”. Тобі стала відома жадоба. Та буде ще гірше, коли ти пізнаєш, що таке ненависть. Можливо, там, у морських глибинах, серед своїх одноплемінців, ти поступово забудеш про все, що було з тобою в неволі. А можли­во, тобі, вже звиклому до нового життя, бу­де дуже важко в рідній стихії… І тоді ти часто підпливатимеш до берега й шукати­меш спілкування з людьми, а ті думатимуть, що ти…”

— А хто його зна, що про тебе думати­муть люди, — вже вголос сказав Черненко й до­дав: — Прощай, Корсаре. Нехай щастить тобі у далеких мандрах.

Та Корсар не чув. Як і раніше, він дрімав і не звертав уваги на слова людини.

Поряд дельфінарію, над берегом моря, в прозорому вечірньому повітрі танцювало по­лум’я багаття. “Повітря, огонь і вода — три начала природи”, — чомусь згадався постулат старогрецької філософії. Проста і дуже зруч­на формула. Древнім грекам здавалось, що вони знають усе. А заглянули б вони в наше століття.

Черненко підійшов до вогнища.

Вечірнє море було спокійне, ніби відпочи­вало від денних турбот. Семен Поліщук пе­рестрибував з каменю на камінь із палаю­чим смолоскипом. Стривожені яскравим світлом, на каміння виповзали краби. Семен швидко підхоплював їх за спини й кидав до кошика.

Олег і Віктор Стецюк сиділи біля багаття. В казані вже закипала вода.

— Добрий вечір, Сергію Терентійовичу, — привітався Олег, помітивши в темряві Чер­ненка. — Сідайте. Будемо їсти крабів.

Черненко сів, кинувши задумливий по­гляд на море, де над поверхнею води все ще стрибав із смолоскипом Поліщук.

— Сергію Терентійовичу, — раптом сказав Олег, — оцей професор, що сьогодні приїхав, він… Мені здається, ви останнім часом чи­мось засмучені?

Черненко довго мовчав.

— Я щойно згадав, — нарешті, без будь-якого зв’язку з запитанням, заговорив він, — про стародавніх греків. Вони називали дель­фінів гінцями Нептуна. Цікаво, що вони ма­ли на увазі? Чи звичайний поетичний образ, чи аж занадто сміливу для того часу дум­ку, що сама природа зробила дельфіна по­середником між сушею і морем, провідни­ком людини в океані… Греки взагалі багато думали про дельфінів. Дали його ім’я одно­му із сузір’їв і глибоко вірили, Що тому, хто народиться під цим сузір’ям, завжди усмі­хатиметься доля… Не знаю, під яким сузі­р’ям з’явилися ми з вами на світ, але щось нам не дуже таланить. Не буду від вас при­ховувати, хлопці, та й права не маю… На­шу лабораторію… Одне слово, схоже на те, що закривають… Чому? — Черненко впій­мав здивований і запитливий Олегів по­гляд. — Тому, друзі, що, коли проблема дов­го не розв’язується, виникає думка: а чи існує вона взагалі?..

Віктор мовчав, колупаючи паличкою пі­сок.

— Але ж мова дельфінів існує! — збу­джено вигукнув Олег.

— Саме про це я й думав сьогодні, — ска­зав Черненко. — Чи не занадто ми захопили­ся мовою, чи не спрощено уявляємо собі проблему. А може, тут усе набагато склад­ніше?.. Якщо жителі інших світів вловлять у космосі наші земні радіосигнали, то на­вряд чи швидко здогадаються перетворити їх на звуки. Адже вираження думки не обо­в’язково має бути словесним. Воно може ма­ти й іншу форму. І десь там, у далеких-далеких світах, — Черненко кинув погляд на зоряне небо, — можливо, зараз хтось сушить голову над загадкою “ікс-сигналів”, що ли­нуть із Землі, яка, безперечно, має в них якусь іншу назву чи номер. Ось чому звуки, що їх видають дельфіни, можуть бути пря­мою інформацією або ж кодом, своєрідною, дуже зручною упаковкою для передачі у во­ді певних повідомлень.

— Але як це встановити? — замріяно мо­вив Олег.

— В цьому й завдання. Будь-який шифр, як і сейф, без ключа не відімкнеш.

— Підсилювач… Підсилювач, — стиха проказав Віктор.

— Про що ви? — повернувся до нього Черненко.

— Та це я так… — сором’язливо кинув Віктор і відразу ж замовк, задумався. Такий він був, Віктор Стецюк. Коли в нього вини­кала якась ідея, він забував про все й пори­нав у роздуми. І тоді ні сон, ні найцікавіший детектив уже не могли відірвати його від ро­боти. Отож і тепер Віктор подумки складав схеми, блоки, ланцюги, і таке просте понят­тя, як “сигнал”, поволі ставало підвладним погляду, дотику. Віктор шукав вирішення проблеми, як шукають злочинця — хитрого, досвідченого, невловимого. Мабуть, саме то­му й захоплювався детективом. І він уже знав, що не заспокоїться й не складе рук, поки не знайде вирішення…

Катер кружляв у відкритому морі, наче старий, досвідчений мисливець у широкому степу. Черненко сидів у рубці біля капітана, якого всі моряки й науковці четвертої лабо­раторії звали по-простому — Платоновичем.

Платоновичу було за шістдесят, та він і не думав про пенсію, а все ще капітанив на цьому досить-таки старенькому катерку, якого разом із командою було приписано до Центру по вивченню морських тварин.

Черненка і Платоновича зв’язувала давня дружба. Вони часто разом проводили вечори в невеличкому затишному кафе. Кухоль пи­ва з пінистою білою шапкою, люлька і якась прецікава історія… А тих історій — сміш­них і сумних — було в Платоновича без чис­ла. Правда, дехто казав, що більша частина їх — чистісінька вигадка, бо хіба ж міг ота­кий тихий, спокійний дідусь пережити стільки небезпечних і романтичних пригод. Але Черненко охоче слухав ті історії, дивую­чись іноді їхньому змісту, мудрості і май­стерності, з якою розповідав їх Платонович.

Сьогодні зранку вони вирушили на пошу­ки зграї дельфінів. Черненко уважно огля­дав у бінокль горизонт, Олег і Семен сиділи на кормі, граючи в шахи. Біля них лежали акуратно складені гідрокостюми та аква­ланги.

Платонович стояв біля штурвала й розпо­відав Черненкові нову історію, безперервно посмоктуючи свою знамениту, іс­то­рич­ну, як він казав, люльку. Оту люльку ще під час війни йому по­дарував шкіпер англійського торгового судна, який, у свою чер­гу, отри­мав її з колекції якогось адмірала, чи не самого Нель­со­на. Хоч як би там було, але люлька справді привертала увагу своєю ви­шуканістю і дивовижним різьбленням. Зда­валося, час не торкався її.

— Років з двадцять тому я ходив у дельфінерах — всього ба­чив, — розповідав Пла­тонович, пихкаючи хмаринами тю­тю­но­во­го диму.— Вбивали ми дельфішв без ліку. А вони по­ми­ра­ють… ну зовсім як люди. Тільки й того, що сказати по-люд­сь­кому не можуть. І віриш, багато наших хлопців не витримували — йшли з промислу або ж пе­реходили на риболовні катери.

Платонович випустив хмарку диму і змовк. Він курив якось особливо — обереж­но, ніби вдихав не тютюновий дим, а фі­міам. І тютюн вживав різних сортів, змішуючи їх у певній про­порції.

— Я спершу дещо простіше на це дивив­ся, бо звик на вій­ні до всього. Та одного ра­зу, як би це сказати?.. Зірвався. Трапився нам тоді досить великий улов, а серед ньо­го — двоє дельфінят. Ну, розвернули ми ка­тер, щоб до берега йти, бачу, перед кате­ром — самка. Думаю: мати. І справді. Сто­їть вона на хвості, плаває перед посудиною, хоч що хоч. Дельфінята пищать, наче діти плачуть. Так плачуть, що віриш, серце ви­вертається, а мати мовчить. Тільки дивить­ся такими очима, що не можу тобі й переда­ти. Школи в житті не бачив я такого погля­ду — ні в людини, ні в тварини. Не втримав­ся — випустив дельфінят у море. Ну, брига­дир покричав, полаяв і втихомирився. Пре­мії, правда, не дав, але кат із нею, з тією премією: почуття в мені й досі живе, ніби не дельфінят — людей врятував.

Черненко слухав старого і водночас думав про те, що його найбільше непокоїло, не давало спокою ні вдень ні вночі — про долю лабораторії і рішення ради.

“Поспіхом, поспіхом усе робимо, наче здаємо пусковий об’єкт. А може, так і тре­ба? Може, і в науці є свої пускові об’єкти? Тільки зводяться вони так, що простим оком не помітиш, народжуються десь у глибинах свідомості, а потім дивишся — готовеньке відкриття, впроваджуйте його у виробни­цтво. Але для цього потрібен час. Час!.. А саме його і немає”.

Наче спринтер на біговій доріжці, Чернен­ко майже фізично чув за собою дихання Данилевського і через те включав останні швид­кості.

“Ех, Федоре, Федоре. Сидиш зараз у готе­лі над чернеткою звіту, а по суті ні в чому не розібрався, ні в що не вникнув, лише офіційну документацію переглянув. Упере­дженим ти їхав сюди, таким збираєшся й повернутись назад…”

— А знаєш, що мене й досі дивує? — вів своє Платонович. — Чому дельфіни не помстились? Чому вони вмирали без наймен­шого опору? Чому завжди привітні до людей і ніколи-ніколи не чинили нам бодай най­меншого зла? Ти, вчений, скажи.

— Не знаю, Платоновичу. Та, мабуть, і ніхто цього не знає. Одні кажуть: дельфін занадто дурний і довірливий, не може розі­братися, хто друг, а хто ворог. Інші гадають, що навпаки: дельфіни свідомо потерпають, аби ввійти з людиною в контакт.

— Чув я таку байку, — Платонович гля­нув на Черненка. — Нібито в дельфінів своя релігія… Людина для них — бог, суша — рай, куди вони мріють потрапити після смерті. Воно й справді, помираючи, дельфі­ни частенько викидаються на берег. Ну, а бога… його треба лише шанувати й молити про милосердя…

— Красива байка, — задумливо озвався Черненко, — тільки погані ми боги…

— Дельфіни! — вигукнув черговий мат­рос. — Бачу зграю!

Платонович, примружившись, глянув у морську далину й наказав:

— Малий хід!

— Єсть малий хід! — почулося у відпо­відь.

— Приготувати сіті!

— Єсть сіті!

На палубі заметушилися, загупали чиїсь квапливі кроки й раптом все стихло: коман­да приготувалась до відлову.

Велика зграя дельфінів бавилася поблизу банки — величезної піщаної мілини. Тварин було десятків зо два. Вони безперервно ви­стрибували над поверхнею води так, ніби провадили змагання із стрибків у висоту.

Катер обходив зграю по колу, викидаючи загороджувальну сіть. Від правого борту вже відходило дві невеличкі швидкохідні шлюп­ки — так звані “жаби”, на яких розмісти­лись екіпажі “швидкої допомоги”, що пат­рулювали сіть із зовнішнього боку. Вони стежили за тим, щоб котрийсь із дельфінів не заплутався в сітях і не загинув від не­стачі повітря. Олег і Семен вже стояли в ак­валангах, готові кинутися за борт при пер­шій команді. Саме їм Черненко доручив найвідповідальніше — відшукати в зграї двох дельфінів, молоду пару.

Ось кільце сіті замкнулося.

— Пішли, хлопці! — наказав Черненко.

Олег і Семен стрибнули із катера й зникли під водою.

Коли вони випірнули серед зграї дельфі­нів, ті не кинулись від них. Не агресивні, але й не лякливі, дельфіни лише відпливли на деяку відстань і з цікавістю розглядали не­сподіваних гостей. Мабуть, великі скляні “очі” — маски, балони на спинах і ласти не дуже пов’язуватися з їхньою уявою про людину, яку їм, безперечно, не раз доводи­лося бачити і в морі, і на пляжних мілко­воддях.

Олег першим помітив дельфіняче подруж­жя. Самець і самка трималися разом і, не звертаючи уваги на людей, з якоюсь особ­ливою ніжністю торкалися один одного. Олег, махнувши Семенові рукою, пішов на зближення з ними.

Дельфіни зустріли людину, як здалося Олегові, з при­хиль­ністю. Самець відплив від самки метрів на десять назустріч Оле­гові, й почав гратися з ним, наче із старим знайомим. Дельфін виявився спритним, сміли­вим і товариським. Семен, побачивши, як легко Олег заволодів увагою самця, підплив до самки. Але та зустріла його насторожено, певно, природний інстинкт “слабкої статі” змушував її бути передбачливою, зважувати свої вчинки в спілкуванні з невідомою істо­тою.

Тим часом Олег, безперервно бавлячись із самцем, уже наближався до катера, що стояв на якорі біля банки. Один порух ру­ки — і дельфін потрапив у заздалегідь при­готовлену пастку. А тоді пастка, підхоплена краном, попливла у повітрі до палуби. Та тієї миті, як пастка піднялася над поверх­нею води, дельфін, під­ступно обдурений лю­диною, подав сигнал. То було кілька різ­ких тривожних звуків. У зграї відразу ж зчинилася паніка: тварини ки­нулись до центра створеного сіттю кола, і звідти без­перервно долинали свисти та безліч різних звуків.

Потім дельфіни попливли в різні боки, наштовхнулись на за­городжувальну сіть, швидко закрутились у пошуках виходу. Ось один із них голосно свиснув, високо підплиг­нув і, пе­ре­ки­нув­шись через сіть, зник у від­критому морі. За ним — інші, так са­мо блис­кавично.

Останньою в зграї йшла самка, біля якої чатував Семен, і він у розпачі мало не гукав навздогін. Але в той час, коли самка набли­зилась до загороджувальної сіті, з палуби почувся ще один посвист. То подав голос взятий у полон дельфін, і самка несподівано повернула назад, швидко попливла до кате­ра. На превелику Семенову радість вона до­зволила накинути на себе пастку, наче добро­вільно хотіла поділити долю друга.

Незабаром обидва дельфіни були на палу­бі й лежали поряд у ваннах, куди безперерв­но подавали морську воду. Дельфіни дуже чутливі до підвищення температури, навіть незначний перегрів може викликати у них тепловий удар. І, наче розуміючи цю особли­вість свого організму, бранці поводились дуже спокійно. Вони лише пересвистувались між собою, ніби радячись про щось. Здава­лось, що дельфіни свідомо довірили свої до­лі людині, покладаючись на її мудрість і справедливість.

— Гарна пара, — похвалив Черненко й, звертаючись до Олега, додав: — Значить, до­бу на тренування і почнемо. Так?

Олег схвально кивнув головою й опустив погляд: Черненко розмовляв з ним так, ні­бито Олег запропонував експеримент, і вони помінялись ролями. Від цього хлопець почувався ніяково. Він і зараз не вважав себе автором ідеї. Просто висловив думку, яка вже давно, хоч і підсвідомо, володіла пра­цівниками лабораторії.

— І кого ж зробимо провідним? — запи­тав Черненко.

— Самця, — відразу ж відповів Олег. — Сильне почуття, благородне прагнення при­йти на допомогу істоті, яку любиш. Я — за лицарство.

— А ви, Семене? — звернувся Черненко до Поліщука.

— Я б — самку. Я — за ніжність.

— Ось так, значить,— ніби зважував Чер­ненко.— А яка твоя думка, Платоновичу?

— Лицарство бере міста, а ніжність — серця. Я теж за ніжність,— озвався старий моряк.

— Самку негайно в басейн для тренувань, а самця — в карантин, — розпорядився Чер­ненко. — До речі, як ми їх назвемо?

— Нінарія і Сергус, — відповів Олег.

— Це з якої ж легенди? — запитав Чер­ненко.

— З майбутньої. Я не пророк, але вірю: Нінарія і Сергус принесуть нам успіх.

…Катер повільно наближався до берега. Черненко стояв біля ванн з дельфінами й, слухаючи їхню тиху, сумирну “розмову”, по черзі ніжно пестив подружжя. Він уяв­ляв собі, що дельфіни зараз говорять про нього, людину, яку вони теж хочуть розга­дати, але, як і він, не можуть знайти для цього ключа. Черненко дивився на дельфі­нів, і знову згадки про минуле постали в йо­го пам’яті.

У перші дні перебування на острові Черненка не раз охоплював відчай. І не стільки від самотності й голоду, скільки від свого безсилля, від неможливості вибратись з ото­го клаптика землі, що загубився в океані. І ще — серце краяла думка — він програв, як хлопчисько, не виправдав довіри, не ви­конав завдання.

Часто уві сні йому хотілося кричати і він кричав на повну силу легенів, щоб його по­чули там, далеко-далеко, за сотні й тисячі кілометрів. І прокидався від власного крику.

Потім прийшли безнадія, апатія. Та міц­ний організм і воля перемогли. Розум вима­гав: вижити! Вижити, що б там не було…

Історію Робінзона Крузо Черненко прочи­тав ще в четвертому класі й добре пам’ятав, що книга йому не сподобалась. Інша річ — романтика революції, подвиги героїв Гайдара, полум’яний Овод… А Робінзон?.. Ні, це не вабило, не захоплювало, не надихало. Перегортаючи сторінки книги, Сергій Чер­ненко по-справжньому не переживав з ге­роєм його злигоднів: пригоди Робінзона зда­вались йому надуманими, далекими від справжнього життя, а головне, безнадійно застарілими. І, певна річ, ні тоді, ні пізніше йому навіть не спадало на думку, що він сам може опинитися в ролі славнозвісного героя Даніеля Дефо.

Кажуть, людина звикає до всього. Посту­пово звикав до свого становища і Черненко. Весь його час поглинали щоденні прозаїчні, але необхідні для його життя клопоти: тре­ба було щось їсти, мати якийсь захисток на ніч і від можливої негоди.

Острівець був крихітний — близько трьох тисяч кроків з півночі на південь і майже стільки ж — із заходу на схід. “Територія — десять мільйонів квадратних кроків, насе­лення — один чоловік”, — з гіркою іронією констатував Черненко, вимірявши острів Са­мотності, як він його назвав.

Оглядаючи свої володіння, Черненко роз­гадав походження острова. Колись на цьо­му місці несподівано заклекотіла вода і з океанського дна, розпанахавши морську бе­зодню, піднявся вулкан. За тисячі років він поступово затих, постарів, і, як пам’ятник своїй колишній величі, лишив після себе ви­соку скелю, навколо якої піщинка за піщин­кою могутній океан намулив кільце біло­сніжного пляжу.

Біля підніжжя скелі Черненко знайшов невеличку заглибину і з допомогою гострого каменя, попрацювавши майже тиждень, по­ступово розширив її. Утворилося щось схоже на печеру. Та печера й стала його постійним житлом.

Рослинність на острові була надто бідна— кущики з сухими листочками та ріденька трава, що деінде виднілася між камінням. На скелі гніздилися морські чайки, а біля підніжжя зустрічалися ящірки. Звідки вони тут узялися — було загадкою, бо навряд щоб їх завезла сюди людина.

Як тільки Черненко набрався сил, він ще раз обійшов острів, але слідів перебування людини не знайшов.

Крім житла, не менш важливою пробле­мою було харчування. На невеличкому клап­тику суші, серед безмежного океану крім риби, нічого, звісно, не було. Рибу він ловив за допомогою… припливів: виривав у піску яму, в якій після відливу знаходив неве­личких рибок. їв сирими й спершу вони здалися йому дуже несмачними, але згодом звик, особливо до риб’ячого соку, який добре тамував спрагу. Проте й прісної води він мав доволі: випадково відкрита ним калю­жа виявилася невеличким джерельцем із прохолодною водою.

Незабаром він урізноманітнив своє меню: до рибного блюда почав додавати невеличкі порції якихось жовтуватих м’ясистих і, ма­буть, багатих на білки морських водоростей. І все ж із харчуванням було дуже важко: він худнув з кожним днем і відчув, що слаб­не. Частенько перед сном, згадуючи прожи­тий день, він дивився на себе ніби з боку, як у кінозалі, де показують фантастичний фільм. Ось він робить па скелі чергову за­рубку — знак ще одного дня, щоб зберегти орієнтири в часі. Наступний кадр — він на мілководді намагається впіймати краба, який відмахується клешнею, відчайдушно захищаючи своє життя.

Так минуло кілька тижнів, і раптом ста­лася подія, що внесла в його самітне життя істотні зміни.

Якось Черненко займався своєю звичною справою — виловлював морські водорості. Він стояв по коліна у воді, спиною до океа­ну, й несподівано почув за собою тихий, але різкий свист. То не був свист вітру чи пта­шиного крила під час польоту. То був свист… людини.

Свист повторився, Черненко повернувся до моря й побачив перед собою… дельфіна. Злегка похитуючись на хвилях, він, як зда­валося Черненкові, уважним поглядом ви­вчав людину. Черненко хто й зна чому рап­том відчув неймовірно велику радість, ніби зустрівся із давно очікуваним і дуже ба­жаним.

Дельфін розкрив рота й показав гострі, як голки, зуби. Потім з його дихала почулися звуки, схожі на скрип:

Гр!.. Гр!.. Гр!..

— Ось воно що, — відгукнувся Чернен­ко. — Ти хочеш познайомитися. Давай, — звернувся він до тварини, наче та могла йо­го зрозуміти.

Дельфін кілька разів стиха свиснув і на­близився до Черненка. Той зайшов глибше у воду і простягнув руку. Торкнувшись голо­ви тварини, погладив її ніжнолискучу шкі­ру… Дельфін потерся об людину й знову проскрипів:

Гр!.. Гр!.. Гр!..

Черненко запитливо дивився в очі дельфі­нові, і на якусь мить йому здалося, що той розуміє його становите, хоче допомогти, але не знає, як це зробити.

— Скажи, це ти врятував мене? — запи­тав Черненко, відчуваючи приплив ніжності і вдячності до тварини. — Ти? — повторив він, дивлячись у її очі. І тоді дельфін неспо­дівано коротко свиснув, повернувся й швид­ко зник у воді.

— Куди ж ти? Куди?.. — розпачливо гук­нув Черненко й кинувся вслід за дельфіном. Марне: поверхня океану вже була чиста і спокійна. Черненко довго стояв, вдивляючись у далечінь, відтак повільно попрямував до берега, шкодуючи про таку короткочасну зустріч. Зненацька він почув за собою ти­хий сплеск і, озирнувшись, побачив дельфі­на, який плив, тримаючи в зубах старий матроський черевик.

— Це мені? — здивовано спитав Чернен­ко, розглядаючи вкрите черепашками взут­тя. — Мені? — повторив.

Дельфін свиснув і тепер Черненкові зда­лося, що перед ним не морська тварина, а Іхтіандр — герой прочитаної колись фантас­тичної книги про людину-рибу. Його врази­ло, що дельфін з усіх численних предметів, які лежать на океанському дні, вибрав і при­ніс йому саме те, що колись належало лю­дині — взуття. І не так важливо, що то був лише один черевик, другого, може, дельфін і не знайшов. Вражали самі дії тварини — нібито цілеспрямовані, усвідомлені. Це зда­валося дивовижним, неймовірним і незбаг­ненним. Черненко ще раз запитав:

— Це мені?

Дельфін знову свиснув.

— Навіщо ж мені один черевик? — за­сміявся Черненко. — Хай лежить там, де й був. — І, розмахнувшись, кинув його у воду.

Дельфін одразу ж пірнув, розшукав чере­вик і незабаром знову жбурнув його, тепер уже просто в руки Черненкові.

— Ух ти! — здивувався Черненко, під­хоплюючи взуття. І, не роздумуючи повер­нув його дельфінові. Це, мабуть, дуже спо­добалося тому, бо черевик за якусь мить ще раз полетів до Черненка.

— Ах, ось воно що, — здогадався Чернен­ко. — Ти хочеш гратися.

Йому згадалася собачка Жулька, яку три­мав сусіда по харківській квартирі. Вона так само, як цей дельфін, носила в зубах старі капці, і Сергійкові треба було вдавати, що він віднімає забавку. І тоді Жулька гарча­ла, але не по-справжньому, а так, для гри. І варто було, віднявши капці, закинути як­найдалі, Жулька відразу ж знаходила їх й поверталась, вимагаючи продовжувати розвагу.

— Ну що ж, давай пограємось, — пого­дився Черненко.

Незабаром він і тварина завзято перекида­лися черевиком, і це нагадувало якесь не­звичайне ватерполо. Черненко дивувався спритності дельфіна, який підхоплював “м’яч” навіть у повітрі й, наслідуючи дії людини, повертав назад. Гра захопила їх обох. І невдовзі Черненко відчув якесь ду­шевне полегшення. Поволі тануло почуття самотності, а натомість з’явилася віра, що його доля зміниться на краще.

Вони довго “змагалися”, аж поки дельфін, різко скрипнувши, впіймав черевик на льо­ту і викинув його на берег. Потім підплив до Черненка і, як тому здалося, із вдячністю потерся об нього. Черненко обняв дельфіна й притис до себе.

— Як же тебе звуть? — запитав, голубля­чи тварину.

Гр!.. Гр!.. Гр!.. — затріскотав дельфін, як мотоцикл, копи запускають мотор.

— Єгор, значить, — усміхнувся Чернен­ко. — А мене — Сергій. Розумієш?

Дельфін стиха свиснув.

— Значить, розумієш.

Так почалася їхня незвичайна дружба — людини й дельфіна в океані, на далекому, нікому, мабуть, ще невідомому острові. Дні тягнулися довгою-предовгою вервечкою, але то вже не була самотина. Єгор з ранку й до вечора плавав біля берега, уважно стежачи за людиною.

Якось дельфін з’явився уранці, тримаючи в руках шмат морського канату.

— Ну, а це навіщо? — з докором запитав Черненко. — Що мені робити з ним? Повіси­тися з туги — хіба що… — І раптом загово­рив квапливо, схвильовано: — Тяжко мені, Єгорушко. Без людей… От заплющу очі й бачу хлопців із школи, друзів чи й просто чужі, незнайомі обличчя. Вночі і вдень… Не може людина самотою! Нема, певно, для неї гіршої кари…

Дельфін дивився на нього зосереджено. Так іноді дивляться гіпнотизери або люди, що збираються читати чужі думки. Потім повернувся і зник під водою.

Дельфіна не було три доби. Черненко стри­вожився. Що сталося з Єгором? Він проси­джував на березі годинами, подовгу тинявся мілководдям, кликав друга. Єгор не з’являв­ся. І тоді до Черненка знову повернулося оте нестерпне почуття самотності й безпо­радності.

Але на четвертий день, десь опівдні, коли Черненко готував обід, почувся пронизливий свист. Він озирнувся і закляк від подиву Біля берега похитувався на хвилях човник, а за ним “свічкою” стояв Єгор.

Черненко кинувся до води. Це була ста­ренька, добре обчовгана океанськими хвиля­ми довбанка — одна з тих, якими користую­ться африканські племена.

— Звідки? Де ти взяв? — стривожено-радісно вигукнув Черненко й мимоволі огля­нувся довкола. Нікого. Жодної живої душі, жодної ознаки на присутність людини, крім оцієї дивовижної довбанки.

— Невже ти?.. — схвильовано промовляв Черненко до дельфіна. — Невже зрозумів, що мені потрібен човен? Ні, так буває тіль­ки у казці.

Дельфін підштовхував човника до берега й посвистував.

— Та ти якесь чудо, а не дельфін! — ви­гукнув Черненко в захваті.— Але на такій посудині далеко не підеш. Сидіти мені, певно, на цьому острові до скону.— Він довго пестив дельфіна, знов розповідаючи йому про свою тугу за рідним краєм, за людьми.

Потім Черненко витяг човен на берег, щоб його не знесло хви­лею. Знадобиться. В нього вже давно виникла думка, що ос­трів може бути частиною якогось невеличкого ар­хіпе­лагу. За гар­ної штильової погоди можна бу­де зробити роз­відку. Аби тільки весла. Але весел у човні не було.

— Я кажу: весел нема. Нічим гребти, — поскаржився Черненко дельфінові й пока­зав руками, як веслувати на човні.

Дельфін, ніби все зрозумівши, протяжно свиснув і мит­тю пір­нув. Та цього разу Чер­ненко не хвилювався. Він був те­пер чомусь упевнений, що дельфін обов’язково повернеться. І якщо не з веслом, то принаймні з річ­чю, яка буде Чер­нен­ко­ві корисна.

Справді, вже перед заходом сонця Єгор з’явився біля бе­­ре­га з довгим, вузеньким предметом у зубах. Черненко кинувся на­зустріч і взяв новий “подарунок”. То був шкіряний фут­ляр. Чимало повозившись, Черненко відкрив його і вий­няв гарно оздоб­лену підзорну трубу.

— Ох, Єгоре! — видихнув він, вкотре ди­вуючись. По­тім подумав: збіг обставин. Таке пояснення було найпростіше. Розум здебіль­шого заперечує те, чого нездатний по­яс­нити відразу, бо думка, як і вода, часто прокла­дає собі русло там, де опір найслабший.

Черненко підняв трубу й навів її на різ­кість. Вона да­ва­ла ве­лике й чітке збільшен­ня. Він довго-довго, затамувавши подих, до болю в очах вдивлявся вдалину, сподіваю­чись побачити да­ле­кий димок від паропла­ва чи, може, й шматочок землі. Та довкола була рівна гладінь океану. Єгор стояв “свіч­кою”, спостерігаючи дії людини.

Наступного дня, вранці, Черненко вибрав­ся на одиноку скелю серед острова й знову довго-довго оглядав океан, але, як і вчора, крім безмежного простору, що танув в імлі, нічого не побачив. Острів Самотності, ма­буть, і був самотнім. Та, не зважаючи на це, Черненко тепер щодня приходив сюди удо­світа, коли сонце поволі випливало з океану, і ввечері, коли під крики чайок і гуркіт при­бою воно опускалось за обрій. Іноді, на пре­велику його радість, а потім на гірке роз­чарування, здавалося йому, що перед ним проходить цілий караван суден, але виявлялось — то звичайне марево, породжене збу­дженою уявою і пропливаючими у небі хма­рами.

Та одного разу в світлі вранішнього сонця він побачив на виднокрузі справжній чор­ний дим. І тоді Черненко закричав. Дико, не по-людськи. Закричав і замахав руками, мов божевільний. Він гукав, аж поки посинів і лише тоді усвідомив, що лементу цього ні­хто не почує. Він замовк, лаючи себе за те, що не запалив багаття з сухої трави та сте­бел хирлявих кущиків. Адже тепер у нього є змога легко здобувати вогонь за допомо­гою лінз з підзорної труби.

І знову день за днем минав час — однома­нітно, як морські хвилі, що набігали на бе­рег і відкочувались назад, щоб за якусь мить знову повернутися. І, спостерігаючи оту ро­боту океану, Черненко думав, що колись, через багато-багато років, невмолимі хвилі доберуться до його скелі, “роз’їдять” її під­ніжжя й назавжди поховають у глибочині нікому не відомий острів Самотності.

Тим часом Єгор мало не щодня приносив Черненкові різні подарунки: то заржавілий металевий сундучок, то шмат просмоленої парусини, то уламок великої дошки, що, певно, свідчило про давню корабельну ка­тастрофу. А одного разу він приплив до бе­рега із кортиком, щоправда, вже добряче поруйнованим водою, але цілком придатним для використання.

Єгорові вчинки, його дивна, загадкова по­ведінка все більше й більше змушували Чер­ненка задуматися над їхньою природою. З якою із тварин можна порівняти дельфіна? Із собакою? Ні. Собака з давніх-давен живе поряд людини, за її командою виконує певні дії. А хто навчив дельфіна розуміти бажання людини? Адже Єгор, можливо, бачив люди­ну вперше в своєму житті.

Звісно, “логічні” вчинки Єгора, його кміт­ливість були обмежені. Бо хоч скільки про­сив Сергій принести йому риби, дельфін тільки уважно слухав, стиха посвистував у відповідь і безперервно усміхався. Меню остров’янина не змінилося. Черненко, як і перше, харчувався водоростями і рибою, яку ловив сам. Він пересвідчився, що дель­фін по-справжньому не розуміє його слів і його прагнень.

Проте завдяки Єгорові Черненко уже мав деякий “комфорт”. За допомогою кортика він значно розширив і обладнав свою пече­ру, спав тепер не на піску, а на сплетеній уз чагарника постелі. Лінза, яку він викручу­вав із підзорної труби, давала змогу швидко добувати вогонь відомим усім хлопчакам на землі способом — під зібраним у фокус со­нячним промінням суха трава спалахувала, як порох. Навіть металевий сундучок, який Черненко добре начистив морським піском, був йому замість кастрюлі для приготуван­ня гарячої їжі, а хтозна-звідки доправлений дельфіном човник — прекрасним засобом для прогулянок навколо острова. Та й не тільки прогулянок. Змайструвавши сяке-таке весло, Черненко кілька разів запливав далеко в океан — аж поки видно було гост­роверхий шпиль скелі — й подовгу вдивляв­ся в обрій, сподіваючись побачити бодай ця­точку суші або такий жаданий димок пароплава. Та не було. Ні диму, ні суші. Були лише безмежна океанська далина і глибоке безхмарне небо.

Одного разу, під час прогулянки, коли Черненко вже збирався повертатися до ост­рова, він почув різкий Єгорів свист.

Дельфін наближався до човна із швидкіс­тю, якій можна було позаздрити й штовхав перед собою черговий “подарунок”. Чернен­ко намагався роздивитися, що воно таке, але предмет ховався у хвилях. І лише тоді, ко­ли Єгор уже був метрів за п’ять від човна, Черненко побачив морську міну. Дивна мі­на, завбільшки як великий шкільний гло­бус — такі йому раніше не траплялися. А втім, він і не був спеціалістом з морських мін.

Дельфін запрошував людину погратися. І кожен його рух загрожував вибухом.

— Єгор! Зупинися! Назад! Назад! — що­сили заволав Черненко.

Дельфін завмер. Усім своїм виглядом він виражав подив.

— Назад! Назад! — повторював Чернен­ко, показуючи рукою у відкритий океан, а сам енергійно веслував до берега.

На мілководді він озирнувся. Дельфін ні­чого не зрозумів. Підхопивши міну, він зно­ву доганяв Черненка.

Вистрибнувши з човна, Черненко кинувся бігти по воді. Спіткнувся. Впав на пісок й інстинктивно закрив голову руками. Наступ­ної миті повинен був прогриміти вибух.

Але минула ця мить. За нею — друга, тре­тя… Час наче зупинився. Нарешті Черненко обережно повернув голову.

Міна, наполовину виглядаючи з води, мирно лежала біля берега. Вона нагадувала звіра, що причаївся.

— Ох, Єгоре, Єгоре, — зітхнув піднімаю­чись Черненко. — Який же ти нерозумний!..

Дельфін висунув голову з води й, здавало­ся, розмірковував над словами людини.

Після відлову дельфінів Черненко довго сидів у лабораторії, щось швидко записував, потім, обміркувавши, викреслював і писав знову.

Він не помітив, як стемніло і як у дверях з’явилася постать Данилевського.

— Так ось ти де, самітнику! — вигукнув професор.

— Заходь, заходь, — відірвався від сво­го заняття Черненко. — Де ж ти подівся? Я вже розшук хотів оголосити…

— Та тут питань набралося до біса. Цілий день у сьомій лабораторії провів…

— Ти ба, — подивував Черненко. — А я думав, ти слідчий лише в особливо важли­вих справах.

— Та який же я слідчий, Сергію? — щи­ро образився Данилевський.

— Це правда, — погодився Черненко. — Слідчий спершу добирає факти, а потім ро­бить висновки. А ти приїхав до нас упере­джений, з готовою думкою і повинен, як ка­жуть, поставити останню крапку. Проте пев­ності в тебе немає і ти почуваєшся, як отой танцюрист на сцені, що йому раптом почали муляти черевики.

— Слухай, Сергію, давай якось по-іншо­му.— Данилевський розкрив портфель, вийняв з нього прес-пап’є у вигляді дельфіна і простяг Сергієві.

— Оригінальна річ.

— Був у Франції, привіз як сувенір.

— Гаразд… Кажеш, був у Франції… А маркіза бачив? Де ля Пуена?

— Маркіза не бачив, а його дельфіна­рій — так. І скажу тобі: справжній театр. Дельфіни в нього і співають, і танцюють, і навіть ввічливо кланяються на аплодисмен­ти. Твій де ля Пуен, гадаю, надійно вклав свої капітали: на трибунах ніколи не буває вільних місць, хоча квиток коштує чималі гроші…

— Капітали, кажеш? Мабуть, це так, але спостереження його дуже цікаві. Шкода тільки, пише він мало, чи, може, не перекла­дають у нас…

— Скажи, Сергію, невже ти думаєш, що я бажаю тобі зла? — раптом спитав Данилевський.

— Мабуть, що ні. Але ж не в мені спра­ва. Йдеться про лабораторію, про долю на­укового пошуку.

— І ти маєш бодай крихту надії?

— Пробач, Федю, — з якоюсь байдужістю в голосі сказав Черненко. — Я втомився від трактувань не таких уже й мудрих істин. При бажанні ти сам розберешся в усьому. Для цього вигадлива природа й вклала у нас із тобою, — він усміхнувся й кинув погляд на полицю, де стояли два муляжі головного мозку, виконані в натуральну величину, — ось таку мислячу субстанцію.

— Гарні, — підхопив жартівливий тон Данилевський, намагаючись пом’якшити розмову. — Щодо мене, то я вибрав би собі оцей. — Він підвівся й узяв до рук один із муляжів. — Це якийсь яскравіший та й зви­вин у ньому, здається, більше…

— Я дуже радий, — посміхнувся веселим сміхом Черненко. — Дуже радий твоєму ви­бору.

— Чому? — не зрозумів Данилевський.

— Тому, що ти обрав мозок… дельфіна…

Данилевський зніяковів і поспіхом поста­вив муляж на місце.

— Мислячу субстанцію, — вів далі Чер­ненко серйозно, — яка ні за вагою, ні за кіль­кістю звивин, ні за багатьма іншими ознака­ми не поступається перед людською, в дечо­му навіть переважає її. Ти над цим ніколи не задумувався?

Данилевський мовчки підійшов до від­критого вікна. Черненко теж підвівся, взяв до рук муляж дельфінячого мозку.

За вікном лабораторії почулися сміх, зву­ки гітари. Хтось заспівав. То була пісня про тих, що прийшли на допомогу людині, яка впала за борт — старовинна пісня моряків про справжніх друзів. Черненко часто чув її раніше, але в цю хвилину вона зазвучала з якимось особливим змістом. Йому здава­лося, що ті юні голоси співають саме для нього.

— Гарно співають, — мовив Данилев­ський і, походивши по кімнаті, додав: — Так, у дельфінів великий і розвинений мо­зок, але це ще нічого не означає.

— Та зрозумій же ти нарешті, — запере­чив Черненко, — щоб плавати і здобувати їжу, дельфінові зовсім не потрібний такий складний орган. Та цей мозок має всі дані, щоб засвоювати і переробляти величезну кількість інформації.

— Припустимо. Але всі спроби виявити розум у дельфіна були марні. Немає, Сергію, на землі розуму, крім людського…

— Дуже переконливо, — розсміявся Чер­ненко. — Так само, як у Чехова: “Цього не може бути тому, що цього не може бути ніколи”. Та про який розум ти говориш? Ви всі робите ту саму помилку: якщо розум, то неодмінно людський і ніякого іншого. А чому ти не припускаєш, що, скажімо, у Всесвіті існує зовсім не схожий на наш тип свідомості. Абсолютно інший! Кардинально відмінний від людського. Пригадай, у “Солярісі” мислячий океан.

— Не знаю, не знаю… Я не бачив того океану…

— Ходімо до мене, — раптом запропону­вав Черненко, щоб якось зменшити напру­ження цієї неприємної розмови.

Вони вийшли з лабораторії. Селище, море й гори були освітлені сяйвом яскравого пов­ного місяця. Спека вже давно спала, з моря тягнуло легенькою прохолодою. І все це — тихий вечір, місячне сяйво, гори, море й чи­сте наповнене дивовижними пахощами повіт­ря — навіювали спокій та сумирність. Тур­боти, пристрасті, хвилювання забулися на час, поступившись місцем задумливому ла­гідному настрою. Гаряча суперечка між Чер­ненком і Данилевським, яка недавно нага­дувала двобій, змінилася звичайною тихою бесідою. Правда, кожен з них, як і раніше, лишався при своїй думці, але тон полеміки став урівноважений, спокійний, коли істину не вибивають, як іскру з каменю, а намага­ються віднайти її, ніби золоту піщинку, про­миваючи гори породи.

— Наш земний океан, погодься, Сергію, це не інша планета, — казав Данилевський.

— Але що ми знаємо про мешканців цьо­го океану? Ми підходимо до них з нашими сухопутними еталонами, а вони, цілком імо­вірно, вимірюють віддалі у літрах, а час у кілограмах. Де вже тут порозумітися лю­дині й дельфінові? А ти спробуй врахову­вати їхні умови життя, опуститись на дно морське. Дельфін — не людина, він живе по суті в невагомості, як космонавт. Не по­требує ні житла, ні одягу, ні транспорту. Йому не потрібні руки, щоб працювати, до­бувати хліб щоденний. Тому й розум його має бути відмінним від людського. Дельфін не винаходив сокири й колеса, щоб вижити, полегшити існування. Інше середовище, ін­ший розвиток.

— Ну, гаразд. Все це так. Але в мене те саме запитання: де твої докази, що дельфін має розум? Не стане ж розумний прикида­тися дурником, — примружив очі Данилевський.

— Та не кожний дурень одразу розпізнає чужий розум. — не здавався Черненко. — А ми в цій галузі, погодься, поки що про­фани і невігласи.

— Е ні, — підніс руку Данилевський, ніби відгороджуючись від Черненка. — Не “ми”. Ти мене до своєї компанії не зара­ховуй.

— Згоден, не зараховую, а до господи — прошу.

Черненко пропустив перед собою гостя до невеличкого затишного будиночка, що хо­вався в зелені дерев.

— Приготувати каву? — запитав він го­стя, коли той, оглянувши обидві Черненкові кімнатки, втомлено опустився в крісло.

— Не відмовлюся…

Черненко пішов на кухню, а Данилевський увімкнув телевізор. Екран ще зали­шався темним, але в кімнаті вже зазвучало глибоке жіноче контральто.

— Таким чином, ви шукаєте контакт з по­заземними цивілізаціями?

— Так. Наша група намагається навести радіоміст у космосі, — відповів густий чоло­вічий бас.

“Програма “Гарячі точки науки”, — від­разу ж здогадався Данилевський, почувши знайомий голос ведучої, бо й сам недавно брав участь у цій програмі. Зараз біля ко­ментатора сидів астрофізик Німчук, зовні чимось схожий на Ейнштейна.

— І ви переконані, що по той бік вашого радіомосту ви когось виявите? А може, у Всесвіті ми єдині розумні істоти? — допиту­валась ведуча.

— Ні, — заперечив учений. — Наука при­пускає, що в космосі існують інші, значно розвиненіші цивілізації, ніж порівняно мо­лода земна.

— Тоді чому ж ті цивілізації досі не встановили з нами контакту?

— Тут може бути багато причин. По-пер­ше, це треба зуміти зробити, тобто знайти “ключ” до інтелектуального контакту обох цивілізацій, по-друге, розшукати одна одну, по-третє, зрозуміти, що знайдено саме циві­лізацію, а не природні космічні радіохвилі, та ще зуміти розшифрувати коди, як нам, землянам, так і представникам інших світів. А головне — зважте на величезні космічні відстані.

— Як ви гадаєте, ініціатива пошуків у нас чи, можливо, спроби роблять інші цивілізації теж?

— Мабуть, роблять.

— То яку ж дільницю у Всесвіті ви най­більше зондуєте?

— Всесвіт ізотропний, і успіх може чека­ти нас у будь-якому напрямі.

Голоси з телевізора чути було й на кухні, але Черненко не вникав у їхній зміст. Вели­кий любитель гарної міцної кави, він зав­жди готував її сам, за власними рецептами. Ось і тепер він уважно стежив за тим, як пінка, наче лава у жерлі мініатюрного вул­кана, дихала, поступово піднімаючись у мідній кавоварці, а Черненко то доливав холодну воду, то регулював полум’я. Все це він робив давно завченими рухами, автома­тично. А думки його безперервно снували навколо того ж самого — майбутнього лабо­раторії і завтрашнього досліду, від резуль­тату якого, можливо, залежить і його по­дальша доля.

Потім він і Данилевський довго сиділи за кавою і розмовляли. Від чашок піднімалася легенька прозора пара.

— Доказів, що дельфіни мають свій, дель­фінячий розум, багато, — говорив Черненко. — Це й складна поведінка, дружнє ставлення до людини, бажання ввійти з нею в контакт, здатність неймовірно швидко опа­нувати усі навички, численні випадки вря­тування людей у морі… Пам’ятаєш, у Платона: “Тому, хто внаслідок нещасного випад­ку попав у море, треба плисти, сподіваючись на допомогу дельфінів і богів”. Бачиш, на­дію на богів Платон обачливо ставить на друге місце.

— Це так, — погодився Данилевський, — але знову ж тобі кажу: це не виходить за рамки “розумових здібностей” звичайних тварин, скажімо, собак чи мавп. Ні, Сергію, такими аргументами сучасну біологію в ку­ток не заженеш.

— Добре, — енергійно змахнув рукою Чер­ненко. — Облишимо все інше, візьмемо тіль­ки мозок. Нагадаю один, може, й відомий тобі випадок. Французький етнограф Веллар у джунглях Південної Америки знайшов дівчинку з дикого племені гуайякилів. Її одноплемінці відстали від нас принаймні на п’ятнадцять тисяч років. Вони ще не досягли навіть первіснообщинного ладу в своєму розвитку…

Данилевський дивився на Черненка, явно не розуміючи, до чого цей приклад. Його завжди насторожувала Черненкова манера надавати бесіді несподіване спрямування, стикувати несумісні на перший погляд дум­ки, оперувати парадоксами і зненацька дово­дити свою тезу.

— І що ж зробив Веллар? — вів далі Чер­ненко. — Він віддав дівчинку на виховання своїй матері. Дикунка, зваж на це, батьки якої навіть гадки не мають про сучасні знання, легко стає письменною, успішно закінчує коледж, потім — Сорбонну і в два­дцять три роки захищає докторську дисер­тацію.

— Вибач, Сергію, але яке це має відно­шення до дельфінів?

— Безпосереднє. Потенційні можливості мозку так званого дикуна і людини нашої епохи цілком однакові.

— Ну, то й що? Це все ж таки людина, — стенув плечима Данилевський.

— Я кажу про мозок, а не про зовніш­ність його володаря, — сказав Черненко й, не зупиняючись, ніби боячись, щоб його не перебили, заговорив про відому і в той же час нову для Данилевського проблему — проблему походження розуму. — Чому саме в якийсь історичний момент один із багатьох видів мавп почав еволюціонувати? Ми твер­димо: мавпа взяла палицю, і її лапа пере­творилась на руку. А рука змусила працю­вати мозок. Та чи не занадто спрощено ми розуміємо цей складний процес? Адже тре­ба здогадатися узяти палицю, тобто потрібна робота мозку. То чи не правомірно шукати джерела перетворення мавпи на людину в еволюції мозку? За сотні тисяч років мозок збільшився приблизно удвічі. Сьогодні в на­укових лабораторіях ми вкладаємо в лапи сучасної мавпи набагато складніші засоби, ніж палиця. Всіма доступними способами на­вчаємо її користуватися ними. І що ж? Мав­пи виявляються непоганими учнями й набу­вають досвіду, якого ніколи не мали б у природних умовах, але вони зовсім нездатні передавати його ні своїм родичам, ні нащад­кам. Ось чому вчені дійшли незаперечного висновку: предок людини був особливою гіл­кою живого світу на землі. Сама природа надала нашому пращурові здатність до пе­редавання досвіду. І кожне наступне поко­ління вбирало в себе знання попередніх, зба­гачувало їх і передавало нащадкам, як еста­фету. Але чи завжди природа була така по­слідовна? Як доводять палеонтологи, дель­фін на десятки мільйонів років старіший за будь-яку викопну людиноподібну істоту і йо­го зовнішність та мозок зовсім не змінилися від початку. Попавши в своєрідні умови існу­вання, позбавлений будь-яких мотивів діяль­ності, дельфінячий мозок просто “дрімає”, і досі не виявляючи своїх величезних мож­ливостей. Вічний рушій розуму — пра­ця. Ось чому цілком ймовірно, для того, аби “розбудити” дельфінячий мозок, зму­сити його працювати, потрібен поштовх, певні умови, які спонукали б дельфіна до мислення.

Данилевський слухав і час від часу похи­тував головою. Прихильник конкретного і відчутного результату, він не любив хитро­мудрих міркувань, вважав їх надаремними. Чи варто сперечатися про те, чого сьогодні не можна перевірити? Безперервний плин науки сам по собі добереться до будь-яких загадкових явищ, а поки що професор Дани­левський ігнорував навіть найцікавіші гіпо­тези, побудовані на піску, і обстоював хай і невеличкі, часткові, але такі, що спира­ються на міцний, перевірений фундамент. І, щоб не піддатися захопленню й лишитися на своїх позиціях, він був постійно озброє­ний скепсисом та іронією.

— У дельфінячий мозок, що має величез­ні потенційні можливості, можна вкласти будь-який обсяг інформації, — говорив тим часом Черненко. — Бо такий мозок, як тобі добре відомо, значно складніший механізм, ніж будь-яка кібернетична машина. В порів­нянні з ним наші сучасні ЕОМи — лише ди­тячі іграшки. І завдання полягає в тому, щоб знайти ключ до цього мозку. Ключ, — повторив він, — і тоді відкриються можли­вості…

— Залишим “тоді”, — перебив його Данилевський. — Поговоримо про “тепер”. Про досягнуте лабораторією і перспективи… Я маю на увазі реальні перспективи.

Черненко задумався. Довго мовчав.

— Я розумію, — відповів нарешті. — Тобі потрібні факти.

— Ось, ось, — погодився Данилевський.

— На жаль, Федю, мислимо і діємо ми сьогодні ще вельми приземлено. А уяви, що з’являється істота, яка сприймає світ так само, як дельфін, — його ж очима, слухом і дідько його знає ще чим… Коротше кажу­чи, з’являється людина-амфібія, що починає жити, як дельфін, разом з ним. Дай мені та­ку амфібію і хтозна, Федю, чи не навчить вона дельфіна всіх людських премудростей — від чотирьох арифметичних дій до теорії відносності.

Данилевський розсміявся.

— Стати б тобі, Сергію, письменником-фантастом. Твої книги були б нарозхват… “Гомо акватікус навчає дельфінів теорії відносності, і ті роблять нечувані досі відкрит­тя!” Не забувай, Сергію, що ти вчений, а не казкар. На жаль, ти не самотній. Поки ти варив каву, тут по телевізору виступав ще один… Так ти хоч у земному океані шукаєш інтелект — відносно близько, а той у Всесвіт зирить. Тобі живі амфібії потрібні, а йому, мабуть, оті безтілесі згустки психічної енер­гії, що нібито блукають у Всесвіті. Уяви собі, читав нещодавно і таке…

Данилевський говорив і далі, але Чернен­ко вже не слухав його. Зненацька штормо­вою хвилею знов накотилися спогади.

Життя на острові ішло своїм звичаєм. Ри­ба, водорості — все, що давав океан, сяк-так підтримували фізичні сили Черненка, а ду­ша жила надією всупереч усьому, не зва­жаючи ні на що.

Кінчався серпень, наближалась осінь. Правда, в цих широтах пора року — поняття досить умовне. Хіба що підуть зливи. Але печера сховає його від нещадного тропічно­го потопу.

Ось і зараз він сидів у своєму притулку, плів циновку, що була йому за постіль. Гіл­ки скоро висихали й ставали жорсткі, тому доводилось часто змінювати підстилку. За­кінчивши роботу, Черненко поклав свій ви­ріб на піщане підвищення, що заміняло йому ліжко.

— Е-е, зовсім куца, — сказав уголос. — Мало гілок назбирав, — тепер він дедалі ча­стіше розмовляв сам із собою або з Єгором.

Чагарник ріс дивовижно швидко, і Чер­ненко ніколи не відчував нестачі в сировині. Він ламав гілки, вибираючи найніжніші й найм’якші.

Пароплав він побачив тієї миті, коли під­вівся на весь зріст, щоб розім’яти затерпле від роботи тіло. Спершу це була чорна крап­ка на обрії. Потім вона почала збільшувати­ся, наближатись.

— Пароплав! — прошепотів Черненко й кинувся за підзорною трубою.

З вершини скелі в промінні призахідного сонця пароплав уже здавався жуком. Його шлях лежав оддалік океанської магістралі.

Черненко стояв, затамувавши подих; пе­ред його очима зринув невеличкий, призем­куватий пароплав із білим написом на борту “Санта Ізабель”. Він ішов по дотичній до острова, ніби насувався на нього.

Черненко дивився й дивився, не відриваю­чись від окуляра, а думки, наче хвилі, набі­гали одна на одну.

“Ось воно, прокляте судно! І цей уран!.. І ти нічого не можеш заподіяти. Безсилий! А що, коли?.. Ні, ні… Це марення, справжнє марення… — Черненко ступив кілька кроків. Потім зупинився. Знову підняв підзорну тру­бу. — І все ж таки…”

Він більше не розмірковував, та й вибору у нього жодного не було. Він не збіг, — зле­тів з гори і подався на берег. Обережно спу­стив міну на воду й поплив, штовхаючи її перед собою. Поплив навперейми пароплаву.

Звісно, він не міг розрахувати ні своєї сили, ні віддалі до пароплава, не міг визна­чити місця зустрічі, якби така взагалі від­булася. Не думав Черненко і про те, що аж ніяк не зможе добратися до судна непоміченим, і що досить одного влучного пострілу з палуби, щоб припинити цей нерівний дво­бій. Він плив, зібравши останні сили, втра­тивши почуття реальності. Твереза оцінка власних дій одразу змусила б його поверну­ти назад — шансів на успіх не було. Жод­ного! Але збуджена свідомість вперто малю­вала картину — міна, пароплав, вибух. Мі­на! Пароплав! Вибух!..

Легкий сплеск. Поряд з собою Черненко побачив Єгора, що плавно похитувався на хвилях. Він дивився на людину, ніби оціню­ючи ситуацію. Якийсь час вони пливли ра­зом. Міна! Пароплав! Вибух!.. І раптом — цей момент особливо закарбувався в пам’я­ті,— Єгор підхопив міну і легко, значно лег­ше й швидше, ніж людина, попрямував до судна.

— Єгор! Єгор!.. — тільки й встиг погукати Черненко.

Поступово набираючи швидкість, дельфін тримав курс прямо на пароплав.

— Є-го-ор!..

Ні, дельфін уже був далеко.

А над океаном швидко насувалась тропіч­на ніч.

Повернувшись на берег, Черненко збіг на скелю й намагався в підзорну трубу розди­витись, що діється в океані. Він уже не міг вплинути на хід подій, у нього лишалася одна єдина роль — спостерігача.

Єгор мчав назустріч пароплаву.

На палубі заметушились. Мабуть, побачи­ли і дельфіна, і міну. На поверхні води за­танцювала жовта пляма прожектора і зовні мирний пароплав змушений був виявити своє справжнє призначення — вдарив куле­мет.

Перша черга була коротка. Єгор упірнув. Втопив і міну.

Промінь прожектора стурбовано шукав на поверхні води й нарешті віднайшов темну спину дельфіна. Довга-довга черга розбриз­кала навколо Єгора дрібні водограйчики. Те­пер він був набагато ближче до пароплава. Кулемет стукотів уже без упину.

Дельфін знову пірнув, та на місці, де щой­но зникла його спина, з’явилась рожева пляма.

Пароплав стишив хід, певно, готуючись до якогось маневру. Раптом над водою зринуло Єгорове тіло. Кулемет запізнився. Дельфін знову пішов під воду, а кулемет, ніби надо­лужуючи втрачене, стріляв навмання.

Та ось Єгор ще раз з’явився на поверхні й прожектор міцно вчепився в нього. Знову застукотів кулемет.

Єгор завмер на якусь мить, потім здриг­нувся.

А потім… так завжди помирають дельфі­ни : вони в агонії мчать з неймовірною швид­кістю, поки не настане кінець. Єгор був дель­фіном і помирав, як дельфін. Могутніми ще­лепами, тримаючи ріжок міни, він, вже бай­дужий до всього, долав свою останню путь. Він перетворився на живу торпеду, що не­вмолимо наближалась до приреченого паро­плава.

Кулемет припинив вогонь. Стріляти було марне. І пароплав маневрував, намагаючись уникнути смертоносної зброї.

Лишилося кілька метрів і…

Спочатку небо осяяв сліпучий спалах. А тоді ніби здригнулася земля і десь далеко важко зітхнуло величезне чудовисько…

Загибель пароплава була кульмінацією цієї історії. А фінал настав несподівано. Ко­ли Черненко вже майже втратив надію будь-коли побачити людей, прийшов порятунок.

Була глибока осінь 1945 року. Французь­ке судно стало на якір, щоб відремонтувати якесь пошкодження. Пасажири — любителі екзотики — підійшли на моторному човні до острівця, очікуючи чогось незвичайного. Але те, що вони побачили, перевершило їхні сподівання. Це був не книжковий, а живий Робінзон. Давно не голений, чорний від сма­ги, він кинувся у воду назустріч шлюпці, не маючи сили дочекатися, поки та пристане до берега.

— Хто ви? Звідки? Як потрапили сю­ди? — перепитували вражені дивовижною зустріччю пасажири.

— Я іспанець, іспанець. Упав з пароплава за борт. Уночі. Понад рік тому. Добрався до цього острова…

Хтось із прибульців знав іспанську мову й переказав відповідь іншим. Черненка ото­чили, пропонували йому цигарки, бутербро­ди. Його плескали по плечу, смикали. І го­ворили, говорили усі разом…

Потім він став гостем капітана. Мосьє Жюль поселив його в своїй каюті й охоро­няв від цікавих. Капітан не переставав за­хоплюватись мосьє Антоніо — таке ім’я дав собі Черненко — і безперервно повторював: “Я, мабуть, не зміг би, не витримав. Я про­сто збожеволів би!” Черненко майже нічого не розумів з того каскаду слів, але капіта­нові жести й міміка красномовно передавали їх зміст.

Чоловік, який розмовляв із Черненком на острові, запропонував свої послуги перекла­дача. Виявилося, що він непогано знає іс­панську. Мосьє Жюль був дуже задоволе­ний: нарешті вони зможуть побалакати — вільно, невимушено. Обережно, ніби ненаро­ком, Черненко запитав про війну. “Закінчи­лась! Закінчилась! — радісно вигукнув ка­пітан.— Ще навесні. Нацистів розгромили повністю. Німеччина капітулювала. Фран­ція знову вільна!..” Потім він довго говорив про великий подвиг росіян, захоплювався їхньою силою, стійкістю і мужністю. У Чер­ненка швидко билося серце: “Ми пере­могли!..”

— А Іспанія? Як же Іспанія? — запитав у каштана. Мосьє Жюль розвів руками: там, як і раніше, Франко.

Потім закидав його запитаннями. І треба було відповідати, ретельно обдумувати, зва­жувати кожне слово. Він, Антоніо, іспанець, жив у Південній Америці, займався торгів­лею. А потім в Іспанії померла його тітка, яка заповіла йому хоч і невеличку, проте спадщину — будинок, трохи майна і грошей. Він називав імена, географічні пункти, вули­ці. Адже ніщо так не переконує в правди­вості, як дрібні, незначні подробиці, що їх він викладав ніби між іншим.

А тоді… Коли він перетинав океан на па­роплаві, ненароком випав за борт…

Очуняв лише у воді. А потім він плив. Від­почивав і знову плив, скільки вистачало сили. Отже, він плив загалом годин двадцять, робить висновок мосьє Жюль, який добре знає морські траси і вже відзначив на карті Черненків острівець. Мабуть, так, він плив ніч, а тоді ще день. І нарешті натрапив на острів. “Щасливий випадок або ж доля”, — усміхаючись, розвів руками Антоніо. І ні слова про дельфінів та Єгора. Про це він ви­рішив не казати нікому. Чим простіше, бу­денніше — тим менше цікавості до нього… “Але ж ці місця аж кишать акулами! І він не бачив жодного хижака?” — дивується мосьє Жюль. “Доля!” — як і перше, невиму­шено посміхається Антоніо.

За порадою мосьє Жюля Черненко не ви­ходив на палубу, щоб не викликати зайвої цікавості пасажирів. їсти йому приносили в каюту, і Черненко або спав, відновлюючи сили, або слухав радіоприймач. Музика, чу­жа мова, іспанські передачі. Кілька разів щастило впіймати Москву…

Незабаром Черненко попросив мосьє Жю­ля дати йому бодай якусь роботу: він, син дрібного торговця, не звик їсти хліба задар­ма. Та капітан енергійно замахав руками і навіть образився. Він, мосьє Антоніо, гість французького капітана, французького прапо­ра, нарешті. І де ж це бачено, щоб гість від­працьовував за гостинність? “Ну що ж, не­хай буде так”, — не став сперечатися Чер­ненко. Чим менше цікавих очей, тим краще. Він не голився й навіть не стригся, лише трохи підрізав волосся на голові. Для пам’я­ті, сказав мосьє Жюлю, а причепуриться пе­ред Марселем. Звісно, справа була не в пам’яті. Черненка кілька разів фотографували — на острові й пароплаві, — і якщо знім­ки потраплять до газет, а станеться це неод­мінно, то в отій дикій істоті ніхто не впізнає колишнього сеньйора Рібейри.

У Марселі йому вдалося швидко і непо­мітно зникнути. Потім, видавши себе за лю­дину, яка нелегально залишила Іспанію, він улаштувався на роботу в невеличкій таверні, що обслуговувала іспанських робітників-емі­грантів, постійних відвідувачів того закладу.

І знову перед Черненком постала пробле­ма: як повернутися додому? Він обдумував різні варіанти.

Розносячи тарілки із закусками та пляш­ки з вином, він уважно прислухався до за­стільних бесід. У всіх у пам’яті ще була вій­на. Говорили про рух Опору, про боротьбу макі, про подвиги французів, поляків, ро­сіян… Росіян?!. Звідки вони у Франції?..

Поступово з окремих фраз, з уривків роз­мов він дізнався, що німці привозили для роботи у Франції радянських військовополо­нених. Багато хто з них тікав із таборів, їм давали притулок і в містах, і в глухих сели­щах, потім вони билися з фашистськими оку­пантами разом із французькими патріотами. А тепер мають повертатися додому. В Пари­жі працювала радянська місія, що займалась відправкою колишніх військовополонених на Батьківщину. Але ж серед них міг вияви­тись і Черненко? Звичайно, міг.

Через півтора місяця Сергій був у Москві.

…Рапорт лейтенанта Черненка затягнувся на кілька годин. Це була детальна, ґрунтов­на розповідь про все, що було з ним відтоді, як він опинився за кордоном.

Підполковник іноді ставив короткі запи­тання, уточнюючи що-небудь, іноді коменту­вав окремі події. Так, вони незабаром дізна­лись про розкриття Черненка, але не могли збагнути, де він подівся, бо за всіма даними його не арештували. Чесно кажучи, припу­скали найгірше.

Мова зайшла про острів, Єгора, міну і пароплав під іспанським прапором під наз­вою “Санта Ізабель”. Підполковник глянув на Черненка спідлоба:

— “Санта Ізабель” знищили англійці. Та оскільки пароплав ішов під нейтральним прапором, вони, щоб одвести від себе підозру, дали повідомлення в газеті: наштовх­нувся на міну.— Він підвівся, підійшов до шафи, вийняв і простягнув Черненку фото­копію інформації з англійської газети “Morning news” з акуратно підшитим до неї ро­сійським перекладом. — Мовляв, якщо ми повідомляємо у своїх газетах, то до цієї історії зовсім непричетні, — розсудливо вів далі підполковник. — Типовий спосіб дезін­формації…

“Та ніякі це не англійці! — хотілось ви­гукнути Черненку. — Це Єгор! Єгор! Я бачив усе на власні очі!.. Але, — додав подумки з прикрістю, — казкам вірять лише діти…”

Він сидів, затиснувши руки між колінами, і мовчки дивився в підлогу. Потім підвів очі і… раптом прочитав на обличчі підпол­ковника неприховане співчуття. І в оту мить Черненко зрозумів усе: його вважають бо­жевільним!.. Ну, може, й не зовсім божевіль­ним, а людиною з “пунктиком”, і отой “пунк­тик” — міна, Єгор, “Санта Ізабель”. Не витримали, мовляв, нерви у Сергія Черненка…

— Ви, мабуть, себе погано почуваєте? — запитав підполковник. — Звісно, стільки пе­режити. Що ж, відпочивайте, лікуйтесь… Вам це необхідно.

— Ні. Я цілком здоровий, — вперто відпо­вів Черненко. — Цілком.

— І все ж я раджу вам відпочити, — ска­зав після довгої паузи підполковник. — Не думайте більше про це. Ви зробили все, що могли…

— Повірте, я зовсім здоровий…

Ще через тиждень Черненко одержав до­кументи про демобілізацію. А потім… Потім було багато різного. Університет. Біологіч­ний факультет. Він остаточно вирішив при­святити себе вивченню природи, яка дару­вала йому життя в далекій Атлантиці. І ще була робота в різних біологічних експеди­ціях. Дисертація. Нарешті четверта лабора­торія…

Проте ніколи і нікому не розповідав він більше про свою океанську одіссею — не хо­тів бачити ні насмішкуватих, ні співчутли­вих поглядів.

— Ти мене чуєш, Сергію? — Данилевський дивився в обличчя Черненка.

— Так, так, — труснув головою Черненко.

— Бачив я тут фокуси з м’ячиками. Хлопчина такий рудуватий…

— Поліщук, — підказав Черненко.

— Так ось я й кажу, — вів далі Данилевський, — цікаве явище. Людина ніби ставить дельфінові завдання на кмітливість, коман­дує ним…

— Були в нас такі досліди. Вважай, що ми довели здатність дельфіна абстрагуватися.

— Я вбачаю в цьому чудові перспективи. Навчитися керувати дельфінами — то вели­ка справа! Ось куди б тобі й спрямувати зусилля. А ми з свого боку підтримаємо.

— Ні, — заперечив Черненко. — Я не ра­бовласник, не плантатор і переконаний, що жодна розумна істота, хай навіть з наймогутнішим інтелектом, не має права розпо­ряджатися життям і долею іншої. Контакт з дельфінами можливий на основі повної рівності.

Данилевський різко поставив чашечку на стіл.

— Нісенітниця все це! Пробач мені, не знайду іншого слова!

— І не шукай, не треба, — мовив Чернен­ко. — Не турбуй себе марно.

— Ну, знаєш!.. — Данилевський був схожий зараз на півня. — Врешті-решт мені найпро­стіше скласти звіт, а там нехай вирішують.

— Чудово. Так і зроби.

В двері постукали.

— Увійдіть! — гукнув Черненко.

На порозі з’явилася Рогова.

— Доведеться сваритися з вами, Сергію Терентійовичу, — почала вона з ходу, нама­гаючись бути якомога серйознішою, хоча веселі іскорки в очах не дуже пов’язувалися з отим наміром.

— Познайомтеся, Ніно, це професор Да­нилевський.

Данилевський з несподіваною для його повної фігури легкістю підвівся, і вони при­віталися.

— Ви привезли “свіжих” дельфінів, — знову звернулася до Черненка Рогова, — але забули, здається, що новачки мають пройти медичний огляд.

— Не гнівайтесь. Так треба, — примирли­во сказав Черненко.

— Знову це ваше “треба”…

— Не сперечайтеся з ним, благаю вас, — втрутився Данилевський. — Повірте мені, це заняття зовсім марне. Давайте краще щось організуємо… Кажуть, у вас тут якийсь не­звичайний ресторанчик, нібито в печері?

— Є, — усміхнулася Рогова. — Правда, не так вже й близько, і вільних місць там, як правило, не більше, ніж у рятувальній шлюп­ці під час корабельної катастрофи.

— Шкода, — розчарувався Данилев­ський. — А я думав…

— Все це не так безнадійно, як здаєть­ся, — заспокоїла його Рогова. — Місця мож­на замовити, скажімо, на завтра.

— А що в нас завтра? П’ятниця? Чудово! Значить, завтра, всією компанією.

— Але Сергій Терентійович мовчить, — зауважила Рогова.

Черненко подумав, що незручно відмовля­тись. Данилевський все не таки гість.

— Я — як і всі, — погодився.

— Унікальний випадок, — прокоментував Данилевський. — Сергій погоджується з усі­ма… А ти, здається, щось надумав, — додав він, коли Рогова вийшла. — Оці “свіжі” дель­фіни, мабуть, не просто так, ой, не просто… Потайний ти, Сергію. Зрозумій, питання стоїть гостро: бути чи не бути лабораторії! Я ж допомогти тобі хочу. А ти…

Черненко голився перед дзеркалом. На ньому були темні, старанно випрасувані брю­ки, білосніжна сорочка. Збираючись на вилазку, що її вигадав Данилевський, він спочатку дорікав собі за згоду, бо не полюб­ляв отих гамірливих ресторанів з їхніми не­самовитими оркестрами, немовби розрахова­ними на приглухуватих людей. Але потім подумав: може, це на краще. Принаймні вдасться розвіятися бодай на один вечір, ви­кинути з голови усі турботи, не краятися думкою про завтрашній експеримент.

Він відкрив шафу й вибрав на вечір кра­ватку. Та ось пролунав телефонний дзвоник.

“Мабуть, Данилевський, нагадує про зу­стріч”, — подумав, беручи трубку.

— Сергію Терентійовичу?

Він не відразу пізнав вкрай схвильований голос Олега.

— Так.

— Дельфіниха захворіла.

— Яка? — не зрозумів Черненко.

— Нінарія… Я їду за Роговою. Підскочи­ти до вас?

— Не треба. Доберуся пішки, — і повіль­но, ніби враз задерев’янілою рукою опустив трубку на важіль.

Над басейном чулось різке, пронизливе свистіння. Так, заклавши в рота пальці, сви­стять сільські хлопчаки.

Черненко стояв біля води. Обличчя його було блідим, змарнілим; він якось відразу постарів. Свистіння повторилося, тепер уже як короткі тривожні заклики. Дельфіниха наче збожеволіла. Її рухи були стрімкі, удари хвоста здіймали цілі каскади бризок. Час від часу вона скрипіла, стогнала, іноді, як дитя, схлипувала. Потім почала якось див­но завалюватись на бік.

Ось вона ще раз різко свиснула, кілька ра­зів ударила хвостом по воді і її темне тіло стало поволі опускатися на дно. Дрібними срібними кульками виривалось назовні по­вітря.

Заскрипіли гальма, й біля басейну зупи­нилась машина з Семеном, Роговою, Оле­гом. Семен, як був у джинсах і тенісці, так і пірнув у воду. За якусь мить, з аптечкою в одній руці, за ним кинулась і Рогова. Олег підійшов до Черненка, став поряд. Мовчали.

Тим часом Семен уже тримав хвору тва­рину за голову.

— Потерпи, потерпи трохи, люба моя, — повторював він ласкаво. — Ти ж розумнень­ка. Зараз Ніна Іванівна що-небудь зробить, і тобі стане легше.

Нінарія, важко дихаючи, дивилась на Се­мена розумними очима. В них була смер­тельна туга і надія, надія на допомогу лю­дини.

Рогова вправно прикріпила до грудей тва­рини присоску гнучкого стетоскопа, слухала довго, уважно.

— Що з нею? — глухим голосом запитав Черненко, коли вона вийшла з води.

— У людей це називається гострим сер­цевим приступом, — відповіла Рогова й, приготувавши шприц, знову зайшла у воду.

Швидким, точним рухом вона зробила ін’єкцію. Нінарія голосно зітхнула, потім ще раз — важко й жалібно, й затихла, ніби за­снувала глибоким сном.

Олег, не сказавши й слова, побрів у лабо­раторію.

Рогова вилізла з води й накинула на себе халат.

— Вона житиме? — Черненко кинув по­гляд на басейн.

— Так, — впевнено відповіла Рогова. — Але протягом двох тижнів ніяких експери­ментів, годівниць і автоматів. Спокій, ліку­вання і знову спокій.

— Що два тижні — що вічність. Тепер уже однаково.

Черненко стояв розгублений, стривоже­ний. Мабуть, він думав про долю, яка нанес­ла йому черговий удар — підступний і не­сподіваний.

— Але як же це так? — вирвалось нареш­ті в нього. — Молода, міцна… і раптом сер­цевий приступ?

— Все дуже просто, Сергію Терентійовичу, — стиха сказала Рогова. — Стрес. Стрес від розлуки…

Раптом від лабораторії почувся голос Олега:

— Сергію Терентійовичу!

Олег мчав до басейну і продовжував гу­кати:

— Сергію Терентійовичу! Таке сталося!

— Де?.. Що сталося? — схвильовано за­питав Черненко.

— Там… в лабораторії. Швидше ходімте туди!

Екран кольорово-музичного комбайна сві­тився зсередини дивовижно-бузковим кольором, створюючи враження безмежного про­стору. На екрані розгорталися картини, які нагадували чи то химерні сни, чи то полотна художників-сюрреалістів. Черненко застиг перед приладом, до болю в пальцях стиснув­ши спинку стільця.

Раптом бузковий колір став густим-густим, майже темним, і несподівано зник. На новому, тепер уже синьому тлі виникло зо­браження двох вогнисто-червоних дельфінів, що пливли поряд. То були Нінарія і Сергус. Вони рухалися повільно, навдивовижу син­хронно, і здавалося, що в світі існують лише вони — поза простором і часом.

Та ось із глибини екрану з’явився якийсь незвичайний, схожий на зламану спіраль знак. Він швидко розростався на весь екран, потім ніби вийшов за його межі. В центрі знову виникли дельфіни, але якась темна, величезна пляма, що нагадувала дно кораб­ля, почала насуватися на них і витіснила з кадру. І знову дивний знак — лінія, зла­мана, мов блискавка.

Тепер на екрані з’явилася тінь, в якій ледь-ледь угадувалася фігура аквалангіста. Він не плив — крокував, як по суші. І знову бе­зодня. В ній гарячково кидається дельфіниха, наче шукає свого коханого. Нарешті во­на завмирає в розпачі.

Екран погас. Мов постріл, клацнув тумб­лер, і погляди усіх присутніх тепер зверну­лися до Віктора, наче перед ними сидів справжній живий чарівник.

— Я тут чаклував над комбайном, — не­сміливо почав він. — Гідрофон був у роботі, й раптом чую: Нінарія розшумілась. Ну, я й записав її, а потім пропустив плівку через комбайн… Каскад підсилення перебудував, і зображення тепер зовсім інше. Пригадуєте, Сергію Терентійовичу, ви говорили про це біля багаття.

— Я? Говорив? Про каскад?

— Ні. Йшлося про те, що свою мову ми шифруємо в електромагнітні коливання, в радіосигнали, щоб передати на віддаль, і що це може бути й навпаки… У звуках не пря­ма інформація, а лише код…

— Але це… — розгублено пробурмотів Чер­ненко. — Це, здається, Вікторе, щось дуже цікаве.

— Побий мене грім, якщо я хоч що-небудь тямлю! — щиро признався Олег.

— Чекайте, чекайте, дайте подумати, — Черненко закрокував по кімнаті. — Ми ба­чили думки дельфіна! Значить, він мислить не словами, не поняттями, як люди, а зоро­вими образами! Свої думки-малюнки він шифрує у звуки… Для чого? Звук дуже доб­ре поширюється у воді на сотні, навіть ти­сячі кілометрів! Прекрасний засіб спілку­вання, чи не так? — Черненко ніби переко­нував самого себе.— Ми, люди, для надій­ного обміну інформацією винаходили теле­граф, телефон, радіо…

Олег схвильовано дивився на Черненка.

— Але ж це значить, — сказав він з гли­боким подихом, — що в дельфіна справді є розум!.. І розум незвичайний!

— І розум, і фантазія, — підтвердив Чер­ненко. — До того ж, багата фантазія! Ми чули тільки тривожні, хаотичні звуки. А це була лірична, хвилююча поема про любов…

— Так, люди й дельфіни… — тепер уже тихо й повільно мовив Олег. — Два розуми і прірва нерозуміння…

— Нічого дивного, — зауважив Чернен­ко, — адже ці розуми не дотикаються. Хо­ча, — задумався він, — є дивовижне, правда, дуже рідкісне явище. Діти здатні уявляти собі те, чого ніколи в житті не бачили і не могли бачити. Це генетична зорова інформа­ція. Зорова, — підкреслив він. — Не словесна. Звідки це?.. Може, найперший розум на зем­лі мав здатність мислити зоровими образа­ми? А потім… Дві еволюції — у двох на­прямах: у дельфіна відеомислення зберег­лося, а людина відкрила слово й почала ви­ражати свої думки не конкретними уявлен­нями про дійсність, а абстрактними їх сим­волами й поступово забула свою попередню здатність. Але оте первісне мислення час від часу виявляється в генах через тисячі поко­лінь — як атавізм, як відгук того далекого-далекого минулого… А сни, галюцинації?

— Ну, гаразд, — мовив Олег, — дельфіни не розуміли нас. Але чому ж вони не могли домовитись один з одним?

— І про це дізнаємось, — посміхнувся Черненко. — У нас тепер з’явиться тисяча отих “чому?”.

— Я думаю, що в океані дельфіни мо­жуть уловлювати біоструми й без звуків, як­що, звісно, поряд знаходяться, — сказав Віктор.

— Так, — підтвердив Черненко, — цілком імовірно. Був такий експеримент в Атлан­тиці понад тридцять років тому…

— Невже? — здивовано перепитав Олег.

— Я пам’ятав його завжди. А зрозумів тільки зараз…

Раптом якось особливо різко задзвонив телефон.

Олег підняв трубку.

— Так. Тут. Зараз, — й, прикривши рукою мікрофон, звернувся до Черненка: — Сергію Терентійовичу, це вас. Професор.

Черненко підійшов до телефону.

— Слухаю.

Данилевський був у доброму гуморі.

— Сергію, дорогий, я зараз вилітаю. — У трубці чувся гуркіт аеропорту. — Виклика­ли, розумієш? Терміново. Але ти не хвилюй­ся, не засмучуйся. Я для тебе дещо приду­мав… Дві темки запасних підшукав.

— Не треба, Федоре, — сказав Черненко.

— Як це… не треба?.. — перепитав стур­бовано Данилевський.

— Запасних тем не треба. Є в мене одна, єдина. І дай бог, щоб вистачило життя до­вести її до кінця.