ДОДАТОК МАТЕРІАЛИ ДЛЯ КОПІЮВАННЯ

До уроку 1

Групова робота

Розмістіть речення в правильному порядку.

1- ша група

Доброго — вчора, сьогодні, щодня!

Хай не псується годинник на вежі,

Доброго ранку! Доброго дня!

Хай буде все на землі, як належить.

2- га група

Всіх вас сьогодні я щиро вітаю.

Дощик — як дощик, діти — як діти.

Кожному дому щастя бажаю

Сонце — як сонце, літо — як літо.

3-тя група

Кожна людинка, тваринка, звірок.

Хай веселиться вся їхня рідня.

Хай завітає до нас на урок

Хай усміхаються діти щодня.

4-та група

Хай всіх привітно стрічають стежки,

Там радість і щастя чекають тебе,

Квіти хай квітнуть, співають пташки.

Кожна стежинка в майбутнє веде.

Гра «Слідопити»

Герої побутових казок — люди, які діють в обставинах, близьких до справжнього життя. Але, потрапляючи у вигадані ситуації, вони виявляють надзвичайні якості: небачену хоробрість, дивовижний розум, нечувану жадібність тощо.

Казки про тварин є найдавнішими, головними героями тут виступають звірі. Звірі в казках часто уособлювали якісь людські типи й риси. Так, Сова — мудра, Баран — упертий, Вовк — часто жорстокий і грубий, Ведмідь — вайлуватий, неповороткий, Сорока — балакуча, Заєць — боягузливий, Лис — хитрий, Змія — підступна, Осел — упертий.

У чарівних або фантастичних казках діють чарівні сили, чарівні предмети, відбуваються чарівні перевтілення. Герої здійснюють дивовижні подвиги, вбивають чудовиськ, дарують людям вогонь і живодайну воду, навчають їх ремесел, рятують від смерті, завжди виходять переможцями, їм допомагають фантастичні добрі істоти. Повторюються магічні цифри «3», «7». У будь-якій чарівній казці відбилися уявлення народу про добро і зло.

Казка — один із жанрів фольклору, розповідний твір про вигадані, фантастичні події, які сприймаються й переживаються як реальні.

Українські народні казки уславлюють любов українців до волі, сміливість, мудрість, прагнення до справедливості, працьовитість та засуджують рабство, брехню, жорстокість, ледарювання. За такими неписаними моральними законами, відображеними в казках, віками жив наш народ, сподіваючись на остаточну перемогу сил Добра.

Читання казки

ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА

(Українська народна казка)

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, я це вам тільки...». І почала! А кума почула та другій кумі, а та — третій, а третя — п’ятій — десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати.

От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — нічого не помага!

От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І дума він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?».

Думав, думав бідолаха та й надумав: «Треба,— каже,— одучити її од такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали».

Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. А другого дня Петро — в базар; купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, привернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця положив у вершу.

Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а ті бублики взяв та й почіпляв на одній груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому, пообідали з жінкою, от він і каже їй:

— Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!

А Хвеська каже:

— Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває у лісі риба?

— Авжеж, буває,— каже Петро,— здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш!

Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходить у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:

— А що, Хвесько? Не казав я тобі?

— Оце диво! — говорить вона.— І родилася, і хрестилася, а такого дива не бачила.

— Ну, добре,— каже Петро,— ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або у вершу!

— Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська.— Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?

— Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він.

Пішли... Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська кричить:

— Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? Бублики на груші!

— Та бачу,— каже чоловік,— то що?

— Та як же таки: бублики на груші! Хіба ж таки бублики ростуть на груші?

— Звісно, не ростуть,— каже він.— А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, оце й зосталися бублики.

— Нум же, чоловіче, струшувати!

Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягає другий — нема; тоді вершу, аж у ній заєць.

— Ох ти ж моя ненько! — аж скрикнула Хвеська.— Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, такого не бачила.

— То що, що не бачила? — каже Петро.— Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.

Ото позабирали та й пішли. Приходить додому, жінка й почала:

— І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, такого дня не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!

— Це ще нічого,— каже Петро.— От що диво, я сьогодні й гроші знайшов.

— Йо!?

— Їй-бо знайшов!

— А де ж вони, чоловіче?

— Та ось! — витяга ті гроші.

— Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!

— Будемо,— каже чоловік,— та не дуже, бо як економ довідається, то зараз одніме.

— От! — каже жінка. — А як же він довідається? Щоб мені те та се — я нікому не скажу!

— Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, що це був такий день, то зараз догадаються, що я гроші знайшов, бо в такі дні звичайно скарби знаходять.

Отак Петро каже жартуючи, а Хвеська:

— Добре,— каже,— нікому в світі не скажу. Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.

— Чоловіче, що таке? — Хвеська питається.— От там! — каже.

— То що-бо там таке? Я піду подивлюся!

— От не дивись та не слухай поганого,— каже Петро.

А Хвеська:

— Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!

— Та то,— каже чоловік,— наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!

Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.

— Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — скрикнула Хвеська та так і схопилася з місця.

— От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік.— Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про його таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть.

Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить, от-от хочеться сказати, та боїться. А далі:

— От горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що й справити.

А кума Меланка й собі:

— Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..

А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє:

— Ну, та, може, бог дасть, скоро не будемо вбогі...

— Як-то так? — питається кума Меланка, а саме вже й вухо нашорошила.

— Ох, кумасю, не знаю, як і казать...

— Та кажіть-бо, кажіть,— умовляла кума Меланка.

— Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!

— Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка.

— Ну, куманю,— каже Хвеська,— це вже я вам тільки та глядіть же — нікому, нікому!

Та й давай пошепки про ті гроші.

Тільки Хвеська з хати, а кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:

— Ох, кумочко, чи ви чули?..

А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, в неї вже є кума Явдоха — вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.

А тут саме на той день Петро та й посварився за щось на Хвеську і добре-таки нагримав. Вона тоді:

— Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..

І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.

Ото день чи два поминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на його зараз мокрим рядном:

— Кажи, такий-сякий, знайшов гроші?

— Ні ,— каже Петро,— не знаходив.

— Як не знаходив? Адже твоя жінка каже!

— А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема наплете!

— А так чи не так! — каже економ.— Покликать сюди жінку! Ото зараз тую Хвеську приводять. Питається економ:

— Знайшов твій чоловік гроші?

— Знайшов,— каже,— паночку, знайшов!

— А що,— питається тоді економ у Петра,— бачиш?

— Та що,— каже той,— вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли се було?

— А коли се було? — питається економ.

— Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся, ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.

— Що ще далі скажеш? — питається Петро.

— Еге! Що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали, і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і у вершу заєць піймався.

— Ото слухайте, пане,— каже Петро,— чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли й як то було.

— Еге, коли й як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили...

— А чого мене водили по селу? — питається економ.

— Коли ж... вибачайте, пане... Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали...

Як скрикне ж економ:

— Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала!

Тут Петро оступився, почав просити, що його жінка несповна розуму.

Ото пан подумав, подумав — і справді дурна, узяв та й пустив.

От ідуть вони вдвох, Хвеська і Петро, він собі сміється з-під вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:

— Так ти,— каже,— мене підвів!

— Хвесько, жінко моя люба,— каже Петро, не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то й нічого не буде. А тепер не сердься, та давай помиримося.

Ото й помирились, живуть та потрошку ті гроші тратять. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.

До уроку 2

Гра «Фотооко»

ЯК МАТИ СТАЛА ЗОЗУЛЕЮ

Були собі чоловік і жінка і мали четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та незабаром і вона застудилась і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей і немає чим годувати. Уже й у неї пересохло в горлі, мовила тихо до дітей:

— Діточки, діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, щоб підвестися самій, а пити так хочеться.

— Нема в хаті води,— одказують діти.

— Візьміть глечик,— каже мати,— підіть до річки та й наберіть води.

Одізвався старший хлопець:

— Я не маю чобіт, нехай іде сестра.

Мати до дочки:

— Піди, доню, принеси мені води.

— Я не маю хустки завинутися. Нехай іде менший.

Просить мати меншого сина:

— Піди, Івасику, принеси мені водички.

— Я не маю в що вдягнутися,— одказує той.

Так ніхто і не приніс хворій матері води.

Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір’ям. А найменший хлопчина саме вбіг у хату, бачить — мати вже стає зозулею, став гукати до брата і сестрички:

— Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти од нас. Скоренько біжімо по воду для неї.

Схватили діти хто що: глечик, кружечку, відро. Усі побігли до річки, набрали води і кричать навперебій:

— Мамочко, мамочко, пий воду.

А мати вже вся обросла пір’ям, стала зозулькою, одлітає од хати:

— Ку-ку, ку-ку... Пі-зно, ді-ти, пі-зно... Ку-ку, ку-ку...

І стала одлітати. А діти за нею бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові. І до цих пір у лісах, на полянах стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих.

А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею.

МАТЕРИНСЬКІ СЛЬОЗИ

Лише сніг зійде, а на луках, на горбах, понад стежками з’являються маленькі білі квіточки. Люди називають їх материнськими сльозами і склали таку легенду.

Колись, дуже давно, на наш край нападали татари. В одному селі жила бідна вдова. Мала вона трьох синів-козаків — один другого кращий. Уже повиростали вони, і думала мати, що невісток дуть, поміч буде. Але не так сталося, як гадалося. Чорною хмарою посунула на Україну татарська орда. Пішла та сила вгору по Дністру аж під Карпати грабувати народ і в ясир забирати: хлопців-молодців на галери, а дівчат — для гаремів ханських та султанських.

Зібралися три сини тієї вдовиці на татарву йти. Попросили в матері благословіння, поклонилися громаді, взяли мечі, осідлали коней вороних і поїхали з побратимами на рать.

Люта січ була, бо й не рівними сили були. На одного козака по п’ять зайд сунуло. Та відступили татари, бо багато бусурманських голів лишилося над Дністром.

Поверталися з перемогою хлопці додому по білому снігу, що випав після битви. Радісно зустрічали їх. Але для матері-вдови принесли вони сумну звістку: її два сини впали у лютій січі, а третього, порубаного, забрали татари з собою.

Боса і простоволоса бігла мати по білому снігу за третім сином і тяжко голосила. Гіркі сльози рясним дощем падали з очей. Від них танув білий сніг. Де впала сльозина, там розквітала маленька квіточка.

Назвали люди ці квіточки материнськими сльозами. А ще їх маргаритками називають.

Робота над прислів'ями

• У дитини заболить пальчик, а в матері — серце.

• Батько і мати — два сонця у хаті.

• Мати одною рукою б’є, а другою гладить.

• Нема цвіту цвітнішого за маківочку, нема роду, ріднішого за матіночку.

• Шануй батька й неньку, то буде тобі скрізь гладенько.

• Хто бабусю має, той потіху знає.

• Як матір кинеш, то і сам загинеш.

• Всюди добре, а біля матері найкраще.

• На сонці тепло, коло матері добре.

• Яка Марія, така й дочка зріє.

• Синові й донці — мама краща сонця.

• Ластівка радіє весні, а дитина — матері.

• Материна молитва з дна моря виймає.

• Щастя й доброту в матері знайду.

До уроку 3

Розгадування кросворда

Гра «Диктор телебачення»

Прислів’я були й залишаються енциклопедією народного життя. Ми не знайдемо такої ділянки побуту, взаємин між людьми і природним довкіллям, які б не знайшли відображення у народній мудрості. Видатний педагог К. Д. Ушинський писав, що в прислів’ях «як у дзеркалі відтворені всі сторони життя народу: домашня, родинна, рільнича, лісова, громадська, його потреби, звички, його погляди на природу, на значення всіх явищ життя».

Прислів’я — це животрепетний вияв рідного слова, що вилетіло безпосередньо з його живого, глибокого джерела вічно юної душі народу, яка вічно розвивається. Прислів’я, дихаючи життям, пробуджують до життя й розвитку рідного слова.

Читання мирилок

• Посварились, поштовхались,

Над собою посміялись!

• Мир, мир, миром,

Пироги з сиром,

Вареники з маслом,

Ми — подружки красні.

• Трішки з братом посварились,

Знову дружньо помирились.

• Мирилка летіла,

На плече сіла,

Сказала тихенько —

Миріться швиденько!

ВИШНІ-ЧЕРЕШНІ

Вишні-черешні розвиваються,

Синє озеро розливається,

Ясне сонечко усміхається,

Жито силоньки набирається.

Через тин вишня похилилася,

Читання тексту народної пісні

Дві подруженьки посварилися.

Тобі яблучко, мені грушечка,

Не сварімося, моя душечко.

Тобі яблучко, мені зернятко,

Не сварімося, моє серденько.

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПІСНЯ

Гойда, гойда-гой, ніченька іде,

Діточок малих спатоньки кладе.

Під вікном тремтить вишенька мала,

В хатку проситься, бо прийшла зима.

Під вікном тремтить вишенька мала,

В хатку проситься, бо прийшла зима.

Гойда, гойда-гой, очка заплющи,

В сні щасливому зогрієшся ти.

Йди до хлопчика, люба вишенько,

В колисочці вам буде тепленько.

Йди до хлопчика, люба вишенько,

В колисочці вам буде тепленько.

Гойда, гойда-гой ніч прийшла до нас,

Діточкам малим спатоньки вже час.

Рости, хлопчику, з вишенькою враз,

Хай не скупиться доленька для вас.

Рости, хлопчику, з вишенькою враз,

Хай не скупиться доленька для вас.

До уроку 4

Робота в парах

Казка — стародавня оповідь про виникнення світу, богів, фантастичних істот, людей, чудеса.

Міф — твір, переказ про події, факти, людей, оповитих казковістю, фантастикою.

Легенда — народний або літературний твір про вигадані, часто фантастичні події.

НАРЦИС

(Давньогрецький міф)

Далеко за межі Беотії линула слава сліпого віщуна Тіресія. Сам Зевс колись дозволив йому бачити прийдешнє, і Тіресій віщував усім людям правду.

Якось прийшла до нього блакитноока німфа Ліріопея дізнатись про долю свого сина Нарциса, напрочуд гарного хлопця. Німфа знала, що син її — смертний, і бентежила її думка, чи ж довго житиме він на білому світі.

— Твій син житиме доти, доки сам себе побачить, — прорік їй віщун.

Здивувалася німфа: як же він може самого себе побачити? Довго думала вона над цими словами, та врешті заспокоїлася і забула за них.

А син зростав і дедалі гарнішав. Красою юного Нарциса захоплювалися всі, а надто молоденькі німфи. Вони часто мали нагоду — випадково а чи навмисне — перестрівати юнака в лісових хащах, бо той понад усе любив полювати і цілими днями блукав у лісі.

Та ні веселі, вигадливі німфи, ні смертні дівчата ніколи не надили його гордого погляду. Вродливий, ставний юнак, що звик викликати дівочий захват, нікого не любив і нехтував великим даром золотої Афродіти — коханням. Але прекрасна богиня, що ніколи не прощала зневаги до себе, жорстоко покарала зухвальця.

Якось Нарцис полював із іншими юнаками оленів і забрів далеко в ліс. Там і побачила його вперше німфа Ехо. Вражена надзвичайною красою юнака, вона подалася за ним назирці, криючись за деревами й кущами. Довго милувалася вона Нарцисом, і велике кохання спалахнуло їй у серці. Та бідна Ехо не могла перша заговорити до нього, бо, тяжко покарана, вже не мала власної мови.

Колись Ехо була балакуча, завзята, вона найкраще за всіх уміла забалакати сувору Геру тоді, як Зевс веселився з її сестрами-німфами в лісі. Та врешті могутня богиня здогадалася про все і помстилась: вигадниця Ехо назавжди втратила власну мову і тільки повторювала слова, що чула від інших.

Довго гнався за оленем Нарцис, забрів геть у хащі й тільки тоді похопився, що інших мисливців не чути.

— Чи тут хто є? — крикнув він.

— Є! — радісно відгукнулася Ехо.

Став Нарцис, озирнувся, та нікого не побачив.

— То йди сюди! — крикнув він знову. І причулося йому:

— Йди сюди!

Здивований Нарцис зажадав:

— Іди мерщій до мене!

— Мерщій до мене! — зовсім близько озвався дивний голос.

Ту ж мить Ехо, радісна, щаслива, вибігла з-за кущів і простягла до юнака білі, ніжні руки. Та він зневажливо глянув на неї і гордо кинув:

— Дай мені спокій. Я ніколи не покохаю тебе.

Не оглядаючись, Нарцис швидко подався далі, а навздогін йому летіло:

— Кохаю тебе!

Нещасна, засоромлена Ехо сховалася серед зелених кущів. Не хотіла вона більше бачити ні своїх веселих сестер, лісових німф, ані самого Нарциса, хоч кохала його дедалі дужче.

Та жорстокий Нарцис образив своєю зневагою не тільки Ехо — багато німф і смертних дівчат його палко, але безнадійно кохали. Зневажені, вони здіймали до неба руки й просили:

— О могутня Афродіто, зроби так, щоб Нарцис теж зазнав нещасного кохання!

Почула ці благання золота Афродіта. От тоді вона й покарала зухвальця.

Серед пралісу плинув тихий ручай, чистий, прозорий, він наче сяяв і мінився сріблом. Ніколи не ступала в нього ні свійська худоба, ні лісова звірина; ані гілка не падала з дерева, ні вітер не заносив листя чи пелюсток барвистих квітів — ніщо не каламутило того чистого плеса. Понад ручаєм зеленіла трава, а густі дерева схилялись над ним, ховаючи від пекучого сонця.

Якось під час ловів Нарцис дістався того ручаю і, стомлений, спраглий, схилився напитись води. Раптом із сріблястого люстра глянуло на нього юне обличчя, таке дивно гарне, що Нарцисові аж серце завмерло. Побачив він і руки, що наче тяглися до нього, та коли надумав їх торкнутися, вода збрижилася, і все видиво зникло.

Вражений Нарцис уже не міг одійти від ручаю. Раз у раз юнак нахилявся до води, милувався тією дивовижною вродою, не розуміючи, що то він дивиться сам на себе, і страждав від незнаного досі кохання.

Ані голод, ані втома не могли відірвати юнака від ручаю. Мов прикутий до нього, Нарцис не зводив погляду з любого обличчя в воді, з юних уст, з променистих очей, що теж ніби милувалися ним.

— Хто ти? — питав Нарцис.— Кажи голосніше, я жодного слова не чую, тільки бачу, що ти щось говориш. Вийди з води, хай вона не роз’єднує нас. Не вийдеш? Чого ж ти тоді плачеш, як я? І знову простягаєш руки до мене?

Сльози затуманили Нарцисові очі, обличчя схудло, стало бліде і стражденне. Ніхто не впізнав би тепер у ньому того гордого, самовпевненого юнака, що жорстоко зневажав дівоче кохання. Ніхто не впізнав би, та впізнала його бідна Ехо. Знесилена з горя, ледве жива, добулася вона сюди, зачувши голос коханого, і причаїлася за деревами.

Довго-довго дивився Нарцис у воду на зажурене гарне обличчя, марно намагався торкнутись його рукою, вустами. І раптом неймовірна думка сяйнула йому, наче блискавка:

— Я збагнув: ти — це я! Горе мені, я полюбив самого себе і тепер від кохання вмираю.

— Від кохання вмираю! — тихо озвалася Ехо.

Як тане вранішня щедра роса проти сонця, так танули сили в Нарциса. Ноги і руки йому помліли, він тяжко зітхнув і поклав стомлену голову на м’яку траву. Справдились віщі слова сліпого Тіресія — надивившись на себе, Нарцис тихо помер. Заплакали тоді жалісливі німфи у лісі, і гірко вторувала їм Ехо.

Німфи схотіли поховати юнака і назбирали багато хмизу для жалобного вогнища. Та поки вони носили той хмиз, Нарцисове тіло десь зникло. А там, де він востаннє схилив свою гарну голову, виросла квітка із сніжно-білими пелюстками, і ту горду, холодну квітку назвали нарцисом.

А нещасна Ехо подалася у похмурі, глибокі ущелини. Вона так тяжко страждала, що худла й худла, аж поки зосталися в неї самі кістки та голос. Згодом кістки перетворилися на каміння, а голос живе й досі. Він чуло відгукується на чужу мову, і тепер люди звуть той дивний голос луною.

До уроку 5

Гра «Фотооко»

Біографічна довідка

Олександр Іванович Кандиба (літературний псевдонім — Олександр Олесь) народився 5 грудня 1878 р. в містечку Білопілля на Сумщині.

По батьківській лінії його рід походив із чумаків, по материнській — із кріпаків. Батько, Іван Федорович, працював на рибних промислах в Астрахані, де й утопився у Волзі, коли Сашкові було 11 років. Мати Олександра залишилася сама з трьома дітьми. Виховувала дітей у любові.

Чотирирічним Сашко вже вмів читати. Незабаром перед ним почала відкриватися чарівна поезія Шевченкового «Кобзаря».

У рідному містечку навчався в початковій школі, потім у двокласному училищі. У 15 років Сашко вступив до хліборобської школи в містечку Дергачі неподалік від Харкова. Під час навчання в хліборобській школі починає видавати рукописний журнал «Комета», у якому друкує свої вірші, написані російською та українською мовами.

Після хліборобської школи Олександр не мав права вступати до університету. Розуміючи це, він вивчає болгарську, сербську, польську мови, ще навчаючись у школі. Стає вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, але через матеріальні не- статки залишає його 1903 р. і вступає до Харківського ветеринарного інституту.

Працював ветеринаром. Але його справжнім покликанням стала поезія.

Олександр Олесь писав чудові, ніжні і ліричні поезії. А для дітей — вірші, казки, інсценізації.

У часи Української Народної Республіки приєднався до її творців, займався дипломатією, а після її поразки виїхав за кордон. З 1919 р. він жив у Відні, Будапешті, Празі. За ним виїхала і сім’я.

Помер Олександр Олесь 22 липня 1944 р. в Парижі, де його і поховали на Ольшанському цвинтарі.

Олександр Олесь створив прекрасний цикл «Княжа Україна» — поетичну оповідь про минуле нашого народу — в еміграції. Вона складається із 43 віршів, та спочатку задумувалась як своєрідний підручник чи посібник.

Характер усіх поезій збірки — описовий, здебільшого інформаційний, аніж образний. Сама книга була написана дуже швидко — менше ніж за місяць, що може свідчити про те, що Олесь просто переводив у римовані форми добре знайомі йому факти з минулого Батьківщини.

Доба Київської Русі — загадковий та прекрасний період нашої історії. Цей період подарував нам розвиток писемності, прекрасні літописні твори, видатних історичних особистостей та великі перемоги над ворогом.

Читання поезії

УКРАЇНА В СТАРОВИНУ

Ліс густий, дрімучий, темний,

Споконвічний ліс росте,

Не проб’ється навіть сонце

Крізь гілля його густе.

Велетенські граби, вільхи,

Сосни, явори, дуби

Раз в століття полягають

Після віку боротьби.

Де родились, там вмирають,

Обертаються у тлінь,

На могилах виростає

Ряд наступних поколінь.

По лісах шумлять потоки,

Смарагдові від трави,

Розпливаючись то в багна,

То в озера, то в стави.

По річках, озерах, багнах

Вічний галас, вічний спів,

Крик гусей, качок і чапель,

Зойк чайок і журавлів.

Лебедині білі зграї

В небі хмарами летять,

Навкруги орлині крила

Гучно, хижо лопотять.

Над струмком спинився олень,

Прислухається, тремтить,

Десь почув непевний шелест

І зникає через мить.

То ведмідь ішов напитись,

Остудитися в воді,

То збирають під дубами

Чорні вепрі жолуді.

По лісах блукали кози,

Тури, олені, вовки,

Кабани, ведмеді, лосі,

Рисі, зубри, борсуки.

Не стихав до ночі галас,

Дикий рев і ніжний спів...

Все кругом жило, змагалось,

Ліс дивився і шумів.

По лісах дрімучих, темних

З луком пращур наш ішов,

З рисем, лосем і ведмедем

Він боровся і боров.

Здобував він теплі хутра,

М’ясо, шкіру на свій дах,

Часом сам роздертий падав

З серцем звіра у руках...

А на півдні за лісами

Колихалось море трав:

То над степом буйний вітер

На шовкових струнах грав.

Степ широкий, степ безмежний,

Де початок, де твій край?!

Коли сам Стрибог не знає,

У Дажбога поспитай.

В день ясний горіло сонце,

Нерухомо вітер спав,

Нерухомо в мертвій тиші

Степ незайманий стояв.

В бурю він шумів, як море,

І ховався в сизій млі,

Полохливо буйні трави

Припадали до землі.

А зимою умирав він,

Спав під килимом снігів...

Тихо... пусто... Тільки чути

Десь сумне виття вовків.

Та часами прогуркочуть

Диких коней табуни;

Наче вихори, здіймають

Білу куряву вони.

На лісах дрімучих, темних,

На незайманих степах

Спочивала Україна

В золотих, дитячих снах.

Олександр Олесь

Робота за таблицею

До уроку 6

Читання в парах

Понад 500 років тому в українських степах за Дніпровськими порогами оселилися перші козаки. Близько 300 років охороняли вони Україну від турків, татар та інших ворогів. Багато славних синів увійшли в історію. Це й Петро Сагайдачний, і Іван Підкова, і Северин Наливайко, і, звісно, Богдан Хмельницький.

Багато цікавих описів, звісток про козаків залишили мандрівники із різних країн світу. Серед них — австрійський посланець Еріх Лясота.

Він пише: «Мешканці України, які сьогодні всі називають себе козаками і які з гордістю носять це ім’я, мають гарну постать, бадьорі, міцні, спритні до всякої роботи, щедрі і мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбні і не здатні терпіти ярма, невтомні, сміливі і хоробрі... Мова козаків є слов’янською. Вона дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та надзвичайно витончених зворотів».

14 жовтня відзначається свято Покрови Пресвятої Богородиці. Це свято було найбільшим святом для козаків. Цього дня у них відбувалися

вибори нового отамана. Наші лицарі вірили, що ікона Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею і покровителькою.

Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці і настільки щиро й урочисто відзначали свято Покрови, що впродовж століть в Україні воно набуло ще й козацького змісту та отримало другу назву — Козацька Покрова. З недавніх пір свято Покрови в Україні відзначається ще й як день українського козацтва.

Індивідуальне читання

Столицею козаків, місцем, куди вони зверталися своїм серцем і помислами, була Запорізька Січ. Знаходилася вона на острові Хортиця на Дніпрі. Давно це було. Споконвіку жив український народ на своїй рідній землі: сіяв хліб, будував міста, боронив Україну від ворогів. Називалась тоді наша держава Київська Русь. Були в нашій державі багаті і бідні люди. Бідні селяни працювали на панів, і все, що заробляли, змушені були віддавати панові. Багато людей залишали свої хати і тікали від пана аж за Дніпро, за пороги (звідки і назва пішла — Запоріжжя).

А ще не давали жити українцям татари. Вони грабували міста і села, вбивали старих людей і малих дітей, молодих людей забирали в неволю. Все це змушувало тікати з рідних місць на південь у вільні степи, які у народі називали Диким полем. Тут не було ані селищ, ані міст, ані якоїсь влади — лише безлюдний неозорий степ з буйними травами. Тільки де-не-де можна було натрапити на острівці лісів. Саме тут втікачі і знаходили собі притулок. Мандруючи по степах, самотня людина ризикувала загинути від голоду або стати жертвою хижаків. Та найнебезпечнішою була зустріч з татарами.

Отак, тікаючи від одного ворога, людина ризикувала потрапити до рук іншого. Щоб вижити в таких умовах, втікачі змушені були озброюватися і гуртуватися у самоврядні громади. Їх зброєю були списи, луки, сокири та шаблі.

Вільні люди влаштовували тимчасове житло, вели спільне господарство: збирали мед диких бджіл, вичиняли шкури, в’ялили м’ясо та рибу. На початку зими втікачі крадькома поверталися до своїх домівок. А потім знов поверталися на Січ.

У степах козакам не раз доводилося вступати в бій з татарами. Багато козаків гинуло. Але й козацькі ватаги побивали татар, відбирали худобу та зброю. Здобич ділили між собою. Жили козаки на Запорізькій Січі в куренях.

Читання легенди

КОЗАК МАМАЙ

Гожої днини повертались люди з базару. Радісні, веселі, добрим торгом задоволені.

Ненароком на пагорбку зауважили одиноку постать. Чоловік як чоловік, сидить собі під липою та й перебирає струнами кобзи.

Підходять люди ближче і бачать перед собою козака — гарного, чорновусого, одягненого в золотом шитий жупан, а на боці шабля в піхвах, оздоблених дорогими каменями. З другого боку — пістоль з рукояткою різьбленою. Козак у роті люльку тримає, дмухає, пальцями струни кобзи перебирає і пісню починає:

Летів орел через море

Та й вітра питає:

— Ти, вітре буйнесенький,

Ти далеко літаєш,

Чи не бачив, вітре,

Козацької слави?

Люди мимоволі зупинились і стали слухати, а коли він закінчив, запитали:

— Звідки, козаче-парубче, будеш, такий гарний, з такою справною зброєю?

Встав козак, вклонився перехожим і знову присів навпочіпки, запрошуючи до обіду.

— Чим обідати, коли в тебе на траві розстелена одна голісінька хустка, а поблизу ні коня з тобою, ні мішка з добром? Чи ти, може, пішки подорожуєш? Хоча по твоїх чоботях не видно, щоб ти ними багато ходив? — говорили йому.

— Для добрих людей у мене завжди припаси є,— мовив козак і попросив усіх покласти — хто капелюха, а хто шапку — на хустку. А жінці, що була серед них, запропонував торкнутися хустки двома долонями.

— А тепер всі разом скажіть: «Хай щастить козакові Мамаю як у бою, так і в житті!».

Як тільки сказали, так у жінки на долонях з’явився калач, а в інших під шапками, коли вони їх підняли,— різні наїдки: огірки і помідори, ковбаси і яйця, а у одного навіть квас та чверть із медухою.

— Оце так козак,— загомоніли люди.— Невже ти той Мамай, що у турків з-під носа галери викрав, людей з неволі визволив і всякому бідному чоловікові помагаєш?

— Так,— сказав, споглядаючи їх лукавими очима.— Одне диво я вам показав, то розповім і про інші дива. Оповім про козацькі морські походи, у яких я був, про те, як Царгород штурмом брали, Кафу хитрістю козацькою взяли. Як визволяли з турецького ярма українців-невільників, в чому мені помагали моя люлька і кобза.

І він пихнув люлькою, загомоніли струни — і полилась козацька пісня:

Ой ти, голубоньку сивенький,

Ти високо літаєш, ти далеко буваєш.

Полети в городи християнські, до отця мойого, до матусі.

Сядь-пади, на подвір’ї отцовськім жалібненько загуди,

Про мої пригоди козацькі припом’яни!

— А що, шаблею і пістолем козак Мамай не користується, тільки люлька і кобза в бою помагає? — запитала жінка, котра до того тихо сиділа між чоловіками.

— Шабля у мене є, і, як бачите, не проста, позолочена, надійний мій товариш, ні разу мене не зрадила, сама рубає часом.

— Як це так? — здивувався чолов’яга у брилі.— Сама рубає? Ану покажи.

— Не зможу. Вона рубає тільки в бою і тільки тоді, коли хтось надумається напасти на мене нечесно, ззаду, зі спини,— пояснив козак.

— Дійсно, добра шабля, треба її шанувати і берегти. Вип’ємо за неї.

Випили і чекали продовження розповіді Мамая. Знову козак провів рукою по струнах, заспівав:

На Чорному морі, на білому камені

Ясненький сокіл жалібно квилить-пропливає,

Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає,

Щось на Чорному морі недобре ся починає...

Та раптом замовк і почав розповідь:

— Коли Сагайдачний гукнув на всю Україну збирати козаків, почали з усіх сторін сходитись, хто в чім, хто з якою зброєю. А хто не мав її, мусив собі її в бою добути. Зібралися на Січ, нарубали верби і липи, натесали дошок і почали з них робити легкі й швидкохідні чайки. А борти човна обв’язали снопами з очерету, щоб не тонули, додали два керма. І за два-три тижні чайка готова.

Наробили їх із сотню. Завантажили провіантом (бочки з сухарями, салом) і поставили на кожну чайку кілька легких козацьких гармат. Натягнули вітрила і попливли по Дніпру вниз.

А в гирлі Дніпра турки не пускають чайок далі. Про це козаки завчасно знали. Отож, діждавши ночі, очеретами перейшли гирло і опинились у відкритому морі.

Пливуть швидко, море привітне, ласкаве. Через два дні прибились до турецького берега біля Царгорода. Турки, побачивши козаків-запорожців, перелякались, почали стріляти з усіх гармат. Та козаки — сміливі люди, б’ються відважно. Одні стріляють, інші набивають рушниці, а треті вже лізуть на стіну.

Б’ються, б’ються, але турків на стіні зібралось аж надто багато. Бачу, треба чимось допомогти товариству. Кажу тоді, щоб збирали по всій окрузі ланяки і одночасно запалили їх біля стіни. Задиміли вони так, що турки не витримали, почали затуляти носи руками і кидати зброю, а потім узагалі повтікали зі стіни. От так ми взяли місто, набрали добра, визволили невільників. Сіли в чайки і подались Чорним морем до себе додому.

Велику здобич мали. Арабські червінці, килими, сувої шовку. Пливемо собі назад, аж бачимо: турки починають нас доганяти на галерах. От тоді ми й пошкодували, що не встигли попалити їхні кораблі.

Вони вже близько, починають із гармат стріляти. Тоді скомандував Сагайдачний порозпорошитись усім чайкам по морю. І попливли хто куди. А турецькі галери не знали, за ким гнатися, в кого стріляти. Так вони й повернули ні з чим до свого Царгорода, а ми, цілісінькі, з добром і невільниками, до себе на Січ прибули.

— Говори ще,— як малі діти, просили люди козака Мамая розповідати про козацькі пригоди і про самого себе. І він продовжував:

— Пливли ми якось невеликим загоном по морю. Сподівалися перехопити якусь турецьку галеру. Самі знаєте, скільки вони зла наробили на нашій землі.

Наші човни піднімаються над водою тільки на дві з половиною стопи, тому, ніж хтось їх побачить, ми вже давно роздивимось навкруги. Так і на цей раз. Бачимо: далеко височіє щогла. Схоже, турки пливуть. Починаєм розходитись, спускаємо щогли і тримаємось так, щоб не упустити корабля з виду. А опівночі почали гребти до корабля. Половина готується до бою, а друга керує човнами, пристає до корабля. І всі разом беремо його штурмом. Отак ми і захопили корабель, а на ньому знайшли скриню з добром, де була і ця люлька. Мені вона дарована кошовим за відвагу в бою. Люлька не проста: вона не горить, коли її закурює недобра і брехлива людина.

— Оце так люлька! — загомоніли чоловіки і один перед одним почали просити у козака дати закурити.— Зараз узнаємо, хто між нами недобра людина.

— Ні, не можу дати. Я її даю закурити тільки чужому, причому на козацьких переговорах. Хто недобрий закурить, той засинає. Таким чином ми роззброїли варту, коли у городі Кафі визволяли невільників. Про це я вам розкажу іншим разом.

— Ой лишенько,— злякано вигукнула жінка,— вже й вечір впав, стало темніти...

— Не переживай, молодице,— запевнив її козак Мамай,— дам тобі свого коня, котрий довезе тебе до самого твого дому. Він дорогу завжди знайде, дай тільки понюхати йому щось домашнє, як собаці. Так якось я цілу ніч їхав до одного села, спав на коні сидячи, а він завіз, не заблукав по дорозі.

— Мати таку шаблюку, що без руки рубає, таку люльку, яка ворогів присипляє, та ще й коня, що сам дорогу знає,— то можна й воювати,— сказали чоловіки.

— Так воно так, але спочатку треба було їх у бою здобути, а це не просто.

Козак свиснув. З’явився нізвідки його вороний кінь. Мамай щось шепнув йому на вухо, дав щось понюхати, посадив жінку в сідло, погладив коня по шиї і відправив жінку додому. Попрощався з усіма людьми. Так і розійшлися, сподіваючись на другу зустріч із Мамаєм.

До уроку 7

Читання легенди

КАЛИНОВЕ ҐРОНО

У давні часи калина не скрізь росла-родила. Довго доводилось людям шукати калинові ґрона лісами й полями, горами й долами, болотами та ярами. Навіть на кам’яних скелях шукали, та рідко хто знаходив.

А кому щастило зірвати дозрілі ягоди, той ніс їх у свою домівку, і вже тоді в тій хаті завжди був спокій, радість, достаток і талан усій родині. Потім калина розповсюдилась по всій Україні, перестала бути дивом, і її ґрона майже втратили свою дивовижну дію, хоч люди все одно любили калину і за красу, і за цілющі властивості. Лише на Довбушевій скелі, у неприступних місцях, збереглася чудодійна калина.

Одного разу ішов вівчар з отарою попри високу і стрімку скелю Довбуша. Задивився на її вершину, а звідти червоним блиском сонячного променю вдарило юнакові в очі. Приклав руку до чола, прикриваючи дашком долоні очі, помітив — зі скелі звисають налиті соком ґрона червоної калини. Чув хлопець від старих людей: хто знайде калинові ґрона на скелі Довбушевій, той горя не знатиме, а щастя матиме на все життя.

Забувши про все на світі з тих радощів, кинув він хазяйські вівці й пішов добувати ґрона. Та ледь дійшов до половини скелі, як зірвалася брила разом із ним. Загула-загриміла донизу. Вівчар знепритомнів. А коли прийшов до пам’яті, вже нічого не міг бачити, окрім темної ночі... Осліп бідолашний. Отаке-то. Не кожному ті ґрона даються до рук.

Читання віршів

КАЛИНА

Посадіть калину коло школи,

Щоб на цілий білий світ

Усміхнулась щиро доля,

Материнський ніжний цвіт.

Посадіть калину на городі,

Щоб заквітнула земля!

Із роси пречиста врода,

З неба почерк журавля.

Посадіть калину коло тину,

Щоби злагода цвіла.

Буде щедрою родина —

Буде честь їй і хвала.

Посадіть калину коло хати,

Щоб на всеньке, на життя!

Стане кожен ранок святом,

Дітям буде вороття!

Посадіть калину в чистім полі,

Хай вона освятить час!

Рід наш дуже любить волю,

Хай же воля любить нас!

Посадіть калину біля школи,

А щоб цвіт її не стерся,

Не зів’янув в шпориші,

Посадіть калину коло серця,

Щоб цвіла вона в душі.

А. Листопад

А ВЕРБИ ГЕН ПОНАД СТАВАМИ

А верби ген понад ставами

Тихенько собі купають

Зелені віти...

І досі сниться: під горою,

Між вербами та над водою

Біленька хаточка...

На вгороді коло броду

Верба похилилась,

Зажурилась чорнобрива,

Тяжко зажурилась.

...Степи, лани мріють,

Між ярами над ставами

Верби зеленіють.

Т. Шевченко

ВЕРБА

Тане сніг, течуть струмки,

Ожива травичка,

І до сонця гілочки

Простяга вербичка.

І м’якенькі, як пушок,

Ніжні, як шовкові,

Ясно дивляться з гілок

Котики вербові.

К. Перелісна

Читання легенди

ЛЕГЕНДА ПРО ВЕРБУ ТА КАЛИНУ

Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка — мало хто вже таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити.

День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос із здаля: «Калино, Калино, не пий водиці...». Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла — і навік деревом — калиною над водою зросла...

Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею. Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.

Гра «Відновіть прислів'я»

Прикмети

• Якщо на вербових гілках стікає сік, за день чекайте на дощ.

• Доки не розвилася жовта верба — не висаджуй у ґрунт будь-якої розсади.

• Верба зацвіла, коли стояла ясна й тепла погода,— літо буде тепле й щедре на мед.

• Якщо листя верби довго не опадає, це ознака холодної зими.

• Якщо взимку стояла холодна погода, а на вербі розпустилися котики й бруньки, то через тиждень буде тепло.

До уроку 8 Читання легенди

НАША БАТЬКІВЩИНА

Колись давно Бог створив народи і кожному наділив землю. Наші ж предки кинулись пізніше, але землі їм уже не дісталось. От вони й прийшли до Бога, а він у цей час молився, відтак вони не сміли йому щось сказати. Стали чекати.

По якійсь хвилі Бог озирнувся, сказавши що вони чемні діти, хороші. Дізнавшись, чого прийшли до нього, запропонував їм чорну землю. «Ні,— відповіли наші предки,— там уже живуть німці, французи, іспанці, італійці». «Ну, тоді я вам дам землю ту, що залишив для раю, там усе є: річки, озера, ліси, степи. Але пам’ятайте, якщо будете її берегти, то вона буде ваша, а ні — то ворога».

Пішли наші предки на ту землю, оселилися й живуть донині. А країну свою назвали Україною.

Читання віршів

ПРАПОР УКРАЇНИ

Прапор — це державний символ,

Він є в кожної держави,

Це для всіх ознака сили,

Це для всіх ознака слави.

Синьо-жовтий прапор маєм:

Синє — небо, жовте — жито,

Прапор свій оберігаєм,

Він святиня, знаєм всі ми.

Н. Поклад

ПРАПОР

Синій, як море, як день, золотий —

З неба і сонця наш прапор ясний.

Рідний наш прапор високо несім!

Хай він, уславлений, квітне усім!

Гляньте, на ньому волошки цвітуть,

Гляньте, жита в ньому золото ллють.

З жита и волошок наш прапор ясний.

З неба і сонця, як день весняний.

Олександр Олесь

ГЕРБ

Наш герб — тризуб. У ньому сила

Отця Небесного і Сина.

Уважно придивись до нього —

На Духа схожий він святого.

Що голубом злетів з небес

І у людських серцях воскрес!

Тризуб — немов сім’я єдина.

Де тато, мама і дитина

Живуть у мирі і любові

На Україні вольній, новій.

В. Паронова

ГЕРБ

Наш герб — тризуб.

Це воля, слава й сила.

Наш герб — тризуб.

Недоля нас косила,

Та ми зросли, ми є,

Ми завжди будемо,

Добро і пісню

Несемо ми людям.

Н. Поклад

До уроку 9

Тестування за творами Г. Тютюнника

1. Де дід Арсен зустрів білу мару?

а) У яру;

б) у балці;

в) біля річки.

2. Що допомогло їжачкові стати білою марою?

а) Газета;

б) простирадло;

в) серветка.

3. Яку пору року найбільше полюбляє Олесь?

а) Весну;

б) літо;

в) зиму.

4. Яку рибку Олесь намагався врятувати від щуки?

а) Карасика;

б) пліточку;

в) краснопірку.

5. Де Кузька вперше побачив однокрила?

а) У розсаднику;

б) у дворі;

в) у дуплі.

6. Де оселилися Кузька й однокрил?

а) На горищі;

б) під деревом;

в) під поріжком.

7. Хто жив під стріхою в хліву, де копав черв’яків Василько?

а) Ластівки;

б) синички;

в) горобці.

До уроку 11

Тестування

1. Скільки гусей гнав пасти Гриць перед походом до школи?

а) 20;

б) 5;

в) 25.

2. Хто повів Гриця до школи?

а) Батько;

б) мати;

в) батько й мати.

3. Що хлопці примусили з’їсти Гриця?

а) Цукерку;

б) крейду;

в) глину.

4. Скільки тривала Грицева шкільна наука?

а) Рік;

б) два роки;

в) тиждень.

5. Як називали вчителя в школі?

а) Пан;

б) професор;

в) добродій.

6. Скільки стало в череді після повернення Гриця зі школи?

а) Понад 40;

б) понад 20;

в) понад 25.

До уроку 12

Гра «Фотооко»

Читання віршів

ЗЕЛЕНІ ГРОМИ

Ви бачили —

Зелений грім

Котивсь роздоллям степовим?

А в лузі за дібровою —

Зеленою підковою.

Не вірите?

Зелений грім.

А ми лугами навздогін —

Під сонячним сліпим дощем,

Все думалось: наздоженем.

Клубочився зелений луг,

А хмари — гронами навкруг

Пливли з барвистими крильми,

І в них збиралися громи.

Повірте у такі дива,—

В грозу ще й не таке бува,

Коли і сонце, і дощі,

І грім з розгону — у кущі.

І вже відлунням-громом гай

Комусь гукає:

— Доганяй!

Гай-гай,— діброва, луг і ми

Зелені ловимо громи.

Такий наш громовисний край.

Якщо не віриш — завітай.

М. Сингаївський

ЗАПРОШЕННЯ ДО МАНДРІВ

Біжать стежки до гаю —

На захід і на схід.

Біжать до водограю —

І кличуть нас у світ.

Біжать вони в пустелі,

В краї живучих трав.

Повз голубі оселі —

Спішать до переправ.

Біжать вони до лісу,

До повноводих рік.

І з ними ти — це звісно!

Невтомний мандрівник.

Стежинки-бережинки

Запрошують — іди...

Де сіють, де обжинки —

З людьми вони завжди.

Біжать у день, як дивень,

У теплі чебреці.

На північ і на південь —

Летять в усі кінці.

У білостінне місто,

У степове село,

Де грає променисто

Високих вікон скло.

Стежинки-перегінки

Розбіглись, як вітри.

Біжать під гору, з гірки,

В черемхові яри.

То кличуть нас до моря,

Спішать навперегін,

Де хвиля синьозора

Гуде в небесний дзвін.

Є кожному стежина —

На поклик вибирай...

Одна лиш Батьківщина,

Один у тебе край.

І ти ще змалку з нею

Зріднився назавжди...

Біжать стежки землею

Під рідною зорею,

І ти по них іди.

М. Сингаївський

ПРО НАЙКРАЩИХ

Найкращі пташенята

В сонливої сови.

Найкращі травенята

В шумливої трави.

У вітра — найспритніші

Веселі вихорці.

У сонця — найясніші

Гарячі промінці.

У річки голубої —

Струмочки гомінкі.

В дороги степової —

Стежиночки в’юнкі.

Лиш райдуга у небі

Не вихваля синів —

Такі вони у неї,

Що не потрібно слів:

Аж сім найяскравіших,

Аж сім найвеселіших,

Аж сім найкрасивіших

На світі кольорів!

Т. Коломієць

СТОЇТЬ НОВИЙ БУДИНОК

Я по вулиці іду,

Я співаю на ходу,

І підспівують дерева

За парканом у саду.

І вусатий садівник,

Що вставати рано звик,

Щось веселе замугикав,

Поливаючи квітник.

Підмугикує вода,

На листочках осіда,

А проміння у краплинах

Світлу райдугу гойда.

Я по вулиці іду,

Я співаю на ходу,

І усе-усе довкола

Вторить пісні до ладу.

Стоїть новий будинок.

До нього — сто стежинок.

А в ньому — сто доріжок.

Там тупця двісті ніжок.

Там сотня голосочків,

Дзвінкіших від дзвіночків.

Там всілись на полиці

Ведмеді і лисиці.

Там крейсер у куточку

Пливе по килимочку.

На стінах — сто картинок

З героями казок.

Всі знають цей будинок.

Він зветься — дитсадок.

Т. Коломієць

До уроку 13

Гра «Знайди слова»

Читання байок

ВОВК І ЯГНЯ

Вовк побачив, що Ягня п’є воду з річки, і хотів знайти якийсь слушний привід, щоб його з’їсти. Отже, хоч він стояв і вище по течії, але почав обвинувачувати Ягня, що воно каламутить йому воду й не дає пити. Ягня відповідало, що воно п’є, торкаючись води тільки краєчком губ, і що, зрештою, воно, стоячи внизу, не може йому каламутити воду. Тоді Вовк зауважив:

— Минулого року ти зневажило мого батька.

— Мене тоді й на світі не було,— відповіло Ягня.

Але Вовк сказав йому:

— Хоч би як ти виправдовувалось, я все одно тебе з’їм.

КРУК І ЛИСИЦЯ

Крук украв шматок м’яса і сів на якесь дерево. Побачила це Лисиця та захотіла відібрати м’ясо. Вона стала перед Круком і почала вихваляти його велич і красу, кажучи, що йому найбільше з усіх годилось б царювати над птахами, і це сталося б напевно, коли б він мав голос.

Крук хотів похвалитися, що голос у нього є, закрякав і випустив м’ясо. Лисиця підбігла, схопила м’ясо і сказала: «О Круче, коли б ти мав також розум, тобі більше не бракувало б нічого, щоб стати царем».

МУРАШКИ Й ЦИКАДА

Мурашки взимку сушили на сонці вогке збіжжя, коли до них підійшла голодна Цикада й попросила, щоб їй дали їсти. Тоді вони спитали її, чому вона не заготувала собі харчів улітку, а вона їм: «Мені все було ніколи, я співала». На це Мурашки, сміючись, відповіли: «Якщо ти співала влітку, то потанцюй узимку».

ХЛІБОРОБОВІ ДІТИ

Хліборобові діти між собою не мирилися. Він їх часто вмовляв, але слова не допомагали. Тоді Хлібороб вирішив вплинути на них ділом і сказав їм принести в’язку різок. Коли вони виконали те, що він їм загадав, батько дав їм в’язку і наказав зламати її. Але діти, хоч як силкувалися, не змогли цього зробити. Тоді батько розв’язав в’язку і дав кожному по різці. Коли вони легко переламали їх, батько промовив: «Отак і ви, діти, якщо будете дружні, вас не подолають вороги, коли ж житимете в незгоді, вас легко переможуть».

Байка доводить, що коли згода між людьми — їх важко перемогти, коли незгода — легко.

До уроку 14

Робота в парах. Читання деформованого тексту

ансГ ріКстаін дерАненс—даткийсь ракзак. оЙог вотир назють в сьоуму вісіт.

Читання з позначками

Ганс Крістіан Андерсен народився 2 квітня 1805 р. в Оденсе на датському острові Фюн. Батько Андерсена був бідним башмачником, мати Ганна Марі Андерсдаттер була прачкою з бідної сім’ї.

У віці 14 років Андерсен поїхав до Копенгагена, мати відпустила його, адже сподівалася, що він побуде там трохи і повернеться. Коли вона запитала причину, з якої він їде, залишаючи її і будинок, юний Андерсен негайно відповів: «Щоб стати знаменитим!». Він поїхав з метою влаштуватися на роботу в театр, мотивуючи це своєю любов’ю до всього того, що з ним пов’язано.

Незважаючи на його неефектну зовнішність, з жалю Ганс Крістіан був прийнятий у Королівський театр, де грав другорядні ролі.

Співчутливі люди клопотали перед королем Данії Фредеріком VI, який дозволив йому вчитися в школі в містечку Слагельсе, а потім — у іншій школі в Ельсінорі за рахунок скарбниці. Учні в школі були на 6 років молодші за Андерсена. Цей період він згадував як найпохмурішу пору свого життя.

У 1827 р. Андерсен завершив навчання. До кінця життя він писав з граматичними помилками — Андерсен так і не опанував грамоти.

Андерсен ніколи не був одружений і не мав дітей.

Він написав значну кількість літературних творів, 1835 р. «Казки» принесли йому справжній успіх (за 40 років написав 156 казок). У цьому жанрі найповніше виявився художній талант Андерсена.

У 1840-х роках вийшла збірка «Книга з картинками без картинок». У другій половині 1840-х і в наступні роки Андерсен продовжував публікувати романи і п’єси, марно намагаючись прославитися як драматург і романіст.

1872 року Андерсен упав з ліжка, сильно забився і більше вже не оговтався від травм, хоча прожив ще три роки.

Він помер 4 серпня 1875 р. і похований на кладовищі Ассістенс у Копенгагені.

Робота за картками

Ця казка з такою холодною назвою уже майже 200 років зігріває мільйони дитячих сердець у всьому світі. Її автор — геніальний датський казкар Ганс Крістіан Андерсен.

«Це, мабуть, найдивовижніша дитяча книжка, яку я бачив у своєму житті»,— так відгукнувся про казку «Снігова королева» всесвітньо знаменитий бразильський письменник Пауло Коельо.

Гра «Мозаїка»

О Фінка

О Маленька розбійниця

О Ворон і ворона

О Принц і принцеса

О Чаклунка

О Палац

О Снігової королеви

О Лапландка

О Річка

О Олень

До уроку 15

Читання оповідань

КРАСИВІ СЛОВА І КРАСИВЕ ДІЛО

Серед поля стоїть маленька хатина. Її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.

Одного разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з відра.

Коли це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик. Незнайомий. Мабуть, з іншого села. Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів од холоду.

І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому одязі, сказав:

— Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе...

Другий теж промовив красиві й жалісливі слова:

— Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі...

А третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху.

Гарні не красиві слова. Гарні — красиві діла.

В. Сухомлинський

ПОКИНУТЕ КОШЕНЯ

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.

Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась зі школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

В. Сухомлинський

РОЗДІЛЕНА РАДІСТЬ

У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко.

В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі і Катрусі було тяжко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.

А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.

Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустріла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петрика і Гришка. Зустріла й поділилась радістю:

— Наш татко видужав...

Петрик і Гришко, глянувши на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м’яча. Катруся пішла до дівчаток, що гралися в класи.

—Наш татко видужав,— сказала вона, і радість засяяла в її очах.

Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:

— Видужав — ну й що з того?

Катруся відчула, як із грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір’я і заплакала.

— Чому ти плачеш, Катрусю? — почула вона тихий, ласкавий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.

Катруся піднесла голову й, схлипуючи, відповіла:

— Наш татко видужав...

— Ой, як же це добре! — зрадів Костя.— Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо пролісків і понесемо твоєму таткові.

Радість засяяла в Катрусиних очах.

В. Сухомлинський

Тестування

1. Хто є головним персонажем оповідання?

а) Матуся;

б) татусь;

в) Катруся.

2. Що сталося з татком?

а) Захворів;

б) одужав;

в) поїхав відпочивати.

3. З яким настроєм Катруся пішла до школи?

а) Весела;

б) сумна;

в) байдужа.

4. Чому Катруся заплакала?

а) Їй стало соромно;

б) їй стало прикро;

в) їй стало боляче.

5. Хто виявив увагу до дівчинки?

а) Однокласники Петрик і Гришка;

б) дівчата;

в) Костя.

6. Чого вчить оповідання?

а) Товаришувати;

б) вміти співчувати;

в) вміти радіти за когось.

До уроку 16

Гра «Склади прислів'я»

Робота над скоромовками

ЧУЧЕЛО

Чом

Грачиха,

Чом

Грачата

Почали

Чимдуж

Кричати?

Чиєсь

Чудне

Чучело

Очам

Надокучило!

ЗОЯ І ЗІНА

Зоя І Зіна

Знайшли

Лозини.

Лозина

До лозини —

І зроблені

Корзини.

Зоя

І Зіна

Взяли

Корзини,

Взялись

Завзято

Кизил

Збирати.

Робота над віршами

БУЛКА З МАСЛОМ

Стоїть і гірко плаче Надя:

— Віддайте булку з маслом, дядю!

— Та я ж не брав, дівчатко миле...

— А ви на неї, дядю, сіли!

ВИСТУПАЙЧЕНКО

Виступайченко

Панас Завжди виступає.

А для чого? В котрий раз?

Сам того не знає.

А рука його, рука —

Мов крило у вітряка.

А язик — ой леле! —

Лопотить та меле!

Захлинається, кричить

І веде до того,

Як в порожнє перелить

Воду із пустого.

Може, є і серед вас

Виступайченко Панас?

Ви йому, братове,

Не давайте слова!

ВЧОТИРЬОХ ВІД ОДНОГО

— Чого тікаєте в розгін?

Ви ж — вчотирьох, а він — один...

— А ми ж не знаєм,— каже Влас,—

За ким він гониться із нас!

ДЕ П’ЯТИЙ?

Мне хустиночку в руці,

Гірко плаче Віра:

— В мене п’ять було стільців,

А тепер — чотири.

Взявся братик рахувать:

— Раз, два, три, чотири, п’ять!

Віро, плакати облиш:

Ти ж на п’ятому сидиш!

ШВИДКО ВІДПОВІВ

Коли прийшов зі школи внук,

Дідусь щоденник взяв до рук:

— За віщо двійку ти схопив?

— За те, що швидко відповів...

— За те, що швидко? — гримнув дід.

За це ж п’ятірки ставить слід!

— Та що ви, діду, кричите?

Сказав я швидко, та не те...

МАРИНКА ТА ГАЛИНКА

Сьогодні Маринка

Уроків не знала.

Домашнє завдання

В Галинки списала.

Зі школи додому

Вернулись дівчатка,

І тут повторилось

Усе в них спочатку.

Удома Маринка

Отак міркувала:

— Сьогодні в Галинки

Уроки списала.

Чого ж я завдання

Робити спішу?

І завтра в Галинки

Уроки спишу!

Галинка ж удома

Отак міркувала:

— Сьогодні Маринка

У мене списала.

Чого ж я завдання

Робити спішу?

Його у Маринки

Я завтра спишу!

А ранком у школі

Зустрілися двоє.

Спочатку дівчатка

Зраділи обоє.

Та стала Маринка

Галинку питати:

— Чи можна іще раз

У тебе списати?

Галинка у сльози:

— От бачиш, яка ти,

Я думала в тебе

Сьогодні списати!..

До столу учителька

Їх запросила

І порівну двійку

На двох розділила.

ПРОМАХНУВСЯ

От діла, так діла! —

Знов рогатка підвела

Нашого Матвійка.

На уроці в мух вціляв,

А якраз в журнал попав:

З поведінки — двійка.

Грицько Бойко

До уроку 17

Робота за картками

ПРО ТЕ, ЧОМУ СТАВ ПИСЬМЕННИКОМ

Коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати... Вихід був один — стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше.

Всеволод Нестайко

Тестування

1. Яке справжнє ім’я Яви?

а) Іван;

б) Володимир;

в) Яків.

2. На честь кого польове озеро назвали Реньовим?

а) На честь Яви;

б) на честь батька;

в) на честь діда.

3. Куди пішли хлопці після школи?

а) До поля пшениці;

б) до поля кукурудзи;

в) до поля буряків.

4. Про що найбільше мріяв Валько?

а) Покататися на трамваї;

б) поїхати з дядьком на полювання;

в) похвалитися перед хлопцями.

5. У кого Валько жбурнув камінь?

а) У кота;

б) у горобця;

в) у пса.

6. Від кого мама дізналася про те, що Валько розбив Валько?

а) Від Толика;

б) від Лялі;

в) від дядька Володі.