ДІАЛОГ (від грецьк. — розмова, бесіда) — жанр давньої української поезії та прози XVI — XVIII ст.
Інша назва — «розмова», «розмисел». Розрізняють такі типи діалогічних творів: 1) як різновид драми, побудованої на системі монологів (тут діалог наближається до декламації); 2) як жанр суто літературний, із театром і декламаціями не пов'язаний; 3) як диспути у прозі та філософських творах (зокрема, С. Оріховського, Ф. Прокоповича, а найбільше Г. Сковороди). В драматургії діалоги бували різдвяні та великодні на теми побутові й релігійні. Такими є «Вірші з трагедії «Христос Пасхон» Григорія Богослова» (1630) А. Скульського, «Розмисел про муку Христа Спасителя нашого» (1631) І. Волковича, «Dialogus de passione Christi» (1670) — «Діалог на страждання Христа», «Слово про збурення пекла» (кінець XVII — початок XVIII ст.), «Вірші на воскресіння Христове, і інтермєдіум, і Епілог» (початок XVIII ст.), «Діалог, коротко зібраний на персон сім, на дві частини розкладений» (кінець XVII — початок XVIII ст.), «Діалог Енея з Турном» з «Поетики», складеної в Чернігові в 1745 р., діалоги Т. Щуровського «Голос похвали неба і землі» (1770), «Вид мудрості в образах, від поган висміяних» (1774) тощо.
Діалогічна форма вживалася в інтермедіях: «Розмова між поляком та ковалем», «Розмова між жовніром та жидом» та ін. Значно більшого поширення набув літературний діалог без зв'язку з театром, побудований на відтворенні розмови героїв. Така форма вже культивувалася в XVI ст. — «Еклога» Григорія Чуя, Русина з Самбора (розмова латиною двох персонажів — Кастора і Полукса). Діалогічну поезію значною мірою культивували представники польсько-української літератури першої половини XVII ст., зокрема С. Симонід («Селянки», 1614), М. Пашковський («Україна, татарами терзана», 1608; «Розмова козака запорозького з перським гінцем», 1617), В. Кіцький «Діалог про оборону України і побудка з пересторогою для запобігання турецьких нападів» (1615, польською мовою); Б. Зиморович («Селянки нові руські», 1663). Чудовий зразок діалогічної поезії створив К Транквіліон- Ставровецький «Ліки пустельникам і чесним ченцям на помисли гріховні» (1646), що є розмовою душі й тіла.
Форма діалогу перейшла у XVIII ст.: елегію в розмові між Купідоном і Йоасафом написав латинською мовою І. Ярошевицький: «Купідон, або крилатий амур» (1702); дуже цікавий твір цього жанру створив С. Дівович: «Розмова Великоросі! з Малоросією» (1762), у якому подав широку картину української історії і змагань козацтва за свободу своєї землі; М. Мозалевському приписують створений на основі інтермедійної поетики (низове бароко) «Діалог, або розмову пастухів» (друга половина XVIII ст.) — українською народною мовою; таку поетику використовував і І. Пекрашевич («Ярмарок» та «Сповідь 1789 р.»). До 80-х років XVIII ст. відносять «Розмову священика з ієромонахом» на тему поліпшення побуту духовенства. У 1786 р. Яків написав діалог «Плач лаврських ченців», що має вигляд сатири, діалогічна форма тут суто літературна. Форма діалогу певною мірою перейшла і в XIX ст.; можна назвати діалог «Василь, Кирило і Федько» С. Петрушевича.
Загалом діалогічний жанр у XVIII ст., хоч і має ряд цікавих, навіть видатних розробок, починає занепадати; найвищий розвиток він мав у першій половині XVII ст. Інколи діалог набуває катехізисної форми — запитань і відповідей, власне, є літературною формою його популяризації; ця форма культивується і в XVIII ст.: «Вірші за запитаннями та відповідями складені» (1743).
Літ.: Петров Н. Очерки из истории украинской литератури XVII и XVIII вв. К., 1911; Рєзанов В. Драма українська. К., 1926. Т. 1; Антологія української поезії. Т. 1. Поезія XI — XVIII ст. К, 1984; Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI — поч. XIX ст. К, 1984; Українська поезія XVI ст. К., 1987; Марсове поле. Героїчна поезія на Україні. Кн. 2. К, 1989.
В. Шевчук
