Степан Руданський

(1834 — 1873)

"В Степані Руданськім... має Україна одного з тих поетів, що за життя писали багато, а за злиднями приватного і публічного життя публікували дуже мало, і яким аж пізно до смерті пощастило у читачів", — зазначав І. Франко (І, 306).

Був це перший, може, по Шевченкові поет на Україні, якому сила поетичного таланту давала надію на велику й корисну ^ діяльність для рідного краю", — писав про Степана Руданського С. Єфремов [1, 284]. Потужний талант поета виявився, однак, загалом не покликаний його часом; діяльність свою з різних причин змушений він був згорнути в розповній творчих сил.

Степан Васильович Руданський народився 7 січня 1834 року в с. Хомутинцях (нині Калинівський район) на Вінниччині. Син бідного подільського священика, Руданський готувався до духовної кар'єри, навчаючись спочатку в Шаргородському духовному училищі (бурсі), далі — в Кам'янець-Подільській семінарії. Проте по її закінченні він обирає інший шлях — стає слухачем, а далі й студентом (учиться з 1855 по 1861 рік) Медико-хірургічної академії в Петербурзі. І вибір фаху, й літературні зацікавлення С. Руданського зустріли затятий опір батька, наївного церковника — обскуранта, до смерті наляканого політичними наслідками розгрому польського повстання 1830 р., ненависника "мужичої" мови, в культурному функціонуванні якої ладен був убачати ще один крамольний вплив сепаратизму. Неприязні стосунки з батьком спричинювали злиденне існування поета в столиці Росії.

Писати Руданський почав іще в семінарії, 1851 р. (спершу балади, згодом — ліричні вірші). Особливо інтенсивною була його творчість у період навчання в академії. Вперше свої твори поет побачив надрукованими в петербурзькому тижневику "Русский мир" (1859) (кілька гуморесок та одна балада). Проте творче життя поета було нетривалим: останні оригінальні вірші Руданського датовані 1861 р. По суті, не підтриманий ні редакцією "Основи" (1861 р. в журналі опубліковано три оригінальні твори та три переклади), ні київською "Громадою", у членів якої надовго осіла значна частина його рукописів, Руданський так і не встановив якихось тривких стосунків з іншими культурними колами й до кінця життя залишався самотньою, напівзабутою постаттю в українській літературі. Невдачі у спробах "що-небудь пустити у світ" [3, 357] (він підготував кілька рукописів збірок віршів і гуморесок, подавав до цензури й друку рукописи поем) боляче вразили поета, й у 27 років він практично при-пиняє оригінальну поетичну творчість.

Після закінчення Медико-хірургічної академії Руданський до останніх своїх днів (помер 21 квітня (3 травня н. ст.) 1873 року) працює в Ялті лікарем міської управи. Тут він створює новий варіант початкової частини віршового драматичного етюду "Чумак" і здійснює ряд перекладів, серед яких — "Іліада" Гомера.

Представлена у прижиттєвих публікаціях ледве двома десятками віршових творів і фрагментів, творчість поета пізніше стає об'єктом значного зацікавлення діячів української культури. У 1872—1877 роках на сторінках журналу "Правда" з'являється переклад "Іліади", 1880 р. виходить збірка віршів га гуморесок Руданського "Співомовки", впорядкована Оленою Пчілкою. Проте ще 1892 р. про долю творчої спадщини поета Ом. Огоновський писав: "Порвалось цінне намисто і порозсипувались дорогі жемчуги; деякі найшлись зараз і збереглись від загибелі, інші ж покотились геть далеко, так що годі їх досі зібрати" [4, 74]. Наполеглива спроба зібрати "намисто" писань Руданського була зроблена у виданні його "Творів" у семи томах (1895—1902), до якого причетні були В. Лукич (В. Левицький) I. Франко, М. Комаров, А. Кримський.

Усі свої твори поет називав "співомовками" (від "мова Співи", тобто Му по Звід їх складають понад дві сотні гуморесок (за власною жанровою терміни логією автора — "приказки"), кілька поем та віршових хронік, драматичної одноактівка, ряд ліричних віршів і балад, переспіви та переклади.

Творчість свою поет розпочав баладами (авторське жанрове визначення — "небилиці"); перша з них — "Два трупи" (первісна назва — "Розбійник") датована "1 июня 1851 года. Каменец-Подольск", невдовзі потому написано "Вечорниці", "Упир" ("Івась і Ганнуська") та ін. Баладну творчість ("Тополя", "Верба", "Купці ) продовжував поет і тоді, коли вже був автором великої кількості гуморесок, поем "Цар Соловей" та "Лірникові думи". Ця обставині спонукає уважніше приглянутися до досить незвичних у поетичному контексті доби балад Руданського, принаймні відкинути думку про ці твори як плід літературного учнівства.

Часовий діапазон творчості Руданського - лірика — від травня 1852 р. до вересня 1861 р.: від сентиментально-романсового "Сиротина я безродний..." до позначеного реалістичними подробицями "Іще вчора ізвечора". Лірика Руданського прикметна жанровою різноманітністю. Це філософські ("Моя смерть") та суспільно-громадянські ("Наука", "Гей, бики!") медитації, алегорія публіцистичного характеру ("До дуба"), вірш — автопортрет "Студент", вірш — оповідання "Над колискою" (автор із гіркою іронією переосмислює типово "колискові" мотиви у зверненні матері — кріпачки до своєї дитини), віршове послання "До дядька Прохора коваля" (з алегоричним описом життя адресата, у якого випрошує "рублів п'ятдесят лиш", та власного злидарювання), переспів 136-го Давидового псалму (входить у широкий контекст попередніх і пізніших інтерпретацій цього твору в українській поезії), історична медитація "Над могилою", заклична "Пісня Хмельницького" ("Гей, браття — козаки, сіднайте-но коні!.."); нарешті, чималу групу складають романси та "пісні" (саме такий заголовок дано більш як десятку творів; до деяких із них автором указані "голоси" інших, відомих українських або польських пісень, за якими вони мусили виконуватися; строфічні особливості ряду творів дають змогу гадати, що автор орієнтував їх на музичний супровід, можливо, власного компонування ("Ти не моя", "Мене забудь!", "Чорний кольор" (переспів з польської), "Повій, вітре, на Вкраїну...", "Голе, голе моє поле...", "Звела мене не біда..."* та ін.).

У петербурзький період Руданський написав дві поеми: цим сповнена філософських роздумів, що узагальнюють і поглиблюють народно-апокрифічні сказання, концентровані довкола Біблії, "Лірникові думи" (1856); друга, алегорична за формою, зміст якої складають оригінальні авторські етнологічно-історичні гіпотези "Цар Соловей" (1857). Від кінця 1857 по липень 1859 р. Руданські і написано всі гуморески -"приказки". Тим часом уже 1860 рік поет присвячує переважно перекладам та переспівам, зокрема перекладає "Старочеські співи з Краледворського рукопису і других", а такої (за літературними взірцями) створює поеми "Олег — князь Київський" (інша назва "Віщий Олег"; обробка фрагмента з "Повісті минулих літ"), "Костьо — князь Острозький" (вільна інтерпретація поеми польського романтика Ю. У. Нємцевича "Konstanty ksaze Ostrogski"), "Ігор — князь Сіверський" (переклад "Слова о полку Ігоровім"). Тим же роком (усі вони написані протягом кількох тижнів) датовано шість віршових історичних поем — хронік (за авторським визначенням — "співи") — "Мазепа, гетьман український", "Іван Скоропада", "Павло Полуботок", "Вельямін", "Павле Апостол" і "Мініх", малохудожньо й некритично переповіданих епізодів з "Истории Малой России" Д. M. Бантиша-Каменського іл "Истории Малороссии" M. А. Маркевича.

До пізнішого часу належить перший повний в українськії! літературі переклад "Омирової Ільйонянки" (Гомерової "Іліади"), виконаний, щоправда, не гекзаметром, а 12-складовим віршем амфібрахієвого в основі розміру; переклад фрагмента з "пісні первої" Вергілієвої "Енеянки" ("Енеїди"); травестування поеми "Омирова війна жаб з мишами" ("Батрахоміомахії"), переспів якої свого часу вже зробив К. Думитрашко. Невідомим є час перекладу Руданським поеми М. Лєрмонтова "Демон" — твору, що, видається, мав особливо вагоме значення в створенні власного художнього світу українським поетом. Переклад неповний; при публікації його в журналі "Правда" (1875) пропущені Руданським місця переклав М. Старицький.

Такою постає творча еволюція поета — еволюція дещо загадкова, навіть певною мірою алогічна: продовження баладного жанру та замилування чеською романтичною псевдостаровиною — після саркастичних, світо-розтрощувальних гуморесок; наївна, незграбна у своєму алегоризмі поема ("Цар Соловей") — одразу після іншої, де знайдено спосіб творчо-поглиблювальної фіксації найзагальніших народно-філософських уявлень ("Лірникові думи"); наполегливість у схематичних історичних "співах" з ненатуральними героями — після ряду реалістичних поезій, у яких вияскравилося проникливе розуміння складності й драматизму людської долі.

Очевидно, твори всіх цих жанрів та відповідних їм стильових манер — це фрагменти обширної художньої системи, цілісності й завершеності якої поет прагнув досягти, але з різних причин і тіснити цього не зміг. З неї ж проглядають обриси оригінальної ні і Орської концепції дійсності, проте виразною й самобутньою є тут переважно заперечувальна, нігілювальна означеність поетової інтенції, тим часом як конструктивний онтологічний план (на вибудову якого мобілізовано чимало творів) усе ж має вигляд недостатньо розроблений, а характер загальнісний: при спробі "оживлення і охоплення широких дійових чи життєвих горизонтів" [5, 220], проникливість — чи навіть і глибина — художніх ідей поета зумовлена найчастіше значущістю самої теми (поема "Лірникові думи"), а не авторською художньою концепцією, не поетовою емоцією, тим більше не позицією індивідуальності, як це виявлено у його інвективах, сатирі, в жанрі гуморесок, а також і в окремих ліричних творах.

Не маючи, очевидно, широкої україномовної лектури на початку своєї письменницької діяльності, а пізніше навряд чи знайшовши тривкі зв'язки з українською культурною колонією в Петербурзі, Суданський водночас виявив непереборне прагнення писати українською мовою, стати українським поетом. Типологічні риси балад та ліричних віршів Руданського дозволяють припускати думку про певне знайомство його з українською романтичною поезією, можливо, і з ранньою творчістю Т. Шевченка, хоча переконливих аргументів цього досі не віднайдено. У виробленні окремих детермінант його художнього світу велике значення мала також польська і а російська поезія (зокрема творчість М. Лермонтова, О. Кольцова, М. Некрасова, сатирична поезія петербурзьких журналів 50-х років).

Без вагань користав поет і з масової та міщанської субкультури, наприклад польських романсів, що встигли стати безіменними у нижчих шарах свого побутування. Безперечним є зв'язок творчості Руданського з українським пісенним та оповідним фольклором. З нього погляду певна частина його літературного набутку біфункціональна: з одного боку, має значення своєрідної художньо-індивідуалізувальної фіксації людових переказів, повір'їв, анекдотів, народних релігійних, історичних, етнологічних уявлень (відбилося це насамперед у баладах, гуморесках, поемах "Лірникові думи" та "Цар Соловей"), з іншого — творчість Руданського (і в згаданих жанрах також) не тільки вкладається в критерії новочасно-авторського розуміння творчості, а й містить оригінальні риси, які різко вирізняють доробок Руданського в контексті тогочасної української поезії.

Якоїсь об'єднувальної естетичної платформи, єдиного творчої с методу Руданський у своїй поетичній діяльності не мав. Багата жанрово, його поезія тяжіє до різних напрямів і стилів, серед яки представлено й романтизм, і сентименталізм, і реалізм у різних свої модифікаціях (як "примітивізм" із просвітницькою ідейною орієнтацією та без неї, так і навіть розгорнуту форму реалізму), і їм туралізм. Та все-таки ядро його художньо-світоглядної концепції корениться у пізньоромантичному, звільненому від ідеалізації, спои неному всеохопним розчаруванням погляді на дійсність.

Так чи інакше, виявлена в одних жанрах виразніше, в інших слабше, ця світоглядна настанова не мала концентрованого вира ження в якомусь одному творі. Серед явищ художньої спадщини Руданського, можливо, найбільшою мірою суголосним їй виявився переклад Лермонтового "Демона", твору великого скепсису, гіркоти й жовчного насміху ("Для себе жити дні, віка, Нудити світом і собою Й тою тяжкою боротьбою, Що без покори й без верха; Усе жаліти й не бажати, Все знати, відати кругом, І проти волі зневажати. Та все ненавидять гуртом..."). Із поеми М. Лермонтова Руданський перекладає саме ті уступи, які є найближчими його загальній світо глядній позиції. Практично за винятком поем, де автор пробував (у поемах історичних — майже без успіху) сконструювати позитивний образ, твори всіх інших жанрів — гуморески, балади, віршово-драматичний етюд, більшість ліричних — виявляють гіркоту бентежного поетового почуття, його похмуру меланхолію, загальний скепсис, окреслюють сам образ поета як один із найтрагічніших в українській поезії. Таке враження, зокрема, доповнюють і гуморески: багато з них, узяті поодинці, мають вигляд заряджених веселим, безтурботним, навіть життєрадісним сміхом, проте в цілості постають свідченням тяжкого, все роз’їдаючого зневір'я.

Очевидно, причини цього криються і в поетовому приватному житті, і в його більш загальних умонастроях. Не розкаюючись у своїй непоборній відразі до попівського стану, поет водночас навряд чи знаходив здійснення своїх заповітних сподіванок у житті в північній столиці та й, мабуть, у самому навчанні в академії. До чинників його резиґнації належали, очевидно, й нещаслива інтимна історія, пережита на Поділлі, й мимоволі майже близький до атеїзму характер виховання (здобутого, як не парадоксально, в попівській родині, бурсі та семінарії, де побутували анекдоти про саме попівство, культ і віру), й невизначеність засадничих уявлень поста про шляхи духовного й культурного розвитку в середовищі чужорідного йому Петербурга, й постійне відчуття духовної маргінальності, яке на свій лад живили й Україна, й Петербург.

Руданський не вірить, приміром, у субстанційну тривкість патріархального народного життя, як це притаманне Л. Глібову, не віднаходить якихось метафізичних підвалин у душі індивіда, як це демонструє у своїх творах Ю. Федькович, не покладає особливих надій на культурницьку, українофільську "роботу", як це ентузіастично проповідує О. Кониський. Несамохідне поетове усвідомлення відсутності будь-якого матеріального чи духовного гаранта в існуванні особистості, його власного "я" виказує вірш "Моя смерть": поет не знаходить нічого іншого для протиставлення смерті, крім ілюзорної сподіванки на циркуляцію клітин живої матерії. У вірші звучить нібито оптимістична віра в незнищенність органіки, навіть вищої свідомості, а по суті — трагізм відчаю самотнього, невизнаного, в столиці імперії змушеного до голодування поета. Поряд із І. Шевченком, А. Метлинським, В. Забілою, М. Петренком, Я. Щоголевим, деякими іншими романтиками (а також і окремими поетами бурлескного стилю) Руданський поглибив розуміння дійсності як такої, що не відповідає суб'єктивним прагненням особистості, побачив брак реального змісту за багатьма ідолами, які створюють видимість благополуччя загального світоустрою. Практично єдиним винятком стали для нього постаті національної історії, на які на чужині поет не зміг і не зважився поглянути крізь притаманну йому універсальну критично-протвережувальну призму.

Інтимна лірика Руданського має широкий діапазон варіацій одного й того самого в основі тужливого почуття: від вираження самотності, відчуженості від світу ("Сиротина я безродний", "Не дивуйтесь, добрі люди", "Ой чому ти не літаєш...", "П'яниця"), нарікань на долю ("Тілько-м родилась, злая недоля...", "До моїх дум") — до позірно-безтурботного, але силуваного анакреонтизму ("Хлопці — молодці, пийте, гуляйте!"). Один із ранніх творів Руданського — "Чорний кольор", переспів з польської, — практично визначив основне забарвлення його лірики ("Я співаю кольор чорний, Бо то кольор мій!") та уявлення про поета в масовій свідомості. Твори ці побудовано переважно на народнопісенній образності, проте й тут поет намагається посилити медитативний характер деяких із них, дати формулювання почуттю загальної невтоленості й розчарування ("Ой світе мій, світе! Лушпина оріха! Де твої розкоші Та де твоя втіха? Нудно тобі, як в неволі, Тілько мука, тілько болі, Ні волі, ні долі!.." — "Не згадаю гадки").

Особливою гранню постає тужливе почуття лірики Руданського в мотивах, здебільшого сюжетних, вимушеної розлуки з коханою ("Ти не моя", "Мене забудь!", "Згадай мене, мила", "Ой вийду я у садочок", "Іще вчора ізвечора"). Виразний автобіографізм цих творів, драматична напруга поряд із тонким відчуттям мелодики вірша (багато з них створювалися поетом як пісні, деякі навіть названі "Пісня") сприяли внесенню нових нюансів у лірику такого типу. Помітне місце займає серед них, безперечно, "Повій, вітре, на Вкраїну". Мотив цього вірша є типовим для ліричної свідомості; до нього (обираючи "посланцем" героя то вітер, то якогось птаха) наближалися, зокрема, й українські поети-романтики. Руданський подає самобутню інтерпретацію цього мотиву, композиційними засобами позначає психологічно переконливе переживання героя, його марення про рідну країну із залишеною там коханою дівчиною, його доручення "вітрові", де звучить як захоплена й лагідна згадка про вроду дівчини ("...Нахилися нишком-тишком Над рум'яним, білим личком, Над тим личком нахилися, Чи спить мила — подивися..."), так і відчайдушне формулювання можливого альтернативного присуду у зворотному повідомленні. Бентежне очікування героєм відповіді примножене тим, що вітер виступає тут водночас посланцем у рідну землю, в Україну. Бурю почуттів спресовано в загалом стриманому окресленні образу віяння вітру, з якого герой відчитує безутішну звістку про долю свого кохання, відсутність будь-якого відгуку з рідного краю. Пройняті тугою, смутком ці твори Руданського доповнено в іншій частині його ліричного доробку жорсткими зарисовками реальної дійсності або ж вираженням вик-ривально-докірливого почуття з приводу неї.

Реалістичні подробиці позначають послання "До дядька Прохора — коваля" та вірш "Студент" — рефлективно-іронічні картини нужденного життя самого поета. Духовно знищувальні обставини соціальної неволі зображено у вірші "П'яниця". Тяжку долю залежної людини провіщає автор устами матері — кріпачки в одному з найкращих своїх віршів "Над колискою", де звучить пафос скорботи й ненависті, що може дорівнюватись окремим інтонаціям поезії Т. Шевченка; в художньому плані твір здобуває риси реалістичні.

Пристрасне громадянське звучання мають поетичні твори Руданського, в яких ідеться про етичний вибір людини, обстоювання нею своєї гідності — "До дуба" ("Нехай гнеться лоза..."), "Наука". Ця тема на той час інтенсивно розроблялась у творчості поетів — різночинців (окремі твори В. Курочкіна, М. Некрасова). Проте український поет цілком самобутній — і не тільки в плані суто національному (звернення до традиційної української емблематики в образах, характерність лексичних шарів мовлення тощо), а й у плані творчо-індивідуальному. Руданський оминає шлях дріб'язкового вправляння у дотепності, емоційного схематизму; його вірші потужніші за вираженням захоплення ("До дуба") чи гнівного почуття ("Наука"), відмітні проникливою ліричною безпосередністю, поєднаною з елементом інвективи.

Алегоричний образ "дуба" (протиставлений гнучкій "лозі"), суто "рослинні" характеристики якого також алегорично розгорнуто, служить поетові для окреслення контурів мужньої особистості, прямого характеру, широких духовних запитів ("...Нехай гнеться лоза, А ти, дубе, кріпись, Ти рости та рости, Не хились, не кривись; Ти глибоко углиб Твердий корінь пусти, Гілля вгору розкинь, Та рости, та рости! І до пекла дістань, І у пекло заглянь, І до хмари дістань, І на небо поглянь. І весь світ обдивсь, І усе розпізнай; І що доброго є, Ти у себе впивай...").

Інший з цих віршів, "Наука", немовби наочно демонструє структуру художнього світу поета: з одного боку, безпосередньо утверджується позитивний образ, проте досить невиразний і загальніший ("Ти у світ іди, Милий синочку, Ти усе спізнай — І билиночку... В добрі — розумі Закупаєшся, 3 полем батьковим Привітаєшся!"), з іншого — поет дає розгонисті, нищівні характеристики дійсності. Вони фактично і є основним засобом окреслення позитивного змісту — того, що протистоїть чи може бути протиставлене цій дійсності. Це своєрідне утвердження ідеалу через негативну емоцію. Авторська світоглядна й етична позиція фактично бере концептуальний початок із пристрасної перестороги цієї "Науки", з поетової ненависті до тогочасних господарів життя: "Будь ти проклятий, Милий синочку, Як пігнеш таким Свою спиночку; Як пігнеш таким Свою спиночку, Як простелишся На рядниночку... Ти тікай від них, Як від гадини, Ти не жди від них Перекладини..." Й сам поет у своєму житті не "ждав перекладини" ні від кого; самотність та безнадія породжували то цілий ряд меланхолійно забарвлених ліричних творів, то гнівну сатиру й інвективу ("Полюби мене", "Наука", "Над колискою", "Псалом 136"), то здатні були перерости у всеохопний демонічний насміх над світом, як це бачимо в масиві гуморесок -"приказок".

У деяких творах поет пробує розгорнути й першу, конструктивну лінію — безпосереднього окреслення життєвого ідеалу. З Шевченковим образом "роботящих рук", яким "перелоги орати", перегукується його вірш "Гей, бики!" (у першодруку: "Гей-гей, воли!") — оптимістичне пророцтво про "дивні роки", коли "зерно поспіє, Обіллє золотом поля, І потече ізнову медом І молоком свята земля". Предметна картина весняної оранки переростає в картину алегорично-символічну, в якій кореспондує з міфом сіяння зерна та вінчається апофеозом врун і золотого врожаю. У творі (написано у жовтні 1859 р.) відбився бадьорий настрій початків масового українського культурницького руху, реальним учасником якого Руданський, проте, так і не став.

У плані історико-літературному варта уваги чимала кількість мотивів, які Руданський вводить у сферу своєї лірики, його намагання урізноманітнити ліричні структури, пов'язуючи їх — в одних випадках меншою, в інших — більшою мірою — із елементом повістувальним, зображальним, при домінуванні ліричного первня. Все це поет здійснює на відносно ранньому етапі розвитку української поезії, ще за життя Шевченка, навряд чи бувши ґрунтовно ознайомленим із його доробком, в усякому разі не знаючи зразків Шевченкової медитації та "рольової лірики" періоду заслання.

Пошуки позитивного ядра, змісту, яким би стверджувалася будова світу, а не його руїна, найповніше представлено в поемі "Лірникові думи", найвизначнішій серед поем Руданського. Твір, не рівноцінний у багатьох місцях (зокрема, художньо невиразна п'ята частина — "дума", що перенасичена дріб'язковим "чудотворством" Бога й відображає не так поетичні, як забобонні повір'я), є спробою з'єднати в одне художнє ціле ряд усних апокрифічних сказань, генетично пов'язаних із Біблією та її тлумаченнями в книжній традиції. У кращих із "дум" поет поглиблює стихійний матеріалізм і наближену до атеїзму спрямованість народного апокрифа, що зовсім не суперечить глибоким духовним, етичним запитам у народно-апокрифічних і його власних уявленнях; окремі місця поеми наповнює значущою філософською проблематикою. Йдеться, зокрема, про сенс людського буття, творчу особистість, багатство й убозтво, про людське прагнення безсмертя. Художня постановка цих вічних питань має абстрактно-просвітницький характер, що, проте, не перешкодило поетові створити масштабні й проникливі образи, співвіднести їх з гуманістичним ідеалом свого часу.

Поет переводить у суто людський план і дає своєрідну — стосовно творів світової літератури — інтерпретацію боротьби Бога й Сатани (розділ "Початок світа") як торжества людини — творця над підступним заздрісником. У символічних і алегоричних формах висловлено думку, що егоїстична жадоба збагачення, власності й володіння виявляється тією першопричиною, яка штовхає світ до катастрофи (розділ "Цар Давид"). Теплотою й привабливістю наділений образ Ноя, котрий виступає захисником людства перед розгніваним Богом, прагне врятувати прийдешні покоління (розділ "Велетні"). "Фаустівську" тему пізнання всесвіту й пошуків безсмертя розгорнуто в розділі про Соломона.

Величною вимальовується в поемі "Лірникові думи" постать Бога. Поетове ставлення до цього героя не обмежується щиролюдською солідарністю з ним у його боротьбі з Сатанаїлом, але містить у багатьох строфах піднесене, захоплене, святобливо-врочисте, що нагадує стилістику гімну, зображення Бога як справді творця, автора всієї грандіозної космогонії. Нотки піднесення звучать у змалюванні того небесного торжества, коли ангелів "триста тисяч пісні співали, А сімсот кадили, А тьма-тьмуща через небо Бога проносили. І горіло небо в славі, Тухнуло кадило, І все воїнство небесне Богові служило".

Безперечно, такі картини цієї поеми, змальовані художнім словом, не можуть виступати прямим аргументом у суперечці про віру чи безвір'я поета, але вони (разом із окремими мотивами лірики) промовляють про неприйнятність поспішного, однозначного висновку з приводу поетового уявлення про ті загальні принципи, які він міг покладати у світі та про філософські основи, на яких творив власний художній світ. Втім, ще меншою мірою такими аргументами може виступати поетове критичне (беззастережно засвідчене в гуморесках) ставлення до церкви, служителів культу, до їхніх звичаїв і діяльності, до спримітивізовано ними зрозумілих і у їхньому викладі стривіалізованих певних релігійних положень. Усі ці висміяні Руданським персонажі, їхні пригоди й курйозні висловлювання майже не мають стосунку до питання філософських (чи й теологічних) засад світогляду поета; не через їхню "службу" пролягав той шлях, на якому він пошукував межових онтологічних підвалин. Проте вся творчість Руданського — включаючи й лірику, й гуморески, й "Лірникові думи" — постає як своєрідний пристрасний, сповнений подивування, на межі з розчаруванням, запит. Якою мірою адресата цього запиту поет наділяє характеристиками персоналізаційними, діалогічно спроможнісними (з якими переважно пов'язана предикація поняття Бога як абсолюту) — все це варте нових пошуків і нових спроб осмислення.

Високу оцінку поемі "Лірникові думи" дав І. Франко: "Твір Руданського визначується великою простотою оповідання, близького своїм складом до народного, гарною мовою і подекуди піднімається до високої поетичності [6, 48].

У поемі "Цар Соловей" (авторське жанрове визначення її промовисте: "казка") поет виводить закорінений у міфологічній свідомості образ мудрого правителя — далекого пращура, який нібито й досі піклується покинутою ним первісною етнічною (а саме слов'янською) спільнотою. Фантастичний Цар Соловей, прабатько роду, та розгорнуті навколо нього події поеми — все це становило дуже своєрідну інтерпретацію слов'янофільських ідей, було, зрештою, пов'язане з тим постійним інтересом до Слов'янщини, який проявився у створенні поетом перекладного циклу "Старочеські співи з Краледворського рукопису і других", у вірші "Сербська пісня" (відгук на національно-визвольні прагнення балканських народів).

Творчість поета, якому було притаманне досить помітне для своєї доби глибоке й чітке національне самоусвідомлення, а в окремих моментах (як-от при тематичній рубрикації гуморесок) — і крайні форми вирізнення "своїх" і "чужих", — природно, характеризує настійний пошук позитивного героя в українській історії. Проте, оспівавши й Олега, й Ігоря, і князя Острозького, й Хмельницького (вірш "Гей, браття — козаки, сідлайте-но коні!..", а також ряд гуморесок), і Мазепу, й Полуботка, і Данила (у поемі: Павло) Апостола, поет так і не представив художньо виразної й концепту-ально значущої постаті.

Усі історичні "співи " Руданського (за винятком хіба що "Мазепи") читаються не як завершені твори поемного жанру, а швидше як поетичні парафрази на теми відомих історичних подій чи, точніше, відтинків української історії. Попри емоційно схвильовані ліричні включення (епілог поеми "Мазепа"), афористичні характеристики тих чи тих діячів (наприклад, полковника Скоропадського), поодинокі медитації історіософського змісту, саме по собі зображення подій надто неглибоке, позбавлене художньої та історичної переконливості.

Інформаційно-перевантажена несуттєвим, поспішна фабульна течія не позначена тут сутнісними атрибутами історичного простору й часу; виклад мимоволі наближений до казкового. Герої цих поем практично не окреслені як автономні образи, вони залиті амальгамою випадкових, так само неструктурованих історичних реалій, розкриття їхніх роздумів і почуттів подано лише вряди-годи. Найвиразнішим серед них є лише силует гетьмана Мазепи — з романтикою його політичних маневрів, імпозантністю красномовства ("Браття мої! товариші! Діти мої, діти! Перед нами дві безодні; В котору летіти І де стати безталанним При лихій годині? Чи направо, чи наліво, Чи посередині?..").

За темою до історичних поем Руданського прилягає ряд його гуморесок ("Запорожці у сенаті", "Кошовий у цариці", "Смерть козака", "Турецька кара", "Ахмет Третій і запорожці", "Нащо бог сотворив?") та окремі ліричні твори ("Могила", "Пісня Хмельницького", "Ой з-за гори, із-за кручі..."; останній відомий під редакційною назвою "До України"). Автор недвозначно оцінює результат кілька вікової державної підлеглості України: "Твоя слава — у могилі, А воля в Сибірі, — От що з тебе, матусенько, Москалі зробили! Гукни ж, гукни, Україно, Нещасная вдово! Може, діти на твій голос Обізвуться знову! Може, знову розв'яжуться Зв'язані її руки, Може, знову бряжчатимуть Козацькі шаблюки!..".

Й історичні поеми, і "Лірникові думи", і ряд публіцистично-ліричних творів Руданського окреслюють певні параметри особистості, але переважно зовнішні. Поет означує загальне розуміння ним суспільної й національної проблематики, проте воно ще не розбудовує органічно змісту — до того ж мало розкритого — внутрішнього життя його героя. Носіями позитивних характеристик є Ной і Соломон, апокрифічні персонажі "Лірникових дум", але характеристика ця ще надто абстрактна, на "всі віки"; до тієї дійсності, в якій жив Руданський, стосунок їх є параболічним і умовним.

У ліричних, часто з публіцистичним забарвленням, творах поет намагається показати особистість, яка шукає опертя у самій собі. Шлях цей Руданським тільки розпочато ("Наука", "До дуба", "Моя смерть", "Гей, бики!"); він намічений лише в найзагальніших рисах, у комплексі схем громадянської, морально-етичної, філософської проблематики.

До глибини душевного життя, до внутрішнього "я" цієї особистості поет ще не дійшов, відповіді на це не знаходив у межах критично-просвітницької концепції згаданих творів. Залишений наодинці з непосильними загадками тяжкого, примхливого, стихійного почуття, поет паралельно здійснює вихід в інші жанри, позначені іншими художніми орієнтирами.

За всієї зовнішньої подібності до української балади 20 — 40-х років балади Руданського, навіть незважаючи на спільність вихідного фольклорного матеріалу, містять ряд відмінностей. Йдеться, зокрема, про введення поетом принципу непередбачуваності вчинків героїв; наголошення на невідповідності емоційного малюнка внутрішнього світу персонажа загальному ходу події, в якій він є учасником; побудова образу персонажа у протиставленні до засад хоч скільки-небудь раціоналістичної типізації. Дія в баладах Руданського Визначається імпульсивними поривами персонажів, швидкоплинними душевними спалахами, раптовими перетвореннями — метаморфозами ("Люба", "Упир", "Верба", "Тополя", "Купці і Світ балад поета не так таємниче — загадковий, як, наприклад, у Л. Боровиковського, як демонстративно непояснимий, свідомо абсурдний. Відрізняється він і від ірраціональності світу Шевченкових балад. Якщо в "Тополі" Т. Шевченка внутрішньо психологічно вмотивовано умовну подію (перетворення дівчини на тополю), то вчинки героїв у однойменній баладі Руданського настільки вільні від мотивування, позірно-випадкові, що постають як розрізнені знаки можливо, цілісного, але безпосередньо не відтвореного в баладі міфологічного сюжету. Твори баладного жанру посідають своє міст в поетичній системі Руданського, мають суттєві кореляції з жанровими групами лірики, гуморесок, історичних і філософських поем, нарешті, й драматичним етюдом "Чумак" (1862).

Цей етюд (автор називав його "дивоспівом", тобто поетичним твором, призначеним для "дивлення" на сцені) є насправді "баладним" за сюжетним змістом і колоритом. Сюжет твору суто психологічний: дівчина не відповідає на любов молодого чумака; вона закохана в його товариша, який робить її покриткою. Художніми особливостями твору є несподівані вчинки персонажів, зміщення часово-просторових площин (так, пісенні партії персонажів репрезентують цілі періоди в їхньому житті; чумакова мати за сприяння чарівниці прозирає алегоричну картину загибелі свого сина й устигає ще прибути "до Дону" (моря) й стати свідком його смерті). Незважаючи на архаїчну форму викладу (стилізація народних пісень), атрибути застарілого романтичного реквізиту, етюд "Чумак" нетривіально, незвично трактує дійсність, має деякі ознаки художнього мислення символістського плану і виступає далеким попередником окремих подібних явищ літератури на межі XIX—XX ст.

Творча оригінальність поета найповніше реалізована ним у жанрі гуморесок. Саме тут найвиразніше проявляються грані його таланту — прискіплива художня спостережливість, відтворення динаміки ситуації, увага до характеристичності поведінки певного людського типу тощо, а також виявлено суттєвий смисл його авторського суб'єктивного ставлення до дійсності, ставлення надзвичайно пристрасного, в якому поєднано й захоплення її багатоманітністю, й водночас розчарування, що іноді переходить у цілком негативістські характеристики.

З іменем Руданського пов'язане завершення формування в українській поезії віршової гуморески як жанру. Природно, твори, так чи так схожі на "приказки" (як їх означував сам автор), віддавна побутували в усній і писемній традиції, зокрема в творчості попередників Руданського — П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, Т. Думитрашка та інших, у яких, щоправда, як поодинокий факт, трапляється навіть обробка сюжетів, використаних пізніше Руданським.

Першоджерелом його гуморесок є народні анекдоти, побутові казки, подібні до них оповідні сатирично-гумористичні жанри українського фольклору, що мають типологічні паралелі в творчості інших народів [7, 64—661. Проте стосується це далеко не всіх творів Суданського цього жанру; до більшості з них дослідники назвати такі паралелі досі не змогли. Очевидно, поет орієнтувався не просто на мандрівні анекдотичні сюжети, не на загальновідомі усні твори, а на зразки гумору як із ширшим, фольклорним побутуванням, гак і відомі у вужчому колі, ймовірно, в домашньому середовищі. Це були не лише сюжетно закінчені оповіді, а й словесні змалювання певних ситуацій, окремі дотепні вирази, каламбури, висловлювання, в яких фіксувалася комічна прикметність персонажа.

Особливо багатий матеріал для творчості гумориста, сина священика й вихованця духовної семінарії, надавало життя православного, католицького й іудейського духовенства (знання його "зсередини" послужило поетові підґрунтям беззастережного висміювання у своїх "приказках" церковного культу, кліру, навіть певних релігійних положень і догматів). Гуморески Руданського — не звичайне поетичне переповідання мандрівних сюжетів, зразків народної творчості чи словесних передач із вужчого кола. Ступінь творчого втручання поета у вихідний матеріал значний. Автор соціально поглибив, реалістично типізував образи й ситуації, художньо увідчутнив їх закорінення в тривкі рефлекси людської натури, надав творам граціозної віршової форми. Поставши на межі фольклору й літератури й здебільшого не друковані свого часу, гуморески Руданського різними шляхами повертались у фольклорну стихію, часто як анонімні твори.

У своїй сукупності "приказки" становлять широку, хоч і мозаїчну, системно не узгоджену панораму людського життя. Гумористично-сатиричний "стан світу" позначено тут українським, навіть специфічно подільським колоритом. Для творів властиві єдність стилю й авторської позиції. Оповідь у гуморесках загалом об'єктивна, комізм випливає з ситуацій, учинків і дій самих персонажів, часто міститься в монологах чи діалогах дійових осіб, тоді як автор бере на себе роль делікатного чи трохи іронічного коментатора ("Начитався піп удовий, Як святії жили, Як то вони по пустинях Господа молили... Та й задумав і сам, грішний, 3 світом попрощатись, Зайти куди межи пущі Та й собі спасатись..." — "Піп на пущі").

Із зводу гуморесок Руданського постає строката картина людських стосунків чи не в усіх суспільних верствах. У ньому представник низів викриває свого здирника й експлуататора ("Засідатель"), саркастично сміється з пихатості "панів" різного ролу незграбно силкуються принизити нижчого за станом ("Мочи і дурні?", "Добре торгувалось", "Запорожці у сенаті", "А що тепер і де?"), із схоластичної "мудрості" ("Два рабини", "Розумний панич

Особливо часто об'єктом осміяння стає далеке від благочестя аскетичної стриманості життя духовенства ("Набожний ксьон і "Війна", "Чого люди не скажуть", "Мало не ригаю", "Піп на пущі"), "таїнство" сповіді, яку самі духівники перетворюють на фарс ("Сповідь", "Стара печать"), церковна проповідь і богослужіння ("Горох", "Ов!", "Свічка", "Жалібний дяк", "Баба в церкві "Ксьондзів наймит"). Комічні обставини, в яких поет виводить священнослужителів (халепа при спробі звести "чужу молодицю", лихослів'я під час проповіді тощо), об'єктивно заряджені додатковим комізмом, оскільки прототипи персонажів покликані бути прикладом "у миру". Таку саму функцію виконують уведення в комічний світ осіб "святих", їх зображень, розгортання дії гуморески в церкві чи монастирі. Виразні тематичні групи складають гуморески, в якір висміюються гоноровиті претензії дрібного панства ("Що кому годиться", "Перекусіть, пане!", "Ratuj, brade!", "Храбрий лях "Шляхтич"), моральна неперебірливість носіїв панівної субкультури ("Москаль з полотном", "На вадапой!", "Гусак", "Добрий чела век", "Бальная мать", "Малчі!", "Гадкія слава"), виводяться різноманітні комічні ситуації у взаєминах статей ("Сама учить", "Указ" "Что смотриш?", "Той, що над нами", "Сам поїду", "По старій печаті", "Сповідь", "Кавирялов").

На тлі поезії свого часу гуморески Руданського переповнені цікавими деталями й подробицями, грубуватою характеристичністю соціальних і національних типів і темпераментів, взагалі різноплановістю предметного світу. У короткому тексті поет поєднує в одну цілісність ряд мотивів, засобів, художніх мет, наприклад критичну адресованість насміху, колоритність метафори, й посилання на природну, нерідко еротичну підоснову дії, і навіть певний політичний випад ("Війна").

За своєю відповідністю емпірії дійсності сюжети гуморесок обіймають великий обшир — від близьких до бувальщини ("Попович", "Суходольський", "На калитку") до більш умовних, із фантастичними елементами ("Вір не вір, а не кажи: "брешеш"), особливо ті, що засновані на мотивах народних переказів ("Гуменний", "Чорт",

"Подорож до Єрусалиму", "Хмельницький з ляхами"). Різний є й рівень подієвості (а відповідно до цього — й різноманітні жанрові модифікації гуморески Руданського). Інколи в основі твору лежить комічна пригода ("Пан та Іван у дорозі", "Подорож до Єрусалиму", Розп'ятий жид", "Що то мати, що то діти", "Війна"), частіше твір будується на словесному непорозумінні чи двозначності ("Черевики", "Просьба", "Панна й парубок"), проте переважна більшість гуморесок оперта на комічну ситуацію, яка чи розкривається, чи супроводжується, чи підсумовується певним висловлюванням.

Прикладом такого можуть виступати останні рядки гуморески Добре торгувалось" (один із творів, яким Руданський розпочав роботу в цьому жанрі та яким окреслено засадничий підхід у гумористичній творчості поета). Герой її, "чумак з мазницею", без уваги минаючи всі виставлені на продаж розкішні товари, шукає в столиці... дьогтю. В одній із крамниць його стрічає насміх купців ("...Здєсь не дьоготь — тольки дурні. А дні продаються!"), але репрезентант соціальних низів здобувається на влучну відповідь, під об'єкт колючого натяку підставляючи самих же горе — дотепників: "А чумак їм: "То нівроку ж, добре торгувалось, Щойно два вас таких гарних На продаж осталось". Кінцева фраза нерідко є зумисним дотепом ("Почому дурні", "Піп з кропилом", "А що тепер буде?"), реплікою, об'єктивний комізм якої може не усвідомлюватися персонажем — суб'єктом мовлення ("Баба в церкві", "Свиня свинею", "Два рабини", "Там її кінець", "Набожний ксьондз", "Хто святив?"). Подібно комічний вислів твориться дрібними, майже непомітними "неточностями" у мові героїв, додатковим значенням випадково вжитого слова (у гуморесці "Привітання" багач, наготувавши наїдків — напитків, чекає в гостину батюшку, коли ж той з'являється на порозі, господар старанно описує йому своє очікування: "На тепленьке! В добрий час! Тільки що зробили... Та де ж то ви так були, Батюшечко милий? А тут тільки гавкне пес, Свиня зарокоче, — Так і думають усі, Що то ви, панотче!..").

Іноді твір будується на розмірковуванні, що має зовнішні ознаки "логічної" послідовності ("Чи високо до неба?", "Що рабин робить?", "Попович"). В одній із гуморесок старий батюшка відпирається від звинувачень "архирея" у зловживанні випивкою, проте, спростовуючи підозри, в запалі заявляє: "Хмільного не кушаю зроду". Але як же тоді бути із ритуальним випиванням вина (на згадку про кров Христову)? Ставши на шлях повного заперечення своєї причетності, батюшка мусить іти по ньому далі: "Не питайте! — каже піп. — Пити — випиваю, Але сам я — свідок Бог — Мало не ригаю!". В гуморесці "А которий?" (недрукована) батько дівчини яка від молодого циганчука у тяжі, приходить зі скаргою до старого цигана, сподіваючись, можливо, на якісь "виховні" вчинки. Але той при опізнанні кривдника виявляє своє розуміння ситуації: "А которий? — циган каже, — Той, що цвяхи робить? О, за него я ручаюсь — То такий, що зробить!.."

У цих творах Руданського переважає по-просвітницьки прозо рий погляд на смішне; критичний стан світу осягається з позиції "здорового розуму". Проте й існує масив гуморесок, які можуть становити певний контраст до них, — ті, що позначені гротесковим демонізмом у гуморі, пов'язаним із ситуацією абсурду ("Понизив", "Оливо не вадить"), ускладнені трагікомізмом і меланхолійністю. Цікавими є твори, в яких відсутній певний цілеспрямований, "викривальний" насміх, а комічне постає наслідком якогось неусвідомленого, не контрольованого рефлексу чи звички. Таку групу може представляти "Жид на чатах" ("москаль" навчає цивільного сторожових команд, розглянуто маневр вартового на чатах при відповіді "свой" і відсутності відповіді, — тимчасом сам "москаль" створює нестандартну ситуацію, йдучи повз того, кого щойно навчав, і не за статутом відповідаючи на його оклик: "Той і каже: "Это я!" — Это вы, Михало? А я думал — это "свой", Мне аж страшно стало!"). Цілковиту розкутість поета в доборі об'єктів смішного засвідчує гумореска з промовистою назвою "Сміх", де викладається пригода на нічлігу серед "мужиків" ("...Але їден чи здурів, Чи чорт його знає, За сокиру ухопив, Стиха підіймає, — Хвать їдного по карку! Голова відпала; А той голову за чуб Та й із нею драла!.. "То ж то, — каже, — я сміху Буду з нього мати. Як устане та пічне Голови шукати!").

В інших гуморесках такої похмурої орієнтації автор збуває сміхом цинізм висловлювань, блюзнірські вчинки персонажів ("Московська пуга", "Штукою зайшов"), переважно за посередністю образу "москаля" ("Кацапська сповідь", "То-то любо!", "Рубль медью") чи цигана ("Циганський похорон", "Холодно"), виходить у своєму сміхові на пароксизматичний рівень, де метою досягнення комічного ефекту й відчуття парадоксальності виправдовується будь-який натуралістичний опис ("Циганська смерть", "Місяць", ряд порнографічних гумористичних творів — "Колька", "Рана", "Хамут", "І не нахвалятса!", "Барабанчик", "Польша").

Гуморески еротичного змісту — а їх у загальному доробкові чимало — засвідчують неоднозначність у змалюванні поетом жіночого образу. Ніжність, захоплення жінкою, — почуття, якими перейнята пісенна лірика Руданського, в зводі гуморесок доповнено авторським ставленням переважно іншого плану: жінка наділена тут атрибутами зрадливості, обмеженості, хтивості, постає призвідцею чвар і суперечок, нерідко — ініціатором перелюбу, взагалі носієм моральної смути ("Сама учить", "Указ", "Что смотріш?"), щоправда, різною мірою — залежно від віднесеності персонажа до того чи того постульованого поетом етнічного типу.

Ці та інші гуморески (кілька десятків із них досі або не опубліковано, або ж опубліковано в переповіді чи з істотними "пом'якшувальними" видавничими правками супроти автографа) здатні суттєво скоригувати традиційний образ поета — гумориста як нібито життєрадісного веселуна й жартівника. В зухвалому гуморі цих творів уможливлюється, з допущення поета, насміх над задушевністю, розчуленістю, над тими явищами, які самі собою спроможні викликати співчуття чи турботливість, зрештою, над життям, зокрема його біологічними виявами. Загальна позиція автора, яка окреслюється на певній дистанції від тих чи тих поодиноких творів і в контексті всієї творчості поета, є тут, по суті, позицією трагічною, свідченням глибоко конфліктного, нерозв'язно-проблемного ставлення поета до дійсності.

У гуморесках Руданського відображено (значною мірою послідовно й систематично) невір'я найширших верств народу в цілий ряд офіційно пропагованих забобонів, у доцільність сенсу тих чи тих інституцій і цим самим засвідчено вищий, порівняно з попереднім періодом, ступінь духовної свободи в суспільному середовищі того часу.

Творчість Руданського — гумориста вступає в перегук з гумористичним та сатиричним доробком таких поетів XIX ст., як А. Грюн (австрійський), С. Халупка (словацький), К. Гавлічек-Боровський (чеський), Й. Йованович-Змай (сербський), Дж. Кошбук (румунський). Руданського при цьому відзначає індивідуальний стиль донесення комізму та глибинний зв'язок із національною етнокультурною.

Художня ідея гуморесок Руданського, позначених ризикованим для своєї доби світоглядним, жанровим і стильовим новаторством, безперечно, перебувала у зв'язку з першою хвилею нігілізму в Росії 50-х років. Цією очевидною й помітною інспірованістю, помноженою, до того ж, на індивідуальну художню сміливість поета, пояснюється й неприйняття творчості Руданського тими поміркованими діячами української культури, від яких свого часу залежала публікація його творів.

Не визнаний належною мірою при житті Руданського, його творчий набуток з плином десятиліть примножував довкола себе захоплені відгуки поціновувачів. В історичній ретроспективі творчість цього поета постає як один із яскравих — для української поезії XIX ст. — креативних виявів творчої самобутності. Вона порівняно мало залежна від "навчання" та літературних впливів (як би широко не окреслювались їх можливості), і значно більшою мірою в своєму розгортанні зумовлена зростанням індивідуального художнього чуття та естетичною орієнтацією найзагальнішого плану. В цьому разі для формування непересічної творчої установки та строгого художнього смаку виявляються придатними (відповідно трансформовані та акумульовані) враження й імпульси, що йдуть навіть від невибагливих поетичних зразків. Прикладами такої само-бутності може виступати діяльність невідомих (анонімних) творців народної пісні й елегії XVI—XVIII ст., а в XIX — на початку XX ст. — творчість В. Забіли, С. Руданського, І. Манжури (в суто оригінальній її частині), О. Олеся.

У контексті української поезії 50—60-х років творчість Руданського все чіткіше бачиться вельми неординарною за своїми світоглядними, людинотрактувальними характеристиками. В ній реалізовано пристрасний запит як до зовнішніх обставин національного, соціального, практично-морального буття, так і до змістовності та смислу людського вчинку. З погляду історично-культурного вимальовується своєрідний "феномен Руданського", який полягає у здійсненні на ще доволі ранньому етапі розвитку української поезії, в середині "благополучного" XIX століття спроби різкого, нещадного зниження типових і усталених цінностей життя, в критичному, негативістському, ошарпувальному зображенні дійсності, яке, однак, не дарує авторові бачення виходу, залишаючи його в неосвоєному творчо стані розпачу. Проте змалювання індивіда, котрий не тільки вже не бажає бути обдуреним ідеологічно, а й ставить під сумнів справедливість усього світопорядку, є загальним здобутком творчості Руданського. Уся в цілому вона постає як бунтарський акт невтоленної індивідуальності — й у ньому зливаються й меланхолійна романтична лірика, й вірші публіцистичного характеру, й звід гуморесок, і переклад Лермонтового "Демона". Гумор Руданського й — ширше — його духовна позиція становили сильну своєю нігіляційною потужністю ревізію тогочасного стану загального буття, були одним із рішучих проривів індивіда до своєї внутрішньої свободи, співвідносячись у цьому з лінією, прокладеною Т. Шевченком у поезії "трьох літ" та пізнішого періоду.

Контрольні запитання й завдання

1. Схарактеризуйте копу провідних мотивів лірики С. Руданського. Яким є їхній домінантний настрій? Риси якого художнього напряму могли тут відбитися?

2. Обґрунтуйте зв'язок гумористичної творчості Руданського з розвитком комічних жанрів в українському фольклорі та письменстві попереднього часу.

3. Які явища історичного життя могли розкрити перед пись-менником актуальність проблеми національного самовизначення особи? Як її вирішення позначилось на життєвому шляху і творчості поета?

4. В оповіданні Валерія Шевчука "Постріл" (1978) змальовано образи А. Метлинського та С. Руданського. Як співвідноситься їх змалювання з вашим уявленням про цих літераторів?